Діти війни. Дорослі діти

- Де ти, моє щастя?
- Ми ідемо з класом в укриття.
- А де Гліб?
- У нього уроки ще не закінчилися. Він також іде в укриття. В інше. Поряд. Я знаю, де він. Слідкую. Не переживай.

Діти війни. Вони відрізняють зліт МІГів, запуск шахедів та пуски ракет.

Знають, які літаки запускають Х-101, а звідки чекати Калібрів.

Вони знають прізвища світових лідерів та їх позиції щодо війни. Розповідають про заплановані зустрічі, обговорюють очікування.

Вони відслідковують, яку зброю, хто надає, що нам потрібно аби змінити хід війни та як просувається контрнаступ.

Вони готують самі сніданки, самі планують свій день. Самі піклуються про безпеку та дотримання правил.

Вони ще не розуміють, чому саме вони, але мужньо прийняли це життя.

Почуття провини, що ми не дотисли 2-5-10-20 років тому. Розраховували, що минеться. Виправдовували себе, що система міцніше. Не визнавали очевидного, щоб не виходити з зони комфорту. Кричали не так гучно, як треба було б. Зробили не так багато, як вимагалося. Навряд чи колись зможу його позбутися.

Але з висоти дорослого дитячого абсолютного кохання вони кажуть: мама, ми пишаємося тобою.

А значить саме зараз ми не повторимо помилок минулого. Дотиснемо. Добʼємо. Зробимо те, що мали. Щоб залишити їм в спадщину можливість втілити в життя найсміливіші мрії в своїй, вільній країні.