Питання заборони Московської церкви в Україні (УПЦ МП), яке нібито зрушило з місця восени минулого року, застигло у Верховній Раді, як муха в бурштині. Проєкт змін до деяких законів щодо діяльності в Україні релігійних організацій, пов’язаних з країною-агресором, був з боями проголосований в першому читанні ще в жовтні. А вже згодом, на початку року, спікер Руслан Стефанчук розповідав, що не бачить підстав не ставити це резонансне питання на затвердження в цілому. Проте вже травень, а допрацьований законопроєкт №8371 застряг у профільному комітеті з питань гуманітарної та інформаційної політики. Причому його члени рапортують, що вже зробили все від себе залежне, але подальше проходження проєкту заблокувалося на рівні апарату комітету. Він ніяк не може оприлюднити порівняльну таблицю між першим та другим читанням з відповідними правками.

Опозиція регулярно нагадує владі про цей «висяк». Але якщо просування заборони УПЦ МП у першому читанні супроводжувалося ефектними ритуалами, на кшталт збору підписів, то зараз такого ажіотажу і близько нема. «Нема сенсу цього робити, зізнається один з ініціаторів збору підписів минулого року. Тоді Давид та Андрій (Давид Арахамія та Андрій Мотовиловець куратори монобільшості) просто проґавили момент, коли процес вже було не зупинити. З’явилася критична маса підписів, і всі, хто вичікував, були вимушені доєднуватися. А зараз такі «вольності», передусім, у «Слузі народу», придушать заздалегідь».

У монобільшості існують два умовних крила, які чітко виступають «за» та «проти» заборони Московської церкви, і «болото», для якого це питання не є принциповим. Останнє орієнтується на суспільні настрої, які певною мірою й вплинули на голосування восени, та хитається між «радикальними» крилами.

Апологети УПЦ МП є куди агресивнішими, ніж її противники. Історіями про те, як вони буквально прогнозують колегам «божі кари», вже нікого в парламенті не здивуєш. На керівництво монобільшості у них інші методи впливу прозорі натяки, що у разі проходження проєкту №8371 ця група піде на принцип і створить проблеми з насправді важливими для Банкової голосуваннями.

До того ж, не слід забувати про рештки забороненої проросійської фракції ОПЗЖ, розкидані по групах «Відновлення України» та «Платформа за життя та мир». Якщо у багатьох питаннях вони радо підставляють владі плече, то питання церкви є для них одним з небагатьох, компроміси за яким вони навіть не розглядають. Що також ставить під загрозу нинішню плідну співпрацю, яка влаштовує владу.

Усі ці фактори призвели до того, що урядовий законопроєкт, який був зареєстрований в Раді ще в січні минулого року, досі не прийнятий. Але тепер до вищезазначених перепон додалася ще одна неоднозначна реакція наших американських партнерів. Хоча багатьом українцям здається очевидним, що структура, яка діє під брендом УПЦ, філіал РПЦ імені Кирила і Путіна в Україні, за океаном для деяких політиків «не все так однозначно».

Показово, що щодо справжньої суті Російської православної церкви прозріла навіть зазвичай дуже чемна та обережна Європа. ПАРЄ у своїй нещодавній резолюції на смерть Олексія Навального зробила висновок, що РПЦ, називаючи війну проти України і «сатанинського» Заходу «священною війною всіх росіян», спотворює християнську православну традицію і є співучасником злочинів режиму Путіна.

Проте російське лобі в США попрацювало дуже плідно, тому там нині й лунають голоси на захист свободи совісті та віросповідання. Найгучніше церковну тему в Україні розкручують ультраправі трампісти. Так колишній кандидат в президенти від республіканців Вівек Рамасвамі, який зійшов з гонки на користь Дональда Трампа, під час дебатів наголошував, що Україна «фінансує обмеження християн» за гроші американських платників податків. Звинуватив український уряд у забороні «цілої християнської конфесії» й одіозний інтерв’юер Володимира Путіна Такер Карлсон. Серед правок в багатостраждальний пакет допомоги Україні республіканка Марджорі Тейлор Грін вносила серед іншого вимогу звіту, який доведе, що українські християнські церкви здатні працювати без втручання уряду.

До гучного захисту ображеної УПЦ МП доєдналося юридичне лобі. Так, відомий своєю давньою прихильністю до Московського патріархату ексдепутат Вадим Новинський винайняв юридичну компанію Amsterdam & Partners LLP для лобіювання інтересів УПЦ МП в Штатах. Адвокат Роберт Амстердам, який вражає своєю активністю, зібрав звіт обсягом понад 250 сторінок з нібито доказами нападів на церкву та її священників. Амстердам закликає припинити «стравлювати братів», «силою ділити майно» УПЦ МП та доводить, що церква, яку він захищає, жодним чином не пов’язана з Москвою та ідеологією «руського миру». Не вражають прихильників цієї логіки навіть ті факти, що такого видного діяча УПЦ МП, як митрополит Тульчинський і Брацлавський Іонафан, Росія дуже хоче обміняти як військовополоненого. Закликами справа не обмежується адвокат прямо погрожує депутатам Ради, які підтримають законопроєкт, санкціями. Погрози сиплються також і на адресу ЗМІ, зокрема «Главкома».

Хто саме буде запроваджувати санкції до українських нардепів, незрозуміло. Але низка американських сенаторів, які не надто знаються у «глибинах наших глибин», були спантеличені цим «білим шумом» від лобі УПЦ МП і пов’язували виділення допомоги з церковним питанням. Комісія США з міжнародної релігійної свободи навіть надсилала запит щодо можливих порушень релігійної свободи до Державної служби зі свободи совісті і національної політики. Останню планується наділити правом надавати висновок щодо підконтрольності тієї чи іншої церкви центрам впливу в державі-агресорі. Держслужбі довелося пояснювати, що законопроєкт № 8371 не має на меті обмеження свободи совісті, а покликаний розірвати зв’язки українців з «частиною військово-політичного комплексу» держави-агресора. Загальними зусиллями питання УПЦ МП вдалося вивести на маргінес надчутливого процесу затвердження пакета допомоги. Але захисники Московської церкви на цьому зупинятися не збираються.

Своєрідним холодним душем для Києва став нещодавній звіт Держдепу США, присвячений ситуації з правами людини в Україні 2023 року. У ньому заявлено, що українська влада не завжди поважає свободу слова та ЗМІ, потурає переслідуванню журналістів та намагається контролювати інформаційний простір за допомогою телемарафону. Про пригнічення Московської церкви у звіті не йдеться, проте, враховуючи потужну піаркампанію УПЦ МП, яка розгорнута в Штатах на гроші російських олігархів, такі сигнали цілком можуть з’явитися. Голова профільного комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв визнає, що проти законопроєкту №8371 грають як внутрішні процеси у Верховній Раді, так і настрої за океаном.

«У США до цього досить скептично ставляться республіканці, особливо крайнє трампістське крило, каже Потураєв. Вони досі вважають, що ми боремося з церквою та її паствою, а не з кремлівською агентурою. Є і в нас такі у фракції головний аргумент цих депутатів полягає в тому, що якщо є претензії до конкретних зрадників та навідників серед священників, то треба заводити проти них справи та розбиратися з ними, а не з церквою. Так я наступного разу принесу на фракцію ту відверто антиукраїнську літературу, яку знайдено в Лаврі. Її зберігання не підпадає під кримінал, але там все очевидно. А нашим американським колегам, які вважають, що «не все так однозначно», покажу фотографії закатованих релігійних діячів різних конфесій. Може, тоді їхня думка зміниться. Принаймні, будемо працювати над цим».

Відсилки членів монобільшості до американців, як нову причину чергового гальмування церковного законопроєкту, справляють враження не на всіх. Нардеп від «Голосу», голова комітету зі свободи слова Ярослав Юрчишин стверджує, що такі побоювання дійсно мали місце до моменту вирішення питання з американською допомогою, яке залежало від голосів консервативних республіканців. «Ряд республіканців-протестантів були дезорієнтовані, але коли наші протестанти приїхали та з ними поспілкувалися, це мало свій ефект. Зараз для американців ця тема вже не така критична, впевнений Юрчишин. Навпаки, набагато краще прийняти цей закон якомога швидше зараз, поки нема якоїсь нової критичної історії з макрофінансом чи ще чимось, коли росіяни знову витягнуть цю карту і почнуть використовувати ультратрампістів, аби її розкручувати. І чим далі відкладати, тим складніше буде приймати, бо кількість дискусійних тем тільки збільшуватиметься».

Нардеп від «Європейської солідарності» Микола Княжицький, який подавав альтернативний урядовому більш жорсткий законопроєкт, заявляє, що справа саме в інтригах монобільшості, а не в США. Він зауважує, що є приклади країн Балтії, де діють набагато жорсткіші подібні закони і жодних проблем з Вашингтоном це не викликає.

«Перед другим читанням відхилені дві мої принципові правки про те, що в цьому законі має бути прописаний Томос, і що саме ПЦУ має визначати, яку церкву вважати православною. Але всі інші правки були враховані, перераховує Княжицький. Зокрема, церкві треба буде доводити відсутність зв'язків з РПЦ, а якщо цього зроблено не буде, все її майно конфіскується. УПЦ МП не матиме права використовувати комунальну землю та державне майно. Також врахована «правка Малюка» (голова СБУ просив, аби діяльність релігійної організації припинялася через суд у разі засудження її уповноважених осіб за низкою «воєнних статей» «Главком»), правка з законопроєкту Ірини Констанкевич про спрощення переходів… Тому, в принципі, законопроєкт вийшов ефективним і саме тому його так бояться».

На зауваження, що «слуги» ризикують втратити в інших голосуваннях підтримку колишніх членів ОПЗЖ, і при цьому не здобути підтримку «ЄС», Княжицький знизує плечима: «ОПЗЖ насправді нікуди не дінеться вони ж «полонені», голосують, аби їх просто до в’язниці не посадили. Так що це все відмовки і просто небажання значної частини монобільшості підтримувати законопроєкт. Вони є парафіянам цієї, так би мовити, церкви і хочуть її зберегти. Ми видали проєкт з комітету ще три тижні тому, він вже готовий, але застряг в апараті. Випустять звідти буде мільйон інших причин його не виносити: комп'ютер зависне, кнопочка не спрацює, хтось захворіє, у когось буде відрядження… Америка тут взагалі ні до чого. Про гоніння УПЦ МП говорила тільки Марджорі Тейлор Грін (американська ультраправа конгресменша-трампістка «Главком»), яка так само стверджувала, що Україні не треба давати допомогу. Ну, так давайте до неї тепер будемо прислухатися».

Нагадаємо, що питання заборони УПЦ МП в Україні ще в грудні 2022 року підіймав особисто президент Володимир Зеленський, але у Верховної Ради досі знаходяться важливіші справи. Та й Офіс глави держави, судячи з усього, не вважає, це питання першочерговим на відміну, наприклад, від запровадження сеансів англійською в кінотеатрах.

«Данилова (екссекретаря РНБО), який просував заборону УПЦ МП, вже нема, новому секретарю Радбезу не до цього, Малюку також, Потураєв від Офісу президента відсунутий подалі, пояснює співрозмовник «Главкома» у монобільшості. Арахамія пояснює президенту, що на це нема голосів, Єрмак просто від цієї ідеї не в захваті. І взагалі запуск ще одного такого суспільного розколу Банкова не факт що витягне. Плюс є тверда впевненість, що голосування за цей законопроєкт дасть балів Порошенку і «ЄС». Тобто всі стріли щодо «переслідування християнства» полетять в Володимира Олександровича, а всі здобутки дістануться Петру Олексійовичу. Тож навіщо поспішати?»

Павло Вуєць, «Главком»

Партія «Слуга народу» у 2023 році стала найбагатшою українською політичною силою та отримала з держбюджету 475,6 млн грн. Найзаможнішими виявились осередки у Києві та Кривому Розі.

«Європейська солідарність» минулого року отримала понад 137 млн грн держфінансування. Найбільшою статтею витрат регіональних осередків партії ЄС виявилася сплата податків та адмінзборів.

Хоча «Батьківщина» має найбільше регіональних осередків серед усіх політсил, минулого року їх утримання обійшлося лише у кілька мільйонів гривень. Натомість партія «Голос» на місцях не витратила майже нічого.

Яка ж роль регіональних осередків у партійному фінансуванні, звідки вони беруть кошти та на що витрачають, розбирався Рух «Чесно».

«Слуга народу» у 2023 році була найбагатшою українською партією. Це доволі очікуваний результат, адже це партія влади, яка має найбільше місць у парламенті (наразі 235 депутатів), а отже, отримує найбільше коштів із державного бюджету. Минулоріч «Слуга народу» отримала 475,6 млн грн.

Загалом регіональні осередки партії «Слуга народу» у 2023 році отримали 121,6 млн гривень. Майже вся ця сума 121,4 млн грн кошти, які в обласні та міські осередки надіслали з центрального офісу партії. Решта ж понад 226 тис. грн донати громадян.

Найбагатшими виявилися Київська та Криворізька міські організації, а також харківський обласний осередок партії.

Так, бюджет київської міської організації партії у 2023 році становив понад 9,4 млн грн. Вся сума це надходження з центрального офісу партії. Осередок не отримав жодного приватного внеску.

Схожа ситуація склалася з харківською обласною організацією партії. Центральний офіс профінансував діяльність осередку на понад 7,4 млн грн. Внесків від інших фізичних чи юридичних осіб вона не отримувала.

Натомість у Криворізькій міській організації партії минулого року був один донат від Олександра Фастовця, голови фракції «Слуги народу» у міськраді, щоправда, лише у 200 грн. Решта 7 млн гривень осередку також дісталися від центрального офісу.

Витратили регіональні осередки «Слуги народу» за рік дещо більше 148 млн грн, за даними звітів на порталі PolitData. Переважно партія на місцях витрачала кошти на підтримку адміністративної діяльності. Так, найбільша стаття витрат це заробітні плати, гонорари та інші виплати працівникам. На них осередки витратили понад 70 млн гривень. Найбільше у Кривому Розі.

Ця міська організація цікава своїм бюджетом на рекламу та інші комунікаційні активності. Він, звісно, непорівнюваний із довоєнними обсягами, проте все ще найбільший серед усіх інших регіональних осередків «Слуги народу». У 2023 році на рекламу у Кривому Розі витратили понад 700 тис. грн. Левова частка припала на компанію «Друк-КР», через яку партія розміщувала статті в газеті «Вечер». Інші регіональні офіси партії витрачали на рекламу значно менше від декількох тисяч гривень на рік.

Осередки «Слуги народу» за 2023 рік заплатили майже 30 млн грн податків та різних адміністративних зборів. Найбільше рівненська обласна організація.

Партії доволі дорого обходиться утримання офісів та їхня адмінпідтримка. На оренду, комунальні послуги, техніку, канцелярію, а також банківські послуги осередки витратили понад 30 млн грн, найбільше у Києві.

Загалом менше 3 млн грн партія витратила лише у трьох областях: Кіровоградській, Донецькій та Херсонській. Цікаво, що в одному Кривому Розі «Слуга народу» витратила майже вдвічі більше, ніж в усій Дніпропетровській області.

Партія «Батьківщина» минулого року отримала 92,6 млн грн, з яких 90 млн держфінансування. Хоча партія Тимошенко отримала більше місць у парламенті, ніж «Європейська солідарність» чи «Голос», проте коштів із бюджету отримує менше. Так сталося через те, що «Батьківщина» не дотрималася гендерного балансу у Верховній Раді та, відповідно, не отримує за це надбавку.

Місцеві осередки «Батьківщини» у 2023 році були значно бідніші, ніж у «Слуги народу». У регіонах загалом партійні офіси мали бюджет близько 5 млн гн. Половину цієї суми понад 2,5 млн віддали осередкам із центрального офісу партії. Іншу половину склали приватні внески.

Найбільше грошей перепало вінницькій, івано-франківській та сумській обласним організаціям партії.

У Вінницькій області «Батьківщина» отримала 1,8 млн грн. Майже 1 млн з цієї суми «перепав» осередку від центрального офісу партії. Все інше внесли на діяльність осередку десятеро донорів. Із них найщедрішою виявилась Катерина Баркалова 201 тис. грн трьома внесками у різні періоди.

Івано-франківський обласний осередок у 2023 році отримав трохи більше 871 тис. грн. Центральний офіс партії віддав своєму осередку майже половину цієї суми. А громадяни розщедрились на трохи більше як 402 тис. грн. Задонатити осередку вирішили пʼятеро людей. Найменший внесок склав 5 тис. грн, а найбільший майже 119 тис. грн.

Фонд сумської обласної організації у 2023 році становив близько 744 тис. грн. Знову ж таки, половина цієї суми фінансування осередку центральним офісом. Громадяни ж задонатили 370 тис. грн. У 2023 році до фонду осередку було зроблено 72 внески, проте донорів було лише десять. До того ж, Олександр Джарішнелов та Олена Джарішнелова, ймовірно, є родичами. Разом вони задонатили партії понад 143 тис. грн.

Здавалося б, найбільша кількість партійних осередків і обходитись мала б найдорожче. Проте у 2023 році, за даними звітів, партія не лише отримала, але і витратила в регіонах значно менше, ніж уже згадана «Слуга народу» лише 2,5 млн грн.

Цікаво, що найбільшою статтею витрат обласного осередку у Вінниці стала реклама та виготовлення брендованої продукції. У 2023 році на це витратили більше 870 тис. грн. Більша частина цієї суми пішла на розміщення статей у газетах.

На заробітні плати, гонорари та інші виплати осередки витратили майже 400 тис. грн. Хоча сума може здатися маленькою, зважаючи на розмір партії, варто зазначити, що ще понад 9 млн на це витратили з рахунків центрального офісу «Батьківщини».

Ще майже пів мільйона гривень місцеві осередки витратили на утримання офісів та іншу адміністративну діяльність. Податків та зборів осередки заплатили майже 300 тис. грн. Варто зазначити, що для регіональних офісів партії звичною є практика, коли приміщення їм надають в оренду безкоштовно. Так, наприклад, лише минулого року партії на місцях надали безкоштовні офіси в еквіваленті майже 1 млн грн.

Місцеві депутати «Батьківщини» часто піаряться на тому, що допомагають незахищеним верствам населення. Зокрема, лише на Дніпропетровщині за шість місяців 2023 року регіональними аналітиками «Чесно» було зафіксовано біля сотні випадків подібної благодійності. Ще стільки ж було зафіксовано в Одесі та Києві. Водночас у фінансових звітах партійних осередків про це не йдеться.

У 2023 році «Європейська солідарність» отримала понад 137 млн державного фінансування. Натомість регіональні осередки партії торік загалом отримали понад 37 млн грн. Майже всю суму виділили з центрального офісу партії. Приватні донори дали лише близько 140 тис. грн.

У трійку найбагатших осередків партії увійшли Вінницька, Чернігівська та Одеська обласні організації. Бюджети перших двох наповнювали коштами лише з центрального офісу партії. Вінницька отримала понад 2 млн грн, а Чернігівська майже 1,9 млн.

Одеський обласний осередок отримав дещо менше 1,8 млн грн, із них приватних внесків лише 45 тис. грн. Ці гроші внесли двоє жертводавців Олена Клименко та Михайло Шмушкович.

Найбільшою статтею витрат регіональних осередків партії ЄС виявилася сплата податків та адмінзборів. На це 26 організацій разом витратили біля 13 млн грн, найбільше на Закарпатті. У цю суму входять як ЄСВ та ПДФО із зарплат, так і плата за деякі послуги, наприклад зі зміни реєстрації.

На самі ж зарплати, гонорари та інші виплати «Європейська солідарність» на місцях витратила понад 17 млн грн. Проте лише на Чернігівщині ця сума склала понад 1 млн грн.

Підтримка адміністративної діяльності в регіонах обійшлася партії в 10 млн грн. Велика ж частина платежів зі звітів осередків насправді є переказами між власними рахунками, тобто фактично вони залишилися всередині самої структури.

Натомість осередкам партії «Голос» від центрального офісу не перепало ні копійки, а донори донатили лише чернівецькій та черкаській обласним організаціям партії. Першій надіслали 3,5 тис., а другій всього лиш 8 грн. Варто зазначити, що за весь рік сама партія включно із центральним офісом отримала лише трохи більше 55 тис. грн.

Так само у регіональних осередків майже не було витрат лише по декілька тисяч на банківські послуги, та трохи більше у Черкаській області на бухгалтерію та оренду. Всього за рік партія через місцеві офіси витратила менше 70 тис. грн. Ймовірно, це кошти, які залишались на рахунках партії за попередній період.

Серед можливих пояснень відсутність коштів на підтримку роботи регіональної структури протягом останніх декількох років. У 2021 році партія отримала кошти з державного бюджету на статутну діяльність лише за пару кварталів, а протягом останніх двох років взагалі нічого не отримувала.

Так сталося через те, що ще у 2020 році «Голос» подав неправдиву інформацію про витрати у декілька мільйонів гривень. Після цього почалися суди щодо вимоги поновити фінансування, проте так цього добитися не вийшло. Лише після того, як подану неправдиву інформацію у звіті виправили, на початку цього року партії відновили виплати з бюджету.

Відповідно, цей рік може стати показовим у питанні того, чи є ефективним державне фінансування політичних партій. В Україні нині зареєстровані петиції та законопроєкти щодо скасування держфінансування на період воєнного стану.

Проте якщо наслідком такого є, по суті, повна відсутність активності осередків у регіонах та знищення партійної структури, можливо, існує більш ефективний спосіб зберегти кошти у бюджеті. Наприклад, партії можуть добровільно відмовитися від частини фінансування, що вже і так передбачено законом.

***

Великі політичні партії мають підтримувати діяльність регіональної структури навіть у періоди, коли дата наступних виборів достеменно не відома. Парламентські політсили здатні це робити завдяки наявності держфінансування, яке наразі отримують чотири партії.

Також не варто забувати і про внески бізнесів та окремих людей на рахунки осередків, хоча їхній обсяг переважно не здатний покрити всі організаційні потреби.

Вікторія Максимова, Ярослава Нікітюк, рух «Чесно»

Попри те, що анонімні Telegram-канали не гарантують достовірності поширеної інформації, чимало киян залишаються їхніми активними читачами. Загальна кількість підписників найпопулярніших каналів столиці складає майже чотири мільйони.

Крім оперативних новин про поточну ситуацію в місті, Telegram-канали публікують повідомлення, де згадуються політичні діячі. Деякі повідомлення є відкритою політичною рекламою, інші приховано сприяють формуванню позитивного образу політика в очах громадськості.

Рух «Чесно» дослідив, як взаємодіють найпопулярніші Telegram-канали столиці, як вони висвітлюють діяльність міського голови Віталія Кличка та інших політиків. Це п’ята частина моніторингу реклами партій та політиків у регіонах України.

Лідером серед найбільших анонімних Telegram-каналів столиці є «Реальний Київ | Украина», який має понад мільйон підписників. До цього списку також увійшов канал харківської мережі «Труха» «Труха Київ», який налічує понад 500 тис. підписників.

Лідером серед політиків за кількістю згадок у публікаціях найбільших Telegram-каналів столиці очікувано є міський голова Віталій Кличко: його ім’я фігурує у 1776 повідомленнях за останній рік. Аналогічна ситуація і в інших великих містах України Харкові, Одесі та Львові. Натомість партія «Удар», лідером якої є Кличко, не згадується взагалі.

Також очікувано, що більшість згадок міського голови стосуються безпекової ситуації в місті, зокрема 1249 повідомлень переважно інформують про початок, перебіг або наслідки ворожих обстрілів.

Водночас згадки, які не стосуються поточної ситуації у столиці, можна виокремити у тематичні групи, які формують потенційно позитивне ставлення киян до мера. Одна з таких категорій повідомлення, що стосуються фінансування Києвом Сил оборони.

Із середини 2023 року в Telegram-каналах щомісяця з’являлися дописи про спрямування коштів на потреби ЗСУ у формі виплат, субвенцій, цільових програм та ініціювання позачергових засідань. Найбільше згадок зустрічається на каналах «Київ Новини | Live 24/7 | тривога» та «Київ UA | Україна».

Часом публікації дублюють одна одну, як-от новина від 29 вересня 2023 року про позачергове скликання сесії Київради Віталієм Кличком для збільшення фінансування ЗСУ. Примітно, що після того, як сесія відбулася, ці ж канали не публікували її результатів та прямих напрацювань стосовно збільшення обсягу допомоги Силам оборони.

Іншим прикладом є новина, що стосувалася передачі 500 млн грн Генштабу ЗСУ прямою субвенцією. Насамперед хибне зміщення акцентів у заголовку викривлює картинку реальності: Київ не передає 6,2 млрд грн Генштабу ЗСУ за програмою «Захисник Києва». Навпаки, з уже виділених коштів на програму «Захисник Києва», що працює із підготовкою та забезпеченням військовослужбовців озброєнням, 500 млн виділяється на підтримку Генштабу ЗСУ.

Попри те, що публікація акцентує увагу на обсязі допомоги, який передбачено міською цільовою програмою, ігнорується важливий аспект: виділення коштів на програму ще жодним чином не гарантує їх освоєння у повному обсязі. Нагадаємо, що, за звітом щодо реалізації «Захисника Києва» за ІІІ квартал 2023 року, із передбачених на програму 5,1 млрд грн було освоєно лише близько 600 млн (11,8%), про що раніше писав рух «Чесно».

Окремою категорією є публікації з цитуванням мера Віталія Кличка із обіцянкою виділити чергову суму на підтримку ЗСУ. Знову-таки, у подібних випадках варто розуміти механізм переспрямування коштів столиці: кожна заява схожого типу має супроводжуватися відповідною зміною до бюджету міста на поточний рік. Доки зміна не запропонована й не підтримана профільною комісією та депутатами кошти ще не було спрямовано.

Трапляються випадки, коли Telegram-канали публікують новину про мера Києва, яка хоч і не несе жодної інформаційної цінності, проте впливає на ставлення до нього. Яскравим прецедентом стали повідомлення про те, як Віталій Кличко давав інтерв'ю німецькій газеті Bild із кратера, який залишився після удару російської ракети «Кинджал» на початку лютого 2023 року.

Тоді про це написали чотири найпопулярніші канали з майже ідентичним текстом. Примітно, що у Telegram-каналі самого мера про це не було жодної згадки.

Помітно побільшало згадок київського міського голови у червні 2023 року. Тоді внаслідок падіння уламків російських балістичних ракет у Деснянському районі кілька людей загинуло біля закритого укриття. Громадськість була обурена поточною ситуацією з укриттями столиці: і їхньою недоступністю, і станом, у якому вони перебувають.

Тож значна кількість повідомлень, де згадується Віталій Кличко, стосується спроби мера взяти ситуацію під власний контроль: йшлося про перевірки укриттів, результат їхнього огляду, кількість скарг, що були отримані від киян про стан укриттів загалом. Варто зазначити, що проблеми з укриттями Києва обговорювалися ще задовго до інциденту, про що свідчать численні згадки у ЗМІ та соцмережах.

Згадки Віталія Кличка та перевірки укриттів зустрічалися протягом усього місяця. Проте 21 червня різко змінився їхній контекст: мер Києва заявив про «шквальну кампанію з дискредитації столичної влади» та його особисто. Водночас, як підкреслював сам Кличко, жоден із голів районів, які відповідальні за облаштування укриттів, не постраждав.

Очікувано, що цю заяву підхопили й Telegram-канали Києва: дехто просто цитував міського голову, а інші додавали коротку насмішку. Зокрема канали «Киевский Движ» та «Труха Київ», які протягом усього моніторингу висвітлювали Кличка повністю позитивно лише в окремих випадках.

Проте цікавим є збіг: 21 червня минулого року Telegram-канали Києва підхопили не лише заяву Віталія Кличка про дискредитацію. За кілька годин до цього мер столиці опублікував повідомлення у своєму каналі повідомлення про оновлення доріг: «Ми, навіть у складних умовах воєнного стану, робимо все для належного утримання дорожньої інфраструктури та оновлення доріг, які не бачили ремонту по 40 років».

Головний акцент, вочевидь, саме на терміні у 40 років, який формує сприйняття Віталія Кличка як мера, який оперативно реагує на потреби міста та діє на благо киян. Це, у свою чергу, добре поєдналося із подальшою заявою про дискредитацію, яка була також висвітлена у Telegram-каналах, про що свідчить відгук читачів.

Окремою тематикою, у рамках якої Telegram-канали згадують українських політиків, залишається пряма допомога військовослужбовцям та передання техніки на фронт. Окрім міського голови столиці, у таких повідомленнях на каналі «Труха Київ» зустрічаються і згадки лідера партії «Європейська солідарність» Петра Порошенка.

Зазначимо, що подібні повідомлення у «Труха Київ» не є універсальними для всіх політиків та їхньої допомоги військовослужбовцям. Навпаки, у такому контексті згадується лише Порошенко. Зазвичай канал акцентує увагу на регулярності допомоги, яку здійснює політик, та на її обсязі: «Порошенко везе на східний фронт рекордну партію техніки», «Щотижня Порошенко передає на фронт техніки щонайменше на 10-15 млн грн».

Окрім цього, канал може використовувати прецедент передачі техніки як відповідь на так звані фейки про Порошенка, що з’являються у мережі. В окремих випадках повідомлення у «Труха Київ» синхронізовані з іншими Telegram-каналами мережі «Труха». Так, зустрічаються ідентичні публікації у каналах Києва, Львова та Дніпра, що є одним із прикладів політичної реклами, до якої вдаються депутати у час воєнного стану.

Порошенко часто комунікує у своїх соціальних мережах, що значна частина коштів на допомогу Силам оборони передається особисто ним та його компаніями. Проте примітними є публікації у Telegram-каналах, де згадується і ГО «Справа громад».

Нагадаємо, що партія «Європейська солідарність» уклала з організацією три угоди про надання поворотної фінансової допомоги на суму понад 93 млн грн, дві з них у 2023 році, про що раніше детальніше писав Рух «Чесно».

Більше того, публікація про обсяг допомоги фондом Порошенка та волонтерами від ГО «Справи громад» датується початком грудня 2023 року за кілька місяців після того, як відбулася масштабна рекламна кампанія із розміщенням бордів та сітілайтів по всій Україні.

Бувають і випадки, коли центральним інфоприводом для згадки політика, окрім самої допомоги військовим, є поїздка до них. Так, «Київ Info» та «Киевский Движ» публікували дописи про те, як Віталій Кличко зустрічав Новий рік у Бахмуті разом із військовослужбовцями. Примітно те, що обидва Telegram-канали обрали для візуального супроводу ідентичне відео, хоча того дня на каналі самого київського міського голови фігурувало геть інше.

Більшість розглянутих раніше публікацій були прикладами прихованої політичної реклами. Хоч у тексті й немає прямого заклику «підписатися», сам допис зображує політика позитивно. Проте є і протилежні випадки.

Із різницею у три місяці Telegram-канал «Київ Новини» закликав підписатися на канал IT-підприємця та волонтера з Києва. Додатковою аргументацією стала наявність у нього «правдивої та перевіреної інформації» стосовно тих запитів, що турбують киян: оренда квартири, популярні заклади та можливе підняття вартості проїзду у громадському транспорті. У публікації зазначено: «автор каналу збирає та аналізує тільки важливі події Києва».

Проте у жодному дописі не вказано, що автор каналу Григорій Маленко є чинним депутатом Київради від партії «Голос». Згідно з інформацією зі сторінки самого Маленка у Facebook, перезапуск каналу відбувся у березні 2023 року, і зараз головна його тематика ключові новини та події Києва.

Важливо підкреслити, що в умовах повномасштабної війни допомога військовослужбовцям залишається критичною необхідністю і у форматі прямої передачі техніки, і у форматі цільового виділення коштів. Проте нині помітно, як благодійність такого характеру стає черговим способом політичної реклами, що розмиває межі між цими поняттями.

Дієвим інструментом допомоги Силам оборони для депутатів є пропозиції відповідних законопроєктів, а для міських голів переспрямування коштів у бюджетах міст із менш пріоритетних статей витрат на цільові програми військової допомоги. Якщо ж цього немає, публікації у Telegram-каналах сприяють створенню хибного враження про обсяг допомоги, який справді отримують військові.

Україна повідомила Раду Європи, що тимчасово відмовляється від деяких зобов’язань перед цим органом зокрема тих, що регулюються Європейською конвенцією з прав людини та основних свобод. Цей запит від імені українського уряду був відправлений до Ради Європи ще на початку квітня, однак широко відомо про нього стало зараз. Україна дала знати Страсбургу, що надалі на її територію не поширюватимуться зобов’язання українського уряду щодо дотримання статей 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя), 10 (свобода слова) та 11 (свобода зібрань та об’єднань), стаття 2 протоколу 4 (право на вільне переміщення людей), а також три статті з першого протоколу №1 (захист приватної власності), №2 (право на освіту), №3 (право на свободу виборів).

Звучить погрозливо і слід було очікувати, що чергове задокументоване обмеження прав і свобод українців викликало досить нервову реакцію у суспільстві. Закрутився черговий виток розмов про «диктатуру», який із натхненням розганяє російська пропаганда. Тож давайте розберемося, про що йдеться.

Україна є членом Ради Європи і зобов’язана дотримуватися прав людини, передбачених Конвенцією з прав людини та основних свобод. У разі їхнього порушення особи або організації можуть подати позов проти України до Європейського суду з прав людини. Власне, своїм листом до Ради Європи Київ намагається убезпечити себе від валу позовів до ЄСПЛ стосовно порушення очевидних прав і свобод як-то відсутності чергових виборів, заборони виїзду за кордон, можливої мобілізації приватної власності тощо.

Україна пояснює таке відхилення від класичних демократичних стандартів очевидними реаліями воєнного часу. І за правилами Конвенції має на це право: надзвичайні обставини, зокрема, військова агресія, дозволяють членам Ради Європи тимчасово відмовлятися від виконання певних зобов’язань за чітко визначеними статтями. Відповідно, ЄСПЛ буде брати ці нюанси до уваги.

Україна вже скористалася таким «віконцем» у 2015 році, на початку російської агресії, яка ще не набула тоді таких масштабів. Тоді Київ призупиняв виконання зобов’язань щодо дотримання певних статей Конвенції через Антитерористичну операцію, що тривала на той момент. Щоправда, тоді за відповідний закон голосувала Верховна Рада, а зараз про обмежувальні новації стало відомо вже постфактум. Хоча Мін’юст робить акцент на тому, що він навпаки відновлює свої зобов’язання щодо дотримання окремих прав людини. Зокрема це стосується заборони дискримінації, обмеження політичної активності іноземців, права на відшкодування, свободи совісті та деяких аспектів примусової роботи. Ці зобов’язання були призупинені у 2022 році.

Низка нових обмежень, про які Кабмін сповістив Раду Європи, вже виписана в чинному законі про воєнний стан. Колишній заступник голови Центральної виборчої комісії Андрій Магера дивується, чому керівництво країни ще у 2022 році, як почалася повномасштабна війна і був прийнятий цей закон, не зробило подібних кроків перед Радою Європи. І сповістило про це Страсбург лише на початку квітня 2024-го.

«У нас вже понад два роки діють ці обмеження, згідно з указом президента про воєнний стан, затверджений законом України. Більше того, Україна ще у 2022 році заявила про відступ від окремих положень Пакту про громадянські і політичні права. У частині правового статусу громадян зараз нічого суттєво не поміняється. Звісно, тепер громадяни не зможуть звертатися до Європейського суду з прав людини щодо порушень окремих статей Конвенції 1950 року. Але це закономірно, бо не діють окремі статті Конституції під час воєнного стану», наголосив експерт у коментарі «Главкому».

