Олександр Алфьоров: Треба відкинути комплекси і записати в Конституції «Україна – Русь»

Чим гірше у російської армії йдуть справи на фронті, тим з більшою завзятістю та розлюченістю працює російська пропаганда. Той відірваний від реальності мікросвіт, що існував у мізках кремлівських правителів ще до повномасштабної війни, все більше розширюється і набуває нових химерних форм. Це й «богообраність миролюбного російського народу», проти якого через заздрощі «раптом ополчився увесь світ», і його велика, хоча часом невдячна, місія зі «звільнення» знедолених та пригноблених, і відновлення «історичної правди» через маніпулятивні праці на кшталт нещодавно виданої монографії про історію України на російський лад. Звісно, ця пропаганда вже й близько не діє за межами самої Росії так, як це було до початку повномасштабного вторгнення. Тим не менш, такі наративи й досі потрапляють на благодатний ґрунт там, де люди воліють знайти прості відповіді про причини цієї війни. Звідси й підживлювані Кремлем заяви деяких іноземних політиків про те, що «потрібен мир за будь-яку ціну», «Крим завжди був російським», «Захід сам в усьому винний» тощо. Поки вони не роблять погоди, але у випадку із таким ворогом, як Росія, розслаблятися не можна.

Наразі навіть в РФ із сумом визнають, що Україна повністю виграла інформаційну війну у добре розгалуженої та видресируваної російської пропаганди. Причому на допомогу «штатним» інформаційним військам приходять волонтери, які розвінчують популярні російські міфи, що до останнього часу мали вдячних споживачів навіть в Україні.

Один із викривачів «кремлівських легенд» – YouTube-блогер, історик та офіцер ЗСУ Олександр Алфьоров. Його канал має 332 тис. підписників, а деякі ролики зібрали близько мільйона переглядів.

В інтерв’ю «Главкому» Алфьоров розповідає про основні маніпуляції, до яких вдається Володимир Путін у своїх історичних екскурсах, пояснює, як правильно було би іменувати Україну та Росію, хто з українських історичних постатей є незаслужено забутими та чому не варто поспішати з перейменуванням вулиць на честь героїв та визначних подій війни, яка триває.   

 «Називати Росію Московією завжди було природним для українців»

Президент України виклав нещодавно нову концепцію святкування 8 та 9 травня. Його попередник також намагався переосмислити значення цих дат. На чому варто було би зупинитися і наскільки взагалі важливі для українців ці зміни?

За останні 15 років ми бачимо абсолютно різні концепції підходів до вшанування тих, хто загинув у часи Другої світової. Починаючи з карбування Нацбанком монет із фразами про перемогу над фашистськими загарбниками, завершуючи концепціями останнього часу. Для українського суспільства вже однозначно понад рік вислів «День перемоги» асоціюється із зовсім іншою перемогою, на яку ми сподіваємося і віримо, що вона буде. Святкування Дня Європи 9 травня – це хороший спосіб продемонструвати єдність європейців, яку вони явили світу після Другої Світової, коли почалася фаза відбудови Європи. Тому сьогодні досить обґрунтований вигляд мають 8 травня як День пам’яті та примирення і 9 травня як День Європи. Це, у принципі, нагадує історичні віхи й не відриває нас від концепції не стільки святкування, скільки вшановування тих, хто загинув за свободу Європи у Другій світовій.

Але є країна, де про жодне переосмислення цієї дати йтися не може. Чому 9 травня стало таким сакральним святом для Росії, хоча Путін часто згадує про радянський період історії з певною зневагою?

У Радянському Союзі існували всім відомі ідеологічні свята: 1 травня, 9 травня, 8 березня, день народження Леніна, день великої жовтневої революції. Коли совок розвалився, календар із колишніми червоними датами втратив актуальність. 1 травня залишалося як день робітників, але поза комуністичною ідеологією, 8 березня лишався просто днем жіноцтва, а не днем прогресивних жінок Клари Цеткін і Рози Люксембург. Дні народження Леніна й жовтневої революції взагалі зникли, тож з’явилася нагальна проблема у святах. Єльцин намагався сконструювати певні свята, які би об’єднали різних людей, бо у той період виникла проблема з національністю цієї країни й народився відомий термін «росіяни». Але нічого не спрацьовувало – у росіян нема дня незалежності, дня народження монарха або іншого консолідуючого свята, пов’язаного з конституцією чи з прапором. 

