Десять зворушливих історій про кохання та війну

День закоханих уже давно став символом вірності та ніжності. Проте, за цим святом ховається безліч історій, які зберігають в собі не тільки теплі почуття, але й справжні випробування, де кохання переплітається з військовими реаліями. Серця наших захисників та захисниць б'ється в такт важких випробувань, а любов стає великим порятунком в їхньому житті.

Військові, попри відстань, небезпеку та випробування, знаходять сили й приводи віддано кохати. «Главком» розповість десять зворушливих й приголомшливих історій про війну та кохання. 

Історія кохання військового ЗСУ і німецької медсестри

Мадлен – медсестра в одній із клінік Німеччини. Від початку повномасштабного вторгнення вона разом із багатьма тамтешніми волонтерами об’єдналася, щоб допомагати українським військовим. Але один із них – волинянин Андрій – став більше, ніж просто підопічним. Між молодими людьми спалахнула іскра почуттів й вони одружилися.

Військовий Андрій Лавренчук родом із волинського міста Ківерців. Із 2020-го брав участь в АТО/ООС. Наприкінці листопада 2021-го звільнився. А вже через три місяці, коли вночі почув, як на Луцьк летять російські ракети, зрозумів: треба діставати свою форму та повертатися до війська. 

«У боях під Житомиром по нас прилетіло. Чи снаряд, чи дрон, чи ще щось – ніхто нічого не чув. Ми з хлопцями якраз сиділи, спілкувалися. Зазвичай звук прильоту ти чуєш. А це не було нічого, просто вибух. І все – я отримав мінно-вибухове поранення», – розповів Андрій Лавренчук. Осколки пошкодили бійцеві нирку, спровокували забій легень. Та найгірше – повністю розбили п’ять хребців у спині, через що нижню частину тіла військовому повністю паралізувало.

Андрієві стабілізували стан в одному з районних госпіталів на Житомирщині. Через кілька годин доставили до лікарні. Перші тижні поранений перебував у реанімації. Після того майже місяць – у нейровідділенні. А потім – у військовому госпіталі на Волині. Захиснику провели ще одну операцію, щоб видалити зі спини залишки осколків. А після того волинянина прийняли на лікування в одне з відділень німецької клініки «Шаріте».

«Протягом двох тижнів мене оперували. Вставили великі пластини в хребет, щоб міг сидіти. А десь через півтора місяця відправили на реабілітацію до іншої клініки», – пригадав чоловік.

На етапі реабілітації з Андрієм та іншими українськими військовими займалися німецькі фізіотерапевти. Фахівці проводили електротерапію, робили масажі. Утім бажаних результатів волинянин поки що не отримав.

«Зараз я паралізований від грудей і вниз, не відчуваю зовсім нічого. Правда, останнім часом став трішки більше відчувати спину. Але краще б цього не було. Бо тепер мушу постійно приймати знеболювальні, без них украй важко, – зізнався військовий. – Наразі я не припиняю проходити терапію, масажі, фізичну підготовку та розтяжки. Лікарі рухають моє тіло, щоб не дати йому остаточно «заржавіти». Вчать жити на інвалідному візку. Зараз я готуюся до ще одної операції, щоб із мене дістали весь метал. Вона має бути через місяці два-три. А далі, сподіваюся, буде відновлення і повернення до України, бо дуже скучив».

Розповідаючи про всі ті випробування, які довелося пройти, Андрій каже: дуже вдячний об’єднанню жінок із Берліна, серед волонтерок якого боєць знайшов своє кохання – Мадлен.

«У Мадлен є склад у Берліні. Там ми збираємо допомогу. Туди приїжджають представники ківерцівської організації «Станція Добра», інші волонтери. Ми регулярно відправляємо до України речі та медикаменти», – розповів Андрій.

Крім того, Андрій разом із Мадлен підтримують інших українських військових, які перебувають на лікуванні в Німеччині чи збираються туди.

«Ми з Андрієм багато всього пройшли разом і стали справді близькими», – зауважила Мадлен. А Андрій додав: «Раніше я навіть не думав одружуватися. Але життя триває. Треба розвиватися. До чогось прагнути». І коли поруч кохана людина, то робити це набагато простіше.

