Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Володимир В’ятрович: Несподіваний ривок Зеленського – це результат забуття Майдану

    • Михайло Глуховський
    • Розсилка
    Керівник Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович - Володимир В’ятрович: Несподіваний ривок Зеленського – це результат забуття Майдану
    Керівник Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович

    «Інструменти, які використовувала радянська політика пам’яті, були абсолютно раціональними»

    Половина українців (49%) вважають Революцію гідності усвідомленою боротьбою за захист прав. 35% переконані, що це була боротьба за незалежність, 17% - переворот за підтримки опозиції, 15% - переворот за підтримки Заходу. Такі результати дослідження Українського центру вивчення громадської думки «Соціоінформ» на замовлення Національного музею Революції гідності, проведеного з 15 до 19 грудня 2018 року.  

    Хоча більше половини опитаних заявляють про те, що підтримували Майдан, соціологи звертають увагу на негативні тенденції у ставленні до Революції гідності і її героїв. 27% опитаних з 2000 людей, які взяли участь у дослідженні зізналися, що хоча і підтримували події п’ять років тому, зараз не впевнені, чи правильно вчиняли. 4% опитаних заявили, що змінили своє ставлення до Майдану з позитивного на негативне. Окрім того, мало хто пам’ятає звичайних героїв Небесної сотні. Соціологи також констатують наявну різницю в оцінках подій на Майдані між Сходом і Заходом, фіксується поглиблення цієї різниці. Наприклад, 39% мешканців Півдня і 27% мешканців Сходу вважають, що на Майдан люди виходили за гроші, водночас на Заході такої точки зору дотримуються лише 9% громадян. Примітно також, що відчуття виграшу від Революції мають 22% громадян, а програшу – 42%.

    В інтерв’ю «Главкому» керівник Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович пояснює природу короткої пам’яті українців та визнає, що в нашій державі варто використати окремий досвід радянської політики пам’яті.



    За невтішними даними соціологів, українці забувають Революцію гідності, майже третина опитаних, які підтримували Майдан 5 років тому, тепер не впевнені, що правильно вчинили. Чому?

    Є кілька причин, як об’єктивних, так і суб’єктивних. Об’єктивні полягають у тому, що після Майдану в Україні не запанували тиша і спокій, які б дозволили би його нормально переосмислити і міцно закарбувати у свідомості. З Майдану розпочалася війна, яка є одним із тих чинників, яка витісняє пам’ять про Революцію з нашої свідомості. Суб’єктивні чинники полягають у тому, що і в Україні, і за кордоном є чимало політиків, які зацікавлені у тому, щоб ми забули про Майдан, знову повернутися до інтерпретації перевороту, який інспірований чи то Заходом, чи то іншими сторонніми силами.

    Окрім того, будь-яка пам’ять, очевидно, потребує якихось зусиль з її підтримки. На жаль, мені здається, за ці п’ять років цих зусиль з боку Української держави було недостатньо. З того, що зроблено, – це запис свідчень учасників Майдану, це ті проекти, які нами реалізовані. Це понад 1200 інтерв’ю, які ми записували по всій Україні. Видано було книги свідчень про Майдан. Очевидно, що найважливішим стало створення Музею Революції гідності. На жаль, він поки лише розбудовується, бракує інфраструктури пам’яті.

    Думаю, такі соцдослідження мали би стати дзвіночком для всіх нас, людей, які мають можливості змінити ситуацію. Аби об’єднати свої зусилля представникам теперішньої влади для того, щоб пришвидшити спорудження меморіалу, який ми плануємо відкрити цього року і перейти до створення музею. 

    Ви говорили про те, що пам’ять про Майдан потрібно інституціоналізувати. Як саме?

    Цією темою повинна займатися не тільки спеціалізована установа, якими є музей чи Український інститут національної пам’яті. Ця тема має проходити через діяльність усіх органів влади, міністерств освіти, культури, молоді і спорту. Окрім того, має бути розуміння, наскільки ця тема важлива для найвищого керівництва держави. На жаль, але сьогодні, 20 лютого у п’яті роковини загибелі героїв Небесної сотні у нас немає якогось державного заходу за участю найвищого керівництва держави, де б згадували про цю подію. Це теж є не дуже правильним сигналом. 

    Що робити з короткою пам’яттю звичайних українців, адже серед загиблих учасників Революції гідності лише 4% респондентів змогли згадати Юрія Вербицького, а 3% - Михайла Жизневського?

    Коротка історична пам’ять – наш пострадянський спадок. У радянські часи у тоталітарному режимі пам’ятати було небезпечно. За пам’ять можна було постраждати, простіше було забувати. На жаль, наше суспільство тільки вчиться пам’ятати. Це дуже чітко видно за  різними політичними процесами в Україні, адже у нас політик від виборів до виборів може виходити з цілком протилежними політичними гаслами, представляти протилежні політичні сили і це йому не заважає бути успішним. Ось це якраз приклад того, що ми не вміємо пам’ятати, нам цьому треба вчитися.

