Як «не аферист, але авантюрист» знайшов нову багатомільйонну авдиторію
У перші тижні війни радник глави Офісу президента Олексій Арестович ефективно виконував роль народного психотерапевта і мав цілу армію прихильників. Люди, спраглі надії, ловили кожне слово представника Банкової. А то казав рівно те, що хотіли від нього почути. Фраза Арестовича про «два-три тижні максимум» щодо термінів припинення війни стала довгограючим мемом.
Далі – більше. Арестович з початку вторгнення став без перебільшення секс-символом для багатьох жінок. Його включення ставали бальзамом на зранені душі. Від армії решти воєнних експертів, які мелькали в ефірах та на телемарафоні, Арестович вигідно відрізнявся підвішеним язиком і вигравав зовнішньо.
Однак все змінилося 17 січня минулого року. У той день вправний язик таки підвів свого господаря… Після скандальної заяви про те, що у трагедії з влучанням ракети у будинок в Дніпрі винна не Росія, а українське ППО, Арестович подав у відставку. Відтоді, як то кажуть, Олексій «зламався», чи то пак образився: замість заспокійливих тез він почав озвучувати дуже контраверсійні меседжі, частина яких тепер повторювала тези російської пропаганди: то він розхвалював «сміливого Путіна», то фактично звинуватив Захід у війні в Україні.
Що ж сталося?
Екссекретар РНБО України Олексій Данілов переконаний: Арестович – політпроєкт Кремля. Його в цьому підтримують чимало українських користувачів соцмереж.
«Я просто кажу, що думаю», – наполягає Арестович. Але тут важлива ремарка. У перші тижні вторгнення, як з’ясувалося згодом, принциповий Арестович з ефіру в ефір озвучував не те, що думає, а те, що було «треба, аби заспокоїти українців». Погодьтеся, саме тому виникають сумніви щодо і нинішньої щирості нашого героя. Показово, що свої нові погляди Арестович транслює переважно з YouTube-каналів представників російської псевдоліберальної тусовки, більшість з яких виходять під модним нині лейблом «іноагента», яким їх щедро «нагороджує» Путін.
Нове обличчя з України
Росіяни справді з радістю ухопилися за солоденького Арестовича. Адже заюзані українські зрадники з кислими обличчями, на кшталт екснардепа Ігоря Маркова, колишнього мера Черкас Володимира Олійника, політолога Володимира Корнилова та палкого комуніста Спірідона Кілінкарова, яких Соловйов та Скабєєва тягають з ефіру в ефір, вже вкрай набридли їхній аудиторії. Арестович – це як свіжий вітерець над затхлим болотом російської пропаганди.
До нового обличчя – і ставлення нове. Ви не побачите Арестовича в ефірі пропагандистських ток-шоу, де спікери перекрикують один одного, вирішують, куди у першу чергу скидувати ядерні бомби та як розвіювати радіоактивний попіл. Ні! Цьому «представнику Україні» дають право виступати і його не перебивають. Раніше Олексій не вилазив з ефірів російського емігранта Марка Фейгіна, з яким побив горщики, а тепер він «переселився» до ефірних апартаментів численних російських псевдолібералів з відверто імперськими поглядами, наприклад Юлії Латиніної.
Показово, що російська псевдолібералка Ксенія Собчак, якій Арестович нещодавно давав інтерв’ю, почала розмову так, ніби Олексій давно є фігурою російського медіаболота. Свою розмову з Арестовичем вона почала з того, що у росЗМІ, мовляв, курсують чутки про те, що у неї, Собчак, роман х ним – Арестовичем. Тож у першу чергу Собчак попросила свого гостя прокоментувати такі чутки.
Загалом від початку еміграції Арестовича було зрозуміло, що нині у своїх інтерв’ю Олексій звертається насамперед до російської аудиторії. Так, на питання Собчак про те, що ж треба зробити, щоб припинити війну, Арестович дає приголомшливий рецепт: «Україна має змінити свою внутрішню політику». Тобто замість очевидної відповіді на кшталт «агресор має вивести війська», вчорашній радник Банкової фактично підписується під ультиматумами Путіна, який теж хоче «другой Украины».
Чому саме Арестович
Арестович – персонаж унікальний. Перевершити його у кількості його професій та видів діяльності може хіба що невизнаний президент Білорусі Лукашенко.
«Я – не аферист, я – авантюрист», – таку характеристику дає собі сам Олексій. Набір Арестовича також вражає: підполковник, розвідник, актор, політолог, філософ, а ще – палкий любитель дельфінів та касаток, коуч та «людина, яка цікавиться психологією». До честі Арестовича: він виправляє інтерв’юерів, які кличуть його «психологом», – каже, що відповідної освіти у нього нема, та вона йому й не потрібна. «Психохірург», як він себе називає, має власні погляди на пізнання глибин людської особистості, заснованої на поєднанні психології, філософії та кабалістичної астрології. Він сміливо ставить себе в один ряд із Фрейдом та Юнгом – вважає, що їх об’єднує «авторська психологія». Власні погляди, до слова, він роками поширює на своїх тренінгах у коуч-школі, яка існувала ще до приходу до влади Зеленського. Тобто, викладання – це основне джерело заробітку нової зірки російських псевдолібералів.