І для російської влади таким єдиним штучним об’єднавчим святом стало 9 травня, куди, власне, вмонтували все, що тільки можна: Російську імперію, сталінську Росію, червоні прапори перемоги і якесь месіанство Російської Федерації. Тому у цей день ми бачимо і московських попів, що йдуть з портретами Сталіна, і колишніх секретарок обкому партії з іконами Миколи ІІ, і «безсмертні полки» з людьми, які не знають, чиї фотографії вони несуть на палицях. Уся ця какофонія з’єдналася в одне свято, яке увібрало у себе те, що ми сьогодні називаємо «русским миром».

Офіційно акція «Безсмертний полк» цього року у Росії не проводилась, але росіяни знайшли вихід

Фото з відкритих джерел

Чи штучний термін «росіяни» зараз не відходить на другий план, бо на тому ж Донбасі Росія у своїй агресивній риториці не росіян «захищає», а саме руських?

Це – принцип сидіння на двох стільцях. Вони не можуть відійти від назви «росіяни», бо якщо зважати на мусульманські свята, які проводяться у Москві, стає очевидним, що архітектура РФ тримається на таких загальних речах, як визначення «росіяни» і 9 травня. Навіть їхній прапор нічого не означає – це просто перегорнутий прапор нідерландського торгового флоту 18 ст. Для сакральної архітектури імперії якраз і потрібно якомога більше таких загальних речей, аби об’єднати всіх, хто перебуває під її володарюванням. Але термін «руські» також буде далі просуватися, бо їхній спадок, як вони вважають – у Русі. Хоча Русь і Росія – це абсолютно різні значення.

До речі, багато хто просуває в українському публічному дискурсі думку, що саме українці – справжні руські, а зовсім не наші сусіди, які себе такими одноосібно вважають. Очевидно, що часто це робиться заради хайпу, аби потішитись з того, як через це бісяться російські пропагандисти. Чи ви вважаєте таку трактовку коректною?

Русь або Київська Русь – середньовічна українська держава. Усі держави Європи мали свої етапи розвитку, під час яких змінювалися їхні назви. Наприклад Румунія 170 років тому мала назву Волощина, а державу, яку ми називаємо Австрією, її мешканці називають Österreich… За останню тисячу років Україна називалася Руссю, Великим князівством Литовським і Руським, Військом Запорізьким, Українською народною республікою, Українською державою (гетьманат Павла Скоропадського), Карпатською Україною. Тепер ми маємо назву Україна. Для нас є абсолютно чітким фактом, що Україна є не те що спадкоємицею Русі, а самою цією Руссю, бо це – середньовічна назва нашої держави, яка у 10–12 ст. була класичною європейською імперією від моря до моря. А те, як нам дозволять себе називати…

У конституції Російської Федерації записано, що вона ж є Росією. Тобто термін РФ вони використовують для позначення своєї держави водночас із використанням грецької назви середньовічної держави Русь. Нам треба відкинути комплекси меншовартості і змінити в преамбулі нашої Конституції формулювання: Україна (вона ж – Русь). Це буде просто нагадуванням, що ми є тією самою державою.

А Росію в Україні треба офіційно йменувати? Такі пропозиції лунали вже навіть у Верховній Раді.

Підтримую цю концепцію, бо кожен народ називає своїх сусідів різними назвами – я вже наводив для прикладу Австрію, а можна ще згадати мадярів-угорців чи поляків, яких ми довгий час називали ляхами. А Московію – завжди Московією, що було для українського суспільства природним явищем. Це вони до нас прийшли й нав’язали, як ми маємо їх називати.

Втім, росіяни дуже обурились, коли Польща для внутрішнього вжитку перейменувала їхній Калінінград.

