Волонтер і воєнкор з Латвії Атіс Клімовичс: Найбільше вразили українські ждуни

Йому – 63, є родина, дорослі діти. Він міг би жити спокійним життям у своїй мирній країні, але ні… Спокійно не живеться. Атіс Клімовичс з Латвії – воєнний кореспондент, який побував на доброму десятку воєн по всьому світу. У журналістику, розповідає він, прийшов у 1991-му. І довгий час працював, не міняючи місця роботи, у газеті Diena («День»). Так тривало до фінансової кризи 2008 року, після якої Клімовичс змінив формат діяльності та став фрілансером.

На той час в Україні він бував щорічно, об’їздив її усю – від заходу (зі Львова почав) і до сходу, від півдня і до півночі. Приїздив до нас на всі вибори – парламентські, президентські… Подружився з українськими колегами – кореспонденткою «Радіо «Свобода» Богданою Костюк та журналістом Андрієм Охрімовичем. Обидва померли після тривалої хвороби: Костюк у 2020-му, Охрімович – у 2022-му. Але Атіса вони «передали у спадок» власним близьким друзям – зокрема, історику Олександру Хоменку, у домі якого ми й записуємо цю розмову.

Будинок родини Хоменків тепер – справжня волонтерська штаб-квартира. Атіс зупиняється там ненадовго і майже відразу вирушає на Схід. Під час повномасштабного вторгнення він приїздить в Україну з частотою раз на два місяці, бо до журналістської діяльності додав ще й волонтерську. Регулярно возить гуманітарну допомогу, передає адресні подарунки дітям, які постраждали під час війни, втратили батьків, організовує їх відпочинок у Латвії. На запитання, чому він обрав саме Україну, Атіс відповідає: «Я просто зрозумів, яке значення вона має для континенту». 

«У Латвії розмова коротка: виступаєш проти держави – сядеш»

Атісе, а ви українську мову як вивчили – самотужки?

Це перебільшення, що мову я вивчив. Вчитиму вже після війни. Може, на курси якісь піду… Але розумію українську і говорю нею – не дуже добре, але як виходить… Бо з 2014 року так повелося, що засинав я під українське телебачення і прокидався під нього ж. І у якийсь момент: о, я розумію, що говорять українці! Потім книг накупив, словом, стараюсь.

А як ви ставитеся до українців, які не хочуть вчити державну мову?

Це дуже погано. Взагалі такого не розумію. Як можна їсти український хліб і зневажати мову України? Хіба людині не важливо знати, хто вона і звідти? А це пізнається через мову. 

Якою є мовна ситуація в Латвії зараз?

Покращилася. Школи перейшли на латиську. Міняються навіть настрої російськомовних – пропутінців серед них поменшало. Може, ще й тому, що Латвія видворяє російських громадян, які не склали іспит з мови. Зараз таких біля тисячі, і вони також будуть депортовані.

Зі скандалом, звісно?

Та я би не сказав. Міграційна служба діє чітко й швидко: посадовили разом з речами в бус і вивезли на кордон. Ми дивимося на Україну і бачимо, що маємо вистояти так само, як вистояти намагаєтеся ви. А мова – це зброя в даному разі.

Розповім таку історію. Я у лютому був на навчанні латвійських резервістів. Навчання десь із місяць триває… Тренуються люди, згадують військову підготовку… Розговорився я з чоловіком десь у віці 50 років. Говоримо латиською, але відчуваю по акценту, що він – росіянин. Чоловік цей – кардіолог, працює у німецькій приватній медустанові, яка у Латвії відкрила дочірню клініку. Власне, навіть не просто працює, а є одним з директорів. Словом, дуже забезпечена і благополучна людина. Питаю його: «А що ви тут робите, у вашому віці і при ваших можливостях?». А він мені: «У мене син скоро в армію йде. То що, він один має Латвію захищати?». Тобто етнічний росіянин зі значним доходом, який давно живе в Латвії, говорить латиською і збирається цю країну захищати.

Атіс Клімовичс – журналіст

фото: тут і далі надані Атісом Клімовичсом

Якесь недопрацювання роспропаганди…  

Є у нас і розсадники роспропаганди… Місто Даугавпілс, приміром (друге за значенням місто Латвії після Риги, центр русофільства – «Главком»). Воно, скажімо так, не зовсім наше. Але й там вони (русофіли – «Главком») поводяться обережно. Будеш виступати проти Латвії – сядеш до в’язниці, от і все. Але вони не сильно й виступають, бо всі раді жити в Євросоюзі… Є такий Альфред Рубікс, приміром. Він був до 1991-го першим секретарем Компартії Латвії. Страшенний ворог нашої незалежності був! А зараз у нього пенсія в євро, живе собі нормально, заспокоївся…

Скільки відсотків латвійців готові захищати свою країну зі зброєю в руках – за прикладом того кардіолога, про якого ви розповідали?

За опитуваннями, відсотків сорок… Решта підуть у волонтери. Як волонтерити – ми вже навчилися в Україні. Зараз я тут, а наступного тижня ще п’ятеро латвійців приїдуть. Спочатку до Києва, а потім поженуть машини на Схід.

