Посол України у Туреччині – про крадене зерно, Bayraktar і турецько-російські відносини

Росія краде українське зерно і вивозить його до інших країн, зокрема Туреччини. Про це на початку червня заявив посол України у Туреччині Василь Боднар. За словами дипломата, російські кораблі прямують із підробленими документами, у яких зазначено, що зерно не українське, а російське. Впродовж місяця Україна намагається добитися від турецької влади зупинити цей процес, але поки безрезультатно.

Тема продовольства є однією з головних у російсько-українській війні не тільки для сторін конфлікту, а й для усього світу. Блокада експорту зерна з українських портів Росією загрожує голодом країнам Африки. Про це заявив директор Всесвітньої продовольчої програми ООН Девід Бізлі.

Туреччина є одним з ключових союзників України, заявляє наша влада. Але ця країна, офіційно засуджуючи агресію Росії, продовжує співпрацювати з нею у різних сферах. Туреччина не приєдналася до міжнародних антиросійських санкцій, але водночас постачає, навіть дарує Україні безпілотники Bayraktar.

Саме Туреччині за місяць після початку війни вдалося посадити сторони конфлікту за стіл переговорів. Щоправда, ескалація з боку Росії знівелювала усі посередницькі зусилля. Як розповідають українські дипломати, Туреччина не припиняє спроб поновити своє посередництво, аби зупинити війну.

У чому збігаються і де розходяться інтереси Києва та Анкари, чому майже половина турків не вважають Росію винною і чи дійсно Туреччина свідомо допомагає Росії красти українське зерно? Про це «Главком» поговорив з послом України Василем Боднаром.

«Путін перекреслив готовність домовлятися»

Пане посол, українсько-російські переговори відбулися наприкінці березня у Стамбулі. Як проходила організація тієї зустрічі, які були умови її проведення?

Розмови про те, щоби організувати переговори у Стамбулі, тривали фактично з перших днів повномасштабної війни. Під час зустрічі делегацій у Стамбулі турецька сторона не була учасником переговорів, вони проходили у двосторонньому форматі. Туреччина доклала серйозних зусиль, аби зазначена зустріч взагалі відбулася. Напередодні переговорів президент Ердоган розмовляв по телефону з нашим президентом Володимиром Зеленським і з Путіним. І зустріч у Стамбулі якраз була втіленням домовленостей між ними.

ЗМІ повідомляли, що Ердоган мав намір зустрітися окремо з українською і російською делегаціями перед їхньою очною зустріччю. Так і вийшло?

Ні, не було цього. У Долмабахче (палац, де проводяться офіційні зустрічі, – «Главком») був зал, у якому дві делегації сиділи одна навпроти одної, Ердоган прийшов у цей зал і виступив з трибуни: «Ми даємо вам можливість домовитися» – це був основний меседж. «Ми створюємо вам всі умови. Вам потрібен мир – ми так само зацікавлені у мирі», – зазначив глава Туреччини.

Ви раніше говорили, що Туреччина не припиняє спроби поновити діалог між Україною та РФ. У чому саме полягають її зусилля?

Умови і можливість поновлення цього діалогу залежать від нас. Турецька сторона запропонувала своє сприяння, коли тільки завершився перший етап переговорів. Вони розраховували, що переговори і надалі продовжуватимуться у Стамбулі, можливо, навіть дійде до зустрічі президентів України і Росії. Але ми ж знаємо, що після цього трапилося – Буча та Ірпінь, це страшні злочини, про які дізнався увесь світ. Також причиною того, що переговори не продовжилися, був і відхід від них Росії, бо вони почали ставити якісь свої додаткові умови, звинувачувати нас у тому, що це ми зриваємо перемовини. Окрім того, продовжувався наступ на сході. Він фактично перекреслив готовність домовлятися. А домовленостями, досягнутими у Стамбулі, був незадоволений саме Путін, який хотів всю Україну, а не отримає нічого.

При тому, що ми мали намір за будь-яких умов продовжувати переговори й відстоювати нашу позицію до кінця.

Активна участь у переговорах щодо розблокування портів в Одесі для вивезення зерна, це теж продовження медіаторських зусиль Туреччини, тільки в іншому форматі. І до цього долучилася ООН, яка звернулася до Туреччини, бо вона має діалог з Росією. У нинішній ситуації нікому іншому не вдалося посадити дві сторони за стіл переговорів. А Туреччині це вдалося.