Отже, що має на увазі Андрій Магера? Дійсно, 24 лютого 2022 року президент Володимир Зеленський підписав указ про введення воєнного стану в Україні «у зв’язку з військовою агресією Російської Федерації проти України». Того ж дня цей документ затвердила Верховна Рада. Указ Зеленського містить норму (пункт 3), де сказано: на період дії правового режиму воєнного стану можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина. І наведено конкретні статті Конституції, дію яких держава може обмежувати (всього їх 12):

• стаття 30. Кожному гарантується недоторканність житла;
• стаття 31. Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції;
• стаття 32. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя;
• стаття 33. Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України;
• стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань;
• стаття 38. Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування;
• стаття 39. Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування;
• стаття 41. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;
• стаття 42. Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом;
• стаття 43. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується;
• стаття 44. Ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів;
• стаття 53. Кожен має право на освіту.

За словами ексзаступниці міністра юстиції Валерії Коломієць, при Мін’юсті діє комісія, яка на основі матеріалів різних органів переглядає список та обґрунтованість відступу від тих чи інших прав. Це якраз робиться, щоб розуміти, що держава не може забезпечувати ті чи інші права саме через військову агресію. Наприклад, на тимчасово окупованих територіях, які не контролює українська влада, вказані обмеження прав діють з початку АТО. Така практика, додає вона, є прямою вимогою законів про надзвичайний стан та про воєнний стан і самої Конвенції з прав людини.

Голова парламентського комітету з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва, юрист-міжнародник Олександр Мережко свого часу кандидував на посаду члена ЄСПЛ. Він також запевняє, що дерогація (з англ. Derogation ситуація за якої закон, постанова, або рішення скасовується частково) є цілком нормальним процесом і повністю відповідає внутрішнім правилам Ради Європи. Тож розраховувати на заступництво європейської юридичної системи українцям, які вважають, що їхні права під час війни утискають, не варто.

Абсолютно нормально, коли держава у ситуації війни, інших надзвичайних ситуацій не може забезпечувати певні права і зобов’язання, зауважує Мережко. Наприклад, хтось хоче стати кандидатом на виборах, але не у змозі, оскільки чергових виборів нема. Такі громадяни матимуть бажання звернутися до ЄСПЛ зі скаргою, що порушується їхнє право бути обраними, але не зможуть цього робити, якщо ми зробили таке застереження.

Є дві категорії зобов'язань або прав держави, які містяться у Конвенції: ті, від яких не можна робити такий відступ за будь-яких обставин (наприклад, заборона тортур), і ті, від яких можна (наприклад, обмеження свободи слова, яка під час війни не може бути повною). Пропаганда ворога може бути заборонена, і це передбачено 15 статтею Конвенції.

Наголошу лист, спрямований до Ради Європи, не означає автоматично, що зазначені у ньому права будуть урізані. Юридично знову-таки не йдеться про обмеження прав. Коли йдеться про такий відступ, держава говорить, що не може гарантувати та забезпечити захист певних прав, зокрема, перед ЄСПЛ.

З виборами зрозуміло. Зазначається також, що держава може порушувати свободу зібрань та об'єднань, право на повагу до приватного та сімейного життя…

Свобода зібрань це питання, яке регулюється законом про воєнний стан. Наприклад, перед Верховною Радою зараз не можна проводити якісь зібрання. Щодо приватного та сімейного життя то це дуже широкі права, і військова необхідність може їх обмежувати в певному сенсі. Візьмемо такий приклад, як таємниця якоїсь переписки, коли хтось підозрюється у зраді. Права особи в цьому плані також можуть бути обмежені.

Обмеження права на підприємницьку діяльність це можлива мобілізація власності?

Звичайно. Наприклад, в зоні бойових дій треба скористатися чиєюсь приватною машиною формально це порушення права власності, а по суті викликано військовою необхідністю. Тому треба виключити моменти, коли виникають от такі екстремальні ситуації, а потім хтось може скористатися цим для судового оскарження.

Пункт про можливе обмеження недоторканості житла багатьох напружив…

А де, наприклад, розмістити військових в зоні бойових дій? От командир прийшов в якесь місто чи селище і йому треба розмістити своїх людей, щоб вони не були на вулиці. Він бачить, де краща хата, і тоді може нею скористатися. Формально, може, це порушення прав, але воно диктується необхідністю. Особливо в районі бойових дій таке обмеження, на жаль, має відбуватись.

А як тут уникнути зловживань?

Правовий вихід це наша судова система. Річ у тім, що в ЄСПЛ справи розглядаються роками.

Ті обмеження, про які наш уряд інформує Раду Європи, стосуються більше вже прийнятих законів чи тих, що ще плануються?

Думаю, і тих, і інших. Тобто є чинний закон про воєнний стан і можуть з'явитися ще якісь закони або обмеження, які доповнять закон про воєнний стан.

Ці обмеження обов’язково має приймати Верховна Рада, чи, можливо, вони будуть спущені якимись кабмінівськими постановами? Як це сталося, наприклад, з обмеженнями у консульських послугах, які уряд запровадив, досить довільно трактуючи закон про мобілізацію?

Якщо йдеться про обмеження прав, то тут, за великим рахунком, потрібен саме закон.

Це вже не перше таке звернення Києва до Ради Європи. А європейці в принципі нормально ставляться до таких прохань? Чи вони можуть з певним скепсисом поставитися до деяких з пунктів, перерахованих у листі, чи просто закриють очі одразу на все?

Можливо, секретаріат ЄСПЛ буде розглядати, чи відповідає ця заява Конвенції з формальної точки зору. Але, у принципі, це питання регулюються Конвенцією, і Кабмін все зробив у відповідності з її 15 статтею. Тому немає підстав для якихось проблем ані правових, ані політичних. Всі ж розуміють, в якому ми стані зараз знаходимось, що ми є жертвою агресії і нам треба боротись за виживання. Тому, на жаль, забезпечити виконання всіх зобов'язань перед Радою Європи на 100% іноді просто неможливо.

Чи вам відомо про кількість позовів до ЄСПЛ українців до держави після 2022 року? Бо це звернення саме ж проти них було ініційовано.

Скарг може бути дуже багато, але значення має, чи ЄСПЛ приймає їх до розгляду. За статистикою навіть з цих прийнятих справ невеликий відсоток доходить до судового розгляду. А відсоток справ, щодо яких суд виносить рішення, ще менший. І, звісно ЄСПЛ зараз буде звертати увагу на цю заяву українського уряду. Проте слід пам’ятати, що ці відступи лише тимчасовий захід, на час воєнного стану.

Лист до Ради Європи датується 4 квітня 2024 року, але чому Україна вирішила повідомити про деякі норми, які діють вже давно, лише зараз? Чи можна буде їх використовувати заднім числом?

Це цікаве питання, тому що взагалі в праві є принцип ретроактивності тобто зворотної сили немає. За великим рахунком тут теоретично може виникнути колізія: що буде з тими, хто звернувся до ЄСПЛ до того моменту, як ми зробили дерогацію з тієї чи іншої статті? Думаю, що суд все-таки має врахувати цю заяву, бо змінились обставини. Уявіть ситуацію, якщо розгляд скарги тривав роками. Вона була подана ще до повномасштабної агресії і стосувалася, наприклад, утисків свободи слова. У такому випадку, як на мене, має бути зворотня сила. Але чіткого правила тут немає, це може залежати від конкретних обставин.

Хтось може оскаржити у суді саму дерогацію?

Теоретично все можна оскаржити, але знову ж правових підстав немає. Бо є чіткий припис Конвенції, яка сама дозволяє дерогацію за конкретними статтями.

Павло Вуєць, Віталій Тараненко, «Главком»

«Я лично знаю митрополита Ионафана по годам его учебы и трудов в Ленинградской духовной академии… Все эти обвинения абсолютно ничтожны, а так называемые доказательства сфальсифицированы. Преосвященный Ионафан, как и вся церковь, молится за мир, призывает к духовному единству Святой Руси…». Це уривок із заяви патріарха Московського, предстоятеля Російської православної церкви Кирила, який відреагував на вирок митрополиту Тульчинському і Брацлавському УПЦ МП Іонафану (у миру Анатолій Єлецьких). 7 серпня 2023 року вінницький суд визнав винним ієрарха за чотирма статтями Кримінального кодексу: ч.2 статті 161 («Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, регіональної належності, релігійних переконань»), ч. 3 статті 436-2 («Виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії РФ проти України»), ч. 2 статті 109 («Розповсюдження матеріалів із закликами до насильницької зміни конституційного ладу»), ч. 1 статті 110 («Розповсюдження матеріалів із закликами до зміни меж території та державного кордону України»). Покарання для 75-річного церковнослужителя п’ять років позбавлення волі з конфіскацією майна (прокурор просив шість років тюрми). Поки митрополит Іонафан оскаржує вирок до нього застосовано нічний домашній арешт.

Однак, скоріше за все, митарства Іонафана в Україні найближчим часом припиняться. Він виявився дуже цінним для Росії, яка має намір обміняти його як… військовополоненого.

За відомостями судового реєстру, які проаналізував «Главком», церковник через два дні після ухвалення вироку (9 серпня 2023 року) написав листа, в якому висловив готовність до обміну як військовополонений. Далі у процес включилася російська сторона. Держава-агресор не проти забрати до себе митрополит Іонафана, про що повідомив уповноважений орган України.

На початку квітня 2024 року прокурор Вінницької обласної прокуратури звернувся до суду з клопотанням скасувати нічний домашній арешт обвинуваченого ієрарх, оскільки він іде на обмін. Коли ж суд узявся розглядати документ по суті, прокурор раптом передумав. Сказав, що наразі немає підтвердження від уповноваженого органу про передачу митрополита Іонафана для обміну як військовополоненого. Очевидно, що цю невизначеність можна пояснити спробою України виторгувати у агресора більше своїх захисників, котрі опинилися у полоні. Наприклад, як це було із кумом Путіна, екснардепом Віктором Медведчуком: восени 2023 року за його «голову» країна-агресор віддала близько 200 полонених захисників «Азовсталі».

Варто наголосити: до останнього обвинувачений владика сподівався, що суд виправдає його і відпустить. Самі ж докази сторони обвинувачення вважав провокацією.

Нагадаємо, що митрополиту Іонафану інкримінувалося написання та поширення в інтернеті статті «С открытым шлемом, без забрала. Заметки на полях последних событий в православном мире», що містила ознаки розпалювання релігійної ворожнечі, яку підтвердила судово-лінгвістична експертиза.

Ще співробітники СБУ під час обшуків Тульчинської єпархії УПЦ МП натрапили на низку пропагандистських листівок: «Власти Росии» із зображенням прапора РФ (12 штук); «Указ президента Росії про приєднання АР Крим до РФ» із зображеннями карти України де АР Крим відмічено територією РФ (11 штук); «Донбасс Россия» (вісім штук); «Історія АР Криму з древніх часів», де він зазначається територією РФ (11 штук), а також листи (ксерокопії) Московського патріарха від 6 жовтня 2022 року з вимогою молитися за президента РФ (п’ять штук).

Найцікавішою знахідкою, віднайдену спецслужбою у приміщенні єпархії, можна вважати твір «Гимн-молитва за Россию» з нотами, виданого у Москві 2015 року Автором слів вказано… владику Іонафана (Єлецьких).

Вилучені буклети також лягли в основу обвинувачення. Натомість у суді митрополит Іонафан відхрестився від всього, що міг: проросійські листівки не виготовляв, вперше їх побачив під час обшуків.

Разом із тим, обвинувачений ієрарх таки визнав одну цікаву деталь. У нього була інструкція для зашифрованого спілкування із абонентами Росії. Сказав, що її дав товариш з РФ, але імені його владика не пригадує…

Насправді ж митрополит Тульчинський і Брацлавський УПЦ МП Іонафан непересічна фігура у церковному житті України та Росії. Це підтверджують факти з його біографії. У 70-роках минулого століття Анатолій Єлецьких навчався у Ленінградській духовній семінарії та Ленінградській духовній академії, ректором яких у той період був теперішній очільник РПЦ Кирило. Саме Кирило 1978 року висвятив Єлецьких в ієромонаха. По закінченню навчання Іонафан кілька років викладав церковні співи в семінарії та в регентському класі, був регентом хору ленінградських духовних шкіл.

До речі, голова СБУ Василь Малюк в одному з інтерв’ю завуальовано назвав митрополита Іонафана «одногрупником Гундяєва». Однак у відритих матеріалах кримінальної справи ця інформація не підтверджується. Натомість констатується, що владика демонструє «прихильність до держави-агресора Росії, її очільника Путіна, а також патріарха Московського Кирила». Зокрема, у розпал повномасштабної війни через мобільний телефон Іонафан надіслав якомусь зі священників інструкцію, як поминати Кирила під час релігійних богослужінь таким чином, щоб цього не чули прихожани.

Ще кілька штрихів із біографії митрополита Тульчинського і Брацлавського. Він був першим намісником Києво-Печерської лаври; майже 10 років працював керуючим справами УПЦ МП при предстоятелі митрополиту Володимиру (Сабодану); був постійним членом та секретарем Синоду УПЦ МП.

На офіційному сайті Московського патріархату збереглися повідомлення про запрошення митрополита Іонафана на масові релігійні заходи до Росії. Зокрема, у 2008 році його були раді бачити на фестивалі духовної музики «Русь співуча» з нагоди 1020-річчю Хрещення Русі; у 2014 році владику з України очікували на літніх сесіях Священного Синоду Російської православної церкви.

Між іншим, митрополит Іонафан досі входить до складу дорадчих органів Синоду РПЦ: з жовтня 2022 році член Комісії у справах старообрядних парафій та взаємодії зі старообрядництвом, з 2010 року член Патріаршої ради з культури, яку очолює Кирило.

У серпні 2009 року тодішній президент Росії Дмитро Медведєв відзначив митрополита Іонафана орденом Дружби «за великий внесок у розвиток співробітництва між Росією та Україною».

В Україні нагородами Іонафана почав осипати президент-втікач Віктор Янукович, але встиг присвоїти лише орден «За заслуги» III ступеня. Наприкінці 2023 року президент Володимир Зеленський також підніс «сюрприз» ієрарху разом із 12 іншими священниками УПЦ МП позбавив громадянства України.

Рік тому, у квітні 2023 року голова СБУ Василь Малюк повідомив про відкриття 61 кримінального провадження щодо священнослужителів УПЦ МП. Крім цього, двох церковників Україна виміняла на військовополонених, утримуваних в Росії. «Ворог дуже цінує своїх агентів у рясах так, одну таку особу обміняли на 28 українських військовослужбовців», сказав керівник спецслужби.

Серед тих, кого врятувала Росія від тюрми в Україні, настоятель «Казанської» парафії смт Ярова Горлівської єпархії УПЦ МП Микола Зірка і священнослужитель Сєвєродонецької Єпархії Свято-Тихвінського храму УПЦ МП (Лисичанськ) Андрій Павленко. Батюшка Зірка після окупації селища у червні 2022 року пішов на співпрацю з окупантами, організував вибори керівництва незаконних органів влади.

Протоієрей Павленко здавав росіянам позиції ЗСУ у Сєвєродонецьку Луганської області через Telegram. Обох священників засуджено за колабораційну діяльність і відправлено на обмін.

Віталій Тараненко, «Главком»

Україна очікує на американську зброю вже з дня на день. Це сталося можливим завдяки тому, що 20 квітня Палата представників Конгресу США нарешті схвалила такий довгоочікуваний законопроєкт про національну безпеку. Підписаний президентом США Джо Байденом (після голосування 23 квітня в Сенаті) пакет передбачає військову допомогу на $95 млрд для України, Ізраїлю й інших союзників США. Для України з цієї суми передбачено близько $61 млрд. Напевно, тривалу тяганину із голосуванням дещо прискорила заява директора ЦРУ. Вільяма Бернса від 18 квітня про те, що, в разі якщо США не нададуть військової підтримки, Україна може програти війну проти Росії до кінця року.

З цих $61 млрд третину коштів $23,2 млрд спрямують на передачу озброєння США Україні зі своїх складів. Понад $11 млрд підуть командуванню США у Європі на цю суму організують навчання українських військових та на розвідувальні операції. Близько $13 млрд скерують на виробництво озброєння. Також Україна отримає $7,85 млрд на підтримку бюджету, а $1,6 млрд для економічної підтримки. Ще $1,3 млрд підуть на розмінування територій та підтримку біженців.

До слова, передбачається передача Україні ракет ATACMS, про які давно просив Київ. Щоправда, за даними ЗМІ, Сполучені Штати ще у березні таємно передали Україні далекобійні ракети Atacms.

Перший пакет допомоги має орієнтовну вартість $1 млрд і включає засоби ППО, артилерійські снаряди, бронетехніку і протитанкову зброю список опублікований на сайті Міноборони США.

• ракети для ППО RIM-7 та AIM-9M;
• ПЗРК Stinger;
• стрілецьку зброю та додаткові боєприпаси, включаючи патрони калібру 50 для боротьби з дронами;
• додаткові боєприпаси для Himars;
• 155-мм артилерійські снаряди, включаючи снаряди з фугасним зарядом та покращені звичайні боєприпаси подвійного призначення;
• артилерійські снаряди калібру 105 мм;
• мінометні снаряди калібру 60 мм;
• бойові машини піхоти Bradley;
• MRAP;
• HMMWV;
• транспортні засоби матеріально-технічного забезпечення;
• тактичні автомобілі для буксирування та транспортування техніки;
• ракети трубного пуску з оптичним відстеженням та провідним наведенням (TOW);
• протитанкові системи Javelin та AT-4;
• високоточні авіаційні боєприпаси;
• аеродромно-допоміжне обладнання;
• протиброньові міни;
• протипіхотні боєприпаси Claymore;
• вибухові боєприпаси для знищення перешкод;
• прилади нічного бачення;
• запасні частини, польове обладнання, навчальні боєприпаси, технічне обслуговування та інше допоміжне обладнання.

Вже 24 квітня значна частина цієї допомоги була на складах у Польщі та Німеччині. Росіяни активно намагаються створити логістичні перешкоди: 25 квітня вони обстріляли нашу залізницю.

Серед іншого, американські партнери надали нам боєприпаси для Himars, набої 50-мм калібру для дронів, високоточні авіаційні боєприпаси; протиброньові міни; підривні боєприпаси для прибирання перешкод, допоміжне аеродромне обладнання, протиброньові міни, а також прилади нічного бачення та запасні частини, польове обладнання, навчальні боєприпаси. Крім того, ми отримали транспортну техніку:

• тактичні автомобілі для буксирування та транспортування техніки;
• мінно-стійкі транспортні засоби із захистом від засідки (MRAP);
• багатоцільові колісні транспортні засоби високої мобільності (HMMWV);
• транспортні засоби матеріально-технічного забезпечення.

Надання допоміжного аеродромного обладнання має вигляд підготовки до передачі Україні таких очікуваних літаків F-16. Таку думку висловив військово-політичний експерт Олександр Мусієнко.

«Нагадаю, міністерка оборони Бельгії Людивін Дедондер казала про те, що F-16 будуть в Україні ще до початку літа. Згодом посол Данії в Україні заявив, що його країна надасть Україні літаки швидше, ніж очікувалося. Разом із тим, під це (отримання Україною літаків F-16) потрібен цілий ряд заходів: додаткові ЗРК, додаткові системи ППО, які будуть прикривати наші літаки. І це питання має вирішуватися паралельно із наданням нам літаків. Я думаю, що німецькі Patriot і інші системи будуть саме прикривати аеродроми, де розташовуватимуться F-16. Ясне діло, ворог буде бити по аеродромній мережі», прокоментував Мусієнко. На його думку, F-16 будуть в Україні вже через кілька тижнів.

До слова, високоточні британські авіабомби Paveway IV з лазерним наведенням, які входять до наступного пакета допомоги, також передбачені для використання з F-16. Також стало відомо, що до нового списку військової допомоги від США увійдуть системи протиповітряної оборони Patriot.

У пакет увійшло чимало іншої зброї, яка допоможе Україні у війні з російськими загарбниками.

Цей калібр артилерії універсальний стандарт НАТО. Вважається, що він гарний компроміс між дальністю та руйнівною силою, а використання лише одного калібру спрощує логістику та обслуговування. Такі снаряди зазвичай використовуються в польових гарматах, гаубицях і гарматах-гаубицях. Російські гармати та гармати країн колишнього радянського блоку, зазвичай, використовують інший стандарт: 152-мм. За останні два десятиріччя більше 40 країн заявили про відмову від артилерійських систем калібру 152 мм і поступовий перехід на новий натівський стандарт 155-мм. Снаряд 155-мм калібру під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну продемонстрував переконливі переваги: більша дальність стрільби (35-40 км у порівнянні з 24 км), вища у 1,5-1,7 рази точність.

Ці снаряди менш поширені, ніж 155-мм, однак у багатьох арміях зберіглася зброя 105 мм калібру. Її плюси менша вага та більша мобільність. Їх передають для використання для гаубиць L119. Артилеристи ЗСУ почали використовувати 105 мм гаубиці L119 у війні з Росією у липня 2022 року тоді нам їх надали США.

Постріл мінометного калібру 60-мм призначений для ураження живої сили і техніки, розташованих відкрито або в спорудах польового типу. Також його використовують для придушення вогневих точок та руйнування дротових загороджень на дистанції до 2,5 км. До слова, Україна також виробляє такі боєприпаси: у квітні 2023 року «Українська бронетехніка» відновила їхнє серійне виробництво.

RIM-7 ще називають Sea Sparrow (англ. «морський горобець») американська корабельна зенітна і протиракетна система малої дальності, розробка 1960-х. Вона призначена для захисту від протикорабельних ракет. Це була дуже проста система, керована радіолокаційним підсвіченням, що наводиться вручну.

За даними Politico, Україна змогла адаптувати свій зенітно-ракетний комплекс «Бук» для запуску RIM-7. Цей та інші подібні «адаптаційні» проєкти для зенітно-ракетних комплексів отримали неформальну назву FrankenSAM (англ. Frankenstein + SAM, тобто Франкенштайн + ЗРК).

Розробка AIM-9М ракета «повітря-повітря» для винищувачів F-16 з інфрачервоною головкою самонаведення. Втім, вона може використовуватися і не лише з літаків. Так, AIM-9М вже постачалась Україні восени. Тоді українські військові інженери змогли її переобладнати у ракету класу «земля-повітря», щоб використовувати для потреб ППО, пише Financial Times. Дальність враження у форматі «повітря-повітря» 20-29 км, при пуску з землі до 20 км.

Stinger (з англійської «жало») переносний зенітно-ракетний комплекс класу «земля повітря», має інфрачервону головку самонаведення. Це розробка американців 70-80-х років, наразі перебуває на озброєнні у 29 країн світу. Цей ЗРК призначений для ураження вертольотів і літаків, що низько летять. Максимальна дальність пуску ракети 4,5 км. Серед плюсів Stinger простота прицілювання і висока вражаюча здатність. Мінус ЗРК є одноразовим у використанні.

Американський легкий танк, який військові експерти вважають легендарним виробом американської оборонної промисловості поряд з танками Abrams. З десяток країн світу активно купує її для своїх армій. Екіпаж Bradley три особи: командир, навідник та механік-водій. Крім того, танк здатний перевозити до семи осіб десанту.

У башті бойової машини встановлено комплекс озброєння, що налічує автоматичну гармату, кулемет та пускову установку ПТРК Toy. Можливі три режими вогню одиночними пострілами та чергами з темпом стрільби 100 або 200 вистрілів/хв, максимальна скорострільність 500 пострілів/хв. Максимальна швидкість на бездоріжжі 40 км/год.

TOW один з найбільш розповсюджених протитанкових ракетних комплексів у світі. У своїй першій версії він був прийнятий на озброєння американською армією ще у 1970 році, після чого багаторазово модернізувався. Американська армія продовжує його активно використовувати, і замінити його планує не раніше 2030-х років. На відміну від Javelin, TOW це важкий 93-кілограмовий протитанковий комплекс, який, як правило, встановлюють на транспорт. Дальність ураження до 3,75 км.

Старі знайомі для українського війська, які підтримували нас у перші місяці повномасштабної війни, та на честь яких називають тепер дітей. FGM-148 Javelin переносний протитанковий ракетний комплекс (ПТРК). Розроблено та виробляється військово-промисловою корпорацією Lockheed Martin. Через 10 років після початку розробки, у 1996 році, комплекс прийнято на озброєння сухопутних військ США. Комплекс складається з командно-пускового блоку і пострілу ракети в герметичній пусковій трубі. Дальність ураження до 3 км.

Шведський одноразовий реактивний протитанковий гранатомет. Основний елемент комплексу пускова труба завдовжки 1020 мм із гладким каналом калібру 84 мм. Маса від 6,7 до 8 кг. Основним боєприпасом гранатомета AT4 є граната з кумулятивною бойовою частиною, що пробиває до 450 мм броні. Щоправда, нині для гранатомета розроблені гранати з покращеними бойовими показниками до 500-600 мм.

Американські дистанційно керовані протипіхотні міни, які були розроблені у 1950-х роках. Їх США активно використовували у В’єтнамі. Конструкція міни виявилась настільки вдалою, що її скопіювали багато країн із додаванням певних власних модифікацій. В англійській мові слово Claymore (до речі, первинне значення цього слова шотландський дворучний ніж) стало загальною назвою і часто використовується як синонім протипіхотної міни.

Міна має форму вигнутого паралелепіпеда, корпус виготовлений з зеленого пластика, навчальні моделі мають синій колір. Встановлюється опуклою стороною в бік ворога. Всередині пристрою заряд C4 та близько 700 готових забійних елементів у вигляді сталевих роликів і кульок діаметром по 5,5 мм. Під час вибуху міни утворюється пучок забійних елементів, що летять на відстань до 50 м, у висоту не більше 4 м. Елементи зберігають свою забійну силу на відстані до 100 м.

Наталія Сокирчук, «Главком»

Проросійські партії Молдови заснували політичний блок «Побєда». Показово, урочистості з цього приводу пройшли у… Москві. Ціллю блоку оголошено зрив проведення референдуму за вступ в ЄС та номінування єдиного кандидата на президентських виборах, який/яка має скласти відчутну конкуренцію чинній президентці Майї Санду та повести об’єднану проросійську силу наступного року на вибори до парламенту.

Хто саме цей таємничий кандидат ще не відомо. Проте, вже можна робити припущення, на кого Кремль робитиме ставку.

Про парадокси молдовської політики, а також про те, що варто пам’ятати Україні, спостерігаючи за молдовськими виборами, у матеріалі спеціальної кореспондентки «Главкома» у Молдові та Румунії Маріанни Присяжнюк.

У Москві пройшов з’їзд проросійських партій із Молдови, які називають себе «опозиційними». Головною у цьому авангарді себе позиціонує партія «Шор», яка визнана неконституційною за скоординовані спроби дестабілізувати ситуацію в Молдові. Бізнесмен, ім’я якого носить партія, Ілан Шор, відомий як олігарх-втікач, визнаний винним у корупційних злочинах й засуджений до 15 років ув’язнення. Він довгий час переховувався закордоном, але не припиняв брати участь у політичних процесах. Остаточне рішення у справі Шора молдовський Апеляційний суд виніс лише рік тому, проте бізнесмен втік ще у 2019 році, коли президентом країни був Ігор Додон, а прем’єр-міністром Майя Санду. Додон тоді сказав, що Шор покинув країну разом із ще одним олігархом-втікачем Володимиром Плахотнюком. Обидва наразі у санкційних списках США та ЄС.

Спочатку Шор втік до Ізраїлю, громадянство якого він також має, але не так давно перебрався до Росії. Вже з Москви Шор продовжив координувати роботу своїх поплічників на місцях. Його найяскравішими соратниками у Молдові є башкан Гагаузії Євгенія Гуцул та депутатка Марина Таубер.

Із Гуцул гроші та підтримка Шора, а також російська пропаганда за лічені тижні гагаузької місцевої виборчої кампанії у 2023 році, зробили одного з найупізнаваніших політиків Молдови. А Марина Таубер депутатка парламенту, давня соратниця Шора та натхненниця протестів, за якими стоїть його партія.

За підсумками московського з’їзду Шор та афілійовані з ним проросійські проєкти оголосили про створення блоку «Побєда». Керівниками блоку Шор призначив себе, а також Таубер та Гуцул. Загалом зʼїзд важливий двома ключовими моментами: перший Шор посунув Партію соціалістів колишнього проросійського президента Ігоря Додона й зайняв нішу головного прокремлівського проєкту у Молдові. Друге Шор грає в довгу, й у цій грі значно покладається на Гагаузію, як на політичний актив, який вже повністю ретранслює російський порядок денний. Нове політичне утворення має цілі й на президентські вибори, які пройдуть восени цього року, і на парламентські у 2025-му.

У блок «Побєда» увійшли: безпосередньо партія «Шор», яка з 2023 року визнана у Молдові неконституційною, партія «Шанс», що була створена на місці основного шорівського проєкту й загалом зазнала краху під час місцевих виборів, партія «Відродження», яку наразі реанімували вихідці із Партії соціалістів, «Альтернатива і сили порятунку Молдови».

За словами, олігарха-утікача Ілана Шора, Москва була обрана місцем з’їзду тому, що «проєвропейський режим» переслідує опозиціонерів. Він також окреслив два головних завдання для своєї команди: зосередитися на референдумі та на президентських виборах.

Ось кілька тез із виступів кишенькових «опозиціонерів»:

«Те, що нам розповідали про Європу нема цього. Європою керують зграя узурпаторів. У нас є альтернатива. Наша альтернатива дружба й партнерство з Російською Федерацією. З історичним партнером Республіки Молдова Російською Федерацією», палко звернувся Ілан Шор до присутніх.

Євгенія Гуцул, яка, відверто кажучи, робить тільки перші кроки в ораторському мистецтві, озброїлася традиційними російськими фейками: «Європа веде боротьбу проти гендерних відмінностей. У тих країнах, де це не визнано офіційно, Європа викручує руки. Відбувається офіційна заміна слів «мама» й «тато» на «родітєль-1», «родітєль-2». Нам, молдаванам, це чуже».

Ну й куди ж без наративу про «зовнішнє управління».

«Дядя Джо сказав тітці Майї посваритися з Росією і вона з цим справилася, але платити за це все був змушений молдовський народ, бо ціни на газ піднялися у нас. У мене запитання: чому за хотілки дяді Джо має платити молдовський народ», запитує Шор.

Отже, створення блоку серйозна заявка на успіх за допомогою чіткого позиціонування. У Молдові інтереси Росії тепер представляє нова політична сила. Варто зазначити, що процес «заміни конячки» російським політтехнологам дався не безболісно. Конкуренція між соціалістами та «шорівцями» за першість на проросійському фланзі була досить запеклою й це мало свій негативний вплив.

З 2023 року партія «Шор» організовувала масові протести, в центрі яких були соціально-економічні питання. Серед цих вимог з часом стали проявлятися занадто відверто проросійські гасла. Сам Додон теж «чекав наших» й обіцяв виборцям, що «наші уже поряд», маючи на увазі, звісно російських окупантів, але це не допомогло.

Але треба віддати належне драйвові Марини Таубер, яка тонко відчувала вуличні настрої й професійно диригувала масами, поки сам Ілан з еміграції лише позував із величезного екрана.

Однак реальну популярність партія «Шор» почала нарощувати якраз після визнання Конституційним судом її поза законом. Точкою відліку й моментом тріумфу для «шорівців» стало обрання на пост башкана Гагаузії нікому до того не відомої Євгенії Гуцул. Тепер Гуцул призначена ще й секретарем новоствореного блоку. Вчорашній «ноунейм» сьогодні фотографується з Путіним і відвідує пропагандистські ток-шоу Володимира Соловйова.

Передвиборча ситуація у Молдові наразі складається таким чином, що лідирує беззаперечно Майя Санду, однак блок «Побєда» анонсує висування свого єдиного кандидата. При цьому ні Гуцул, ні Таубер не досягли вікового цензу для участі у президентській кампанії, сам Шор у розшуку, тому «опозиціонерам», які отримали благословення Москви, доведеться обирати із варіантів, яких не так багато.

Після обрання Майї Санду президентом у 2020 році, не тільки проросійські, але й афілійовані із колишньою провладною Демократичною партією Молдови політики, опинилися на узбіччі політичного життя. У 2019 році Молдова перебувала в глибокій кризі через неспроможність депутатів сформувати коаліцію. У парламент тоді входили три ключові політсили: соціалісти Додона, блок ACUM Майї Санду та її тодішніх партнерів і демократи ще одного олігарха-утікача Володимира Плахотнюка. Після втручання Конституційного суду, представників ЄС та Росії, уряд демократів врешті оголосив про відставку. Внаслідок цього консенсусу політсили Санду та Додона сформували коаліцію. З того часу вплив Санду лише зростав.

Сьогоднішній «опозиціонер» Ілан Шор тоді був мером міста Оргей й належав до орбіти «демократа» Плахотнюка. Тому можливі претенденти на роль «єдиного кандидата», який підійшов би за віком, мав би досвід і особисту мотивацію, вірогідно розшукуватимуться серед політиків «старих часів».

Попри те, що нинішній президент Майя Санду тоді пішла на політичну угоду із проросійськими соціалістами, щоб зіграти проти Плахотнюка, прийшовши до влади, зачистила політичні кола, як від людей демократів, так і від команди Додона.

Отже, хто з «колишніх важковаговиків» може спробувати пройти кастинг «єдиного кандидата» від блоку «Побєда»?

Іон Кіку, колишній прем’єр-міністр в уряді демократів. Наразі Кіку очолює «Партію розвитку і об’єднання Молдови», яка маскується під проєвропейську, але насправді саботує проєвропейський рух. Кіку палає ненавистю до України: виправдовував воєнні злочини Росії у Маріуполі, але після звільнення територій українськими військами у 2022 році почав вести себе стриманіше.

Кіку розпинається за «нейтралітет» Молдови й виступає проти референдуму за вступ в ЄС, який відбудеться одночасно з президентською кампанією. Наративи Кіку цілком вкладаються у заявлений рух блоку «Побєда» на зближення з РФ. Партія Кіку намагається видати себе за «центристську», але замовчування агресії РФ, саботування референдуму за ЄС та просування «нейтралітету» видають в ньому проросійську маріонетку.

Ренато Усатий, колишній мер міста Бельци на півночі Молдови, яке вважається російськомовним оплотом, лідер політсили «Наша партія». Усатий має репутацію проросійського політика, але у 2020 році саме його підтримка була одним із вирішальних факторів перемоги Майї Санду на президентських виборах, що дає підстави вважати, що Усатий принаймні є договороздатним для нинішньої влади. Та й на останній місцевій кампанії, коли кандидат від партії «Шор» був знятий за рішенням суду, владою були створені сприятливі умови для обрання мером кандидата саме від партії Усатого.

Риторика цього політика залишається непередбачуваною: після перемоги у Бєльцях кандидата від його партії, Усатий зізвав пресконференцію, на якій розкритикував російську владу й публічно звернувся до Путіна з проханням позбавити його громадянства РФ. Однак, гарантій, що це не була чергова постановка, немає. Загалом Усатий критикує партію Санду й обстоює референдум з проведення дострокових парламентських виборів. При цьому, Усатий послідовний в одному у саботажі проєвропейського курсу країни.

