У селах Журавка та Веселівка Хотінської громади зафіксовані ворожі диверсійно-розвідувальні групи. Інформацію про це вчора поширили телеграмканали.

Нещодавно бачили російських військових і у Великій Писарівці, що у сусідній громаді. Ці населені пункти розташовані на кордоні із Росією, тому потерпають не тільки від частих обстрілів, а й від вилазок ворожих груп.

Непоодинокі випадки, коли окупанти вбивали місцевих мирних мешканців. Так, уранці 27 січня цього року російська ДРГ розстріляла брата та сестру з Хотінської громади. Аби убезпечити людей від небажаної зустрічі із ворожими військовими, інформацію про появу ДРГ влада громади оголошує по селах.

Про те, як виживають українські села в прикордонні, як місцеві реагують на появу російських ДРГ та чому досі лишаються у небезпечній зоні, «Главкому» розповів очільник Хотінської громади Микола Торяник.

На території вашої громади почастішали заходи ворожих ДРГ. Як місцеві мешканці реагують на появу такої інформації, чи бачили цих диверсантів?

Ну, як реагуємо? Для нас це буденне життя. Якщо хтось з місцевих десь побачив чужих, передає інформацію нам. Ми повідомляємо відповідальним службам у Збройних силах, прикордонникам про такий факт заходу ворожої групи, також повідомляємо громаді.

Звичайно, хотілося б, щоб у хлопців нашої громади була зброя. З початку повномасштабної війни її роздали у громаді, а потім узяли й позабирали. А так хоча би своє житло обороняли. Десь через рік після початку повномасштабної війни почали правоохоронці їздити по селах і оголошувати: «Здайте зброю! Здайте зброю!». Це просто у нас у громаді з’явилася поліція, якої з 24 лютого 2022 року не було. Це вони приїхали з евакуації і почали «робить показники», забирати у селян зброю.

Але навіщо ви забираєте на прикордонні? Це ж сіра зона, розумієте! Десь би коли ворог зайшов, хтось би постріляв у них, інші б підбігли, приєдналися. До того ж у нас мисливці є, у них є усі дозволи на зброю.

Навіщо забирати зброю на прикордонні? Це ж сіра зона!

Що зазвичай тут роблять ДРГ?

Є два варіанти їхніх дій: ДРГ виконує свої поставлені задачі, наприклад, вбити енергетиків чи прикордонників, або це тренувальний захід.

А як ви розумієте, це тренування чи ні?

Коли заходить професійний спецпідрозділ, ми, цивільні, про це дізнаємося набагато пізніше. А як заходять практиканти, то ми їх бачимо одразу, знаємо, що вони там-то і там-то зайшли.

Які існують обмеження для місцевих мешканців, аби мінімізувати небезпеку зустрічі з ворожими ДРГ?

Наприклад, заїзд до п’ятикілометрової зони біля кордону можливий тільки за пропусками для місцевих мешканців.

Наскільки часто ворог обстрілює населені пункти громади? З якої зброї?

Кожного дня чуємо і бачимо обстріли, зокрема, з мінометів. За кілька хвилин до того, як ми з вами почали розмову, я намагався вирішити питання щодо поховання загиблого від обстрілів. Не можемо поховати на кладовищі, бо кладовища всі порозбивали. Потрібно або у Суми везти, аби поховати, або ще кудись.

Скільки мешканців у громаді залишилося? Чи люди евакуюються?

Так, була проведена евакуація. З п’ятикілометрової прикордонної зони виїхали практично 90% мешканців. Залишилися тільки ті, хто взагалі не хоче виїжджати. Це літні люди. До повномасштабного вторгнення у нас проживали 6,5 тис. мешканців. Зараз близько 3,5 тис. лишилися. У нашій громаді 14 населених пунктів, 12 з яких розташовані у п’ятикілометровій прикордонній зоні, а дев’ять узагалі на кордоні з Росією.

Які аргументи застосовуєте до тих, хто не хоче виїжджати, вагається?

Різні. Когось просимо, когось матюкаємо, когось просто садимо в авто і веземо, бо якщо діти є, то це треба робити.

А чи багато дітей у громаді і, чи їх вивозите обов’язково?

У громаді лишається близько 200 дітей, але ж вони не у п’ятикілометровій зоні, тож для них немає обов’язкової евакуації, за дітей відповідають батьки.

Наскільки велика транспортна проблема, наприклад, доїхати до Сум, адже не кожен перевізник погодиться працювати під обстрілами?

Проблема велика, адже місцеві перевізники відмовилися їздити по селах громади. То сільська рада своєю маршруткою возить людей двічі на день. Ризик великий потрапити під обстріл, але інших варіантів немає.

Чи є у вас електроенергія?

У трьох населених пунктах громади вже шість місяців немає. Ми не можемо полагодити, бо ті села на самому кордоні, дуже небезпечно. А щодо іншої території громади, то ворог знищує вишки, ми відновлюємо і так по колу. Наші енергетики герої не менші, ніж хлопці з передової.

В яких селах найскладніша ситуація з тих, де ще є люди?

У Степному немає світла, там 35 людей мешкають. Думаємо туди протягнути електрокабель під землею.

А щодо Журавки, Веселівки, де було помічено ДРГ?

У селі Журавка немає вже людей. У Веселівці залишалася людина, але загинула, підірвалася на міні нещодавно. Ще у Володимирівці немає світла, там двоє людей живуть.

У вас же не створена військова адміністрація. Як відбувається співпраця з правоохоронцями, військовими, чи є проблеми якісь?

Нормально співпрацюємо. Маємо неофіційні контакти. Командири військові приходять до мене, ми спілкуємося, обмінюємося інформацією. Мешканці нашої громади допомагають військовим: і копають де що треба, і пиляють.

Нещодавно багато критики лунало на адресу незбудованих або недобудованих фортифікацій. Ваша громада дуже близько до кордону, чи зводите фортифікації?

У цьому плані у нас усе нормальненько з того, що я бачу і розумію.

Наші енергетики герої не менші, ніж хлопці з передової

Якісь установи працюють на території громади?

Тільки сільрада. Школи закриті, розбиті, садочки розбиті, лікарні усі розбиті.

Як думаєте, великий наступ ворога на Сумщині наскільки реальний?

Наші військові моніторять ситуацію. Звичайно, ми не знаємо, які у росіян наміри, але на даний час немає підстав говорити про великий наступ, ситуація стабілізована.

Михайло Глуховський, «Главком»

Директор Центру Євразії Атлантичної Ради, посол США в Україні у 2003-2006 роках Джон Гербст постійно відвідує нашу країну, бере участь у різних заходах, аби бачити ситуацію з епіцентру подій. З іншого боку, він добре обізнаний у зовнішньополітичній кухні Вашингтону.

Розмову з експослом «Главком» розпочав з його вражень від дебатів Джо Байдена і Дональда Трампа, які нинішній глава Білого дому програв. Гербст оцінює заяви обох кандидатів про Україну, і прогнозує, якою може бути політика адміністрації Трампа щодо України у випадку його обрання на посаду президента у листопаді.

Дійсно, як ми всі добре знаємо, Байден дуже погано виступив на цих дебатах. Він йшов на серйозні дебати, але мав вигляд старого і слабкого, - оцінює Джон Гербст. - Через це демократи зараз дуже знервовані. Тому з’явилось багато розмов про його заміну. Наскільки я розумію, буде майже неможливо замінити Байдена, якщо він не погодиться вийти з перегонів. Але можливо, деякі старші члени Демократичної партії переконають президента відмовитися, а можливо, і ні. Щоправда, навіть якщо Байден зійде з перегонів, демократам буде дуже важко знайти йому заміну. Звісно, можна очікувати, що віцепрезидент Каміла Гарріс може зайняти його місце, Але її рейтинг такий самий поганий, як і в Байдена. Демократи пропонують представників меншин та жінок на високі посади. А вона не лише жінка, а й темношкіра (має індуське походження «Главком») і це ставить демократів у скрутне становище у випадку висування її кандидатури на посаду президента.

Звісно, Трамп також має надзвичайні недоліки як кандидат. Його нещодавно було звинувачено у злочинах. Тому це дуже дивні і неприємні вибори.

А чи не можуть донори змусити обох кандидатів зняти свої кандидатури, бо більшості американців вони обидва не подобаються з різних причин?

Така ймовірність існує, але вони обидва виграли номінацію бути кандидатами від партій. Більшість демократів проголосували за Байдена як представника партії, і відповідно більшість республіканців проголосували за Трампа. Причому йдеться про абсолютну більшість виборців як в одному, так і в іншому таборі. І це пояснює, чому вони є кандидатами. Тому і виникла така незвичайна ситуація.

Зважаючи на можливість того, що Трампа таки виберуть на посаду президента, якою буде його політика щодо України?

Коротка відповідь: ми цього не знаємо. Трамп, принаймні, непрямо дозволив ухвалити в Конгресі військову допомогу Україні. (Закон H.R. 815 про додаткове фінансування потреб національної безпеки включав понад $60 мільярдів на підтримку України «Главком»).

Але він голосно не підтримував цей пакет допомоги Україні. І було неприємно чути те, що під час дебатів говорив Трамп. З одного боку, він сказав, що вважає ультиматум Путіна щодо миру «неприйнятним». А з іншого боку, він критикував Зеленського як торговця, який отримує гроші зі Сполучених Штатів. І це було не дуже добре. Окрім того, Трамп заявив на дебатах, що «Україна не виграє цієї війни. У них закінчуються люди, у них закінчуються солдати. Все через Байдена». Всі розуміють, що мета Путіна полягає не в тому, щоб не допустити членства України в НАТО, а в тому, що він намагається окупувати Україну. Тому ця критика Трампа є незрозумілою.

Згідно з публікаціями ЗМІ, нещодавно два ключових радники Трампа представили йому план завершення війни Росії в Україні, який полягає в тому, що Україна отримає більше американської зброї, якщо почне мирні переговори. Що ви думаєте про цей план?

Так, я знаю авторів цієї статті, які запропонували цей план. Це відставний генерал Кейт Келлогг і Фред Флейц, які раніше працювали в адміністрації Трампа. Але цей план не схвалено ні особисто Трампом, ні його виборчою кампанією.

Є чотири людини, які мають великий вплив на Трампа у питаннях зовнішньої політики

А хто в команді Трампа є, так би мовити, «другом України», можете таких назвати?

Є чотири людини, які мають досить великий вплив на Трампа у питаннях формування зовнішньої політики. Двоє з них є дуже чудовими експертами щодо Росії та України. Це колишній держсекретар Майк Помпео і колишній радник президента з питань національної безпеки Роберт О’Брайєн. Їхня політика є раціональною. До цього кола входить колишній посол США в Німеччині Річард Гренелл і колишній директор національної розвідки США Джон Реткліфф. Їхні погляди є більш-менш нормальними.

На сайті Atlantic Council нещодавно вийшла стаття під назвою «Завершення війни в Україні вимагатиме таке, що кожен ненавидітиме». І один із варіантів під назвою «корейський» полягає в тому, що умовою миру може стати виведення російських військ з територій, які Росія окупувала після масштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, а українська сторона має погодитися на втрату цих територій. Ви можете прокоментувати цю статтю?

Це була академічна стаття, написана з дуже специфічних міркувань. І вам не потрібно їй приділяти багато уваги.

У в’язку з цим виникало питання, чи можна взагалі уявити, що Путін може піти на якісь поступки чи компроміс щодо України?

Ця дуже наївна стаття. Якби я знав, що люди будуть їй приділяти увагу, то я написав би відповідь і показав би її наївність.

Водночас Курт Волкер, колишній спецпредставник США в Україні, в інтерв’ю українському медіа, виступив за стратегію, що включатиме негайне членство України в НАТО і програму лендлізу на $500 млрд. Чи може, на вашу думку, нинішня адміністрація Байдена і, можливо, наступна Трампа, якщо він переможе на виборах 5 листопада, прийняти таку стратегію?

Це чудові ідеї. Але, на мою думку, вони не мають перспективи стати політикою США. Як ми знаємо, адміністрація Байдена є дуже лякливою і боїться ядерної загрози з боку Путіна, через що ми не допомагаємо Україні, як нам варто було б. А якщо говорити про республіканців і про Трампа, то він ще далі від цього, ніж Байден. Мені сумно це говорити.

Можете уточнити щодо Трампа…

Я критикую політику Байдена, і ви, можливо, чули про це багато разів. Але політика Байдена в цей момент є кращою, ніж політика Трампа. Ось це я маю на увазі.

Я також можу сказати, що навряд чи Байден сприйме пропозиції Курта Волкера. Я б хотів, щоб він це робив, але він не буде цього робити.

На мою думку, існує ще менший шанс, щоб Трамп сприйняв стратегію, яку запропонував Волкер.

Якщо станеться таке, що Трампа буде обрано на посаду президента, і якщо люди в його оточенні будуть тиснути, щоб обрати сильнішу політику, то, можливо, з часом Трамп усвідомить, що Путін намагатиметься зробити з нього дурня. Тоді він буде проводити сильнішу політику. Але ми не можемо на це покладатися, бо знаємо, що Трамп має особливе захоплення Путіним.

Трамп цими вихідними заявив на виборчому мітингу, що між США та Росією, Китаєм, і Північною Кореєю можуть бути чудові відносини, якщо в США буде «розумний президент»…

Це типова балаканина Трампа. І це все.

Менше ніж за два тижні у Вашингтоні відбудеться саміт НАТО. Чи можна очікувати там з боку Альянсу меседж, наприклад, про конкретну дату вступу України в НАТО чи навіть про початок переговорів, бо як відзначив той же Курт Волкер, якщо ми скажемо Путіну, що Україна не може вступити до НАТО, не завершивши війни, то це сигнал йому продовжувати цю війну? Що ви думаєте з цього приводу?

Я погоджуюсь з цим аналізом. Саме з цієї причини адміністрація діє повільно, поставляючи Україні озброєння. Поки що не йтиметься про великий крок щодо вступу України в НАТО. Цього не станеться. Але існує гарний шанс, що на саміті у Вашингтоні оголосять гарні новини про поставки озброєнь Україні. Але не думаю, що там буде багато новин щодо посилення відносин між НАТО та Україною. Ці кроки будуть дуже скромними.

Для досягнення тривалого і справедливого миру Україна має виграти війну…

Під час візиту у Хорватію міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба дав пояснення, що означає для Києва перемога: «Мета України полягає не лише в завершенні війни, а в створенні реальності, в якій мир буде справедливим і тривалим, і нова війна стане неможливою». А що означає перемога України для США?

Я не можу говорити за адміністрацію. На мою думку, для досягнення тривалого і справедливого миру Україна має виграти війну, бути військово сильною, і принаймні бути в складі НАТО. А всі ці речі можуть бути можливими, якщо Україна виграє війну.

Пане Гербст, чи випрацювана на рівні політичних еліт США стратегія щодо майбутнього Росії? Досі вони не знали, як діяти далі і на що робити ставки. Коли «Главком» запитував деяких американських дипломатів, що робити з Росією, вони відповідали: «Давайте краще говорити про те, як допомогти Україні». Тому виникає питання: якщо в США не зацікавлені у розпаді РФ, то до якого сценарію там готуються?

На мою думку, перемога України у цій війні це теж саме, що поразка Росії. Це тотожні речі. Це правда, що в грудні Байден сказав: наша мета у цій війні, щоб Україна виграла війну, Блінкен сказав те ж саме… Але не зрозуміло, яка ж політика адміністрації, бо якщо мета полягає в цьому (перемозі України «Главком»), то ми маємо допомагати Україні більше. Хіба ми дозволили завдавати удари по території Росії? Ми також ввели багато умов і досі не дали Україні дозволу навіть завдавати удари на коротку дистанцію по цілях у Росії. Це не політика, яка має на меті допомогти Україні виграти цю війну.

Було б не лише дуже дивно, а навіть ризиковано для Трампа бути поміченим у зустрічі з російськими дипломатами у цей час

Нещодавно з’явилась інформація про переліт літака Міноборони РФ до США. Вперше відбулася розмова між керівником Пентагону та новим міністром оборони РФ. Про що свідчать ці контакти? На платформі Х навіть бачив повідомленням: «Літак Трампа в Далласі припарковано поруч з літаком для персоналу російського посольства». Що це може означати, на вашу думку?

Було б не лише дуже дивно, і навіть ризиковано для Трампа бути поміченим у зустрічі з російськими дипломатами у цей час. Я не кажу, що це неможливо. Якщо люди з російського посольства прийшли сказати Трампу, що вони збираються звільнити американського журналіста Гершковича, то, можливо, Трамп міг би піти на це. Але навіть це є досить ризикованим, бо потім люди почнуть говорити, що росіяни маніпулюють Трампом, щоб зманіпулювати результати виборів.

А щодо контактів міністрів оборони?

Я про це не знаю. Але нам відомо, що міністр оборони США Ллойд Остін розмовляв з новим міністром оборони РФ Андрієм Білоусовим. Ініціював цю телефонну розмову Остін. Ми намагались отримати офіційне повідомлення та брифінг розмови, але безуспішно. Також не було жодної публічної інформації про цей телефонний дзвінок. Це дуже цікаво. Було б досить драматично, якби насправді російський міністр прибув сюди на перемовини. Це звучить для мене дуже дивно.

Ви, мабуть, теж бачили новину в українських медіа про смерть американського аташе у Києві. Чи є інформація, яка б ставила під сумнів природні причини цієї трагедії?

Ми маємо повідомлення, що смерть дипломата відбулась через його стан здоров’я. Іншими словами, він помер від природньої причини. У мене не має іншої інформації, щоб думати інакше.

Чи є у вас оптимізм щодо розвитку ситуації в Україні у війні з Росією до кінця року, чи все залежатиме від того, кого буде обрано президентом США у листопаді?

Я не думаю, що вибори прямо пов’язані з цим питанням. На мою думку, ми навіть не дали Україні озброєння, яке вона потребуватиме для успішного наступу. Добре, що ми даємо українцям озброєння і ви зупинили наступ росіян. Але ми не озброюємо вас так, щоб ви досягли успіху.

Але, і навіть попри це, російська армія буде мати проблеми, зазнає колапсу.

У мене немає повної інформації, щоб зробити такий висновок, і я говорю про це, як припущення: я не думаю, що росіяни зможуть розпочати наступ, але й українці також не мають можливості наступати. Тим не менше, я переконаний, що Україна не зазнає колапсу, попри побоювання в різних аналізах, які ми бачили за останні декілька місяців.

Ми не озброюємо вас так, щоб ви досягли успіху

І на цю ситуацію не вплине навіть друге пришестя Трампа у Білий дім…

Якщо Трамп прийде у Білий дім, ми не знаємо, якою буде його політика. І я не думаю, що Україна збирається здаватися через те, що Трамп стане президентом. І точно вона не капітулює до того, як Трамп виграє вибори.

На завершення запитаю: що вас найбільше вразило під час останніх візитів до України, що найбільше запам'яталося?

Я був в Україні у березні, у лютому, влітку, буду у вересні. Тому враження у мене постійно з’являються нові. Для мене очевидно, що Україна хоче бути вільною країною, і відповідно, що росіяни не хочуть цього дозволити. Але українці чудово справляються з російською агресією.

Микола Сірук, «Главком»

Літня сесія Парламентської асамблеї Ради Європи, присвячена переважно питанням України, стала проривом. Було прийнято кілька резолюцій, зокрема, щодо юридичних і правових наслідків агресії РФ проти України; ролі санкцій у протидії загарбницькій війні; протидії викоріненню культурної ідентичності та підтримки внутрішньо переміщених осіб. Українська делегація вважає окремою перемогою те, що ключові поправки від нашої сторони були враховані, ПАРЄ визнала Росію спонсором тероризму. Резолюції ПАРЄ не є документами прямої дії, вони окреслюють політичний мейнстрім і є певним орієнтиром для спільноти 46 країн-учасниць.

Голова української делегації в ПАРЄ Марія Мезенцева в розмові з «Главкомом» розповідає про деталі гарячого європейського тижня.

На Асамблеї вперше головував новобраний генсек Ради Європи експрезидент Швейцарії Ален Берсе. Під час сесії було помітно, що для нього пріоритетом є Україна, як він заявляв, балотуючись на цю посаду?

З паном Берсе ми познайомилися понад пів року тому. Оскільки я перебуваю в групі дружби зі Швейцарією, то працювала з приватними швейцарськими фірмами, які допомагають моїй рідній Харківщині та Донеччині, ми з паном Берсе бачилися на зустрічах у посольстві. Ален Берсе проводив досить агресивну кампанію на свою підтримку, коли балотувався на посаду, і публічно на пресконференції, і в листі до кожного з членів нашої делегації зазначив, що залишає пріоритетом Україну. Це стосується і питання депортованих дітей, і створення спецтрибуналу за злочин агресії та компенсаційного механізму, тобто всіх тих напрямів, які були затверджені на рівні Ради міністрів Ради Європи.

Відразу після закінчення сесії ми проводили два потужних заходи, у яких пан Берсе брав участь. Все-таки він не поїхав після пленарного засідання додому збирати речі, а залишився на наших заходах. 26 червня був Міжнародний день ООН протидії тортурам, і ми порушували питання щодо всіх цивільних та військових у російському полоні, про депортованих укранських дітей. Пан Берсе підкреслив у своєму виступі, що треба збільшити зусилля для їхнього звільнення. Для нас підтримка Алена Берсе особливо важлива ще й тому, що ми ведемо комунікацію з Міжнародним комітетом Червоного Хреста, де головує Швейцарія.

Які новели в прийнятих резолюціях ви вважаєте найважливішими для української сторони?

Я зараз тримаю в руках чотири документи, до яких наша делегація подала більше 25 правок, і всі вони були так чи інакше враховані. Зокрема, і неоціненна правка стосувалася резолюції «Юридичні і правові наслідки російської агресії проти України». Завдяки нашим зусиллям Росію визнано державою, яка використовує геноцидальні способи поведінки і практикує або здійснює рашизм.

До речі, автокоректування змінює «рашизм» на «расизм», і через це була плутанина в комітеті. Вже багато науковців досліджують цю агресивну ідеологію Росії не тільки щодо нашої держави, а й щодо багатьох корінних народів російської недоімперії.

Також врахована наша правка про те, що Росія держава-спонсор тероризму. Це не інновація, бо ще в минулій резолюції було згадано, що РФ є державою-терористкою. Зараз же йдеться саме про спонсорство тероризму таке визначення є в законодавстві наших американських партнерів.

Була поправка в резолюцію щодо протидії викорінення культурної ідентичності під час війни та у мирний час це наслідок роботи Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради щодо корінних поневолених народів (Росії «Главком»). Ці народи були представлені на сесії Асамблеї це представники Ічкерії, черкеси та інші, які були дуже вдячні за те, що ми провели цю поправку. Йдеться про використання Російською Федерацією методів і засобів, які умисно знищують культурну ідентичність малих народів, мову, систему освіти. Це великий прогрес, бо ще рік тому ніхто в Європі і чути не хотів про деколонізацію Росії.

І ще один важливий аспект згадки в резолюції «Правові та правозахисні аспекти агресії Російської Федерації проти України» щодо приватної військової компанії «Вагнер», лідера якої вже, скоріш за все, не існує, а її незаконна діяльність продовжується в гарячих точках в інших країнах світу. Тому Асамблея закликає, щоб учасників цієї незаконної групи або на рівні українських судів притягали до відповідальності, або щоб це робив Міжнародний кримінальний суд.

Важливо, що знову ПАРЄ порушує питання Реєстру збитків і відшкодувань за матеріальні і нематеріальні втрати українських громадян через розв’язану Росією війну. Лідери країн G7 вже погодили виділення 50 млрд євро на функціонування системи відшкодування. Ми дуже чекаємо новин з Бухаресту: там невдовзі зустрінеться робоча група зі створення спецтрибуналу. Зараз головне питання: як позбавити імунітету перших осіб держави-агресорки.

Питання імунітету одна з основних перепон для створення такого трибуналу. Що змусить західних лідерів змінити свою думку щодо притягнення до відповідальності Путіан та інших топ-персон російської влади?

Наш естонський колега ініціював поправку, яку підтримали ми та інші делегати. Статут суду, який напише робоча група зі створення трибуналу (Core Group), складатиметься буквально з двох сторінок, а не з тисячі. Цей статут повинен залишити питання персональних імунітетів для інтерпретації суддів спецтрибуналу. Така практика міжнародних кримінальних трибуналів і прецедентів в міжнародному праві вже є. Все-таки багато країн не визнало Путіна легітимним президентом, тож персональний імунітет до нього може не застосовуватися. Тому суд має його судити за найвищий злочин, який він планував, виконував, давав накази і є безпосереднім натхненником. Бо інакше в Україні би не було зареєстровано 132 тис воєнних злочинів, не було б убитих та закатованих українців, депортованих дітей, зґвалтованих хлопчиків і дівчаток.

Резолюція, що стосується посилення санкцій проти російського бізнесу, містить, зокрема, заклик до повної заборони ввезення в ЄС російського скрапленого газу, продуктів металургії, а також протидії використанню так званого тіньового флоту для транспортування нелегальної російської нафти та ін. Причому вказуються прямі наслідки від поведінки РФ не тільки для України, а для економіки Євросоюзу а саме згадка про те, що російські металурги демпінгують і стримують «зелений перехід». Тобто Європа замислилась вже і над власними збитками від дій Москви?

В цій резолюції є багато новел, зокрема, згадано і міжнародні води Данії, через які пливуть кораблі з нелегальною російською нафтою. З коштів проданої Росією нафти фінансується російська воєнна машина, зокрема, виробництво ракет, які летять на мій рідний Харків і на багато інших міст. В резолюції щодо ролі санкцій порушено і питання газу (в документі зазначається, що 15% європейського ринку досі складає російський скраплений природний газ, і міститься заклик до повної заборони його ввезення в ЄС «Главком»). Ми бачимо, що Росія, на жаль, досі лишається найбільшим постачальником скрапленого газу до ЄС.

Також в резолюції враховано додаткові механізми заборони медіа, які пов'язані з російською пропагандою. Бо, дивіться: в ЄС позакривали «Спутнік», «Рашу тудей», але їхні перереєстровані сателіти досі працюють у Німеччині, Франції, Іспанії тощо. Ми закликаємо заборонити ці пропагандистські лазівки.

Окремо наголошуємо на нашій врахованій поправці, що передбачає санкції проти фізичних осіб і фірм та пов'язаних з ними юросіб, які виробляють зброю, а також на персональних санкціях проти тих, хто викрадає та депортує наших громадян. Всі знають, що ці росіяни люблять подорожувати країнами Європи, які вони буцімто ненавидять. Тому треба їх вносити до відповідних санкційних списків.

Наш колега Емануеліс Зінгеріс з Литви продовжує боротися за створення окремого реєстру тих, хто обходить персональні санкції, та тих, хто допомагає це робити.

Але ж ми розуміємо, що там, де крутяться великі гроші, завжди на одну закриту лазівку для обходу санкцій знайдуться дві нових. Іноді йдеться не про фірми-одноденки, які завтра перереєструються з новою назвою, а про відсутність політичної волі припиняти бізнес з агресором. Думаєте, щось раптом змусить схаменутися країни, які мають зиск на бізнесі з Росією?

Ми з колегами дев’ять років боролися за відключення російських банків від системи SWIFT, і на десятий рік це все-таки почалося.

Зараз Єврокомісію очолила Урсула фон дер Ляєн, Кая Каллас призначена міністеркою закордонних справ ЄС, Антоніу Кошта президентом Євроради (всі ці призначення були затверджені на саміті ЄС «Главком»), тому все це вдасться.

Останнім часом європейські інституції показали, що можуть рухатися швидко.

А чи довелося зіштовхнутися в Страсбурзі з якоюсь протидією, як, наприклад, з угорським фактором під час старту перемовин щодо вступу України до ЄС? Чи довелося у чомусь йти на компроміси?

У нас були, скоріше, певні технічні проблеми. Українська делегація мегаактивна у всіх комітетах, у нас найбільша кількість сайд-івентів, культурних виставок. Я от фізично зараз на візку і просто не доїхала на один зі своїх виступів з трьох резолюцій, де хотіла говорити на конкретних прикладах про звільнення «азовців», взагалі військових та цивільних.

Дуже важливо говормти про конкретних людей. Суха статистика і цифри не «заходять», це повинні бути історії, як, наприклад, кейс дівчини Мар'яни, викраденої росіянами на окупованих територіях України. Коли на всю Асамблею пролунало, що Мар'яну в 1,2 року віце-спікер російської Думи незаконно удочерив, змінивши її ім'я на Марину, люди були в шоці. Посли потім підходили до нас і видно було, що вони просто в трансі від цього. Ми їм радимо заходити на нашу спеціальну платформу і робити такі факти відомими. Український омбудсмен Дмитро Лубінець зі своєю командою вже давно передав списки викрадених українських дітей російській стороні, але та нічого не робить для їхнього повернення, стверджуючи, що начебто рятує дітей від війни!

Нещодавно ЄСПЛ виніс історичне рішення щодо численних порушень Росією прав людини в окупованому Криму. Такі вердикти допомагають в просуванні українських ініціатив в європейських інституціях?

Так, я сьогодні розмовляла з одним британським лордом і він визнав, що це судове рішення є дуже потужним. Вже мало хто пам’ятає рішення Європейського суду з прав людини січня 2023 року, коли було визнано, що Росія вторглася на територію суверенної України. Міжнародне право діє не дуже швидко, але справедливість все одно настане. У нас вже є вердикти українських судів, ми співпрацюємо з Міжнародним кримінальним судом і продовжуємо роботу з новоствореними інституціями.

Ніхто раніше не думав, що в Гаазі буде створена спеціальна робоча комісія для доказу злочину агресії Росії. А поки йде дискусія, як функціонуватиме трибунал, треба документувати докази. Таких фактів більш ніж достатньо весь світ спостерігав цю агресію, а Путін наговорив собі не те що на довічну Гаагу, а на дуже багато негарних кармічних життів наперед.

Павло Вуєць, «Главком»

Початок квітня 2024-го. Новий очільник Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів (Держпродспоживслужба) Сергій Ткачук вийшов із подякою правоохоронцям за викриття корупціонерів. Уже наступного дня після цього Державне бюро розслідувань пояснило про що мова: викрито понад 10 співробітників із Головних управлінь Держпродспоживслужби в Одеській та Запорізькій областях. Посадовці організували багатомільйонну схему поборів з експортерів «зернового коридору».

«Як ми хочемо подолати негативні явища, коли держава затвердила оклад спеціаліста лабораторії Держпродспоживслужби у розмірі 6700 грн на місяць?» риторично запитує Сергій Ткачук в інтерв’ю «Главкому».

Поза тим через понад пів року біля керма Держпродспоживслужби високопосадовець не втратив оптимізму: є позитивні зрушення у частині мінімізації корупційних проявів. Цьому, на його думку, сприяє експеримент, який реалізовується у Києві та Одесі. Ідеться про солідні доплати зі спецфонду служби працівникам лабораторій, які перебувають не на державній службі. Механізм простий: 50% спецфонду, який наповнюється за рахунок наданих послуг Держпродспоживслужбою, перетікає до державного бюджету. Інша половина спрямовується на доплати працівникам служби.

«Наприклад, цього року Головне управління в Одеській області та лабораторії в цьому регіоні залучили до спеціального фонду бюджету декілька десятків мільйонів гривень за надані послуги. Автоматично це позначилося на зарплатах працівників. Зокрема, керівниця лабораторії отримує близько 50 тис. грн у місяць. Відповідно, підтягнулися й зарплати інших спеціалістів», розповів голова Держпродспоживслужби.

За подібним принципом до кінця поточного року Держпродслужба добивається підвищення зарплати для працівників, котрі на державній службі. Зелене світло мають ввімкнути нардепи.

В інтерв’ю «Главкому» Сергій Ткачук розповів про комунальників, які ошукують відповідальних споживачів, про харчове шахрайство, з яким складно боротися, та проблему імпорту, у якість якого не завжди обґрунтовано вірять українці.

Із кінця січня 2024 року ви очолюєте Держпродспоживслужбу. Перед тим у середині жовтня 2023 року Кабмін призначив вас першим заступником голови і водночас тимчасово поклав виконання обов’язків голови цієї установи. До цього чотири роки працювали заступником голови Хмельницької ОДА. Розкажіть, як потрапили до столиці, хто запросив?

Пропозиція надійшла від секретаріату Кабінету міністрів, оскільки Держпродспоживслужба напряму підпорядковується уряду. Мені призначили випробувальний термін, після чого затвердили на посаді керівника служби.

Щоправда, від представників центральної влади отримав кілька варіантів щодо переведення на вищі посади у столицю.

Із 2022 року Держпродспоживслужба не мала постійного керівника, за півтора року було покладено виконання обов’язків голови на трьох людей. Все це призвело до зниження ефективності роботи відомства, яке має повноваження у фітосанітарній та продовольчій безпеці, ветеринарній медицині, санітарно-епідемічному благополуччі населення. Простими словами це той державний орган, який захищає здоров’я населення, тварин та рослин, а також права людини як споживача та імідж України як надійного експортера.

А враховуючи, що Україна рухається до вступу в Європейський Союз, функціонал наших структурних підрозділів повинен відповідати міжнародним стандартам. До речі, показовий момент: за результатами скринінгу щодо вступу до ЄС, на сфери, за які відповідає Держпродспоживслужба, припадає 19% від усіх зобов’язань, які має виконати Україна перед вступом до ЄС. Це значний виклик.

Наразі створюємо дорожню карту цифровізації діяльності Держпродспоживслужби з синхронізацією з «Дією», де буде все чітко та прозоро для бізнесу. Також підключаємось до міжнародних систем торгівлі на кшталт Traces (експорт та імпорт харчових продуктів тваринного походження), ePhyto (експорт та імпорт продуктів рослинного походження). Це унеможливлює підробку фітосанітарних та ветеринарних сертифікатів, спростить процедуру в міжнародній торгівлі, активізує диверсифікацію українського експорту та попередить несанкціонований імпорт продукції.

З початком великої війни уряд запровадив мораторій на перевірки, у тому числі це стосувалося Держпродспоживслужби. Під кінець 2022 року Уповноважений Верховної Ради з прав людини просив центральну владу дозволити Держпродспоживслужбі виходити з перевірками. Що змінилося станом на зараз?

Мораторій продовжує діяти, але він не розповсюджується на всі сфери життя. З 8 березня цього року уряд відновив наші перевірки у сфері надання житлово-комунальних послуг і планові заходи державного нагляду за деякими видами продукції. Є випадки, коли фахівці Держпродспоживслужби мають право виходити на позапланові перевірки, у тому числі за зверненням бізнесу.

До слова, мене дуже здивували підприємці та бізнес-асоціації, котрі звертаються до нас з проханням відновити перевірки. Адже у суспільстві склалося стереотипне уявлення: якщо контролюючі органи заходять на приватні підприємства з перевірками, значить, це тиск і перешкоджання роботі сумлінних платників податків. Насправді, це не завжди відповідає дійсності. За час повномасштабної війни Держпродспоживслужба провела 10 тис. позапланових заходів у сфері безпечності харчових продуктів із них 2/3 за ініціативи самих підприємців. Напрошується логічне запитання: «Чому бізнес вимагає перевірок?». Усе очевидно: той, хто дбає про якість продукції та власну репутацію, зацікавлений у нашій допомозі. Плюс добросовісні підприємці розуміють, що втрачають здатність конкурувати на фоні напливу фальсифікату та неконтрольованого імпорту.

Коли прийшов на посаду, запровадив годину спілкування з бізнес-асоціаціями. Щопонеділка ми збираємося, обмінюємося думками, слухаємо один одного. Тут ключове завдання стати сервісною службою, а не каральним мечем для бізнесу.

Який ефект від так званої «години запитань» до Держпродспоживслужби?

Однозначно, є позитив. Я за системну перебудову: спочатку Держпродспоживслужба має надавати послуги, а потім уже включати каральну функцію, якщо не відбувається змін. Скажу відверто: не спускаю по вертикалі жодних планів щодо проведення перевірок і накладання штрафів.

З якими найбільшими викликами стикається Держпродспоживслужба під час повномасштабної війни?

Безумовно, це епізоотична ситуація. Вона суттєво погіршилася, зокрема через поширення сказу серед безпритульних тварин. Причин кілька: відсутність пероральної вакцинації (ідеться про приманку з вакциною невеликий брикет розміром сірникову коробку, виготовлений з м’ясо-кісткового борошна, куди вкладений блістер з вакциною «Главком») диких тварин у 2022 році та несвоєчасний вилов заражених тварин. Прогнозовано, що це викликає занепокоєння з боку міжнародних партнерів. Мушу заспокоїти: Україна визначила своєрідну буферну зону, яка проходить по лінії бойових зіткнень. Це означає, що Держпродспоживслужба моніторить ситуацію, щоб із тимчасово окупованих територій не поширювалися різні хвороби, які можуть бути небезпечними для тварин і для здоров’я людей, котрі живуть на підконтрольній українській владі території. Якщо не буде належного ветеринарного контролю за епізоотичною ситуацією, то Україна не зможе експортувати свою продукцію за кордон.

Траплялися випадки, коли окремі європейські країни штучно бракували українські товари. Наприклад, торік Угорщина з очевидним політичним підтекстом говорила, що з України поставляється неякісна продукція. Ми лабораторно довели: одна і та ж саме продукція везлася до Румунії, Словенії та Угорщини, і лише угорці пред’являли якісь незрозумілі претензії. Те ж стосується поляків окрім загальних лозунгів, вони нічого конкретного не змогли закинути українським товаровиробникам. За підсумками 2023 року реальні претензії від інших країни щодо неякісних експортованих товарів з України склали 0,17% від усього обсягу реалізованої продукції.

Чи є розуміння у Держпродспоживслужби, яка епізоотична проблематика на окупованих територіях?

Так. Деяку інформацію отримуємо від співробітників, котрі там залишилися, але не перейшли на бік ворога. Ситуація катастрофічна: там циркулюють грип птиці, африканська чума свиней, сказ… Запевняю вас: із тих територій на підконтрольну частину продукція не потрапляє.

Що стосується стану справ у заповіднику «Асканія-Нова», то важко щось сказати. Не маємо розуміння, які там тварини залишилися, які з них Росія вивезла. І взагалі, що там відбувається. Це буде виклик для нас, коли ці території звільнять ЗСУ. Точно доведеться запроваджувати карантинні заходи у деокупованих населених пунктах, щоб покращити епізоотичний стан.

У квітні 2023 року набув чинності наказ Міністерства охорони здоров’я, який дозволив вашій службі проводити перевірки щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів. Які порушення фіксуєте найчастіше? Наскільки варто було б посилити покарання стосовно курців-порушників?

З початку року Держпродспоживслужба провела 34 позапланові перевірки щодо дотримання вимог антитютюнового законодавства. Порушення встановлено у 29 суб’єктів господарювання або 85% від загально перевірених. Найчастіші порушення: розміщення попільничок чи кальяну у заборонених місцях; відсутність попередження «Куріння, вживання, використання тютюнових виробів, електронних сигарет, пристроїв для споживання тютюнових виробів без їх згоряння, кальянів заборонено»; порушення вимог до реклами тютюнових виробів.

Щодо можливого покарання, то тут важливо, і ми над цим працюємо, передбачити у Законі України «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров’я населення» штрафи за створення перешкод працівникам Держпродспоживслужби при проведенні перевірок.

Нещодавно Держпродспоживслужба спільно з Мінцифри та МОЗ розпочали цифровізацію виробництва та імпорту тютюну в Україну. Зокрема, відбулося перше засідання робочої групи щодо створення проєкту «еТютюн». Він передбачає запуск спеціального порталу, на якому виробники та імпортери подаватимуть інформацію про інгредієнти тютюнових виробів та викиди внаслідок їхнього вживання. А споживачі матимуть змогу ознайомитися з важливою для них відкритою інформацією, а саме дані про складові тютюнових виробів, що не є конфіденційними.

Портал «еТютюн» забезпечить прозорість обігу тютюнових виробів, дозволить державі контролювати їхню якість, мати чіткий перелік виробників та імпортерів тютюнових виробів в Україні, боротися з «чорним ринком». Ініціатива «еТютюн» розробляється за підтримки USAID і UK Dev.

«Перші мої кроки як очільника Держпродспоживслужби були направлені на здійснення перевірок у сфері надання житлово-комунальних послуг, адже за майже два роки (2022-2023 роки Главком) до служби надійшло більше 3,5 тис. звернень громадян у цій сфері». Це ви сказали у березні 2024-го на засіданні круглого столу парламентського комітету з питань енергетики та житлово-комунальних послуг. Які найпоширеніші скарги. Які незаконні послуги дописують у платіжки постачальники?

Дійсно, це дуже високий показник звернень громадян у межах конкретної галузі. Коли почали розбиратися, виявилося: люди нарікають на неякісно надані послуги з утримання житлових будинків та прибудинкових територій; невідповідність послуги з постачання теплової енергії нормативним параметрам; порушення розподілу між споживачами спожитих у будинку послуг з постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання. Також скаржилися на комунальних теплопостачальників, які відмовлялися проводити перерахунки за надання неякісних житлово-комунальних послуг.

Крига скресла тоді, коли центральна влада повернула Держпродспоживслужбі функції контролю. Комунальники одразу сумлінно взялися повертати людям кошти за ненадані послуги. Яскравий приклад: лише у Львівській області за зверненням споживачів місцевий теплопостачальник здійснив перерахунок на 19,5 тис. грн.

Які іще типові маніпуляції з тарифами? Як на них реагує Держпродспоживслужба?

Типовими порушеннями порядку формування, встановлення та застосування тарифів на житлово-комунальні послуги є: включення до собівартості непередбачених законодавством витрат; справляння плати з населення за незатвердженими тарифами; недотримання встановлених законодавством термінів введення нових тарифів тощо.

Поширеною маніпуляцією з боку комунальних постачальників є нарахування за спожите тепло, згідно із загальнобудинковим лічильником. У платіжки включаються суттєво більші витрати споживання, які постачальник виводять на основі завищеної площі квартир і внутрішньо-будинкової території. Передовсім оббирають мешканців, котрі своєчасно розраховуються за комуналку. Це вже набуло масового характеру, особливо помітно у Києві.

До речі, як вважаєте, міські голови у курсі махінацій, які «чудять» комунальники?

Думаю, мали би знати. А профільні заступники мерів, так точно! Чи робиться це з мовчазної згоди керівників міст, важко сказати. Я добре розумію важкий фінансово-економічний стан підприємств теплокомуненерго, оскільки працював заступником голови облдержадміністрації. З іншого боку тепловики безперебійно отримують природній газ за пільговою ціною, яку запровадив уряд кілька років тому. Їм, хоч із запізненням, держава все ж компенсує різницю в тарифах. Тому Держпродспоживслужба реагує на кричущі випадки порушення прав споживачів.

Не так давно ви зробили обнадійливу заяву, мовляв, після підриву 6 червня 2023 року росіянами Каховської ГЕС Україні вдалося уникнути найгірших наслідків. Зокрема, це стосується якості питної води та ймовірного розповсюдження інфекційних хвороб. Деталізуйте, на чому базуються такі висновки?

Рік показовий період, за який найгірший сценарій за результатами скоєного Росією злочину не відбувся. Після руйнування дамби Каховської ГЕС 6 червня до зони надзвичайної ситуації потрапили 180 населених пунктів Херсонської, Дніпропетровської та Миколаївської областей, у яких проживало майже 900 тис. населення. Майже 700 тис. українців залишилися без доступу до питної води.

Завдяки консолідованим діям влади, у тому числі Держпродспоживслужби, системному контролю та постійному моніторингу об’єктів водопостачання та водовідведення, об’єктів підвищеного епідемічного ризику на постраждалих територіях не реєструвалися випадки інфекційних захворювань та харчових токсикоінфекцій.

Для потреб населення та недопущення спалахів інфекційних хвороб до зони надзвичайної ситуації було доставлено 148 тис. тонн питної і технічної води. Центри контролю та профілактики хвороб видали 237 тис. таблеток для знезараження питної води для населення та для підприємств водопостачання й об’єктів критичної інфраструктури.

А ризики виникнення були, адже із відібраних Держпродспоживслужбою на територіях Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Дніпропетровської та Одеської областей червні-грудні 2023 році 454 проб води питної, невідповідність за санітарно-хімічними показниками встановлена у 196 випадках, за мікробіологічними у 114.

Окремо ви наголосили на забороні реалізації риби та морепродуктів, отриманих з Дніпропетровської, Запорізької, Миколаївської, Одеської та Херсонської областей. Чи діє ця заборона нині?

Ця заборона не діє, оскільки ситуація стабілізувалася. Наразі посилений моніторинг несанкціонованої торгівлі в Дніпропетровській, Запорізькій, Миколаївській, Одеській та Херсонській областях.

Яку перевірку на якість проходить сільськогосподарська продукція виробників (постачальників зерна, овочів, кавунів тощо) з деокупованих територій та тих, що перебували у зоні бойових дій на початку 2022-го? Річ у тім, що у воду, повітря, землю потрапило безліч шкідливих речовин…

Ми не виділяємо товари з деокупованих територій. Підхід уніфікований: є загальні вимоги до харчової продукції на відповідний контроль. Кожен продукт, який продається на офіційних ринках або торговельних майданчиках, перевіряється на безпечність. Саме там розміщена державна лабораторія ветеринарно-санітарної експертизи, яка здійснює обов’язковий контроль за якістю та безпечністю продукції, що реалізується, і надає продавцю експертний висновок установленої форми про те, що товар придатний до вживання.

З 29 червня цього року буде введено в дію Закон України «Про забезпечення хімічної безпеки та управління хімічною продукцією». Він покликаний захистити довкілля та здоров’я людини від небезпечного впливу хімічної продукції і запобігти терористичним актам із застосуванням хімічної зброї або небезпечних хімічних речовин. Повноваження щодо здійснення державного нагляду покладені на Держпродспоживслужбу.

Протягом великої війни американська компанія Maxar Technologies регулярно публікує супутникові знімки населених пунктів Донеччини та Харківщини, що були знищені після місяців ворожих обстрілів окупантів. На них помітно сотні вирв від снарядів. Держпродспоживслужба якимось чином долучена до перевірки якості ґрунтів на тих територіях, які вже деокуповано? Які висновки фахівців щодо подальшого використання цих земель?

Перевіркою якості ґрунтів займається Інститут охорони ґрунтів України. Держпродспоживслужба може в окремих випадках обстежувати посіви за зверненнями суб’єктів господарювання, які в подальшому хочуть експортувати цю продукцію до Китаю. Така вимога прописана у відповідних міждержавних домовленостях. Так-от фітосанітарна служба зафіксувала несподіваний результат. В одному з регіонів, на полях, які були під обстрілами окупанта, було вирощено сою. Культура містила перевищені показники (у рази) за вмістом цинку і міді. Наші спеціалісти лабораторно підтвердили: наявність металів у вмісті сої, як можливі наслідки бойових дій. Вказана партія в обіг допущена не була.

Повірте мені: українські товаровиробники, які працюють на експорт, добре розуміють, що подібну продукцію не варто везти за кордон. Адже окрім витрат на логістику, їх очікують великі збитки, пов’язані з утилізацією у разі невідповідності товару вимогам.

Під час війни продовжує діяти державне регулювання цін на окремі види продовольчих товарів: борошно пшеничне вищого сорту, молоко пастеризоване жирністю 2,5% (у плівці); хліб житньо-пшеничний та батон, яйця курячі категорії С1, птиця (тушки курячі, четвертини тушки курячої), олію соняшникову рафіновану. Чи фіксуються факти порушень при ціноутворенні?

На час воєнного стану дійсно запроваджено державне регулюванні цін на окремі види продовольчих товарів. Разом з тим діють певні обмеження на здійснення позапланових перевірок. Усі скарги громадян стосовно необґрунтованого підвищення цін на окремі види продовольчих товарів направляються Держпродспоживслужбою до Міністерства економіки з проханням прийняти рішення щодо здійснення позапланових заходів контролю. Однак, оскільки Мінекономіки не прийнято жодного рішення про проведення перевірок у відповідній сфері, Держпродспоживслужба з 1 липня 2023 року не здійснювала позапланові перевірки за дотриманням державних регульованих цін на окремі види продовольчих товарів.

Яким чином Держпродспоживслужба перевіряє, наприклад, якість хліба або ковбаси? Які гарантії того, що напис на упаковці відповідає вмісту?

Знову впираємося у мораторій на проведення перевірок. Проте зауважу: у мережах магазинів більш прискіпливіше контролюється якість продукції, аніж на агроринках. Там можуть траплятися випадки, коли на етикетці товару зазначено одну інформацію, а його справжній вміст зовсім інший.

Парадокс, але до цього часу на законодавчому рівні не визначено поняття «харчовий фальсифікат» або «харчове шахрайство», а також не передбачено відповідальності. Отже, що вважати харчовим фальсифікатом: вміст небезпечних речовин у продукції чи виробництво товару без експлуатаційного дозволу? А якщо експлуатаційного дозволу немає, зате продукція відповідає стандартам?

Або інший приклад. Людина придбала спред в упаковці з-під масла. Це вважати невідповідністю маркування і введенням покупців в оману чи харчовим шахрайством? В Україні спред дозволено продавати, але його ціна повинна бути суттєво нижчою за масло. У маслі ж не повинно бути рослинних жирів, це продукт тваринного походження. І таких тонкощів чимало. Коли відсутнє юридичне визначення, що таке харчовий фальсифікат, тоді з яким фальсифікатом ми боремося?

Але ж податківці, правоохоронці часто-густо рапортують про викриття великих партій фальсифікованого алкоголю або іншого виду товару…

Вилучені партії товару можуть не відповідати вимогам ДСТУ, при цьому не містять шкоди здоров’ю людини. На кону стоїть питання про притягнення до відповідальності. Тому спільно з представниками Мінагрополітики, МОЗ та народними депутатами приступили до напрацювань, щоб закріпити у законодавстві єдине визначення, що таке «харчове шахрайство». А також передбачити за це відповідальність, у тому числі й кримінальну.

У ЗМІ час від часу з’являються повідомлення на кшталт: «В Україну завезли отруйний чай із залишками пестицидів у жасмині з Китаю» або «Фахівці Держпродспоживслужби на кордоні виявили та затримали 850 кг кабачків з Туреччини з перевищеним вмістом нітратів». Як перевіряється якість продуктів харчування, які надходять із-за кордону?

Велика проблема у тому, що зараз в Україну заїжджає неконтрольований імпорт. І це досить часто неякісна продукція. Річ у тім, що присутні на кордоні інспектори Держпродспоживслужби, здійснюють документальний та фізичний контроль. Тобто, якщо наш фахівець виявить поцвілу продукцію або побачить, що здулася банка, тоді оформляє протокол і відправляє товар на лабораторне дослідження. До повномасштабної війни Держпродспоживслужба постійно слідкувала за якістю імпорту (вибірково і без попередження), відправляючи на аналіз продукцію. Зараз діє так званий спрощений контроль.

Яка імпортна продукція у групі ризику? Де пильнувати українським споживачам?

Це молочна і м’ясна продукції. Іще фіксувалися масові випадки завезення під виглядом гуманітарної допомоги прострочених рибних консервів. До речі, після споживання консервів із однієї таких партій двоє людей у Миколаївській та Київській областях захворіли на ботулізм.

Яку негативну тенденцію помітили? З-за кордону в Україну завозилася продукція, термін якої майже вичерпався. Така «благодійність» виправдовується лише небажанням бізнесу в інших країнах витрачати кошти на утилізацію власної простроченої продукції. Це підло щодо нашої країни, але це факт.

А яка якість молочної продукції у самій Україні. Поголів’я молочного стада скоротилося за роки Незалежності ушестеро. При цьому населення скоротилося, але не настільки ж. Звідки береться той широкий асортимент молочної продукції у супермаркетах? Чи фіксуєте ви порушення стандартів? Чи використовується в Україні молочна сировина з-за кордону? Наприклад, сухе молока з Китаю?

До війни фахівцями Держпродспоживслужби було зафіксовано понад 200 порушень, пов’язаних з обігом неякісного масла. Повторюся: на сьогодні планові перевірки припинені, а позапланові обмежені, і тільки здійснюються на підставі звернень суб’єкта господарювання, споживача, наших лабораторій і тощо. Тобто в нас реальної картини щодо підробленої молочної продукції нині немає.

Якщо звернути увагу на якість та безпечність сирого молока, то у цьому напрямку створено і вже п’ять років реалізується Програма контролю сирого молока спільно з фахівцями Мінагрополітики, територіальними органами та лабораторіями Держспродспоживслужби, а також із міжнародними експертами.

Хочу відзначити: дозволи на експорт із України до Європейського Союзу мають вісім виробників морозива та 43 підприємства молочної галузі. Чи додають вони, наприклад, сухе молоко з Китаю до своєї продукції? Таких підтверджень наша служба немає. Українські молочні переробники добросовісно боряться за якісну сировину.

Як ви оцінюєте продукцію польських виробників, які тепер заполонили українські магазини? Чи є на неї скарги?

Відповідно до Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Cоюзом, наша країна зобов’язалася прийняти європейські стандарти. Тому відсутні будь-які підстави, що можуть викликати недовіру до продуктів польського виробництва. І головний критерій у 2024 році від споживачів не надходило жодних скарг на продукцію виробництва Польщі.

Чомусь українці звикли говорити: імпортна продукція якісна продукція. Однак більшість громадян не знають стандартів зарубіжних країн до своїх товарів. Наприклад, у Китаї, Бразилії та Аргентині дозволено виробляти продукцію із генетично модифікованих організмів (ГМО). Ці країни стукалися до України, мовляв, відкрийте кордони для поставок. У відповідь вони отримали відмову, бо в Україні не стандартизовано використання товарів із ГМО. Це ж стосується і насіння з ГМО. Натомість українські аграрії сіють зерно, яке не містить ГМО.

При виробництві м’яса, вигодовуванні тварин, тепер масово використовуються спеціальні добавки. Тисячі мініферм своїми запахами тепер отруюють життя жителям сіл і містечок. При цьому великі свиноферми у радянських колгоспах ніколи не провокували такий сморід. У чому причина? Якої якості м’ясо, вирощене з такими добавками?

Дійсно, до Держпродспоживслужби часто надходять звернення громадян щодо функціонування ферм та недотримання вимог санітарного законодавства. За результатами їх розгляду зафіксовано непоодинокі випадки недотримання встановлених розмірів санітарно-захисних зон, порушення технології вирощування та перевищення проєктної кількості тварин, недотримання вимог поводження з відходами тощо. Крім того мають місце випадки надання дозволів на будівництво або будівництво без дозволу житлових будинків у межах санітарно-захисних зонах підприємств.

Наразі Держпродспоживслужба спільно з комітетом Верховної Ради з питань екологічної політики та природокористування та Міністерством охорони здоров’я працює над тим, як встановлювати та здійснювати контроль за дотримання вимог санітарно-захисних зон.

Якість свіжих овочів і фруктів в Україні. Окупований Південь зона виробництва черешень, кавунів, інших овочів і фруктів. Поясніть, звідки беруться у травні «українські кавуни» у київських маркетах. Чи безпечно купувати таку продукцію?

Після окупації лівого берега Херсонщини аграрії почали масово вирощувати баштанні майже в усіх регіонах України. Зокрема в Одеській, Миколаївській та частинах Херсонської, Закарпатської і Черкаської областей.

Кавуни варто купувати на агропродовольчих ринках, на яких є лабораторії ветеринарно-санітарної експертизи, які проводять дослідження. За їхніми результатами видається експертний висновок про безпечність харчового продукту. Також можна купувати кавуни й у магазинах, до яких харчові продукти надходять з відповідними супровідними документами.

Днями зустрічався з представниками Американської торговельної палати, з якими говорили , що Україна уже імплементувала регламенти ЄС у частині пестицидів. Станом на сьогодні, жодна українська лабораторія не може перевірити того ж самого кавуна на весь спектр пестицидів, які зафіксовані у номенклатурі. Всього їх близько 500. В областях наші лабораторії, максимум можуть визначити до 10 типів пестицидів. Державний науково-дослідний інститут з лабораторної діагностики та ветеринарно-санітарної експертизи може виявляти до 280 різних пестицидів у продукції. До кінця року згаданий інститут матиме сучасне обладнання, яке дасть змогу фіксувати всі наявні пестициди за стандартами ЄС. І тоді імпортери точно думатимуть, що вони завозять до України.

Віталій Тараненко, «Главком»

Верховна Рада вирішила додати оптимізму українським громадянам, житло яких лишилося на тимчасово окупованих територіях. Парламентська тимчасова спеціальна комісія з питань захисту прав внутрішньо переміщених осіб та інших постраждалих від російської агресії звернулася до уряду та обласних військових адміністрацій з пропозицією зібрати інформацію про зруйноване та пошкоджене майно на територіях, де наразі не діють українські закони.

Нардепи хочуть запустити механізм, схожий на вже діючу програму «єВідновлення». Наразі через неї надаються компенсації з держбюджету за зруйновану та пошкоджену нерухомість з тих регіонів, які контролює Україна. Виплат же за майно з окупованих територій, перевірити стан якого складно, не передбачено. Парламентарі вказують на цю несправедливість і закликають Кабмін з нею розібратися. Перший крок у цьому напрямку прийнятий нещодавно в першому читанні законопроєкт № 11161 авторства опозиції, згідно з яким власнику пошкодженого та зруйнованого майна на окупованих територіях дозволяється подати заяву про надання компенсації за певною процедурою. Фізичний огляд таких об'єктів при цьому не є обов'язковим.

Окрім того, обговорюється можливість, аби власники не тільки зруйнованого, а й вцілілого житла, яке розташоване в окупації, могли за бажання отримати компенсацію. Щоправда, для цього їм доведеться відмовитися від прав на нього на користь держави. ТСК просить обладміністрації «промацати ґрунт» серед вимушених переселенців, аби з’ясувати, скільки з них потенційно будуть готові таким правом скористатися.

Голова тимчасової комісії з питань захисту прав внутрішньо переміщених осіб та інших постраждалих від російської агресії «Слуга народу» Павло Фролов в інтерв’ю «Главкому» запевняє: перспектива таких компенсацій є цілком реальною, але є низка факторів, які можуть стати на заваді цьому плану.

«Українці, які мають вціліле або пошкоджене житло на окупованій території або у зоні бойових дій, і які переїхали на контрольовану Україною територію, на жаль, зараз не можуть претендувати на компенсації за програмою «єВідновлення». І фактично виходить, що переселенці з Сєвєродонецька перебувають у гіршій ситуації, ніж ті громадяни, житло яких постраждало у Київській чи Львівській областях. Тому з точки зору справедливості, звісно, люди з окупованих територій мають претендувати на компенсацію за втрачене житло серед перших», пояснює логіку ТСК Фролов.

Існуюча програма «єВідновлення» успішно працює, 58 тис. українських родин вже отримали кошти, у тому числі, близько 3 тис. за повністю зруйноване житло. Докази, які збираються в рамках цієї програми, можуть використовуватися для подачі заяви до Міжнародного реєстру збитків. Ця програма стосується компенсацій за пошкоджене та зруйноване житло на підконтрольній території, вона фінансується з держбюджету з подальшою компенсацією міжнародними партнерами, які верифікували та фактично погоджували головні аспекти «єВідновлення». А щодо окупованих територій поки такого узгодження та концепції немає.

Тому очолювана мною парламентська комісія ініціювала визначення суми компенсацій українцям, які втратили житло або готові відмовитись від житла на тимчасово окупованих територіях, а також збір інформації про кількість таких постраждалих. Обласні військові адміністрації, до адміністративних кордонів яких входять окуповані території, мають організувати збір, оцінку та узагальнення інформації про зруйноване та пошкоджене житло та орієнтовні розміри завданих збитків. Це треба робити для більш предметних та аргументованих переговорів із західними партнерами, іноземними державами та міжнародними організаціями щодо напрацювання потенційних рішень та джерел фінансування таких виплат.

Вже зараз потрібно починати питати в українців, хто з них готовий відмовитись від свого вцілілого в окупації житла, і оцінювати його вартість, навіть під поки невизначені перспективи отримання коштів. Бо зрозуміло, що держава, на жаль, не має коштів на здійснення таких компенсацій, адже усі зібрані податки, збори та митні платежі спрямовуються на фінансування ЗСУ та заходів з оборони. Але вже зараз треба зрозуміти, про які цифри йдеться та мати на руках хоча б попередні оціночні розрахунки.

Одразу постає логічне питання якщо житло, зруйноване російською ракетою в Києві чи Харкові, можна оцінити наочно, то як бути з таким житлом на окупованих територіях? Ви стверджуєте, що вже був успішний експеримент зі встановлення факту повної руйнації житла в окупованому Мелітополі та призначення компенсації за програмою «єВідновлення». Яким саме чином встановлювався ступінь руйнації і як цей експеримент можна екстраполювати на інші схожі випадки?

У Мелітополі застосовувався метод супутникових знімків. Можна порівняти знімки до початку бойових дій та станом на зараз і встановити, що той чи інший будинок на окупованій території був зруйнований. Це фактично і буде доказовою базою. Щодо визначення сум компенсацій можна застосувати ті ж підходи, які вже існують у «єВідновлення» дані про фактичні угоди купівлі-продажу нерухомості, середню вартість квадратного метра квартир, будинків по районах.

Тобто досвід експерименту щодо Мелітополя може бути поширений на всю окуповану територію. Але, головне, що для цього потрібно навіть не зміни до законодавства, а пошук фінансового ресурсу для таких виплат. Так, бюджетний комітет нещодавно погоджував виділення додаткових 500 млн грн саме на пошкоджене житло категорії «Б» (тобто ремонт якого коштує від 200 до 500 тис. грн). Але цих коштів поки все одно не вистачає на виплати усім родинам, які вже мають позитивні рішення відповідних комісій або отримали житлові сертифікати за повністю зруйноване житло на підконтрольній території. Тому ми дуже чекаємо надходження коштів за угодою з Банком розвитку Ради Європи на 100 млн євро, які також будуть спрямовані на виплати за «єВідновленням».

Стосовно незруйнованого житла, яке у багатьох українців просто було відібрано окупантами, поки немає визнаного міжнародними організаціями правового механізму компенсацій, джерел фінансування та порядку відмови від права власності на користь держави Україна. Тому ми й започаткували роботу зі створення системи верифікації та підтвердження даних про потенційну кількість та вартість такого житла.

Але ж ми розуміємо, що свого часу квартира купувалася, скажімо, за $30 тис., але після окупації такі гроші за неї ніхто не заплатить. Чи планується якась верхня межа таких компенсацій?

Тут не можна застосовувати ринкові підходи та співвідношення попиту та пропозиції, адже це збитки, які були завдані війною Росії проти України. Тому наше завдання допомогти людям зібрати усі необхідні докази для обліку усіх завданих збитків і подання заяви на виплату компенсації за всю завдану шкоду без верхньої межі компенсацій.

Що стосується процедури виплат, то вона ще не визначена. Але це може бути порядок, аналогічний програмі «єВідновлення». Це може бути також і в рамках майбутніх репарацій. Досвід України вже унікальний в тому, що перший елемент міжнародного компенсаційного механізму Міжнародний реєстр збитків вперше у світовій історії запрацював ще до завершення війни. Проте далі ще має бути утворена компенсаційна комісія та підписані угоди про джерела наповнення компенсаційного фонду, з якого будуть здійснюватися виплати постраждалим українцям, у тому числі шляхом російських активів, розташованих закордоном. Отже, це нешвидкий процес.

А якщо у людини чи родини взагалі втрачені документи на житло? Наскільки складно буде їм довести, що воно саме їхнє?

Є варіанти звернутися до посадової особи чи організації, яка видавала або оформлювала правовстановлюючі документи. Це може бути, наприклад, нотаріус, який їх посвідчував і зможе видати дублікат документа, що матиме таку саму юридичну силу як і оригінал.

Якщо відомості є у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, то документ може видати державний реєстратор. Є спеціальна процедура проведення державної реєстрації на підставі відомостей Державного земельного кадастру чи відомостей архівного Реєстру прав власності на нерухоме майно, який діяв до 2013 року. Якщо житло розташоване у Криму, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Миколаївській, Харківській, Херсонській областях, то зареєструвати право власності на нього можна у будь-якого реєстратора чи нотаріуса.

Є також варіант звернутися з позовом до суду та визнання права власності у порядку статті 392 Цивільного кодексу України. Я думаю, що у цифровій ері, у якій ми живемо, повністю втратити всі документи неможливо і можна знайти якісь докази, що людина є власником відповідного житла. Це ж можуть бути виписки здійснення банківських проплат за комунальні послуги або інші платежі, що стосуються конкретного об’єкта нерухомості.

Додам, що зараз проводиться робота зі вдосконалення та спрощення правового механізму підтвердження права власності як в адміністративній процедурі, так і у судовому порядку.

Є ще один момент: можливі непорозуміння між власниками щодо такого житла. Хтось з родичів захоче продати, хтось ні, а хтось взагалі живе в цьому житлі на окупованих територіях… Як держава може мінімізувати для себе ризики втягування у такі спори?

Держава не буде втручатися у сімейні спори. Є судові та позасудові способи вирішення цих спорів. Права кожного українця мають бути захищені. Якщо ви маєте на увазі потенційну відмову від права власності на житло на користь держави Україна, то без згоди усіх співвласників цього житла вона не може бути здійснена.

Чи ви допускаєте вдавання до таких хитрощів, коли людина передасть свою квартиру на окупованій території державі, отримає компенсацію, а потім повернеться і буде там жити?

Коли людина відмовиться від права власності в обмін на потенційні компенсації та відшкодування вартості цієї квартири, звісно, вона не зможе залишити її у себе чи зберегти право власності. А от хто реально користується цією квартирою до повернення контролю української влади та деокупації наших територій буде знати лише терористична влада на тимчасово окупованих територіях.

Як уряд та обладміністрації реагують на пропозиції вашої ТСК? Бо плани, про які ви кажете, довгострокові, а у виконавчої влади зараз, мабуть, вистачає нагальніших проблем.

Фактично тільки 14 червня нашою комісією було затверджено рішення щодо звернень до уряду та ОВА, і поки ми чекаємо на їхню реакцію. Якщо її не буде, то будемо знову підіймати це питання, зокрема, і на днях уряду, і в офіційній комунікації. Можемо також ініціювати і кадрові зміни. Але сподіваємось, що прем’єр-міністр реагуватиме належним чином і організує проведення цієї важливої роботи в інтересах вимушених переселенців. А обласні військові адміністрації мають працювати і зберігати контакти і комунікацію з мешканцями відповідних областей, знати, де саме перебувають ці люди, де вони працюють, чи задоволені їхні базові потреби. Це стосується і людей, які вимушено лишилися на окупованій території.

Ну, і тут важливо застерегти, аби люди не повірили, що держава вже знайшла всі ресурси і механізми, і завтра вже можна писати заяву про відмову від квартири в окупації і отримувати кошти або нове житло. Це тільки початок цього процесу. Плюс неминуче постане питання пріоритетів: постраждалих дуже багато, зруйнованого житла також.

Щодо пріоритетів. Чи, на вашу думку, треба буде проводити диференціацію між тими громадянами, які виїхали з нині окупованих територій, скажімо, в 2014 році та в 2022-му, вже після початку повномасштабного вторгнення?

Дуже важливе питання. Ми неодноразово наголошували, що українці, які втратили житло у період з 2014-го до 23 лютого 2022-го мають отримати повне право на компенсації. Це справедливо і принципово.

На жаль, Міжнародний Реєстр збитків, утворений у Гаазі згідно з резолюцією Комітету міністрів Ради Європи, наразі приймає заяви, які стосуються збитків, втрат або шкоди, завданих з 24 лютого 2022 року. Багато хто зі світового співтовариства сприймає початок війни в Україні з 2022 року. Тому наша ТСК приймала не одне рішення з цього приводу щодо створення компенсаційного механізму за зруйноване житло починаючи з 2014 року.

Я особисто підіймаю це питання на усіх міжнародних майданчиках: у рамках ОБСЄ, ПАРЄ, двосторонніх зустрічах з колегами з іноземних парламентів. Продовжуємо докладати зусилля у цьому напрямку, але це дуже тривала і складна у просуванні робота. У будь-якому випадку має бути створений національний механізм компенсацій за зруйноване житло, починаючи з 2014 року.

Скільки часу за найоптимістичнішими оцінками чекати українцям, які мають житло на окупованій території, для отримання перших компенсацій?

Тут важливо не створювати безпідставних очікувань та популістських обіцянок, а говорити правду. Я більш оптимістично налаштований щодо компенсацій за зруйноване житло. Але навряд чи перші компенсації будуть протягом місяців, скоріше за все, це буде через рік, а, може, й більше. Щодо уцілілого житла буде набагато складніше, адже, як я вже казав, ключова і головна перепона це віднайти фінансові ресурси для компенсації.

Павло Вуєць, «Главком»

У першій частині інтерв’ю «Главкому» голова комітету з правової політики Денис Маслов розповідав про очікування від Саміту миру та пояснював, чому буксує створення трибуналу над російською верхівкою. Окрім цього, в розмові з нардепом, що є одним з відповідальних за судову реформу, «Главком» не міг не зачепити внутрішні українські питання. Соратник президента пояснює, чому Конституційний Суд досі не може повноцінно запрацювати, з чим пов’язаний тотальний дефіцит суддівських кадрів та аргументує, навіщо Верховна Рада хоче засекретити вердикти, які стосуються мобілізації.

Нещодавно Верховна Рада ухвалила в першому читанні ваш законопроєкт № 7033-д, який, зокрема, передбачає засекречення від громадськості інформації судових рішень стосовно мобілізації та виконання військового обов’язку. Причому проєкт закону пролежав без розгляду у Раді понад рік і лише тепер його внесли на розгляд. Яка така нагальна необхідність виникла саме зараз?

Це законопроєкт нашого комітету, і я вважаю величезною помилкою, коли його рік тому зняли з порядку денного пленарного засідання. Ми вже заплатили за це певну ціну, тому що Російська Федерація отримувала дані з нашого судового реєстру, куди вона, як і всі, має відкритий доступ. Зокрема, ворог знаходив там інформацію про місця зберігання та виробництва нашої зброї і багато іншого, направляв своїх агентів для перевірки та підтвердження цієї інформації. Після цього росіяни обирали цілі, завдавали по них ударів і фіксували факти знищення.

Низка правозахисних громадських організацій, які закликали нардепів не голосувати за цей законопроєкт, заявили, що, по-перше, він обмежує доступ до судових рішень у справах, які становлять особливий суспільний інтерес, і, по-друге, надає суддям право на власний розсуд вилучати із судових рішень інформацію, що «може зашкодити безпеці» у справах, розглянутих у відкритому засіданні. Фактично через засекречення справ можуть замовчуватися випадки розкрадання грошей оборонного бюджету і це продукуватиме ще більшу безкарність. Ви визнаєте, що у ваших нібито благих намірів є зворотній бік?

У всього є зворотній бік. Але цей законопроект не передбачає, що судові рішення не будуть видаватись учасникам провадження. Передбачається лише обмеження загального доступу до них через електронний реєстр для невизначеного кола осіб, зокрема, для країни-агресора, яка чудово таким чином збирає інформацію. Якщо постійно апелювати до можливих зловживань, тоді можна взагалі не приймати закони, бо зловживання завжди можливі. Просто за цей рік я ні від кого не почув альтернативних механізмів, як мінімізувати ту велику небезпеку, про яку я казав. Проте точно знаю, що через цю відкритість ми, на жаль, зазнали серйозної шкоди та втрати для нашої безпеки та оборони. Доки ж цей законопроєкт не прийнятий, ми завжди готові до конструктивних пропозицій.

Щодо мобілізації, то після прийняття змін до закону про мобілізацію ми комітетом прийняли рішення про розгляд можливості зміни законопроєкту №7033-д до другого читання у зв’язку з новими реаліями. І до другого читання будуть вноситися зміни у цій частині. Для чого це потрібно? Мабуть, навряд чи хто вважає правильним, що ворог може отримувати інформацію про кількість осіб, які не виконують військовий обов'язок, та ще й в розрізі по районах по всій Україні. При цьому достатньо досить нехитрих маніпуляцій, аби легко встановити прізвище, ім'я і по батькові кожної конкретної особи. Цю інформацію можна згодом використати і для ІПСО, і для подальших комунікацій і можливості вербування родичів таких осіб. Але знову ж кожній особі, яка є учасником таких судових справ, як зараз, так і надалі будуть видаватися всі рішення судів, які вони можуть потім публікувати в соцмережах і будь-де. Пропонується лише закрити до них загальний доступ. Все-таки давайте на одну шальку терезів покладемо те, що ворог буде знати кількість осіб, які ухиляються від призову, з можливістю навіть визначити їхні ПІБ, а на іншу резонансні заголовки в ЗМІ про ту чи іншу судову справу. На жаль, інколи заради гарних заголовків ми жертвуємо питаннями безпеки нашої країни.

Зеленський буде президентом до закінчення воєнного стану. Це питання врегульоване

Конституційний Суд, який останніми роками переслідують різноманітні проблеми, і досі залишається неукомплектованим, голосування тлумачів Основного Закону на межі кворуму. Коли очікувати, що ця ключова судова інституція нарешті запрацює повноцінно?

Те, що потрібно було від парламенту, він зробив прийняв відповідний законопроєкт, що було умовою кандидатства України в Євросоюзі. Ми змінили процедури добору, і відбувся найбільш публічний конкурс на посаду судді Конституційного Суду з прямими трансляціями в YouТube. Процес контролювала дорадча група експертів, яка наполовину складалася з представників міжнародних партнерів, що мали найбільший вплив при голосуванні. На жаль, за наслідками піврічної діяльності Дорадчої групи експертів Верховна Рада отримала трьох кандидатів, а тому замість трьох вакантних посад за своєю квотою змогла призначити лише одного (бо мало бути два кандидата на одне місце). Але навіть показове призначення цього кандидата змогло об'єднати майже всю залу парламенту. Мабуть, вперше в новітній історії призначення суддів Конституційного Суду обійшлося без скандалів та взаємних образ. Так сталося через відкритий прозорий публічний конкурс, який був абсолютно убезпечений від будь-якого політичного втручання і впливу. Так само влада відмовилась і від впливу на призначення членів Вищої ради правосуддя та членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів.

Коли вдасться заповнити інші квоти в Конституційному Суді залежить знову-таки від Дорадчої групи експертів, яка, власне, і займається добором та просіюванням всіх кандидатів. Наш комітет знову оголосив конкурс на дві вакантні посади від Верховної Ради, і зараз триває процедура прийняття документів. Користуючись нагодою, хочу закликати всіх наших високопрофесійних правників брати участь в цьому конкурсі.

Є й друга частина питання щодо діяльності Конституційного Суду. У парламенті давно лежить вже прийнятий в першому читанні законопроект №4533 про конституційну процедуру. Колись навіть Венеціанська комісія, даючи аналіз по законопроєкту про добір суддів Конституційного суду, рекомендувала прийняти ці проєкти разом. Наразі прийняття законопроєкту про конституційну процедуру заблоковано певною політичною силою, яка наполягає на тому, що будуть кожну свою правку ставити на голосування. А їх там більше 1200 штук. З моменту його прийняття за основу вже дещо змінилось законодавство, тому є сенс ще доопрацьовувати таблицю до другого читання. Якщо прийняти цей законопроєкт, це дасть можливість врегулювати внутрішню процедуру розгляду справ Конституційним судом.

Як ви оцінюєте нинішній стан цього органу, з яким у команди Володимира Зеленського з самого початку не дуже склалися стосунки?

Станом на зараз у суддів Конституційного суду є кворум, що формально дає їм можливість працювати. Власне, вони і працюють та приймають рішення. Принаймні матеріально-технічне забезпечення у них є, мінімальна кількість суддів також. А організація роботи всередині самого Конституційного Суду це вже питання до самого суду.

На сьогодні суд багато справ розглядає в складі сенатів, коли при максимальному складі у 18 суддів положення будь-якого закону можуть бути визнані неконституційними голосами лише чотирьох суддів.

Це, на мою думку, є неправильним, і цей момент врегульований в законопроєкті №4533. Але поки опозиційні сили не дають можливості його прийняти.

Ані Офіс президент, ані Верховна Рада не ризикнули направити до Конституційного Суду подання, яке б остаточно поставило крапку в тлумаченні норм Конституції, які стосуються проведення президентських виборів під час воєнного стану. І зараз ми чуємо і ще почуємо купу спекуляцій з приводу легітимності президента України як зовні, так і всередині країни. Що завадило цю крапку поставити? Відсутність впевненості в тому, що суд в нинішньому стані ухвалить виважене рішення?

Я не розумію, що і кому треба роз’яснювати. У нас є положення Конституції і закону «Про правовий режим воєнного стану», в яких все зазначено. З діючих норм все, що стосується юридичної частини, є очевидним і зрозумілим. А з того, що стосується політичної частини, то була заява всіх лідерів фракцій та депутатських груп про те, що жодних підстав для проведення виборів, завершення строку повноважень президента і так далі немає. Тобто врегульоване питання, що Володимир Зеленський буде президентом до закінчення воєнного стану і проведення нових виборів президента.

Виборів може і не бути, але ті, хто просуває тему президентської легітимності, кивають на те, що після 20 травня вся влада переходить до парламенту. Що заважало підстрахуватися?

Підстрахуватися від чого від ІПСО Російської Федерації?

«ІПСО Російської Федерації» повторюють і деякі ваші колеги по Верховній Раді наприклад, ексспікер Дмитро Разумков.

Ну, у нас 400 депутатів, може, хтось щось і говорить. Знаєте, якоюсь дивною видається історія, коли російський ніби президент Путін говорить, що варто би нам подати з цього приводу до Конституційного Суду, і йому підіграють деякі наші політики. Якщо ми на кожну ІПСО Російської Федерації будемо вестись і бігти вчиняти якісь дії, то це не додасть нам ані сил, ані суб'єктності. Лише заведе у глухий кут.

За даними Вищої кваліфікаційної комісії суддів, станом на 20 травня 2024 року місцеві суди заповнені лише на дві третини (нестача складає майже 1,5 тисячі із 5 тисяч посад), а апеляційної інстанції наполовину (701 посада вакантна, при загальній кількості посад у 1357). У вищих спецсудах (це Вищий антикорупційний суд та його палата, а також Вищий суд з питань інтелектуальної власності, що досі не запрацював) не вистачає 55 суддів, а у Верховному суді 39 суддів. Як прискорити добір суддів і вирішити ці давні кадрові проблеми, з якими суди стикалися ще до великої війни?

Перш за все, парламент прийняв наприкінці минулого року зміни до процедур добору на посаду суддів, і станом на зараз Вища кваліфікаційна комісія суддів (ВККС) працює над цим. Просто у комісії накопичилася купа завдань: починаючи від кваліфікаційного оцінювання, закінчуючи добором до Вищого антикорупційного суду. Також ВККС у деяких питаннях співпрацює з Громадською радою доброчесності, у якої теж є свої певні спроможності щодо опрацювання кандидатур. Власне, питання впирається лише в ці спроможності і проведення процедур. Зі свого боку можу сказати, що ВККС, завдяки конструктивній позиції і бюджетного комітету Верховної Ради і Мінфіну, отримала достатнє бюджетне фінансування для виконання всіх важливих функцій.

При прискоренні процесу важливо не втратити якість. Є певні етапи добору суддів, які, можливо, слід додатково оптимізувати. Ми перебуваємо у контакті з Вищою кваліфікаційною комісією суддів і Вищою радою правосуддя щодо проведення спеціальних перевірок. Є питання проведення екзамену на визначення когнітивних якостей суддів його було запроваджено за пропозицією і рекомендацією наших міжнародних партнерів. Але поки ВККС не має екзаменаційних завдань і розуміння того, звідки вони їх візьмуть.

Нещодавно було проведено конкурс до судів перших інстанцій і там близько 300 нових суддів зараз трошки додадуть свіжої крові. Але найбільш критична ситуація склалася в апеляційних судах. Пріоритет номер один заповнити саме ці вакансії, і ВККС це робить.

Судді це особливий кадровий ресурс, їх навряд чи можна масово рекрутувати, просто давши оголошення в Інтернеті. Де можна знайти таку їхню кількість, аби покрити існуючій дефіцит? Дефіцит пов’язаний тільки з тим, що ВККС не працювала кілька років?

В Україні суддю можна обрати тільки за конкурсною процедурою. А такі процедури могла здійснювати виключно ВККС, повноважний склад якої розпочав роботу лише минулого року. Звичайно, така тривала пауза в роботі мала наслідки. Та є й інша сторона медалі. Вже неодноразово окремі представники ВККС публічно зазначали, що посада судді в очах українських правників вже не є такою привабливою. Людей, які хочуть обійняти посаду судді, сьогодні значно менше, ніж, приміром, було сім років тому. І це теж є проблемою, з якою всім слід спільно працювати.

Згідно з новими правилами, на бронювання відтепер можуть розраховувати тільки 50% військовозобов’язаних працівників апаратів судів. Але ця квота в багатьох судах вже була вичерпана до набрання чинності законом про посилення мобілізаційних заходів. Чи є це серйозною проблемою для судів, де кадрів і так хронічно не вистачає?

Новий порядок бронювання прийнято у зв’язку з нещодавнім законом про мобілізацію і цим питанням опікувався комітет з питань національної безпеки. Проте я, спільно з іншими членами комітету з питань правової політики, активно відстоював позицію, щоб судді мали відстрочку і якомога більше працівників апаратів судів могли бути заброньовані. Адже від цього безпосередньо залежить спроможність судової системи. Уряд передбачив для апаратів судів бронювання на рівні 50%. Мені особисто дивна така позиція, особливо коли уряд дає повне бронювання для виконавців проєктів міжнародної технічної допомоги. Судова влада точно є не менш важливою.

Рік тому антикорупційні органи гучно затримали голову Верховного суду Всеволода Князєва при отриманні хабаря на суму $3 млн. Він досі перебуває під слідством. Тоді ж обшуки проводилися ще у 18 суддів Верховного суду. «Це чорний день в історії суду. Ми мусимо бути гідними та витримати цей удар», так тоді відреагувала пресслужба суду. Чи не здається вам, що репутаційний удар був настільки сильним, що цю судову інституцію варто було б радикально реформувати? Ваш комітет розглядає якісь зміни щодо покращення роботи Верховного суду?

Станом на зараз в комітеті є зареєстровані законопроєкти, які стосуються перевірки суддів Верховного Суду і зміни в роботі Великої палати суду. Інших законопроєктів, які стосуються якоїсь реорганізації діяльності суду, у нас немає. Ну, і взагалі в питаннях реформування, а тим більше такої структури як Верховний Суд, треба бути досить обережними. Бо в 2016 році парламент і тодішній президент вже реформували Верховний суд України, наслідком чого було рішення Конституційного суду про визнання неконституційним багатьох положень. І у нас до 2023 року де-факто і де-юре було два верховних суди. Взагалі треба займатися не стільки постійною зміною законів, скільки моніторингом впровадження вже прийнятих.

Чи можна казати, що після показового процесу над Князєвим Верховний Суд очистився і запрацював, як належить такій поважній структурі?

Я б не говорив, хто очистився, а хто ні. У повідомленні Спеціалізованої антикорупційної прокуратури щодо корупції у Верховному Суді йшлося, що розкрито схему, де, окрім голови, були задіяні і судді. Але станом на зараз, наскільки я знаю, питання стоїть тільки щодо Князєва. Якщо є питання ще до когось, то органи, які розслідують, мають пред’явити обвинувачення, якщо вони, звісно, у них є.

У нас як у законодавця є завдання надати інструменти всім органам влади для того, аби можливі порушення мали наслідком відповідальність. Є кримінальна відповідальність за отримання неправомірної вигоди це компетенція наших правоохоронних органів. У випадку Князєва НАБУ та САП відпрацювали і ніхто їм не заважав. Ви можете собі уявити, щоб колись у попередній історії України міг бути затриманий голова Верховного Суду? І от це відбулося, що свідчить про всі можливості у наших антикорупційних і правоохоронних органів працювати щодо будь-яких осіб.

Питання дисциплінарної відповідальності, зокрема, недоброчесності, лежить здебільшого у площині роботи Вищої ради правосуддя і Національного агентства з запобігання корупції. Оскільки у нас судова гілка влади є окремою, парламент досить обмежений у впливі на неї. Те, що ми можемо, це приймати закони і надавати всі інструменти Вищій раді правосуддя. Власне, ми відновили її роботу, провели конкурс з міжнародними партнерами на посади членів ВРП. Ми навіть змінили умови набору на посади дисциплінарних інспекторів, які мають первісно розглядати скарги, і зараз триває конкурс на ці посади. Тепер черга за імплементацією і впровадженням цих законів.

Розслідувачі Bihus.info повідомляли, що починаючи з 2016 року, з державного бюджету направлено понад пів мільярда гривень на утримання служителів Феміди ліквідованих вищих судів. Ця ж ситуація повторюється з ліквідованим Окружним адмінсудом Києва: на кінець листопада 2023 року в суді нараховувався 51 суддя, яким за січень-листопад минулого року було нараховано понад 65 млн грн винагороди. Що треба змінювати, аби припинити неефективне витрачання бюджету?

Історія з вищими судами якраз і є наслідком отієї недолугої судової реформи, яку влаштував попередній склад парламенту. Ми, аби закінчити цю історію, в 2023 році прийняли відповідний закон, в тому числі, з урахуванням рішення Конституційного Суду. І тепер у вищих спеціалізованих судах всі судді або пішли у відставку або переведені до інших судів.

Міністерство оборони прийняло вже 15 відповідних постанов для виконання закону про мобілізацію

Ми вже згадували закон про мобілізацію, який набрав чинності 18 травня. Минув певний час, протягом якого стали добре помітні його недоліки та різночитання. Які норми закону все ж доведеться змінювати?

Все-таки цей закон не є головним предметом відання нашого комітету. Я був лише на деяких засіданнях головного комітету з питань нацбезпеки та оборони, де й відбувається дискусія обґрунтування тих чи інших положень. Те, що виникають певні непорозуміння у застосуванні цього закону, це очевидно. Я теж все це бачу в ЗМІ. Але не забувайте, що стосовно цього закону має бути прийнята низка підзаконних нормативно-правових актів. Здається, Міністерство оборони прийняло вже 15 відповідних постанов.

Якраз з цими підзаконними актами від Камбіну здіймаються скандали, коли уряд суттєво змінює деякі норми закону, а після розголосу змушений «здавати назад». Чи має парламент якось активніше на це реагувати, чи після прийняття закону він просто вмиває руки?

Звісно, парламент, як представницький орган українського народу, на такі чутливі випадки має реагувати, але реагування не завжди має виглядати як внесення змін до закону. Якщо підзаконний нормативно-правовий акт суперечить закону чи не узгоджується з ним, є різні форми реагування зокрема, й заслуховування профільного міністра або відповідальних осіб на комітеті чи в залі парламенту. Якщо така необхідність виникне, то це має відпрацьовувати комітет з нацбезпеки, у віданні якого безпосередньо знаходиться це питання.

За час великої війни 30 народних депутатів достроково втратили мандат, і зараз у Верховній Раді рекордно низька кількість нардепів 401. При цьому, за словами лідера фракції «Слуга народу» Давида Арахамії, є ще багато парламентарів, які готові скласти мандат, але їх не відпускають. Аналітики підрахували, що у групі ризику перебуває близько 50 нардепів. Тобто якщо Раду покине ще 100 з них, вона просто не зможе ухвалювати рішення, які вимагатимуть конституційної більшості. Та й зі «звичайними» рішеннями будуть проблеми. Ви бачите такі загрози?

Станом на зараз не бачу. У всіх є розуміння, що це наша відповідальність перед людьми і Україною.

Павло Вуєць, Віталій Тараненко, «Главком»

Список учасників довгоочікуваного Саміту миру, який має відбутися 15-16 червня на швейцарському курорті Бюргеншток, постійно змінюється. Станом на середу, за даними ЗМІ, кількість держав і міжнародних організацій, що візьмуть у ньому участь, складає 78. Близько половини з них будуть представлені на найвищому рівні главами держав та урядів. Водночас президентка Швейцарії Віола Амгерд наголошує: перелік учасників постійно змінюється і це триватиме до останнього дня перед початком заходу.

Варто зауважити, що сама по собі кількість держав, що буде представлена на саміті, не означає, що всі вони підтримують «Формулу миру», у тому вигляді, в якому її презентував Київ. Власне, задля якомога більшого представництва на заході українська сторона вже вгамувала свої апетити. У Швейцарії темою для обговорення стануть лише три пункти мирного плану із десяти, причому найбільш «неконфлікті»: безпека об'єктів ядерної енергетики, продовольча безпека з гарантією вільного судноплавства у Чорному та Азовському морях, а також звільнення всіх військовополонених та незаконно переміщених цивільних осіб. А ось про ключове виведення російських військ з окупованих українських територій не йтиметься. Ба більше, у ЗМІ вже потрапив підсумковий документ саміту, де максимально згладжені всі гострі кути через позиції тих країн, які досі вірять у компроміс з Росією. Кремль, який на цей захід запрошений не був і відгукується щодо нього зневажливо, докладає максимум зусиль, аби його результати були максимально нікчемними. Разом з такими країнами, як Китай та Бразилія, Москва просуває свою «мирну формулу», де про жодну деокупацію не йдеться.

Голова парламентського комітету з правової політики нардеп від «Слуги народу» Денис Маслов відповідає в президентській команді за сьомий пункт української «Формули миру», який лаконічно названо «справедливість». Він також не буде обговорюватися на саміті у Швейцарії і, враховуючи загальний обережний настрій цього заходу, це не дивно. Поняття справедливості, зокрема, передбачає відшкодування мільярдних збитків, які зазнала Україна за час війни, за рахунок агресора, та створення спецтрибуналу над головними винуватцями цієї трагедії. І якщо питання використання арештованих російських активів на користь України потроху зрушило з місця, то трибунал над Путіним і Ко досі лишається темою, яку світ намагається уникати.

В інтерв’ю «Главкому» депутат Маслов розповідає, який саме результат хоче отримати Україна на вистражданому саміті, що саме заважає швидкому створенню трибуналу над кремлівськими воєнними злочинцями та як рішення українських судів зможуть допомогти отримати компенсації за зруйноване росіянами житло.

За попередніми даними, близько 80 країн та міжнародних організацій підтвердили свою участь в ініційованому Україною Глобальному саміті миру у Швейцарії, і ця цифра ще може змінюватися. Але початкові очікування від цього заходу явно знизилися: не вдалося залучити кількох ключових гостей; коло пунктів української «Формули миру», що буде на нього винесене, дуже обмежене; підсумковий документ, що вже просочився у ЗМІ, видається аж надто компромісним для України. Який результат дасть підстави говорити, що саміт відбувся вдало?

Буду говорити виключно про свою точку зору. Попередня серія зустрічей на рівні радників, міністрів у Копенгагені, Джидді, на Мальті проводилась задля того, аби зібрати максимальну підтримку різних держав світу з різних континентів українського бачення вирішення війни Російської Федерації проти України.

Також є інші «формули», наприклад, зараз Китай каже, що у нього є своє бачення завершення війни, яке підтримують певні країни. Тобто відбувається певне змагання цих «формул», але Україна першою розпочала цей процес. І головним є саме підтримка української «Формули миру» максимальною кількістю країн і те, що можливі майбутні перемовини в різних форматах базуватимуться саме на ній.

«Формула миру» президента Зеленського складається з 10 пунктів, але у Швейцарії будуть розглядатися лише три з них. Вони є, скажімо так, найменш дискусійними, але лишаються ще сім пунктів, серед яких найважливіші зокрема, деокупація української території. Якщо на саміті будуть підтримані лише перші три пункти, чи це означає, що вже буде привід залучити Росію до перемовин?

Дійсно, три основні пункти, що винесені на розгляд саміту, є найменш дискусійними, тому що вони цілком зрозумілі і прийнятні для всіх країн з будь-яких куточків світу. Цілком очевидно, що всіх бентежить питання ядерної безпеки, продовольчої безпеки і повернення військовополонених та цивільних заручників, особливо дітей. Важко буде будь-якій країні щось протиставити цим положенням, які ґрунтуються на статуті ООН і принципах міжнародного права.

