Євген Дмитрук: Реконструкція Алеї Небесної сотні знищить історичний ландшафт, це – дикунство

11 лютого Український культурний фонд (УКФ) оголосив конкурси у п’яти напрямках своєї діяльності, які збирається фінансово підтримувати у 2019 році. Загальний бюджет фонду цього року складає 641 млн грн, з них лише на підтримку кінопроектів заплановано 400 млн. Суттєві суми, які тепер освоюються через Культурний фонд, привертають увагу тих, хто бажає освоїти такі гранти, але не лише їх… Член Музейної ради при Міністерстві культури, колекціонер Євген Дмитрук стверджує, що фінансування культурних проектів, яке Міністерство культури здійснює з 2017 року, зокрема й силами Українського культурного фонду, має ознаки численних порушень.

Минулого року Дмитрук провів розслідування, результати якого, на його думку, мали б зацікавити правоохоронні органи. «Серед профінансованих Українським культурним фондом у 2018 році були проектні заявки, які не містили належного обґрунтування, понад 70% їхньої вартості складали послуги сторонніх організацій за цінами, далекими від ринкових, окремі у більш як 100 разів перевищували ринкові», – стверджує Дмитрук. За його словами, характерними порушеннями також є родинні зв’язки грантоотримувачів і відсутність фаху в експертів Фонду, які ухвалювали рішення про надання гранту. Яскравий приклад – це проекти родичів Тараса Демкури, відомого тернопільського мецената, власника музею колекції ексклюзивних ретро-автомобілів «Ретро-кортеж». Зокрема, Наталія Волощук, яка є рідною сестрою дружини Демкури, минулого року заявила два проекти і отримала під них фінансування. Ще один проект заявила Олена Рудик, донька Наталії Волощук. Вона також отримала фінансування.

Окрім того, Євген Дмитрук закидає відсутність фаховості в експертки Українського культурного Фонду Лесі Воронюк-Волошиної, за участі якої родина Демкури змогла отримати гранти. Розслідувач також побачив конфлікт інтересів: Воронюк-Волошина є однокурсницею виконавчої директорки Фонду. «В сухому залишку, за наявності незадекларованого конфлікту інтересів у експерта Лесі Воронюк-Волошиної щодо Тараса Демкури… ці проекти отримали гранти на загальну суму майже 1,8 млн грн», – заявляє член Музейної ради при Мінкульті Євген Дмитрук.

5 лютого Український культурний фонд провів публічну презентацію, на якій було оголошено нові програми, які реалізовуватимуться за його підтримки у 2019 році. З огляду на вашу критику минулорічної діяльності Фонду, яка гарантія, що тепер все відбуватиметься прозоро і без порушень?

У 2018 році у положеннях Фонду я помітив низку ризиків, які, на мою думку, дають можливість траплятися нехорошим речам.

Перший – ризик вибору експертів, які не є насправді експертами. Прикладом є Леся Воронюк-Волошина, яка немає освіти дотичної до культурної спадщини, немає досвіду роботи в установах, пов’язаних із цим. Культурний фонд допустив Воронюк-Волошину до конкурсу експертів винятково та тій підставі, що вона: написала сценарій до фільму про вишивану сорочку та є засновницею ГО «Всесвітній день вишиванки». Але хіба це може бути показником експертності в царині культурної спадщини? Хіба когось, хто є засновником ГО «Всесвітній день здоров’я» та зняв фільм про дитячу лікарню, можна вважати експертом з медицини? Музейна справа потребує ґрунтовного розуміння основних музейних функцій (збирання, зберігання і оприлюднення музейних фондів), а також, уявлення про вимоги українських і міжнародних музейних стандартів, зокрема Кодексу музейної етики від ІСОМ. А ще, виявилося, що Леся Воронюк-Волошина є однокурсницею Юлії Федів (виконавчого директора УКФ), то чи не було там конфлікту інтересів?

Другий ризик стосується процедури декларування експертами і працівниками Фонду конфліктів інтересів. Як у 2018-му, так і у 2019-му Фонд вимагає від експертів та працівників декларування потенційних та реальних конфліктів інтересів щодо заявників (потенційних грантоотримувачів). Проте, як видно із проектів 2018 року, цього недостатньо, адже конфлікт інтересів може існувати не лише щодо заявників, а й щодо партнерів заявників та пов’язаних із заявниками сторін (сторін, які можуть мати суттєвий вплив на заявників).  