Ще одну претендентку варто розглянути окремо.

Російські ЗМІ, пишучи про шорівський зʼїзд відзначають, що російський співак-путініст Філіп Кіркоров символічно заспівав пісню «Віва Вікторія» на честь новоствореного блоку. Насправді Кіркоров заспівав дві пісні: другою була композиція «Діва» і саме вона видається символічнішою.

Попри те, що нинішня «діва» Гагаузії Євгенія Гуцул замолода для того, аби йти у президенти, попередня башкан Ірина Влах цілком підходить для такої ролі. Вона вже розгорнула бурхливу політичну діяльність, яка цілком вкладається у концепцію Кремля. До того поява Філіпа Кіркорова у молдовській політиці це точний індикатор підтримки Кремлем. Кіркоров встиг поагітувати і за Додона, і за Шора, і за Гуцул, тож жарти жартами, а такі пісенні посвяти у молдавському політикумі варто брати до уваги.

Отже, про Ірину Влах. Щоб українському читачеві уявити, з чим молдовські виборці можуть мати справу, варто згадати одіозного мера Слов'янська Нелю Штепу, яка фактично підтримала захоплення державних будівель російськими бойовиками і яку звинувачували у пособництві проведенню незаконного референдуму під час окупації міста. У 2017-му її відпустили з-під арешту і врешті вона ще й засудила Україну в ЄСПЧ.

Цікаво, що Влах теж знається на таких справах. Коли з подачі Москви у 2014 році був проведений у Гагаузії референдум за «незалежність» у разі втрати Молдовою державності, Влах ще не була башканом, але була депутаткою парламенту від Партії комуністів й активно виступала на мітингах у підтримку референдуму. Це все відбувалося на тлі окупації росіянами Криму.

До слова, «шорівці» саме так трактують рух країни в ЄС як «втрату державності», а Гуцул вже неодноразово заявляла про намір Гагаузії «від’єднатися» від Молдови.

Влах керувала Гагаузією два терміни, при різних владах, і теж у своїх політичних кампаніях покладалася на фотографії з Путіним та депутатами від «Єдіной Росії». При цьому, з іншого боку, вона умудрялася видавати себе за «проєвропейську» діячку.

У листопаді минулого року Влах заснувала проєкт «Платформа Молдова». «Я за європейську Молдову, де не закривають телеканали і вільно критикують владу. Я за нейтральну європейську Молдову, яка захищає свої інтереси і не дозволяє себе використовувати в боротьбі з кимось», заявила вона.

При цьому політикиня, яка не бачить суперечностей між тим, аби агітувати і за Росію, і за Європу, закликала провести референдум за нейтралітет. Тобто вона фактично блокує кампанію з голосування за вступ ЄС, виконує ту задачу, яку окреслив у Москві Ілан Шор. Тож її «європейськість» фікція з прицілом на специфічну аудиторію, яка або ще не визначилися, або критикує Санду за спробу використати європейський плебісцит для консолідації свого електорату.

Отож, претенденти на роль «єдиного кандидата» можуть бути і проросійськими, і навіть псевдоєвропейськими, головне кандидат Москви повинен експлуатувати тези про «небезпеку втягування Молдови в війну», «нейтралітет» й уникати осуду Росії за агресію проти України. Все інше вільний креатив кандидатів і «експромт у рамках відбіркового конкурсу».

Найбільша щира персональна ненависть до Майї Санду є у ще одного потенційного кандидата. Мова про Олександра Стояногла.

На початку каденції президентки Санду трапився скандал з арештом цього діяча, який тоді обіймав високу посаду генерального прокурора.

Сам Стояногло родом з автономного округу Гагаузія. Він був призначений на посаду генпрокурора у 2019 році, пройшовши конкурсний відбір, що проводився вперше. Санду, яка тоді очолювала коаліційний уряд, відразу була проти призначення й поплатилася за це посадою.

У 2009-2010 та 2010-2014 рр. Стояногло був депутатом парламенту від Демократичної партії Молдови, яка остаточно втратила вплив у 2019 році. У 2015 році Стояногло балотувався на місцевих виборах у Гагаузії як незалежний кандидат. У різний час був віцеспікером молдавського парламенту, керівником комісії з національної безпеки, оборони та громадського порядку, а також очолював групу дружби між парламентом Республіки Молдова та Державною Думою Російської Федерації.

Після його арешту у 2021 році у Гагаузії пройшли демонстрації на його підтримку. Сам Стояногло своєю чергою маніпулював своїм походженням у відповідь на критику влади, пояснюючи бажання його звільнити спробою дискримінації за етнічною ознакою, підкидуючи таким чином гагаузам емоцій, що таки загострило ситуацію в автономії.

Найцікавіше, що окрім зв'язків із соціалістами, Стояногла звинувачують у тому, що саме завдяки йому на волі опинився бізнесмен В'ячеслав Платон один із ключових фігурантів справи про фінансові махінації у молдовських банках, відомої як «Крадіжка мільярда». Стояногло також назвав вирок Шору незаконним і фактично за нього вступився.

Минулого року Стояногло виграв справу проти Молдови у ЄСПЛ на рахунок свого звільнення, яке Суд визнав незаконним.

Українській стороні варто в цій історії пам’ятати: «геополітичні» гойдалки є традиційним контекстом для виборів у Молдові. Тамтешні політичні еліти (навіть проросійські) добре знають, маючи на своїй території заморожений конфлікт і російську військову присутність, чим є Росія.

Молдова також добре знає, що таке Румунія, яка не приймає й ніколи не прийме молдовської ідентичності, але з якою себе ідентифікує добрячий відсоток населення. Так само у Молдові добре розуміють, що Україна також буде орієнтуватися на свій інтерес.

Молдовські політичні реалії у свої сутності дуже цілісні. Це лише з боку може здатися, що всі вони «лебідь, рак і щука» і тягнуть в різні боки. Насправді молдавани завжди домовляться між собою, а геополітичний шпагат якраз стає пасткою для партнерів, які приїздять у Кишинів з розумними обличчями «робити політику».

Звісно, у сучасних реаліях Україна повинна мати чітке бачення ситуації у сусідніх країнах, особливо у Молдові, яка в багатьох питаннях хоч і відмовчалася, але багато в чому й сприяла Україні у протидії російській агресії. І подальша підтримка Кишинева є дуже важливою.

Підтримка одного кандидата було б помилкою, тож Києву варто уважно придивлятися до так званих історичних політичних кіл, які трансформуються, змінюють назви, але є «інституційними», пристосовуючись до складних реалій.

Маріанна Присяжнюк, «Главком»

Пізно увечері 22 квітня українські ЗМІ поширили сенсаційну новину консульства України припиняють надання послуг чоловікам призовного віку. Інформація базувалася на листі за підписом першого заступника міністра закордонних справ Андрія Сибіги. Цей посадовець всього два тижні тому перейшов працювати з Офісу президента у дипломатичне відомство. Заступник міністра наказував керівникам закордонних дипломатичних установ України: «… з 23 квітня 2024 року тимчасово призупинити вчинення консульських дій за заявами громадян України чоловічої статі віком від 18 до 60 років».

Крім цього, у скандальному листі було зазначено, що запроваджені обмеження діятимуть до того часу, поки МЗС не отримає додаткових роз’яснень у контексті застосування нового закону про посилення мобілізації. Важливе уточнення: для чоловіків призовного віку, котрі за кордоном, можуть здійснюватися лише консульські дії, пов’язані з оформленням посвідчень особи на повернення в Україну.

У вівторок, 23 квітня, лист Сибіги відразу почав діяти: закордонні підрозділи державного підприємства «Документ» перестали видавати готові документи українцям через технічні причини, пов’язані зі зняттям відбитків пальців. Також низка консульств України повідомили, що не проводять прийом громадян призовного віку і чекають вказівок від Міністерства закордонних справ.

Гасити скандал з припиненням роботи українських консульств узявся міністр закордонних справ Дмитро Кулеба. Через соцмережу X високопосадовець емоційно висповідав чоловіків-утікачів: «Як це виглядає зараз: чоловік призовного віку виїхав за кордон, показав своїй державі, що питання її виживання його не обходить, а потім приходить і хоче отримати від цієї держави послуги (через консульства «Главком»). У нас в країні війна… Якщо ці люди вважають, що хтось там, далеко на фронті, воює і віддає свої життя за цю державу, а хтось посидить за кордоном, але при цьому буде отримувати послуги від цієї держави, то так це не працює».

Кулеба заявив, що пріоритетом МЗС є захист прав та інтересів громадян України за кордоном. Водночас в умовах повномасштабної російської агресії головним пріоритетом є захист Батьківщини від знищення. Дипломат наголосив: перебування за кордоном не звільняє громадянина від обовʼязків перед Батьківщиною. І додав, що це була його ідея, реалізована руками першого заступника Сибіги «щодо відновлення справедливого ставлення до чоловіків мобілізаційного віку в Україні та за кордоном».

Під вечір 23 квітня на сайті МЗС опублікували чергові роз’яснення. Якщо їх узагальнити, виходить приблизно таке: тимчасове припинення надання консульських послуг пов’язане з налагодженням військового обліку громадян України мобілізаційного віку, які перебувають за кордоном. Обмеження обіцяють зняти після 18 травня 2024 року, коли новий мобілізаційний закон набуде чинності.

П'ять копійок до теми «консульських» баталій вставив і Кабінет міністрів. 23 квітня було внесено зміни до урядової постанови, датованої червнем 2022 року, що передбачає реалізацію експериментального проекту з оформленням паспортів. Отже, Кабмін додав нову норму, якою заборонив пересилати виготовлений паспорт громадянина України і закордонний паспорт громадянина України до відокремленого підрозділу або закордонної дипломатичної установи України. Обмеження стосується громадян України чоловічої статі віком від 18 до 60 років. Натомість замовлені паспорти можна забрати у територіальних підрозділах Державної міграційної служби. Таким чином, уряд «заманює» в Україну чоловіків призовного віку.

«Главком» поспілкувався з юристами, які спеціалізуються на правах військових. Вони вважають, що МЗС в особі Андрія Сибіги видало документ, законність якого доволі сумнівна, але консульства змушені його виконувати. Натомість у мобілізаційному законі, який набуде чинності 18 травня 2024 року, дійсно є норма, яка передбачає, що вчинення консульських дій у закордонних дипломатичних установах України в умовах воєнного стану за заявами громадян України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, які не оновили персональні дані, здійснюється за умови одночасного їх оновлення. На оновлення даних надано конкретний термін 60 днів з дня набрання чинності законом.

«Тобто, відповідно до прямих вимог закону, який ще не набрав чинності, лише після 18 травня може бути обмежене надання консульських послуг у разі недотримання відповідних норм. Не можуть міністерства своїми листами-зверненнями, проханнями або рекомендаціями підміняти прямі норма та вимоги закону. Закон містить чіткі вимоги щодо дати набрання чинності, порядку надання консульських послуг та умов відмови у їх надання», пояснив адвокат Роман Кичко. На його думку, подібними листами органи державної влади діють всупереч статті 19 Конституції: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».

Будь-які згадки та мотиви «до отримання роз’яснень про реалізацію закону» не виправдовують подібні дії та «листи», наголосив Роман Кичко.

Адвокат Дмитро Бузанов звернув увагу на цитування у листі Сибіги пунктів 6 та 16 частини першої статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану». Перераховані норми, каже правник, не стосуються МЗС. Натомість заходи правового режиму воєнного стану можуть запроваджувати та здійснювати військове командування разом із військовими адміністраціями.

«Міністерство закордонних справ, а точніше перший заступник міністра, явно перевищили свої повноваження стосовно запровадження та здійснення таких заходів як призупинення вчинення консульських дій за заявами громадян України чоловічої статі віком від 18 до 60 років. Більше того відсутність паспорта громадянина України для виїзду за кордон обмежує право людини вільно пересуватись за межами України між іншими країнами світу. Тобто не на тій території, де введено воєнний стан. Отже, таке обмеження апріорі не відповідає меті та змісту вказаних пунктів частини першої статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», переконаний юрист.

Адвокат також зазначив, обмеження від МЗС носять дискримінаційний характер, оскільки стосуються лише людей чоловічої статті, що недопустимо та порушує статтю 24 Конституції України.

Окремо Дмитро Бузанов радить українцям за кордоном повідомляти Уповноваженого з прав людини Верховної Ради про порушення конституційних прав і звертатись до суду.

Із юристами частково згідний провладний народний депутат із комітету з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва, відомий дипломат Богдан Яременко. У коментарі «Главкому» він повідомив: відмову у наданні консульських послуг певній категорії громадян, вірогідно, дійсно можна назвати дискримінацією. А відтак і порушенням Конституції.

Разом з тим, продовжує Яременко, МЗС вже роз’яснило, що лише тимчасово призупиняє прийом заяв на видачу чи заміну паспортів громадянам України чоловічої статі призовного віку. Також це рішення дозволить уникнути ситуацій, коли прийом документів відбувається, відповідно до одних процедур і правил, а видача до інших.

Політик зауважив, що призупинка в обслуговуванні чоловіків мобілізаційного віку, котрі за кордоном, триватиме приблизно один-два тижні.

«Думаю, скоріше за все, йдеться про тимчасові незручності, зумовлені зміною законодавства, а не порушення законодавства з боку МЗС. При цьому мотиви Міністерства закордонних справ цілком зрозумілі забезпечити обороноздатність країни», підсумував нардеп від «Слуги народу».

Віталій Тараненко, «Главком»

16 квітня президент Володимир Зеленський підписав вистражданий закон про мобілізацію за новими правилами. Нововведення торкнулися питань проходження військової служби та військового обліку. Особливо чутливою є тема відстрочки та бронювання осіб від мобілізації.

Вперше за два роки війни законотворці зважилися перетрусити категорію військовозобов’язаних, які є багатодітними батьками, а тому мають право на відстрочку від мобілізації. Відповідно, за новим законом цю пільгу втрачають ті багатодітні чоловіки та жінки, які мають заборгованість зі сплати аліментів понад три місяці.

У коментарі «Главкому» народний депутат від «Слуги народу» і член комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки Федір Веніславський повідомив: норма про багатодітних неплатників аліментів, є узгодженою позицією міністерств оборони та соціальної політики. Її суть у тому, щоб присікти зловживання відстрочкою від мобілізації з боку тих чоловіків, котрі не виконують батьківських обов’язків і не служать у Збройних силах.

«Законодавець передбачив відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації саме для багатодітних батьків з конкретною метою виховання та піклування за дітьми. Якщо один із батьків не виконує цих обов’язків, тоді втрачається право на відстрочку. У цьому випадку мобілізацію не варто розцінювати як покарання для таких чоловіків. Адже вони й так не дотримуються норм Сімейного кодексу і Конституції», вважає політик.

Що цікаво, на початку повномасштабної війни парламентарі також дещо «підчистили» норму про відстрочку багатодітних батьків. Тоді зі статті 23 закону про мобілізаційну підготовку та мобілізацію нардепи вилучили речення: «Жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, можуть бути призвані на військову службу у разі їх згоди і тільки за місцем проживання».

Із середини травня 2024-го, коли новий мобілізаційний закон набуде чинності, багатодітні батьки-«штрафники» потраплять в об’єктив територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП). У Міністерстві юстиції вже оприлюднили грубі підрахунки: не менше 20 тисяч людей можуть втратити відстрочку. Щоправда, заступник міністра юстиції з питань виконавчої служби Андрій Гайченко поспішив застерегти: мовляв, мобілізація для такої категорії осіб ні в якому разі не має бути покаранням.

«Військова служба це обов’язок, як і батьківська відповідальність. Плюс справді є категорія таких батьків, які хотіли б сплачувати аліменти, але не мають роботи. Враховуючи достатньо високі зарплати в ЗСУ, це буде якраз можливість достатньо швидко погаcити борги. Головне діти отримають фінансове забезпечення», наголосив посадовець.

Він зауважив, що у разі погашення заборгованості з аліментів, багатодітним батькам буде повернуто право на відстрочку.

У пресслужбі Мін’юсту додали: станом на 1 березня 2024 року, на виконанні в органах Державної виконавчої служби перебувало 520,2 тис. документів про стягнення аліментів. Ця кількість може змінюватися щомісяця. У середньому по країні чисельність неплатників аліментів пів мільйона, з яких станом на березень 16200 жінок (3% від загальної кількості).

Ще трохи статистики: протягом 2023 року державні виконавці стягнули 10,1 млрд грн аліментів. За січень-лютий 2024-го 1,8 млн грн. Заборгованість з аліментів стягується незалежно від досягнення дитиною повноліття, а якщо дитина продовжує навчання до досягнення нею 23 років.

Разом із тим, у Мін’юсті заявили: боржники-аліментники не завжди є фінансово неспроможними. Трапляються випадки, коли вони умисно переписують майно і статки на родичів, аби виконавча служба не могла стягнути борги. Хоча, згідно з чинним законодавством, за несплату аліментів вони потрапляють до Єдиного реєстру боржників з блокуванням банківських карток, забороною на виїзд, керування транспортними засобами, користування вогнепальною зброєю.

Окремо Міністерство юстиції описало алгоритм дій, який чекає на військовозобов’язаних багатодітних батьків, котрі боргують аліменти. По-перше, протягом 60 днів вони повинні прибути до ТЦК. По-друге, ТЦК подаватимуть запити до Державного реєстру боржників та виконавчих проваджень. У відповідь Реєстр відправлятиме довідки про заборгованість аліментів за зразком довідки про несудимість.

Опитані «Главкомом» юристи зійшлися на тому, що право на відстрочку має підтвердити безпосередньо військовозобов’язаний, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років. Тобто ТЦК лише перевіряє документи, не направляє нікуди запити, не витребовує в держорганів ніякі документи, переконаний адвокат Роман Кичко.

«На моє переконання, ТЦК вимагатимуть від особи докази про відсутність заборгованості із сплати аліментів. Наприклад, довідку з виконавчої служби і, можливо, за наявності часу самі перевірятимуть реєстр. Однак підкреслюю: з мого досвіду, тягар довести своє право на відстрочку завжди був і є на військовозобов’язаному. Тому питання, чи будуть ТЦК та СП витрачати свій час на запити або ж імперативно вимагатимуть довідку у військовозобов’язаного відкрите», вважає юрист.

Окремо може виникнути ситуація, коли аліменти сплачувалися добровільно і звернення до виконавчої служби не було, оскільки не було необхідності примусово стягувати такі аліменти. У такому разі, каже Роман Кичко, військовозобов’язані повинні підготувати виписку з банку про сплату аліментів; мати на руках рішення суду та нотаріальну заяву від матері/батька, якою він/вона підтвердять сплату аліментів у повному обсязі. Ці документи й підтверджуватимуть відсутність заборгованості за аліментами.

Адвокат Дмитро Бузанов також вважає, що військовозобов’язані, які мають на утриманні троє і більше дітей віком до 18 років можуть стикнутися з тим, що ТЦК та СП будуть вимагати надавати довідку про відсутність заборгованості зі сплати аліментів навіть за відсутності обов’язку з їх сплати. При цьому у законодавстві не визначено форми та установи видачі таких довідок. Щоправда, за персональними даними військовозобов’язаного (прізвища, ім’я, по-батькові, дати народження, реєстраційного номеру облікової картки платника податків) працівник ТЦК та СП може перевірити відомості про внесення особи в Єдиний реєстр боржників. Однак законність цих дій і форма підтвердження такої інформації викликатиме сумніви в законності, переконаний юрист,

Виходом із ситуації може стати звернення Міністерства оборони до Кабінету міністрів із пропозицією синхронізувати Єдиний реєстр призовників, військовозобов’язаних та резервістів із Єдиним реєстром боржників. Однак певні складнощі все ж залишаються, оскільки Єдиний реєстр боржників не містить відомостей про сукупний розмір заборгованості за аліментами. Тобто, за даними цього ж реєстру, неможливо підтвердити чи спростувати відсутність заборгованості, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці.

«На мою думку, подолання цих складнощів будуть покладені саме на плечі військовозобов’язаних, черговий бюрократичний вузол, який не вдасться легко розрубати. У такій ситуації вже опинялись військовозобов’язані, які мусили доводити, що, окрім них, немає інших працездатних членів сім’ї, які зобов’язані та можуть здійснювати догляд за особами, які його потребують», наголосив адвокат.

Бузанов додав, що комітет Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони та розвідки схвалив законопроект №11143, який передбачає внесення відомостей до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов’язаних та резервістів про примусове виконання рішення суду, відомості про боржника, реквізити виконавчого документа. Це може трохи спростити отримання інформації про наявність заборгованості з аліментів. Однак наразі проєкт закону не виносився на голосування до сесійної зали парламенту.

Віталій Тараненко, «Главком»

«Смертна кара для корупціонерів» таке гасло українські користувачі могли бачити серед реклами у Facebook. Подібні дописи на червоному тлі траплялися у стрічці не просто так, адже політична партія «Антикорупційний фронт» лише у 2023 році витратила на це понад 100 тис. грн.

Проте у фінансовому звіті за 2023 рік подібних витрат немає. За інформацією в ньому, ця партія взагалі нікому не платила. Усі фінансові зобовʼязання взяла на себе однойменна громадська організація.

Чому партія, що вимагає найвищої кари за корупцію, не звітує про власні витрати та чим іще вона займається, розбирався Рух «Чесно».

Активність політичної реклами у соцмережах почала зростати ще з середини минулого року після різкого спаду у 2022 році. Рекламні бюджети тепер значно менші, хоча в окремих випадках сягають сотень тисяч на рік. Наприклад, у партії «Антикорупційний фронт».

Публічну діяльність ця формація почала вести у вересні минулого року. Рекламна кампанія партії зводилася до поширення дописів із гучними гаслами в соціальних мережах. Серед них вимоги повернення смертної кари, встановлення «презумпції вини» для корупційних злочинів тощо.

Цікаво, що ні у соціальних мережах партії, ні на партійному сайті немає жодного обличчя її представника уся комунікація безособистісна. Лише на рекламу дописів сторінки «Антикорупційного фронту», за даними бібліотеки реклами Facebook, витрачено понад $3,5 тис. за останні чотири місяці 2023 року. За офіційним курсом це більше 140 тис. грн.

Ще кілька десятків тисяч гривень на це витратив Ігор Шевченко колишній міністр екології (2014 2015). Він же був головою партії, щоправда, на той час «Антикорупційний фронт» (АКФ) був Меритократичною партією України. Хоча нині офіційного стосунку до партії Шевченко начебто не має, за даними YouControl, він очолює однойменну громадську організацію «Антикорупційний фронт».

Дописи, що рекламувалися зі сторінок АКФ та Шевченка, ідентичні гасла на червоному фоні з відповідною символікою. Втім, Шевченко почав кампанію на місяць раніше у серпні.

Проте у фінансовому звіті партії за 2023 рік не вказано жодних витрат не лише на рекламні кампанії, а й взагалі на будь-що. За даними звіту, ця реклама також не надавалася на користь партії безкоштовно. Щонайменше, це не вказано у розділі про спонсорські внески. Тобто більше 160 тис. грн лише за чотири місяці лишилися поза звітом.

В Україні зареєстрована не лише партія «Антикорупційний фронт», але й однойменна громадська організація. За даними YouControl, очолює її вже згаданий Ігор Шевченко.

Що цікаво, на сайті АКФ вказано, що він належить саме ГО, а не партії. Хоча вже в описі йдеться про те, що метою організації є прийти до влади та виконувати свою «антикорупційну програму».

«(Так сталося), тому що сайт не партії, а громадської організації. Так, партія ніякої діяльності ще не вела», пояснив Ігор Шевченко.

Це не перший випадок використання припартійних громадських організацій подібна практика в Україні доволі поширена. Законодавством їхня залученість у партійне фінансування майже ніяк не регулюється. Вони, як і всі інші юридичні особи, можуть бути донорами партій. Проте у випадку АКФ однойменна організація ніде у звіті не фігурує.

Питання виникають не лише до витрат на рекламу партії, а й до місцезнаходження її офісу. Спочатку, за даними звіту, він розташовувався в Києві, на вулиці Костянтинівській, 2а, що на Подолі. Саме там партія зареєстрована. На сусідньому будинку, по вулиці Спаській, 5, була розміщена символіка партії.

Обидва ці приміщення належать Ігорю Шевченку. У фінансовому звіті вказано, що офіс надавався партії на безкоштовній основі. Проте у грудні минулого року з фасаду будинку за цією адресою зникла символіка «Антикорупційного фронту».

Натомість вона зʼявилася в центрі Києва на Хрещатику, 23, у вікнах колишнього приміщення магазину Zara, навпроти ЦУМу. За словами Ігоря Шевченка, партія там офісу не орендує, а банери є просто рекламою, причому безкоштовною.

Щоправда, у самому звіті це ніяк не відображено. Варто зазначити. що банери за цією адресою перебували щонайменше із 3 грудня 2023 року, тобто мали б увійти у річний партійний звіт.

Більшість активностей АКФ зводяться до соціальних мереж та підтримки діяльності сайту. У сторінки організації в Facebook нині майже 350 тис. підписників. Більшість дописів мають однаковий формат: декілька речень білим шрифтом на червоному фоні.

Цікавим є логотип партії. Він використовує так званий образ «квадрату Сварога», який поширений серед російських неоязичників та неонацистів.

На сайті АКФ опублікована «програма подолання корупції за три роки». Хоча сайт нібито належить громадській організації, а не партії, біля цієї програми вказано, що вона буде втілена, якщо АКФ отримає більшість у парламенті.

Серед пропонованого: розстріл для топ-корупціонерів, презумпція вини у корупційних злочинах, легалізація провокування хабаря, «конфіскація корупційного майна спадкоємців» та інші популістичні вимоги.

Розділ зі списком осередків партії на сайті не працює, проте опублікована мапа з контактами регіональних координаторів. Всього на мапі вказано 43 точки майже в усіх областях України, проте деякі координатори дублюються. Так, наприклад, одразу в декількох точках Києва вказані дані Олени Якіменко. Раніше вона була вказана як контактна особа в тендерах Мінветеранів.

Керівником партії значиться Володимир Жереб. Він є у списку засновників ще однієї партії «Успішна Україна». Це також спільний проєкт з Ігорем Шевченком. Повний тезка Жереба працює помічником нардепки від «Слуги народу» Юлії Овчинникової.

Цікавим є і сам Ігор Шевченко. За час роботи міністром екології він встиг потрапити в корупційний скандал. У 2015 році проти нього було порушено кримінальну справу за незаконне збагачення на посаді, проте пізніше її закрили за відсутністю складу правопорушення.

Також активісти Transparency International звинувачували його у конфлікті інтересів через польоти на приватному літаку бізнесмена та екснардепа Олександра Онищенка, проти якого США запровадили персональні санкції за втручання в американські вибори та участь у російській мережі зовнішнього впливу. Після повномасштабного вторгнення Росії Онищенко на своїй сторінці у Facebook звинуватив у війні в Україні США.

Вікторія Максимова, рух «Чесно»

Поки політичними кулуарами активно гуляють чутки про кадровий землетрус в уряді, Національне антикорупційне бюро та Спеціалізована антикорупційна прокуратура втрутилися в цей процес з геть несподіваного боку.

Вранці 23 квітня САП повідомила про підозру ексголові аграрного комітету, а нині міністру щодо участі у складі злочинної групи, яка протиправно заволоділа державними землями на Сумщині загальною площею близько 2,5 тис. га та пробувала заволодіти ще близько 3,3 тис. га. До цієї групи, окрім міністра, записують топпосадовців органів Держгеокадастру, а також осіб, які контролювали діяльність цих органів.

Прокуратура традиційно не назвала прізвища підозрюваного міністра, але очевидно було, що йдеться про главу Міністерства аграрної політики та продовольства Миколу Сольського. Власне, й сам Сольський оперативно відреагував на звинувачення пресрелізом, зазначивши, що події, про які згадують антикорупційні органи, стосуються періоду 2017-2018 рр., коли він ще працював адвокатом і не займався політикою. Міністр зауважив, що йдеться про давній судовий спір, а він зі свого боку гарантує максимальну відкритість для правоохоронців. Урядовець утримується від будь-яких натяків на те, що за справою проти нього стоять якісь вороги та жодним чином публічно не дає оцінок роботі НАБУ та САП.

«Главком» розбирався, які «скелети» стоять «у шафі» міністра та чому гучні звинувачення на адресу очільника одного з ключових міністерств спливли саме зараз?

За версією слідства, окрім Сольського, підозри одержали й колишні голова Держгеокадастру України і керівник управління Держгеокадастру у Сумській області; двоє кураторів органів Держгеокадастру, директор аграрного холдингу всього 12 осіб. Кримінальне провадження у справі НАБУ розпочало ще у 2019 році.

Початок схеми, яку правоохоронці трактують як злочинну, припав на 2017 рік. Слідство вважає, що тодішній власник низки агрокомпаній Микола Сольський у змові з тодішнім головою Держгеокадастру та кураторами органів Держгеокадастру вирішив заволодіти землею в інтересах приватного агрохолдингу. Йшлося про ділянки, які перебували у користуванні двох держпідприємств на Сумщині. Власне, той факт, що у цьому були замішане керівництво Держгеокадастру, і викликав інтерес саме НАБУ.

Тут треба перервати сюжетну лінію Антикорупційного бюро і розповісти, якими саме господарствами володів теперішній підозрюваний міністр. Перед походом до парламенту Сольський задекларував, що є кінцевим бенефіціаром кількох компаній: ТОВ «Агро-Лучки» (йому належало 18,73% капіталу). Також частки у цій фірмі мали син екссудді Конституційного суду Олександр Баулін і колишній заступник голови секретаріату президента Ющенка Ігор Пукшин. Баулін, Пукшин та Сольський є співзасновниками «Українського аграрного холдингу» групи компаній, яка спеціалізується на вирощуванні зернових, молочному тваринництві); ТОВ «Наташа-Агро» (18,73% капіталу); ТОВ «Малодівицьке хлібоприймальне підприємство» (18,73% капіталу); ТОВ «Рожнівка-Агро» (18,73% капіталу). Станом на 23 квітня 2024 року, перераховані підприємства входять до групи згаданого «Українського аграрного холдингу».

Крім цього, у 2018 році, за рік до позачергових парламентських виборів, Сольський був співвласником ТОВ «Промвагонтранс». Його компаньйоном також рахувався перший глава Офісу президента Зеленського Андрій Богдан. До речі, нині Андрій Богдан є співзасновником ТОВ «Агро-Лучки», дивіденди з якого продовжує декларувати міністр Сольський. Наприклад, за 2023 рік сума дивідендів склала 16,6 млн грн.

Отже, зафіксуймо: у нинішнього міністра агрополітики вибудувалися давні бізнесові відносини з досить впливовими людьми у політичних колах.

Повертаємося до свіжих корупційних викриттів, оприлюднених НАБУ. За даними правоохоронців, схема із заволодіння державними землями у Сумській області реалізовувалась у кілька етапів. Спочатку її учасники забезпечили знищення документів, на підставі яких держпідприємства начебто мали право постійного користування землею. Через їх відсутність обласний Держгеокадастр склав акт про самовільне зайняття цих ділянок державними підприємствами. Аби унеможливити передачу землі стороннім особам, її включили до переліку на аукціон з права оренди, однак жодних торгів так і не було проведено.

Якщо заглибитися у судовий реєстр, то йдеться про державне підприємство «Дослідне господарство «Іскра» Інституту сільського господарства Північного Сходу Національної академії аграрних наук (ДП «ДГ «Іскра») та державне підприємство «Дослідне господарство «Агрофірма «Надія» Інституту сільського господарства Північного Сходу Національної академії аграрних наук (ДП «ДГ «АФ Надія»).

Далі нібито «самовільно зайняті» землі двох ДП посадовці Держгеокадастру на Сумщині передали у приватні руки заздалегідь визначеним громадянам зокрема, ветеранам АТО під виглядом реалізації їхнього права на безкоштовну землю. При цьому умовою отримання землі у власність було підписання договору про її передачу в оренду агрохолдингу ще до моменту отримання.

Унаслідок реалізації оборудки у 2017-2021 рр., як вважає НАБУ, учасники схеми заволоділи 1250 земельними ділянками загальною площею 2493 га, вартість яких на момент вчинення злочину становила понад 291 млн грн. Вони також здійснили спробу заволодіти 3282 га землі вартістю близько 190 млн грн, однак цьому завадили антикорупційні органи.

Фірма, до якої побігли новоспечені власники землі віддати свої ділянки в оренду, прописана у Сумській області. Це ТОВ «Агрофірма «Довіра 2008» зі статутним капіталом 1,2 млн грн. Нею володіє сумчанин Дмитро Калашник. За відомостями аналітичної системи Youcontrol, «Агрофірма «Довіра 2008» входить у групу агрохолдинга «Авіс УкрАгро», земельний банк якого понад 20 тис. га. «Авіс УкрАгро» контролюється родиною бізнесменів Калашників.

На початку квітня 2024 року Вищий антикорупційний суд відмовився скасовувати арешт 66 земельних ділянок, які було відібрано у ДП «ДГ «Іскра» і ДП «ДГ «АФ Надія». Феміда наголосила: арешт законний, земельні ділянки визнано речовими доказами у кримінальному провадженні НАБУ.

Слідство стверджує, що ДП «ДГ «Іскра» та ДП «ДГ «АФ Надія», які були створені в 1991 році, є правонаступниками Елітно-насінницького радгоспу «Іскра» та Елітно-насінницького радгоспу ім. Леніна. Юридична команда Сольського своєю чергою стверджує: це не так, і відповідно державні підприємства не володіють жодними правовстановлюючими документами на вказані земельні ділянки і не мають жодних зареєстрованих речових прав на них. Ба більше два радгоспи, що утворилися у 1984 р., також не мали права постійного користування на ці земельні ділянки. Взагалі вперше землі, які зараз є предметом уваги антикорупційних органів, виділялись у користування артілі ім. Сталіна у 50-ті роки минулого століття. Слідство вважає, що саме ця артіль, яка з того часу пройшла крізь низку реорганізацій, є попередником «Іскри» та «Надії».

Противники подібної логіки вказують на те, що такого зв’язку нема. Вони стверджують, що останні 50 років в Україні (зокрема, в УРСР) діяло законодавство, згідно з яким всі підприємства мають отримати документи на право користування земельними ділянками. Без цього приступати до використання земельної ділянки було суворо заборонено. Втім, жодних державних актів встановленого зразка елітно-насінницькі радгоспи не мали.

Слідство вважає, що за «ДГ «Іскра» та «ДГ «АФ Надія» земельні ділянки закріпила Національна академія аграрних наук. Однак команда Сольського стверджує, що в Україні не було законодавства, яке б дозволяло академії розпоряджатися землями державної власності. І вказує, що факти відсутності у держпідприємств прав постійного користування підтверджуються кількома рішеннями судів, зокрема, й Верховного.

Микола Сольський є одним зі старожилів команди Володимира Зеленського. У 2019 році він очолив парламентський аграрний комітет та запам’ятався тим, що з боями провів через Верховну Раду законопроєкт про продаж землі. Його призначення міністром у березні 2022-го (а це початок великої війни) спостерігачі сприйняли як «нагороду» за ухвалення цього дуже важливого для Банкової законопроєкту. Такий кар’єрний ріст Сольського, який є юристом з цивільного права та до потрапляння у парламент активно займався агробізнесом, мав дещо парадоксальний вигляд.

