«А де під час війни був ти?» Соціолог Володимир Паніотто – про нові лінії поділу українців

Меми про тотальну зраду, яка живе в головах українців, насправді мають небагато підстав. Після 24 лютого 2022 року українці демонструють значний рівень довіри до влади, вірять у перемогу та навіть почуваються щасливими. Все це не схоже за «зрадофільство» та «непозбувну бентегу», про які ми любимо жартувати. Водночас слід взяти до уваги і те, що респонденти, спілкуючись з соціологами, хочуть здаватися хоча б трохи кращими, ніж вони є.

Про це «Главком» говорить із генеральним директором Київського міжнародного інституту соціології Володимиром Паніотто. Він коментує останні дослідження КМІСу і допомагає скласти портрет середньостатистичного українця на третьому році великої війни.

Отож, якими ми є?

Нова соціальна диференціація

Без сентиментів ставимося до жителів окупованих територій та тих, хто виїхав за кордон. Але толеруємо внутрішньо переміщених осіб

«Непокоїть мене те, – каже Паніотто, – що нині закладаються підстави для нової соціальної диференціації. За принципом «а що ти робив» або «де ти був під час війни?». Особливо це стосується мешканців тимчасово окупованих територій. Держава не виробила єдиної політики щодо таких осіб. Шкарлет (колишній міністр освіти – «Главком») колись пригрозив, що всі вчителі-колаборанти відповідатимуть перед законом. А Верещук (віцепремʼєр-міністерка України з питань реінтеграції – «Главком») говорила, що головне – це врятувати життя. То що робити після деокупації тим, хто не виїхав вчасно на підконтрольну територію: готуватись до тюрми чи тікати слідом за росіянами?».

Водночас, каже він, ставлення до тих, хто побував в окупації, все одно є непоганим. Принаймні, істотно кращим, аніж до росіян, які є громадянами України. (Про тих росіян, що є громадянами РФ, і мова не йде, уточнює Паніотто, вони очолюють список антипатій). І все-таки, коли під час одного з опитувань прозвучало питання, що робити з лікарем, який працював в окупації за російськими методиками, 25% опитаних сказали, що його треба судити. А віддати під суд вчителя в аналогічних умовах були ладні 50% респондентів.

На яку соціальну дистанцію готові допустити жителі України представників соціальних категорій

На яку соціальну дистанцію готові допустити жителі України представників соціальних категорій

Тут і далі – дані КМІС

Українці, веде далі Паніотто, гірше ставляться до тих співвітчизників (і особливо – до чоловіків), які з початком повномасштабного вторгнення виїхали за кордон, аніж до внутрішньо переміщених осіб. Стосовно перших побутує уявлення, що «вони по європах насолоджуються життям, а ми тут страждаємо». «Це може бути згодом однією з причин їх неповернення», – зауважує соціолог. А щодо внутрішньо переміщених осіб, то 90% ставиться до них цілком нормально (72% позитивно, 18% нейтрально), причому «їхні власні оцінки того, як до них ставляться, є навіть кращими від оцінок, які ставлять їм мешканці регіонів, де вони перебувають: 77% вважають, що до них ставляться позитивно, а 19%, що нейтрально», – каже він.

І ще цікавий момент: етнічних росіян в Україні стає все менше. Ні, це не означає, що вони масово емігрують до РФ, хоча певний відсоток тих, хто виїхав туди з окупованих територій, теж є. Просто люди перестають себе ідентифікувати росіянами, і зараз «з колишніх 17% залишилось 2-3%», – говорить Паніотто.

Ставлення до представників різних націй ілюструє дослідження, проведене іще восени минулого року. Нині поляки, які тоді були українцям найближчими, посядуть інше місце, прогнозує Паніотто. Пересічний респондент, пояснює він, не буде розбиратися у тому, як російські наративи абощо збили з пуття польських фермерів. Для нього відбувається медіаподія, яка в загальних рисах полягає в тому, що сусіди почали нам шкодити. І це відіб’ється на ставленні до поляків, вважає експерт.

Соціальна дистанція від дорослого населення України до деяких етнічних груп

Найменшою соціальна дистанція є до україномовних українців (індекс 2,03), найбільшою – до росіян-жителів Росії (6.38). Переважна більшість (80%) не допускали б росіян в Україну навіть як туристів

Ставлення до військових

Любимо армію, віримо у перемогу, але розуміємо її кожен по-своєму

Довіра до ЗСУ почала зростати від 2014 року і нині залишається високою, каже Паніотто. Водночас КМІС не став проводити дослідження, де б була змодельована поява «партії військових» та вимірювалася би довіра до такої політсили. Хоча попит на подібні заміри вже є, що свідчить про нетерплячку політиків і бажання пошвидше включитися у парламентські вибори, коментує соціолог.