«Туреччина готова іти на зустріч, але не слід перегинати…»

До турецьких портів прибуває крадене з України зерно. Причому проблема не вирішується щонайменше місяць. Чому взагалі так сталося, що кораблі з краденим безперешкодно з окупованого Криму прямують до Туреччини?

Турецька сторона відповідає, що це приходять російські кораблі з російським зерном та російськими документами.

Ми зі свого боку почали юридичні процедури, залучили до цього нашу Генпрокуратуру, аби довести, що це не так. Наша прокуратура почала розслідування, ми вже передали перші пакети документів цієї справи турецькій стороні, щоби вони почали своє розслідування, встановили й притягнули винних до відповідальності.

Натомість станом на сьогодні жодного юридичного рішення, яке б зупинило цей потік кораблів, немає. На мою думку, відсутність результату може випливати з низки факторів. Складність та довготривалість розслідування цих злочинів в Україні, а отже, відсутність конкретних судових рішень у справах негативно впливає на взаємодію з турецькою стороною у сфері правової допомоги. Слід враховувати, що окупанти також намагаються всіляко приховати свої злочини, вдаються до підробки документів щодо портів відправлення та походження сільськогосппродукції, відключення навігаційних систем для приховання маршрутів тощо. Важливо провести лабораторні дослідження для встановлення походження зернових на основі відібраних зразків у портах Туреччини.

Нещодавно до порту Самсун прибуло судно «Сормовский-48», з імовірно краденою українською кукурудзою. Яке у вас є пояснення того, що турецька сторона не реагує на надані вами конкретні докази і які інші докази були би залізними?

Так, на тому кораблі 3 тис. тонн краденої кукурудзи. Реакція була – на підставі рішень турецьких органів влади розвантаження судна було призупинено на декілька днів. Ми пробували знайти рішення, аби притягнути порушників до відповідальності, хоч капітана, але турецькі правоохоронці не знайшли для цього підстав. Аргументи все ті ж – усі документи російські.

Очільник Директорату оборонної промисловості Ісмаїл Демір каже, що технічно важко встановити походження зерна, яке прибуває до турецьких портів. Які способи існують, аби вирішити проблему?

У документах, які росіяни надають, звичайно, доказів походження продукції ми не знайдемо. Документальні докази крадіжки можуть з’явитися, якщо власник краденого зерна звернеться до прокуратури чи суду із заявою, що росіяни у нього вкрали зерно. Про такі заяви мені не відомо. Що насправді відбувається на окупованих територіях ми також достеменно не знаємо. Але прокуратура Херсонської області і Генпрокуратура наполегливо збирають інформацію. Сподіваюся, що вони якраз сформують сильнішу доказову базу, ніж наші фотографії суден чи супутникові знімки.

Я також розмовляв з експертами. Вони розповіли, що є механізм встановлення походження зерна шляхом спектрального аналізу.

Але факт залишається фактом, росіяни, через свої фірми з Петербурга чи Краснодара оформлюють крадене зерно з Херсонщини і Запоріжжя як російське, а потім везуть його через окупований Крим.

Що заважає провести цей аналіз, як цьому може допомогти посольство? Результати спектрального аналізу можна буде використати як доказ у суді?

Мені говорили експерти, що цей спектральний аналіз може довести походження зерна. Я нещодавно мав відповідні переговори з турецькою стороною і мене запевнили у готовності усіляко сприяти у проведенні таких досліджень у портах Туреччини. Дослідження має бути проведено із залученням коштів та відповідного обладнання з боку західних партнерів.

Російське судно «Михаил Ненашев» розвантажує у порту Туреччини крадене з України зерно
Фото: Facebook Османа Пашаєва

Туреччина бере участь у переговорах щодо розблокування українських портів, аби організувати зелений коридор для вивезення нашої продукції. З іншого боку, маємо історію, де вірогідно Туреччина закриває очі на те, що до її портів росіяни доставляють крадене збіжжя. Чи можна Туреччину вважати надійним партнером?

