Саміт миру та Саміт НАТО. Очікування та реальність для України

Україна продовжує перебувати в центрі уваги євроатлантичної спільноти, зокрема чергових заходів ЄС і НАТО, американських і європейських виборів. Більше того, з наближенням Глобального саміту миру, який відбудеться у Швейцарії 15-16 червня, українська тематика активно виходить в дипломатичні кулуари і на шпальти ЗМІ Азії, Африки і Латинської Америки.

Неформальне засідання міністрів закордонних справ НАТО, яке відбулося в Чехії 30-31 травня, було присвячене підготовці до Вашингтонського саміту, запланованого на липень. І, звичайно, однією з центральних тем цього зібрання, як і майбутнього саміту Альянсу, була Україна. На жаль, не у контексті пошуку гнучкого формулювання для запрошення держави до НАТО. Однак питання, яке було винесене Генсекретарем Єнсом Столтенбергом на обговорення і по якому очікується офіційне рішення у Вашингтоні, є не менш важливим – військова допомога Україні.

Столтенберг, враховуючи стримане ставлення союзників до його попередньої пропозиції щодо створення 5-річного фонду НАТО з військової підтримки України у розмірі 100 млрд доларів США для забезпечення більшої прогнозованості і надійності цього процесу, трансформував її у пропозицію з виділення союзниками у фонд військової допомоги Україні щорічно щонайменше 40 млрд дол. Це відповідає практиці попередніх років, тому жодної революції у зв’язку з цим рішення не очікується. Однак воно надасть процесу військової підтримки більш прогнозований характер, при якому відповідальність за виділення коштів буде розподілятися солідарно серед всіх союзників, за певним принципом, можливо з урахуванням розміру ВВП. Створення такого фонду стане і відповіддю на стурбованості кандидата в президенти США Дональда Трампа, який наголошував на необхідності більшої солідарності союзників у виділенні коштів на допомогу Києву. Аналогічні зауваження неодноразово лунали і з Німеччини, що є другим за величиною донором України.

На сьогодні видається, що це рішення, а також затвердження передачі координаційних функцій у форматі «Рамштайн» від США до НАТО, можуть стати єдиними практичними результатами Вашингтонського саміту для України. Генсекретар вважає, що так можна уникнути можливості поступового зменшення військової допомоги Україні з часом, що негативно позначиться на оборонних спроможностях держави.

Можна сподіватися, що союзники за час, який залишився до саміту, знайдуть також відповідне формулювання для чергового сигналу про перспективи членства України в НАТО, більш амбітне, ніж попередні. Проте суттєво на швидкість інтеграції держави до Альянсу це не вплине. Членство в НАТО очевидно залежатиме від успіхів держави на фронті і від умов завершення війни. На жаль, і сьогодні, після більш як 2-х років широкомасштабної агресії Росії проти України, у якій наша держава має фактично повну підтримку Заходу, коли справа доходить до членства в НАТО, дехто з представників держав-членів все ще згадує старі застереження. У неофіційних контактах іноді зазначається, що перед тим, як прийняти остаточне рішення про запрошення України, деякі держави-члени напевне захочуть визначеності в питанні майбутнього Росії, а також у тому, яким чином гарантуватиметься у подальшому безпека Альянсу від загрози зі сходу. Так що навіть після перемоги над агресором рішення про запрошення України до НАТО ймовірно не стане чисто автоматичним, а його погодження союзниками займе певний час.

Ще одним важливим питанням, яке обговорювалося в Празі, було надання дозволу Україні на використання західної зброї по території РФ. Конструктивну роль у модеруванні цієї дискусії, як і у досягненні широкої згоди між союзниками з цього питання, відіграв особисто Генсекретар Столтенберг. Сьогодні, у світлі обстрілів Харкова та області, це питання набуло особливої актуальності. Щоправда, поки що Вашингтон, від якого очікується найбільше, зробив у цьому напрямі лише пів-кроку, оскільки на ракети ATACMS такий дозвіл ще не поширюється.

Під час Вашингтонського саміту НАТО передбачається обговорити також співпрацю Альянсу з його індо-тихоокеанськими партнерами – Австралією, Японією, Південною Кореєю і Новою Зеландією, представники яких також будуть запрошені до Вашингтону. Причини криються не лише в глобальних інтересах США, а й у тому, що у сучасному світі безпекові процеси в Європі та на інших континентах тісно пов’язані. З формуванням нової «вісі зла» у складі Росії, Ірану, Південної Кореї і, на жаль, Китаю, яка дедалі чіткіше позиціонує себе опонентом демократичного Заходу, ці тенденції стають все більш очевидними. Свідченням цього є й ситуація з підготовкою до Глобального саміту миру у Швейцарії, який запланований на 15-16 червня, а також ролі Китаю у цьому процесі.

