Саміт НАТО. Чекаємо на мир чи на війну?

Ключовим зовнішньополітичним пріоритетом України протягом останнього тижня була підготовка до Вільнюського саміту НАТО, запланованого на 11-12 липня, забезпечення запрошення держави до Альянсу і надання гарантій безпеки на період до її приєднання.      

Хоча більшість союзників відкрито заявили про підтримку членства України в НАТО, консенсусу щодо запрошення країни у Вільнюсі немає. Серед тих, які займають більш обережну і консервативну позицію, є й Вашингтон. А на нього орієнтується багато союзників.  

Росія тут прямо не згадується, але вона, а вірніше її ядерний шантаж, явно присутні при прийнятті рішення. Наші друзі в НАТО це усвідомлюють, більше того, закликають, як, наприклад, Прем’єр-міністерка Естонії Кая Каллас, не піддаватися «терористичному залякуванню» Росії і не використовувати питання гарантій безпеки для «розмивання» дискусії щодо членства України в НАТО.

Враховуючи реалії, в рішеннях саміту НАТО ймовірно буде озвучена компромісна позиція, яка підтвердить перспективи членства для України, однак, відтермінує в тій чи іншій формі прийняття офіційного запрошення на майбутнє.  

Як поінформував Президент Литви Гітанас Науседа в інтерв’ю для BNS, зараз союзниками обговорюється формула, яка передбачає озвучення у Вільнюсі намірів запросити Україну до НАТО «після війни».  Однак навіть ця далека від досконалості фразеологія видається сьогодні для деяких держав-членів занадто радикальною.    

Як свідчать останні публічні заяви Президента України Володимира Зеленського, українська сторона, хоча й продовжує роботу з партнерами щодо отримання запрошення у Вільнюсі, в принципі готова до певного компромісу в цьому питанні.

За словами українського Президента, він очікує від Вільнюського саміту «дуже чіткий зрозумілий сигнал, що Україна може стати і має право стати рівноправним членом НАТО після війни. Це і є запрошення». Таке «запрошення» українські керівники називають «політичним», що в даному контексті звучить як розуміння, що воно не є юридично повноцінним.  

При цьому жодних ілюзій стосовно того, що Україна, яка перебуває у стані війни, зможе вступити до НАТО ще до її завершення, ні в кого немає, і жодних вимог з цього приводу офіційний Київ не висуває. Тому боятися проблем від України з цього боку не варто.  

Прикро, що політичний дискурс щодо вільнюської формули «запрошення» йде у відриві від адекватного врахування суті юридичних процедур Альянсу.

Визначені документами НАТО офіційні формулювання запрошення країни до Альянсу насправді є не лише суто політичними, а й досить стриманими. Коли союзники вирішують запросити країну стати членом НАТО, вони приймають рішення про «запрошення країни до початку переговорів про приєднання».

Після цього починаються консультації між структурами НАТО і представниками держави з політичних, безпекових, фінансових та всіх інших аспектів майбутнього членства, під час яких визначаються всі умови і передумови процесу приєднання до організації. Погоджується і графік проведення відповідних «реформ», які очікуються від кандидата на членство. Причому цей процес може продовжуватися і після офіційного приєднання до НАТО.

На етапі переговорів про приєднання можна досягти взаєморозуміння зі всього спектру питань, пов’язаних зі вступом, від координації динаміки процесу вступу з ходом війни до боротьби з корупцією, у т.ч. у військовому секторі, і досягненнями у реформуванні судової системи тощо.  

Після того, як запрошена до переговорів держава офіційно підтвердить свої наміри вступити в НАТО на визначених умовах, союзники підписують Протокол про приєднання, який передається на ратифікацію всіма столицями. І лише після завершення цього процесу державі надходить офіційне запрошення приєднатися до Альянсу.

Ані тривалість переговорів про приєднання, ані тривалість процесу ратифікації Протоколів про приєднання документами НАТО не регламентуються. В залежності від ситуації, вони можуть тривати дні чи тижні, а можуть продовжуватися місяці й роки.

Рішення щодо початку переговорів про приєднання насправді є суто політичним і свідчить лише про принципову готовність союзників бачити державу-претендентку членом НАТО.

А якщо рішення про початок переговорів про приєднання відставляється на майбутнє і обумовлюється певними обставинами, це свідчить, що політичне рішення не прийнято, і ми все ще перебуваємо на етапі надання Альянсом Україні чергових «перспектив членства», своєрідної покращеної формули Бухарестського саміту НАТО.  І, в залежності від розвитку подій, ці перспективи можуть або реалізуватися, або ні, оскільки залежать від ситуації не лише в НАТО і в Україні, але й в Росії. 

Це було б зрозуміло, якби члени НАТО були лише сторонніми спостерігачами війни Росії проти України. Але, враховуючи їх активну допомогу Україні та готовність до її продовження так довго, як це буде потрібно для перемоги над ворогом, ані політичної, ані практичної логіки у такому затягуванні немає.

Більше того, визначаючи офіційно завершення війни умовою прийняття рішення про початок переговорів про приєднання, ми ризикуємо, що ця війна в оглядному майбутньому не завершиться. Москві фактично дається право вето на запрошення України до НАТО, яке вона може реалізовувати шляхом безкінечного затягування агресивних дій проти нашої держави. За будь-якої актуалізації питання запрошення України Москва може розпочинати новий виток ескалації і агресії.

Офіційною прив’язкою запрошення України до НАТО до абстрактного «завершення війни» ми можемо прогнозовано дестабілізувати ситуацію в Європі на довгі роки наперед.  

