Що сталося у Хмельницькому. Як Московська церква втратила шанс

Їм пропонували діалог у 2009-му. Його пустили «під укіс» за вказівкою з Мск.

Пропонували діалог після Революції Гідності. Як тільки м. Онуфрій очолив МПвУ – навіть натяк на діалог було поховано. Бо він особисто категорично проти і не бажав навіть чути про це.

Їх запрошували на Обʼєднавчий Собор у Святу Софію. Вони не прийшли. Демонстративно.

Їм після отримання Томосу знову і знову пропонували: давайте говорити без передумов, давайте розпочнемо діалог.

Вони вважали, що говорити з ПЦУ – нижче їхнього виняткового «канонічного достоїнства».

Після великого путінського нападу та після актів геноциду з боку Мск, після остаточного морального банкрутства Гундяєва, який благословив вбивати українців – їм знову пропонували спілкувння. Що почули ми у відповідь? Ультиматум з Феофанії у стилі пропозицій «лаврового ріббентропа» - щоби ми спочатку визнали, що «ми ніхто, а вони – пани», тоді вони лише почнуть думати, чи говорити з нами.

Ми знову і знову попереджали всіх - суспільство, державу, міжнародних партнерів, і їх самих, що проблема лише загострюється, накопичується. І без системного рішення ситуація може спонтанно почати вирішуватися самими людьми.

Що, власне, і сталося у Хмельницькому.

Коли їм пропонували говорити – вони не хотіли. Тепер вже народ не хоче слухати, що кажуть вони.

Конструктивний вихід бачу лише в тому, щоби було ухвалено закон, який заборонить релігійним організаціям мати підпорядкування Мск. І цим спонукати кожну таку організацію нарешті скинути це ярмо.

А їм – все ж таки розпочати діалог. Бо коли вони захочуть говорити – може виявитися, що окрім них самих, їх ніхто не хоче слухати.

Як було нещодавно на Лютеранській у Києві. І як було у Хмельницькому.