Хто може очолити Білорусь після Лукашенка

Отже, Лі Цян у Мінську. Китайська сторона анонсувала візит прем'єра Держради КНР до Москви і Мінська з 20 по 23 серпня. У РФ китайський гість прибув увечері 20, 21 провів переговори, а вранці 22 вже був у Мінську.

І це невипадково – за останні два місяці спостерігалося різке пожвавлення білорусько-китайських контактів. Достатньо сказати, що у червні-липні в Мінську побували 9 (!) делегацій різних міністерств КНР, а в Китаї не менше двох білоруських «міністерських десантів». Думаю, згадувати, що Білорусь була прийнята в ШОС насамперед з ініціативи Пекіна, зайве. Ну і, нарешті, зустріч Сі з Дудою, де, серед іншого, обговорювалося питання виходу з білорусько-польської кризи на кордоні. Причому МЗС КНР за результатами навіть зробив окрему заяву.

Маємо ситуацію, коли Китай, користуючись тим, що Росія все глибше пов'язує в Україні, продовжив «відрізати собі» російську зону впливу. Держави Центральної Азії переорієнтувалися на Пекін ще 2022 року, після того, як дзвінок із Піднебесної швидко завершив «операцію ОДКБ у Казахстані». Далі був лютий 2022 року, який не завершився «Києвом за три дні». І КНР досить впевнено створила інфраструктуру свого політичного впливу у регіоні. За фактом зараз РФ у Центральній Азії важливий партнер, але не домінуюча сила. Що виявляється у відкритому опонуванні Токаєва тезам Путіна про майбутнє регіону та світу. Та й на події останніх тижнів, коли банки Киргизстану один за одним, посилаючись на санкції, відмовлялися працювати з РФ.

2023 року дійшла черга до Білорусі. Тим більше, що Росія не демонструвала хоч якихось масштабних успіхів на фронті, а її економіка все більше потрапляла у залежність від китайської. Було розморожено низку програм, була зустріч Лукашенка та Сі. І, нарешті, 2024 року Білорусь таки приймають у ШОС.

Але, на відміну від Казахстану чи Узбекистану, з Білоруссю є дві суттєві проблеми. Перша – конфлікт із країнами ЄС та США після подій 2020 року. Казахський чи Узбецький режими навряд чи є більш демократичними, але тут відіграє роль георгафічне становище та особистий «геній» Лукашенка, який вміє знайти можливість своїми заявами зіпсувати відносини із сусідами. Друга проблема – залучення Білорусі до агресії проти України та «особливих» відносин з РФ. Китай може «нести на собі» державу, яка перебуває в ізоляції, але, якщо є можливість цього не робити, радить місцевим елітам вийти з конфлікту. Тим більше, що вихід із політичної кризи (тобто корекція внутрішньої та зовнішньої політики) давно назрів, виходячи з настроїв не лише суспільства, а й місцевого бізнесу.

Для Республіки Білорусь є два варіанти – або різке виявлення політики самого Лукашенка, або керований транзит із приходом рукостисканої фігури.

Для Росії, яка прагне зберегти свій вплив на Білорусь прийнятні або Лукашенко в старих рамках політики (тобто без варіантів покращення відносин із сусідами і, отже, з обмеженими можливостями дрейфу від Москви) або керований транзит, але з приходом, в ідеалі «свого» людини. Або, як мінімум, «не надто токсичного» для російських еліт.

Для КНР, чиї інтереси полягають у прив'язці Білорусі безпосередньо до себе, без «російського вузлика», підходять обидва варіанти. Окрім «явно московського» змінника для Лукашенка. У цьому допускається і навіть вітається «прийнятність такого» російських еліт.

Тепер розглянемо змогу Лукашенку. Із варіантом «Саня залишиться з нами» є проблеми. Якщо не змінювати курс – Росія дотисне і, образно кажучи, зжере. Якщо міняти – проблема недовіри до Лукашенка з боку більшості сусідів. Тобто зміна курсу має бути швидкою, демонстративною та різкою. На що в Мінську поки що не готові, побоюючись реакції Москви. Але обережні кроки у вигляді зміни кадрів, поступового зменшення впливу на економіку людей у ​​погонах роблять.

З другим варіантом дещо простіше. Завершується перший цим реформи системи управління, яка трансформується до якогось аналога іранської моделі. Де є місце особисто для Лукашенка та є місце для «змінника-президента». Питання, що потрібні гарантії недоторканності у майбутньому. Тобто змінник повинен мати повноту довіри ПапиКолі. А також потрібні певні запевнення підтримки з боку зовнішніх сил. Російські гарантії не варті і ламаного гроша, це в Мінську вже зрозуміли. А ось досвід втечі ОДКБ з Казахстану та різкості у риториці стосовно РФ держав Центральної Азії перед очима. Тобто варіант «іншого східного гаранта» виявляється робітником.

І тут повертаємось до візиту Лі Цяна. Окрім, власне, економічних та гуманітарних програм, яким дадуть старт під час поточного візиту, головне питання – вибори 2025 року.

Лукашенко хоче піти на них та «перемогти» з показниками під 90%. Це йому особисто треба, щоб компенсувати травму 2020. Адже після репресій попередніх років масові протести малоймовірні, а отже можна й самому повірити в народну кохання, що виявилася на виборах.

Але підтримки з Москви, судячи з усього, поки що немає. Частина оточення акуратно натякає, що можна й у транзит зіграти. І Китай мовчить.

Тому для Олександра Григоровича цей візит є передостаннім шансом отримати «ярлик на вибори» від східного партнера. Від східного – китайського. Навіть у форматі «перемогти та піти з гордо піднятою головою» – з обіцянками транзиту до кінця електорального терміну.

Чому передостанній? Тому що Лукашенко ще спробує зустрітися з Сі та порушити те саме питання.

Але якщо не вийде (а в КНР, зважаючи на все розглядають і варіанти транзиту) візит Лі Цяна є аналогом оглядин білоруської правлячої верхівки. У Мінську це розуміють та пропонують кандидатів. Базовий підхід – прийнятність для Пекіна та Москви. У разі (китайський візит), насамперед для Пекіна.

Тому я б дуже уважно стежив за тим, хто сидить на переговорах поруч із Лукашенком і, що найважливіше, хто коментує їхній хід і взагалі тему китайсько-білоруської співпраці. Дуже може так статися, що одне з прізвищ після 2025 року отримає гучну приставку.