Хоча це абсолютно внутрішня справа Польщі. Якщо ж ми повернемо Російській Федерації її історичну назву Московія – це буде політична та репутаційна перемога. У міжнародних документах ми можемо використовувати їхню автентичну назву, як того передбачає система міжнародних договорів. Проте ми продемонструємо поневоленим народам Московії, що вони, насправді, не Російська Федерація, а частина Московії.

«Росія – це антимузей»

Ви слухаєте майже всі промови Путіна і намагаєтеся їх аналізувати. Назвіть три основні маніпуляції, до яких він вдається у своїх історичних екскурсах та маревах про особливий шлях Росії.

Перша маніпуляція – Росія ніколи ні на кого не нападала і завжди є жертвою. Це просто крокодилячі сльози.

Друга – що Росія є цивілізацією месіанського типу. Ніби вони когось рятують, власними силами борються зі злом і намагаються стабілізувати цей світ. Цю маніпуляцію можна назвати «гастрономними вагами», у яких просвердлили спеціальні отвори чи магніти наліпили, як це було раніше (таким чином ваги у гастрономах підлаштовували, щоби обважувати і дурити покупців за часів СРСР, а нерідко і після, – «Главком»).

І третя маніпуляція пов’язана більше зі сприйняттям історії. А саме із тим, що Росія є тисячолітньою державою з величною культурою, що має коріння у Русі. Ця спадкоємність – візитівка, яку вони намагаються демонструвати упродовж усієї присутності у європейській цивілізації. Окрім духовного, це й матеріальний спадок – предмети культури, які вони демонструють на підтвердження своєї особливості. А насправді ці предмети були вкрадені з різних територій у часи їхньої імперської політики. Росія – це антимузей.

Нещодавно у Росії вийшла монографія на 600 сторінок під назвою «Історія України» зі вступним словом головного російського дипломата Сергія Лаврова. Зрозуміло, що її автори підганяють різні документи та факти під улюблену концепцію Кремля, що без Росії ніякої України би не існувало, а її перебування у рамках західного світу є абсолютно неприродним. Хто є цільовою аудиторією цього опусу? Кого він і у чому має переконати?

Зрозуміло, що ніхто документи, зібрані у цій «цеглині», читати не буде. Це такий маніпулятивний дороговказ для академічної науки. Нагадує атмосферу, коли до КДБ викликали людей у кабінет із яскравою лампою та слідчим, який сидить за столом, смалить цигарку, клацає зброєю, б’є долонею по купі паперу і каже: «Тут на твого сусіда є все, тому ти маєш розказати все, що знаєш!» Ця книжка – демонстрація обгортки, блеф, який використовує звичайна «гебешна» структура. У неї немає цільової аудиторії та логічного фіналізуючого дороговказу. Нагадаю, що у Радянському Союзі полюбляли видавати повні твори класиків ленінсько-марксистської теорії, які були в усіх бібліотеках, але ніхто ці 50 томів не перечитував. Це були пам’ятки, аби вражати людей. Така ж ціль і цієї монографії.

Пропагандистські книжки – це все ж «м’яка сила». Але Росія вже давно використовує проти Україну силу фізичну. Як ви можете порівняти манеру ведення війни українцями та їхнім противником? І чи можна провести якісь історичні паралелі?

Початковий етап цієї війни для росіян нагадував прихід месії, вони йшли з місіонерською мотивацією, шляхетним обов’язком порятунку.

Як конкістадори?

Тут навіть не можна ображати конкістадорів – швидше, це була Червона армія, яка «звільняла» Фінляндію від фінів у 1939 році. На другому етапі війни, коли «денацифікували» багатьох російських громадян – бурятів, чеченців, дагестанців, якутів – настав період заціпеніння, який переріс у втечу. І тепер для росіян, російської армії ця війна на чужій території поступово перетворюється на другий Афганістан. Хоча вони цього ще до кінця не усвідомили і для них слабо відчутна різниця між територіями, де вони воюють. У багатьох містах на півдні та сході України вони все одно крокують вулицями з тими дурними радянськими назвами, що досі лишилися. Але ця різниця все більше відчувається і росіяни перетворюються на вояків-афганців.