Нюанс у тому, що до «Слуг народу» Сольського привів його вищезгаданий бізнес-компаньйон та колишній очільник Офісу президента Андрій Богдан. Зарозумілий та конфліктний Богдан доволі швидко потрапив в опалу у Володимира Зеленського, який знайшов собі нового фаворита Андрія Єрмака. Але позиції Сольського, який пішов на підвищення у Кабмін, стали тільки міцнішими. На відміну від його попередника Романа Лещенка, який був засвічений у мутних історіях, нинішній міністр скандалів уникав.

Утім, прізвище Сольського останнім часом стало фігурувати у списку тих міністрів, яких найближчим часом начебто могли попросити на вихід. Ба більше, ще з минулого року ходять непідтверджені нічим розмови, що аграрне міністерство у рамках чергової реформи уряду можуть знову ліквідувати та схрестити з Міністерством економіки. Такий експеримент вже проводився в уряді Олексія Гончарука, але був визнаний невдалим, і ці органи врешті розпарували назад.

Показово, що у день висунення підозри Сольському профільний парламентський комітет, який він колись очолював, звернувся до президента та прем’єр-міністра щодо збереження існуючого Міністерства аграрної політики та продовольства. Один з аргументів депутатів зобов’язання, які Україна взяла на себе щодо членства в ЄС, у рамках яких українському законодавству необхідно буде повністю відповідати європейському у сфері сільського господарства.

Якщо відкинути політичний аспект, то тут важко не погодитися з парламентарями. Саме найближчими днями стартують «вступні» перемовини з Брюсселем саме в цій сфері, і вони обіцяють стати одними з найважчих.

Сольський також очолював делегацію щодо україно-польських «аграрних» перемовин, і такі звинувачення на адресу головного перемовника на кількох треках явно не найкращим чином вплинуть на його статус у і без того надважкому діалозі з Варшавою та Брюсселем.

Історія про «корумпованого українського міністра» вже пішла гуляти шпальтами світових ЗМІ, причому дуже схоже, що не обходиться без її штучного розгону з російського боку.

Наразі Сольського не відсторонено від виконання міністерських повноважень на час розслідування. У середу планується перше судове засідання у гучній «земельній справі».

Віталій Тараненко, Павло Вуєць, Микола Підвезяний, «Главком»

Команда YouControl.Market проаналізувала фінансові показники українських театрів за допомогою даних з відкритих джерел. Про театри з найбільшими доходами у 2023 році і приватний мистецький сектор України в умовах воєнного стану у новому аналітичному матеріалі.

У 2023 році на підтримку національних театрів тільки за програмою (КПКВК 3801110) держава виділила понад 1,3 млрд грн.

Загалом із державного бюджету за даною програмою фінансуються вісім театрів. За даними YC.Market, найбільше коштів за у 2023 році отримав Національний академічний театр опери та балету України імені Шевченка понад 322 млн грн, найменше Франківський драмтеатр майже 45 млн грн.

Необхідно зазначити, що більшість отриманих від держави коштів, театри спрямовують на заробітну плату співробітників та сплату податків. Ще частина йде на сплату комунальних послуг і лише кілька відсотків на нове обладнання чи оновлення декорацій.

Усі національні театри у 2023 році заробили більше, ніж у 2021 році. Тільки Одеський оперний театр у 2023 році не перевищив свій рівень чистого доходу 2021 року.

Найбільше доходів серед національних театрів за 2023 рік згенерував Театр опери та балету імені Т. Шевченка більше 53 млн грн. Майже 46 млн грн чистого доходу отримав Театр Франка, ще 31,5 млн грн доходу отримала Львівська опера.

Найбільший чистий дохід серед театрів комунальної власності у Київського театру оперети майже 157 млн грн. Понад 70 млн грн чистого доходу згенерував Київський театр опери та балету для дітей і юнацтва, ще понад 67 млн грн Молодий театр.

Звертаємо увагу, що як показує аналітика даних, комунальні театри включають у чистий дохід і кошти отримані з місцевих бюджетів, які використовують для ведення своєї основної операційної діяльності.

Як зазначають у Національній спілці театральних діячів України 2023 році кількість глядачів однозначно збільшилася, оскільки театри призвичаїлися до нових умов, а глядачі потребують емоцій та вражень. Театри стали доступними раніше, ніж відновилася концертна діяльність естрадних виконавців, тож в цю паузу глядачі обрали театр і залишилися там.

Серед приватних компаній, які ведуть бізнес із КВЕДом 90.01 «Організація театральної діяльності» найбільші прибутки у 2023 році понад 73 млн грн отримала компанія Перша Концертна Агенція (ТОВ «ПКА Груп»), яка планує і організовує концерти і виступи артистів по всій території України та за кордоном. Компанія заснована у 2020 році. Приріст чистого доходу відносно 2022 року склав 1620%.

Чистий дохід фірми ТОВ «Дизель Івент» склав майже 51 млн. Компанія «Дизель Студіо» організовує концертну гумористичну програму «Дизель Шоу», телевізійні продукти та телесеріали. ТОВ «ВМФ Івент Груп» отримало понад 40 млн грн, ТОВ «Нью Фрідом» 29 млн грн.

Чистий дохід популярного гурту «Без Обмежень» (ТОВ «Безобмежень») у 2023 році склав понад 16 млн грн.

Майже 12 млн грн заробила компанія ТОВ «Мозгі Груп» Ірини Горової. Понад 6,2 млн грн компанія ТОВ «Дзідзідзі», що належить Михайлу Хомі, відомому як Дзідзьо. Виручка компанії співачки Онуки та її чоловіка, продюсера і співака Євгена Філатова ТОВ «Відлік» склала 6,1 млн грн. Гурт Latexfauna (ТОВ «Латексфауна») понад 4,3 млн грн, а приріст виручки склав 4452%.

У підсумку, попри все, українське театральне мистецтво користується сьогодні попитом та популярністю серед широких мас. Однак, театрам ще далеко до того «успіху», який у країні мають онлайн-казино. Так, для прикладу, за даними Держстату букмекерська компанія ТОВ «Фавбет» згенерувала майже 10 млрд грн чистого доходу у 2023 році. А це у 43 рази більше, ніж заробили минулого року вісім національних театрів разом.

Минулими вихідними Конгрес США ухвалив військову та невійськову допомогу Україні, загальна вартість якої становитиме $60,84 млрд. Спікер Майк Джонсон визнав, що близько 80% цієї суми залишиться у США: $23 млрд підуть на поповнення запасів армії США, а на решту американські компанії вироблять нову техніку для України.

Близько $27,1 млрд підуть на закупівлю озброєння, а $9,43 млрд на невійськову допомогу: більшу її частину нададуть українському уряду на кредитній основі. Та чи вирішить така потужна підтримка всі проблеми України? Це активно аналізують зарубіжні ЗМІ.

Адміністрація Джо Байдена хоче розпочати постачання зброї та обладнання в Україну протягом декількох днів після ухвалення закону про надання допомоги. Посадовці та експерти погоджуються, що артилерійські снаряди, високоточні ракети та засоби протиповітряної оборони змінять військову перспективу України. Однак аналітики застерігають, що немає жодних гарантій, що допомога надходитиме в майбутньому, пише Reuters.

«Завдяки військовій допомозі, яка буде надана як практично, так і психологічно, українці цілком здатні утримати свої позиції до кінця 2024 року і зруйнувати уявлення зарозумілого Путіна про те, що час на його боці», заявив директор ЦРУ Вільям Бернс, додавши, що боєприпаси, ракети для ППО і далекобійне озброєння можуть почати рухатися «протягом декількох днів», як тільки законопроєкти стануть законом.

«Після 2024 року на Україну чекає невизначеність. Серед основних причин можливе переобрання колишнього президента США Дональда Трампа, який висловлював скептицизм щодо великих обсягів допомоги Україні та ставив під сумнів те, як швидко американська та європейська оборонна промисловість можуть наростити виробництво зброї», зазначив Бернс.

Окрім допомоги та зброї, Україні необхідна екстрена мобілізація, вважає військовий аналітик Bild Юліан Рьопке у соціальній мережі X.

All the American money, all the Western support, all the German weapons won’t help if Ukraine does not mobilize another 250,000 soldiers at least to reinforce a far too thin manned front.

Russian troops reached #Ocheretyne pic.twitter.com/YNrDPU9ZDv

«Усі американські гроші, уся підтримка Заходу, уся німецька зброя не допоможуть, якщо Україна не мобілізує ще 250 тис. солдатів принаймні для посилення надто мало укомплектованого фронту. Російські війська дійшли до Очеретиного», заявив Рьопке.

«Бої тривають на околицях. Під питанням залишається лише район «Гідробудівельників» у північно-східній частині населеного пункту», йдеться у повідомленні.

Наголошується, що «ситуація з Очеретиним погіршується».

Доставка американської допомоги навряд чи кардинально змінить становище України на фронті, пише Financial Times із посиланням на українських чиновників, військових та аналітиків.

Надходження зброї, особливо таких необхідних артилерійських снарядів і боєприпасів для систем ППО, «допоможе уповільнити просування Росії, але не зупинити його», сказав FT високопоставлений український чиновник на умовах анонімності. І українці не мають ілюзій з приводу того, що американська допомога допоможе країні протриматися до кінця війни, зазначає FT.

«Такий великий пакет допомоги може виявитися останнім цього року. Ба більше, існує досить висока ймовірність, що всі наступні пакети допомоги Україні будуть набагато меншими за розміром», каже український офіцер у відставці, який нині керує аналітичною групою Frontelligence Insight.

The Guardian нагадує, що країна-агресор також збільшила воєнні витрати, за деякими оцінками, до 7,5% ВВП, агресор також впроваджує інновації на полі бою. У матеріалі йдеться, що Москва дедалі частіше використовує смертоносні авіаційні бомби, аби зруйнувати лінію фронту з таких відстаней, атакам з яких Київ не може ефективно протистояти. А українські солдати констатують, що проти них використовується дедалі більше безпілотників разом із важким озброєнням.

Експерти не очікують, що Україна змінить бойові позиції в поточному році. «Це фінансування, ймовірно, може лише допомогти стабілізувати українську позицію на цей рік і розпочати підготовку до операцій у 2025 році», сказав Метью Севілл із Королівського Об'єднаного інституту оборонних досліджень Великої Британії.

Водночас американський генерал Бен Ходжес стверджував, що 2024 рік стане «роком промислової конкуренції», коли обидві сторони будуть накопичувати ресурси заради вирішального удару наступного року.

Новинний сайт UnHerd підкреслює: Україна має дві проблеми. «Перша економічна. Країна має величезний торговельний дефіцит, який необхідно фінансувати за рахунок притоку іноземної допомоги. Інакше українська валюта, гривня, обвалиться, а це може занурити країну в гіперінфляцію та політичну нестабільність. Пакет американської допомоги разом з європейським, ухвалений кілька місяців тому, відтерміновує такий розвиток подій на кілька місяців», йдеться у матеріалі.

Друга проблема військова.

«Українці переживають кадрову кризу. Вони вже відправили значну частину свого чоловічого населення на фронт, частина з яких загинула, і ще частина отримали поранення. Тепер їм важко залучити більше чоловіків на службу. Очевидно, що ухвалення допомоги не допоможе врятуватися від похмурої реальності», підкреслюють автори.

Гарна новина полягає у тому, що США, які, безумовно, узгодили надпотужний пакет допомоги, не єдині помічники України. Через те, що цей пакет узгоджувався дуже довго, і впевненості в успішному вирішенні питання до останнього моменту не було, Європа почала потроху ворушитися. Так, завдяки ініціативі Чехії щодо закупівлі надлишкових запасів артснарядів у нейтральних країн, Україна може отримати 300 тис. снарядів. Їхні перші поставки очікуються у червні. Тиждень тому Німеччина зголосилася передати шість ЗРК Patriot.

Наталія Сокирчук, «Главком»

У західній та центральній частинах країни активно поширюється парвовірус В19. На офіційних сайтах Міністерства охорони здоров’я та Національної служби здоров’я жодної інформації про спалах інфекції немає, проте сімейні лікарі та педіатри констатують поступовий підйом захворюваності впродовж березня квітня.

Парвовірус В19 інфекційна еритрема, хвороба вельми заразна, її можна підхопити повітряно-крапельним шляхом. Він дуже стійкий: витримує і заморожування, і температуру до +60 градусів. Антисептик не допоможе від нього вберегтися: парвовірус не боїться спирту. Інкубаційний період 14-20 днів. Спалахи парвовірусу відбуваються найчастіше взимку та навесні.

Класичні симптоми хвороби:

• загальне нездужання;
• температура 37,2-38,0 °C;
• головний біль;
• висипання по тілу;
• фарингіт;
• нежить;
• нудота;
• біль у суглобах та м’язах;
• діарея;
• коньюктивіт («рожеве око»).

Діагностувати парвовірус можливо саме завдяки особливостям висипань. Власне, свою неофіційну назву «п’ята хвороба» парвовірус отримав саме тому, що походить від її місця у стандартному списку шести первинних дитячих висипних хвороб, до якого входять кір, скарлатина, краснуха, інфекційний мононуклеоз, парвовірус, раптова екзантема. Висип з’являється на 3-5 день захворювання це яскраві еритематозні бляшки. В основному такий висип локалізується на обличчі. Для хворих дуже характерні червоні щоки тому парвовірус ще називають «хворобою ляпаса».

Після того, як почервоніло обличчя, висип з’являється по усьому тілу і може зливатися у плями і свербіти. Найчастіше висип з’являється на кінцівках, у вигляді «рукавичок» (кисті рук) та «шкарпеток» (стопи ніг). За класичного перебігу через 5-10 днів бляшки блідшають і потроху проходять. Вважається, що як тільки з’явилося висипання, хворий перестає бути заразним.

Перераховані вище особливості перебігу парвовірусу це класичний випадок, але у реальному житті можливі дуже різні варіації. Приміром, він може пройти абсолютно безсимптомно. Парвовірус може проявитися легким нежитем і кашлем ви просто подумаєте, що застудилися.

«Висипання можуть з’являтися хвилями: то практично зникають, то з’являються: наприклад, на сонці вони можуть проявлятися сильніше. Самеперебіг хвороби також може бути хвилеподібним», розповідає «Главкому» доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри дитячих інфекційних хвороб Національного університету України ім. О. О. Богомольця, заслужений лікар України Сергій Крамарьов.

Іншими словами, коли вам здається, що ви вже одужали, а нежить і кашель вже минули, вони можуть з’явитися знову.

Лікарі визнають: не всі колеги в змозі безпомилково діагностувати парвовірус. Причина у тому, що у попередні роки він траплявся нечасто принаймні, із клінічними проявами, пояснює Крамарьов.

«Як при будь-якій інфекції, захворюваність іде хвилями: рік більше хворих, рік менше. Особливості висипань, за якими у тому числі її можна діагностувати, це те, що вони схожі на вуаль. Це класичний прояв, хоча він трапляється не завжди. Хвороба минає сама по собі, у людей без супутніх захворювань чи проблем з імунітетом часто за два тижні. В іншому випадку ускладнення можуть вразити і нервову систему, і печінку, і нирки», застерігає лікар.

За словами Крамарьова, прямої залежності між ризиком ускладнень і віком хворого немає важливий сам стан здоров’я людини. «Так, люди у віці більш схильні до ускладнень, бо мають якість хронічні захворювання. Маленькі діти перших років життя теж можуть мати проблеми з цією інфекцією, бо імунна система у них ще недостатньо сформована. Одне з найскладніших ускладнень це апластичний криз, але він минає, людина самовідновлюється.

Як правило, рясний висип буває саме у дітей, тоді як у дорослих цей симптом виражений або помірно, або взагалі відсутній. Зате саме дорослі часто страждають від суглобових та м’язових болей, особливо у зоні кисті, зап’ястя, коліна. Такий артрит може тривати аж до декількох місяців, але поступово сам минає. Найпоширеніше ускладнення парвовірусу анемія.

За словами Крамарьова, найбільш небезпечним парвовірус є для вагітних, бо він вражає плід аж до того, що може спровокувати його загибель, підвищує небезпеку викидня. Ризик смерті плода сягає 10-15%.

Після цієї інфекції лишається імунітет якщо не пожиттєвий, то точно на дуже тривалий час. Жодного специфічного лікування немає лише симптоматичне. Профілактики хвороби також нема: вакцини від неї немає.

Для підтвердження парвовірусу проводять аналіз, найчастіше крові, інколи слини, аби виявити специфічні імуноглобуліни. Також існують спеціальні тести, які виявляють ДНК вірусу у різних рідинах організму (спинномозковій, наприклад).

Інколи точна діагностика необхідна, аби відрізнити парвовірус від краснухи, кору, вітрянки тощо. Якщо є болі у суглобах, слід виключити ревматоїдний артрит. Аналізи можуть бути якісними на наявність вірусу в організмі, та кількісними на визначення кількості імуноглобулінів (IgG після перенесення захворюваності, фактично наявність імунітету до вірусу, та IgM на піку захворюваності).

Наталія Сокирчук, «Главком»

Нетішин звичайне містечко на півночі Хмельницької області. Багатоповерхівки, магазини, зелень… Ніби ніщо не вказує на особливу заможність місцевих жителів, жодних «феррарі» на дорогах чи елітних житлових комплексів.

Проте, якщо вірити партійним фінансовим звітам, у місті живуть щедрі люди, які у 2020 році перерахували партії «Слуга народу» понад 17 млн грн. Гроші жертвували центральному офісу партії та її київській обласній організації. Водночас хмельницькій обласній організації чомусь не перепало ні копійки.

23 серпня 2023 року Верховна Рада відновила фінансове звітування партій, яке у 2020-му зупинили через «ковідні» обмеження, а згодом через воєнний стан. Вже у грудні минулого року в реєстрі НАЗК PolitData з’явилися перші фінансові звіти партій.

Рух «Чесно» проаналізував фінзвіт «Слуги народу» і виявив мережу пов’язаних між собою донорів. А ще жертводавці «слуг» причетні до «короля ринків» та ексдепутата Київради від… партії «Батьківщина» Володимира Старовойта.

Будівельників, 12. П’ятиповерхова «хрущовка» практично у центрі Нетішина. Із нею пов’язані четверо щедрих донорів партії «Слуга народу»: Віктор Гордєєв, Лариса Литвин, Маргарита Фуртатова та Тетяна Максимук. Ці люди загалом перерахували партії трохи більше 3 млн 623 тис. грн.

Віктор Гордєєв та Лариса Литвин родичі, повідомила Литвин у телефонній розмові з «Чесно». А в Реєстрі прав власності на нерухоме майно є згадки про спільне володіння квартирою у вказаному будинку.

У цій же квартирі підприємцями реєструвалися, очевидно, брати Віктора Денис та Андрій Гордєєви. Усі Михайловичі. Сам Віктор на питання, чи це його брати, відповів: «Допустим».

За даними YouControl, Андрій Гордєєв має російське громадянство. У 2006 році заснував ТОВ «Торгово-сервісний центр Універсалсервіс», власником якого зараз є колишній депутат Київради Володимир Старовойт.

«Універсалсервісу», а фактично Старовойту, належить готель «Горинь» у Нетішині, де головною бухгалтеркою є Маргарита Фуртатова, яка також фінансово донатила «слугам». У квартирі саме цього будинку вона реєструвалася підприємицею.

Цікаво, що ще одна партійна донорка Тетяна Максимук також має квартиру в цьому будинку.

У коментарі «Чесно» Гордєєв та Фуртатова зазначили, що перерахувати гроші для «слуг» їхнє особисте рішення і до цього не причетні ні родина Гордєєвих, ні ексдепутат Старовойт.

«Ні-ні-ні-ні-ні. Тим більше я з ним ніколи особисто в житті не спілкувалася. Не йому звітуюся як бухгалтер», відповіла Фуртатова на питання про причетність Старовойта.

Натомість Гордєєв зв’язки родини з іншими донорами пояснив розміром міста: «Ну, ви взагалі бачили, де місто Нетішин знаходиться? Це ж не Київ, що тут живе куча мільйонів. Це маленьке місто, тому кожен когось та й знає».

Детальніше розпитати Ларису Литвин про її внесок не вдалося: вона була на дні народження, але сказала, що донат її особисте рішення.

Маргарита Фуртатова не єдина донорка, яка пов’язана з готелем «Горинь» ексдепутата Старовойта. Нетішинський підприємець Віталій Каленюк є директором в агентстві нерухомості «Квартал», яке зареєстроване за адресою готель «Горинь», 4 пов., оф. 403. Він вніс на рахунок центрального офісу партії 1 млн грн.

У 2021 році у коментарі Bihus.info свій внесок він заперечив, а вже тепер руху «Чесно» сказав, що шкодує про таке рішення. На уточнення, чи причетний до його пожертви Володимир Старовойт, відповів: «Це мені дуже болюче питання, я не хотів би на це питання… ну, не хочу взагалі… я їх не знаю. Ні Старовойтів нікого не знаю. Болюче мені питання вкласти власні зароблені кошти так».

Ще раз пригадаємо сім’ю Гордєєвих: у партійного жертводавця Віктора Гордєєва є два, очевидно, брати Денис та Андрій. Хоч останні й не донатили до фонду партії «Слуга народу», це робили люди, пов’язані з ними родинними та діловими зв’язками.

Так, наприклад, київській обласній організації «Слуги народу» донатив колишній тесть Дениса Гордєєва, підприємець Сергій Хахльов. А жертводавець Олександр Місяць зареєструвався як ФОП на телефонний номер, який належить колишній тещі Дениса Олені Хахльовій.

Натомість Олександр Мєхових пов’язаний з Гордєєвими бізнес-зв’язками. Вони тягнуться через три фірми: ТОВ «Рибацька артіль», Завод продовольчих товарів «Універсалпрод» та мале підприємство «Агротехсервіс».

Через те, що номер підприємця Олександра Місяця належить не йому, з ним поспілкуватися не вдалося. Натомість Сергій Хахльов заперечив, що до внеску причетний його колишній зять.

Чи знаєте ви Олександра Місяця?

Ні. Я чув прізвище Місяць, а особисто не знайомий.

Він також донатив у фонд партії. Як підприємець зареєструвався на номер вашої дружини.

Ну, не знаю. Вибачайте, бо не маю часу.

Телефонували також Олександру Мєхових, але він говорити відмовився:

Це було давно, зараз вже не має ніякого значення.

То це все-таки ваше рішення (внести кошти) чи хтось попросив?

Без коментарів.

Майже 2 млн 300 тис. грн «Слузі народу» перерахували знайомі Ірина Борилюк та подружжя діловодки Катерини і Михайла (на той час підприємця) Німців. Про їхнє знайомство свідчать соцмережі:

Ірина Борилюк через місце реєстрації свого ТОВ «СТВ-Варга» пов’язана з сім’єю Гордєєвих.

У коментарі «Чесно» Борилюк розповіла, що зробити внесок було її особистим рішенням, а сім’я Гордєєвих до цього не причетна:

Ви їх знаєте в принципі?

Одного Гордєєва знаю, але не бачила його вже не знаю скільки років.

А Михайла і Катерину Німців знаєте?

Ні. А яке це має відношення, якщо я і знаю їх? Катерину знаю.

Складається враження, що люди донатили партії від інших людей, просто використовували свої імена.

Я не знаю, в кого яке там складається враження. Ви мене запитали, я вам відповіла.

Натомість Михайло Німців у коментарі пояснив, що вони з дружиною перерахували партії власні кошти і що раніше Катерина працювала у Приватбанку та не знає, хто така Ірина Борилюк.

У підприємця Дмитра Сіроша, який перерахував партії «Слуга народу» майже 399 тис. грн, бізнес-зв’язків із Гордєєвими не простежується. Але із соцмереж видно, що колишню дружину Дениса Гордєєва Олександру він таки знає.

У розмові з «Чесно» Сірош підтвердив їхнє знайомство.

То це ваші знайомі?

Так. Але чи вони брали участь [у фінансуванні партії]? Я не спілкувався з цього приводу.

Крім того, до фонду «Слуги народу» кошти перераховувала Галина Скіженок майже 1,5 млн грн. У коментарі вона розповіла, що була «бухгалтером, поваром і завєдующей» в кафе-кальян «Шиша», яке належало Дмитру Сірошу.

Коли авторка статті висловила сумнів із приводу того, що, працюючи на таких посадах, можна назбирати цю суму, Скіженок відповіла: «Є на це податкова служба, всі мої за… були зареєстровані, були показово і все там видно. Все мої гроші».

Крім жертводавців партії «Слуга народу» з Нетішина виявлено ще двох людей, які можуть бути пов’язані з ексдепутатом Старовойтом.

Це, зокрема, Галина Назарчук, яка зареєстрована в селі Лісові Гринівці Хмельницького району. До центрального офісу партії «Слуга народу» вона перерахувала 670 тис. грн. Зі Старовойтом Галина пов’язана через дочірнє підприємство ТОВ «Подільська інвестиційна компанія» «Сатанівський ринок».

Назарчук, ймовірно, є родичкою партнера Старовойта Олександра Назарчука, який слідкує за групами «Сатанів» та «Сатанівська селищна територіальна громада» у Facebook.

Номер Олександра Назарчука для реєстрації ФОП використала Юлія Назарчук із Києва. Вона й сама має стосунок до трьох товариств, які входять до групи Старовойта.

Людина з аналогічним ПІБ перерахувала до центрального офісу партії «Слуга народу» 1 млн 700 тис. грн.

Зв’язатися з Юлією, щоб уточнити цей факт, неможливо. Номер її ФОП, за даними сервісу GetContact, належить Олександру Назарчуку. Він співпрацює зі Старовойтом та є доцентом кафедри політичних технологій Юридичного інституту Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана.

Реакція доцента столичного вишу виявилась досить неочікуваною:

Я телефоную пані Юлії Назарчук. Я так розумію, я помилилась номером?

Ні-ні-ні-ні.

З ким я тоді…

Фінансовий директор, бухгалтер.

Чи можу я з нею особисто поговорити?

Ну а це хто?

Мене звати Ярослава Нікітюк, я журналістка Руху «Чесно». І я б хотіла з нею поговорити щодо одного питання.

Ідіть нах*й. Єдине, що можу сказати.

Схожа реакція була й тоді, коли авторка телефонувала Галині Назарчук. Із журналісткою говорив чоловік, який представився повіреним Галини.

Все, я готовий відповідати на всі ваші питання, але не по телефону, приїжджайте і поспілкуємося. У вас є ще питання?

Зараз питань немає.

Тоді за рускім корабльом знаєш дорогу?

Мені здається, я до вас на «ти» не говорила.

Чуєш шо? Вчися працювати в журналістиці, дитино. За рускім корабльом.

Володимира Старовойта ЗМІ називають «королем ринків»: у 2014 році ЗМІ писали, що йому належать три ринки у київському районі Оболонь. Натомість регіональні медіа пишуть, що Старовойт дотичний до ринків у Житомирі, Бердичеві та Рівному.

Крім бізнесу, Старовойт реалізувався і в політиці. Протягом 2002-2006 років був депутатом Київради від Соціалістичної партії України, а у 2015-2020 роках депутатом міськради столиці від «Батьківщини».

У 2020 році Старовойт також намагався пройти у Київраду, але тоді його не обрали. Проте він і досі очолює районну партійну організацію «Батьківщини» на столичній Оболоні.

У цій ситуації виникає досить логічне питання: чому столичний ексдепутат, пов’язаний із «Батьківщиною», фінансує партію «Слуга народу» та чи не було це методом отримання преференції для власного бізнесу в майбутньому?

Рух «Чесно» намагався з’ясувати це у телефонній розмові, а також поставити це питання особисто. Однак авторка не застала Старовойта в офісі Соціального центру мікрорайону «Перспектива Оболонь», де він є головою ради, тому залишила свій номер для його помічника. Однак із журналісткою так ніхто і не зв’язався.

У період місцевих виборів київський обласний осередок «Слуги народу», який отримував мільйони з Нетішина, очолював народний депутат та фігурант Реєстру зрадників Олександр Дубінський. Нині він перебуває в СІЗО за підозрою у державній зраді.

Раніше Рух «Чесно» розповідав про те, як партії «заводять» кошти на свої рахунки. Тоді «Батьківщина» та Блок Петра Порошенка також використовували дані сторонніх людей, аби вносити пожертви. Історія з нетішинськими донорами «Слуги народу», схоже, доповнює колекцію подібних практик.

Ярослава Нікітюк, рух «Чесно»

У ніч на 24 березня 2024 року в Криму внаслідок українських атак було пошкоджено кілька десантних кораблів російського Чорноморського флоту, один розвідувальний корабель та «добре замаскований командний пункт». Кількість загиблих російських військових сягнула кількох десятків. Це найсвіжіший фрагмент визвольної боротьби України у Чорному морі.

Усього ж за час великої війни Чорноморський флот вже втратив малі й великі кораблі, рятувальне буксирне судно, підводний човен та свій єдиний крейсер «Москва». Постійні атаки змусили окупантів неабияк знизити свою активність на півострові та перемістити частину флоту з Криму до Новоросійська. Ворожі кораблі воліють не виходити на відкриті простори Чорного та Азовського морів, побоюючись нових ударів.

Проєкт Molfar, який займається воєнними розслідуваннями, ідентифікацією воєнних злочинців та геопросторовою розвідкою, підрахував, скільки російських плавзасобів флоту під час великої війни знищено та виведено з ладу і скільки ще залишаються в строю.

За підрахунками аналітиків, станом на 15 лютого 2024 року загальна кількість знищених російських кораблів складає 13 одиниць. Найбільш цінними трофеями та критичними втратами для російського флоту є великі десантні кораблі. Саме ВДК забезпечують доставку великої кількості військ, техніки та матеріально-технічних засобів безпосередньо на берег. Такі втрати істотно знижують спроможність агресора до проведення широкомасштабних морських операцій.

Загалом було уражено пів сотні суден Чорноморського флоту (і ця цифра вже зросла після останніх атак).

Найбільш плодовитим для українських мисливців за суднами Чорноморського флоту РФ став серпень минулого року, коли було уражено шість плавзасобів та потоплено один.

«Главком» складає хронологію успішних ударів України і список втрат ЧФ в Чорному морі: від несподіваних найперших до зовсім свіжих.

Першою суттєвою втратою росіян після початку їхньої ганебної «спецпоперації» в Україні став великий десантний корабель «Саратов». Як згадував воєнний кореспондент Юрій Бутусов, у березні 2022 року російські десантні кораблі зайшли в порт Бердянська з вантажем для забезпечення своїх військ, які штурмували Маріуполь та наступали на Гуляй-поле. Росіяни не боялися ударів ЗСУ, бо не вірили, що ті їх дістануть засобами, що мали на той момент. Українські війська скористалися цим та витратили на знищення «Саратова» дуже дефіцитну на той момент ракету «Точка-У».

Знищення ВДК «Саратов»

Мета виправдала засоби. Ця атака мала не тільки психологічний ефект на окупантів, які остаточно зневірилися у планах швидкого захоплення України, а й знищила велику кількість боєприпасів. Це змусило росіян відмовитись від використання Бердянська як операційної бази флоту та ускладнило постачання на цій ділянці у критичний момент. На річницю загибелі «Саратова» у Севастополі була відкрита меморіальна дошка з прізвищами 12 загиблих російських моряків.

Тоді ж було пошкоджено два інших великих десантних кораблі «Новочеркаськ» та «Цезар Куніков», які ще будуть згадані в цьому списку.

Якщо «Саратов» пролетів «першою ластівкою», яка мала збити самовпевненість з росіян, то втрата найбільшого корабля та гордості Чорноморського флоту стала для них справжнім шоком. Увечері 13 квітня 2022 року тодішній голова Одеської обласної воєнної адміністрації Максим Марченко написав, що флагман російського флоту крейсер «Москва» знищений двома українськими протикорабельними ракетами «Нептун». Російський офіціоз і навіть Пентагон протягом деякого часу не коментували ступінь пошкоджень, яких зазнала «Москва», але згодом Міноборони РФ повідомило, що крейсер затонув під час буксирування в порт призначення. З тих фото, які з’явилися у перші години після влучення у крейсер, було помітно, що він отримав дві пробоїни трохи вище ватерлінії в районі вертолітного ангару та димової труби. Попадання призвели до великих руйнувань і пожежі. За версією російського Міноборони, внаслідок потоплення крейсера загинула лише одна людина, а 27 зникли безвісти. Втім мережею гуляли цифри на порядок більші за деякими версіями, кількість загиблих склала понад сотню.

Той самий пуск протикарабельних ракет «Нептун», які потопили флагман російського флоту

«Москва» на початку вторгнення брала участь у захопленні острова Зміїний і стала тим самим «руським воєнним кораблем» з легендарного мему. Крейсер також брав участь у морській блокаді Одеси, Миколаєва та Очакова. Але удар «Нептунами» став для Москви фатальним, не допомогло флагману навіть те, що він був оснащений трьома ступенями протиракетної оборони. За деякими версіями, подолати цей захист українським ракетам дозволила дощова похмура погода, яка збила з пантелику оборонну систему.

Ексголовнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний розповідав, що потоплення крейсера «Москва» мало, в тому числі, стратегічне значення, бо він був носієм крилатих ракет. Залужний порівняв знищення «Москви» зі знищенням на початку вторгнення російських колон, які рухалися у бік Київської області та були спалені українськими військовими, росіян підвела їхня надмірна самовпевненість. Тодішній головком обіцяв, що плани ще не виконані, і слідом за «Москвою» під воду підуть й інші ворожі цілі. Слів на вітер не кинув.

У травні 2022-го постраждали одразу кілька російських катерів. 7 травня стало відомо, що турецьким ударним безпілотником Bayraktar було знищено десантний катер проєкту 11770 «Серна» на острові Зміїному. Оперативне командування «Південь» виклало відео роботи безпілотника по катеру.

Знищення катера на острові Зміїний

Також українські захисники ліквідували два десантно-штурмові катери типу «Раптор» і ще один суттєво ушкодили. Загалом тоді було ліквідовано 46 членів екіпажу та десанту.

«Серна» це швидкохідний десантний катер проекту 11770. Він призначений для висадки на непідготовлене узбережжя колісної та гусеничної військової техніки, а також десантного підрозділу чисельністю до 92 чоловік. Його особливістю є висока як для такого типу катерів швидкість до 30 вузлів.

Катери типу «Раптор» призначені для роботи в прибережній зоні морів, проток і гирлах річок в світлий і темний час доби при максимальному віддаленні до 100 миль від пункту базування. Також вони можуть входити до складу десантних кораблів.

12 травня біля того ж Зміїного було підбите судно тилового забезпечення «Всеволод Бобров», яке є одним з найновіших в російському флоті.

У червні 2022 року стало відомо, що Військово-морські сили ЗСУ в акваторії Чорного моря знищили буксир «Рятувальник Василій Бех». Цей буксир транспортував на той самий острів Зміїний боєприпаси, озброєння та російських військових. Також на буксирі був розміщений ЗРК «Тор». «Василій Бех» було вражено ракетою «Гарпун». Як повідомляло командування «Південь», загинуло до 70% особового складу на борту буксира (екіпаж судна, згідно із проєктною документацією, 26 осіб).

Знищення російського буксиру «Рятувальник Василій Бех»

Такі судна призначені для надання допомоги кораблям в аварійному стані та порятунку особового складу, буксирування кораблів, гасіння пожеж, а також забезпечення водолазних робіт на глибині до 60 метрів. Росіяни особливо чутливі для втрати буксирів, оскільки їхнє виробництво критично залежить від підсанкційних західних компонентів.