    Але ж в радянські часи влада культивувала пам’ять про Леніна, Жовтневу революцію. Навіть школярі знали подробиці тих подій і ключових осіб. В Україні слід діяти зараз тими ж методами?

    Радянський Союз розбудовував інфраструктуру пам’яті. Держава тоді запускала певні ритуали. Українцям зараз також потрібні ритуали. Наприклад, потрібно проводити спортивні змагання на честь героїв Небесної сотні. Надзвичайно важливим інструментом формування ритуалів є календар. Дуже добре, що у нас в державному календарі уже є два дні, присвячені Євромайдану і героям Небесної сотні, 21 листопада і 20 лютого. Але важливо, щоб ці дні наповнювалися, щоб ми ці дні не переносили на якісь інші дати, щоб у цей момент ми усім суспільством занурювалися у це минуле, актуалізували його.

    Коли ми говоримо про радянську політику пам’яті, то вкрай негативним був її, перш за все, зміст. Але багато інструментів, які вони використовували, були абсолютно раціональними.

    Соціологи констатують, що як і п’ять років тому зберігається регіональна диференціація. Якщо на Заході підтримку Майдану задекларували 80% опитаних, то на Сході – 28%. Дуже різниться і оцінка тих подій. Слід констатувати, що у мешканців Сходу і Заходу різні цінності? Якими вони є?

    Ситуація в контексті цінностей на Сході і Заході зараз вирівнюється. Це опитування демонструє ставлення до Майдану. Диференціація ставлення до Майдану зумовлена тим, що набагато більш активними на Майдані були представники Західної України, це частина їхньої історії. Але в цілому територіальна різниця, яка була властивою для України протягом усіх років незалежності в питаннях гуманітарної політики, поступово стирається. Схід уже не завдяки Майдану, а завдяки війні, яка відбувається дуже близько, починає мінятися. Можна сказати, що там відбуваються процеси реукраїнізації.

    Натомість автор дослідження, керівник Центру вивчення громадської думки «Соціоінформ» Наталія Зайцева-Чіпак констатує: насправді розкол між Сходом і Заходом не тільки нікуди не зник, а і посилився...

    Але це винятково у питанні інтерпретації тих подій, які відбулися п’ять років тому і їх нинішньої оцінки. Це свідчення недостатньої інформаційної роботи з цими регіонами, в яких мали розповідати, чим насправді був Майдан. Мешканці цих регіонів (які мають таку думку) безпосередньо не брали участі в цих подіях, про Майдан вони дізнавалися з телебачення, часом з тих каналів, які їм говорили про «государственный переворот». Очевидно, що ті уявлення, які методично формувалися у них тодішньою Партією регіонів, чи згодом і дотепер, російською пропагандою, самі по собі не зміняться.

    Але якщо досі є негативні оцінки тих подій, значить, проукраїнська пропаганда відсутня або у ній є помилки?

    Перш за все, є брак уваги до цієї теми. На початку нашої розмови я казав і про об’єктивні чинники. Між тим мені здається, що не всі політики розуміють категоричну важливість тих подій, які сталися на Майдані. Відповідно, вони не розуміють, що багато здобутків, які маємо після Майдану надбудовані на тій слабенькій гілочці, якою є історія Майдану. Саме цю тоненьку гілочку намагаються атакувати усі ті люди, які хочуть повернути Україну у стан до 2013 року.

    У перші роки після Революції гідності побутувало твердження, що повернення назад уже неможливе. Але тепер в Україні набирає сили альтернативне бачення тих подій. Небезпека повернення таки існує?

    Небезпека якогось реваншу залишається. І якраз пам’ять про Майдан має бути запобіжником такого реваншу. Мені здається, що цей несподіваний рейтинговий успіх пана Зеленського – це, між іншим, також є результатом забуття Майдану. Адже дуже багато людей, які готові його підтримати ставляться до того з іронією, з веселістю, яка була б неможливою, якби пам’ятати про Майдан, як дорого таке поверхове ставлення може коштувати для України і українців.

    Протверезити людей може пам’ять. Можливо, комусь не подобається, що зараз в соціальних мережах поширюються шокуючі фото із закривавленими щитами, вбитими хлопцями, накритими синьо-жовтим прапором. На це боляче дивитися, але через цей біль потрібно пройти для того, щоби виробити певний імунітет. Якщо ми ховатимемося від цього, якщо ставитимемося до політики, як до якогось веселого шоу, то ми не гарантуємо, що нам, чи нашим дітям знову не доведеться проходити те, що пройшли ми на Майдані.

    Михайло Глуховський, «Главком»

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