Історія закоханих, яких розділила війна

Андрій та Олександра Король познайомились під час проходження служби у Могилів-Подільському прикордонному загоні, між ними одразу зародились почуття. Але вторгнення окупантів внесло свої корективи у життя закоханих. Андрій у складі «Сталевого кордону» виконує бойові завдання на Сході країни, медикиня Олександра поїхала до іншого підрозділу в Одесі. Військовослужбовці побрались – наразі вони чоловік та дружина і мріють лише про одне – перемогу.

«Мій тато – військовий, тому ще змалечку чітко розуміла, що таке служба. Після школи вступила до Житомирського медичного коледжу, де отримала спеціальність фельдшерки, – розповіла Олександра Король. – Згодом вирішила присвятити себе військовій медицині, подала документи до Могилева-Подільського прикордонного загону. Чесно кажучи, до кінця не вірила, що пройду співбесіду. Коли повідомили, що підписують зі мною контракт, щастю не було меж. Весь час перебувала на місці дислокації загону, в зону бойових дій не виїжджала. Десь через пів року до прикордонників долучився Андрій. Тепер коханий жартує, що прийшов служити саме до нашого загону, бо відчував: там його любов». 

Те, що Андрій ставиться до неї дуже щиро, що він турботливий, добрий, справжній та надійний, Олександра зрозуміла через декілька місяців після їхнього знайомства. Коли прихворіла. «У мене була собака породи лайка. Андрій сам зателефонував та запропонував допомогу з вигулом Герди. Коханий приїжджав двічі на день. І що цікаво, Герда відразу йому довірилась, хоча раніше нікого до мене не підпускала, – зауважила Олександра. – Через декілька місяців після того, як ми з Андрієм почали зустрічатись, спалахнула велика війна. Я залишилась у Могилеві-Подільському, Андрій з побратимами вирушив на Житомирщину. Пам’ятаю, як уранці 24 лютого він написав, що їх обстрілюють. Потім зв’язок обірвався, але за декілька годин коханий таки відписав, що все добре. Він не розповідав мені всього, але знаю, що багато що пережив, що в їхнє розташування прилітали ракети та артилерійські снаряди з боку Білорусі. Далі Андрій служив на деокупованій Чернігівщині». 

У серпні 2023 року прикордонник отримав відпустку й закохані вирушили до річки помилуватись заходом сонця. «Це місце на межі Вінницької, Хмельницької та Чернівецької областей. Неймовірні краєвиди, – додала Олександра Король. – Я відчула, що підійшов Олександр. Обертаюсь – а він на коліні з квітами, каблучкою... Звісно, я погодилась. Плакали від щастя обоє. Для нас це було важливим та виваженим кроком. Весілля не святкували, не на часі – просто розписалися. А вже через десять днів Андрій знову вирушив на фронт – на Куп’янський напрямок. Щодня зранку чекаю на дзвінок чи повідомлення від чоловіка. Молюсь за нього та всіх бійців. Тепер у нас з Андрієм одна велика мрія – якнайшвидша перемога. А після неї, впевнена, ми відсвяткуємо гучне українське весілля з рідними, друзями й побратимами». 

Український шлях італійської доброволиці та військового, який повернувся на Батьківщину з Ізраїлю

Колишня військова льотчиця з Італії Джулія Шифф стала на захист нашої держави й зустріла на війні своє кохання. За словами жінки, вона полюбила Україну, адже відчула тут смак свободи. 

Джулія за фахом – військовий пілот, як і її тато. Вона навчалася у Військовому авіаційному училищі італійських ВПС. Служила в збройних силах Італії. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, вирішила, що буде кориснішою, зробивши внесок у боротьбу нашої держави.

«Я – громадянка світу, це – моя планета. Це так само моя земля, і тут такі ж люди. Коли я їхала до України, мої друзі хвилювалися. Мама взагалі цього не сприймала і, думаю, наші стосунки змінилися назавжди. Мій тато зрозумів мене і не намагався зупинити. Звісно, він теж хвилюється», – розповіла Джулія.

Військова розпочала свій бойовий шлях з Інтернаціонального легіону. Потім служила у лавах 59-ї окремої мотопіхотної бригади ім. Якова Гандзюка. За її плечима – участь у бойових діях в Ірпені, Куп’янську, на Херсонському напрямку.