Третій ризик стосується вимог до проектів і процедури їхнього оцінювання. І як результат – Фонд підтримує проекти, які не створюють цінності, співмірної із витраченими на такі проекти коштами або взагалі не створюють цінності для суспільства.

За великим рахунком, ці три ризики є взаємопов’язаними і сукупно можуть призводити до того, що Фонд марнуватиме довірені йому кошти на невартісні проекти та не підтримуватиме вартісні.

З іншого, добрі чи погані, але правила є, і їх можна дотримуватися, а можна ігнорувати, Фонд може сумлінно моніторити дотримання грантоотримувачами правил і карати за порушення, а може закривати очі на порушення та ще й приховувати від загалу інформацію про них. Тому складно сказати, чи повториться така ситуація і цього року. Це залежить від того, наскільки прозорим буде сам Фонд, чи справно звітуватиме.

Що змінилось у 2019 році?

Варто визнати, що Український культурний фонд у 2019 році зробив свої правила трохи жорсткішими, трошки кращими. Зокрема, серед цьогорічних змін з’явилася вимога залучення зовнішніх аудиторів – це тішить. …Фонд вимагає від всіх грантоотримувачів вести бухгалтерський облік, хоча за чинними законами наприклад ФОПи ІІІ групи (що ведуть спрощений облік) обліковують лише доходи і не мають вести бухоблік та подавати фінансової звітності, складеної за Положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку.

Окрім того Фонд чомусь вимагає від грантоотримувачів дотримуватися вимог П(С)БО 16 «Витрати» та податкового і бюджетного законодавства. Але П(с)БО 16 стосується всіх витрат юридичної організації за звітний період (квартал, рік), а не лише «дозволених витрат», як вимагає Фонд. Крім того, Фонд вимагає ставити «на баланс» малоцінні швидкозношувані предмети, придбані за грантові кошти, проте у звітних формах Фонду навіть балансу немає. Такі суперечності створюватимуть для аудиторів дилеми (те, що відповідає вимогам Фонду –  не відповідає вимогам П(с)БО), які можуть відштовхнути сумлінних і якісних аудиторів від таких замовлень. Як наслідок, аудитом звітів грантоотримувачів займатимуться лише тимчасові або кишенькові аудитори, які не виконуватимуть свою роботу якісно.

Ще одне доволі позитивне цьогорічне нововведення: якщо в кошторисі проекту є витрати, які перевищують 30 тис. грн, то на кожну таку витрату потрібно знайти три цінові пропозиції, тобто трьох постачальників. Це, за задумом Фонду, має якось «підтвердити», що вартість залучених від сторонніх організацій послуг була поміркованою. Але ж всі розуміють, що за бажання можна «наштампувати» мільйон цінових пропозицій. Це дозволятиме залучати для виконання проектів постачальників послуг і робіт за захмарно-високими цінами, далекими від ринкових. Найгірше, що таким способом заявник може витрачати бюджетні кошти, отримані від УКФ без оголошення тендерів та, відповідно, без оприлюднення договорів з постачальниками таких послуг. Нагадаю, що в кошторисі одного із минулорічних проектів був «друк 1000 примірників путівника на 25 сторінок» за ціною 300 грн за одиницю на загальну суму 300 тисяч гривень, тобто за ціною, яка у 100 разів перевищує ринкову вартість друку!

Вимоги щодо декларування конфліктів інтересів у експертів щодо грантоотримувачів у 2019 році суттєво не змінилися, тобто Фонд і далі може не зважати на конфлікти інтересів, які існують у експертів щодо партнерів заявників та сторін, пов’язаних із заявниками.

Спосіб вибору експертів, на жаль, певно, і надалі дозволятиме проходити відбір особам, які не мають достатньої компетентності, принаймні не було чути про якісь зміни.

Євген Дмитру

В Україні є Міністерство культури, яке фінансує різні проекти, реалізовує їх під своїм патронатом. Для чого було створювати ще й Український культурний фонд, для чого це розпорошення?

