На жаль, НАТО не вчиться на своїх помилках...

Словесна еквілібристика про «мости», «незворотність шляху» – це нездатність прийняття дорослого і сильного рішення. Це намагання мати в голові думку, що з росією колись і якось можна буде домовитись.

Це запрошення не Україні, а росії стати партнером – і не ламати звичний для багатьох НАТІвських країн устрій, в якому вони звикли жити останніх 30 років.

40 мільярдів допомоги Україні від країн НАТО – ніщо в порівнянні з 120 мільярдами, які щорічно тратить на війну путін. А якщо порівнювати ВВП країн НАТО і росії, то це велике ніщо.

Україна уже має додану вартість для НАТО. Ми випробовуємо західну зброю, ми робимо рекламу Patriot (ще б вони були у достатній кількості), а наші військові можуть уже зараз бути кращими інструкторами для Альянсу. Бо вони бачать і відчувають реальну війну. На відміну від натівських генералів, які вивчились на книжках про протистояння СРСР.

Натомість вкотре ми стоїмо перед зачиненими дверями. Без ядерної парасольки і великими стосами «безпекових угод», виконання яких є необовʼязковим і залежить виключно від політичної волі підписантів. Бо в НАТО – свої виклики і свої вибори. Упущений момент вже не повернеться, як це було у 2008-му.

І тоді, і зараз рішення Альянсу є помилковими. Вони призведуть до ще більшої нестабільності у світі. Бо той, хто дує на холодне, врешті-решт буде в епіцентрі бурі.

Та попри все, нам прийдеться лупати сю скалу і далі. У нас іншого вибору немає. Ми маємо це зробити.