Саме в 59-й бригаді Джулія познайомилася з танкістом Віктором з позивним Вольф. Він народився у Дніпрі й переїхав до Ізраїлю, адже в нього єврейське походження. Коли в Україні розпочалася повномасштабна війна, повернувся і вступив до лав ЗСУ. Отримав важку контузію, проходив курс реабілітації в Ізраїлі.

Після одруження Віктор та Джулія поїхали до Італії, щоб чоловік познайомився з рідними жінки. І саме там пару застала звістка про війну на Близькому Сході. Тоді Вольф вирушив до Ізраїлю, а Джулія повернулася в Україну.

«Я не можу в Ізраїлі нічим допомогти, бо там немає Інтернаціонального легіону і в армію не беруть іноземців. Я також не хочу повертатися в Італію. Відчуваю в Україні смак свободи, якого не відчувала на своїй батьківщині. Я хочу жити в цій прекрасній країні зі своїм чоловіком і допомагати їй перемогти у війні. Для мене важливо робити те, що любиш, і любити те, що робиш. Тому я тут», – поділилася Джулія.

Воював за Україну 10 років та знайшов кохання на фронті, проте загинув

Вадим Кутовий з Черкащини познайомився з майбутньою дружиною Оленою у 2016 році на Херсонському військовому полігоні перед виїздом в АТО. Жінка тоді служила бойовою медикинею. «Він зайшов до нас у палатку, сказав, що в них немає кави. Кажу, ну то бери. Того ж дня запропонував зустрічатися. А для мене на першому місці була служба. Я так і сказала, що ніяких зустрічань. Мені потрібна була робота», – поділилася спогадами Олена.

Вадим все одно приходив в медпункт, носив цукерки. Але поєднала пару зустріч у Покровську, де обоє лежали в наметовому госпіталі. Олена була там з контузією. Вадим – із восьмою контузією та мінно-вибуховою травмою з осколковими пораненнями, великим опіком. Олена побачила, як Вадим йде коридором, і потягла його за руку. «Він тоді так подивився на мене. Напевно, не впізнав», – розповіла жінка.

Вона була в білій футболці й білих штанях, схожих на медичні, які їй медики видали вже у госпіталі. І після цієї кількасекундної зустрічі Вадим її відшукав. Усіх розпитував про дівчину, схожу на ангела. Оскільки Олена була медикинею, її всі знали у госпіталі. До неї в палату Вадима привели головний лікар, анестезіолог і хірург. Так романтично познайомилися вже вдруге…

«Вадим попросив номер телефону. На маленькому обдертому папірчику написала. Він носив цей папірчик біля грудей у коробочці з нагородою весь час», – пригадала Олена. 

Після одужання Вадим і Олена роз’їхалися, але продовжували спілкуватися. Він дзвонив рідко, бо зв’язку не було. Олена теж часто була на виїздах. Згодом вона перевелася у батальйон «Донбас», адже її начмед не на всі завдання пускав, бо вважав, що то ризиковано, а в Олени на той час вже було двоє дітей.

За три місяці зустрічань на передовій вирішили одружитися. «Він хотів мати когось рідного. Тому й зробив мені пропозицію. Сам купив обручки, замовив сукню для вінчання, – зауважила Олена Кутова. – Для мене головною була служба. Я мала велику мрію допомогти багатьом. І якби не вагітність, я б ніколи не звільнилася. Вадим казав, що так мене врятував».

Подружжя повінчалося під час військової служби у Лозовій на Харківщині в колі побратимів. Командир сказав: «Це перше весілля у батальйоні «Донбас». Ви не можете мене опозорити, маєте зробити все по-людськи». Ми розписалися, вінчалися. Нас навіть ЗМІ знімали», – зауважила Олена.

Уже на другий день після весілля молодята збирались на полігон. Олена встигла спакувати весільну сукню і вінчальні ікони, аби вислати їх поштою додому. «Ми навіть торт весільний не розрізали, бо всі були дуже втомлені. Сили вистачило лише на кілька танців, коли знімали фату. Усе, що залишилось на столі, ми відправили нашим хлопцям в АТО», – розповіла Олена.