Діяльність Українського культурного фонду набагато зрозуміліша і прозоріша, ніж діяльність Міністерства культури. Мінкульт у нас був і є, а культури як не було, так і немає. Мінкульт підтримує проекти у дуже непрозорий спосіб – підкилимно і приховано. Проекти за їхньої підтримки важко оцінювати, їх немає з чим порівнювати. Порівняння річного Звіту Мінкульту за 2018 рік зі Звітом Українського культурного фонду за 2018 явно на користь останнього. Висновок щодо «розпорошення грошей» можна було б зробити лише проаналізувавши всю діяльність Культурного фонду.  Наразі Річний звіт, на жаль, не показує повної картини, зокрема фінансова його частина викладена у довільному і неповному форматі... Також цей звіт не перевіряли незалежні аудитори, тому не факт, що наведені у ньому цифри є точними. 

Який мотив «копати» був персонально у вас?

Глибинний мотив дуже простий, як платник податків я хочу бути певний, що сплачені мною до бюджету кошти не витрачаються на пусте. Крім того, я є членом Музейної ради при Мінкульті, коли побачив «кваліфікації» експерта Лесі Воронюк-Волошиної, то зрозумів, що щось пішло не так. Був на стратегічній сесії з культурної спадщини від Українського культурного фонду, під час якої поспілкувався з Юлією Федів і пояснив, чому таких «експертів», як Леся, не можна брати. Юлія тоді нічого не сказала про те, що Леся її однокурсниця, і що вони разом працювали над спільним проектом у Центрі Курбаса. Коли оголосили проекти-переможці, почав вивчати, які проекти перемогли в секторі культурної спадщини, читав їхні заявки: деякі проекти були дуже дивними і плутаними. Дивився, хто заявники і партнери, шукав про них інформацію у відкритих джерелах. Серед «умовно підозрілих» проектів вибирав ті, які легше досліджувати, щодо яких є більше інформації, так і натрапив на «проекти під впливом Тараса Демкури»: проекти ОТР1173, ОТР2013 та ОТР20167, всі вони мали спільного партнера ГО «Благодійний фонд родини Демкур». Згодом виявилось, що заявники цих проектів: ФОП Наталя Волощук, це – сестра дружини Тараса Демкури, та ФОП Олена Рудик, це – дочка Наталі Волощук і племінниця Тараса Демкури. Тарас Демкура власноруч прекрасно задокументував у соціальних мережах та на своєму особистому сайті величезний масив інформації про ці проекти, а також про свої знайомства та спільні проекти з експертом Культурного фонду Лесею Воронюк-Волошиною…

За яким принципом Український культурний фонд фінансує проекти?

Якоюсь мірою Фонд кинули напризволяще, доручили йому майже самостійно визначати пріоритети та завдання для себе, бо у нас в країні відсутня повноцінна культурна стратегія. Якби вона існувала, то завданням Фонду було б працювати над її реалізацією. Так, є «Довгострокова стратегія розвитку культури в Україні до 2025 року», яку міністерство спільно з експертами презентувало кілька років тому. Але мало того, що вона висить у повітрі і майже не реалізовується, так ще й страждає на «короткозорість», бо стратегія – це погляд не на 5-10 років вперед, а щонайменше на 50! А у нас так далеко ніхто не заглядає.

Варто фінансувати ті проекти, які сприяють реалізації нашої культурної політики. Нема пріоритетів – з’являється суб’єктивний чинник в ухваленні рішень, свого роду, дезорієнтованість.

Йдемо далі, Фонд роздає гранти проектам, покладаючись на оцінки експертів. Оцінки, поставлені кожним експертом, ніде не оприлюднюються. Фонд вважає, що така інформація належить до категорії службових з обмеженим доступом. Таким чином суспільство не може оцінити міру відповідності оцінок, поставлених експертами пріоритетам Фонду. Таку перевірку може зробити лише сам Фонд, а може її і не робити. Непрозорість створює сприятливі умови для тої ж підкилимності, на яку страждає Мінкульт.

У сухому залишку, якщо Фонд погодив проект, то заявник отримує фінансування і після закінчення має прозвітувати про виконання проекту в межах погодженого кошторису. Наскільки проект є вартісним? Якою мірою проект допомагає досягати довготермінові цілі? Наскільки відповідає пріоритетам Фонду? Наскільки є ефективним у фінансовому плані, чи кошторис проекту відповідає ринковим цінам?