КМІС заміряв рейтинг довіри і до окремих діячів та вивів у п’ятірку лідерів Валерія Залужного (довіряють 94%), Кирила Буданова (66%), Володимира Зеленського (64%), Сергія Притулу (61%) та Олександра Сирського (40%). Замикають список тих, кого замірювали, деякі одіозні особистості – такі, як Олексій Арестович (з довірою 11%) та Мар’яна Безугла (7%). Ключова деталь: саме такий перелік імен був сформований на вимогу замовника, пояснює Паніотто, не називаючи його імені. До речі, анонімність того, хто замовляє дослідження, часто прописана у контракті, хоча соціологи воліли б завжди відкривати свої карти, запевняє він.

Паніотто додає, що Мар’яна Безугла потрапила в одну компанію із Залужним та Зеленським якраз для того, аби відсутність довіри до неї була особливо закцентована. У депутатки й справді – найнижчий рейтинг з-поміж усіх інших діячів.

Баланс довіри – недовіри до політичних та військових діячів

Що стосується віри у перемогу України у війні, то її висловлює більшість респондентів, хоча певна зневіра прокрадається й у доволі щільні лави оптимістів. Так, станом на початок лютого 2024 року 89% українців загалом вірили у перемогу, з них 60% безумовно були переконані в цьому. У травні 2022 року аналогічні показаники складали 95% та 80% відповідно. При цьому у те, що узяти гору може ворог, нині вірять 4%, майже два роки тому таких був лише 1%.

При цьому 52% респондентів вважають, що Україна зможе повернути собі геть усе, включно із Кримом та Донбасом. 4% вбачають найбільш реалістичний фінал війни у тому, що повернеться лише Донбас, 9% кажуть про можливість відновити кордони станом на лютий-2022, 19% переконані, що війна завершиться територіальними поступками Росії. Натомість 14% вірять у перенесення бойових дій на територію Росії, і лише 3% не знають, що з цього приводу сказати.

Цікаво, що нині і на сході, і на заході країни, і у її центральних та північних областях результат війни прогнозують майже однаково.  

Регіональний вимір сценаріїв завершення війни

Мобілізація. Хто готовий до ризику?

Іти на війну готова абсолютна меншість

Попри щирі симпатії до ЗСУ, а також готовність жити під загрозою смерті доволі довго (73% опитаних КМІСом зазначили, що готові терпіти війну стільки, скільки буде потрібно), брати до рук зброю готові лише 8% респондентів, а ще 7% згодні приєднатися до ТРО. Таким був стан справ улітку 2023 року, тоді як восени 2022-го готовність воювати була дещо вищою – 11% та 12% відповідно.

Готовність українців брати до рук зброю

Це не надто схоже на «згуртованість населення», котра, за замірами того ж КМІСу, залишається доволі високою. Але Володимир Паніотто трактує ці цифри так: «Тут ідеться радше про згуртованість «довколо прапора» (термін, введений у США). Тобто це історія не тільки про бажання йти в армію, а й про ставлення до держави, її президента, уряду та парламенту – а тут довіра «підскочила» скрізь. Це також і про бажання допомагати армії, донатити, розвивати волонтерство. Респондентам запропонували обрати різні види діяльності, з-поміж яких була і можливість стати до лав ЗСУ. Але будемо відвертими: ті, хто хотіли піти на війну, пішли першими. Тобто ми опитуємо тих, хто не став добровольцем, залишився вдома. І так, тут реально менше тих, хто готовий ризикувати життям, ніж допомагати чимось іншим».

Але є ще одна невесела новина, і вона полягає в тому, що навіть ці 8% можуть бути завищеною цифрою. Українці трохи лукавлять, намагаючись мати кращий вигляд в очах інтерв’юерів. І це не суто українська практика, такий прийом відомий соціологам в усьому світі, для нього навіть придумано термін – ефект Елізабет Ноель.

Річ у тім, пояснює Паніотто, що на щирість опитуваних впливають два чинники: або страх покарання (це властиво тоталітарним державам, наприклад, Росії), або той самий ефект Ноель, який сама німецька соціологиня ще називала «спіраллю замовчування». «Якщо людина знає, що більшість має іншу думку, вона не захоче висловлювати свою позицію, щоб виглядати «нормально». І тоді під час наступного опитування респонденти з міркуваннями, властивими більшості, примножуватимуться – так спіраль буде накручуватися», – каже Паніотто.

Але «у соціологів є різні методи перевірки цього. Ми просимо людину задумати когось зі знайомих, кого він добре знає, і обіцяємо, що не будемо запитувати, хто це. Як правило, люди задумують себе, але це дає повну анонімність. А далі ми ставимо питання, як би вчинив цей «хтось». Це називається «метод задуманого знайомого». Відповіді є більш щирими і можуть відрізнятися від прямого запитання. Наприклад, у запитання про територіальні поступки відсоток тих, хто проти, був на 4% менше при використанні цього методу. Одним словом, резюмує експерт, готовність захищати Україну зі зброєю в руках можуть мати навіть менше, ніж 8% респондентів, хоча дане питання не перевіряли цим методом.