Але необов'язково в підсумковому документі йтиметься тільки про ці три пункти, там може бути згадана «Формула миру» загалом, це вже залежить від дипломатичної роботи. Але за тими трьома пунктами вже зараз можна вибудувати конкретний план дій і перейти до практичних кроків. Якщо ми кажемо про радіаційну безпеку, то конкретним кроком були б заклик і примус Російської Федерації до звільнення Запорізької АЕС та застереження для країни-агресора від атак по об'єктах, пов'язаним з радіаційною безпекою. І мова тут не тільки про атомні електростанції.

Ми вважаємо, що будь-які перемовини мають базуватися саме на нашій «Формулі миру»

Що стосується забезпечення продовольчої безпеки, то в українській «Формулі миру» є конкретні кроки насамперед розблокування наших портів. Йдеться про порти Одеси, Миколаєва, теоретично Херсону (про порти на окупованих територіях буде йти мова, коли вже дійде безпосередньо до деокупації)… Потрібно збільшувати обсяги експорту-імпорту вантажів через ці морські порти і розширювати перелік продукції це має бути не тільки зерно, а й інші товари, яких потребують Україна та інші країни світу. І може бути відпрацьований конкретний план наслідків, які настануть для РФ при атаках на морську транспортну інфраструктуру та логістичні шляхи.

Щодо обміну військовополоненими, повернення дітей та цивільних, які утримуються як заручники на тимчасово окупованих територіях, тут теж можливий план дій з обміну «всіх на всіх». Має бути активнішою позиція міжнародних організацій (маю на увазі в першу чергу Червоний Хрест) щодо верифікації і нагляду за умовами утримання.

Тож стосовно цих трьох пунктів можна отримати політичну і дипломатичну підтримку і за наслідками саміту переходити вже до реалізації конкретних пропозицій. Як би там не було, цей саміт це у першу чергу мобілізація підтримки світової спільноти, щоб будь-які перемовини будувались не на китайській, турецькій чи іншій «формулі», а на нашій.

Росія прогнозовано сприйняла цей Саміт миру у штики, і від її офіційних осіб можна було почути від «чому нас не запросили» до «ми б і так не поїхали». Якої реакції російської сторони можна очікувати за підсумками заходу і хто може бути посередником, який передасть ці підсумки у Москву? Чи достатньо того, що там про них дізнаються з відкритих джерел?

Чесно кажучи, не дуже хвилює, що скажуть представники РФ, бо вони завжди публічно говорять одне, думають інше, роблять третє… Точно якби їм було байдуже до цього саміту не просто як до івенту, а саме до процесу мобілізації світової підтримки України мабуть, не лунало б інших «мирних формул», і сам Путін не казав би, що вони підтримують китайську. Більш того, наш президент сказав про те, що Російська Федерація всіляко протидіє проведенню цього саміту і мобілізації підтримки, і у мене немає підстав йому не вірити.

Щодо посередників то є різні країни, які мають контакти і з Україною, і з Росією. Якщо в агресора дійсно є воля припиняти агресію, то, повірте, знайти посередника чи комунікатора не є великою проблемою. Не думаю, що для РФ процес збору саміту, його регламент та наслідки є таємницею. Вона напевно дуже уважно і прискіпливо за цим стежить.

Чи Україною принаймні теоретично розглядався варіант, аби дослухатися до китайської «формули» чи інших альтернативних? Не у контексті цього саміту, а взагалі.

Наша пропозиція ґрунтується на нормах статуту ООН і зрозумілих правилах цивілізованого світу, і ми вважаємо, що будь-які перемовини мають базуватися саме на нашій «Формулі миру». Разом з тим, на мою особисту думку, ми маємо бути дуже уважними до будь-яких інших пропозицій та закликів, які лунають від різних країн світу. Але базовим є саме наше бачення. Тому що коли ми бачимо китайську «формулу», то одразу постає питання а де там виведення з України російських військ?

Може, тому деякі країни вважають китайський варіант більш приземленим та реалістичним?

Я не чув з вуст офіційних представників інших країн заперечень щодо конкретних пунктів нашої «Формули миру» чи безпосередньо щодо того, що Росія має вивести свої війська з території України. І від Китаю, до речі, не чув також.

У складі робочої групи на чолі з головою Офісу президента Андрієм Єрмаком ви берету участь у створенні міжнародного трибуналу щодо розслідування воєнних злочинів Росії. Нещодавно президент Латвії Едгарс Рінкевічс висловив думку, що такий трибунал необхідно створити у рамках ООН. Натомість США підтримують «інтернаціоналізований трибунал» для України, який буде частиною української судової системи із залученням міжнародних прокурорів. Офіс президента теж підтримав створення «інтернаціоналізованого трибуналу», але не в Україні і не як частини української судової системи. Який варіант з усіх, що обговорюються, може бути найбільше ефективним і чому?

Для мене найбільш правильною видається ідея створення трибуналу на підставі резолюції Генеральної асамблеї ООН. Зрештою ця організація має свій статут, який брутально порушила Російська Федерація, є резолюції Генеральної асамблеї ООН, які визнають факт російської агресії. Але очевидно, що такий трибунал досі не створений, тому що немає необхідної кількості голосів в Генасамблеї. Тому є другий варіант, який теж видається прийнятним, це створення трибуналу на підставі міжнародної угоди, до якої можуть приєднуватись всі ті країни, які розділяють ідею, що за злочин агресії не може не бути відповідальності.

Якби це підпадало під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, то Україна, може, і не ставила б питання створення трибуналу. Але, на жаль, Міжнародний кримінальний суд не має юрисдикції для розгляду якраз цього злочину, і ця прогалина в міжнародному праві може бути заповнена тільки створенням спеціального трибуналу. Є багато експертів зі світовим ім'ям в галузі міжнародного права з різних країн світу, які ретельно досліджували цю ідею і її підтримують. Зрештою, якщо трибунал буде створений на підставі багатосторонньої міжнародної угоди, то я не бачу перешкод, щоб Генеральна асамблея ООН теж в такому випадку відреагувала і підтримала легітимність такого трибуналу. Все-таки стояти осторонь найбільшої війни на території Європи з часів Другої Світової для такої організації як ООН є не дуже правильно.

Мілошевич теж думав, що він завжди буде при владі

Які найбільші перешкоди для створення трибуналу? Тільки небажання світових лідерів зв’язуватися з цією процедурою?

Найбільший камінь спотикання це дискусії з нашими міжнародними партнерами щодо персонального імунітету «трійки», а саме президента РФ, прем'єр-міністра і міністра закордонних справ. Бо за міжнародним правом вважається, що вони користуються імунітетом. Дискусії навколо цього ведуться у межах основної групи, де представлені 40 країн світу разом з Україною і де вирішуються, зокрема, юридичні та технічні питання, пов'язані зі створенням трибуналу.

Але тут варто подивитись ретроспективно на той шлях, який ми пройшли за трохи більше ніж два роки. У липні 2022 року я був на 20-річчі з початку роботи Міжнародного кримінального суду і мав можливість говорити з багатьма відомими людьми з колишніми суддями, прокурорами з різних країн світу.

І тоді, мабуть, 90% не вірили в те, що створення трибуналу є можливим. Мене переконували, що на це ніколи не погодяться великі країни, але станом на зараз ми вже маємо підтримку самої ідеї створення трибуналу. Водночас одне з ключових питань імунітет «трійки» досі залишається невирішеним.

А якщо теоретично виникне така ситуація, коли створення трибуналу буде погоджене, але з умовою не чіпати, власне, головного розпалювача цієї війни, Україна на це дасть згоду?

Якби українська сторона погоджувалась на все, що нам пропонують, вже давно багато чого було б створено. Але чи було б це правильно, треба запитати наших громадян чи готові вони прописувати виключення для трьох осіб, які є головними відповідальними за цю війну?

Мені здається, що країна-агресор, яка плюндрує міжнародне право, не може користуватися його захистом.

Наші громадяни багато чого можуть сказати, якщо їх спитати, і щоб Крим вже завтра повернули. Але ж ви бачите реалії, в яких перебувають світові політики і якими вони керуються в питанні створення цього трибуналу.

Ми ж хочемо створити трибунал для того, щоб ті, хто приймали рішення про початок агресії, про введення в Україну військ та хто виконував ці злочинні накази, були притягнуті до відповідальності. І виключень тут бути не може.

Як ви вважаєте, у цьому питанні час грає на Україну чи проти? Наша війна у світі, на жаль, перетворилася на рутину, і питання трибуналу для тих, хто її розв’язав, може розійтися з бажанням світу домовитися швидше її завершити.

Я не вважаю, що трибунал може заважати якомусь перемовному процесу. По-перше, станом на сьогодні вже діє ордер Міжнародного кримінального суду на арешт Путіна. Чи він може перешкодити перемовному процесу? Вважаю, що ні. Путін просто-напросто нікуди не буде виїжджати, як він і зараз не виїжджає до тих країн, які можуть виконати ордер на його арешт. І по-друге, при створенні трибуналу стоїть питання можливості розгляду справ in absentia за відсутності обвинуваченого чи підсудного. І тут теж є різні позиції. Зокрема, й така, що може бути реалізований частковий варіант коли суд на певному етапі зупиняється і очікує, поки особу буде затримано.

І чи буде Путін у майбутньому так званим президентом Російської Федерації чи ні це ще величезне питання. Мілошевич теж думав, що він завжди буде при владі, а пройшло декілька років і сталося зовсім інакше. Але включати будь-яку умову про те, що хтось має імунітет, станом на зараз не видається правильним.

Так яким ви бачите подальший алгоритм створення трибуналу? Бо зі сторони видається, що процес рухається надто повільно і може в такому режимі перебувати ще протягом невизначеного часу.

Було рішення Комітету міністрів Ради Європи дати доручення Генеральному секретарю Ради Європи на підготовку документів для укладення угоди з Україною щодо створення трибуналу. Ця пропозиція зараз на столі і з нею можна працювати. Цього місяця буде наступна зустріч основної робочої групи, де вже, можливо, будуть представлені певні драфти документів щодо можливості укладення угоди про створення трибуналу між Україною і Радою Європи.

Далі очікується серйозна робота над статутом цього трибуналу, де, у тому числі, можуть бути вирішені питання розгляду імунітету, in absentia і багато всього іншого. Ця робота займе певний проміжок часу, але українська сторона робила та зробить все необхідне для того, щоб трибунал було створено якнайшвидше.

Хоча б приблизні терміни можете назвати?

Все залежить від політичної волі якщо вона завтра буде у всіх наших партнерів, то технічні моменти можна опрацювати буквально за декілька тижнів. З української сторони за юридичною частиною проблем точно не буде.

Майже рік у Гаазі працює Міжнародний центр переслідування за злочин агресії проти України. Він збирає докази та проводить їхній аналіз для майбутніх судових процесів на національному й міжнародному рівнях. Які докази вже зібрані?

Не маю доступу до доказів, які збирає цей центр, це непублічна інформація. Але вважаю, що цей центр вже є певним елементом майбутнього трибуналу. Його завданням є пошук і збереження доказів для трибуналу тобто формування доказової бази під майбутній обвинувальний висновок. У Міжнародному кримінальному суді є Офіс прокурора, який теж збирає докази, формує обвинувачення. Це якраз і є частковий елемент майбутнього міжнародного трибуналу за злочин агресії проти України.

Раніше ви констатували, що самих арештованих за кордоном російських активів для відбудови всього зруйнованого у результаті агресії недостатньо. Тому РФ після нашої перемоги має платити репарації. Можемо говорити про хоча б орієнтовний порядок цих сум для України?

Називати конкретні суми було б спекуляцією, наразі це все гадання на кавовій гущі. Є руйнація нашої інфраструктури, яку оцінюють Світовий банк, наш Кабмін і так далі. Якщо у нас понад 150 тис. зруйнованих інфраструктурних об'єктів, серед яких, зокрема, приватні житлові будинки, квартири і так далі, то очевидно, що мова йде про сотні мільярдів євро шкоди, завданої лише нашій інфраструктурі та нерухомому майну. Якщо ж сюди додати шкоду, завдану екології, заміновані об'єкти, які потребують колосальних коштів для розмінування, та головне біль та страждання наших людей, шкоду, завдану життю та здоров'ю, то очевидно, що арештованих російських активів в 300 млрд євро і близько не вистачить. Думаю, йдеться більше, ніж про трильйон євро.

Тут можна подивитись на світовий досвід. Коли була окупація Іраком Кувейту, то потім Ірак ще багато років сплачував Кувейту відшкодування, у тому числі, за рахунок отриманих прибутків від продажу корисних копалин. Думаю, що до РФ можна застосувати аналогічний захід. Є різні механізми наприклад, введення додаткового оподаткування від постачання російських товарів з боку країн-контрагентів і так далі.

Починаючи з періоду проведення АТО і дотепер українські суди масово продукують рішення, які передбачають стягнення матеріальної та моральної компенсації із Росії як держави-агресора на користь потерпілих українців. Суми відшкодувань вимірюються мільйонами гривень. Проте, зрозуміло, що ці гроші наразі віртуальні, оскільки ніхто поки не може змусити Росію їх сплачувати. Яку роль вказані рішення національних судів можуть відіграти, наприклад, для Європейського суду з прав людини, для майбутніх репарацій?

На сьогодні немає механізму виконання цих рішень, тому що в міжнародному праві є принцип імунітету країни від національних судових органів іншої країни і від виконання рішень проти держави. Це може відбуватися лише за певних умов і за умови погодження між державами, чого в нашому випадку нема. Станом на зараз я не маю інформації про те, щоб якесь з цих рішень було виконане в іноземній юрисдикції. Є тільки зведене виконавче провадження Міністерства юстиції стосовно виконання таких рішень, але російські активи в Україні вже знаходяться під санкціями та конфісковані.

Але ми ж кажемо про майбутнє.

Скажу особисту точку зору щодо того, як можуть бути використані рішення національних судів. У нас зараз створюється міжнародний трьохскладовий механізм відшкодування збитків, завданих країною-агресором. Перший елемент це Реєстр збитків, який вже створений, другий елемент компенсаційна комісія, яка має бути створена, і третій елемент це якраз фонд, який має наповнюватись із різних джерел і звідки мають відшкодовуватись збитки.

З 2 квітня українці вже мають право подавати до Реєстру збитків через «Дію» заяви на відшкодування завданої шкоди. Поки це стосується лише житла, але далі кількість видів шкоди буде розширюватись. Загалом Міжнародний реєстр збитків визначив 41 вид збитків і поступово для українців будуть відкриватись інші категорії. Зараз цей процес триває і компенсаційна комісія, яка буде створена на підставі конкретних заяв із доказами, встановлюватиме розмір відшкодування по кожній конкретній заяві.

І от якраз на етапі подання заяви та на етапі визначення компенсаційною комісією розміру відшкодування, ці рішення національних судів можуть бути одним із доказів факту розміру і виду завданої шкоди. Тому, є сенс долучати ці рішення до заяв наших громадян до Міжнародного реєстру збитків.

Арештованих російських активів у 300 млрд євро і близько не вистачить для компенсації збитків України. Думаю, вже йдеться більше, ніж про трильйон євро

Зараз обговорюється питання американського кредиту Україні у розмірі $50 млрд, який буде гаситися прибутком від заморожених російських активів. Лідери країн «Великої сімки» днями зустрінуться в Італії задля обговорення плану надання кредитів Україні за рахунок прибутку від заморожених активів російського Центробанку на суму близько $280 млрд. Як гадаєте, коли Україна зможе реально «доторкнутися» до російських грошей хоча б в якомусь вигляді і на які потреби їх доцільніше витратити?

Щодо пропозиції кредитування, думаю, українська сторона має її опрацювати і висловити свою позицію. Але я вважаю, що європейські країни вже давно мали прийняти рішення про передачу всіх заморожених активів Україні, а не просто передавати прибутки чи податки з них. Як ці кошти використовувати цілком зрозуміло: у першу чергу вони мають спрямовуватися на нашу оборону, щоб запобігти ще більшим збиткам. Проте є складнощі через позицію в першу чергу Німеччини і Франції, які звертають увагу на певні юридичні моменти стягнення цих заморожених активів. Хоча є великі дослідження і аналітичні записки багатьох міжнародних фахівців і юристів щодо можливості та навіть необхідності стягнення і використання цих активів на користь Україні як пропорційного механізму для відбиття агресії.

У другій частині інтерв’ю з Денисом Масловим, яка буде опублікована найближчим часом, «Главком» торкнувся внутрішніх питань. Голова правового комітету пояснить, чому Конституційний Суд досі не може повноцінно запрацювати, з чим пов’язаний тотальний дефіцит суддівських кадрів та навіщо Верховна Рада планує засекретити вердикти, які стосуються мобілізації.

Павло Вуєць, Віталій Тараненко, «Главком»

3 травня, вперше за час великої війни, Хмельницьку область відвідав президент Володимир Зеленський. У глави держави у цей день була особлива місія він представив нового голову облдержадміністрації Сергія Тюріна. З березня 2023-го Сергій Григорович у статусі першого заступника голови ОДА, по суті, вже керував тиловою областю.

Тюрін не чужий для Хмельниччини. Він тут виріс, закінчив виш і починав юридичну кар’єру. Потім перебрався до столиці, де близько 20 років працював адвокатом.

«Орієнтовно з 2010 року моя адвокатська компанія стабільно займалася політичним консалтингом. Зокрема, це юридичний супровід законопроєктів народних депутатів, правова допомога кандидатам у нардепи під час виборчих кампаній. Приблизно у 2019 році я зрозумів, що дозрів до державної служби. Вже тоді був на низькому старті», розповідає «Главкому» новопризначений керманич області.

Запросив Тюріна на роботу в Хмельницьку ОДА тодішній голова Сергій Гамалій. Це відбулося у грудні 2020 року. Гамалій та Тюрін друзі зі студентської лави у Хмельницькому інституті регіонального управління та права (теперішній університет управління та права імені Леоніда Юзькова).

«Я дуже радий, що нашу область очолила людина, яка в курсі стану справ краю. Людина, яка не з чуток знає, з якими проблемами і викликами доводиться стикатися щодня», так відреагував у соцмережі на указ президента Сергій Гамалій, який нині є радником голови Служби безпеки.

У порівнянні із мирним часом у кабінеті очільника Хмельницької ОДА сталися зміни з’явилося кілька нових деталей інтер’єру: прапори України з автографами оборонців, уламки «Шахеда», який росіяни маскують під свою «Герань», ворожий дрон, візуально нагадує «Мавіка», приземлений нашими воїнами на фронті.

До слова, Хмельницька область одна із тих, куди найбільше летить ворожих «Шахедів» за час «повномастабки». А місто Старокостянтинів у буквальному значенні стало кладовищем для російських дронів. В інтерв'ю «Главкому» новий очільник ОДА ухилився від прямої відповіді, який відсоток збиття ворожих повітряних цілей. Проте дав зрозуміти, щоб цей результат є достатньо високим. Між іншим, днями моніторинговий телеграм-канал-мільйонник «Николаевский Ванёк» оприлюднив цікаву статистику повітряних атак Росії на Старокостянтинів: з серпня 2023 року по місту випущено понад 60 крилатих ракет («Калібри» або ракети з бортів ТУ-95мс); до 10 «Кинджалів» (МіГ-31К); понад 130 «Шахедів». Більшість (десь 95%) зі всього цього було збито силами ППО (крім «Кинжалів», бо збивати їх там нічим).

Через тиждень після офіційного призначення Сергій Тюрін і начальник обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП) Володимир Корпач видали спільний наказ про посилення безпекових заходів на території області. Відтепер, окрім огляду документів, речей, транспортнмх засобів у мешканців Хмельниччини, перевірятимуться і службові приміщення. На запитання «Главкома», чи планується скорочення комендантської години (нині вона діє з 0:00 до 5:00 ранку), очільник Хмельниччини чітко зазначив: зовнішня загроза нікуди не зникла, ворог продовжує дестабілізувати ситуацію в країні. «Якраз комендантська година дозволяє мінімізувати пересування ворожих груп і вчасно їх виявити. Тому не плануємо її переглядати», пояснив Сергій Тюрін.

Із перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну Хмельницька область виконувала роль тилового хабу: надавала прихисток тисячам внутрішніх переселенців; розміщувала підприємства, що виїхали із зони бойових дій; передавала гуманітарну допомогу туди, де вона була потрібна; брала участь у відбудові деокупованих територій, зокрема, на Херсонщині тощо. Які першочергові завдання вам нині ставить президент?

Це безпека, оборона критично-важливих об’єктів Хмельницької області. Крім цього, соціальна підтримка цивільного населення, допомога з реабілітацією поранених військових, сприяння розвитку бізнесу. До слова, з початку вторгнення близько 7 млрд грн одержали підприємці краю у рамках держпрограми «Доступні кредити 5-7-9%». У межах урядової грантової програми «Власна справа» бізнес області отримав допомоги на суму 225 млн грн. І це лише за 2023 рік.

Окремо кипить робота над запуском нових індустріальних парків. Нині створено чотири (Хмельницький, Славута, Красилів, Городок), всього до кінця року має з’явитися вісім. З цього приводу центральна влада ухвалила низку рішень, які передбачають податкові стимули для учасників індустріальних парків.

З початку війни у рамках програми релокації до області перемістили свої виробничі потужності 60 підприємств, якими створено близько 300 робочих місць. Найбільше підприємств релокувалося з Харкова, Запоріжжя, Києва, Дніпра, Краматорська та інших міст Донецької та Луганської області. Серед релокованих виробництва гідравлічного обладнання, систем вихлопу автомобілів, електричного устаткування, деталей для автотранспортних засобів, підприємства машинобудування, продажу та ремонту сільгосптехніки та обладнання, автокранів, спецтехніки та інші.

На сьогодні 15 підприємств вже повернулися на попереднє місце провадження діяльності, два підприємства припинило свою діяльність. Водночас 43 підприємства залишилося працювати на території області.

У березні 2024 року департамент розвитку громад, будівництва та житлово-комунального господарства Хмельницької ОДА уклав низку прямих договорів на будівництво взводних опорних пунктів і ділянки невибухових загороджень загальною вартістю майже 380 млн грн. Якій прифронтовій області допомагає Хмельниччина і скільки людей та будівельної техніки там задіяно?

Хмельниччина разом із Івано-Франківською, Чернівецькою, Черкаською, Полтавською областями зводять фортифікаційні споруди на Донеччині. Скільки туди завезено робітників та техніки з області, сказати не можу зі зрозумілих причин...

За моїми оцінками, будівельні роботи ведуться максимально швидко та якісно, відповідно до проєктно-кошторисної документації. Приступили до будівництва фортифікацій з початку 2024-го. Що стосується заходів безпеки, то наші робітники перебувають на достатній відстані від лінії активних бойових дій. Загрози їхньому життю немає. Щоправда, у теперішніх реаліях «прильот» може бути у будь-який куточок України.

Журналіст-розслідувач у сфері держзакупівель Юрій Ніколов в одному з ефірів висловив скепсис щодо ефективності побудови шкільних укриттів. «Я розумію навіщо фортифікаційні споруди на фронті. Я чітко розумію навіщо накриття на підстанціях. Але навіщо підземне укриття на 800 людей у сільській школі на Черкащині за 160 млн грн. Лупашити ракетами у це село не будуть, бо там немає нічого», робить висновок розслідувач.

Якщо поглянути на Хмельниччину, то маємо таку картину. Відділ освіти, культури і туризму Китайгородської сільської ради замовив за 61,1 млн грн капремонт місцевого ліцею з ремонтом підвалів; відділ освіти, культури, молоді та спорту Сатанівської селищної ради провів тендер із будівництва центру творчості дітей та юнацтва із захисною спорудою цивільного захисту протирадіаційного укриття вартістю 54,3 млн грн; відділ освіти, молоді та спорту Новоушицької селищної ради заплатить 39,6 млн грн за капремонт дитсадка з укриттям. Наскільки подібні витрати вважаєте під час воєнного стану доцільними? Можливо, варто перенаправити це на оборону країни?

Переді мною як очільником області стоїть дві найважливіші задачі: підтримка сил оборони і захист цивільного населення. На Хмельниччині функціонує понад 3 тис. укриттів, у тому числі це стосується навчальних закладів. До речі, лише за час великої війни додатково поставили на облік 2 тис. найпростіших укриттів.

Що стосується державних закупівель, то при обласній військовій адміністрації діє робоча група «Прозорість та підзвітність», яка слідкує за ефективністю витрачання бюджетних коштів. Вона утворена наприкінці 2023 року, опрацьовано близько 300 закупівель та виявлено ознаки порушень законодавства у 32 закупівлях на суму 138 млн грн.

На мою думку, інвестиції коштів у будівництво шкільних укриттів є виправданими. По-перше, навчальні заклади місця масового скупчення людей, які повинні мати відповідний ступінь захисту. По-друге, не завжди ракети чи «Шахеди» ціляться у великі міста, трапляються «прильоти» й у села.

Попри те, що область розташована за сотні кілометрів від лінії фронту, вона все ж дуже часто потерпає від ракетно-дронових ударів росіян. У середині травня 2023 року ворог завдав чи не найбільшого удару Хмельниччині: десятки домівок мирних громадян у Хмельницькому та в сусідніх селах було пошкоджено. Близько двох десятків людей потрапили до лікарень із травмами. Досі обласна влада не розкривала подробиць. То що ж насправді відбулося?

Справді, вибухова хвиля пошкодила сотні домівок мешканців населених пунктів, які прилягають до Хмельницького. Слава Богу, обійшлося без людських жертв, кілька десятків людей одержали легкі поранення. На жаль, більше подробиць не можу повідомити у цілях безпеки. Додам лише важливий момент. Тоді росіяни розганяли ІПСО, мовляв, після атаки у Хмельницькому різко зріс радіаційний фон. Цю брехню одразу спростували результати чотирьох лабораторій: повітря було чистим.

Ще трохи статистики. У 2023 році з обласного бюджету направили 20 млн грн на відновлення закладів соціальної сфери, які зазнали руйнувань внаслідок повітряних атак ворога. Ремонт приватних осель відбувався за рахунок програми «єВідновлення» (всього було спрямовано 70 млн грн), коштів місцевих громад і міжнародної допомоги.

25 травня 2023 року президент Володимир Зеленський зняв начальника управління Служби безпеки у Хмельницькій області. І майже рік до 9 травня 2024 року це крісло було вакантним. Які результати роботи спецслужби в області?

Взаємодія між владою та спецслужбою на належному рівні. Щотижня керівник обласного управління СБУ бере участь у Раді оборони Хмельниччини, де заслуховується інформація про поточний стан справ, опрацьовуються потенційні виклики та наше реагування на них.

З початку повномасштабної агресії управління СБУ виявило на Хмельниччині 69 осіб, дії яких підпадають під статтю «державна зрада» з них 12 мешканці або уродженці нашої області. Також викрито 200 осіб, причетних до колабораційної діяльності, з яких 42 жителі області. Їхній збірний портрет приблизно однаковий: вони ненавидять Україну, не бажають їй добра; частина з них є носіями «руського міра» або банальними заробітчанами. Усі вони понесуть покарання за скоєні злочини.

Наскільки нині захищена Хмельниччина від повітряних ударів? Багато іноземних аналітиків писали, що Україна відчуває дефіцит ракет для систем протиповітряної оборони Patriot та Iris-T. Хмельниччина страждала від цього?

Кожна область України відчуває певний дефіцит озброєння. На Хмельниччині створено зенітно-кулеметний батальйон, який знищує ворожі повітряні цілі. Крім цього, постійно збільшується кількість мобільних вогневих груп, яких іще називають «ловцями «шахедів». Їхня ефективність роботи є досить високою.

Частково намагаємося закривати потребу Сил оборони за рахунок коштів обласного бюджету. Зокрема, у 2022 році було виділено 40 млн грн, у 2023 році 115 млн грн. Цього року вже 50 млн грн і готуємо виділення фінансування ще на 70 млн грн.

У жовтні 2023 року глава держави ухвалив несподіване рішення: утворив Нетішинську міську військову адміністрацію і призначив її начальника, до слова, співробітника обласного СБУ. Яка була необхідність посилення президентської вертикалі на цій території?

Це рішення було ухвалено винятково за ініціативи військових. Пізніше президент ввів військову адміністрацію у місті Вараш, де розташована Рівненська атомна електростанція. Таким чином, керівництво держави посилило безпеку у містах-супутниках.

Щодо Нетішина. Начальник Нетішинської міської військової адміністрації серед іншого відповідає за оборону і охорону Хмельницької АЕС. Відповідно, з початку березня 2024 року на всіх в’їздах та виїздах з міста переглянуто та оновлено мережу блок-постів. Крім того, міська військова адміністрація провела аудит укриттів Нетішина. Зокрема, у тамтешніх багатоквартирних будинках є 49 протирадіаційних укриттів, але вони потребують відновлення. Ці укриття ставляться на баланс та йде підготовча робота з їх облаштування.

Днями міський голова Нетішина Олександр Супрунюк поскаржився, що його повноваження частково перебрала міська військова адміністрація. І додав, що такого рішення не ухвалювала Верховна Рада. Чи відчуваєте ви конфлікт гілок влади у Нетішині?

У нас постійна робоча комунікація з органами місцевого самоврядування. Очевидно, що між міським головою та начальником міської військової адміністрації можуть виникати деякі непрості робочі питання. Проте вони знаходять компроміс і співпрацюють заради захисту своєї території.

На вашу думку, де ще на Хмельниччині потрібно запроваджуваати військові адміністрації?

Наразі таке питання не обговорюється.

Певне економічне пожвавлення в регіоні очікується з добудовою двох енергоблоків Хмельницької атомної електростанції. За інформацією Міністерства енергетики, влітку мають відновитися будівельні роботи на «заморожених» третьому і четвертому енергоблоках ХАЕС. Плюс уже розпочато підготовку до зведення п’ятого і шостого енергоблоків за американською технологією. Конкретизуйте орієнтовну вартість проєкту добудови; скільки буде залучено робітників; яка сума податку на доходи фізичних осіб (ПДФО) очікується до місцевих бюджетів тощо.

Це надважливий і максимально потрібний проєкт. Зокрема, 10% вартості будівництва третього та четвертого енергоблоків АЕС (приблизно 8 млрд грн) буде спрямовано на розвиток інфраструктури територіальних громад, які знаходяться у 30-кілометровій зоні ХАЕС. Крім цього, проєкт додасть нові робочі місця. Лише на будівництві 5 і 6 енергоблоків працюватиме три тисячі працівників. Після будівництва енергоблоків збільшиться кількість персоналу атомної станції орієнтовно на 1 тис. осіб.

Ще одна надважлива тема мобілізація. Два роки тому тодішній голова ОВА Сергій Гамалій повідомив, що Хмельниччина займає друге місце в Україні за мобілізацію військовозобов’язаних. Як нині складається ситуація?

Питання проведення мобілізаційних заходів постійно перебуває на контролі обласної військової адміністрації. Паралельно є взаємодія з Міністерством оборони щодо відкриття на Хмельниччині рекрутингових центрів. Перший із них з’явиться протягом червня у Хмельницькому. Для цього місцева влада виділить приміщення у ЦНАПі. Усього на території області буде відкрито не менше трьох рекрутингових центрів.

Варто наголосити: 18 травня набрав чинності Закон про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку. Згідно з ним, упродовж двох місяців військовозобов’язані мають оновити свої облікові дані та пройти військово-лікарські комісії (ВЛК). На Хмельниччині функціонує достатня кількість ВЛК. Окремо розроблено алгоритм дій у разі збільшення черг біля районних ТЦК та СП.

В області почастішали випадки викриття осіб, які вимагали хабарі за вирішення питань щодо зняття з військового обліку або визнання військовозобов’язаних непридатними до мобілізації. Водночас Офіс президента, Рада нацбезпеки і оборони акцентували увагу на посиленні контролю за військово-лікарськими комісіями. Що у цьому напрямку зроблено на Хмельниччині?

Затримуються посадовці та лікарі ВЛК із готівкою, яку вони вимагали у військовозобов’язаних. Зі свого боку, як керівник військової адміністрації, під час нарад із відповідальними особами за мобілізацію наголошую на нульовій толерантності до корупції.

Що стосується гучної історії у Кам’янець-Подільському районі (у 2022-2023 роках там діяла схема, за якої іногородні чоловіки за лічені дні ставали непридатними до служби «Главком»), то правоохоронці затримали всіх причетних осіб. Наразі триває досудове розслідування.

27 грудня 2023 року ви утворили Раду волонтерів в області. Вона є тимчасово діючим консультативно-дорадчим орган при обласній військовій адміністрації. Основними завданнями Ради є: вирішення нагальних проблем і сприяння забезпеченню координації діяльності волонтерів, волонтерських організацій у Хмельницькій області; вивчення і поширення кращих практик надання гуманітарної допомоги. Розкажіть, як туди потрапила громадська організація «Спілка підприємців теле- та кіноіндустрії», яку очолює голова Ради з державної підтримки кінематографії при Держкіно Артем Колюбаєв?

У Хмельницькій області надзвичайно потужний волонтерський рух. Благодійники мають постійну комунікацію з обласною владою. Із громадською організацією «Спілка підприємців теле та кіноіндустрії» та Артемом Колюбаєвим ми мали співпрацю ще під час першого хмельницького кінофестивалю, який відбувся у вересні 2021 року. Коли почалася велика війна, Спілка підприємців теле та кіноіндустрії почала надавати гуманітарну допомогу (пікапи, дрони) для Сил оборони, дислокованих на території Хмельниччини. Нині вони разом із Держкіно активно просувають благодійні проєкти на кшталт «Кіно заради перемоги» для підняття морального духу наших воїнів та внутрішньо-переміщених осіб. Тому присутність Спілки Колюбаєва у Раді волонтерів Хмельниччини є цілком прийнятною.

За час великої війни той же Колюбаєв, представники шоу-бузнесу Юрій Горбунов, Олександр Педан та інші волонтери неодноразово виїжджали за кордон через систему «Шлях». Відповідні дозволи їм видавала Хмельницька ОДА. Чи можна сьогодні узагальнити: скількох осіб ОДА випустила через «Шлях» і скільки з них не повернулися? Які можуть бути юридичні наслідки для тих, хто залишився за кордоном, виїхавши «Шляхом»?

Не лише перераховані вами відомі люди, як волонтери, зверталися до обласної військової адміністрації за дозволами, щоб виїхати за кордон з гуманітарною та благодійною ціллю. Йдеться про сотні волонтерів, котрі підтримують ЗСУ, а також забезпечують необхідними речами та обладнанням соціальні та медичні заклади краю.

Варто пояснити: ОДА не одноосібно ухвалює рішення про виїзд волонтерів через систему «Шлях». Спеціальна комісія, в яку входять представники силових органів, розглядає пакети документів від громадських організацій щодо виїзду громадян. Підхід наступний: комісія вивчає документи осіб, які мають намір отримати дозвіл на виїзд за кордон, потім шляхом голосування приймається рішення. Усе документується, складаються протоколи. Наскільки мені відомо, кількість неповернень осіб, які виїхали по «Шляху», дуже низька до 5% від тих, хто перетнув кордон.

На жаль, обласна військова адміністрація не наділена повноваженнями щодо контролю за громадянами, котрі виїхали за кордон через систему «Шлях» і не повернулися. Щоправда, був прецедент, коли невідомі особи підробили підпис командира однієї з військових частин, щоб випустити «волонтера» за кордон. Як тільки стало відомо про це, комісія при ОДА відмовила у задоволенні звернення про виїзд волонтерів від громадської організації, у пакеті якої йшов підроблений документ, та направила документи до правоохоронних органів. Аналогічні репутаційні «хрести» понесуть інші громадські організації, якщо подаватимуть сфальшовані документи на «Шлях».

Віталій Тараненко, «Главком»

Польсько-українські стосунки залишаються складними, хоча обидві сторони шукають шляхи розв’язання ключових проблем. І у Києві, і у Варшаві розуміють: конструктивний діалог, взаєморозуміння та згладжування гострих кутів в інтересах обох сторін.

Теми України її відбудови, енергетичної безпеки підтримки підприємців були лейтмотивом 16-го Балтійського бізнес форуму, який організувала Польсько-українська господарча палата. Президент палати Яцек Пєхота стверджує: такий діалог, де порушуються складні теми, спряють розв’язанню головних проблем у двосторонніх відносинах.

В ексклюзивному інтерв’ю для «Главкома» Яцек Пєхота говорить про внесок українців у ріст польської економіки, про те, як навести лад на спільному кордоні та роль Польщі у майбутній відбудові післявоєнної України.

Пане президенте, почнімо з цьогорічного Балтійського бізнес-форуму. Чи були якісь інсайти особисто для вас, відкриття?

Цей форум відбувся після формування у Польщі нового уряду та парламентської коаліції. Це сприяло більшій участі польських парламентарів та представників уряду у нашому заході і більшому висвітленню у польських ЗМІ.

Важливою подією цього форуму стала зустріч голів економічних комітетів парламентів України, Польщі та Литви. Вони домовилися підтримувати зв'язок та обмінюватися інформацією, ділитися досвідом та реалізовувати спільні ініціативи у майбутньому. Форум став справжнім майданчиком для налагодження міжпарламентської співпраці і в економічному вимірі.

Вперше під час форуму ми дуже сильно підкреслили роль жінок. Сьогодні склалася особлива ситуація жінки в Україні перебирають на себе економічне кермо, бо чоловіки воюють. Українські біженки у Польщі відкривають свій бізнес, займаються професійною діяльністю. Це абсолютно нова ситуація, тому роль жінок сьогодні неможливо переоцінити. Вони несуть на собі величезний психологічний тягар цих, на жаль, драматичних подій, і їм доводиться стикатися з неймовірними викликами. Звідси дискусія про роль жінки, про місце українки у польській дійсності, у польській економіці. А також про те, як підтримати жіноче підприємництво. Ми обговорювали ініціативу створення Ради жінок-підприємниць у нашій Палаті, і я думаю, що незабаром ми зможемо організувати її засідання у Варшаві.

Насправді, кожна панель принесла якісь нові ідеї, нові натхнення. Всі підкреслювали, що форум був дуже успішним. Були навіть думки, що він був одним з найкращих.

Це вже третій Форум під час повномасштабної війни в Україні. У 2022-му, першому році війни, був величезний інтерес до України з боку Польщі. Це дійсно відчувалося на всіх рівнях. У 2023 році, напевно, вже було трохи менше зацікавленості, а як цього року? Чи можна сказати, що поляки трохи втомилися від України?

На жаль, ми всі звикаємо до зла, до страшних подій. Така вже людська природа: те, про що ми чуємо щодня, стає нам все більш байдужим. Однак, незважаючи ні на що, серед більшості поляків все ще існує величезна прихильність і симпатія.

Треба чесно сказати, що у нас стало менше можливостей підтримувати Україну фінансово. Але є симпатія серед абсолютної більшості поляків. Я думаю, що українці добре почуваються в Польщі, а наше завдання нагадувати, говорити про те, що насправді відбувається, і ми це робимо у кожній ситуації.

Будь-який тривалий період війни несе з собою такого роду загрози байдужості. Але наші політичні еліти і це плюс як в опозиції, так і в коаліції, у переважній більшості на боці України.

Присутність на нашому Форумі Павла Коваля голови парламентського комітету з міжнародних справ, голови новоствореної Ради з питань співпраці з Україною чітко показує, що він бачить поза цим політичним, міжнародним виміром також і важливий економічний вимір, необхідність підтримки української економіки та польсько-української економічної співпраці. Це дає надію, що ці проблеми будуть краще координуватися з польського боку і що ми зможемо ефективніше підтримувати Україну.

Наші політичні еліти, і опозиції, і у коаліції, у переважній більшості на боці України

Під час дискусій ви кілька разів спростовували міф, що українці лише витрачають польські гроші. Насправді, вони зробили великий внесок у польську економіку. Можете розвинути свою думку?

Я вже говорив і повторюю це знову, і це потрібно повторювати при кожній нагоді: ми маємо ситуацію, коли існує дуже високий рівень зайнятості українців майже 70% українських біженців знайшли своє місце. Вони працюють, платять податки. Надходження до державного бюджету і до інституту соціального забезпечення значно перевищили ті суми, які ми витратили на допомогу українським біженцям. Експерти Deloitte підрахували, що у 2023 році українські біженці внесли до польського бюджету 15-20 млрд злотих від різних видів податків та зборів. За їхніми підрахунками, українці збільшили ВВП Польщі на 0,7-1,1%, а у довгостроковій перспективі ця цифра може сягнути 0,9-1,35% щорічно. У свою чергу, негативного впливу біженців на зростання безробіття чи рівень заробітної плати в Польщі економічні аналітики не зафіксували.

Звісно, Польща витратила на допомогу Україні десятки мільярдів злотих, і це зрозуміло, адже на цьому першому етапі допомога з державних коштів була особливо потрібна країні, що стикнулася з неспровокованою агресією. Але не забуваймо, що польська економіка страждає від гострої нестачі робочої сили. Нам потрібні працівники, і українські біженці значною мірою заповнили цю прогалину. І, сплачуючи податки, сплачуючи внески на соціальне страхування, вони принесли нам більше ресурсів, ніж Польща витратила.

Тому про це треба говорити, підкреслювати при кожній нагоді, пояснювати. Бо ми також зустрічаємо такі думки, що «українці скрізь, вони забирають у нас робочі місця, обтяжують наш бюджет». Але нам потрібні працівники з-за меж Польщі, тому що нам не вистачає робочої сили при таких темпах економічного зростання. А нам же важливо, щоб економіка розвивалася.

Польсько-українська господарча палата швидко реагує на зміну настроїв у двосторонніх відносинах. Саме Палата мало не першою гостро засудила блокаду кордонів польськими фермерами…

Ми у Палаті справді дуже перейнялися цим питанням і постійно виступали із заявами, не приховуючи, що це акція на користь Кремля. Але варто зважити на політичну складову: Польща пережила тривалу виборчу кампанію парламентські вибори, місцеві вибори, наразі тривають вибори до Європарламенту. І це жодним чином не сприяє предметній дискусії, конструктивним рішенням. Крім того, слід сказати, що (і це також тема, яку ми скрізь порушуємо і підкреслюємо), Польща перебуває у стані гібридної війни з Росією. Існує потік фейкових новин, що стосуються якості українського зерна, контролю на кордоні, впливу українського зерна на все, впливу українських перевізників та працівників. Тисячі фейкових новин, які поширені переважно російськими тролями, а потім відтворені необізнаними (або навпаки дуже обізнаними) людьми.

Усе це завдало значної шкоди, а блокада кордону навіть вплинула на імідж Польщі як непередбачуваної країни, як такої, в якій ми не змогли ефективно забезпечити пропускну здатність зовнішнього кордону Європейського Союзу для підтримки української економіки та українського суспільства. Адже основний потік постачання для України відбувається саме через польсько-український кордон. Це спричинило іміджеві втрати.

Попри те, що блокувальники стверджували, що вони не затримують доставку гуманітарної допомоги та зброї, насправді, якщо на кордоні стояли тисячі вантажівок, то машини з допомогою та зброєю не могли проїхати фізично. Я вже не кажу про те, що кордон блокували люди, які не мали повноважень контролювати спеціальні вантажі і могли повідомити росіян про їх прибуття для України.

Не дивно, що українська сторона прийняла низку рішень, які обмежували транзит через Польщу та переорієнтували транспортні маршрути через Румунію, навіть через Угорщину, таку ніби неприязну до України. Але бізнес є бізнес, і угорці змогли це зрозуміти. А румуни змогли цим чудово скористатися. Тож повторюю: на жаль, це дуже ганебний період у новітній історії Польщі, коли ми не змогли ефективно протидіяти тому, що відбувалося на кордоні.

Чи є вихід з цієї ситуації, який би задовольнив обидві сторони?

Я думаю, що політики з обох сторін зробили правильні уроки. Що треба шукати рішення не через засоби масової інформації, не через публічні заяви. На жаль, все це відбувалося і продовжує відбуватися під час виборчої кампанії: коли різні яскраві гасла, не підкріплені фактами, все ще дуже актуальні, і є деякі політики, які хочуть весь час це капіталізувати.

Саме тому завершення цього періоду 9 червня вибори до Європейського парламенту є таким важливим. Я вірю, що тоді настане заспокоєння, а до президентських виборів ще далеко. Разом з тим, налагоджені канали комунікації, активізована робота польсько-української міжурядової комісії з питань економічного співробітництва. Засідання 11 березня у Львові під головуванням віцепрем'єр-міністра Ірини Верещук та міністра Кшиштофа Гетьмана, на якому я був присутній, було дійсно дуже хорошою зустріччю політиків з обох сторін. І вона була чудовою для предметної дискусії. Дуже сподіваємося, що після завершення виборів прокладені шляхи комунікації будуть підтримуватися. З польського боку буде Рада з питань співпраці з Україною, міжурядова комісія. Це ті майданчики, де ми повинні обговорювати проблеми і шукати шляхи їхнього вирішення.

Але навіть без невдоволених фермерів на польсько-українському кордоні відбувається щось страшне при в’їзді до Польщі люди вимушені стояти годинами, навіть якщо великих черг немає.

Стан польсько-українського кордону це абсолютний провал, причому з обох сторін. В умовах блокади чорноморських портів попередній уряд практично нічого не зробив для того, щоб зміцнити спільний кордон, скоординувати роботу всіх служб, щоб все відбувалося цивілізовано. І це абсолютний провал, значною мірою Польщі як країни, яка є членом Європейського Союзу, яка мала право вимагати підтримки Брюсселя і для покращення функціонування кордону, у тому числі збільшення кількості представників усіх контрольних служб на кордоні.

У грудні 2022 року Польсько-українська господарча палата організувала у Любліні конференцію «Польсько-український кордон шанс чи бар'єр для розвитку?». На ній прозвучало кілька сотень пропозицій щодо покращення функціонування кордону: від загальних оцінок, що стосувалися законодавства з польського боку, до дуже конкретних, наприклад, перенесення однієї будки з одного місця в інше на самому переході і покращення цього пасажиропотоку.

Але це був грудень 2022 року, за кілька місяців ми входили у виборчу кампанію знову повертаюся до цього питання.

Але зараз стан польсько-українського кордону хороший напрямок для роботи нинішньої влади. Але вона сьогодні, треба чесно визнати, більше думає про чергові вибори, ніж про нагальне вирішення проблем на кордоні.

На Форумі порушувалося питання про те, що Україна думає над тим, як повернути своїх людей додому. Польща, яка відчуває дефіцит робочої сили, також боротиметься за українців. Як можна вирішити це питання?

Ще до війни українські працівники заповнювали величезну прогалину на польському ринку праці водії, транспортні компанії, будівельні компанії. За оцінками Інституту соціального страхування, при таких темпах економічного зростання нам потрібно 700 тис. нових працівників щороку. Демографічна ситуація у Польщі показує, що ми не отримаємо їх за рахунок внутрішнього природного приросту: усі дані свідчать про те, що нам потрібна трудова міграція з-за кордону, а українці рятували нас до війни. Відповідно, відтік робітників, оскільки багато українських чоловіків пішли на війну, спричинив величезні проблеми, зокрема, у польських будівельних чи транспортних компаніях.

Українці збільшили ВВП Польщі на 0,7-1,1%, а у довгостроковій перспективі ця цифра може сягнути 0,9-1,35% щорічно

Без продуманої міграційної політики, без залучення працівників з третіх країн, ми не впораємося. І ця проблема стане ще гострішою у процесі відбудови України. Сьогодні польські компанії скаржаться на брак можливостей залучення робітників з Далекого Сходу чи інших пострадянських республік через проблеми з візами та роботу наших консульств. Нагадаю, був великий скандал, бо американці довели, що в різних консульських установах візи до Польщі видавали за гроші, і потім люди з шенгенськими візами, отриманими через польські консульства, з'являлися у Мексиці, бажаючи потрапити до Сполучених Штатів. Є спеціальна слідча комісія парламенту, яка розслідує візову аферу.

Були такі випадки, ніхто цього не заперечує, але тодішня опозиція роздула це, заявляючи про мільйони чи сотні тисяч іммігрантів. ПіС, з одного боку боровся з мігрантами, блокував кордон, а з іншого за гроші впускав до Польщі сотні тисяч мігрантів. Не знаю, чи були це сотні тисяч, але польська економіка справді потребує мігрантів! Через візовий скандал всі візові служби стають жорсткішими, перестраховуються мовляв, краще відмовити в отриманні віз, ніж ризикувати. На жаль, це величезна проблема, яку поки що неможливо вирішити.

В Україні зараз є проблема тиску на бізнес. Хоча влада декларує, що зменшує цей тиск, обшуки, арешти все одно відбуваються. Чи отримуєте ви сигнали такі сигнали від інвесторів?

Так, сигнали доходять, вони не можуть не доходити! У нас є багато компаній-членів Палати, польських компаній, які інвестували в Україну і перебувають у цьому середовищі. Перш за все, ми скрізь говоримо, що подібні рішення недалекоглядні, не спрямовані на довгу перспективу. Ми розуміємо потреби бюджету, ми розуміємо ситуацію української держави. Але також розуміємо, що таким чином отримується лише короткостроковий ефект. А в довгостроковій перспективі хто буде вести бізнес в Україні? У нас в Палаті є приклади українців, які емігрували до Польщі у 2014-2015 роках, тому що не хотіли в Україні платити хабарі, вступати в корупційні стосунки з органами влади та правоохоронцями. Сьогодні вони дуже добре ведуть бізнес у Польщі чи у Західній Європі.

Якщо політичні еліти не зрозуміють, що бізнес у глобалізованому світі не обов'язково робити в Україні, то, по-перше, вони втратять власних підприємців і надходження до бюджету, а по-друге, не переконають нікого нового інвестувати в Україну. Немає кращих амбасадорів для інвесторів зі всього світу вкладати кошти в ту ж Польщу, ніж наші підприємці, які кажуть: «У нас добре вести бізнес, у нас хороші умови для бізнесу, у нас поважають закон, і ми можемо почуватися в безпеці, якщо діятимемо відповідно до закону». Якщо українські підприємці стикаються з подібними ситуаціями, зазнають утисків з боку державних служб, то бізнес-клімат та прийняття рішення про інвестування в Україну є жахливим. Україна не відновить свою державу, якщо у світі поширюватимуться сигнали про те, що підприємці не можуть почуватися в безпеці у власній країні. Дії, в яких від імені держави нав'язуються надмірні обтяження, повинні викорінюватися так само наполегливо, як і корупція. Для початку варто почати оцінювати роботу податкової адміністрації за кількістю залучених інвестицій, а не лише за зібраними доходами до бюджету.

Є думка, що поляки, які так багато допомагали українцям на початку війни, повинні мати пріоритетне право на участь у великих проєктах післявоєнної відбудови. З іншого боку, зростає занепокоєння, що польські компанії будуть виключені з цього процесу, і що всі найкращі «замовлення» отримають великі західноєвропейські та американські фірми.

Компанії зазвичай керуються економічними принципами, яких повинна дотримуватися і держава як замовник. Але, звичайно, існує місце і для симпатії, коли умови, запропоновані різними інвесторами, є рівними.

Якщо польський і німецький підприємець пропонують схожі рішення на схожих умовах, то симпатія і довіра тут можуть зіграти вирішальну роль, і буде обраний поляк. Але не лише вдячність за те, що Польща приймає українських біженців і є послом України в ЄС і світі, визначатиме вибір бізнес-партнера, інвестора чи підрядника.

Економіка живе за своїми законами. Якщо сьогодні ми оберемо слабшого, дорожчого або такого, який не гарантує найкращих результатів, то з часом ми за це заплатимо. Ми повинні керуватися економічними правилами за польськими підприємцями в Україні має стояти сильна підтримка польської держави!

Вікторія Чирва, спеціально для «Главкома»

Про масштаби руйнування енергетичної системи України через російські удари цієї весни говорить один факт: енергетики змушені були з травня запровадити щоденні довготривалі графіки аварійних відключень споживачів і промислових, і побутових. Відбувається це попри те, що через війну споживачі й без того різко скоротили обсяги споживання електроенергії. Скоріш за все, відключення триватимуть півтора два роки, адже на відбудову зруйнованих станцій та спорудження величезної кількості об’єктів розподіленої генерації знадобляться роки. Хоча в умовах війни прогнозувати щось вкрай невдячна справа.

Загалом вже знищено 40% генеруючих потужностей в Україні, тобто їх залишилося майже вдвічі менше, ніж було до лютого 2022 року.

Ключове питання де брати кошти на відновлення? Проблему має частково вирішити неминуче зростання ціни на електроенергію. З 1 червня державний Регулятор (Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП) встановив нові граничні ціни так звані прайс-кепи на спотових сегментах ринку (на добу наперед, внутрішньодобовому та балансуючому ринку). Ціна для промисловості, скоріш за все, підстрибне до 10 грн за кВт·год (з урахуванням вартості послуги розподілу та доставки, плюс ПДВ) це приблизно вдвічі більше ніж сьогодні.

Тариф для населення також піде вгору. За даними джерел «Главкома» в уряді, ціна електроенергії для населення вже мала б становити 8 грн за кВт·год (з урахуванням вартості послуги розподілу та доставки), але влада в черговий раз застосує нині чинний механізм покладання спеціальних обов’язків на учасників ринку електричної енергії для забезпечення загальносуспільних інтересів (ПСО). Якби уряд скасував цей механізм, ціна електрики для населення зрівнялася б з ціною для промисловості. Попередньо відомо, що тариф для українців, які споживають в місяць 100 кВт-годин, і далі може залишитися на рівні 2,64 грн/кВт-год. Для тих, хто споживає більше 100 кВт·годин він зросте до 4,8 грн/кВт-год. Проєкт урядового рішення вже готовий і сьогодні (вже 30 травня) Кабмін має його схвалити.

«Главком» звернувся до радника прем'єр-міністра України з енергетичних питань Юрія Бойка за роз’ясненнями, як уряд планує відновлювати енергетику та які ресурси залучатиме для цього.

Як і восени 2022-го тепер через руйнування електростанцій запроваджені графіки погодинних відключень для усіх споживачів. Чому не вдається покрити дефіцит електроенергії за рахунок дорогого імпорту? Можливо давно пора було б скасувати так звані прайс-кепи (price caps), тобто цінові обмеження на енергоринку задля того, щоб комерсанти не зазнавали збитків від імпорту електроенергії?

Регулятор (НКРЕКП) 20 травня прийняв рішення щодо перегляду граничних цін на ринку на добу наперед та внутрішньодобовому ринку. І той рівень прайс-кепів, який почне діяти з 1 червня, дозволить максимально можливий обсяг імпорту. При чому це має бути беззбиткова комерційна операція для українських промислових споживачів або трейдерів на ринку електроенергії.

Щоб досягти цієї мети при розрахунку прайс-кепу довелося проаналізувати фактичні погодинні ціни за останні 365 днів на ринках сусідніх європейських країн. Це було необхідно для того, щоб визначити, наскільки фактичні ціни, які вже були сформовані на ринках країн-сусідів, дозволяли б імпортувати електрику в Україну при дії нових прайс-кепів. Прийняте Регулятором рішення про підвищення прайс-кепів обґрунтоване і повинно дозволити без економічних перешкод заводити максимально можливий обсяг імпорту електроенергії на внутрішній ринок України. При чому не тільки в окремі години, а й протягом усієї доби. Наразі технічна спроможність міждержавних інтерконекторів в імпортному напрямку встановлена європейськими партнерами на рівні 1700 МВт. Ця потужність, яку ми можемо імпортувати, еквівалентна роботі майже двох атомних енергоблоків. Тож це суттєва підтримка для української енергосистеми, яка оговтується після п’яти масованих російських атак цієї весни.

Ворог «вибив» з роботи більше 8 ГВт доступної потужності

Руйнація енергетичних об’єктів, схоже, досягла критичної межі. Що планується зробити до настання зимових холодів?

Те, в яких умовах сьогодні доводиться працювати енергетикам, має спонукати максимально ефективно використати п’ять теплих місяців для того, щоб підготуватися до важкої зими. Завдяки професіоналізму та інженерному креативу енергетиків люди не завжди помічають, яку ціну енергетики сплачують за те, щоб у нас було світло. І відсутність відключень взимку 2023-2024 років це не тільки результат відсутності частих масованих атак по енергетиці. Це, у першу чергу, ефективна підготовка енергетиків до зими. І вона спрацювала. Але з 22 березня по 8 травня росіяни завдали п’ять масованих ракетно-дронових ударів, основними цілями яких були українські електростанції. Інтенсивність та потужність цих терористичних нападів була значно більшою ніж взимку 2022-2023 років. У результаті теплові електростанції (ТЕС) зазнали найбільших руйнувань за весь час повномасштабної війни. Також суттєво постраждали від російських ударів гідроелектростанції (ГЕС). І ТЕС, і ГЕС це маневрові потужності, які здатні швидко змінювати режими роботи і, таким чином, підлаштовуватися під піки споживання, що виникають протягом доби. За даними Міненерго, ворог «вибив» з роботи більше 8 ГВт доступної потужності. А без них енергосистемі України вкрай важко функціонувати.

Який відсоток теплових електростанцій вщент зруйновано?

Не хочу зайвий раз підказувати ворогу, як скоригувати можливі напади. Але, можу назвати те, що вже було сказано публічно. Державна компанія «Центренерго», яка управляла двома потужними тепловими електростанціями в центрі та на сході країни, втратила всі свої генеруючі потужності. Щонайменше три ТЕС, які належать компанії ДТЕК, зазнали суттєвих руйнацій. Деякі з усіх перерахованих мною потужностей неможливо відновити, для деяких знадобляться роки. В офіційних повідомленнях називалося, що Україна втратила майже 90% теплової генерації. Як наслідок у структурі енергетичного балансу теплова генерація займала близько 30%, зараз лише 5%. Важливо розуміти, що в Україні немає жодної ТЕС, яка б не була атакована та пошкоджена російськими ракетами. ТЕС це великі об’єкти, з турбіною та генераторами, які настільки масштабні, що потребують машинних залів розміром з п’яти-семиповерхові будинки. Такі об’єкти неможливо захистити фізично інженерними спорудами. У багатьох машзалів українських ТЕС сьогодні просто нема даху після обстрілів. Тож зараз потрібно вживати заходів для забезпечення захисту обладнання від атмосферних явищ снігу, дощу тощо. Необхідно розуміти, що ефективний захист таких об’єктів, як енергоблоки ТЕС тільки ППО.

Часто на один об’єкт летіло близько 15-20 ракет. Сили оборони багато з них збивають, але російські терористи активно використовували балістичні ракети, які може збивати лише така система протиповітряної оборони, як Patriot, а їх не так багато в Україні.

Фахівці кажуть, що для збиття балістичної ракети в оператора є лише декілька секунд і лише тоді, коли ракета вже падає вертикально вниз на обрану ціль?

Так і є. Це пояснюється траєкторією руху такої ракети і її високою швидкістю в останній фазі польоту. Стратегія росіян виснажити українську ППО. Росіяни бачили затримку з постачанням зброї Україні. Другий момент росіяни використовували дуже багато ракет на один об’єкт.

В Україні немає жодної ТЕС, яка б не була атакована та пошкоджена російськими ракетами

Чи можна буде відновити теплову генерацію до зими?

Повністю ні. Поясню чому. Коли взимку 2022-2023 років вороги знищували високовольтні підстанції «Укренерго» об’єкти, які транспортують електрику по країні, ми досить швидко відновлювали здатність магістральної мережі передавати електроенергію. Минулого року об’єкти генерації також зазнали значних ушкоджень, проте на всіх станціях залишалось робоче обладнання. Зараз тактика росіян змінилася.

Збільшилася щільність обстрілів електростанцій. Якщо раніше вони витрачали 70-100 ракет на те, щоб уразити електростанції і підстанції по всій країні, то зараз за одну масовану атаку до 20 ракет летить лише на один об’єкт, і обстрілюються не всі, а три-п’ять у конкретних регіонах. Стратегія ворога цього разу повне фізичне знищення ТЕС, та пошкодження якомога більшої кількості ГЕС. Обладнання, яке зараз після останніх атак та розбору завалів вдалося запустити в роботу, працює після дуже серйозних пошкоджень, які, звісно, швидко неможливо повністю відремонтувати.

Але велика частина теплових станцій на сьогодні взагалі стоїть. І ключова задача та особливість ремонтної кампанії цього року запустити в роботу якомога більше обладнання. Бо окрім забезпечення країни електрикою, це ще і важливе економічне питання. Адже, якщо працює половина станції, або навіть 30%, тоді об'єкт генерує грошовий потік, який забезпечує фінансування виробничих процесів станції.

Тепер уявіть ситуацію, коли об'єкт зупинений. Це добре пояснюється на прикладі державної компанії «Центренерго», яка управляє трьома великими ТЕС. Вуглегірська ТЕС окупована вже тривалий час, практично у перші дні вторгнення. Зміївська і Трипільська зруйновані, про що офіційно повідомило «Центренерго».

Чому у «Центренерго» виникла потреба у державній допомозі? Електростанції електрику не виробляють, відповідно компанія не може платити державі податки, зарплати людям, які зараз зайняті на відновлювальних роботах. Треба також утримати кваліфікований персонал, який, після запуску станції, здатен забезпечити її фахову експлуатацію. Тому без державної допомоги відновлення станцій для «Центренерго» було б неможливим.

А чи може Кабмін виділити кошти на операційні витрати зупинених станцій?

У державному бюджеті є стаття витрат, яка називається Резервний фонд Кабінету міністрів, і якусь частину проблем, звісно, буде профінансовано. Але пам’ятаємо, що Україна у війні, тому проблем, які фінансуються з цього джерела вистачає.

Чи близько вже та межа, коли через руйнування енергетичних об’єктів Україна вже не зможе повною мірою компенсувати дефіцит внутрішньої генерації за рахунок імпорту через технічні обмеження для перетоків електроенергії з європейських країн на рівні 1700 МВт на добу?

Дозволеного обсягу для імпорту електроенергії з ЄС в 1700 МВт на добу вже недостатньо. Україна імпортує майже весь дозволений обсяг у певні години доби, але навіть при цьому енергії у системі не вистачає, щоб покрити потребу в електроенергії внутрішнього ринку навіть у літні місяці.

Який вихід? Що потрібно зробити в першу чергу розширювати можливості для імпорту електроенергії, чи, можливо, краще відбудовувати розбомблені станції та створювати розподілену по країні малу генерацію?

У першу чергу необхідно точно розуміти, в якій ситуації ми перебуваємо. Лише усвідомлення об'єктивної ситуації дозволяє приймати виважені та стратегічно правильні рішення. Ситуація настільки складна, що для подолання наслідків обстрілів і для того, щоб максимально підготуватися до наступної зими, необхідно робити все можливе.

Пріоритети вже визначені?

Ощадливе споживання електричної енергії в цьому переліку пріоритетів на першому місці.

Відсутність електричної енергії влітку це, мабуть, не зручно, неприємно, але це все ж таки суттєво менш критично, ніж в холоді місяці. Тому зараз якраз нагода для всіх споживачів переналаштуватися, змінити побутові звички та навчитися використовувати електроенергію ощадливо та раціонально, вжити якихось заходів для того, щоб підвищити свою власну енергетичну стійкість.

На рівні держави перший пріоритет відновлення всього обладнання, якщо це може бути закінчено до зими. Я маю на увазі великі електростанції, обладнання на яких попри масовані обстріли, енергетики потроху повертають у роботу. Хоча сьогодні це суттєво важче, ніж було минулого року.

Без великої генерації, найближчих два роки, Україні не обійтися. Навіть якщо швидко бігти по шляху розвитку розподіленої генерації. Тому що структурна перебудова енергетики України не може пройти швидко. За оптимістичними оцінками, знадобиться два-три роки, щоб створити сегмент розподіленої генерації, адже таких об'єктів має бути кілька тисяч. Цілком очевидно, що таку кількість за рік побудувати неможливо.

Другий пріоритет будівництво розподіленої генерації.

Що таке розподілена генерація? Це об'єкти, потужність яких здебільшого лише 1 5 МВт. Ми говоримо про газотурбінні станції та газопоршневі установки.

Десь будуть встановлені установки 25 50 МВт, але таких об’єктів не буде дуже небагато; 50 МВт це гранична величина потужності для розподіленої генерації. Адже, якщо розглядати більший номінал потужності, тоді втрачається поняття розподіленої генерації. Це вже буде просто альтернативна велика генерація, яка може стати привабливою ціллю для російських ракет. За моїми оцінками, середньозважена потужність об’єктів розподіленої генерації не буде перевищувати 5 МВт, тобто буде багато дрібних об'єктів.

На першому місці ощадливе споживання електричної енергії

А чи вже будують малопотужні станції?

Будують звичайно ж. Але щоб компенсувати лише один енергоблок ТЕС потужністю 300 МВт, потрібно збудувати приблизно 60 об'єктів розподіленої генерації а це доволі немало.

Вже сьогодні уряд та НКРЕКП максимально спростили організаційно-технічні заходи та дозвільну документацію щодо будівництва та приєднання цих об'єктів до електричних та газових мереж. Залишається економічна складова можливість функціонування таких об'єктів у беззбитковий спосіб. З новими ціновими обмеження на ринку електроенергії, які починають діяти з 1 червня, це також має стати реальним.

Очевидно, що якщо малі станції мають вищу собівартість продукції (чим менш потужний об'єкт, тим вища собівартість), а ціна на ринку нижче їхньої собівартості, то це не буде сприяти їхньому будівництву. Треба, щоб була можливість продавати електричну енергію за цінами, які дозволяють отримувати прибуток.

Якщо ці об'єкти будуть працювати для балансування енергосистеми, то, безумовно, вони будуть розраховувати на оплату за електричну енергію, яку вони виробили по команді диспетчера «Укренерго». Для цього треба, щоб балансуючий сегмент ринку став ліквідним.

На балансуючому ринку, як правило, торгуються ті гравці, які неплатоспроможні, але при цьому існують певні обмеження на їх відключення. Це, наприклад, водоканали, шахти. З одного боку, їх не можна відключати від енергосистеми за неплатежі, з іншого боку вони навіть не планують оплачувати електрику.

Так от забезпечити економічно вигідні умови для розвитку розподіленої генерації можна двома інструментами це цінова політика і платіжна дисципліна.

Третій пріоритет. Безумовно, нам треба розширити дозволений обсяг імпорту електроенергії. На сьогодні є дві опції. Перше це розширення існуючого коридору завдяки переговорному процесу з європейськими партнерами. Адже технічно у нас є можливість заводити більші обсяги імпорту через діючі інтерконектори. На мій погляд, можна цю цифру підняти на 500-600 МВт без якихось негативних наслідків для надійної роботи енергосистеми, як України, так і наших сусідів.

Я сподіваюся, що з 1 червня запрацюють нові прайс-скепи, імпорт вільно надходитиме в країну. Тобто, буде вибиратися весь допустимий перетин міжнародних інтерконекторів в 1700 МВт саме у ті години доби, коли він найбільше потрібен. Завдяки новим прайс-кепам можна буде суттєво полегшити задачу у переговорних процесах з Європейською комісією та з операторами-членами ENTSO-E (European Network of Transmission System Operators for Electricity) щодо розширення коридору для імпорту

Коли будуть підвищені тарифи для населення?

Я думаю, що з 1 червня вони будуть підвищені, але давайте дочекаємось рішення уряду. До речі, тарифи на електроенергію не підпадають під законодавчий мораторій, він діє лише на теплопостачання.

Але ж багато українців взимку опалюють свої будинки електроенергією?

Я прогнозую, що цей фактор буде враховано у рішенні уряду через диференційований підхід до ціни на електроенергію. Зокрема, для тих категорій споживачів, які використовують електроопалення. Крім того, не очікую змін у питанні двохзонного обліку думаю він буде збережений. Нагадаю, що його наявність дозволяє суттєво економити при нічному використанні електроенергії.

З 1-го червня будуть діяти нові прайс-кепи. Ціна на ринку електроенергії очікувано зросте. Як це вплине на ціну для населення?

Дійсно, з підняттям прайс-кепів та в умовах гостродефіцитного ринку очікується, що ціна на ринку електроенергії з 1 червня зросте. Але нагадаю, що ціни, які формуються на оптовому ринку, стосуються лише юридичних споживачів. Тариф для населення це фіксована величина, встановлена відповідним рішенням уряду. Розмір тарифу впливає лише на обсяг зобов’язань двох державних компаній НАЕК «Енергоатом» і ПрАТ «Укргідроенерго» щодо компенсації різниці між тарифом для населення та ринковою ціною електрики (механізм ПСО). Очевидно, що при встановленні нового тарифу для населення має враховуватись економічна здатність цих компаній виконувати свої фінансові зобов’язання у рамках моделі ПСО по населенню. В іншому випадку це призведе до чергового нарощування боргів на ринку.

Наталка Прудка, «Главком»

Аналітики прогнозують загострення ситуації на всіх фронтах, зокрема південному. Росія перекидає військову техніку та живу силу із Воронезької області на Бердянськ, посилює свої позиції на запорізькому напрямку. Чи побудовані на підконтрольній території Запоріжжя фортифікації, як виживають під обстрілами містяни і тамтешній бізнес, а також про ситуацію на захопленій ворогом АЕС та решті тимчасово окупованих земель, в інтерв’ю «Главкому» розповів голова Запорізької обласної військової адміністрації Іван Федоров.

Зараз ворог наступає на Харківщині, військові прогнозують наступ росіян на Сумщині та на півдні. Наскільки спокійно у місті Запоріжжя зараз та яка ситуація в області?

Я думаю, що Запорізька область і лінія фронту тут, на півдні, це один з пріоритетних напрямків для ворога. Після зростання інтенсивності обстрілів Харкова в медійному полі менше чутно про атаки на Роботине, на Старомайорське, але ворог на цих напрямках нікуди не подівся, там тривають бої.

Тож зовсім у нас неспокійно. Якщо ще два-три тижні тому ми фіксували 200-250 обстрілів на добу, то зараз рідко коли буває менше, ніж 400. Маю на увазі обстріли підконтрольної Україні частини Запорізької області. Щотижня, на жаль, ми фіксуємо загибель мирних мешканців, щодня є десятки зруйнованих будинків, споруд тощо.

Чи правда, що змінилося озброєння, з якого росіяни обстрілюють Запоріжжя...

Так, дуже змінилося за останній рік. Якщо раніше накривали область переважно артилерійським вогнем, 70-80% обстрілів, то сьогодні артилерія становить менше 60%, натомість значно зросла кількість ворожих FPV-дронів, «ланцетів» та й інших видів дронів, якими росіяни обстрілюють нашу область.

Верховна Рада створила тимчасову слідчу комісію щодо зведення фортифікацій та закупівель дронів. Вочевидь, це реакція на суспільний резонанс через корупційні дії під час побудови оборонних споруд на Харківщині. Чи слід хвилюватися вашим підрядникам, обласній владі?

По-перше, вважаю, що у тому, що відбувалося в Харкові, більше медійної складової, ніж реальної корупції. Це хочу підкреслити. Військові блогери, які описують ситуацію в Харківській області, підкреслюють, що фортифікації були виконані якісно і в повному обсязі.

По-друге, є чіткий розподіл повноважень: щось будують військові і відповідають за це, щось будують цивільні під замовлення обласних військових адміністрацій і відповідають за це.

Перша лінія оборони, яку будують військові, зводиться впритул до лінії фронту, там немає можливості задіяти важку техніку. Цивільні ж рідко коли будували ближче, ніж за 10 км від лінії фронту, зазвичай такі фортифікації, які зводять цивільні, розташовуються більш як за 10 км від лінії фронту.

Що стосується будівництва на території Запорізької області, то тут зводиться декілька ліній оборони. Близько до фронту будують військові. Ми, в свою чергу, намагаємося з ними взаємодіяти, допомогти, аби вони якісно зробили роботи. Фокусуємося насамперед на строках виконання робіт. І термінів ми дотримаємося. Практично щотижня нашу роботу особисто інспектують народні депутати. Наприклад, близько двох тижнів тому приїздив Віталій Безгін (депутат Верховної Ради України з фракції «Слуга народу» «Главком»).

У березні ви казали, що маєте побудувати фортифікаційні споруди за два місяці. Завершили вже ці роботи?

Ті роботи, які мали виконати за два місяці, ми виконали. Але будівництво фортифікацій на території Запорізької області той процес, який ми не збираємося закінчувати. Тобто ми виконали одне завдання, перейшли до другого, потім до третього. Завдання є весь час.

Ми точно будемо будувати більше для того, щоби вороги не думали йти вглиб Запорізької області. Раціонально розподіляємо ресурси. Де є більший успіх у ворога, на тому напрямку ми більше докладаємося. Відповідно, де менша вірогідність прориву, то докладаємо в цьому напрямку менше зусиль.

Звичайно, можливі зловживання з боку підрядників, з боку якихось чиновників під час зведення фортифікацій. Для того, щоби їм запобігти, протягом останніх двох місяців щотижня ми з силовими структурами влаштовуємо масові перевірки всіх підрядних організацій. І нас нехай перевіряють, якщо потрібно, ми відкриті до перевірок.

Якщо пригадати березень і лютий цього року, коли розпочиналися масові будівництва фортифікаційних споруд (у прифронтових та прикордонних з РФ і Білоруссю регіонах «Главком»), мало хто з підрядників був готовий їхати сюди і будувати. Давайте і на це звертати увагу. Ми їх переконували, вмовляли, що треба їхати до нас, на Запоріжжя.

Люди в Запоріжжі бояться, що ворог зможе підійти настільки близько до міста, що матиме змогу обстрілювати його зі ствольної артилерії, тобто масовано. Що на це можете сказати?

Запоріжжя перебуває за 45 км від лінії фронту, ворог не дістає сюди артилерією. До того ж ми наситили військові частини на запорізькому напрямку дронами, які дозволяють захиститися від ворожої артилерії: за допомогою дронів військові здійснюють вогневий контроль на 10 км вглиб фронту. Між тим розуміємо: будь-яке просування ворога буде створювати йому умови для використання артилерії для знищення міста Запоріжжя.

Минулого тижня міський голова Харкова Ігор Терехов озвучив ідею побудувати в Харкові підземне місто. Чи потрібне підземне місто Запоріжжю і наскільки реально таку ідею реалізувати?

Рік тому я був з робочим візитом у Гельсінкі, у Фінляндії. І був здивований, наскільки в них системно, ґрунтовно і фундаментально побудована кластеризація цивільного захисту для того, щоб розмістити під землею не третину міського населення, не половину міста в укритті, а удвічі більше людей, ніж саме місто, аби і з інших місцевостей приїздили люди в укриття. Саме тому ми вже розпочинаємо масове будівництво підземних укриттів, бомбосховищ. До кінця року багато чого побудемо. Але не йдеться про окреме підземне місто.

18 травня почав діяти новий мобілізаційний закон. Скільки людей у вашій області встигли оновити дані? І яким є мобілізаційний ресурс регіону?

Мобілізаційний ресурс Запорізької області десятки тисяч людей. Дані оновлюються у ТЦК, ЦНАПах і онлайн. Процес оновлення триває.

Скільки людей заброньовано від мобілізації і чи є брак працівників у різних сферах? Вже є в Україні приклади, коли підприємства запрошують жінок на посади, на яких зазвичай працюють чоловіки. Як багато таких випадків у Запоріжжі?

Робота обласної влади це також шукати баланс, бути буфером. З одного боку, у військових є завдання якомога більше людей мобілізувати. З іншого боку, перед підприємством стоїть завдання якомога більше людей забронювати, і це не завжди виправдано і, відповідно, ефективно з точки зору інтересів держави. Тому ми шукаємо баланс, бо якщо не будуть працювати підприємства, не розвиватиметься економіка у регіоні, ніяк буде підтримувати фронт.

Спілкуючись з бригадами, я чітко розумію основну їхню потребу це люди. З іншого боку, чи є брак працівників на підприємствах? Так, він є. Чи критичний він сьогодні для функціонування економіки області? Ні.

Через велику кількість мобілізованих та тих, хто виїхав, є дефіцит працівників лікарень, комунальних підприємств, будівельників

Мер Івано-Франківська Руслан Марцинків каже, що у його місті не вистачає комунальників, бо 300 працівників вступили до лав ЗСУ. У Запоріжжі в яких галузях відчувається найбільший брак працівників?

Звичайно, в комунальній службі. Але коли пан Марцинків говорить про проблему з людьми, то маємо розуміти, скільки переселенців приїхали до Івано-Франківська, і який пласт у нього людей, аби вибрати працівників для комунальних служб. Тим часом із Запоріжжя виїхало дуже багато мешканців через те, що у місті просто небезпечно. І це попри те, що всюди в країні іде мобілізація. Тому сьогодні Запоріжжя є в значно скрутнішій ситуації, і для нас баланс між мобілізацією і економікою є вкрай важливим. Проте мобілізація є пріоритетом.

Щодо дефіциту працівників у бюджетній сфері, то він є, починаючи зі співробітників лікарень і закінчуючи комунальними підприємствами.

Минулого тижня ми проводили нараду із ЖКГ і побачили, що брак працівників збільшується. Є брак будівельників також.

Станом на початок весни цього року в Запорізькій області було зареєстровано понад 230 тис. переселенців. Скільки зараз? Де переважно ці люди проживають, чим займаються?

Приблизно та сама кількість переселенців і є, тобто 230 тисяч. З них 120 тисяч до 1 березня цього року отримували допомогу. Після березня 40 тисяч переселенців продовжують отримувати допомогу від держави, а ще 40 тисяч мали можливість подати документи, оновити дані для продовження отримання допомоги. Певно, і вони отримуватимуть.

Хтось з переселенців працює онлайн, хтось працює, наприклад, у школі, у держорганах, дехто намагається відновити власний бізнес. Комусь ми допомагаємо з навчанням, відправили на курси перекваліфікації, аби люди нову спеціальність мали. Та головне питання ще не вирішене це житло. Для нас його вирішення пріоритет. Думаю, що до кінця року зможемо побудувати для цих людей нове житло. Принаймні для декількох сотень найбільш соціально незахищених сімей.

Раніше ви говорили про намір відновити зруйновані у Запоріжжі багатоповерхівки. Але чи є сенс це робити до завершення війни, коли Росія продовжує руйнівні обстріли?

Знаєте, це теорія розбитих вікон. Ми все маємо швидко відновити. Якщо сьогодні в Запоріжжі не відновлюються будинки, які ворог зруйнував, то уявляєте, який настрій буде у 700 800 тис. містян, котрі тут постійно проживають? Тож маємо показувати, що ми сильніші за ворога і точно відновимо. І вже це робимо.

Скільки інвестицій залучено у місто під час війни? І як заохотити підприємців вкладати кошти у Запоріжжя, якщо ворог руйнує бізнеси в найближчих до фронту містах України, свіжі сумні приклади друкарня Vivat і магазин «Епіцентр» у Харкові?

Є у Запоріжжі пільгове кредитування. Це кредити під 5-9%. Також ми розуміємо, що після перемоги, після деокупації захоплених нині росіянами районів Запорізької та Херсонської областей це буде величезний ринок для відновлення економіки. Ті підприємці, які зараз до нас прийдуть, матимуть опісля конкурентні переваги. У цьому їх переконуємо.

З іншого боку, за два роки повномасштабного вторгнення приблизно 180 компаній пішли із Запоріжжя, Запорізької області. І сьогодні наша мета комунікувати з ними, аби повернути.

Наскільки це велика частка бізнесу, що раніше працював в області?

Це майже всі компанії-експортери з валютною виручкою. Маємо проблему з виведенням валюти з області. Як ви знаєте, наш ворог вніс Запорізьку область до своєї Конституції. І сьогодні європейським, американським банкам не чітко зрозуміло, чи фірма знаходиться на окупованій території області, чи на неокупованій.

Тому сьогодні ми проводимо масштабну роботу з міністерствами, відомствами, Нацбанком, Єврокомісією для того, щоб виробити розумний алгоритм дій. Бо зараз банк заморожує кошти, запитує безліч документів для того, щоби йому підтвердили, що дійсно компанія перебуває на неокупованій території нашої області. А для бізнесу швидкість це гроші. Затягування з проходженням платежів спричинює збитки.

Які важливі бізнеси змушені були піти із Запоріжжя?

Усі крупні заводи, в яких тут виробничі потужності, залишилися. Пішли з області торговельні компанії, виробники хліба, продуктів харчування, продавці металопродукції. Їх досить багато, вони сплачували сотні мільйонів гривень податків.

Поки що ми не можемо домовитися з McDonald`s, щоби вони повернулися до міста. Переговори тривають. Із Запоріжжя вийшов Auchan, у них щось не складалося з економікою.

Про окуповані території. Greenpeace каже, що Путін готується запустити Запорізьку АЕС. Ознакою цього є намір росіян побудувати новий насос на станції. Нібито документи, які про це свідчать, Росія надала в МАГАТЕ. Окупанти запустять реактори? І якщо це станеться, які загрози для регіону ви бачите?

Думаю, малоймовірно, що запустять АЕС. Бо для того, щоби Запорізька АЕС запрацювала, вона має кудись постачати свою електроенергію. А все, що розташовується навколо станції, зокрема лінії електропередач, перебувають під вогневим контролем наших Збройних сил. Тож без погодження з української стороною ворог не зможе запустити Запорізьку АЕС. А погодження навряд чи буде. Станція стане до роботи, коли вона повернеться під український контроль.

Скільки людей працюють на станції зараз? Це українські фахівці?

Працюють люди, які погодилися взяти російські паспорти і підписати контракт з «Росатомом». Ми не можемо звинувачувати цих людей, бо більшість з них це роблять не з власної ініціативи, а з примусу. Загалом тисячі людей залишаються на станції. Ті, хто не погодився брати російський паспорт, на станції не працюють.

Також величезна кількість людей, які приїжджають з Росії, працює вахтовим методом. Їх на АЕС уже більше, ніж тих українців, які співпрацюють з окупанатми. Якщо ворог хоче запустити станцію, то має ще більше людей з Росії привезти, побудувати додаткове устаткування, яке може компенсувати втрати води та електроенергії через руйнування Каховської ГЕС. Все це робота не на місяць і не два.

Усім, хто хотів виїхати з окупованої території, з Енергодара, ми допомогли це зробити, хоч це було нелегко, бо за переміщенням цих людей стежили. Є такі спеціалісти, які продовжили працювати у структурі «Енергоатома» на інших електростанціях країни. Хтось виїхав закордон до рідних. А є й такі, хто залишився в окупованому Енергодарі, але не працює на станції.

Величезна кількість людей з Росії працює на Запорізькі АЕС вахтовим методом. Їх більше, ніж українців

Скільки людей залишилося в Енергодарі та як окупанти поводяться з місцевим населенням?

Поводяться так само, як і в інших окупованих містах, тобто влаштовують терор. Найсильніший він у Мелітополі, бо росіяни це місто обрали столицею окупованої частини Запоріжжя. Фіксуємо, що нині там почастішали випадки викрадення людей, тортур. Є величезна кількість людей, яких вважаємо зниклими безвісти, таких понад 1000.

Чи відомо, скільки на окупованому Запоріжжі катівень?

Десятки. Декілька в Мелітополі та Мелітопольському районі. Є в Бердянську, Енергодарі, Токмаку.

Коли українці деокупували Херсон, виявилося, що ворог полював насамперед за активістами. На окупованому Запоріжжі також такий принцип?

У Херсоні трохи інша ситуація, бо окупація міста тривала пів року. Там дійсно проукраїнських активістів затримували першими. Те, що відбувається на окупованому Запоріжжі сьогодні, геть інша ситуація. Окупанти викрадають будь-яких людей для того, щоб налякати інших. Ціль залякати якомога сильніше. У полоні з людей знущаються, звинувачують у тому, що вони працюють в інтересах України.

Росіяни будували залізницю вздовж Азовського моря. Вже добудували? Як, на вашу думку, її наявність може позначитися на ситуації на фронті?

Ні, ще не збудували. Залізницю прокладають як альтернативу Керченському мосту. Будівництво відбувається з двох боків. Хотілося би, щоб до того, як її добудують, ми деокупували наші землі. Звісно, ця залізниця дозволить ворогу покращити логістику і це дуже ускладнить роботу нашим військовим.

Ви раніше обіцяли «Главкому», що візьмете в роботу питання позбавлення українського громадянства колаборанта Балицького. Чи просунулося вирішення цього питання і чи говорили ви на цю тему з президентом?

Ми говорили про це не лише з президентом, говорили з правоохоронними структурами. Сьогодні існує величезна несправедливість, а саме: колаборанти, які живуть на окупованих територіях, можуть легко користуватися двома паспортами, в тому числі паспортом громадянина України, і вільно подорожувати країнами ЄС. Вони можуть прийти до українського диппредставництва будь-де, переоформити паспорт, наприклад. Ось це мене більше турбує.

Слід думати, яким чином забрати в колаборантів можливості, скасувати дію паспортів тих громадян, хто не верифікував свої дані на підконтрольній Україні території.

На сьогодні винесено сотні підозр щодо колабораційної діяльності і є десятки вироків щодо колаборантів. Але ж їх, колаборантів, не сотні, а тисячі. Правоохоронна система не справляється, вона обмежена.

Є серед зрадників, колаборантів такі, хто і соціальну допомогу отримав в Європейському Союзі. Правоохоронці встановлюють такі факти, щоб у подальшому всі відповіли за скоєне з Батьківщиною.

Ви заявили під час форуму «Запорізька платформа 2024», що збираєтеся встановити у Запоріжжі 500 камер відеоспостереження з можливістю розпізнавання облич, аби викривати диверсантів і колаборантів. Але ж на початку повномасштабної війни від спеціалістів IT-галузі лунала критика: мовляв, через те, що ворог мав доступ до значної кількості відеокамер, він міг відстежувати влучність своїх обстрілів. Де гарантія, що доступу до цих камер не матимуть росіяни?

А ті айтішники, які критикують, скільки камер відеоспостереження змогли зламати в Ростові, у Москві?

Звичайно, ми маємо міркувати про те, як ефективно захистити наші системи, бази даних, реєстри, в тому числі доступ до відеоспостереження.

Давайте подивимося на ситуацію з іншого боку. Сьогодні в Києві встановлені тисячі камер, у Запоріжжі сотні. Все що ми хочемо, так це те, щоб ці камери були сучаснішими і кориснішими.

Фермери працюють безпосередньо біля лінії фронту у Гуляйполі, Оріхові

Скільки сільськогосподарських земель в області є недоступними для користування через бойові дії?

Працюють фермери безпосередньо близько до лінії фронту. У Гуляйполі, в Оріхові працюють.

Раніше, до повномасштабної війни, на Запоріжжі було 1 млн гектарів посівних площ, нині приблизно 250 тисяч га. Працювати складно, бо логістика ускладнена, вартість продукції через це вища.

До речі, яким, на ваш погляд, має бути майбутнє Каховського водосховища? Експерти кажуть про японський досвід, за яким слід перейти від великих водосховищ до менших, на меншій площі, але глибших. Ви поділяєте таку думку?

Без відновлення системи меліорації ми не зможемо побудувати якісну систему сільського господарства. Ще до початку повномасштабного вторгнення в області був план модернізації системи меліорації. Будемо до цієї ідеї повертатися. Щодо самого водосховища, то це питання радше до профільних міністрів.

Михайло Глуховський, «Главком»

Останні два тижні північ Харківщини у фокусі особливої уваги. ЗСУ зуміли зупинити московитів, які 10 травня, прорвавши нашу оборону, просунулися на кілька кілометрів углиб прикордонних районів, що їх наша армія звільнила восени 2022 року.

За повідомленням Генштабу ЗСУ, ситуацію було стабілізовано, а подекуди наші війська контратакують противника. Зараз на півночі Харківщини тривають важкі бої.

«Главкому» вдалося поспілкуватися з одним з ключових командирів Сил оборони на цьому напрямку полковником Павлом Федосенком, Героєм України, комбригом 92-ї окремої штурмової бригади ім. Кошового отамана Івана Сірка, яка зараз б’ється на Слобожанщині. Саме 92-га ОШБр «витягнула» оборону Харкова в лютому 2022 року і брала участь у Харківській наступальній операції у вересні-жовтні 2022-го, воювала під Бахмутом та Часовим Яром. Звісно, спектр питань був обмежений повноваженнями та зоною відповідальності комбрига Федосенка.

Яка ситуація зараз на півночі Харківщини і, зокрема, у зоні відповідальності вашої бригади?

У зоні відповідальності 92-ї бригади нам вдалося зупинити поступ ворожих військ, але вони все одно шукають слабкі місця в нашій обороні і намагаються зафіксуватися та розширитися. Помітно, що своїх людей вони не жаліють.

Подекуди нам вдаються успішні контрнаступальні дії. Є вже у нас полонені російської армії. Але загалом ми проводимо маневрену оборону.

Щодо загальної ситуації, то ви знаєте, що головнокомандувачем Збройних Сил України ухвалено необхідні рішення для посилення стійкості оборони, щоб не допустити подальшого просування ворожих військ. Зокрема, спрямовано резерви на найбільш важливі ділянки фронту, організовано взаємодію з новими частинами і підрозділами, що прибули на посилення.

Хто воює проти нас на Харківщині: новачки-мобілізовані чи навчені підрозділи?

Нині проти нас воюють колишні ув’язнені «ШтормV», а також 13-й танковий полк, який раніше стояв на Куп’янському напрямку, та 11-й механізований полк. В основному це мобілізовані, якими керують кадрові офіцери.

Подекуди нам вдаються успішні контрнаступальні дії. Є вже полонені російської армії

92-га бригада зустрічала російську навалу на Харківщині у перші дні широкомасштабної війни у лютому 2022-го. Власне, ваша бригада тримала оборону міста. Скажіть, порівняно з 2022 роком тактика росіян, манера бою чимось відрізняється від тієї, що ви спостерігаєте зараз?

Як і на початку повномасштабного вторгнення, нині ворог не жаліє ресурсів. Це помітно. Насамперед не жаліє людських ресурсів. Намагається накатами просуватися вперед, використовуючи величезну кількість особового складу, йдуть штурмові групи одна за одною. А у відповідь летить чимала кількість наших БпЛА.

Це те, що відрізняє наступ Росії у лютому 2022-го від нинішнього наступу на Харківщині, я б сказав, так званого наступу. Тоді «пташок» практично не було. Зараз ми маємо чим відповісти. За допомогою FPV завдаємо відчутної шкоди противнику.

Коли 10 травня відбувся прорив росіян на півночі Харківщини, у медіа та соцмережах з’явилася інформація про відсутність фортифікацій на першій лінії оборони, при кордоні, та недостатню якість фортифікацій на другій лінії, тобто, власне, там, де зараз тривають бої. Дозвольте запитати, чи влаштовує вас якість підготовлених укріплень на тій ділянці, де зараз перебуває ваша бригада?

Відповім так: наявні фортифікаційні споруди ми займаємо, дещо допрацьовуємо.

Можете спрогнозувати подальші дії ворога?

За нашими прогнозами, ворог нарощуватиме присутність на тих напрямках, де матиме успіх. І це логічно. Ми, у свою чергу, аналізуємо це та намагаємося наявними силами та засобами завдавати йому максимальної шкоди.

Про наявні засоби. Кажуть, що останнім часом на фронті немає «снарядного голоду», як це було на початку весни і взимку. Чи вам вистачає боєкомплектів?

За рахунок свіжих поставок снарядів від партнерів наша артилерія і танки мають чим бити по ворогу. Ворог втрачає чимало техніки та людей. Утім, боєкопмлекту багато не буває, а тим паче у такій жорсткій війні. Буде більше зможемо більше.

Чи багато у вашій бригаді людей з Харківщини?

Так, чималий відсоток військовослужбовців бригади це мешканці Харківщини або ж сусідніх Донеччини, Луганщини. І така тенденція зберігається впродовж багатьох років. Люди свідомо йшли до нас, адже мали величезне бажання боронити саме регіони, де вони народилися, виросли, працювали, жили, або ж сусідні краї, оскільки мають на сході родичів. Багато хто перевіз сім’ї подалі від лінії боєзіткнення і прийшов до нас. Люди прагнуть або «відбити своє», або «не допустити ворога до свого». Це є неабиякою мотивацією для хлопців та дівчат, які у нас служать.