Після ліквідації «Москви» фрегат «Адмірал Макаров» став новим флагманом російського флоту і ціллю №1 для українських атак. На початку вторгнення цей корабель разом з фрегатами «Адмірал Григорович» та «Адмірал Ессен», обстрілював українські нафтопереробні підприємства та нафтосховища в Одеській області, а в липні 2022-го з «Макарова» було здійснено ракетний удар по Вінниці, через який загинуло 27 осіб.

У ніч з 28 на 29 жовтня 2022 року після атаки групи морських дронів у Севастополі фрегат «Адмірал Макаров» було пошкоджено, проте російська сторона цього не підтверджувала.

Утім, були оприлюднені супутникові знімки, як «Адмірала Макарова» буксирують у гавань Севастополя. Під час цієї атаки постраждали також фрегат «Адмірал Григорович» та тральщик «Іван Голубець». Проте зараз «Макаров» вже в строю, і окупанти виводять його в Чорне море лякати українців готовими до залпу «Калібрами». Також ударним озброєнням корабля є установки на надзвукові протикорабельні ракети «Онікс», від ударів якими страждає південь України.

Хоча завдати серйозні пошкодження новому флагману російського флоту під час операції 2022 року не вдалося, її учасники згадували, що це була перша дистанційна морська операція, а надводні дрони отримали своє бойове хрещення. І цей досвід став у нагоді в майбутньому.

Черговий десантний корабель російського флоту було пошкоджено в серпні 2023 року надводними безпілотниками аж у районі Новоросійська, куди вони вже стали діставати. Російське Міноборони факт успішної атаки заперечувало, проте відео, на яких корабель буксирували з явним креном на лівий борт, не залишали сумнівів у зворотному.

Пошкоджений російський десантний корабель «Оленегорський гірняк»

На озброєнні «Оленегорского гірняка» дві здвоєні 57 мм артилерійські установки АК-725, дві пускові установки реактивної системи залпового вогню «Град-М» і чотири пускові установки переносного зенітно-ракетного комплексу «Стріла-2».

Функціонал судна, як і інших кораблів «проєкту 775» перевезення особового складу, техніки, боєприпасів. На борту корабля можуть розташовуватися до 500 тонн техніки і вантажів та 225 десантників.

Перша, і поки єдина, російська субмарина була фатально уражена в ніч на 13 вересня 2023 року внаслідок атаки крилатими ракетами Storm Shadow. На той момент вона перебувала у сухому доку Севастопольського морського заводу, який раніше належав Петру Порошенку. Окупаційна «влада» Севастополя повідомила про пожежу на судноремонтному заводі, а російське Міноборони заявило про атаку ракетами та безпілотними катерами.

Аналітична група Conflict Intelligence Team, яка оприлюднила знімки пошкоджень підводного човна, зробила висновки, що перший удар прийшовся в носову частину субмарини, а друге попадання припало на правий борт човна в зону за рубкою. Низка експертів, які ознайомилися з характером пошкоджень, дійшла висновків, що ремонт та відновлення човна є нерентабельними.

Цей дизель-електричний підводний човен був спущений на воду лише у 2014 році і брав участь в ударах з акваторії Середземного моря крилатими ракетами «Калібр» по об’єктах на території Сирії. А вже під час україно-російської війни загрожував цими ракетами (міг нести на борту чотири одиниці) українським містам.

Ще одним наслідком удару по судноремонтному заводу стало знищення великого десантного корабля «Мінськ». Ракета влучила в лівий борт в районі надбудови, після чого зайнялась пожежа, що тривала з ночі до другої половини дня. Окупанти заявляли, що планують відновити пошкоджений корабель, зокрема, використовуючи для цього агрегати і системи з раніше захопленого колишнього корабля ВМС України «Костянтин Ольшанський». Але, судячи з супутникових знімків, «Мінськ» в результаті розібрали на запчастини. Вартість БДК «Мінськ» в бойовому варіанті могла складати $110 млн.

Десантний корабель «Мінськ» після вибуху

Після атаки на судноремонтний завод російське Міноборони повідомляло про двох загиблих та 26 постраждалих осіб, нібито усі працівники підприємства.

11 жовтня неподалік Севастополя на зовнішньому рейді зазнав пошкоджень патрульний корабель «Павло Державін», який міг бути носієм «калібрів». 13 жовтня він отримав друге пошкодження поспіль неподалік Севастополя на зовнішньому рейді. Цікаво, що український флот раніше мав корабель з такою ж назвою.

«Павло Державін» корвет «проєкту 22160», кораблі якого призначені для патрулювання територіальних вод у морі і мають вісім пускових установок для ракет «Калібр» та Х-35. В російських ЗМІ з’являлася інформація, що російський ВМФ відмовиться від подальшої закупівлі патрульних корветів цього типу через їхні слабкі характеристики, виявленні якраз в ході «СВО». Серед таких вразливих місць якраз недостатній захист.

Разом з інформацією про друге ураження «Павла Державіна» з’явилося повідомлення про ураження російського корабля проєкту «Буян-М». Фото задимлення навколо цього носія крилатих ракет розповсюдив телеграм-канал «Крымский ветер».

Російські пабліки інформацію про ураження заперечували, запевняючи, що чорним шлейфом був традиційний сигнал від корабля, а вибухи, які чули мешканці півострова, нібито відбувалися під час навчань флоту.

Згодом того ж дня джерела в Служба безпеці повідомили кільком виданням, що СБУ разом з Військово-морськими силами ЗСУ атакували в окупованому Севастополі і «Павла Державіна», і «Буян» дронами Sea Baby («Морські малюки») з експериментальним озброєнням.

4 листопада 2023 року Апарат Головнокомандувача ЗСУ повідомив про ураження об'єктів морської та портової інфраструктури суднобудівного заводу «Затока» у Керчі. Атака по російській верфі завдала значних пошкоджень кораблю-носію «калібрів» «Аскольд». Пізніше стало зрозуміло, що корвет вже не буде спущений на воду в осяжному майбутньому.

Цього разу удару було завдано з повітря. Командувач Повітряних сил Микола Олещук заявив, що українська тактична авіація застосувала крилаті ракети Scalp, які запускаються з військових літаків. Ракети влучили саме у центральну частину корпусу корвета, де були розміщені вісім пускових установок для запуску крилатих ракет «Калібр»/«Онікс».

Удар по корвету «Аскольд» з повітря

Знищений «Аскольд» був одним із найновіших і найсучасніших кораблів Чорноморського флоту РФ, він був спущений на воду лише у 2021 році і ще не брав участі у бойових діях. Він навіть не встиг пройти випробувальні роботи.

10 листопада у селищі Чорноморське в окупованому Криму було потоплено два російських швидкісних десантних катери проєктів «Серна» та «Акула», які російські війська використовували під час окупації острова Зміїний для перекидання військової техніки та десанту. За даними української розвідки, окупанти розміщували на борту катерів зенітно-ракетні комплекси «Тор-М2» для мобільного прикриття своїх військ на Зміїному та у Чорному морі.

Перед новорічними святами у ніч на 26 грудня Феодосія здригнулася від сильних вибухів, що супроводжувалися загорянням у порту. У Повітряних силах ЗСУ заявили про знищення великого десантного кораблю «Новочеркаськ» і, на відміну від багатьох інших випадків, удар авіаційними ракетами по кораблю одразу підтвердили і окупаційна кримська адміністрація, і російське Міноборони. У російському МНС повідомили про одного загиблого та чотирьох постраждалих.

Окремо відмітив ліквідацію «Новочеркаська» навіть президент Володимир Зеленський, який подякував Повітряним силам «за ефектне поповнення російського підводного Чорноморського флоту ще однією посудиною».

Аби підсолодити пігулку, російське Міноборони стверджувало, що під час протиповітряного бою російське ППО знищило два українських Су-24, які здійснювали пуск ракет по Феодосії. У Повітряних силах ЗСУ ці фантазії спростували.

«Новочеркаськ» один з кораблів «проєкту 775», призначених для транспортування й висадки десанту, побудованих ще за радянських часів у Польщі. Він міг перевозити 480 тонн вантажу та 150 десантників. Нагадаємо, що цей корабель вже зазнавав пошкоджень в березні 2022 року в порту Бердянська, коли був знищений інший ВДК «Саратов». Тепер «Новочеркаськ» доєднався до «Саратова» на корабельному кладовищі.

У ніч проти 1 лютого внаслідок атаки безпілотними надводними дронами на озері Донузлав був потоплений російський катер «Івановєц». У Військово-морських силах ЗСУ повідомляли, що на борту катера могло перебувати 40 моряків.

Цього разу масовану атаку морськими надводними дронами-камікадзе курувало Головне управління розвідки. Дрони Magura V5, які ліквідували ракетний катер, оснащені двома камерами, інфрачервоною оптикою, супутниковим модулем, який передає сигнали камер до пункту управління та можуть розвивати швидкість 45 морських миль на годину. Боєголовка у них розміщена у носовій частині та важить 250 кілограмів.

Ліквідація ракетного катера «Івановєц»

«Івановєц» був спущений на воду у 1989 році. Штатним озброєнням катера є чотири протикорабельні ракети П-270 «Москит» з дальністю пуску у 90-120 км у старих версіях, та нібито до 240-250 км у випадку запуску за висотною траєкторією в оновленій версії. Вартість втраченого корабля оцінювалася орієнтовно в $60-70 млн. Після знищення «Івановця» в розпорядженні Чорноморського флоту залишилось лише два таких ракетних катери.

Ще одна жертва дронів Magura V5 корабель «Цезар Куніков», якому не пощастило у День Святого Валентина. Як і вже знищені «Саратов» та «Новочеркаськ», він постраждав ще у березні 2022 року під час атаки у порту Бердянська. Минуло два роки, і ЗСУ разом з ГУР підтвердили ліквідацію «Цезара Кунікова» поблизу Алупки. Речник Військово-морських сил ЗСУ Дмитро Плетенчук зіронізував, що корабель затонув у той же день, що і військовослужбовець, на честь якого його було названо.

Знищення ВДК «Цезарь Куніков»

Цей корабель з «проєкту 775» міг вміщувати до 500 тонн техніки та вантажів і 225 десантників, раніше він брав участь в операції KFOR в Косово (1999 рік), російсько-грузинській війні (2008 рік) та здійснював забезпечення сирійської армії (2015 рік). «Цезар Куніков» використовувався здебільшого для логістики і забезпечення (перевозив зброю та піхоту), але мав власне досить потужне озброєння і міг би застосовуватися у бойових умовах. Тепер вже не зможе.

У американському Держдепі після цього відзначили, що дії Сил оборони України з ураження російського Чорноморського флоту, зокрема знищення «Цезаря Кунікова», суттєво обмежили можливості росіян в акваторії Чорного моря.

Від морських безпілотників не зміг сховатися і російський патрульний корабель «Сергій Котов». Він був уражений проти ночі 5 березня 2024 року неподалік Керченської протоки. Загалом в атаці взяли участь п’ять українських дронів. Разом з кораблем було знищено гелікоптер Ка-29 та універсальну корабельну артустановку калібру 76,2 мм. Спроби відбуксувати судно в порт успіху не мали.

Знищення патрульного корабля «Сергій Котов»

За повідомленням ГУР, під час удару було ліквідовано сімох членів екіпажу, що перебували на борту судна, шість дістали поранення, а 52 окупанти евакуювалися з корабля.

Це була не перша спроба атакувати судно, але цього разу вона виявилася успішною. «Сергій Котов» один із найновіших кораблів у військово-морському флоті РФ, був спущений на воду у 2021 році. Цей патрульний корабель був створений для виявлення та знищення малих, швидких і мобільних цілей на морі, а його вартість оцінювалася у $65 млн.

Ніч на 24 березня 2024 року стала особливо багатою на уражені цілі Чорноморського флоту в Севастополі. За даними видання Bild, це була найбільша атака по Севастополю з початку війни удар був завданий щонайменше п'ятьма західними крилатими ракетами Storm Shadow і Scalp.

Постраждалі кораблі «Ямал» та «Азов» належать до «проєкту 775», кораблі якого будувалися в радянські часи в Польщі, так само як раніше вражені ВДК «Цезар Куніков», «Новочеркаськ», «Мінськ» та «Оленегорський гірняк». Вони призначені для висадки морського десанту, перекидання морем військ і воєнних вантажів, які можуть вивантажувати на берег безпосередньо під час десантної операції.

Вибухи в Севастополі 24 березня 2024 року

«Ямал» був збудований в 1987 році, максимальна кількість його екіпажу 87 осіб. На борту можуть бути встановлені дві артилерійські установки, дві реактивні системи залпового вогню, чотири зенітки. «Ямал» брав участь в агресії Росії проти Грузії, після анексії Криму протягом довгого часу перебував в ремонті, звідки повернувся у стрій лише в 2023 році. Пошкодження «Ямала» воєнна розвідка України оцінює як критичні пробоїна у верхній палубі зумовила крен на правий борт.

«Азов» був спущений на воду у 1989 році, брав участь у воєнно-морському параді на честь анексії Криму. Давно стояв на ремонті на 13-му судоремонтному заводі ЧФ в Севастополі, де і потрапив під удар.

Розвідувальний корабель «Іван Хурс», за даними ВМС, отримав пошкодження кормового розвідувального обладнання, і не зможе найближчим часом виконувати свої основні функції. Судно вже було атаковане у травні 2023 року, але, за офіційною версією російського Міноборони, тоді воно не постраждало.

«Костянтин Ольшанський» колишній український корабель, який окупанти вирішили відновити

Колишній український корабель «Костянтин Ольшанський», який був захоплений окупантами в 2014 році в Криму, був уражений ВМС України ракетою «Нептун». Речник Військово-морських сил України Дмитро Плетенчук розповів, що це росіяни розбирали «Ольшанського» на запчастини в Севастопольській бухті, але по мірі закінчення власних десантних кораблів «проєкту 775» вирішили його відновити. Причому збиралися видати відновлений корабель за один з пошкоджених своїх «Мінськ» чи «Оленогорський гірник».

Штурм корабля «Костянтин Ольшанський» російськими окупантами 10 років потому

Тож українські сили вирішили свій вкрадений росіянами корабель ліквідувати. За твердженням речника ВМС, наразі «Костянтин Ольшанський» є небоєздатним.

Пароплав «Коммуна» найстаріший корабель російського флоту. Він був спущений на воду ще під час Першої світової війни у 1913 році, а в 1915 році корабель став частиною Балтійського флоту.

На момент атаки корабель перебував у складі Чорноморського флоту РФ та базувався в окупованому Севастополі. «Коммуна» призначений для пошуку і порятунку підводних човнів, а також виконує роль носія підводних апаратів. Це єдине судно у Чорному морі, яке може виконувати подібні задачі.

Павло Вуєць, «Главком»

У суботу Палата представників американського Конгресу нарешті проголосувала за багатостраждальний і такий очікуваний в Україні пакет допомоги.

Конгрес США складається з двох палат: Палати представників, де більшість, хай і дуже хитка, належить республіканцям, та Сенату, де більшість у демократів. Сенат вже голосував за пакет допомоги Україні, Ізраїлю та Тайваню у лютому, але на той момент були всі підстави побоююватися, що його проходження забуксує в Палаті представників. Власне, так і сталося. Але 20 квітня спікер Палати Майк Джонсон таки розблокував голосування такого важливого для виживання України питання.

Оскільки проголосований сьогодні документ відрізняється від того, що прийняв два місяці тому Сенат, йому доведеться повторно освятити закон. Проблем з голосами для цього не передбачається, але Сенат з наступного тижня мав йти на чергову перерву, що на деякий час знову б затягнуло процес. Але якщо вже Палата представників зібралася, то куди більш лояльний до України Сенат змінив графік, аби закрити наболіле «українське питання» найшвидше. Ймовірно, фінальне голосування відбудеться у вівторок.

Спікер Палати представників Майк Джонсон, від волі якого останніми місяцями залежало винесення питання допомоги України до зали, після довгих роздумів та перемовин розбив сенатський пакет підтримки України, Ізраїлю та партнерів в Індо-Тихоокеанському регіоні (зокрема Тайваня) на різні законопроєкти. Плюс до них додався проєкт «Акт про мир через силу у ХХІ столітті», що передбачає право президента на нові санкції проти Росії та Ірану та заходи з протидії Китаю (зокрема, щодо потенційної заборони в Штатах мегапопулярної соціальної платформи TikTok). Всі ці проєкти голосувалися окремо, потім їх мали об’єднати в один пакет і відправити на затвердження до Сенату. Причому пакет юридично оформлений як поправка до вже прийнятого Сенатом в лютому законопроєкта, що має пришвидшити його прийняття та остаточне відправлення на підпис президенту Джо Байдену. У тому, що той зволікати не буде, сумнівів мало.

Крига навколо питання допомоги остаточно скресла після зустрічі Майка Джонсона з нинішньою іконою республіканців Дональдом Трампом, якого вважали головним гальмом передачі допомоги Україні. Після розмови з Джонсоном Трамп непрямо висловився, що не проти розблокування цього питання (щоправда, на умові кредиту), хоча й продовжив дорікати Європі, яка недостатньо трясе гаманцем для забезпечення власної безпеки. «Прозрів» і Джонсон: він нарешті побачив, що «надання Україні летальної зброї є критично важливим» і заявив, що «не час грати з цим у політику». Ба більше, спікер запропонував Конгресу зобов'язати президента США надати Україні далекобійні ракети Atacms, чого Байден раніше всіляко уникав. І така пропозиція зафіксована в законопроєкті.

М'яко кажучи, неспішність Джонсона, який так довго зволікав з українським питанням, стали ті самі політичні ігри, яким нині «не час». Спікер намагався вгодити і демократам, голоси яких в Палаті представників стали дуже важливі, і своїм же республіканцям, зокрема, ультраправому крилу партії, яке виступало проти будь-якої допомоги Україні. Плюс зараз розпалюється президентська виборча гонка, коли опоненти з двох таборів не бажають надавати один одному жодних козирів.

Утім здоровий глузд таки взяв гору. Як не дивно, сприяла цьому сама Росія своїми показовими нищівними атаками по українській енергетиці. Про те, що без американської допомоги Україна цілком може програти цю війну, стали попереджати не тільки політики, колишні посадовці чи журналісти, а й діючі керівники Пентагону та ЦРУ. Ці аргументи мало вплинули на окремих українофобів на кшталт Марджорі Тейлор Грін, яка вимагає відставки Джонсона, що «продався демократам», проте такі радикали опинилися в мікроскопічній меншості у республіканській фракції. Окремий жаль викликала позиція уродженки Чернігівщини Вікторії Спартц, яка відмовилася голосувати за фінансування України через нібито неналежну прозорість використання цих коштів. Утім тут варто нагадати, що у Спартц давні контри з головою Офісу президента Андрієм Єрмаком.

То ж що передбачає цей вистражданий законопроєкт, який є без п’яти хвилин законом? Він має назву «Виділення екстрених додаткових асигнувань для реагування на ситуацію в Україні та на пов'язані з цим витрати за фінансовий рік, що закінчується 30 вересня 2024 р., а також на інші цілі». Попри те, що фінансовий рік у Штатах завершується у вересні, а на дворі вже майже травень, це не означає, що всі кошти треба швидко витратити саме до 30 вересня, а інакше вони перетворяться для України «у гарбуза». На постачанні зброї після цієї дати це суттєво відбитися не має ці програми фінансування будуть доступні до 30 вересня 2025 року.

Одразу варто зазначити, що затверджені $60,84 млрд не зовсім коректно буде назвати фінансовою допомогою Україні. Власне, безпосередньо до українського бюджету потрапить лише $7,9 млрд, які, до того ж, не можна буде використовувати для виплати пенсій. Деякі республіканці вимагали вилучити й цю допомогу, лишивши лише військову, але межою компромісу стало те, що ці кошти прописані не як грантові, а як кредитні. Щоправда, передбачено, що президент США за згоди Конгресу може цю заборгованість у кілька етапів списати перший етап припадає ще на нинішнє президентство Байдена, а другий вже на перебування в Білому Дому іншого президента. А ним може бути Байден, а може, й ні. Вочевидь Вашингтон піде на таке списання в обмін на певні умови, що будуть виставлені Києву, але зараз вести про це розмову зарано.

Але точно можна сказати: наразі український уряд, який верстав свій бюджет з урахуванням прямих фінансових американських вливань, може видихнути. За словами голови парламентського комітету з питань фінансів, податкової та митної політики Данила Гетманцева, 2024 рік з урахуванням цієї допомоги країна проходить «абсолютно впевнено». А без добрих новин з-за океану на українську економіку очікували б дуже погані сценарії емісія, девальвація гривні та секвестр бюджету. Ще понад $1,5 млрд виділяється як економічна допомога Україні та неназваним країнам, «що постраждали від ситуації в Україні». Під такими, зокрема, маються на увазі країни, що надавали допомогу нашим біженцям.

Тепер щодо інших складових допомоги зокрема, й тих, про які Байден, вмовляючи конгресменів, говорив, що ці асигнування все одно залишаться в американському бюджеті.

$23,2 млрд піде на поповнення товарів оборонного призначення та послуг, наданих Україні, ці кошти вливаються в оборонну індустрію США. Вони будуть використані, зокрема, для укладання довгострокових контрактів, які фактично перезапустять американську військову промисловість. За деякими боєприпасами Штати вишкребли на допомогу Україні свої кількарічні запаси і зіштовхнулися з неприємним висновком, що їхнє виробництво не встигає за «гонкою озброєнь», яку влаштували росіяни та їхні агресивні союзники.

$13,8 млрд заплановано на закупівлю озброєння, товарів та послуг оборонного призначення за Ініціативою сприяння безпеці України (Ukraine Security Assistance Initiative, USAI). Збройна допомога, що може з’явитися в Україні одразу, надається за програмою президентських повноважень (Presidential Drawdown Authority, PDA). Ця програма дає змогу швидко залучити запаси (техніку, боєприпаси), що вже зараз є а американських складах. Штати фактично купують цю зброю самі у себе та надають Києву. Якщо проводити аналогію, то таким чином український уряд купує щось у держкомпаній, що входять до «Укроборонпрому».

$11,3 млрд США виділяють на свої операції в регіоні. Під такими операціями маються на увазі асигнування, що не стосуються безпосередньо постачання зброї. Так, ці гроші йдуть на роботу хабу у Жешуві, заробітну плату американським військовим, ремонтникам, з цих грошей купляються запчастини для техніки, інформація зі супутників, яка передається Києву, тощо.

$1,6 млрд передбачені на програму зовнішнього військового фінансування (Foreign Military Financing (FMF)) вона передбачає гранти та кредити для закупівлі зброї та збройної техніки, виробленої в США, а також для закупівлі оборонних послуг та послуг воєнної підготовки. З цих грошей перепадає не тільки Україні, а й нашим сусідам-партнерам.

По «дрібницях» гроші виділяються на допомогу Україні у захисті її кордонів та просуванні верховенства права ($300 млн), на підтримку програм з розмінування, боротьби з тероризмом та нерозповсюдженням зброї масового знищення ($100 млн), реагування на ситуацію у сфері глобальної продовольчої безпеки ($50 млн). Частина грошей йде напряму американським установам: Міністерству охорони здоров’я і соціальних служб США на допомогу українцям ($481 млн), Національній адміністрації з ядерної безпеки США для реагування на ситуації, пов’язані з ядерною безпекою в Україні ($149 млн), Міністерству енергетики США для придбання для розвитку та виробництва радіоактивних ізотопів ($98 млн), а також Агентству США з міжнародного розвитку (USAID), структурам Держдепу…

Понад $30 млн закладено для забезпечення нагляду та підзвітності допомоги та обладнання, наданого Україні, та для адміністрування оборонної допомоги. Держсекретар та адміністратор USAID мають спільно звітувати відповідним комітетам Конгресу щодо функціонування механізмів моніторингу та нагляду за коштами.

Узагалі питанню підзвітності в законопроєкті надано окремої уваги. Опоненти Байдена регулярно вимагали від нього якоїсь стратегії поведінки Штатів в україно-російській війні, і тепер ця вимога закріплена на законодавчому рівні. Причому в дуже несподіваному формулюванні. У законопроєкті зафіксовано, що протягом 45 днів з дня набрання ним чинності Держдеп та американське Міноборони мають надати стратегію щодо підтримки України проти агресії з боку РФ. Така стратегія повинна включати оцінку на основі кожного фінансового року ресурсів, необхідних США, зокрема, для «сприяння прискоренню перемоги України над російськими силами вторгнення у спосіб, найбільш сприятливий для інтересів і цілей Сполучених Штатів, а також опис наслідків для національної безпеки Сполучених Штатів, якщо ці цілі не будуть досягнуті». Такий конкретний пасаж про «перемогу України над російськими силами вторгнення» як мету США вперше зустрічається в офіційних документах, що стало приємним сюрпризом. Покрокову стратегію від Білого Дому та Пентагону законодавці вимагають подавати щоквартально.

Видання The Washington Post з посиланням на свої джерела написало, що військова допомога від США потрапить до України менш ніж за тиждень після успішного голосування Конгресу. Пакет зброї вже підготовлений Пентагоном, і масивні вливання допомоги, якої так зачекалися наші підрозділи на фронті, вже готові до використання.

Павло Вуєць, «Главком»

«Залезайте, запрыгивайте быстрее ко мне в лодку, прыгайте в лодку», такими словами громадянин Молдови Генріх Б. зустрів незнайомих йому попутників, що стояли на березі річки Дністер у місті Могилів-Подільський Вінницької області. Безробітний іноземець, який заплив на надувному човні в Україну на початку повномасштабної війни, виконував важливе доручення за $500 він повинен був незаконно переправити двох українців до сусідньої країни. Однак його хитрий план зірвали правоохоронці, котрі «на гарячому» затримали чоловіків біля річки.

Вже у суді молдаванин виправдовуватиметься: мовляв, його підштовхнули до вчинення злочину невідомі особи, яким він заборгував 700 лей (приблизно 1,4 тис. грн). Саме вони силоміць привезли обвинуваченого до річки Дністер, де наказали переправити громадян України до Молдови. Видали йому гумовий човен з двома веслами, які пізніше суд розпорядився знищити.

Вирок української Феміди, ймовірно, шокував іноземця-невдаху: вісім років позбавлення волі з конфіскацією майна за незаконне переправлення осіб через державний кордон України. Нині громадянин Молдови перебуває під вартою у Вінницькій установі виконання покарань №1 і оскаржує вирок в апеляційному суді.

Відчайдух, які спокусилася на швидкий заробіток грошей, чимало. У соціальних мережах створено низку груп, які під виглядом перевезень до Європи, пропонують за солідні суми «катапультувати» з України військовозобов’язаних. Наприклад, двоє українців, які погодилися сісти у човен до вже згаданого молдаванина Генріха Б., мали заплатити організатору «схеми» по $5 тис. кожен.

«Главком» промоніторив вироки за статтею 332 Кримінального кодексу, ухвалені під час вторгнення. Серед покараних іноземців (таких редакція нарахувала 21 особу) пальму першості «вибороли» саме громадяни Молдови їх 13. Цьому сприяє географічне розташування сусідки України та безгрошів’я, на яке скаржилися більшість обвинувачених.

Мешканець прикордонного населеного пункту на території Молдови Василь Ш. та його спільник намагалися вициганити $13,5 тис. у трьох українців призовного віку. Взамін обіцяли безперешкодно перевезти через Дністер до Молдови. Перемовини вів один із чоловіків, який діяв під контролем правоохоронців. Молдованин Василь Ш. видав йому чіткі інструкції: 27 жовтня 2022 року хлопці мають чекати його біля магазину «Грош» у Могилів-Подільському. У визначений час обвинувачений прибув до крамниці, де на нього чекали троє чоловіків (двоє з них були замасковані співробітники управління СБУ у Вінницькій області). Іноземець привів їх до берега річки і повідомив: треба зачекати спільника, який на човні має їх забрати. Як тільки-но перевізник підплив до берега, його та поводиря затримали українські правоохоронці.

Як результат, громадянин Молдови Василь Ш. уклав угоду про визнання винуватості, згідно з якою повинен сплатити 100,3 тис грн штрафу. До вироку він кілька місяців провів у Вінницькій установі виконання покарань №1.

Загалом «сервіс» з переправами на човнах популярний спосіб заробітку у молдован. Уродженець містечка Окниця Андрій П. пристав на пропозицію невідомого чоловіка: за $8 тис. мав доправити вісьмох громадян України до Молдови. Для цього скористався надувним човном із веслами. На початку березня 2022 року втікачі очікували молдаванина поблизу пункту пропуску «Могилів-Подільський-Отач». Проте їм так і не судилося поплавати на човні, бо завадили прикордонники.

Український суд виявився невблаганним і дав молдаванину чотири роки позбавлення волі з конфіскацією майна. Адвокат обвинуваченого пішов до апеляційного суду, де просив змінити покарання на умовний термін або призначити штраф у розмірі 100,3 тис. грн. Захисник зауважив: є спонсор спільнота ромів міста Отач Молдови, яка зарезервувала кошти і гарантує сплатити штраф, якщо апеляційний суд змінить вирок. Проте Вінницький апеляційний суд не спокусився на таке. Адже, як з’ясувалося, в обвинуваченого відсутні кошти на сплату штрафу, а внесення іншою особою фактично виключає будь-яке покарання, яке поніс би особисто обвинувачений за скоєний злочин та не сприятиме його виправленню, вважає Феміда. Таким чином, вирок суду першої інстанції залишився незмінним.

А от у випадку із засудженим Сергієм Д. з Молдови Могилів-Подільська окружна прокуратура переграла себе. 13 квітня 2023 року іноземець отримав п’ять років тюрми з конфіскацією майна за те, що на човні мав намір незаконно перевезти до Молдови п’ятьох громадян України. На момент вироку обвинувачений кілька місяців сидів у слідчому ізоляторі.

Разом із тим прокурору видався цей вирок не настільки суворим, він пішов до апеляції вимагати човняру сім років позбавлення волі. Апеляційний суд скасував вирок і відправив справу на новий розгляд. Це дозволило молдаванину вийти на волю і без проблем повернутися додому в село Аріонешти (Молдова). Через свого адвоката Сергій Д. передав «привіт» слідству: в Україні немає де і за що жити, тому й опинився на малій батьківщині. Наразі українські правоохоронці оголосили молдованина у міжнародний розшук, а суд його заочно арештував.

Невизнане квазіутворення «Придністровська молдавська республіка» («ПМР») у списку територій, через які тікають українці призовного віку. Одну із таких спроб присікли прикордонники Одещини восени 2022 року.

За матеріалами справи, молдаванин і батько трьох неповнолітніх дітей Іван К. брав участь у «схемі» незаконного переправлення осіб через державний кордон України. У його обов’язки входило надання порад чотирьом військовозобов’язаним, які прибули з Харкова та Києва до Подільського району Одеської області, як непоміченими безпечно перейти держкордон у бік «ПМР». Однак, перебуваючи у прикордонні смузі, група «туристів» таки зіткнулася з прикордонниками, які їх затримали. Кожен із викритих українців мав заплатити організаторам злочину $3-4 тис. Слідство не уточнило, скільки від цієї суми могло перепасти молдаванину.

Іноземець отримав вирок у вигляді п’яти років позбавлення волі, які суд замінив на рік іспитового терміну. Уникнути в’язниці громадянину Молдови вдалося завдяки укладеній із прокурором угоді про визнання винуватості.

Карколомну пригоду пережив неповнолітній громадянин Молдови Миколай П. Йому було відведено епізодичну роль у схемі чекати «прориву кордону» подружжям українців між селами Малоярославець Перший Одеської області і Твардиця Тараклійського району Молдови. І лише потім провести пару вглиб сусідньої країни. Ця «послуга» вартувала всього $100.

Левову частину операції щодо незаконного вивезення за кордон виконували спільники молдаванина. Зокрема, на старенькому ВАЗ-2106 вони возили чоловіка та дружину населеними пунктами Одеської області аж поки не дісталися до села Малоярославець Перший. Тут розташований пункт пропуску через молдовсько-український кордон. Однак утікачі хотіли пройти непоміченими і свою вилазку запланували на ніч. Та сталася халепа подружжя викрили прикордонники.

Як розповів у суді свідок і начальник прикордонного загону, їм поступила інформація про незаконний перетин держкордону. Чоловіка, який хотів утекти, свідок назвав «ухилянтом» від військової служби. Тому він віддав наказ підлеглим затримати подружжя. На лови вирушив прикордонний наряд з тепловізором.

Також начальник прикордонного загону повідомив, що вони оперували даними про перетин держкордону обвинуваченим молдаванин опинився на території України, пройшовши 150 метрів. Коли ж його впіймали, іноземець зізнався: працює на сміттєзвалищі поблизу кордону Молдови та України. У суді молдаванин додав, що виконував прохання приятеля, який попросив зустріти громадянина і показати йому дорогу.

Феміда призначила іноземцю рік тюрми. При цьому суд зарахував йому один день попереднього ув’язнення за один день позбавлення волі і звільнив з-під варти. Адже неповнолітній обвинувачений рік відсидів в Ізмаїльському слідчому ізоляторі поки тривало розслідування.

Насамкінець розбавимо добірку вироків лайтовою історією про кохання з присмаком злочину. У серпні 2023 року громадянка Чехії Альона Я. планувала виїхати з України. До неї пасажиром попросився її співмешканець, громадянин України Олександр М. Чоловік зізнався, що самостійно не може покинути країну.

Пара ухвалила нестандартне рішення: облаштувала у багажнику автівки BMW на чеських номерах тайник, який закривався пластиковою кришкою. Туди й заліз коханий іноземки.

На пункті пропуску «Лужанка» Закарпатської області працівники Державної прикордонної служби натрапили на «знахідку» у багажнику громадянки Чехії. Після чого жінка зчинила лемент, намагалася відбити свого коханого у прикордонників та поліції. Вона також заважала поліції вилучити її автомобіль лягла під передні колеса. Коли ж правоохоронці вийшли з салону, жінка швидко добралася до керма і на великій швидкості покинула контрольно-пропускний пункт, пошкодивши шлагбаум. Розшукати порушницю вдалося серед поля: чешка спала в автівці, яка заглухла.

Суд призначив громадянці Чехії чотири роки позбавлення волі, які замінив на рік іспитового терміну. Її судили за незаконне переправлення особи через державний кордон і опір правоохоронцям.

Що цікаво: коханий чешки Олександр М. відбувся невеликими адмінштрафами: 8,5 тис. грн за спробу незаконно перетнути державний кордон і 5,1 тис. грн за злісну непокору прикордонникам.

Віталій Тараненко, «Главком»

У Грузії тривають заворушення через спробу влади на чолі з партією «Грузинська мрія» експрем’єра Бідзіни Іванішвілі проштовхнути скандальний законопроєкт про іноземних агентів. «Поставити на облік» іноагентів офіційний Тбілісі намагався ще минулого року, але після численних протестів дав задню, аби зараз повернутися до цієї теми знову.

Попри численні протести перед будівлею парламенту та на центральному проспекті Шоти Руставелі, які переросли у сутички та затримання, 17 квітня парламент прийняв законопроєкт «Про прозорість іноземного впливу» у першому читанні. Він передбачає, що організаціями, які проводять інтереси іноземних сил, є некомерційні юридичні особи, мовники, власники ЗМІ, джерелом понад 20% від загального доходу якого протягом календарного року є «іноземна сила». Вони будуть зобов’язані щороку заповнювати спеціальну фінансову декларацію.