Невибагливу російську аудиторію таке поєднання вражає. Власне, як і вміння знайти відповіді на будь-які питання. Якщо ж уважний інтерв’юер підловлює Арестовича на розбіжностях його поглядів нині і раніше, цей співрозмовник вміє моментально знайти собі виправдання. Одна із заготовок звучить приблизно так: «Я ж у метафоричному сенсі казав!».
Російські пропагандисти, які знають особливі потреби своєї аудиторії, не прогадали з «призначенням» нового кумира. Некритичний глядач/слухач справді легко ведеться на теорії «льотчика, який горів у танку», тим більше, що в її очах він (як і одіозний, але вже мертвий Ілля Кива) – це український політик, який покаявся і усвідомив. Про це свідчить хоча б кількість переглядів його ефірів з тією ж Латиніною: вона щоразу коливається між 400-500 тис.
Особливою «фішкою» Арестовича є його показова контраверсійність. Так, у кожному інтерв’ю, і ледь не в кожному дописі у своєму телеграм-каналі він транслює взаємовиключні тези. То він стверджує, що його «роман з Україною добіг кінця», то розповідає, що хоче стати президентом України, то поширює вже затерту до дір роспропагандою тезу про братські народи, то наполягає, що ніколи не перейде до лав російських силовиків, бо «давав присягу на вірність Україні, а присягу дають один раз». Можливо, це театральщина: адже неоднозначні персонажі у глядачів завжди у фаворі. А можливо, небажання остаточно спалювати мости з українською аудиторією, хоча особливої популярності серед неї він вже давно не має.
До речі, саме Арестович був одним із небагатьох, хто після «дебатів» між Латиніною і українським журналістом Віталієм Портниковим у коментарях аплодував саме Юлії – це при тому, що навіть її російська аудиторія у своїй більшості визнала, що Латиніна мала відверто слабкий вигляд на тлі інтелектуала Портникова. Невдовзі Арестович запропонував провести аналогічні дебати між ним та Портниковим. Останній йому відповів, що не спілкується «із пройдисвітами, нікчемами, аферистами та міськими божевільними».
Однак Арестович не припиняє спроб лізти у вуха української аудиторії. В інтерв’ю російській «іноагентці» Катерині Гордєєвій він розповів про свою 29-річну дружбу із народним героєм, генералом Залужним: «Можу хоч зараз йому зателефонувати». Щоправда, уточнює, що із паном генералом він спілкується рідко, але «хіба це має значення»?
Зліпити із Арестовича… президента?
Арестович відверто зізнається: повернутися в Україну зможе лише тоді, коли Володимир Зеленський уже не буде при владі. Однак тихенько повернутися і жити своє життя разом із дружиною та дитиною було б замало для особистості масштабу Арестовича. Ні! Олексій планує тріумфально увірватися в український політикум у ролі кандидата у президенти України! Причому робитиме це виключно з альтруїстичних міркувань.
«Я не хочу в президенти, але я дам шанс народу. Я висуну свою кандидатуру. Не проголосують – слава Богу, піду займатися психологією. Виберуть – зроблю намічене, зроблю ручкою і піду займатися психологією... Якби я був Україною, я б вибрав себе», – так він сказав в інтерв’ю Гордєєвій.
В одному з ефірів з Латиніною він попереджає українців, що якщо він не прийде до влади – то Україні кінець. Втім, і тут Арестович намагається сподобатися «і вашим, і нашим»: на питання Собчак про те, чи прийняв би він фінансову підтримку від РФ під час своєї гіпотетичної президентської кампанії, він відповів категоричною відмовою. Мовляв, у нього є ресурси і без вас.
«Я балотуюсь за принципом: я даю вам шанс. Якщо ви його згаєте, то це не моя провина, а ваша». Скажете, відверто проглядається нарцисизм? Та сам Арестович впевнений, що він – точно не нарцис. Він прагне виправляти Україну «як колективного пацієнта». Чим вам не «маленький Путін»?
Утім, це все може бути елементом гри. Кремлівські політтехнологи, вочевидь усвідомлюють, що насильно згодувати українцям відверто проросійського політика вже ніколи не вдасться. Тож замість політичного трупа Віктора Медведчука вони тепер намагаються згодувати українцям більш привабливу альтернативу. Яка до того ж ще недавно так багатьом подобалася…
Але якраз така безцеремонність може подіяти хіба що на частину російської аудиторії, яка не відрізняє авторитету від нахрапу і нахабства. І це там дійсно спрацьовує. Серед коментарів до згаданого інтерв’ю з Гордєєвою трапляються такі: «Безкінечно мало людей, які можуть дозволити собі завжди бути собою; казати, що думають; робити, що хочуть, не замислюючись про думку оточення. Це і є Свобода у сучасному світі… Браво!!!»
Наталія Сокирчук, «Главком»
Коментарі — 0