Чому українці все рідше вживають слово «війна»

Все частіше у розмовах спливає це дурнувате «ЦЕ».

– Коли вже ЦЕ закінчиться?

– Ви про війну?

– Ну…

Люди ховаються – хтось свідомо, більшість ні – табуюючи слово «війна». Так наши пращури не називали ведмедя його справжнім імʼям (яке вірогідно мало корінь «ар» або «арк»), замість цього називаючи люту тварину ведмедем, медоїдом або вуйком. Назвеш справжнє імʼя – накличеш.

Війна стає Тою-Кого-Не-Можна-Називати.

Але окрім цього табу, є ще друга, головна причина. Ми з дитинства знаємо, що у війні можна або програти, або перемогти. Знаємо, що у війні є агресор і жертва агресії. Війна у нашій свідомості має доволі чітко виражену дуальність. Чорне-біле, переможець-переможений, нападник-жертва.

Натомість розмите «ЦЕ» такого образу не має. І коли людина не називає війну війною, він – свідомо чи ні – знищує цю дуальність і створює замість неї ілюзію.

Війна не може закінчитися сама, а розмите «ЦЕ» наче може. «ЦЕ» може закінчитися саме, без моєї участі. «ЦЕ» може бути чиєюсь примхою, заколотом політиків, змовою, бізнесом, та чим завгодно, і точно може бути не моєю справою. Магічне «ЦЕ» не вимагає залучення і реакції – на відміну від війни, геноциду, ворога.

Це ілюзія і самообман. Розвіюйте його у себе та близьких.

Життя триває, точиться війна.