«Динамо» - «Шахтар»: концерт Поплавського замість гостросюжетного екшну
Українські ґранди видали найнуднішу гру за останніх кілька років
Не завжди у футболі найкращим є результат на табло. Саме до такого винятку можна сміливо запроторити поєдинок на НСК «Олімпійський» двох фаворитів чемпіонської гонитви в української Прем’єр-ліги – «Динамо» і «Шахтаря». Навіть не пригадаю, коли востаннє наші футбольні лідери так відверто демонстрували ходіння по муках. Складається враження, що суперники відбували номер. Чи проводили «тренування з підвищеною відповідальністю» десь на базі в Конча-Заспі.
Проте, на хвилиночку, цей дешевий спектакль – то останній шанс для динамівців відродити чемпіонську інтригу. А для «гірників» - ту інтригу остаточно вбити. Тобто, матч апріорі мусив мати і турнірний резон, і змагальний нерв. Проте чомусь не мав ні того, ні іншого.
Божевільний ризик Хацкевича
Певна річ, що ця лобова зустріч наших «заклятих друзів» була важливіша для команди Хацкевича. Наразі колективи розділяють сім турнірних балів, і в разі звитяги «біло-блакитних» в очній дуелі ця відстань скоротилася б до чотирьох очок, які вже не виглядають так скептично. Відтак саме від господарів поля варто було очікувати активності та швидкості, а від їхнього тренера – бодай якогось креативу. Що ж було натомість?
Віддамо належне динамівському тренерові: він намагався піти ва-банк. Ну, можливо цей епітет і не «клеїться» до нинішнього динамівського тренерського штабу, проте хоч якось здивувати стартовим складом Хацкевичу вдалося. Він з перших хвилин матчу випустив на поле новачка – уругвайського вінґера Де Пену. Тобто, таким чином наставник намагався бути красномовним: мовляв, я зробив усе від мене залежне, решта мають зробити футболісти.
Одначе з перших же секунд матчу стало зрозумілим, що футболісти естафетної палички від свого тренера або не отримали, або просто не знали, що з нею робити. І це справді дивно. Практично всі попередні поєдинки «Динамо» часів Хацкевича проти «Шахтаря» періоду Фонсеки привчили до того, що кияни пропонують суперникові високий пресинг і непогані швидкості, що вкупі матеріалізується в пристойний результат і забиті м’ячі. Цього разу не було ні того, ні іншого. Власне, не було майже нічого. За винятком обережності. Саме Її величність обережність і стала найбільшим загальним тлом цього поєдинку.
Прагматик Фонсека
За такого сценарію, не маючи жодного вагомого інструменту для зміни подій на полі, розраховувати на позитивний підсумок безглуздо. Це як намагатися спіймати рибу на голий гачок. Жодного удару у площину воріт суперника впродовж усього поєдинку – ось динамівський доробок в атаці. Даруйте, проте боягузи чемпіонами не стають.
«Гірники» зіграли не найкращим чином. Аналогічна академічність, неквапливість, обмаль конструктивізму й яскравих індивідуальних дій. Але в «Шахтаря», принаймні, є запасний аеродром – виправдання, що нічия донецьку команду абсолютно влаштовує. Власне, вона її дійсно влаштовує, адже сім очок різниці залишаються, і навряд чи надалі «гірники» будуть втрачати в поєдинках з командами на кшталт «Маріуполя» чи «Львова». Тобто, можна припустити, що Фонсека із усього тактичного різноманіття вирішив поставити на прагматизм. І прагматизм йому віддячив сторицею.
Проте, якщо відверто, за такою грою у виконанні обох суперників стежити було й нецікаво, й не обов’язково. Гучна вивіска цього матчу не виправдала сподівань. Явно не виправдала. Передбачався гостросюжетний бойовик із погонями, стріляниною й інтригою, а замість усього цього добра – виступ Михайла Поплавського на головній сцені країни. Причому співочий ректор щоразу затягував «Юного орла». Жалюгідне видовище, якщо відверто.
Мораєш у тренді
І це справді дивно. Наразі, на фінішній прямій футбольного сезону, команди, передовсім наші так звані гранди, мають літати по полю, а не перекочуватися, мов ті целофанові пакети від вітру. Відверто кажучи, фізична форма суперників розчарувала. Не біжать. Хоча й мали б.
Проте, з іншого боку, вони всім своїм єством показували, що головне – не пропустити, відтак завдання бігати й активізуватися відпадало за непотрібністю.
Із усього цього убогого півторагодинного дійства запам’ятаються, хіба що, дві останні хвилини, де раптово з’явилася інтрига. У вигляді необов’язкового, проте все-таки справедливого пенальті у ворота Бойка. Але й у цьому випадку Мораєш, який взявся виконувати суддівський вирок із «позначки», зіграв так, щоб залишитися в «тренді». Тобто невишукано й безхитрісно. Хоча динамівський воротар молодець, певна річ.
Після фінального свистка склалося враження, що обидві команди задоволені підсумком матчу. Більше того, вони вочевидь згодилися б на саме такий підсумок і без цього поєдинку. Гра, що обіцяла стати окрасою туру, якимсь дороговказам для решти сіромах нашого чемпіонату, виявилася такою ж сірою, як жупан на головному тренерові «Динамо».
І після такого матчу, такої «феєрії» наші футбольні гранди очікують взаємності від уболівальників?
Коментарі — 0