Відповісти на частину цих запитань неможливо без «точки опори» – повноцінної культурної стратегії та політики. А відповісти на інші можна лише маючи перед собою детальнішу інформацію про оцінки експертів, кошторис проекту та договори з підрядними організаціями. А така інформація не оприлюднюється.

Чи ви зверталися з цією проблемою до міністра культури?

Оскільки Український культурний фонд підпорядковується Мінкульту, то міністр мав би володіти цією інформацією, це їхня внутрішня кухня… Якби УКФ був таким закритим, як Міністерство культури, я б і не уявляв, що в ньому робиться. Але завдяки тому, що вони хоч трохи прозоріші, то видно картину, в якій дещо часом насторожує.

Тобто ви бачите ознаки корупції, бачите порушення?

Щоб говорити про порушення чи тим паче про корупцію, її треба довести. А без повної картини і детальнішої інформації цього зробити неможливо.

Юридично все ніби чисто – формально всі договори із грантоотримувачами оприлюднюються на сайтах Дозорро/Прозорро – відповідно до Закону «Про публічні закупівлі». Предметом закупівлі, яку Культурний фонд розміщує на Прозорро, виступає «послуга із організації культурних заходів», яку Фонду надає окремий грантоотримувач (а не окремі послуги, які грантоотримувач закуповує коштом гранту для виконання проекту). Зрозуміло, що кожна така «послуга із організації культурних заходів» є унікальною і ринку на саме такі послуги не існує, тому порівняти вартість такої послуги-проекту нема з чим. А ось окремі послуги, які грантоотримувач закуповує за кошти гранту для виконання проекту, як правило, не унікальні, вони можуть надаватися різними постачальниками і вартість таких послуг є з чим порівняти.

У договорах із грантоотримувачем, оприлюднених на Дозорро (у 2018 році), фігурувала загальна вартість проекту (сума гранту), також до договору додавався кошторис витрат. Але в кошторисах не завжди були вказані постачальники всіх послуг та не завжди були обґрунтовані об’єми послуг та ціни. Грантоотримувачі не мусили доводити, що вартість послуг сторонніх організацій, залучених ними до виконання проектів, була ринковою.

Цим скористалися у 2018 році деякі грантоотримувачі – включили до складу витрат цілком невиправдані за цінами, в рази вищими від ринкових. Експерти Фонду поставили цим проектам високі оцінки і Фонд профінансував ці проекти на заявлену суму. А після звітування Фонд затвердив фінансові звіти цих грантоотримувачів.

Чому перевірки, якщо такі проводяться, не виявляють порушень?

Це хороше запитання. Я б залюбки послухав відповідь Фонду. Є проект ОТР2013 «Віртуальний простір Борщівські сорочки». Є «чистий», без зауважень, висновок щодо фінансової звітності, складений заступницею виконавчого директора Фонду Жарковою І. В. щодо цього проекту.

Саме в рамках цього проекту був передбачений друк «путівників» на суму 300 тисяч гривень (за ціною 300 грн за штуку).

Складно сказати, чому перевірки не виявляють порушень. Може неуважно перевіряють чи не встигають перевіряти все, хтозна. Прикро, що контрольні процедури Фонду виявились неефективними.

Головою наглядової ради Українського культурного фонду є Марина Порошенко. Чи зверталися ви до неї щодо тих фактів, про які зараз говорите?

Я звертався із запитом до Наглядової ради Фонду. Просив у них надати інформацію, яку мені не надала дирекція. Я також просив Наглядову раду прокоментувати конфлікт інтересів у експерта УКФ Воронюк-Волошиної – Наглядова рада з цього приводу звернулася до НАЗК. Але чи до НАЗК дійшло їхнє звернення, чи отримали вони від Агентства якусь відповідь, я не знаю. В іншому запиті я запитував інформацію про те, на якій підставі пані Воронюк-Волошину вважають експертом, коли у неї відсутня профільна освіта та доречний досвід. Ще в одному запиті я написав дирекції УКФ, щоб пояснили, хто був постачальником послуг для різних проектів – відповіли, що постачальники «не підлягають оприлюдненню».  