У той час як для українців ця війна зараз нагадує події народження держави – є відчуття територіальної цілісності, солідарності народу, довіри до армії, церкви, певних гілок влади. Водночас мотивація для українців є підсвідомо зрозумілою, а для росіян – ні. Для останніх це – виключно набір ідеологем, які мають постійно підживлюватися чимось, що й роблять Путін, його оточення і так звані ЗМІ.

Чи ці ідеологеми ще не закінчились?

Абсолютно закінчились. Межі того коридору, яким рухається Путін, усе звужуються і звужуються. Відбувається нове пояснення минулого: що Росія – це СРСР, але разом із цим перемогу над нацизмом здобули всі народи Союзу. Руйнується схема братніх народів, у якій тепер лишилися лише білоруси. Натомість колективним братнім народом стали ті, над ким росіяни завжди глумилися та називали «чурками неруськими». Й от серед цих руїн старого радянського бастіону Путін намагається маневрувати, але його промови вже починають відштовхуватися від міфів, які вони видовбують з 19 ст. Йдеться про «південно-західну Росію», єдність єдиного російського народу, який має кілька різних народів у своєму складі, штучність української мови, проєкт «анти-Росія». На річницю так званої СВО Путін навіть реально вжив конструкцію 19 ст. про те, що Україну створили на зло Росії в австро-угорському генеральному штабі.

Ідеологія РФ є мертвою: мало того, що вона тримається на мертвих («деды воевали»), так вона ще й не розвивається. На 9 травня Путін не зміг сказати нічого нового, окрім того, що потрапив у пастку своїх же термінів. Коли він каже, що Росія – це СРСР, то сам не розуміє, що зовнішній світ сприймає це як визнання того, що саме Росія розпочала Другу світову війну, разом із нацистською Німеччиною, і є винуватою у геноциді українців через голодомори та терори.

Під час виступу на параді 9 травня Володимир Путін знову лякав слухачів відродженням нацизму та підступами Заходу

фото з відкритих джерел

Якщо у Росії цілком офіційною є концепція, що таку погану Україну створив поганий Ленін і взагалі більшовики нарубали багато дров, то чому Ленін досі лежить посеред Москви?

Бо для росіян нема іншої об’єднуючої фігури, яка би містилася на пам’ятниках. Як не дивно, саме маркери СРСР та сучасної Росії є об’єднуючими, тому ми не бачимо там так багато пам’ятників Катерині ІІ, Миколі ІІ чи Олександру Невському. Проте є пам’ятники Леніну як прогресивному діячу, який спромігся цю державу вивести з громадянської війни. І разом із тим ця ленінська революція зіграла свою роль у тому, що Сталін, у кінцевому результаті, окупував за пактом Молотова–Ріббентропа половину Європи.

«Деды воевали» за 15 років зміниться на «Отцы воевали»

Противник давно вже намагається представити Україну як штучну державу й наводить аргумент, що, мовляв, вона зібрана з різних латочок, як ковдра. Наполягає, що «Україну придумав Ленін». Ви ж вважаєте, що хоча держави в України не було, але державність була давно. Що саме ви маєте на увазі?

Існування України як юридично незалежної держави є явищем, яким часто спекулюють росіяни й сам Путін. Проте державність, яка складається з еліт, власного самоусвідомлення, історії, культури, – це інше. Держави можуть бути окупованими, але державність, тобто кровнополітична спорідненість еліт та народу, які готові у будь-який момент державу відновити, існує постійно. З юридичного погляду, ми не тільки державність, а й державу не втрачали. Та сама Західноукраїнська Народна Республіка, яка проголосила про свою незалежність, мала таке юридичне право – це було Королівство Галичини та Лодомерії, яке успадкувало Королівство Русі, яке заснував Данило Романович. У католицькому світі королівство, навіть якщо воно входить до складу іншої держави, завжди залишається королівством. Тому державу нашу ми зберігали на західних територіях, а наша державність безперервно тягнеться з початку першого тисячоліття нашої ери. Тому Путін дарма думає, що окупувавши Україну та створивши тут якусь Малоросію чи Новоросію, він знищить нашу державність.

