Про мову. Чому з Угорщиною треба бути особливо пильними?

Однією з найбільш гострих у відносно спокійній західній частині України є проблема функціонування української мови на Закарпатті. Сусідня Угорщина вимагає там ширших прав для угорської мови.

Нещодавно Україна ухвалила зміни до Закону про освіту, фактично пішовши на поступки брикливому сусіду. Саме через це філологи б’ють на сполох. Адже це питання – не лише про мову, а й про політику, зважаючи на численні гострі заяви керівництва Угорщини і її загравання із державою-агресором Росією.

Аби не сприяти спекуляціям у чутливому мовному питанні, «Главком» пропонує аналізувати цю проблему з точки зору науки. Ключовою установою, яка займається дослідженнями у цій сфері, є Інститут української мови Національної академії наук. Його директор Павло Гриценко – один із найбільш послідовних апологетів захисту державної мови. Професор запам’ятався українцям своєю яскравою промовою у Конституційному суді у 2020 році. Тоді пів сотні проросійських нардепів намагалися оскаржити відповідність Конституції Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» від 25 квітня 2019 року.

«Главком» продовжує спецпроєкт «Про мову». Його автором є професор Гриценко. Кожен читач може поставити директору Інституту української мови питання, на які він досі не знайшов відповіді.

Загроза повернення до моделей і стану минулого (стану 90-х років 20 століття) є самоочевидною, це дамоклів меч, який готовим тримають над нашою головою «не так тії вороги, як добрії люди». Інциденти можуть спалахнути «випадково», але у «потрібний момент», найчастіше – «за дружніх підказок» іззовні, від найближчих сусідів. Але будувати свою державу, узалежнюючи кожен свій крок від волі й бажань сусідів, від їхніх політичних лекал – це хибний, непродуктивний шлях. Будь-які, бодай найменші зміни в українському законодавстві, що не працюють на дальше утвердження державної української мови, а лише задовольняють політичні амбіції сусідів, – це зрада інтересів України, якими би поясненнями це не прикривали. Дитина будь-якої національності в Україні має здобути таку мовну освіту, досягти такої мовної компетенції, практики мовокористування, які здатні забезпечити у майбутньому безперешкодне й вільне долучення її у дорослому віці до загальноукраїнського соціуму, відкрити їй доступ до всіх можливостей у дальшій освіті, забезпеченні працею у будь-якому куточку України. Таку перспективу гарантує лише оволодіння українською мовою – єдиним інтегрувальним засобом комунікації.

Створювати передумови, щоби дитина зовсім не володіла чи неналежно володіла державною мовою, не могла згодом самореалізуватися у своїй країні через штучно вибудований мовний бар’єр, – це чинити злочин і стосовно цієї особи, і стосовно держави. А заяви про те, що зміни до закону про освіту, до яких вдалася Україна, – це вимога Євросоюзу, є черговими політичними фальшивками. Якщо подібні вимоги поставали у функціонерів ЄС, то це свідчить про незадовільні ефекти діяльності українських дипломатів, політиків, які не донесли до спільноти ЄС наші позиції, наші аргументи.

Що Угорщина, дотримуючись політичної матриці Кремля, використовуватиме у потрібний момент мовні претензії до України як елемент політичного шантажу, передбачали віддавна. Про це давно й докладно писали українські мовознавці й політологи. Проте цих матеріалів наші політики й дипломати (як і армія їхніх помічників), ймовірно, не читають, їм це не цікаво.

Щодо висновків і рекомендацій Венеційської комісії, то варто пам’ятати, що це лише рекомендації, серед яких Україна сама обирає, до яких із них обов’язково необхідно дослухатися, а до яких поставитися стримано. Завдання МЗС, Офісу президента якраз і полягає у тому, щоби належно й аргументовано відстоювати українськоцентричні позиції перед членами міжнародних комісій, які з об’єктивних причин не можуть глибоко знати розмаїття реальної ситуації з мовокористуванням в Україні, з освітою у громадах національних меншин, не можуть простежити дальшу долю випускників шкіл, ліцеїв із неукраїнською мовою навчання. Знати усі такі деталі, які здатні переконливо вплинути на учасників міжнародних нарад, – обов’язок наших чиновників, яких делегують на міжнародні форуми, майданчики, аби представляти інтереси України. Проте вони часто до цього відповідно не готові, або ж і непридатні до глибокої аналітичної роботи, а покладаються лише на інформаційно обмежені, «куценькі» довідки своїх помічників.