Організації, що підпадають під ці вимоги, мають самі звернутися до Національного агентства публічного реєстру із заявою про реєстрацію як «іноагента». Якщо цього зроблено не буде, то на такі організації очікують чималі штрафи (близько $10 тис.). Підставою для перевірки може стати просто письмова заява, що дуже нагадує переслідування за доносом.

Ініціативу прогнозовано жорстко розкритикували всі західні партнери Грузії, яка декларує рух до Євросоюзу, водночас підтримку вона здобула в Росії, яка вже давно запровадила клеймо «іноагентів» у себе. Грузинська влада отримала похвалу від путінського прессекретаря Дмитра Пескова, заступника голови Радбеза Дмитра Медведєва і навіть від православного ультраконсерватора Олександра Дугіна, який закликав грузинів «знищувати п’яту колонну». Для Кремля зараз є важливою будь-яка маленька перемога на Кавказі, зважаючи на фіаско, якого вона зазнала у своїй «миротворчості» у вірмено-азербайджанському конфлікті. Днями російська армія почала вихід з Карабаху, звідки її, по суті, просто попросили.

Не дивно, що прийняття цього законопроєкту багатьма протестувальниками сприймається як своєрідний вибір між подальшим проєвропейським чи проросійським шляхом розвитку Грузії. Акції протесту підтримали лідери збірної з футболу, яка вперше в історії пробилася на чемпіонат Європи, закцентувавши, що майбутнє Грузії саме в ЄС. Втім, провладна більшість поки на протести не зважає, роблячи вигляд, що цього разу дійде до кінця свого плану.

Експерт Грузинського центру стратегічного аналізу (GSAC) Гела Васадзе в інтерв'ю «Главкому» пояснює, чим для Грузії може завершитися прийняття скандального законопроєкту, та які засоби впливу лишилися у Заходу для приведення до тями проросійського олігарха Іванішвілі і його партії влади.

Чому закон щодо іноагентів, розгляд якого зі скандалом скасували минулого року, раптом витягнули знову? Що змінилося з тих пір?

А ніхто не знає чому саме. Є пояснення з російським слідом, тому що в Казахстані та Киргизстані приймаються аналогічні закони. Є фінансово-конспірологічне пояснення, тому що паралельно із цим законом приймається ще один закон щодо переказу грошей з офшорів до Грузії. І історія з іноагентами ніби просто завіса для цього. Є думка, що це робиться, аби не виконувати більше вимог росіян, оскільки якщо вже цей закон неможливо ухвалити, то про що інше можна говорити. Є низка інших пояснень, але все це лише версії. Я не виключаю, що мають місце всі вони разом.

Насправді відповіді на це питання не знає ані голова уряду, ані спікер парламенту, ані тим більше депутати. На нього може відповісти лише одна людина Бідзіна Іванішвілі, але він навряд чи цю відповідь скаже.

Чи влада зараз може дати задню, як торік?

Може. Тому що цей закон зачепив інтереси багатьох людей, зокрема, й близьких до влади. Є два моменти. Понад 80% населення Грузії зацікавлені, щоб країна рухалася шляхом євроінтеграції. І це дуже серйозно. І другий важливий момент: ті, кого за новим законом збираються оголосити фінансовими іноагентами, займаються програмами того самого Європейського Союзу, ти же Сполучених Штатів, Туреччини. А це програми не тільки в галузі прав людини, судової, виборчої реформи, а й в галузях сільського господарства, соціальної сфери, освіти, спорту, тощо. І, можливо, що зіштовхнувшись з таким набором різних соціальних груп, які невдоволені цим законом, влада й дасть задню.

Якщо це станеться вже другий раз, чи це не буде сприйнято просто як слабкість влади, яку можна до чогось змусити вуличними протестами? Тим більше вона вважає, що вони проплачені зовні.

Цій владі не звикати відступати: вони це робили неодноразово, можуть зробити і цього разу. Це не особливо впливає на її рейтинг. Проблема Грузії не в тому, що в неї погана влада, а в тому, що погана опозиція. Просто обійняти і плакати.

Правоохоронці застосували силу проти протестувальників та журналістів. За словами мітингувальників, спецназ діяв досить жорстко

Чому Кремль так зацікавлений у просуванні цього закону, якщо вважати таку версію однією з імовірних?

Кремль може бути зацікавлений у цьому лише з однієї причини щоб дестабілізувати Грузію. Іншої причини немає.

А Іванішвілі ж нащо її дестабілізувати?

Оце добре питання, відповіді на яке немає. Цікаво, що від цього закону постраждають не тільки європейські чи американські організації, а й російські, які возять до Грузії гроші валізами. Але Росію це не лякає.

Кремлівський «яструб» Дмитро Медведєв вже заявив, що протести у Грузії створені «голлівудською рукою», і навів приклади цивілізованих країн, де діють куди жорсткіші закони щодо іноагентів.

По-перше, те, що пропонують прийняти в Грузії абсолютна калька з першої редакції російського закону. У Росії саме з цього все й починалося, що викликає обурення. По-друге, на Заході подібні закони приймалися для протидії нацистам і комуністам. А кому збираються протидіяти в Грузії? Коли кажуть, що це все для збереження грузинського суверенітету, то в мене питання вони хочуть суверенітет зберігати чи йти до Європейського Союзу? Тоді хай так і скажуть: ми влада, що порушує Конституцію Грузії і відмовляється від євроінтеграції. А таке порушення це серйозна підстава, щоб влада пішла.

Але ж європейці розуміють, що є грузинська влада, до якої існує багато претензій, і є грузинський народ, який давно довів своє прагнення до євроінтеграції. Власне, і отримання Грузією кандидатства на членство в ЄС було дано, скоріше, авансом всупереч діям влади, а не завдяки їм.

Якщо цей закон приймуть, це буде катастрофа для Грузії, бо Євросоюз, звісно, все розуміє, але не може інтегрувати країну з такими законами. Скоріш за все, згодом скасують безвіз, припиняться програми, які роками реалізовувалися, а потім будуть дивитися якщо раптом на виборах знову переможе «Грузинська мрія», тоді що цьому населенню робити в Європі? І ЛГБТ-тема тому зараз в Грузії і розганяється («Грузинська мрія» ініціює внесення законопроєкту про захист від «ЛГБТ-пропаганди» «Главком») аби хоч якось загальмувати європейський напрямок країни.

Чи може нинішнє накопичення протестних настроїв призвести до якихось революційних наслідків?

Це може призвести до будь-яких наслідків. У Заходу є повний інструментарій, аби вплинути на ситуацію в Грузії. Чи скористається він ним це питання. Йдеться про санкції проти всіх, хто бере в цьому участь. Той же Каха Каладзе (ексфутболіст київського «Динамо» та «Мілана», нині мер Тбілісі, соратник Бідзіни Іванішвілі, член політради «Грузинської мрії» «Главком») без Мілана не проживе і дня. Коли він дізнається, що йому в Мілан в’їзд закриють, він що до Мухосранська поїде? Куди вони дітей своїх повезуть за кордон, залежить від того, наскільки жорсткими будуть ці заходи.

Вже йдуть розмови, що безпосередні ініціатори законопроєкта можуть потрапити під санкції. Наші прем'єр-міністр та спікер парламенту навчалися у Німеччині. І весь уряд Іванішвілі навчався у Німеччині та Франції, там із Москви нікого немає.

Тобто чимось раціональним сантименти Іванішвілі до Кремля пояснити не можна?

У нього нема сантиментів, він просто банально боїться Путіна як вогню.

Ви кажете, що нинішня опозиція біда Грузії. Чи є у нинішніх протестів яскраві лідери?

Там багато лідерів сто-двісті-триста чоловік. Щодо політичної опозиції… Ну, от хіба майданівський триумвірат був лідерами? Вони просто так себе називали. Так і в Грузії опозиція на вулиці є, але сказати, що вони є лідерами, не можна. Зараз навіть багато прихильників влади, що підтримують «Грузинську мрію», вийшли на вулицю проти цього закону. Бо він реально відкине Грузію навіть не знаю в які часи.

Питання, що стосується сусідів Грузії. Росія розпочала виведення військ з Карабаху. Які наслідки це може мати в регіоні в середньостроковій перспективі?

Це означає, що карабаський конфлікт завершено. Також це означає, що коли з Баку росіян дуже настійливо попросили вивести війська, у Росії просто не було ресурсів, аби їх там залишити. Тепер місце російської армії зайняла азербайджанська, яка перемогла у цій війні. Але насправді російські війська вивели звідти Збройні сили України, які настільки ослабили Росію, що вона просто не може там їх лишити. Тієї армії в Карабасі було настільки мало, що за два бої під Бахмутом чи Авдіївкою весь цей контингент просто ляже.

Яку політику, на вашу думку, Росія зараз буде проводити щодо Вірменії, яка, принаймні гучно на словах, взяла курс на вихід з усіх структур, пов’язаних з Москвою? Путін навряд чи проковтне таку зневагу.

Давайте так російську військову базу зі своєї території уряд Вірменії вимагає вивезти? Ні. Російських прикордонників вимагає вивезти? Ні. Російський бізнес, який контролює ключові галузі вірменської економіки, вимагає замінити? Ні. Чи до Південно-кавказької залізниці, яка на території Вірменії передана Росії в концесію, є якісь претензії? Ні.

Пашинян (прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян «Главком») їздив до Казані і обіцяє бути разом з Росією. Просто чому росіяни бісяться? Тому що разом із Росією у регіоні зараз буде присутній і Захід, і Іран ще до купи. Але Росію насправді ніхто не проганяє.

Павло Вуєць, «Главком»

Наприкінці серпня 2018 року предстоятель РПЦ патріарх Кирило вилетів із Москви до Стамбула з терміновою місією. Він привіз із собою оточення понад десяток ієрархів, дипломатів і охоронців, які пройшли конвоєм до Фанару (еквівалент Ватикану в православному світі), розміщеного в комплексі будинків у європейській частині Стамбула.

Кирило прямував на зустріч із Вселенським патріархом Варфоломієм, архієпископом Константинополя та найвищою особою в православному християнському світі. Глава РПЦ чув, що Варфоломій готується розірвати давні релігійні зв’язки Москви з Україною, визнавши нову незалежну православну церкву у Києві.

Для Кирила та його де-факто керівника, президента Росії Володимира Путіна, це становило майже екзистенційну загрозу. Україна та її монастирі є батьківщиною Російської православної церкви; обидва народи беруть свій духовний і національний початок від Русі, яка була навернена з язичництва на християнство понад 1000 років тому. Якщо Церкві в Україні вдасться відокремитися від Російської церкви, це серйозно послабить зусилля щодо збереження того, що Путін назвав «русскім міром», зоною впливу у межах колишнього Союзу. І рішення було в руках Варфоломія, єдиної особи, яка мала канонічне право видати Томос про автокефалію і тим самим благословити проголошення релігійної незалежності України.

Коли Кирило прибув до Фанару, натовп українських протестувальників уже зібрався біля кам’яних стін комплексу. Підтримка Кирилом жорстокої поведінки Росії анексії Криму у 2014 році та кривавої проксі-війни на сході України зробила його ненависною особою та допомогла посилити підтримку незалежної церкви в Києві.

Кирило та його люди розчистили шлях і піднялися мармуровими сходами. Одягнені в чорне священники привели їх до Варфоломія, який чекав у обшитому деревом тронному залі. Обидва білобородих патріархи були одягнені в парадні мантії та головні убори, але вони були разюче різними фігурами. Варфоломій, якому тоді було 78 років, був увесь у чорному, круглоплечий чоловік із рум’яним обличчям і скромною вдачею; 71-річний Кирило мав суворий і стриманий вигляд, його голова по-королівськи загорнута у вишитий білий патріарший кукіль із маленьким золотим хрестом.

Тон зустрічі був заданий одразу після того, як сторони сіли за стіл, заставлений солодощами та напоями. Кирило потягнувся за склянкою мінеральної води, але не встиг він випити, як один із охоронців вирвав склянку з його рук, відклав убік і дістав із сумки пластикову пляшку з водою. «Ніби ми спробували отруїти Патріарха Московського», говорить архієпископ Елпідофор, один зі старших кліриків Фанару. Обидві сторони розійшлися в широкому колі питань, але коли вони дійшли до справжньої теми зустрічі України настрій змінився від холодної ввічливості до відкритої ворожості. Варфоломій прочитав список скарг, майже звинувачуючи Кирила у спробі змістити його і стати новим керівником православної віри. Кирило відхилив звинувачення і висловив свою головну вимогу: Україні не можна дозволити відокремити свою церкву від Московської. Це питання було «бомбою уповільненої дії», сказав він, згідно з витоком стенограми зустрічі. «Ми ніколи не відмовлялися від того, що ми одна країна і один народ. Ми не можемо відірвати Київ від нашої країни, тому що тут почалася наша історія».

Варфоломій пояснив, що «українці не почуваються комфортно під контролем Росії і бажають повної церковної незалежності так само, як вони мають політичну незалежність». Він додав, що роками отримував петиції та прохання від українців на всіх рівнях, включаючи депутатів парламенту та тодішніх президента та прем’єр-міністра країни. Кирило відповів, що ці прохання безглузді, оскільки політичний клас України нелегітимний. Люди, сказав він із тривожною впевненістю, «скинуть їх і виженуть». Варфоломій, шокований словами Кирила про насильство, закликав росіян «не озвучувати таких погроз ні про розкол, ні про кровопролиття в Україні». Коли зустріч закінчилася, Кирило та його люди були настільки розлючені, що пропустили обід і попрямували прямо до свого приватного літака, згадує радник Варфоломія.

Зрештою, погрози виявилися марними: Варфоломій затвердив нову Православну церкву України (УПЦ/ПЦУ), а Кирило видав наказ про розрив зв’язків Російської церкви з Фанаром.

Як не дивно, пов’язану з Москвою церкву, яка діє в Україні, називають Українською православною церквою (УПЦ МП). Зіткнення патріархів відтоді вони не розмовляли тепер дуже схоже на прелюдію до російської війни в Україні. Відразу після того, як Варфоломій оголосив про своє рішення, Путін скликав засідання своєї ради безпеки для його обговорення. Пізніше Путін посилався на церковний розкол як частину свого виправдання вторгнення у 2022 році, і вони з Кирилом продовжують говорити про сепаратистську Церкву як про напад на національну ідентичність Росії.

Але боротьба між Варфоломієм і Кирилом більша за Україну. Це битва за душу православного християнства, віри з 300 млн вірян по всьому світу. Цей розкол можна порівняти з Великою схизмою, яка тисячоліття тому розділила православний Схід і католицький Захід.

З одного боку, Варфоломій витратив три десятиліття на те, щоб зробити православ'я більш сумісним із сучасним ліберальним світом. Він відкрито закликає віруючих прийняти еволюцію та інші наукові принципи. Він був пристрасним захисником захисту навколишнього середовища. І, як Папа Римський Франциск, він тихо пропагував толерантність і сприйняття різних проявів суспільства. Але влада Варфоломія більш обмежена, ніж влада Папи. Є вісім інших православних патріархів, кожен з яких очолює національну або регіональну Церкву, і роль Варфоломія «першого серед рівних».

Кирило, який очолює найбільшу національну церкву, перетворив її на оплот войовничості. Він повністю підтримав війну проти України, а деякі його священники йдуть далі, благословляючи стрілянину з «Градів» і похід на смерть у битві за Росію. Нудливі маніхейські тиради Кирила про святу Росію, яка захищає «традиційні цінності» проти гей-парадів декадентського Заходу це набагато більше, ніж виправдання автократії Путіна. Його антимодерна ідеологія стала інструментом м’якої сили, який охоче використовують консерватори в усьому православному світі, а також праві фігури в Європі (такі як угорський Віктор Орбан). Він навіть завоював прихильників у Сполучених Штатах, де деякі євангелісти та праві католики прагнуть сильнішої сторони в культурних війнах.

Кирило також розпочав агресивну спробу захопити православні парафії, пов’язані з Варфоломієм за допомогою ФСБ, ГРУ, і найманців Вагнера. Російська православна церква використовувала підкуп і шантаж, погрожуючи підірвати церкви, які не приймають її політику, і вимагаючи від новонавернених (і добре оплачуваних) священнослужителів підписувати документи про відмову від усіх зв’язків із церквою Варфоломія. Мета цієї кампанії дуже стара. п’ять століть тому, після того, як Константинополь перейшов під владу османів, один російський чернець написав знамениту думку про те, що Москва стала великою християнською столицею світу: «Два Рими впали, але третій стоїть, і четвертого не буде». Кирило та Путін, здається, мають намір здійснити цю декларацію про «третій Рим» Москву.

Духовне серце православного християнства розташоване на горі Афон, густому лісистому півострові на півночі Греції. Це спільнота з 20 стародавніх монастирів, і паломники повинні отримати письмовий дозвіл на його відвідування. Жінкам це взагалі заборонено. На півострів, відгороджений парканами від материка, можна потрапити лише на човні, як на острів. Автору цього матеріалу поставили штамп на «гостьовій візі» одразу га світанку в кіоску на березі моря в Уранополісі, грецькому пляжному містечку, повному ресторанів і барів, яке є головними воротами на Афон. Офіціантка, яка принесла каву, була останньою жінкою, яку я бачив за наступні три дні. На пристані відвідувачів Афона очікував пошарпаний старий пором, який поступово наповнився бородатими монахами, будівельниками та купою паломників. Важкий запах немитих чоловічих тіл змішався з морським бризом. Дивлячись на розкішну блакитно-зелену воду, мені стало шкода монахів, які теж повинні відмовитися від купання тут.

На Афоні мало що змінилося з часу, як туди прибули монахи понад 1000 років тому. Вони дотримувались тих самих ритуалів молитви та співу при свічках, навіть коли християнський світ навколо них колись входив до єдиної імперії розколовся та трансформувався протягом століть, як повільна детонація. Великий розкол стався в 1054 році. Приблизно в той же час на гору Афон прибули слов'янські ченці, нещодавно навернені з язичництва, які стали важливою частиною населення півострова і залишаються такими досі.

Пором пройшов уздовж західного узбережжя Афона. Через пів години ми побачили групу будівель, увінчаних характерними цибулинними куполами російської православної церкви: монастир Св. Пантелеймона. Це найбільш дружній до Росії монастир на Афоні, і його монахи опублікували відео, на якому один із їхніх священників співає молитву за «президента Володимира Володимировича, уряд і військо нашої Богом береженої Вітчизни». Після вторгнення в Україну в 2022 році настоятель монастиря надіслав Путіну вітання з днем ​​народження, у якому висловив переконання, що «Росія під вашим мудрим керівництвом подолає всі труднощі і стане світовою державою». Монастир не відповів на прохання про візит журналіста туди. І все ж з моїм перекладачем македонцем на ім’я Горан, який вільно розмовляє російською та грецькою ми сподівалися переконати ченців поговорити.

Ця війна почало руйнувати те, що монахи називають спільною «афонською свідомістю»

Коли ми йшли вгору від пірса, стало очевидно, що деякі будівлі монастиря зовсім нові. Інші ще будувались або ремонтувалися, над ними височіли високі крани. Починаючи з кінця 1990-х, заможні росіяни, включно з групою наближених до Путіна олігархів, почали вкладати величезні гроші в Святого Пантелеймона. Зараз це найбільший і найрозкішніший комплекс на всьому Афоні. Фінанси монастирів є непрозорими, і нагляд, який був урешті запроваджений, виявився незначним навіть після того, як настоятеля, пов’язаного з російськими олігархами, у 2011 році було ув’язнено в Греції за розтрату та шахрайство щодо вигідної земельної угоди. Його виправдали через шість років.

При всіх новобудовах монастир Святого Пантелеймона ми застали майже порожнім. Біля головної святині спробували поговорити з ченцем, який пробігав повз. Чоловік скривився і відмахнувся від нас. Помітили другого ченця, і він теж відмовився говорити. Горан, який неодноразово бував на Афоні, був вражений цією грубістю. На Афоні існує давня традиція гостинності для паломників, і перекладач розповів мені, що його тепло приймали у Святому Пантелеймоні до війни в Україні. Тепер ні.

Наступною зупинкою був монастир Сімонопетра, трохи далі вниз по узбережжю. Прийом тут виявився іншим. У головній будівлі молодий монах із Сирії на ім’я Серафим провів нас у передпокій з чудовим виглядом на море. Він зник, а через хвилину знову з’явився зі срібною тацею, на якій стояли кава, вода й крихітні склянки вишневого лікеру, приготованого ченцями. Коли ми описували наш досвід у Святому Пантелеймоні, Серафим сумно кивнув. Потім він почав розповідати нам про російську змову з метою захоплення та анексії Афона. Мені знадобився час, щоб зрозуміти, що він говорить про те, що сталося в 19 столітті.

Але минуле на Афоні дуже близько. Годинники тут досі працюють за візантійським часом, день починається із заходу сонця, а не опівночі.

Монахи живуть в оточенні фресок, що відображають події, що відбулися століття чи навіть тисячоліття тому. Більшість священнослужителів мають мало контактів із зовнішнім світом і повинні шукати схвалення свого начальства, щоб користуватися Інтернетом. Деякі поточні події сюди проникають. Війна в Україні справила глибокий вплив, і не лише на російських монахів, які мовчазно поставилися до мене; ця війна почала руйнувати те, що монахи називають спільною «афонською свідомістю».

«Це як величезний шрам, війна між двома православними народами», говорить старець Єлісей, ігумен Симонопетри, який зустрівся зі мною наступного ранку після нашого прибуття. «Навіть якщо війна закінчиться, шрами залишаться болючими... Ми не можемо захиститися від такого». Я запитав його, що він мав на увазі. Старець на мить замовк, сьорбаючи каву й дивлячись на блакитний простір Егейського моря. «Ми не знаємо, як відокремити Церкву від нації», сказав він. Це проблема православної традиції».

Ця проблема бере свій початок у четвертому столітті н. е., коли римський імператор Костянтин прийняв християнство, а потім нав’язав його своїм підданим. Протягом понад 1000 років після того Церква і держава в Константинополі «вважалися частинами єдиного організму», за словами історика Тімоті Вара, згідно з доктриною під назвою «симфонія» або «гармонія». Відлуння цього злиття можна побачити сьогодні в багатьох символах православної влади, включаючи корону, яку Варфоломій носив під час офіційних подій, і трон, на якому він сидить.

Одним із парадоксів сучасного православ’я є те, що його жорсткість стала предметом продажу на Заході. Багато консерваторів скаржаться, що основні церкви як католицькі, так і протестантські стали м’якими та безхребетними. Дехто в Європі та Сполучених Штатах відкрито прагне більш відверто християнської політичної сфери. Навернення до православ’я зростає, і більшість навернених не шукають толерантного предстоятеля, як Патріарх Варфоломій. За словами Сари Ріккарді-Шварц, дослідниці православ’я, яка викладає в Північно-Східному університеті в Бостоні, новонавернені, як правило, є правими та русофілами, а деякі відкрито говорить про своє захоплення «царською» роллю Путіна. У США новонавернені зосереджені на Півдні та Середньому Заході, і деякі з них стали палкими онлайн-проповідниками ідеї, що Діксі (Південь США) з його патріархальними традиціями є природним домом для російського православ’я. Деякі з них прикрашають свої вебсайти сумішшю конфедеративної ностальгії та ікон російських святих.

Патріарх Кирило добре усвідомлює свій статус серед американських релігійних консерваторів: і його, і його заступників тепло вітали під час візитів до США (ці візити відбулися до російського вторгнення в Україну у 2022 році). Під час візиту до Москви у 2015 році Франклін Грем син покійного південного баптистського лідера Біллі Грема сказав Кирилу, що багато американців хотіли б, щоб їхнім президентом був хтось на зразок Путіна.

Російське православ'я має геть зовсім інший вигляд для багатьох, хто в ньому виріс. У мій останній день на горі Афон я мав розмову з молодим чоловіком на ім’я Микола Косицький, студент українського мовознавства та частий гість на Афоні. Цього разу він привіз із собою групу з 40 українських паломників. Косицький розповідав про війну, про друзів, яких він втратив, зруйновані життя, роль російської пропаганди. Я запитав його про пов’язану з Москвою церкву, яку він знав усе своє життя, і він сказав щось, що мене здивувало: «Українська православна церква» тобто Церква Кирила і Путіна «це зброя у цій війні».

Усе своє дитинство, як він пояснив, Микола чув, як священники говорили про Росію мовою, яка змішувала сакральне та світське «концепція святої Русі, рятівниці цього світу». «Ви чуєте це щонеділі від свого священника: що ця нація бореться зі злом, що це третій Рим, так, новий Рим. Вони справді в це вірять», сказав Косицький. Саме тому, вважає він, багатьом українцям так важко відірватися від Московської церкви, навіть коли вони бачать, як Кирило говорить про їхніх власних національних лідерів як про антихристів. Косицький сказав мені, що йому знадобилися роки, щоб відокремити правду від брехні. Уся його родина приєдналася до нової Української церкви (УПЦ/ПЦУ) одразу після її визнання Варфоломієм, у 2018 році. Так само й мільйони інших українців.

Але релігійні ідеї важко вмирають, сказав Косицький. Російське послання живе у свідомості багатьох українців, особливо старшого віку. Серед меседжів, які найважче засвоїти те, що Захід представляє загрозу християнським цінностям, і що носієм цієї загрози є скромний на вигляд патріарх у Стамбулі.

Я вперше побачив Варфоломія дощового вечора наприкінці листопада. З того місця, де я стояв, у напівтемних і вогких куточках собору Святого Георгія в Стамбулі патріарх з’являвся здалеку постать у червоно-золотій накидці. Варфоломій пішов вперед, стискаючи посох, і зійшов на свій патріарший престол. Для будь-кого, хто, як я, виріс на затертих протестантських ритуалах, православні богослужіння схожі на поливання кислотою в опері. Собор був глибокий і затінений, як каньйон, сповнений пахощів і хвилюючих звуків тихого хорового співу. З ікон на стінах святині дивилися блискучі очі.

Того вечора храм був переповнений людьми, які прибули з усіх куточків православного світу на щорічне свято святого Андрія, покровителя Фанару. У натовпі я почув уривки кількох мов грецької, сербської, французької і побачив трьох східноафриканських священників у коричневих мантіях, які були стягнуті мотузкою на талії. Коли служба підійшла до кінця, Варфоломій традиційно благословив нового архонта, мирянина, якого вшановували за служіння церкві. «Аксіос!» тричі вигукнув, і щоразу вірні хором повторювали за ним: «Аксіос!» («достойний»).

Коли служба закінчилася, ми вийшли у невеликий дворик, викладений плитами, що підкреслює особливий статус Фанару. Його шанують як церковну столицю православного світу, але він тісниться в просторі, не більшому за готель середнього розміру, і оточений мусульманським суспільством, яке ставилося до нього з неприхованою ворожістю. Комплекс затьмарений мінаретом сусідньої мечеті, чия звукова система голосно проголошує ісламський заклик до молитви п’ять разів на день. Священнослужителі повинні скидати свій духовний одяг кожного разу, коли вони залишають комплекс, щоб не ображати почуття мусульман.

Мені довелося поспілкуватися з Варфоломієм на вечірньому прийомі після концерту електроскрипки на його честь у грецькій школі в Стамбулі. Мені було напрочуд легко пробратися крізь гущавину відвідувачів, дипломатів, католицьких єпископів і офіціантів, що балансували на тацях з вином і закусками. І ось він сидів у кріслі. Він поманив мене, і коли я сів, він по-батьківськи стиснув моє передпліччя. Зблизька Варфоломій має рожевий, плямистий колір обличчя, а його біла борода виглядає майже як прямокутник диму. Він чудово володів англійською; коли нас кілька разів перебивали доброзичливці, він розмовляв з ними французькою, грецькою та турецькою. Дуже спокійно відповідав на мої запитання про Церкву та її традиції, а також про два його найвищі пріоритети як патріарха сприяння більшій відкритості до інших релігій і сект та захист навколишнього середовища. Що стосується війни в Україні, то він прямо сказав, що «Кирило дозволяє собі бути знаряддям, бути інструментом Путіна».

Я запитав його про політичну незручність перебування в Стамбулі. Варфоломій визнав, що турки були важкими господарями, але додав: «Нам краще бути в неправославній країні. Якби ми були в Греції, ми були б грецькою церквою. Якби ми були в Болгарії, ми б були Болгарською Церквою. Перебуваючи тут, ми можемо бути наднаціональною Церквою». Ця більша роль є причиною того, що Стамбульська церква відома як Вселенський Патріархат.

Розширення місії Церкви було характерною рисою кар’єри Варфоломія. Він народився як Деметріос Архондоніс на острові Імврос в Егейському морі в 1940 році, лише через два десятиліття після того, як грецьке християнське населення Туреччини було знищено насильством і вигнанням після Першої світової війни. Місцевий єпископ побачив його потенціал і заплатив за його навчання в середній школі. Він продовжив навчання в семінарії, а потім навчався в Римі, куди прибув у 1963 році під час богословського бродіння Другого Ватиканського собору. Варфоломій мав місце в першому ряду, зустрічався з делегатами собору, богословами та іншими відомими католицькими діячами. Православна церква була більш жорстко традиційною, ніж Римська церква, і Варфоломій, схоже, був натхненний зусиллями ватиканських реформаторів розчистити павутиння.

Він не був радикальним. Але він постійно виступав за модернізацію Церкви та сприяння більшій відкритості. Попри загальний консерватизм Церкви, у нього було кілька зразків для наслідування, зокрема його хрещений батько, архієпископ Яків, який був представником Фанару в Північній і Південній Америці з 1959 по 1996 рік, і був одним із небагатьох нечорних священнослужителів, які супроводжували Мартіна Лютера Кінга-молодшого під час маршу від Селми, штат Алабама, до Монтгомері в 1965 році.

Найвидатнішим зусиллям Варфоломія в «оновленні» Церкви є його відданість захисту навколишнього середовища. У пресі його іноді називають Зеленим патріархом. Коли в 1997 році він заявив, що зловживання природним середовищем є гріхом проти Бога, він став першим великим релігійним лідером, який сформулював таку позицію. Можливо, більш суперечливим принаймні для деяких православних християн є рішучий заклик Варфоломія до вірян беззастережно прийняти відкриття сучасної науки та медицини. Він вірить в еволюцію та регулярно нагадує своїм послідовникам, що перші форми життя з’явилися на планеті приблизно 4 млрд років тому.

Варфоломій і Кирило мають принаймні одну спільну рису: обидва виросли як християни в тіні суворих світських правителів. Але турецька республіка була м’якою порівняно з більшовицьким режимом, чия марксистська віра визнавала релігію ілюзорною та відсталою «опіумом для народу». Більшовики особливо прагнули знищити Православну церкву через її глибокий зв'язок із царською традицією. У десятиліття після російської революції 1917 року нові правителі ув’язнили та стратили тисячі православних священників і єпископів.

У 1946 році, коли народився Кирило, Йосип Сталін змінив тактику, відчуваючи, що йому потрібна релігія, щоб здобути підтримку народу. Він відродив Церкву у пропагандистському (зомбувальному) вигляді, інструмент держави, який масово стежив і контролювався спецслужбами. Коли у 2014 році деякі архіви КДБ було розкрито, зокрема завдяки відважним зусиллям покійного Гліба Якуніна, російського священника-дисидента, який провів роки у в’язниці було виявлено змову лідерів Церкви. Одним із кліриків-колаборантів, чиє кодове ім’я у файлах є Дроздов («Дрозд»), нібито є патріарх Алексій II, безпосередній попередник Кирила. Ім’я Кирила не фігурувало в документах, але він був продуктом системи, в якій просування було неможливим без схвалення режиму.

Коли Радянський Союз розпався, Церква зіткнулася з кризою ідентичності. Кирило був одним із найвідоміших і харизматичних її лідерів, і на короткий момент, здавалося, він спонукав до нового, більш демократичного напрямку для Церкви. Але коли російське суспільство занурилося в хаос і бандитизм, Кирило дотримувався набагато більш консервативних і автократичних поглядів.

До того часу, як Путін прийшов до влади, у 1999 році, деякі його старі друзі з КДБ уже почали придивлятися до церкви і керувати нею. Це мало певний сенс, адже найбільш віддані й нещадні комуністи виявилися тими, хто найбільше потребував нової віри, і багато з них провели роки, співпрацюючи з церковними діячами. Свій перший візит на Афон Путін здійснив у 2005 році, відвідавши богослужіння у Святому Пантелеймоні, піднявшись на дзвіницю монастиря. Через рік один із його старих наближених із КДБ допоміг заснувати Російське афонське товариство для організації пожертвувань тамтешнім монастирям. Власні релігійні почуття Путіна важко розпізнати, хоча, за чутками, у православну віру у 90-х його привів священник на ім’я Тихон Шевкунов, який керував монастирем неподалік від московської штаб-квартири ФСБ.

У 2008 році документальний фільм під назвою «Падіння імперії: урок Візантії» транслювався на російському державному телебаченні тричі. Режисером і зіркою стрічки став той же Тихон Шевкунов. Теза фільму полягала в тому, що Візантія була безповоротно підірвана ще до того, як османські війська завоювали її в 1453 році, її релігійна культура та рішучість були розмиті зазіханнями Заходу. Русь вважалася спадкоємицею Візантії, природним носієм її святої місії. Історики назвали це шоу історично безграмотним, але вони упустили суть. Справа була не в минулому. Це був план майбутнього.

Кирило став патріархом у 2009 році. Незабаром після цього Путін почав посилатися на православ’я, коли говорив про Росію та її роль у світі. Відтоді по всій країні було побудовано тисячі церков, і Путін здійснював публічні візити до ієрархів Церкви. Кирило «великою мірою надихнув Путіна, щоб він змусив його мислити цивілізаційними категоріями», говорить Кирило Говорун, теолог українського походження, який 10 років був особистим помічником і спічрайтером Кирила, перш ніж піти у відставку у 2012 році, незадоволеним розвитком церкви. Прихильники Путіна швидко почали копіювати розмови свого президента про «Святу Русь» та її «сатанинських» ворогів.

Рішення Путіна повернути православ’ю його колишню суспільну роль було хитрим, незважаючи на його особисті релігійні почуття. Російська імперія розвалилася, але її обриси все ще можна було побачити в російському православному релігійному просторі, який виходив за межі Росії і аж до Афону і навіть до Єрусалиму. Для правителя, який прагнув відродити втрачений статус своєї країни, церква була чудовим способом поширення пропаганди та впливу.

Якщо Кирило і мав якісь ілюзії щодо того, хто стоїть вище в новій симфонії між Церквою та державою, то вони швидко розвіялися. У 2011 році він підтримав критику корупційних парламентських виборів у Росії. Незабаром у підконтрольних державі ЗМІ з'явилися повідомлення про елітні квартири Кирила та його родичів. Почали циркулювати інші історії про мільярди доларів на секретних банківських рахунках. Один сайт опублікував фотографію 2009 року, на якій Кирило носить годинник Breguet вартістю близько $30 тис. Кирило заперечував, що коли-небудь його носив, але після невдалої спроби його зафотошопити, РПЦ довелося визнати, що годинник належав йому, і принизливо вибачитися. Відтоді Кирило виявляв жахливу лояльність до влади. На урочистостях на честь свого першого десятиліття на посаді глави Російської церкви у 2019 році він з'явився разом з Путіним і подякував Богу і «особливо Вам, Володимире Володимировичу». (Прохання про коментар від Кирила та Московського патріархату залишилося без відповіді).

Для Кирила і Путіна недостатньо було відновити статус Церкви в Росії. Щоб повернути собі «русский мир», їм довелося вести набагато ширшу боротьбу за вплив і престиж, яка включала б і знищення Варфоломія.