Чи ви зрозуміли, чому минулого року, вже після початку вторгнення та не надто приємних для Кремля результатів, Путін ще вітав «народ України» з 9 травня, а цього року – вже ні?

Порівнюючи минулорічну й цьогорічну промови Путіна на параді, можна побачити, що минулого року стався безпрецедентний випадок, коли він взагалі не згадав слово «фашизм», замінивши його на «нацизм». Це був повний переворот в ідеологемі тогорічного святкування і у цілому російській історії ХХ сторіччя. Цього разу Путін, не згадуючи Україну, звинуватив нас у тому, що ми є продовжувачами справи нацизму.

Якщо минулого року він ще намагався говорити про братні народи, то тепер його риторика має зовсім інший ракурс. Усі ж розуміють, що «спеціальні військові операції» не тривають понад рік – навіть фінська зимова кампанія 1939–40 рр. тривала кілька місяців. Зараз остаточно розставлені всі крапки: Україна вже є для Путіна частиною західного світу, який, за його ж словами, знову розпочав війну з Росією.

Але він же й західний світ звинувачує у відродженні нацизму.

Так, він у своїх промовах забиває всі вікна до Європи, які рубав Петро І, та ізолює свою державу «залізною завісою». Він чудово розуміє, що поразка в Україні буде його особистою поразкою, яку йому не пробачать. Путіну байдуже на Росію, для нього ця війна – особиста і персональна. Від неї залежать його мільярди, життя, життя його сім’ї, але повірте – не більше. Ми маємо справу з абсолютно холоднокровним вбивцею, який готовий підставляти свою державу під удар, мотивуючи це якоюсь загальною боротьбою.

Чи можна казати, що путінська Росія зараз повторює типові помилки колишніх імперій, що врешті розпалися – того ж СРСР? Чи у нинішньої Росії якийсь «свій шлях», що диктується специфічним світоглядом її правителя? 

За законами історії, які є подібні до математичних, усі імперії розпадаються, або як розумні імперії на кшталт Великої Британії, змінюють архітектуру. Проте навіть якби не Путін був у ролі правителя Росії, ця держава внутрішньо, як механізм, вимагала би війни, аби «денацифіковувати» власне ж населення – малі народи, які проживають там та мають власну історію, культуру, мову, релігію та традиції. Просто до цього додався Путін із його персональним месіанством та бажанням увійти в історію як прототип Олександра Невського чи Петра І. Натомість він заходить в історію в образі Гітлера і вже це розуміє. Не виключено, що він і далі буде тримати цей удар на характері, поки або він, або його…

Як ви ставитесь до популярних в Україні очікувань, що Росія от-от розвалиться і все вирішиться саме собою? Що може стати каталізатором цього розпаду, чи цей процес є абсолютно непрогнозованим?

Цей розпад буде непрогнозованим, але він уже відбувається. Оця Московія, яка виникла як держава на стику 15-16 століть, почала розпадатися ще у 20 столітті – це почалося з поразки у російсько-японській війні 1905 року, а продовжилося у 1917-му. З огляду на те, що Росія є нестандартною імперією, яка багато у чому має зовнішній європейський вигляд, але наповнена азійською ментальністю на підґрунті православної віри, це все одно дуже великий «ведмідь». Росія лежить на двох континентах і, на відміну від багатьох маленьких імперій на материковій Європі, що мали заокеанські колонії, обіймає величезну територію на одній площині. Якщо у центрі португальської, англійської, німецької імперій відбувалися революції і ці маленькі країни припиняли забезпечувати економічний та військовий контроль над своїми колоніями, то вони розпадалися. У Росії з її тисячами кілометрів швидко такого статися не може.

