У Москві дилема: стрибати на Європу чи вичавлювати максимум в Україні?

Харків – це Естонія та трохи менше Латвії. При непорівнянному (на користь Харкова) оборонному потенціалі.

Захопити Харків за допомогою лобової військової операції (без політичного колапсу на рівні країни, коли оборона розпадеться) важче, ніж будь-яка з цих держав.

Якою є ймовірність отримання нашими балтійськими друзями адекватної допомоги – невідомо. Сумніваюсь, що дуже вищий, ніж у нас.

Зараз ми лаємо США і хвалимо Європу, яка почала оживати. Але факт у тому, що жодного рішення в Європі, де буде потрібний консенсус, не буде прийнято. Будь-які сильні рішення – це максимум група країн. Яких – загадка, бо немає практики. Плюс вибори.

Кілька днів тому голова військового комітету НАТО адмірал Роб Бауер відвідав Латвію, де озвучив позицію, яку можна витлумачити вкрай подвійно.

Його теза у тому, що у разі гібридної агресії РФ проти однієї з країн Балтії Альянс базово виходитиме з положень ст. 3 договори: кожна країна має спиратися на свій потенціал, якщо пощастить – будуть спільні дії. Звісно, вона може попросити консультацій у рамках ст. 4 і 5 стаття може бути задіяна навіть при кібератаках. Але базово – стаття 3.

Впевнений, що у Москві це почули так: НАТО захищати Латвію не буде, але хтось якось упишеться, мабуть. Виникає дилема: стрибати на Європу, доки вона не розігналася, чи вичавлювати максимум в Україні?

Нам своє робити.