Чи є шанси залучити Росію до переговорів?

Вже мінімум кілька тижнів цілий світ розуміє, що це дуже попередня спроба. Певна «звірка годинників», але не більше.

Тому розчаровуватись відсутністю конкретних результатів – це приблизно так само абсурдно, як заявляти, що «Ватикан відмовився підписати підсумкове комюніке». Ватикан там був тільки як спостерігач. Не як учасник.

Відповідно, представник жодних підписів і не мав права ставити. Це навіть якщо опустити всім відому ганебну позицію Папи Франциска (до речі, цілком можна сказати, що хоч Кремля на конференції і не було у жодному статусі, там були кремлівські гроші у статусі спостерігача). А от момент «звірки» достатньо цікавий. Підписали нібито проросійські Угорщина і Словаччина. І навіть Туреччина (що вже потрактували як свідчення чергового охолодження у взаєминах Стамбула й Москви).

Не підписала Індія – з обґрунтуванням, ніби хоче лишитись незалученою до будь-яких висновків, щоб зберегти максимально нейтральний статус і таки отримати бажану роль головного посередника.

Не підписали загалом країни БРІКС – і це швидше варто трактувати як намір і надалі доїти Росію за неприєднання до ініціатив Заходу, а не як масові претензії на збільшення міжнародної ролі за рахунок посередництва. Бажання Лули да Сілви виступити глобальним примирювачем явно менше за таке ж бажання Моді, та й ресурси неспівмірні (0,2 та 1,4 млрд населення відповідно, $2,08 і $3,74 трлн ВВП). Про Рамафосу і згадувати не варто у контексті цього змагання.

Не підписали Емірати, Бахрейн і Лівія – але це вже контекст геть інших процесів, до України демонстрація стосунку практично не має.

Не підписала Вірменія – при тому буквально одразу після дуже сміливої заяви Пашиняна щодо Великої Британії (у вітальному посланні Сунаку з нагоди дня народження короля Карла ІІІ Пашинян заявив про «відданість Єревана поглибленню співпраці з Лондоном») і після запропонованого Америкою стратегічного партнерства. Ну і практично анонсований вихід Вірменії з ОДКБ. Сприймати непідписання як різкий раптовий відкат і записати Єреван у спільники Кремля? Навряд варто. Там все набагато складніше і не про Україну, а про внутрішні інтереси Вірменії.

Підписала Аргентина – котра днями ще й долучилась до «Рамштайну». Хоча протягом підготовки саміту Мілей не збирався навіть їхати до Швейцарії, плани змінено в останній момент.

Отже, підписання-непідписання точно не можна трактувати як однозначне «визначення зі сторонами». Не варто у результаті вписувати когось в друзі чи вороги України. Наша війна – дійсно глобальний процес, який зачіпає масу інших локальних та глобальних політичних та економічних протистоянь.

Як не парадоксально, але у нашій війні Україна – не головна з пункту зору глобальних процесів.

***

Обрані до підписання формулювання – теж момент, вартий уваги. Війну врешті назвали війною. «Війною Російської Федерації проти України». У першій же фразі – з цих слів починається комюніке. До речі, у проєктах комюніке таке формулювання було відсутнє. У дипломатичному контексті це – величезний крок.

У загальних зворотах щодо поваги до суверенітету і територіальної цілісності всіх держав вперше вказано і конкретно Україну: «Принципи суверенітету, незалежності та територіальної цілісності всіх держав, включно з Україною, у межах їхніх міжнародного визнаних кордонів, включно з територіальними водами». У дипломатичних термінах це дуля Путіну не тільки з його ультиматумом, але й з нібито офіційним рішенням же у жовтні 2022 року про зміну конституції РФ задля включення до складу держави нових регіонів. Дума може наголосувати, а Путін напідписувати що завгодно, але світ заявив, що спиратиметься на міжнародно визнані кордони. Тобто, це і про Крим – який вже значний час за обопільною згодою виводиться за рамки всіх домовленостей і відкладається на «колись сильно потім».

І ще момент: до первинного блоку питань підверстали глобальну продовольчу безпеку. У найзагальніших формулюваннях. Без констатації крадіжки Росією українського зерна і аграрної техніки у 2022 році, без вказівки на цілеспрямоване й масове ускладнення Росією українського рослинництва на Лівобережжі через масоване мінування й обстріли. Зате сюди ввіпхали заяву «Удари по судах та портовій інфраструктурі є неприйнятними».

Це виглядає швидше як закид у наш бік, зважаючи на успіхи СБУ та ГУР МО на морі (за майже 28 місяців Великої війни знищено, пошкоджено, виведено з ладу 59 з близько 80 кораблів РФ переважно дронами Magura і Sea Baby, а також ракетами StormShadow; по російських портах ми теж якісно відпрацьовуємо; і якраз у день підписання комюніке на міжнародному форумі Black Sea Security Forum 2024 в Україні вперше показали новий морський дрон Stalker 5.0 на 150 кг вибухівки і з дальністю 600 км). З іншого боку, Захід почав надавати далекобійну зброю в тому числі для ударів по портах і ракетному флоту Росії. Так що цей пункт хоч і внесли до комюніке, проте зміст лишається неоднозначним – до кого і до чого це.

***

Ну і знов до підсумку – чому термін «розчарування» недоречний у застосуванні до саміту. Об’єктивно результат мав бути набагато менш прийнятним для нас – якби Путін в останній момент не висунув цілковито абсурдний ультиматум.

Судячи з повідомлень до саміту, те ж комюніке мали обмежити буквально кількома найзагальнішими пунктами. Однак Путін зробив хід – виставив умови зі свого боку, якби у комюніке дійсно сформували мінімум умов – це не утворило би достатнього поля для маневру.

