Мюнхен-2024. Чого чекати далі?

16-18 лютого у Мюнхені відбулась щорічна конференція з питань міжнародної безпеки. На декілька днів Мюнхен став місцем публічної активності і зустрічей світових лідерів і представників політичної еліти різних країн світу.

Найбільш популярне питання журналістів: якими є підсумки Мюнхенської безпекової конференції? Насправді, якихось узагальнених підсумків не має, і ніколи не було. У Мюнхені, як і у Давосі не ухвалюють спільних резолюцій. Оцінювати цю конференцію можна по темах, які на ній обговорювались, по резонансних заявах світових лідерів, які брали участь у цій конференції, а також по реакції міжнародних ЗМІ на дискусії, які відбувались цього разу у Мюнхені.

Цей текст про мої загальні враження від атмосфери і дискусій на Мюнхенській безпековій конференції-2024, особливо на її українських майданчиках.

Перший день конференції був присвячений різноманітним безпековим питанням (економічна і продовольча безпека; європейська ядерна безпека, глобальний порядок, роль США у світі, захист міжнародного гуманітарного права, тощо). Іноді, навіть, здавалося, що деякі теми для обговорення є скоріше поточними, але не найбільш нагальними для глобальної безпеки.

Однак головною новиною, яка вплинула на зміст і тональність дискусій на мюнхенських майданчиках 16 лютого, стала смерть російського опозиціонера Олексія Навального. Для західних учасників конференції ця історія стала шоком і ще одним вагомим доказом злочинності путінського режиму. Неодноразово лунала думка, що Путін – це глобальне зло, яке треба зупинити. Українці це знають на власному трагічному досвіді. Але деякі західні політики, можливо, ще сподіваються на якісь взаємоприйнятні компроміси з Путіним. Те, що сталося з Олексієм Навальним, має стати для таких політиків ще одним уроком. Путін сіє навколо себе смерть. І зупинити його можна лише силою. Показово, що чимало західних лідерів, які відреагували на смерть Навального, зробили правильний висновок: щоб зупинити Путіна, треба допомогти Україні.

Українське питання гучно пролунало у другий день конференції – 17 лютого. Саме у цей день відбувся виступ Президента України Володимира Зеленського, який викликав велику інформаційну і політичну увагу. Також відбувся виступ міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби. У цей же день на полях конференції вже традиційно відбувся «Український ланч», організований Фондом Віктора Пінчука. На ньому виступили Петр Павел, Президент Чехії; Кая Каллас, Прем'єр-міністерка Естонії; Александер де Кроо, Прем'єр-міністр Бельгії; Метте Фредеріксен, Прем'єр-міністерка Данії; Енн Епплбом, штатна авторка видання The Atlantic, старша наукова співробітниця інституту Агора при Школі перспективних міжнародних досліджень Університету Джонса Гопкінса, лауреатка Пулітцерівської премії 2004 року; Гілларі Клінтон, професорка Школи міжнародних і суспільних відносин, Держсекретарка США (2009-2013); Ніколай Денков, Прем'єр-міністр Болгарії; Радослав Сікорський, Міністр закордонних справ Польщі; Андрій Єрмак, Керівник Офісу Президента України; Девід Петреус, генерал армії США у відставці, голова правління KKR Global Institute, колишній директор Центрального розвідувального управління США та колишній командувач американськими та коаліційними збройними силами в Іраку та Афганістані, та Тімоті Снайдер, професор історії і світової політики Єльського університету.

Але, на мій суб’єктивний погляд, найбільший імпульс на українських заходах на полях Мюнхенської конференції мали виступи наших героїв, ветеранів війни проти російської навали. Це були історії їх життя, і їх війни за своє і наше життя. Це було дуже щиро, емоційно і зворушливо. І їх емоція, їх драматична історія (а вони пройшли через важкі поранення, дехто і через полон) потужно впливала на аудиторію. Дуже правильно, що їх запрошують на такі форуми, тому що коли недостатньо ефективно працюють раціональні аргументи (до них, на жаль, швидко звикають навіть наші друзі), треба застосовувати «емоційні гармати».