Любов до Залужного. Строк придатності

Українці ще можуть обвалити рейтинг загального улюбленця

Конституція України забороняє проведення парламентських виборів під час дії воєнного стану, але не дає жодного дороговказу щодо виборів президентських. І це вже стає предметом обговорення, як і легітимність президента Зеленського після завершення його першої каденції. Нині, за даними КМІС, більшість українців (69%) виступає за те, аби Зеленський і далі працював на своїй посаді. Тоді як вибори підтримують лише 15%. Згодом, прогнозує Паніотто, показник тих, хто хотітиме оновлення влади, буде зростати.

«Від початку повномасштабного вторгнення рейтинг президента був дуже високим і почав знижуватися – вплинуло на це розчарування від результатів контрнаступу. Але також – і звільнення Валерія Залужного. Але рейтинг знизився не настільки, як очікували політологи: лише 5% падіння після відставки Залужного. Далі, якщо ситуація на фронті залишатиметься стабільною, рейтинг президента знижуватиметься, але поступово. На тлі неуспіхів на фронті – падатиме більш різко», – передбачає Паніотто.

При цьому рейтинг довіри не обов’язково перетікає у рейтинг електоральний. «Бо рейтинг довіри – це абсолютний показник, він пов'язаний з однією конкретною людиною. А рейтинг електоральний – відносний показник, він залежить того, хто із цією людиною поруч у списку», – роз’яснює соціолог.

На його думку, рейтинг Залужного, як і рейтинг Зеленського далі почне падати. «Те, що нині показаюьть заміри, це найвища точка для Залужного. Його поки що ніхто суттєво не критикував, а коли почнеться кампанія, почнуться нагадування, що він дисертацію захищав у Ківалова тощо. Після початку кампанії рейтинг у нього знизиться – це закономірність».

Уявляємо майбутнє

Спочатку все дуже погано, зате потім – процвітаюча країна Європи

Але поки до будь-яких виборчих кампаній іще далеко, українці замислюються не про рейтинги, а про власне відчуття комфорту, про прагнення та надії. Доволі несподівано, але згідно із даними World Happiness Report, Україна потроху росте в рейтингу щастя. У 2021 році вона посідала 110 місце, у 2022 – 98-ме, у 2023 – 92-ге. І це не дивлячись на війну. І хоча Володимир Паніотто каже, що у World Happiness Report застосовується неправильна методика, із «приростом» щастя він, в принципі, згоден.

«Рейтинг щастя», який щороку публікує Організація Об'єднаних Націй

«У World Happiness Report – декілька показників, за якими вони вимірюють щастя. Серед них: рівень доходу, соціальна підтримка, тривалість життя, наявність громадянських свобод, почуття безпеки і впевненості у завтрашньому дні тощо. Так от, я був здивований, коли дізнався, що за цими показниками Росія є щасливішою за Україну. Найбільший розрив проходив по показнику свободи – у них він у 2,5 рази вищий. Тобто росіянам сказали, що у них є свобода, і все – «я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек…». А українці – критикують свою державу», – каже Паніотто.

Водночас КМІС провів і свої заміри щастя. І виявив, що після початку «великої» війни показник щастя виявився таким самим, як і до неї. Знижуватися він почав тільки у грудні 2023-го, впавши із 70% до 63%. «А все тому, що показник щастя – це дріб. У чисельнику – те, що у нас є: рівень доходів, родина, робота, а у знаменнику – те, що ми прагнемо мати. І чим вищий рівень запитів, тим нижчий рівень щастя при тих самих даних. Об’єктивно з початком війни все стало набагато гірше, але впав рівень претензій до життя, стало цінуватися те, що раніше не цінувалось. Іншими словами, знаменник теж знизився і загальний показник щастя майже не змінився. Тобто якщо людина як мінімум у безпеці і близькі поруч, то в неї вже все гаразд», – говорить соціолог.

Рівень щастя КМІС вимірює вже понад 20 років

Найнещасливішими українці, як бачимо, були у 2001-му, у грудні 2005-го. Зате під час війни показники цілком високі

На заключне питання «Главкома» про те, як бачать українці себе та свою державу у найближчі роки, Паніотто відповідає так: «Респонденти кажуть, що за рік-два все буде ще гірше, зате за кілька років стане набагато краще. Як казав мій колега Євген Головаха, українці є тактичними песимістами та стратегічними оптимістами. Майбутнє вони малюють у райдужних тонах».

Наталія Лебідь, для «Главкома»