Чимало військовослужбовців бригади мешканці Харківщини. Це дуже мотивовані воїни

Як ви оцінюєте якість мобілізаційного поповнення останнім часом? Якщо, звісно, таке є у вашій бригаді.

У нас триває рекрутингова робота, і ми на це покладаємося. Навчаємо новобранців. Є люди, які цілеспрямовано йдуть у той чи інший підрозділ з певними навичками.

Олена Зварич, «Главком»

У ці дні у Бухаресті триває Безпековий форум регіону Чорного моря та Балкан. У кулуарах форуму Надзвичайний і Повноважний посол України у Румунії Ігор Прокопчук у бліцінтерв'ю для «Главкома» окреслив ключові теми двосторонніх відносин Румунії та України, а також розповів, коли українські пілоти почнуть тренування на винищувачах F-16.

Якими є сьогодні пріоритети у відносинах між Україною та Румунією?

Сьогодні (24 травня 2024 року «Главком») у відкритті конференції взяли учать премʼєр-міністри трьох країн Румунії, України та Республіки Молдова, і це чітко свідчить про рівень підтримки України, зокрема у Румунії.

Румунія виявила готовність допомагати Україні та українцям з самого початку повномасштабного вторгнення Росії. Зараз на території Румунії перебуває близько 80 тис. наших громадян (тих, хто прибули з України, рятуючись від війни, «Главком»), їм надають допомогу, різні послуги. Крім гуманітарного спектра, є й інші напрямки, за якими ми співпрацюємо, зокрема, це підтримка оборонного сектору і Сил оборони України. Особливо хотів би відзначити співпрацю в питаннях експорту, надання Україні доступу до зовнішніх ринків у той момент, коли країна потребувала цієї допомоги.

Наскільки, на ваш погляд, Румунія є вразливою до російських впливів? Ми бачимо, як набирають сили праворадикальні рухи, які транслюють проросійські наративи. Російські дрони стежать за базою НАТО «Міхаель Когелничану», що біля Чорного моря...

Румунія має свою історію стосунків з Росією та Російською імперією, тож населення країни має розуміння загроз, які походять від Росії.

В інформаційному просторі помітне бажання Росії реалізовувати певні гібридні дії щодо Румунії. Це особливо актуально зараз, коли у Румунії надзвичайно інтенсивний виборчий період, оскільки саме цього року відбуваються й вибори до Європарламенту, і місцеві вибори, і парламентські вибори, і президентські. Цілком очевидно, що Росія, ведучи таку ворожу політику, намагається скористатися цим виборчим циклом для того, щоб провести певні інформаційні операції. Ці теми у Румунії зауважені, тож і влада, і румунські недержавні організації та аналітичні центри пильно спостерігають за цим та реагують.

Очікується, що Румунія на своїх військових базах тренуватиме українських пілотів на літаках F-16. Коли, за вашою інформацією, чекати гарних новин?

Група країн сформували «коаліцію F-16», до якої ввійшла й Румунія. Те, що Румунія обіцяла робити, це тренування українських пілотів. База у Румунії почала створюватися наприкінці минулого року, й зараз практично створені умови, щоб прийняти українських пілотів. З обох сторін зараз тривають фінальні приготування до прибуття пілотів. Румунія є однією з країн, де такі тренування будуть проводити.

Маріанна Присяжнюк, «Главком»

«Жовта стрічка», підпільний рух ненасильницького спротиву російській окупації, діє вже понад два роки. Учасники таємної формації всіляко показують, що вони не змирилися з гнітючою дійсністю. Наражаючи себе на небезпеку, вони промовляють до співвітчизників мовою маленьких знаків незламності жовтою стрічкою, прикріпленою неподалік остогидлої комендатури, чи квіткою до пам’ятника Шевченку. Ми тут є. Ми незнищенні.

Про опір ворогу на тимчасово окупованих територіях оповідає виставка «Небачена сила», що відкрилася в Українському домі у Києві 18 травня. Організатори виставки допомогли «Главкому» сконтактувати з координатором руху «Жовта стрічка» на окупованих теренах Херсонщини та Запоріжжя.

Він називає себе Іваном, хоч, звісно, ім’я може бути вигаданим, і має п’ять додатків у телефоні, які дозволяють більш-менш безпечно спілкуватися з людьми з вільної частини України.

Іван розповів «Главкому» про ситуацію на окупованих землях, про настрої українців, про те, де вони працюють, як ставляться до росіян, до примусової мобілізації та чому змушені брати паспорти РФ.

Іване, ви відповідаєте за осередки «Жовтої стрічки» на Херсонщині та у Мелітополі. Чи відомо вам, де ще на окупованих територіях, окрім вашої зони відповідальності, рух опору є досить активним?

Спершу, навесні 2022 року, ми починали лише у Херсоні, на той час окупованому, та в області. Це була локальна діяльність. Однак невдовзі ланки нашого спротиву з’явилися і у Криму. Мало того, там, як на мене, учасники «Жовтої стрічки» найактивніші. Особисто я такого не очікував.

Виявилося, що якраз кримчанам, які перебувають під окупацією вже десятиліття, потрібно було проявити власний внутрішній голос спротиву.

«Жовта стрічка» як бренд спротиву з’явилася на проукраїнському мітингу в окупованому Херсоні 27 березня 2022 року. Розкажіть про ці мітинги. Як херсонці знаходили у собі сміливість регулярно виходити на площу під дулами автоматів?

Цей мітинг відбувся за місяць після того, як російська війська захопили Херсон. Спершу люди щотижня виходили на площу Свободи, але невдовзі окупаційна влада заборонила масові акції. Росіяни ввели у регіоні так званий контрдиверсійний режим. Тобто до кінця березня будь-яка відкрита проукраїнська діяльність уже сходила нанівець. На той час у місті вже зникали люди, когось забирали «на підвал». Але люди все одно йшли на площу, оточену автоматниками Росгвардії. Це було неймовірно сильно і сміливо.

На мітинг зібралися приблизно 400 херсонців. Усі вже тоді розуміли, що наші не скоро звільнять місто, але все одно йшли на цей ризик. І чимало людей були з прапорами України, скандували: «Херсон це Україна»! І вперше тоді були люди з жовтими стрічками. Нас намагалися розігнати сльозогінним газом, пострілами у повітря.

Останній проукраїнський мітинг у Херсоні відбувся 27 квітня, і ось саме його зорганізувала «Жовта стрічка», бо ми покликали людей через наші спільноти у соцмережах. Цей мітинг росіяни жорстко розігнали, і надалі збиратися на акції громадянської непокори стало вже вкрай небезпечно. Зате жовті стрічки почали з’являтися у багатьох містах спершу на Херсонщині, а потім і в інших районах, куди прийшли росіяни.

Схоже, росіян дуже дивував сам той факт, що беззбройні люди наважуються збиратися на мітинги під дулами автоматів. Росіяни намагалися зрозуміти психологічний портрет українця: для чого ви це, мовляв, робите? Їх цікавило, хто і як ці мітинги організував, бо вони не могли збагнути, що люди отак самі можуть збиратися. Просто, напевно, хотіли зрозуміти, чому обіс*алися. Думали, що їх тут будуть вітати, а вийшло зовсім навпаки. Ніхто ж не зустрічав на Херсонщині інтервентів хлібом-сіллю. І ви бачили, як херсонці зустрічали ЗСУ, коли вони відбили Херсон восени 2022-го.

Людина, завербована ФСБ, може якимось чином проникнути до вашої мережі під виглядом охочого брати участь у мирному русі опору?

Ми даємо 20 завдань кожному потенційному новому учасникові, наприклад, почепити жовту стрічку у певному місці. Опісля людина має сфотографувати виконане завдання. Відразу видно, коли зображення створене штучно через графічний редактор Photoshop. Можна подивитися, чи було фото відредаговане через спеціальні сервіси. Але достеменно знати, чи той або інший активіст, котрий з нами працює роками, співпрацює з ФСБ, неможливо.

Підставна фігура у будь-якому випадку не отримує ніякої вигоди від нас. Бо все, що ми даємо на цьому етапі, завдання. І контакт куратора, який може тільки видавати ці завдання одне за одним.

Тобто рух побудовано так, що кожен учасник знає лише одну людину, куратора, і не знає більше нікого?

Так, абсолютно правильно. Ми працюємо системно, намагаючись не піддавати всю мережу активістів небезпеці через їхнє знайомство одного з одним.

Бували випадки, коли ідейні люди згодом зневірювалися і йшли?

Є певна плинність людей. Одні призупиняють діяльність, нові з’являються. Не скажу, що хтось деморалізований.

Особливо з регіонів, які були окуповані ще з 2014 року. Там знають, що нічого так швидко не буде.

Можливо, періодичність виконання завдань знизиться на якийсь час. Оце і все. Наша діяльність загалом допомагає учасникам психологічно триматися. Ми публікуємо результати роботи у себе у соцмережах. Блогери підтримують нас постами та репостами. Наші учасники все це бачать і кажуть: ого, мільйони українців побачили наші фотографії.

Серед людей, які опинилися на тимчасово окупованих територіях, є занепадницькі настрої?

Люди, радше, сердиті. З ким не спілкуюся всі критично налаштовані щодо росіян, багато продовжують чекати на звільнення.

Чи багато тих, хто став колаборантом і працює на окупаційну владу серед мешканців, до прикладу, тієї місцевості, де ви зараз перебуваєте?

Це просто нереально порахувати. З мого населеного пункту майже 70% людей виїхали. Треба сказати, що чимало з’явилося у нас прибульців з Росії: вони приїхали на заробітки або для організації роботи окупаційних адміністрацій.

Інша справа, що саме питання колабораціонізму надзвичайно широке і складне. Важко точно визначити, чи ця особа працює заради власного виживання, чи вона дійсно підтримує російську адміністрацію.

Як багато росіян приїхали на окуповану частину Херсонської та Запорізької областей? Чи сильно змінився етнічний склад населення?

Суттєво змінився. Я б сказав, що левова частка тих, хто відвідав псевдовибори Володимира Путіна на тимчасово окупованих територіях, становлять новоприбулі росіяни: сім’ї російських військових, сім’ї московських кураторів окупаційних адміністрацій. До них додаємо будівельників, які буцімто відбудовують Маріуполь, будівельників залізниць. Особливо у Донецькій та Запорізькій областях, як я чув, таких дуже багато. У Мелітополі повно людей кавказької зовнішності, які прибули з Росії.

Як ці всі «туристи» поводяться? У них є страх чи, навпаки, вони сповнені пихатості, самовпевненості?

Не скажу, що якесь відчуття дискомфорту у них є. Візьмімо, до прикладу, той самий Маріуполь. На тамтешніх дошках оголошень повнісінько заяв про продаж будинків українців, котрі виїхали. Росіяни це житло приватизували. І тепер відчувають себе там по-домашньому.

А російські військові так само розслаблено поводяться?

Ні, бо вони розуміють, що будь-який місцевий житель може передавати інформацію Силам оборони України. Ставляться до цивільних з пересторогою. Звідси і перевірки на блокпостах, обходи житлових будинків, огляд телефонів, щоб з’ясувати, хто з ким спілкується.

Розкажіть про те, як відбувається примусова мобілізація на тимчасово окупованих територіях і як на неї реагують українці?

Мобілізація є, але так якось не дуже публічно і активно. Принаймні у нашому регіоні. Не ходять патрулі з російських комендатур, аби кожного постійно перевіряти. Натомість можуть наклеїти листівку з вимогою з’явитися в комендатуру, оновити дані мешканців квартири. Якщо за 14 днів ви не з’явитеся окупаційна влада може «приватизувати» помешкання.

Крім того, батьків шантажують тим, що їхня дитина може не отримати атестат про закінчення школи в разі неявки у комендатуру для «уточнення даних». Або якщо у родини немає російських паспортів.

У них (в окупаційних адміністрацій «Главком») є власна база російських паспортів, де вказано, хто з мешканців того чи іншого населеного пункту отримав документ. У такий спосіб можна відстежувати, скільки людей тут проживає, де проживають і таке інше.

То як самі українці реагують на цю мобілізацію до ворожого війська? Чинять опір, ховаються?

У Луганській та Донецькій областях з перших днів повномасштабки дуже була активна мобілізація у російські Перший та Другий армійські корпуси. У Луганську, розповідають, вже дуже важко знайти чоловіків мобілізаційного віку їх уже всіх позабирали, а як ні, то хтось ще переховується у своїй квартирі, не потикаючись навіть до магазину. Адже ж якісь там «Павліки Морозови» відразу будуть доповідати окупаційним чиновникам, що отам-то і там є людина, за такою-то адресою зайдіть.

Методи тиску через нерухоме майно використовують у Херсонській області. Про це я вже розповів. У Криму дуже багато мобільних пунктів мобілізації. Під виглядом пересувних кіосків, палаток, де можна підписати контракт із російською армією. Люди розуміють, що їх відправлять на гарматне м’ясо, і тому максимально уникають таких місць.

На окупованому півострові є підприємства, до яких регулярно доводять мобілізаційні плани. Приміром, 10 людей з підприємства. І щоб виконали план за наступний квартал. Керівник заводу чи фабрики має думати, яким чином компенсувати нестачу кадрів через мобілізацію, де шукати нових працівників.

Мешканець окупованої території може зараз якось виїхати на підконтрольну частину України? Можливо, через Росію, а потім треті держави?

Росіяни максимально хочуть контролювати цей процес. Майже всі шляхи виїзду пролягають через так званий Кримський міст. Перевізники з Криму, схоже, непогано заробляють, бо майже щоденно публікують оголошення щодо виїзду в країни ЄС, Росію. Діапазон цін від $200 до $500. Ще є нюанси виїзду з російським паспортом або без нього.

Перевізники з Криму непогано заробляють, організовуючи виїзд з «нових» окупованих територій

До речі, як відбувається примусова паспортизація? Чи обмежують людям без російського документа доступ до якихось товарів, послуг тощо?

Ось саме можливість залишити окуповану територію та виїхати і є однією з вагомих мотивацій для отримання російського паспорта. Загалом окупаційна влада вже давно ретельно працює над тим, аби обмежити непаспортизованих у доступі до соціальних благ.

Є люди, які одночасно мають обидва паспорти український і російський? Можна ж наш зберігати десь у потаємному місці?

Для нас російський паспорт це як пап’є-маше на пам’ять. Водночас він просто конче необхідний для виживання в цих умовах.

Щодо виживання. На яких роботах працюють українці, котрі лишилися на тимчасово окупованих територіях? Чим живуть?

Багато хто взагалі не працює. Живуть за рахунок допомоги родини з підконтрольної українській владі території. Частина просто з принципу не працює, бо не бажає бодай чимось допомагати загарбнику. Також є і ті, що вимушено ідуть на роботу умовними водіями автобусів, слюсарями. До слова, бували випадки, коли слюсарі чи сантехніки брали замовлення від окупаційної адміністрації, йшли в їхню будівлю щось ремонтувати і щось там не так закручували, після чого ставався потоп.

Чи є у вас доступ до українських новин? Взагалі люди мають можливість вільно контактувати з родичами на підконтрольній території України?

Не видаючи ніяких секретів ворогу, скажу, що все відбувається через спеціальні месенджери. У телефоні є п’ять безпечних додатків, які я сам використовую для спілкування. Два з них української розробки. Стільниковим зв’язком звичайним, звісно, ніхто не користується.

У всіх є інтернет, аби вільно читати Телеграм. Хтось може гортати новини на порталі Ukr.net.

Можливість хоч трошки публічно демонструвати свою українську ідентичність є? Чи росіяни одразу ж саджають «на підвал» за, припустімо, жовто-синю стрічку на рюкзаку?

У них просто маразм розвинувся щодо цього. Так, за манікюр жовто-блакитного кольору дівчину почнуть булити, переслідувати, погрожувати. Винесеш разом сушити на балкон жовті шорти і синю футболку все, це вже, вважай, вирок. Класти квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку 9 березня також зась, бо «ждун і дівєрсант». Лайкнув пост українського політика побачили, зробили скріншот, і вже вся мережа тебе цькує.

Українською мовою теж публічно заборонено спілкуватися?

Краще цього привселюдно не робити, авжеж. Хіба зі знайомими. Я одного разу спілкувався з людиною, яка була присутня на пиятиці з хлопцями з Криму, мобілізованими до російської армії. Каже, вони говорили суржиком. Та у будь-якому разі тут краще не афішувати свою українську мову.

Яка, на ваш погляд, найзухваліша акція «Жовтої стрічки» за останній час?

Нереально визначити, бо тут кожен захід неймовірно крутий. Від мітингу 27 квітня в окупованому Херсоні два роки тому і аж до онлайн-мітингів, коли було неможливо зібратися наживо, проводили все в Instagram. Підпільно шили українські прапори у Донецькій, Луганській областях, у Криму. Брали і вивішували прапори. Круто. Також малювали графіті, розкидали жовті м’ячики для пінг-понгу з патріотичними написами.

Якась реакція від загарбників є на появу жовтих стрічок та графіті?

Якщо плакати знаходять зривають. Графіті замальовують. Але через те, що у нас більше 30 видів ненасильницького спротиву, якось конкретно дозувати зусилля для протидії неможливо.

Тому росіяни вважають за краще вдавати, що нас не існує насправді. Що це все вигадки, оця «жовта стрічка».

Хоча кілька місяців тому кричали, що треба все те зупинити, ланки спротиву викрити, заарештувати.

Чи є партизани на окупованих землях і чи ви з ними якимось чином взаємодієте?

У кожного з нас своя справа, ми не взаємодіємо. Але так, партизанські рухи, куди йдуть радикальні громадяни, є.

Богдан Боднарук, «Главком»

Із Вашингтону повернулася українська делегація у складі п’яти народних депутатів. Парламентарі зустрічалися з представниками Білого дому та когресменами. Українські нардепи намагалася умовити американських політиків зняти заборону на використання американських далекообійних систем Himars та Atacms по російській території. Це дало б можливість врятувати прикордонні українські регіони, які зараз потерпають від постійних обстрілів з російської території. Зокрема, якби не було такої заборони, нинішній наступ російських військ в Харківській області навряд чи відбувався би так, як відбувається. Паралельно «переконують» адміністрації американського президента український МЗС та посол Оксана Маркарова.

Показово, що головний британський дипломат Девід Камерон вже недвозначно висловився: Україна може завдавати ударів британською зброєю по території Росії, аналогічні заклики лунають і в парламенті Франції щодо можливості використання французької зброї. Держсекретар США Ентоні Блінкен під час візиту в Україну також зробив натяк, заявивши, що це справа України, як саме їй воювати.

Членкиня української делегації та голова тимчасової спецкомісії Верховної Ради з питань моніторингу отримання та використання західного озброєння Олександра Устінова (фракція «Голос») в інтерв’ю «Главкому» розповідає, які настрої переважають нині в американському політикумі, як слід трактувати натяки Блінкена та чому цей рік не стане визначальним на шляху України до НАТО.

За результатами вашої поїздки західна преса вже написала, що українська делегація була «розчарована» реакцією американської сторони. На що ви розраховували та чого досягли?

У нас було три головних мети. Перша і найголовніша щоб нам дозволили бити американською зброєю по російській території. На цю тему ми, в основному, спілкувалися з Конгресом, і жодної людини не зустріли, яка була б проти, що з боку демократів, що з боку республіканців. І має бути закритий лист від комітету розвідки до Байдена про те, що українцям критично необхідно надати таку можливість. Бо хто-хто, а розвідка чудово розуміє, що відбувається.

Ми зустрічалися з головою республіканців в Сенаті Мітчем Макконеллом, з лідером більшості в Палаті представників Стівом Скалізом, колишнім співголовою ветеранського корпусу Доном Бейконом… Усі готові, навіть публічно, вимагати надання Україні такої можливості. І навіть жодного демократа я не зустріла, який би був проти. Дуже впливові сенатори, близькі до Байдена, запевняли, що поговорять з його адміністрацією, аби змінити її думку.

Зрозуміти цю логіку можна: з такими складнощами була протягнута ця допомога і тепер ми цією зброєю фактично не можемо користуватися. Ми казали: дивіться, якщо ви боїтеся, що ми кудись вглиб Росії вдаримо, то зробіть якусь буферну зону умовно кажучи, на 50 км, щоб ми «хаймерсами» могли прибирати ті військові цілі, якими по нас луплять.

Ми демонстрували відео, як росіяни просто на автодорозі ставлять «град» і б’ють з нього по українській території.

Установка «Град» «відпрацьовує» прямо з російської автотраси

Якщо ви не хочете, щоб Харків перетворився у Маріуполь, то просто зобов'язані нам дати можливість бити по Росії, тому що ми не можемо ніяк цьому протистояти. Бо «град» це не балістика чи «крилата» ракета, яку можна хоч чимось перехопити, а фактично далекобійна артилерія, яка просто знищує наші міста. Ми показували американцям приклад Вовчанська, який розташований за кілька кілометрів від кордону і який зараз криють зранку до ночі. Коли люди бачать це на власні очі, воно, звісно, трохи інакше сприймається.

Друга тема, яку ми підіймали, навчання наших пілотів, бо їх зараз досить мало вчиться в Сполучених Штатах, а, в основному, в Європі. Відповідно, ми переживаємо, що в нас літаків буде більше, аніж пілотів. Це більше технічно-бюрократична проблема, в яку треба просто втрутитися і прийняти не дуже популярне рішення або тренувати наших пілотів, посуваючи в черзі на навчання пілотів з інших країн, які купили літаки, або переводити американських пілотів на інші бази. Ми зустрічалися з сенатором та колишнім астронавтом Марком Едвардом Келлі, який зайнявся цим питанням, з іншими колишніми пілотами, які зараз є в Конгресі. І першочерговим було прохання вдвічі збільшити кількість пілотів, які могли б навчатися на американських базах.

І третя мета наше прийняття до НАТО. Скажу чесно, тут досить складна ситуація. Але якби мені хтось два роки тому сказав, що ми будемо просити у американців дозволу бити по Росії, коли вони нам тоді навіть гаубиці М777 не хотіли надавати… Два роки тому це здавалося страшною ескалацією і викликало страх ядерної війни, а зараз вже удари по Росії американською всерйоз зброєю обговорюються. Хоча й досі лунають ці перестороги про ескалацію.

У США доволі проста адженда: ми вам дали гроші тепер ви маєте робити реформи, які ми хочемо

Ті ж Atacms давно залітають на територію Криму, який Росія так само, як і Білгород, вважає своїм. Але через удари по Криму ж ядерна війна не починається.

Все-таки йдеться про міжнародно визнані кордони і міжнародне право: застережень з боку США щодо Криму нема, бо це українська територія, але поза межами України вже табу. Хоча ми наводили американцям приклад Ізраїлю, який, використовуючи те саме озброєння, б'є по інших країнах для самозахисту.

Чому ми просимо дозволу насамперед на Himars? Бо ця зброя високоточна, на відміну від безпілотників. Так само у нас є Storm Shadow, які дають британці, чи Scalp, які дають французи, це теж далекобійні ракети. Але проблема в тому, що вони запускаються з літаків, які ми не можемо близько підганяти.

Член вашої делегації Єгор Чернєв заявив, що українські запити щодо запрошення до НАТО на цьому саміті можуть здатися занадто самовпевненими. Тим не менш, найдосвідченіша демократка Ненсі Пелосі взялася донести ці аргументи до Байдена. Що це за такі аргументи, які можуть похитнути нинішню позицію Вашингтону?

Якраз напередодні нашої поїздки (14 травня «Главком») «групою Єрмака-Расмусена» був оприлюднений план вступу України до НАТО, і ми відповідно звертали на це увагу. Але навіть ті республіканці, які дуже нас підтримують, проти нашого запрошення до НАТО на цьому етапі. Вони бояться, що якщо зараз це питання підняти, воно може стати заполітизованим і ключовим під час виборчої кампанії в Штатах.

Умовно кажучи, якщо Байден буде виступати «за», а Трамп, який свого часу взагалі говорив про вихід США з НАТО, «проти», то ми ризикуємо взагалі поховати цю історію. Тому навіть наші друзі казали нам, що не треба поки мусувати цю тему, а почекати рік, поки не відбудуться вибори. Моє враження таке, що нам будуть пропонувати якісь варіанти посилення ППО, більш розширені можливості захисту і таким чином показувати підтримку. Проте про запрошення до НАТО ніхто говорити не буде.

Багато різних трактувань викликали слова держсекретаря США Ентоні Блінкена в Києві, що хоча США не підтримує удари по російській території, Україна має сама вирішувати, як вести цю війну. Як ці заяви трактували ви?

Слухайте, ну, це такий дипломатичний красивий сленг. А що він ще міг сказати українцям в обличчя? На цей хід Блінкена багато звертали увагу американські журналісти особливо ті, які більш прихильні до адміністрації Байдена. Але ми звертали їхню увагу на наступні брифінги Пентагону і Білого дому там висловлювалася дуже чітка позиція, що вони не підтримують таких ударів і їхня позиція незмінна.

Багато хто взагалі не зрозумів, навіщо Блінкен приїжджав до України, проте всім врізалося у пам’ять його неоднозначне соло на гітарі. Які меседжі для української влади він привозив?

Насправді, історія з гітарою навіть в Штатах була негативно сприйнята. Точно знаю, що під час його приїзду відбувалася розмова про перелік реформ, які Україні потрібно буде втілити. У США доволі проста адженда: ми вам дали гроші і тепер ви маєте робити ті реформи, які ми хочемо.

У New York Times промайнула інформація, що союзники з НАТО обговорюють можливість відправки в Україну військових інструкторів для навчання особового складу ЗСУ. І таким чином США та Європа будуть ще більше втягнуті у війну. Про що, власне, йдеться?

Не розумію, про що тут мова, бо в нас іноземні військові інструктори присутні десь з 2015 року. Просто їх будуть надсилати ще більше. Але ми повторюємо, що в першу чергу нам потрібні не військові інструктори, а техніка. Тому що коли, вибачте, у нас за два місяці тренувань солдат лише один раз бойову гранату використовує, це ненормально. Ми не можемо їх тренувати на жодній техніці в Україні, тому що тоді її фактично треба з поля бою забирати. У нас мінометники бачать міномет тільки на картинках і в інтернеті дізнаються, як він працює. Те саме стосується артилеристів, я вже мовчу про танкістів.

Що вже поставлене в Україну з нарешті розмороженої американської допомоги, частина з якої ледь не в Польщі лежала і відмашки з Вашингтону очікувала?

Точно 155 калібр з’явився на «передку», приїхали ракети для ППО. Але більше, на жаль, не можу розголошувати.

Чи можна очікувати штучних затримок поставок зброї з боку західних партнерів, зумовлених якимись політичними мотивами?

Не думаю. Проблема в тому, що всі армії світу виявилися непідготовленими до війни. Тому і вперлися в ситуацію з нестачею боєприпасів ніхто їх ніколи стільки не відстрілював, бо таких воєн не було. Друга проблема нестача запчастин. На Заході звикли до того, що у них гаубиця стріляє один раз на два чи п’ять років на полігоні. Відповідно, і запчастини треба було міняти десь раз на п’ять років. Але за тієї інтенсивності війни, що у нас, ламається все від заклепок до стволів, які треба постійно міняти, а їх в такій кількості просто не виробляють.

Я все ж сподіваюся, що без офіційних заяв, але зрушиться питання з приводу застосування зброї по російській території.

Ніхто ж офіційно не заявляв, коли до нас прийшли перші Atacms і Storm Shadow, а потім був великий сюрприз. Блінкен же красиво казав, що українці самі будуть вирішувати, як їм вести війну. Нам просто нема часу чекати у нас щодня люди гинуть.

У нас іноземні військові інструктори присутні десь з 2015 року

У вашої парламентської комісії з обліку зброї буде більше роботи після того, як ця зброя знову пішла великим потоком?

Головна наша робота як обліковувати те, що втрачено. Ми нещодавно разом з Міністерством оборони запустили новий формат звітності для наших партнерів і зараз працюємо над його вдосконаленням. Зараз ключове щоб всі розуміли, де і що перебуває, аби кожен умовний військовий аташе розумів, де скільки танків є, скільки на ремонті, скільки втрачено.

А партнери до наших втрат, які, зокрема, росіяни виставляють у себе на виставках, ставляться з розумінням?

Звичайно, з цим взагалі немає питань. Партнери розуміють, що це війна, особливо з цією кількістю російських «суперкамів» та «орланів», які постійно висять зверху і бачать майже все. Насправді, на Заході дуже хороше ставлення до наших військових, усі знають, наскільки вони дбайливо поводяться з технікою.

Утім, у наших військових були конкретні претензії до певної техніки НАТО, яка в умовах цієї війни одразу перетворювалася на купу металобрухту. Як на такі закиди реагують західні партнери?

Дійсно, була проблема в тому, що у перших «леопардів», які до нас приїхали з різних країн, була різна амуніція. Хоча все має бути підігнано під один і той самий калібр і «натовський» стандарт. Там і інших проблем багато є, але намагаємось їх вирішити.

Павло Вуєць, «Главком»

Закон, який дає шанс засудженим на умовно-дострокове звільнення від відбування покарання в обмін на захист Батьківщини, ліг для підпису на стіл президенту. Однак для того, що цей документ повноцінно був реалізований, треба ухвалити підзаконні акти. За словами заступниці міністра юстиції Олени Висоцької (відповідальна за сферу виконання кримінальних покарань та пробації), зараз готуються напрацювання спільно з Міністерством оборони та Міністерством внутрішніх справ. Потім проєкти документів унесуть на засідання уряду, а також підсилять внутрішніми наказами цих міністерств. Орієнтовно, кілька тижнів і закон матиме повноцінне застосування.

«Усі державні органи зацікавлені у швидкому запуску механізмів. Ніхто не зволікатиме», запевнила «Главком» заступниця міністра юстиції.

«До мене вже звертаються командири окремих військових частин з проханням влаштувати їм так би мовити оглядини в установах виконання покарання», починає бесіду з «Главкомом» заступниця міністра юстиції Олена Висоцька. Поки усім відмовляємо, просимо дочекатися, коли президент підпише закон. Адже документ містить низку обмежень за статтями Кримінального кодексу, за якими частина засуджених не підпадає під умовно-дострокове звільнення з можливістю укласти контракт на військову службу.

Шансу мобілізуватися не матимуть ті особи, котрі засуджені за:

Україна одна з тих країн світу, яка грамотно виписала юридичну процедуру із запровадження інституту умовно-дострокового звільнення осіб від відбування покарання, котрі готові боронити Батьківщину. У цьому ж законі закладено й гарантії для засуджених. Йдеться про укладання ними контракту та відповідне грошове забезпечення під час військової служби, лікування у разі поранення тощо. Адже Мін’юст та Верховна Рада, коли працювали над законопроєктом, бачили негативний досвід Росії, яка примусово, за рахунок засуджених, поповнювала свою армію.

До речі, на початку повномасштабної війни ми отримали понад тисячу заяв від засуджених, котрі рвалися воювати. Однак ані військові, ані парламент тоді не були готовими давати добро на їх мобілізацію. Під час суспільної дискусії довкола змін до мобілізаційного закону, яка тривала з кінця минулого року, ситуація змінилася. Тому й народився цей закон, про який говоримо.

Що стосується слабких місць закону, то зараз їх важко розгледіти. Потрібен час. Цілком можливо, що у перспективі підемо на те, щоб розширити коло засуджених, які зможуть мобілізуватися. Все залежатиме від мотивації самих в’язнів.

Припускаємо, що може виникнути проблема з проходженням засудженими військово-лікарських комісій (ВЛК). Адже не секрет, що ці комісії доволі завантажені. Сподіваємося віднайти з Міноборони порозуміння у цьому питанні. ВЛК не повинна перетворитися на бюрократичну перепону. Тим паче, Мін’юст розуміє загальний стан здоров’я засуджених; вони періодично оглядаються у центрах здоров’я при в’язницях.

У коментарі «Главкому» нардеп від «Слуги народу», голова підкомітету з питань кримінального законодавства та протидії злочинності Комітету з питань правоохоронної діяльності Олександр Бакумов зазначив, що в Україні число в’язнів, які потенційно підпадають під мобілізацію, складає 20 тисяч осіб. Оскільки ви зачепили тему здоров’я засуджених, то наскільки вони загалом боєздатні?

Коли Міністерство юстиції готувало вказану статистику для народних депутатів, одразу відкинули близько 4 тис. засуджених, у яких діагностовано суспільно небезпечні хвороби на кшталт ВІЛ, гепатит, туберкульоз. Проте на заваді може стати не стільки «букет» хвороб, скільки відсутність бажання засудженого йти воювати.

Між іншим, у квітні міністерство проводило опитування серед ув’язнених. Їм поставили єдине питання: чи потрібно ухвалювати закон про умовно-дострокове звільнення засуджених шляхом укладання контракту на військову службу. 4,5 тис. засуджених відповіли: «Так». При цьому варто розуміти: адміністрації установ відбування покарань не опитували в’язнів за статтями Кримінального кодексу, частина з яких нині не підпадає під мобілізацію. Також до уваги не брався їхній стан здоров’я. І, повторюся, найголовніший критерій мотивація.

Поясність, чому влада прийнятим законом дозволила мобілізуватися засудженим за вбивство однієї людини (ч. 1 статті 115 Кримінального кодексу), а засуджені за вбивства двох і більше осіб не мають такого «привілею»?

Міністерство юстиції готувало статистику для законотворців за кожною категорією засуджених, яка відсіювалася. Щоб було видно, скільки втрачається потенційного мобілізаційного резерву. Наразі картина щодо ув’язнених за статтею 115 Кримінального кодексу («Умисне вбивство») така: 2,2 тис. осіб засуджено за вбивство однієї людини і 178 осіб за двох і більше людей.

Ми не можемо гарантувати суспільству, що 5 або 10 тис. засуджених приєднаються до лав ЗСУ. Однак якщо бодай частина з них таки піде служити, це вважатиметься підтримкою для армії.

Що чекає на осіб із довічним ув’язненням? У них є можливість потрапити на фронт?

Поки що ні. Всього їх утримується у колоніях 1,5 тис. осіб.

До речі, на яких ділянках фронту можна буде використовувати звільнених засуджених? Мін’юст щось рекомендуватиме Міноборони?

Це прерогатива Міністерства оборони. Давайте уявимо ситуацію: дорослий чоловік виходить із в’язниці, він придатний до служби за станом здоров’я. Переконана, що його можна навчити будь-якій справі на фронті. Тут головне бажання командира працювати з цим контингентом.

Варто наголосити: законодавці виписали норму закону таким чином, що звільнені засуджені служитимуть в окремих військових підрозділах. Цим самим у суспільства знімаються зайві перестороги про буцімто ухилення звільнених засуджених. Вони точно не служитимуть у тилових частинах.

Віталій Тараненко, «Главком»

Через посилення ворожих обстрілів влада Сумщини оголосила про обов’язкову евакуацію двох міст на прикордонні з Росією Ворожба і Білопілля. Від липня минулого року, коли було оголошено евакуацію із сіл, що за п’ять кілометрів від кордону, і дотепер з небезпечних районів евакуювали близько 12,5 тисячі людей, стверджує влада Сумщини.

Ймовірно, причиною для негайної нинішньої обов’язкової евакуації є не тільки масовані артобстріли, що в останні дні стали невпинними, а й потенційна загроза наступу російських військ на Сумщині? Так, днями в інтерв’ю The New York Times очільник Головного управління розвідки Міноборони України Кирило Буданов спрогнозував, що окрім Вовчанська на Харківщині, де триває термінова евакуація людей через прорив ворога вглиб території області, росіяни можуть розпочати наступ і на Сумщині.

Від центру Білопілля до кордону з Росією всього 10 км. Вся ця територія на сьогодні стала сірою зоною, в якій опинилися понад 20 сіл.

В інтерв’ю «Главкому» міський голова Білопілля Юрій Зарко розповів, скільки людей уже евакуювалися, пояснив, чому не слід боятися великого наступу росіян на Сумщині і окреслив найбільші потреби громади та складність підрахунку збитків.

Наскільки охоче люди погоджуються виїжджати? Скільки уже виїхали з моменту оголошення евакуації?

Евакуацію було оголошено 10 травня. Люди й раніше почали самостійно виїжджати до безпечних місць, тому що були щоденні прильоти КАБів, артилерія била, РСЗВ. У місті немає району, куди би не прилітало, багато руйнувань.

Водночас лишилася певна кількість людей, які не мали змоги фізичної або матеріальні кудись виїхати. Їм запропоновано місця компактного тимчасового проживання у Сумах. Наразі 70 людей записалися на евакуацію, а загалом виявили бажання евакуюватися близько 100 людей. 14 травня прибули перші автобуси, тож 28 осіб виїхали до Сум, серед них шестеро дітей.

Є у нас у місті й маломобільні люди, прикуті до ліжка хворі, пенсіонері. Будемо визначати дні, коли їх вивозитимемо.

До повномасштабної війни у місті проживало 16,5 тисячі людей. Зараз залишилося декілька тисяч. Більшість вже виїхали своїм ходом.

А загалом у нашій громаді інакша ситуація, ніж у самому Білопіллі. Є території, де менше обстрілів, туди повиїжджали мешканці прикордонних населених пунктів. Тобто люди з прикордоння перебралися до найближчих безпечніших сіл, аби залишатися ближче до роботи і мати змогу своє помешкання контролювати.

У громаді 54 населених пункти. Які з них у черзі на евакуацію після Білопілля?

Раніше було 20 населених пунктів, а зараз, мабуть, трошки більше стало. Додалися ще два-три села із десятикілометрової зони побіля кордону.

З найближчих до кордону населених пунктів (зона у 5 км від кордону) була оголошена евакуація ще 30 липня 2023 року. Тоді всі, хто хотів, виїхали. А хто не хотів, у тих ми зібрали в паперовому вигляді відмови від евакуації. Тобто люди згодилися, що самі є відповідальними за свою долю і долю своїх близьких. Але якщо зараз у них з’явилося бажання виїхати, вони можуть до нас звертатися.

У селах, що в п’ятикілометровій зоні, скільки залишилося людей? Яка їхня доля?

Є деякі території, де просто вже немає людей, бо села повністю зруйновані. Умовно кажучи, це як сіра зона. Першим селом, звідки всі виїхали, було Волфине. Натомість є села, куди важко дістатися з безпекових причин.

Є деякі території, де просто вже немає людей, бо села повністю зруйновані. Умовно кажучи, це як сіра зона

Щодо геть знищених сіл, то це Рижівка. Там із 976 жителів залишилося шестеро, решта виїхали. От туди дуже складно добратися. Подібна ситуація у селах Павлівка, Катеринівка. Наші спеціалісти не можуть туди навіть поїхати, аби подивитися на стан будівель, щоб потім допомогти з відновленням. А в селі Ободи вже рік немає світла і немає можливості його відновити через постійні обстріли.

На Донеччині є чимало населених пунктів, де відбувалася примусова евакуація дітей. Скільки дітей примусово евакуйовано з Білопілля?

Ні, ми до цього не вдавалися, щоби примусово вивозити. Нам вдається знаходити аргументи для того, щоб переконати людей і вони самостійно виїхали з дітьми. Дітей дуже мало у Білопіллі лишилося. На вулицях я їх практично не бачу. Оскільки здебільшого люди самі евакуйовуються, то основна маса вже виїхала разом з дітьми.

Мешканці невеликих міст і сіл переважно проживають у приватних будинках, де є господарство, худоба. Корів і свиней допомагаєте евакуювати?

Люди, в кого є господарство, не хочуть виїжджати саме через те, що не хочуть його кидати. У нас була показова ситуація у селі Рижівка. Там річка гарна дуже, гарні луки, пасовиська, всі умови для скотарства, тож багато хто розводив овець, корів. Так люди спочатку самі тікали від обстрілів, а потім, як ставало спокійніше, поверталися до хат, відпускали корівку свою на вільний випас. Потім знаходили інші міста чи села, де було безпечніше, і перевозили туди худобу. На превеликий жаль, дуже мало людей, в яких є худоба, виїжджають.

Зараз проблема з домашніми тваринами котами, собаками. Слава богу, ми свого часу організували пункт перетримки домашніх тварин, у нас зоозахисники дуже потужні були. Ми намагалися стерилізувати якнайбільше покинутих тварин, щоби вони не розмножувалися. То ми вивезли цей притулок, люди з інших міст нам у цьому допомагали. Якісь тварини, звичайно, ще лишаються, але небагато.

За словами Кирила Буданова, Росія може розпочати наступ на Сумщині. Що ви про це думаєте?

Я вам скажу, що про заяву Буданова ми прочитали тільки вранці 14 травня. Я ще не бачив оригіналу тексту, тобто як саме Буданов сказав. Не було коли читати. Ми займаємося в міській раді тим, що переїжджаємо зараз до підвалу, в укриття. А перед цим проводили евакуацію, а ще раніше у нас не було електроенергії, бо в місті був приліт...

Наразі ми не бачимо тієї можливості (для великого наступу росіян «Главком»), яка є в росіян під Харковом, не бачимо можливості, щоби вони розширили фронт і пішли на Суми. Якщо зараз наша армія зможе за кілька днів стабілізувати ситуацію під Харковом, де росіяни мають перевагу, мають велику кількість ударних військ, то яким чином невеликою кількістю військ біля Сумщини вони зможуть піти на Суми, які знаходяться набагато далі від кордону, ніж Харків? Логіки немає в цьому.

Не бачу можливості, щоб росіяни розширили фронт і пішли на Суми

То міська влада залишається в місті чи виїжджатиме?

Звичайно, залишаємося, працюватимемо в укритті. Якщо міськрада вирішить виїхати в інше місто, то люди відразу почуватимуться покинутими. А потрібно вирішувати багато питань тут, на місці.

У нас закриваються магазини, установи, будівлі Пенсійного фонду та «Укрпошти» розбомблені, банки не працюють, або працюють декілька годин на добу. Це пов'язано з безпековою ситуацією. За десять метрів від «Ощадбанку» прилітали «Гради». Тому якщо щось і працює, то дуже короткий час, аби уникати скупчень людей.

У нас закриваються магазини, установи, будівлі Пенсійного фонду та «Укрпошти» розбомблені, банки не працюють, або працюють декілька годин на добу

В яких умовах розміщуєте евакуйованих людей? У шкільних спортзалах у Сумах?

Пункти тимчасового прибування це місця компактного проживання. Це не спортзал, звичайно. Умовно, це може бути палата якогось медичного закладу, де зроблений ремонт, де стоять сучасні ліжка. Такі кімнати можуть бути на 10 15 людей. На поверсі є душ, туалет.

Організовано мінімум один раз на день харчування. Зараз працюємо, щоби було дворазове гаряче харчування. Це все повністю безплатно. Також надаємо продуктові набори.

Коли люди розселяться, ми поїдемо і подивимося, в яких умовах вони живуть та які потреби мають. Задля того, щоби задовольнити ті потреби, залучатимемо або власні резерви, або підключатимемо фонди.

Якщо хтось вирішив їхати не в Суми, а далі, то у нас є пропозиції для розміщення у Полтавській, Черкаській областях і є евакуаційний автобус. Або можна поїхати поїздом до Києва. Ми допомагаємо з такими переїздами. Людям виділяється грошова допомога, і далі вони на ці кошти можуть зняти квартиру на місяць, а за цей час собі ще щось підшукати.

Про які суми персональної допомоги йдеться?

Наскільки я знаю, певні фонди видають, умовно, 3200 грн чи 3600 грн на місяць на людину впродовж трьох місяців. Тобто якщо сім’я складається з двох людей, наприклад, то за ці кошти можуть знайти житло, теоретично кажучи.

У Facebook ви написали, що евакуація до Сум тимчасова, тривалістю до одного місяця. Хто визначив цей термін і що робити далі, якщо у вашій громаді і через місяць не стане безпечніше?

Це термін, який нам повідомили обласна і районна військові адміністрації. Але це все умовно, тому що ситуація дуже динамічно змінюється. Перший варіант ситуація нормалізується, люди повертаються до своїх домівок, до звичайного життя. Другий варіант ситуація не нормалізується, а погіршується. Тоді ми своїх людей можемо забрати з місць, де їх зараз розміщуємо, і пропонувати інші варіанти. Наприклад, у нас через Асоціацію міст України є база даних зі списком громад, які охочі прийняти наших людей. Тобто зараз у мене є можливість перевезти умовно 100 людей і розмістити на постійній основі у Черкаській чи Полтавській областях чи ще десь. З цих 100 людей приблизно 20 дітей.

Зараз громада під інтенсивними обстрілами. Чи є загиблі і поранені після активізації обстрілів? Ви розумієте, куди цілить ворог?

У його діях жодної логіки немає. Логіка така: прокинулися росіяни давай накриємо «градами» ось цей район. Після обіду керовані авіабомби давай запустимо по центру міста. Ще через якийсь час «градами» ще кудись.

За 20 метрів від моєї хати розірвалися «гради». У Білопіллі немає безпечних місць, ворог б’є всюди.

Весною в нас були і поранені, і загиблі. За час повномасштабної війни маємо понад 20 загиблих. Є також десятки поранених. І це винятково про цивільних людей мова, серед них діти.

Які пошкодження від прильотів є у Білопіллі? Збитки підрахували?

Тільки під час одного з останніх прильотів КАБів у чотирьох багатоповерхових будинках у центрі міста було повністю вибито усі вікна, двері. Це сотні квартир. Загалом може йтися про 1200 1300 пошкоджених квартир і будинків. На кожній вулиці міста є будинки, в яких якісь пошкодження. Є й такі, які відновленню не підлягають.

Збитки порахувати неможливо. Бо є будинки, по яких по декілька разів прилітало. Ми раз підрахували, а потім ще один приліт. І як тут рахувати суму збитків?

Неправильно рахувати збитки з огляду на залишкову вартість будівлі. Наприклад, історична будівля школа, де навчалися Казимир Малевич, Олександр Олесь, була побудована у 1874 році. Її залишкова вартість дорівнює практично нулю. Але ми розуміємо: для того, щоби побудувати цю школу, потрібно буде 100 млн грн. Знищені у нас також промисловість, магазини, будинки...

Школу, де навчалися Казимир Малевич та Олександр Олесь, побудовану у 1874 році, повністю зруйнували росіяни

На мій погляд, якщо будівля знищена повністю, то треба рахувати повністю вартість майна, яке було втрачене.

Який бізнес виїхав з Білопілля, а який залишається працювати?

Приблизно 10% малого бізнесу, який був раніше, залишається працювати. Великий знищений. Навіть той бізнес, що був пошкоджений, але до останнього часу працював, закривається, люди виїжджають. Мова про Білопільський машинобудівний завод, Білопільську макаронну фабрику, зокрема.

Трохи більше місяця тому президент відвідав Сумщину, оглядав будівництво фортифікаційних споруд. Зараз багато закидів щодо того, що немає фортифікацій, або їх недостатньо. Евакуація населених пунктів вашої громади означає, що захисних споруд тут недостатньо?

Ні, це абсолютно різні речі. Я не можу розказати, чи є фортифікаційні споруди і які вони, бо ми не військова адміністрація, ми звичайна міська рада, цивільні люди. Фортифікації це не мої повноваження, заради своєї цікавості їздити і перевіряти стан цих споруд я не буду. Моя задача максимально сприяти їх спорудженню.

Але як ви долучаєтеся тоді?

Минулого року ми четверту частину бюджету громади віддали на потреби оборони. Разом з субвенцією на освіту наш річний бюджет становив 120 млн грн. Ми допомогли технікою, екскаваторами, тракторами. Це і комунальна техніка, і залучена приватна техніка. До речі, наша комунальна техніка практично вся знищена обстрілами. Нам дарували гуманітарну допомогу, автобуси, Угорщина та Чехія. Але й ті автобуси вже знищені. Чехія подарувала автомобіль «швидкої допомоги», але в ньому зараз уже вибито вибуховою хвилею лобове скло.

Михайло Глуховський, «Главком»

З 18 травня в Україні починає діяти новий «мобілізаційний» закон, покликаний сприяти поповненню особового складу Збройних сил.

Сьогодні є два шляхи стати до лав ЗСУ мобілізація і служба за контрактом. Другий варіант є абсолютно добровільним і набагато привабливішим для кандидата, адже передбачає палітру вибору військової професії. Крім того, у підготовку контрактника держава вкладає більше коштів, для них передбачені пільги на купівлю житла чи автомобіля.

Контрактним напрямком займаються рекрутингові центри. До літа, кажуть військові, кількість таких центрів має зрости до 30.

«Ми очікуємо, що з активізацією мобілізації після початку дії змін до Закону «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію» значно зросте ефективність роботи рекрутингу», каже начальник відділення супроводження військових лідерів управління персоналу штабу Командування Сил ТрО ЗСУ Петро Авраміч. У силах ТрО він займається питанням рекрутингу.

В інтерв’ю «Главкому» Петро Авраміч розповів, у чому переваги служби за контрактом перед мобілізацією, де найбільше хочуть служити ті, хто звертаються до рекрутингового центру, чому так складно досі відбувалася і за яких хлопців конкурують рекрутери бригад.

В Україні вже працюють рекрутингові центри, які мають допомогти війську в поповненні особового складу. Але рекрутингова діяльність ніяк законодавчо не врегульована. Є випадки, коли людину, яка обрала вакансію і підрозділ через рекрутинговий центр, у підсумку перекидали до іншого підрозділу на іншу посаду. Чи бачите ви у цьому проблему і як її вирішуєте?

Регіональні центри комплектування (РТЦК) є єдиними воротами до Збройних сил України. До РТЦК надходять мобілізаційні розпорядження на відбір та завантаження новоприбулого поповнення до різних навчальних центрів ЗСУ.

У Силах територіальної оборони (ТРО) після початку повномасштабної агресії було сформовано два навчальних центри, які є нашим джерелом поповнення особового складу. Ми маємо всі необхідні складові й інфраструктуру, щоби прийняти запит на військову службу від кандидата, надати йому необхідні знання, вміння і навички та призначити на обрану ним посаду в обраний підрозділ за контрактом. Тобто головне наше завдання щоб кандидат на військову службу пройшов саме до навчального центру Сил ТрО і щоб на цьому шляху його супроводжували наші рекрутери.

Чим рекрутинг відрізняється від мобілізації? У чому різниця в алгоритмах дій військовозобов’язаного?

Основна відмінність полягає у тому, що ми працюємо з людиною тоді, коли вона ще є цивільною, а не призваною за мобілізацією.

Сили ТрО сформовані і діють за територіальним принципом, у кожній області та районному центрі є сформовані окремі бригади і батальйони Сил ТрО. У кожній нашій бригаді і у кожному батальйоні визначені відповідальні особи за проведення рекрутингової роботи. У рекрутерів є перелік вакантних посад, інформацію про які вони розміщують на платформах дистанційного найму. Міністерство оборони України уклало меморандум з такими порталами дистанційного найму: LobbyX, Work.ua, Robota.ua і OLX Робота. Ці портали безплатно розміщують вакансії, які є в наших підрозділах. Тобто людина може знайти собі вакансію як за посадою, за територіальним принципом, так і самостійно залишити своє резюме, вказавши посаду, яку хотіла б обійняти.

Наприклад, кандидат надіслав заявку або резюме на вакансію. Відтак рекрутер підрозділу ТрО зв’язується з ним, проводить відеобесіду онлайн. Після такої відеоконференції, коли рекрутер оцінює кандидата, йому підбирають оптимальну посаду, організують наступну співбесіду, тепер уже безпосередньо з командиром взводу або роти, де військовослужбовець проходитиме службу. Якщо кандидат і цей етап успішно пройшов, йому виписують так зване відношення, або, якщо говорити по-цивільному, письмову згоду, рекомендаційний лист. У цьому листі визначено майбутню посаду рекрута і підрозділ, де він служитиме, а також вказано, що кандидат самостійно звернувся до системи рекрутингу.

Завдання наших рекрутерів супроводити цього кандидата до найближчого регіонального (районного, міського) ТЦК та СП, аби людину оформили для проходження базової загальної підготовки в навчальних центрах Сил ТрО. Після відповідної підготовки людина потрапляє до обраного підрозділу, де в разі потреби проходитиме вузькоспеціалізоване навчання за обраним напрямком.

Підрозділи час від часу переформатовують, тож можуть бути ситуації, коли військовослужбовець отримує завдання не за фахом. З вашої практики, наскільки багато випадків, коли впродовж служби людина, яка потрапила до конкретного підрозділу на конкретну посаду, змінила спеціалізацію не з власної волі?

От, власне, для цього і є відповідальні особи у кожному підрозділі ТРО щоби вони здійснювали супровід, принаймні, якщо ми говоримо про Сили територіальної оборони. Відомо, що у деяких підрозділах Збройних Сил України це питання не було досконало врегульованим і рекрутери не супроводжували своїх кандидатів до ТЦК. Відповідно, ТЦК, маючи свої завдання і свої пріоритети, могла людину з рекомендаційним листом включити зовсім до іншої команди, іншого роду і виду військ.

Отже, перевага сил ТрО у тому, що ми сформовані за регіональним принципом і до рекрута прикріплений рекрутер. Наші фахівці завжди на зв’язку з регіональними ТЦК.

Яких вакантних посад найбільше у ТРО?

Палітра велика. Доукомплектування потребують посади як рядового, сержантського, так і офіцерського складу. Насамперед конче потребуємо військовослужбовців до підрозділів загальновійськового спрямування. Це стрільці, гранатометники, кулеметники. В артилерійських підрозділах це мінометники, другі номери в мінометних розрахунках. Потребуємо також фахівців зі зв’язку, фахівців у підрозділи сил підтримки, зокрема, на посади саперів, інженерів. Є потреба й у військовослужбовцях логістичного забезпечення це посади продовольчого, речового, паливно-мастильного, квартирно-експлуатаційного та інших видів всебічного забезпечення, а також водії і діловоди.

Також у силах ТрО активно розвивається напрямок безпілотних систем. У кожній нашій бригаді сформовано роту ударних безпілотних авіаційних комплексів, яка теж потребує доукомплектування фахівцями.

В основному цим напрямком цікавиться молодь. Здебільшого молодь має гарні навички геймінгу. Також на цей напрямок ідуть фахівці з IT, люди, які мають технічні знання, відповідну освіту та які вміють швидко навчатися. Є можливість вибрати тип дрона, з яким надалі військовослужбовець працюватиме, наприклад, мультироторного типу, літакового типу. Ці типи не потребують оператора за стійким вестибулярним апаратом, для їх опанування більше потрібна обізнаність у технічних складових або здатність до швидкого навчання. Одними з найскладніших для опанування є FPV-дрони, і тут важливим для претендента є гарний вестибулярний апарат.

У рамках комплектування підрозділу безпілотних систем у силах ТрО розгорнуто проєкт «Крилатий ескадрон». Для відбору фахівців за цим напрямком ми створили гарячу лінію, а також сторінку на нашому сайті. Невдовзі створимо окремий сайт рекрутингового центру з цього напрямку.

Є рекрутингові центри конкретних бригад, до прикладу, у відомій Третій штурмовій. Чим рекрутингова робота таких бригад, як Третя штурмова, відрізняється від рекрутингу у ТрО?

Я знаю, що подібні механізми супроводження рекрутів «від» і «до» «ввімкнено» в окремих бригадах, таких як, наприклад, Третя окрема штурмова бригада, 93-а окрема механізована бригада «Холодний Яр», 13-та бригада оперативного призначення Нацгвардії «Хартія». Вони працюють у напрямку рекрутингу і супроводжують своїх кандидатів. Але далеко не всі підрозділи Сил оборони налагодили цю роботу. Можу говорити про Сили ТрО. У нас ця робота точно ефективна.

З огляду на те, що серед вакансій переважають бойові, які вимоги у ТрО щодо стану здоров’я пошуковувачів?

Оскільки зараз підрозділи ТрО виконують бойові завдання на передовій пліч-опліч з іншими механізованими підрозділами Сил оборони, ми не можемо сказати, що наш підхід щодо стану здоров’я солдата чимось вирізняється від інших.

Як ви знаєте, 27 квітня 2024 року Міністерство оборони України видало наказ №262, який вносить зміни до наказу №402 «Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України». Зміни пов'язані зі скасуванням такого визначення стану здоров'я військовозобов'язаних, як «обмежено придатний». Натомість розширено ступені придатності до військової служби, введено статуси «придатний до військової служби» та «придатний до служби у військових частинах забезпечення, ТЦК та СП, ВВНЗ, навчальних центрах, закладах, медичних підрозділах, підрозділах логістики, зв’язку, оперативного забезпечення, охорони». Відповідно до цієї диференціації ми розглядаємо кандидатів.

Як відрізняється оплата праці мобілізованих і контрактників, які потрапляють до армії через рекрутингові центри?

Зараз законодавчо визначено два види військової служби: призов на військову службу під час мобілізації на особливий період та службу за контрактом.

Відмінність у тому, що мобілізація це виконання громадянського обов’язку. Законом визначено, що особи призовного віку 25-60 років, які не мають протипоказань за станом здоров’я, під час оголошення мобілізації мають з’явитися до регіональних ТЦК та СП і долучитися до Сил оборони.

Військова служба за контрактом це такий собі смартваріант прийому на військову службу. У цьому випадку держава на довший період розглядає громадянина як військовослужбовця. Відповідно, вкладає більше ресурсів у його навчання і забезпечення. Забезпечує його, наприклад, житлом у разі зміни гарнізону служби, або у разі відсутності у громадянина житла.

Держава надає можливість придбати житло за пільговим кредитуванням. Зараз також розглядається можливість кредитування на придбання автомобіля. Також для контрактників передбачається виплата першочергової грошової допомоги у сумі 200 тис. грн.

Що стосується зарплати, то вона є однаковою для посади незалежно від того, контрактник ви чи мобілізований

Першим контрактом визначено строк служби для рядового і сержантського складу три роки, для офіцерського складу п’ять років. Водночас на час дії воєнного стану можна укласти контракт до оголошення рішення про демобілізацію. Кандидати, які обрали військову службу за контрактом, є більш захищеними від подальшого переміщення між родами, видами сил, між різними підрозділами.

Як бачите, і додаткові соціальні виплати для них передбачені. Що стосується зарплати, то вона є однаковою для посади незалежно від того, контрактник ви чи мобілізований.

Наскільки багато людей звертаються до рекрутерів ТрО? Яку кількість заявок задовольняєте?

Наразі не дуже багато звертаються. Як відомо, більшість добровольців долучилися до Сил оборони з самого початку повномасштабної війни. Зараз ми розгортаємо інформаційну діяльність з пошуку людей, які можуть долучитися до наших підрозділів.

За пів року роботи нашого рекрутингового центру ми опрацювали близько трьох тисяч заявок. Приблизний коефіцієнт корисної дії, тобто кількість залучення до війська 10%. Заявка це перше звернення людини, телефонний дзвінок до рекрутингового центру. Багато було дзвінків до нас із запитанням щодо можливостей переведення. Але ми не можемо вирішувати такі питання. Ми не кадровий центр, ми рекрутинговий центр, і наше завдання прийом цивільних на службу до підрозділів ТрО.

Про які посади самі претенденти найбільше питають, коли до вас звертаються?

З початку цього року 2/3 з трьох тисяч звернень стосувалися можливості долучитися до підрозділів з управління БПЛА. Ми зараз міркуємо про розповсюдження нашої інформації, щоби більше людей про нас знали. Думаємо долучати рекламу в інтернеті, у соцмережах, хочемо ближче співпрацювати з благодійними організаціями, такими як «Центр готовності цивільних», наприклад.

Але ви кажете, що коефіцієнт корисної дії 10%. На якому етапі і чому відсіюється решта тих, хто звертався до вашого центру?

Коли ми говоримо саме про відбір на посади операторів дронів, тут є специфіка. На нашому сайті є детальний алгоритм дій, шлях від заявки до призначення у бажаний підрозділ на бажану посаду. Наші осередки з відбору в підрозділи БпЛА є в обласних центрах, таких як Київ, Львів, Одеса. Перша комунікація відбувається з цивільною людиною телефоном або онлайн через сайт. Наступна з представником рекрутингового центру. Далі вже з командиром підрозділу, де хоче служити людина.

Якщо все підійшло, то спочатку базова загальновійськова підготовка тривалістю до чотирьох тижнів. Людина набуває знань з топографії, тактичної медицини, зв’язку, отримує індивідуальний бойовий навик, вчиться поводитися зі стрілецькою зброєю, набуває знань для виживання на полі бою, отримує психологічну підготовку. Наступний етап фахова підготовка відповідно до обраного напрямку. І якщо ми говоримо про операторів БпЛА, то наші фахівці тренують майбутніх операторів дронів, навчають роботі зі спеціальними програмами та обладнанням.

По завершенню навчання рекрут отримує військово-облікову спеціальність, яку записують в його військовий квиток. У квитку фіксується, що ця людина надалі може бути задіяна тільки за цим напрямком. Оскільки ці спеціалісти дефіцитні, вони захищені від переміщення на інші спеціальності та інші напрямки застосування. Є наказ Головнокомандувача, який визначає, що недоцільно застосовувати фахівців, які мають військово-облікову спеціальність БпЛА, на інших фахових напрямках.

Оператори БПЛА спеціалісти дефіцитні, вони захищені від переміщення на інші спеціальності та інші напрямки застосування

Ми перевіряємо мотивацію рекрутів. У більшості випадків зафіксовані нами звернення це їхні телефонні дзвінки, де вони розпитують про алгоритм дій і умови, про що я щойно розповів. Саме факт звернення до ТЦК не напряму, а через наш рекрутинговий центр змушує людину міркувати, дає час визначилися, на якому напрямку вона буде найбільш ефективною.

Тобто відповідь на ваше питання така: більшість взяли паузу, вони у режимі очікування того, як розвиватиметься ситуація.

Телефонують до вас переважно люди якого віку?

Різного.

Є велика категорія людей, чий вік 24 27 років. Тобто це люди, які згідно з «мобілізаційним» законом, стають військовозобов’язаними. Загалом же приблизно 25% звернень люди до 35 років, 25% до 40 років, 25% до 50 років, 15% до 60 років. І майже 10% 60+. Так-так, інколи телефонують люди, яким уже понад 60 років, і кажуть, що хочуть долучитися до оборони країни.

І що ви їм відповідаєте?

Ми їм кажемо, що вони можуть долучитися до роботи волонтерських організацій, а також, у деяких випадках, до підрозділів добровільних формувань територіальних громад, у яких обмежень за віком немає.

Наскільки нова редакція закону про мобілізацію посприяє поповненню лав ЗСУ?

Чинне законодавство щодо мобілізації є слабким. Це треба відверто визнати. Якою буде ситуація, коли почне діяти змінений закон, побачимо невдовзі в роботі. Ті інструменти, які були доступні фахівцям регіональних ТЦК, не давали можливості повною мірою виконати мобілізаційні завдання, які на них покладені. Відповідно, засобів долучення нових громадян до служби у ЗСУ обмаль. Розшукова діяльність, яку здійснюють працівники ТЦК, не є основною їхньою функцією і не може бути ефективно і якісно виконаною. Бо, згідно з чинним мобілізаційним законом, громадяни самостійно мусили прийти до «військкоматів».

На жаль, живемо у непростий час і маємо сусіда, який не дає нам спокою вже багато років. Тож ми не маємо інших варіантів, ніж обороняти нашу державу. Загальна кількість військовозобов’язаних, яка є в Україні, поки що дозволяє ефективно вибудовувати оборону. Проте, справді, потрібні додаткові мотиваційні чинники, які будуть людину спрямовувати, переконувати у необхідності долучитися до Сил оборони.

Вік військовозобов’язаних знижено з 27 до 25 років. Є думки, зокрема, навіть серед народних депутатів, що варто знизити «мобілізаційну планку» до 18 років. Як ви гадаєте, показник 25 років оптимальний?

Люди, які мають міцний характер, харизму, які є сильними лідерами, яскравими патріотами, це чисельно не вельми велика категорія. Уся та рекламна складова, про що ми говорили вище, в тому числі розміщення білбордів із закликом долучатися до підрозділів це конкуренція за невелику кількість людей. У будь-якому соціумі їх небагато. Ці люди люблять адреналін, екстрим, вони безстрашні в хорошому сенсі слова і, головне, вони добровольці. На мою думку, це всього 3-5% із загального облікованого складу населення. І от саме за цих людей розгорнулася шалена конкуренція між підрозділами.

Усі інші громадяни переважно потребують додаткової мотивації, їм недостатньо білбордів. Під час воєнного стану цією мотивацією може бути військовий обов'язок. Необхідність виконання цього обов'язку і відсутність причин щодо надання відстрочки від військової служби активізує бажання людини піти на військову службу у визначений підрозділ, на визначену посаду за контрактом.

Ми очікуємо, що з активізацією мобілізації після початку дії змін до Закону «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію» відбудеться значне зростання ефективності роботи рекрутингу.

Цим же пакетом змін до законів вносяться зміни до Закону України «Про військовий обов’язок військову службу», в якому з 2025 року запроваджується інтенсивна військова підготовка. Цей новий вид військової підготовки будуть проводити для всіх осіб віком від 18 до 25 років, які підлягають військовому обліку. Така підготовка буде розгорнута у всіх закладах післяшкільної освіти і у Центрах підготовки населення до національного спротиву. Формувачем цих центрів передбачено саме Сили територіальної оборони.

Наразі велика кількість тих, хто звернувся до рекрутингового центру, це люди, які розуміють, що вони не мають підстав для отримання відстрочки від військової служби. Але більшість з них ще не долучилися до Сил оборони, або їх ще не викликали до ТЦК. Ці люди продумують своє майбутнє, посаду, місце служби, ефективність у Силах оборони.

Михайло Глуховський, «Главком»

Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Республіка Молдова також зазнає активних гібридних атак Кремля, мета яких скинути нинішню владу й підірвати євроінтеграцію країни.

З наближенням президентських виборів, що мають відбутися в листопаді-грудні 2024 року, напруга зростає, зокрема, через активізацію п’ятої колони, яка нещодавно оголосила себе у Москві «опозицією».

На цьому тлі Київ призначає нового дипломатичного представника у Молдові Олексія Данілова, котрий до цього обіймав посаду секретаря РНБО.

В інтерв’ю «Главкому» колишній заступник директора Служби інформації та безпеки Молдови (СІБ) Александру Балан стверджує: призначення Данілова послом у Молдову не випадкове й свідчить про зміну ставлення Києва до потенційних ризиків, які можуть надходити з сусідніх теренів, якщо Росія посилить тут свої позиції.

Зі співрозмовником зустрічаємося у Кишиневі, у кафе у центрі міста. Пан Балан питає, чи можемо продовжувати розмову румунською. І це цікава деталь. У місцевому політичному контексті те, як людина називає свою мову молдовською чи румунською, може бути маркером геополітичної орієнтації.

Якщо ви назвали свою мову румунською, а не молдовською, це вже дещо говорить про ваші погляди...

Я молдованин, але розмовляю румунською мовою.

Що означає бути молдованином у вашому розумінні?

Я етнічний румун, народився у Республіці Молдова, тому вважаю себе молдованином.

Тобто у вас переважає оптика державника?

Так, державність насамперед. До того ж, професія зобов'язує.

Ви себе досі асоціюєте з роботою у розвідці, попри те, що давно не працюєте у СІБ?

Влітку 2021 року закінчився мій мандат радника з безпеки посольства Республіки Молдова в Україні. Це моя остання позиція на службі у СІБ. У 2022 році я повернувся до Молдови, до листопада 2023 року був офіцером резерву, потім залишив інституцію.

Вам доводилося спілкуватися у Києві з паном Даніловим?

Особисто ні, але доводилося спілкуватися з людьми з його оточення.

Які у вас очікування від призначення Олексія Данілова послом України у Молдові?

Ґрунтуючись на тому, що я знаю з часів роботи в Україні, він фахівець у своїй галузі, має багатий досвід у частині військового конфлікту в Україні, взаємодіє з українськими спецслужбами. Я думаю, що це призначення може дати імпульс розвитку взаємодії спецслужб України та Республіки Молдова.

Призначення Данілова свідчить про те, що Україна змінює ставлення до Молдови, до придністровського конфлікту?

Звичайно, його призначення не випадкове. З огляду на посаду, яку він обіймав, секретар РНБО, у нього величезний досвід і пам'ять того, як відбувалися всі процеси, зокрема, у Придністров'ї.

Росія прагнутиме поглибити конфлікт і спровокувати ще більшу кризу у Молдові

Зараз в України є побоювання, що Молдова виявиться більш уразливою до впливу Росії.

Маємо те, що маємо. У Республіці Молдова є національні меншини, серед яких проглядається сепаратистська тенденція, у нас є Придністров'я, більшість мешканців якого громадяни Молдови, але переважно вони є проросійськими, у нас є Гагаузія... Все це є важливим елементом у грі Росії, особливо якщо врахувати ті тенденції, що розвиваються зараз у країні. У нинішнього керівництва є деякі проблеми з тією ж Гагаузією. Росія прагнутиме поглибити конфлікт і спровокувати ще більшу кризу, зокрема, з використанням Гагаузії. Я вважаю, що з деякими активностями (у СІБ «Главком») виникають складнощі.

Які складнощі маєте на увазі?

Наприклад, забагато толерантності з боку спецслужб. Я вважаю, що вони поводяться занадто нейтрально щодо ризиків, які можна було виявити багато років тому і не дати розвинутися ситуації у такому напрямку.

Ви були керівником СІБ і за президентства Ігора Додона до 2017 року… Ви доповідали керівництву країни, що є конкретні ризики через сепаратистські тенденції, російські впливи тощо?

Я був керівником Служби під час періоду Тімофті (Ніколає Тімофті, президент Молдови у 2012 2016 рр. «Главком»), до 2016 року. Потім прийшов (до влади «Главком») Ігор Додон (проросійський президент Молдови у 2016 2020 рр. «Главком»). Толерантність спецслужб до активності певних структур на території Республіки Молдова більшою мірою почала простежуватися, коли до влади прийшов президент Додон. СІБ була підзвітна парламенту, а не президенту, поки при Додоні не було змінено законодавство.

Тож ви повідомляли у своїх звітах, можливо, в інших службових документах, у розмовах про те, що існують ризики у Придністров'ї, Гагаузії, закликали вжити заходів, звернути увагу?

Коли я був керівником Служби безпеки та інформації, я активно залучав ресурси СІБ для протидії різного роду активностям, що походять із Придністров'я та Гагаузії. Але така робота СІБ припинилася, коли було сформовано наступний уряд.

Ви маєте на увазі коаліційний уряд Майї Санду та Ігоря Додона у 2019 році?

Так, це був якоюсь мірою компроміс між впливовими країнами, включно з Росією. Тоді після поїздки Європою до Кишинева для консультацій прибув Дмитро Козак (заступник голови адміністрації президента РФ, відомий з 2003 року як автор плану врегулювання придністровського конфлікту, т. зв. «меморандуму Козака» «Главком»). У підсумку на посаду глави СІБ було призначено Єсауленка (Олександр Єсауленко до 2019 р. був заступником директора СІБ, а раніше керував військовою контррозвідкою Молдови «Главком»).

У той період, принаймні з 2014 по 2018 роки, поки я був у керівництві СІБ, у нас була сильна взаємодія з українськими колегами.

Зокрема, було ухвалено рішення про створення спільних пунктів пропуску по периметру кордону на придністровському сегменті, був запущений механізм, якого ніколи раніше не було, тому що до того часу Придністров'я отримувало величезну підтримку з боку Росії, використовуючи, зокрема й політичну кон'юнктуру того часу в Україні.

Ви очікували, що у 2022 році Росія почне повномасштабну агресію?

Так, у мене була ця інформація заздалегідь. Я вже не працював у посольстві, але приблизно за тиждень до вторгнення був у Києві у відрядженні.

У той момент уже відчувалося величезне психологічне напруження.

Як ви думаєте, за скільки часу до вторгнення керівництво Молдови, президентка знали про це?

Я думаю, що знали, як мінімум, за день. Українські спецслужби були у курсі, тому могла бути у курсі й СІБ.

Як ви оцінюєте реакцію керівництва Молдови на повномасштабну агресію Росії проти України? Я нагадаю, що Кишинів озвучив першу реакцію тільки після трьох тижнів великої війни, і надалі також були деякі контраверсійні ситуації, хоч з часом підтримка України Молдовою стала безапеляційною.

Я думаю, можливо, це був страх. Але це теж не випадково. Коли Майя Санду прийшла до влади, більшість людей при владі залишилися з часів проросійського президента Ігоря Додона, зокрема, голова СІБ Олександр Єсауленко і міністр оборони Віктор Гайчук, а пані президентка перед тим, як ухвалювати рішення, отримує інформацію від державних інституцій, зокрема, від названих людей.

Ми продовжуємо чути аргумент про нейтралітет Молдови, який створює обмеження для більшої підтримки України. Що ви про це думаєте?

Керівництво Республіки Молдова має чітко проголосити стратегічний рух до НАТО разом з євроінтеграцією.

Перед нами стоять великі ризики втратити проєвропейський курс попереду президентські вибори, далі парламентські (у 2025 році «Главком»), а місцева виборча кампанія чітко показала, що нинішня влада втрачає підтримку людей.

Молдовським спецслужбам треба співпрацювати зі спецслужбами України

Думаєте, проросійський олігарх Ілан Шор досягне успіху?

Феномен Ілана Шора та ризики, пов'язані з ним, я спостерігаю з 2021 року. Я давно бачу, що його діяльність спрямовують російські спецслужби. З цього приводу я просив зустріч із Майєю Санду. Зрештою, я зустрівся з помічником пані президентки В'ячеславом Негруци, і говорив йому про те, чим загрожує Республіці Молдова проєкт у вигляді партії Ілана Шора, і що це компетенція СІБ, і що СІБ не вживає жодних дій.

Який ваш прогноз на президентські вибори?

Майя Санду може перемогти, але це дуже оптимістичний сценарій. Це буде непросто, тим паче що ситуація до осені може змінитися, адже Санду має значний антирейтинг, а це означає, що величезна кількість громадян Молдови готові підтримати іншого кандидата в президенти. Ризик поразки Санду має консолідувати проєвропейський уряд.

Другий сценарій, який я вважаю реалістичнішим, Майя Санду вийде у другий тур з проросійським кандидатом, якого підтримують проросійські партії.

І третій сценарій, який, сподіваюся, не буде реалізовано, полягає у тому, що російським спецслужбам вдасться влаштувати переворот. Цей сценарій передбачає організацію мітингів, протестів і створення штучної напруги в Республіці Молдова, щоб підірвати проєвропейський курс країни.

У Москві проросійські політики з Молдови оголосили, що підтримають єдиного кандидата. Хто це може бути, на вашу думку?

Наприклад, Іон Чебан міг би бути такою фігурою (Іон Чебан мер Кишинева, раніше входив до проросійської Партії соціалістів «Главком»). Попри те, що він себе позиціонує як нейтральний кандидат, асоціюється з лівим флангом.

Які перспективи є у колишньої башкана (керівниці «Главком») Гагаузії Ірини Влах?

Я думаю, що її перспективи обмежуються Гагаузією. На національному рівні її ще не сприймають, хоча вона готується до великої політики у Молдові.

У СІБ достатньо можливостей моніторити ситуацію у Придністров'ї?

Якщо у СІБ є можливості стежити за українськими дипломатами...

Є підстави вважати, що це неправдива інформація в інтересах певних кіл.

Я думаю, що все-таки подібні ситуації траплялися. Молдова витрачає ресурси на такі активності.

З чого ви взяли?

Ті матеріали, які були опубліковані, не схожі на фейк.

У будь-якій країні спецслужби таким займаються і не тільки щодо дипломатів, тому немає сенсу фокусуватися на цій історії. Повернімося до питання Придністров'я.

СІБ має інформувати президента, голову парламенту про ситуацію та тенденції. А ми бачимо, що Серебрян (Олег Серебрян, нинішній віцепрем’єр з питань реінтеграції Молдови, «Главком»), міністр внутрішніх справ, інші посадовці роблять заяви, які суперечать одна одній. Як таке може бути?! Це означає, що у СІБ проблеми з інформуванням і комунікацією. У такий надзвичайний час не можна, щоб СІБ спав. І їм треба співпрацювати зі спецслужбами України.

Служба безпеки України оголосила у розшук так званого главу «МЗС» Придністров’я Валерія Ігнатьєва...

А чому молдовські спецслужби не оголосили?

Це якраз було наступне запитання.

Відбувається політичне жонглювання Молдови в різні сторони. Насправді ж треба визначитися, чи ми йдемо в Європу, чи залишаємося «нейтральною» країною, чи йдемо в Євразійський союз.

Я думаю, Майя Санду зрозуміла, що певною проблемою СІБ був колишній керівник Олександр Єсауленко, якого вона призначила зараз послом в Азербайджані. Пан Єсауленко перебував в Баку, коли Азербайджан відновив територіальну цілісність і контроль над Карабахом.

Пан Єсауленко має схопити мапу Азербайджану й терміново прибігти до пані Санду із пропозиціями. Ми маємо історичний шанс. Усі великі держави, США, Великобританія, Франція нас би підтримали.

Якщо я вас правильно розумію, досвід Карабаху міг би бути застосований до вирішення проблеми Придністров'я?

Щонайменше цей досвід треба проаналізувати й запропонувати варіанти можливих рішень.

Маріанна Присяжнюк, «Главком»

Грузія кипить. Понад два тижні у країні тривають протести проти законопроєкту «Про прозорість іноземного впливу», який також називають «законом про іноагентів» відвертою калькою з російського законодавства. Минулого року цей скандальний документ вже намагалися протягнути через парламент, але під тиском суспільства зняли з розгляду. Тепер усе набагато серйозніше: проєкт проголосовано у двох читаннях.

Згідно з законопроєктом, організаціями, які «проводять інтереси іноземних сил», є некомерційні юридичні особи, мовники, власники ЗМІ, які понад 20% свого загального річного доходу отримують від «іноземної сили». Вони будуть зобов’язані щороку заповнювати спеціальну фінансову декларацію.

Протести під грузинським парламентом стають жорсткішими, а правоохоронці вже не стримують себе для розгону мітингарів застосовано водомети та перцевий газ, відбуваються затримання.

Влада не гребує залучати провокаторів-тітушок, яким наказано, зокрема, дискредитувати мітингарів. Попри масовий супротив грузинів, парламент, у якому більшість контролює партія «Грузинська мрія» експрем’єра та олігарха Бідзіни Іванішвілі, вже проголосував за законопроєкт у двох читаннях.

Попереду ще третє читання, неминуче вето від проєвропейської президентки Саломе Зурабішвілі та очікувана спроба парламентарів його подолати. Ці голосування як у самій Грузії, так і за її межами, трактуються набагато ширше, ніж схвалення чергового закону на кону геополітичний вибір майбутнього Грузії. Показово, що західний світ категорично виступає проти прийняття законопроєкту та силових методів впливу на мітингарів, тоді як у Кремлі відверто аплодують грузинській владі.

Власне, влада вже скинула маски. Прем’єр Іраклій Кобахідзе висловлюється щодо недопустимості «українізації» Грузії, звинувачує експосла США у Тбілісі Келлі Дегнан у спробах «влаштувати революції» у попередні роки та стверджує, що такі ж плани є у нинішньої опозиції та неурядових організацій. На думку Кобахідзе, «іноагенти» Євросоюзу та НАТО готують переворот у Грузії напередодні запланованих на жовтень-2024 парламентських виборів.

Несподіванкою стало те, що таку ж агресивну риторику обрав і почесний голова партії влади Бідзіна Іванішвілі, який досі перебував за спиною своїх маріонеток. На мітингу на свою підтримку, що дуже нагадує технологію українських «антимайданів» з контингентом бюджетників, Іванішвілі обрушився зливою звинувачень на адресу Заходу та «партії глобальної війни», які буцімто розглядають Грузію та Україну як «гарматне м’ясо» у протистоянні з Росією.

За словами архітектора нинішньої грузинської влади, саме Захід спровокував війни у 2008, 2014 та 2022 роках. У бік «спровокованої Заходом» Російської Федерації, яка у 2008-му відібрала у Грузії третину території, із вуст Іванішвілі звинувачення не ллються. Опозиціонери охрестили цей виступ державним переворотом та відривом країни від західної орбіти.

І хоча офіційний Тбілісі продовжує проголошувати курс на входження в Євросоюз, тільки «зі збереженням суверенітету», Брюссель вже попередив, що закон про іноагентів віддаляє Грузію від цієї мети. Яку, між іншим, підтримує близько 90% мешканців країни, тобто й більша частина виборців «Грузинської мрії». При цьому проєвропейська опозиція, яка горою стоїть проти прийняття скандального закону, не має серйозних важелів впливу у грузинському парламенті.

Хатія Деканоїдзе одна з представниць грузинської опозиції, добре відома в Україні. У період моди на експатів в українському державному секторі, у 2015 2016 рр., Деканоїдзе очолювала Національну поліцію України, проте згодом повернулася до політичного життя на історичній Батьківщині. У 2021 2023 рр. вона очолювала в грузинському парламенті фракцію опозиційного Єдиного національного руху, засновником якого свого часу був Михайло Саакашвілі. У 2023-му вона залишила ряди ЄНР, який розділяють внутрішні протиріччя, і заявила, що колись могутня партія керується старими парадигмами, які не працюють у нових реаліях. На цей момент Деканоїдзе є позафракційною депутаткою і бере активну участь у протестах.

У розмові з «Главкомом» Деканоїдзе розмірковує, як Грузія, що донедавна мала вигляд «близнюка» України у своїх європейських прагненнях, опинилася на порозі проросійського реваншу.

Для українського спостерігача те, що відбувається у Грузії, певною мірою нагадує наші майдани барикади, сутички з поліцією, «антимайдани», навіть свої тітушки там є. За вашими спостереженнями, які подібності та відмінності між протестами в Україні у 2014 році та нинішніми протестами у Грузії?

Те, що відбувалося в Україні, і те, що зараз відбувається в Грузії, це геополітичний вибір між Росією та нашим європейським майбутнім. У 2022 році, коли Росія почала повномасштабну агресію проти України, Іванішвілі і його найближчі соратники стали відкрито саботувати Україну, Захід та грузинський народ. Вони просто взяли на озброєння пропаганду Орбана (прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан «Главком»): нібито всі, хто хоче інтегрувати Грузію до ЄС, та проукраїнськи налаштовані люди хочуть втягнути Грузію у війну.

Відтоді почалася відверта деградація «Грузинської мрії», яка вже не приховує своїх проросійських настроїв. Хоча Іванішвілі їх дуже добре приховував, починаючи з 2012 року, коли обіймав посаду прем’єра.

Я в опозиції вже десять років і добре знала, хто він такий. Спочатку люди думали, що він дійсно буде робити реформи, але з 2017-го, коли розпалася його коаліція з прозахідними силами, Іванішвілі просто вигнав усіх прозахідних людей і лишив біля себе тільки тих, хто ніколи не говорив нічого поганого про Росію. Прем’єр-міністр Іраклій Кобахідзе вже відкрито атакує США та таврує їх як розробників «революційного сценарію» у Грузії, а Іванішвілі зі сцени свого мітингу кричить, що він не Янукович чи Шеварнадзе, і його скинути взагалі неможливо.

Іванішвілі вирішив, що він зі своєю «Грузинською мрією» не може виграти парламентські вибори цього року і захотів абсолютно монополізувати владу. Зробити це він може єдиним чином: сказавши «ні» Євросоюзу і США та нейтралізувавши громадянське суспільство й опозицію. Закон про іноагентів абсолютно знищує можливість активних громадських організацій спостерігати за виборами. Вони просто відмовляться реєструватися за новими правилами, а відповідно не отримають акредитації.

Тобто Іванішвілі свій вибір зробив, а що стосується нас, то у нас іншого шляху немає. Думаю, нині ми перейшли на абсолютно інший етап. Наша молодь, яка вийшла на вулицю, це абсолютно інше покоління, покоління наших дітей, які абсолютно не розуміють Росію і не хочуть стати її частиною.

Зараз протестна молодь перекриває дороги, у них дуже серйозний настрій, їх неможливо поламати, хоча їх б'ють і арештовують. Думаю, це переломний момент.

Ви кажете, що Іванішвілі хоче розвернути Грузію на російський шлях. У чому це може проявлятися? Наскільки далеко він може зайти не тільки у своїй антизахідній риториці, а й у практичних кроках?

Що таке російський шлях? По-перше, Іванішвілі хоче правити Грузією ще десять років, а потім передати владу своїм рідним. Він вже виводив на сцену одного свого сина, яких у нього троє, і показав народу, що не збирається взагалі нікуди йти із влади.

По-друге, «Грузинська мрія» прийняла зміни до податкового кодексу, за якими можна створити у Грузії свій офшор, з якого не сплачувати жодних податків. Тобто гроші з офшорів, за якими незрозуміло хто стоїть російські олігархи, «кадировці» чи хтось ще, можна таким чином заводити у Грузію.

Іванішвілі хоче захищати тут свій капітал і перетворити Грузію в ізольоване місце, де суди, поліція, прокуратура все буде під ним. А потім виграти президентські вибори у 2024 році, конституційною більшістю змінити Конституцію в частині, де говориться, що найбільшим пріоритетом для Грузії є Євросоюз і НАТО, і далі правити 20-25 років. Це вже перетворення на Каддафі, Януковича чи Лукашенка. Але він упустив одну дуже важливу обставину наших дітей, які не розуміють Росію та хочуть до Євросоюзу.

Ви вірите, що нинішні протести не дадуть йому цей план реалізувати?

Обов'язково. Я не знаю, коли це буде, але я впевнена, що ми зможемо його зупинити.

Окрім перелічених вами мотивацій Іванішвілі, називають ще одну його патологічний страх перед Путіним. Що ви про це думаєте?

Не люблю конспірології, але точно впевнена, що він на зв'язку з росіянами. Не знаю, з чим це пов’язано з компроматом чи залякуванням. Іванішвілі людина із серйозною параноєю, він вважає, що є масонська глобальна партія, яка хоче його повалити. Він абсолютно ізольований, не спілкується ні з ким, окрім кількох людей, не має зв’язку із західними партнерами, не дивиться телевізор. Він заробив дуже багато грошей у Росії на початку 90-х у період тотального бандитизму, потім якось ці гроші з Росії вивіз на Захід, що було дуже непросто. Тому, думаю, коли Іванішвілі приїхав до Грузії у 2005-2006 роках, у Кремлі вважали, що він їхній проєкт. А коли почалася повномасштабна війна в Україні, Іванішвілі вирішив, що єдине, що йому потрібно, безпека власна та його капіталу. Оце і є його мотивація робити з Грузією те, що він робить зараз.

Картинка протестів, яку бачить весь світ, стосується здебільшого Тбілісі. А що відбувається у решті міст, загалом у країні?

У великих містах у Кутаїсі, Батумі були великі марші. Попереду ще два процедурні етапи (третє читання та подолання президентського вето) у розгляді цього проєкту, а це місяць-півтора, тому, думаю, протести будуть доволі жорсткими. Чесно кажучи, на Іванішвілі вже санкції треба накладати. Тим часом вже йдуть розмови (в Євросоюзі «Главком») про скасування візової лібералізації для Грузії. Такі скоординовані дії зможуть допомогти грузинському народу.

Так, може, Іванішвілі та Росія якраз і домагаються скасування безвізового режиму? Чим це зможе допомогти грузинському народу?

Ми це розуміємо, але Іванішвілі потрібно покарати. Потрібно накладати санкції персонально на нього, на його сім’ю, на грузинських чиновників… У 83 наших парламентарів, які проголосували за цей російський закон, діти навчаються у Штатах. Син Гарібашвілі (Іраклій Гарібашвілі голова партії «Грузинська мрія» «Демократична Грузія» «Главком») вчиться у найдорожчому університеті у Пенсильванії. Так що для них санкції це буде дуже болісно.

Для молодих людей, що тут залишилися, зараз останній шанс

Чи можуть соратники Іванішвілі в якийсь момент збунтуватися проти нього, якщо постануть перед загрозою санкцій? Тим більше, що Іванішвілі зараз узагалі людина без політичної посади.

Думаю, такий період прийде. Більшість тих людей, що сидять у парламенті, будуть захищати свої гроші, тому що вони дуже великі корупціонери. Думаю, бунтувати треба тим, хто не є корупціонерами, але не хочуть далі обслуговувати Іванішвілі. Це люди, які працюють у держсекторі, поліції і так далі. Я спілкуюся зі звичайними людьми під час протестів і можу сказати, що для «Грузинської мрії» вже давно не існує меж. У них, як у Януковича свого часу, є тітушки такі спортивні люди, які ходять у спортивних штанах і б’ють молодь. Ми їх ідентифікували, знаємо, де вони живуть. Координує їх колишній футболіст київського «Динамо», мер Тбілісі Каха Каладзе.

Очевидно, що біда Грузії не тільки у владі, що скочується до авторитаризму, а й у відсутності потужної опозиції. Через це і лідерів у нинішніх протестів немає. Ви опозиціонерка зі стажем, як сприймаєте таку ситуацію?

Я з вашою оцінкою згодна. Я вже не представляю жодну партію і є незалежним членом парламенту. В опозиції були проблеми, лідера справді немає. Але, з іншого боку, це навіть на краще, тому що пропаганді простіше дискредитувати лідерів. А урядові канали «Імеді», «Руставі» зараз є дуже потужною зброєю, яка дуже активно дискредитує опозицію протягом 12 років.

Натомість є організації, молоді люди, які самоорганізуються. Вони навіть політиків в обличчя не знають. Наприклад, є така група у Facebook, через яку люди, які приїжджають з регіонів, шукають місце, де тимчасово зупинитися у різних сім’ях. Зараз у цій групі вже близько 130 тисяч людей, які допомагають одне одному роблять внески, роздають їжу під час акцій протесту. Тобто це така горизонтальна, а не вертикальна історія, що дуже добре. Напевно, буде якась нова опозиційна конфігурація, бо інакше боротися з Іванішвілі буде складно. Але я абсолютно впевнена, що це можливо.

Західні політики дуже негативно реагують на спроби прийняти закон про іноагентів. А як поводять себе під час протестів у Тбілісі дипломати західних країн? У Києві на Майдан приходили західні політики, що провокувало закиди стосовно їхнього безпосереднього втручання у протестні акції.

Безпосередньо посольства не дуже реагують, але загалом дуже активні американські політики, французькі, німецькі. Вони вже кажуть, що якщо законопроєкт стане законом, то переговори щодо вступу до ЄС з Грузією не відкриють.

Думаю, вони чудово розуміють, що відбувається. Але боюся, що Іванішвілі зараз здатен абсолютно на все.

Як поводяться росіяни відносно ліберальних поглядів, які втекли до Грузії після нападу Росії на Україну та «закручування гайок» путінським режимом? І також цікаво, як поводяться українці, котрі переїхали до Грузії? Тобто наскільки вони підтримують протести, можливо, беруть участь у мітингах?

Я впевнена, що українці підтримують, бо бачу на протестах дуже багато українських прапорів. Бачу навіть грузинів з жовто-блакитними прапорами.

До речі, дуже багато росіян вже поїхали з Грузії. Серед тих, хто лишився, мабуть, багато таких, що проходили інфільтрацію російського ГРУ і можуть тут робити диверсії. Водночас я бачу дуже багато росіян під час протестів. Наприклад, коли нас труїли газом, разом зі мною бігли люди, від яких я чула російську мову точно не з українським акцентом. І це були не випадкові перехожі, у них були протигази. Тобто є росіяни ліберальних поглядів, яких добре видно, але, напевно, є люди, яких не видно і з яких російські спецслужби будують свою мережу.

В українського Майдану була певна, так би мовити, інфраструктура: було розгорнуто намети, були чергові, хтось стояв цілодобово, хтось просто приходив після роботи, хтось не приходив, але допомагав чим міг… Яка інфраструктура нинішніх протестів у Грузії?

Наразі люди самоорганізуються та збираються на найбільшій локації перед парламентом. Там стоять динаміки. До речі, багатьох людей, які хочуть допомогти нам апаратурою, просто залякують. Інколи групи молоді збираються та перекривають дороги. Такої інфраструктури, яка б стояла 24 години, поки немає; акції не тривають цілодобово.