Звичайно, Туреччина – партнер надійний. Ми переконувалися у цьому не раз. Окрім того, в їхніх інтересах відкрити наші порти. Бо те зерно, яке до них доходить, покриває тільки незначну частину потреб і турецької сторони, і тих ринків, які традиційно обслуговувалися турецькими трейдерами. Насправді, Туреччина і легально отримувала українське зерно. Між нами триває торгівля через українські річкові порти на Дунаї, тобто відбувається вивезення зерна невеликими кораблями.

Туреччину залучили до процесу розблокування наших портів представники ООН. Вони намагалися переконати росіян приєднатися. Наскільки я знаю, їм це не дуже вдалося, тому вони і залучили турецьку сторону. На це було три причини: це країна-сусід, це країна, зацікавлена у розблокуванні, це країна, яка має кращий шлях комунікації з РФ, ніж ООН. Тому у даному випадку Туреччина – надійний партнер.

Вихід з українських портів, моніторинг ситуації на морі, контроль кораблів координуватиметься ООН, можливо зі Стамбула, за умови якщо зелений коридор запрацює. Фізичний пункт контролю походження суден може бути й у відкритому морі.

Які ключові вимоги з боку України до такого посередництва?

Основним комунікатором формально є ООН, саме цій організації ми і передали наші пропозиції з розблокування портів. Врахувавши їх, ООН розробила остаточну версію, якої я, щоправда, поки не бачив. Але розумію, що основні елементи полягають у тому, щоби ми мали право виводити кораблі з наших портів до відкритого моря. Далі вони доходять до певного пункту і перевіряються Міжнародною місією на предмет наявності чогось забороненого, зброї, наприклад. Після перевірки ці кораблі слідують до пунктів призначення.

Країна-агресор наполягала на тому, щоби самій контролювати цей процес. Тобто вони намагалися скористатися цією ситуацією, аби посилити свої військово-політичні позиції. Нам це ніяк не підходить.

Турецька сторона підтримує план ООН і домовляється з Росією, щоби переконати її взяти цей план за основу і провести переговори у багатосторонньому форматі (Україна, Росія, Туреччина і ООН), аби точно узгодити хто, де й що робить.

«Росія краде в України до 170 тис. тонн зернових щомісяця»

На початку червня міністр сільського та лісового господарства Туреччини Вахіт Кірішчі заявив, що країна збирається купувати українське зерно зі знижкою у 25%. Це платня за посередництво?

Ні, це взагалі інша історія, яка не має відношення до посередництва. Вона про легальний механізм викупу зерна з території України на зовнішні ринки. Пропозиція щодо знижки обговорювалася раніше, щоби турецька сторона вивозила це зерно, використовуючи наявні механізми.

Вивезення через Польщу виходить занадто дорогим, треба додавати великі транспортні видатки, а це десь майже +40% від ціни зерна. Якби турецька сторона забезпечила своїми кораблями вивезення, наприклад, з портів на Дунаї, то це було би значно дешевше. Цю пропозицію турецькій стороні ми озвучили ще півтора-два місяці тому, тобто до переговорів щодо розблокування наших портів. Тут питання не тільки до турецького уряду, а й до трейдерів, за якою ціною вони будуть продавати зерно на ринки, адже вона постійно знижується. Чим ближче новий врожай, тим нижчою стає ціна на старий. Оскільки у нас обсяг великий, його треба реалізовувати швидко.

Які Україна має важелі тиску на Туреччину, аби вона таки звернула увагу на наші докази щодо краденого зерна?

Я би не вживав слово тиск. Тиск може бути зворотно пропорційним і перетворитися на засіб захисту, це точно конструктивізму не додаватиме. Для вирішення даного питання слід застосовувати комплексний підхід. Насамперед необхідно сформувати максимальну доказову базу, мати відповідні судові рішення у цих справах та активно взаємодіяти з турецькою стороною на різних рівнях для забезпечення виконання цих рішень. Питання трохи ширше, ніж просто зерно.

Ще такий приклад нашої співпраці з Туреччиною. Росіяни планували до 9 травня тут влаштувати урочистості свої, зокрема акцію «Безсмертний полк». Використовуючи юридичні механізми ми добилися того, що місцева влада заборонила їм проводити публічні заходи. Вони змушені були проводити їх закрито десь у своїх культурних центрах. Це свідчить про те, що Туреччина готова іти нам назустріч, але нам не слід перегинати. Нам же потрібні рішення. От над рішеннями ми і працюємо.