Соціологічного дослідження ніхто не провадив, тому об’єктивної відповіді про розподіл симпатій серед угорців Закарпаття на проукраїнські і проугорські наразі немає. Проте показово, що значна частина угорців Закарпаття, знаючи реальне життя громад, знаючи розподіл сил, зокрема й реальність територіальних апетитів Угорщини, об’єдналися й виступили проти хворобливих амбіцій сучасних угорських лідерів щодо відновлення «Великої Угорщини» та щодо блокування кроків України до ЄС. Той, хто знає реальний розподіл політичних сил в Угорщині та проугорських прибічників в Україні, не поспішає довіряти промосковським угорським політикам. Сьогодні небезпека для України з боку Угорщини залишається реальною. Відомі й перевірені механізми можливої реалізації таких планів, вони традиційні й прості: це наявність трьох-п’ятьох добре проплачених «мотивованих ідеологів» і великий міх грошей, а також системне інформаційне опрацювання широких кіл обивателів, далеких від політики, але готових підтримати «патріотичний» рух «мотивованих активістів». А ще важлива відсутність адекватної реакції української влади, яка традиційно «не добачає» за вікнами своїх кабінетів деструктивних змін, зокрема втрату освітнього українськомовного простору в Закарпатті, виведення трудових ресурсів із Закарпаття до Угорщини, настирливе нав’язування угорської (не української!) присутності різноманітними засобами: від численних угорських прапорів, назв вулиць, угорських назв різноманітних закладів… Що заслало погляд тим, хто зобов’язаний був бачити таке цілеспрямоване вимивання української присутності в регіоні, не допускати такого негативного розвитку подій, вчасно реагувати й регулювати ці процеси? Чи когось із державних регіональних очільників покарано за нищення і негучний розпродаж українського Закарпаття упродовж останніх тридцяти років? Чи ми вперто чекаємо, коли і на Закарпатті вибухне новим Маріуполем чи новою Бучею, коли кров і сльози заллють ще один регіон України? Пильнуймо разом, аби не допустити нової кривавої трагедії!

У змінах до Закону «Про освіту» насамперед бачимо загрозу посилення анклавності в Україні – формування нових анклавів національних меншин, зорієнтованих на позаукраїнський, а не український державний і політичний простір. Замість створення умов, аби представники національних меншин, зберігаючи свою національну ідентичність, свою мову, етнічну самосвідомість, культуру, мали змогу й свідоме бажання належно опановувати українську мову і добре почуватися у загальноукраїнському соціумі, нерідко спостерігаємо розгуляй сил, які послідовно чинять цьому опір. А нав’язування в публічній сфері думки, що коли Україна піде на поступки в питанні неукраїнської освіти національних меншин, то відчиняться для неї двері до ЄС, є черговою грубою маніпуляцією. Це з тієї самої добірки облудливих закликів до України, що й: «підіть на поступки Росії, відмовтеся від захоплених нею територій, від вступу до ЄС і НАТО, і тоді війна одразу ж закінчиться». Рівень такого маніпулювання суспільною свідомістю, агресивна послідовність і наступальний запал для просування цих думок просто вражають!

Якщо одна країна Євросоюзу і НАТО постійно, за надуманими причинами, створює проблеми іншій державі – реальному кандидатові на вступ до цих міжнародних об’єднань, то куди дивляться лідери країн-членів цих альянсів? Чому не застосовують належних форм впливу до такого недобросовісного члена цих міжнародних спільнот? А нам, «упослідженим українцям», призначено очікувати «світлові роки», допоки угорські лідери погодяться допустити Україну до ЄС. Це грубий шантаж, що не має нічого спільного ні з принципами демократії, ані зі здоровим глуздом! Тому-то Україна має чітко й послідовно засвідчувати свою позицію, що на таку грубу й агресивну провокацію Угорщини ми не піддамося! Членство в ЄС ціною втрати територій, втрати на міжнародному рівні достоїнства держави – це не шлях для України! Європейським партнерам необхідно нагадувати, що до ЄС ми йдемо, і неодмінно в ЄС будемо, як держава цілісна, унітарна за параметрами ООН, зі своєю державною мовою, етнічною структурою, своєю відновленою правдивою історією, із визнаними в Україні і світі осягненнями в інтелектуальній і культурній сферах. І нам не варто оглядатися на забаганки Орбана чи ще когось, стиль і формат діяльності яких – це далекий від демократичних моделей стиль поведінки, це втручання у внутрішні справи іншої держави.

Варто щоразу нагадувати, що повноваження і активна турбота сусідів кінчаються на кордоні з Україною. І що ці кордони, які українська сторона випрацьовувала як доволі прозорі, зручні для співпраці із сусідами, еластичні, враз можуть втратити цю прозорість і доступність для деяких нечемних сусідів. І прикордонна співпраця, і тепла дружба можуть швидко вичахнути, стати набутком історії, а не сучасним приємним сьогоденням. Необхідно привчити і угорців, і інших, які вже бачать себе господарями в Україні, що Україна не поступиться своїми правами й національними інтересами, тим більше, що ми традиційно стримані щодо невтручання у справи сусідів, далекі від ідеї комусь щось диктувати, радити-нав’язувати. Те, що ми будемо в ЄС і в НАТО, – це лише справа часу, але це буде досягнуто не за моделями, які нам нав’язують іззовні.

Михайло Глуховський, «Главком»