Російська кампанія почалася в Греції, де існує природне джерело співчуття, утворене давніми релігійними зв’язками та спільними ворогами. У середині 2000-х років російські олігархи почали будувати церкви та роздавати гроші за послуги. Єпископи, які позичали святі мощі для турів по Росії, могли непогано заробити собі або своїм парафіям. За російськими інвестиціями послідували систематичні спроби очорнити патріарха Варфоломія на сотнях нових грецькомовних вебсайтів, блогів і груп у Facebook. Цей онлайн-наступ задокументований Александросом Массаветасом, грецьким журналістом, у його книзі «Третій Рим» у 2019 році. «Повідомлення полягало в тому, що Варфоломієм маніпулюють турки, або США, або Ватикан, пояснює Массаветас, і що тільки Росія представляє справжній православний дух, а Путін її захисник».

Для правителя, який прагнув відродити втрачений статус своєї країни, церква була чудовим способом поширення пропаганди та впливу

Фанар роками не помічав цих нападів. Варфоломій наполегливо працював, щоб зберегти єдність за будь-яку ціну, тому що він планував скликати історичний Всеправославний собор, який він вважав вершиною свого правління. Церква не проводила Святий і Великий Собор більше 1000 років, і планування цього почалося в 1961 році. Варфоломій був настільки зацікавлений в тому, щоб Собор відбувся, що він йшов назустріч росіянам на кожному кроці. Під час підготовчої зустрічі росіяни заперечували проти запропонованих формулювань про дискримінацію, наполягли на видаленні всіх згадок про расові та сексуальні меншини. (Схоже, Кирило сприймає мову прав людини як мовчазне схвалення гомосексуалізму та інших уявних гріхів). Вони також вимагали, щоб заклики України до релігійної незалежності були зняті з порядку денного. Варфоломій піддався усьому цьому, навіть погодив план розсадки на Соборі...

Але лише за тиждень до дати початку Собору, у 2016 році, коли всі вілли були заброньовані та готові в курортному містечку на Криті, росіяни відмовилися брати в ньому участь. Вони пояснили своє рішення тим, що значно менші православні церкви (Болгарія, Грузія та Антіохія), також вийшли незадовго до цього. Попри те, що виникали справжні розбіжності щодо документів, підготовлених для зустрічі, ці три менші Церкви мають тісні зв’язки з Москвою, і російський крок сприймався як чергова спроба принизити Варфоломія.

Однак Кирило, схоже, прорахувався. Його публічне зневажливе ставлення оголило розбіжності в Церкві та позбавило Варфоломія стимулу йти на компроміси. Архієпископ Елпідофор, який зараз є старшим єпископом Фанару в Сполучених Штатах, говорить про цей епізод під час розмови в його офісі на Манхеттені, у Верхньому Іст-Сайді. Можливо, найважливішим наслідком кроку Кирила, пояснив він, було те, що він відкрив двері для того, щоб дати українцям те, чого вони хотіли. «Це було зелене світло», сказав він.

Рух за релігійну незалежність в Україні тривав протягом десятиліть, і він зростав у тандемі з політичними протистояннями країни з Москвою. Ще в 2008 році тодішній предстоятель Московської церкви в Україні, митрополит Володимир, заявляв, що церква і держава повинні бути розділеними позиція, яка була б немислимою в Росії. Коли Віктор Янукович, маріонетка Кремля, став президентом України у 2010 році, він чітко дав зрозуміти, що хоче повернути Православну церкву 72% українців сповідували цю віру назад у своє підпорядкування. Український єпископ Олександр Драбинко розповів мені, що одного ранку 2013 року його викликали до міністерства внутрішніх справ на зустріч. Один із чиновників Януковича виступив з різкою заявою, і сказав Драбинку: «Ми повинні змістити Володимира, тому що нам потрібен хтось лояльний до нас». Посадовець додав, що з наближенням чергових виборів в Україні у 2015 році «Церква має підтримати нашого кандидата».

Знакові події 2014 року, відомі в Україні як Революція Гідності, були не просто громадянським рухом за повалення корумпованого автократа. Повстання породило в українців нове відчуття незалежності, зокрема завдяки ролі, яку відіграла православна церква. Хоча деякі священники підтримали Януковича та його уряд, багато інших відкрито підтримали повстання. Коли поліція напала на протестувальників на центральній площі Києва, один єпископ дозволив їм сховатися від поліції у своєму соборі (Михайлівський золотоверхий собор був у підпорядкуванні УПЦ КП, який очолював патріарх Філарет) неподалік.

Нахабна неоколоніальна відповідь Росії на революцію 2014 року захоплення Криму розлютила українців і посилила рух за релігійне розлучення з Москвою. У жовтні 2018 року, через кілька тижнів після напруженої зустрічі з Кирилом у Стамбулі, Варфоломій скасував едикт 1686 року, який давав Москві релігійний контроль над Україною. Він також запустив процес, який приведе до визнання нової Української церкви, такої, яка буде під юрисдикцією Варфоломія, а не Москви.

Росіяни були розлючені, і Кирило розірвав стосунки з Фанаром. У всьому світі Москва почала поводитися так, ніби вона вже стала третім Римом. Яскравою ілюстрацією стали події в Африці, де розташований один із найдавніших православних патріархатів (в Александрії, Єгипет). Кирило заснував нову філію Російської православної церкви і почав націлюватися на існуючі там православні парафії, лідер яких приєднався до Варфоломія. «Через Facebook та Instagram вони звертаються до наших підписників», сказав мені митрополит Грегоріос, грецький єпископ, який перебуває в Камеруні з 2004 року. Вони починають із надсилання грошей. Вони всіх прив’язують до них, показують, що Росія багата, показують, що вони можуть отримати більше грошей».

Грегоріос, якому 62 роки, провів зі мною дві години у холі афінського готелю, описуючи релігійні зусилля Росії в Африці, які, за його словами, фінансуються силами найманців «Вагнера». Грегоріос пояснив, що православні священники більш вразливі до хабарництва, ніж римо-католицькі, тому що їм дозволено одружуватися, і багато з них мають великі сім’ї, яких потрібно утримувати. «Тому росіяни кажуть: «Ми дамо освіту вашим дітям». Вони привозять мотоцикл, машину. Вони кажуть, що «греки просто дають велосипеди», і вони подвоюють зарплату, яку ми платимо». Минулого року, за його словами, він втратив шістьох священників у своїй юрисдикції: «Росіяни звернулися до них і запропонували 300 євро на місяць». Пізніше Грегоріос поділився зі мною деякими документами, які повинні підписати священники, присягаючи на вірність патріарху Московському «до смерті».

Російська церква зробила такі ж агресивні кроки в Туреччині, на Балканах та в інших країнах. Схоже, що російські спецслужби залучені до деяких із цих операцій. У вересні уряд Північної Македонії вислав високопоставленого російського священника та трьох російських дипломатів, звинувативши їх у шпигунстві. Через тиждень того самого священника Вассіана Змеєва вислали з Болгарії. За словами Миколи Крастева, журналіста з Софії, Змеєв, схоже, організовував спроби розділити балканські православні церкви та посилити опозицію новій українській церкві. Усе це мало свій ефект: лише чотири православні церкви (з приблизно 17, залежно від того, як рахувати) визнали нову Українську церкву, затверджену Варфоломієм.

Наприкінці 2021 року, втомлений конфліктом і стурбований тим, що він завдає шкоди всьому православ’ю, Варфоломій звернувся до росіян і отримав відмову. «Московський патріархат «надіслав нам повідомлення про те, що ми не будемо вести жодного діалогу», нагадав архієпископ Елпідофор. Росіяни, продовжив він, заявили, що «рана настільки глибока, що нам знадобиться щонайменше два покоління, щоб її подолати». Повідомлення могло бути не зовсім щирим. Росія вже планувала те, що, як вона вважала, буде набагато швидшим вирішенням проблем України, без діалогу.

Печерська обитель у Києві може бути найважливішим християнським місцем у слов’янському світі. Заснований близько 1050 р. н. е. монахом з гори Афон, це великий комплекс золотоверхих церков, дзвіниць і підземних тунелів, оточених кам’яними стінами та розташованих на пагорбі, що виходить до річки Дніпро, у центрі міста. У перші дні російського вторгнення, у лютому 2022 року, ходили чутки про план десантування російського спецназу на територію монастиря, яких мали зустріти лояльні до Москви православні священники. Загарбники мали швидко просунутися до сусідніх урядових будівель і отримати контроль над столицею.

Чутки не справдилися, але для багатьох українців вони звучали правдоподібно. Російські військові та їхні поплічники почали використовувати православні монастирі та церкви як бази, щойно вони прибули на схід України у 2014 році, і продовжували робити це протягом останніх двох років на окупованих територіях. Вони навіть оприлюднили цей факт, явно намагаючись показати, що церква на їхньому боці. Багато священників, у тому числі відомих, справді підтримували Росію.

Але жорстокість вторгнення 2022 року об’єднала українців, а спроби Кирила окропити їх святою водою, описуючи тих, хто виступав проти росіян, як «злі сили» та вихваляючи «метафізичне значення» російської агресії, зробили його ненависним персонажем. Зараз багато українців з глибокою підозрою ставляться до пов’язаної з Москвою Української православної церкви (Московського патріархату). Українські спецслужби протягом останніх двох років проводили регулярні рейди в її церквах і монастирях, в тому числі у Києво-Печерській лаврі. Десятки священників УПЦ МП були заарештовані та звинувачені в шпигунстві та інших злочинах. У жовтні минулого року український парламент почав розглядати закон, який може повністю заборонити підтримувану Росією церкву. Ця церква все ще має більше парафій в Україні, ніж її новий, незалежний конкурент, але її довгострокові перспективи виглядають похмуро.

Втрата всього українського православ'я була б серйозним ударом для Кирила. У найкращі для РПЦ часи На Україну припадало близько третини парафій, на які вона претендувала. Україна також має набагато вищий рівень релігійності, ніж Росія, де справжня побожність, здається, рідкість факт, який незручний для кирилівських виступів про моральну зіпсованість Заходу.

Лише через два місяці після вторгнення відомий російський священник і блогер на ім’я Павло Островський, який зазвичай не був критиком режиму, випустив у телеграмі тираду: «Дехто стверджує, що Росія є оплотом усього благородного і доброго, яке бореться проти світового зла, сатанізму та язичництва, писав він. Що це за дурниці? Як можна бути знатною твердинею, маючи 73% розлучень у сім’ях, де панує пияцтво та наркоманія, а процвітає злодійство та відверте безбожжя?».

Спокусливо зробити висновок, що зусилля Росії захопити світове православ’я виявляться програшними. Релігійні лідери всіх мастей засудили участь Кирила у війні, у тому числі Папа Римський Франциск, який сказав російському патріарху, щоб він не був «служителем Путіна». Можливо, навіть, як сказав архієпископ Елпідофор, що «Московський патріархат не стільки Церква», скільки зручний засіб для націоналістичної ідеології. Російський народ, запевнив він, є головною жертвою цієї релігійної тиранії.

Архієпископ може бути правий щодо Московського патріархату: це не Церква у тому розумінні, яке ми давно прийняли на Заході. Тим не менш, це не просто рука Кремля. Це щось більш небезпечне, двоголовий звір, який може викликати давню релігійну лояльність, навіть якщо він використовує всі ресурси поліцейської держави 21-го століття: інтернет-тролів, велику кількість готівки, мовчазну загрозу насильства. Мабуть, найбільш тривожною можливістю є те, що Церква Кирила, з її хитромудрим поєднанням політики та віри, виявляється краще пристосованою до виживання в нашому столітті, ніж звичайні церкви.

Серед 40 тис. православних священників у Росії безперечно є ті, які не приймають шовіністської лінії Кирила. Але більшість священнослужителів є поступливими, а голосна меншість налаштована навіть більш екстремально, ніж їхній патріарх. Протоієрей Андрій Ткачов, який народився в Україні, а нині живе в Москві, став сумно відомим своїми проповідями, у яких стверджує, що «смерть воїна це найкраще». У нього мільйони підписників у соціальних мережах. Інші священники перетлумачили християнську доктрину таким чином, що вона тепер нагадує Хрестові походи. У мережі можна легко знайти відео, як ще один відомий священник Ігор Черемних стверджує, що заповідь «Не вбий» стосується поведінки лише цивільних, а не військових.

Колишній помічник Кирила Кирило Говорун знає багатьох із цих священників особисто. Він називає їх «турбо Z-православними» (Z використовується як символ російської війни.) Деякі з них були пов’язані або навіть особисто близькі до Євгена Пригожина, покійного олігарха та лідера групи «Вагнера». «Це чудовисько переріс своїх творців, сказав мені Говорун. Це Франкенштейн».

Наступного дня після зустрічі з Патріархом Варфоломієм у Стамбулі я пішов гуляти біля Фанару. Свято Андрія закінчилося, і стародавні вулиці вже не були заповнені паломниками. Падав холодний дощ. Проходячи повз реліквії мертвих цивілізацій римської, візантійської, османської, я помітив, що думаю про те, чи православ’я зрештою розділиться на дві релігії чи просто послабиться через суперечки, як і християни, які колись правили Константинополем.

Може бути, що Кирило та його розлючені ревнителі являють собою останні іскри згасаючого полум'я. Це те, у чому Варфоломій запевняв свою паству: що він веде Церкву у майбутнє, а Кирило тримається за минуле. Але як патріарх у Стамбулі він також повинен знати, що лінія історії не завжди вигинається так, як нам хочеться.

Переклад: Юрій Дзямулич

36 законодавчих ініціатив очікують на підпис чи вето президента Володимира Зеленського. Одна із них ще з 2019 року, хоч Конституція передбачає на це лише 15 днів.

Минулого року кількість «підвішених ініціатив» була меншою на підпис очікували 30 прийнятих Верховною Радою законів. Із того часу перелік змінився лише частково, адже чимало з них очікують на підпис роками. Ба більше, на підпис президента ще з 2021 року очікують два закони, які він сам ініціював.

У цей же час деякі ініціативи президент підписує без затримок. Таким прикладом є урядовий проєкт про посилення мобілізації (№10449), ухвалений закон Володимир Зеленський підписав менш ніж за добу після отримання.

Рух «Чесно» проаналізував список законів, які довгий час очікують на підпис президента і перебувають у «підвішеному» стані.

12 ініціатив очікують на розгляд президента з 2022 року. Попри те, що у перші місяці повномасштабного вторгнення парламент ухвалив чимало законопроєктів, частина з них досі не стала діючими законами через відсутність підпису президента. Ще десять ініціатив перебувають на розгляді Володимира Зеленського з 2023 року.

Якщо порівняти актуальні показники з результатами минулорічного дослідження, видно, що кількість непідписаних ініціатив, поданих у 2020 2022 роках, зменшилась. Така динаміка свідчить про те, що навіть попри довгий час очікування президент повертається до їх розгляду та згодом підписує.

На підпис президента ще з 2021 року очікують два закони, які він сам ініціював. Ще сім ініціатив, які нині очікують на розгляд, були подані Кабміном протягом 2021-2023 років.

Найбільш поширені тематики непідписаних законопроєктів державне будівництво та правова політика (по сім ініціатив), безпека та оборона (шість ініціатив). Трохи менше (по п’ять ініціатив) стосуються економічної політики та галузевого розвитку відповідно.

У темі держбудівництва на підпис очікує законопроєкт №2260 ще з 2019 року. Цією ініціативою мали визначити єдині підходи у сфері державної служби та впровадити електронні форми комунікації громадян із державою. Наразі ж, за словами авторів, ініціатива вже не актуальна, адже пропоновані у тексті зміни вже були внесені у законодавство іншими законопроєктами.

Найбільш резонансною ініціативою у темі держбудівництва є так звана містобудівна реформа №5655. Через суспільний резонанс та миттєвий збір голосів громадян під петицією щодо його ветування законопроєкт без підпису перебуває у «підвішеному» стані вже понад півтора року. Проти скандальної ініціативи виступили представники органів місцевого самоврядування, архітектори та громадські активісти. Попри тривалу відсутність рішення президента, автори та лобісти проєкту продовжують паралельно працювати над внесенням в українське законодавство норм, які мають значні корупційні ризики.

Як бачимо, частина з переліку непідписаних та незаветованих законопроєктів, найімовірніше, не отримають підпису та залишаться у статусі нечинних.

Деякі закони, ймовірно, все ж будуть підписані, проте з певною затримкою. Так, наприклад, із лютого на підпис очікує ухвалений законопроєкт №10202, який пропонує повернути органам місцевого самоврядування право замовляти ремонт чи відновлення об’єктів інфраструктури та житлових будинків.

У темі безпеки та оборони закони очікують на підпис із 2021 року, проте найбільша кількість ініціатив перебуває на розгляді президента з 2022 року. Так, із березня 2022 року на підпис очікує важливий законопроєкт №7180, який мав дозволити за бажанням продовжувати службу до 65 років замість 60. Попри наявність уже підтриманої ініціативи, окремі депутати продовжують наполягати на запровадженні таких змін. Також без підпису з весни 2022 року підтриманий Верховною Радою законопроєкт №9378 щодо змін у правилах надання відпусток військовослужбовцям.

Проте у порівнянні з минулим дослідженням непідписаних ініціатив зміни все ж відбулися. Підпис отримав урядовий законопроєкт №8169, що врегульовує питання права на звільнення зі служби осіб, яких ВЛК визнала тимчасово непридатними з переоглядом через 6-12 місяців. Підписаний був і законопроєкт №8009, який дозволив демобілізуватись військовим, якщо їхні родичі загинули або зникли безвісти. На рішення президента щодо цієї ініціативи громадяни також очікували понад два місяці.

Крім того, через рік після ухвалення у сесійній залі парламенту президент підписав ініціативу №7459, яка має на меті встановлення обмеження на ввезення та розповсюдження видавничої продукції, що стосується держави-агресора, Білорусі та тимчасово окупованої території України. Тоді, аби пришвидшити процес підписання ініціативи, була зареєстрована та підтримана петиція з відповідною вимогою.

Загалом, як демонструють результати дослідження, частина законопроєктів, що перебували без підпису президента минулого року, залишилися у статусі непідписаних та нечинних. Водночас окремі проєкти все ж потрапили на підпис. За таких умов рішення президента може бути непередбачуваним та набуває особливого значення.

Найбільша кількість непідписаних ініціатив стосується компетенції комітетів з нацбезпеки та правоохоронної діяльності, а отже, у фокусі питання оборони України та відбиття російської агресії. Загалом така кількість непідписаних ініціатив у цих комітетах може бути пояснена значною кількістю зареєстрованих законопроєктів, що повʼязані з умовами воєнного стану та протистояння ворогу.

Загалом на підпис очікують закони, що належать до компетенції 13 з 23 парламентських комітетів. Такий стан справ наочно демонструє, що ініціативи, які потрапляють до переліку непідписаних, можуть стосуватися дуже різних тем.

Якщо ж розглянути перелік комітетів, на рахунку яких найбільше непідписаних ініціатив, можемо припустити, що обсяг предметів відання комітету також може мати значення. Так, комітети з питань правоохоронної діяльності, нацбезпеки та оборони, а також організації державної влади мають значний перелік повноважень, а отже, і значно більшу кількість законопроєктів на опрацюванні.

Саме на етапі розгляду законопроєкту в комітеті можливе внесення правок та змін, тому важливо, щоб до покращення змісту громадськість та експерти долучались саме на цьому етапі. Адже після голосування у сесійній залі та на етапі передачі проєкту на підпис президенту внести зміни неможливо. Аби покращити рівень відкритості діяльності комітетів, рух «Чесно» періодично проводить моніторинг відкритості роботи комітетів Верховної Ради в умовах дії воєнного стану. І, як показують результати, робота майже всіх парламентських комітетів стала більш відкритою.

Щоб закон набув чинності, рішення Верховної Ради недостатньо потрібен підпис президента. Але президент має право не лише підписати, а й ветувати проєкт і повернути його на доопрацювання парламенту зі своїми зауваженнями. На це він має 15 днів. Якщо протягом 15 днів президент цього не робить, закон автоматично вважається схваленим. Його мають підписати та офіційно оприлюднити. Це закріплено в Основному законі Конституції. І навіть воєнний стан ніяк не може вплинути на цей строк.

Проте на практиці проєкти залишаються в «підвішеному» стані і через це довго не реалізуються. Нерідко законопроєкти, що тривалий час очікують на підпис, є неоднозначними для громадян, зокрема військовослужбовців, і набрання ними чинності може викликати обурення суспільства.

Так, лише на початку квітня 2024 року Володимир Зеленський підписав закон, який знижує призовний вік з 27 до 25 років. Проєкт закону №9281 був підтриманий парламентом ще у травні 2023 року. На рішення президента ініціатива очікувала майже рік.

Того ж дня, 2 квітня, Зеленський підписав іще кілька «військових законопроєктів», зокрема законопроєкт №10062 про е-кабінет військовозобов’язаного. Зазначимо, що, крім кабінету та можливості оформлення онлайн-посвідчення учасника бойових дій, закон передбачає й інші зміни у сфері цифровізації, наприклад можливість для Міноборони посилити кіберзахист та право розміщувати свої ІТ-системи у військових хмарних сховищах НАТО. Цей проєкт очікував на підпис із січня 2024 року.

У той самий день президентом був підписаний законопроєкт №10313, який передбачає скасування поняття «обмежено придатний» (до служби у лавах Сил оборони) та обов’язок для таких осіб пройти повторний медогляд. У цьому ж законі прописано норми щодо забезпечення прав військовослужбовців та поліцейських на соціальний захист. Цей закон був підтриманий парламентом 29 березня, і вже за декілька днів його підписав президент.

Як бачимо, в один день Володимир Зеленський підписав одразу кілька важливих законів, що потрапили на підпис у різні часові проміжки: від декількох днів до року. Нерідко підписання ініціатив відбувається саме за таким принципом.

Спрогнозувати, коли саме закони будуть підписані, громадяни можливості не мають. Так, Володимир Зеленський підписав закон про проходження військової служби, мобілізацію та військовий облік №10449 менш ніж за добу після отримання документа з підписом голови парламенту Руслана Стефанчука. Отже, в разі потреби підписати ініціативу можливо навіть у вкрай стислі строки.

Нині увага громадськості прикута до роботи Верховної Ради, адже у ній все частіше говорять про «кризу монобільшості» та шалені виклики.

За таких умов важливо, аби в роботі депутатів, а також у питанні підписання президентом уже підтриманих ініціатив були дотримані принципи визначеності та передбачуваності. Ініціативи, які наразі розглядаються в парламенті, є критично важливими для суспільства, тому необхідно надавати пояснення щодо тих чи інших затримок.

Аби покращити якість комунікації законотворців із громадянами та запобігти маніпуляціям, громадськість наполягає на поверненні журналістів до стін парламенту, а також на відновленні офіційних трансляцій засідань Ради. Лише в умовах відкритої роботи парламенту можливо забезпечити якісний законотворчий процес.

Загострення між Ізраїлем та Іраном, яке могло спровокувати чергову криваву бійню на Близькому Сході, схоже, придушено у зародку. Тегеран цілих два тижні думав, як відповісти на атаку по своєму консульству у Сирії, у результаті якої загинули високопоставлені іранські воєначальники. Відповідь виявилась асиметричною: у ніч на 14 квітня Іран масовано атакував Ізраїль, випустивши близько 170 ударних безпілотників, 30 крилатих і 120 балістичних ракет. Майже усі з них вдалося збити. Причому більшість з повітряних цілей просто не долетіли до Ізраїлю частина з них через несправність просто впала сама, частину збила хвалена ізраїльська ППО, а частина була знищена за допомогою союзників насамперед США. Відповідно і шкода Ізраїлю була завдана мінімальна.

Втім, Іран дав зрозуміти, що помста на цьому не завершена, а союзники Ізраїлю Штати та Британія застерегли Єрусалим від подальшої ескалації напруги. Президент США Джо Байден навіть попередив, що не буде надавати допомоги Ізраїлю, якщо той піде на продовження цього обміну ударами з Іраном.

Для України ця історія має свій неприємний присмак. Вона чітко продемонструвала подвійні стандарти наших партнерів: вони відмовляються «закрити небо» над Україною, але для Ізраїлю це роблять без зайвих дискусій. Міністр закордонних справ Великої Британії Девід Кемерон прямо пояснив, що його держава не може збивати російські дрони, так само як іранські, через побоювання, що це може призвести до прямого зіткнення військ НАТО з російською армією.

Президент України Володимир Зеленський також провів аналогію між Ізраїлем і Україною, які обидва не є членами НАТО. Він закликав міжнародних партнерів якщо не брати пряму участь у знищенні російських дронів та ракет, то, принаймні, пришвидшити надання ППО нашій країні.

Посол України в Ізраїлі Євген Корнійчук в інтерв’ю «Главкому» розповідає, як Ізраїль пережив масовану атаку та перераховує основні відмінності між нашими країнами, які перебувають у стані війни.

Іран цілих два тижні зволікав після удару по своєму консульству в Дамаску. Чи зрозуміло, якими були цілі атаки, чи це схоже просто на «відплату» та гру м’язами?

Іран дійсно два тижні готувався до цього удару. Водночас відбувалися консультації Ізраїлю зі Сполученими Штатами, Німеччиною, Туреччиною як посередником. Тобто інформація накопичувалась, і у союзників був час підготуватися. Іран заявляв, що цілі були виключно військовими, і, дійсно, одне пошкодження логістичної інфраструктури сталося на військовій базі.

Але визначити, що саме було цілями, важко, оскільки більшість дронів, крилатих і балістичних ракет була збита за межами території Ізраїлю на території Іраку, Йорданії, Лівану. У публічних джерелах навіть не вказують, скільки саме, але, думаю, що більше двох третин.

Але уламки ж мали впасти і завдати шкоди.

Тому, власне, у Йорданії постраждалих від уламків більше, ніж в Ізраїлі. Про те, коли станеться ця атака, було оголошено з точністю до години, і союзники спрацювали. На боці Ізраїлю стояли США, Британія, Франція, Йорданія, за певними джерелами і Саудівська Аравія. Так що Ізраїль не був поодиноким у цій ситуації.

В України з такою підтримкою складніше, і ця ситуація добре продемонструвала різницю в підходах. Володимир Зеленський навіть дуже прозоро на все це натякнув.

Це неприємне для нас питання. Першу безпекову угоду зі Сполученими Штатами Ізраїль підписав у 1952 році минулого століття, і кожні 5-10 років поновлював ці угоди і покращував їх. На сьогодні у них діє четверта десятирічна угода, підписана у 2017 році. Вона передбачає отримання протягом 10 років в оборонний бюджет Ізраїлю $38 млрд, тобто $3,8 млрд на рік. Крім того, йдеться про надання повного доступу до технологій.

І коли я чую наших «видатних експертів» в Україні, які кажуть, що оборонні угоди, які ми підписали з британцями чи французами, це фігня, то хочу їх всіх направити до першоджерел. Я не є військовим експертом, але я юрист, і бачу, як вибудовуються безпекові гарантії в Ізраїлі. Ми уважно це відслідковували, аналізували, надавали цю інформацію Офісу президента. І ці угоди були покладені в основу безпекових угод, які підписані Україною на початку цього року, і надалі продовжують підписуватися.

Тобто ми діємо за тим самим принципом. За безпековими угодами ані Сполучені Штати, ані інші партнери не зобов'язуються воювати на території Ізраїлю. Але вони надають військово-технічну підтримку, доступ до технологій, спільних виробництв. Американці розташовують на декількох складах на території Ізраїлю велику кількість боєприпасів, які той може використати в разі необхідності. За діючою угодою ліміт цих боєприпасів оцінюється в $1,8 млрд, хоча, мабуть, на території Ізраїлю їх вже зараз і нема. Не можу говорити про це точно, але в країні зараз бракує боєприпасів навіть для операції в Секторі Газу. Американці частково ці боєприпаси забирали на Україну рік тому, чому ізраїльтяни дуже обурювалися. Це все питання довгострокової співпраці і розбудови власних військово-технічних можливостей.

Тобто безпекові угоди, які Україна укладає з Британією, Німеччиною, Францією та іншими країнами, коли-небудь дадуть можливість захищати небо так само ефективно, як Ізраїлю?

Є дві основні відмінності України від Ізраїлю, з яким ми себе постійно порівнюємо. Перша в Ізраїлю є ядерна зброя. Він про це офіційно не каже, але нагадаю слова нашої київської землячки експрем’єрки Ізраїлю Голди Меїр, що цієї зброї в нас немає, але якщо буде потреба, то ми нею бахнемо. Друга відмінність Ізраїль ніколи не хотів у НАТО. У місцевому суспільстві завжди переважала думка про те, що, по-перше, ніхто не знає, як працює 5 стаття Північноатлантичного договору і чи здатні інші члени Альянсу захистити одного зі своїх членів. По-друге, Ізраїль територіально розташований далеко поза межами Євросоюзу. І по-третє, і це основне, Ізраїль не хоче, щоб його військові помирали за чиїсь інтереси поза межами Ізраїлю.

Тому він і обрав для себе такий шлях, який виявився ефективним, але працюють вони над цим шляхом, починаючи з 1952 року. Фактично на момент створення Ізраїль був бідною аграрною державою, яка мусила постійно дбати про свою безпеку і вибудовувати власну військову економіку. І експорт різного роду озброєнь був суттєвою частиною ізраїльського бюджету останні десять років. Але треба пам’ятати, що Ізраїль маленька країна розміром з Київську область. Він зараз призупинив всі свої контракти на постачання ППО третім країнам, які підписував три-п'ять років назад, тому що самому потрібно. Бо форс-мажор, і вони у стані війни.

У Йорданії постраждалих від уламків більше, ніж в Ізраїлі

Ще до загострення на Ближньому Сході ви нарікали, що Ізраїль допомагає Україні у військовому плані менше, ніж міг би. Потім ця крига ніби дещо скресла. А після жовтневої атаки ХАМАС і подальших подій Ізраїлю стало зовсім не до нас?

Загальна ситуація, частково наша скромна праця, але в першу чергу позиція РФ, яка виступала на боці Ірану, ХАМАС і всіх їхніх проксі, змінила підхід Ізраїлю. Зараз він набагато відкритіший до співпраці. Українським біженцям надається безпрецедентна допомога: їм продовжують туристичні візи, дали право на роботу, продовжували страховки попри те, що економіка Ізраїлю впала на 20% з початку війни у Секторі Газа. Поновили ізраїльтяни і програму навчання українських психологів. І хоча ситуація суттєво змінилася, треба виходити з реалій: під час військових дій на території Ізраїлю, які невідомо, як будуть розвиватися, не може йти мови про якісь довгострокові контракти, яких просто в природі немає. Все, що ізраїльтяни зараз виробляють, йде на їхній фронт і на їхню війну.

Це загострення зіграє більше в плюс чи в мінус Україні в плані очікування виділення допомоги США? З одного боку, такий сплеск агресії відволікає увагу від нашого конфлікту, з іншого може прискорити прийняття багатостраждального пакета у Конгресі, де зашита допомога Україні та Ізраїлю.

Думаю, це більше питання до нашого посла в США Оксани Маркарової. Мені відомо, що наша сторона постійно спілкується з нашими лобістами в Вашингтоні і у повній мірі взаємодіє з лобістською структурою AIPAC, яка представляє інтереси Ізраїлю перед американським урядом, Білим Домом і в Конгресі. Як вплине загострення цього конфлікту на надання підтримки сказати важко. Але однозначно воно привернуло увагу всього світу на те, що допомогу і Ізраїлю, і Україні треба пришвидшити.

А позиція воєнних союзників Ізраїлю вас не дивує? Вашингтон прямо каже, що не згоден з жорсткими методами Нетаньягу, які він використовує в Секторі Газа, ізраїльського лідера намагаються стримати від дзеркального удару по Ірану причому не тільки США, а й Британія і Німеччина.

Ізраїльські політичні аналітики розуміють, що в ультраправового і певною мірою екстремістського теперішнього уряду є бажання цю війну не закінчувати ніколи. Тому американці їх стримують вони чітко дали зрозуміти, що не будуть брати участь у жодних атаках у відповідь по території Ірану, і застерегли Ізраїль це робити. Хоча у певних ізраїльських політиків навпаки було бажання глибше затягнути американців до конфлікту.

Проте в Ізраїлю й без Ірану є чим займатися. У них тут повна «пісочниця пасочок» є недобитий ХАМАС у Секторі Газа, є «Хезболла» у Лівані, є єменські хусити... Зверніть увагу, що навіть без перетинання кордону вже знищено близько 300 бойовиків «Хезболли» на півдні Лівану ці удари в один та інший бік відбуваються постійно і не зупиняються. Тому Ізраїлю є, з чим гратися.

Як після терактів ХАМАС та початку операції в Секторі Газу змінювалася та реформувалася ізраїльська армія? От в перші дні до армійських лав залучалося багато резервістів, як вони себе показали?

Складне питання, оскільки виявилося, що резервістська система не дуже якісно працює. І серед загиблих в Секторі Газа багато резервістів, які просто втратили певні навички. Тому зараз в суспільстві триває дискусія про відхід від резервістської моделі і створення професійної армії. Але це дискусія не на один місяць і навіть не на рік. Ще не видно кінця війни в Секторі Газа і невідомо, чи відбудуватимуться більш активні бойові дії на території Лівану та як буде надалі розвиватися ситуація з Іраном.

Чи є у вас передчуття, що на цьому обмін ударами між Ізраїлем та Іраном поки й завершиться. Не дарма воєнний кабінет Ізраїлю так і не визначився з можливою реакцією на явно неадекватну атаку-відповідь Тегерану на удар по консульству.

Думаю, досить легко може все завершитися, тому що Ізраїль мусить зважати на позицію Сполучених Штатів. Хочу сказати, що заяви президента України і нашого МЗС з приводу іранського обстрілу не залишилися непоміченими: одна із провідних газет Ізраїлю «Га-Арец» написала з цього приводу великий текст, де зазначила, що президент Зеленський висловив співчуття і підтримку ізраїльському народу, в той час, як Російська Федерація висловила співчуття і підтримку Ірану.

Аеропорт «Бен-Гуріон» закривався тільки на ніч під час обстрілів, а зранку знову почав працювати

Як Ізраїль готувався до цієї очікуваної «відповіді» Ірану? І наскільки взагалі були посилені і без того значні заходи безпеки у країні?

Ізраїль готувався, але досить спокійно. Служба тилу (це підрозділ армії оборони Ізраїлю, який займається захистом цивільної інфраструктури і цивільними) дала свою інформацію про наявні бомбосховища, попросила людей запастися продуктами харчування, готівкою, заправити машини і менше переміщуватися територією Ізраїлю в ті дні, коли передбачалася ця атака. І люди спокійно це робили. Ви знаєте, що жертв серед мирного населення фактично немає, окрім постраждалої дівчини на півдні. Відповідно і серед українців ніхто не постраждав.

Чи були якісь особливі звернення до посольства у ці дні?

Звернення у посольство йдуть постійно, у нас працює гаряча лінія в консульському відділі. Питання різні, зокрема й ті, які ви ставите мені зараз. Аеропорт «Бен-Гуріон» у Тель-Авіві закривався тільки на ніч під час обстрілів, а зранку знову почав працювати. Тому люди прилітають і вилітають у спокійному режимі.

Тобто зараз Ізраїль вже переходить до умовно мирного життя? Як в Україні після нічних бомбардувань заспані люди збираються та їдуть на роботу.