Втім, у 1918 році від Російської імперії відійшли Польща, Фінляндія, низка азійських територій. Після цього імперія законсервувалася у Радянському Союзі, а потім у Російській Федерації, яка дуже важко народжувалася – згадаємо проголошення суверенітету Татарстаном, дві війни у Чечні. Але все одно РФ не спроможна утримати народи: тільки-но Путін проголосив часткову мобілізацію, як у Махачкалі дагестанці почали громити військкомати та чинити спротив. Просто дагестанці зрозуміли, що їхнім улюбленим поетом не може бути Пушкін, накази їм будуть віддавати російською, хоча зі своїми дітьми вони говорять іншою мовою, і у цій другій армії світу їх, мусульман, кропитимуть православною водою.

Росія розвалиться і відбудеться це через поразку в Україні. Путін та його верхівка підсвідомо оприлюднюють свої страхи, коли постійно кажуть, що Захід хоче розпаду Росії. Але треба пам’ятати головне: якщо наша перемога буде складатися виключно з того, що ми вийдемо на кордони 1991 року, то попри всі санкції та створення буферних зон між Україною та Росією однаково росіяни нападуть на нас за п’ять-десять років. Бо це – їхня ментальна установка. Як казали ще сто років тому: якщо Росія просить перемовин або дипломатичних зустрічей, то вона озброюється. Навіть якщо вони не нападуть у найближчі роки після нашої перемоги, вони зроблять це за 15 років. Їхня ж ідеологія нікуди не дінеться. Сьогодні вони прийшли в Україну під гаслом «Деды воевали», а за 15 років змінять його на гасло «Отцы воевали». Бо щодня наші воїни створюють усе більшу кількість сиріт окупантів. І зруйнувати цю спільність «дедов» та «отцов» можна буде тільки тоді, коли цієї держави не буде у тих межах, що є зараз.

А чи до того часу Росія не знайде собі якихось нових ворогів? Чи на всіх вже сил не вистачить?

Не вистачить. Росія завжди намагається демонструвати свою силу в озброєнні та мотивації. Але коли СРСР напав на Фінляндію в 1939 році і продемонстрував, що втрачає весь військовий потенціал, це був сигнал для Гітлера, що ця країна, з якою вони проводили спільний парад у Бресті після анексії Польщі, не така вже й сильна. Демонструвати м’язи можна, але Росії не завжди вистачає мізків до цих м’язів. Нагадаю, що Другу світову війну сталінська Росія закінчила на американських машинах.

Спробуємо трохи відволіктися від війн та розпаду імперій. На вашому YouTube-каналі є ролик, присвячений оригінальному трактуванню казки про Курочку Рябу як вісника Апокаліпсису. Чи можна виділити якусь основну світоглядну різницю між українськими та російськими казками? Чим принципово відрізняються їхні герої?

Маємо розуміти: те, що ми сьогодні називаємо російською культурою, тисячу років тому було колонією княжого Києва. Ця периферія, як губка, вбирала до себе все, що могла – навіть переважну кількість билин періоду Русі було зафіксовано серед північних народів нинішньої РФ, які не мали жодного героїчного розвитку. Вони просто фіксували ці билини про Київ десь за тисячі кілометрів від нього.

Російські казки – дуже жорсткі і примітивні, що демонструє нам збірник казок Афанасьєва. По суті, ці казки нав’язують обмеження, як не треба робити у майбутньому, у дорослому віці. Наші ж казки, у цілому, є добрими й чарівними. Тобто мають у собі чари, але не злий демонічний дух, як це притаманне фінно-угорським народам, що вплинуло на розвиток їхніх казок. У них злого духа Діда Мороза треба задобрити жертовними нутрощами, які розвішували на ялинки, що потім стало символізувати нинішню гірлянду. А наші казки – про перемогу добра над злом і часто відбивають процеси створення держави. Наприклад, казки про Кирила Кожум’яку і боротьбу зі змієм демонструють нам період, коли йшла оборона наших руських міст. Такий мілітарний аспект зумовлений тим, що ми перебуваємо на прикордонні між кількома цивілізаціями.

