Чи здатна Україна адаптуватись до війни, що постійно змінюється?

Останнім часом подій для серйозного аналізу небагато. Серед них позитивних – ще менше. Хиба шо стовідсоткове збиття ворожих «шахедів», які вночі атакували Київ та Київську область, що стало можливим завдяки поповненню засобів для ППО з боку партнерів.

Продукування на Заході планів миру зіштовхнулося з тим, шо Росія зараз продовжує наступ і окупацію української землі – по сотні метрів за добу, але невпинно. І РФ не хоче припинення бойових дій.

Це є можливим тому, що ворог набирає у свою армію 30-40 тис осіб щомісяця. Тобто, набір перевищує втрати, і кількість сил вторгнення не зменшується, а зростає. У недоімперії і досі достатньо грошей, щоб платити своїм контрактникам по 50 тис доларів за перший рік участі у війні.

І відразу стає зрозумілою ефективність західних санкцій.

Україні, щоб вижити, треба налаштовуватися на роки надважких випробувань. А цього не помітно, на жаль.

Влада не визнає, що для війни на витривалість їй треба докорінно змінюватися. Суспільство не розуміє життєвої необхідності змін і демократичного тиску на владу задля цього. Вщухли навіть обережні розмови про коаліційний уряд, а також про вибори як вихід з ситуації.

Не покращився стан речей з несправедливістю, яку відчуває українське суспільство, складовими якої є корупція і примусова мобілізація.

Зі зміною командування «совковості» і бюрократизму у ВСУ не поменшало, швидше, навпаки.

Натомість, у ворога з’являються нові зразки озброєння, наприклад, північнокорейський протитанковий ракетний комплекс Bulsae-4. Так, він з минулого сторіччя, бо керується по дроту, тому може використовуватися тільки на відкритій місцевості. Адже ж цей РК працює, вражає нашу бронетехніку з безпечної для себе відстані.

Ми теж не залишаємося у боргу, наші безпілотники літакового типу демонструють чудові далекобійність і непомітність. Але вони фізично не здатні нести важку бойову частину, що зменшує ефективність ураження ворожої логістики. Тобто, склад боєприпасів, виробниче приміщення або навіть літак на аеродромі за сприятливих умов вразити можна. Але не залізничній міст чи вузлову станцію. Нагадаю, що боєприпаси, бронетехніку і особовий склад ворог доставляє на відстань 100 км до фронту саме залізницею.

Ось тут у нагоді були б балістичні і крилаті західні ракети. Проте продовжується безглузде зволікання з дозволами на їх використання з боку США. Що, в свою чергу, стримує і наших європейських партнерів у цьому питанні. Відсутність таких дозволів ризикує перетворити навіть довгоочікувані F-16 на таке собі імітаційне повітряне шоу.

Тому що при наявності обмежень їх можуть озброїти не далекобійними ракетами «повітря-повітря» АІМ-120 з дальністю понад 180 км, а ракетами близької дії АІМ-9 з дальністю всього 22 км. З ними НАТІвські літаки зможуть збивати крилаті ракети агресора над територією України, але не відігнати носії ворожих КАБів від лінію фронту, бо вони скидають їх з відстані понад 50 км. В цьому сенсі F-16 виявляться не набагато кращими за наявні в нас МіГ-29.

Війна продовжується, і головні випробування України ще попереду. Потенціал нашої перемоги – у здатності змін, адаптуванні до мінливих реалій війни. І стан справ саме у цій царині наводить на певний смуток.