Скільки окупанти вже вивезли зерна із наших портів і скільки там ще залишається?

Орієнтовно вивезли, за різними даними, до 500 тис. тонн зернових. У середньому вони вивозять 150-170 тис. тонн на місяць. Загалом перед початком повномасштабного вторгнення на тимчасово окупованих територіях було десь більше 1,5 млн тонн зерна.

«У Туреччині 4,5 млн біженців з Сирії»

Після 24 лютого до Туреччини виїхали близько 160 тис. українців, але більшість з них через якийсь час повернулися. Чому люди їдуть назад?

Повернення – це природний процес. В'їзд на територію Туреччини не означав, що наші громадяни залишаться тут назавжди. Тим більше, що тут немає особливих умов. Українці подекуди використовували Туреччину як транзит, або як країну тимчасового перебування, поки не знайдуть кращі умови. За нашою інформацією, заїхало 165 тис., виїхало більше 125 тис., тобто близько 40 тис. залишилися. Основні регіони розселення – Анталія, Стамбул і Анкара. Звичайно, ставлення до українців тут толерантне, але на створення якихсь особливих умов, як пояснює турецька сторона, не було можливості. Причина – дуже велике навантаження на країну створюють біженці з Сирії, яких на території Туреччини 4,5 млн. Слід врахувати також інфляцію у Туреччині, падіння курсу місцевої валюти, що не дає можливості турецькій державі прийняти більше біженців.

Туреччина прийняла близько 160 тис. українських біженців
Фото: QIRIM. News

У чому зараз полягає гуманітарна допомога Туреччини Україні?

Насамперед працює їхній «Червоний Півмісяць» та AFAD – це щось на кшталт нашої Держслужби з надзвичайних ситуацій. Вони організовують гуманітарні конвої до України з харчуванням, одягом, матрацами. Туреччина здійснила до України близько 90 великих міжнародних перевезень різнорідної гуманітарної допомоги. Ми також, зусиллями посольства, нашої громади, місцевих мешканців та бізнесу відправили до України близько 120 рейсів. Зараз намагаємось більше працювати з регіонами, тобто звертаємось до регіональних торговельних палат, мерій. Основне, що ми просимо: аптечки і готова їжа.

«Українські відео про Bayraktar мегапопулярні у Туреччині»

Безпілотники Bayraktar в Україні користуються шаленою популярністю. Ви згодні, що саме війна в Україні зробила їм глобальну рекламу? Що вам про це кажуть власники компанії-розробника Baykar?

Перед війною ми уклали угоду про створення заводу Bayraktar в Україні і він буде побудований попри все, створена українська фірма, яка займається цим процесом. Ми знаємо про акцію, коли литовці зібрали гроші на один безпілотник, який у підсумку їм подарували, а вони віддали нам. Зараз відбулася кампанія зі збору коштів на безпілотники фондом Притули. Брати Байрактари, які керують компанією Baykar Makina, прийняли рішення надати три дрони безкоштовно. Ця турецька компанія є єдиною, яка постачає нам бойові, ударні дрони з початку війни і ця співпраця не припиняється.

В Україні на озброєнні модифікація Tb2. Чи потрібні нам інші модифікації і які?

З українським двигуном є безпілотний двомоторний літальний апарат «Акинджи» (Аkincі). Він поки що стоїть тільки на озброєнні Збройних сил Туреччини і була інформація, що начебто закупила один апарат азербайджанська сторона. Нам цікаві усі модифікації, але з Tb2 є принципові відмінності, це різні системи управління, різні системи озброєнь.

Перспективною розробкою також є Kızılelma («Червоне яблуко») – це безпілотний надзвуковий винищувач, який також має використовувати наші двигуни з «Мотор Січі». Наступного року вже планується його запуск у серію. Думаю, саме ці моделі домінуватимуть.

Щодо реакції на популярність безпілотників Bayraktar у Туреччині, всі українські відео крутяться тут у соцмережах. Пісні, які ми співаємо, з турецькими субтитрами розходяться як гарячі пиріжки. Bayraktar – це те, чим реально пишаються турки. По-перше, вони допомагають (воювати українцям, – «Главком»), по-друге, ці безпілотники вони використовували проти росіян десь з 2017-18 років у Сирії та Лівії. Направду Туреччина – це друга країна у світі, яка воює з росіянами. Бойові дії між ними мають прихований характер, але вони є.