В Україні не відома точна кількість музеїв і цінностей, які вони зберігають

Євгене, ви є членом Музейної ради, дорадчого органу при Міністерстві культури. Які найбільші проблеми у цій галузі зараз бачите?

Варто почати з того, що в Україні ніхто не знає скільки є музеїв, скільки там має бути експонатів, чи всі вони на місці, в якому стані зберігаються. Ніхто не знає скільки музеїв і експонатів лишилося в окупованому Криму і на Донбасі. Можна прямо говорити про те, що у нас музейна катастрофа. Наші музеї діють в правовому полі, почасти успадкованому з радянських часів, суперечливому і неврівноваженому, в якому відсутні чіткі пріоритети та стандарти, таке собі, «казніть нельзя паміловать». Сьогодні є понад 100 підзаконних актів, які регулюють музейну діяльність. Невідомо, чи всі експонати зберігаються в належних умовах, і факти свідчать про те, що, скоріше за все, більшість не зберігаються так як слід. Музеї не звітують перед суспільством про свою діяльність і стан справ – відсутня достовірна і точна інформація про облік фондів, про фінансові показники.

Рекомендації Музейної ради зокрема оприлюднюються на сайті Музейний Простір. Найсуттєвіші: 1) актуалізації пріоритетів та правил для музеїв відповідно до сучасних міжнародних стандартів; 2) забезпечення збереження Музейного фонду України у всій його повноті; 3) впровадження управління на основі актуальних даних.

У наших музеях облік експонатів досі ведеться в рукописній формі. За інструкцією 2016 року, яку підписав міністр Євген Нищук, облік фондів має вестися трьома способами. Перший – рукописний, другий – друкований і третій – електронний. Водночас обов’язковим залишається рукописний. Близько 10 років тому Мінкульт вирішив зрушити ситуацію з мертвої точки і зібрати з усіх музеїв інформацію про їхні фонди, а саме зробити ксерокопії цих рукописних книг. Музеї відмовилися, мовляв, немає паперу для ксерокса. Пізніше таки домовилися, щоби вони сфотографували сторінки. Але хтось це зробив, хтось ні. Через те, що це необов’язкова норма, і в разі невиконання не передбачена відповідальність, справа за великим рахунком з місця не зрушила. Окрім того самі книги обліку музеїв та інформація у цих книгах можуть не відповідати дійсності, якщо звірки фактичної наявності давно не робилися.

Були й інші обговорення у нас, наприклад – проект реконструкції Алеї героїв Небесної сотні. Як на мене, така реконструкція – це дикунство. З метою музеєфікації знищуватиметься історичний ландшафт, той, де відбувалися історичні події Майдану… Планується все здерти і натомість викласти зигзагоподібну алею з липами, яка, за задумом архітекторів, символізуватиме наш нелегкий шлях до свободи. Ціною цього буде демонтовано всю бруківку і повністю переплановано частину алеї.

Тобто Музейна рада не підтримала реалізацію цього проекту, який уже почали реалізовувати?

Найбільший експонат Музею Майдану – це навіть не «йолка», а власне сам Майдан незалежності та прилеглі вулиці, де відбувалися всі події. І коли музейники власноруч знищують експонат для того, щоби зробити якусь алею, якої не було під час Майдану, то я цього не розумію. Знищення задля музеєфікації? Зараз, коли ми проходитимемо алеєю, то побачимо дерева, на яких є сліди від куль, бруківку, по якій кров текла, асфальт, по якому тягнули убитих. Ось це справжні оригінальні експонати просто неба. Нам закидають, мовляв, а де ви були раніше, коли проект реконструкції не був погоджений? Але Музейну раду раніше ніхто не питав, до неї звернулися по погодження якихось цілком другорядних деталей, наприклад, чи варто лишити капличку на Інститутській, чи ні.  Рішення Музейної ради полягало в рекомендаціях, якщо це можливо, якось змінити цей проект. Та наскільки я розумію, той проект погодили раніше і його вже не зупинити. 

Днями Мінкульт повідомив, що минулого року в Україні викрали 56 музейних експонатів, з них 17 картин. І це лише у Черкаській і Сумській областях. Значить, облік артефактів таки якось ведеться?