Коли людей труять газом, у них є з собою все необхідне, починаючи від протигазів до засобів, якими промивати очі.

Коли Україна починала боротьбу за своє європейське майбутнє, здавалося, що ми з Грузією будемо йти до нього разом. А після анексії Росією Абхазії та Південної Осетії тим більше здавалося, що Грузія вже ніколи не розвернеться у бік Москви. Що, власне, сталося? Справа тільки в Іванішвілі, який під красивими гаслами і обіцянками зрадив європейські надії грузинів, та вибудуваній ним системі влади?

Я б казала про комбінацію причин: це й помилки Заходу після 2008 року, а потім після анексії Криму, це й помилки нашої опозиції, це й корупція та клептократія, які розквітли при Іванішвілі… І ще важливий момент дуже багато людей залишили Грузію, міграція дуже значна. Для молодих людей, що тут залишилися, зараз останній шанс. Інакше вони просто поїдуть, а дуже важливо, аби вони і всі ми лишилися.

Зважте, Росія працювала у Грузії дуже активно. Її головна задача зменшити позитивні настрої грузинів щодо Євросоюзу. Наразі 85% грузинів хочуть стати частиною Європи, а пріоритет Росії аби ця цифра зменшувалася.

Аргумент нинішньої грузинської влади ми будуємо «суверенну демократію». А цей термін свого часу Сурков (Владислав Сурков експомічник президента РФ, який курував «українське питання» «Главком») вигадав. «Суверенна демократія» це ізольована політика, і вона є наслідком серйозного впливу російських спецслужб.

Павло Вуєць, «Главком»

Про майже 10 років досвіду у галузі адаптивного спорту, тренування ветеранів та популяризацію фізичної активності серед ветеранів у регіонах через мобільний додаток у розмові з президентом Федерації стронгмену України, тренером та атлетом Сергієм Конюшком.

«Як стати сильним» саме з цієї книжки, подарованої татом, свого часу розпочалась спортивна кар’єра відомого українського атлета, президента Федерації стронгмену України Сергія Конюшка. Цьогоріч рівно 25 років його спортивної кар’єри. Але, переконаний сам спортсмен, інтерес до фізичної активності потрібно прищеплювати змалку і найкраще на власному прикладі.

«У дитячому садку в мене була така молода прогресивна вихователька, яка застосувала новаторський педагогічний підхід. Щоб краще організувати дітей на прогулянці, влаштовувала всілякі спортивні конкурси і забави. Я був дуже активним учасником. І мені це дуже подобалося. Це була початкова точка. Потім тато обвів олівцем 10 вправ у книжці і я їх щоранку виконував. А в 13 років пішов в секцію атлетизму», згадує спортсмен.

Втім, спортивна кар’єра Сергія Конюшка спрямована не лише на досягнення власних результатів та підкорення нових вершин, але й на підготовку інших спортсменів та атлетів. А від початку війни, себто з 2015 року, важлива складова його діяльності соціальна: саме тоді атлет разом зі своєю командою долучився до світу адаптивного спорту і активно почав тренувати ветеранів АТО після поранень. Ця історія, що триває вже майже 10 років, розпочалась із дзвінка товариша, який запросив відвідати військовий шпиталь у Києві. Приїхавши туди разом із Василем Вірастюком провідати і підтримати військових, почули, що хлопці хочуть, насамперед… потренуватись.

«Ми організували перше невелике тренування, і вже тоді побачили, як хлопцям це насправді зайшло. Вони потім почали писати нам повідомлення з подяками, і ми зрозуміли не з теорії, а з практики, наскільки позитивно фізичні вправи і тренування впливають на психічний стан військовослужбовців та ветеранів і загалом на процес їхньої соціалізації та адаптації. Тому з того моменту ми почали проводити невеличкі змагання, відкриті тренування під час візитів у шпиталі», розповідає Сергій Конюшок.

У 2017 році Україну вперше запросили взяти участь у проєкті «Ігри Нескорених». Це стало ще одним поштовхом для спортсмена розвивати адаптивний спорт у нашій країні. Тоді Сергій Конюшок долучився до Invictus Games як тренер одного з учасників капітана збірної Олександра «Комбата» Писаренка. І саме тоді вдалося побачити, так би мовити, зовсім інший бік медалі.

«У моїй реальності військова служба, армія йшли паралельно зі мною, але не перетинаючись. І перше, що я тоді зрозумів: стара, рудиментарна радянська парадигма що боєць має загинути на полі бою або повернутися неушкодженим вона просто не працює. Для мене, відверто кажучи, як для цивільної людини, це було певне відкриття. Суспільство і до 2014 року, і досі ще повністю не усвідомлює потреб людей з інвалідністю, а особливо ветеранів. Тоді я зрозумів, що насправді ветеранам потрібна передусім увага. Потрібно її відчувати для самовизначення, самореалізації, а ще вони потребують захоплення та чітких спортивних цілей, до яких прагне кожен ветеран, який починає займатися спортом», пояснює тренер.

З 2019 року, Сергій Конюшок активно долучається до організації комбінованих змагань з адаптивних видів спорту «Сильні України», які з 2022 зосереджуються суто на ветеранах. До слова, дуже багато ветеранів під час цих змагань знайомляться між собою, стають частиною великої спільноти, пізніше долучаються до різних міжнародних змагань. Тобто «Сильні України» це плацдарм, де ветерани вперше пробують свої сили.

Попри те що починали зі столиці, згодом організатори змагань вирішила йти в регіони, адже ветерани є у кожній громаді, а не лише в Києві. А проведення спортивних заходів у різних містах не лише спрощує логістику учасникам, що, відповідно, зумовлює збільшення їх кількості, але й сприяє популяризації адаптивного ветеранського спорту на теренах всієї країни. Щодо видів спорту, то зосереджувались на «класичних» і зважали на доступність інфраструктури.

«Ми обрали чотири види спорту, за якими може проводити регулярні тренування практично будь-який ветеран, практично в будь-якому населеному пункті. Це такі види спорту, як жим лежачи, аеробайк, веслування на Concept і ривок гирі. Тренувальний процес із цих видів спорту можна забезпечити майже в кожному залі. Ми виходили з того, щоб бути максимально ефективними і доступними для ветерана, щоб він міг тренуватися і готуватися до змагань. Тому що, наприклад, є чудовий вид спорту адаптивне плавання. Але у нас величезна проблема в Україні з басейнами, особливо якщо ми говоримо про безбар’єрність. Чудовий вид спорту, безумовно, баскетбол на візках. Супер, це чудова командна гра, але один візок коштує $4,5 тис. І відповідно, якщо ми започатковуємо змагання з баскетболу на візках, то ми одразу дуже сильно обмежуємо багатьох ветеранів через брак необхідних для тренувань умов у невеликих містах», розповідає Сергій Конюшок.

Регулярність та доступність таких змагань, безперечно, дають свої результати це і розширення географії проведення змагань, і збільшення кількості учасників, і їхня залученість та активність, а відтак соціалізація та така очікувана реабілітація. Наразі, окрім Києва, «Сильні України» відбуваються також у Рівному, Чернігові, Кривому Розі, Полтаві.

«Ми дуже тішимось, тому що в певних громадах вже сформувалися ветеранські команди, які приїжджають на змагання. Якщо у 2023 році ми особисто кожному ветерану телефонували і запрошували, то тепер ветерани самостійно реєструються в гугл-формі, яку ми викладаємо у наших соціальних мережах, і в нас велика кількість учасників. Наразі маємо вже близько 10 осередків у громадах, де ініціативні хлопці підхопили на місцях цей напрямок і суто власним ентузіазмом, власними зусиллями розвивають його. Це круто!» зазначає Конюшок.

Щоб тренування та заняття спортом для ветеранів стали ще більш доступними, мотиваційними та, буквально, у смартфоні, минулого року за підтримки Українського ветеранського фонду громадська організація «Асоціація сприяння фізичній реабілітації осіб з інвалідністю «Звитяга Нескорених» створила перший мобільний фітнес-додаток, що пропонує ветеранам та військовим знайти тренера поблизу та пройти безкоштовну спортивну реабілітацію, TrenVet. Сергій Конюшок є одним із ініціаторів цього проєкту. Ветерани та чинні військовослужбовці можуть швидко знайти тренера, користуючись фільтрами та геолокацією. Ба більше, корисний цей додаток і для представників фітнес-індустрії, які теж хочуть бути долученими до перемоги і до активної допомоги ветеранам та військовим.

«Це як «Тіндер» для ветерана так нам сказала одна дівчина. Але ми більше надихалися принципом роботи «Букінгу». Ідея досить зрозуміла і проста. І полягає вона у тому, що ветеран, який хоче тренуватися і готуватися до змагань, має знайти собі місце, де тренуватися, і тренера, який буде йому в цьому допомагати. Ми це знаємо з власного досвіду, тому що особисто щотижня тренуємо ветеранів у Києві. А десь там, на периферії чи в інших обласних центрах, також є багато ветеранів, які хочуть тренуватися. Ми зрозуміли, що завдяки мобільному застосунку можна спрощувати комунікацію між ветераном і тренером», розповідає про ідею створення мобільного застосунку Сергій Конюшок.

Додаток TrenVet доступний для завантаження на платформах iOS і Android та безкоштовний для користувачів. І наразі таких вже понад 2 тисячі по всій країні. А тренери, які хочуть тренувати ветеранів, реєструються навіть у Європі, зокрема у Німеччині, Польщі, Норвегії, Великій Британії. І, як говорить Сергій Конюшок, наразі популярність застосунку зростає. Бо, знову ж таки, меседж цілком простий в тебе є реальна можливість знайти свого тренера.

Попри зусилля, які для розвитку адаптивного спорту та мотивації ветеранів докладають як громадський, так і державний сектор, перший свідомий крок до спорту все ж має зробити сам ветеран, засвідчивши цим свою готовність до соціалізації.

«Якщо відверто, то, звісно, спортом цікавляться не всі ветерани. Більшість живе своїми проблемами. Наше завдання донести до ветерана інформацію. Але бажання спробувати має йти від людини. Нічим ти його по-іншому не переламаєш. І як тільки ветеран робить перший крок, принаймні раз візьме участь у змаганнях у більшості випадків це його серйозно захопить і надалі. Він принаймні зрозуміє, що сидіти в чотирьох стінах це не вихід. А особисто для мене тренування ветеранів це про соціальну відповідальність. Тому що, насправді, я відчуваю вдячність від наших хлопців-захисників і це мене надихає», розповідає Сергій Конюшок.

Те, чого вже вдалося досягнути, лише початок, адже планів, ба навіть чітких завдань у команди Сергія Конюшка більше, ніж достатньо.

«По-перше, Україна має започаткувати свої міжнародні змагання такі, на які ми будемо запрошувати ветеранів з країн-партнерів, які ми будемо повністю контролювати, де ми будемо виходити із тих реалій, які більш комфортні і адекватні для наших ветеранів. І, власне, над усім цим ми зараз і працюємо. Тобто міжнародні змагання ми плануємо провести вже у жовтні. По-друге, що важливо для популяризації серед ветеранів адаптивного спорту загалом і мотивації долучатися до нього, кожен має розуміти, що в нього є стабільний календар змагань, до яких він готується і тренується. Над цим пунктом ми теж вже працюємо», ділиться планами тренер.

Він також пояснює, що однією з важливих вимог до адаптивного спорту є системність. Адже фактично це запорука спортивної реабілітації. Тому що, зазначає Сергій Конюшок, точкові спортивні заходи це чудово і значно ліпше, аніж їх відсутність, однак це не мотивує ветерана до регулярних тренувань. А саме такі тренування дають той реабілітаційний як фізичний, так і ментальний ефект, до якого прагнуть і самі ветерани, і їхні наставники.

40-річний мешканець Черкас Антон Іванців до широкомасштабного вторгнення успішно працював менеджером, займався продажами автозапчастин, виховував двох доньок і був щасливим батьком родини. Утім, підступний напад Росії у лютому 2022 року змусив чоловіка, який до того не мав жодного бойового досвіду, одягти військову форму та стати на захист України.

Антон пройшов через пекельні бої на Донбасі, де під час одного з бойових завдань отримав важке поранення. Шанс вижити був один на мільйон та чоловік вхопився за життя і використав той примарний шанс. Своєю історією військовий поділився з «Главкомом».

Антон пригадує, що рішення стати на захист України у разі потреби, народилося у нього ще напередодні великої війни.

24 лютого 2022 року Антон Іванців, як і у будь-який звичайний день збирався на роботу, однак дізнавшись про російський напад, одразу ж вирушив до військкомату.

«Я пішов до військкомату… але мене там не прийняли. Сказали йти у ТРО у штаб бригади. Але і у штабі бригади мене також не прийняли і я пішов у штаб батальйону. Ось так я потрапив до ЗСУ», пригадує Антон.

Чоловік не мав військового досвіду, не був в АТО, однак не міг вчинити інакше, окрім як піти добровольцем.

«Це несправедливо, коли на твою країну нападають ні з того ні з сього. Треба боротися», пояснює Антон.

Після проходження тренувань та курсу молодого бійця військовий ніс службу на блокпостах. Далі були бруд, кров і жахи війни на сході країни.

«Коли тобі страшно, а ти ще й нічого не знаєш, то цей страх дійсно дуже важко перебороти, а коли ти пройшов тренування, впевнений у людях поряд, які вже мають якийсь бойовий досвід, то страх можна пережити», каже Іванців.

За словами військового, головна помилка, якої припустилися українці, недооцінка ворога. Наразі на фронті таких огріхів бійці вже не допускають.

«Нашому народу була зроблена ведмежа послуга, адже нам не дали зрозуміти наскільки страшний ворог і що до зіткнення з ним треба добряче підготуватися. А у них дуже гарно навчені підрозділи з якісним спорядженням. З тієї ж сторони науковці працюють над озброєнням, модернізують його. Нам треба все більше різної зброї і не покладатися цілком на Захід, а виробляти зброю тут, в Україні», робить висновок чоловік.

Підрозділ Антона був перекинутий до Бахмута, який станом на травень 2023 року був найгарячішою ділянкою фронту. Саме там чоловік і отримав поранення, опинившись між життям та смертю.

«Я ходив у розвідку до Бахмута з побратимом з п’ятої штурмової. Коли ми повернулися, то я зайняв позицію у будівлі (там був чи склад, чи щось подібне). І от туди прилетіла 120-та міна», пригадує військовий.

Цей приліт став роковим.

«Я втратив одразу дві кінцівки: руку та ногу. Пролив дуже багато крові. На щастя, тулуб залишився неушкоджений, хоча і каску з голови знесло і бронежилет роздробило», описує той страшний момент Антон.

Евакуація військового з поля бою перетворилася на надскладну рятувальну операцію.

«Мені допомагав іноземний легіон і мої хлопці. 900 метрів під щільними обстрілами, розваленими будівлями мене витягували, а робити все потрібно ж було дуже швидко. Хлопці врятували мені життя», згадує чоловік.

У лікарню ім. Мечникова у Дніпрі Антон Іванців потрапив у критичному стані. Ось як описував стан свого пацієнта керівник лікарні Сергій Риженко на своїй сторінці у соцмережах.

«У його кремезному тілі майже не зосталось крові. Його життя після вибуху стало, як страшний сон. Реаніматологи переливали кров, стабілізували стан. 8,5 літрів «дніпровської» крові було влито заради порятунку життя. Кома. Серце билось дуже тихо. Гемоглобін менше 30. Посічене уламками тіло, обпалене вибухом обличчя», написав Риженко.

Дивом, але Антон вижив. Утім, медикам довелося ампутувати чоловікові третю кінцівку.

«Коли мене поранило, права рука ще залишалася на місці, та у лікарні Мечникова у Дніпрі мені її ампутували. Питання стояло так: або життя або кінцівка», каже Антон.

На другий день після поранення чоловік прийшов до тями. Нова реальність холодним лезом пронизала мозок. Як жити далі? Позбутися важких думок Антону допомогла родина.

«У лікарню до мене додзвонилася дружина, яка була у Німеччині з дітьми і сказала: «Ні про що не хвилюйся, я вже їду». Допомога родини, побратимів це дуже важливо», каже військовий.

Утім, для кожного пораненого не менш важлива і підтримка суспільства.

«Коли ти довго воюєш, то твоя свідомість міняється, а тут ти ще просинаєшся поранений і перебуваєш увесь час у чотирьох стінах. Необхідно поранених витягувати з чотирьох стін, знаходити заняття, починати щось робити. Людину треба «вирвати» з тієї реальності, в якій вона опинилася, хоча б на деякий час. Тоді адаптація буде проходити швидше», розповідає Антон.

Наразі чоловік у процесі протезування двох рук та ноги.

«У мене остеоінтеграція у праву руку і перший етап остеоінтеграції стегна це коли у кістку вкручують титановий протез, на який вже кріпиться біонічна рука. Загалом у мене буде три остеоінтеграції на кожну втрачену кінцівку. Таке протезування дуже дороге: одна остеоінтеграція коштує 850 тисяч гривень», каже боєць.

Антон активно веде соцмережі і ділиться з підписниками кожною своєю особистою перемогою у боротьбі за життя.

«А перемога України буде. У нас є правда і ми завжди перемагаємо. Ну, просто не може бути такого, що вороги напали і перемогли», резюмував Антон Іванців.

Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.

Артур Гор, для «Главкома»

17 квітня о 9:03 Чернігів зазнав ворожого обстрілу. По одному з житлових районів майже у центрі міста росіяни запустили три ракети з невеликими інтервалами. Станом на 12 годину дня відомо про 11 загиблих і понад 40 поранених. Місцева влада продовжує встановлювати кількість людей, які постраждали самі або втратили майно.

В.о. міського голови Чернігова Олександр Ломако одразу після вибухів прибув на місце події.

Керівник повідомив «Главкому, що бачить на власні очі, куди поцілив ворог і яку допомогу місто надає постраждалим.

Куди цілив ворог, наскільки великими є руйнування? Що ви бачите?

Значні руйнування, це об'єкти соціальної інфраструктури. Це житлові багатоповерхові будинки. Пошкодженою є інфраструктура у районі, зокрема зупинка громадського транспорту. Є багато знищених або пошкоджених автомобілів. У деяких автомобілях бачив кров. Тому не виключаю, що серед постраждалих ті, хто був в момент удару за кермом. Бачу багато уламків з багатоповерхових будинків, вибиті шибки.

Чи відомо на цей момент, яким озброєнням гатив ворог по місту?

Запуск будь-якої ракети Росією по Україні є терористичним актом, тому що влучають вони по цивільному населенню і соціальній інфраструктурі. А якою саме ракетою вони вбивають українців і мешканців Чернігова зокрема для мене, чесно кажучи, немає значення. Думаю, військові будуть більш компетентними у цьому питанні.

19 серпня 2023 року Росія обстріляла Чернігів ракетами під час виставки дронів, де було масове скупчення людей. Чи сьогодні відбувалися якісь заходи, адже і тоді, і зараз постраждала велика кількість людей?

Якщо це житлові будинки і об’єкти соціальної інфраструктури, то зрозуміло, що було багато людей. Ні, ніяких заходів не проводилося. Просто приліт відбувся у дуже густонаселений район міста.

Обстріл стався після сигналу оповіщення повітряної тривоги, чи після нього? Чи були час і можливість у людей сховатися?

Влучання сталося під час оголошення повітряної тривоги, це 9:03 ранку. Я почув сигнал тривоги і за 15-20 хвилин після цього пролунали вибухи. Хвилин 10 точно було, щоби спуститися в укриття.

А у принципі, чи спускаються місцеві мешканці в укриття під час оголошення тривоги?

По-різному.

Як місто допомагає загиблим і пораненим?

Щойно відбулося засідання штабу. Визначені усі служби, які відповідають за свої напрямки. Зараз створені чотири бригади по вісім людей, які здійснюють обхід будинків, які постраждали, щоби визначити потребу у будівельних матеріалах. На місці події були відключені світло і газ. Зараз визначаємося, коли можна буде їх увімкнути. Організовуємо для людей гаряче харчування, прибирається територія, надається психологічна допомога тим, хто постраждав. Лікарні приймають пацієнтів. Робимо все, що потрібно зараз.

Михайло Глуховський, «Главком»

Принцип «Все для фронту, все для перемоги» навіть на третьому році війни не вкоренився в українському бізнесі. Це неабияк засмучує одного з ідеологів детінізації голову парламентського комітету з питань фінансів, податкової та митної політики від «Слуги народу» Данила Гетманцева. Втім, соратник президента не звинувачує в усьому жадібних підприємців, він визнає, що держава не зробила достатньо, аби сформулювати рівні правила гри для всіх.

Окремо дістається від нього правоохоронцям, які досі заплющують очі та сором`язливо відвертаються, воліючи не бачити відверто ганебних речей у них під носом. З такими підходами євроінтеграція нам не світить, резюмує нардеп.

У першій частині інтерв’ю «Главкому» Гетманцев розповідав, на яку міжнародну допомогу держава може очікувати цього року, і як поступово відвикати від неї в наступному. У другій частині він викриває «покидьків», які крадуть гроші у країни, яка веде війну, і пояснює, чому монобільшість є більш живою, ніж мертвою.

Міністр фінансів Сергій Марченко наприкінці минулого року на одному з круглих столів висловив думку: аби Україна повноцінно перейшла на «воєнні рейки», потрібно запровадити жорсткі зміни для всього суспільства. Бо значна частина населення країни в умовах війни живе в умовах уявної стабільності, коли курс гривні тримається, завдяки непоганій купівельній спроможності імпорт електроніки, одягу та навіть «лакшері»-автомобілів не припиняється. Але така ситуація, на думку міністра, довго тривати не може, і уряд розглядає сценарій її зміни. Що це може бути за сценарій, і наскільки тим українцям, які під час війни перебувають у відносній зоні комфорту, доведеться з неї виходити?

Така проблема дійсно є, причому у різних вимірах. У нас, у принципі, деякі люди живуть нормальним, майже мирним життям, а деякі повністю у війні. Цей розкол є очевидним і дуже небезпечним. Небезпечно, коли люди відриваються від реальності у штучно створений ілюзорний світ, намагаючись десь на задвірки своєї свідомості відсунути те, що щодня гинуть люди, гинуть в тому числі за них. Воювати можна лише всім разом, а не лише частиною суспільства.

Якщо говорити про фінанси, то обурливі факти ми відверто бачимо у тих галузях, де відбувається ухилення від оподаткування. Покидьки, інакше не можу їх назвати, крадуть гроші у армії у війну, недоплачуючи податки попри все, що відбувається навколо. Це відбувається попри війну та попри те, що ми рахуємо кожну копійку. «Притчею во язицех» є тютюновий та гральний ринки, але, крім цих ринків, є ще інші наприклад, торгівля електронікою, яка досі базується на контрабанді.

Наприклад, є компанія Comfy, яка, хоч і не без порушень, працює в межах правового поля та реалізує через свій магазин кавоварку на 5 тис. грн дорожче, ніж її конкуренти. Останні продають ту саму кавоварку, але повністю «в чорну» за кеш через посередників на OLX, що не мають навіть статусу ФОПа. Таких «умовних» кавоварок, холодильників, гаджетів продається на сотні мільйонів доларів на рік.

Зокрема, і про це говорив міністр фінансів. Тобто люди, використовуючи старі мирні практики ухилення від оподаткування, не відчувають війну. Вони не розуміють, що їхній бізнес в принципі не матиме перспективи, якщо до їхніх міст прийдуть руські, і намагаються вкрасти в армії, подекуди прикриваючись на порядок меншими донатами як індульгенцією на несплату податків. Це звичайне мародерство. Таке саме, як і красти на бюджетних закупівлях, державних підприємствах, гуманітарці.

Ще донедавна великі мережі електроніки гралися, додаючи до чека аудіокниги, до яких застосовувалися податкові пільги, і таким чином знижували загальне оподаткування. Ця дірка вже прикрита?

Так в тому і справа, що ці кавоварки не якийсь хлопець чи дівчина везуть через митницю, а саме величезний мільярдний організований бізнес, який має свої магазини, бренди, гарантійне і постгарантійне обслуговування цієї техніки. Тобто величезна інфраструктура продає товари або через OLX, або через ринки чи свій магазин без видачі чека, фактично крадучи гроші в армії. Я просто навів приклад Comfy, яка також бавилася з аудіокнигами, як компанії з найбільшим податковим навантаженням у галузі у порівнянні з іншими. І це не виняток, а поки що, на жаль, загальна практика, яку ми намагаємося викорінити, розуміючи, що допомога партнерів не буде вічною.

Щоправда, є і й інші здорові процеси, що, наприклад, відбуваються на ринку торгівлі золотими виробами. Цей ринок перебував у тіні, але з його представниками була проведена дуже жорстка робота, пішли фактичні перевірки, були нараховані штрафи. І галузь після цього не «стала в позу», намагаючись за будь-що лишитися в тіні, а навпаки створила свої команди, які виявляють нелегальних торгівців і повідомляють про них податкову. Тобто вони намагаються повністю вивести ринок з тіні, щоб створити рівні умови господарювання для всіх.

От що не розуміють всі ті суб'єкти господарювання, які досі борються за тінь? У мене була дискусія з одним ресторатором, і я казав йому: «Добре, у вас є мережа, бренди, класний маркетинг, люди до вас ходять попри війну, але вас же не існує юридично! Тобто ви не можете продати ваш бізнес чи у спадок залишити, залучити інвестиції. Бо, аби партнер зайшов у ваш бізнес, необхідно, щоб він вивчив вашу бухгалтерію, а як можна провести аудит всієї цієї «чорної бухгалтерії» та величезних переліків ФОПів, які насправді вами не контролюються?». От був же хрестоматійний кейс мережі «Цитрус», куди увійшов один відомий інвестор і почалися непорозуміння з цією «чорною бухгалтерію», взаємні підозри, хто кого та як обманює, і був великий гучний спір. І так всюди є окремі компанії, які є прикладом бізнесу в європейському розумінні цього слова, а все інше те, що працює на зошитах з «чорної бухгалтерії» і чого не існує реально.

Ви навіть не уявляєте, про які суми заниження цін при імпорті та кешевій торгівлі йдеться не в 5-10 разів, а у 40

Ну, поговорили ви з ресторатором, і він прозрів та побіг все «у білу» оформлювати?

Тут проблема у державі, бо її перший обов'язок перед бізнесом це створити рівні умови господарювання. А якщо держава цього не могла або не хотіла зробити, то бізнес сам ці питання вирішує. Зараз ми намагаємось створювати ці правила і кажемо: є середнє податкове навантаження по галузі, тож, будь ласка, перебувайте в його межах, інакше будуть проблеми.

Я публічно, з їхнього дозволу, називаю ті компанії, які мають високе податкове навантаження і є кращими у галузях. Тобто ми намагаємося, аби, з одного боку, сплачувати податки стало трендом, з іншого ухилятися стає небезпечним. Ті, хто працюють «у чорну», повинні або піти з ринку, або стати «білими».

І хто, за вашими прогнозами, піде з ринку?

Навіщо прогнози, якщо є приклади окремих великих галузей? Візьмемо галузь пального, яка, за винятком кількох маленьких гравців, практично вже вийшла з тіні. Протягом одного 2023 року податкове навантаження на літр пального з ПДВ зросло у п’ять разів. Та ж мережа «Авантаж 7», що мала найменше податкове навантаження по Україні, зараз має середнє навантаження. Аутсайдери настільки підвищили сплату податків, що змусили робити те саме тих, хто стояв вище у рейтингу платників.

Перша розмова з цією галуззю була в другій половині 2022 року. Хтось почув, хтось ні, але у 2023-му всі гравці вже зрозуміли, що це все серйозно і наразі ми маємо вже пристойний ринок палива. Те, що сьогодні відбувається на ринку електроніки або фруктів, овочів, одягу, фактично було раніше на ринку палива. І практика показала, що для того, аби вийти у легальну площину, потрібно максимум рік кропіткої роботи.

Щодо потенціалу зменшення тіньової економіки в цілому, то, за нашими підрахунками, якщо все вивести з тіні, бюджет отримає додатково близько 500-600 млрд грн по року. Все за раз ми не виведемо, але вивести левову частку у перспективі трьох-п’яти років цілком реально.

З 1 жовтня ми запровадили штрафи на торгівлю без касових апаратів. Ми повинні перезавантажити митницю. У контексті останнього вже відбувається «відпрацювання» імпортерів: порівнюються ціни, за якими імпортер продає частину товару «в білу» на митній території України, з цінами, за якими він товар завозив. Якщо різниця кудись поділася на ринку за кеш, цей імпортер притягається до відповідальності. Ви навіть не уявляєте, про які суми заниження цін при імпорті та кешевій торгівлі йдеться не в 5-10 разів, а у 40.

Поступово йдемо від великих галузей до менш значних. Свою роль, звісно, зіграла диджиталізація, але цей процес не завершений. Тільки цього року будемо тестувати електронний аудит, що зробить значно прозорішою взаємодію між платниками податків і податковою. Електронний акциз запроваджується тільки з 2026 року, але закон вже проголосований.

З одного боку, постійно вишукуються нові схеми ухилення від оподаткування, з іншого нові можливості зменшення кількості заблокованих накладних (лише 0,75% в лютому). Якщо ж вилучити великі ризикові підприємства, де є зловживання, то це взагалі 0,5%. Ця робота надскладна, бо у нас на словах всі хочуть виходити «з тіні», але не можуть працювати «в білу», якщо конкуренти працюють «в чорну». Великий гріх чи помилка нашої держави в тому, що, десь граючись в популізм, десь використовуючи для корупції, десь просто демонструючи м'якість, вона не забезпечує рівні правила гри і це виливається в таку катастрофу. З такою ситуацією ми точно не станемо членами ЄС.

У законопроєкті про «клуб білого бізнесу» ми пропонуємо бізнесу просту угоду. Плати більше, ніж середнє навантаження у галузі та вищі за середні у галузі та регіоні зарплати і працюй без перевірок, отримуй відшкодування ПДВ протягом п’яти днів та купу інших покращень. Мені здається, це чесно. Цей законопроєкт буде найближчим часом розглянутий парламентом, при цьому, як завжди, я готовий до продуктивних дискусій і пропозицій.

Диджиталізація податкової це, звісно, чудово. А чи не вийде так, враховуючи кейс того ж «Київстару», який виявився дуже вразливим для хакерської атаки, що одного дня вся чутлива інформація щодо українських платників податків опиниться у руках ворога?

Не хочу нікого шокувати, але великі атаки на сервер ДПС витримує щотижня і подекуди навіть до деяких сервісів на незначний час перекривається доступ, аби ці атаки зупинити. Але ми в такому стані перебуваємо з 24 лютого 2022 року, коли ці атаки сталися вперше, і приділяємо велику увагу стійкості системи та безпеці даних, щоб один конкурент не міг з бази дізнатися про іншого. Одним кліком можна з’ясувати, хто скачав інформацію про те чи інше підприємство, бо все має свій слід, який не можна жодним чином приховати. Не хочу наврочити, але база ДПС сьогодні убезпечена максимально.

Про що говорить той факт, що перше місце за виручкою у 2023 році вперше зайняла рітейл-компанія?

Я б не шукав тут сенсації. Кожен кейс має своє логічне пояснення. Енергетичні підприємства наростили виручку, бо насамперед зросли тарифи і прайс-кепи на електроенергію. Нафтогазові підприємства у плані цінової кон’юнктури були у менш вигідному становищі, хоча є кейс «Укрнафти», яка суттєво збільшила обороти через покращення управління після націоналізації. Металурги, які історично мали високу виручку в країні, сильно впали через знищення підприємств. Щодо роздрібної торгівлі, то якщо порівнювати рік до року, за січень-лютий саме підприємства торгівлі збільшили нарахування ПДВ на понад 40%, а кількість чеків більш ніж на 30%. Тобто очевидно, що йде детінізація торгівлі вона ще не завершена, але точно рухається в правильному напрямку.

Серед головних «тіньових» сфер ви згадали тютюнову. Це вже традиційні скарги, хоча всі, зокрема силовики, давно знають, на яких фабриках що і коли виробляється. Тобто ви розписуєтеся в тому, що нічого зробити з цим не можна?

Переконаний, що можна, і ми робимо. Але погоджуюсь, що саме на цьому ринку ми стикаємося з безпрецедентним спротивом. Щодо тютюну є два моменти. Надходження від нього перевиконали план на 13%, і рік до року там є непогане зростання. Але дійсно ми бачимо всі ці цигарки по 40 грн за пачку, які просто не можуть продаватися за таку ціну, бо тільки акциз збільшує ціну на 30 грн. За деякими дослідженнями, 20% ринку перебуває «у тіні». Власне, сутність проблеми тут нічим не відрізняється від інших проблемних ринків, просто тут більші масштаби чорного кешу і відповідно ненадходження до держбюджету.

От ми практично повністю вирішили проблему з нелегальним алкоголем і маємо там плюс 100% виконання бюджету минулого року. Зараз цей приріст також зберігається і є колосальне збільшення податкового навантаження на виробників алкогольної продукції з ПДВ. Податкова змогла це зробити самостійно, бо ліцензії у дев’яти спиртових заводів і дев’яти лікеро-горілчаних заводів, які були зловлені на ухиленні, були відкликані. А всі інші просто почали працювати по-білому, бо зрозуміли, що хитрувати буде дорожче. Але алкоголь податковій проконтролювати легше, ніж тютюн, бо технологічний процес складніший: спирт повинен перебродити, його мають очистити і це все займає достатньо часу. А цигарки можна «наклепати» за ніч. І попри те, що з вересня минулого року податкова не виходить з підозрілих виробництв, які працюють п’ять днів на місяць і використовують потужності на 10-20%, все одно десь береться цей необлікований тютюн. Це означає, що він або імпортується, або виробляється на нелегальних цехах, або на цих же самих виробництвах вночі, коли у податкової юридично не вистачає повноважень для перевірок. Вона ж не правоохоронний орган, для цього є Бюро економічної безпеки та інші правоохоронні органи. Відповідно питання виникають до них, і ми ставили їх на комітеті позаминулого тижня.

Є достатньо показовий кейс київського підприємства «Тобако дім», яке, за деякими даними, належить одному відомому у вузьких колах конвертатора. У 2022 році там за зверненням комітету вирізали обладнання, проводили слідчі дії. Було встановлено, що там є ознаки злочину, але обладнання дивним чином повернули. У 2023-му була порушена нова кримінальна справа, Податкова оцінила збитки в сотні мільйонів. І вже рік правоохоронці нічого не можуть зробити, і підприємство продовжує виробляти підроблені цигарки відомих брендів. Всім зрозуміло, що неможливо цього робити без участі правоохоронних органів. Тільки після засідання комітету почався якийсь рух.

Окрема проблема це тютюновий роздріб. Там біда. Відкрито, не приховуючись, злочинці реалізують контрафактні цигарки без акцизів, і правоохоронці їх вперто «не бачать». На комітеті ми розглядали кейс області, де ситуація найгірша, Дніпропетровської, і ставили питання керівнику Головного управління МВС у Дніпропетровській області. Я вважаю, що тут єдиним виходом є пов’язування результатів роботи відповідного органу з перебуванням відповідальної особи на посаді. Незалежно від того, чи ти отримуєш відсоток від реалізації цього тютюну, чи ти не помічаєш, але якщо у тебе в регіоні масово реалізується нелегальний тютюн, то маєш йти у відставку. Поки керівники цих органів не поспішають цього робити.

Тютюновий роздріб. Там біда

Заплановане чергове підвищення акцизів на бензин уряд пояснює наближенням до законодавства ЄС, проте згодні з цим трактуванням не всі. Яка справжня природа цього підвищення і які висновки були зроблені з попереднього резонансного росту акцизів кілька місяців тому?

Все-таки уточню, що у нас не було підвищення кілька місяців тому, а відбулося повернення до довоєнного рівня. І це було зроблено абсолютно правильно. Якщо ж говорити про природу цього урядового законопроєкту, який ми вже отримали, то він дійсно поступово приводить ставки акцизу до тих, що діють в ЄС. Це наше зобов'язання відповідно ще до Угоди про асоціацію, і його виконання є неминучим. Будемо розглядати та дискутувати цей графік.

Поки не можна говорити, скільки це грошей дасть бюджету, є певні розрахунки від Мінфіну, але не переконаний, що вони справдяться. Треба буде дивитися хоча б на попередню редакцію ставок, які будуть подані до парламенту.

Один з аргументів галасливих польських фермерів щодо блокування українського кордону, це безконтрольний експорт у Польщу дешевого «чорного зерна», яке виводилося з України без сплати будь-яких податків. Але, навіть якщо прибрати політизований польський фактор, чи, в принципі, проблема «чорного експорту» вирішується?

«Чорне зерно» це зерно, яке їде до Польщі з Російської Федерації за документами, скажімо, з Казахстану. Так само як і «чорний» російський скраплений газ, який потім завозиться в Україну як польський. Добре відомо, що те, що твориться на кордоні, це все, що завгодно, але не боротьба за чистоту нашого зерна. Триває великий торг з Єврокомісією щодо політики, яка не влаштовує польських фермерів, і намагання отримати додаткові дотації від тієї ж Єврокомісії, використовуючи українське питання як спосіб шантажу. Плюс внутрішні проблеми самої Польщі, де маргінальні, в тому числі проросійські, політичні сили намагаються отримати на цьому конфлікті додаткові політичні бали.

Якщо не у контексті Польщі, то проблема «чорного зерна» справді існує, попри те, що її вдалося на сьогодні зменшити. Я відправив відповідного листа до БЕБ з переліком конкретних фактів щодо цього зерна. Зараз в комітеті розглядається відповідний законопроєкт, і, думаю, ми винесемо його вже у квітні до зали. Питання «чорного зерна» вирішуватиметься через встановлення певних обмежень для експортерів цей законопроєкт загалом підтримується ринком і, думаю, цей механізм запрацює та вже остаточно вирішить цю проблему.

Давайте на завершення торкнемося суто політичних питань, яких до депутатів провладної фракції накопичилося останнім часом чимало. Що наразі відбувається з монобільшістю? Давно ходили розмови про хитання, бажання багатьох депутатів піти з Ради, але останнім часом монобільшість зовсім зачахла: відвідуваність впала, частина депутатів не приховує, що хоче скласти мандати, частина скаржиться, що Офіс президента не хоче їх чути…

Насправді нема жодного принципового проєкту, який би був провалений. Усі реформи відбуваються, умови за міжнародними програмами фінансування виконуються, ми демонструємо рекордні темпи євроінтеграції від моменту подачі заявки. Не бачу зараз жодної катастрофи. Якщо ви порівняєте ситуацію наприкінці восьмого скликання Ради і зараз, то зараз вона набагато краще. Ми приймаємо всі важливі для країни закони і робимо це нормальною більшістю голосів, передусім від «Слуги народу».

У нас є внутрішня дискусія в монобільшості, але, тим не менш, ця монобільшість існує і це очевидно. Якщо згадаєте, нас і до війни політично ховали вже декілька разів, і про кризу говорили, і про розпад, але насправді закони, які приймаються, свідчать про зворотне. Дискусія всередині фракції є абсолютно здоровою, демократичною і її треба всіляко підтримувати і розвивати у подальшому. Врешті цими демократичними процесами ми принципово відрізняємося від російської Думи, яка, як відомо, «не місце для дискусій».

Так не про дискусію мова, а про апатію.

Скажімо так, кожен обирає для себе свою долю і свій шлях широкий. І не виключаю, що є депутати, які хочуть залишити парламент. Але це є не проблемою фракції «Слуга народу», а проблемою окремих депутатів з абсолютно всіх фракцій. Напевно, комусь з колег більш комфортно було б в сучасних умовах не перебувати у Верховній Раді, бо ті рішення, які ми приймаємо, здебільшого є потрібними, але непопулярними, важкими. Легше було б не брати на себе відповідальність і негатив. Це нормальне бажання кожної людини. Але це і є ознакою особистості, коли вона не пливе за течією, а відповідає викликам.

Точно знаю, що і монобільшість, і інші фракції парламенту мають у складі достатньо відповідальних людей, які попри якісь свої внутрішні бажання чи небажання розуміють, що вони повинні виконувати функцію, яку на них поклав виборець. І ніхто цю функцію не виконає крім них, насамперед якщо говорити про мажоритарників. Ми ж всі присягу давали, тож яке маємо зараз право думати про свій комфорт чи бажання уникнути відповідальності?

Тим не менш ви ж бачите колег, яким, грубо кажучи, все набридло. Ви їх намагаєтесь якось мотивувати?

Ми всі дорослі, зрілі люди. За ці п’ять років ми всі подорослішали, навіть постарішали, хоча й не приходили до парламенту дітьми. Мені здається, що грати в якісь ігри, давати пряники чи танцювати перед кимось танці не треба всі і так все розуміють і дають собі раду в тому, що відбувається. Війна це точно не час для загравань у популізм, намагань показати себе і розумним, і красивим. На столі складні і непопулярні рішення як той же закон про посилення мобілізації, який потрібно приймати попри політичний негатив. Як у недалекому минулому треба було повертати податки на довоєнний рівень, що було, м’яко кажучи, непопулярно, але це теж потрібно було зробити. І таких рішень дуже багато.

Ну, президент же збирав фракцію якраз для того, аби її надихнути. І відомо, що багатьом «слугам» різонуло, коли він показово відсторонився від монобільшості і навіть не назвав її своєю командою. Ви як це сприйняли?

Я був на цій зустрічі і такого від президента не чув. Можливо, хтось викривлено його зрозумів, але ми точно є його командою, принаймні більшість з нас так себе відчуває. Те, що ми менше з ним спілкуємося, це також правда і багатьом з фракції цього не вистачає. Але це не питання якихось людських емоцій, а питання війни, якою зараз зайнятий президент. Знову ж таки всі дорослі і мають це розуміти.

Ми демонструємо рекордні темпи євроінтеграції від моменту подачі заявки

А ви зрозуміли, навіщо він взагалі зустрічався з фракцією, якщо якогось підйому духу ця зустріч не принесла? Скоріше, навпаки.

Ну, ми ж не студенти третього курсу, щоби з нами проводити якісь командоутворюючі заходи…

Чому? Тімбілдінг нормальна історія у дорослих колективах.

Президент зустрічався з нами не для підняття духу, а для того, аби звірити годинники та почути питання не особисті, а ті, що стосуються держави. Подивитися один одному в очі і чітко зрозуміти, що ми перебуваємо в одному і тому самому русі. Мені здається, що все, що треба було, від нього прозвучало. Звісно, кожен по-своєму це сприймав.

Ви згодні з одним вашим колегою по фракції, що на цьому етапі Україні не завадила б диктатура? А пан Віталій Кличко, наприклад, стверджує, що вона вже зароджується.

Мені здається, що фраза мого колеги була дещо перекривлена. Але якщо ми говоримо про те, за що воюємо, то очевидно, що диктатура в Україні знівелює сам сенс боротьби. Для Росії напевно це вихід, для їхнього «руського миру» це взагалі шлях такий і ефективний інструмент. Для нас навпаки. Ця ж війна точно не за територію і не за корисні копалини, вона цивілізаційна. І для нас вона відбувається одночасно і на фронті, і з самими собою, бо багато з того, що в нас є, тягнеться ще з «руського миру». Я маю на увазі ту ж толерантність до корупції, несплати податків. Оцей милий серцю багатьох толстовський принцип «руського миру» коли ти живеш не за законом, а за совістю. Натомість ми боремося за принцип верховенства права та демократії. І це наскрізний, сутнісний підхід, який проходить через все, що ми робимо, перед усім через нас самих. Як би українці не критикували владу, але цінності, на яких вони стоять, це демократія і свобода слова. Саме тому жодних передумов для тоталітаризму та диктатури у нас немає.

А щодо висловлювань мера… Уявіть собі мера Москви, який би заявив (до речі, абсолютно справедливо), що у РФ диктатура. Уявіть собі, що з ним би було навіть не наступного дня, а наступної години. Відкрийте наші новини і уявіть собі щось у подібному стилі у РФ. Відповісти на питання чи диктатура у нас, чи ні дуже легко: уявіть себе в режимі РФ і відчуйте різницю. Переконаний, Кличко також відчуває цю різницю і саме тому дозволяє собі такі провокативні оцінки, що насправді шкодять нашій спільній з ним справі перемозі.

Павло Вуєць, «Главком»

14 квітня 2023 року внаслідок ракетного удару Слов'янську загинуло 15 людей, 24 були поранені. Рівно через рік, зранку 15 квітня 2024 року, окупанти скинули на місто ракету-гібрид. Вона впала поряд із багатоповерхівкою. Дивом обійшлося без постраждалих, хоча якби ворог влучив по будинку, кількість жертв могла бути не меншою, ніж торік. У місті, яке розташоване за 40 км від багатостраждального Бахмута, сьогодні проживають десятки тисяч людей. Якщо до повномасштабного вторгнення у Слов’янську нараховувалося близько 105 тис. мешканців, то зараз 54 тис.

Після тримісячної перерви ворог поновив удари по Слов’янську, каже голова міської військової адміністрації Вадим Лях.

В інтерв’ю «Главкому» він розповів про те, як місцеві мешканці реагують на окупацію та руйнування сусідніх Бахмута, Авдіївки та атаки на Часів Яр. Пояснює, як ворог змінив тактику обстрілів міста та чому укриття на 10 тис. місць навіть під час обстрілів стоять порожніми.

В інтерв’ю «Главкому» у 2022 році ви сказали, що «ніхто Слов’янськ не «зливатиме», місто готується до міцної оборони». Рік тому в інтерв’ю нашому виданню ви сказали, що якщо росіяни наблизяться до міста, воно буде знищене, а людям варто виїжджати. Які можливості обороняти місто є сьогодні?

Я можу сказати тільки одне: найгірше для Слов'янська, з точки зору військових дій, які відбувалися, було у 2022 році. Це був найгірший час для міста. Упевнений, що його вже не буде. Так, буде тяжко, так, росіяни підтискають лінію фронту, ми бачимо загострення зараз під містом Часів Яр. Але все ж таки найгірші часи були саме у квітні-травні, влітку 2022-го. Тоді був захоплений Святогірськ, Лиман. Ворог перебував на відстані 10 км від Слов'янська, артилерія працювала по нашому місту.

Зараз про повторення тих подій поки що, на щастя, казати не можна. Наші хлопці тримають лінію оборони, як би тяжко не було.

Слов'янськ був першим захопленим містом на Донбасі з початку війни у 2014 році. Що було зроблено після звільнення Слов’янська у часи АТО в плані побудови укріплень? Яку ворожу техніку можуть вони сьогодні стримати?

Сама лінія оборони у Донецькій області будувалася не вздовж Слов'янська, вона більше від Авдіївки і трошки далі від цього міста іде. У принципі, так і було потрібно. Не дуже гарна історія, коли в самому місті будується лінія (оборони). Ворога зустрічають за 30 кілометрів від міста. Саме на такій відстані були зведені перші оборонні споруди у 2015 році і вони зараз дуже гарно себе зарекомендували.

У самому місті не будувалась лінія (укріплень). Та зараз вона є. Та все ж таки більшість ресурсу зараз направлено на відстань 20-30 км від Слов'янська.

Області півдня і навіть заходу України на початку року почали зводити додаткові лінії захисту. Чи навколо Слов’янська зводиться додаткова лінія укріплень?

З початком повномасштабних бойових дій 2022 року почалася зведенням ліній укріплень і воно не зупинялося. Впродовж двох років ми хіба що можемо казати про зміну кількості техніки, яка задіяна у цьому процесі. Ідеться про комунальну техніку. Від двох до 10 одиниць нашої техніки працює постійно на обороноздатність міста. Є лінії укріплень, які зводяться біля Слов’янська, будуються за державний кошт.

Скільки Слов’янськ виділив на це кошти? Що саме будуєте?

У нас на такі самі фортифікаційні споруди, як у них, минулого року було виділено майже 30 млн грн. Вони збудовані уже. Але місцезнаходження їх, звичайно, я повідомляти не буду.

На початку повномасштабного вторгнення у Слов’янську залишалось 20 тисяч людей із 105 тис., які були до повномасштабної війни. Поступово люди поверталися. Скільки мешканців у місті зараз, як люди реагують на загострення ситуації: на те, що сталося з Бахмутом, Авдіївкою, на штурм Часового Яру?

Безумовно, це лякає людей. У Слов’янську залишається 54 тис. мешканців, з них до п’яти тисяч дітей. За останній місяць-півтора кількість містян зросла на декілька тисяч. Евакуаційні потяги працюють, можна виїхати з міста будь-який час, але не дуже активно люди виїжджають.

Так, після обстрілів таких, як 15 квітня, декілька днів тому також надходили на нашу гарячу лінію виклики. Люди цікавляться, як можна виїхати, евакуюватися. Але поки я не спостерігаю, щоби люди дуже активно виїжджали, як це було раніше.

Але ви закликаєте виїжджати впродовж двох років повномасштабної війни. Чому не дослухаються?

Чому ж, дослухаються, все ж таки. Те, скільки виїхало з міста означає, що всі вони зберегли свої життя. Під час прильотів по багатоповерхівках у 2022 році ніхто не загинув. А от минулого року, якраз коли багато людей повернулося до міста, коли було десь 50 тис., сталися наймасованіші обстріли. Було влучання С-300 по багатоповерхівці: 15 загиблих, 25 поранених. Багато загинуло тому, що половина міста повернулася.

В основному виїжджали у села, біля околиць міста проживали, тому що місто обстрілювалося. З досвіду з інших міст можна сказати, що попри евакуацію, 10-20% жителів міст залишаються і не виїжджають за будь-яких обставин. Є різні думки, чому люди так вчиняють. Але коли з самого міста виїхали 80% це був непоганий результат, і він зберіг життя.

Від початку повномасштабного вторгнення чимало слов’янців повернулися. Зараз вже половина містян від тієї кількості, яка була до початку повномасштабної війни, проживає у своїх домівках. Це проблема?

Повернення людей розпочалося тоді, коли Україна звільнила Харківську область, коли було звільнено Лиман, коли була звільнена Святогірська громада. Тоді ж були заяви про наш прийдешній контрнаступ. Це вселяло оптимізм в людей.

У нас до останнього часу майже три місяці не було обстрілів. Але зараз ми бачимо, що кожного тижня прилітає. На жаль, прилітає саме вдень, а це найбільш небезпечний час, коли люди на вулиці. Зараз тепла погода, весна, люди на вулиці і зранку, і в обід. Загострення на лінії фронту призводить до того, що кількість обстрілів міста збільшується.

Небажання виїжджати люди пояснюють зазвичай двома головними причинами: страх залишати майно і відсутність упевненості, що в евакуації вони отримають гідне житло. У мешканців Слов’янська такі ж аргументи?

Так, у нас ті самі причини, які ви назвали. Нічого нового тут немає. Перший раз виїжджати завжди страшно. Але коли людина уже виїжджала і ось тепер повертається, знову виїхати їй буде морально легше. Людина вже розуміє, що це не на постійно, що це потрібно робити, аби зберегти життя, особливо це стосується дітей. Було таке, що у нас у місті три місяці не було води, з електрикою були проблеми, але все одно близько 20% мешканців залишалися.

Раніше ви розповідали, що є програма евакуації мешканців Слов’янської громади до Житомирської області. Куди зараз евакуйовуватимете людей, якщо зросте загроза?

І зараз працює державна програма з розміщенням. Мова про Рівненську область, яка підключена до цього процесу. У будь-який час можна туди виїхати. Розміщення в одному із селищ цієї області. Житло безплатне для переміщених осіб. Це може бути гуртожиток, це може бути порожня хата. Якщо люди з дітьми, то є розміщення і в Київській області, волонтери у цьому допомагають. Програми працюють постійно. Але не всі громади (Донецької області) ними зараз користуються. Більше користуються ті, де відбуваються активні бойові дії, це Селидівська, Часовоярська, Бахмутська громади. Також це Костянтинівка, Дружківка. Слов’янськ трошки віддалений від активних бойових дій.

На жаль, ми бачимо, що інтенсивність обстрілів по сусідніх громадах збільшується. Маю на увазі особливо Костянтинівку, Дружківську громаду.

У чому відмінність Слов’янська, якщо порівнювати з тією ж Костянтинівкою чи Краматорськом?

За кількістю населення ми майже однакові. Різниця у близькості до ворога. У Покровській громаді минулого року було більш-менш спокійно. А сьогодні їй дістається більше, ніж раніше. Бо саме на тому напрямку ворог концентрує свій наступ, концентрує активні бойові дії.

З якої зброї ворог обстрілює Слов’янськ? Як змінився арсенал, з якого гатять окупанти?

Якщо раніше переважно з С-300 обстрілювали, то зараз керовані авіабомби прилітають також. Обстрілюють також з ракетної системи залпового вогню «Смерч», але дуже рідко. Також прилетіла ракета «Гром-1Е» (Росія називає її своєю новою розробкою) о сьомій ранку 15 квітня.

Інтервал між пуском і прильотом це фактично секунди? Люди ховаються від обстрілів?

На жаль, ніде не ховаються. Сирена, яка працює, більше повідомляє про запуски прогнозовані, тобто коли зрозуміло, що або з Чорного моря можливі пуски, або з території Росії. А коли тут обстрілюють з С-300, у якої відстань ураження до 100 км, неможливо зреагувати. Бо час польоту 1-3 хвилини.

У 2022 році, коли місто постійно обстрілювалося, то люди в укриттях, підвалах навіть ночували. Зараз такого я не бачу.

Минулого року ви казали, що у Слов’янську є укриття на 10 тис. місць. Щось змінилося з того часу, чи цієї кількості достатньо?

Це укриття, які обладнані. А є ще підвали у багатоповерхівках, наприклад. Зараз я можу сказати, що ми покращуємо умови в цих укриттях. Тобто кількість їх не змінюється. Окрім того, у місцях скупчення людей ми постійно встановлюємо бетонні конструкції. Наприклад, біля зупинок транспорту, біля ринку та інших місць. У цих укриттях можна буде сховатися, якщо будуть застосовані касетні боєприпаси. Дуже хотів би, щоби вони людям не знадобилися.

Чи ви знаєте, де зараз колишня міська головиха Слов’янська Неля Штепа?

Коли потрапляють мені на очі якісь статті в інформаційному просторі, можу щось відслідковувати. А так, не більше знаю, може, чим ви.

На вулицях Слов’янська зустрічали її?

Ні, я не знаю, де вона. Не бачу і не чую.

Є приклади таких населених пунктів, як Станиця Луганська, де очільник зрадив Україну. Наскільки велика ймовірність того, що в разі, якби росіяни захопили б Слов’янськ, окупанти знову б використали її чи когось з керівництва…

По-перше, я не припускаю (що Слов’янськ захоплять росіяни), я вже казав про це на початку нашого інтерв'ю. Я не розглядаю такі варіанти. А по-друге, ми бачимо, що стає з містами, які захоплюють вороги. Бахмут, наприклад. Чи є там чим керувати? Чи повернулися хтось з місцевих туди? Чи існують в розбомблених містах якісь адміністрації?

Тому не думаю, що цим зараз потрібно перейматися.

Чи багато у Слов’янську тих людей, які досі чекають на прихід Росії?

Таких соцопитувань ніхто ж не проводив. Але і без них можна сказати, що такі є, на жаль. СБУ працює, вона виявляє людей, які здають позиції наші. Часто це історія не про гроші, є «ідейні» люди. І мова не про вік. Бо є думка, що такі лише люди похилого віку. Ні. Є різні вікові категорії у цих «ідейних». Це по-перше. По-друге, безумовно практика показує, що таких людей можна побачити. Приклад захоплені міста, та ж Авдіївка, як ці «ідейні» дають інтерв’ю і розповідають, як вони чекали і дочекалися «звільнення». Це дуже сумно, але певний відсоток таких є. Це 10% чи 15%, сказати неможливо. Бо не факт, що з тих, хто евакуювався є ті, хто не підтримує російський режим. Але у чому я впевнений, так це у тому, що у людей змінилися думки, і зараз уже менше підтримують «русскій мір», ніж це було два, чи три роки тому. Може, проросійських 10%, але де вони усі зараз, яка частина з них залишилася у місті, а яка виїхала, невідомо. Окрім того, вони між собою різні: хтось чекає Росію, хтось марить СРСР.

Української мови побільшало на вулицях?

Так-так. Навіть ті місцеві, які мені телефонують, кого я знаю, раніше спілкувалися російською, а зараз стараються говорити українською.

Михайло Глуховський, «Главком»

На світанку 11 квітня Україна пережила черговий масштабний російський удар дронами та ракетами. Він призвів до пошкоджень енергетичних об’єктів: постраждали підстанції та об’єкти генерації у п’яти областях Одеській, Запорізькій, Львівській, Харківській та Київській. На Київщині була повністю знищена Трипільська ТЕС, що є найбільшою в столичному регіоні. І хоча графіки аварійних відключень вже протягом тривалого часу діють лише у прикордонній Харківській області, енергетики хапаються за голови.

Після попередніх обстрілів енергосистеми було втрачено 6 ГВт генерації, що дорівнює потужностям давно окупованої росіянами Запорізької АЕС. Після обстрілу 11 квітня, за деякими даними, можна говорити про близько 70% втраченої теплової генерації, а державна компанія «Центренерго» втратила всі свої генеруючі об’єкти.

Темпи, якими ворог знищує ключові теплові електростанції та електроцентралі, змушують з великою тривогою очікувати нового опалювального сезону. Уже зараз очевидно, що відновлення зруйнованих ТЕЦ та ТЕС може затягнутися на роки. І це при тому, що росіяни не збираються зупинятися. Свою ставку на знищення критичної інфраструктури вони не полишають і тепер взялися ще й за газові сховища на Заході України. Тож давати якісь прогнози неможливо. Одна з ідей, яку виношують в НЕК «Укренерго», полягає в тому, щоб замінити великі електростанції радянського зразка на десятки чи сотні невеличких електростанцій, розосереджених по території держави. Але, звісно, все упирається у питання часу.

За цих обставин особливу роль для знекровленої української енергетики грають атомні електростанції, бити по яких ворог поки не наважується. Утім, під ударом дронів нещодавно вкотре опинилася Запорізька АЕС, яку не контролюють українські енергетики. Київ та Москва звинуватили в провокації один одного, МАГАТЕ висловило стурбованість, а США попередили Росію, аби та не гралася у такі небезпечні ігри.

Окрім тимчасово втраченої ЗАЕС, в українській енергосистемі лишається ще три атомні станції Рівненська, Хмельницька та Південноукраїнська. Наскільки ці АЕС зможуть замінити ті фрагменти генерації, що випали з системи, та яка небезпека від потенційних обстрілів загрожує атомній енергетиці, в інтерв’ю «Главкому» розповідає ексголова Державної інспекції ядерного регулювання України Григорій Плачков.

На окупованій Запорізькій АЕС скоро гостро постане проблема заміни ядерного палива, яку росіяни, як стверджують в «Енергоатомі», не зможуть провести самостійно. І, за даними української розвідки, росіяни найближчим часом можуть вдаватися до ще більших провокацій навколо ЗАЕС. До чого може призвести подальша ескалація навколо станції?

З початку війни і захоплення ЗАЕС станція залишалась інструментом шантажу, залякування і нагнітання ситуації з боку окупанта. І думаю, цю політику росіяни будуть продовжувати. Ці вибухи дронів схожі на спецоперацію для відвертання уваги світової спільноти від того, що вони наробили своїми масштабними ударами 22-29 березня з нашою енергосистемою. Але проблем на ЗАЕС з кожним днем все більше і справа не тільки в тому паливі, яке передбачене проєктом і яке треба змінювати. Там же різне паливо в активних зонах реактора: є змішані активні зони, де є і російське паливо, і американське, є активні зони, де є повністю те або інше. І без розуміння теплогідравлічних та фізико-хімічних розрахунків можна догратися до дуже складних проблем. П’яти із шести енергоблоків на ЗАЕС подовжено строк служби експлуатації, а також проведена комплексна зведена програма підвищення безпеки відповідно змінені технічні і проєктні рішення.

Тому тільки персонал, який навчався саме на цій станції та має ліцензії українського регулятора, має право робити такі вивантаження-перевантаження активної зони реактора. У мене є великі сумніви, що там залишилися спеціалісти, які зможуть це зробити, а взяти спеціалістів з інших російських атомних електростанцій це великий ризик.

Є питання щодо забезпечення станції електроенергією. Якщо обидві лінії електропередач, що живлять станцію вимикають, спрацьовує дизельний генератор. І за час окупації там вже сім разів був повний блекаут і одного разу частковий.

Є питання щодо охолодження активних зон реактора, тому що з руйнуванням греблі Каховського водосховища на станції залишився тільки басейн-охолоджувач, зливний колектор Запорізької ТЕС, а також свердловини на самій атомної станції, аби підтримувати рівень ставка-охолоджувача.

Тобто окрім цих дронів, питань дуже багато. Станція замінована по периметру та за периметром, там перебувають військові, військова техніка на території і у машинних залах.

Але військові там давно перебувають.

Так, але ніхто не може сказати, що перебуває у тих вантажівках яке обладнання та як воно впливає на роботу станції. Вони ж перетворили машинні зали у спортивні майданчики, де бігають, спортом займаються. А присутність військових та радіаційна безпека не мають між собою нічого спільного.

В умовах, коли росіяни цілеспрямовано знищують ТЕЦ та ТЕС, наскільки атомники можуть витягнути на собі енергетичні потреби держави? З урахуванням того, що функції АЕС дещо відрізняються від ТЕЦ.

Атомні електростанції це базове навантаження. Маневрувати ними можливо, але проєктом це заборонено і неможливо робити так швидко, як це роблять теплові електростанції, теплоелектроцентралі і гідроелектростанції. Тільки на Рівненській АЕС є ВВЕР-440 (водо-водяний енергетичний реактор потужністю 440 МВт), який складається з двох половинок. Їх можна відключати-вмикати і видавати 440 МВт або 220 МВт. Всі інші АЕС також можна розвантажувати та навантажувати, але це проєктом не передбачено, є ризики. Тобто можна, але не так швидко, як на тепловій електростанції. На «атомці» є регламент розвантаження, бо якщо швидко «стрибати», можна догратися до неприємних наслідків.

У нас 50% електроенергії виробляється на АЕС, а вся інша або на ТЕС, ТЕЦ, ГЕС або на відновлювальних джерелах енергії. Тому без маневрових потужностей, які РФ знищує з кожним днем, і достатньо точно це робить, наступної зими нам буде дуже складно. Насамперед треба відновлювати мережі НЕК «Укренерго» і теплові електростанції і теплоелектроцентралі різних форм власності.

Бо якщо замість 80% потужності, яка потрібна, вироблятиметься лише 50% на «атомці», почнуться віялові відключення. Система побудована так, що вона буде сама себе рятувати. Вона «відвалюватиме» підприємства, споживачів, незалежно від того, промисловість це чи фізособи, приватна чи державна власність.

Так як же ці ТЕС та ТЕЦ відновлювати, якщо їх знову будуть знищувати? За першими офіційними оцінками, процес відбудови може роки зайняти.

Тоді необхідна децентралізація генеруючих потужностей перехід на парогазові, поршневі установки і все інше.

Можна казати, що зараз українська енергетика фактично тримається на АЕС?

Так, атомні станції є таким стабільним островом, бо всі розуміють, якими будуть наслідки, якщо по них будуть завдані ракетні удари. Дістанеться всім від Європи до самої країни-агресора. На ЗАЕС енергоблоки зараз перебуває в стані холодного зупину, один енергоблок у стані гарячого зупину. Інші атомні електростанції, які контролює Україна, працюють на повній потужності. А енергоблок, що запущений на повну потужність, несе в собі дуже багато ризиків, якщо виникне позапроєктна ситуація.

Конструкції цих станцій, можливо, були захищені від стихійних лих, а наскільки вони можуть пережити серйозні ракетні атаки?

Цього ніхто не рахував. Це взагалі перший прецедент, коли одна держава, яка підписувала міжнародні конвенції МАГАТЕ, захоплює атомну електростанцію іншої країни, яка також є стороною конвенцій МАГАТЕ. Атомні електростанції не проєктуються з урахуванням ведення бойових дій або в периметрі станції, або за її периметром. Ніхто ніколи не думав, що світ дійде до такого, що будуть прямою наводкою лупити по запорізькіх атомних енергоблоках. Попадання легкомоторного літака атомна станція ще витримає, а що буде, якщо прилетить С-300 або «Кинджал», або щось подібне, ніхто не скаже.

Зрозуміло, що другого Чорнобиля не станеться, бо зараз станції просто інші. А якого плану наслідки можуть бути?

Нова «Фукусіма» може бути. Якщо потраплять енергоблоку, який працює на повній потужності, то зона зараження може скласти 30 кілометрів.

Наразі процеси на АЕС ніяк не залежать від повітряних тривог?

Ні. Так легко зупинити або запустити атомний енергоблок, як це можна зробити на тепловій електростанції, неможливо. Якщо його розвантажувати, а потім навантажувати просто ляже енергосистема.

Гіпотетично росіяни можуть завдавати таких ударів по інфраструктурі АЕС, щоб не було масштабних аварій з витоком радіації, але при цьому паралізувати їхню роботу?

Можуть, якщо будуть бити по підстанціях НЕК «Укренерго» або по лініях електропередач. Якщо таким чином «обрубити» атомну електростанцію, спрацює система захисту і станція розвантажиться автоматично. Таке вже було на ЗАЕС. Потім енергетики будуть відновлювати пошкоджене обладнання, атомні електростанції доведеться запускати знову та виводити їх на потужність. І лише потім будуть підключати споживачів. Насправді, якщо ворог зможе знищити всі ключові підстанції «Укренерго», то він може досягти і повного «блекауту».

Ці масштабні атаки на енергетичну інфраструктуру почалися не у піковий сезон енергоспоживання. Але вже з тривогою очікується літо, коли блоки АЕС стають на ремонти, а далі період нових холодів. Що очікує на Україну, коли почнеться більш енергозатратний сезон?

Дійсно, влітку виникнуть питання, тому що паливо на АЕС треба перевантажувати та виводити енергоблоки в ремонт. Поки зарано говорити про введення графіків відключення у піки споживання, але все можливо. Тому треба заощаджувати електроенергію та допомагати енергетикам, щоб більш-менш спокійно увійти в опалювальний сезон наступного року.

Яким саме чином заощаджувати? Пральну машину з чайником зайвий раз не вмикати?

Намагатися вмикати електроприлади в нічний час, аби згладжувати ранкові піки. Бо зранку всі прокинулися, всім треба помитися, заварити каву, приготувати поснідати. Цей пік триває десь з 6 ранку до близько 10 години. Ввечері всі прийшли додому знову всім треба помитися, приготувати їсти, попрати і все інше. Це знову пік десь з 17 до 20 години. А потім починається нічний провал, коли всі йдуть спати і вимикають світло.

Треба і підприємства намагатися перевести на нічний графік, щоб енергетики могли згладжувати ранкові і вечірні піки та нічні провали, аби споживання було більш-менш рівномірним. Тоді диспетчерам «Укренерго», які слідкують за цими коливаннями, буде легше.

Днями пройшла новина, що «Енергоатом» запланував будівництво заводу з виробництва тепловидільних збірок біля міста Южноукраїнськ Миколаївській області, поблизу якого розташована Південноукраїнська АЕС. Що це дасть на практиці?

Елементи ядерного пального ми і так виробляли і хвостові частини, і верхні частини для тепловиділяючих збірок. Ну, молодці, нехай ще роблять. Тому це не є якоюсь новиною, окрім як піаром «Енергоатому». Вони ж будують на Хмельницькій АЕС третій-четвертий енергоблоки під час війни, що є великим ризиком. У нас просто часу на це немає: вже максимум за сім місяців треба входити в новий опалювальний сезон. Краще відновлювати теплову генерацію, тому що вона необхідніша. І тут ще один важливий нюанс всі ці затрати ляжуть в результаті на платників за електроенергію, і це просто розпорошення їхніх коштів. А це вже складне соціальне питання.

Зараз, по-перше, треба відновлювати втрачене, незважаючи ні на що, а, по-друге, намагатись розосередити генерацію по всій країні. Треба частіше збирати енергетичний штаб Міненерго, ДТЕК, «Укренерго», «Укргідроенерго», «Центренерго», всіх, хто має генерацію, і розробляти «план А», «план Б», «план В»… Тому що є велике занепокоєння, як ми будемо входити в цю зиму. Так, атомні електростанції увійдуть в зиму, а інша генерація?

У енергетиків же був «план Б» перед зимою, коли всі очікували російських атак.

І цей план спрацював, але, коли в один об'єкт потрапляє сім ракет, щось вдіяти дуже важко. Зараз треба вести розмову з партнерами з країн, де були подібні електростанції. Наприклад, в країнах Варшавського договору є законсервовані ТЕС, є обладнання, подібне до нашого, і треба у них просити допомоги. На жаль. У тих же країн Прибалтики є законсервовані теплоелектростанції, запчастинами з яких вони можуть поділитися. Але це все час, гроші і ресурс.

Ще нещодавно Київ закликав Євросоюз збільшити верхню межу на експорт української електроенергії, а після руйнівних російських атак «Укренерго» вже почало імпортувати з ЄС рекордні обсяги та ініціювало збільшення дозволеної потужності імпорту з 1,7 ГВт до 2,5 ГВт. Наскільки імпорт рятує українську енергосистему?

Рятує, але порівняйте, скільки електроенергія коштує в Європі, і скільки у нас. І треба враховувати можливості «Укренерго» для залучення аварійної допомоги. Нам же не будуть допомагати вічно. Тож це комерційне питання, і треба домовлятися. Але знову-таки це впирається в підвищення цін на електроенергію всередині країни.

ДТЕК уже відправив людей до країн, де є подібні енергоблоки, щоб партнери допомогли нам з турбінами, генераторами, трансформаторами. Один тільки генератор це великий шматок роботи, він є найважчою частиною теплової електростанції. Тому що турбіни можна по частинах відремонтувати, а з блоковим трансформатором великої потужності вже виникнуть великі проблеми. Такий трансформатор виготовляється від 9 до 12 місяців, його не можна просто прийти і купити, як акумулятор для автомобіля. Це величезний обсяг роботи і відновити все за сім-вісім місяців буде неабияким подвигом.

Це до війни робота енергетиків була непомітною ну, є світло і є, а коли почалися віялові відключення і країна розділилася на острови споживання, всі згадали, що енергетика це складне питання. Це як нервова система у людському організмі, без якої нічого працювати не буде. Країна вже завезла дизельних генераторів на 2 ГВт, це яка два атомних енергоблоки. Це, звісно, також рішення, але задорого в експлуатації. Тому зараз потрібні термінові кроки.

Павло Вуєць, «Главком»

Президент України Володимир Зеленський розповів німецькому виданню, що через посередників він запросив кандидата у президенти США Дональда Трампа приїхати в Україну і назвав «примітивною» ідею віддати Росії окуповані території України. «Главком» публікує повний текст розмови. Переклад надано Офісом президента.

Пане Президенте, ми сидимо тут, у Харкові. Ви цілий день були на вулиці. А місто весь час обстрілюють: удень і вночі, безпілотники, бомби, КАБи... Особисто мені це трохи нагадує початок війни. Невже Путін хоче завоювати Харків за будь-яку ціну?

Це завжди була одна із цілей Путіна Схід України, включно з усім Донбасом: Луганська область, Донецька область. І, авжеж, він хотів Харків, тому що це символічно для нього. Оскільки говорять, що Харків перша столиця України. І тому для нього це дуже символічно. Це велика ціль, тому що, якщо ви звернете увагу, жодного обласного міста він не захопив. З початку, саме з початку вторгнення, з 22-го року. Жодного центру регіону, одного з наших регіонів, він не зміг захопити. І Харків для нього ціль. Безумовно, він захопив Маріуполь, зруйнувавши Мелітополь, Бердянськ. Так. Але, якщо ми подивимося на столиці регіонів, він жодного [міста] так і не зміг захопити. І він не зможе, я в цьому впевнений. І для нього це дуже важлива ціль Харків. Однак не хочеться, щоб ми трішки, знаєте, гралися в ІПСО російську та награвали [підігравали] їм. Тому що зараз дуже багато інформації, що він хоче й захопить. Хоч між «хоче» й «захопить» велика різниця. Ми робимо все, щоб цього не трапилось.

Але чому ви так упевнені, що Путін не зможе цього зробити? Я маю на увазі, що він мобілізує велику кількість солдатів, у нього багато зброї, у нього є озброєння, яке зараз дуже точно знищує вашу інфраструктуру, ваші електростанції, ваші автозаправні станції. Чи здатне це, зрештою, мати вирішальний вплив на хід війни.

Це серйозний вплив на війну. Його бажання зруйнувати. І принаймні це його бажання захопити всю Україну, безумовно. Удари по електриці[енергетиці] це точно великий біль для громадян і великий біль для нашої держави. І справді, він завдає цих ударів, і дійсно, систем ППО, які є в Україні, недостатньо. І воно працює саме так: по тобі стріляють, а ти повинен захиститись.

І Путін розуміє тільки силу, і якщо він відчуває, як звір, що ти не можеш захиститися, він руйнує більше й більше. Для чого? Щоб люди побігли з того чи іншого міста. А для чого йому потрібно? Йому потрібно не залякати світ до кінця. Тому що він розуміє: якщо є люди всередині, то треба дуже обережно. Обережно, тому що він розуміє, що, якщо він зруйнує місто повністю, загинуть десятки, сотні тисяч в одному місці. І він боїться цього, боїться. І тому він б'є, залякує інформацією, залякує щодо електрики, залякує ударами по водопостачанню, щоб люди їхали з великих міст. Так було із самого початку з багатьма містами, включно з Києвом. Йому потрібно було посіяти цю паніку. І коли вже всі виїхали, тоді він починає руйнацію. Як він зробив це з Маріуполем і з Авдіївкою руйнацію повністю всіх будівель, усього живого для того, щоб зайти в місто або в село.

Ви нещодавно, мабуть, цього тижня, сказали, або навіть попередили, що Україна може зазнати поразки, якщо поставки зброї зі США припиняться. Який вигляд мала б поразка України?

Передусім системи ППО. Номер один спочатку захиститися. Друге зброя, яка дає відсіч російській зброї. Якщо в нього артилерія сьогодні… І С-300, і артилерія прилітають, долітають до Харкова, де ми з вами перебуваємо. Якщо він бʼє на відстань 40 кілометрів, 100 кілометрів, а в нас зброї, щоб йому відповісти, немає... А йому відповідати треба, принаймні по системах, із яких він стріляє. Він стріляє С-300. Він думає, ми не знаємо, де це розташоване? Ми знаємо, де це розташоване. І це він просто везуча людина, що поки що в нас ще не було відповідних систем ураження його вогню. Ось вам і захист Харкова. Як? Ми знаємо, скільки систем у нього є поблизу харківського регіону. Ми можемо їх повністю знищити. Для цього потрібні відповідні системи.

Але що може статися, якщо ви не отримаєте ці системи, і якщо Україна програє цю війну? Якщо Україна програє, якою буде Україна?

Він буде повністю руйнувати все. Він не заспокоїться, поки не зруйнує наші міста. Якщо в нас не буде ППО та відповідних систем, далекобійних систем, щоб відповідати Путіну, він, Путін, буде руйнувати нашу землю. Ось такий вигляд і матиме ця війна. Руйнація, повністю руйнація прикордонних областей, міст, сіл тощо. Тому що дронів ми виготовляємо дуже багато, але вони не є альтернативою будь-якій зброї. Розумієте, так? Тобто ми показуємо себе з дронами. І я вважаю, що те, що ми наростили виробництво, нам дуже сильно допомагає. Але це не замість ППО, це не замість далекобійної зброї, далекобійних ракет, далекобійної артилерії.

Так, він зруйнує все. Він знищить багато людей. Десятки тисяч. Люди не тікатимуть, здебільшого. Я маю на увазі більшість. Отже, він уб'є багато людей. Який вигляд це матиме? Багато крові, багато жертв, багато втрат. Я говорю про тисячі, сотні тисяч.

Пане Президенте, у Вас двоє дітей, Вашому синові одинадцять років. Чи запитує він у Вас іноді, коли закінчиться війна?

Як кожна людина. Але він і так ставить це запитання. Він ставить запитання: коли ми переможемо? І це і є зміст того, що він відчуває. Йому 11 років. Але він такий, я впевнений, як у більшості своїй українці. Так, коли ми переможемо. Так, він, як дитина, хоче перемоги, хоче бачити мене. Він розуміє, що...

І як ви йому відповідаєте?

Ми точно обов’язково переможемо, тому що в нас немає жодної альтернативи. Але пообіцяти й сказати точну дату я не можу. І це не залежить: це моя дитина, мій син чи це інший громадянин України. Ми в цьому і в усьому повинні бути дуже відкритими і й чесними з нашим суспільством.

На початку російського вторгнення два роки тому я теж був у цей час у Києві. Ви відмовилися тікати за кордон зі словами, цитую: «Мені треба зброя, а не таксі». Чи відмовилися б ви від нової пропозиції США виїхати, щоб урятувати себе й свою родину, якби ситуація тут погіршилася?

Якщо ситуація стане складнішою, ніж була? Я не впевнений, що це доречний сигнал для всіх, а не тільки для мене. Я думаю, що найважча ситуація залишилася в минулому. Це моя думка. Насамперед. Найгірший період уже позаду.

Але ситуація цілком може погіршитися.

Так, ви праві. Ніхто не знає, що буде завтра. Правда? А ми живемо сьогодні. І боремося сьогодні. Ми живемо одним днем. Але я не можу, і ніколи не вчиню так, я не можу залишити свою країну.

За жодних обставин.

За будь-яких обставин. За будь-яких обставин, звісно.

Але очевидно, що ви й досі перебуваєте в розстрільному списку Путіна, що вашій родині тут загрожує небезпека.

Так і є. Багато людей під загрозою в Україні. Ми не виняток. Хоча зрозуміло, що я ціль Путіна. Це зрозуміло.

Ви вже давно закликаєте надати більше систем ППО на кшталт Patriot, і далекобійну зброю, наприклад Taurus. Чи відчуваєте ви, що західні союзники вас підвели? Чи розчаровані ви у своїх західних союзниках?

Я не назвав би це розчаруванням. Бій іще не закінчився. І війна не закінчена. Я трішки… Я користуюся логікою у своїх кроках, своїх словах і у своїх висновках. Завжди логікою. І я просто не розумію логіки реальної, коли, наприклад, у когось із партнерів є зброя, яка сьогодні потрібна, щоб вижити, Україні… І я не розумію, чому її тобі не дають. І я не вважаю, що, наприклад, політика…

Ви говорите про Taurus?

Я говорю в тому числі й про TAURUS. Вона одна з них. Нам потрібні ATACMS, Taurus. Нам потрібні F-16.

Що ви сказали канцлеру, коли він повідомив, що ми не дамо вам Taurus, що ви сказали пану Шольцу?

Ми говоримо на цю тему. Вона є… Я думаю, що вона є болючою. Наскільки я розумію, канцлер вважає, що він [Німеччина] не ядерна держава і що це єдина зброя в Німеччини, яка є найпотужнішою. І він ділиться зі мною такими меседжами, що «я не можу залишити свою державу без такої потужної зброї». У мене хороші стосунки з канцлером.

І ви вважаєте, що це пов'язано з ядерною загрозою з боку Росії.

Він каже так, але я не вважаю, що це збереже світ від ядерної загрози Росії. Будь-які ракети Taurus, ATACMS, F-16 не сховають жодну людину від ядерних ударів, якщо почнеться, не дай боже, ядерна війна. Я вважаю, що це більше для суспільства тієї чи іншої держави. Дуже важливо знати, що в тебе є щось особливе, якась особлива зброя. Якщо буде війна, вона знадобиться.

Водночас Президент Франції Макрон не відкидає розгортання наземних сил країн НАТО в Україні. Наскільки реалістичним ви вважаєте такий сценарій зараз? Чи могло б це суттєво допомогти Україні?

Будь-яке посилення України точно допоможе. Це перше. Ми розуміємо. Чи то зброя, чи то тренувальні місії, про які казав мені Еммануель, чи то хаби з ремонту техніки в Україні, щоб не відправляти кудись, чи то люди на кордоні тощо. Тобто будь-яке посилення Україні допоможе я нещодавно сказав в інтерв'ю. Я не можу відкрито сказати: так, війська посилять Україну. І я не можу нікого запрошувати, інакше від мене можуть, скажімо так, партнери віддалятися. І тоді Україна втратить допомогу.

Чи був би Путін вражений, якщо б Макрон або інші країни направили війська? Чи змінило б це щось?

Я не впевнений, що країни відправлять сюди якісь війська, якщо чесно. Тому я не фантазував би на цю тему.

«Фантазував» неправильне слово, якщо можна.

Я маю на увазі, що для Путіна не має значення причина початку нових війн, я це мав на увазі. Якщо ви введете якусь армію в Україну, для підтримки України. Він скаже: так, це напад НАТО на Росію. Якщо ви цього не зробите, він із часом прийде до інших країн НАТО, до Балтійських країн. Можливо, він побоїться, і перед Балтійськими країнами піде до Молдови, або до Казахстану. Ось у чому полягає його задум. І я думаю, що світ має зрозуміти, що задум Путіна є дуже примітивним. Скажімо, є певна допомога. І з усією цією допомогою західних країн Україна зможе не просто захиститися, але й піти вперед. Тому він намагався розділити політичну підтримку, розділити світ. Йому це не вдалося. Він утратив підтримку у світі, і він не зміг нічого зробити. Тому він спробував іншу тактику: не розділити світ, а розділити допомогу, зброю. Як ви можете розділити зброю, щоб не давати Україні весь цей обсяг боєприпасів? Значить потрібно розпочинати нові війни, допомагати десь це робити. Тому я казав: Молдова, Балтія, збережи Боже, щоб цього не було. Але Молдова, Балтія, він думає про певні ситуації на кордонах Білорусі. І він може зробити це в Казахстані і так далі. Для нього дуже важливо втягнути світ у війну й розділити світові обсяги боєприпасів.

Поговорімо про те, що відбувається в США, адже для вас це дуже важливо. Ми щойно про це говорили. Ви попереджали, наскільки може погіршитися ситуація в Україні, якщо зброї більше не буде. І вперше ви сказали про можливу поразку, якщо зброї більше не буде. Кажуть, що за цим блокуванням з боку республіканців стоїть Дональд Трамп. Ви намагалися зателефонувати Дональду Трампу, якого знаєте особисто?

Я сам йому не дзвонив. Ми публічно запрошували його в Україну. Скажу відверто, і непублічно. Ми передали меседжі, контекст через відповідних людей, що ми хотіли б, щоб Дональд Трамп був в Україні й подивився все своїми очима та робив ті чи інші висновки. У будь-якому випадку я готовий зустрітися з ними, проговорити питання. Це питання для нас важливе.

Що ви чули від нього та від його людей, коли його запросили?

Що він хоче, але не знає, коли, коли він зможе.

Тобто Трамп сказав, що приїде в Україну?

Він сказав, що хоче.

Проте дати ще немає?

Так.

Але Ви вважаєте, що він невдовзі має приїхати?

Я на це сподіваюся.

Водночас Washington Post повідомляв, що якщо Трамп знову стане Президентом, він закликатиме Україну назавжди передати частину Донбасу та Крим Росії, щоб припинити війну в обмін на мир. Чи були б ви готові поговорити з ним про таку угоду?

Якщо угода в тому, щоб ми просто віддали свої території, і це є ідея, то ця ідея дуже примітивна. Я думаю, що, якщо в нього є справді формула і свій підхід, як закінчити війну швидко, як про це пишуть, я не впевнений, що він це так говорив, але про це пишуть, як ви сказали, то я у будь-якому випадку з радістю послухаю цю ідею. Але потрібні дуже сильні аргументи, тому що потрібна не фантастична ідея, а саме реальна ідея, тому що тут питання про життя людей. Ми не можемо просто жартувати на цю тему, ризикувати. Ми маємо справи з Путіним. Поки що все, що він говорив, він робив інакше. Тобто ми не можемо довіряти, значить, це говорить про те, що сама ідея повинна бути такою, яка не дає Путіну простору для реалізації своїх планів, розумієте? Тому що він повинен бути, в якомусь сенсі, в куті для того, щоб він не міг імпровізувати, тому що можна домовлятися про що завгодно. Питання, якщо він буде виконувати ті чи інші домовленості.

У вас все ще є надія, що США скаже «так» щодо нової зброї та грошей?

Так, звичайно. Ми старанно над цим працюємо.

Ви налаштовані оптимістично?

Звісно, інакше не можна.

То ви все ще думаєте, що ця допомога надійде?

Так.

Ті, хто виступає проти подальшої допомоги, аргументуватимуть так: Росія перейшла на військову економіку, у них більше солдатів, це ядерна держава, яку неможливо перемогти. Це те, що можна почути в США. Це те, що можна почути також і в Європі. Що ви відповісте цим людям?

Передусім застосування ядерної зброї це велике питання. Якщо ті люди, які мають іншу думку, ніж більшість Конгресу, скажімо так, або їхні представники… Якщо вони вважають, що ми повинні їм віддати частину своєї землі, тому що в них ядерна зброя, то вони повинні розуміти, що після нас будуть інші країни НАТО, у яких немає жодної ядерної зброї. І це говорить про те, що буде ядерна світова війна з використанням ядерної зброї. Тому я не доходив би до останнього кроку щодо застосування ядерної зброї, а розглядав би цю війну як реальність, де Росія напала на Україну. Так, у них більше людей, але ми не країна, де населення два-три мільйони. Все ж таки ми країна 40-мільйонна. Це також велика країна. Друга історія: як показує ця війна, ми змогли їх зупинити на початку війни і потім відбити частину своїх територій. Це говорить про те, що так, у Росії більше людей, так, у них більше зброї, але новітня зброя все ж таки в об'єднаного Заходу. І тому, якщо ми отримуємо ті чи інші відповідні технології і ми можемо збільшувати виробництво деяких із них, якщо буде відповідне ліцензування, така спроможність, якщо ми отримуємо ліцензії від наших партнерів Сполучені Штати і країни ЄС, то питання не в кількості людей, питання в якості зброї.

Двоє законодавців-республіканців у США нещодавно припустили, що російська пропаганда проникла в Конгрес США. Ви вірите, що це так?

Ну, Росія має великий вплив. І це просто не тому, що в них є домовленості з частиною Конгресу. Це не так працює. У них є їхнє лобі всюди: у Сполучених Штатах, у країнах ЄС, Британії всюди. У Латинській Америці, в Африці всюди. Якщо ми говоримо про допомогу Конгресу, зверніть увагу, як вони працюють із суспільством Сполучених Штатів. Вони прокачують свої наративи через медіа і не вони, не громадяни Росії або вихідці із Російської Федерації. Ні. Самі представники тих чи інших медіагруп, громадяни Сполучених Штатів. Саме вони в медіа з відповідними меседжами, іноді проросійськими. Дуже проросійськими. Це великий інформаційний вплив Росії на інформаційне поле світу.

Усі ці дискусії про переговори, закінчення війни, заморожування відбуваються також і в Німеччині, і я цитую, лідера СДП, так би мовити, партії Олафа Шольца. Він говорив про заморожування війни, як про попередній етап припинення вогню. І, схоже, Олаф Шольц, певним чином, також приміряє на себе роль можливого канцлера миру. Наскільки це вас хвилює?

Так не вийде, він не буде канцлером миру, якщо ми будемо йти через заморожування конфлікту, через заморожування війни. Так було з «Мінськом»: віри в «Мінськ», віри в заморожування конфлікту немає. Всюди, де було заморожування конфлікту, закінчилося просто такою, знаєте… Повільним продовженням окупації. Вона може бути зі зброєю, а може бути політичною окупацією. І це ж найголовніше щоб у тебе не розвивалась країна, щоб у тебе була нехай навіть не в гарячому стані, але постійна війна. У тебе не буде ніхто інвестувати. На якийсь період усі будуть… Частина людей буде радіти навіть, світ буде казати: авжеж, вийшло заморозити конфлікт, ракети, не летять. Це тільки до того моменту, поки Росія не збільшить виробництво й запаси техніки, ракет, дронів тощо. Не пропрацює всі помилки, з якими вони до нас приходили на початку окупації. І коли вони будуть знову готові, вони запропонують вам ваше життя. Не таке, як ви хочете, а яке вони запропонують. Вам скажуть: «Євросоюз? Забудьте Євросоюз. НАТО ніколи не буде. Як ви хочете розвиватись? Ми вам покажемо». Ну, як з Білоруссю союзницька держава. Тому питання замороженого конфлікту це як пауза, коли ви дивитесь якийсь фільм. Тільки це не фільм, а реальність. Це просто пауза, але пауза вона для Путіна.

Тож який вихід із ситуації, пане Президенте? Ви дійсно вірите, що Україна спроможна повернути Донбас, Луганськ, Крим? Маю на увазі, контрнаступ минулого року не вдався, зараз у вас недостатньо зброї, бракує солдатів. То як ви зможете повернути ці величезні території?

Передусім ми не програли, а контрнаступальні дії на землі минулого року були не такі вдалі. Так, ми не отримали результату, якого ми хотіли. І ви тут маєте рацію. Там причин багато є: і наші причини так і є, але й недоукомплектованість наших бригад також причина. Третя причина росіяни знали, куди ми підемо. Абсолютно. Чому вони знали, звідки вся ця інформація не можу вам сказати. Історія в будь-якому випадку розбереться. Але є й позитив те, що ми зробили в Чорному морі. Це був позитив, і ця праця в Чорному морі була вдала. Ми побудували зерновий коридор, альтернативний, і знищили багато флоту Російської Федерації. Чи це великий успіх усе це? Ні, з одного боку, а з іншого боку, те, що в принципі Україна вистояла, це великий успіх. І тому, як відповісти вам на запитання, чи зможемо відвоювати всю територію? Гібридна війна й гібридна перемога. Це не значить, що тільки зі зброєю в руках треба повертати території.

Значить, у Вас є план?

Так, ми маємо план контрнаступу.

І ці контрнаступальні операції повинні дати нам результат, а після цього результату у будь-якому випадку, якщо російські війська не можуть втримати територію, відходять назад, повинна паралельно йти дипломатія й тиснути на Путіна. Саміт миру, який ми повинні організувати… Ми повинні там знаходити виходи з кожної з криз із кожної з криз, які натворив Путін. І мені здається, тільки паралельно показувати, що ти війною, Путін, нічого більше на території України не зможеш зробити. І політикою тиснути на нього, щоб він все ж таки дійшов до закінчення війни і до справедливого миру для України.

Як мають виглядати ці результати? Чи ви, для прикладу, зруйнуєте Керченський міст цього року?

Ми дуже хочемо. І це питання не в тому, що саме міст, Керченський міст, про який усі говорять. Ми говоримо про кілька інфраструктурних речей, які є воєнними цілями. Це міст, це аеродроми, із яких злітають літаки. Це міст, і інші є мостопереходи, якими вони доставляють зброю. Аеродроми, із яких вилітають літаки і бомбардують нас. Вибачте, це законні цілі. І я вже мовчу, що вони розташовані на тимчасово окупованих територіях України.

Я б хотів розповісти вам про мої особисті враження. Я був в Україні останні три роки більше, ніж у Німеччині або деінде, працював багато місяців із командою, зустрів багато людей, зробив багато репортажів. Але я відчуваю, що людей, які песимістично налаштовані щодо мети повернення всієї території, стає все більше й більше.

Розумію.

Я відчуваю, що велика кількість українців більше не вірять у ваші слова про те, що ви повернете всю Україну.

У цьому полягає мета. У цьому полягає справедливість. Повернути всі наші території. Не кажу, що всю територією зі зброєю, як я вже казав вам. Думаю, це довгий шлях. Не хочу здаватися надто оптимістичним, але зараз буду реалістом. Якщо ми маємо зберегти незалежність України, демократичну Україну, як частину Європи, як майбутнього члена ЄС, як націю, якщо ми хочемо зберегти це, нам потрібно повернути нашу незалежність. Йдеться не лише про територію. Потрібно створити умови, щоб люди могли повернутися назад. Це значить, що всі інвестори та світовий бізнес мають вірити в Україну, у її майбутнє. Це означає відсутність будь-якого замороженого конфлікту.