У вас же всередині 2000-х була скасована загальна військова повинність і відбувся перехід до професійної армії…

Зараз відновили строкову службу, кількість строковиків росте, і до 2027 року будуть призивати вже чотири тисячі юнаків… Я розумію вираз вашого обличчя, але й латвійців загалом небагато… Більше того: зараз ведеться дискусія і щодо того, чи варто призивати в армію жінок. І загальна відповідь – варто. По-перше, давно слід покінчити з цією дискримінацією за статевою ознакою, а по-друге, жінки зможуть вивільнити чоловіків, які потрібніші на інших напрямках. Тобто, наприклад, жінки будуть керувати дронами, а чоловіки підуть у піхоту.

Ми всі в Україні до недавнього часу захоплювалися армією Ізраїля – її вмотивованістю, стійкістю, забезпеченістю. А у латвійців є армія – зразок для наслідування?

Можливо, армія Фінляндії. Бо якщо не брати до уваги армію Ізраїля та України, то фіни воювали як ніхто в історії. Москальські орди знову пошиються в дурні, якщо полізують у Фінляндію…

«Нам, латишам та українцям, не треба нічого робити. Ми просто є. І вже за це нас ненавидять москалі»

Ви – воєнний кореспондент. У яких гарячих точках побували?

Був у Чечні – і під час першої, і під час другої війни… Був на війні між Вірменією та Азербайджаном, на війні в Афганістані (Атіс має на увазі війну, яка тривала у 2001-2021 роках – «Главком»), в Іраку, був на війні між Ліваном та Ізраїлем, на війні у Лівії був, під час революції в Єгипті… Один раз довелося побувати в Сараєво…

Днями на Донеччині від російського дрону загинув французький журналіст Антоні Лаллікан. Ви ж розумієте, яка небезпека у нас?

Ну, дивіться, якщо говорити про російсько-українську війну, то зараз досить складно потрапити на «нуль» («нулем» в армії називають передову – «Главком»). Я був у Краматорську, Слов’янську, але там живуть цивільні, тож говорити, що я був у винятково екстремальній ситуації не доводиться. Небезпека є скрізь… А що мене штовхає на війну? Напевно, відчуття несправедливості – Московія напала на Україну, це страшно і обурливо, і про це треба говорити. Зрештою, це ж і є моя робота.  

У Краматорську, з місцевої жителькою. У прифронтові зони Атіс Клімовичс регулярно підвозить гуманітарну допомогу

Про чеченські війни... Як нація, яка мужньо боролася і навіть перемогла російського колоса у першій війні, зрештою капітулювала і прийняла керівництво такого, як Кадиров?

Почнемо з того, що досі невідомо, скільки чеченців винищила російська військова машина. Можливо, до 200 тисяч. А нація була невеликою. Тож трималася стільки, скільки змогла триматися. Плюс було вбито Дудаєва… Я давно не був у Чечні, бо мені ще у 1999-му заборонили в’їзд до Росії. Тож не знаю, що там зараз і як… Але думаю, що ті, хто був здатен воювати у 1990-х і вижив в обох війнах, нині вже старі люди… Хоча виросло нове покоління, і релігія цих юнаків – іслам – не дасть так просто забути, що зробили з їхніми батьками.

А що зробили? Розкажіть як свідок, що ви бачили…

Я бачив тіла чеченських бійців, які москалі підкинули під мечеть. У всіх були виколоті очі. Тоді я побачив таке вперше… Пізніше – у квітні 2022-го – я був у Бучі на ексгумації тіл українців… Чому москалі такі, які вони є?.. Я думаю, тут зіграло роль їхнє вікове рабське мислення. Через нього вони дозволяють мільйонами гнати себе на смерть. І через нього ненавидять всіх довкола. Їх дратує вже те, що ми – інші, що ви говорите українською, а я – латиською. Нам більше не треба нічого робити. Ми просто є. І за це вони нас ненавидять.

…До Фінляндії за 800 років москалі приходили 40 разів. І завжди було те саме: вбивства, зґвалтування, викрадення людей. Це в них сидить надзвичайно глибоко. Вони дійсно всіх ненавидять, і не працюють із цим. І взагалі не працюють, бо нічого робити не вміють. У мене був друг Павєл у Москві, він приїхав до мене, і з Латвії ми разом полетіли у Фінляндію. Я сказав: «Захопи пару пляшок горілки з Москви». Він захопив. У Гельсінкі відкрили, спробували – гірка, погана… Він потім сходив у місцевий супермаркет, взяв нормальну горілку і пельменів купив. Я питаю: «А що, у Москві пельменів нема?». Він говорить: «Пельмені є, немає добрих».

Пізніше, у 2014-му, я написав статтю і згадав про цей випадок. І порадив москалям: не ходіть на війну, краще навчіться ліпити пельмені. Вони побачили цю статтю, переклали на російську і дуже довго обурювалися: як це, ми не вміємо пельмені робити… Але ж й справді нічого не вміють. Та ви навчіться для початку нормальний одяг шити чи машини випускати…

Так вам через пельмені в’їзд до Росії заборонили?