Наші казки мають величезну давність, і та сама казка про Котигорошка, яка є дуже плутаною та багатосюжетною, демонструє багатиря, який воює палицею – зброєю періоду, коли ще не було металу. Тобто ця казка відносить нас до четвертого-п’ятого тисячоліття до нашої ери і є найстарішою. Росіянам це незрозуміло і вони навіть Котигорошку у своїй оновленій творчості 20 ст. всучили меча.

«Бахмут – одна з найважливіших подій у нашій історії»

Кого з наших історичних постатей, на вашу думку, Україна може глорифікувати, як Бандеру?  І чи є підстави вважати, що такі персони, як Степан Андрійович, більше розсварюють українців, ніж об’єднують?

Сьогоднішній дискурс навколо Бандери нам нав’язали росіяни. Зараз Бандера в Україні сприймається, як людина, яку шукає Кадиров, та яка у росіян асоціюється з нашою незалежністю. Хоча думки про цю постать ще 10-15 років тому були радикально протилежними. Сьогодні нам необхідно підкреслити існування інших героїв, які несправедливо були відправлені у загальнополітичний бан. Я би наголосив на такій постаті, як Павло Скоропадський, він як аристократ не був зрозумілий соціалістичній більшості сто років тому та й сьогодні незрозумілий, оскільки люди ХХІ сторіччя взагалі не розуміють історію початку ХХ сторіччя. Я би звернув увагу на Романа Шухевича, необхідно відновити постать Івана Мазепи, але не у такій убогій транслітерації, у якій він згадується як повстанець проти Петра І, а як людину, що виростила нам за короткий період часу еліти, які продовжували існування української державності й української держави. Необхідно змінити образи наших князів, бо вони дуже відірвані від нас навіть візуально, бо їм причепили бороди, яких вони ніколи не носили. Фактично ці образи є двійниками московських царів, а нам треба цих князів повернути саме у національні традиції.

Тому є над чим працювати – як у пантеоні борців за українську незалежність у ХХ столітті, розкиданих усім світом, так і в оновленні державної концепції історії України. Бо ця історія, на превеликий жаль, була переписана у радянський період і не дописана через обережність постсовкових істориків. Тому дуже важливо сьогодні інакше подивитися на постаті, на історію, тому що є ганебним, коли учні у школі вивчають нову економічну політику Радянського Союзу на території України, а дослідники пишуть про це сотні дисертацій. У нас є інша історія – боротьби, яка десь затьмарена простішими маніпуляціями, наприклад, про Голодомор 1932-1933 рр. як центральну вказівку з Кремля. Так, він був, але чому не говориться про те, що у 1932 році відбулося понад три тисячі повстань та виходів селянства, через що, власне, і сталися ці голодомори? Чому ми є в історії жертвами, а не героями? Чому герої Крут є героями, бо стали жертвами, а не через те, що виконали свій бойовий обов’язок? Цього не вистачає у нашій історії, а без цього ми навряд чи зможемо створити архітектуру нашої перемоги й найближчого розвитку.

А чи нинішня війна народить героїв, яких будуть згадувати ще довго? Бо із загиблих на війні ще з 2014 року якось ніхто не став символом.        

Дуже вдало підмічено, що війна, яка точилася з 2014 року, у суспільстві була помічена переважно у 2022-му. І є величезне побоювання, що й зараз наші центральні та західні міста, починаючи з Києва, завершуючи Львовом та Ужгородом, перетворюються на міста 2016 року, для яких просто десь там щось відбувається, хоча іноді відголоски, звісно, відчуваються. Безперечно, нам зараз потрібно підтримувати культ героїв і давати волю народним поштовхам, аби не просто спускати культивацію героїв згори, яка є недієвою, а робити це знизу. Тих героїв, які вижили, які після 2014 року є прикладом для наслідування. Треба орієнтуватися на них, бо ці люди незламні. Водночас є дуже велика кількість полеглих героїв, і дуже прикро, що у державі досі немає ані концепції створення пантеону героїв, ані загальної гуманітарної концепції. Якщо ж і існують ідеї, як було з меморіалом полеглих, то вони є багато у чому  недолугими та створеними ситуативно. Не вистачає у наших державних діячів широти погляду.

