Про мову. Чому права Ірина Фаріон

Відома філологиня, захисниця мови та націоналістка Ірина Фаріон знову опинилася у центрі уваги, тепер вже через критику співачки Alyona Alyona, яка разом із Jerry Heil виграла національний відбір на Євробачення. У Facebook Фаріон написала «що таке альона? Хто зна?», адже, на її думку, українське ім’я має звучати як Олена.

Слід нагадати, що раніше між Іриною Фаріон виник конфлікт із «азовцем» Максимом Жоріним. Мовознавиця дорікнула російськомовним представникам Сил оборони, і це врешті коштувало їй посади у Львівському політесі.

Насамперед зазначу: збурення навколо висловлювань професора Ірини Фаріон (на адресу військовослужбовців, які спілкуються російською), якого миттєво досягли в медіа, зраджує пальці і сценаристів, і режисерів цього дійства. Фантастична круговерть подій навколо Ірини Фаріон (одразу ж кваліфікували як «скандал»!) виказує, що від неї терпляче очікували якогось нестандартного кроку, за який можна було би ухопитися і нарешті знищити її як доволі яскраву публічну особистість. Одразу скажу, що результат виявився прямо протилежний задуманому: увага до особи фантастично зросла, а кількість її виступів, інтерв’ю, коментарів вражає.

Ірина Фаріон – надто помітна фігура у сучасному суспільному житті країни, широкі кола українців змістом її думок не нехтують, прислухаються до всього того раціонального і часто поновно відкритого, колись призабутого чи викраденого із колективної пам’яті. Хоча не всім до вподоби елементи її риторики, прийоми і стиль експресивного загострення оповіді. Зрештою, це справа смаків, індивідуальних уподобань слухачів, сфера приватна. Загальним набутком спільноти стає насамперед зміст сказаного, пройнятий рентгенівськими променями ідей зміцнення й розбудови України.

Не раз публічні виступи Ірини Фаріон стосувалися конкретних дій можновладців, громадських діячів і державних мужів, очільників держави, міністрів. Її оцінки, висловлені публічно, нерідко – гостро публіцистично, аби розбудити оспалий розум і заколисану свідомість багатьох слухачів і глядачів, далеко не завжди були лояльними, приємними для тих, про кого мовилося. Тому й сформувалося потужне коло впливових очікувальників на «скандал» із Фаріон. У ситуації з її інтерв’ю 4 листопада 2023 року очікувальникам видалося, що така слушна ситуація скалася; адже їй поставили питання про оцінку ситуації не просто з використанням російської мови, а російськомовними військовими.

Фаріон не ухилилася від прямої, цілком прогнозованої відповіді, використавши поширені серед українців оцінки і народі словесні формули. Та, як у таких випадках буває, зміст, спрямування думки і пафос сказаного Фаріон одразу ж відійшли на далеку периферію обговорення, а увагу зосередили на особі, на тих сторонах її діяльності, які традиційно у суспільстві можуть викликáти руйнівну двозначність чи відверті неґації. Ретельно перетрусили всі зжовклі сторінки біографії Фаріон, не оминули й членів родини, які до самого інтерв’ю ніякого стосунку не мають, а тому не мали би фігурувати в обговоренні. Долучили армію медійних переспівувачів з різних каналів (із не завжди належним українським літературним мовленням!), знайшлися експерти-психологи, зацікавлені перехожі на вулицях, тітушки-протестувальники…

Прикро, що суть сказаного Іриною Фаріон, її ідеї українськоцентризму обговорювати не стали, бо це далеко не для всіх вигідний вектор суспільних розмислів. Не захотіли почути констатації Фаріон, що в Україні приписи Конституції, вимоги мовного закону не сповна реалізовані і що це загрожує національній безпеці; не почули, що антиукраїнські сили продовжують спекулювати на тому, що в армії є воїни-патріоти, які самовіддано захищають Україну, але водночас не виконують настанову головнокомандувача та багатьох командирів, які показують приклад удержавлення української мови і на фронті. Хоча відомо, що армію скріплюють статути та наслідування дій командирів за принципом: «роби, як я». Значить, не всі в армії ще діють за статутами й виконують приписи законів і наслідують настанови шанованого народом генерала Залужного.

Отже, в армії існує мовна проблема, хоча вона неспівмірна з іншими, власне мілітарними проблемам. До того ж є цінний досвід самих військових залагоджувати такі справи.

До речі, показово, що знані в країні військові з бойовим досвідом публічно засвідчили свою солідарність із позицією Ірини Фаріон щодо безальтернативного володіння українською мовою нашими воїнами. Хоча досягнення такого стану – це процес тривалий, не моментальний, а вимагає продуманої копіткої праці, витримки.

Військових, які приходили до мене в кабінет, цікавило, які кроки вони мають зробити, як здійснити це раціонально й досягти бажаного результату. У багатьох із них – глибоке українське коріння, з діда-прадіда в роду була лише українська мова, але на життєвих стежках розгубили свою українськомовність. Нерідко їхні розповіді були щемливими усними новелами, вартими опублікування. І отримували вони тут поради, які їм виявилися помічними, за що вони були вдячні. Багато з них приходять і нині до Інституту, підтримують з нашими співробітниками дружні взаємини.