Після демобілізації Вадим встиг пожити з сімʼєю, яка оселилася на Івано-Франківщині. Дружина пригадала, що він був неймовірним батьком. Працював на будівництві, а вечорами й на вихідних будував дім для доньок. До кінця облаштувати його не встиг через повномасштабне вторгнення.

Олена наголосила, Вадим дуже любив свою маленьку доньку. І саме через це він знаходив сили залишатися в Івано-Франківську, хоч і був переконаний, що його місце – на війні. «Він дуже хотів побачити перемогу. І хоч дитина для нього була всесвітом, він все одно хотів ще кілька росіян вбити, а тоді вже бути з нами. І хлопці його теж казали, що він хотів бути у двох місцях одночасно – з жінкою та з дитиною і на службі, бо це було – його», – розповіла жінка.

Після 24 лютого 2022-го Вадим вступив до територіальної оборони в Івано-Франківську. «Він так рвався, що я ховала документи. Знав, що я його не відпущу. Ходив у військкомат, але потрібен був весь пакет документів, які я тримала в себе. З військкомату навіть дзвонили, що прийдуть до мене з обшуком», – пригадала жінка. Вона просила чоловіка, аби він дочекався, поки донька піде в перший клас. Але не втримала коханого.

«Я передчувала… Але останній раз сказала, якщо це мета його життя, то я поважаю його думку, – поділилася дружина загиблого. – Коли дала йому оригінал військового, він усе залишив посеред вулиці, обернувся і пішов. Сказав, що його чекають у військкоматі».

Вадим Кутовий отримав осколкове поранення у серце 9 березня 2023 року під Бахмутом на Донеччині. Він прикрив собою побратима. Захисник буквально місяць не дожив до свого 30-ліття.

Напередодні загибелі чоловік зробив останнє фото для коханої, де він у військовій формі руками показує їй серце. Жінка отримала світлину від Вадима 8 березня – за день до його смерті.

«Тяжко. Думаю, він нас бачить і все одно допомагає військам, – поділилася Олена. – Він казав мені, що пішов заради дитини, аби вона жила у вільній Україні, бачила зовсім інше життя. Як медик я розумію, що тут нічого вже не зробиш. Тримаюся з останніх сил, щоб дитина цього не бачила. Для нього Україна і служба в армії були понад усе. Думала, ми разом зістаримося і разом помремо. Йому назавжди 29».

«Думав, кошмар наснився». Історія кохання Апостола, який втратив очі та руки

Український військовослужбовець Андрій Смоленський з позивним Апостол на бойовому завданні отримав важке поранення. Молодий чоловік втратив зір, частково обидві верхні кінцівки та чує лише на 30%, проте не втрачає жаги до життя.

Андрій Смоленський – командир окремого підрозділу аеророзвідки 47-ї бригади. До війни це був веселий життєрадісний хлопець, який любив співати й мандрувати, а також працював у сфері ІТ. Тепер йому доводиться звикати жити у новій реальності. Та навіть після важкого поранення він продовжує виконувати пісні.

Андрій кілька місяців штурмував військкомат, щоб потрапити на фронт. Попри відмови, він таки став командиром окремого підрозділу аеророзвідки, до створення якого доклав титанічних зусиль.

Наприкінці травня під час одного з розвідувальних завдань боєць потрапив під обстріл і отримав серйозні поранення. Побратими бійця та медики, які його евакуювали, були впевнені, що не довезуть хлопця. Між тим, сам Андрій до останнього був при свідомості та віддавав накази.

У той страшний день Андрій з побратимами прокинувся дуже рано, щоб виконати бойове завдання. Апостол зауважив, що перед пораненням, зняв окуляри – можливо, вони врятували б йому зір. Позиція українських військових була розташована поблизу лінії зіткнення. Над головами бійців пролітали снаряди, бо тривав артилерійський бій.

Андрій порадив побратиму лягти в окоп, а сам пішов звідти. «Я витягаю руки з окопу й починаю вилазити, і далі я в темряві прокидаюся в холодному поту на ліжечку і такий: «Блін, ну кошмар який наснився, з побратимами на 0. А виявилося пізніше, що темрява – це не ніч, а втрата очей, а ліжечко – це не моє, а лікарняне», – пригадав Апостол.

