Речник проєкту «Хочу жити» розповів, що робити росіянам, які хочуть у полон

Загарбнику, який бажає стати полоненим, одразу після першої розмови з оператором «Хочу жити» потрібно зареєструватися у чат-боті. Потім треба мати при собі мобільний телефон для зв’язку. Про це в інтерв’ю «Главкому» розповів речник проєкту «Хочу жити» Віталій Матвієнко.

Телефон бажано мати кнопковий, щоби його можна було легко розібрати й сховати у разі, якщо командування буде проводити конфіскацію мобільних пристроїв. Другий телефон можна й віддати, смартфон, наприклад. Доволі часто усе так і відбувається. У російських армійців командування забирає телефони.

Залежно від подальшого розвитку подій, росіянин знаходить час і місце, щоби зв’язатися із кол-центром «Хочу жити». За можливості кандидатам на добровільний полон радять відокремитися від свого підрозділу. Усамітнившись, росіянин може разом з українцями пропрацювати план евакуації, дотримуючись вказівок оператора – це заведено називати безпечним виходом.

«Це може бути піший шлях довжиною, приміром, від трьох до п’яти кілометрів, який росіянин має подолати, перш ніж дійде до кінцевої точки наданого нами маршруту. Дійшовши до точки зустрічі, він має провести низку фінальних підготовчих процедур. А саме: зняти бронежилет, шолом, розрядити зброю, якщо вона при ньому є, спрямувати дуло вниз, підняти вверх руки, взяти до рук ганчірку світлого кольору, яка би символізувала про капітуляцію», – зауважив Матвієнко.

Та, власне, всім своїм зовнішнім виглядом росіянин має показати, що агресивно не налаштований. Якщо він виходить із технікою до українських позицій, то всі засоби ураження, якими обладнана ця техніка, мають бути переведені у небойовий режим (розряджені усі кулемети на борту, дуло танка має бути опущене вниз тощо).

Групова здача у полон починається, коли виходить вперед старший за званням. Позаду нього всі інші мають вишикуватися у лінію і вчинити дії, описані вище.

«Той, хто здається проєкту «Хочу жити», повторно на фронт не потрапляє. У нас ще таких випадків жодного разу не було», – наголосив речник проєкту «Хочу жити».

Родичі, як правило, звертаються до проєкту через застосунок WhatsApp, листування у ньому повністю захищене спеціальним шифруванням. Прослухати цей застосунок неможливо. Тому таким чином вони себе і вберігають від ФСБ.

Крім того, у окупантів є право вибору: стати частиною обмінного фонду чи попросити прихистку в інших країнах, таких як Німеччина чи Нідерланди. Але це можливо тільки тоді, коли будуть проведені відповідні слідчі дії, за підсумками яких буде доведено непричетність полоненого до військових злочинів. І то лише по завершенню війни.

«Окремі особи можуть наполягати на поверненні додому вже аж після війни. Але, на диво, дуже багато полонених хочуть повернутися додому за першої можливості», – додав Матвієнко.

З тих, хто взяв участь у проєкті «Хочу жити» не хочуть повертатися до Росії під час війни близько 10%.

Також багато полонених виявляють бажання доєднатися до Російського добровольчого корпусу чи Легіону «Свобода Росії».

Зауважимо, держава витрачає на утримання одного військовополоненого 10 тис. грн на місяць. Потрапивши в український полон, російські військові опиняються у комфортних умовах. Окупантам щодня виплачують кошти за їх працю та добре годують, а також їм доступне медичне обслуговування, зокрема стоматолог – речник «Хочу жити» розповів про табори для полонених росіян.

Окрім того, росіяни мають право отримувати посилки від родичів. Вага може досягати максимум 20 кг. Можна присилати різну їжу: цукерки, сало, хліб та смаколики. Дозволяється отримувати два блоки цигарок.

До слова, сплеск активності зі здачі у полон трапився під час контрнаступу. Наразі по 3 тис. окупантів щомісяця здаються добровільно: скільки росіян звернулися із проханням взяти їх у полон – речник «Хочу жити» назвав число.