Брати Байрактари подарували Україні три безпілотники, на які збирав гроші Сергій Притула
Фото: Baykar/Twitter

Але війна у Сирії не призвела до такої популярності безпілотників Bayraktar, як зараз.

Для об’єктивності треба говорити про війну у Нагорному Карабаху, де Bayraktar виступив не тільки як ударний елемент, а й елемент зв’язку і розвідки. І це була найгучніша заявка на популярність. Дійсно, за кількістю використання цих дронів, обсягами уражень, різнорідністю завдань війна в Україні на першому місці.

«Оборона «Азовсталі» викликала у турків захоплення»

Окрім безпілотників, що нам ще потрібно від Туреччини у військовому плані?

Частину потреб ми обговорюємо у закритому режимі. Турецька сторона має обмежене поле для маневру, адже у портах України досі перебувають близько 20 їхніх кораблів, які не можуть вийти. Два їхні військово-транспортні літаки з початку повномасштабної війни стоять у «Борисполі», бо не змогли вилетіти.

Не забувайте і про залежність Туреччини від газу з Росії на приблизно 50%. Має місце також багатомільярдний проект спорудження атомної електростанції. Його добудова залежить значною мірою від позиції Туреччини, у тому числі, щодо підтримки Україні. Тому маневр у Туреччини обмежений існуючими форматами співпраці з Росією і бажанням допомогти нам. Так, баланс зміщений у нашу сторону, але він має певні свої ліміти.

Тобто партнером нам є країна, яка намагається всидіти на двох стільцях? Таке маневрування Туреччини не становить небезпеку для України?

Ні, ні, це не маневрування. Це існування паралельних треків: українсько-турецького і турецько-російського. Так, не всі проєкти, які реалізуються у Туреччині, комфортні для України. Наприклад, «Турецький потік», який обходив Україну. Нам пояснювали, що Туреччина не може від нього відмовитися через брак газу. Паралельно у нас відбувалася взаємодія в оборонній промисловості, відкривалися можливості для розширення туризму.

Паралельні напрямки співпраці з нами і з росіянами у турків продовжуються. Просто ми набагато чутливіше почали сприймати співпрацю будь-якої країни з Росією. Будь-яка інформація перетворюється у велику зраду.

Нам важливіше мати рівень співпраці, якого ми вже досягли і зміцнювати його, аніж виставляти умови, щоби росіяни не посилювали співпрацю з турками. Ми попросили закрити повітряний простір, ввести санкції – наші вимоги й прохання були максимальними. Нам сказали: «Тут можемо, тут – не можемо». Спроби тиску на Туреччину будуть контрпродуктивними. Збільшення критики у їхній бік матиме зворотній ефект і ми можемо втратити те, чого досягнули.

Ані влада, ані опозиція Туреччини не можуть нехтувати суспільними настроями. А 48% населення Туреччини вважають винними у війні в Україні Сполучені Штати і Захід. У цій країні дуже сильні антизахідні настрої. Вони мають історичні передумови, але диму без вогню не буває. При цьому, якщо ви спитаєте, чи підтримують вони війну Росії проти України, 75% турків скажуть, що вони проти. Вони називають війну несправедливою, незаконною. Але 73% респондентів за нейтральну позицію Туреччини щодо російсько-української війни. 19% респондентів кажуть, що потрібно підтримати Україну, а 3% – Росію. Відповідно до цих настроїв має балансувати і уряд Туреччини задля того, щоби у наступних виборах не втратити голоси. Не слід забувати, що наступного року у Туреччині президентські і парламентські вибори.

Більшість з тих, хто висловлюються за нейтралітет, насправді за нас. Бо люди відчувають несправедливість. Думаю, це і з релігією пов’язано. Іслам говорить про те, що потрібно підтримувати тих, хто страждає. Окрім того, геополітично Росія для Туреччини – екзистенційна загроза. Ходить у Туреччині такий міф, що «ми програли 10 воєн Російській імперії» і зараз ця «традиція» має припинитися.

Дуже серйозний суспільний резонанс викликало у Туреччині те, як ми боремося, як ми зруйнували міф про «другу армію світу». Для них це був серйозний переломний момент, переосмислення. Але практичні механізми взаємодії Туреччини з Росією нікуди не поділися.