Ні, через Чечню. Путін – тоді ще прем’єр, а невдовзі – президент, почав забороняти в’їзд всім іноземним журналістам, які доти працювали у Чечні. Те саме, було приміром, й у Сербії – доки при владі був Мілошевич, візу отримати було дуже складно, майже неможливо. Ну і потрапити в Ірак за часів Саддама Хусейна – так само…

Дві автівки від Атіса Клімовичс – для батальйону «Свобода» та 56-ї бригади

«У нас, як у поляків, антиукраїнських настроїв не буде – ми краще розуміємо, який звір вам і нам загрожує»

Ваше волонтерство в Україні почалося з…

З подарованої мною машини батальйону «Айдар».

Вашої власної машини?

Так. Скажу чесно, не планував. Але так вийшло (сміється). Потім була допомога дітям. А потім я познайомився з бійцями 56-ї бригади, яким був потрібен джип…

І ви подарували джип?

Ну так… Ми з джипом приїхали за пару тижнів до повномасштабного вторгнення. Потім почалася «велика» війна, джип трішки поламався, я привіз для нього з Латвії новий мотор. 

Так ви «спеціалізуєтеся» на машинах?

Та ні, «спеціалізуюся» на всьому потроху… У грудні 2022-го везли теплі куртки, берці, генератори. Цивільним теж везли генератори та теплі ковдри – це коли почалися перші блекаути... Я вам скажу, ці збори – ті ще нерви… Оголошуєш збір, починаєш збирати, половину суми зібрав дуже швидко, а потім збір зупиняється і стоїть. А ти вже почав, і тобі нікуди діватися… Зрештою, все збирається, але процес – непростий.

Що вам запам’яталося з ваших волонтерських буднів?

Запам’яталася Авдіївка, коли вона ще була не окупована, і там були цивільні. Приїжджаємо ми з оператором – бо я ж тепер наполовину журналіст і наполовину волонтер – будинки горять, нічого нема, ані світла, ані тепла. Стоїмо роздаємо пледи, свічки, смаколики різні… Підходить жінка років 50, я її запитую, як вона загалом оцінює обстановку. Вона відповідає: обстановка така, що не треба було сюди з Києва на танках приїздити. А потім така сама жінка у Покровську в жовтні 2024-го мені зустрілася: «Дострибалися на Майдані? – каже. – Ми тут й без вас добре жили». І от вона стоїть і жаліється на Україну, але розповідає, що має два будинки, бізнес у вигляді власної перукарні – а хто ж тобі все це дав, як не Україна?..

А ви не запитали, чого ці «милі» жінки чекають від Росії?

Мене загалом складно чимось вразити, але ці ждуни вразили сильно.

Ви проводите збори для українців серед своїх співвітчизників. Це якась ваша, як у нас кажуть, «бульбашка» чи агітуєте усіх підряд?

У мене таке інтелектуальне, я б сказав, середовище. Режисери, письменники, перекладачі, журналісти… Це переважно наше коло – моє та моєї дружини.

Подарунок від Атіса. Цей причіп називається «лавета», він призначений для евакуації пошкоджених авто – потрібна річ на фронті

Ваша дружина, до речі, не висловлює незадоволення, що ви ризикуєте собою на чужій війні?

Я ж вже 30 років цим займаюся, навіть більше. Тож вона звикла, можна сказати. Погано інше – що так мало часу лишається, щоб побути удвох. А ми ж не молодіємо…

У мене дорослий син і у дружини є двоє дітей. Для кожного з нас це вже другий шлюб.

Атісе, а зараз ви звідки до Києва повернулися?

Можна сказати, що з Покровського напрямку. По тамтешніх селах проїхалися…

Латвійці є у лавах ЗСУ?

Так, мій земляк – латиш – вже рік воює разом із вами. Він зараз під Сумами, керує розвідувальними БПЛА. До речі, це колишній член парламенту Латвії – Сандіс Рієкстінш. Був у Силах спеціальних операцій, заходив разом із вашими до Суджі… А загалом десь двадцятеро латвійців воює за Україну. Я знаю одного фермера, він теж приїжджає на сюди час від часу. Збере у себе урожай – їде на війну в Україну, потім у нього посівна починається – він додому, потім – знову в Україну.

Поляки теж нам допомагали, підтримували, а потім в розгарнулася антиукраїнська істерія… Чи є така ймовірність у випадку Латвії?

Ні. Ми краще за поляків розуміємо, що за звір вам і нам загрожує. Ми отримали цінний історичний урок, і його не забудемо… А щодо поляків, то й там, я думаю, не все так погано. Щонайменше «50 на 50» за настроями щодо українців у Польщі. А та половина поляків, яка проти України, просто сильно зазомбована Росією… У нас – не так. У нас якщо хтось прапор український зірве чи зіпсує, то піде до тюрми. Бо інакше з такими проявами не можна.   

Чим закінчиться війна, Атісе?

Ми вистоїмо.

Подобається ваше «ми»…

Ну а як інакше? Вистоїмо. Треба вистояти, і вистоїмо.

Наталія Лебідь, для «Главкома»