Військовий меморіал у Києві може стати прикладом оформлення на цивільних кладовищах, де вже є поховання героїв. Проте він не дає відповіді, як розділяти тих, хто був оформлений у Збройних силах, і тих, хто взяв «коктейлі Молотова» і загинув, виконуючи свій громадянський обов’язок із захисту Батьківщини. Ці питання не проговорено, бо бажання щось створити нашвидкуруч не дозволяє сісти і продумати на роки наперед.

Щодо неправильного нав’язування культивації героїв згори. Ви є головою топонімічної експертної групи при Київраді. Чи ви вважаєте правильним нинішній підхід щодо масових перейменувань топонімів іменами загиблих на війні навіть без дотримання якогось терміну, що минув після їхньої смерті?

Для мене це дуже болісне питання. Київ як столиця через назви топонімів має відбивати тисячолітню історію держави. Це мають бути вертикальні, а не горизонтальні площини, тому ми наполягали на відновленні титулатури у назвах певних вулиць. Тобто саме «гетьмана Павла Полуботка», а не «П. Полуботка», «короля Данила», а не «Д. Галицького». Загалом назви мають врівноважувати весь простір того чи іншого міста, містечка, села: з одного боку, не бути вулицями, пов’язаними із садово-городніми культурами, а з іншого – не бути цвинтарями. Через це, наприклад, було прийняте рішення, що вулиці у Києві будуть названі не на честь конкретних героїв Небесної сотні, а на честь Небесної сотні як загального явища. Дуже важко не перетворити наші міста у міста-цвинтарі, але і відмовляти у таких перейменуваннях не можна, бо це – біль народу.

У Києві було прийнято рішення не називати вулиці на честь кожного з героїв Небесної сотні

фото: espreso.tv

Є показовий приклад, пов’язаний з одним із центральних позитивних українських міфів цієї війни – Чорнобаївкою, яка стала прикладом бездумності російської армії. Але якби і ми почали бездумно перейменовувати всі вулиці в Україні у червні минулого року, то у нас у кожному населеному пункті були би вулиці чорнобаївські, байрактарські… Хоча наразі ці явища вже минули й затихли. І оця ситуативність дійсно часто потребує «карантинного періоду», аби зрозуміти, наскільки та чи інша назва відповідає дійсності. Чи фіксує вона справжній історичний момент, чи не була державницьким міфом. Є пілоти-аси, що загинули, а є дуже потужний крутий міф, який створили геніальні голови, коли вигадали «привида Києва» – колективний образ наших льотчиків-героїв. Але такі історії були потрібні лише у певні моменти.

Назви вулиць мають відбивати моменти героїзму, тисячолітні зрізи історії. Звісно, сьогодні нам дуже потрібно мати топоніми на честь полеглих героїв, але самі міста не можуть перетворюватися на мережу імен. Зараз ми можемо зазнати великого перекосу, який ніхто не буде виправляти, бо рука ні в кого не підніметься.

Історик та офіцер ЗСУ Олександр Алфьоров:  «Бахмут відіграє важливу стратегічну роль у цій війні»

Фото: facebook-сторінка Олександра Алфьорова

Оборона Бахмута – тимчасовий фрагмент війни, як це сталося з Чорнобаївкою, чи вона буде викарбувана в історії?

Через те, що я сам зараз перебуваю під Бахмутом, для мене це питання є дуже чутливим. Безперечно, що ця точка відіграє важливу стратегічну роль у цій війні, вона є однією з опорних ділянок для нашої армії. Як офіцер ЗСУ я не можу коментувати цю ситуацію, а як історик скажу, що Бахмут – одна з найважливіших подій у нашій історії.

Але ми так само маємо розуміти, що, особливо після війни, спливе більше інформації, яка зараз не розголошується. І багато речей буде переосмислено, коли відкриються всі карти, і ми дізнаємося, як діяло наше військове та політичне керівництво.

Павло Вуєць, «Главком»