І в Москві це вже підтвердили.  У статті в Российской газете «Эпоха противостояния» заступник Голови Ради безпеки РФ Дмитро Медвєдєв наголосив, що метою Росії залишається «устранить угрозу членства Украины в НАТО». При цьому, за його словами, «если конфликтующие страны не принимают в НАТО, значит, конфликт будет перманентным, ведь это вопрос существования России».

Не покращить принципово ситуацію й надання Альянсом Україні чіткого графіку наступних кроків і рішень в рамках процесу її вступу до НАТО, якщо передумовою подальшого прогресу у цьому контексті стане те ж саме абстрактне завершення війни. Однак, якщо буде вироблене спільне розуміння і гнучкий підхід до того, що вважати завершенням війни, це стане позитивом. Сподіваємося, що ПДЧ у цьому графіку, якщо він дійсно буде сформований, не буде, оскільки цей етап вже давно став неактуальним для України і може призвести лише до невиправданого затягування процесу її вступу до НАТО.

Безумовно, у разі зміни керівництва в Росії чи в нових державних утвореннях, створених на її території, на прозахідне і демократичне, відмови Москви від подальшого проведення імперської політики, погрози Медвєдєва можуть і не справдитися. Однак, чи впевнені ми у можливостях таких радикальних змін у Росії? І чи стане за таких умов рішення про запрошення України до переговорів про приєднання політично простішим для НАТО, ніж сьогодні?

Не менш контроверсійним є й питання надання Україні гарантій безпеки на період до приєднання до Альянсу, яке також має стати одним зі здобутків Вільнюського саміту.

Враховуючи російські реалії, сама постановка такого питання є абсолютно обґрунтованою. Однак, в умовах неготовності НАТО до серйозних політичних рішень про запуск офіційних процедур вступу держави в НАТО, існує ризик, що питання гарантій може бути використане для заміни повноцінного членства України в НАТО. Заміни офіційно тимчасової, яка, однак, в умовах перманентної конфронтації з Росією може розтягнутися на довгі роки.

Цю небезпеку усвідомлюють як в Україні – і на офіційному, і на експертному рівні, – так і в НАТО. Тому всі рішення щодо політичного і договірного оформлення таких гарантій, а вірніше зобов’язань (власне це слово цілком обґрунтовано використовується в документах НАТО і ЄС)   мають розглядатися через призму такої небезпеки.

Жодна, навіть найбільш масштабна допомога Україні озброєнням і військовою технікою, розвідданими, тренуванням, фінансами не здатна стати надійним щитом проти нової російської агресії. Те, що такі дії не матимуть військової перспективи, не стане достатнім аргументом для Москви. Як показує практика, свою військову неспроможність Росія готова компенсувати не лише ядерним шантажем, а й масштабними терористичними актами і штучно спровокованими техногенними катастрофами. 24 лютого 2022 року Росія вже довела свою здатність до здійснення самовбивчих, алогічних і необґрунтованих кроків, які здатні дестабілізувати всю Європу.

Функцію стримування в таких умовах може ефективно виконати лише членство України в НАТО.
 
Не витримує критики і презентація у якості одного з ключових результатів Вільнюського саміту НАТО ще одного очікуваного рішення – створення Ради Україна-НАТО на заміну Комісії Україна-НАТО (КУН). Після десятиліть сидіння за одним столом з союзниками в рамках КУН, детального обговорення всіх наболілих безпекових проблем і питань досягнення Україною стандартів НАТО, запевнення, що відтепер за цим столом ми стали «рівноправними», вражає не надто сильно.

Більше того, розчаровує, що ця інновація пропонується фактично взамін поступового розширення участі України у роботі структур і органів НАТО, що стало б можливим  у разі офіційного запрошення держави до початку переговорів про членство і її переходу в статус «запрошеної».  

Підсумовуючи:

1. Найкращим варіантом просування України до членства в НАТО, що є в спільних інтересах України та Альянсу, стало б прийняття під час Вільнюського саміту рішення про початок переговорів про приєднання.
2. Однак, в умовах відсутності консенсусу щодо запуску офіційних процедур запрошення України до НАТО, важливим є досягнення взаєморозуміння щодо чіткого графіку конкретно обумовлених кроків на шляху вступу України в НАТО. При цьому, рішення щодо таких кроків не можуть залежати від процесів, які знаходяться поза межами контролю НАТО і України і які б надали Росії можливість блокувати зближення України з НАТО.    
3. В умовах відсутності готовності союзників надати Україні на період до приєднання гарантій безпеки, співставних зі ст.5 Вашингтонського договору, доцільним є підтвердження готовності партнерів (політичне чи договірне) до надання достатньої військово-технічної, розвідувальної, навчальної, фінансової та іншої підтримки з метою успішного протистояння російській агресії. Це стосується як НАТО, так і ЄС, а також ключових держав-членів. При цьому, важливо акцентувати, що така допомога не стане заміною членства в НАТО.  
4. В умовах відсутності правових підстав для поступової інтеграції України, як запрошеної держави, у роботу офіційних структур і органів НАТО, можна погодитися на тимчасове оновлення Комісії Україна НАТО до рівня Ради Україна-НАТО. Водночас, слід усвідомлювати, що це – взаємовідносини зовсім іншого рівня, і замінити повноцінне включення держави у роботу Альянсу не зможе.  

Всі ці ідеальні і компромісні рішення входять до варіанту А, який передбачає, що війна завершиться.

Однак не слід виключати і варіанту Б – тривалого існування України і Європи в умовах перманентного конфлікту з імперською Росією.

Але навіть за таких умов членство України в НАТО, можливо з деякими гнучко обумовленими аспектами, має стати запорукою стабільності Європи і ефективного стримування російської агресії.