Українське дежавю. Чи потрібні нам вибори посеред війни?

Дивне спостереження. Помітив ще вчора опівночі, вранці лише утвердився.

Після заяви Михайла Федорова про необхідність проведення виборів у моїй бульбашці дружно «воспряли духом» всі ті, хто, наприклад, у 2009–2010 роках топив за Сергія Тігіпка, а врешті привів Віктора Януковича до влади.

Що було далі – всі в курсі.

Я не порівнюю Федорова з Тігіпком. До Федорова ставлюся з повагою. Він один із тих українських політиків нової хвилі, про якого можна говорити мовою зроблених речей.

Мене насторожує інше. Ті, хто сьогодні з усіх сил радіє, що велика політика політика повертається в Україну, знову дуже швидко почали бачити в одній людині відповідь на всі запитання. А головне – шанс на перезавантаження країни.

І тут треба пригальмувати.

18 серпня (напередодні річниці ГКЧП – це збіг, жарт 😉) Федоров заявив, що Україна має знайти можливість провести вибори навіть за умов війни. Він говорить про необхідність законного, безпечного і реалістичного механізму, який дозволив би голосувати військовим, українцям за кордоном, людям із прифронтових територій. Його аргумент: демократія не повинна ставати заручницею Росії.

Красиво. З принципом сперечатися важко.

Але є проблема: вибори – це не тільки день, коли люди голосують. Вибори – це тривала виборча кампанія. Хтось її вже веде другий місяць, а хтось в цей час сидить в окопі.

Вибори – це

• рівний доступ кандидатів до медіа.
• можливість вести агітацію на всій території країни.
• мільйони наших людей за кордоном.
• сотні тисяч військовослужбовців.
• прифронтові міста, де люди можуть фізично не дістатися до дільниць.
• окуповані території, де Україна не контролює ні територію, ні безпеку громадян.
• реєстр виборців, який має відповідати реальності після років війни та масового переміщення людей.

І, зрештою, вибори – це Росія. Яка тільки й жде цієї «прекрасної» нагоди.

Чи хтось наївно припускає, що Москва просто спостерігатиме за українською виборчою кампанією і лише Марія Захарова бурчатиму, чому чесних російських спостерігачів не пустили в Київ?

Та й Закон наш каже «ні». Поки що.

Сьогодні проведення виборів під час воєнного стану прямо заборонене. Поважна ОПОРА багато разів наголошувала: поки діє воєнний стан, немає правових підстав говорити про проведення  виборів.

Тобто пропозиція Федорова – це не питання «давайте призначимо дату». Це питання зміни правил. І тут варто спочатку вирішити:

• Як саме проводити вибори?
• Як забезпечити голосування військових?
• Як рахувати голоси за кордоном?
• Як голосуватимуть люди на лінії фронту?
• Що робити з окупованими територіями?
• Як забезпечити рівні умови для кандидатів?
• Як захистити вибори від російських кібератак, ІПСО та прямого втручання?
• І найголовніше – як пропетляти все так, щоб після виборів Україна зібралася вкупу. Провести вибори так, щоб результат визнали і переможці, і переможені.

Україна справді має запит на зміни. Але війна не закінчилася.

Знаю, що цей історичний урок вже всім набрид. Але він є, і його не забути. У 1917–1921 роках Україна мала досвід боротьби різних центрів за легітимність і владу, взаємних звинувачень та спроб одночасно будувати державу і боротися за неї. І це давніша, але все та ж історія з Тігіпком, чим вона завершилася – нагадувати не треба. Принаймні, тим, хто трошки вчився в школі.

Саме тому не вірте тим, хто вже переконує, що є чарівна кнопка «перезавантажити Україну». І не Федоров – головна проблема. Його позиція – є, її можна і треба обговорювати. Але в першу чергу треба починати з питання №1: як не дозволити Росії перетворити українські вибори на ще один фронт.

Ну, і можливо, я просто чіпляюся ). Але коли з уст одних і тих же людей одночасно звучить: «попереду найтяжча зима» і «треба вибори», виникає просте запитання: а це точно стратегія? Чи це стратегія камікадзе?