А так є план Заходу (власне, визнання війни війною, вказівка на збереження і українського суверенітету та територіальної цілісності, вказівка на недопустимість ядерного шантажу і все решта). Під ним підписався весь Глобальний Захід, а Глобальний Південь позначив свій нейтралітет. Путін позначив позицію Росії: віддати все і загалом повна капітуляція і України, і Заходу. Є план Китаю – неймовірно узагальнений, з номінальною підтримкою ідеї Кремля про «мир відповідно до ситуації на ґрунті», але без жодних реальних меж і механізмів реалізації.

І один з принципових моментів і для Заходу, і для Китаю: щоб Україна у жоден спосіб, прямо чи непрямо, навмисно чи «так сталось» не визнала ні метру територіальних завоювань Росії (скажімо, у ході домовленостей про повернення дітей, полонених, цивільних, ще про щось; тому настільки важливі посередники – щоб Україну не загнали у кут формулюваннями, котрі визнають російський суверенітет над окупованими землями). Ні щодо винесеного за дужки Криму, ні щодо внесеного до Конституції Донбасу і «Новоросії»... Бо хоч якась легітимізація завоювань Росії негайно руйнує всю систему світової безпеки після 2СВ.

***

І з наявним розширеним варіантом комюніке є фундамент для наступного етапу переговорів. Максимальні умови Кремля. Часткові і зважені умови Заходу. І можливість у ході переговорів звести це до якогось усередненого варіанту: враховувати ситуацію «на ґрунті», почати переговори, жодних поступок України щодо чисельності ЗСУ, якості і кількості озброєнь та щодо вступу до НАТО. Такий півмир-піввійна.

По факту нас підводять до умовного корейського варіанту, як би його не було сформульовано. Припинення вогню, все переходить у формат переговорів, самітів тощо. Заморожений конфлікт, по суті. Це варіант, ситуація з яким стане більш-менш зрозумілою до кінця року – це те, про що казав Зеленський.

Однак зауважу, що жоден варіант не передбачає капітуляції України. Бо інакше для чого Захід вкладав грубі гроші? Все можна було вирішити раніше і набагато дешевше. Ті ж Стамбульські угоди – по факту, форма капітуляції України. Умови путінського ультиматуму – теж капітуляція України. У чистому вигляді те, що пропонує Захід, – це по суті військова перемога України, вибивання російських військ з території України зброєю Заходу. І це, будьмо чесні, не надто ймовірний варіант.

Тобто, лишається, як я й казав, середньозважена позиція: заморожування війни і «сірої зони», фактично окупованої і приєднаної до Росії, а формально – міжнародно визнаної української. Це у випадку, якщо у найближчі пів року взагалі буде знайдено хоч якесь рішення.

Якщо ж Путін «зацементує» свій ультиматум, то лишаться тільки полярні варіанти. Тобто, військові, а не дипломатичні рішення. Або Україна і Захід дотиснуть Росію – або Росія дотисне Україну і Захід. Окреме питання: чи потрібен перший, чи другий варіант Глобальному Півдню на чолі з Китаєм. У сенсі, з якою ймовірністю Китай зажене Путіна у переговорний процес і змусить відмовитись від ультиматумів, власне щоб уникнути військового вирішення проблеми.

Тобто, от це насправді і є центральною проблемою: чи є ймовірність запхати Росію у переговорний процес, змусити її до прийнятних компромісів, зробити хоча би тимчасово, на десятиліття чи бодай на 5 років (поки США не відновить оборонку до рівня часів Холодної війни, ЄС не запустить всі плановані зміни у ВПК і оборонній системі... Ну і поки не розв’яжеться хоч трохи ситуація з Китаєм і Тайванем).

Тож можливість залучити Росію до процесу – головне, що викликає сумніви у лідерів країн-учасниць Бюрґенштоку. Ще раз підкреслю цитатами.

1. Президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн: саміт не був мирними переговорами, бо «Путін не серйозний у плані завершення війни, він наполягає на капітуляції, він наполягає на загарбанні української території – навіть території, яка сьогодні не є окупованою».
2. Президентка Швейцарії Віола Амгерд: світ має підготувати ґрунт для прямих переговорів України й Росії. «Якщо ми хочемо надихнути процес до миру, Росія також повинна бути включена у нього у певний момент у майбутньому. ...Питання все ще залишається – як включити Росію у мирний процес?».

Тобто, Бюрґеншток можна вважати хіба «попереднім зважуванням» – для визначення умов, а не перед виходом на ринг безпосередньо супротивників. Учасники згодні, що в наявному вигляді, за заявлених позицій Росія неугодоспроможна і навіть непридатна до переговорів. Щоб увійти у ці двері до переговорного простору, Росія маю «обтесати зайве», змінити формат.

Лишається відкритим питання, чи буде союзниками віддзеркалено заяви Путіна про непридатність «через нелегітимність» Зеленського як учасника переговорів і потенційного підписанта будь-яких документів. Адже формально Путін – теж нелегітимний президент РФ, бо його «обирали» у нелегітимний спосіб на окупованих теренах, із залученням під дулами зброї громадян України. І Путін же з його ультимативним підходом, з принциповим небажанням випускати Росію з воєнного способу облаштування життя народу, є найменш придатним до переговорів і укладання притомних угод. Плюс ніхто поки не скасовував ордер МКС на арешт Путіна (хоча учасники саміту врахували цей момент і вважають, що є правові механізми для легального ввезення Путіна у цивілізовані країни).

Отже, чи наступний саміт (перед листопадовими виборами у США), або післянаступний (вже після інавгурації 47 президента Америки) поставить питання «хто завгодно, але не нелегітимний Путін може бути стороною процесу»? Поки це дуже приблизна оцінка наявних позицій і можливих зрушень. Щось точніше буде вже восени.