Пане президенте, якщо це не cпрацює, якщо майбутній контрнаступ не призведе до повернення територій, то коли настане для вас час сісти з Володимиром Путіним за стіл переговорів?

Але ми підготували дуже конкретний план дипломатичних переговорів, що складається з 10 пунктів для платформи Мирного саміту. Перший інавгураційний саміт буде в Швейцарії.

Без Росії?

Звісно, без Росії, бо нам необхідно, щоб вони нічого не заблокували.

… а як ви збираєтесь вести переговори?

Я вам поясню. Ми підготуємо план. Думаю, деякі пункти будуть готові з деталями, що робити навіть на першому саміті з більшістю країн світу. А після цього ми підготуємо весь план. Звісно, деякі сторони переговорів, деякі представники континентів представлять цей план російським представникам. Але тільки після того, як ми дійдемо спільної думки, сформуємо спільну точку зору країн, які дійсно хочуть миру. Не просто розмов, а справжнього миру.

У минулі місяці ви завжди казали, що не підете на переговори з Володимиром Путіним. З початку війни ви говорили: «Я нізащо не сяду з ним за один стіл».

Бо він убивця, і вбив багато наших людей. Якщо йдеться про переговори на платформі Саміту миру, то думаю ми знайдемо інфраструктуру або деякі можливості для переговорів із тими чи іншими представниками.

Є не лише проблеми зі зброєю на фронті, але також із мобілізацією. Коли я розмовляв із військовими на фронті, відвідував позиції біля Авдіївки, інші райони біля Бахмуту, вони казали, що воюють два роки й більше. Як таке можливе у Києві та Львові люди насолоджуються життям, і не фронті? Чи можливо змусити людей йти воювати?

Це не питання про примус. Це не правильне слово. Ми маємо мобілізацію з перших днів війни. Звісно, парламент продовжує цю мобілізацію кожні три місяці. Є зараз на розгляді парламенту деякі зміни до закону, і думаю, парламент внесе ці зміни. Звісно, є військові, які з перших днів на фронті, дуже вдячний їм, усі ми вдячні, вони герої. І звісно, деякі з них втомились. Але ми також маємо поглянути на ситуацію з Росією, яка вирішила мобілізувати 300 тис. людей.

Скільки ви хочете мобілізувати й скільки вам необхідно, щоб захищати й одночасно організовувати новий контрнаступ, про який ви говорите?

Не буду ділитися кількістю, але її буде достатньо, щоб захистити нашу країну.

Пане президенте, Politico восени опубліковало, що в статегічному кофіденційному документі адміністрація Байдена виражає серйозну стурбованість корупцією в Україні. Чи адміністрація Байдена помиляється та чи намагалися ви їх якось переконати?

Так, вони… Знаєте, це наратив. І всі ті, хто глибоко в бюджетних процесах, усі розуміють, що жодних корупційних ризиків з американськими грошима не було. По-перше, більшість, 70% від грошей, які виділяли Сполучені Штати Америки, до нас не доходили. Вони приходили до нас зброєю вони всі залишились в американському виробництві, а іноді в деяких філіях виробництва у Європі. Тобто ми б із радістю отримували ці гроші в наші виробництва, але в нас немає такого шансу. Це перше. Друга історія. Якщо ми говоримо про наші гроші, українського бюджету, то я хочу вам сказати, що весь український бюджет, повністю з моменту голосування бюджету Верховною Радою… Два роки війни він просто переходить у Міністерство оборони. У нас немає жодного бюджету, у нас є donations допомога, на яку ми відновлюємо ті чи інші інфраструктурні проєкти. У нас є місцеві гроші, які є в громадах, які вони витрачають на деякі інфраструктурні речі. У нас є деякий фонд, щоб захистити енергетику, електрику, і там також багато donations. А все інше це Міністерство оборони. А гроші Міністерства оборони вони навіть більші, ніж наш бюджет. Чому в нас дефіцитний бюджет у час війни? Тому що гроші в Міноборони більші, ніж наш бюджет держави, а гроші Міністерства оборони складаються здебільшого із заробітних плат наших військових. Тобто ось вам і відповідь на їхнє запитання.

Останнє запитання, пане Президенте, Ви обіймаєте цю посаду вже майже 5 років. Я пам’ятаю, як Вас обрали в травні 2019 року. За звичайних обставин мали б відбутися вибори, а тепер, під час війни, цього року виборів, мабуть, не буде. Як би ви назвали себе по завершенню травня? Досі президентом? Або якось інакше? І коли будуть вибори?

Найважливiше, що я досі українець. Думаю, це найголовніша річ. Щодо Президентства ми зможемо організувати вибори, коли зможемо змінити закон, бо, думаю Ви розумієте, нині згідно законодавства ми не можемо провести вибори під час війни або військового стану. Я маю зупинити військовий стан, а це значить зупинити цей закон…

Тобто для того, щоб сьогодні організувати вибори, треба змінити закон. І закон про воєнний час [стан ]. Змінити це, змінюючи.. Це дуже на сьогодні складно зробити. Це унеможливлює, тому що, згідно із законодавством, вибори під час війни неможливі. Тому треба зміни до законодавства. Або треба скасовувати воєнний стан. Якщо ми скасовуємо воєнний стан, то ви повинні зрозуміти, що вже неможливо буде захищати нашу державу. Це дуже великий ризик.
Ось все.

Дякую, пане Президенте, що приділили час.

Джерело: Bild

Пауль Ронцгаймер, Bild

Найбільш активний наступ Росії на всій ділянці фронту спостерігається в околицях Часового Яру. З чотирьох населених пунктів Часовоярської громади, а це безпосередньо місто Часів Яр, села Богданівка і Григорівка і селище Калинівка, наші війська повністю контролюють три. У селі Богданівка, звідки окупанти наступають, тривають бої, населений пункт частково зайнятий ворогом. Часів Яр розташований у 15 км автотрасою від Бахмута. Через близькість до лінії фронту центр громади зазнає ворожих атак з початку повномасштабного вторгнення. Але лише зараз вони настільки інтенсивні, що звичайне перебування на відкритій місцевості протягом навіть короткого часу може коштувати життя. Що й не дивно, адже після захоплення Бахмута, ворог ще ближче підійшов до Часового Яру.

Для військових Часів Яр стратегічно важливий населений пункт. Він розташований на висоті. Бахмутська агломерація знаходиться у низині, а значить, усі ворожі позиції і атаки росіян для наших військових як на долоні. Захоплення Часового Яру може відкрити окупаційним військам прямий шлях до Костянтинівки (відстань від Часового Яру 19 км по дорозі) і Слов’янська (від Часового Яру 51 км по автодорозі).

До повномасштабної війни у Часовому Яру проживали 13 тис. мешканців, нині залишилося близько 760. Основна маса тих, хто залишається літні люди, яких влада насильно евакуювати не має права. А самі люди навіть під бомбами виїздити не хочуть. Причини ті самі, які озвучували і два роки тому, не хочуть залишати майно. З позитивного можна виділити той факт, що дітей у громаді немає з літа 2023 року, усіх евакуювали.

З очільником міської військової адміністрації Сергієм Чаусом ми поспілкувалися о 7:00 ранку, коли у нього доступний інтернет. Адже потім виїзд до міста, де зв’язку немає, а над головами літають ворожі дрони, які становлять небезпеку. В інтерв’ю «Главкому» Сергій Чаус розповів, як місцеві мешканці наражають волонтерів на небезпеку, скільки будинків у громаді вже не підлягають ремонту, куди евакуюють тих, хто таки наважується виїхати, і чому влада не може зафіксувати усі збитки, які завдала Росія.

Напрямок міста Часів Яр це найважчі бої з усієї лінії фронту. Чи зайшли окупанти у Часів Яр, чи мають такі спроби і якщо так, чим вони завершуються?

На цей момент на територію міста вони зайти не змогли. Було багато спроб, але хлопці справляються.

А як виживають понад 700 містян, які залишаються у Часовому Яру? Де люди мешкають, чого найбільше потребують, хто їм допомагає, як організовано процес допомоги?

Живуть, хтось в підвалі, хтось в квартирі, хтось у приватному будинку. Все залежить від власного бажання людини. Основна маса літні люди, десь до 85% таких. Вони не реагують на заклики щодо евакуації, самі обирають, де і як їм жити. Щодо забезпечення то, в принципі, базові потреби ми закриваємо. Є продукти харчування, побутова хімія, питна вода. Є свердловина в місті, звідки беремо воду. Звідти комунальники беруть і розвозять людям по місту.

Якими аргументами намагаєтеся переконувати місцевих мешканців виїжджати?

Коли людина погоджується на евакуацію, то в неї буде надія на життя. А якщо залишатися у місті це те саме, що померти.

Раніше люди пояснювали бажання залишитися тим, що немає куди їхати, небажанням залишати майно. Зараз обстріли ще інтенсивніші, ніж раніше. Чим небажання виїжджати пояснюють зараз?

Аргументи залишаються тими самими, що і раніше. Повірте, нічого не змінюється.

Скільки у день вдається евакуйовувати?

Вчора волонтери мали вивезти двох місцевих. Одна людина з цих двох, яка записалася до нас на евакуацію, у призначений час і місце просто не з’явилася. В такі моменти руки починають опускатися. Коли ти їдеш до людей, ризикуєш сам, а людина просто не приходить. Вона передумала, нікого не повідомила. Тому в такі моменти відверто важкувато. Працюємо і намагаємось допомагати. Одна-дві людини на день буває.

Куди саме людей евакуюєте?

Евакуація йде декількома шляхами. Є евакуація на Покровськ, на потяг. А є варіант, коли ми спочатку евакуюємо у міста поряд. Це Краматорськ, може бути Дружківка, або Костянтинівка до шелтера (прихистка), де людина приходить до тями, має можливість трохи попрацювати зі своїми документами, перевести подих. У нас в області працює державна програма для людей, які виїжджають на евакуацію. Якщо у тих, які виїжджають, десь є рідні, то вони їдуть до них. Потяг для евакуйованих безплатний, евакуація безплатна. Якщо навіть не до родичів їдуть, то до безплатного поселення.

Досить часто доводиться чути думку, що зараз ворог змінив тактику і нині вчиняє зокрема і в Часовому Яру так, як робив з Бахмутом та Авдіївкою. Тобто просто зрівнює місто з землею, навіть не імітуючи, що цілить лише по військових. Наскільки нинішні обстріли вашої громади відрізняються від того, що було минулого, позаминулого року?

Що таке «змінив тактику»? У нього є одна тактика стирання з лиця землі. Так, як це було з Бахмутом, з Авдіївкою. Те ж саме зараз відбувається у нас. А в деяких мікрорайонах Часового Яру вже відбулося, вони вже стерті. Ворог своєї тактики не змінював він просто усе нищить. Він вбиває українців, вбиває українські міста.

Ви рахуєте кількість зруйнованого житла, інших будівель? Як їх багато?

Звісно, підрахунок відбувається. Але питання в тому, що є мікрорайони у місті, які я зараз вже не можу відвідати через безпекову ситуацію. Ведеться реєстр, ми співпрацюємо з «Дією», де люди залишають свої заявки на зруйноване або пошкоджене майно. Ми бачимо ці реєстри, працюємо з ними. Основна «заморочка» наразі це оформлення актів про зруйноване або пошкоджене майно. На жаль, ми цього робити не можемо в зв'язку з тим, що воно перебуває фактично на нулі. У громаді пошкоджено 100% будинків це як приватні, так і багатоповерхівки. Якщо брати багатоповерхівки, то близько 80% з них отримали критичні пошкодження, вони не підлягають ремонту.

Військові розповідають, що останнім часом ворог активізував скидання ШОАБ кулькових авіабомб. Ви це помічаєте? Чим здебільшого криє ворог?

По місту летить все, що є у їхньому довбаному арсеналі.

Ви особисто не перебуваєте у Часовому Яру. Але як відбувається тоді керування містом за відсутності повноцінного зв’язку і нормального транспортного сполучення?

Так, ночую я не в місті, але приїжджаю туди майже щодня. Основна евакуація зав'язана на нас, і доставка гуманітарної допомоги також на нас. В принципі, самі розумієте, що зараз громада керується в ручному режимі, тому фізична присутність потрібна майже завжди.

До Часовоярської міської громади входить два села і одне селище: села Григорівка та Богданівка, селище Калинівка. Судячи з карти Deep State, захоплено ворогом лише Богданівку. Чи це так? Яка доля людей, які там жили?

Богданівка не повністю захоплена, там відбуваються бойові дії. Богданівки і Григорівка на момент початку бойових дій вже були порожніми.

Яка ситуація в Калинівці, скільки там людей? Взагалі де в громаді найскладніша ситуація?

Важко сказати, де найскладніше. Ти цього не зрозумієш, бо летить постійно і там, і там. Немає різниці, чи це міська частина громади, чи сільська. Щодо Калинівки, то там є ще люди.

А що зараз працює в Часовому Яру? Чи є телефонний зв'язок, інтернет?

Нічого немає.

А як люди зв'язуються між собою? Якщо хочуть евакуюватися, як повідомляють про своє бажання?

Є у нас Starlink у Пункті незламності.

Але ж до нього ще потрібно дійти під обстрілами, інших варіантів немає?

А як ви думаєте, коли кружляють fpv дрони, хтось захоче їздити?

Михайло Глуховський, «Главком»

27 березня нобелівські лауреати і сотні інших учених опублікували відкрите звернення із закликом про негайне збільшення допомоги Україні. Загалом лист підписали 42 нобелівські лауреати (зокрема українка Олександра Матвійчук) і понад 800 учених. «У цій війні Україна повинна перемогти, а не просто «не програти», йдеться у листі. Крім того, його підписанти згадують про Навального, який проявив «мужність і «патріотизм», а також закликають підтримати російську опозицію.

Одним з ініціаторів листа вчених є російсько-американський хімік Олександр Кабанов. Він професор фармацевтичного факультету, директор Центру нанотехнологій у доставці ліків і співдиректор Каролінського інституту наномедицини при Університеті Північної Кароліни в Чапел-Хілл. З 1994 року проживає і працює в США. Має російський і американський паспорти.

Кабанов визнає, що сусідство в листі тем війни, Навального і російської опозиції викликає питання в українців. За його словами, нобелівські лауреати та науковці, з ким він спілкувався, згодні з думкою, що американські політики, блокуючи підтримку Україні, загралися. Якщо не допомогти Україні, Путін не зупиниться і піде далі. Відкритим листом науковці хочуть вплинути на політиків у США, хоча Кабанов визнає: робити це вкрай складно.

«Деякі нобелівські лауреати не відповіли на пропозицію поставити свій підпис. Одна з причин мовляв, ми вже писали листи раніше, це не може щось змінити. Така позиція прослизала», визнає вчений. Водночас він звертає увагу: достатньо й тих, хто дуже активний і готовий стукатися до західних політиків, аби ті почули заклик.

Примітно, що вже після окупації Криму і частини Донбасу, Кабанов приїжджав до Росії на зустрічі з Путіним у рамках програми допомоги вченим. Тоді ще сподівався, що конфлікт Росії та України вдасться погасити. Але зараз кардинально змінив свою думку. Каже, що останньою краплею стало отруєння Олексія Навального. «Я вже двічі їздив і кричав «Путін ху*ло» навпроти посольства Антонова (посол РФ у США Анатолій Антонов)», розповідає науковець про участь у проукраїнських акціях біля амбасади Росії у США.

В інтерв'ю «Главкому» Олександр Кабанов пояснив, на який результат від публікації відкритого листа очікує він та колеги, як у цьому може допомогти досвід Ейнштейна, а також застеріг про небезпеку повторення Мюнхенської угоди 1938 року...

Ви ініціювали відкритий лист, під яким підписалися понад 40 нобелівських лауреатів, понад 800 учених. Чому тільки зараз з'явився лист із закликом підтримати Україну?

Ще на самому початку повномасштабної війни 200 нобелівських лауреатів підписали лист із вимогою її припинити. Але для Путіна це як мертвому припарок. Це не дуже добре знають в Україні, але в перші години повномасштабної війни я листувався з російськими вченими. Вони склали лист, який підписали 8000 осіб. Лист дуже жорстко вимагав зупинити війну, був опублікований у перші години після початку повномасштабного вторгнення. Десь 85 академіків-членів-кореспондентів Російської академії наук підписалися. Тому не можна говорити, що нинішній відкритий лист перший. У минулому зверненні був заклик негайно зупинити жахливу війну.

Сьогодні, через два роки війни, ми прийшли до іншого її етапу. І цей етап полягає в тому, що це більше не локальна війна України і Росії за всього мого болю, співчуття, які я відчуваю. І це навіть не війна божевільного Путіна з усім Заходом. Це те, що може призвести до кінця людства. Це глобальний зсув, у якому задіяні багато сил. Нинішнє відкрите звернення вчених сконцентроване не просто на тому, щоби зупинити війну. Воно закликає допомогти Україні. Допомога Україні необхідна, бо якщо Україна впаде, конфлікт (Росії та Заходу) не зменшиться.

Після публікації листа мені писали (колеги), що ось українці вперлися рогом, не хочуть здаватися. Ну, подумаєш, забрали (територію), це погано. Але якщо не домовлятися, то буде гірше. Тому що Путін погрожує весь час атомною бомбою. Почнеться ядерна війна.

Не буду говорити, хто саме писав. Це взагалі дуже широка думка. Я раніше такі жахливі речі чув від деяких російських людей, які залишаються в Росії. А сьогодні я чую це з Європи.

Америка це ключовий компонент у боротьбі світу проти цього жахливого мракобісся, яке, зокрема, трагічно виражається цією війною. Америка може дати Україні підтримку, щоб Україна не впала... Нас (науковців) непокоїть, що проблему хочуть вирішити за рахунок України. Настрої такі. Це не означає, що з Путіним не треба розмовляти. Навіть Ізраїль із ХАМАС ведуть переговори про звільнення заручників. Але це означає, що вірити Путіну не можна в принципі. У цьому сенсі ми говоримо: не можна допустити нового Мюнхена, не можна намагатися втихомирити агресора.

Якщо минулі звернення не зупинили війну. Чим нинішній лист відрізняється? Як саме він має допомогти Україні?

Немає жодних підстав вважати, що цей лист переламає спину верблюду. Цей лист не написаний Путіну. Це звернення для європейських, американських політиків, які можуть говорити «Давайте домовимося», для «Путін-ферштейєрів». Ми дуже розраховуємо, що цей лист не поодинока акція. Його вже понад 800 науковців підписали і їхня кількість зростає. Не існує одного рішення, щоб «бах» і проблема вирішилася. Відсутність єдиного рішення не означає, що не потрібно виходити на площу. У 1968 році семеро людей вийшли на Красну площу. Були побиті, потім заарештовані (25 серпня 1968 року на Красній площі в Москві відбулася акція протесту. Семеро дисидентів виступили проти введення до Чехословаччини військ СРСР та інших країн Варшавського договору).

Зараз хто має вийти на площу і де?

Зараз ідеться про те, щоби вийти за мир. За це набагато більше людей виходять. До речі, в Росії теж виходить набагато більше, ніж раніше. І це попри жахливі репресії. Я багато спілкуюся з українцями. І вони мені кажуть, що не варто, напевно, перекладати лист українською мовою. Тому що українці не зрозуміють, чому в одному листі, в одному пакеті змішали і Навального, і російську опозицію, і допомогу Україні. Ви пам'ятаєте ідею Байдена запросити Зеленську і Навальну до Вашингтона. Зеленська тоді відмовилася зі зрозумілих причин. Навальна теж не приїхала. Тому я звернувся до «Меморіалу», співголовами якого є люди з України, Росії та Білорусі. Вони обговорювали цей лист і ухвалили рішення до нього приєднатися. Про зміст листа говорив із нобелівською лауреаткою Олександрою Матвійчук. Говорив, що нам у листі потрібно говорити все одно з цих позицій (про російську опозицію), тому що ніякого миру не буде, поки в Росії залишається нинішній режим...

Думаю, лист зіграє свою роль, сподіваюся на це. Зараз триває непроста, складна розмова в Конгресі щодо виділення $60 млрд. До канікул у Конгресі ми, люди, які підтримують Україну, дзвонили спікеру Палати представників Джонсону, який нібито на прохання Трампа все це тримає (не ставить на голосування законопроєкт про допомогу Україні).

Не всі вчені і нобелівські лауреати, зокрема, поставили свої підписи під цим відкритим листом. Чому?

200 нобелівських лауреатів поставили свої підписи під листом на захист України на самому початку повномасштабної війни. Хтось вважає, що зараз знову підписувати безглуздо. Хтось вважає навпаки, мовляв, нехай Путін хоч усіх уб'є, я все одно підпишу. Буде хоч якась користь для людства. Альберт Ейнштейн і ще низка фізиків надіслали листа президенту США Франкліну Рузвельту. Вони написали про те, що Німеччина веде дослідження, щоб створити атомну бомбу. (авторами більшої частини листа були фізики-емігранти з Угорщини Лео Сілард, Юджин Вігнер і Едвард Теллер. Відправив лист Рузвельту Альберт Ейнштейн 2 серпня 1939 року). Американська влада почула цей лист, він запустив американський атомний проєкт, хоч і далеко не відразу.

В інтерв'ю «Главкому» професор Інституту радіології Фукусімського університету Марк Железняк поділився досвідом спілкування з російськими колегами в Японії ще до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Він розповів, що його співрозмовник говорив штампами російської пропаганди, що Росія добра і справедлива, а українці зіпсовані західною пропагандою і англосаксами. Ви у США приїхали з Росії. Чи спілкуєтеся з російськими вченими? Більшість із них так само вірить російській пропаганді?

Абсолютно ні. Ну, ви розумієте, що рівень пропаганди колосальний зараз у Росії і рівень залякування неймовірний. Зараз у Росії людей заарештовують просто за покладання квітів. «Z патріоти» або «ватники» тут теж зустрічаються. Розкол є серед людей, які приїхали з Донецька, Дніпропетровська (нинішній Дніпро). Це в США. Так само я помітив, що серед тих, хто залишається працювати в Росії, а саме вихідців з Донецька, чи Дніпропетровська, більш імовірно, що такі позиції висловлюватимуть (підтримуватимуть агресію Росії). Я не хочу сказати, що тільки вихідці з певних областей України такі, але тим не менше. Але таких у, як ми себе називаємо, російськомовній науковій діаспорі, абсолютна меншість.

Дозвольте процитувати ваш відкритий лист. «У цій війні Україна повинна перемогти, а не просто не програти». Що для вас перемога України?

Це дуже складне філософське питання. В Україні теж щодо цього відповіді не знають. Я не впевнений, що зараз має сенс конкретизувати такі речі: «А ось перемогою України буде дійти до цієї точки», «Перемога України це буде український прапор над «рейхстагом»… Тому що, якщо ми зараз почнемо фокусуватися на цих питаннях, то ми почнемо сваритися, ділитися, і ми не матимемо просування вперед. Тому нам треба зрозуміти, що має бути перемогою України. Що таке перемога, ми зрозуміємо, коли переможемо. Ось як я для себе це розумію. Для мене особисто перемогою України однозначно є вихід на межі 2014-го року.

До 2014-го, тобто до Майдану?

Так. Визнана територіальна цілісність. Мабуть, зараз я собі цими словами ще одну кримінальну справу в Росії відкрию. (сміється) Але це для мене буде перемогою. Вихід на кордони 2022 року перемога (до початку повномасштабної війни)? Теж перемога! Мої знайомі українці іноді мені кажуть, що ми вже не зможемо переконати тих людей, які в Донецьку живуть...

Для мене перемогою України буде, якщо Україна буде хорошою сучасною демократичною державою з низьким рівнем корупції. Якщо розділені сім'ї, які зараз утворилися, об'єднаються, і українці, які були вимушені виїхати в США чи Європу, повернуться в Україну. Для мене перемогою України буде, якщо створяться умови, за яких трильйони доларів будуть інвестовані у відновлення України та розвиток. Перемогою буде відновлення науки України, щоб українські університети стали випускати фахівців, які будуть затребувані в Україні.

«Моя дружина перед зустріччю з Путіним у 2016-му запитала, навіщо я туди йду?»

Ви у 2016 році у складі групи вчених зустрічалися з Путіним у Кремлі. Тоді ні ви, ні ваше оточення активно не протестували проти окупації Криму і частини Донбасу. Скажіть, коли ви змінили свою позицію і стали підтримувати Україну?

А коли ваш президент Володимир Зеленський зрозумів, що з Путіним не можна домовлятися? Залишимо це запитання (без відповіді). Але важливо, щоб люди розуміли контекст (обговорення).

22 роки тому мій батько Віктор Кабанов, видатний радянський хімік, герой Чорнобиля, який загинув через те, що займався деконтомінацією (проведення медико-санітарних заходів для усунення хімічних, радіаційних чинників та біологічних агентів з поверхні тіла людини, продовольства, транспортних засобів) у Чорнобилі, мені сказав про Путіна: «ненавиджу, КДБшник!» Я дійсно не розумів цього. Був довгий період розуміння всієї цієї справи. Коли сталося вторгнення до Криму в березні 2014 року, так звана Рада Федерації проголосувала за те, щоб увійти до Криму, я був просто шокований. Пам'ятаю, одній із кореспонденток тоді сказав, що це кінець, що Росія буде ізгоєм. Тоді кореспондентка не опублікувала мої слова, мою реакцію. Я все розумів. Але завжди залишається надія...

У 2015 році збили МН17 кошмар. У 2016 році я сподівався, що конфлікт буде зведений нанівець. Тоді були угоди (Мінські угоди)...

Потрібно продовжувати раціональний діалог. Моя agenda (порядок денний) це допомога вченим, освіта. Тоді ми пішли на зустріч із Путіним. Мушу сказати, що я був одним з ініціаторів ідеї, яка потім стала називатися президентською програмою. Після цієї зустрічі вченим було виділено $1 млрд («Зустріч із вченими одержувачами мегагрантів на наукові дослідження» відбулася 19 вересня 2016 року). Тоді все це здавалося правильним, коли ви допомагаєте мізкам, допомагаєте освіті. Мова ж ішла про міжнародне співробітництво. Моя дружина перед зустріччю з Путіним у 2016-му запитала, навіщо я йду на ту зустріч? Вона, до речі, з Харкова. Я сказав, що він змінив мою країну і змінить світ. Якщо я не загляну йому в очі, не пробачу собі, що я цього не зробив.

Вдруге я зустрівся з ним (Путіним) 2019 року. Тоді в мене вже не було жодних ілюзій... По-справжньому в мене як відрізало після отруєння Скрипалів. Ну навіщо вони (російські спецслужби) це роблять? Це ж не вигідно, з точки зору національного інтересу Росії! Коли отруїли Олексія Навального, це було все, остання крапля. Застосування хімічної зброї проти політичного опонента я сприйняв надзвичайно погано.

Публічно і США, і НАТО обіцяють підтримувати Україну стільки, скільки буде потрібно, відкрито «мир із Путіним» ніхто з ключових західних країн не закликає підписувати. Водночас ви говорите про небезпеку повторення Мюнхенської угоди 1938 року (угода між Німеччиною, Францією, Великою Британією та Італією. Зобов'язувала Чехословаччину поступитися частиною своєї території Німеччині, Польщі та Угорщині в обмін на мир). Наскільки велика така небезпека і чому це погано?

Я пам'ятаю, що на початку повномасштабної війни Міноборони США говорило, що Україна отримає стільки зброї, щоб не впасти на початку війни. Говорилося, що наше завдання виснажити росіян. Але зараз, з військового погляду, напевно, поки що виснажити росіян не вдалося. І ця ідея ніби не працює. Це перше.

Друге. Напевно існують різні групи, в яких обговорюється ситуація. Військові можуть розуміти цю ситуацію в різних країнах краще за політиків. Вони бачать, із чим вони мають справу. Нещодавно Макрон зробив заяву (допустив можливість відправки військ в Україну). З одного боку. З іншого боку, Папа Римський зробив заяву (на думку Папи Римського, найсильнішим у російсько-українській війні буде той, «хто матиме мужність підняти білий прапор»). Але найбільше мене засмучує, що в Конгресі США заблоковано $60 млрд для України. Ми чуємо, що говорить Трамп і його прихильники. Це серйозні голоси. Нобелівські лауреати, які підписали лист, ці голоси теж чують. У Європі такі розмови теж є. А називаються вони «умиротворення агресора». Звісно, в історії жодна ситуація на 100% не повторюється, але ця ситуація подібна до 1938 року і Мюнхенської угоди. Мабуть, ще не всі це розуміють. Тому важливо говорити.

Михайло Глуховський, «Главком»

На початок квітня 2024 року міжнародні резерви України сягнули нового історичного максимуму $43,8 млрд. Як зауважує голова парламентського комітету з питань фінансів, податкової та митної політики Данило Гетманцев, ці надходження із значним запасом компенсували відплив валюти за інтервенціями НБУ на міжбанку та виплатами за валютним державним боргом. Поточний прогноз Міжнародного валютного фонду міжнародних резервів на кінець року дуже пристойні $42,1 млрд, але багато чинників можуть спричинити відхилення від базового сценарію. Частина з них пов’язані з невизначеністю через війну та бойові дії, частина з поведінкою західних партнерів та інвесторів в українські єврооблігації.

Найбільша увага зараз прикута до політичних чвар у США, де ще з минулого року зависла військово-фінансова допомога на понад $60 млрд. Окрім фінансування критично необхідної оборонної підтримки для стримування агресора, $11,8 млрд має бути виділено саме на бюджетну підтримку. І хоча Конгрес виходить з чергових канікул з планами першочергове вирішувати українське питання, впевненості, що пакет буде проголосовано хоча б у якомусь вигляді (наприклад, у вигляді кредиту), досі немає. Враховуючи, що американська допомога вже закладена в український бюджет цього року, ненадання її стане ударом під дих для, м’яко кажучи, кризової економіки.

В інтерв’ю «Главкому» Данило Гетманцев розповідає, чи є у Києва на випадок продовження тяганини у Вашингтоні «план Б» та чи вистачить в бюджеті коштів на додаткову мобілізацію.

Наприкінці березня покращилася ситуація з наповненням казни за рахунок зовнішніх надходжень. Але все одно ключовим питанням лишається очікуване розблокування фінансової допомоги з США. Ніби з Вашингтону пішли позитивні сигнали, але у разі відсутності допомоги (або якщо буде надана тільки військова), на які непопулярні кроки доведеться йти?

Давайте спочатку розберемося взагалі з фінансовою допомогою, яку ми очікуємо чи яка вже є підтвердженою. Пряма потреба в грошах, яка зафіксована в бюджеті та підтверджена МВФ, складає близько $38 млрд на рік або трохи більше $3 млрд на місяць. Ще $4,5 млрд економії ми отримуємо за рахунок продовження реструктуризації погашення та обслуговування єврооблігацій, що має відбутись у першій половині року.

Власне основними джерелами фінансування є програма Ukraine Facility, США, Японія, Канада, Великобританія, Світовий банк та МВФ. Перший перегляд програми МВФ цього року ми вже пройшли та отримали $880 млн. Наступний перегляд запланований на другу половину червня-початок липня сума траншу становитиме $2,2 млрд., і потім будуть ще два перегляди у вересні та грудні.

Загалом ми отримуємо від МВФ $5,4 млрд, і, попри те, що більша частина цієї суми піде на обслуговування боргу перед Фондом, ця програма напевно є одним з найважливіших наших зобов'язань. Її виконання є сигналом про нашу стійкість для будь-яких інших програм в межах тих $122 млрд допомоги, запланованих для нас до 2027 року «Великою сімкою» та іншими партнерами.

Загалом на цей рік ми маємо близько 230 умов та рекомендацій за всіма програмами про надання допомоги з них 55% є унікальними, а інші дублюються. Від виконання 30% умов прямо залежить фінансування. Але всі ці умови не щось нав’язане нам згори, а конкретні реформи, яких потребує країна.

За програмою з МВФ до кінця року ми маємо досягнути 14 структурних «маяків», серед яких найскладніші з врахуванням узгоджень це прийняття законів про перезавантаження Бюро економічної безпеки (на червень) та про Вищий адміністративний суд (на липень). Щодо решти «маяків» не бачу взагалі суттєвих складнощів робота ведеться.

Друге джерело Ukraine Facility передбачає фінансування в розмірі 50 млрд євро на чотири роки, серед яких підтримка державного бюджету через позики (33 млрд), гранти (5,27 млрд), інвестиційний фонд (6,97 млрд) та технічна підтримка (4,76 млрд). З цих грошей ми вже отримали 4,5 млрд євро, в квітні очікуємо транш у 1,5 млрд і, скоріш за все, у травні 1,9 млрд безумовного траншу після юридичного вступу програми в силу. Загалом в програмі 69 реформ, які оцінюватимуться за 151 квартальним індикатором. На 2024 рік передбачено 36 таких індикаторів.

Щодо третього важливого джерела Світового банку ми щойно виконали всі зобов'язання і отримали позику у $1,5 млрд. І очікуємо до кінця цього року, найбільш ймовірно восени, ще таку ж саму суму у другому транші. Тут серед умов є два великі напрями структурні реформи і макрофінансова стабільність. Для отримання другого траншу необхідно продовжити реформи за 11 напрямами: зокрема йдеться про прийняття законів щодо підвищення засад конкуренції на залізничному транспорті, зокрема перетворення вертикально інтегрованої «Укрзалізниці» на чотири окремі оператори, можливість приватизації держбанків, які були капіталізовані державою, внесення змін до закону про банкрутство щодо кращої реструктуризації та відновлення проблемних підприємств, внесення змін до закону «Про публічні закупівлі» та прийняття закону про рейтингові агентства. Я тут теж не бачу перешкод і жодних проблем. Безперечно, сюди ж відноситься проведення прозорого конкурсу і перезавантаження митниці та БЕБ. Взагалі БЕБ це такий наскрізний «маяк».

У чому головна проблема з законом про БЕБ, який навіть у першому читанні не можуть прийняти? Чому вже стільки часу не може ухвалити варіант, який би влаштував і українську владу, і міжнародних партнерів, та почати нарешті перевантаження цієї багатостраждальної структури?

Ми маємо певну дискусійну позицію від Кабінету міністрів, яка сьогодні обговорюється із залученням бізнесу і наших партнерів на майданчику комітету, і не у всьому ними розділяється. Зокрема, питання в тому, яким чином і в які строки перезавантажувати БЕБ. Наприклад, коли проводити переатестацію працівників. Перша пропозиція Кабміну полягала в тому, що це треба робити протягом року після завершення війни. Багато хто з цим не погоджувався, і на сьогодні ця позиція вже відкоригована переатестація відбуватиметься протягом року після призначення керівника.

Є різні позиції щодо комісії з проведення конкурсу на голову БЕБ. Скажімо, певні антикорупційні організації і бізнес-асоціації наполягають, аби у міжнародних представників була більшість в комісії з призначення керівництва. Кабмін з цим не погоджується і небезпідставно вважає, що тут йдеться про суверенітет країни і про те, що рішення про призначення керівника має приймати той, хто буде нести подальшу відповідальність за діяльність органу.

«Подальшу відповідальність» багато хто трактує так, що влада хоче просто контролювати БЕБ. Тому так важко з компромісом.

Можливо, у когось з владної команди і є бажання контролювати той чи інший орган. Не буду цього заперечувати чи підтверджувати. Логіка Кабміну є зрозумілою: якщо мова йде про орган української держави, який перебуває в урядовому віданні, його не можна повністю усувати від прийняття рішення щодо керівника. З іншого боку, усім очевидно, що попередній конкурс, коли на голову БЕБ призначили колишнього податкового міліціонера (екскерівника ДФС Вадима Мельника «Главком»), не був проведений успішно. Напевно, це була помилка, і тому необхідність участі міжнародників у конкурсі також визнають всі, водночас вона має бути збалансована з повноваженнями Кабміну. От якраз пошук цього балансу у ключових питаннях став наріжним каменем, який не дав прийняти закон про БЕБ в першому читанні одразу. Тому там зараз йдуть консультації, в які дуже глибоко залучене Міністерство юстиції. Думаю, нам вдасться домовитися до певного компромісного варіанту не з переважною кількістю представників від міжнародників у комісії, але з їхнім реальним впливом на рішення щодо кандидатури керівника.

Більше того конструкція перезавантаження БЕБ повинна стати матрицею для перезавантаження митниці та податкової і призначення там постійних керівників, які б несли політичну відповідальність за те, що відбувається в цих органах і були б убезпечені від політичних впливів.

Що заважає призначити постійних керівників на митниці та податковій вже стільки часу без прийняття закону про БЕБ?

Я не вважаю призначення постійного керівника самоціллю. Більше того вбачаю, що в статусі виконуючого обов’язки є певні переваги. Людина, яка в ньому перебуває, розуміє, що результати її роботи безпосередньо і миттєво впливають на перебування на посаді. Перебування в статусі «в.о.» не лише вищого керівництва ДПС, але й керівництва майже всіх регіональних податкових не тільки не заважає, а навіть сприяє реформуванню органу. І в поточному стані це є правильним рішенням, бо, як свідчить практика, за будь-яку умисну помилку людина досить швидко звільняється. Більше того діє принцип відповідальності за дії підлеглих. Тільки минулого місяця були перезавантажені Чернівецька та Харківська податкові. Минулого року 30 вищих керівників з Податкової були звільнені і практично всі за те, що їхні підлеглі були спіймані, як ми м’яко кажемо, на помилках.

Але системні та довготривалі реформи, безперечно, краще робити, коли ти не маєш приставки «в.о.». Власне у податковій реформи і перетворення вже відбуваються, а на митниці ситуація поки гірша. Але здійснити це перезавантаження ми можемо тільки за механізмом, який погоджений з міжнародниками і урядом. Зараз погодження цього механізму якраз і відбувається на прикладі БЕБ. Як тільки він буде затверджений, ми його просто швидко масштабуємо далі. Але відсутність цього перезавантаження керівництва жодним чином не перешкоджає робити реформи вже зараз.

Повернімося до питання міжнародної допомоги. $1,5 млрд від Японії та Британії, стільки ж від Канади, звісно, дозволили нам перебитися останніми місяцями, але бюджет все-таки зверстаний із розрахунком на допомогу США. Мабуть, українська влада, вже протягом довгого часу, спостерігаючи за неприємними течіями в американському політикумі, розглядала варіанти, що ці десятки мільярдів будуть заблоковані. Чи є для української економіки «план Б»?

Я не став би применшувати згадані мільярди від Японії та Канади. Будь-яка допомога для нас безцінна і важлива, а від таких важливих і впливових держав, які готові допомагати нам у дуже великих розмірах тим більше.

$11 млрд допомоги зі США цього року з $38 млрд загальної це дуже важливо і тут нема про що говорити. Я не буду запевняти, що ми впораємося легко і легко пройдемо рік без них. Водночас на перше півріччя ми точно забезпечені надходженнями в необхідному обсязі навіть з урахуванням відкладення цієї допомоги. І ми все-таки на неї впевнено розраховуємо, бо маємо відповідні заяви від представників обох партій Конгресу. Тож є обґрунтовані сподівання, що вона в тому чи іншому форматі врешті-решт буде проголосована, і, можливо, навіть у квітні. Тоді 2024 рік ми взагалі проходимо абсолютно впевнено.

Я б не хотів говорити про ситуацію, якщо ця допомога проголосована не буде, але у такому випадку наслідком цього будуть важкі непопулярні рішення. Насправді є лише два механізми вирішення проблем такого масштабу як нестача $11 млрд це емісія, що потягне інфляцію і девальвацію, та/або секвестр бюджету. Ми не бачимо особливого потенціалу в економіці для істотного підвищення податків, але інфляція це теж податок, податок на бідних. І це дуже поганий сценарій. Але на сьогодні ми навіть не розглядаємо ці варіанти і впевнені, що партнерами буде прийняте справедливе рішення.

Як ви оцінюєте ідею від республіканців, яку спікер Палати представників Майк Джонсон вже озвучив цілком серйозно, щоб надати допомогу Україні в кредит?

Безперечно, для нас кращою є грантова допомога, і ми дуже вдячні за таку допомогу від Сполучених Штатів в попередні роки. Але ми сприймемо будь-яке рішення, яке обере наш стратегічний партнер. Звісно, будемо переконувати і боротися за грантові гроші, але кредитні гроші також для нас є прийнятними. По-перше, у цих перемовинах ми не сильна сторона, що може визначати умови. А по-друге, виділення коштів Україні має свій внутрішньо-політичний виборчий аспект у США, на який ми не можемо впливати.

Затримка американської допомоги не надто похитнула стабільність гривні. Як ви оцінюєте перспективи поступового здешевлення національної валюти, яке може певною мірою стимулюватися Нацбанком?

Макрофінансова стабільність є нашою великою перемогою, і те, що ми втримали гривню в 2022-2023 роках, свідчить про високу професійність всієї команди, яка опікується публічними фінансами і, безперечно, про допомогу партнерів. Як голова фінансового комітету я не можу впливати на незалежного регулятора і його політику в сфері забезпечення макрофінансової стабільності. І також ніколи не даю прогнози курсу, а лише пояснюю підґрунтя для тих чи інших рішень та змін.

За шість місяців після відв’язки від фіксованого курсу гривня девальвувала за середнім курсом трохи більше ніж на 5%. При цьому перші два місяці гривня трохи посилювалась, потім так само помірно послаблювалась. Була своя специфіка у грудні-січні через сезонні фактори, погіршення очікувань і підвищення попиту на валюту, що обумовлювало більшу волатильність на валютному ринку, але в цілому ситуація залишалась контрольованою. Якщо робити проекцію останніх шести місяців на II-IV квартал цього року, то помірне контрольоване просідання гривні, як це відбувається зараз, суттєвих ризиків для економіки нести не буде. Навпаки це буде підтримка і державного бюджету, і наших експортерів. Чи є для цього підстави? Напевно, є.

Але не варто забувати і про зворотній бік медалі: подорожчання критичного імпорту, погіршення інфляційних очікувань. Це дуже крихкий баланс щодо вартості національних грошей, відповідальність за який за Конституцією несе Нацбанк. Можу тут тільки додати, що у 2024 році резерви Нацбанку є достатніми для згладжування коливань на валютному ринку, що дозволяє йому разом із діючими валютними обмеженнями контролювати ситуацію, тому різких змін із курсом не буде.

Макрофінансова стабільність є нашою великою перемогою

Минулого року багато хто очікував просідання гривні хоча б наприкінці року, але цього не сталося.

Так, не сталося. Я розумію логіку і Нацбанку, і уряду у цьому питанні, а отже, природу протиріч між ними. З позиції НБУ у нас зараз транзитний період. Фіксованого курсу вже немає, тоді як інфляційного таргетування ще немає. І невідомо, скільки такий транзитний період триватиме. На цьому етапі, попри перехід до керованої гнучкості курсу, офіційний курс залишається основним інструментом, за рахунок якого Нацбанк продовжує утримувати макрофінансову стабільність, зокрема впливати на інфляційні очікування. Утім роль процентної політики НБУ (регулювання Нацбанком попиту та пропозиції на грошові кошти через зміну процентних ставок за своїми операціями Ред.) на такому перехідному етапі поступово збільшуватиметься.

У нас зараз інфляція у річному вимірі становить 4,3% це унікально помірна інфляція для країни, яка перебуває в такому військовому конфлікті. Але при цьому нинішня облікова ставка 14,5%. Чи є підстави для її більш динамічного зниження? Напевно, є. І це, до речі, засвідчує дискусія в самому Нацбанку, на рівні його монетарного комітету. При цьому варто пам’ятати, що монетарні рішення мають лаг, тобто відкладений вплив, тому завжди приймаються не статично, а з урахуванням певної перспективи і ризиків. Війна продовжується, тому у перспективі як мінімум найближчого року ризики для макрофінансової стабільності, пов’язані із війною, як би ми до неї не адаптувались, залишаються вагомими. І тому я знов повертаю нас до крихкого балансу між ціновою, фінансовою і економічною стабільністю, за який у порядку пріоритетності відповідає Нацбанк.

Водночас, є позиція уряду і зокрема Мінфіну, які мають насамперед виконувати бюджет, стимулювати експорт та економічне відновлення, в тому числі, виходячи зі своїх міркувань динаміки обмінного курсу і вартості внутрішніх запозичень. Єдиним виходом для подолання можливих спірних питань, з оглядом на наслідки і для макрофінансової стійкості, і для бюджету, і для вітчизняної економіки, є координація дій між урядом і НБУ. Це, власне, і відбувається на постійній основі, але, як кажуть, завжди є місце для покращення.

За попередніми оцінками, як зростання мінімалки з 1 квітня до 8 тис. грн загалом вплине на економіку?

У цілому за 2024 рік мінімальна зарплата збільшиться на 19,4%. З урахуванням низької інфляції, це частково компенсує втрати у реальній мінімалці у 2022-2023 роках. Очікування у цілому позитивні. Адже підвищення мінімальної зарплати це ж не тільки про зарплату, це і про багато різноманітних виплат, які тим чи іншим чином прив’язані або базуються на відсотках від мінімальної зарплати від допомоги безробітним до доплат і компенсацій роботодавцям, які працевлаштовують різні категорії українців. У цілому це додатково підтримає приватне споживання, а отже, відновлення економіки.

В умовах війни уряд змушений проводити зважену політику підвищення мінімалки. Вона спрямована на те, щоб будь-які такі підвищення не були болючими для бюджету і бізнесу, що могло трапитись, якби, приміром, її підвищили одразу у півтора чи два рази.

Водночас, попри війну, ми повинні думати й про перспективу. Показник мінімальної зарплати є похідним від соціальної політики держави і рівня розвитку економіки. Держава має прагнути встановлювати такий рівень мінімалки, який убезпечує людину праці від трудової бідності. В умовах України це означає, що якщо людина працює і отримує «білу» мінімальну зарплату, то вона не потрапить за цю межу.

Утім подолання бідності серед працюючих це тільки одна частина історії, інша аби мінімальна зарплата була більш-менш конкурентоспроможною серед країн в регіоні, демонструвала тенденцію до зближення із середніми значеннями по регіону. Інакше країна продовжить буде постійним донором трудових ресурсів для сусідніх країн. Тут не повинно бути зайвих ілюзій. Диспаритет у показниках мінімальної зарплати в Україні (190 євро), Румунії (660 євро) і Польщі (990 євро) відповідає розриву у рівні подушкового ВВП між нашими країнами, принаймні до війни.

Зменшити цей диспаритет означає забезпечити стійке зростання, масштабне відновлення після війни, постійне підвищення реальних соціальних стандартів, повернення частини зовнішніх мігрантів... Це справа не одного року, бо надто великою є наразі прірва. Утім євроінтеграція, яка побудована на політиці поступового вирівнювання доходів, і проактивна позиція держави у підвищенні мінімальної зарплати, детінізації зарплат сприятимуть вирішенню цього питання.

Чому не отримала підтримки та не пішла далі історія з бронею за певний рівень податків чи внесків, яку одноголосно завернули під час розгляду законопроєкту про мобілізацію? Справа тільки в її суспільному несприйнятті? Адже ідеологи цих норм якраз звертали увагу на конкретні цифри, які можна завдяки цьому залучити до бюджету на фінансування тієї ж армії.

Неправда, що ця історія не пішла вона пішла, мені здається, в правильному руслі. Я не погоджуюся з оцінками пана Наталухи (Дмитро Наталуха голова економічного комітету Верховної Ради Ред.), який казав, що так вдасться залучити додаткові 200 млрд грн. Нема там такого резерву. Так, детінізація заробітних плат є одним з резервів наповнення державного бюджету. Але якщо ми говоримо дуже спрощено мовляв, заплати 35 тис. грн «білої» зарплати чи 6 тис. грн податків на місяць і не служи то така детінізація нам матиме надто дорогу ціну. Бо таке рішення тягне за собою певну дискримінацію за професією, місцем проживання, бо в селах та на прифронтових територіях нема таких зарплат, і навіть за віком, бо спеціалісти старшого віку отримують більше, ніж молодші. Тобто випливає цілий ряд дискримінацій, які підривають основний принцип в суспільстві, що воює, це принцип справедливості пожертви. Особливо коли йдеться про життя і здоров’я. І ми не маємо права його підірвати, бо тоді взагалі зникає сенс всього, чим ми займаємося.

З іншого боку, Уряд прийняв правильне рішення, коли отримання зарплати в певному обсязі є додатковим критерієм тобто є твоя професія, твоя галузь, що підпадають під бронь, але водночас ти маєш ще заробляти заробітну плату вищу, ніж середня по галузі. Це є абсолютно обґрунтованим, і я це абсолютно підтримую. Це відповідає принципу президента, який проголосив, що українці поділяються на тих, хто воює, і тих, хто працює, тобто платить податки.

Але лунали оцінки, що бюджет за нинішніх умов просто не потягне кількість мобілізованих, яку вимагає Генштаб, тому й треба шукати такі нестандартні підходи…

Питання додаткових видатків з бюджету на безпеку і оборону наразі дискутується в уряді. Мінфін навіть (до речі, відповідно до Меморандуму з МВФ) вже розробив пропозицію щодо акумулювання додаткових ресурсів до держбюджету в сумі 44 млрд грн. І деякі з цих пропозицій вже формалізовані в законопроєктах про підвищення акцизів на тютюн і на паливо, внесених Кабміном до Верховної Ради.

Щодо більших сум видатків ми маємо, по-перше, почути остаточну потребу в мобілізації від військового керівництва. Приміром, нещодавно новий головнокомандувач ЗСУ казав, що про «пів мільйона» додатково мобілізованих цифра, яка певний час «гуляла» у публічному просторі, вже не йдеться: після перегляду наших внутрішніх ресурсів та уточнення бойового складу Збройних сил її було суттєво зменшено. Отже, коли військові з фінансистами з уряду зроблять відповідні розрахунки тоді спільно будемо шукати джерела їх забезпечення. У питанні фінансування армії ми точно не будемо ані економити, ані зволікати.

15 млн грн за загиблого на війні їхнім сім’ям отримати на практиці дуже важко. Чому виникають такі складнощі і чи достатньо грошей на це в бюджеті, навіть якщо брати кількість загиблих, офіційно озвучену президентом? Можливо, цей механізм буде переглядатися?

Виплати за загиблих здійснюються планово. Це не одномоментна виплата, так було закладено з самого початку. Ми розуміємо свій неоплатний борг перед загиблими, але виплатити такі гроші в один день або місяць не маємо фізичної можливості. Тому виплати здійснюються і будуть здійснюватись планово, але частинами.

Наразі я не чув про плани перегляду нині діючого механізму. І тут питання не тільки у коштах чи строках, але й у тому, що було б у вищій мірі несправедливо з моральної точки зору. Бо якщо ми будемо щось змінювати, то розподілимо тих, хто віддав життя за Батьківщину залежно від того, коли це сталося.

Вочевидь безлімітна західна допомога, яка йшла в перші роки війни, надалі буде усихати, і українцям треба буде затягувати паски. Ви можете їх зорієнтувати що і наскільки зміниться в їхньому житті на гірше в найближчій перспективі? А можливо раптом на краще.

Це залежить від того, як і коли закінчиться війна. Відповіді ніхто не знає, бо на неї впливає сотні факторів. Поки що у всіх економічних прогнозах передбачається, що активні бойові дії триватимуть до кінця року, але ризики їх подовження зростають.

У консервативному сценарії, на державному або побутовому рівні, варто готуватись до гіршого, маючи більш песимістичні очікування, які у кращому випадку не справляться, а у гіршому ви до них будете готові. Якщо виходити з таких міркувань, то напевно буде важче, ніж зараз, але з іншого боку у нас є чітка політична і інституційна рамка, що визначає напрямок розвитку і наш план дій на етапі війни і після неї. В економіці вона базується на трьох великих складових євроінтеграція, детінізація і макрофінансова стабільність. Це все те, що ми можемо зробити своїми руками і робимо, не чекаючи завершення війни.

Незабаром ми отримаємо переговорну рамку, політичне рішення про яку вже ухвалено, і розпочнемо самі переговори про вступ до ЄС. Важливо тримати високий темп євроінтеграції на всіх рівнях такої роботи у безпосередніх переговорах, у розробці і імплементації законодавства, розширенні економічних «безвізів», вбудовуванні у європейські ланцюги добавленої вартості тощо. Із відкриттям і закриттям перших переговорних глав впевненість, що Україна зможе пройти шлях приєднання до ЄС у цьому десятилітті зростатиме, і це сам по собі не аби який економічний стимул.

Важливість збереження макрофінансової стійкості не піддається обговоренню. Вона пом’якшує наслідки війни і економічної кризи для бізнесу і громадян, захищаючи реальні доходи, заощадження і активи від знецінення. Всі це розуміють, а тому і влада і наші партнери сповнені рішучості і надалі прикладати максимум зусиль, аби не дати розгорнутись системній фінансовій кризі.

У консервативному сценарії, на державному або побутовому рівні, варто готуватись до гіршого

Наша жорстка позиція у детінізації продиктована передусім розумінням скорочення фінансової допомоги. Це не питання вибору це питання виживання. Міжнародна допомога в 2025 році для нас не завершиться, але за поточним планом вона справді буде меншою. Безперечно, ми й далі будемо розраховувати на своїх партнерів, але більше треба буде розраховувати на себе. Завдяки детінізації, ми цілком можемо вийти на додаткові 100-150 млрд грн щороку.

Переконаний, що за рахунок підтримки економіки в тій формі, яку ми запровадимо, ми матимемо зростання мінімум в 3,5-4% на рік, які зараз закладені в прогнози. Ми маємо вирішувати проблеми інфраструктури і логістики: це стосується не тільки польського кордону, а передусім Дунайського шляху і морських коридорів. Маємо посилювати власний ВПК: збільшувати обсяги виробництва зброї та боєприпасів, створювати спільні підприємства, переносити ремонти та обслуговування техніки в Україну тощо.

Якщо все це підсумувати, то усім прогнозам під час війни притаманна висока міра невизначеності. У таких умовах маємо міцно тримати курс за нашими маяками (євроінтеграція, макрофінансова стійкість) та водночас посилювати власні спроможності і самодостатність за усіма напрямами.

Павло Вуєць, «Главком»

Після початку повномасштабного вторгнення Україну залишили мільйони громадян. Італія прийняла понад 180 тис. українських біженців, повідомив посол Італії в Україні П'єр Франческо Дзадзо. Якась частина цих людей має релігійні потреби. Після переїзду до Італії віряни утворили релігійні громади, які об’єдналися навколо Константинопольського патріархату. Проте в конкуренцію за паствою, яка покинула Україну, активно включився Московський патріархат. Він докладає максимум зусиль, аби втримати якусь частину вірян-біженців. Цим питанням активно опікується заступник голови відділу зовнішніх відносин УПЦ МП, протоієрей Микола Данилевич. Він підтверджує, що дійсно перебуває в Італії і виконує місію «задля духовної опіки українською діаспорою».

Змагання за паству набуває часом комічних форм, адже вже з УПЦ МП конкурує її керівна структура Російська православна церква (РПЦ).

В місті Удіне служить протоієрей Володимир Мельничук. До повномасштабного вторгнення Росії він представляв саме РПЦ, був намісником Хрестовоздвиженської парафії. Та коли країна-агресор розпочала війну, отець Володимир разом із вірянами перейшли під опіку Вселенського патріархату.

В інтерв’ю «Главкому» протоієрей Володимир Мельничук розповів, хто розколює українських християн в Італії, чому діаспорянам складно організувати парафії і як італійські католики співпрацюють з РПЦ та Українською церквою Московського патріархату.

Отче Володимире, в Італійській митрополії Константинопольського патріархату ви почали служити з 1 квітня 2022 року. До того часу служили в РПЦ. Розкажіть про перехід?

Більшість людей на парафіях РПЦ в Італії завжди були українцями, і в нашій парафії зокрема. Хоча наша громада була багатонаціональною, та росіян у ній було приблизно 10%. Всі інші це українці, молдавани, грузини, серби, македонці, італійці. Звичайно, коли створювалися церковні громади у діаспорі, священники старалися не гнути якусь одну національну лінію, а проводити багатонаціональну політику. У нас на службі молитви були на шести мовах.

Після 2014 року із цим стало складніше. Поступово з кожним наступним роком відчувався все більший тиск від російських парафіян, які хотіли все більш російську орієнтовану парафію. Це не були прямі вказівки від церковного керівництва, ніхто нам з Москви не дзвонив, не казав робити так і так. Просто росіяни хотіли, щоб у церкві все яскравіше звучали імперські наративи.

Коли почалася повномасштабна війна, думаю, кожен українець розумів, що не може перебувати у тій церкві, яка благословляє убивства своїх людей. Тому одразу після її початку на першій же службі я припинив згадувати патріарха Кирила, підносив лише молитву за свого правлячого архієрея. І досить багато росіян вже тоді пішли з храму, бо ми для них стали розкольниками.

У той вечір неділі, пам’ятаю, 27 лютого 2022 року ми зі старостою поїхали до владики Полікарпа (Вселенський патріархат) до Венеції. Попросили його поради як діяти, запитали, чи зможе прийняти нашу громаду до своєї єпархії. Митрополит порадив не поспішати, поміркувати, зважити всі моменти. Опитати думку парафіян, розібратися із приміщеннями церкви, які ми орендували у лікарні і договір був підписаний із російською церковною адміністрацією. Але, на щастя, 15 березня 2022 року спливав термін оренди і контракт потрібно продовжувати. Тому ми дочекалися 15 березня і підписали договір з лікарнею на продовження оренди приміщення вже як представники Константинопольського патріархату. Ми опитали наших вірян, абсолютна більшість тих, хто залишився із нами, коли ми перестали поминати Кирила, хотіла вийти з РПЦ. Думки розділилися: куди йти далі? Була меншість, яка хотіла іти до митрополита Онуфрія, були віряни, що хотіли до ПЦУ. Були і інші національності, які мали свої варіанти: до Румунської чи Грузинської православних церков. Варіант Вселенського патріархату був певним компромісом: Константинопольська Церква багатонаціональна і дає можливість бути над міжцерковними чварами в Україні. Офіційно про свій перехід ми оголосили у соціальних мережах 1 квітня 2022 року, також я направив листа до митрополита Антонія Севрюка, мого архієрея. (Антоній Севрюк митрополит Волоколамський, з 2019 р. керуючий парафіями Московського патріархату в Італії).

РПЦ якось перешкоджала переходу, чи якось покарала вас опісля?

Жодним чином. Насправді, ми трошки переоцінюємо порядки в РПЦ. Це звичайна бюрократична машина. Наша парафія периферія для них. Нікому не було цікаво, що там сталося. Ніхто мені не подзвонив навіть поцікавитися, чому я так вчинив. Подзвонила секретарка і попросила віддати антимінс (посвячену хустину із зашитою частинкою мощів святих на престолі в православних церквах. На антимінсі звершується під час св. Літургії таїнство Євхаристії). Тобто вони (РПЦ) на нас тихо поставили хрест і забули. З іншого боку, тоді і там були всі розгублені, вони думали, що після війни українці у них (у Московському патріархаті «Главком») не залишаться. На жаль, вони помилялися.

Скільки вірян з вашої парафії РПЦ не захотіли з вами переходити до Вселенського патріархату? Хто ці люди? Скільки залишається з вами?

Десь 40% нас не підтримали. Від нас відійшли македонці, серби, частина українців, для яких ми пішли в розкол, «бо патріарх Варфоломій дав Томос ПЦУ». Звичайно, відійшли росіяни і білоруси. З нами залишилися лише дві-три російські сім’ї, осталися грузини і частина молдаван. Прийшло, натомість, багато біженців. Тоді громада активно долучалася до розміщення людей, допомагала чим могла. Зараз більшість біженців роз’їхалися кудись далі, у інші країни Європи чи США, де краща соціальна допомога. Думаю, 80% біженців повернулися до України. В Італії навряд чи лишатимуться люди, бо тут погана соціальна підтримка для біженців. Всього зараз з нами до 100 людей у громаді, більша половина з них українці.

У Відні храми РПЦ на 80% заповнені українськими біженцями

Церква Московського патріархату в Україні з початком великої війни активізувалася закордоном, вона відкриває парафії зокрема в Італії. Наскільки їх багато? Чи можна сказати, що ця церква намагається надолужити те, що втратила в Україні, і навіть залучити до себе тих вірян, які пішли з РПЦ після початку повномасштабного вторгнення Росії? Які процеси ви спостерігаєте?

Парафії УПЦ Онуфрія в Італії це результат зусиль майже однієї людини отця Миколи Данилевича. У нього давні зв’язки з Італією, у нього тут родина, і він сам проводить левову частку часу тут. У нього залишилися особисті зв’язки із католицькою і світською владою.

Одразу після початку повномасштабної війни був такий період, коли католицька церква не надавала їм приміщення, казали «не ясно, хто ви є?». Але потім отець Миколай зумів їх переконати. Мовляв, хоча ми й частина РПЦ, але не можемо молитися під час війни у їхніх храмах. Проголосити автокефалію також поки не можемо...

Таким чином вдалося переконати Конференцію католицьких єпископів в Італії (Конференція католицьких єпископів керівний орган помісної католицької церкви в окремій країні. Аналог синоду у православних церквах) все ж надати «онуфріївцям» у користування приміщення італійських храмів. До них ідуть здебільшого ті українці, які ходили до РПЦ, але далі не можуть молитися з ними, і біженці. Але я б не сказав, що вони (УПЦ МП) активно перетягують вірян до себе із російських парафій. Бо часто для людей, які ходили до РПЦ, навіть УПЦ МП не благодатна.

Слід сказати, що попри усе, у РПЦ багато залишилося українців. Ми в Удіне живемо, це практично кордон зі Словенією, близько Австрія. У мене у Відні є знайомі священники РПЦ. То знаю, що у місті храми РПЦ заповнені на 80% українцями біженцями. Причому у Відні є і українські парафії Константинопольського патріархату і УПЦ Онуфрія. Це означає, що для віруючих не важливо, чи російська це церква, чи ні. Це важко пояснити, але так є, і це слід враховувати.

Прямо так і кажуть: «Ми церква Онуфрія»

А ви для себе як пояснюєте поведінку людей, які ходять до церкви, лідер якої прямо закликає їх вбивати, руйнувати їхні будинки в Україні і називає це «священною війною»?

По-перше, причина в ментальності українців. Люди кажуть: ми йдемо в церкву до Бога, а не до патріарха. Тобто йдуть просто помолитися, поставити свічку.

Друга причина відвідують службу, щоб забутися, відійти від реальності. Вони приходять до церкви, де чують звичний російський варіант церковнослов’янської мови, гарний спів, чудове естетичне оформлення храмів і забувають про всі труднощі сьогодення, поринають ніби в той час до війни. У російських церквах у діаспорі, зазвичай, не читають молитви про перемогу, не оголошують збори на потреби армії, у проповідях ніяк не згадують про війну, багато говорять леопольдове «ребята, давайте жить дружно» тощо…

Мені одна жінка жалілася: «Я прийшла до церкви, щоб забути про війну і просто помолитися, а мені тут про допомогу фронту, про загиблих, про страждання, про біль…»

Є і третя група людей. Це побожні люди, які вважають, що «спасіння може бути лише в канонічній церкві», а найбільш канонічна, «звісно», РПЦ. Їх так навчили. Навчили, що справжні православні це тільки РПЦ, в інші православні «відступники», «жінки без хусток сидять на службі», «Різдво святкують разом із католиками». Причому ці люди, зазвичай, не поділяють того, що робить і говорить патріарх Кирило, Путін і Ко. Але все одно ідуть у цю церкву, бо патріархи і президенти не вічні, а єдності з канонічною церквою потрібно триматися, бо інакше втратять спасіння. Щось на кшталт греко-католиків, які кажуть, що перебувають не в єдності з Франциском, але з очільником Апостольського престолу святого Петра.

Є ще категорія людей, які ідуть до тієї церкви, де їм сподобався конкретний священник. Тобто для цих людей особистісний фактор комунікації зі священником найважливіший. У РПЦ у Мілані служить отець Амвросій. Це авторитетний священник, українець, у нього в парафії велика частина українців, люди просто люблять цього батюшку і попри все залишаються з ним у Московському патріархаті.

Звісно, є ті, кого відверто знудило перебувати в РПЦ, знудило від усього російського, і таких також дуже багато. Для пастирської допомоги таким людям з початку повномасштабного вторгнення я особисто долучився до відкриття трьох парафій Вселенського патріархату тут в Італії. Мова про Трієст, Верону та Віченцу, звершуємо також службу у Венеції. Відкрили б більше, але не вистачає ресурсів. Всім цим має хтось займатися і на якісь кошти. Звісно, у цей же час свої парафії старалися відкривати і «онуфріївці». Так вони себе іменують, прямо кажуть: «Ми церква Онуфрія».

Чи є конфлікти між безпосередньо РПЦ і УПЦ МП у гонитві за вірянами-біженцями?

Ні, принаймні в Італії я між ними конфліктів не бачив. УПЦ МП і тут в Італії, як і в Україні публічно не дуже й афішує, що вони частина РПЦ. Всюди себе називають «УПЦ». Чув, що у Бельгії є конфлікти між УПЦ МП і РПЦ, але не в Італії.

Вселенський патріархат має тут структуру Італійської архієпископії, яка визнана державою. Є церковний податок в Італії, громадянин обирає, на яку церкву платити. Держава платить зарплату священникам, держава надає їм соціальний пакет. Митрополія Константинопольського патріархату має тут такий самий статус як Римо-католицька Церква. Здається, ще єврейська громада має такий саме статус. Тобто слід констатувати: в Італії є хороша основа, щоби розбудовувати українські православні громади в рамках Константинопольського патріархату.

Натомість усі сили ідуть на те, щоби з’ясовувати між собою стосунки, хто більший, хто менший українець, хто більш чи менш канонічний, хто більший патріот тощо. При тому, що від вірян УПЦ МП часто чути обвинувачення, що ми розкольники. Але це абсурд! Константинопольський патріархат розкольники! При цьому РПЦ цілком «канонічні і благодатні».

Хотів би у розмові зачепити інший момент це негативне ставлення до нас з боку українських греко-католиків. На жаль, вони вбачають у православних українських громадах своїх конкурентів. Дуже багато на місцях конфліктів із греко-католицькими священники, які всіляко намагаються не допустити відкриття українських православних парафій. Тобто для українських греко-католиків в Італії ліпше, щоби відкрилася нова російська парафія, чи УПЦ МП, але не наша.

Як порозумітися з греко-католиками в Італії?

Лише одним шляхом розмовами, зустрічами. Має бути хтось відповідальний за українські парафії, хто міг би вести цей діалог. Наприклад, у нашій єпархії близько 15 парафій. Але вони не об’єднані в якусь структуру, аби якось координувати діяльність. Парафія з’являється там, куди приїжджає священник. Йому надають житло, і люди навколо нього об’єднуються у громаду. Так це працює. І якщо громада таки з’являється, Вселенський патріархат готовий брати її до себе під опіку. Тоді священник починає отримувати зарплату. Але часто буває, що при створенні парафії пастирі греко-католиків телефонують православному священнику і прямо погрожують, чому він прийшов на їхню територію. Тобто на рівні керівництва церков розуміння нібито є, відкритих конфліктів немає, але от на місцевому, низовому рівні неприємні розмови трапляються.

Як італійська влада ставиться до активізації українського релігійного життя, до відкриття парафій? Як місцеві закони регулюють відкриття парафій?

Насправді все вирішується на рівні регіонів. В якомусь муніципалітеті більш лояльне ставлення, у якомусь менш лояльне. Важливе значення на місцях мають стосунки з католицькою владою. Коли ми йдемо до мерів вирішувати питання, вони спочатку питають, чи ми вже були у католиків, як вони ставляться до того і того? Мова не тільки про УПЦ МП, а й про наш Вселенський патріархат. Тобто цивільна влада хоче, щоби ми свої питання погоджували з католиками. Цивільній владі абсолютно не цікаві нюанси, різниці, де Московський патріархат, де Вселенський. У той же час в католицькій церкві дуже багато проросійських елементів. З ними дійсно складно буває. Бо люди закохані у Росію, в російську духовність.

Як це проявляється?

Наприклад, ми дуже довго шукали храм у Вероні. Вони (католики) казали, що відкриття слід було погоджувати з очільником єпархії РПЦ. Тобто була велика проблема, щоби просто дати нам дозвіл. А РПЦ гальмувала надання нам приміщення, зокрема. Бо з якої радості вони мають нам давати «добро»?

До того ж зважте на те, що в Італії неспішно вирішуються питання. Для італійців розглядати питання два-три роки це нормально. Тобто люди не розуміють, що церква потрібна вже на сьогодні, бо біженців купа приїхало. Тому складно інколи розрізнити, де в них повільність це національна риса, а де свідоме бажання вставити палиці в колеса. Інколи ми через простих людей дізнаємося, які працюють в італійців, що українцям церкву не дадуть, бо, наприклад, бояться конфлікту із росіянами. Хоча, звісно, офіційно про це ніхто не скаже. А в деяких регіонах навпаки, католики дуже відкриті до українців, всіляко сприяють.

Щоби змінити таке ставлення, мусимо працювати над зміною іміджу українців. В Італії у росіян імідж багатих людей, забезпеченої нації. Росіянин в ресторані може тисяч 40 євро за один раз лишити. Натомість українці це батраки. А до них ще біженці додалися. Я зараз кажу винятково про імідж, образ, який не на нашу користь. Успішних і багатих люблять більше, ніж бідних. Звідси і ставлення, яке позначається і в церковній сфері. Є тут міф про особливу російську духовність. Десь так, як колись на Заході був популярним міф про Тибет і культуру (міфи про те, що Тибетська культура дуже давня, що місцеві монахи завдяки тибетській медицині живуть довго, що Ісус навчався у Тибеті тощо). Тут поширена міфологія, що, мовляв, у Росії повні храми віруючих, а у нас на месах нікого в храмах немає... Вони керуються картинкою з трансляції телеканалу «Союз» із храмів; служить патріарх Кирило у храмі, який переповнений. І коли ти намагаєшся вказати, що вони помиляються, кажеш про те, що масове відвідування храмів це недосяжна ціль для Росії, італійці не слухають. Мовляв, ви просто говорите так, бо ви українці і не любите росіян.

Отець Микола Данилевич на своїй сторінці у Facebook закликав священників, які пішли з УПЦ МП, повертатися до цієї церкви. Мовляв, двері завжди відчинені. Що вас змусило б повернутися до РПЦ?

З отцем Миколою Данилевичем ми давно знайомі. Неформально довгий час спілкувалися. Він талановита людина. Я спостерігав трансформацію особистості. Він тривалий час мав дуже проукраїнську позицію. І навіть працюючи у російській структурі (Миколай Данилевич працював у Відділі зовнішніх церковних зв’язків у Москві у 2006 р.), він залишався дуже патріотичним в українському питанні. Але Україну легше любити на відстані... Тому після повернення до русифікованого Києва, в українських реаліях, у ньому переміг церковний чиновник, прагматист.

Що значить повергнутися до «Матері-Церкви», про що він пише? Ми не хрестимося ані в Українську православну церкву, ані у Грузинську, ані у Сербську, ми хрестимося в єдину Святу Соборну й Апостольську церкву. Тобто, вихід з УПЦ МП і перехід в іншу православну юрисдикцію не є виходом із «Матері-Церкви», як він пише, а лише зміна провайдера (якщо так можна сказати). Його слова це еклезіологічна єресь.

Хоча, я думаю, він це розуміє, просто говорить і пише те, що не розходиться із лінією партії. У МП мало хто може собі дозволити говорити, те, що насправді думає. Зрештою, кожний заробляє гроші, як уміє.

Відверто вам скажу, що перебуваючи в Константинопольському патріархаті я, можливо, вперше за моє пастирське служіння, побачив християнські відносини між єпископом і священниками. Відчув дійсну благодать, уважно почав ставитися до особистих відносин із Богом, отримав відповідальну свободу в духовних справах. У Російській церкві всього цього не було. Там просто було виконання обрядів, слідування якимось правилам, вичитування, випощування тощо.

Повертатися до РПЦ з будь-якою вивіскою це якийсь мазохізм.

Скільки священників УПЦ МП після початку повномасштабної війни приїхали служити до Італії?

Вони (УПЦ МП) відкрили близько 100 парафій у Європі. Це багато, бо це ціла єпархія. Деякі помісні церкви мають всього 100 парафій. Є в УПЦ МП і проросійські парафії, є і дуже українські парафії, які служать українською мовою. Не знаю, що їх тримає в УПЦ МП. Можливо, неправильне вчення про «Матір-Церкву». Вони почуваються членами не Вселенської, а саме Онуфріївської церкви.

Чи є проблемою для українських віруючих в Італії той факт, що помісна УПЦ/ПЦУ із предстоятелем митрополитом Епіфанієм не може створювати закордоном парафії?

Звичайно, потрібен якийсь український центр, який би підтримував тут створення парафій. Чисто теоретично, діяти під егідою Вселенського патріархату набагато краще, ніж навіть якби ПЦУ могла створювати парафії закордоном. Тому що з боку Вселенського патріархату є фінансова підтримка, тут є визнання з боку держави Італії церковних таїнств, наприклад, вінчання у Церкві під юрисдикцією Константинополя. Це по-перше. По-друге, є можливість об’єднуватися українським парафіям в одну адміністративну одиницю, залишаючись під егідою Вселенського патріархату.

Проблема в тому, що УПЦ/ПЦУ насправді ніяким чином не комунікує з місцевими українцями. Теоретично вона мала б комунікувати з грецькими митрополитами, Вселенським патріархатом, допомагати створювати парафії, делегувати своїх священників. Зараз, за патріарха Варфоломія греки дуже відкриті до створення українських парафій. Зі мною з цього питання ніхто на контакт з Києва не виходив. З огляду на те, що я входжу до громадської організації «Софійське братство», то спілкуюся в тому числі з представниками УПЦ/ПЦУ.

Повертатися до РПЦ з будь-якою вивіскою це мазохізм

Які найбільші проблеми українських християн в Італії ви зараз бачите?

Не вистачає координаційного центру, який би допомагав відкривати українські парафії. В ідеалі від італійської митрополії. В Україні кожна єпархія сплачує певний податок архієрею. В Італії навпаки владика платить парафіям, тому особливої зацікавленості, аби створювати нові парафії небагато. Але якщо громади виникають, їх приймають без проблем. Тому і має бути ініціатива з України механізм підтримки і від церкви, і від держави створення українських церковних осередків у діаспорі. Потрібна фінансова допомога священникам, які приїдуть служити у діаспору. Бо парафії у діаспорі це не просто релігійні організації, це центри української культури та потужний інструмент створення позитивного іміджу України у світі.

На перших порах людям потрібна допомога зі створенням громади. Наприклад, у Флоренції були священники, які готові служити. І парафіяни були готові, більшість вийшли тоді (після початку повномасштабної війни) з РПЦ. Але у священників не було можливостей, житла не було. Так ішли місяці, ситуація не змінювалася. Люди розсіювалися. Хтось далі за кордон поїхав, хтось до інших міст Італії. Тому так і не створили громаду.

Є в Україні законодавчі ініціативи із заборони церкви, центр якої знаходиться у державі-агресорі. Яким є ваше ставлення до такої можливої заборони?

Мені імпонує думка отця Кирила Говоруна. Погоджуюся з тим, що рішення потрібно ухвалювати. Але той законопроєкт, який вже є в стінах Ради, його ухвалення створить більше проблем, ніж їх розв’яже. З одного боку, суспільство отримає сатисфакцію, але на практиці проблему вирішено не буде. Буде купа судів, хтось піде у підпілля. А з підпілля Церква виходить сильнішою. Потрібно пам’ятати про наслідки заборони ГКЦ у 1946 році (8-9 березня 1946 року на Львівському соборі, який називають псевдо собором, було ухвалене рішення про перехід греко-католиків до РПЦ. 65 років тому була заборонена Українська греко-католицька церква). Закон має бути побудований на правових демократичних принципах.

Михайло Глуховський, «Главком»

Затримка допомоги від США, блокування кордону фермерами і далекобійниками у Польщі, прихід до влади у деяких європейських країнах проросійських сил... Усе це не сприяє Україні в боротьбі з російською агресією.

Попри те, що колективний Захід декларує підтримку України у конфлікті з Росією ще з 2014 року, його допомога не змогла запобігти повномасштабному вторгненню. Нині багато європейських лідерів і чиновників НАТО відверто говорять про загрозу війни з Росією вже в Європі. Вони закликають значно збільшити підтримку України, щоб знизити ймовірність великої війни вже за її межами.

«Главком» зустрівся з колишнім прем'єр-міністром Литви Андрюсом Кубілюсом під час «Київського безпекового форуму». «Главком» виступав інформаційним партнером заходу, який відбувся у столиці України 21-22 березня. З 2019 року Кубілюс є депутатом Європарламенту, представляє найбільшу у ньому Європейську народну партію.

В інтерв'ю «Главкому» Андрюс Кубілюс назвав головну передумову для перемоги України, пояснив, чому всупереч імовірному зростанню кількості популістів у майбутньому складі Європарламенту, є надія на збільшення підтримки України, оцінив вірогідність розпаду Росії та пояснив небезпеку «миру з Путіним».

Після окупації частини України 2014 року Захід об'єднався і підтримав нашу країну. Але зараз очевидно, що підтримка тоді була не достатньою, вона не змогла запобігти повномасштабному вторгненню Росії. Після 2022 року Захід знову показав єдність з Україною, але зараз багато керівників країн і військові чиновники з НАТО закликають значно збільшити підтримку Україні, інакше зволікання може призвести до великої війни вже між Росією і країнами НАТО. Яка ймовірність великої війни? Які варіанти розвитку подій видаються вам найбільш реальними?

Небезпека, звичайно, буде, якщо Україна не виграє на полі бою. І ця небезпека вже всім зрозуміла. Усі згодні, що в іншому разі Путін піде далі, причому не пізніше ніж через два-три роки. Поки що в Європі бракує чіткого розуміння, що для того, щоб цього не сталося, допомога Україні має бути втричі більшою, ніж зараз.

Річний розмір військової допомоги від європейських країн і США має становити близько 100 млрд євро. Минулого року вся західна військова допомога сягнула лише 40 млрд євро. Водночас Росія на військові потреби зуміла використати більше, ніж 100 млрд євро. Це найбільша проблема. Тобто, наша нинішня допомога не дозволяє Україні програти, але далека від того, щоб допомогти їй виграти.

З одного боку, всі розуміють, яка загрожує небезпека, якщо Україна не доб'ється перемоги. З іншого боку це розуміння не перекладається в те, щоб Захід мав ясний план того, як допомогти Україні перемогти. Щоби це не були одномоментні рішення про закриття дірок на фронті артилерійськими снарядами, чи ще якоюсь зброєю.

Потрібна колективна стратегія від Заходу того, як допомагати. А сьогодні кожна країна окремо сама вирішує, скільки і чим допомогти. Але такий підхід не працює. Потрібен колективний план, колективна стратегія, колективне рішення для перемоги.

Міністр оборони Естонії у своєму виступі на «Київському безпековому форумі» якраз говорив про те, що всі країни-учасниці «Рамштайну» мають скинутися по 0,25% свого бюджету, щоб досягти показника 100 млрд євро для України. Ви згодні з такою постановкою питання?

Ми це вже проходили. Тобто це питання вже обговорювали в Європарламенті, зокрема. Нереалістично, щоб країни (учасники «Рамштайну») скинулися по 0,25%. Для Литви, Естонії це зовсім різні цифри порівняно з великими країнами. Ми більше даємо, ніж 0,25%. Німеччина дає близько 0,5%, а Франція, наприклад, 0,02%. Тому я і кажу, що потрібен колективний план і колективне рішення про те, як допомагати.

Але за два роки повномасштабної війни в ЄС так і не прийшли до розуміння необхідності такого плану. Чому авторитарна Росія готова фінансувати війну, а демократичний Захід не готовий подбати про те, щоб запобігти війні у себе?

Моя думка сходиться з думкою вашого аналітика Валерія Пекаря. Він, зокрема, говорить про одну велику проблему страх розвалу режиму Путіна, який є на Заході. Тобто якщо Україна перемагає, Росія розгромлена, падає путінський режим. А що буде після нього? Може бути ще гірше. Але що ще гірше можна придумати? Ось у Заходу є цей страх, який потрібно долати.

Багато хто в Європі вважає, що до демократизації Росії може призвести відхід від влади Путіна. В Україні ж поширена думка, що демократизація Росії можлива лише в разі розвалу РФ і виникнення нових незалежних країн. Чи можлива демократія на території Росії в принципі? Який шлях більш реалістичний?

Я знаю про такі розмови, ми з колегами дискутуємо про це. Я розумію погляди в України, звичайно, коли йде така війна. Але я українцям пояснюю, що потрібно бути прагматичними. Я розумію бажання роздроблення Росії на дрібні шматки, але у Заходу від такої думки страх уже переходить на захмарний рівень. Тому що у Заходу одразу виникає питання: а хто буде контролювати ядерне озброєння?

Тому зі свого боку ми говоримо про можливість позитивної трансформації Росії. Говоримо про те, що перемога України, наша допомога вашій країні, так само членство України у НАТО і ЄС, дасть Україні сильний розвиток. Це може допомогти трансформуватися Росії у нормальну державу. Але фундамент появи такої можливості це перемога України. Саме перемога України вирішить на європейському континенті всі проблеми безпеки.

Наша нинішня допомога не дозволяє Україні програти, але далека від того, щоб допомогти їй виграти

Питання полягає в тому, наскільки велика ймовірність того, що перемога України призведе до демократизації Росії? Тобто це питання ймовірності. Дійсно, може бути, що перемога України і розгром Росії не призведе до таких позитивних змін у Росії. Можливо, ймовірність такого позитивного розвитку подій, про який я говорю, 5% або взагалі 1%. Але, незважаючи на це, я все одно дотримуюся думки, що потрібно інвестувати в трансформацію Росії через перемогу України. Щоб не пропустити можливість змін у Росії, щойно така з'явиться.

У це треба інвестувати для того, щоб Захід не боявся поразки Росії. Я приїжджав в Україну в другу річницю початку повномасштабної війни, говорив про це. Тоді, пам'ятаю, для цікавості ввів у Google словосполучення Victory of Ukraine («Перемога України»). За таким пошуковим запитом ти можеш знайти заяви окремих лідерів Заходу, якихось організацій. Тобто про перемогу України якось говорять. Але якщо в пошуковик вводиш слова Defeat of Russia («Поразка Росії»), Google нічого про такі заяви Заходу не видає. Тобто існує якийсь психологічний бар'єр, табу говорити про те, що Росія програє. Тому що є страх Росії. Недофінансування військової допомоги Україні один із показників цього страху.

Президент Франції Емманюель Макрон багатьох здивував своїми заявами, зокрема, про ймовірне відправлення французьких військ в Україну...

Я після його заяви про війська натовські в Україні зловив себе на думці, що його висловлювання майже повторює позицію країн Балтії, адже ми про це постійно говоримо. Ну, практично один в один. Тож із цього погляду, добре, що він так сказав. І своїми словами він зняв табу з дискусії про ядерну відповідь на погрози Кремля, про натовські війська в Україні. Домовляться про війська потім, чи ні, це вже друге питання. Головне, що зникло обмеження на обговорення такої теми. Адже він сам сказав дуже чітко, що не потрібно себе обмежувати жодними червоними лініями щодо Путіна. Тобто ми не повинні говорити Україні, що ми даємо вам зброю, а ви не повинні її використовувати, наприклад, для звільнення Криму.

Але що розв'язало Макрону руки? І чому саме зараз він змінив риторику?

Взагалі-то він такий чистого роду француз. У них, французьких сучасних лідерів, є бажання бути великими лідерами як Наполеон, Де Голль. Макрон завжди говорив, що в політику потрібно повернути Grand narratives, тобто великі наративи. Але раніше в нього якось не виходило, зараз же він обирає нормальний напрямок просування цих наративів.

Я бачу дві причини зміни риторики Макрона. Перша може бути пов'язана з майбутніми виборами до Європарламенту. Йому, його політичній силі у Франції потрібно створювати контраст із політсилою Марін Ле Пен, яка дуже популярна. Звичайно ж, Ле Пен це проросійська опозиція, антиукраїнська опозиція. Тому Макрон чітко говорить про те, що він не такий як вона, зовсім інший. Залишається, звісно, питання, чи буде він проявляти таке лідерство, як зараз, після виборів. У його політичній біографії різне було. У Європейському парламенті є в депутатів скепсис. Мовляв, Макрон не вперше говорить значні речі, але далі слів потім нічого не відбувається.

Друга причина, можливо, пов'язана з тим, як розвиваються євро-американські відносини. Він бачить, що США відвертаються від Європи. Хоч повільно, але цей процес іде. Усі ці розбіжності щодо України, не голосування в Конгресі тому підтвердження. Внутрішня політика в Америці виходить на перший план. Це означає, що Європа залишається все більше лише на своїх ресурсах. Відповідно, у Європи з'являється велика потреба реального лідерства. І ось Макрон виходить на сцену і заявляє про лідерство.

З одного боку, Макрон прямим текстом говорить, що немає ніяких червоних ліній. З іншого боку, Німеччина поки що відмовляється передавати ракети Taurus. Тобто червоні лінії залишаються в Європі?

Європа не була готова до війни. І те, що Європа зуміла хоча б дійти до такого рівня допомоги, який є зараз, це, звичайно, велике досягнення. Але червоні лінії все одно залишаються. І проблема в тому, що Європейський Союз у військових справах все ще виступає більше через зусилля окремих країн. Я про поведінку. Немає спільного колективного рішення, колективної стратегії, про що ми говорили вище. І тому, ну, добре, Франція починає щось показувати в заявах лідера, хоча її матеріальна допомога набагато нижча за макронівські заяви. Що стосується Німеччини, то вона завжди жила після Другої світової війни як мирна, нейтральна. Такою хотіла здаватися. У неї по відношенню до Росії всілякі сентименти були свої, почуття провини досі залишається. Те, що Німеччина почала змінювати свою політику, багато що означає. Хоча є багато аналітиків, зокрема з Chatham House, які вважають, що Європа робить велику помилку, коли ведеться на погрози Путіна, коли він у своїй риториці піднімає ставки. От і Німеччина поки що боїться. Через свій страх, Європа веде політику, яку можна охарактеризувати як воду, що повільно нагрівається, в якій сидить жаба: коли повільно піднімаєш температуру, жаба не вистрибне, а звариться. Цією жабою є Путін. Захід думає, що з ним можна боротися, якщо тільки повільно піднімати температуру.

У США політичне протистояння перед президентськими виборами зосереджене на внутрішньополітичних питаннях, зокрема на проблемах на кордоні з Мексикою. Через ці суперечки затримується допомога Україні. У Польщі фермери перекривають кордон з Україною, відстоюючи свої інтереси. Як так виходить, що локальні політичні протистояння виявляються для демократичних країн важливішими за підтримку України, яка б'ється, зокрема, за цінності, що декларує Європа, США?

У демократії є і сильні, і слабкі сторони. І демократія залежна від суспільних настроїв. Фермери в усій Європі навчилися взагалі-то вибивати гроші у Європейського Союзу. І політики їх бояться. Звичайно, це велика помилка політиків. Проблему бачу в тому, що якщо ти не зупиняєш ось такі протести вчасно, і особливо коли для них немає причин, буде тільки гірше. Я ось дивився статистику. І побачив, що українського зерна і немає в Польщі. А якщо так, чому тоді протестуєте? Якісь казки.

Коли тільки почалася повномасштабна війна, у перший її день у Брюсселі я сказав у розмові з колегами, що потрібно створювати міжнародну коаліцію серед парламентаріїв для допомоги Україні. І ми створили United for Ukraine. Зараз вона об'єднує 500 парламентаріїв і досить активно працює. Я одразу сказав, чому це потрібно: Україна воюватиме на східному фронті і за допомогою Заходу переможе, якщо ми, парламентарі, переможемо в політичних битвах на західному фронті. Ми в цьому напрямку працюємо, є прогрес. Але все одно, поки що немає відчуття того, що всі це розуміють. Це не війна України проти Росії, це наша війна. А якщо це наша війна, давайте поводитися відповідно, інвестувати в перемогу. Але на Заході поки що такого розуміння не вистачає.

У червні відбудуться вибори до Європарламенту. Яких результатів ви очікуєте з огляду на зростання популістських настроїв у Європі? Чого чекати Україні?

Я не бачу, щоби були якісь великі зміни. Залишиться та ж сама центристська коаліція, яка є зараз. Наша Європейська народна партія залишиться в ній найбільшою. Збільшать своє представництво ультраправі, але не набагато. Коли ми зараз готуємо якісь резолюції, що стосуються України, у голосуванні щодо них беруть участь 600 європарламентарів, а «за» голосують 520. У майбутньому скликанні Європарламенту «за» голосуватимуть не 520, а 500. Це щоб розуміти, у чому буде різниця. Тобто в парламенті буде 60-80 комуністів, якихось фашистів.

Я не бачу проблем для України після виборів. Наступний етап може бути навіть більш проукраїнським тому, що посилюється вплив нашої партії зокрема, коаліції центристів. Оскільки ми завжди підтримуємо Україну. Зараз це посилення буде і серед членів Європейської Ради. Зараз 13 прем'єрів із 27, скоро буде 14, які представляють нашу партію і стоять на наших позиціях. І потім очікується ще +1. Тобто Європа у цьому плані повертається у потрібний бік.

Європа боїться приходу Трампа до влади у США?

Є певний страх. Але, з іншого боку, кажуть колеги, що нехай хто хоче, у них приходить, нам самим потрібно будувати свій дім. Сподіватися на щось нормальне в Штатах уже важко. Тож у політичному середовищі Європи немає розбіжностей у питанні, чи потрібно підтримувати Україну. Питання стоїть в інструментах підтримки. І рішення про інструменти потрібно ухвалювати дуже швидко.

З одного боку, європейці за допомогу, з іншого бояться її збільшити через страх ескалації. Як подолати це замкнене коло на третьому році великої війни?

На жаль, і в Україні не всі розуміють нашу логіку дій. З одного боку, я вже згадав, ми створили United for Ukraine, посилено допомагаємо Україні всім, чим можемо. Переконуємо Захід збільшити допомогу. З іншого боку, ми намагаємося зайнятися нормальною російською опозицією. Той же самий Каспаров, Ходорковський, іншими. Вони всі між собою до того ж конкурують.

Але мета наша дуже проста. Потрібно показати Заходу, що не потрібно боятися розвалювати путінський режим, декларувати таку мету. Тому що є опозиція режиму, є громадянське суспільство, є, дійсно, абсолютно розумні люди, які ставлять на Україну, виступають проти Путіна. У них є вже стратегії, як і що робити після розвалу путінського режиму. Потрібно показати, що не потрібно боятися розвалу Росії, приходу до влади нового Пригожина. Його не буде, прийдуть нормальні люди.

У разі перемоги України з'явиться унікальна можливість розв'язати жодним чином досі не розв'язану проблему в Європі, цей тектонічний конфлікт між авторитарною Росією і демократичною Європою. І якщо вдасться вирішити цей конфлікт, ми в Європі матимемо зовсім іншу картину безпеки. Не залишиться більше авторитарної, проімперської, клептократичної Росії.

Це не війна України проти Росії, це наша війна

Може, країни Заходу не дуже вірять у таку можливість змін у Росії, оскільки бачать, що ймовірність цього надмірно мала?

Я розумію, що для українців усі росіяни сьогодні це злочинці. Я розумію ваші емоції під час війни. Їх не уникнути. Проблема в тому, що Путін за свої понад 20 років правління зумів переконати Захід, принаймні, дуже старався, що в Росії демократії не може бути. Застосування «Новачка», інші подібні речі, які використовувала Росія, якраз про це говорять. «Ми дикі східні люди з бомбою в руках. Ви нас не провокуйте своїми балачками про демократію. Тому що ми відповімо «Новачком», або ще чимось». Так можна охарактеризувати позицію Росії. Тобто РФ радить Європі пристосовуватися до тієї Росії, яка є, торгувати з нею нафтою, а не намагатися її змінити. І ось така позиція залишається в головах багатьох європейців, мовляв, у Росії демократії не може бути. А якщо не може бути, для чого докладати зусиль, щоб розвалити путінський режим? Адже може бути тільки гірше!