Наскільки мені відомо, наші герої війни мали у Мюнхені ще цілу низку закритих зустрічей із західними політиками і державними діячами. Головна тема цих зустрічей дуже проста – нам потрібні зброя і боєприпаси. Щоб ми вистояли, щоб війна не прийшла у поки що мирну Європу. Ця тема була головною і у виступі Президента Зеленського і в його зустрічах з нашими міжнародними партнерами, заявах міністра Кулеби, у виступах наших міжнародних друзів на «Українському ланчі» і на інших неформальних зустрічах, присвячених Україні. Ще однією «емоційною зброєю» у Мюнхені стала виставка Deciding Your Tomorrow/«Вирішуючи твоє майбутнє», яку організували і презентували Фонд Віктора Пінчука та PinchukArtCentre у співпраці з Офісом Президента України.

Про солідарність з Україною і необхідність посилення підтримки нашої країни говорили не тільки на українських заходах, а й у рамках офіційної програми конференції, і у її кулуарах. Але у багатьох українців, які були у Мюнхені, час від часу виникало відчуття, що зараз замало слів, потрібно більше конкретних дій. Про це, до речі, казали і чимало наших міжнародних друзів.

Головною темою для критики, безумовно, стала ситуація в США. Американці зациклились на внутрішніх політичних протистояннях (що, зокрема, проявлялося і на мюнхенських майданчиках). І це негативно вплинуло не тільки на надмірно тривалу затримку допомоги США для України, а й взагалі на погіршення міжнародної безпекової ситуації. У кулуарах американські конгресмени натякали, що проблема допомоги для України може бути вирішена в березні, однак, скоріше, лише в формі прямих постачань зброї і боєприпасів, без продовження бюджетної підтримки. Що ж, хоча б так. Проте не будемо поспішати з висновками.

Американська політика зараз стала більш непередбачуваною, ніж українська. Європейські політики все більш відчутно розуміють і прямі воєнні загрози з боку Росії, і брак політичного лідерства з боку США, але дуже помітно, що лідерства бракує і самим європейцям. Вони так звикли до безпекової парасольки з боку НАТО і США. Вони так не хочуть воювати самі (боюся, що і за самих себе; хоча не будемо узагальнювати, ця ситуація розрізняється по різних країнах). І поки що не має серед європейських (та й взагалі серед західних) лідерів новітніх Черчиллів і Рузвельтів, щоб взяти на себе ініціативу в безпекових питаннях.

Проте саме життя – і необхідність підтримки України, і прямі безпекові загрози з боку Росії, і побоювання щодо ймовірного другого президентства Трампа – підштовхує європейських лідерів до більш рішучих і конкретних дій у безпековій сфері. В Єврокомісії вже планують ввести посаду окремого комісара з питань оборони. Також йдеться про суттєве розширення військового виробництва, як для себе, так і для потреб України. Президент Чехії Петр Павел заявив, що його країна розшукала для України близько 800 тис. артилерійських снарядів по всьому світу. Правда, ЄС ще має знайти кошти для їх оплати. Прем'єр-міністерка Данії Метте Фредеріксен закликала негайно надати Україні більше артилерії та боєприпасів: «У Європі все ще є запаси боєприпасів. …У нас є зброя, у нас є боєприпаси, у нас є засоби протиповітряної оборони, які ми не маємо використовувати у даний момент, і ми повинні відправити їх в Україну».

Але і для власної безпеки і для підтримки України демократичним країнам треба робити швидше і більше. Це я узагальнено цитую виступи тих самих західних лідерів на українських заходах на полях Мюнхенської конференції.

Відкриваючи «Український ланч» Віктор Пінчук дуже влучно зазначив, що у перший рік війни світ недооцінив Україну і українців, у другий рік війни – недооцінив росіян. Продовжуючи цю логіку, хотілося б думати, що на третьому році війни проти російської навали ми все ще недооцінюємо наших західних партнерів, або занадто швидко в них розчарувалися. Деякі учасники Мюнхенської конференції справедливо відзначали, що у колективного Заходу є величезний економічний і військовий потенціал, який у багато разів перевищує відповідний потенціал Росії.

Врешті решт його треба значно більш ефективно задіяти на підтримку України. Путіна треба зупинити в Україні, інакше, як слушно зауважив міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорьский, європейцям доведеться воювати самим.