Не можу оминути знакову для мене подію: мені глибоко запам’яталося інтерв’ю відомого фінансиста Андрія Оністрата, який розповів, як він, потрапивши на фронт, прийшов у свій підрозділ, де оголосив, що від сьогодні підрозділ спілкується українською мовою. І з таким його рішенням не виникло у колективі жодної проблеми. У підрозділі без будь-яких ускладнень навели лад з мовою спілкування. Для мене це важливий знак, це демонстрація того, як наша армія, потужна і доволі високо організована, самостійно і безболісно може розв’язувати проблеми мовокористування у різних своїх структурах. Відомо, що не завжди ситуація може стелитися гладко, розвиватися безпроблемно. Ускладнення з мовою інколи виникають там, де у колективі виявляється той, хто діє за принципом: вдавлюся, але не змирюся. Мовляв, усе життя спілкувався російською, то навіщо тепер мені напружуватися і переходити на українську?

Зрештою, мова спілкування – це завжди вибір особистості, тому примус чи тиск не завжди ефективні. Значно глибше діє усвідомлення необхідності переходу на українську мову.

Обставини війни для багатьох українців посилили внутрішню потребу мовної трансформації. Коли агресор знищує нас за нашу мову, а на тимчасово захоплених територіях випалює усе, що пов’язане з українською мовою, історією, культурою і притьмом поспішає все замінити мовою російською, коли з намаганням стерти українську мову і замінити її російською мовою, пов’язав з мовою геноцид українців, то притомна мисляча людина за цих обставин не може надалі демонструвати свою причетність до «русского міра», продовжуючи послуговуватися російською мовою. Ситуація, коли український патріотизм і відданість воїна-захисника не мають продовження у його неукраїнському мовленні, коли між його високими пориваннями і мовною формою пролягає прірва, така ситуація постала внаслідок задавнених хвороб нашого суспільства, і не завжди причини приховані у самій особисті. Адже цілеспрямоване викрадення рідної мови й заступлення її мовою російською спровокувало мовне каліцтво кількох поколінь українців, різні форми свідомого чи мимовільного мовного відступництва. Це ті глибокі шрами від комуністичного минулого, які виказують хворобу ментальності нашого суспільства. Цю хворобу не можна нести з собою у день завтрашній, особливо за умови, що ми прагнемо збудувати сильну державу із безконфліктною мовною сферою. Та чи це досяжно це в Україні? Усе вказує на те, що це можливо.

Зазначу, що у своєму зверненні до російськомовних воїнів Ірина Фаріон виявилася не оригінальною, а лише суголосною з народною позицією, з народними мовними формулами. Тому не про емоції та індивідуальний стиль висловлювання Ірини Фаріон варто сьогодні вести мову, а про приховані глибші гуманітарні проблеми України, яких дехто не бажає об’єктивно й відповідально публічно обговорювати. До слова, міністр освіти і науки Оксен Лісовий, який долучився до загального «Ату-у її!» (поспішно встановив, що Фаріон вчинила таку провину, за яку її буде звільнено з роботи, чим неприховано дав наказ ректорові Львівської політехніки діяти саме так, а той із рабською догідливістю поспішно зреалізував побажання міністра), мав би підхопити й розвинути розмову про незадовільний стан з удержавленням української мови, про необхідність зміцнення її ролі в употужненні єдності держави, її українськоцентризму. Міністр мав би визнати прикру ситуацію – низьку ефективність загальної і вищої освіти України у формуванні сильних позицій української мови у суспільстві, української ментальності дітей і молоді. Шкода, що на таку розмову йому не стачило снаги! Ще раз підкреслимо: у формуванні українськомовного простору нашої держави є суттєві недоліки, які необхідно усувати, і насамперед через систему освіти у державі. Саме на цьому вкотре наголосила Ірина Фаріон.

Нагадаю загальновідоме, що перехід з одного мовного коду на інший, із російської мови на українську, особливо у віці дорослому, коли людина вже має сформовані індивідуальні стереотипи мовлення, вимагає від зацікавленої особи насамперед зусиль психологічних, свідомого бажання здійснення такого кроку. Для цього необхідно насамперед відкинути вагання, подолати сумніви. Підкреслимо, що сьогодні склалися сприятливі передумови для зміни мовного коду особи, у суспільстві сформувався потужний рух до українськомовності, постали численні аматорські й професійні осередки мовних волонтерів, що може слугувати надійною запорукою і швидкого подолання внутрішнього бар’єру, і набуття практичних навичок користування українською мовою. Наше спільне завдання – шукати шляхи практичної підтримки тих, хто цього сьогодні потребує – чи це воїни, чи цивільні.

Констатуємо: мовні проблеми в Україні є. Вони різного формату, різної часової глибини формування, стосуються як окремих осіб, так і груп людей – різного віку, різних занять, вихідців із різних регіонів… Та головне, що ці проблеми надаються до успішного вирішення – і сьогодні, і завтра. А завтра, переконаний, будуть інші, сприятливіші обставини. Це завтра наближають до нас наші захисники. То ж – до праці, задля перемоги!

Михайло Глуховський, «Главком»