Чоловік поділився, що хоче повернутися у Збройні сили. «Щось придумаю, як стати в нагоді у своєму стані. У Генштаб піду, ким завгодно: писарем – надиктовувати буду Siri (персональний помічник і питально-відповідальна система IOS – «Главком»)», – зауважив Андрій. Проте попереду його чекає довга та складна реабілітація.

Приїхав звільняти окуповані території, а знайшов свою долю: історія кохання колумбійця та українки

Колумбієць Андреас понад рік захищає Україну на Сході. Наречена Наталія Кравець познайомилася з іноземцем понад рік тому в Тернополі, коли повернулася із Португалії, де працювала.

Жінка пригадала, що побачила військових, але не була впевнена, чи це вони. Думала, що волонтери, адже говорили іспанською. Андреас тоді був разом з друзями, чоловіки щойно приїхали в Україну і ще нічого не знали. Тому пара домовилася зустрітися, щоб Наталія показала Андреасу місто.

«Я знаю, який біль приносить війна. Особливо зачепили події в Бучі. Після цього вирішив приїхати в Україну та допомагати. Я брав участь у бойових діях в Колумбії, Арабських Еміратах, але з Україною немає жодного порівняння», – зауважив іноземець. За його словами, жодні бойові дії не були настільки інтенсивними. Зараз наречені мріють, щоб швидше закінчилася війна.

Військовий, який на фронті втратив ноги, освідчився дівчині: зворушлива історія кохання

Військовий Михайло Варварич підірвався на міні на Луганщині у 2022 році: чоловік утратив ноги, але навіть ампутація не завадила йому освідчитися. Заручилися молодята у Флориді в США, де військовослужбовця протезували. 

Десантник Михайло Варварич, який втратив на передовій обидві ноги – на коліні освідчився коханій. Для Ірини освідчення стало сюрпризом, адже вона до останньої миті не знала, що її очікує.

28-річний десантник зі Львова Михайло Варварич не випадкова людина на російсько-українській війні. З дитинства чоловік мріяв потрапити до армії та зробити захист країни своєю професією. Мрія Михайла здійснилася: чоловік опинився в еліті українського війська – 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді ЗСУ.

«Уже проходив ВЛК на звільнення зі служби, але як почалась повномасштабна, то Іру відвіз до себе додому, так вона познайомилася з моїми батьками, а сам поїхав до свого підрозділу. До своїх хлопців на Схід», – зауважив військовослужбовець.

«Я почала дуже плакати, і він зразу такий: я прийму будь-яке твоє рішення. Я сказала, ми з усім справимося, все буде добре», – пригадала дівчина.

«Боятися – я не боявся, я змирився б з будь-яким рішенням, яке б не було. Я, звичайно, радий, що вона зі мною залишилася, допомагає мені у всьому і підтримує мене», – поділився захисник.

Важке поранення Михайло дістав в Білогорівці на Луганщині. «Ми працювали групою, пересувалися і хтось зачепив розтяжку і спрацювала ОЗМ-72. Нас три людини йшло, тобто один загинув, мені ампутували ноги, в мене була ще рука пошкоджена, і ще один теж був посічений осколками, але зараз все нормально», – розповів військовий.

У Михайла висока ампутація ніг – вище колін. Протезувати воїна погодилися в США, в Орландо. Там і відбулося освідчення.

«Я казав: поставлю собі ноги, тоді стану на коліно. Навчився більш-менш ходити, тобто, і при першій можливості хотів її здивувати й зробити їй пропозицію. І оскільки обіцяв стати на коліна, то став, трішки незграбно, не виходить в мене стояти, але як сказав – так і зробив», – додав Михайло.

Біонічні протези військовий опанував за три місяці, і це було нелегко. Хлопець щодня тренується в спортзалі по дві-три години. Ірина біля нього і готова підтримати. Але секрет сили духу десантника – в опорі на себе та коханні.