Країни Балтії, Скандинавії, Польща прекрасно розуміють і відкрито говорять, що якщо сьогодні Україна не вистоїть, наступними будуть вони. Чи солідарні з такою позицією інші країни Європи, або ж заяви Макрона і позиція Франції, яка почала змінюватися, є позитивним виключенням із правил?

Я думаю, що суспільства країн ЄС навіть більше стоять на боці України, ніж їхні політичні еліти. Зараз наближаються вибори до Європарламенту, і я спостерігаю за діями політиків, які не були дуже публічними в підтримці України раніше. Не хочу називати прізвища. Але скажу, що зараз же вони намагаються зіграти на цьому полі тому, що вони розуміють, що виборцям це подобається. Це вже непогано, але недостатньо. Є небезпека з іншого боку. І пов'язана вона з наївною вірою в можливість досягнення мирної угоди з Путіним.

Ідея «миру з Путіним» набирає підтримку в Європі? Наскільки вона буде популярною після виборів до Європарламенту?

Не знаю. Подивимося, як буде. Питання зараз полягає в тому, що або Європа генерує на військову допомогу Україні 100 млрд євро, і тоді з'являється якийсь план на перемогу, або це залишається ось у такому неясному вигляді, як зараз. Коли через рік уже Україна скаже, що не знає, що далі робити, як боротися. Є така небезпека, що будуть підштовхувати до миру через ненадання допомоги.

Який для вас вигляд має перемога України?

Росія збирає манатки і йде з усієї території України, за кордони 1991 року. І сама російська опозиція про це говорить дуже чітко.

А де гарантія, що коли Росія піде з України, настане мир? Ми ж розуміємо, що Москва просто так не погодиться з поразкою?

Ось тут, якраз, уже стоїть питання, а що буде з Росією? Тому що якийсь новий Будапештський меморандум не варіант. Ми це проходили, всі це знаємо. Можливо, членство України в НАТО. Але якщо Росія не зміниться, буде страх прийняти Україну в Альянс. Тож напрямок змін у Росії я бачу через допомогу Україні. Хочу бачити, що Захід це починає розуміти, що це потрібно робити. Як було у Другій світовій війні, коли у 1943 році Рузвельт і Черчилль заявили, що їхня мета поразка Гітлера, що нацистський режим потрібно повністю розгромити. Не може бути ніяких розмов про припинення вогню.

Михайло Глуховський, «Главком»

Читати російською

У 2015 році депутатка Європарламенту від Латвії Сандра Калнієте дала інтерв'ю «Главкому» одразу після вбивства російського опозиціонера Бориса Нємцова.

Через дев'ять років ми знову спілкуємося, і знову в Росії вбили ключового опозиціонера. Інтерв'ю записується під час «Київського безпекового форуму». Після смерті Олексія Навального минув місяць.

Дев'ять років тому Калнієте хотіла поїхати на поховання Нємцова до Москви, але Кремль оголосив її персоною нон грата через критику Путіна.

У цій розмові, природно, прозвучали питання про російську опозицію і шанси для демократії в диктаторській Росії, але головною темою інтерв'ю стали майбутні червневі вибори до Європарламенту і допомога Україні у кривавій війні, розв'язаній Росією.

У червні відбудуться вибори до Європарламенту. З огляду на те, що дедалі більше голосів останнім часом отримують праві та ліві популісти на національних парламентських виборах, яскравий приклад Нідерланди, наскільки вірогідним є те, що популісти отримають набагато більше голосів у парламенті ЄС? Чого від результатів майбутніх виборів чекати Україні?

Якщо ми подивимося на результати останніх соцопитувань, то побачимо, що парламент «іде направо», тобто зростає популярність радикально правих. На правому фланзі будуть зосереджені кілька партій популістів. Так само залишатимуться і радикально ліві, але їхня кількість не буде сильно зростати порівняно з нинішнім складом Європарламенту.

Що важливо для України, так це те, що на радикальному правому фланзі перебуватимуть усі так звані «друзі Путіна», такі як Марін Ле Пен, наприклад. Зараз досить високий рівень підтримки для України. У наступному парламенті підтримка може дещо змінитися.

Я представляю Латвію, наша країна пройшла довгий шлях до членства в ЄС. Нове скликання Європарламенту ухвалюватиме бюджет на наступні сім років. Дуже важливо, щоб у бюджет було закладено гроші не тільки на підготовчі процеси для вступу України до ЄС, а й для України за різними програмами ЄС, коли ваша країна вже вступить до ЄС. Ми розраховуємо, що це може статися не раніше 2030 року. Тобто йдеться про всілякі напрямки фінансової підтримки ЄС, яку сьогодні мають країни-члени. Новий бюджет буде ухвалено, сподіваюся, у 2026 році, або у 2027 році, а чинності він набуде у 2028 році. Тому в ньому дуже важливо передбачити гроші вашій країні, які зможуть до вас прийти після вступу до ЄС. Це перше.

Друге це реформи в Європейському Союзі. Зараз він не готовий до нового великого розширення. Це буде важкий процес. У ньому я бачу кілька речей, на які слід звернути увагу. Наприклад, складним питанням є реформа спільної сільськогосподарської політики. А це близько 33% європейського бюджету. Україна це величезна сільськогосподарська країна. Інше питання, яке буде винятково складним, але дуже важливим для країн-кандидатів, це зміни процедури ухвалення рішень. Тобто, щоби ЄС розширив перелік питань, у яких рішення ухвалюються голосуванням кваліфікованою більшістю. Це для того, щоби країни не змогли накласти вето на важливі рішення, як це часто відбувається зараз. У яких саме питаннях буде перехід до такого голосування, ми поки що не знаємо. Між тим, Україна має виконувати вимоги на шляху до членства.

Є ще одне важливе питання, що стосується України. Зараз ЄС схвалив пакет на 50 млрд євро. Гроші підуть на соціальні, адміністративні витрати, ресурси потрібні для життєзабезпечення держави. Щодо військової допомоги, то, принаймні, до останнього часу більшість ресурсів йшла зі США.

Звичайно, на 100% санкції не працюють

ЄС готує 14-й пакет санкцій проти Росії. Він міститиме механізми, які не дозволять Росії обходити раніше ухвалені проти неї санкції. Але поки що всі ухвалені раніше санкції не зупинили війну. Україна хотіла б, щоби Росія взагалі не могла продавати нафту і газ на зовнішні ринки, оскільки прибуток від такої торгівлі сприяє продовженню війни. Наскільки ймовірно, що в одному з наступних санкційних пакетів буде включено заборону на торгівлю нафтою і газом з Росією?

Звичайно, на 100% санкції не працюють. Одна з інформаційних гібридних операцій, яку проводить Росія і її друзі на Заході, полягає в тому, що вони розповідають, що санкції нібито зовсім не працюють. Але ж ми бачимо, і ваша розвідка теж бачить, що вони працюють. Але ось на 100% контролювати їхнє виконання дійсно неможливо. З іншого боку, є електроніка подвійного призначення. Є цілий блок країн навколо Росії, які наживаються на цьому. У деяких із них за деякими напрямками торгівля з Росією зросла на 1000%. Тому хочемо введення санкцій за торгівлю товарами подвійного призначення для третіх країн. Але будуть складні переговори, тому що в такій торгівлі присутні двосторонні інтереси різних країн ЄС.

Очільниця Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн закликає прискорити реалізацію планів із розширення ЄС, маючи на увазі насамперед Україну. Які можливості сьогодні прискорити процес прийняття України до ЄС? Що має зробити сама Україна на цьому шляху?

Єврокомісія у процесі переговорів як зараз, так і після виборів буде дуже чітко вимагати послідовне виконання так званих Копенгагенських критеріїв (політичні, економічні та «членські» критерії). Це процес реформ, який ви поступово будете проходити. Такі країни як наші (країни Балтії), які приєдналися до ЄС під час великого розширення, мають досвід такого шляху, коли в тебе складна економіка зі своїми багатьма негативами, особливостями. Ті консультації, які ви можете отримати як від країн Балтії, так і від інших країн, якраз зараз відбуваються. Наші експерти, чиновники активно допомагають вашим чиновникам. Знаю кілька моїх колишніх колег із МЗС, які консультують чиновників в Україні та Молдові.

Багато європейських політиків говорять про необхідність демократизації Росії, вони впевнені, що для цього достатньо змінити владу. В Україні ж переважає інша точка зору: для того, щоб з'явився шанс на демократію у Росії, потрібно спочатку, щоб Росія в нинішніх кордонах перестала існувати, щоб на її місці виникли нові держави, щоб Росія перестала бути імперією. Яка ймовірність розвалу Росії, який сценарій розвитку подій вам видається найімовірнішим?

Я не оптиміст. У цьому питанні хочу поставити крапку. Просто тому, що я дуже люблю історію. Якщо візьмемо історію Росії з 16 століття, то побачимо, що коли відбувається якесь послаблення влади, після цього приходить на трон або Іван Грозний, або Петро Перший, який не зважає на життя людей, який угробив на будівництво Санкт-Петербурга ледь не пів Росії людей. Тому говорити про демократичні зміни в Росії на найближчі 10-20 років немає сенсу. Я просто не бачу, звідки ці зміни прийдуть. Більшість опозиціонерів або вбиті, або сидять у в'язниці, або закордоном. А ті, хто закордоном, втрачають із часом контакт із тим, що реально відбувається в Росії. І чим далі, тим більшим і суттєвішим стає цей розрив.

Є ще один дуже важливий фактор. Російська опозиція дуже роздроблена. Вони не змогли за весь час знайти спільну мову і стати єдиною силою в протистоянні нинішньому режиму. Я з різними опозиціонерами спілкувалася закордоном, оскільки в Росію не можу приїхати. Так от, кожен із російських опозиціонерів бачить себе єдино правильним.

Виходить, що для демократизації Росії потрібен зовнішній фактор, який призведе до її розвалу, до справжнього знищення імперськості? Лідери національних рухів, ті ж чеченці, якраз про цей фактор і говорять.

Дуже важливо, щоби Україна перемогла у війні. У Росії жоден режим після втрат на війні не встояв. Візьміть Російсько-японську війну 1903 року, Революцію в Росії 1905 1907 років, Першу світову війну, Афганістан. Тож усі дивляться на вас.

Що для вас буде перемогою України?

Перемога це гарантія миру приблизно на 20 років для нашої частини Європи (зокрема території ЄС), включно з Україною. Протягом цих 20 років ми зможемо підготувати свої м'язи, щоб Росія більше не наважилася напасти.

Іншими словами, потрібно буде готуватися до нової війни, оскільки Росію не виправити, вона не змириться з поразкою?

Хочеш миру готуйся до війни.

Михайло Глуховський, «Главком»

Читати російською

Справа колишнього народного депутата Олександра Шепелева один із судово-слідчо-прокурорських «довгобудів», що тягнеться вже майже 12 років.

Більшу частину цього часу головний фігурант перебуває під вартою, причому він встиг посидіти в українському, угорському та російському СІЗО. Події цих 12 років легко лягають у сценарій гостросюжетного серіалу для Netflix: тут і «втеча з-під варти», і «шпигунські» пристрасті, і війни спецслужб, викрадення, підкуп свідків, корупція. До певної міри, у «справі Шепелева», як у дзеркалі, відображена тривала історія розвитку української правоохоронної та судової систем від часів Януковича до наших днів, коли Україна веде війну за Незалежність і перебуває за крок до початку офіційних перемовин про вступ до Європейського Союзу.

Нагадаємо, що Олександру Шепелеву інкримінують розтрату коштів банку «Родовід», замовні вбивства та замахи. Кримінальне переслідування політика і членів його родини розпочалося ще у 2012 році, коли силовим блоком України керували одіозні Віталій Захарченко та Віктор Пшонка, і триває досі. У ЗМІ, з певних причин, ці події представлені з одного боку: викладені лише версії обвинувачення та осіб, зацікавлених в обвинуваченні. Ми чи не вперше поспілкувалися з іншою стороною дружиною Олександра Шепелева Галиною та адвокатом екснардепа Юрієм Татьковим. Вони наполягають: кримінальні справи проти політика сфабриковані на замовлення Сергія Дядечка відомого українського бізнесмена, «тіньового» члена «батальйону «Монако», який, за словами його опонентів, попри перебування за кордоном, має вплив на українських суддів і правоохоронців. Від переслідування Шепелева він, за твердженням сторони Шепелева, нібито має матеріальну вигоду, адже за роки перебування екснардепа за ґратами став бенефіціаром його власності елітної нерухомості у Києві.

Пані Галино, розкажіть як ви познайомилися з чоловіком? Як він починав бізнес? Де заробив свої перші гроші?

Галина Шепелева (Г.Ш.): Я познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком у далекому 1990 році. Це була зустріч у колі друзів, геть випадкова. Потім це переросло у більш близькі стосунки. Буквально через пів року ми вже стали родиною. Чоловік навчався в медичному університеті (тоді це був Донецький медінститут), я в Донецькому університеті на факультеті романо-германської філології на викладача англійської мови та перекладача.

Уже під час навчання в університеті Олександр займався бізнесом. Він тоді почав займатися всім, починаючи з китайських іграшок і закінчуючи комп’ютерами, продажем автомобілів з Німеччини. Це були перші гроші, які він заробив. І на той час це були доволі-таки хороші гроші. Починаючи з 1995 року він займався банківською діяльністю.

Як ваш чоловік вирішив піти в політику?

Г.Ш.: З кінця 90-х він часто перебував у Києві, загалом у столиці проводив більше часу, ніж у Донецьку. У нього було дуже широке коло спілкування, яке включало бізнес-еліту, політичну еліту, і тому йому запропонували (йти в політику ред.). Це було перед парламентськими виборами 2006 року. На домашній раді його рішення було схвалене, що я вважаю великою дурістю з мого боку. Але що зроблено, те зроблено.

Шепелева називають «смотрящим» за «Родовідбанком». Справжніх «смотрящих» призначав Нацбанк і у нас є їхні імена

ЗМІ писали, що під час депутатства він був «смотрящим» від Юлії Тимошенко за «Родовідбанком».

Г.Ш.: Я, наприклад, не знаю взагалі, що таке «смотрящий». Від самого початку це все якась фейкова історія, яка не має нічого спільного з моїм життям.

Коментар юриста: Дійсно, така конфігурація слів «смотрящий» за «Родовід банком» вживається звинуваченням як щодо Галини Михайлівни, так і Олександра. Ми сторона захисту зробили запит у Національний банк і Міністерство фінансів України, поставивши таке питання: «А чи був «смотрящий», «куратор» за «Родовід банком»? І отримали відповідь, що, виявляється, були такі люди, які призначалися Національним банком як «куратори». Це Лесніков Роман Олександрович, Стрільчук Василь Олексійович, Кононенко Дмитро Георгійович, Подеряка Андрій Григорович, Панченко Євген Анатолійович. Виникає питання: якщо сторона звинувачення інкримінує Шепелеву, що він був «смотрящим», то куди дивилися справді призначені куратори, «смотрящі» за «Родовід банком»? Чи знали вони, що є інший «смотрящий»?

Чому у 2010 році Олександр Шепелев вийшов з «Батьківщини» та приєднався до «Партії регіонів»?

Г.Ш.: Тому що в нього вже почалися проблеми, пов’язані з приходом до влади Віктора Януковича. Олександру пригадали, що в грудні 2007 року його голосу не вистачило, щоб Янукович став прем’єр-міністром.

Коментар юриста: Перше голосування було 11 грудня 2007 року. Тоді забракло одного голосу для призначення Юлії Володимирівни (Тимошенко ред.) прем’єр-міністром. 18 грудня 2007 року 226 голосів вистачило, щоб призначити Юлію Володимирівну та звільнити з посади голови уряду Віктора Януковича. Ось одна з причин переслідування Шепелева.

Г.Ш.: Йому казали: «Ти ж донецький хлопець». До нього тоді приїжджали наші донецькі, які були при владі. Олександр мене у багато що не посвячував, щоб я не переживала. Але потім у нас була з ним бесіда, що йому доведеться піти з партії Юлії Володимирівни, бо почалися вже конкретні погрози, тиск. Тоді він сказав мені, щоб я розуміла, що можуть бути проблеми з кримінальним переслідуванням, підозрами.

Вже тоді в СБУ почалися справи, пов’язані з «Родовід банком», будівлею на Рильському, 4. Не знаю, чи був там уже в 2010 році пан Іванющенко. Оскільки права власності на будівлю належать мені, то і кримінальні справи будуть також проти мене.

Ви самі згадали про Юрія Іванющенка. Яким чином вас пов’язує історія з цією людиною? І чому пана Шепелева називають його «соратником»?

Г.Ш.: Ніколи з Юрієм Іванющенком нас нічого не пов’язувало. Я бачила його на якихось публічних заходах максимум. Ми з Олександром були у багатьох політиків, бізнесменів на днях народження, якомусь офіціозі. В Олександра ніколи не було спільного бізнесу з Юрієм Іванющенком.

Але знов-таки: у будівлі на Рильському начебто знаходився офіс Іванющенка.

Г.Ш.: Чомусь Іванющенко сказав, що взяв її в суборенду у «Родовід банку». Я про це знаю з його інтерв’ю для журналу «Кореспондент». Я дізналася з преси, що йому сподобався наш офіс. Що він соратник Януковича «права» чи «ліва» рука.

Яким чином ви набули цю власність і як здали в оренду «Родовід банку»?

Г.Ш.: У 2009 році я стала власницею цієї будівлі і тоді «Родовід банк» взяв у мене її в оренду, а вже «Родовід банк» здав Іванющенкові в суборенду.

У 2012 році почалося кримінальне переслідування вашої родини. Як ви вважаєте, хто стояв за цим? Чому воно почалось, якщо ваш чоловік тоді перебував у Партії регіонів, і все начебто було нормально?

Г.Ш.: Нормально ніколи не було. Офісне приміщення Юрію Іванющенку подобалось, і його пан Іванющенко хотів собі. Це моя суб’єктивна думка. Що він міг зробити? Закинути мені, як власниці, статтю 191, частина 5 («привласнення, розтрата майна в особливо великих розмірах» ред.): тоді це майно, при владі пана Януковича, перейшло б до пана Іванющенка, не до держави.

Які кримінальні провадження були розпочаті тоді, у 2012 році? Розкажіть тезово, коротко: хто, що, як? Що правда, що неправда?

Коментар юриста: За весь час було зареєстровано сім основних кримінальних справ.

Перша справа, яка розглядалася в Деснянському районному суді Києва справа, пов’язана з втечею і даванням хабарів конвоїрам. Саме звинувачення, як на мене, зганьбило всю пенітенціарну систему: втекти з СІЗО, виявляється, можна за 500 грн. Причому грошей ніхто ні у кого не вилучив, аудіозапису немає. «Зламали» двох конвоїрів, один з яких «зізнався», що він брав гроші та віддавав іншим конвоїрам, а ті конвоїри не підтвердили його слів. Щодо втечі з-під варти, точніше з лікарні: за версією сторони захисту, його (Шепелева ред.) фактично примусово вивели звідти. Він був змушений підкоритися конвоїру Бондаренку, який повідомив йому, що його хочуть отруїти в лікарні на замовлення Сергія Дядечка. Цю версію підтверджують свідчення конвоїра.

Друга справа, яка розглядається в Дарницькому районному суді Києва, це сміх і гріх. Фабула така: агент британської кіберрозвідки, розслідуючи справу вбивства російської журналістки Політковської, випадково прослухав розмови засекреченим зв’язком Шепелева з його оточенням, де нібито йшла мова про те, що Шепелев планує замах на Сергія Дядечка. Суть цього плану зводилась до того, що правоохоронні органи Чечні або Північної Осетії мали порушити кримінальну справу проти Дядечка, оголосити його в федеральний розшук, потім міжнародний. Потім, щоб Дядечка затримав Інтерпол та екстрадував в Росію, де його мали вбити. Це така версія сторони звинувачення, Головної Військової прокуратури.

Третя справа, яка розглядається в Оболонському районному суді міста Києва. Ця справа пов’язана нібито з замовленням Олександром Шепелевим вбивства банкіра Кириченка голови наглядової ради «АвтоКразБанку» 14 січня 2003 року. Вся доказова база звинувачення це свідчення однієї людини. Причому, ця людина була засуджена за організацію вбивства банкіра Кириченка і перебувала під вартою в СІЗО міста Донецька. Потім за якоюсь «міжнародно-правовою допомогою» між Україною і так званою «ДНР», засудженого Чередніченка з СІЗО Донецька на паперах з підписом «начальника СІЗО ДНР», перевозять в СІЗО підконтрольного Україні Маріуполя. Така ось дивна «екстрадиція».

І ось в кінці 2021-го чи на початку 2022 року на адресу Оболонського суду надходить явка з повинною, написана від руки громадянином Російської Федерації. І в цій явці людина детально розписує, як вона скоїла вбивство донецького підприємця Сергія Гуцула (генеральний директор торгової мережі «Быттехника», розстріляний у власній автівці в грудні 2000 року ред.). Також він розписав як, де і за що це оплатив Михайло Ляшко, який контролював у той час «Южкомбанк» (Михайло Ляшко відомий донецький бізнесмен, за даними ЗМІ колишній кримінальний авторитет на прізвисько Міша Косий. Вбитий у 2015 році в анексованому Криму ред.). Окрім того, він розписує детально, як вони вбивали Сергія Кириченка. Пише, що вбивали його вдвох разом із поплічником, ножами. І цього взагалі немає в матеріалах кримінальної справи!

Г.Ш.: Я б сказала емоційно, що всі нерозкриті злочини Донецька того часу вирішили «повісити» на мого чоловіка. За 12 років хіба не можна було засудити людину, якщо вона була справді винна? Не може ж тривати десятиліттями історія «Родовід банку»! У мене все давно вкрали, з мене взяти нічого. У мене заарештоване майно з 2012 року. Як органи військової прокуратури могли дозволити, щоб це майно було вкрадене? Вони отримують державну зарплатню, 12 років ведуть справу і, припустімо, виграють, кажуть: «Вона винна». Що має статися? Конфіскація у дохід держави. Але все це майно розкрадене. Борг, про який вони кажуть, Фонд гарантування вкладів продає компанії. Чиїй, як ви думаєте? Компанії Дядечка. Це збіг? Виконавче провадження проти мене сьогодні веде компанія Дядечка. Кому я винна: державі чи Дядечку?

Хто такий Сергій Дядечко? Ваш чоловік знав його?

Г.Ш.: Зараз говоритиму про себе, тому що з 2013 року і по цей день у мене не було змоги спілкуватися з моїм чоловіком. Більше 10 років. Тому я можу сказати, коли я дізналася про Сергія Дядечка. Вперше я його побачила в суді в Угорщині у 2013 році. Нас затримали в Угорщині 4 липня 2013 року, помістили під варту. Коли нас привезли в екстрадиційний суд, я побачила молодика з охороною, якого я не знала. Були мої рідні, мої діти. Коли мене привели конвоїри, моя сестра сказала: «Це Сергій Дядечко». Так я його побачила вперше в житті. Він зняв свого золотого годинника, крутив його в руці. Напевно, отримував «емоційну насолоду», я так гадаю.

То ваш чоловік його знав?

Г.Ш.: Так, його познайомив з ним Сергій Бубка. Коли починалися проблеми з «Родовід-банком», Сергій Назарович, наш олімпійський чемпіон, який також був акціонером цього банку, прийшов до Олександра і сказав, що його молодші партнери, такі як Дядечко, розікрали «Родовід-банк», просив поради. Тоді Олександр з ним познайомився.

Коментар юриста: Дядечко це так званий «податківець на банківській тіні». Під час праці в податковій, наскільки мені відомо, він займався питаннями роботи конвертаційних центрів в Донецькій області. А щодо скажемо так «подвигів» Сергія Дядечко в банківській сфері та в інших питаннях, то про це багато писали наші ЗМІ (тут, тут, тут, тут і тут).

Ви казали, що за переслідуванням вашого чоловіка стояв Іванющенко. Яким чином пов’язані Іванющенко і Дядечко?

Г.Ш.: Вони пов’язані бізнесом. У них компанія в Лондоні на одній адресі. Я вважаю, що йому (Дядечку) був доручений цей «проєкт» (для них проєкт для мене життя), з результатами для Іванющенка. Офшорна компанія «Амітел» (Amitiel Holding Limited, реєстраційний номер 157986 (1st Floor, Dekk House, Zippora Street, Providence Industrial Estate, P.O. Box 1345, Mahe, Republik of Seychelles), на якій «висить» Рильський, 4, пов’язана з Дядечком.

Коментар юриста: Якщо ввести в Google «Іванющенко» і «Дядечко», ви одразу натрапите на кілька новин про те, що банк Дядечка ліквідував чи капіталізував банк Іванющенка. Кілька банків Іванющенка ліквідував чи збанкрутував саме Дядечко. Складно його назвати «керуючим активами» чи великим бізнесменом.

Г.Ш.: Мені знайомі банкіри казали, що «Родовід-банк» хотів купити Deutsche Bank. Вони його роздули, його ціна зростала.

Коментар юриста: За цими фактами було зареєстровано два кримінальних провадження, хоча я припускаю, що таких справ більше. Це кримінальне провадження №42018000000000661 від 21.03.2018 року, яке було зареєстроване за нашої ініціативи та незаконно закрите 02.09.2019 року прокурором Головної військової прокуратури Артемом Щербаком, хоча він не мав права цього робити, оскільки вказаний злочин підслідний детективам НАБУ. Матеріали цього кримінального провадження фактично поховані або знищені взагалі.

Друге кримінальне провадження №12012000000000375 від 05.12.2012 року щодо розтрати грошей рефінансування та кредитів Національного банку України взагалі втрачене, а, скоріш за все, знищене працівниками поліції. Так мені дозволяють казати відповіді поліції на мої адвокатські запити, оскільки це кримінальне провадження виїхало з ГУНП у м. Києві, але до Подільського УП ГУНП у м. Києві воно не доїхало.

Розкажіть коротко про решту справ проти Шепелева.

Коментар юриста: У Солом’янському районному суді Києва слухається справа про вбивство полковника МВС Єрохіна у 2006 році, який нібито займався справами банку Шепелева. Насправді, як ми встановили, Єрохін займався справами «Южкомбанку». Два роки поспіль, у 2005-му і 2006-му, він «кошмарив» цей донецький банк, який перебував під впливом Михайла Ляшка та Руслана Циплакова.

До того, як вручити Саші підозру у цій справі, на день народження, випадково, до Галини Михайлівни приходить адвокат людини, яка дає свідчення проти Шепелева. Шепелев його навіть не знає. Адвокат вимагає у Галини $200 тис. Мовляв, інакше його підзахисний візьме гроші у Дядечка.

Києво-Святошинський районний суд Київської області. Слухається аналогічна справа, як у Галини Михайлівни, щодо Рильського, 4. Там підготовчі засідання. Вже п’ять років невідомо, що там відбувається.

У чому там суть?

Коментар юриста: Це те саме провадження, де Шепелев названий «смотрящим». Нібито використовуючи повноваження «смотрящого» за «Родовід банком», він сприяв тому, щоб банк оплатив оренду та ремонт офісу за адресою Рильський провулок, 4, який належить його дружині Галині. Насправді оренди начебто не було.

Далі знову Києво-Святошинський районний суд. Другий чи третій замах на Дядечка. Перший це там, де його нібито мали вивезти в Чечню. Другий замах у 2012 році, коли його автомобіль зрешетили (випустили 36 куль), але ні в кого не влучили. Автомобіль одразу віддали Дядечкові, відремонтували. Експертизу провести неможливо. Дядечко у цей суд не приходить більше двох років.

Вищий антикорупційний суд. Слухається справа, коли вже державному «Родовід банку» надавало допомогу адвокатське об’єднання «Бріарей» щодо вкрадених 3,5 млрд. грн фірмами, пов’язаними, згідно з розслідуванням адвокатів «Бріарей», з Фірташем і Дядечком. Вони закрили цей борг, коли Фірташ відписав банку 113 га землі на столичній Оболоні. За угодою адвокатське об’єднання «Бріарей» отримало 8% від суми контракту. Вони отримали 301,6 млн., з яких заплатили 50 чи 48 млн. податків. У цьому адвокатському об’єднанні Шепелев не директор, не бухгалтер, не засновник. Але, згідно зі стороною звинувачення, адвокати не працювали, а отримані гроші віддали Шепелеву.

За 12 років хіба не можна було засудити людину, якщо вона була справді винна?

Які претензії в правоохоронних органів, держави конкретно до вас?

Г.Ш.: «Фіктивна» оренда приміщення на Рильському.

Про які збитки державі йдеться?

Г.Ш.: 18 млн грн я зараз «заборгувала» Дядечку.

Тобто «Родовід банк» орендував це приміщення, але не сплатив вам ці гроші?

Навпаки, сплатив. Але нібито не переїздив у приміщення на Рильському, а гроші були отримані мною «незаконно».

Чи є якісь докази, що «Родовід банк» переїжджав?

Звісно. Були проведені комунікації, спеціальний інтернет під вимоги Нацбанку. Там були план-схеми розміщення кабінетів банку, був договір оренди.

Самі охоронці «Родовід банку» та голова правління «Родовід банк» Дмитро Єгоренко давали на досудовому розслідуванні свідчення, якими фактично підтверджували наявність договірних відносин.

Хто підписував цей договір оренди з боку «Родовід-банку»?

Г.Ш.: Там було кілька договорів. Від мене був представник компанії «Ред». Хто від них треба подивитися. Потім були листи. Тимчасовий адміністратор Щербина писав, що вони не могли сплачувати оренду. Вони зверталися до мене, щоб я зачекала. У мене все листування є. Є і виконавче провадження про виселення «Родовід банку» з цього приміщення за несплату оренди. Але зараз цей борг викуплений компанією Дядечка.

Коментар юриста: Насправді існують документи, що підтверджують оренду цього офісного приміщення «Родовід банком», які ми можемо надати. Там йдеться про користування банківською установою цим приміщенням, здійснення там ремонтних робіт.

Вас у цій справі було затримано в Угорщині?

Г.Ш.: Так.

І у цій справі було заарештовано все ваше майно? Вартість вашого майна перевищувала 18 млн. грн?

Г.Ш.: Так. У цій справі було заарештоване все моє майно, майно дітей і родичів. Спочатку цю справу розслідувало СБУ, де справа пролежала три роки без жодного руху. Після цього той самий Пшонка передав її тодішньому міністру внутрішніх справ Віталію Захарченку, який почав її швидко рухати.

У 2012 році?

Г.Ш.: Так.

Коли у вашої родини почалися проблеми? Коли закінчився мандат у вашого чоловіка?

Г.Ш.: У мене були невеликі проблеми зі здоров’ям. У листопаді 2012 року у чоловіка були ділові зустрічі в Європі. Я з двома маленькими дітьми і чоловіком виїхала в Європу. Одна донька, що була школяркою, лишилася вдома. Ми вилетіли у Відень, були в Швейцарії. І тут ми дізнаємося, що у нас обшук. Чоловік ще був народним депутатом, кілька днів до закінчення мандата. За датами все це почалося в кінці грудня: 23 грудня підозра, а 25-го нас оголосили у розшук.

Ви вирішили залишитись у Європі?

Г.Ш.: Звичайно. Все було зрозуміло. Те, як вони вели обшук. Дитина була у мене вдома. 35 чоловіків її не випускали. У дитини психічний розлад. Приїжджала моя мама її забирати.

Вас у 2013 році було затримано за запитом України в Угорщині? Була судова справа про екстрадицію в Угорщині?

Г.Ш.: Так.

Чому угорський суд не прийняв ваші аргументи?

Г.Ш.: Ми хотіли отримали політичний притулок. Один раз нам відмовили. Вдруге була апеляція. Адвокат, який вів нашу справу, Ференц Бьоссе, дуже відомий в Угорщині, сказав, що з нашою справою прийшов «крах його кар’єри». Тому що він не думав, що в Угорщині досі така корупція. Через деякий час після нашої екстрадиції він помер. Його донька нам казала, що це наша справа його добила.

Адвокат казав, що нам мають надати притулок. Потім надійшов лист. Його мені в СІЗО приніс адвокат. Приносить лист, нібито підписаний Юлією Володимирівною (вона у той час була в Качанівській колонії), де вона просить не надавати нам притулку.

Була можливість з’ясувати, чи це вона писала цей лист?

Коментар юриста: Підпис там ледь помітний. Суть листа: «Не надавайте Шепелеву притулку. Він ніякий не політик, а «задньолавочник». Буквально.

З її підписом?

Коментар юриста: Тоді до неї ходив Сергій Власенко. Було спілкування з однопартійцями. Через однопартійців їй усе показали. Кожем’якін, тодішній глава фракції БЮТ, писав і Орбану, і в Міністерство юстиції Угорщини, що вона не підписувала жодних листів. Про це дізналися нещодавно. Уявіть.

Вас екстрадували в Україну. Що відбувається далі?

Г.Ш.: Нас етапували машиною. Мене випускають під заставу, визначену у 2012 році. Олександр залишається в СІЗО. Я ніч провела у СІЗО.

На даний момент, жоден вирок щодо вашого чоловіка не набрав законної сили?

Коментар юриста: Справа в Деснянському районному суді набрала законної сили («втеча із СІЗО» ред.). Але за рішенням Верховного Суду у трьох епізодах щодо хабарів Олександра виправдали. Закрили у зв’язку з «відбуттям покарання». У зв’язку з тим, що виправдали стосовно «хабарів», то і в нас вирок припинив діяти.

Щодо «Оболоні» («справа Кириченка») вирок набув сили 12 грудня. Але ми будемо подавати касаційні скарги в будь-якому випадку.

Перебування в Росії: «лист директору ФСБ» і таємниче затримання під Києвом

Скажіть, будь-ласка, як ваш чоловік опинився у Росії в 2014 році, після Лук’янівського СІЗО?

Коментар юриста: Там були детальні свідчення у Деснянському суді Києва, як це відбувалося, як його вивів конвоїр. Наскільки пам’ятаю, коли конвоїр вивіз його в район села Стоянка, він розповів Саші, що відбувається: «Я не знаю, що робити. Тут якби працівник СБУ просив тебе отруїти». Цього «працівника СБУ» опізнав конвоїр Олег Бондаренко. Це був Сергій Дядечко. Звісно, Олександр злякався. Зателефонував друзям. Потім вони вже опинилися в Росії.

Що там відбувалось? Ми знаємо про це лише з публікацій у ЗМІ, що він там хотів знайти, умовно, політичний «дах», пішов на співпрацю з ФСБ. Що там відбувалось?

Коментар юриста: Усе це «народилося» 8 серпня 2016 року, коли Анатолій Матіос (на той час головний військовий прокурор України ред.) вносить дані в ЄРДР за статтею 111 «Державна зрада» стосовно Шепелева. Пише про це 10 серпня у себе на сторінці у Facebook. І публікує «пояснювальну записку», рівень якої нижче плінтуса. Нібито Шепелев дає пояснення на ім’я директора ФСБ РФ Бортнікова. Один аркуш.

У 2016 році, коли це було опубліковано, ці матеріали потрапляють у справу Кириченка у клопотання про «проведення спеціального досудового розслідування». Адвокати Саші, знайомлячись з цією справою, отримують цей пакет документів. Там ідуть супровідні документи. Перший: лист від російського адвоката Нікітіна. Цей адвокат відправляє пакет документів Сергію Дядечку. Він пише, що ознайомився з екстрадиційною справою Олександра Шепелева. Дає перелік документів. Дядечко цей перелік, вочевидь, віддає своєму представнику адвокату Клімову. Клімов цей лист віддає представнику військової прокуратури Артему Щербаку. Так народжується слід появи цих документів у Матіоса.

Хто має право знайомитися з екстрадиційною справою? Згідно з російським кодексом, це екстрадований, його адвокат, прокурор. Більше ніхто. Одразу виникли сумніви. Звідки ці документи? Відправили запит в РФ: «Чи є ці документи в справі Шепелева? Чи знайомився з нею Нікітін?» Відповідь: «Цих документів у справі Шепелева немає. Адвокат Нікітін зі справою не знайомився, оскільки не має права». Тобто це «липа».

Листи нібито до ФСБ та інших російських силових органів?

Коментар юриста: Ми показували Саші це «страшне» листування. Це підробка. Чому? Якщо б це були оригінали, то за ними вже давно б проводили почеркознавчі експертизи. Але оскільки РФ каже, що у них цих оригіналів немає, то підробка в копіях. А за копіями не можна проводити експертизу почерку.

Йдемо далі. Справи Шепелева про «державну зраду», «фінансування тероризму» (тобто «ДНР»), «використання підроблених документів» у 2020 році СБУ закрила. А от галасу учасники цієї інформаційної провокації наробили багато.

Як Олександр повернувся в Україну? Що за історія з побиттям, як його знайшли у посадці? Як це відбулось?

Коментар юриста: Він мені з цього приводу розповідає небагато. Каже: «Повернувся через офіційні пункти пропуску». Сторона звинувачення каже, що він потрапив на підконтрольну територію України через неконтрольовані ділянки кордону так званих «ЛДНР». Але СБУ у 2020 році цю справу закрила.

Зі слів Саші ми дізналися, що його викрали в Києві на Окружній дорозі 7 лютого. Підрізали на двох автівках. У викраденні брали участь два чеченці брати Абхазови. Вони борці, їх легко відшукати. Спочатку його привезли у якийсь приватний будинок, там побили. Потім вивезли на Рибальський острів. Зняли з нього весь одяг, що був у крові. Перевдягнули. Потім…

Привезли до СБУ?

Коментар юриста: Ні, вивезли до Козина. Везли туди з мішком на голові. Двічі дали щось прикусити. Він розповідає: «Мені давали щось прикусити, а у мене щелепа зламана. Я щось кусав-кусав, а потім мені це поклали у внутрішню кишеню куртки». Тобто, було потрібно, щоб біологічні зразки залишились на цих документах. Тому що ніхто не може пояснити логіку, навіщо «співробітнику» «МГБ ДНР» ходити по Києву з цим посвідченням?

Привезли його туди. Він стояв у лісі. Каже: «Під’їжджає друга машина. Ті, хто мене привіз, передають мене тим, хто буде забирати. Вони познайомилися, поспілкувались. Потім друга машина їде, а до мене підходить людина і питає: «Ви Олександр Шепелев?». « Так». « Ви затримані». На мене одягають каску, бронежилет. Кажуть: «Лягай, тому що ми підозрюємо, що тебе зараз хтось уб’є, а СБУ залишиться з трупом Шепелева».

Скажіть, будь-ласка, чи піддавався ваш чоловік тортурам в СІЗО?

Г.Ш.: Те, що з ним трапилося: у нього був перебитий ніс, кістки основи черепа, щелепа були зламані. Коли військова прокуратура про це дізналась, вони це ховали і не надавали жодної допомоги. Людина з такими травмами має деякий час лежати.

З нього вибивали якісь свідчення?

Г.Ш.: Так. Вимагали свідчень проти Юлії Володимирівни.

Хто з правоохоронців відзначився у цій справі?

Г.Ш.: Анатолій Матіос, Дмитро Борзих. Прокурори, зокрема Щербак, Оршавська. Пан Паскал, який всі нерозкриті донецькі злочини повісив на мого чоловіка. Його фраза: «Знайдіть компромат на дівчинку», тобто, на мене. На них я злюсь, бо вони зламали мені долю.

Судді?

Г.Ш.: Судді також, але у нас, на жаль, така зламана система. Судді не знають справ. Вони виносять проплачені вироки або за «командою згори». Існують рідкісні винятки.

Чи є у вас якісь факти, щоб стверджувати, що українськими суддями керують? На чому базуються ваші твердження?

Г.Ш.: Базуються на тому, як розслідувалися наші справи, як вони були передані до суду. Я знаю, мені казали адвокати. Всі справи, які передаються до суду, мають бути представлені належним чином. Копії не можуть бути доказами. Купа порушень, які є у наших справах.

А що з Верховним Судом? Чи влаштовує вас його це рішення?

Г.Ш.: Щодо мене то ні. Але це рішення суду його треба виконувати.

І знаєте, зараз хейту піддаються судді, які ухвалили правомірне рішення. Мій чоловік був затриманий в Росії за екстрадиційним запитом України. Так, він не був екстрадований, але він рік і три місяці відбув у російському СІЗО. Куди подіти цей час? Судді Верховного Суду зарахували його у відбуття покарання. Я не знаю, що вони зробили не так. Це не подобається Дядечку. Дмитро Борзих його близький товариш, який свого часу приніс цю тему.

Давайте перейдемо до теми вашого майна. Коли воно було заарештовано? Як сталось, що в нього з’явились нові власники?

Г.Ш.: У 2012 році все було заарештоване, коли почались ці кримінальні справи. Все майно. З тих пір я ним не розпоряджалась. У 2016 році компанії на вулиці Франка в Києві, які були записані на мого сина, йдуть з його власності. У 2017 році Рильський, 4, йде за «моїм» дорученням. Дорученням, яке я нібито дала на людину. Воно було внесене у статутний фонд якоїсь компанії і продане сейшельській компанії.

Потім була зареєстрована справа у ДБР. Єдина справа, яку розслідували як слід. Були знайдені люди, яким я «дала» доручення. На жаль, цих людей більше немає в живих, такий-от збіг обставин. Справа проти нотаріуса, яка переписала майно, була передана до суду, де вона розглядається. Але розслідування, що просувалося дуже добре, у ДБР забрали. Вирішили більше не розслідувати.

Хто став бенефіціаром?

Г.Ш.: Дядечко. Він про це сказав мені в особистій розмові. Кажу: «Сергію, навіщо ви вкрали все моє особисте майно?». «Щоб ви ним не розпоряджались і не пропонували за вирішення ваших справ».

Які це ключові об’єкти, крім Рильського?

Г.Ш.: Це Рильський, Франка (чотири будівлі), потім Андріївський, Ярославів Вал, ділянки в Царському селі. Все.

Це все офіси?

Г.Ш.: Так, офіси, земельні ділянки. Дивно, що майно заарештоване з 2012 року, а йому дозволяють піти в чужі руки. Для держави, яка, з одного боку, у стані війни, а з іншого на порозі вступу до Європейського Союзу, ця історія неприйнятна.

Скільки разів за весь цей період ви бачились, спілкувалися з Дядечком?

Г.Ш.: Я бачила його три рази, намагалась знайти з ним спільну мову. Я хотіла з ним зустрітися, щоб він відпустив мене із заручників. Тиск на Олександра це зрозуміло. Я просила його відпустити. Але його умови мені не підійшли: розлучитися з Олександром, він дасть мені «три рублі» з моїх же грошей, якими він розпоряджається, щоб я поїхала в Канаду і 10 років не поверталась в Україну.

Чому Дядечко такий могутній? Здавалося часи Януковича-Єнакіївського давно минули…

Г.Ш.: Зараз, наприклад, він веде бізнес з електроенергією. Про це нещодавнє розслідування Бігуса. У нього постійно дуже могутні партнери. Ось «Арсенал», який будується, якимось чином теж весь його. Вся земля його власність. Вся величезна ділянка. Купив баскетбольний клуб «Монако». Колишній податківець з Донецька. Він же не створив, як Білл Ґейтс, якийсь продукт. Єдине, що він зробив, це видавав компліментарні книжки про Януковича.

Чула від деяких людей, що гроші Дядечка це фасад для грошей Арбузова, Клименка через вивіску банку «Союз».

Чи у вашій справі фігурують тільки гроші? Чи є якась особиста неприязнь з боку Дядечка?

Г.Ш.: Я не знаю. Він знає, що я ніколи не була в «Родоводі», він вже вкрав моє майно. Але при цьому у нього є якась ненависть до мене. Він ходить досі і просить мені 10 років в’язниці. Яку йому користь принесе моє ув’язнення?

Скільки тривають ці суди? Чи є шанс, що ваш чоловік нарешті вийде?

Г.Ш.: Я вірю, що вийде.

А з юридичної точки зору?

Г.Ш.: Мій чоловік давно повинен був бути на волі. По-перше, все повинно було бути розглянуто в одній справі. По-друге, всі епізоди повинні були бути з’єднані. Все повинно було бути в одному суді, а не так як сьогодні юридичні маніпуляції справами в різних судах Києва. І так як все це розглядається по епізодах, то триває нескінченно довго. Згідно з Європейською конвенцією, Олександр більше трьох років не може перебувати під вартою без вироку. У нас це не працює.

Я була в Угорщині: у них найбільша кількість звернень в Гельсінську групу правозахисну. Але ми навіть від Угорщини, хоч вона найгірший, жахливий приклад, дуже далекі. Прокурор може не зарахувати Угорщину, тому що там нібито «хороші умови» в СІЗО. Пишуть таке, що на голову не налазить. А хто насправді це пише? Дядечко та його юристи, яких він називає «своєю командою». У мене є довідки, які він пише на ім’я генерального прокурора, які мені фотографують. Пише: «Передайте тому, сьому».

Роздає вказівки?

Г.Ш.: Так, досі. Із Захарченком він також проводив всі наради. Але тоді мені було зрозуміло, тому що він був з Сашею Януковичем. Крутив всі справи. Як зараз він це робить? Для мене це загадка.

Інна Михайлівська, для «Главкома»

Дуже мало людей на Заході засвоїли уроки цієї війни

Протягом цього тижня комітет Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки дійшов до 2105 із 4195 поправок, внесених до проєкту закону про мобілізацію перед другим читанням. Фактично опрацьована це вже половина від всіх пропозицій. Провладний нардеп і член цього комітету Федір Веніславський побачив позитивну динаміку розглядали близько 400-800 поправок щодня.

Якщо темп роботи не знижуватиметься, то до 29 березня є всі шанси фіналізувати законопроєкт і передати на розгляд парламенту.

«Главком» поспілкувався з політиком про деталі обговорення найважливішого за останній час законопроєкту.

Федоре Володимировичу, які пункти «мобілізаційного» законопроєкту викликали найбільшу дискусію серед членів комітету?

Йдеться про право на відстрочку від військового призову, а також бронювання осіб. Із самого початку з міністерствами оборони і економіки було напрацьовану певну концепцію: мінімізуємо кількість осіб, котрі претендують на відстрочку. З іншого боку визначаємо максимально заброньованих осіб, задіяних у критичній інфраструктурі та органах влади, у тому числі місцевому самоврядуванні. Однак у процесі розгляду законопроєкту окремі колеги намагалися збільшити кількість осіб, котрі мають право на відстрочку від мобілізації. Дійшло до того, що це право намагалися закріпити за працівниками ДБР та НАБУ. У підсумку знайшли консенсус: силовики повинні бути заброньовані.

Також пропонувалося доповнити до переліку категорій, які мають право на відстрочку (стаття 23 закону про мобілізаційну підготовку та мобілізацію), священнослужителів і духовних наставників. 22 березня Комітет висловив пропозицію, що це питання необхідно врегулювати окремим законом. Розробити законопроєкт на кшталт закону про альтернативну (невійськову) службу. Але мінус закону про альтернативну (невійськову) службу у тому, що він поширювався винятково на строкову службу. Тобто церковники, котрим віросповідання забороняє брати до рук зброю, у мирний час могли скористатися цим законом. Нині ж держава відмовляється від строкової служби, відповідно, утворюється вакуум, який треба заповнити.

Іще лунали від колег ідеї дати право на відстрочку педагогічним працівникам закладів позашкільної освіти. Комітет відхилив цю поправку через можливі зловживання цим правом.

Чимало дискусій виникало довкола питання відстрочки від мобілізації осіб з інвалідністю та осіб, які доглядають за особами з інвалідністю.

Отже, на рівні Комітету узагальнили бачення: особи, які мають I, II, III групи інвалідності не призиватимуться на військову службу під час мобілізації; військовозобов’язаний може бути доглядачем, якщо інших осіб, котрі не є військовозобов’язаними, особа з інвалідністю не має; якщо у сім’ї є кілька військовозобов’язаних, то особа з інвалідністю може самостійно обрати одного з них як доглядача.

Також на відстрочку від мобілізації залишили для здобувачів усіх рівнів освіти. Це стосується громадян, котрі навчаються в іноземних навчальних закладах. Але є нюанс. Міністерство освіти повинно сформувати перелік закордонних вишів таким чином, щоб відсіяти ті, які створюють «лазівки» для уникнення мобілізації громадянами України.

Не секрет, що протягом 2022-2023 років іноземні освітні заклади відкрили низку факультетів, де умовно, сплачуючи за навчання $1 тис., наші громадяни «купували право» на відстрочку від мобілізації.

Окремо Комітет повернув право на відстрочку від призову для аспірантів бюджетної та контрактної форм навчання.

Мобілізація вірян з одного боку, надто чутливе питання, а з іншого простий спосіб ухилитися від мобілізації. Про це зайвий раз доводять десятки вироків судів, ухвалених протягом повномасштабної війни. Що стосується випадків мобілізації священників, то навесні 2023 року «Главком» описав красномовну історію: священнослужитель Української православної церкви Московського патріархату відмовився від мобілізації «з причини присутності матюків на емблемах ЗСУ з релігійних і громадянських переконань». Отже, поясніть: якщо сьогодні ТЦК вручить повістку будь-якому церковнику, як він має реагувати?

Є перелік віросповідань і релігійних течій, затверджений постановою Кабміну, віровчення яких не допускає користування зброєю. На моє переконання, священнослужителі не повинні проходити військову службу (народний депутат не уточнив, чи має він на увазі всі релігійні конфесії, чи лише ті, які у переліку Кабміну «Главком»). Держава не може обмежувати конституційне право громадян на свободу світогляду та віросповідання (стаття 35 Конституції «Главком»). Люди повинні мати духовного наставника, пастора, священника тощо.

Члени оборонного комітету повернуться до обговорення вказаної проблематики. Додам, що у чинному законодавстві, відсутні підстави, щоб військовозобов’язаний священнослужитель, який отримує повістку, відмовлявся від мобілізації (вище по тексту політик пояснив, чому в умовах воєнного стану не працює закон про альтернативну (невійськову) службу «Главком»).

Ваша колега з комітету, нардепка Ірина Фріз повідомила, що Комітет відхилив норму стосовно запровадження електронних повісток. Чому?

Ключовий аргумент на користь відмови від електронних повісток полягав у тому, що не всі громадяни України користуються електронною поштою і матимуть труднощі з реєстрацією електронного кабінету військовозобов’язаного.

На моє переконання, ця аргументація непереконлива, зважаючи, що багато мешканців сільських територій володіють смартфонами і мають доступ до інтернету. Тому цю ідею, скоріше, заполітизували.

Чи розглядав Комітет можливість запровадження повісток у «Дії»?

Ні. Повістки у «Дії» крізь призму «мобілізаційного» законопроєкту не розглядаються. Тим паче віцепрем’єр-міністр з інновацій, розвитку освіти, науки і технологій міністр цифрової трансформації Михайло Федоров раніше сказав, що застосунок «Дія» не готовий до цього.

Ще один член комітету з питань нацбезпеки і нардеп Вадим Івченко розповів, що у межах розгляду законопроєкту про мобілізацію, політики допускають можливість дозволити подавати ухилянтів в розшук. Крім того, планують збільшуватися штрафи та адміністративну відповідальність за ухиляння від мобілізації. Конкретизуйте, будь ласка, ці моменти.

Напевно, пан Вадим мав на увазі те, що Комітет з питань правоохоронної діяльності паралельно з нами, працює над удосконаленням законодавства у частині посилення відповідальності за ухилення від мобілізації. Зараз говорити про певні механізми подання громадян у розшук або збільшення штрафів це не прерогатива Комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки, де я працюю. Цілком зрозуміло: теперішній розмір штрафів за адміністративну відповідальність за ігнорування викликів до ТЦК аж ніяк не стимулює громадян до виконання свого конституційного обов’язку із захисту Батьківщини. Тому штрафи треба переглядати.

Ваш прогноз: коли оборонний комітет завершить розгляд усіх поправок? Який буде далі розвиток подій?

Зважаючи на динаміку розгляду поправок протягом 18-22 березня, а це близько 400-800 поправок за день, Комітет може до 29 березня повністю пройти «мобілізаційний» законопроєкт, підготувати висновок і передати до сесійної зали Верховної ради на голосування у другому читанні.

Чи є у залі голоси для кінцевого ухвалення цього законопроєкту?

Зараз передчасно про це говорити. Усе залежатиме від фінального варіанту тексту документа. Звичайно, будуть дискусії, дебати. Зокрема, парламентарі у сесійній залі ставитимуть на підтвердження свої поправи, які відхилив Комітет. Ідеться про відстрочку від мобілізації для працівників судової охорони, секретарів суддів, адвокатів, приватних судових виконавців, прокурорів тощо.

На тижні, що минає, пролунала заява замкомандира бригади «Азов» Сергія Цісарука, яка викликала резонанс. Він вважає, що єдиний спосіб пришвидшення мобілізації полягає у тому, що бойові бригади отримують списки ТЦК і самі займаються пошуком ухилянтів. «Бійці значно більше зацікавлені у поповненні бригади, тому хабарі не допоможуть», написав у соцмережі військовий. Як ви ставитеся до такої ініціативи?

Військовослужбовці, які займаються бойовими задачами, не повинні шукати ухилянтів. Для цього є поліція та інші органи правопорядку. Це точно не завдання бойових бригад і, навряд чи, такий механізм буде розроблено. Пропоную дочекатися прийняття у другому читанні «мобілізаційного» законопроєкту, який урегулює багато сьогоднішніх проблем.

Інший військовослужбовець і командир окремого механізованого батальйону «Вовки Да Вінчі» Сергій Філімонов наголосив: без мобілізації щонайменше 250 тис. людей, в України немає шансів стримувати наступ російських окупантів, а про визволення територій навіть не йдеться. Після цієї заяви з’явилося повідомлення від прем’єр-міністр Дениса Шмигаля, який запевнив: наразі немає потреби мобілізувати 500 тис. людей до лав Збройних сил України. За вашими оцінками, яку оптимальну кількість чоловіків нині необхідно мобілізувати на фронт?

Не можу відповідати на це запитання, бо воно належить до інформації з обмеженим доступом, яку, я, як член оборонного комітету, отримую у закритому режимі.

Перефразую: хто із згаданих осіб (військовий Філімонов чи прем’єр Шмигаль) має рацію?

Раніше президент і колишній головнокомандувач ЗСУ озвучували цифри щодо мобілізації (400-500 тис. осіб «Главком»). На мою думку, питання треба ставити у дещо іншій площині. Треба враховувати, що після так званих виборів Володимир Путін зберіг підтримку більшості росіян. Плюс, якщо сюди додати ще й теракт у Підмосков’ї, то країна-агресор може піти на повну мобілізацію. Тим паче, що представники Кремля вже прямо говорить, що це не спецоперація, а війна. Тому Україні варто поповнювати не лише мобілізаційний резерв, а й шукати інноваційні рішення.

Новий головком Олександр Сирський з моменту приходу на цю посаду взявся за аудит Сил оборони. Мета з’ясувати скільки осіб, які є мобілізованими, за два роки так і не побували на фронті. З цього приводу очільник фракції «Слуга народу» Давид Арахамія поспішив заявити: під час аудиту виявили «умовно, вісім тисяч людей, які просто прикомандировані до Генштабу, і не воювали». Що вам відомо про резерви, які можна шукати всередині військових?

Це питання я ставив колишньому начальнику Генштабу (генерал-лейтенант Сергій Шаптала «Главком») на одному із закритих засідань Комітету з питань нацбезпеки. Якщо провести аудит усередині Генерального штабу, Міноборони та інших центральних військових органів управління, які не виконують бойових завдань, то ми можемо отримати, щонайменше, одну-дві бригади резерву. А все через штучно роздуті штати, які не завжди виконують життєво необхідні функції у секторі безпеки і обороні.

Наразі у цьому напрямку є позитивні зрушення, але конкретної цифри не можу озвучити.

Ця цифра є більшою за вісім тисяч, сказані Давидом Арахамією?

(Посміхнувся). Можемо сказати, що це більше восьми тисяч людей (з числа військових, які не були на фронті, яких нині вже задіяно «Главком»).

21 березня Верховна Рада ухвалила законопроєкт №10313, який передбачає, що чоловіки, які були визнані обмежено придатними до служби, повинні будуть протягом дев’яти місяців пройти повторний медичний огляд. Поясність, що це дасть? Яке покарання чекає на тих військовозобов’язаних, котрі проігнорують повторні ВЛК?

Цей закон комплексний. Окрім того, що держава відмовляється від терміну «обмежено придатний», залишаючи в обігу визначення придатні і непридатні до військової служби, документ вирішує низку соціальних проблем. Зокрема, до 12 місяців військові матимуть змогу лікуватися від отриманих травм під чаю бою зі збереженням грошового забезпечення; реабілітація осіб, звільнених із полону; звільнення від штрафів та пені військовослужбовців, котрі виконують бойові завдання. Також на рівні закону зафіксували одноразову компенсацію у розмірі 15 млн грн за загибель військових на фронті.

Дійсно, після скасування статусу «обмежено придатний» військовозобов’язані повинні протягом дев’яти місяців прости військово-лікарські комісії. Щодо можливого покарання за ухилення від медогляду, цим займається правоохоронний парламентський комітет.

Цього тижня народні депутатки від «Слуги народу» Мар’яна Безугла і Галина Третьякова зареєстрували законопроєкт №11096, який стосується внесення змін до деяких законів щодо військового обліку окремих категорій громадян. 100% «бронь» на рівні закону пропонується дати військовозобов’язаним, які працюють в органах державної влади, інших державних органах, зокрема, на посадах державної служби категорії «А», голів обласних, районних, сільських, селищних, міських голів. Що стосується посад державної служби категорії «Б», «В», в органах місцевого самоврядування, бронювання складатиме не більше 50% від кількості військовозобов’язаних. Вам зрозуміла ціль законопроєкту?

Абсолютно незрозуміла, тому що ці питання ми вирішуємо законопроєктом про мобілізацію. Аналогічні формули бронювання, запропоновані цими депутатками, є у проєкті закону, над яким зараз працює Комітет. Тому не бачу сенсу ухвалювати згаданий вами законопроєкт.

Віталій Тараненко, «Главком»

Меми про тотальну зраду, яка живе в головах українців, насправді мають небагато підстав. Після 24 лютого 2022 року українці демонструють значний рівень довіри до влади, вірять у перемогу та навіть почуваються щасливими. Все це не схоже за «зрадофільство» та «непозбувну бентегу», про які ми любимо жартувати. Водночас слід взяти до уваги і те, що респонденти, спілкуючись з соціологами, хочуть здаватися хоча б трохи кращими, ніж вони є.

Про це «Главком» говорить із генеральним директором Київського міжнародного інституту соціології Володимиром Паніотто. Він коментує останні дослідження КМІСу і допомагає скласти портрет середньостатистичного українця на третьому році великої війни.

Отож, якими ми є?

Без сентиментів ставимося до жителів окупованих територій та тих, хто виїхав за кордон. Але толеруємо внутрішньо переміщених осіб

«Непокоїть мене те, каже Паніотто, що нині закладаються підстави для нової соціальної диференціації. За принципом «а що ти робив» або «де ти був під час війни?». Особливо це стосується мешканців тимчасово окупованих територій. Держава не виробила єдиної політики щодо таких осіб. Шкарлет (колишній міністр освіти «Главком») колись пригрозив, що всі вчителі-колаборанти відповідатимуть перед законом. А Верещук (віцепремʼєр-міністерка України з питань реінтеграції «Главком») говорила, що головне це врятувати життя. То що робити після деокупації тим, хто не виїхав вчасно на підконтрольну територію: готуватись до тюрми чи тікати слідом за росіянами?».

Водночас, каже він, ставлення до тих, хто побував в окупації, все одно є непоганим. Принаймні, істотно кращим, аніж до росіян, які є громадянами України. (Про тих росіян, що є громадянами РФ, і мова не йде, уточнює Паніотто, вони очолюють список антипатій). І все-таки, коли під час одного з опитувань прозвучало питання, що робити з лікарем, який працював в окупації за російськими методиками, 25% опитаних сказали, що його треба судити. А віддати під суд вчителя в аналогічних умовах були ладні 50% респондентів.

Українці, веде далі Паніотто, гірше ставляться до тих співвітчизників (і особливо до чоловіків), які з початком повномасштабного вторгнення виїхали за кордон, аніж до внутрішньо переміщених осіб. Стосовно перших побутує уявлення, що «вони по європах насолоджуються життям, а ми тут страждаємо». «Це може бути згодом однією з причин їх неповернення», зауважує соціолог. А щодо внутрішньо переміщених осіб, то 90% ставиться до них цілком нормально (72% позитивно, 18% нейтрально), причому «їхні власні оцінки того, як до них ставляться, є навіть кращими від оцінок, які ставлять їм мешканці регіонів, де вони перебувають: 77% вважають, що до них ставляться позитивно, а 19%, що нейтрально», каже він.

І ще цікавий момент: етнічних росіян в Україні стає все менше. Ні, це не означає, що вони масово емігрують до РФ, хоча певний відсоток тих, хто виїхав туди з окупованих територій, теж є. Просто люди перестають себе ідентифікувати росіянами, і зараз «з колишніх 17% залишилось 2-3%», говорить Паніотто.

Ставлення до представників різних націй ілюструє дослідження, проведене іще восени минулого року. Нині поляки, які тоді були українцям найближчими, посядуть інше місце, прогнозує Паніотто. Пересічний респондент, пояснює він, не буде розбиратися у тому, як російські наративи абощо збили з пуття польських фермерів. Для нього відбувається медіаподія, яка в загальних рисах полягає в тому, що сусіди почали нам шкодити. І це відіб’ється на ставленні до поляків, вважає експерт.

Довіра до ЗСУ почала зростати від 2014 року і нині залишається високою, каже Паніотто. Водночас КМІС не став проводити дослідження, де б була змодельована поява «партії військових» та вимірювалася би довіра до такої політсили. Хоча попит на подібні заміри вже є, що свідчить про нетерплячку політиків і бажання пошвидше включитися у парламентські вибори, коментує соціолог.

КМІС заміряв рейтинг довіри і до окремих діячів та вивів у п’ятірку лідерів Валерія Залужного (довіряють 94%), Кирила Буданова (66%), Володимира Зеленського (64%), Сергія Притулу (61%) та Олександра Сирського (40%). Замикають список тих, кого замірювали, деякі одіозні особистості такі, як Олексій Арестович (з довірою 11%) та Мар’яна Безугла (7%). Ключова деталь: саме такий перелік імен був сформований на вимогу замовника, пояснює Паніотто, не називаючи його імені. До речі, анонімність того, хто замовляє дослідження, часто прописана у контракті, хоча соціологи воліли б завжди відкривати свої карти, запевняє він.

Паніотто додає, що Мар’яна Безугла потрапила в одну компанію із Залужним та Зеленським якраз для того, аби відсутність довіри до неї була особливо закцентована. У депутатки й справді найнижчий рейтинг з-поміж усіх інших діячів.

Що стосується віри у перемогу України у війні, то її висловлює більшість респондентів, хоча певна зневіра прокрадається й у доволі щільні лави оптимістів. Так, станом на початок лютого 2024 року 89% українців загалом вірили у перемогу, з них 60% безумовно були переконані в цьому. У травні 2022 року аналогічні показаники складали 95% та 80% відповідно. При цьому у те, що узяти гору може ворог, нині вірять 4%, майже два роки тому таких був лише 1%.

При цьому 52% респондентів вважають, що Україна зможе повернути собі геть усе, включно із Кримом та Донбасом. 4% вбачають найбільш реалістичний фінал війни у тому, що повернеться лише Донбас, 9% кажуть про можливість відновити кордони станом на лютий-2022, 19% переконані, що війна завершиться територіальними поступками Росії. Натомість 14% вірять у перенесення бойових дій на територію Росії, і лише 3% не знають, що з цього приводу сказати.

Цікаво, що нині і на сході, і на заході країни, і у її центральних та північних областях результат війни прогнозують майже однаково.

Попри щирі симпатії до ЗСУ, а також готовність жити під загрозою смерті доволі довго (73% опитаних КМІСом зазначили, що готові терпіти війну стільки, скільки буде потрібно), брати до рук зброю готові лише 8% респондентів, а ще 7% згодні приєднатися до ТРО. Таким був стан справ улітку 2023 року, тоді як восени 2022-го готовність воювати була дещо вищою 11% та 12% відповідно.

Це не надто схоже на «згуртованість населення», котра, за замірами того ж КМІСу, залишається доволі високою. Але Володимир Паніотто трактує ці цифри так: «Тут ідеться радше про згуртованість «довколо прапора» (термін, введений у США). Тобто це історія не тільки про бажання йти в армію, а й про ставлення до держави, її президента, уряду та парламенту а тут довіра «підскочила» скрізь. Це також і про бажання допомагати армії, донатити, розвивати волонтерство. Респондентам запропонували обрати різні види діяльності, з-поміж яких була і можливість стати до лав ЗСУ. Але будемо відвертими: ті, хто хотіли піти на війну, пішли першими. Тобто ми опитуємо тих, хто не став добровольцем, залишився вдома. І так, тут реально менше тих, хто готовий ризикувати життям, ніж допомагати чимось іншим».

Але є ще одна невесела новина, і вона полягає в тому, що навіть ці 8% можуть бути завищеною цифрою. Українці трохи лукавлять, намагаючись мати кращий вигляд в очах інтерв’юерів. І це не суто українська практика, такий прийом відомий соціологам в усьому світі, для нього навіть придумано термін ефект Елізабет Ноель.

Річ у тім, пояснює Паніотто, що на щирість опитуваних впливають два чинники: або страх покарання (це властиво тоталітарним державам, наприклад, Росії), або той самий ефект Ноель, який сама німецька соціологиня ще називала «спіраллю замовчування». «Якщо людина знає, що більшість має іншу думку, вона не захоче висловлювати свою позицію, щоб виглядати «нормально». І тоді під час наступного опитування респонденти з міркуваннями, властивими більшості, примножуватимуться так спіраль буде накручуватися», каже Паніотто.

Але «у соціологів є різні методи перевірки цього. Ми просимо людину задумати когось зі знайомих, кого він добре знає, і обіцяємо, що не будемо запитувати, хто це. Як правило, люди задумують себе, але це дає повну анонімність. А далі ми ставимо питання, як би вчинив цей «хтось». Це називається «метод задуманого знайомого». Відповіді є більш щирими і можуть відрізнятися від прямого запитання. Наприклад, у запитання про територіальні поступки відсоток тих, хто проти, був на 4% менше при використанні цього методу. Одним словом, резюмує експерт, готовність захищати Україну зі зброєю в руках можуть мати навіть менше, ніж 8% респондентів, хоча дане питання не перевіряли цим методом.

Конституція України забороняє проведення парламентських виборів під час дії воєнного стану, але не дає жодного дороговказу щодо виборів президентських. І це вже стає предметом обговорення, як і легітимність президента Зеленського після завершення його першої каденції. Нині, за даними КМІС, більшість українців (69%) виступає за те, аби Зеленський і далі працював на своїй посаді. Тоді як вибори підтримують лише 15%. Згодом, прогнозує Паніотто, показник тих, хто хотітиме оновлення влади, буде зростати.

«Від початку повномасштабного вторгнення рейтинг президента був дуже високим і почав знижуватися вплинуло на це розчарування від результатів контрнаступу. Але також і звільнення Валерія Залужного. Але рейтинг знизився не настільки, як очікували політологи: лише 5% падіння після відставки Залужного. Далі, якщо ситуація на фронті залишатиметься стабільною, рейтинг президента знижуватиметься, але поступово. На тлі неуспіхів на фронті падатиме більш різко», передбачає Паніотто.

При цьому рейтинг довіри не обов’язково перетікає у рейтинг електоральний. «Бо рейтинг довіри це абсолютний показник, він пов'язаний з однією конкретною людиною. А рейтинг електоральний відносний показник, він залежить того, хто із цією людиною поруч у списку», роз’яснює соціолог.

На його думку, рейтинг Залужного, як і рейтинг Зеленського далі почне падати. «Те, що нині показаюьть заміри, це найвища точка для Залужного. Його поки що ніхто суттєво не критикував, а коли почнеться кампанія, почнуться нагадування, що він дисертацію захищав у Ківалова тощо. Після початку кампанії рейтинг у нього знизиться це закономірність».

Але поки до будь-яких виборчих кампаній іще далеко, українці замислюються не про рейтинги, а про власне відчуття комфорту, про прагнення та надії. Доволі несподівано, але згідно із даними World Happiness Report, Україна потроху росте в рейтингу щастя. У 2021 році вона посідала 110 місце, у 2022 98-ме, у 2023 92-ге. І це не дивлячись на війну. І хоча Володимир Паніотто каже, що у World Happiness Report застосовується неправильна методика, із «приростом» щастя він, в принципі, згоден.

«У World Happiness Report декілька показників, за якими вони вимірюють щастя. Серед них: рівень доходу, соціальна підтримка, тривалість життя, наявність громадянських свобод, почуття безпеки і впевненості у завтрашньому дні тощо. Так от, я був здивований, коли дізнався, що за цими показниками Росія є щасливішою за Україну. Найбільший розрив проходив по показнику свободи у них він у 2,5 рази вищий. Тобто росіянам сказали, що у них є свобода, і все «я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек…». А українці критикують свою державу», каже Паніотто.

Водночас КМІС провів і свої заміри щастя. І виявив, що після початку «великої» війни показник щастя виявився таким самим, як і до неї. Знижуватися він почав тільки у грудні 2023-го, впавши із 70% до 63%. «А все тому, що показник щастя це дріб. У чисельнику те, що у нас є: рівень доходів, родина, робота, а у знаменнику те, що ми прагнемо мати. І чим вищий рівень запитів, тим нижчий рівень щастя при тих самих даних. Об’єктивно з початком війни все стало набагато гірше, але впав рівень претензій до життя, стало цінуватися те, що раніше не цінувалось. Іншими словами, знаменник теж знизився і загальний показник щастя майже не змінився. Тобто якщо людина як мінімум у безпеці і близькі поруч, то в неї вже все гаразд», говорить соціолог.

На заключне питання «Главкома» про те, як бачать українці себе та свою державу у найближчі роки, Паніотто відповідає так: «Респонденти кажуть, що за рік-два все буде ще гірше, зате за кілька років стане набагато краще. Як казав мій колега Євген Головаха, українці є тактичними песимістами та стратегічними оптимістами. Майбутнє вони малюють у райдужних тонах».

Наталія Лебідь, для «Главкома»

29 лютого молодий український гурт «МУР» випустив історичний мюзикл «Ти (Романтика)». Реліз колективу викликав справжнісінький ураган реакцій. Слухачі поділилися на два табори: одні критикують на чім світ стоїть, інші у захваті від результату. Наприклад, нардеп та історик Володимир В’ятрович вельми хвалить музичну інтерпретацію віршів поетів Розстріляного відродження. Політику настільки подобається твір, що він порівнює його з історичним мюзиклом мексиканця Ліна-Мануеля Міранди «Александр Гамільтон». У цій постановці на тему боротьби за американську незалежність автор, як і тепер «МУР», використовує сучасну мелодику та подачу матеріалу під акомпанемент аранжування у стилі R&B, Soul та ін.

До слова, саме через вкраплення елементів реп-музики й хіп-хопу «Ти (Романтика)» охрестили відразу ж реп-мюзиклом. Хоча автори наголошують на тому, що їхнє творіння є ні чим іншим, як історичним мюзиклом.

Критики музично-поетичного продукту молодих дарувань апелюють до технічної недосконалості мюзиклу-альбому. Наприклад, вказують, як львівський музичний критик Олександр Ковальчук, на неграмотність текстів.

«Главком» поспілкувався з одним зі співзасновників «МУР» Олександром Хоменком. Він розповів, як створювався «МУР». Згадує Олександр і про час до вторгнення і до створення колективу. Каже, що жив у російськомовному середовищі у Києві, де всі віддавали перевагу російській літературі, на противагу сумній та журливій українській. Враження про вітчизняну літературу, як гіршу за російську, сформували у нього шкільні роки, говорить молодий актор театру та музикант.

Назва гурту викликає асоціації з «Мистецьким Українським Рухом» організацією українських письменників 1945-1948 років, що жили і працювали в німецьких таборах для переміщених осіб.

Серед таких: Улас Самчук, Іван Багряний, Євген Маланюк, Василь Барка, Тодось Осмачка, Віктор Петров (Домонтович) та інші.

Олександре, чому ви для мюзиклу ви обрали собі саме цей відрізок в історії української літератури, а не, наприклад, шевченківську добу, чи якийсь інший період?

Розстріляне відродження резонує сучасним українцям з тим, що відбувається у нашій сучасній історії. Визвольна війна за УНР це як наша битва за незалежність вже у наші дні. Проти того самого ворога. Ми бачимо, як наше сучасне відродження означено у заголовках газет. Максим Кривцов, Роман Ратушний… У нашому альбомі можна розгледіти ці паралелі: Євген Плужник, як Да Вінчі, а Лесь Курбас, як Роман Ратушний. Розстріляне відродження, на жаль, повернулось.

Чим, на вашу думку, схожі Плужник та Дмитро Да Вінчі Коцюбайло і Курбас із Ратушним?

Відповідь неймовірно проста. Суть в тому, що ці люди, хоч і з різних епох, але кожен по-своєму зробили щось важливе для нашої культури та історії. Без цих персоналій дуже важко сприймати наше державотворення таким, яке воно є зараз. Держава це люди. А ці люди є одними з найвизначніших з-поміж усіх нас.

Ви самі раніше зізнавалися, що до великого вторгнення Росії були російськомовними разом з друзями. Слухали російську музику, не відчуваючи при цьому ані найменших докорів сумління. А тут після початку відкритої війни випускаєте вже третій альбом з віршами українських поетів. Як так швидко переключилися?

Два місяці посидів на Київщині у російській окупації, хвилюючись за те, що мою дівчину зґвалтують окупанти. До Києва повернувся у квітні. Зрозумів, що якщо ти до цього робив навіть щось мимохіть, аби пропагувати культуру північного сусіда, то це погано. Зрозумів, що треба шукати спокути за минуле. З того часу почав активно читати наших поетів епохи Розстріляного відродження. Потім захотів людям розповісти про все це. Аби було менше таких, як я, котрий у минулому несвідомо просував російське.

У моєму колишньому колі спілкування українську літературу сприймали, як щось просто нецікаве. Викладання літератури у школі посприяло цьому. Обираючи між українською літературою, яка про правду та кривду і страждання та російською, веселою і цікавою, звісно, ми обирали останню. Як будь-хто, коли шукає цікавіше.

То це був якийсь такий прагматизм, відповідь на нову кон’юнктуру чи як?

У нас не було тоді ненависті до вітчизняної літератури. Просто ніхто не хотів цікавитися та заглиблюватися. А навіщо, якщо існувала російська література?

Перед початком роботи над «Ти (Романтика)» ви консультувалися із кимось з числа нинішніх поетів чи письменників?

Більшість поетів і письменників, з якими я консультувався, вже померли. І залишили по собі спогади. Наприклад, я читав спогади Миколи Куліша, який жив у будинку «Слово». Ростислава Семківа книжку теж читав («Як читати класиків» «Главком»).

А якоїсь фокус-групи з сучасних письменників або поетів не збирали, щоби з ними радитися, як краще робити мюзикл?

Нам цього було непотрібно. Бо до нас це ще ніхто взагалі ніяк в Україні не робив. Це ж історичний мюзикл, перший у нашій історії. Надихалися твором про Александра Гамільтона, авторства Ліна-Мануеля Міранди.

За чиї гроші створювався альбом-мюзикл? Ви розповідали, що державного фінансування ніхто не давав.

Все робилося за наші власні гроші. Ми всі працюємо на достатньо хороших роботах, щоб дозволити собі такі речі. Я кліпмейкер, режисер реклами. Микола оператор, Соломія працює дизайнером та фотограф. «МУР» це більше заняття для душі.

До вторгнення ви працювали у театрі. У якому і як ви з іншими учасниками знайшли одне одного?

У театрі «Імперія», напроти Золотих Воріт. Був актором та режисером. Коля Шмундир, який у нас в мюзиклі був голосом чекістів і займається пресою, це один з моїх найближчих друзів, оператор всіх моїх кліпів. Дружимо ще зі шкільних років. Повернувшись з окупації, знайшов його та сказав: чувак, треба робити щось історичне. Відповів мені, що має дуже талановитих друзів. Звів мене з рештою команди трохи згодом. Всі вони з університету імені Карпенка-Карого. Включно з Миколою. Соломія Козолуп взагалі одногрупниця Миколина.

Скільки грошей ви витратили на увесь творчий процес?

Складно порахувати. Навіть таксі на довбану Софіївську Борщагівку для запрошених гостей на альбомі коштувало щоразу 300 гривень, які ми зі своїх кишень платили. А про інші суми взагалі складно щось конкретно говорити.

Володимир В’ятрович також порівнює ваш мюзикл із творінням Ліна-Мануеля Міранди про Александра Гамільтона…

Це прекрасне порівняння. У першому треку про Павла Тичину в нас є парафраз із початкового відтинку вистави про Гамільтона (мюзикл про Гамільтона починається з таких слів: як бастард, сирота, син шльондри та шотландця опинився на забутій землі посеред Карибського моря... А твір про Тичину починають словами: ще до того, як він міністром став, Павло Тичина жив і кохав і не знав… «Главком»).

Це був такий музичний реверанс від нас у бік мюзиклу про Гамільтона.

Багато хто з критиків вашого альбому говорить про граматичні чи пунктуаційні помилки в текстах. Що можете на це відповісти?

Не знаю ще жодного альбому, який би взагалі розбирали філологічно. Немає до чого людям причепитися, от і чіпляються до ком. Та і як взагалі можна розрізняти коми на слух? Альбом трошки не про філологію. Наша робота трохи не вписується в рамки якихось філологічних праць чи іще чогось такого. Якщо ми там десь пропустили кому чи літеру, то давайте, розіпніть мене за це. Якщо комусь це заважає, то хай не слухає.

Так само вас критикують за реп-складову мюзиклу. Письменник і музикант Павло Коробчук загострює на цьому увагу. І львівський музичний критик Олександр Ковальчук також. Останній взагалі дуже невдоволений: каже, що то ніякий не реп. Чия була ідея включити реп до переліку жанрів, представлених на платівці?

Ідея була моєю. Але ж це не реп-альбом як такий. Це історичний мюзикл. Люди з якогось дива самі почали іменувати наш продукт реп-альбомом. Платівка ж дуже різнопланова вийшла. «Третя рота», «Бі-бо-бу» і «Партія веде» зовсім різні з музичної точки зору.

Той же пан Ковальчук ремствує, що увесь ваш доробок, починаючи з першого альбому це спроба долучитися підлаштуватися під патріотичну кон’юнктуру. Бачить це у, як йому здається, надмірі пафосу у звучанні композицій. Що відповісте на цей випад?

По-перше, перед тим, як почати історію своєї творчості, ми дуже багато різного читали. Багато чого дізналися. І тільки після того почали робити те, що робимо по сьогоднішній день.

Який митець епохи Розстріляного відродження на вас справив найбільше враження з-поміж усіх?

Найбільше запам’ятався і вразив мене Лесь Курбас. Тому, що у нього своя історія. Він не літератор, не поет. Якщо я не помиляюсь, один-єдиний драматург зі списку Розстріляного відродження. Вразила історія про те, що Курбас через трагічне кохання намагався в молодості вчинити самогубство. Куля застрягла йому в серці. І він усе життя жив із кулею у серці. Коли митця розстрілювали, він звернувся до своїх убивць зі словами: що ви мені зробите, якщо у мене вже й так є куля у серці?

Ви пояснювали, що Олена Кравець сама вам написала на пошту і запропонувала співпрацю. А як вона взагалі дізналася про існування МУР? Ви їй відвели роль репресивної системи, що перемелює одного за одним поетів. Це було наперед визначено? Все-таки мало хто з настільки відомих людей у ці часи війни захоче асоціюватися з чимось радянським.

Вона побачила наше відео про «Щедрик». Написала нам, сказала, що у захваті від нього. І далі каже, що залюбки візьме участь у якомусь нашому майбутньому проєкті. Я їй відповів, що є два варіанти: банальний або цікавий. Банальний полягав би в тому, щоб Олена начитала своїм звичайним голосом якогось листа в нашому крайньому релізі. Сказала, що це їй не надто цікаво. Ми запропонували відіграти роль репресивної системи. І ось аж тоді вже отримали згоду на співпрацю.

А як вона погодилася на цю роль системи?

Для неї просто важливо так, як і для нас, підтримувати українську культуру. Хто б там що не казав про Олену Кравець.

Який трек на альбомі найбільше подобається особисто вам?

У мене є два таких. «Спочатку було слово» і «Колізей». Найбільше чіпляють за душу, на мою думку.

Кілька днів тому був у Міністерстві освіти. Обговорювали деякі цікаві майбутні спільні проєкти. Чиновник, з яким розмовляв, дуже дякував за мюзикл у цілому. Зокрема і за «Бі-бо-бу», що його критикують за присутність матюччя у тексті.

Ви пригадували, що в одній з інтерлюдій за участю Євгена Яновича хотіли прибрати згадку про наступ поляків на УНР. Бо нині поляки нам допомагають попри все. Але таки не прибрали. Чому? Тобто були готові до самоцензури? З Польщі вам ще відгуків не писали?

Хотіли прибрати це, бо поляки нам дуже допомагають сьогодні, під час великомасштабної війни. А у листопаді побачили блокаду поляками кордону і вирішили таки залишити все, як є. Ми ж у будь-якому випадку показуємо історичну дійсність, якою вона насправді й була в ті часи. Поляки на нас наступали в 1918 році. Разом з червоноармійцями та російськими роялістами. Їм це може не подобатися, та що ми з цим зробимо?

Давали якось інтерв’ю на польській радіостанції. Ніяких претензій у наш бік не звучало.

Які у ваших планах є наступні схожі платівки і коли чекати? Кого з поетів ще хочете згадати у творчості?

Хочемо цей мюзикл поставити на сцені. Далі ми хотіли б згадати в наступних проєктах про рух шестидесятників. Також у планах є висвітлити поетів позаминулого століття.

Журналістка Галина Плачинда звинувачує МУР у ватності через недостатні акценти на причинно-наслідкових зв’язках у мюзиклі. Наприклад, вона наводить уривок про придушення повстання силами УНР у казармах 1917 року і дорікає вам за те, що не вказали, чиє саме повстання. Мовляв, на підлітка, якому рекомендують вчителі у школі показувати ваш витвір, це справить погане враження. Що скажете у відповідь на такі претензії?

З приводу постів Галини Плачинди і Юрія Макарова, хто б не були ці люди, я впевнений, вони якісь серйозні, поважні діячі у своїх галузях. Відповідно, вони, як діячі, та в принципі, як громадяни, і люди, котрі, сподіваюся, хоча б слухали альбом, а не просто це написали, мають право на свою власну думку. Ми ж маємо право на цю власну думку ніяк не відповідати.

Богдан Боднарук, «Главком»

Як і очікувалось, кандидатом від Республіканської партії на президентських виборах, що відбудуться 5 листопада цього року, стане 77-річний Дональд Трамп. Чотири роки тому він програв нинішньому господарю Білого дому Джо Байдену.

Висування Трампа стало очевидним минулого вівторка під час партійних виборів, відомих як «праймеріз» у 15 штатах. 45-й президент США отримав перемогу у 14 штатах, а його суперниця колишній посол США в ООН Нікі Гейлі лише в одному. Вже наступного дня вона заявила про вихід з перегонів, не підтримавши Трампа.

Від Демократичної партії фактично безальтернативно до фіналу вийшов нинішній господар Білого дому, 81-річний Джо Байден. Формально затвердження обох кандидатур відбудеться на з’їздах партій улітку.

Інтриги виборам додає той факт, що Джо Байден і Дональд Трамп зустрінуться у першому президентському матчі-реванші з 1956 року. Тоді президент Дуайт Айзенгауер вдруге переміг кандидата від Демократичної партії Едлая Евінга Стівенсона ІІ. А перший матч-реванш між нинішнім і колишнім президентами відбувся у 1892 році. Тоді Гровер Клівленд повернув собі президентство, випередивши президента-республіканця Бенджаміна Гаррісона, якому він програв попередні вибори. Тому Клівленд вважається 22-м і 24-м президентом США.

Для України ці вибори у США є суперважливими: адміністрація Байдена, хоча не одразу, але стала надавати нашій країні озброєння, щоб протистояти російському віроломному нападу.

Однак, цього року саме республіканці під впливом Трампа, можливого наступного президента США, заблокували ухвалення законопроєкту про військову допомогу Україні на суму $60 млрд. І рішення про це у руках Палати представників, де більшість у республіканців, які стали робити все, щоб саме Трамп переміг на цих виборах. Українцям також добре відомо, що 45-й президент ніколи не критикував Путіна.

З іншого боку, треба відзначити, що наприкінці 2017 року саме адміністрація президента США Дональда Трампа ухвалила рішення про продаж Україні летальної зброї, у тому числі протитанкових ракетних комплексів Javelin. 1 березня Державний департамент США схвалив продаж Україні 210 протиракетних комплексів Javelin і 37 пускових установок до них на загальну суму близько $47 млн.

До цього попередня адміністрація Барака Обами, відхиляла пропозиції з боку радників та тиск з Конгресу щодо надання Києву зброї. Обама, віцепрезидентом в якого був Байден, підкреслював, що постачання до України зброї лише призведе до подальшої ескалації з боку Росії.

«Главком» звернувся до американських експертів із проханням прокоментувати: чому більшість республіканців підтримала висунення саме Трампа кандидатом на цьогорічних виборах, попри 91 обвинувачення у кримінальних злочинах? Серед яких зокрема підбурювання до штурму Капітолія 6 січня 2020 року, спробу сфальсифікувати результати виборів, змова з метою введення в оману та вплив на свідка (або свідків), неналежне зберігання секретних документів у резиденції Мар-а-Лаго.

Я не розумію, як Трамп захопив більшість у Республіканській партії. Його погляди видаються протилежними традиційним республіканським цінностям останніх семи десятиліть. Його перше президентство регулярно вважали одним із найгірших, якщо не найгіршим в американській історії, і йому висунуто 91 звинувачення у чотирьох окремих кримінальних справах. Видається, що сьогоднішня Республіканська партія все більше сповідує культ особистості.

Як і на більшості американських виборів, внутрішні проблеми та економіка будуть основними факторами, які впливатимуть на вибір виборців. Проте серед питань зовнішньої політики Росія та Україна займатимуть високе місце. Трамп є вразливим щодо цих питань.

Сьогоднішня Республіканська партія все більше сповідує культ особистості

Вважаю, що головна мотивація Трампа полягає у тому, щоб задовольнити своє величезне особисте его і уникнути кримінального вироку.

Як президент, він знову матиме імунітет і зможе наказати Міністерству юстиції припинити федеральні справи проти нього.

Хоча я не виключаю перемоги Трампа, я вважаю, що президент Байден буде привабливішим для незалежних виборців і навіть поміркованих республіканців, багато з яких заявили, що не можуть підтримати Трампа. Якщо президент Байден проводитиме передвиборчу кампанію в стилі та з енергією свого виступу «Про стан держави» (7 березня ред.), він переможе.

Результат виборів матиме великий вплив на політику США щодо України. Президент Байден продовжуватиме підтримувати надання допомоги Україні. Немає підстав думати, що пан Трамп це зробить. Я не вірю, що у Трампа є план щодо врегулювання або припинення війни.

Багато республіканців люблять Дональда Трампа. Він говорить просто, це їм подобається. Він проштовхував багато консервативних політик і наговорив при цьому багато обурливих речей. Трамп також посилив страхи багатьох цих людей щодо імміграції та різноманітності у США і переконав багатьох прихильників, що він єдиний, хто може впоратися з цими проблемами та врятувати Сполучені Штати. Трамп також переконав багатьох своїх прихильників, що насправді він переміг у 2020 році і що в нього обманом вирвали перемогу, через що багато хто з них ще більше розлютився та прив’язався до нього. Він їм подобається на емоційному рівні, тому їх не хвилюють усі судові вироки та кримінальні звинувачення.

Насправді, його прихильники здебільшого вважають ці звинувачення нелегітимними і просто черговою політичною атакою на Трампа. Зважаючи на все це, деякі республіканці кажуть, що якби Трампа засудили за кримінальні звинувачення, вони припинили б його підтримувати. Тому питання в тому, чи якась із цих кримінальних справ перед виборами дійде до суду і завершиться вердиктом. Наразі не схоже, що це станеться, оскільки Трамп і його команда юристів затягують усі судові процеси.

Згідно з опитуваннями, серед найбільших проблем, які хвилюють американських виборців, інфляція, охорона здоров’я, імміграційна політика, право на аборти, економіка, навколишнє середовище та питання національної безпеки, такі як війна в Україні та у Газі. Трамп наголошує на великій інфляції за Байдена та великій імміграційній кризі на кордоні з Мексикою. Зі свого боку Байден намагається нагадати виборцям, наскільки поганою була економіка, коли його обрали президентом, і як швидко вона відновилася, а також як він боротиметься за захист права жінки вибирати аборт.

Я думаю, що Трамп має неоднозначні мотиви балотуватися. Він ненавидить програвати (його кар’єра у світі бізнесу показала нам це), і коли він зазнав поразки у 2020 році, то відмовився визнати свій програш. Тож тепер він знову балотується, сподівається знову стати президентом, аби довести, що він все ще переможець. Але, звичайно, частиною мотивації Трампа є помста тим, хто, на його думку, образив його та його сім’ю, а також намагання зупинити розслідування та судові тяганини, які мучать його. Якщо Трамп стане президентом, то зможе припинити федеральне переслідування проти нього через його роль у штурмі Капітолія 6 січня, спробі скасувати результати виборів у Джорджії та привласнені конфіденційних документів, коли він залишив Білий дім. Конституція США та Верховний суд США, ймовірно, не дозволять продовжувати висувати ці звинувачення проти чинного президента.

Я думаю, що шанс Байдена на переобрання трохи менше 50%. Більшість національних опитувань показують, що він відстає на кілька процентних пунктів, і, що ще важливіше, опитування в конкурентних штатах переважно показують, що там Трамп має перевагу. Президент США не обирається загальнонаціональним голосуванням, а замість цього обирається голосуванням виборців від кожного штату.

Таким чином, ці 6-8 конкурентних штатів вирішуватимуть, хто переможе, оскільки інші штати є дуже сильними: чи то республіканськими, чи то демократичними.

Для перемоги Байдену потрібно показати виборцям, що він не надто старий, аби бути президентом, і водночас нагадати виборцям, наскільки небезпечним і нестабільним є Дональд Трамп

Байден виголосив сильну промову «Про стан Держави», де він мав енергійний вигляд, демонстрував гострий розум і критикував республіканців.

Опитування CNN показало, що понад 60% американців, які дивилися промову, залишили позитивне враження про Байдена та промову. Для перемоги Байдену потрібно показати виборцям, що він не надто старий, аби бути президентом, і водночас нагадати виборцям, наскільки небезпечним і нестабільним є Дональд Трамп.

Якщо Трамп переможе, то швидше за все, він підтримає Росію і відмовиться від України. Я не думаю, що Трамп сам по собі може зупинити війну в Україні, але він може припинити фінансування та озброєння з України, що ускладнить Україні успіх.

На мою думку, будь-який виборець США, який є українцем, проголосує за Байдена, якщо йому не байдуже майбутнє України.

Ми бачимо, що Трамп перетнув стільки «червоних» ліній, і електорат республіканців прощає йому все, щоб він би не говорив, кого б не переплутав, як, наприклад у випадку, коли Трамп назвав Орбана лідером Туреччини.

І останні судові справи, накладення штрафу на суму $454,2 млн після того, як його визнали винним у маніпуляціях зі своїми статками у справі про цивільне шахрайство, на жаль, не хвилюють виборців республіканців. Для них це (Трамп) голосу протесту. Виборці Трампа вважають його виразником ненависті до ліберально-демократичних цінностей, різнокольорової Америки.