Зазначений саміт планувався як захід, який мав би наблизити країни Глобального Півдня до України, допомогти їм трансформувати їхню псевдонейтральність на позицію підтримки в російсько-українській війні базових принципів міжнародного права, які включені до української «формули миру». Це, в ідеалі, дало б змогу розбудувати міжнародну систему ізоляції агресора і, у кінцевому рахунку, сприяло б наближенню завершення війни на справедливих засадах. На жаль, діяльність Москви та Пекіну, спрямована на зрив участі країн світу у заході, дає певні результати. Глобальний Південь виявився розділеним з цього питання.

Більше того, його ключові члени – Китай, Бразилія, Південна Африка – опинилися фактично на боці Москви. Не виключено, що уникне участі у заході і Саудівська Аравія. Звичайно, позиція цих країн формулюється у більш дипломатичних висловах, таких як наполягання на присутності на саміті з питань миру Росії або проведенні іншого альтернативного міжнародного заходу за участю як Києва, так і Москви, як вимоги щодо негайного припинення вогню, переходу до переговорів з Москвою з метою пошуку компромісу тощо. На цьому фоні явного підігрування інтересам Кремля посилання згаданих держав на свою повагу до міжнародного права, у т.ч. до принципу збереження територіальної цілісності, виглядає штучним і нежиттєздатним. А одночасне продовження економічної співпраці з Росією, у т.ч. у сфері енергетики, що є визначальною для російського військового бюджету, а також торгівля, перш за все Китаю, товарами подвійного призначення робить їх фактично союзниками агресора та підриває ефективність західних санкцій.

Проблема Китаю і його проросійської «нейтральності» у війні проти України виникла не сьогодні. Однак до цього часу всі зусилля Заходу і України були досить стриманими і спрямованими на попередження Пекіну і його заохочення до зміни позиції. Та деструктивна діяльність Китаю щодо Глобального саміту миру радикалізувала ситуацію. Виступ Президента України Володимира Зеленського в Сінгапурі на безпековій конференції в рамках «Діалогу Шангрі-Ла» вивів проблему неконструктивності Пекіну щодо саміту, китайсько-російського безпекового партнерства та ставлення України до нього у публічну площину.

Безумовно, така публічна відвертість лідера країни не сприятиме розвитку співпраці України з Китаєм, який користується значним впливом серед держав Глобального Півдня. Тому заяви Зеленського в Сінгапурі вже отримали порцію критики від деяких українських експертів. Однак, з іншої сторони, для налагодження взаєморозуміння іноді варто сказати відверто про несприйняття позиції партнера, оскільки відсутність реакції на недружні дії може сприйматися як слабкість і мовчазна згода. Тим більше, якщо різкі заяви йдуть після багатьох місяців зусиль і закликів до налагодження конструктивного діалогу.

До речі, не лише Україна дозволила собі публічну критику позиції Пекіну щодо Глобального саміту миру. Нещодавно Речник Держдепартаменту США Метью Міллер, коментуючи це питання, заявив, що США важко зрозуміти, як китайці можуть зіграти позитивну роль у припиненні війни, враховуючи їх допомогу Росії у відбудові та реконструкції її оборонно-промислового комплексу.

Коментуючи підготовку до саміту миру, офіційний Київ робить акцент на очікуваній кількості учасників і їх рівні. Але ефективність цього заходу визначається не лише цим, і не лише якістю фінального комюніке, яке, можливо, вдасться узгодити. Важливим є й follow-up, трансляція політичних домовленостей у практичні процеси.

На саміт винесені питання, які мають високі перспективи стати консенсусними, зокрема проблеми ядерної і продовольчої безпеки, а також гуманітарні питання, у т.ч. обмін військовополоненими та повернення примусово вивезених в Росію українських дітей. Однак варто бути реалістом. Навіть, якщо кількість учасників саміту буде суттєво більшою за 100, і він прийме дуже правильні рішення, наприклад, про необхідність передачі окупованої Запорізької АЕС під контроль МАГАТЕ, про безумовне дотримання свободи судноплавства у Чорному морі, про обмін «всіх на всіх» тощо, враховуючи існуючі реалії, є доволі сильні сумніви щодо можливості їх імплементації. Разом з тим, заангажування партнерів до вирішення цих проблем може дати хоча б часткові результати.