Військовий із контузією декілька кілометрів ніс тіло загиблої дружини на руках: трагічна історія з фронту

5 березня 2023 року на передовій загинула військовослужбовиця з позивним Мурка – Тетяна Фесенко, яка захищала нашу державу пліч-о-пліч зі своїм чоловіком Володимиром.

Захисниці було 30 років. Своє дитинство Тетяна провела у Гостомелі на Київщині. Згодом здобула освіту аграрного спрямування. Жінка працювала у сфері виготовлення меблів – це була її улюблена справа, яка припала до душі.

Тетяна Фесенко вперше познайомилася з майбутнім чоловіком у 2013 році. Володимир Фесенко потрапив не на ту зустріч випускників коледжу, де й побачив уперше Таню. Вона призначила йому побачення, на яке не прийшла. Через місяць Володимир випадково зустрів жінку у кафе на іменинах подруги, але та відмовила йому в зустрічі. Потім Володимир одружився, а Тетяна – вийшла заміж і народила доньку Єлизавету.

У 2014 році Володимир пішов на фронт добровольцем. Після повернення з АТО пара у 2017 році одружилася. Родина проживала в Мостищах на Київщині, а згодом переїхала до столиці.

Подружжя любило мандрувати Україною разом із дитиною: щороку сім'я відпочивала на морі. Чоловік Тетяни згадує, що любили також їздити разом риболовити.

«Вона завжди казала, що піде на фронт, якщо почнеться повномасштабна війна, так і відбулося», – розповів Володимир.

24 лютого 2022 року жінка відправила восьмирічну дочку Єлизавету зі своєю матір'ю за кордон. Володимир та Тетяна дали їй нотаріальну довіреність на випадок того, якщо обидвоє загинуть, щоб вона могла законно удочерити їх дитину. Подружжя свідомо йшло в пекло, розуміючи, що може звідти не повернутись.

«Таня була дуже вперта та горда: вона ніколи не відступала від цілі. На війні також була завжди поруч зі мною та всіх підтримувала – радість всього нашого підрозділу. Завжди йшла зі мною разом попереду, так як знала всю тактику», – зауважив Володимир.

Подружжя разом визволяло Харківщину, а останньою задачею став Бахмутський напрямок, де Тетяна й загинула під час штурму та ворожого артобстрілу. У жінку, яка перебувала в окопі, потрапив снаряд. У цей час її чоловік отримав контузію, проте доповз до коханої й 2,5 км ніс її разом із кумами до пункту евакуації.

«Я втратив свою красуню, найкращу у світі дружину та матір нашої доньки. Вона стала ангелом, який буде дивитися на мене та нашу доньку, та завжди буде поруч у наших сердечках. Я обов'язково зустрінусь з тобою, моя кохана Мурочка», – сказав Володимир.

Дівчина родом із Луганщини вийшла заміж за пораненого бійця у шпиталі, а потім сама пішла захищати Україну й загинула

«Сьогодні особлива дата! 4.08.2016 року відбулося наше весілля з моєю коханою Катрусею, яка не побоялась вийти заміж за скаліченого військового. Цей сміливий вчинок молодої дівчинки викликав цілий резонанс в усіх ЗМІ. Було багато журналістів, перед камерами яких ми з Катрусею були в розпачі. Наше весілля освідчувала знаменита на всю країну Ольга Гриневич, церемонію провели на подвір'ї Львівського військового шпиталю, з аркою. Все було наче в казці, співала скрипка, гурт «Аватіо» надав свої організаторські послуги, кружляв хоровод з ніжних, немов хмаринок, дівчаток. Про таке весілля ми й не мріяли, але це збулось, і ми були дуже вдячні всім причетним до організації та тим, хто нас надихав зробити цей непростий крок у невідомість.

Але сталася біда, і знову четвірка – 4.04.2023. Ця цифра не подарувала нам щастя як раніше, а відняла все саме дороге, про що міг мріяти чоловік – кохання, турботу, опіку, взаємність і підтримку у будь-яку мить життя. Чотири місяці, як загинула моя кохана дружина. Покинула назавжди цей неідеальний світ, в якому ми побудували своє щастя. Легких тобі хмаринок, моє Сонечко!»