А гасло Make America Great Again означає, по суті, повернення Сполучених Штатів до 1950-х років, коли жінка знала своє місце на кухні, чорні сиділи тихо. Я б назвав це неофашистським християнським поворотом в американській політиці. Вважаю, що мова йде про згортання ліберальної американської демократії, якщо Трамп повернеться до влади.

А що стосується останніх опитувань громадської думки, згідно з якими Трамп має незначну перевагу над Байденом, то зараз ще рано говорити, якими насправді будуть результати виборів. Але, дійсно, неприємно, що у так званих конкурентних штатах, як Пенсильванія, Флорида, Огайо, Південна Кароліна Трамп має перевагу. І це має змусити демократів активізувати там свою присутність, мобілізувати своїх прихильників.

Я би назвав повернення Трампа це неофашистським християнським поворотом в американській політиці

Щодо питань, які будуть вирішальними на цих виборах, то одним з найважливіших стане інфляція, яка є досить високою, попри дуже добрі і позитивні для демократів цифри. Зокрема йдеться про рекордно низький за останні 50 років рівень безробіття, кожен хто хоче, може знайти роботу. І крім того економіка Америки зараз найпередовіша у західному світі.

Республіканці зі свого боку будуть використовувати тему відкритих кордонів з Мексикою. Треба зазначити, що навіть у Нью-Йорку люди візуально бачать, що це місто заполонили мігранти.

На боці демократів може зіграти тема абортів, зокрема рішення Верховного суду при президентстві Трампа скасувати закон Roe v. Wade (історичне рішення Верховного суду США від 1973 року, згідно з яким на федеральному рівні було захищено свободу вагітної жінки здійснити аборт без державних обмежень «Главком»). Ця тема вже коштувала республіканцям місць у Сенаті та Конгресі.

Тема реваншу Трампа, справді, дуже розігрувалась республіканцями під час «праймеріз». Але після номінації тема помсти має бути загальмована. Не думаю, що риторика «реваншу-помсти» буде популярною серед загальної маси виборців.

Стосовно впливу послання Байдена до нації на шанси бути переобраним на другий термін, можу сказати, що були дуже занижені очікування від цієї промови. Дехто вважав, що його завданням було простояти мінімум дві години, щоб не впасти. Але натомість цей виступ виявився плюсом для Байдена. Його промова може дуже скоро бути забута. Вісім місяців в умовах нашої сучасної політики це ціла вічність. Але якщо Байден продовжить у такому ж дусі, як під час звернення до нації, активно, без гальм, «на стероїдах», то це може привести до перемоги.

Трамп, у разі його обрання, зробить серйозну спробу посадити Київ сісти за стіл переговорів

А щодо того, що означатиме для України друге пришестя Трампа на посаду президента, то я не став би говорити, що він кине Україну. Але з боку Трампа, у разі його обрання, буде зроблена серйозна спроба змусити Київ сісти за стіл переговорів. Можуть бути якісь домовленості між Трампом і Путіним, щоб Україні перестати надавати озброєння. А Путін у черговий раз обведе навколо пальця Трампа, якого дуже легко розвести якимись зовнішніми прийомами. Окрім того, Трамп має незрозуміле благоговіння перед Путіним.

Тому у мене існують дуже серйозні побоювання, що Трамп одразу скасує санкції проти Росії і буде ратувати за розмороження російських активів. І підтримка України військовим шляхом, можливо, якщо не припиниться повністю, то буде дуже різко обмежена. Тому я нічого доброго не очікую від можливого президентства Трампа.

Микола Сірук, для «Главкома»

Попередня велика війна, про яку згадає більшість українців, Друга Світова. Водночас не так давно, всього 30 років тому, Європу трусило від кровопролитного конфлікту на Балканах. Війни за незалежність Хорватії тривала з 1991 до 1995 року.

У 1989-1990 роках всередині країни розпочалися негаразди. Економічно потужніші її частини Словенія та Хорватія активно виступали за розширення автономій, тоді як Сербія не допускала інших форматів розвитку подій, окрім як існування унітарної держави. У Хорватії та Словенії суспільство більш не хотіло жити за комуністичною ідеологією: на виборах 1990 року у цих республіках жителі проголосували за націоналістів, тоді як в решті республік Сербії і Чорногорії, Боснії і Герцеговині та Македонії перемогли прокомуністичні (просербські) сили.

Далі події почали розвиватися стрімко: Хорватія і Словенія ухвалили нові конституції, озвучили свій намір вийти з федерації: за відповідні рішення на референдумі у Словенії проголосували 88,5 % і у Хорватії 95%. І якщо керівництво Югославії вирішило заплющити очі на незалежність Словенії, то боротися за Хорватію збиралось до кінця.

Очевидно, у 1990 році серби вже спланували, як «поставити на місце» амбітну Хорватію. Треба сказати, «рецепт» такого покарання дуже схожий на путінський: штучний сепаратизм плюс пропаганда. Так, у грудні 1990 року серби, які мешкали в адміністративних межах Соціалістичної Республіки Хорватія раптом вирішили утворити Сербську автономну область Країна. У квітні 1991-го ці серби ухвалили рішення про вихід зі складу Хорватії і приєднання до Республіки Сербської. Однак Хорватія йшла своїм шляхом: 25 червня 1991 року вона одночасно зі Словенією проголосила про свою незалежність від Югославії.

У серпні 1991 року югославська армія напала на Вуковар місто, що знаходиться поблизу кордону з Сербією, і взяла його в облогу. Розпочалась одна з ключових битв усіх Югославських воєн та одна з найбільших битв XX століття. Битва за Вуковар, яка тривала до 18 листопада 1991 р., закінчилась падінням міста. Проте для югославської армії це була піррова перемога: після цих кривавих боїв міжнародна спільнота активізувала свої підтримку незалежності Хорватії. Хорватія все-таки повернула собі цю територію, але лише у 1998 році це вдалося зробити дипломатичним шляхом.

У жовтні ж югослави почали облогу та бомбардування Дубровника. Кілька тисяч хорватських воїнів добровольці, вчорашні комуністи, студенти впрдовж трьох місяців героїчно відбивали атаку 80-тисячної армії. Власне, зациклені на Вуковарі серби втратили можливість швидкого захоплення усієї країни. Зрештою, серби таки взяли місто, а коли увійшли в нього, почали етнічні чистки. Повернути Вуковар хорватам вдалося лише у 1998 році, за кілька років після закінчення війни дипломатичним шляхом.

Європейський Союз визнав незалежність Словенії і Хорватії 15 січня 1992 року, а 22 травня того ж року обидві країни стали членами ООН. З січня 1992-го вогонь припинився, і аж до травня 1995 року уздовж лінії припинення вогню розміщувалися миротворці ООН. У травні 1995 року хорвати відбили в Сербської Країни невеликий район Західної Славонії. Далі настала черга основної частини Сербської Країни Югославія на допомогу їм не прийшла. Сербська Країна погодилась тихенько реінтегруватися.

Українська балканістка, керівниця проєкту «Балканський оглядач» Наталія Іщенко переконана, що головним результатом мирної реінтеграції регіону є збереження тисяч життів: «Багато людей залишилася живими. Проте люди, які керували мирною реінтеграцію, розповідали, що їм було неймовірно важко. Важко було йти на компроміс з людьми, які вбивали їхніх друзів та родичів. Але їм довелося».

Відповідальність за воєнні злочини того часу (щоправда, не лише того часу) поніс Слободан Мілошевич президент Сербії (1986 1997), Югославії (1997 2000), ексвисокопосадовець Комуністичної партії Сербії під час 1980-х та Соціалістичной партії Сербії з початку її заснування в 1990 році по 2003 рік.

У 2001 року Мілошевича заарештували і передали Гаазькому Міжнародному трибуналу щодо колишньої Югославії (МТКЮ). Від послуг адвокатів експрезидент відмовився, а також заявив, що Гаазький суд незаконний, і він його не визнає. У зв'язку з погіршенням стану здоров'я процес над Мілошевичем переривали 22 рази. Він рвався до Росії: мовляв, лікарські заходи, зроблені в Гаазі, результату не дали. Трибунал відмовив йому, суддя підкреслив, що посилання на хворобу є лише приводом для того, щоб сховатися. 11 березня 2006 року Мілошевич помер від серцевого нападу у своїй камері, у зв'язку із цим справу закрили.

Після завершення війни у 1995 і остаточного повернення дипломатичним шляхом своїх територій у 1998-у, на Хорватію чекав тривалий період вирішення внутрішних проблем, політичних турбулентностей. Проте нині це успішна країна, з 2008 року член НАТО, з 2013 член ЄС.

Двоє учасників війни за незалежність, нині успішні хорватські медіапрацівники поділилися з «Главкомом» своїми спогадами та міркуваннями і про війну, і про післявоєнний мир.

Дуріка Дробак, ведучий, журналіст Хорватської телерадіокомпанії

Коли почалася війна у Хорватії, мені було 22 роки. Я тоді жив у Дубровніку. Це недалеко від кордону із Боснією і Герцеговиною та Чорногорією. Отже, нас атакували з двох сторін: з півночі та зі сходу. Дубровнік на той момент був надзвичайно популярним серед європейців містом. Нас атакували сусіди, люди, поруч із якими ми жили: Югославія та сербські сили. Світ усвідомив, що насправді відбувається: Дубровнік був під опікою ЮНЕСКО, тож всі розуміли, наскільки брутальним був той напад.

Схожа ситуація з нападом РФ на Україну.

Справді, дуже схожа. Отже, у нас не було армії, у нас не було зброї нічого не було. А напала на нас надзвичайно сильна Югославія третя за потужністю армія у Європі. У Дубровніку було, певно, кілька сотень захисників, і близько 5 тис. цивільних. За пів року час хорватська армія потроху дістала зброю і стала до захисту. Ми почали звільняти свої території. Минуло ще з пів року і ми звільнили все місто. І це був перший регіон, звідки ми прогнали окупантів. Пам’ятаю момент, коли, до нас прийшло підкріплення з іншої, не окупованої частини Хорватії, і саме вони звільнили Дубровнік.

Чи мали можливість мешканці Дубровніка евакуюватися?

Так, вони це робили морем на великих човнах. Оці 5 тис. людей, про які я сказав, самі ухвалили рішення залишитися у своєму рідному місті.

У той час я навчався в Університеті Дубровніка на факультеті економіки, туризму та експорту. Звісно, покинув навчання і пішов захищати країну.

У 1994-му я зайнявся журналістикою, почав працювати на телебаченні у Добровніку. Потім перебрався у Загреб, і працюю тут уже 25 років.

В Україні нині війна велася і ведеться у кількох напрямках: не лише на полі бою, а й на інформаційному фронті. Як це відбувалось у Хорватії?

Так само. Югославська пропаганда у той час була дуже потужною. Ми мали доводити всьому світові, що це нас атакували ззовні, що у нас немає ніякої громадянської війни.

Лише через 5 років після закінчення війни ми завершили процес звільнення нашої території дипломатичним шляхом.

Зараз вас атакують дрони і ракети. Я не знаю, як ви в Україні живете. Від початку виття сирен ми мали 20 секунд на те, щоб сховатися в укриття. А лунали сирени постійно. У Хорватії загинуло дуже багато цивільних. Те, що відбувається в Україні, невимовно жахливо. Я чудово усвідомлюю, як воно вам.

Минуло 30 років чи переболіли травми, які завдала вам війна?

Це дуже важка частина життя. Але минуло 35 років, життя триває. У мене з’явилися дружина, донька їй зараз 23 роки. Я, звісно, розповідаю їй про війну, але про найстрашніші речі мовчу.

Як ви реагуєте, коли за кордоном зустрічаєтеся з сербами?

Знаєте, досі не доводилося зустрічатися.

Хорватія частина Європейського союзу, вона обертається ніби на іншій орбіті. Хорватія успішна держава, ми добре живемо, тільки Дубровнік за рік відвідують 5-6 млн туристів. Проте ми пам’ятаємо, війну, це неможливо забути.

Я щиро бажаю вам удачі, я бажаю усього найкращого, повернути своє нормальне життя так швидко, наскільки це можливо. Війна найгірше, що може статися з людьми.

Роберт Швеб, генеральний директор Хорватської телерадіокомпанії

Що ви пам’ятаєте про початок війни?

На момент початку війни я був студентом, вивчав комп’ютерні науки. Я саме підготувався до сесії, мав складати іспити, а натомість пішов на війну. Я пішов на фронт. Звісно, я не знав, чи повернусь живим. Пам’ятаю, на той час існувала певна циркуляція, ротація: три чи шість місяців на війні потім додому.

Яку різницю ви бачите між війною у Хорватії та в Україні?

Різниця полягає у тому, що ми фактично лишилися сам на сам із цією бідою, у нас не було такої підтримки міжнародної спільноти. Понад те, ми перебували під дією санкцій, тож не мали можливості придбати зброю. На нас напала сильна армія, тоді як власної майже не було та нам вдалося вистояти, вижити та перемогти. Певен, що вдасться і Україні.

Пару років ми взагалі не отримували жодної допомоги від інших країн. Ми мали самостійно організовувати, десь вишукувати можливості придбати зброю на чорному ринку. Це було дуже важко. Найприкріше було те, що вони використовували проти нас зброю, яку ми і купили раніше, бо ми були фактично були частиною однієї країни. Ми втратили третину нашої території це був часи глибокого відчаю. Нашим основним завданням було не здаватися, підтримувати моральний дух хорватів. Трохи пізніше світ визнав незалежність Хорватії, і тоді, власне, світ почав нас підтримувати.

З якими проблемами Хорватія зіштовхнулась після перемоги?

Хорватія дуже довго заліковувала «шрами» війни. Сім’ї, які втратили близьких, страждають досі навіть через 30 років.

У нас ціле покоління, яке постраждало від бойових дій, втратило членів сім’ї, помешкання. Вся інфраструктура країни фактично була у руїнах. Відбудова зайняла досить тривалий час. Основне джерело доходу Хорватії це туризм, тому було вельми недобре, коли через 20 років після закінчення війни то тут, то там на вулицях траплялись оголошення типу: «Прохід заборонено через мінування території».

Водночас після закінчення війни ми всі були сповнені особливим духом, який штовхав нас уперед так швидко, як тільки можливо. Я думаю, те саме буде і в Україні: це як сонце після дощу.

Як щодо ПТСР, чи вдалося його перебороти поколінню, про яке ви кажете?

Я переконаний, що здатність до одужання, відновлення закладена у людській природі. Найменший промінчик щастя здатний освітити людині шлях до відновлення крізь весь травматичний досвід. Ми пройшли через усе це. У рік, коли я зняв воєнну форму, я започаткував власний бізнес: міжнародну компанію. Я почувався повним сил для нових звершень, тому одразу взявся за справу. В українців усе попереду. Саме зараз потрібно триматися і вижити. Я тримаю схрещені пальці за Україну.

Наталія Сокирчук, «Главком»

Україну часто порівнюють з Ізраїлем і, певною мірою, у цьому є сенс: як і українці, ізраїльтяни живуть поряд з агресивними сусідами, що прагнуть їх знищити.

Вся історія Ізраїлю боротьба, і ведуть цю боротьбу ізраїльтяни за власну державу з кінця 40-х років минулого століття, відповідно і досвіду у них багато. Соціалізація ветеранів, велика кількість поранених з ампутаціями, їхнє відновлення і реабілітація ті проблеми, з якими зараз стикається Україна, і які вже багато років вирішує Ізраїль. Як саме?

Про це у своїй історії розказав Рамі Браха адвокат, бізнесмен і колишній військовий армії Ізраїлю. Ще у 1983 році отримав поранення, втратив кінцівки і пройшов важкий шлях прийняття себе і повернення до життя. Історія Рамі вражає своєю відвертістю, тож буде корисною для українців, які опинилися у схожій ситуації.

З дитинства Рамі мріяв займатися спортом. Його пристрастю був теніс.

«З 10 до 18 років я був мрійником. Мені була дуже потрібна мрія, і щойно вона з'являлася, я йшов до неї щосили. Підлітком я мріяв стати професійним тенісистом. Грав у теніс з ранку до ночі в команді «Маккабі» у Тель-Авіві. Брав участь у змаганнях в Ізраїлі та по всьому світу», розказує Рамі.

Та коли хлопцеві виповнилося 17 років, довелося думати про армію.

Рамі захотів пройти службу у бойових частинах, щоб випробувати себе.

«Я хотів служити так, щоб це сформувало мою особистість, і я пішов добровольцем у десант», пояснює чоловік.

Після строкової служби Рамі Браха підписав контракт і вступив на офіцерські курси. І у цей час спалахнула війна з Ліваном. Рамі приймав безпосередню участь у бойових діях, та доля була прихильна до нього.

«Усі хлопці у моїй групі казали: «Рамі йди першим, а ми за тобою. Тобі постійно щастить. З тобою нічого не трапиться», пригадує чоловік. Одного разу було дуже страшно. Ми їхали колоною бронетранспортерів і по нас стріляли з усіх боків. Щосекунди ліворуч і праворуч розривалися снаряди. Я пам'ятаю, що сидів у броньовику і не міг закрити верхній люк, на нас сипалися пісок і земля від вибухів. Я казав собі: «Як пощастило тим, хто поруч зі мною з ними нічого не станеться». Я заспокоював себе цією думкою. У цій колоні загинули кілька моїх друзів в інших машинах вони підірвалися. Але я все одно думав, що зі мною нічого не станеться».

Тоді чоловік повернувся неушкодженим та через деякий час, отримавши групу під своє командування, Рамі знову вирушив у гарячу точку. Цього разу йому не пощастило…

Перебуваючи з підрозділом на півночі Лівану, Рамі Браха отримав наказ рятувати поранених товаришів, які потрапили на мінне поле.

«Ми з ротним командиром мали вивести всіх з мінного поля. Ротний йшов попереду, озброївшись щупом, а я позначав білою стрічкою не заміновані ділянки. Ми йшли слід у слід і я забивав кілочки, намотуючи білу стрічку», пригадує колишній військовий.

Та, на жаль, навіть такі заходи підвищеної безпеки не змогли врятувати Рамі від поранення. Чоловік знайшов «свою» міну.

«Буквально за пів секунди до того, як я стаю на камінь, у мене з'являється відчуття, що я роблю велику помилку. Це було зрозуміло з того, що камінь лежав не на своєму місці, що його посунули. Усе навколо було мокрим від дощу, а на камені з боків був засохлий бруд. Було відчуття, що хтось його витягнув і поклав під нього міну. У цей момент я почув вибух і пролетів на кілька метрів вперед…», каже Рамі.

Приземлився чоловік вже у новій реальності.

«Мене наче громом вразило, і я зрозумів, що хвилину тому я був боєць з рівнем Рембо командир взводу десантників, 30 бійців за мною, я все можу, все вмію, суперпрофі і за одну мить я став якимось уламком розбитої склянки», пояснює ексвійськовий.

Рамі отримав важкі поранення рук та ніг.

«Я подивився на себе і зрозумів, що у мене немає ступні: полетіла разом із черевиком. Ліва рука виглядала ніби без кісток, як желейна цукерка. Усе було переламано. А права рука була ціла, але у зап'ястку була велика дірка, відірваний великий шматок. Перше, що спало на думку: життя вже не буде таким, як раніше. Все, що ти собі думав, мріяв, планував, вже не актуально», згадує чоловік.

У лікарні Рамі опинився за три години після поранення.

«Я говорив собі: не можна непритомніти, потрібно сказати лікарю, щоб він не відрізав руку. Але я все ж втратив свідомість…», пригадує колишній військовий.

Прийшов до тями Рамі вже після операції. Йому ампутували частину ноги і руку.

«Протягом трьох тижнів я відчував нереальний біль. Я відчув, що таке дно у своєму житті, адже не міг самостійно навіть почистити зуби. Вдень до мене приходять відвідувачі, я всім посміхаюся. А вночі приходять страшні думки про те, що ж відбувається у моєму житті. Я дійшов висновку, що у такому жалюгідному стані духу і тіла я не зможу прожити довго», каже чоловік.

Більш за все ексвійськового гризли думки про те, що руку можна було зберегти, але лікар цього не зробив.

«Кисть була і я міг ворушити пальцями. Той шматок руки, що був відірваний, не заважав руху. М'язи і нерви збереглися. І якби лікар був сміливішим, то спробував би врятувати руку. Це мене дуже злило. Коли я був у лікарні, то вимагав, щоб лікар прийшов і пояснив, чому він поквапився відрізати мені руку. Він тоді сказав: «Подякуй, що я не відрізав і другу руку», пригадує Рамі.

А далі для Рамі почався шлях примирення з самим собою та боротьба з похмурими думками.

«Коли ти прокидаєшся після того, як бачив себе уві сні здоровим ти хочеш померти», зізнається чоловік.

За словами колишнього військового, прийняття нової реальності давалося вкрай важко.

«Мене відвідували різні люди. Спочатку прийшов хлопець без ноги. І він мені показує: можна бігати, стрибати, танцювати. Через день до мене приводять хлопця, у якого немає руки і він показує, що можна з протезом писати. Це все психологи влаштовували. І я сказав дуже цинічно медикам: «Щоб зрозуміти, як я почуваюся, може ви приведете їх усіх трьох разом?» І тоді мені приводять хлопця без двох ніг, без руки, на одній руці два пальці, і він сліпий, але з величезною, доброю посмішкою. І я сказав собі: «О боже, як мені соромно. Подивіться на цю людину. На що я взагалі скаржуся?» пригадує Рамі.

Чоловік почав переосмислювати своє становище, і, можна сказати, що психологічно врятував себе сам, завдяки підсвідомості.

«Уві сні були дві речі, які змінилися: я бачу себе здоровим, без шрамів, без нічого, а права рука і ліва нога наче зафарбовані чорним кольором. Це ніби мій мозок почистив усі опіки і шрами, але залишив дві чорні плями. І до мене дійшло, що мозок мені каже: «Зрозумій, на цьому життя не скінчилося. Ти і далі той самий Рамі, тільки ступня і рука все життя будуть іншого кольору». І я сам собі кажу: «Стоп? Це все? І в цьому вся відмінність?» Цей сон пробудив у мені мрію: я хочу дійти до рівня, коли я матиму вигляд як уві сні, де я у повному порядку, крім цих двох поранень. Я готовий змиритися з цим чорним кольором на руці і на нозі. Попри все, у мене все буде добре», розповідає колишній військовий.

Рамі здолав десять довгих місяців реабілітації і зміг вибратися з психологічної «ями».

Потім було протезування, фізичне відновлення і спорт. Перший раз, коли став на лижі після поранення, чоловік і досі пам’ятає у деталях.

«Починається тренування. Всі їдуть. І я бачу, що всі падають. А я боюся зрушити з місця. Я соромлюся і боюся того, що якщо я поїду, то впаду. І як тоді я встану? Я боявся, що матиму смішний вигляд, як рибка, яка вистрибнула з акваріума і хлюпає плавцями. І я кажу собі: «Рамі, починай». Я їду, проїжджаю п’ять метрів, падаю. І від страху і сорому швидко підхоплююся. І в цей момент я розумію: «О! У мене вийшло встати». І після цього випадку всі мої страхи, всі мої жахливі відчуття, якими я жив 10 місяців, стали паливом для посилених тренувань», розповідає свою історію ексвійськовий.

Рамі Браха пробіг декілька напівмарафонів і навіть почав займатися кайтсерфінгом.

«Люди сказали: «Та цього не може бути». Але я собі казав, що я обов'язково цим займуся. Дві ноги потрібно на дошку, дві руки потрібно на ручку парашута. Я падав, бився об воду доти, доки в мене не вийшло. Ще я з десятьма хлопцями піднявся на Кіліманджаро: 11 хлопців і 21 нога. У мене завжди було змагання з однією людиною: тим самим Рамі, який не отримав травму, як я у Лівані. І я щодня хочу бути кращим за нього. Я зрозумів, що моє поранення це мій підсилювач і помічник, щоб впоратися і перемогти в змаганні з нетравмованим Рамі», пояснив чоловік.

У цивільному житті Рамі Браха також досяг неабияких успіхів: закінчив юридичний виш, одружився, має двох дорослих синів.

Чоловік запевняє, що фізичні обмеження штучні, і як людина себе позиціонує, так її і сприймають.

«Я пам'ятаю, як приїхав на співбесіду в адвокатський офіс у Нью-Йорку. У костюмі, при повному параді, із залізною рукою. Ноги вони навіть не бачили. До мене ставилися, ніби приїхав головний національний герой Ізраїлю», жартує Рамі.

Чоловік порівнює себе із Пізанською вежею, яка спочатку була побудована прямою, та згодом отримала нахил, і це стало її фішкою, зробило відомою на весь світ.

«Якби не цей нахил, це була б ще одна звичайна кругла будівля, яка була б нікому не цікава. За ці 30 років я виріс у таку людину, якою я є. У своєрідну криву Пізанську вежу. Мене ця ситуація надихає і наповнює емоціями. Я не можу повернутися назад і не хотів би повернутися назад: у мене б не було такої дружини, таких дітей», запевнив Рамі Браха.

Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.

Артур Гор, для «Главкома»

28 лютого вдень російські війська обстріляли центр Куп'янська, використавши керовані авіабомби. Загинули двоє людей, ще п’ятеро травмовані. Загиблі 58-річний пастор церкви Ісуса Христа та 39-річний чоловік.

Росія тепер регулярно обстрілює Куп’янськ і населенні пункти громади. За два роки повномасштабної війни зруйновано або пошкоджено половину житлових будинків. У громаді нині проживає лише сьома частина від тієї кількості мешканців, що була до вторгнення.

Російська армія захопила Куп’янськ вже на третій день після початку повномасштабного вторгнення, 27 лютого 2022 р. і утримувала його до 10 вересня 2022 р., коли українська армія звільнила місто і громаду загалом у ході контрнаступу.

Військові називають Куп’янськ разом із містом Лиман на Донбасі найближчими крупними цілями Росії після захоплення Авдіївки. Ворог посилює атаки на Синьківку, що на північ від Куп’янська.

«Звичайно, Куп’янськ, Куп’янськ-Вузловий залишаються пріоритетними цілями на цьому напрямку. Ворог, найімовірніше, бачить доцільність атакувати нас саме в цей момент, саме в цьому місці всіма наявними силами і засобами…», сказав напередодні речник Оперативно-стратегічного угруповання військ «Хортиця» Ілля Євлаш.

Як такі новини про наміри окупантів сприйняли мешканці Куп’янська, чим живе ця громада на Харківщині, яка однією із перших опинилася в окупації у 2022 році, і чому владі прифронтового міста досі не вдається евакуювати понад 200 дітей в інтерв’ю «Главкому» розповів очільник міської військової адміністрації міста Андрій Беседін.

28 лютого ворог атакував центр Куп’янська, скинув КАБ на 500 кг. Яка остання інформація про загиблих і поранених?

Внаслідок чергового терористичного акту в обідній час загинули двоє чоловіків, п’ятеро людей отримали поранення: три жінки і два чоловіки.

Як вдалося уникнути більшої кількості жертв, адже вдень люди перебувають на вулиці? Сирени повітряної тривоги працюють?

На жаль, у нашому випадку сирена не спрацьовує, бо ми перебуваємо дуже близько до лінії зіткнення. Тому, коли ідуть обстріли, то в людей є секунди, щоби сховатися. Якщо ми кажемо про постраждалих, то їх кількість могла би бути більшою, якщо би керована авіабомба не перелетіла ту точку, куди цілила, а це кафе. Кафе надає послуги в тому числі військовим, які перебувають на ротації, тут готували їжу.

Прості люди звикли до вибухів…

З якого озброєння найчастіше прилітає по Куп’янську?

Найчастіше з артилерії. Але найбільших руйнувань завдають керовані авіабомби.

Українські війська були змушені відступити із Авдіївки. Військові кажуть, що російська армія накопичує резерви з метою атаки на Куп’янськ. Як ваша громада сприймає ці новини? Чи усвідомлюють мешканці, що Куп’янськ може стати наступною ціллю ворога після Авдіївки?

Експерти багато розповідають про те, куди армія РФ пере направить свої сили. Якщо ми кажемо про населення, про нас, структурні підрозділи, комунальні підприємства, то ми працюємо у штатному режимі, перебуваючи півтора року на відстані 7-8 км від лінії фронту. Бажання країни-терористи захопити наше місто, вийти хоча би на лівий берег (річки Оскіл), пробити нашу оборону. Але у них нічого не виходить. Велику кількість особового складу і техніки наші хлопці нищать. І фактично та лінія (фронту), яка зараз є, стабільна. Певні локальні успіхи можуть бути у противника, але це тільки тому, що наші командири бережуть життя наших воїнів. Але потім наші відбивають втрачені позиції.

Важко про це говорити, але прості люди звикли до вибухів, до руйнувань. Виїжджають одиниці. Вчора був у Куп’янську-Вузловому, і в селищі Ківшарівка, люди всюди працюють, панічних настроїв немає. Навіть ніхто не говорить про те, що з Авдіївкою, наприклад, сталося. Коли ти з людьми спілкуєшся, то розумієш, що усі дійсно втомилися від цих обстрілів, дій країни-терориста, люди хочуть нормального життя.

Якщо ми кажемо про можливості евакуації, то в нас повністю відпрацьований алгоритм як це робити. Є кол-центр, номер гарячої лінії. Якщо людина зателефонує, до неї приїде спеціальний автомобіль. У Харкові є місця компактного розміщення переселенців наших. Коли люди приїжджають до обласного центру, з ними соціальні служби, волонтери, психологи спілкуються, допомагають. Ми постійно на зв’язку. Між Куп’янськом і Харковом є автобусне і залізничне сполучення. Але в людей є страх за майно, яке вони залишають, за своє житло... Хоча ми пояснюємо, що якщо щось з майном трапиться, держава обов’язково компенсує. Життя та здоров’я дорожчі.

Ви нещодавно казали, що у Куп’янську нині проживає нині 3,5 тис. людей, а у всій громаді 7,5. В інтерв’ю «Главкому» влітку минулого року ви також говорили, що у місті проживало 6,5 тис. людей, а в самій громаді 12,5 тис. Тобто тенденція на виїзд все ж зберігається?

На жаль, немає зараз такої тенденції. Скоріше, це був період такий, коли виїжджали. Це період кінця осені початку зими, коли було оголошено примусову евакуацію з лівого берега Куп’янська, посилення обстрілів ворога тоді було. Було активне інформування населення, і взаємодія з людьми дала результат. І тоді дійсно велика кількість виїхали. Ви назвали у своєму питанні цифри. Та я додам ще одну на території Куп’янської громади перебувають 225 дітей.

Але ж є постанова Кабміну про примусову евакуацію дітей із зон активних бойових дій. Чому їх досі не евакуйовано?

Є обов’язкова і примусова. У тексті постанови зазначено, що батьки мають право відмовитися від евакуації. Ті люди, які перебувають у Куп’янській громаді написали відмови від евакуації дітей.

Якщо ми говоримо про примусову евакуацію, то вона була застосована на лівобережжі Куп’янської громади. Це Ківшерівка, Куп’янськ-Вузловий і лівий берег безпосередньо міста Куп’янськ. Там дітей немає. Всі діти перебувають на правій стороні Куп’янська.

Розкажіть, хто ці люди, які залишаються у місті і у громаді загалом, відмовляючись від евакуації?

Переважають люди пенсійного і передпенсійного віку. Знову ж таки, багато є і тих, хто працює у структурних підрозділах Куп’янської міської ради, комунальних підприємствах, пошта, перевізники.

Є «ждуни», які чекають на Росію

Нині ми бачимо пропагандистські сюжети, в яких мешканці щойно окупованої і вщент зруйнованої Авдіївки… дякують Росії за «звільнення». Пряме питання: скільки мешканців Куп’янська чекають на прихід Росії?

Такі є. Якщо у відсотках, то їх меншість з тих, які залишаються. Ми їх називаємо «тихими ждунами». Вони сидять і чекають, не виявляють свого ставлення до того, що відбувається. Вони ж бачать, що місцеві мешканці працюють, усі структурні підрозділи працюють, лікарні працюють, вивозиться сміття, прибираються вулиці, онлайн навчання відбувається. Не можуть вони сказати, що, наприклад, не приходить гуманітарна, чи про нас забули. Ми відслідковуємо таких людей по соціальних мережах, бачимо, як люди спілкуються, їхні погляди, висловлювання. І ми знаємо, що людина, наприклад, залишається на території громади.

Більшість з тих, хто працює в структурних підрозділах міськради чи в комунальних підприємствах, залишалися під окупацією на території громади. Вони проукраїнські і чекали на визволення. Вони знають сусідів, знайомих, хто як поводився і діляться інформацією. Правоохоронці на території громади активно працюють, виявляють колаборантів. Якщо поглянемо на інформресурси правоохоронців, то побачимо, що кожного дня відбувається або затримання, або підозра, або засудження людини з Куп’янського району. На жаль, таких людей велика кількість саме у районі. А от у Куп’янську таких меншість.

Тиждень тому президент відвідав позиції українських військових на Куп’янському напрямку. Чи заїжджав глава держави до вашого міста?

Президент був у Куп’янську. Він приїздив спілкуватися здебільшого з військовими, цікавився забезпеченням, їхніми проблемами… Що стосується цивільного населення, то ми розуміємо безпекову ситуацію. На жаль, неможливо поки, щоби президент приїхав і пішов вулицями Куп’янська. Тут у місті є ми, місцева влада, є обласна влада.

Якої найбільше допомоги від центру потребує Куп’янськ сьогодні? Про що і як часто з главою області Олегом Синєгубовим спілкуєтеся?

Із Олегом Синєгубовим кожного дня на зв’язку. Користуючись нагодою, хочу подякувати і очільнику області, і адміністрації. Дуже потужна підтримка, постійна увага до нас. Ми усім забезпечені, якщо це стосується гуманітарної допомоги чи будівельних матеріалів для консервації пошкодженого майна. Ситуації, які трапляються через обстріли, швидко ліквідовуються. Надзвичайних ситуацій поки що, дякуючи Богові, у нас не було, практично весь опалювальний сезон зимовий ми пройшли. Зараз температура уже іде в бік підвищення. Найбільша увага має бути зараз до військових. Потрібні засоби радіоелектронної боротьби, дрони, літаки. Це основне, що потрібно зараз Куп’янську.

Яка кількість житла громади пошкоджена або зруйнована?

Пошкоджено у громаді приблизно 40% житла. Зруйновано 10%.

Як визначаєте, що відновлювати, а що не підлягає відновленню, до того ж весь час прилітає?

Цим займається Управління архітектури і земельних відносин Куп’янської міської ради, є посадові особи, які фіксують пошкоджене або зруйноване майно, складають акти. І люди через програму «єВідновлення» отримують компенсації. Або якщо житло зруйноване, то отримують сертифікати на купівлю нового житла. Минулого тижня 10 людей вже придбали таким чином житло. 18 людей у пошуку цього житла нині, в будь-якому місті України можуть його купити. Загалом є 57 осіб, в яких повністю знищене майно. Щодо пошкодженого майна, то вже понад 50 млн грн. сплачено людям компенсацій для відновлення пошкодженого.

Михайло Глуховський, «Главком»

Із початку широкомасштабного російського вторгнення Болгарія, попри непросту внутрішньополітичну ситуацію, була однією з держав, яка надавала різносторонню підтримку Україні. За це вона була внесена Росією в список недружніх країн. Декілька років тому, такий сценарій було важко собі уявити. Тепер це реальність.

У другу річницю російського повномасштабного вторгнення в Україну «Главком» поспілкувався з першим національним військовим представником Болгарії у штаб-квартирі НАТО, генерал-майором запасу Сабі Сабевим про можливий розвиток російсько-української війни в 2024 році.

Війна змінила ставлення болгарської держави до питання власної безпеки і оборони. Сабев оцінює перспективи подальшої військової підтримки Болгарією України, а також аналізує військову присутність НАТО в Чорному морі і роль в цьому ключових членів альянсу в цьому регіоні.

Пане Сабев, в ці дні минає два роки з початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. Яким ви бачите розвиток цієї війни у 2024 році?

Цей рік може стати переломним у війні. І через низку факторів він може бути як на користь однієї, так й іншої сторони. Зараз Україна відчуває серйозні труднощі через недостатню кількість боєприпасів. На даний момент в Україні не вистачає наступального потенціалу, не вистачає резервів. Необхідно готувати нові оперативні і стратегічні резерви, оснащувати їх та проводити підготовку. Думаю, дефіцит наступального потенціалу України, швидше за все, буде подолано у другій половині цього року.

Також я би виокремив декілька векторів української стратегії на 2024 рік. Перший вектор посилення оборони нинішніх позицій і уникнення їх глибоких проривів. Другий вектор підготовка резервів і частіша ротація, щоб ті сили, які довше перебували на передовій, могли відпочити, поповнитись та підготуватись до подальших дій. Третій вектор завдання максимального ураження російсько-окупаційним військам усіма можливими засобами: як на передній лінії, так і в глибині окупованої ними території. І особливо в Криму. Якщо Крим вдасться ізолювати, зокрема, шляхом руйнування Керченського мосту і завдати ураження військовій інфраструктурі на півострові, то він фактично буде доведений до стану, коли російська армія не зможе використовувати його як тилову базу. Максимально виснажуючи в рамках цієї стратегії російські війська, Україна в той же час матиме можливість накопичити власний потенціал, аби у другій половині цього року, чи найпізніше наступного року, перейти до рішучих наступальних дій. При цьому, критично важливою умовою реалізації вищевказаної стратегії є військова допомога Заходу, а також максимальне розширення та відновлення української оборонно-промислової бази.

Що стосується наступальних дій, які веде на сьогодні Росія, зокрема, захоплення нею Авдіївки, то вони не є смертельними для України. Більш важливим є те, скільки російських сил було і буде стерто об українську оборону під час зимової кампанії. І коли прийде весна та покращиться погода, росіяни опиняться з вичерпаними резервами і не зможуть вести більш широкі наступальні дії.

На вашу думку, чи достатньо зараз роблять партнери України, щоб вона витримала цей тиск Росії?

Звичайно, потрібно робити більше. Найперше має бути розблокована американська допомога. При цьому, Європа повинна активізуватися і збільшити масштаби своєї допомоги, щоб вже зараз компенсувати відсутність американської. Крім того, в європейських країнах уже повинен бути готовим порядок дій на випадок того, що американська допомога так і не надійде.

Ще одним компенсуючим фактором є збільшення виробництва зброї і боєприпасів українськими підприємствами. Також, поки президент Байден перебуває при владі, до листопада цього року у Білого дому є можливість допомагати Україні навіть через т.зв. потрійні угоди. Наприклад, постачати для України боєприпаси з Японії чи Південної Кореї.

Якщо Крим вдасться ізолювати, зокрема, шляхом руйнування Керченського мосту, то російська армія не зможе використовувати його як тилову базу

Як російсько-українська війна змінила ставлення болгарської держави до питання власної обороноздатності?

Зміни є і вони досить серйозні. По-перше, це активізація модернізації наших збройних сил, яка протягом досить тривалого часу відкладалась. Було оновлено довгостроковий інвестиційний план, згідно з яким здійснюється переозброєння болгарської армії, зокрема, змінено деякі його пріоритети. При новому міністрі оборони було укладено контракт на придбання в США бойових броньованих машин Stryker, ведеться досить активна робота щодо придбання сучасних РЛС, швидше за все, цього року стартують проєкти з закупівлі берегових протикорабельних ракетних комплексів і систем протиповітряної оборони.

Загалом, вже видно, що активність цієї команди в Міноборони є набагато вищою за ту, яку проявляли її попередники. Крім того, цього року наші видатки на оборону вперше досягли рівня 2,05% від ВВП. І є перспектива їх зростання протягом наступних років. Також дуже важливо, що ініціативи військового відомства мають повну підтримку як уряду, так і парламенту.

Чи адекватно влада в Болгарії реагує на ті загрози, зокрема, в Чорному морі, які виникають внаслідок російської агресії проти України?

Загалом, адекватно. Хоча, думаю, що на рівні НАТО, болгарська сторона могла б бути більш активною, особливо що стосується безпекових ініціатив у Чорному морі. Болгарія повинна пропонувати. У Варні має бути нарешті завершено будівництво Морського координаційного центру НАТО, який має приносити користь не тільки чорноморським союзних державам, але Альянсу загалом. У Болгарії, як це вже зроблено в Румунії, має бути активовано штаб багатонаціональної дивізії, в якій має бути задіяно чотири-п’ять бригад. Потрібно розвивати регіональні формати співпраці для посилення безпеки чорноморських країн.

Ваш міністр оборони Тодор Тагарев нещодавно заявив, що захист Чорного моря є стратегічним пріоритетом НАТО. Чи дійсно це так і що повинне робити НАТО щоб захистити свої інтереси в Чорному морі?

Чорне море стало проблемою для НАТО з точки зору безпеки, особливо для його чорноморських членів. Протягом тривалого часу НАТО не приділяло серйозної уваги Чорному морю і більше зосереджувалося на Балтійському, де три невеликі союзні держави Естонія, Литва та Латвія не мають необхідних національних можливостей, щоб захиститися від можливої ​​агресії. Так було й після російського вторгнення в Грузію в 2008 році, й після анексії Криму і окупації частини території України в 2014-му.

І лише після російського широкомасштабного вторгнення в Україну в лютому 2022 року, НАТО почало приділяти більше уваги Чорному морю.

Для того, щоб наростити спроможність стримувати Росію в Чорному морі, перш за все, чорноморські держави-члени НАТО повинні створити серйозний військовий потенціал. Військової могутності Туреччини наразі є достатньо.

Відтак, питання стосується у першу чергу Болгарії і Румунії. Країни-союзники, а головним чином США, мають допомогти цим двом країнам посилити їх військовий потенціал. Я маю на увазі підводні човни, кораблі з крилатими ракетами, берегові ракетні комплекси, ракети великої дальності, які повинні досягати, як мінімум, Криму.

Попри те, що провідну роль в морській присутності НАТО в Чорному морі може і повинна відігравати Туреччина, оскільки вона має там найбільший флот, все ж через певні причини та особливості її зовнішньої політики, вона наразі розгортає значну частину свого флоту не в Чорному, а переважно в Егейському та Середземному морях. Відтак, тут ключовим питанням є те, як Чорноморські та союзницькі держави, враховуючи особливий статус Чорного моря через Конвенцію Монтре і політику Туреччини, будуть розбудовувати свій потенціал для того, щоб нівелювати домінуюче становище Росії. Я очікую, що на саміті НАТО в Вашингтоні це буде одне з основних питань для обговорення.

У НАТО досі не має стратегії щодо Чорного моря. На вашу думку, чому після восьми років російської агресії проти України, така стратегія досі не прийнята?

Я сам неодноразово ставив таке питання. Більш того, у НАТО не має стратегії й щодо Балтійського моря. Тому вже давно настав час, щоб Альянс прийняв чітку стратегію оборони тих країн, які розташовані регіоні Чорного і Балтійського морів. Як це станеться? Можливо, в її основу ляже чорноморська стратегія США, яка наразі розробляється і стосується військових аспектів, економічної безпеки, торгових відносин, тощо. Не виключаю, що протягом найближчих двох років це вже стане фактом. Чи не буде це запізно? Однозначно, так. Проте, як кажуть, краще пізніше, ніж ніколи.

Наскільки відсутність цієї стратегії впливає на створення серйозного військового потенціалу чорноморськими державами-членами?

Звичайно, було б краще, якби у НАТО вже була така стратегія, адже тоді весь Альянс був би більш тісно залучений до безпеки Чорного моря. Але те, що цієї стратегії не має, не означає, що союзні сили в Чорному морі повинні чекати на неї і нічого не робити. Вони повинні розвивати свої можливості, і коли ця стратегія з’явиться, вона фактично буде враховувати те, що було зроблено і, звичайно, формуватиме дорожню карту подальших дій.

У середині січня Болгарія, Румунія і Туреччина підписали міжурядовий меморандум про створення в Чорному морі спільної протимінної групи. Чи можна сказати, що це початок серйозної співпраці трьох країн НАТО в питанні посилення безпеки в чорноморській акваторії?

Так, це гарний початок, але його потрібно розширити та активізувати не лише протимінною діяльністю, а й регулярним патрулюванням у Чорному морі. Однак для цього Болгарія і Румунія повинні мати більше бойових кораблів. Тому над цим питанням нам потрібно працювати.

Звичайно, Туреччина може взяти на себе більші зобов’язання, але й інші повинні зробити свій внесок. І звісно, все це має робитись під егідою НАТО.

Як ви загалом оцінюєте співпрацю Болгарії і Румунії для посилення безпеки в Чорному морі? Чи мають вони спільне бачення ситуації?

Не зовсім. Я думаю, що Румунія має чітке бачення. І це добре видно як на рівні рішень уряду, так і під час різних експертних заходів. Я думаю, що в Румунії набагато частіше обговорюються проблеми безпеки в Чорному морі і шукаються якісь рішення.

У нас ситуація трохи інша. Це зумовлено тим, що наша країна не має необхідної тривалої політичної стабільності і чинний уряд, який має чіткий євроатлантичний профіль, пропрацював ще відносно нетривалий час. Тому щоб мати можливість поглибити нашу співпрацю з Румунією, зокрема в безпековій сфері, нам потрібно, щоб цей проєвропейський і пронатовський уряд стабільно керував державою ще протягом певного періоду часу. Тоді, безумовно, будуть зроблені ще більш конкретні кроки щодо співпраці не тільки з Румунією, але й з іншими сусідами Болгарії.

А як змусити Туреччину змінити її політику щодо Чорного моря, тобто щоб вона зайняла чітку пронатовські позицію?

Це непросте питання. З одного боку, політична конфігурація у кожній країні є даністю і з нею необхідно рахуватись. Однак, з іншого керівництво НАТО, чи головних країн в НАТО, як Сполучені Штати, має бути більш активним в намаганнях переконати Туреччину відійти від політики «і вашим, і нашим» і ставитись більш серйозно до своїх обов’язків у тому Альянсі, членом якого вона є.

Оцініть ту військову допомогу, яку Болгарія надає Україні? Чи є вона достатньою?

Враховуючи політичну ситуацію в Болгарії, військова підтримка України з самого початку не була відкритою і у формі допомоги, а здійснювалась більше на комерційній основі, у тому числі через треті сторони. Тим не менш, і це визнало українське політичне керівництво, ця військова підтримка все ж була значною. Після формування у нас «євроатлантичного» уряду і за підтримки парламенту починаючи з 2023 року Болгарія виділяє на підтримку України значну частину свого надлишкового озброєння і боєприпасів. До цього часу, Болгарія вже надала Україні два великі транші військової допомоги, не рахуючи того, що з самого початку війни передається на комерційній основі і тих 100 БТРів, відправка яких очікується в березні. Попри це, я вважаю, що ми ще не вичерпали наші можливості у військовій підтримці України.

Ми ще можемо передати більшу кількість артилерійських систем, реактивних систем залпового вогню, переносних зенітно-ракетних комплексів, і навіть танків. Була велика суперечка про те, чи можемо ми надати Україні наші комплекси С-300. Я вважаю: якщо нам будуть поставлені західні ЗРК, наприклад, Patriot, то тоді С-300 можуть бути передані в Україну.

Керівництво НАТО має бути більш активним у намаганнях переконати Туреччину відійти від політики «і вашим, і нашим»

Тобто, можна сказати, що питання щодо передачі Україні С-300 поки закрите. Те саме стосується й МіГ-29?

Думаю, так, адже у нас поки немає інших засобів для захисту нашого повітряного простору. Болгарія має зобов’язання перед НАТО в рамках інтегрованої системи протиповітряної та протиракетної оборони. Якщо ми виведемо зі строю наші ЗРК та літаки, їх має щось замінити. Як я вже казав, у випадку С-300 це може бути якийсь комплекс західного виробництва. Що стосується літаків, то на початку 2025 року ми очікуємо у нас перші F-16, яких, загалом, має бути 16 одиниць. І коли ми їх приймемо, ми виведемо МіГ-29 і зможемо їх передати вам. Нам більше не буде сенсу їх утримувати, адже ми не зможемо забезпечити в довгостроковій перспективі їх капітальний ремонт і технічне обслуговування. Те саме стосується й наших Су-25.

Тим не менш, поки що ми не бачимо, щоб хтось з болгарської влади казав, що з огляду на те, що Україні не вистачає боєприпасів, Болгарія повинна збільшити її військову підтримку…

Справа в тому, що попри розуміння ситуації в Україні і бажання її підтримувати, в Болгарії, як і в кожній країні-члені НАТО, прийняті базові оперативні плани Альянсу, в яких чітко сказано, які запаси зброї і боєприпасів їй потрібно для мирного і воєнного часу. Якщо у нас буде проведена перевірка воєнних запасів і буде вирішено, що вони занадто великі і їх потрібно «розчистити», щоб перейти на нові стандарти НАТО, наприклад, в артилерії чи протиповітряній обороні, то тоді вивільняться певні кількості не тільки з мобілізаційного резерву, а й ті, які призначені для мирного часу. Тобто, з переходом болгарської армії, наприклад, на 155-мм артилерію, всі наявні запаси 152 мм або 122 мм стануть «зайвими» і можуть бути передані вам. Звичайно, це займе певний час. Сподіваюся, війна до того часу закінчиться, але якщо ні, то тоді вони повинні будуть йти до вас.

Як ви оцінюєте потуги ЄС з постачання Україні 1 млн. боєприпасів? Обіцяні Жозепом Боррелем більше 1 млн. боєприпасів до кінця року це реально?

Обіцянка ЄС минулого року, що він надасть Україні 1 млн. боєприпасів до березня цього року, була нереальною. Вони очікували, що можуть дуже швидко збільшити виробництво, але цього не сталося. Я вважаю, що надання вказаної кількості до кінця цього року є більш реальним. Поряд з цим я б відмітив й прийняття на засіданні міністрів оборони країн-членів НАТО рішення про створення коаліції, в рамках якої Україні має бути передано в цілому 1 млн. БПЛА. Враховуючи те, що сама Україна виробляє 1 мільйон БПЛА, то це рішення виводить її спроможності в одному з домінуючих факторів у цій війні, яким є БПЛА, на зовсім інший рівень.

Яка ситуація у Болгарії з виробництвом 155 мм боєприпасів і чи може країна наростити його в таких об’ємах, щоб бути вагомою складовою європейської «боєприпасної коаліції»?

Виробництво 155 мм боєприпасів в Болгарії вже розпочалося, однак поки що в досить обмеженому об’ємі. Проте, враховуючи рішення ЄС і НАТО щодо довгострокової підтримки Україну і очікування, що болгарська армія перейде на 155 мм калібр, думаю, це виробництво буде тільки збільшуватися. Наскільки швидко, наразі сказати не можу. Але в цьому і наступному році воно розвинеться в необхідному обсязі, і Болгарія, швидше за все, приєднається до коаліції 155 мм боєприпасів для України.

Ігор Федик, для «Главкома»

У столиці починається черговий раунд двобою між мером Києва Віталієм Кличком та командою президента. Щоправда, цього разу псувати київському градоначальнику кров буде не Офіс президента, а парламент. На минулому тижні Верховна Рада схвалила проєкт постанови про утворення Тимчасової спеціальної комісії щодо розслідування функціонування місцевої влади Києва у період воєнного стану. З моменту реєстрації проєкту постанови до її прийняття минуло всього-нічого менше трьох тижнів.

До ТСК увійшли вісім представників від «Слуг народу»: Віталій Безгін, який був ініціатором створення комісії та очолив її, Олександр Аліксійчук, Ганна Бондар, Роман Грищук, Олександр Літвінов, Олександр Маріковський, Олена Мошенець та Олександр Савченко. Заступником голови став Роман Лозинський з «Голосу».

Також по одному члену делегували «Європейська солідарність» (Сергій Алєксєєв), «Батьківщина» (Валерій Дубіль), депутатські групи «Платформа за життя та мир» (Григорій Мамка), «Відновлення України» (Ігор Кісільов) і дещо пізніше «Довіра» (Микола Бабенко) та «За майбутнє» (Юрій Шаповалов).

Кличко відреагував на появу ТСК, яку він не може сприймати інакше, як чергову спробу позбавити його повноважень іронічно: він привітав факт того, що нардепи нарешті зацікавилися, як живе Київ під час війни, та одразу запропонував кілька законопроєктів, ухвалення яких вже зачекалися кияни.

Не втримався мер від того, аби дорікнути, що наразі міській владі доводиться тяжко працювати в умовах «кошмарення» і постійних маніпуляцій. І саме важкий бекграунд в у відносинах Кличка з центральною владою, яку він не так давно звинувачував в скочуванні в авторитаризм, майже не залишає шансів на те, що у київського мера з ТСК вийде плідна конструктивна робота. До того ж, натхненник комісії голова підкомітету Верховної Ради з питань адміністративно-територіального устрою України та місцевого самоврядування Віталій Безгін і не приховує, що зміна закону «Про столицю» задля розподілу повноважень, які зараз одноосібно виконує Кличко, є однією з головних цілей її роботи.

Ідея створення цієї ТСК народилася безпосередньо в нашому комітеті, розповідає Безгін «Главкому». Думаю, це був ефект накопичення. Останнім тригерним моментом стала історія з київським метрополітеном, який як стратегічний об'єкт було позбавлено шести станцій. Можна сказати, що це був спусковий гачок, але не причина сама собою. Про регулювання, у тому числі законодавчі, у Києві ми намагалися говорити давно, але з початком широкомасштабного вторгнення ця тема була відкладена в глибоку шухляду. Але всі ініціативи, які ми зі зрозумілих причин заморозили, з огляду на їхній непростий політичний підтекст та аби не розгойдувати човна, могли бути заморожені на рік, ну от зараз буде два. У той же час ми не розуміємо, скільки ще буде тривати повномасштабна війна і напевно на деякі речі вже не можна заплющувати очі. Все це накопичилось, тому й було ухвалено таке рішення.

Показово, що минуло менше трьох тижнів із моменту, коли ви зареєстрували постанову про створення ТСК, а вона вже пройшла комітет та була успішно винесена до залу, де розглянута за скороченою процедурою. Без політичної волі із самого верху навряд чи це відбулося б так швидко.

Просто ми максимально дотримувалися процедури й готувалися із цього приводу. Базова позиція була такою, що в цій комісії має бути повне політичне представництво. Були закиди з боку окремих політичних сил, що регулювання по Києву можна змінювати і простішим шляхом. Можна, але якщо ми просто реєструємо якусь нову ініціативу як «слуги народу», нам починають одразу дорікати, що це знову політична конфронтація між Банковою та Кличком.

Пропозиція ж була така: колеги, ми розуміємо, що проблема є, вона глибока, тому давайте зробимо спільне політичне представництво й розділимо відповідальність. Згідно з процедурою, ми дали п'ять днів усім фракціям та групам, щоб вони надали свої кандидатури до комісії. Деякі групи із цим запізнилися, але в результаті в складі ТСК будуть 15 представників абсолютно всіх політичних сил, що представлені в парламенті. Від деяких груп членами ТСК будуть навіть народні депутати, які є близькими до пана Кличка, але я не бачу в цьому проблеми. Тому що на відміну від пана міського голови ми не намагаємося політизувати цей процес.

Одне із завдань новоствореної комісії збір та аналіз інформації про рішення, дії чи бездіяльність органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади в Києві щодо забезпечення безпеки та мінімізації ризиків для цивільного населення під час воєнного стану. Про що саме йдеться?

Просто нам треба зрозуміти фактаж. Є кілька моментів, які нас турбують і потенційно можуть мати ознаки бездіяльності. Це питання мостів, шляхопроводів, які перебувають в аварійному стані, про що всі знають і про що сам мер публічно неодноразово заявляв. У той же час на це заплющуються очі й натомість витрачаються кошти на якісь незрозумілі речі. Тоді в мене питання: якщо щось станеться з одним із мостів у Києві, враховуючи, що їх не так багато, це ж буде стосуватися не тільки життя та безпеки громадян, а й взагалі обороноздатності, бо ми розуміємо, яка логістика відбувається.

Такий саме кейс стосується планування фортифікаційних споруд. Наскільки я знаю, колеги за комітетом зверталися до пана Кличка щодо загального планування ще в березні 2022 року, але він повністю проігнорував ці звернення. Тому будемо розбиратися, зараз я не збираюсь нікого звинувачувати.

Просто ми бачимо проблеми в місті та в системі управління містом, а я вважаю, що за систему управління містом відповідальний парламент, бо саме він має повноваження змінювати законодавство. Тож будемо там, де треба, змінювати законодавство як наслідок діяльності комісії та пропонувати готові рішення, які можемо просто пропонувати Київській міській владі. Звісно, якщо вона буде готова їх реалізовувати.

У складі ТСК щодо Києва будуть 15 представників абсолютно всіх політичних сил

А якщо міська влада буде просто ігнорувати ваші наробки, що, скоріш за все, і відбуватиметься?

Зброєю в цьому процесі є максимальна відкритість і публічність. На кожне засідання ТСК ми будемо запрошувати керівництво Київської міської влади: я маю на увазі й пана Кличка, і секретаря міськради пана Бондаренка, і голову Київської міської воєнної адміністрації пана Попка. А це вже буде їхня справа: чи братимуть вони участь, чи ні. Ми не боїмося цього діалогу, вважаємо, що всі гілки влади мають бути консолідовані в цьому процесі. Якщо Віталій Володимирович обере як шлях просто замовлення «чорнухи» проти мене в анонімних telegram-каналах, це теж шлях. Але не думаю, що це конвертується в щось корисне для киян.

У Кличка давній конфлікт з Офісом президента, та із самим президентом були неодноразові словесні дуелі. Чи створення комісії було узгоджено з Офісом?

ТСК не має до Офісу президента жодного відношення, хоча деякі його представники знали, що така ініціатива є і зауважень з цього приводу не мали.

Якщо претензії так давно накопичувалось, чи були спроби з'ясувати всі питання з міською владою в якийсь інший спосіб?

Особисто я з Віталієм Володимировичем не спілкуюся з моментів останньої спроби просування правильного законопроєкту «Про столицю» наприкінці 2021 року. Мені здається, що коли люди сідають, обговорюють, знаходять компроміс і тиснуть руки, а потім людина виходить і починає «чорнушну» кампанію з дискредитації законопроєкту та членів комітету, з цією людиною немає про що далі говорити.

Що стосується деяких інших членів ТСК, то з їхнього боку були спроби вказати на проблеми з тією ж містобудівною документацією. Наскільки я знаю від цих колег, з боку Київської міської влади це було тоді проігноровано і, скоріш за все, буде проігноровано і зараз. От Віталій Володимирович заявив про те, що в нього є перелік законопроєктів, які можуть покращити життя в Києві і якими парламент мав би зайнятися. Звісно, у цьому переліку немає закону «Про столицю», але ми будемо раді очікувати Віталія Володимировича на майданчику ТСК із переліком цих законодавчих ініціатив і вважаємо, що якщо ми спільно в прямому ефірі дійдемо згоди, що вони є корисними для киян, то будемо раді їх підтримувати. Але, думаю, йому так само доведеться відповідати на деякі конкретні питання.

У згаданій заяві Кличко виявив готовність допомогти вашій комісії ознайомитись з тим, як працює місто, «зануренням в реальну роботу». Ви ж навряд чи сприйняли його бажання співпрацювати як щире? Думаєте, це був сарказм?

Не думаю, що я маю зважати на його щирість чи нещирість, так само як на якісь «чорнушні» кампанії, які він проти мене запускає. Думаю, якщо ми будемо опускатися до його риторики, то толку із цього не буде. Мені цікаво здобути результат, який має конвертуватися в практичні рішення. А якщо Віталій Володимирович думає, що в такий спосіб у нього вийде затягнути ТСК у площину політиканства, то я змушений його розчарувати.

Але ви ж розумієте, що політичне підґрунтя тут все одно буде постійно виринати.

Я знаю навіть на яких каналах це буде «виринати», але таке життя. Кожного разу, коли ми намагаємося врегулювати систему управління Києва, нас звинувачують у тому, що ми втручаємось у місцеве самоврядування. Коли була створена ТСК, одна поважна народна депутатка написала, що це чергова спроба знищити децентралізацію в столиці. Так у столиці децентралізації нема! Це єдине місто-громада України, де нема незалежного місцевого самоврядування, бо нема незалежного виконкому. Київська міська державна адміністрація це вертикаль центральної виконавчої влади і так вже волею старого діючого закону «Про столицю» сталося, що у нас Віталій Володимирович обіймає дві посади. Тож просто нема, на що наступати.

Звісно, це дещо інші ситуації, але в таких облцентрах як Чернігів та Суми зараз взагалі нема міських голів. Чому ж ви так прискіпливо не з’ясовуєте, що там відбувається? Тому що у центру тепер там все під контролем?

Бо Київ місто з особливим статусом та окремою системою регулювання, на відміну від будь-якого іншого обласного центру, де діють обласні військові адміністрації, які мають повноваження щодо реагування на ті чи інші дії на території громади. А Київ не підпорядкований нікому й нічому ані з точки зору держави, ані з точки зору громадянського суспільства. Якби КМДА була відокремлена від Київради, а Київрада мала окремий виконком, цієї проблеми б не було.

Якби в нас було бажання просто влаштовувати якесь політичне «мочилово» навколо цього, напевно, це можна було б зробити суто в медійній площині. А якщо простежити якусь активність протягом трьох тижнів, коли була зареєстрована постанова про ТСК, то принаймні з мого боку нічого такого не було. Давайте відверто: можна ж було зібрати ТСК тільки зі «слуг народу» і влаштувати на цьому політичний хайп, а не включати до її складу левову частину народних депутатів, які є дружніми або орієнтованими на Віталія Володимировича. Але ми намагаємося знайти рішення, і мені байдуже, від кого буде відходити цей конструктив від «слуг», «ударівців», представників «Голосу», «ЄС» чи іншої політичної сили.

Київ не підпорядкований нікому й нічому

Коли ви кажете про тих, хто займе сторону Кличка в комісії, ви насамперед маєте на увазі представників «ЄС»?

Я розумію, хто кого підтримує. Зокрема, я мав розмову з цими народними депутатами в залі, пообіцяв, що зі свого боку робитиму все, аби процес не перетворився у політиканство й закликав їх дотримуватися нормального робочого процесу. Якщо з їхнього боку все буде переходити в політичну площину, це спричинить відповідну реакцію. Наразі я на це не налаштований, хоча не дуже вірю, що суто політичних процесів таки вдасться уникнути.

А яку «відповідну реакцію» це може викликати? Ви виженете всіх «політиканів» з ТСК?

Виганяти ніхто нікого не буде, просто, якщо окремі члени ТСК почнуть вдаватися замість конструктивного діалогу до політичних гасел, відповіді теж можуть бути логічними. Замість пошуку рішення ми завжди можемо перейти в площину політичних звинувачень у неефективності, корумпованості, бездіяльності й так далі. Але наразі, думаю, у нас є спроможність просто нормально ефективно працювати без зайвого беззмістовного медійного хайпу.

Який алгоритм роботи ви плануєте як голова комісії?

Згідно з законодавством, ТСК буде працювати пів року. Ми проведемо перше засідання, де сформуємо порядок денний і формат нашої роботи на всі ці пів року. На цьому засіданні я запропоную членам ТСК кожному обрати тематику та кейси, на яких він хотів би сфокусуватися, крім загальної законодавчої рамки, яку треба коригувати. І думаю, що ми будемо працювати в форматі одне засідання на два тижні з регулярним запрошенням представників Київської міської влади. Звісно, буде робота «в полях» тобто в районах і на локаціях Києва, щоби була змога дістати безпосередній фідбек щодо процесів, які відбуваються e місті та на які може вплинути парламент. Для цього треба буде як спілкуватися з киянами, так і на власні очі оцінити реальний стан окремих об'єктів критичної інфраструктури. Звісно, не всі речі можуть бути висвітлені, бо це може стосуватися державної безпеки, але загалом план і механізм роботи я вбачаю так.

Умовно кажучи, нардепи бомбосховища в Києві будуть перевіряти?

Ми не будемо бігати по бомбосховищах. Є, наприклад, ситуація з мостами, деякі з яких (не всі) безпосередньо перебувають на балансі міста. Відповідно треба вивчити питання, у якому вони реально стані, хто реально за це відповідальний, чи були кроки до уникнення чи вирішення питань з аварійними ситуаціями. Те саме щодо питань з укриттями чи того, як реагує міський громадський транспорт на повітряні тривоги. Я не заглиблювався в цю систему, але в мене є питання щодо зупинки транспорту по всьому місту, це має вигляд просто скидання відповідальності. Не знаю, чиє це розпорядження чи вказівка голови КМДА чи голови КМВА?

Я хочу вивчити цей кейс, тому що, як на мене, це не зовсім правильний підхід до функціонування міста. Я ж не кажу, що відповідальним є і має бути винятково пан Кличко, це може будуть й інші персоналії. Тож будемо шукати і розбиратись.

Наскільки глибоко ці пів року ви збираєтесь копати? Та ж історія з метро вона не за місяць-два утворилася, це наслідки якихось давніх забудов, на які хтось видавав дозволи і так далі…

Ми запросимо експертну спільноту, яка може безпосередньо надати реальний аналіз. Бо наскільки я знаю, та комісія, яку Київрада створила з питань метро, не особливо поспішає робити якийсь результат. Зрозуміло, що руйнування станцій це ефект часу. Більш того, той меседж, який вже намагалися використати (що ці станції відкривалися ще до чинного міського голови), є правдою. Але вибачте, ви десять років при владі і не підіймали ці документи, не знали, що там були порушення. А якщо знали, що там були порушення, то хоч копійчину інвестували, щоби привести ці станції до нормального ладу? Це ж цікаве питання, тож давайте шукати відповіді.

Щодо того, чи реально глибоко зануритися протягом пів року велике запитання. Але якщо пів року працювати і звітувати, а потім отримати підтримку парламенту, то можна пролонгувати роботу ТСК ще на пів року.

Що конкретно ви хочете здобути на виході? Ви ж бачили приклади роботи минулих ТСК і їхньої ефективності.

Є різні приклади ефективності. Є ТСК, які стосуються кейсів щодо утисків бізнесу чи витрат коштів центральних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Вони, на мій погляд, працюють ефективно. На виході я хочу отримати конкретні проєкти рішень щодо законодавчого вирішення проблем, конкретної моделі управління, яку ми колективно внесемо, тих речей нижчого рівня, що не стосуються безпосередньо законодавчого забезпечення. Ми так само готові разом з експертною спільнотою напрацювати готові рішення і як продукт віддати на імплементацію та реалізацію міській владі. Тому це буде не модель втручання в діяльність органу самоврядування, а модель допомоги, якщо вони схочуть її прийняти.

Крім того переліку необхідних законів, про які Кличко написав, можу сходу сказати, що треба буде в будь-якому випадку міняти закон про столицю. І треба буде змінювати законодавство про воєнний стан саме в контексті Києва. Ну, не може бути такого, що в тебе паралельно існує КМДА та КМВА навіть за поточної системи. Коли в Києві на фоні існуючої біполярки, коли мер одночасно є головою КМДА, створилася ще одна інституція і стало взагалі важко зрозуміти, хто головний і за що відповідальний. А у нас завжди, коли багато відповідальних, у підсумку не відповідальний ніхто. Хотілося б, щоб відбувся розподіл відповідальності, і ми всі до цього дійшли.

Так новий закон «Про столицю», наскільки відомо, давно вже готовий. Що ви збираєтесь нове готувати?

Так, він готовий, уже навіть вийшов із комітету, просто після початку повномасштабного вторгнення його не пускали до сесійної зали. Я готовий переглянути його на комітеті, якщо члени ТСК скажуть, що певні речі там треба змінити, і це буде консенсусне рішення, яке дозволить пройти залу. Але якщо там не буде рішення і ми знову почуємо політичні гасла, які чули від деяких колег під час голосування за створення комісії, то потім після ТСК ми будемо вже діяти відокремлено. Але я хотів би, щоб це був баланс політичних думок. Наразі є готовність той законопроєкт, який раніше виносився «Слугою народу», відкоригувати, враховуючи пропозиції, зокрема, членів ТСК від інших політичних сил.

Ну, не може бути такого, що в тебе паралельно існує КМДА та КМВА

Хто входить до латентних «захисників» Кличка? Люди в групі «Відновлення України», наприклад, представляють інтереси деяких впливових забудовників у столиці…

На щастя чи на жаль, я не контактую ані в повсякденному, ані в робочому житті з цією депутатською групою. От, наприклад, пан Сергій Алєксєєв, який делегований «Європейською солідарністю», точно є наближеним до Віталія Володимировича. Але я не бачу проблеми в тому, що його делеговано до складу тимчасової комісії. Тільки за щастя матиму працювати із чудовим юристом паном Алєксєєвим навколо законодавчих ініціатив, якщо це буде корисно для Києва.

І все ж чому ідея цієї ТСК матеріалізувалася тільки зараз, хоча битва між центральною владою та київською командою триває вже кілька років? Невже тільки через метро?

Умовна напруга, у тому числі, між нашим комітетом і Київською міською владою дійсно тривала, напевно, з осені 2019-го року після перших спроб врегулювати законодавство про столицю, з кінця 2021-го року ми з відомих причин цю тему відклали. Але якщо ми протягом цього року не врегулюємо питання системи управління в місті, то, напевно, його не врегулюють і протягом найближчих років п'яти. Тому вже зараз або ніколи.

Павло Вуєць, «Главком»

Акції протестів польських фермерів на кордоні з Україною сягла максимального градусу. Тепер поляки блокують не тільки автотраси, а й рух залізницею. Протестувальники у прямому сенсі вдалися до злочину висипали українське зерно з одного із вагонів прямо на колії. Нагадаємо, нещодавно польські фермери вже вдавалися до подібної акції, коли розсипали зерно із однієї з українських вантажівок. Тоді міністр сільського господарства Польщі Чеслав Секерський перепросив у України через цей інцидент. Та як показав час, ані протестувальники, ані польська влада висновків не зробили, оскільки акції зі сплюндрованим збіжжям, які дуже сильно ранять українців, повториюються.

Нині у Польщі перебуває український народний депутат Микола Княжицький («Європейська солідарність»). Політик намагається донести українську позицію до партнерів і знайти спільне вирішення проблеми, ключ до розв’язання якої лежить точно не в Україні.

В інтерв’ю «Главкому» Микола Княжицький розповів, як НАТО може допомогти розблокувати кордон із Польщею, як польська пропаганда діє на українців, та поскаржився на брак наших політиків і громадських діячів, які би обстоювали перед поляками українські інтереси.

Поляки протестують і блокують кордон ще з минулого року. Попри зміну влади у Польщі, протести не тільки не припиняються, а й посилюються. Як нам вийти з цієї ситуації, якщо ані вони не хочуть відступати від своїх вимог (зокрема скасування «транспортного безвізу»), ані Україна?

Спочатку з 8 грудня 2023 року відбувалися протести перевізників, які блокували кордон. Зараз кордон блокують працівники сільського господарства. Потім знову обіцяють вийти на свої акції перевізники. У них різні вимоги.

Якщо говорити про сільське господарство, то зараз обговорюється нова угода про «транспортний безвіз» в Євросоюзі, і це справа Брюсселя. Якраз у ці дні там мають іти переговори з цього приводу.

Там, загалом (у Брюсселі) нас усі підтримують, за винятком поляків. Очевидно, що ці протести відбуваються не лише на кордоні. Українська тема в них є важливою, але не основною.

Я, наприклад, перебуваю зараз у Гданську. Все місто заповнене тракторами протестувальників проти політики Євросоюзу. Тут Україну ніхто не згадує.

Припинити протести ми не можемо. Їх не може припинити навіть польська влада. Бо заблокований не лише кордон, а й міста. Але розблокувати кордон, безумовно, нам потрібно, оскільки в цьому полягає питання нашої національної безпеки. Бо ми країна, яка воює. Коли стоїть транспорт, знекровлюється наша економіка, а наша економіка це підтримка Збройних сил, тому ми маємо зробити усе можливе, щоби кордон було розблоковано. З моєї точки зору, нам потрібно провести засідання Ради Україна НАТО, звернутися до НАТО і до інших структур наших союзників, які разом з нами переживають за нашу безпеку і зробити все, щоб пояснити полякам необхідність розблокування кордону і неприпустимість його блокування. Справа в тому, що відповідно до польського законодавства, це питання місцевих рад (питання проведення акцій). Центральний уряд не завжди має такі повноваження (дозволяти чи ні акції), а навіть якщо має, то вживати заходи не завжди хоче тому що 80% поляків підтримують фермерів, де українське питання, як я казав вище, не є ключовим. Кордон протестувальники блокують тому, щоби привернути до себе більше уваги. Очевидно, що росіяни намагаються скористатися цією ситуацією. У соціальних мережах роздмухують ворожнечу між поляками і українцями, і в середині польського суспільства також. Це теж те місце, де нам потрібно докладатися і пояснювати польському суспільству, що відбувається, якими є жахи нашої війни, і те, що наше зерно насправді не постачається до Польщі, а фактично рухається транзитом. І це зовсім невелика частина від усього зерна. А блокується же не лише зерно, а весь рух економіки через західний кордон, кордон з НАТО на шкоду нашій безпеці.

Очевидно, що росіяни намагаються скористатися цією ситуацією

З одного боку, з польським суспільством потрібно говорити і роз’яснювати нашу позицію. З іншого боку, поляки вже не вперше діють радикально і розсипають наше зерно: спочатку на асфальт, тепер на залізничну колію. Але головне, що такі радикальні дії влада якщо не толерує, то просто закриває на це очі. Як в цьому випадку продовжувати діалог?

Очевидно, що для кожного українця зерно і хліб є святими. Навіть кидати хліб на землю є великим гріхом. Натомість у Європі акції, де фермери розсипають зерно чи виливають молоко на вулицях є типовими у багатьох країнах. Це по-перше. По-друге, як це сталося (висипання зерна) перший раз, польська влада перепросила в українців. Це зробив міністр сільського господарства. Зараз, сподіваюся, також поліція припинятиме ці дії. Але наша головна справа розблокування кордону. Треба боротися не лише з дрібними ексцесами, які, на жаль, ранять кожного українця, а загалом з блокуванням як з таким.

Ви намагаєтеся донести українську позицію колегам у Сеймі. З ким конкретно зустрічалися? Як поляки сприймають наші?

Було багато різних зустрічей. Але тут я повинен бути обережним, оскільки це справді частина польської виборчої кампанії. І я, іноземний політик, не хотів би у це втручатися. Саме це (акції протесту) зупиняє дуже багатьох політиків, які прихильно ставляться до України і є найбільшими нашими лобістами у ЄС. Зараз вони усі бояться у це втручатися (у протести на польсько-українському кордоні зокрема), бо бояться втратити владу, оскільки фермери є великою частиною суспільства, яку загалом суспільство підтримує. Інша справа, що їхні вимоги щодо України є абсолютно несправедливими і такими, що не відповідають дійсності. Наприклад, вони говорять, що українське зерно не йде транзитом, а продається у Польщі, що воно поганої якості. Але все це голослівні обвинувачення, які нічим не підтверджені. Жодного факту на моє конкретне запитання, де би таке було, вони навести не можуть. Саме тому роз’яснювальна робота є дуже важливою. Польські медіа не приділяють цьому увагу. Було би добре, щоби тут у Польщі було більше наших політиків, громадських діячів, які би намагалися публікуватися у польських ЗМІ, зустрічатися з місцевими політиками, профспілками і з багатьма іншими, щоби протидіяти російській пропаганді у тому числі.

Зараз дуже багато українців у Польщі. Але з їхнього боку ми не бачимо жодної активності, підтримки України. Як гадаєте, чому? Такі акції допомогли би Україні?

Українці, які перебувають у Польщі, дуже часто залежать від допомоги. Вони хочуть отримати роботу, соцдопомогу. Хтось з них хоче отримати громадянство або карту поляка. Участь у будь-яких акціях для таких українців може нести ризик для їхнього безпечного перебування у Польщі.

Але не всі українці є біженцями, є ті, хто давно мешкає…

Знову ж таки, я регулярно виступаю на польському телебаченні і вмовляю друзів писати статті у польську пресу. Але навіть ті українці, які тут живуть, перебувають під впливом польської пропаганди. Вони часто кажуть, що це українські олігархи продають дешево зерно до Польщі. Але усе це міфи. Ніякі олігархи тут зерно не продають. Польське сільське господарство має як великих, так і не великих власників. Багаті люди у Польщі фермерством також займаються. Але люди вірять у міфи, у них замало об’єктивної інформації. Це наша проблема і проблема нашого уряду. Тому що ми витрачаємо гроші на фінансування телеканалу FreeДом і телемарафони замість того, щоби пояснювати що насправді відбувається, нашу позицію у суспільствах, від підтримки яких ми залежимо.

Президент Володимир Зеленський у своєму зверненні сказав, що протести на кордоні це політика, а не економіка. Між тим міністр розвитку та технологій Польщі Кшиштоф Гетьман каже, що протест фермерів не має нічого спільного з політикою. То чого насправді в цих протестах більше?

Попри те, що я перебуваю в опозиції до президента Зеленського, я підтримую цю його позицію. Це (протести) абсолютно політика, причому внутрішньо польська політика плюс використання цього всього країною-агресором проти нас.

Ще у вересні минулого року Україна погрожувала Польщі звернутися до арбітражу СОТ щодо введених Польщею обмежень щодо імпорту зерна. Чому ми досі цього не зробили? Цей інструмент допоміг вирішити проблему з блокуваннями на кордоні?

Жодним чином не допоміг би. Це розтяглося би на роки (розгляд справи), потім відбувався би апеляційний процес. Він не може бути ефективним для вирішення цієї проблеми.

Яка гарантія є, що польські протести не розповсюдяться на Словаччину, Румунію, інших наших сусідів, адже протестувальники у цих країнах раніше вже вдавалися до блокувань на кордоні?

У даному випадку протести відбуваються у Польщі, бо політики різних партій використовують цю ситуацію у передвиборчій боротьбі. А в Румунії, наприклад, політики у це не втручаються і через це там ніхто нічого не блокує. Бо справжніх підстав для блокувань немає. Адже, як я вже казав, українське зерно транзитом проїжджає через Польщу, у цій країні не продається… Окрім того, польські фермери протестують проти так званого «зеленого курсу» на обмеження пестицидів. А наш кордон використовують для привернення уваги.

У Європі акції, де фермери розсипають зерно чи виливають молоко на вулицях є типовими

Українці сподівалися, що парламентські вибори у Польщі завершаться, і політизація на кордоні з цим також. Проте цього не сталося. Чому? І чого чекати далі?

Ми з вами говорили про парламентські вибори у Польщі. У квітні в них місцеві вибори, потім вибори до парламенту ЄС, потім будуть президентські. Країни живуть від виборів до виборів. І ця карта розігрується тут, це підігрівається росіянами і проросійськими політичними силами у Польщі.

Ви хотіли би більше українських політиків бачити у Польщі. Але чому цього не відбувається? Можливо, доцільніше розмовляти одразу з місцевими депутатами, адже дозволи на акції від місцевих влад залежать?

Наші депутати не можуть нікуди приїжджати. Тобто можуть приїжджати лише на запрошення спікерів парламентів. Я зараз у Польщі саме за таким запрошенням. А спікер надає запрошення, коли йому це потрібно, і ти береш участь у якомусь спільному заході. І це велика помилка нашої країни, яка взагалі не використовує парламентську дипломатію як у стосунках із Польщею, так і в стосунках з іншими країнами.

Михайло Глуховський, «Главком»

Відома філологиня, захисниця мови та націоналістка Ірина Фаріон знову опинилася у центрі уваги, тепер вже через критику співачки Alyona Alyona, яка разом із Jerry Heil виграла національний відбір на Євробачення. У Facebook Фаріон написала «що таке альона? Хто зна?», адже, на її думку, українське ім’я має звучати як Олена.

Слід нагадати, що раніше між Іриною Фаріон виник конфлікт із «азовцем» Максимом Жоріним. Мовознавиця дорікнула російськомовним представникам Сил оборони, і це врешті коштувало їй посади у Львівському політесі.

Насамперед зазначу: збурення навколо висловлювань професора Ірини Фаріон (на адресу військовослужбовців, які спілкуються російською), якого миттєво досягли в медіа, зраджує пальці і сценаристів, і режисерів цього дійства. Фантастична круговерть подій навколо Ірини Фаріон (одразу ж кваліфікували як «скандал»!) виказує, що від неї терпляче очікували якогось нестандартного кроку, за який можна було би ухопитися і нарешті знищити її як доволі яскраву публічну особистість. Одразу скажу, що результат виявився прямо протилежний задуманому: увага до особи фантастично зросла, а кількість її виступів, інтерв’ю, коментарів вражає.

Ірина Фаріон надто помітна фігура у сучасному суспільному житті країни, широкі кола українців змістом її думок не нехтують, прислухаються до всього того раціонального і часто поновно відкритого, колись призабутого чи викраденого із колективної пам’яті. Хоча не всім до вподоби елементи її риторики, прийоми і стиль експресивного загострення оповіді. Зрештою, це справа смаків, індивідуальних уподобань слухачів, сфера приватна. Загальним набутком спільноти стає насамперед зміст сказаного, пройнятий рентгенівськими променями ідей зміцнення й розбудови України.

Показово, що знані в країні військові з бойовим досвідом публічно засвідчили свою солідарність із позицією Фаріон

Не раз публічні виступи Ірини Фаріон стосувалися конкретних дій можновладців, громадських діячів і державних мужів, очільників держави, міністрів. Її оцінки, висловлені публічно, нерідко гостро публіцистично, аби розбудити оспалий розум і заколисану свідомість багатьох слухачів і глядачів, далеко не завжди були лояльними, приємними для тих, про кого мовилося. Тому й сформувалося потужне коло впливових очікувальників на «скандал» із Фаріон. У ситуації з її інтерв’ю 4 листопада 2023 року очікувальникам видалося, що така слушна ситуація скалася; адже їй поставили питання про оцінку ситуації не просто з використанням російської мови, а російськомовними військовими.

Фаріон не ухилилася від прямої, цілком прогнозованої відповіді, використавши поширені серед українців оцінки і народі словесні формули. Та, як у таких випадках буває, зміст, спрямування думки і пафос сказаного Фаріон одразу ж відійшли на далеку периферію обговорення, а увагу зосередили на особі, на тих сторонах її діяльності, які традиційно у суспільстві можуть викликáти руйнівну двозначність чи відверті неґації. Ретельно перетрусили всі зжовклі сторінки біографії Фаріон, не оминули й членів родини, які до самого інтерв’ю ніякого стосунку не мають, а тому не мали би фігурувати в обговоренні. Долучили армію медійних переспівувачів з різних каналів (із не завжди належним українським літературним мовленням!), знайшлися експерти-психологи, зацікавлені перехожі на вулицях, тітушки-протестувальники…

Прикро, що суть сказаного Іриною Фаріон, її ідеї українськоцентризму обговорювати не стали, бо це далеко не для всіх вигідний вектор суспільних розмислів. Не захотіли почути констатації Фаріон, що в Україні приписи Конституції, вимоги мовного закону не сповна реалізовані і що це загрожує національній безпеці; не почули, що антиукраїнські сили продовжують спекулювати на тому, що в армії є воїни-патріоти, які самовіддано захищають Україну, але водночас не виконують настанову головнокомандувача та багатьох командирів, які показують приклад удержавлення української мови і на фронті. Хоча відомо, що армію скріплюють статути та наслідування дій командирів за принципом: «роби, як я». Значить, не всі в армії ще діють за статутами й виконують приписи законів і наслідують настанови шанованого народом генерала Залужного.

Отже, в армії існує мовна проблема, хоча вона неспівмірна з іншими, власне мілітарними проблемам. До того ж є цінний досвід самих військових залагоджувати такі справи.

До речі, показово, що знані в країні військові з бойовим досвідом публічно засвідчили свою солідарність із позицією Ірини Фаріон щодо безальтернативного володіння українською мовою нашими воїнами. Хоча досягнення такого стану це процес тривалий, не моментальний, а вимагає продуманої копіткої праці, витримки.

Військових, які приходили до мене в кабінет, цікавило, які кроки вони мають зробити, як здійснити це раціонально й досягти бажаного результату. У багатьох із них глибоке українське коріння, з діда-прадіда в роду була лише українська мова, але на життєвих стежках розгубили свою українськомовність. Нерідко їхні розповіді були щемливими усними новелами, вартими опублікування. І отримували вони тут поради, які їм виявилися помічними, за що вони були вдячні. Багато з них приходять і нині до Інституту, підтримують з нашими співробітниками дружні взаємини.

Хворобу, мовне каліцтво, не можна нести з собою у день завтрашній

Не можу оминути знакову для мене подію: мені глибоко запам’яталося інтерв’ю відомого фінансиста Андрія Оністрата, який розповів, як він, потрапивши на фронт, прийшов у свій підрозділ, де оголосив, що від сьогодні підрозділ спілкується українською мовою. І з таким його рішенням не виникло у колективі жодної проблеми. У підрозділі без будь-яких ускладнень навели лад з мовою спілкування. Для мене це важливий знак, це демонстрація того, як наша армія, потужна і доволі високо організована, самостійно і безболісно може розв’язувати проблеми мовокористування у різних своїх структурах. Відомо, що не завжди ситуація може стелитися гладко, розвиватися безпроблемно. Ускладнення з мовою інколи виникають там, де у колективі виявляється той, хто діє за принципом: вдавлюся, але не змирюся. Мовляв, усе життя спілкувався російською, то навіщо тепер мені напружуватися і переходити на українську?

Зрештою, мова спілкування це завжди вибір особистості, тому примус чи тиск не завжди ефективні. Значно глибше діє усвідомлення необхідності переходу на українську мову.

Обставини війни для багатьох українців посилили внутрішню потребу мовної трансформації. Коли агресор знищує нас за нашу мову, а на тимчасово захоплених територіях випалює усе, що пов’язане з українською мовою, історією, культурою і притьмом поспішає все замінити мовою російською, коли з намаганням стерти українську мову і замінити її російською мовою, пов’язав з мовою геноцид українців, то притомна мисляча людина за цих обставин не може надалі демонструвати свою причетність до «русского міра», продовжуючи послуговуватися російською мовою. Ситуація, коли український патріотизм і відданість воїна-захисника не мають продовження у його неукраїнському мовленні, коли між його високими пориваннями і мовною формою пролягає прірва, така ситуація постала внаслідок задавнених хвороб нашого суспільства, і не завжди причини приховані у самій особисті. Адже цілеспрямоване викрадення рідної мови й заступлення її мовою російською спровокувало мовне каліцтво кількох поколінь українців, різні форми свідомого чи мимовільного мовного відступництва. Це ті глибокі шрами від комуністичного минулого, які виказують хворобу ментальності нашого суспільства. Цю хворобу не можна нести з собою у день завтрашній, особливо за умови, що ми прагнемо збудувати сильну державу із безконфліктною мовною сферою. Та чи це досяжно це в Україні? Усе вказує на те, що це можливо.

Зазначу, що у своєму зверненні до російськомовних воїнів Ірина Фаріон виявилася не оригінальною, а лише суголосною з народною позицією, з народними мовними формулами. Тому не про емоції та індивідуальний стиль висловлювання Ірини Фаріон варто сьогодні вести мову, а про приховані глибші гуманітарні проблеми України, яких дехто не бажає об’єктивно й відповідально публічно обговорювати. До слова, міністр освіти і науки Оксен Лісовий, який долучився до загального «Ату-у її!» (поспішно встановив, що Фаріон вчинила таку провину, за яку її буде звільнено з роботи, чим неприховано дав наказ ректорові Львівської політехніки діяти саме так, а той із рабською догідливістю поспішно зреалізував побажання міністра), мав би підхопити й розвинути розмову про незадовільний стан з удержавленням української мови, про необхідність зміцнення її ролі в употужненні єдності держави, її українськоцентризму. Міністр мав би визнати прикру ситуацію низьку ефективність загальної і вищої освіти України у формуванні сильних позицій української мови у суспільстві, української ментальності дітей і молоді. Шкода, що на таку розмову йому не стачило снаги! Ще раз підкреслимо: у формуванні українськомовного простору нашої держави є суттєві недоліки, які необхідно усувати, і насамперед через систему освіти у державі. Саме на цьому вкотре наголосила Ірина Фаріон.

У своєму зверненні до російськомовних воїнів Ірина Фаріон виявилася не оригінальною, а лише суголосною з народною позицією

Нагадаю загальновідоме, що перехід з одного мовного коду на інший, із російської мови на українську, особливо у віці дорослому, коли людина вже має сформовані індивідуальні стереотипи мовлення, вимагає від зацікавленої особи насамперед зусиль психологічних, свідомого бажання здійснення такого кроку. Для цього необхідно насамперед відкинути вагання, подолати сумніви. Підкреслимо, що сьогодні склалися сприятливі передумови для зміни мовного коду особи, у суспільстві сформувався потужний рух до українськомовності, постали численні аматорські й професійні осередки мовних волонтерів, що може слугувати надійною запорукою і швидкого подолання внутрішнього бар’єру, і набуття практичних навичок користування українською мовою. Наше спільне завдання шукати шляхи практичної підтримки тих, хто цього сьогодні потребує чи це воїни, чи цивільні.

Констатуємо: мовні проблеми в Україні є. Вони різного формату, різної часової глибини формування, стосуються як окремих осіб, так і груп людей різного віку, різних занять, вихідців із різних регіонів… Та головне, що ці проблеми надаються до успішного вирішення і сьогодні, і завтра. А завтра, переконаний, будуть інші, сприятливіші обставини. Це завтра наближають до нас наші захисники. То ж до праці, задля перемоги!

Михайло Глуховський, «Главком»

15 лютого на пункті перетину «Ягодин Дорогуськ» розпочався протест українських перевізників. Її учасники заявляють про дзеркальний характер: мовляв, вони діють так само, як і польські протестувальники по інший бік пункту пропуску. Хоча учасники української акції обіцяють фізично не перекривати проїзд для польських фур. Головна мета не завадити полякам пересуватися, а привернути увагу української влади до проблем, з якими стикаються українські перевізники у Польщі. Президент Володимир Зеленський прокоментував ситуацію, яка склалася на українсько-польському кордоні. Він доручив прем’єр-міністру Денису Шмигалю терміново переговорити з польським колегою.

«Ми не хочемо комусь завдати шкоди, чи інших проблем», каже учасник акції, представник громадської організації «Перевізники західного регіону» Богдан Коваль.

За його словами, головні вимоги українців направлені до української влади. Зокрема вони стосуються особистої безпеки для водіїв українських вантажівок, які перебувають на кордоні з боку Польщі і яких вночі грабують невстановлені особи.

Про три головні цілі протесту, перші його наслідки і різницю у побутових умовах під час перебування на кордоні в Україні та Польщі в інтерв’ю «Главкому» розповів автоперевізник Богдан Коваль.

Богдане, як довго триватиме акція, чого саме добиваєтеся?

Заявлена тривалість акції один місяць. Конкретних термінів назвати не можу. Потім вона буде продовжена, або може бути завершена достроково.

Щодо вимог, то найперше перевізники хочуть справедливої організації перетинів кордону з боку Польщі та України. Аби не було такого, що поляки мають певну перевагу, коли вони на території Польщі об’їжджають чергу з українських водіїв і для них митні процедури суттєво швидші. Тобто польські поліцейські допомагають польським вантажівкам з польськими водіями оминати черги українців.

Друга вимога активна участь влади, зокрема уряду, Міністерства інфраструктури у розблокуванні митних переходів, аби в подальшому українські перевізники так само могли вільно рухатися, як рухаються польські.

Третя вимога забезпечити для українських водіїв особисту безпеку, адже наразі українські водії перебувають у Польщі в поганому становищі. Багато хто перебуває у черзі понад тиждень. У них закінчуються елементарні ресурси, харчування, не говорячи вже про пальне і деталі у випадку, якщо з ладу вийде авто.

Так само є проблема збереження вантажу і транспортних засобів, які були заблоковані польською стороною (польськими протестувальниками). Всі ми бачили історію, коли поляки просто висипали зерно на землю. Є непоодинокі випадки, коли вночі з українських вантажівок знімають вартісні прилади, зокрема термописці, вони фіксують температуру в середині рефрижератора. Цей пристрій потрібен для контролю якості продукції. Найгірше те, що українські водії з польського боку зіштовхуються з тим, що польська поліція не бере у них заяви на те, аби зафіксувати подібні крадіжки.