Довести, скільки і чого зникло, практично неможливо. Тому не обов’язково, що оголошена кількість – коректна або повна цифра. Для встановлення правдивої картини потрібно зробити звірку. А для цього потрібні точні дані обліку, які потрібно порівняти з фактичною наявністю. Але записи не факт, що точні. Наприклад, як вам такий запис «назва експонату: три фігури на фоні природи». Знаєте, що це? Це опис ікони в рукописному журналі обліку музейних об’єктів у Національному музеї народної архітектури та побуту в Пирогові. Маючи такий опис, наскільки легко підмінити такий експонат? Напевно, риторичне запитання.

Але як і хто має роз’яснювати подібні записи у книгах обліку?

Тут потрібно розірвати зачароване коло, бо одне пов’язане з іншим. За кордоном це ж якось працює. Є такі музеї, які утримуються коштом Міністерства культури. У США, наприклад, взагалі немає такого міністерства, там інша схема. Наша головна проблема полягає в тому, що ніхто не хоче нинішню ситуацію змінювати. Міністерство культури удає, що щось робить, але цього не видно за великим рахунком. Музеї самі собі ледь жевріють, експонати псуються, бо умови ненормальні. Суспільство вдає, що йому музеї потрібні, а музеї вдають, що вони свої функції виконують. От така імітація з усіх сторін. Є музейний зберігач, який відповідає за фонди. У Франції в Луврі є цілий інститут, який цьому навчає. А у нас люди, які зберігають фонди, не уявляють, що з ними можна робити, а що ні. Подивіться на музей у Пирогові. Вони беруть свої експонати і одягають на відвідувачів чи на себе задля фотосесій. Те саме у музеї імені Івана Гончара: Ніна Матвієнко, дружина директора, фотографується у народному одязі – експонатах музею, для календаря. Це дико. У Кодексі музейної етики ІСОМ  прямо заборонено таке використання експонатів. Їх без рукавичок не можна в руки брати, не те що одягати на себе і покази влаштовувати.

Скільки коштує переведення обліку музейних фондів в електронний вигляд?

Складне запитання, бо музеї є різними. Є великі, які мають десятки тисяч експонатів, а є шкільні, які можуть ніде не обліковуватися. Наші музеї підпорядковуються Міністерству культури, обласним фондам культури, Міністерству освіти, можуть бути і в комунальній власності. Іншими словами,  Мінкульт не може зібрати інформацію з усіх музеїв. Мені розповідали, що часом відповіді з музеїв на запити міністерства надходили через 9 місяців після запиту. Тобто поки листи пройдуть всю ієрархію з одного в інше міністерство, купа часу пройде. Голубами швидше було відправляти пошту і отримувати відповідь. Без точних даних щодо кількості та якості записів не можна оцінити, скільки часу та зусиль потрібно для оцифрування колекцій. Крім того не доцільно робити окремий сайт чи базу даних для кожного окремого музею – варто розробляти спільний інфраструктурний ресурс.

У середині грудня 2018-го виник скандал у Дніпрі навколо призначення на посаду директора історичного музею. І це вже не перший подібний конфлікт. Достатньо згадати призначення керівника Мистецького арсеналу кілька років тому. Яка природа подібних конфліктів?

Директорів музеїв вибирають комісії, які складаються з дев’ять членів. Серед них три – це ті, кого призначає музей, три –  представники інституції, якій підпорядковується музей, і три – це представники громадських організацій. Дуже часто інтереси відділів культури і музейників співпадають, тоді вони можуть спільно вибирати потрібних людей, не залежачи від голосів громадськості. Але найголовніше, немає чітких критеріїв оцінювання кандидатів, члени комісій оцінюють того чи іншого кандидата на посаду директора на власний розсуд. Я був членом комісії, яка обирала директора музею імені Івана Гончара. Із шести членів комісії – представники від міського департаменту культури та тих, кого в комісію делегував фактично сам музей, четверо майже жодного слова під час конкурсу не сказали. Вони були просто статистами. Як наслідок, були лише одиничні випадки, коли обирали класних директорів, а більшість виборів директорів – це імітація виборів.

Михайло Глуховський, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»