Цей болючий та водночас щемливий пост присвятив своїй коханій дружині військовий ветеран Сергій Ющенко. Історія захисниці Катерини Ющенко відома багатьом, адже під час роботи у львівському шпиталі вона знайшла своє кохання – пораненого розвідника Сергія. Дівчина ні на крок не відходила від нього, й влітку 2016 року пара побралась просто у медичному закладі. Останні роки подружжя жило в Глухові, де старший солдат Катерина проходила службу в одній із місцевих бригад за контрактом.

Допомагати українській армії Катерина почала з початку війни, ще у 2014 році. Юна дівчина, ще школярка, всіляко підтримувала наших військових. Коли пізніше її коханий отримав важке поранення, вона пройшла з ним всі випробування. Рідні кажуть, що Катерина з дитинства бачила себе військовою, після школи вона навіть вступила до Академії Сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного.

Дівчина родом із Луганської області. Каті було 18 років, коли вони з мамою пекли пироги, і вона носила їх на позиції наших військових на Луганщині. Там вона познайомилася з українським розвідником Сергієм Ющенком. Вона покохала його всім серцем. Катя розповідала, що із Сергієм її познайомив їхній спільний друг, теж військовий. Їй тоді було 18 років, а в Сергія від попереднього шлюбу була дочка майже такого ж віку. І ще молодший син.

Але батьки дівчини не були проти їхніх стосунків. Пара поїхала до Львова, де була частина Сергія, а потім його відправили в АТО. Там, 2016 року, Сергій отримав тяжке поранення. Їхня розвідгрупа вирушила на завдання і підірвалася на міні. Товариш загинув, а Сергій вижив. Лікарі у Харкові спочатку не хотіли Катю навіть пускати до нього. Але потім їй таки вдалося потрапити до реанімації.

Сергій мав поранення обличчя, грудної клітки, хребта, забиття внутрішніх органів, зламану щелепу. Лікарі одразу попередили, що він, найімовірніше, не зможе ходити. Катя не вірила лікарям і весь час сподівалася, що рано чи пізно, але її коханий підніметься. Потім Сергія перевели до шпиталю у Львів.

Весілля влаштували просто у госпітальному сквері, на вулиці було тепло. Там встановили весільні арки, прикрашені квітами та білим тюлем. Щаслива Катя в білій весільній сукні та Сергій у військовій формі. Катя тоді плакала від щастя та зайвої уваги до них.

Після тривалого лікування та реабілітації подружжя переїхало до Глухова на Сумщині, отримало квартиру. Сергій навчався бути самостійним. Навчився готувати, навіть ремонтувати машину.

Дівчина вступила до лав ЗСУ у 2018 році. Катя служила старшим солдатом у військовій частині у Глухові. А також заочно навчалася у Глухівському агротехнічному професійному коледжі. Але війну зустріла в Енергодарі Запорізької області, потім була Охтирка на Сумщині.

25-річна військова Катерина Ющенко загинула 4 квітня 2022 року на Чернігівщині під час російського авіаудару по прикордонних районах.

Боєць, який втратив ногу на війні, освідчився коханій і підкорив мережу

Військовослужбовець Роман Добряк під час виконання бойового завдання втратив кінцівку, але це не зупинило його бажання одружитися з коханою. Відео із освідченням розірвало соцмережі й набрало понад 2,5 млн переглядів.

Військовий родом із Київщини, а його кохана Юлія Матущак – з Хмельницького. Вони познайомилися у соцмережі. «Я їй написав просто, а їй було 15 років. Ти як виростеш, то я з тобою одружуся», – пригадав Роман.  Деякий час після знайомства переписувалися, потім він не витримав – прилетів до неї в Хмельницький з Польщі, де тоді працював. «Приїхав, побачив, сказав, що вже точно, сто відсотків люблю, навіть двісті», – зауважив військовий.

Роман зняв у Хмельницькому квартиру, почав працювати тренером, бо він – професійний спортсмен, і запланував зробити коханій пропозицію. Та почалась війна, дівчина просила Романа не йти до війська, але він був невблаганний. Зібрався на війну за кілька днів, за місяць вже був на передовій. Проте отримав поранення. Далі була евакуація і лікарня, кілька днів лікарі боролися за його ногу. Нині Роман реабілітується після поранення і разом з коханою займається волонтерством.