Отже, польський водій на польській вантажівці ось з такими преференціями, про які ви кажете, потрапляє на територію України і тут... Ви його блокуватимете? Як надовго?

Активісти блокують ті польські вантажівки, які об’їжджають чергу з українців на польсько-українському кордоні. Тобто коли українські водії, які перебувають з польського боку, фіксують такі порушення, вони передають інформацію нам. Українські активісти з українського боку кордону зупиняють польську автівку. Вже є такий перший випадок…

Вантажівку наші активісти затримали і очікували «Укртрансбезпеку», яка мала би перевірити усі необхідні документи, чи вони всі є у польського водія. Якщо в порядку, водій їде далі. Загалом, за правилами акції, які встановили мітингувальники, ідеться про затримку польських автівок на одну годину. Тобто не йдеться, щоби польські водії тут стояли невизначену кількість часу.

Як польський водій поводився після того, як його проїзд затримали українські активісти?

Спочатку водій не захотів виходити, відмовлявся від будь-яких коментарів. Але згодом вийшов до поліції, українських активістів, поспілкувався. Під час розмови з’ясувалося, що справді він об’їхав загальну чергу за допомогою польської поліції, яка його супроводила ближче до пункту пропуску. Польський водій нейтрально поставився до ситуації. Мовляв, його ж провели. Звісно, він задоволений від цього, що не має стояти в черзі.

Як польські перевізники з польського боку кордону реагують, дізнавшись про акцію українців? Є такі, які розвернулися і відмовилися перетинати кордон?

Між собою українські водії говорять про те, що поляки почали ще більше зупиняти наших, ретельніше перевіряти дорогою до пункту пропуску.

Перевізник Віталій Коценко, який очолює вашу організацію, казав, що українські активісти поводитимуться дзеркально до того, як діють польські перевізники. Але поляки, наприклад, висипали українське зерно з фури на асфальт. Слід чекати, що якийсь польський вантаж також викинуть з вантажівки?

Ні, ми так не діятимемо. Наша організація заперечує подібні дії. Це абсолютно не є в планах акції, ми виступаємо за мирну акцію протесту. Наша акція для того, щоби показати польським водіям, що їх так само можуть затримувати, що це так само некомфортно, не добре те, що роблять поляки з польської сторони кордону.

Чи багато правоохоронців на кордоні, як вони ставляться до акції?

Тут багато правоохоронців. Вимагають, аби протестувальники були у жилетках, не виходили на проїжджу частину. Була розмова між поліцією і активістами під час якої поліція повідомила, що під час дії комендантської години будь-які дії вважатимуться порушенням комендантської години. Тобто вночі, коли з польського боку найчастіше відбувається об’їзд загальної черги, наші водії, на жаль, нічого не зможуть зробити, вони перебуватимуть у своїх автівках до закінчення комендантської години. Поліція повідомила, що вночі, коли діє комендантська година, вона перевірятиме водіїв, які заїжджають на територію України на предмет наявності перепустки, яка дозволяє пересуватися під час комендантської години.

В українських водіїв, які тижнями очікували на перетин кордон у Польщі, були жахливі побутові умови: не можна було скористатися вбиральнею чи купити продукти харчування. Які умови у вас, де ви харчуєтеся, справляєте потреби?

Дякувати богу, ми живемо у цивілізованій країні. Поблизу пункту пропуску є дуже багато автозаправних комплексів, є поблизу навіть готель. Учасники протесту змінюватимуть одне одного. Кожен, хто планує перебувати тут протягом декількох днів, взяв із собою певний запас їжі і води. Якщо щось потрібно додатково, усе є в пішій доступності від місця акції протесту.

Скільки загалом вантажівок і водіїв з українського боку кордону беруть участь в акції?

Наразі 15 вантажівок. Є активісти на легкових автомобілях, є керівники компаній, які займаються перевезеннями. Загалом перебуває тут близько 100 учасників акції. На місці акції перебуває також автомобіль Державної служби з надзвичайних ситуацій. Якщо акція відбуватиметься тривалий час, буде забезпечено людей наметом, де можна буде погрітися, відпочити, зарядити телефон.

Якщо до ваших вимог влада не дослухається, який ваш план подальших дій?

Наразі не можу про це сказати. Ми сподіваємося, що якесь рішення буде знайдене найближчим часом.

Михайло Глуховський, «Главком»

Україна збирається придбати у Болгарії два ядерних реактори російського виробництва та інше енергетичне обладнання для добудови на Хмельницькій АЕС енергоблоків Х-3 і Х-4. Інформацію про це підтвердили глава НАЕК «Енергоатом» Петро Котін, а згодом і міністр енергетики Герман Галущенко.

Мова йде про купівлю двох старих російських реакторних установок типу ВВЕР-1000, які планувалось встановити на болгарській АЕС «Белене». «Встановлення двох реакторів додасть енергосистемі України майже 2200 МВт», запевняють чиновники.

Парадокс у тому, що років 14 тому в «Енергоатомі» вже намагалися купити це морально застаріле обладнання російського виробництва та використати його для добудови блоків Хмельницької АЕС тоді його планували придбати за $1 млрд. Тепер сторгувалися за 650 млн євро. Тоді також спалахнули пристрасті навколо ймовірної угоди.

А один з керівників підрозділу «Енергоатома» переконував авторку цього матеріалу у тому, що насправді ніхто не збирається використовувати це обладнання, просто позичений в банках мільярд доларів «буде розпилений». На щастя, тоді цього не сталося.

Хто ж тепер ініціює закупівлю російського ядерного секонхенду для України? Цілком очевидно, що без участі «Росатома» добудувати ядерні енергоблоки в Україні практично неможливо вся конструкторська документаціє є лише у російського монополіста.

Не виключено, що заплановану угоду провернути не вдасться, адже найближчим часом в «Енергоатомі» з’явиться Наглядова рада. Виконувач обов’язків голови правління АТ «НАЕК «Енергоатом» Петро Котін заявив, що в компанію прийдуть фахівці світового рівня «з непересічним досвідом роботи у сфері атомної енергетики та забезпечення ядерної та радіаційної безпеки».

Україні дійсно потрібні додаткові потужності, щоб компенсувати втрачену і зруйновану теплову та альтернативну генерацію, а також для компенсації потужності захопленої окупантами Запорізької АЕС. Але чи виручать нас російські реактори?

Аби розібратися в ситуації «Главком» звернувся до колишнього першого віцепрезидента «Енергоатома», лауреата Державної премії в галузі науки і техніки 2018 року Олександра Шавлакова. Пан Шавлаков чорнобилець. Він працював у реакторному цеху ЧАЕС під час трагедії 1986 року.

Міністр енергетики Герман Галущенко заявив, що влітку-восени Україна розпочне будівництво чотирьох нових енергоблоків на Хмельницькій АЕС. Два блоки використовуватимуть західні технології Westinghouse. Інші два російські реактори, які Україна купить в Болгарії з недобудованої АЕС «Белене». Це дивує, адже без «Росатома» добудувати блоки, мабуть, неможливо, не маючи проєктної документації? Ні у Києва, ні у Софії її нема…

На Хмельницькій АЕС працює два енергоблоки (під'єднані до енергосистеми у 1987 і 2004 роках «Главком»), ще два в стадії будівництва (будівництво зупинили через те, що в 1990 році Верховна Рада оголосила мораторій на будівництво нових АЕС «Главком») . На станції встановлені два ядерних реактори ВВЕР-1000, один з яких блок №2 був добудований та введений в експлуатацію в 2004 році, тобто вже в незалежній Україні після завершення мораторію на будівництво атомних електростанцій.

Блоки №3 і №4 Хмельницької АЕС мають достатньо високий рівень завершеності будівельних робіт близько трьох четвертих та однієї четвертої будівельної готовності кожен. Крім того, на майданчику АЕС зберігається велика кількість обладнання для блоків з реакторами ВВЕР-1000. Тому логічним є бажання добудувати ці блоки з використанням вже наявного обладнання.

Але з плином часу реалізація такого сценарію стає все більш проблематичною. І причина не в тому, що ВВЕР-1000 радянський (тепер російський) проєкт, і навіть не в тому, що добудувати блоки без участі «Росатома» неможливо.

Україна свого часу змогла завершити та ввести в експлуатацію два блоки ВВЕР-1000 на Хмельницькій та Рівненській АЕС. Але з моменту пуску цих двох блоків пройшло майже 20 років і за цей час, на жаль, наша держава розгубила потенціал у цій сфері. Вся необхідна інфраструктура деградувала, тому перш ніж приймати кінцеве рішення щодо будівництва блоків на Хмельницькій АЕС, потрібно ретельно оцінити нашу реальну здатність реалізувати цей проєкт.

Для порівняння: США, тобто держава, яка створила найпотужніший у світі парк атомних електростанцій більше 100 реакторів, зіштовхнулася з великими проблемами під час будівництва нових блоків (Після стрімкого розвитку ядерної енергетики з 1960-90 роки, наступила 20-річна стагнація, блоки масово виводилися з експлуатації «Главком»). Я свідомо не торкаюся аспектів питань, які носять технічний, політичний, економічний характер. Тому цілком очевидно, що наміри української сторони розпочати закупівлю обладнання для будівництва АЕС щонайменше передчасні та недостатньо обґрунтовані.

А міністр переконує, що через 2,5 роки блоки збудують, тоді як зазвичай таке будівництво триває вісім років. Водночас президент «Енергоатома» Петро Котін заявив, що «коли почалася військова агресія Росії, ми повністю відмовилися від постачань запасних частин для реакторів із Росії і замінили їх власним виробництвом та виробництвом у країнах-партнерах». Що ви скажете?

Насправді в цьому питанні є два аспекти. Перше термін будівництва блоків АЕС, друге повна відмова від постачання запчастин російського виробництва. По-перше, після аварії на АЕС «Фукусіма-Даічі» (Японія) у світі суттєво зросли вимоги до безпеки АЕС як діючих, так і тих, що будуються. Це призвело до подорожчання атомних електростанцій і, відповідно, до зростання термінів їх будівництва.

Найкращий приклад в організації будівництва демонструють Китай та Південна Корея. До прикладу, енергоблок на АЕС «Фуцін» в Китаї збудували за шість років від першого кілочка і до включення в мережу. Так що ні про які 2,5 роки будівництва двох блоків на Хмельницькій АЕС не може бути й мови.

Щоправда, історія знає ще й значно довші терміни будівництва. До прикладу, консорціум Areva NP почав будівництво АЕС «Олкілуото» у Фінляндії на початку 2005 року, блок був увімкнений в мережу в 2022 році, а його комерційна експлуатація розпочалася лише в 2023 році. Тобто АЕС будували понад 18 років!

Тепер щодо постачання запчастин з Росії. За останні 20 років наша держава досягла суттєвого прогресу у відмові від постачання запчастин та складників з країни агресора. Варто згадати й відмову від монопольної залежності від Росії в постачанні свіжого ядерного палива та вивезенні назад в Росію відпрацьованого палива. Однак щоб зі стовідсотковою упевненістю сказати, що ця проблема вирішена остаточно, необхідно ретельно відслідковувати весь ланцюжок постачань та переконатися, що кінцевим бенефеціаром в цьому ланцюжку є компанія, яка не має відношення до РФ.

Оборудка з російським обладнання на 650 млн євро підозріла, адже вартість побудови одного ядерного реактора коштує від $6-10 млрд. Дехто з експертів вважає, що це просто cпланований дерибан коштів, насправді ж ніхто нічого не збирається будувати. Чи зрозуміло вам, фахівцю високого рівня, що відбувається насправді?

Ви праві щодо оцінки будівництва енергоблока це приблизно $10 млрд. До прикладу, вартість вже згаданого блоку на АЕС «Олкілуото» у Фінляндії за час його будівництва зросло майже втричі з 3 млрд до 8,5 млрд євро. Вартість будівництва самого реактора є суттєвою, але не основною складовою загальної вартості збудованого енергоблока.

Запланована «Енергоатомом» закупівля російського обладнання, виготовленого для болгарської АЕС «Белене» багато років тому за застарілими технологіями, недопустима! Причин багато, і як мінімум, «Енергоатом» намагається закупити обладнання, грубо порушуючи встановлений законодавством порядок, порушуючи ядерне законодавство (будівництво блоків стане можливим після надання дозволу Державною інспекцією з ядерного регулювання, розробки робочого проєкту, проходження всіх регуляторних процедур «Главком»). Це неприпустимо, особливо в країні, яка пережила Чорнобиль!

Два нових блоки-мільйонники Х-3 і Х-4 Хмельницької АЕС обіцяли ввести в дію ще в 2016 році, адже починаючи з 2008 року роботи над цим проєктом йшли повним ходом разом із «Росатомом». А тепер Росія постійно бомбардує і руйнує нашу енергетичну структуру… Нещодавно голова «Укренерго» Володимир Кудрицький заявив: «Більшість потужностей мають бути розосереджені по країні та бути меншими за масштабом (тобто потрібно будувати малопотужні блоки і подалі один від одного), щоб мінімізувати вразливість інфраструктури до атак безпілотників або ракет». Тож виходить, що будувати потужні енергоблоки взагалі тепер не варто?

Як фахівець, що не один десяток років пропрацював в атомній галузі, впевнений: атомна енергетика і в майбутньому займе гідне місце як чисте, безвуглецеве джерело енергії. Її місце в загальному балансі країни буде визначатися багатьма факторами. Ці фактори приймаються до уваги при розробці Енергетичної стратегії України. Без сумніву, життя вносить свої корективи, особливо в останні роки.

Ми повинні брати до уваги, що ресурс нині працюючих блоків АЕС не безкінечний. Знадобиться введення нових потужностей, які б компенсували ті, що будуть виведені з експлуатації. Потрібно враховувати й те, що прогрес не стоїть на місці у світі з’являються нові технології, у тому числі й технології малих модульних реакторів, які мають невелику одиничну потужність 200-300 МВт і суттєво вищий рівень безпеки порівняно з нинішніми реакторами. Підсумовуючи, хочу сказати, що будувати АЕС доцільно, необхідно, але у взаємному зв’язку з усіма джерелами енергії та базуючись на потребах країни.

Чи вистачить коштів на будівництво двох блоків за технологією Westinghouse?

Песимістично можна оцінювати будівництво блоків АЕС незалежно від їх технології, якщо мати кінцевою метою не успішну реалізацію проєкту, а дерибан коштів, наданих для цього будівництва. Як відомо, коштів завжди не вистачає і ресурси обмежені. Але навіть якщо взяти до уваги той факт, що «Енергоатом» багато років дотує населення, покриваючи різницю в ціні електроенергії на ринку та її вартістю для населення, кошти завжди можна знайти.

Хочу нагадати, що в середині 2010 року в «Енергоатомі» був розроблений проєкт добудови Хмельницької АЕС без залучення державних коштів. Він передбачав роботу блоку №2 Хмельницької АЕС на європейську енергосистему з кредитуванням завершення будівництва блоків з боку європейських банків під заставу електроенергії, що буде реалізована на європейському ринку. Доцільно нагадати, що «Енергоатом» у той час довго працював з профіцитом потужностей, блоки АЕС були розвантажені, або взагалі простоювали. На жаль, цей проєкт не був реалізований, а навколо питання добудови хмельницьких блоків занадто багато спекуляцій.

У грудні 2023 року «Енергоатом» підписав угоду з Westinghouse Electric Company про постачання обладнання для енергоблока №5 Хмельницької АЕС, де планується встановити реактор АР-1000 виробництва Westinghouse. Можливо, будуватимуть «під ключ», тобто використовуватимуть лише імпортоване обладнання?

До тих пір, поки не буде пройдена встановлена законодавством процедура організації будівництва енергоблоків АЕС, укладати будь-які угоди про постачання обладнання передчасно. Звичайно, якщо метою такої угоди не є наміри про введення нових атомних блоків, тоді можливо все. Щодо видів будівництва, тут є варіанти, включаючи варіант будівництва «під ключ». Це повинно бути відображено в контракті на реалізацію проєкту. У цьому документі повинен бути визначений рівень локалізації, або іншими словами рівень участі в проєкті українських компаній. Мені б дуже хотілося, щоб рівень локалізації для нас був максимально високим, що сприяло б збереженню та розвитку в цілому всього атомно-промислового комплексу держави.

Чи потрібно в країні, де будуються і діють ядерні енергоблоки, щоб АЕС опиралися на власний інжиніринг та атомне машинобудування? Щоб 70% обладнання вироблялося у власній країні. Чи зможе підрозділ «Енергоатома» «Атомпроектінжиніринг» взяти на себе будівельно-монтажні та пусконалагоджувальні роботи при будівництві нових енергоблоків АЕС?

Світовий досвід показує, що державі, яка вирішила збудувати у себе атомну електростанцію, зовсім не обов’язково мати власне виробництво обладнання для АЕС. У Європі є багато таких прикладів у тій же Фінляндії, Румунії, Іспанії і т.д. Однак держава-новачок у сфері атомної енергетики зобов’язана створити у себе інфраструктуру, спрямовану на забезпечення ядерної, радіаційної та інших видів безпеки. Україна, як один зі світових лідерів в області атомної енергетики, таку структуру має. Україна має цілу низку унікальних підприємств, без яких навряд чи був би можливим успіх в добудові енергоблоків на Хмельницькій та Рівненській АЕС. А ще у виконанні величезного комплексу робіт задля підвищення рівня безпеки енергоблоків так звані пост-Фукусімські заходи, а також в продовженні термінів експлуатації блоків, у яких вичерпався проєктний ресурс. Важливо для країни, щоб усі ці підприємства були задіяні в будівництві нових атомних енергоблоків.

Важливо зазначити, що одним з напрямків діяльності «Атомпроєктінжинірингу» окремого підрозділу «Енергоатома», створеного в 2008 році якраз і є забезпечення інженерного супроводження, проєктування ядерних установок, організація виконання будівельно-монтажних та пусконалагоджувальних робіт при будівництві нових енергоблоків АЕС. Але чи спроможний нинішній «Атомпроектінжиніринг» справитися з функціями замовника будівництва блоків? Проблема не лише в забезпеченості достатньою кількістю кваліфікованого персоналу. На жаль, останнім часом «Атомпроектінжиніринг» частіше на слуху лише у зв’язку з гучними скандалами.

Великі сподівання «Енергоатом» покладав на Новокраматорський завод важкого машинобудування (Краматорськ), «Азовмаш» (Маріуполь), харківський «Турбоатом». Тепер на ці заводи, мабуть, покладатися не варто аж до повної перемоги?

На превеликий жаль, наша держава змушена воювати за незалежність з російським агресором. Безумовно, це не могло не відобразитися на ситуації в атомній енергетиці і в атомній галузі в цілому… Найпотужніша в Європі Запорізька АЕС опинилася на тимчасово окупованій території. Ми втратили контроль над деякими галузевими підприємствами (підприємства, які виробляли продукцію для атомної енергетики «Главком»), я впевнений, що тимчасово.

До прикладу, «Сєвєродонецьке науково-виробниче об'єднання «Імпульс» один із виробників найскладніших систем контролю й управління для атомних електростанцій опинився на окупованій території. Але підприємство відродилося, як птаха Фенікс, і тепер продовжує працювати у вільній від окупантів Україні.

І що найголовніше зберігся та продовжує працювати колектив підприємства! Честь і хвала.

Чи дійсно всі українські АЕС з реакторами ВВЕР-1000 та ВВЕР-440 вже працюють на американському паливі Westinghouse?

Наскільки мені відомо, поки що не всі блоки атомних електростанцій України працюють на паливі компанії Westinghouse. Але головне, що ми домоглися ліквідації монополії Росії в забезпеченні ядерним паливом як блоків з реакторами ВВЕР-1000, так і двох блоків РАЕС з реакторами ВВЕР-440. Ми позбавили агресора не лише можливості шантажувати Україну та фінансувати війну проти нас за наші ж гроші, а й тепер на базі нашого досвіду й інші держави, що експлуатують атомні електростанції, споруджені за російським проєктом, відмовляються від російського ядерного палива та переходять на паливо Westinghouse.

Втішно усвідомлювати, що в особі компанії Westinghouse ми маємо надійного та дружнього партнера, який протягнув нам руку допомоги у важку хвилину.

У 2023 році Централізоване сховище відпрацьованого ядерного палива (ЦСВЯП) прийняло перші 13 контейнерів з відпрацьованим ядерним паливом з трьох українських АЕС. Чи можна вважати, що Україна повністю позбулася залежності від Росії у зберіганні відпрацьованого ядерного палива?

Питання постачання свіжого ядерного палива та вивезення відпрацьованого є критично важливим для забезпечення стабільної та надійної роботи АЕС. Американська компанія Westinghouse допомогла вирішити питання зі свіжим ядерним паливом. А у співдружності з іншою американською компанією Holtec було збудовано та введено в експлуатацію Централізоване сховище для відпрацьованого ядерного палива. Нагадаю, що Запорізька АЕС має своє власне сухе сховище для відпрацьованого ядерного палива. Тобто є підстави вважати, що обидва питання стосовно ядерного палива успішно вирішені.

Яка нині ситуація на ЗАЕС, що відбувається з персоналом станції за вашими даними?

Ситуація з персоналом на Запорізькій АЕС у мене викликає серйозну стурбованість. Хочу торкнутися найбільш важливого для безпечної експлуатації станції питання ліцензованого персоналу, тобто персоналу, що має державну ліцензію регулюючого органу на право управління ядерною установкою. Нормативний документ Державної інспекції ядерного регулювання України вимагає, щоб на блочному щиті керування АЕС в будь-якому режимі експлуатації енергоблоку одночасно має знаходитися не менше двох спеціалістів, які мають ліцензію на право управління ядерною установкою. Переважна більшість ліцензованого персоналу категорично відмовилася співробітничати з окупантами, і тому припинила працювати. У зв’язку з чим вимоги державної інспекції не можуть бути виконані. У результаті забезпечення ядерної та радіаційної безпеки на станції піддається серйозній загрозі. Я вже не говорю про морально-психологічний стан персоналу, який фактично проживає в умовах гетто.

Персонал, який нині перебуває на станції, не проходить необхідну підготовку та підтримку своєї кваліфікації, втрачає навики, тому не в змозі забезпечувати необхідну якість роботи. Станція гостро потребує поставок запасних частин, витратних матеріалів, комплектуючих. Мало ймовірно, що в повному обсязі виконуються всі заходи, необхідні для безпеки АЕС. Російські варвари не дотримуються умов ліцензії Державної інспекції ядерного регулювання України, яка допускає експлуатацію блоків виключно у холодному стані, та періодично переводять блоки в гарячий стан. У таких умовах відбувається деградація обладнання, і таке враження, що росіяни працюють за принципом «після нас хоч потоп». Залишається сподіватися, що закладений Україною запас міцності ЗАЕС є достатнім для того, щоб попередити трагічний розвиток подій.

«Енергоатом» заявив про виконання на 100% зобов’язань з компенсації різниці між ринковою вартістю електроенергії та її вартістю для населення за 2023 рік на суму 128 млрд грн. Чи вистачає коштів на підвищення безпеки ядерних енергоблоків?

Коли ми торкаємося теми безпеки АЕС, потрібно розрізняти такі поняття як дефіцит безпеки та підвищення рівня безпеки. Дефіцит безпеки є невідповідністю між реальним станом об’єкта та вимогами, які визначені правилами, нормами та стандартами з безпеки. Безумовно, дефіцити безпеки АЕС повинні ліквідовуватися в найкоротші терміни, визначені відповідною ліцензією на експлуатацію блоку або АЕС в цілому. Тому організація-експлуатант зобов’язана в першу чергу виділяти необхідні ресурси для ліквідації дефіцитів безпеки. Щодо підвищення рівня безпеки, так це напрямок діяльності експлуатанта має постійно здійснюватися на усіх етапах життєвого циклу АЕС. Атомники кажуть, що безпека потрапляє під загрозу, якщо вважати, що всі питання, по’вязані з безпекою, вже вирішені.

На вашу думку, чи дійсно корпоратизація «Енергоатома» покращить ефективність та прозорість управління компанією, сприятиме залученню інвестицій в атомно-енергетичну галузь?

До прийняття рішення про перетворення «Енергоатома» в акціонерне товариство, компанія була чи не єдиним у світі державним унітарним підприємством, що експлуатує АЕС. Це значно обмежувало можливості АЕС в подальшому розвитку та підвищенні ефективності діяльності. Доцільно згадати, що корпоратизація «Енергоатома» була однією з умов надання кредиту Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) та Євроатома (Європейської спільноти з атомної енергії ) на підвищення рівня безпеки АЕС України. Нині рішення про створення акціонерного товариства на базі «Енергоатома» законодавчо оформлено. Залишається сподіватися, що подальші кроки, в тому числі з формування керівних органів АТ «Енергоатом», дозволить покращити діяльність компанії.

Наталка Прудка, «Главком»

30 січня Національна комісія зі стандартів державної мови розпочала проведення іспитів на рівень володіння державною мовою (для виконання службових обов’язків), а наступного дня було відкрито реєстрацію на іспит для осіб, які мають намір набути громадянство України.

Цього року оновилися іспити для держслужбовців. Тепер вони триватимуть не 30 хвилин, як раніше, а цілу годину, до них повернулися завдання «Слухання» і «Письмо», які раніше були викинуті. За інформацією Комісії, наразі іспит складають у 42 уповноважених установах.

На лютий 2024 року зареєструвалося вже близько 6 тис. осіб.

За українським законодавством, держслужбовці в обов’язковому порядку повинні володіти рівнем української мови не нижче рівня С1, а для претендентів на громадянство достатньо середнього рівня В1.

У 2022 році навколо діяльності Комісії стався скандал. Деякі її члени висловила недовіру тодішньому керівництву на чолі з Орисею Демською. Причина порушення головою та окремими членами Комісії, через що опоненти Демської відмовилися погоджувати сертифікати на рівень володіння мовою понад 3 тис. претендентів. (18 січня 2022 року мало відбутися голосування Комісії за те, аби 3015 осіб отримали сертифікати за результатами складання іспиту на рівень володіння державною мовою, але воно не відбулося).

Нинішня очільниця Комісії Юлія Чернобров підтверджує: вона з колегами тоді виявила порушення, тому й відмовилися голосувати. Проте які саме це порушення, Чернобров не деталізує. Її колега Володимир Мозгунов заявив про причетність до того, що відбувається міністра освіти і науки України Сергія Шкарлета. Натомість Орися Демська назвала слова Мозгунова «наклепом і провокацією проти міністра» і звернулася до Генпрокуратури, Нацполіції, а також закликала Кабмін провести внутрішнє розслідування.

Як повідомили «Главкому» в Комісії, нині продовжується слідство з приводу роботи попереднього керівництва у 2021-2022 рр. У підсумку Кабмін своїм розпорядженням 19 квітня 2022 року звільнив Орисю Демську із посади очільниці Комісії. Після цього певний час Комісію очолював Володимир Моргунов, потім головою було призначено Юлію Чернобров.

В інтерв’ю «Главкому» Юлія Чернобров розповіла, який вигляд мають нові іспити щодо визначення рівня володіння українською мовою, хто з міністрів уже має мовний сертифікат, а також вперше прокоментувала скандал, який стався у 2022 році.

Пані Юліє, зараз відбувається повне оновлення системи іспитів на рівень володіння мовою. Що це за зміни, для чого вони потрібні? Невже система, яка діяла до останнього часу, виявилася такою неефективною?

Комісія підготувала зміни до порядку, який був схвалений ще в 2021 році (рішення Комісії від 13.05.2021 №20). Саме цей документ встановлює критерії оцінювання усної та письмової частин іспиту, його тривалість, форми нарахування балів й обчислення загального результату тощо. Іспит, який ми зараз запускаємо, буде дещо відрізнятися від того, який відбувався у проміжку від серпня 2021 року до грудня 2023 року. Але оновлений формат іспиту однак не означає повернення до зразка 16 липня 2021 року, коли Комісія почала працювати.

Коли Комісія у 2021 році розпочала перевірки рівня володіння державною мовою, необхідного для набуття громадянства чи зайняття визначених законами посад, структура обох іспитів (і для виконання службових обов’язків, і для набуття громадянства) відповідала вимогам Загальноєвропейських рекомендацій з мовної освіти: вивчення, викладання, оцінювання (Common European Framework of Reference for Languages: Learning, Teaching, Assessment), була комплексною, охоплювала чотири види мовленнєвої діяльності й давала можливість особі показати свою вправність у читанні, письмі, розумінні на слух та говорінні. Такий іспит тривав 120 хвилин. Мережа уповноважених установ ще тільки формувалася, місць бракувало.

Потім надійшло доручення від уряду тривалість іспиту скоротити зі 120 до 30 хвилин. Це було складне для нас завдання, адже потрібно було повністю переробити іспит та нормативні документи. Комісія впоралася з таким завданням і від серпня 2021 року, а також упродовж 2022 2023 років державні службовці складали скорочений іспит. Скорочення відбулося за рахунок письмової частини. З іспиту було вилучено частини «Слухання» і «Письмо». Через це, як на мене, люди складали неповний іспит. Так не можна абсолютно достовірно встановити рівень володіння державною мовою.

Хто «спустив» доручення скоротити і з яких причин?

Причин було декілька. По-перше, незначний штат апарату в Комісії (що залишається проблемою й до сьогодні), по-друге незначна на той час кількість уповноважених установ у регіонах, які би могли організувати проведення іспиту. По-третє, тоді саме відновили конкурси на посади державної служби, що були призупинені через пандемію. Отож значна кількість людей виявила бажання скласти іспит, що відповідно спричинило великі черги. Ніхто тоді не зміг взяти на себе відповідальності, щоб відтермінувати подання сертифіката про рівень володіння державною мовою хоч на місяць-два, яких могло вистачити для розширення системи уповноважених установ. Комісії було дуже важко тоді забезпечити систематичну роботу. Через шквал скарг на неможливість скласти іспит, урядом було ухвалено рішення скоротити час іспиту, щоб збільшити кількість іспитових сесій. Я це все знаю з власного досвіду, бо на той час я була членом Комісії.

Скорочення часу не позначилося на якості іспиту, але знизило його інформативність щодо діапазону комунікативних навичок претендента у всіх видах мовленнєвої діяльності. Це сталося через те, що було обмежено діапазон тестових завдань, які дозволяють оцінити рівень умінь претендента дотримуватися більшості норм культури української літературної мови. Вилучення частин «Слухання» й «Письмо» унеможливило оцінювання рівня вправності претендента щодо розуміння мовлення на слух та висловлення власної думки у письмовій формі. Тому встановлені на основі «скороченого» іспиту рівні володіння державною мовою лише обмежено корелювали із вимогами вже згадуваних Загальноєвропейських рекомендацій з мовної освіти.

Це аж ніяк не означає, що можна поставити під сумнів здатність вільно володіти державною мовою тих громадян України, які отримали відповідний сертифікат державного зразка. Але претендувати на визнання такого іспиту з боку ALTE (Європейської асоціації екзаменаційних рад) та претендувати на повноправну участь української мови в цій організації поки що не доводиться.

Для іноземців та громадян України іспити відрізнялися. Іноземці після успішного складання 2,5-годинного іспиту отримують сертифікат серії УМІ («українська мова як іноземна»). Для того, щоби претендувати на набуття громадянства України їм достатньо засвідчити середній рівень першого ступеня володіння державною мовою.

Для осіб, які претендують на зайняття визначених законом посад, вільне володіння державною мовою визначено в Законі України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» як обов’язок. Закон передбачає дві можливості, як це зробити (відповідно до статті 10): або за допомогою сертифіката, який видає Національна комісія зі стандартів державної мови за результатами складеного іспиту, або за допомогою документа про повну загальну середню освіту за умови, що такий документ підтверджує вивчення особою української мови як навчального предмета (дисципліни).

У Законі також визначено (стаття 10, частина друга) посади, під час зарахування на які виключною вимогою є подання сертифіката, і посади, на які рівень володіння державною мовою підтвердити документом про освіту (стаття 10, частина третя). Однак важливо розуміти, що державний сертифікат про рівень володіння державною мовою може бути виданий тільки за результатами складеного іспиту!

Громадяни, які отримали сертифікат іншого рівня, аніж вільне володіння, не потрапляють на державну службу. Вони можуть повторно скласти іспит, але лише через чотири місяці.

Деталізуйте, з яких завдань складався і складатиметься іспит?

Структура іспиту визначена у постанові Кабінету міністрів «Про затвердження Порядку проведення іспитів на рівень володіння державною мовою» №409 (зі змінами). Цей документ від кінця жовтня 2023 року зазнав змін, і вже з 2024 року іспит триватиме 60 хвилин і складається з 30 тестових завдань, одного письмового та одного усного завдання.

У тесті претендентові запропоновано виконати різні завдання, які перевіряють вміння дотримуватися культури мови, повністю розуміти прочитаний текст, аналізувати й інтерпретувати висновки та висновки автора. Письмове завдання відкритого типу передбачає створення тексту на задану тему. Це завдання перевіряє вміння письмово створювати текст відповідно до мети та завдань спілкування. Під час виконання письмової частини іспиту претендент має двічі прослухати короткий текст, у якому буде окреслена проблема, зреферувати почуте і письмово висловитися щодо проблеми.

Усна частина іспиту передбачає виголошення монологу на одну з обраних тем. Претендент має продемонструвати вміння усно формулювати думку відповідно до мети та завдань спілкування.

Іспитова робота формується методом довільного вибору завдань із Банку завдань. Так само теми для письма і говоріння випадають зовсім непередбачувано. Ніхто не знає, які завдання отримає. Навіть в одній іспитовій аудиторії кожен претендент має свій унікальний варіант.

Скільки людей склали іспити з моменту створення Національної комісії зі стандартів державної мови? Скільки провалили і перескладали пізніше?

У 2023 році іспити склали 71,9 тис. людей. Серед них 722 людини, які претендують на громадянство. Деталі ось у табличці.

Упродовж 2021 року було видано 84 285 сертифікатів. З 24 лютого 2022 року по грудень 2023 року 130 тис. Всього за весь час трохи більше 220 тис.

Комісія не веде обліку тих претендентів, які відповідно до закону з метою отримання державного сертифіката вперше, або задля підвищення підтвердженого рівня володіння державною мовою можуть повторно складати іспит на рівень володіння державною мовою необмежену кількість разів, але не частіше одного разу на чотири місяці.

Рівень С1 і С2, який претенденти отримали на іспитах за 30 хвилин відрізнятиметься від рівня С1 і С2, який претенденти здобуватимуть на іспиті у 60 хвили? І якщо рівень у тих, хто складав іспит за 30 хвилин буде нижчим, чи є це проблемою? Чи потрібно людям буде перескладати за новою системою?

Претенденти, які складали 30-хвилинний іспит, не мусять знову складати іспит, перескладання за новими правилами поки що не передбачене. Варто сказати про те, що іспит на рівень володіння державною мовою, це лише етап у професійному становленні будь-якої особи. Рівень володіння мовою не встановлюється раз і назавжди. Результат іспиту відображає мовленнєву компетентність особи на день складання іспиту. Усе інше залежить від тих зусиль, які особа докладатиме для того, щоб підтримувати своє уміння застосовувати державну мову для виконання службових обов’язків на високому рівні. Мова це той інструмент, який потрібно підтримувати в «робочому» стані постійно.

Розумієте, ми можемо іноземну мову вивчити за рік чи два. А свою мову треба вчити все життя. Це я до того, що незалежно від іспиту, мову потрібно вдосконалювати. Те, що взагалі цей іспит закладений у законі, і те, що його вдалося запустити і розвивати далі, це значна перемога україноцентричних сил, і це дуже добре.

Наведу вам дуже гарний приклад того, як високопосадовці, які склали іспит у минулому, нині послуговуються мовою. Заступник одного з міністрів, дозвольте не називати ім’я, на іспиті без особливих проблем виконав завдання, записав чіткий і змістовний монолог. А я була присутня на одному з його публічних виступів і занотувала: «Наша команда спрямована на антихаразмент-політику. Ми розробили гайд по комунікаціях та систему бенефітів та ідемо за принципом ad hoc реагування на проблеми. А проблем багато. В умовах війни працівники релокуються і релокуються не самі, а з родинами». І і далі ще був текст.

Я вірю, що і ця конкретна людина, і будь-який інший чиновник цілком можуть скласти іспит на рівень володіння державною мовою, але ж це не означає, що отримання сертифіката гарантує, що після складання іспиту ця особа буде постійно дотримуватися норм культури мови, а не послуговуватися засміченою мовою! Значна і невиправдана кількість іншомовних слів аж ніяк не свідчить про досконале володіння іноземними мовами, переважно це означає, що особа не володіє державною мовою і часто є ознакою інтелектуальних лінощів. Легше вжити чуже, ніж пошукати свого відповідника. А про це також зазначено у законі, який утверджує сприяння розвиткові української мови через вживання замість іншомовних слів українських відповідників.

Отже, виходить, що до сьогодні Національна комісія зі стандартів державної мови «випускала» претендентів на державні посади з сумнівним рівнем володіння мовою. Хтось за це має відповідати? Де гарантія, що з новими правилами ситуація зміниться?

Ще раз наголошу: скорочення часу не позначилося на якості іспиту. Це був складний період заснування і становлення Комісії як колегіального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом. Ми подолали цей шлях. Я дуже добре пам’ятаю, коли іспит запускали, який був страшний ажіотаж і які були негативні відгуки: «придумали», «кому це треба?», «лише щоби створити людям купу проблем!». Натомість сьогодні до іспитів люди налаштовані зовсім по-іншому. До речі, для багатьох категорій держслужбовців в умовах воєнного стану не обов’язково зараз складати іспит. Але попри це люди самі з власної ініціативи йдуть складати!

Ми розуміємо, що мали би від самого початку розвивати цей іспит. І для нас самих як для філологів було дуже боляче, що довелося просто для збереження іспиту, прибрати письмову його частину. Тобто це був вимушений крок. У кінці 2022 року ми отримали зауваження від Уповноваженого із захисту державної мови про те, що іспит, який не містить письма, не можна назвати повноцінним. Тож ми у Комісії докладали усіх зусиль, аби повернути письмову частину і щоби загалом покращити іспит та створити претендентам умови, в яких вони повніше зможуть виявити свої уміння.

Ось ці майже 72 тис. тих, які склали іспит, це багато? Яка це частина від загальної кількості службовців, які його повинні скласти?

На жаль, досі побутує в суспільстві думка, що іспит на рівень володіння державною мовою це іспит для державних службовців. Стаття 9 Закону містить повний перелік тих, хто зобов’язаний вільно володіти державною мовою і застосовувати її під час виконання службових обов’язків. І це не тільки державні службовці. І ще: іспит це не засіб покарання чи тиску. Це інструмент заохочення до підвищення рівня володіння держаною мовою.

Визначити, чи потрібно посадовій особі складати іспит має його працедавець. Якщо працедавець вимагає сертифікат про рівень володіння державною мовою, тоді відправляє службовця складати іспит. Серед тих, хто в нинішніх умовах складає іспит, є багато працівників Національної поліції, прокуратури, а також судді, очільники закладів освіти, викладачі. Чи вони складають іспит з власної ініціативи, чи на вимогу керівництва, Комісія інформації не має.

В інтерв’ю «Главкому» професор Павло Гриценко розкритикував установи, які були уповноважені Комісією на проведення іспитів раніше на предмет чистоти їхньої роботи. Як ви перевіряєте їхній рівень підготовки і де гарантія, що там немає хабарництва?

Хочу пояснити, як усе відбувається. Ми уповноважуємо установу, яка надає нам перелік претендентів на виконання функцій інструктора та екзаменатора, яких Комісія затверджує на засіданні. Екзаменатори не знають, чий монолог чи письмова робота потрапить їм на оцінювання і ніяк не можуть вплинути на це. Перевірку та оцінювання завдань відкритого типу (переказу чи монологу) здійснюють екзаменатори, яких шляхом випадкового вибору обирає інформаційно-комунікаційна система із переліку екзаменаторів Комісії, в якому на сьогодні є 153 особи. Робота на оцінювання потрапляє зашифрованою. Звісно, там, де є людський фактор, може бути все. Тому серед вимог до облаштування іспитової аудиторії є забезпечення відеоспостереження за перебігом іспиту. Якщо комусь стає відомо про те, що десь є порушення Порядку проведення іспитів, то така особа має можливість звернутися до правоохоронних органів. Від 2022 року ми запровадили в іспитових аудиторіях відеотрансляцію. Відповідальні особи від Комісії мають доступ до трансляцій наживо.

Якщо екзаменатор запідозрив претендента в недоброчесності, він виставляє нулі за всі завдання у спеціальному протоколі. Звісно, є претенденти, яким ми відмовляємо у виданні сертифіката саме на підставі порушення доброчесності. І тоді виникає запитання до уповноваженої установи і до інструктора, який супроводжував перебіг іспиту, тому що дотримуватися правил повинні усі, а особливо інструктори, які безпосередньо контактують із претендентами.

А скільки цих відмов? Чи були серед них відомі публічні відомі люди?

Є рішення про відмову через недотримання Порядку проведення іспитів. До повторного складання раніше, ніж через чотири місяці Комісія своїм рішення допускає тих претендентів, які мали технічні труднощі під час складання іспиту, як-от: сигнал тривоги, вимкнення електроенергії чи погана якість інтернету не дали можливості завершити іспит. Наприклад, одного дня у грудні 2023 року в Одесі вимкнули світло на весь день, саме коли в уповноваженій установі було заплановано багато сесій іспиту. Усім претендентам запропонували прийти іншого дня, після відновлення зв'язку. Іспит також переривають на час повітряної тривоги у регіонах чи по всій Україні. Неабияким викликом для апарату Комісії є ситуація, коли триває іспит по всій Україні, а в Києві лунає сигнал повітряної тривоги. Відповідно до норм відповідальна особа від апарату Комісії має все зупинити та йти в укриття. Однак часто робота в Комісії триває, бо інакше проведення іспитів в інших регіонах буде постійно під загрозою зриву. На жаль, для Комісії не передбачені регіональні представництва, які б могли в таких випадках підстрахувати київський офіс.

В інтерв’ю «Главкому» попередня очільниця Комісії зі стандартів державної мови Орися Демська казала, що за годину роботи екзаменатор отримував 120 гривень, інструктор 70 грн. Який порядок цифр зараз?

У постанові про Порядок проведення іспитів на рівень володіння державною мовою уряд продемонстрував, що піклується про фахівців, долучених до проведення іспиту, адже передбачено зміну оплати для екзаменаторів та інструкторів. Якщо раніше була фіксована сума відшкодування, то з 2024 року винагорода прив’язана до прожиткового мінімуму. Це набагато краще, бо враховується також інфляція. Від наведених Вами цифр нині удвічі збільшена плата за годину роботи. Щодо наших екзаменаторів, то це гарні викладачі з університетів, які пройшли навчання. Серед них дуже багато і кандидатів, і докторів філологічних наук. Їм цікава ця робота. Вони дуже відповідальні та ретельні, розуміють, що їхня робота сприяє посиленню ролі української мови в державі, спричиняє позитивні тенденції в суспільній свідомості.

А як відбувається перевірка робіт? Які є критерії і гарантія об’єктивності?

Перевірка є подвійною і відбувається за чітко визначеними критеріями. На фінальному етапі відповідальна особа від Комісії формує підсумковий електронний протокол. Натомість, якщо є значна розбіжність у висновках двох екзаменаторів щодо перевірки, тоді Комісія з’ясовує причини. Зазвичай буває так, що оцінки екзаменаторів різняться не більше, ніж на 1 бал. Це не критично. Це свідчить про однакові підходи екзаменаторів до оцінювання. Також це означає, що усі претенденти в рівних умовах. От у цьому і полягає наше завдання, аби всі були в однакових умовах, рівний доступ до можливостей, особливо тепер, в умовах війни.

Результат іспиту встановлюють у такому співвідношенні: за тестові завдання 40% у загальному результаті, за письмо 30%, за усну частину також 30 %.

Упродовж декількох останніх місяців наша Комісія підготувала низку дуже важливих документів, яких до цього не було. Зокрема, це Положення про створення спеціальних умов для складення іспиту на рівень володіння державною мовою. Наприклад, людина з інвалідністю хоче скласти іспит. Вона реєструється через електронний кабінет, у якому є можливість зазначити про свої потреби. Комісія розглядає такий запит і пропонує уповноважену установу, або перелік таких закладів, які змогли би задовольнити потреби претендента з інвалідністю. Перед Новим роком був перший випадок, коли людина складала іспит із допомогою сурдоперекладача. До речі, сьогодні є нагальна потреба затвердити стандарти української жестової мови, але це тема іншої розмови.

Який у вас штат, чи достатньо працівників?

Мені б не хотілося починати скаржитися… Штат Комісії 29 осіб, дев’ять це безпосередньо члени Комісії, 20 співробітники апарату. Уже другий рік Комісія здійснює повноваження у складі семи членів Комісії. Це суттєво! Є вакансії в апараті. Це переважно завідувачі секторів. Ситуація ускладнена тим, що відновлені спецперевірки до органів влади тривають дуже довго, доводиться чекати не один місяць на відповіді на запити щодо претендентів на посади. А це не дозволяє оформити людей на роботу. Скажімо так, нам дуже важко. Наприклад, співробітник нашого апарату не має права навіть захворіти, бо його просто немає ким замінити навіть тимчасово. Сьогодні у нас працюють чотири співробітники у мовному відділі, двоє у секторі організаційного забезпечення, двоє у бухгалтерії і по одному в юридичному секторі та управління персоналом. І все.

Ми є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, але навіть базові функції не можемо забезпечити. Історія про збільшення штатної чисельності Комісії триває з 2021 року. Є низка резолюцій негайно вжити заходів і надати додаткові штатні одиниці. Але вони досі залишилися нереалізованими. Відповідно до покладених на Комісію завдань, вона має налічувати не менш як 50 осіб. Також, є постанова Кабміну про Національну комісію зі стандартів державної мови (2019 р.), положення якої передбачає надання Комісії приміщення. Але і це на сьогодні відповідальні за виконання проігнорували. Це приміщення, у якому ми з вами перебуваємо, ми орендуємо.

Хочу зауважити, що ми не винятково іспитова комісія, і маємо ще й інші повноваження, визначені в Законі України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Наразі Комісія готує методичні рекомендації підготовки оформлення проєктів нормативно-правових актів Кабміну з дотриманням стандартів державної мови. Є велика проблема: практично усі нормативні документи не є українськими за своєю суттю. Тобто це російські документи, просто перекладені українськими словами. У них синтаксис неукраїнський. Ми усвідомлюємо чому так сталося, адже багато років на українську мову штучно натягували російську. Справочинство, на жаль, переважно не відповідає нормам української мови. Тому вважаємо, що ми повинні починати роботу зверху, аби документи у нас були саме українські, а не погано перекладені.

Для якісного функціонування Комісії потрібне достатнє фінансування. Яким воно було, яким є, скільки передбачено?

Наприкінці 2023 року в Комісії відбулася класифікація посад. Кошти передбачені тільки на зарплати тих посадовців, що працюють зараз. З одного боку, в Комісії є вакансії і нам дуже потрібні люди, а з іншого коштів під ці вакансії немає. Також є проблеми, спричинені колізіями в нормативних актах. Наприклад, керівництво апарату у постанові визначено як категорію А, а відповідно до профільного закону, який регулює нашу діяльність, це сприймаємо як категорію Б. То за якою категорією зарплати нашим працівникам мають нараховувати, поки незрозуміло.

Президент, прем’єр, члени уряду іспит складали вже? У них є сертифікат?

Кожна людина може перевірити інформацію про осіб, які склали іспити, в реєстрі сертифікатів. Це відкрита інформація, яка міститься у нас на сайті, достатньо ввести ім’я і прізвище. Зробити це може будь-хто, і ви зокрема!

От давайте перевіримо президента. Уведімо слова «Зеленський Володимир Олександрович»…

Система видає відповідь «Сертифікат за вашим запитом не знайдений».

Дениса Шмигаля в системі також немає. Натомість ви знайшли Рустема Умєрова, міністра оборони…

Це означає, що він склав іспит. Сертифікат йому видано 7 вересня 2023 р. Отже, нові члени уряду, які приходять, а Рустем Умєров відносно недавно прийшов, уже складають іспит перед тим, як обійняти посаду.

Покажіть на прикладах зразки іспитів, які тривали 30 хвилин і ті, які триватимуть 60 хвилин.

Зразок іспитової роботи для іспиту, який триватиме 60 хвилин, ви можете переглянути на нашому сайті. Усі завдання, які є в іспиті, не перевіряють у вас знання правил. Тобто ми не просимо ідентифікувати, який це тип речення, складне, складнопідрядне чи складносурядне. Іспит перевіряє, як ви володієте мовою. Це важливо. Хотіла би додати, що нині маємо проблеми з пошуком уповноважених установ для проведення іспитів у Чернівцях і Хмельницькому. Сподіваюся, невдовзі проблему вирішимо.

Пані Юліє, у 2022 році у Комісії стався скандал. Частина Комісії фактично пішла проти голови. Тоді ЗМІ писали про «рейдерське захоплення» Комісії з боку тих, хто пішов проти керівниці. Частина Комісії звернулася до Генпрокуратури, ДБР, Нацполіції. Були порушені справи? На якій вони стадії? У якому статусі члени Комісії у цих справах зараз? Чи відбуваються якісь слідчі дії?

Жодного скандалу в Комісії у 2022 році не було, був робочий процес, який відповідав регламентові засідань Комісії. Деякі медіа зробили на цьому собі рейтинг. Це їхня справа і їхнє ставлення до журналістської етики. Можу запропонувати вам з усіх питань щодо судових позовів, проваджень, відкритих чи закритих справ звернутися до відповідних органів. Про усі порушення повідомлено до відповідних органів. Єдине, що можу сказати, що періодично до нас приходять запити на інформацію і ми надаємо її відповідно до законодавства України.

Ще хочу наголосити, що будь-яку людину не можна звинувачувати, допоки немає рішення суду. Надавати оцінку діям чи бездіяльності конкретних посадових осіб мають уповноважені органи. Знаєте, я не хочу, щоб наше інтерв’ю зводилося до проблем, які були у 2021 році. Ви перший журналіст, який поставив запитання про те, що відбувалося два роки тому… На тлі того, що переживає Українська держава зараз, це не є першочерговим завданням. Ми вистояли, ми працюємо і віримо в перемогу. А історія розставить акценти.

Чому порушення побачили саме у січні 2022 р. А раніше порушень не було, чи ви з колегами про них просто нічого не казали?

Більшість членів Комісії працювали на результат, бо запровадити такий великий проєкт у межах усієї держави та ще й в умовах пандемії за рік це навіть тепер виглядає майже нереальним. На жаль, ми не могли охопити своєю увагою всього, що й створило умови для порушень, про які ми навіть не могли уявити собі. У членів Комісії упродовж тривалого часу не було навіть доступу до системи електронного документообігу, вони ніяк не впливали на зовнішні зносини Комісії з іншими органами виконавчої влади, не мали повної інформації про розпорядження уряду. Нас ознайомлювали тільки з тим, що вважали за потрібне. Виходила дивна ситуація: держслужбовці категорії «А» без доступу до документообігу. Доступ був лише у голови Комісії і керівництва апарату.

А чому не били у дзвони тоді?

Ми до останнього сподівалися, що ми єдина команда, яка зможе вирішити всі проблеми, що поставали в процесі становлення Комісії. Але коли наші спроби налагодити комунікацію (як не дивно це звучить від філолога) і порозуміння всередині колективу не дали результатів, а навпаки суперечності між керівництвом Комісії та членами Комісії щоразу більше поглиблювалися, ми відмовилися «сліпо» і «навмання» виконувати розпорядження, не проголосувавши 18 січня 2022 року за наперед підготовлене рішення, яке суперечило заявленій раніше позиції щодо відкритості й прозорості в іспитовому процесі… От тоді почалася сильна кампанія із дискредитації незгодних з керівництвом членів Комісії. Чого ми тільки не вислухали на свою адресу, у чому тільки нас не було звинувачено… На жаль, до цього долучилися й деякі медіа та посадові особи різного рівня.

Кожен із нас публічно відстоював своє право на доступ до повної і достовірної інформації, на підставі якої Комісія голосує й ухвалює рішення. Ми звернулися насамперед до міністра освіти й науки, який за законом спрямовує та координує діяльність Комісії. Міністерство провело низку зустрічей і нарад із повним складом Комісії. Наскільки мені відомо, було навіть розпорядження про притягнення декого із держслужбовців Комісії до дисциплінарної відповідальності. Але воно залишилося нереалізованим. Скажу коротко: ми досі пожинаємо «діяльність», яка була у 2021 році, ми досі виправляємо помилки 2021 року, а це забирає багато сил і часу, якого не вистачає на забезпечення всіх напрямів роботи Комісії. Однак ми переконані, що наша діяльність не є даремною, що ми вистоїмо і перед зовнішнім ворогом, і перед внутрішніми недоброзичливцями.

Михайло Глуховський, «Главком»

В Україні запроваджені нові іспити щодо визначення рівня володіння державною мовою для держслужбовців і претендентів на отримання громадянства. Необхідність таких змін викликана тим, що рівень володіння українською у високопосадовців сьогодні викликає чимало запитань і у фахівців-філологів, і в простих громадян.

«Мовлення багатьох ораторів залишає сумне враження: неукраїнська вимова звуків, збіднений «казенний» словник, неукраїнський синтаксичний лад висловлювань, росіянізми…», каже директор Інституту української мови Павло Гриценко.

У Національній комісії зі стандартів державної мови, яка займається організацією проведення іспитів, сподіваються, що нова система ефективніше визначатиме рівень володіння мовою. Адже, по-перше, тривалість іспитів зросла з 30 до 60 хвилин, а по-друге, у кращий бік змінилося наповнення завдань.

«Главком» продовжує спецпроєкт «Про мову». Його автором є професор Гриценко. Третій випуск присвячено мові нашої влади. Якою вона є і чому держслужбовці використовують її лише як спецодяг?

Контакти із чиновною братією залишають по собі невтішне враження: багато з них не мають належного розуміння феномену української мови, її ролі у збереженні впродовж століть українців як окремого етносу, її особливої для бездержавного народу націєтворчої та державотворчої ролі. Відсутнє розуміння специфіки взаємин української мови з іншими мовами в різний час. Не завдаючи собі труда заглиблення в лабіринти мовотворення й мовобуття нації, наші чиновники, закономірно, сповна не усвідомлюють унікальність української мовної ситуації, не можуть виявити й оцінити наявні в українській мові окремі спільні з іншими мовами лінії розвитку, не можуть доглибно пройнятися ідеєю українськоцентризму як закономірної і вкрай важливої в модерній українській історії.

І ще одна деталь. Мене вельми бентежить мовлення багатьох чиновників, яких доводиться слухати у медійному просторі після представлення ними на міжнародному рівні позиції України щодо мовного питання. Йдеться про далеку від прийнятної у таких ситуаціях і закономірно очікувану вправність у практичному користуванні українською мовою.

Українська мова це не глибинна ментальність деяких чиновників, це щось зовнішнє, «спецодяг для служби»

Мовлення багатьох ораторів залишає сумне враження, породжує небезпідставне припущення, що ці функціонери, які фахово виростали вже у незалежній Україні, коли вже було знесено заборони на читання української класики, не читали і нині не читають твори української літератури, не перебувають у силовому полі елітарної української культури, зрештою, не спілкуються постійно і природно, поза «прописаних» обов’язкових ситуацій, українською мовою. Це особливо помітно у неправильній (неукраїнській) вимові звуків, у збідненому «казенному» словникові, у неукраїнському синтаксичному ладі висловлювань, не кажучи вже про росіянізми та інші варваризми. Невтішний висновок напрошується, що українське, зокрема й українська мова, це не їхня глибинна ментальність, це щось зовнішнє, «спецодяг для служби»… На жаль.

Не вдаватимусь до ілюстрування зразками мовлення окремих високих посадовців, про що слід говорити окремо. Лише зазначу, що вивчення мовлення ключових політичних, медійних фігур, письменників, дипломатів одне із завдань мовознавців; такі проєкти успішно реалізують на багатьох кафедрах університетів, де є відповідні спеціалізації, де готують фахівців вищої кваліфікації.

Що стосується обов’язкового складання іспитів для державних службовців, то ця справа ще перебуває у стані розгортання, її провадить Комісія зі стандартів української мови при Кабінеті міністрів, яка після зміни її керівництва інтенсивно запрацювала. А до цього сертифікати на рівень володіння українською (державною) мовою держслужбовці масово отримували в університетах, де хто зміг домовитися. Як це все відбувалося здогадатися не складно, все до деталей традиційне і самозрозуміле. Якщо в останні два десятиліття в Україні з’явилася армія фальшивих докторів і кандидатів наук, а виготовлення текстів «монографій» для престижу поставлено на потік, то що вже говорити про «придбання» сертифікатів на (відповідний до розцінок) рівень володіння українською мовою?

Мовлення багатьох ораторів залишає сумне враження: неукраїнська вимова звуків, збіднений «казенний» словник, неукраїнський синтаксичний лад висловлювань, росіянізми…

Масштабний задум з атестацією держслужбовців на знання української мови перетворився у масштабну профанацію, тотальний самообман. Навести лад у цій справі завдання ближчого майбутнього, і вимагає це нових значних зусиль. Тому не викликає подиву нерозуміння нашими високопосадовцями багатьох процесів, пов’язаних зі сферою мови, їхні нерідко вбивчі заяви, оцінки ініціативи.

Скажімо, коли своїми інноваційними ініціативами політики відходять від 10 статті Конституції України, від мовного чи освітнього закону і при цьому кажуть, що такими змінами вони прагнуть досягти поступу на шляху до ЄС, це чергова облуда, груба маніпуляція! Це спроба умилостивити агресивну позицію деяких наших міжнародних опонентів, які через надумані претензії до України намагаються розв’язувати свої проблеми внутрішні і міжнародні. Йдеться, зокрема, про угорців, які переймаються ухваленням в Україні мовних та освітніх законів.

Михайло Глуховський, «Главком»

Президент України Володимир Зеленський дав інтерв'ю італійському телеканалу Rai1. Він розповів про ситуацію на фронті, окуповані території, підтримку Сполучених Штатів та подробиці щодо зміни військового керівництва нашої країни.

Пане Президенте, перш за все дозвольте подякувати вам за те, що прийняли запрошення TGU. А два роки тому почалася війна в Україні. Здається, минула ціла вічність, хоча новини надходять щодня. Я б хотів повернутися назад у часі, до початку війни, що ви відчули в ті дні, коли почалася війна.

Доброго дня, Джан Марко, дуже дякую вам, по-перше, за те, що ви тут. Тому що Україна у фокусі тоді, коли є журналісти різних країн, відомих країн, які приїжджають в Україну і розказують, що тут відбувається. І показують це своєму суспільству. І тоді люди не забувають про Україну, а значить не забувають про те, що ми боремось за спільний цінності, за мир в Європі у світі.

Ви правильно сказали: таке відчуття, що пройшла ціла вічність, а майже два роки. І я дуже ціную, що ви тут, і що завдяки вам суспільство Італії принаймні, ті глядачі, які будуть дивитися вашу програму подивитися, почують нас. І дякую, що керівництво держави, Джорджа, так само була в цьому палаці. Ви бачите, ми тут приймаємо як лідерів держав, так приймаємо і лідерів медіа, і чесно скажу вам, від початку війни я тут почав нагороджувати Героїв України, найсміливіших Героїв або близьких, які втратили своїх синів та доньок. І сьогодні саме у цей день я тут їх нагороджував. А ви кажете, які були перші дні? Перші дні точно відрізнялась…

Тоді було страшно людям. На початку було багато хаосу. Було неочікуване вторгнення ракетами вночі по українським людях, по містах. І люди були в шоці: невже так може бути, щоб так просто вбивали ракетами, катували тощо.

Зараз по-іншому. Тому що тоді люди зібралися. Ми всі зібралися і почали відстоювати свою землю, свої сім'ї. Тому що немає альтернативи. Коли тебе вбивають, треба захистити, захиститися, і це дуже проста умова. Я думаю, вона дуже зрозуміла. І хто вміє, захищався, і хто не вміє, захищався. І тільки через деякий час люди почали розуміти, що це війна з ворогом. Забудьте про те, що вчора це були сусіди і говорили про дружбу, а сьогодні вони просто вбивці.

Сьогодні країна знає, що таке війна. На жаль, багато сімей мають втрати або поранених, або близьких на фронті. Сьогодні ми не наодинці. І окрім журналістів всього світу, ми змогли об'єднати лідерів всього світу. Ми змогли об'єднати і в допомозі, і в підтримці зброєю. Хоча я вам скажу, гуманітарна допомога, інформаційна допомога, санкційна це також зброя просто іншого характеру. Вона забирає у тих людей, які почали війну, можливості продовжувати довго цю війну. Тому сьогодні, за два роки, найголовніше ми відстояли свою державу. Близько біля 26% нашої держави поки що окуповано, але на сьогодні ми з вами бачимо, що російська армія не може потужно просуватися вперед ми їх зупинили, і 50% від тих територій, які були окуповані 24 лютого 2022 року, 50% тих територій, деокуповано нашими силами безпеки і оборони.

Будь ласка, Джанмарко, іноді ви мене повинні зупиняти. Зупиняйте мене.

Коли розпочалась війна, казали, що Росія дуже швидко переможе, і що її військові можливості перевищували [ваші], і казали, що, можливо, і ви залишите Україну. А ви насправді залишилися на передовій. Якою є Україна сьогодні?

Вона інша, вона ближче до Європи. Багато прийняття відповідних рішень, багато дипломатичної роботи з відповідним результатом. Сьогодні Україна з більш потужними силами армії. Сьогодні у України є західна техніка та амуніція. Досвідчена Україна. Іноді трішки втомлена. Іноді роздратована тим, що Росія вже всіма способами всім показала, що вони просто терористи, і тим не менш, все одно хтось балансує між Україною і Росією. Хтось допомагає обійти санкції. Хтось досі не вірить, що Путін, конкретно Путін і його оточення хочуть просто нас бити. і вони просто терористи. І хтось досі шукає альтернативу цим словам. Тим не менш, ось така Україна. Але сильна! Іноді, напевно, нахабно в деяких кроках, але не через те, що у нас немає культури у нас вона є. І всі цінності є. Але без цієї сили, без цієї, іноді такої нахабності, нас просто не почують, і ми не можемо просто дати можливість Росії опанувати завдяки своїй інформаційним, дипломатичним важелям, грошам опанувати в Європі і в світі. І тому ми проживаємось в цей простір. Багато сил витрачаємо на це, так є так.

Пане Президенте, протягом цих двох років ви коли-небудь думали здатися? Чи вам здавалося, що ви можете не впоратися? Чи можливо вам хотілося подумати: Ні, я не хочу хочу все полишити.

Це для мене найлегше питання. Ні, я людина, перш за все, абсолютно принципова. Я українець, який обожнює свою державу. Я захищаю, і це мої конституційні обов’язки захищати права, свободи і всіх українців. Я повинен це робити на їх рівні. Тому, кому складно на роботі, комусь дуже складно на фронті, де б ця людина, бо ми всі повинні бути на своєму місці, виконувати свою задачу. А інакше ми не зможемо протриматись інакше Росія може нас переїхати своїм терористичним танком. І тому жодного разу я не думав, щоб послабити свою впевненість, жодного разу. Мало того, я знаю, що ми переможемо, обов'язково. А інакше не можна вірити в перемогу зла, інакше немає сенсу в цілому жити. І чому ви можете?

Можливо, цій перемозі допоможуть ці 50 мільярдів допомоги, які виділила Європа? Що це значить для вас, для Європи? Тому що ці кошти виділила вся Європа.

Я хочу пояснити, щоб ми всі розуміли. Оборона України це також велике завдання. Завжди у нас очікують, що завтра по всіх напрямках буде деокупація. Це дуже складно, бо це втрат, втрати, втрати, щоденні життя людей. Потім амуніція, і тільки потім гроші. Такі вони, пріоритет. На жаль, ось такі втрати. Тому 50 мільярдів це дуже важлива допомога. І я хочу подякувати, бо без цього неможлива оборона. Я саме про це говорю. Без цих грошей, без цієї підтримки ми можемо втратити те, що ми маємо. Тобто ми маємо вистояти ось, для чого цей пакет підтримки. Саме для цього. А коли ми говоримо проте, щоб йти вперед, тут є і моральний дух особового складу українських воїнів, і підтримка зброєю всіх наших партнерів, Сполучених Штатів і країн Європи, кожної країни «Великої Сімки», безумовно Італії якодного з лідерів Європейського Союзу й континенту. І тому це дуже потрібно, якщо ми хочемо рухатися вперед, якщо ми хочемо, щоб Росія просто не пішла далі. Вона не зупиниться, вона піде далі, ми повинні все це усвідомлювати.

Це фінансування є невеликим кроком також для входження до ЄС. Як вважаєте, коли відбудеться вступ, який ви бачите труднощі на цьому шляху?

Труднощі, як у всіх країн, які йшли до Європейського Союзу. Є відповідна гармонізація законодавства. І незважаючи на те, що ми війні, ми це робимо: приймаємо багато законів, багато реформуємо свою систему. Іноді тобі можуть подобатись якісь закони, іноді не дуже. Іноді їх сприймають парламентарі, іноді не дуже. Іноді їх сприймає суспільство, іноді не дуже. Але якщо твій вибір бути в Європейському Союзі, то це є правила. І правила треба поважати. Тому, коли ми можемо бути? І я думаю, що Україна з точки зору, наприклад, реформ, потужності армії, земельних реформ, цифровізації, гармонізації законодавства, ми дуже близько до цього. Я вам скажу відверто деякі речі у нас зроблені в Україні, яких немає у деяких країн, які вже в ЄС. І це факт. І всі це знають, але тим не менш попереду ще є якийсь шлях. Ми можемо пройти дуже швидко. Я б так сказав: сьогодні це залежить вже від країн Євросоюзу, коли Україна буде серед них.

Пане Президенте, у 2024 році відбудуться вибори в Європі, в Росії, в Сполучених Штатах Америки. У випадку, якщо буде проголосовано за Трампа, чи ви боїтеся, що може відбутися крок назад, що зміниться до рівень допомоги?

Ми з вами живемо в такій сучасності, на жаль, де кожного дня є якісь зміни. І ми повинні розуміти, що всередині держави, коли відбувається вибори, чи то Європи, чи то Сполучені Штати, ми не маємо впливу на це. І це правильно. Це питання всередині тих чи інших держав. І ми повинні знаходити можливості працювати разом. В час війни це для нас може бути вирішальними, якщо буде послаблення допомоги з боку Сполучених Штатів. Я б хотів би вірити і сподіватися, якщо будуть зміни в керівництві держави, Сполучених Штатів, що це не буде мати вплив. Але якщо це буде мати вплив…

Зрозумійте, що політичний процес, виборчий процес… Ви досвідчена людина й знаєте, іноді на виборах люди щось говорять, а потім вони стримано діють. Не обов'язково те, що вони говорять, потім відбувається. Буває і так. Я дуже вірю, що ті радикальні голоси Республіканської партії там не всі радикальні там багато людей, які підтримують Україну. Так ось, ті деякі радикальні голоси не будуть започатковувати новий геополітичний перерозподіл. Тому що якщо вони приходять до влади я ще раз говорю, що це вибір народу США але якщо вони приходять і вони хочуть послабити допомогу Україні, це й буде новий геополітичний перерозподіл. Тому що Путін прорве нашу оборону і піде далі. І він так просто не зупиниться.

Ви раніше зустрічалися з прем'єром Маріо Драгі, потім з Джорджею Мелоні. Якими є ваші враження? Що ви очікуєте від Італії?

Я дуже позитивно ставлюся до них обох. Я не можу їх порівнювати це було б несправедливо. Ми познайомились з Маріо в дуже складний час, найбільш складний. І нам вдалось знайти контакт. А ви ж знаєте, як іноді на лідера впливає суспільство і лідер своєю політику також впливає на суспільство. І було дуже важливо, щоб ми знайшли контакти. Ми з Маріо знайшли, і він нам дуже допомогла в отриманні кандидатства в Євросоюз. Це правда. Він сюди приїжджав з лідерами Європи, і у декого, з тих, хто приїхав, були вагання, окрім нього. Тоді він вплинув на цей результат. Я з ним якось навіть спілкувався по телефону. Після того як він вже не був прем'єр-міністром, ми з ним спілкувались, і він позитивно підтримує Україну.

Що стосується Джорджі Мелоні, вона дуже серйозна і дуже сильна людина. І я дуже радий, що у нас вибудувались такі відносини: теплі конструктивні. І вона вже вплинула, ми з вами бачимо на інший результат для України це відкриття майбутніх перемовин щодо Євросоюзу. Тобто Італія своїми лідерами вплинула на наближення України до ЄС. Впливала позитивно була на нашому боці.

Як ми говорили раніше, вже зараз відбувається стагнація у війні. Контрнаступ, від якого багато очікували, не зміг дати очікуваний результат. Чому?

Я би не сказав прям так, що не дав. Я б сказав так: морська частина операції дала позитивний ефект. Ми витиснули кораблі, Росія втратила багато кораблів, а головне вона втратила вплив у Чорному морі, і ми вибудували зерновий коридор, який не залежить від Росії. Тому цю прагматичну частину операції, як впливала на економіку, на бюджет України, ми провели позитивно.

Що стосується сухопутний лінії, ви праві. І там стагнація, так. І це факт. Чому? Тому що не вистачило дечого. Іноді ти думаєш, що ось-ось ця дата, ось-ось підуть вперед. Я вважаю, що строчки зору кількості відповідного озброєння були затримки. А затримка це і є прорахунок. Але чесно кажучи, ми ж боремось не з простою терористичною організацією ми боремося з терористами, які є однією з найбільших армій в світі. І тому треба підключати не тільки постачання снарядів, сучасної техніки, але треба підключити менеджмент війни. І в Європі, і в Сполучених Штатах повинні знати, що якщо в нас є контрнаступальні дії то потрібна взаємодія. Сьогодні кожного дня ми боремось за той чи інший кілометр нашої землі. І тому казати «почекайте, озброєння буде через місяць» Ну так таке правило не дуже працює. Хоча безумовно тут багато викликів, скажімо так.

Генерал Залужний керує ЗСУ. Багато говорять про те, що його може бути звільнено, що ви його може звільнити. Можете звільнити, це правда? Чи ні?

Слухайте, це кадрове питання, це внутрішнє питання нашої держави. Я хочу, щоб ви мене зрозуміли. Коли ми говоримо перезавантаження, то ми говоримо про перезавантаження тих чи інших керівників держави, а не тільки одного чи іншого сектору. Тому що я думаю про перезавантаження, я в цьому процесі. Тому що не можна сказати: ось одна людина, ви її замінили і все, поїхали. Ні, ні, це серйозна машина, і вона залежить від багатьох процесів. І якщо ми хочемо перемогти ми всі повинні бути лідерами перемоги. Нне втрачати надії, не опускати руки, брати енергію, звідки хочете. І незалежності, які у вас сьогодні настрій, забудьте його вдома. Якщо ви живете вдома, у вас є така можливість забути. Згадайте тих, хто виїхав за кордон з дітьми. Згадайте тих, хто знаходиться в окопі. Згадайте тих, хто на оборонно промисловому комплексі 24/7 працює в три зміни, щоб виготовити снаряд. Задайте їх і зрозумійте: ніхто з нас не може опускати руки. Тому, коли ми говоримо про перезавантаження це серйозний підхід. І тільки глобально я до нього можу ставитись з відповідними кроками. Тобто це не питання однієї чи іншої людини це кадрові внутрішні питання.

Окей. Завжди уряд Італії був поряд з Україною. Але в Італії, як і в інших європейських країнах, громадська думка розділяється. Дехто каже, що вже втомилася допомагати Україні, що дуже багато вже було виділено грошей, що треба перейти до мирного процесу. Що б ви хотіли сказати тим італійцям, які так думають?

В тому, що треба переходити до процесу миру, немає ніякого дисконекту. Просто тут треба, щоб всі розуміли, як це відбувається і яка ситуація. Перше. Росія не хоче миру і не прагне миру. Для них мир це програш. Вони не готові до жодного миру. Спочатку вони говорили непублічно у них були, скажімо так, різні меседжі. А зараз вони публічно про це говорять: «Ми не збираємось зупинятись, ми ще не виконали своє завдання». А їх завдання, я підкреслюю, зруйнувати повністю України. Повірте мені, пройде якийсь час, і вони скажуть: «Наше завдання зруйнувати Україну». Так було з усім. З Кримом. Вони його захопили, а сказали, що то не вони. А через рік сказали: «Це ми (його захопили)». З Донбасом - «Це не ми». Потім сказали: «Це ми». Спочатку сказали, що Донбас і Крим це Україна, а потім сказали: «Ні, це Росія». Так буде із цим мирним процесом. Тому що головна задача Путіна незмінна: зруйнувати нас, відібрати незалежність, відібрати цю землю, щоб Україна була частиною його Росії, його імперії.

Тобто для…

Про мир… Я хочу вам сказати, що ми знали, що він буде давати дезінформацію, що він прагне миру, а Україна ні. Тому ми запропонували світу Формулу миру з 10 пунктів. Зараз пройшло вже чотири зустрічі радників з питань безпеки голів держав та рядів 80 країн. Я Президентом Швейцарії домовився, що перший Саміт миру відбудеться в Швейцарії. Всі ці пункти будуть розділені між країнами. Й країни будуть готувати покроковий план миру зупинення цієї війни й справедливого миру. Технічні команди країн будуть працювати над кожним з пунктом, й через певний час буде готовий документ. І тільки потім, коли в нас буде документ, його можна буде представити всьому світові, включаючи Росію.

Папа Франциск в одному зі своїх інтерв'ю TG-UNO говорив про ризик того, що може відбутися так зване звикання до війни. Тому що зараз відбувається ще більше конфліктів, що може призвести до зниження уваги у світу до війни. Ви також маєте такий страх щодо війни в Україні?

Він мав рацію, це вже відбувається. Абсолютна правда. З Папою Франциском ми зустрічались два рази. Люди звикають навіть до тих речей, що тисячі українських дітей були депортовані. Спочатку це був жах для Європи. Спочатку нам допомагали, нещодавно ми зробили навіть міжнародну коаліцію. Але емоції люди звикають. І навіть вже питання, що діти в Росії? Ну а може там комусь і подобається. Вже такі голоси є в Європі і в світі, розумієте? Тобто це і є несправедливий підхід. Це і є теза Папи Франциска, що люди звикають до війни.

Але я хочу пояснити. Ми можемо звикати до війни тільки на відстані. Але коли війна приходить до тебе, звикнути до неї стовідсотково неможливо і не пропустимо. Інакше ти програв цю війну. Програв себе, свій дім, свою сім'ю. Частина українців також звикають до війни, і це велика помилка. До деяких речей так, але як можна звикнути до того, що гинуть люди, що летять ракети? Розумієте, це неможливо, і це не нормальне життя. Ви звикаєте на відстані. Коли ми в Києві, і є відстань до фронту, ми починаємо до чогось звикати. Це несправедливо до тих, хто на фронті. А також треба підключити мозок і зрозуміти: якщо ти звик тут, поки фронт там, то фронт може бути вже тут, де ти, якщо ти не будеш підтримати тих, хто на фронті. Те саме з Європою вона на відстані від війни. Слава богу, що у вас немає війни, але війна може прийти до Європи через те, що ми маємо справу з Путіним.

І коли війна прийде, ніхто не буде готовий. По-перше, ніхто не буде готовий так, як Україна, тому що ми давно в війні. Армії Європи не будуть готові. Буде шок. Буде десятки мільйонів людей в хаосі, в еміграції. І куди вони будуть бігти? Наші люди поїхали, пішли до європейських країн, вони там отримали прихисток. Я, до речі, вдячний і уряду, і людям Італії за те, що прихистили наших людей. А куди всі в Європі будуть діватися, якщо туди прийде російська армія? Як вони будуть захищатись? Де впевненість, що спрацює НАТО? Хто про це каже? Ніхто не говорить суспільству про ці деталі, але куди всі дінуться? Будуть захищатись. Почнеться глобальна війна. Імміграційні процеси і великі, великі, великі втрати.

Тому ви кажете, що сказати суспільству, що сказати людям, у яких інша думка? Я можу сказати тільки одне, а для чого ризикувати і думати, що Путін не такий, як кажу, я, наприклад? І що стратегія Росії не така, про яку говорять Україна? А для чого це робити? Для чого думати про це? Просто заздалегідь треба зробити кілька кроків, щоб не ризикувати своїми країнами і людьми: підтримувати Україну, щоб Україна зупинила їх тут і політично разом з вами відтиснула їх додому. Ось що треба робити. Я просто чесно вам скажу, завжди, коли політики говорять6 «Ну не факт, що він приїде». А для чого цей ризик? Для чого ці думки: факт або не факт? Якщо не факт, що він приїде, значить і не факт, що він не прийде.

Пане Президенте, повертаючись назад, ви б діяли так, як ви діяли? Тобто чи були якісь помилки, про які ви шкодуєте?

Завжди. Я жива людина. Живі наші воїни, живий уряд, живі економісти, суспільство ми всі живі люди. Багато помилок, напевно. Але я думаю, що серед тієї кількості помилок більше було вдалих кроків, і не тільки моїх. Тому ми зберегли Україну.

У вас двоє дітей. Яким ви бачите їхнє майбутнє? Як ви бачите майбутнє синів та дочок України?

В Євросоюзі. Я впевнений в цьому. А це значить, що вони люди Європи. Вони не тільки українці, вони як кожен європеєць, вони європейці, вони люди Європи, вільні люди. Так, я впевнений, що так буде. Ми за це, боремось. Я впевнений, що ми не будемо частиною Російської імперії, а це значить частиною радянської свідомості, радянської ментальності тощо.

Думаю, що вони будуть працювати і жити в Україні, а вони сьогодні тут вони навчаються в Україні. Тому що треба, щоб молоді люди піднімали Україну після війни. І це дуже важливо, щоб піднімали українці. І не тільки. Я до речі, й італійців, і весь бізнес будемо точно запрошувати в Україну відбудовувати.

Останнє запитання, пане Президенте, як ви бачите ваше майбутнє?

Моє?

Так, ваше.

Ну навіть не уявляю собі. Сажу вам чесно, моє майбутнє це 24 години. Завтра це також моє майбутнє. І кожного дня ми живемо: ось за день тут невеличка перемога, тут не програли, а тут вистояли. Щоденна маленька перемога для України це маленька перемога для мене. Я вірю, що ми переможемо, відстроїмо. В потім у мене буде час на сім'ю. Я їх дуже люблю, і я хочу з ними, чесно, поїхати, де трішки сонця, трішки моря. Трішки щастя.

Дякуємо, пане Президент.

Ігор Юхновський політик старого гарту у прямому сенсі цих слів. 98-річний вчений, фізик-теоретик є найстаршим з нині живих депутатів Верховної Ради з усіх скликань: він обирався у перше з них ще у 1990 році, загалом є нардепом чотирьох скликань. Юхновський представляв у Раді Народний Рух та блок «Наша Україна». Був першим віцепрем’єр-міністром України у 1992 1993 роках, а за президентства Віктора Ющенка головував в Інституті національної пам’яті.

Також свого часу Юхновський очолював спеціальну тимчасову комісію Верховної Ради з питань майбутнього. Але навряд чи ця комісія два десятки років тому могла спрогнозувати надскладну й трагічну ситуацію, в якій опинилася Україна тепер, а сам Юхновський, який воював у Другу світову, уявити, що доживе до нової страшної війни.

Один з безпосередніх учасників проголошення незалежності України, ветеран Другої світової Ігор Рафаїлович Юхновський в інтерв’ю «Главкому» розповідає про своє бачення помилок, яких припустилися сучасні воєначальники, дає поради президенту Володимиру Зеленському, як можна наблизити перемогу.

Деякі висловлювання Юхновського можуть здаватися дещо наївними, деякі спірними. Проте бачення одного з найбільш досвідчених українських політиків саме по собі вже варте уваги.

«Нинішня ситуація є складна і вкрай заплутана, через те, що ми протидіємо величезній та набагато сильнішій за нас державі, починає розмову Юхновський. Ми зможемо перемогти лише в одному випадку: якщо будемо мати неймовірно сильну і сучасну технологічну допомогу від світу, бо вирішення нашої української долі фактично перебуває в руках Європи і Америки. Нам потрібна їхня найновіша зброя, якою ми могли б переломити хід цієї війни і змусити росіян до мирних переговорів. Для початку вони мають відійти з нашої території та забрати з собою міни, які кругом розставили, і з цього почнуться мирні перемовини. Але справа в тому, що незрозуміло, з ким ми маємо ці розмови почати. Для початку треба розібратися, хто така є Москва, яка означає по-нашому «гнила вода» (йдеться про угро-фінську версію походження топоніму), і хто в тій «гнилій воді» верховодить. «Гнила вода» ніколи не буде тримати слова перед будь-ким у світі, як і не тримала його ніколи. Це за природою нікчемні люди».

Як бути в ситуації, коли з усіх боків сиплються оцінки, що Україна не в змозі в найближчому майбутньому вийти на кордони 1991 року і навіть на лінію фронту 2022 року вийте буде неймовірно важко. Які реальні задачі треба ставити зараз?

Можливо, робити ставку на внутрішні процеси в самій Росії?

Я вважаю, що важливе і одне, і друге. Варто пам’ятати, що Україна юридично абсолютно законно, згідно з конституціями тодішнього Радянського Союзу та УРСР, офіційно стала державою в 1991 році. Верховна Рада України мала право оголосити незалежність і відокремитись від Радянського Союзу в адміністративних кордонах УРСР, що ми і зробили.

Але юридична правота, яка очевидна для всього світу, неочевидна для того, хто Україну зараз атакує. Путін просто не визнає цих кордонів під приводами, які вигадує на ходу.

Які б задачі ви не починали ставити, ви повинні це робити виходячи з певних підстав та букви закону. А ми відносно своєї незалежності все зробили абсолютно за буквою закону. Хто б що не говорив, але ми маємо кордони Української радянської соціалістичної республіки. Жодного гектара ми більше ніде не забирали, і оці означені кордони це і є наша держава.

Ще в 2021 році ви казали, що оборонна стратегія України веде до того, що військо рано чи пізно починає розкладатися психологічно і це стає першим кроком до програшу. І єдиний спосіб відновити територіальну цілісність це війна і перемога. Ви вважаєте, що Україні треба було раніше вирішувати питання окупованих територій? Чи після початку великої війни ваша думка змінилася?

Путін є зараз таким само одноосібним диктатором Росії, як Сталін був одноосібним диктатором Радянського Союзу. Вся війна Росії з Україною пов'язана з тим, що в Росії панувала диктатура і панує до цього часу. А диктатура залежить від розуму диктатора і групи людей, що його оточує. Якщо цей розум недалекий, то ми маємо те, що маємо.

Звичайно, тут є і наша вина. Ми одержали дві неймовірні поразки за часів попереднього президента під Іловайськом і під Дебальцевим. Ми одержали їх абсолютно у зв'язку з поведінкою нашого командування. Батальйони добровольців, керовані набагато розумнішими людьми, ніж офіційне командування армії, зробили більше. Коли добровольчі батальйони зайняли Іловайськ і таким чином фактично оточили Донецьк, почалися суперечки, яке вони мали право це робити, коли Генштаб не дав на це дозволу… І замість того, щоб закріпитися, почали сваритися і дочекалися, що росіяни оговталися. Це були дві страшні поразки України, які і вирішили долю подальшої війни.

У країні має бути створений другий фронт освіта та наука

Ви згадали про минулого президента. А перемогу Володимира Зеленського на виборах ви назвали «великою флуктацією, відхиленням від рівноваги» і казали, що йому багато чому треба вчитися. Чому він, на вашу думку, навчився у цих екстремальних умовах?

Якщо чесно, я голосував за попереднього президента Порошенка, бо цього зовсім не знав. Я оцінюю Зеленського як абсолютно несподіваного самородка, досвід якого полягав у тому, що він зіграв роль президента у фільмі і якого ніхто не очікував побачити на такій посаді. І навряд хто очікував, що він буде настільки впертим, розумним і цілеспрямованим, як він себе показав під час війни.

Він навчився говорити із сильними світу цього, а цього вже достатньо для того, щоб поважати його як президента України. Ця війна почалася не за теперішнього президента Зеленський, він її застав і все-таки зумів отримати допомогу майже всього світу проти російської агресії.

Але зараз ці його персональні чари вже поступово розсіюються… Йому треба вигадувати все нові засоби, аби ця допомога не зупинялася.

По-перше, йому треба мати за спиною розумну Верховну Раду, яка має стати співкерівником України. Тим більше, що у його партії там більшість і цим треба максимально скористатися. Той факт, що українці змогли протистояти Росії і бити її війська на фронтах, говорить про те, що українські офіцери і солдати є дуже здібними. Вони швидко оволоділи складною технікою, яку одержували від Заходу, чому всі дивувались. Основна задача президента максимально використати ці природні здібності українського народу.

У країні має бути створений другий фронт і президент Зеленський може його створити найскоріше та найефективніше. Я маю на увазі, що Україна повинна бути відомою своїм рівнем навчання, науки та культури. Для цього президенту треба слухатися свою розумну дружину і мати розумних радників. Бо зараз ми не чуємо українського уряду: його міністри не звітують за свою роботу перед Верховною Радою і ніхто не може контролювати, чи вони щось знають чи просто випадково стали урядовцями.

Тому проблема науки і освіти в Україні і стає другим фронтом. Як відомо, наука в Другій світовій війні витягнула Радянський Союз, коли в ньому була дуже швидко створена атомна бомба. Ви можете іронічно сприймати мої слова, але, якщо казати про наступну мобілізацію, то у школи мають мобілізуватися нові вчителі-чоловіки, які є найбільш сильними випускниками університетів. Вони можуть піти і добровільно, але для того їм треба дати хорошу зарплату, порівняну з зарплатою лейтенантів чи молодших лейтенантів на фронті. І коли Україна розверне у себе цей освітній фронт, якому буде аплодувати увесь світ, це буде вигідно для всіх. Україна має вийти нагору як культурна та дуже інтелігентна держава. Те, що вона має стійких захисників на фронті і довела свою військову наснагу, треба доповнити освітньою ознакою.

Але освіта дасть свої плоди через достатньо тривалий час. А країна стоїть перед викликами, які треба вирішувати вже зараз. Так, з одного боку, суспільство хоче перемоги, з іншого охочих здобувати цю перемогу зі зброєю в руках охочих все менше. Те, що суспільство стомилося, є нормальним процесом? І як витягати його з цієї психологічної ями?

Його треба не тільки з психологічної ями витягати, а й з технологічної коли найздібніші чоловіки підтягнуть за собою шкільну молодь. Доручати цю велику справу треба найрозумнішим, у нас немає іншого виходу. Потім можна бавитися аспірантурою та таким іншим, але зараз мобілізований вчитель-чоловік у військовому одязі має допомагати тим шановним вчителям, які є в наших школах, а це в основному жінки. Треба укріпити психологію та рівень гідності учнів. Це зростання свідомості, звичайно, допоможе нам перемогти в цій війні.

Ви були солдатом Червоної армії під час Другої світової війни. Узагалі можна ці війни порівняти, якщо винести за дужки зрозумілу різницю у воєнних технологіях?

У ті часи я був сапером і мінером. Там, де ми йшли, не було жодного вцілілого села. Ми спали в лісах просто на землі. Цілий день горів вогонь, на вечір попіл закривали плащ-палаткою, двоє з нас лягали по краях, а третій їх укривав ще двома плащ-палатками і тоді всередину залазив. На ранок всі вставали з опухлими обличчями, бо там повітря доброго не було. Пам'ятаю, коли я прийшов з постового чергування, горів вогонь у величезній палатці, а навколо на землі спали солдати. Їх було так багато, що не було де прилягти, але я десь коло вогню знайшов три колоди: одну під голову, одну десь під дупу і одну коло спини. І так на трьох колодах заснув, щоправда, спалив половину шинелі, але старшина тут же замінив мені на нову англійську… То були зовсім інші обставини, ніж ті, в яких перебувають теперішні солдати. І ми не одержували жодних грошей. То була війна, і я був чесним солдатом тієї війни.

Наразі я дивуюся Росії, де у мене було багато друзів і академіків, і професорів фізики, ми бачилися на конференціях, що у нас проводилися. Я дивуюся, як вони сильно принишкли перед диктатурою Путіна, так само, як весь Радянський Союз принишк перед диктатурою Сталіна. Але є один могутній фактор час. Він привів до того, що Сталін захворів... Думаю, так станеться врешті і з Путіним, але нам, звісно, не хотілося б так довго чекати. Хоч Путін ще людина здорова і намагається бути здоровим, все одно час невблаганний. Настає старість і тоді вони є абсолютно нікчемними.

Але зараз найголовніше фронт, де ми маємо здобути ряд блискучих перемог. По всьому периметру наших кордонів ми, звичайно, цього не зможемо зробити, бо для цього треба мати величезну силу, а такої власної ми не маємо. Але думаю, що і генеральний штаб Сполучених Штатів і НАТО все-таки розуміють, що нам потрібно надати абсолютно найсучаснішу і найефективнішу зброю, яку просить наш головнокомандувач. Я бажаю йому успіху і раджу так тримати, як би люди навколо нього не опускали руки. Він рук опускати не може, бо він молодий, здоровий і має чудову дружину. Вона буде його підтримувати. Думаю, в нього вистачить наснаги.

Щодо сильної команди, яка, на вашу думку, має бути навколо президента. Зеленському якраз дорікають, що він так прикипів до своєї команди, що не чує інших думок.

Згідно з другим законом термодинаміки, ізольована система розпадається. Те саме стосується й ізольованого командувача. Тому ознака сильного мати дружню команду розумних поміркованих людей, розуміти їхню критику і обговорювати її. На військовому фронті має бути один абсолютний командувач із розумінням, що він має вчитися. А для цього він має говорити з найрозумнішими офіцерами і за кордоном, і тут.

Якщо порівнювати ці війни, то під час Другої світової я пішов на війну, коли вона вже наблизилась до Західної України. Хлопці, з якими я познайомився, розказували, як проходили абсолютно порожню Україну. Коли були в Кракові, мої товариші отримували листи від батьків, які їх просили старі сорочки переслати, бо не було чим тіло було закрити… Тяжкі години були, але народ знав, що ми мали перемогти німців. І при цьому це вже йшла фактично переможна війна, ми були переможцями. Коли радянські солдати ступали десь по Європі, їм могли дорікнути, чому вони відбирають у німців годинники і так далі. Але так дійсно було: ми ходили грабувати німецькі квартири, щоб посилати майно додому. Ще це німецьке майно збиралося біля штабу і можна було прийти його набрати і відіслати родичам. Ми тоді прийшли в Європу, де всі жили одягнуті, ситі, з голодної країни, яка була знищена війною. І не можна було сказати, що ми прийшли як грабіжники ми були переможцями.

Москва ніколи не буде тримати слова перед будь-ким у світі

Зараз зовсім не те, що було в 1941 чи в 1945 роках. Німці як солдати були дуже вправні. Але у ту війну я брав автомат в руки, і питання набоїв в мене не існувало взагалі. Їх було стільки, скільки потрібно. А зараз я чую, що для зброї, яку ми одержуємо, набоїв іноді не буває через те, що ми самі нічого не виробляємо.

Якщо ворог наступає на вас, ви не можете заощаджувати патрони. Зброя має працювати безперервно, тому патронів нам треба дуже багато, і їхнє виробництво ми можемо і в себе налагодити. Це можуть робити навіть жінки, працюючи в три зміни. Мінізаводи для виробництва патронів мають бути негайно перевезені і установлені в Україні. Мають бути навчені робітники, які на них працюватимуть. Тоді й не будемо набридати нашим партнерам проханнями, що те й те нам треба. Тому теперішня війна здається мені психологічно набагато складнішою для солдата ніж та, на якій я був. Тоді все було простіше.

Павло Вуєць, «Главком»