Протести в Грузії. Чому так бісяться кремлівські пропагандисти

Ситуація у Грузії цікава для нас тому, що, за великим рахунком, Грузія являє собою «модульний проект» для московитів по «реінтеграції» колишніх держав СРСР до свого нового імпреського простору.

Чому така важлива Грузія? І чому саме на ній «відпрацьовували» технології, які потім переносили і на Україну (і, очевидно, планували переносити і на наступні держави пізніше)?

Держави, що виникли на місці колишнього СРСР дуже умовно можна поділити на дві великі групи (хоча ясно, що у межах цих груп самі ці держави дуже відмінні).

Перша – це ті, які продовжували існувати у якості сателітів москви. Найяскравіший приклад – Білорусь, яка так і не стала повноцінною незалежною державою, а досі існує у статсусі протекторату. З ними все просто. Лише придушуй періодично спроби повстання. Робити це не так складно, оскільки розвиток громадянського суспільства вдалося пригальмувати, інституції відсутні, альтернатив ніхто не знає.

Друга група – це держави, які обрали собі в якості напрямку рух від москви. Переважно – у «західному напрямку». Звісно, ці держави теж розпадаються на підгрупи. Є Естонія, Латвія та Литва, які, використовуючи свій державницький досвід минулого, одразу чітко рушили у ЄС і НАТО, встигнувши заховатися під «парасолькою», поки москва переживала черговий «смутний час».

А є Грузія, Молдова та Україна, на які чекали 30 років поневірянь, революцій та війн. Зрештою, Європа одержала у вигляді нападу московитів на Україну найбільшу війну за 70 років.

При цьому, у кремлі мають виразні наміри повернути під свій контроль весь колишній СРСР, та й колишній «Варшавський блок». Про це вони, власне, і заявили в «ультиматумі» для США та НАТО від 2021 року. Отже, і Литву з Естонією теж хочуть «повертати». Не зважаючи на членство у НАТО. І у Вільнюсі, Ризі та Таллінні це прекрасно розуміють.

Але одне діло – укріплювати режим лукашенка у Білорусі, де окрім цього режиму, власне, нічого не було, а інша річ – втягнути суспільства, що звикли розвиватися на інших засадах. Тут потрібен інший підхід. І його «обкатували» на Грузії. Думаю, і для України готували щось у цьому ж ключі.

Сенс цього підходу такий. Частину держави окупує та анексуєш. Супроводуєш це військовим терором, який повинен створити враження, що захисту від цього терору немає. І далі просуваєш на неанексованій території лояльних тобі політиків, які не демонструють цю лояльність у прямий спосіб, але роблять те, що тобі потрібно. При цьому, спираються вони не на «любов» до московитів, а суту на паралізуючий шлях. Мовляв, оскільки ти нічого з московитською загрозою зробити не можеш, то треба «не провокувати».

Отже, схема така: 1) дробимо державу, якісь частини анексуємо напряму, десь ставимо у політичний спосіб лояльних політиків; 2) спираємося на страх, залякування та пропаганду «аби не було повторення такої війни».

У випадку Грузії це спрацювало. Тому нинішній грузинський режим такий цінний для кремля, оскільки вселяє в них віру, що так само можна «повернути Україну»: половину «приєднати до росії», десь у Центральній Україні поставити маріонеткові режими, а у Львові – «уряд», який буде розказувати, що «москалі – звірі, але краще їх не провокувати». Зрозуміло, все це – дурне випорожнення свідомості шизо-ідеологів, але дивлячись на Грузію, розумієш, яке майбутнє у кремлі могли планувати для України.

Тому так бісяться кремлівські пропагандисти на кшталт симонян та обіцяють «стерти Тбілісі на порох», адже розуміють, що всі їхні спроби обдурити хід історії – марні. І Грузія теж уже повертається на нормальний, магістральний шлях розвитку, хоча там, очевидно, ще і буде довга та складна боротьба. Але і в Білорусі теж паде режим лукашенка, і всі інші маріонеткові режими.

Можна нескінченно вибудовувати складні технологічні конструкти, вибудовувати механізм терору, прагнути всіх налякати... Але саму історію не налякаєш ніколи.