«Переломний момент» збільшив підтримку України з боку пересічних турків?

Якби у суспільстві не було антизахідних настроїв, сприйняття причин війни було би зовсім іншим. На погляди впливають багато факторів: вплив російської пропаганди, внутрішньополітичний дискурс, власні інтереси. Туреччина прагне посилити свої лідерські позиції у світі. Наша війна за незалежність змінить формування світопорядку. Бо система ООН чи ОБСЄ не працює. Ми пам’ятаємо, що ані у Сирії, ані у Грузії ніхто не вжив заходів, аби російська агресія не повторилася. Зараз треба говорити про те, що немає у світі ефективного механізму стримування агресії і його треба створити.

Все зараз вирішується на полі битви. І ми зі свого боку проводимо широкомасштабну роботу. Вона не співставна з російською пропагандою, але достукуємося до людей, які формують громадську думку. Коли почалася повномасштабна війна, у нас у посольстві постійно чергувало близько 50 журналістів, кожні дві години ми проводили брифінги. Приблизно така ж кількість турецьких журналістів перебувала в Україні.

Ви декілька разів згадали про російську пропаганду. У кожній країні вона має свої особливості. Які вони у Туреччині?

Основне, над чим вона працює – розповсюдження антизахідних настроїв. Sputnik (російське пропагандистське інформагентство, – «Главком) турецькою мовою місцеві вважають альтернативним джерелом інформації. У цій агенції працюють турецькі журналісти, які формують цю альтернативну думку, доносячи її до турецької аудиторії. Частина експертів проштовхують російські наративи, маргінальні партії та організації провокують проросійські настрої, у тому числі через власні підконтрольні ЗМІ. Одним із частих запитань від них до мене було про «Азов», мовляв, вони нацисти чи ні?

Бо частина суспільства наслухалася російської пропаганди, яка говорить, що в Україні нацистський уряд. Тривалий спротив наших військових у Маріуполі, зокрема на «Азовсталі», суспільство у Туреччині сприйняло із захопленням.

Все ж тут є внутрішній інформаційній стрижень, який не дозволяє більшості меседжів, що розповсюджуються через Sputnik, мати ключовий вплив на мешканців країни.

«Туреччина полегшує умови для торгівлі з Україною»

Як війна вплинула на торгівлю між нашими країнами? Наскільки змінився товарообіг після підписання взимку договору про зону вільної торгівлі, якщо порівнювати його з минулим роком, коли він становив понад $7 млрд?

Угоду про зону вільної торгівлі готують до ратифікації. Зміст цієї угоди полягає у тому, щоби дозволити українським товарам заходити на турецький ринок. Бо турецькі товари є на українському ринку у великому обсязі. Коли ми вступали до Світової організації торгівлі, то погоджувалися на низькі тарифні обмеження. Умовно кажучи, у нас тарифна сітка на турецькі помідори 12%, а на українську пшеницю тут – 120%. Тому ціна турецьких помідорів в Україні становитиме, умовно, 30 – 40 грн за кг, а українська пшениця у Туреччині завжди буде удвічі дорожчою за номінальну вартість. Пшеницю з угоди про вільну торгівлю було викинуто, натомість 95% товарних груп зможуть заходити до Туреччини з 0% ставкою мита.

Зараз ми звернулися до Туреччини, враховуючи умови нашого воєнного стану, щоби до введення угоди про зону вільної торгівлі вже зараз було запроваджено полегшення для певних груп українських товарів. Йдеться про завезення обладнання для якогось виробництва. Наприклад, ви хочете виготовляти у Туреччині свою продукцію, то щоб у вас була на певну кількість років нульова ставка мита на ввезення устаткування для цього виробництва. Виробничий потенціал Туреччини також відкриває для нас можливості купувати обладнання для України.

Ми продаємо у Туреччину пшеницю, олію, метал, тобто не готову продукцію. А з турецького боку йшли котли, обладнання, а не тільки помідори і горіхи. Турецька сторона пішла нам назустріч у пропозиції полегшити умови торгівлі вже зараз. Зокрема, було скасовано необхідність отримання дозволів на перевезення. Також, було надано доступ до турецьких портів для наших перевізників, аби вони вивозили товари, які не дійшли до портів України зі зрозумілих причин.

Михайло Глуховський, «Главком»