Так, але, на жаль, не можна порівнювати кількість жертв після ударів в Україні та Ізраїлі. Школи ще в перші дні були зачинені, а все решта працює за графіками.

Після масштабних терактів у жовтні минулого року і початку операції у Секторі Газа щось змінилося у роботі посольства? Можливо, від МЗС були надані якісь специфічні вказівки?

Посольство працює в штатному режимі. Ми негайно інформуємо Київ про всі зміни політичної ситуації. У разі загострення звіти пишемо не раз на тиждень, а раз на день чи два рази на день. Виконуємо внутрішні вказівки стосовно безпекової ситуації, які транслюють наші партнери.

Події останніх місяців якось відбилися на потоці українців в Ізраїль?

Зараз трошки зменшилася кількість наших біженців, але, мабуть, до 14 тис. на території Ізраїлю зараз є. Але розумієте умови у них різні. Ізраїль не надає тимчасового прихистку, не надає статус біженця за місцевим законодавством, але продовжує туристичні візи нашим громадянам, які тут проживають і отримали право на роботу. Принаймні українці, які тут залишилися, можуть себе утримувати. Зараз у нас триває чергова війна з місцевим Міністерством внутрішніх справ стосовно зміни туристичної візи на якусь іншу не імміграційну, але яка дасть право на роботу. Це технічне питання, яке ми вирішуємо.

Понад 350 наших громадян ми евакуювали з Сектору Газа, не всі з яких налаштовані прихильно до Ізраїлю. З них абсолютна більшість десь три чверті поїхали до України. Одна чверть залишилася на території Єгипту чи виїхала до Молдови і там залишилася чи приїхала до Євросоюзу. Абсолютно по-різному ситуація складається.

В Україні громадян категорично застерігають від того, аби знімати роботу ППО. Як з цим в Ізраїлі? Бо під час атаки з Ірану було багато фото збиття ракет, які декому нагадували просто красиві феєрверки.

ППО ж не знімали, а знімали феєрверки, які, до того ж, переважно відбувалися за межами Ізраїлю. Як і постраждалі були, в основному, на території Йорданії це потрапили під роздачу якраз ті, хто знімав феєрверки.

Павло Вуєць, «Главком»

15 квітня у столиці Болгарії Софії у рамках Кримської платформи пройшла Друга Чорноморська конференція з безпеки, в якій взяли участь делегації з 42 країн і восьми міжнародних організацій. Захід був організований спільно міністерствами закордонних справ і оборони Болгарії та України у партнерстві українським з Центром оборонних стратегій. Основними темами обговорення стали спільні дії заради безпеки у складному геополітичному ландшафті, військова стратегія України для перемоги у битві за Чорне море та участь міжнародних організацій для забезпечення стабільності у ньому.

З побаченого і почутого на конференції, загалом, можна зробити два основні висновки.

Перший висновок конференція виконала свою функцію збереження у фокусі уваги міжнародної спільноти теми російської військової агресії проти України, зокрема у Чорному морі, а також необхідності продовження всебічної підтримки нашої держави. Про це говорить як широке міжнародне представництво на заході, так і заяви, які робились його учасниками.

«Тільки поразка Росії та повне відновлення суверенітету та територіальної цілісності України принесе Чорноморському регіону стабільність, безпеку та перспективу потужнішого економічного розвитку. Україна може досягти такого результату за достатньої підтримки. Щоб наблизити цей момент, нам терміново потрібні додаткові комплекси ППО Patriot та інші передові системи, зброя та боєприпаси. Я користуюся нагодою, щоб ще раз закликати всіх наших партнерів до неординарних і сміливих кроків», зазначив під час свого відеозвернення міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба.

Також український міністр наголосив: Росія не може бути партнером у вирішенні проблем, тому що вона сама є проблемою.

«Сьогодні немає іншої мови, яку Москва розуміє краще, ніж мова сили. Її вони поважають, все інше сприймають як слабкість», сказав Кулеба.

Зі свого боку заступник міністра закордонних справ України Микола Точицький зазначив, що якщо міжнародна спільнота хоче відновити мир і міжнародне право, вона повинна бути єдиною і боротись.

«Не втомлюйтесь підтримувати нас, не втомлюйтесь відновлювати міжнародне право, наголосив український дипломат, якого у цей же день було призначено заступником голови Офісу президента.

Представники країн-партнерів України, у свою чергу, охоче запевняли, що підтримка нашої держави є для них одним з пріоритетів і що вона продовжуватиметься стільки, скільки буде потрібно.

Так, наприклад, держсекретар США Ентоні Блінкен у своєму відеозверненні відмітив, що «союзники у Чорному морі можуть розраховувати на США і що ми (союзники) повинні продовжувати підтримувати Україну так, як ми це робили досі, щоб вона знову стала на ноги».

Виконувач обов’язків міністра закордонних справ Болгарії Стефан Дімітров зазначив, що інвестиції у безпеку Чорноморського регіону це інвестиції в євроатлантичний простір заради миру та свободи у регіоні та Європі і що Болгарія підтримує мирну формулу президента України Володимира Зеленського. А його колега з уряду, виконувач обов’язків міністра оборони Атанас Запрянов наголосив, що Болгарія продовжуватиме підтримувати Україну стільки, скільки буде потрібно.

Про те, що дії Росії загрожують спільній безпеці і що підтримка України є одним із пріоритетів Швеції, зазначив у своєму відеозверненні міністр закордонних справ Швеції Тобіас Білльстрьом.

«Підтримка Литвою України продовжуватиметься до тих пір, поки це буде потрібно», сказав у відеозверненні міністр національної оборони Литви Лаурінас Кащунас, і додав, що Європа робить недостатньо для підтримки України.

«Україна повинна перемогти і для всіх нас. Ми маємо продовжувати підтримувати Київ стільки, скільки буде потрібно», сказав у відеозверненні міністр оборони Чорногорії Драган Крапович.

Помічник генерального секретаря НАТО з питань оборонної політики і планування Ангус Лапслі відмітив, що Росія не зможе виграти цю війну і що Україна переможе. Тим не менш, за його словами, міжнародній спільноті потрібно активізуватись.

«Тому наразі у НАТО ми розглядаємо ініціативу, щоб забезпечити більшу роль Альянсу в питанні координації та підтримки не тільки процесу підготовки українських сил, але й постачання їм обладнання і боєприпасів», сказав представник НАТО.

Другий висновок це те, що пори велику кількість патетики і безумовно правильних слів міжнародних партнерів України про необхідність підтримки України і протидії агресивній поведінці Росії, є очевидним, що робити неординарні і сміливі кроки, до яких закликав міністр Кулеба, наймогутніший військовий альянс світу і його провідна чорноморська держава Туреччина, на сьогодні не готові.

Так, директор з міжнародної безпеки МЗС Туреччини Басат Озтюрк також зазначив, що підтримка України є необхідною і що Туреччина робитиме це стільки, стільки буде потрібно. Однак, коли йдеться про Чорне море, всім необхідно бути реалістами щодо його характеристик, а саме, що контроль над його протоками здійснює Туреччина і що в цьому питанні вона керуватиметься механізмами, які їй надає Конвенція Монтре.

Зі свого боку, заступник головного директора з питань безпеки і оборони Міноборони Туреччини контрадмірал Рефік Левент Тезкан відмітив, що на сьогодні Туреччина не збирається міняти свою політику в Чорному морі, оскільки це небезпечно.

«Якщо буде (військова) присутність НАТО у Чорному морі і Росія здійснить атаку проти одного з кораблів НАТО, то що тоді станеться? Тоді НАТО потрібно буде відповідати Росії, а це вже означає війну НАТО проти Росії... Туреччина постійно наголошує, що більше (військових) кораблів в Чорному морі не означає більше миру. Це збільшує напругу. Росія сприймає це як загрозу. Тому Туреччина проти цього», сказав Рефік Тезкан і додав, що будь-який крок у Чорному морі «має брати до уваги всеохоплюючі і щирі консультації серед чорноморських союзників».

Коментуючи перспективу створення окремої чорноморської стратегії НАТО Басат Озтюрк зазначив, що така стратегія, фактично, визначена в абзаці 79 комюніке Вільнюського саміту, яка полягає в підтримці регіональних зусиль НАТО, спрямованих на підтримку безпеки, стабільності та свободи судноплавства із використанням положень Конвенції Мотре. Одним з конкретних прикладів реалізації такої стратегії він назвав турецько-болгарсько-румунську ініціативу щодо створення т.зв. Чорноморської оперативної групи з протимінної боротьби.

Важливо відмітити, що позицію Туреччини щодо питання посилення військово-морської присутності НАТО у Чорному морі і розробки чорноморської стратегії Альянсу, загалом, підтримав і високопосадовець НАТО Ангус Лапслі, адже це дає розуміння того, що позиція Туреччини є, по суті, відображенням загального консенсусу в Альянсі щодо цих питань. Зокрема, помічник генерального секретаря НАТО зазначив, що застосування Туреччиною положень Конвенції Монтре має позитивні наслідки для стратегічного балансу у Чорному морі. А одна з причин чому у НАТО досі немає конкретної чорноморської стратегії, за його словами, полягає у тому, що Чорне море вже є частиною загальної стратегії Альянсу.

Цікаво також, що представники турецького уряду у своїх виступах не знехтували можливістю покритикувати Євросоюз, зокрема, за «дискримінаційне» ставлення до їхньої країни у питанні участі в європейських оборонних ініціативах. Це, у свою чергу, вкотре показало, що єдність міжнародних партнерів України, м’яко кажучи, не є такою, як її намагаються показати у Брюсселі, Вашингтоні чи європейських столицях.

«Ми підтримуємо Україну багатьма іншими способами без зайвої реклами. Однак іноді це не всі оцінюють і розуміють. Ми навіть були виключені з багатьох проєктів Європейського Союзу, наприклад, щодо спільних закупівель боєприпасів або навіть відновлення України... Тому як ми можемо досягти єдності, якщо одного союзника виключають союзники ЄС, які фактично також є нашими союзниками по НАТО? Якщо деякі союзники накладають санкції на інших союзників, обмежують ставлення до них інших або погано ставляться до них на інших форумах, ми не можемо досягти справжньої єдності», зазначив Басат Озтюрк.

«Ми підтримуємо співпрацю з Україною на двосторонній основі. Але для успіху у війні критичним є довготермінове виготовлення озброєння. Через, на жаль, вибірковий підхід ЄС до Туреччини, наш ОПК, який постійно розвивається, був нечесно відставлений у сторону... Відтак дискримінаційний підхід ЄС до тих, хто не є його членами, негативно впливає на практичну підтримку України», підтримав колегу Рефік Тезкан.

Ігор Федик, для «Главкома»

Десять найпопулярніших львівських Telegram-каналів мають понад мільйон підписників у рази менше, ніж аналогічні у Харкові, Дніпрі чи Одесі. Переважна більшість каналів є анонімними, проте ні цей факт, ні відносно невелика аудиторія не заважають їм активно продавати рекламу.

Навіть одна рекламна публікація може охопити близько 80 тис. читачів за відносно невелику суму. Крім того, досить часто однакові новини дублюються мережею Telegram-каналів, що збільшує охоплення в кілька разів, а отже, і впізнаваність згадуваних політиків.

Як і в інших великих містах України, Telegram-канали Львова очікувано найбільше згадують міського голову Андрія Садового. Зокрема за останні пів року найбільші львівські канали згадали його понад 300 разів. Водночас це в рази менше, ніж кількість згадок про його колег з Харкова, Дніпра чи Одеси, Терехова, Філатова чи Труханова відповідно.

Рух «Чесно» дослідив, як взаємодіють найпопулярніші Telegram-канали Львова, як вони висвітлюють діяльність мера Андрія Садового та інших місцевих політиків. Це четверта частина моніторингу реклами партій та політиків у регіонах України.

Серед місцевих політиків львівські Telegram-канали найбільше згадують мера Андрія Садового. Наприклад, канал «Типовий Львів» за пів року згадав його щонайменше пів сотні разів.

Андрій Садовий має підконтрольний медіахолдинг «Люкс», до якого входить у тому числі «24 канал», що активно висвітлює діяльність мера. Однак ситуація з Telegram-каналами у Львові зворотна, адже вони у своїх публікаціях переважно критикують міського голову.

Крім того, партію «Самопоміч», від якої Садовий балотувався та виграв місцеві вибори 2020 року, найбільші Telegram-канали не згадували за останні шість місяців жодного разу.

Так, у вересні 2023 року канали мережі «Труха» писали про нібито конфлікт між ними та мером Садовим, який стосувався розслідування щодо каналу. Тоді канал заявляв, що розслідування начебто «замовив» мер Львова у відповідь на дописи про корупційні схеми у місті.

Варто зазначити, що пости про корупцію у Львові зʼявилися в Telegram-каналах мережі раптово, до того вони згадували Садового лише у контексті повідомлень про російські ракетні атаки на місто.

Новини про політичну діяльність мера активно поширюються та неоднозначно сприймаються читачами також на інших каналах.

Наприклад, Садовий часто стає «обличчям» вітальних листівок і жартівливих відео.

Відео з емоційними реакціями мера на пленарних засіданнях Львівської міськради не проходять повз увагу місцевих Telegram-каналів.

Також у новинах можна знайти відповіді на питання, чи виконує Садовий свої мерські обіцянки та, зокрема, куди направляє кошти з місцевого бюджету.

«38% виконаних обіцянок і 13% схвалення від львівʼян» так канали транслювали підрахунки результатів діяльності та підтримки чинного мера. Він посів 12-ту сходинку у рейтингу довіри до міських голів.

Також новини, які стосуються виділення коштів із міського бюджету, стають темою обговорень політики мера у коментарях.

Одними з найпопулярніших таких дописів стали новини про те, що департамент Львівської міськради оголосив закупівлю послуги з розміщення у готелі офіційних делегатів на майже пів мільйона гривень.

Крім того, дописи стосувалися тендеру міськради на харчування на суму 180 тис. грн, переможницею якого стала Юлія Стефанюк власниця мережі ресторанів !Fest, яку у жовтні звинуватили в уникненні сплати податків. Натомість Садовий у соцмережах продовжував підтримувати холдинг.

Telegram-канали поширювали однакові дописи про те, скільки заробляє мер та його колеги. Для порівняння всі вони закликають згадати суму мінімальної заробітної плати в Україні.

Також досить часто можна побачити дописи про ситуацію з бруківкою та проблеми функціонування укриттів у Львові.

Крім того, приводом згадати мера стали його сини: двоє повнолітніх наразі навчаються за кордоном. У свою чергу Садовий заявив, що «діти підуть на війну, коли закінчать навчання».

У львівських каналах переважно критикують діяльність Андрія Садового. Тож Telegram-канали, окрім піару, можуть, навпаки, псувати репутацію окремим політикам міста.

У Telegram-каналах Львова фігурує не тільки Андрій Садовий. Там можна помітити і однакові новини про те, як майстерно Петро Порошенко робить селфі під час приїзду до міста, та діяльність його фонду у відбудові музею Романа Шухевича, що постраждав від влучання російського дрона.

Не обійшлось і без дописів про те, як Петрові Порошенку заборонили виїзд за кордон.

Зокрема, канал «Львівич | Новини» писав про наслідки цієї ситуації: «Памʼятаєте історію з Порошенком, де його не хотіли пропускати через кордон у Краківці? Вона має продовження. Тепер сивочолий гетьман вимагає у прикордонників 500 тисяч гривень моральної компенсації. Пʼятий президент оскаржуватиме відмову у суді».

Водночас Telegram-канали саркастично писали про візит до Львова нардепки Юлії Тимошенко і про те, що вона «попила кави на балконі ратуші» із Садовим.

Найбільшими львівськими Telegram-каналами за кількістю підписників є «Захід Головне», «Труха Львів» та «Львівич | Новини». На них підписано від 150 тис. до 300 тис. людей.

Переважно канали співпрацюють між собою, піарять один одного на регіональному чи всеукраїнському рівні. Вартість реклами на львівських каналах починається від кількох тисяч і може сягати десятків тисяч гривень. Однак встановити точну ціну публікацій непросто, адже вона прихована й залежить від змісту публікації. Така практика є досить поширеною, зокрема її можемо спостерігати серед харківських Telegram-каналів.

Часто через спільну рекламу та згадки один одного у дописах Telegram-канали створюють спільну мережу. Так, канал «Славний Львів» щомісяця згадується приблизно у 100 публікаціях. Це «приховані» рекламні дописи, які мають однакове наповнення із провокативним змістом та закликом перейти за посиланням. Виконуючи ці дії, підписники замість «підпису петиції» чи «деталей отримання грошової допомоги» потрапляють на канал «Славний Львів». Ознакою рекламного допису є також те, що більшість цих публікацій видалені зі сторінки менше ніж за добу.

Крім реклами на всеукраїнському каналі, «Славний Львів» піариться і на регіональному, а саме «Доброго вечора, ми зі Львова».

Рух «Чесно» вже проаналізував, як повʼязані між собою канали «Доброго вечора» та «Трухи» у Харкові. У львівській мережі спостерігаємо аналогічну ситуацію активної взаємної реклами з червня 2023 року.

Мережа «Трухи» піариться і на каналі «Захід України», як за допомогою відкритої реклами, так і провокативної «прихованої».

Публікувати рекламу можуть і канали, у яких кількість підписників значно менша за кількість підписників у замовника. Так «Львівич», кількість читачів якого перевищує 160 тис., піариться на сторінці вдвічі меншого каналу «Повістки Львів / Повестки Львов».

На початку квітня у Верховній Раді зареєстровано законопроєкт щодо регулювання так званих платформ спільного доступу, серед яких і Telegram.

Олександра Левчак, Рух «Чесно»

Україна повністю готова до запуску міжнародного автоматичного обміну інформацією про фінансові рахунки з іншими державами за міжнародним стандартом звітності CRS (Common Reporting Standart). Про це «Главкому» повідомив виконувач обов’язків заступника голови Державної податкової служби України Євгеній Сокур. Перш ніж відбудеться обмін, податкова повинна зібрати інформацію з усіх фінансових установ України та сформувати відповідні звіти в форматі CRS про податкових резидентів України. Звіти мають бути готовими до 1 липня 2024 року туди потраплять переважно багаті українці, на рахунках яких було не менше мільйона доларів на 1 липня 2023 року. Сам обмін інформацією між державами відбудеться у вересні 2024 року.

«У перший звіт про рахунки, гранична дата подання якого 1 липня 2024 року, підзвітні фінансові установи зобов'язані включити інформацію про рахунки фізичних осіб з великим балансом більше $1 млн, які були відкриті з 01.07.2023 по 31.12.2023», повідомили у Державній податковій службі. Там також наголосили на тому, що «включення до звіту CRS інформації щодо інших категорій підзвітних рахунків не забороняється».

Отже, податкова також може включати у свій перший звіт інформацію про наявність у фізичних осіб фінансових рахунків, навіть якщо там зберігається менше ніж $1 млн. Але це торкнеться незначної кількості українських біженців. У податковій стверджують, що «законодавець захистив права українських громадян, які через війну вимушено виїхали з України».

«Більшості громадян, які через війну виїхали за кордон, початок міжнародного автоматичного обміну фінансовою інформацією не торкнеться, допоки в Україні діє військовий стан», уточнили у Державній податковій службі. Водночас там наголошують, що резиденти України не звільняються від обов'язку повідомляти Службі інформацію про отримані закордоном доходи, що підлягають оподаткуванню.

«Інформація про фінансові рахунки громадян України буде включена до звітів CRS, які будуть подаватись підзвітними фінансовими установами (банками), виключно в тому випадку, якщо з метою оподаткування громадянин України заявить про свій статус резидента в іншій підзвітній юрисдикції, ніж Україна та Сполучені Штати Америки», уточнили «Главкому» у податковій.

До прикладу, «інформація про банківські рахунки громадян України буде передана до Німеччини виключно в тому випадку, якщо громадянин України в документі самостійної оцінки, наданому підзвітною фінансовою установою, визначить своє податкове резидентство (центр життєвих інтересів) у Німеччині».

Поняття «документ самостійної оцінки» про центр життєвих інтересів сформульовано у законі: відповідно до вимог загального стандарту звітності CRS, власники рахунків зобов’язані на вимогу фінансових агентів (банків) надавати визначені законом №2970 «документи самостійної оцінки статусу податкового резидентства». Отже, той українець (чи українка), який працевлаштувався в іншій державі, платить там податки, має рахунки в іноземних банках, але також має рахунки і в Україні, повинен правильно визначити свій статус: він (чи вона) є резидентом чи нерезидентом України? Визначений статус буде зафіксований у відповіді на вимогу банку, а вже потім банк спрямує цю відповідь до Державної податкової служби.

Нагадаємо, у 2023 році парламент ухвалив закон №2970 про внесення змін до Податкового кодексу та інших законодавчих актів щодо імплементації міжнародного стандарту автоматичного обміну інформацією.

«Якщо громадянин України, який через війну виїхав з України, та у документі самостійної оцінки, наданому підзвітній фінансовій установі (банку), визначив себе резидентом України, то у підзвітної фінансової установи відсутні підстави для включення фінансового рахунку такого громадянина до звіту CRS. Водночас, якщо такий громадянин визначить себе резидентом Німеччини, то інформація про його фінансовий рахунок в Україні буде включена до звіту CRS і відповідно буде передана до компетентного податкового органу Німеччини», пояснює Державна податкова адміністрація.

«Главком» писав про те, що запровадження міжнародного обміну насторожило багатьох українців, які тепер живуть за межами України. Адже якщо соціальна служба Німеччини дізнається про наявність коштів у біженців в українських чи німецьких банках, у кращому випадку доведеться повернути весь обсяг виплаченої за два роки соціальної допомоги, а також повернути оплачену вартість житла та медичної страховки а це вже близько 20 тис. євро на одну людину. Не повернеш може загрожувати до п’яти років за німецькими законами.

Виникає також питання: чи не доведеться українцям сплачувати податки відразу у двох країнах в Україні та ще й в іноземній державі? Ні, не доведеться. У податковій стверджують, що «національне законодавство містить всі необхідні норми для уникнення подвійного оподаткування».

Перелік міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування опублікований на сайті Міністерства фінансів.

Наразі Україна формує перелік країн, з якими на першому етапі планує обмінюватись податковою інформацією на двосторонній основі. «Потенційно партнерами стануть країни, які підписали багатосторонню угоду (крім Росії)», зауважує Державна податкова служба

В ДПСУ стверджують, що запровадження міжнародного обміну фінансовими рахунками дозволить посилити контроль за своєчасністю та повнотою декларування доходів, що підлягають оподаткуванню, виявляти незадекларовані доходи для боротьби з ухиленням від сплати податків фізичними особами.

Наталка Прудка, «Главком»

«На Київщині ДБР затримало правоохоронця на отриманні хабаря в $15 тис. за «відмазування» від проходження служби». Йому загрожує до восьми років з конфіскацією майна.

«За матеріалами ДБР судитимуть працівника військкомату та правоохоронця, які на Одещині торгували «білими квитками». Санкція статті передбачає покарання у вигляді позбавлення волі до п’яти років.

«Оперативники департаменту внутрішньої безпеки Нацполу заблокували схему торгівлі «білими квитками». Фігурантці загрожує до восьми років за ґратами.

«У Хмельницькому правоохоронці затримали на хабарі заступника голови військово-лікарської комісії». Медику «світить» до восьми років ув’язнення з конфіскацією майна.

Ось така довга черга «грізних» заголовків від правоохоронних структур. Всі вони рапортують про діяльність під час війни. Після ознайомлення з такими релізами у пересічного читача може скластися враження: заробітки на «відмазуванні» військовозобов’язаних украй небезпечна штука. Однак це не так. І це не заклик примикати до лав потенційних правопорушників! Це реалії, які склалися в Україні, яка перебуває у стані війни.

«Главком» промоніторив десятки вироків, ухвалених протягом 2022-2024 роки за статтею 369-2 Кримінального кодексу («Зловживання впливом»). Саме за нею найчастіше правоохоронці вручають підозри фігурантам. І, овва! Жоден обвинувачений, який вимагав і отримав хабаря за намір вплинути на представників військово-лікарських комісій (ВЛК) або територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП), не сів до в’язниці. Більшість скористалися законною «лазівкою», підписали з прокурорами угоди про визнання винуватості, які у підсумку затвердили суди. Це дозволило обвинуваченим відбутися штрафами, а не ув’язненням.

Отже, пропонуємо найколоритніші корупційні історії, пов’язані із наданням послуг ухилянтам.

Лікарка-терапевтка і членкиня Харківської обласної військово-лікарської комісії Олександра Ч. встановила «хабарний» антирекорд: за час повномасштабної війни двічі попалася на вимаганні грошей у чоловіків призовного віку. Вперше це відбулося на початку липня 2022 року. Медикиня сама проявила ініціативу, підійшла до чоловіка, який проходив медичну комісію. Під час ознайомлення з його медичною історією жінка висловила несподівану пропозицію: готова за $3 тис. вплинути на голову медкомісії, щоб за станом здоров’я його визнати непридатним до військової служби. Для підтвердження серйозності намірів лікарка залишила чоловікові свій номер телефона.

Через тиждень спритна лікарка та військовозобов’язаний пересіклися біля магазину «АТБ» у Харкові. Жінка повідомила, що провела попередню бесіду з представником призовної комісії, і вони обоє зійшлися на тому, що «такса» за визнання непридатним буде нижчою $2,5 тис. При цьому є важлива деталь: якнайшвидше треба передати половину суми незаконної винагороди.

Коли ж чоловік і Олександра Ч. знову зустрілися, обвинувачена заявила: половина хабаря їй не влаштовує, необхідна вся сума. Зміну домовленостей пояснила тим, що процес прийняття рішення про зняття з військового обліку вже запушено. У визначений день потерпілий віддав лікарці обумовлену суму.

Протягом серпня 2022 року обвинуваченій вдалося оформити фіктивне стаціонарне лікування військовозобов’язаного, разом із головою ВЛК вони натиснули на лікаря-офтальмолога, який зробив запис у медичній документації потерпілого, що він підлягає знаттю з військового обліку за хворобою.

Після викриття Олександра Ч. уклала з прокурором угоду про визнання винуватості. Вона погодилася, що сплатить 68 тис. грн штрафу. Суд перевірив, що укладення угоди сторонами було добровільним і затвердив її. Окремо обвинувачена заплатила 6 тис. грн за проведення експертизи.

Другий корупційний злочин спіткав цю ж харківську лікарку у тому ж 2022 році. На неї вийшов знайомий, який цікавився в інтересах третьої особи питаннями проходження ВЛК, підставами для зняття з військового обліку та можливістю покинути Україну. У відповідь обвинувачена запевнила, що за певну суму хабаря може залагодити делікатне питання. Зокрема, вплинути на посадових осіб харківської обласної клінічної лікарні та Інституту патології хребта та суглобів імені професора Михайла Ситенка, щоб ті підготували необхідні медичні висновки.

Того ж дня після згаданої розмови чоловік прийшов під будинок лікарки, де запропонував їй $500 хабаря. Проте вона дала зрозуміти: сума замала. І чоловік, котрий хоче знятися з військового обліку, без її допомоги цього не зможе зробити. При цьому медик усе ж взяла гроші і була повторно затримана правоохоронцями. Цього разу вирок суду виявився менш суворим 34 тис. грн штрафу. Жінка вдруге пішла на угоду зі слідством.

Мешканець Миколаєва Давид Є. також узяв на озброєння медичну тему для «відмазування» від мобілізації. Із обвинуваченим мав справу місцевий військовозобов’язаний. Чоловіків звів незнайомець просто у приміщенні Корабельного районного ТЦК. На початку липня 2023 року потерпілий прибув до ТЦК для обстеження військово-лікарською комісією. У цьому ж приміщенні до нього підійшов невідомий чоловік і сказав, що допоможе вирішити питання зі зняттям з військового обліку. У відповідь військовозобов’язаний зазначив: хоч і має певні проблеми зі здоров`ям (тахікардія, кардіопатія та проблеми з зором), але вони не дають підстав для уникнення мобілізації. Незнайомець продовжував підбадьорювати і дав номер обвинуваченого, відрекомендувавши його як людину з солідними зв’язками.

Потерпілий зідзвонився з Давидом Є., який одразу перейшов до справи: потрібно фото паспорта та ідентифікаційний податковий номер. Додав, що вартість виготовлення фіктивних документів складатиме $8 тис. Але сума неостаточна і може змінитися. Наступного разу обвинувачений уже «правив» $8,5 тис. Пообіцяв за вказану суму посприяти у виключенні військовозобов’язаного з військового обліку на підставі псевдодіагнозу «шизофренія». Проте у серпні правоохоронці затримали спритника під час отримання хабаря.

Що цікаво: з вироку зник епізод із незнайомцем у ТЦК, який фігурував у досудовому розслідуванні. Відтак, це позначилося на перекваліфікації самого злочину: вимагання хабаря у великому розмірі за змовою групи осіб (частина 3 статті 368 Кримінального кодесу) вилилося у… зловживання впливом (стаття 369-2 Кримінального кодексу). Як результат, обвинувачений отримав 93,5 тис. грн штрафу.

Опинилися на лаві підсудних і представники ТЦК. Наприклад, у Львові офіцер Павло Д. вимагав $1,5 тис. за вплив на службових осіб медичної комісії, котрі мали визначати непридатність до служби військовозобов’язаного. У суді обвинувачений запам’ятався оригінальним алібі: кошти, отримані злочинним шляхом, збирав на купівлю автомобіля для Збройних сил України. Суд оцінив цю «дотепність» у 68 тис. грн штрафу.

На Одещині працівник ТЦК, учасник бойових дій і батько восьми дітей Олександр Б. «погорів» на отриманні $12 тис. хабаря. Спочатку слідство закидало йому організацію схеми зняття із військового обліку громадян України призовного віку шляхом визнання їх непридатними до проходження військової служби. Злочинна група налічувала щонайменше трьох осіб, двоє з яких були посередниками між обвинуваченим та потерпілими. Однак у самому вироку про це ані слова. Ба більше: кваліфікацію злочину змінено на вже знайоме зловживання впливом і укладено з прокурором угоду про визнання винуватості. Це дало можливість обвинуваченому вийти на штраф 85 тис. грн.

Ще один співробітник ТЦК з Одеської області Сергій П. виканючив $4 тис. неправомірної вигоду у матері двох синів. Військовослужбовець вирішив «мобілізаційне» питання: передав жінці два тимчасові посвідчення військовозобов’язаного для її синів. Згідно з цими документами, чоловіків визнано непридатними до військової служби в мирний час та обмежено придатними у воєнний час. Обвинуваченого було викрито, він пішов на угоду про визнання винуватості. Його вирок 93,5 тис. грн штрафу і трирічна заборона займати посади, пов’язані з виконанням функцій держави.

У Вінниці командир відділення роти охорони ТЦК Тарас П. вимагав і отримав $2 тис. хабаря за вплив на своїх колег стосовно уникнення мобілізації військовозобов’язаним. Обвинувачений познайомився з потерпілим, коли той проходив ВЛК. Чоловік звернувся за консультацією до військового у питанні одержання законним шляхом відстрочки від призову за сімейними обставинами. Однак працівник ТЦК запропонував розв’язати проблему у корупційний спосіб. Після отримання бажаної суми обвинуваченого затримано. Йому призначено покарання у вигляді 93,5 тис. грн штрафу. Окрім цього, він сплатить 29 тис. грн за судові експертизи.

На Кіровоградщині вирок «заробив» уже колишній військовий комісар Микола К. У квітні 2022 року до військового за порадою звернувся батько чотирьох неповнолітніх дітей, який вирішив мобілізуватися. Чоловік зазначив, що не хотів би потрапити до зони бойових дій, а бути на службі у населеному пункті, де він проживає. Комісар не дав жодних гарантій, але пообіцяв сприяти військовозобов’язаному у визнані його непридатним до військової служби за станом здоров’я.

Після медичного обстеження потерпілий знову прийшов до обвинуваченого. Той висловив пропозицію надати йому 40 тис. грн за оформлення довідки про непридатність з можливістю відстрочки за станом здоров’я на шість місяців. Чоловіки домовилися і через кілька днів комісара затримали правоохоронці на хабарі. Суд призначив обвинуваченому 85 тис. грн штрафу та позбавив права на три роки обіймати посади, пов’язані з призовом громадян на військову службу.

Серед проаналізованих «Главкомом» вироків є особливий: у ньому неабияка інтрига, фігурують записи негласно слідчих (розшукових) дій. І валюта, якою хтось (за версією слідства, це діло рук обвинуваченої) «засівав» кабінети голови ВЛК і його колеги, лікаря-психіатра.

Рік тому у Житомирі правоохоронці вручили підозру місцевій адвокатці Оксані П-П. Жінку звинуватили в отримані хабарів від військових та «задобрювання» медиків, котрі повинні були ухвалювати рішення про непридатність до військової служби.

За даними досудового розслідування, юристка навела контакти з головою військово-лікарської комісії, начальником поліклініки військової частини, а також із лікарем-психіатром, теж членом ВЛК. Обвинувачена розраховувала на лояльне ставлення з боку членів ВЛК до вивчення ступеня придатності військовослужбовців, яких вона представляє за договорами як адвокат. Зокрема, у середині січня 2023 року Оксана П-П. передала психіатру $1,75 тис. і 50 євро, які лежали в тубусі з-під чаю. 1 лютого того ж року жінка принесла конверт із $200 і залишила у кабінеті голови ВЛК.

Крім цього, як стверджує слідство, адвокат, окрім грошей за юридичні послуги, брала з військових до $500, які потім спрямовувала на підкуп членів ВЛК.

У суді обвинувачена все категорично спростовувала. Сказала, що її обмовив лікар-психіатр. За її словами, медик намагався приховати свою незаконну діяльність, оскільки ширилися чутки, що він пропонував військовослужбовцям платити гроші за отримання висновку за списання з військової служби.

Жодного тубуса з-під чаю, де була валюта, як і конверта з грішми для голови ВЛК, юристка не передавала. Адже знала: голова ВЛК не наділений повноваженнями особисто вирішувати питання про визнання військовослужбовців непридатними до військової служби.

Епізод про вимагання до $500 у військовослужбовців, які були у неї клієнтами, обвинувачена назвала провокацією. Підтвердила, що додаткові кошти дійсно просила принести своїх клієнтів, але саме для оплати консультацій з приватними лікарями. А не для впливу на членів військово-лікарської комісії.

Крім цього, Феміда заслухала розмови адвокатки з її клієнтами-військовослужбовцями, де були такі репліки: «Плюс п’ятсот буде… не я одна там буду задіяна»; «зараз надати половину…, щоб вони контролювали процес»; «мені занести, комусь дати»; «по тих питаннях, що ми з тобою вирішували з лікарями…»; «ти сьогодні мені можеш надати двісті доларів»; «за сприяння з нами ще символічно буде сто, щоб ще один лікар підписав»; «піду терапевта попрошу, щоб рішення написав». На думку суду, ці розмови не свідчать про отримання обвинуваченою коштів для голови військово-лікарської комісії з метою отримання бажаних медичних висновків.

Також суд засумнівався у версії правоохоронців про тубус і конверт із грішми. Бо, окрім голови ВЛК і лікаря-психіатра, більше ніхто зі свідків не зміг підтвердити передачі їм хабаря від обвинуваченої.

Очікувано, що після спростування доказів сторони обвинувачення, справа адвокатки розвалилася. Суд визнав її невинуватою і виправдав у зв’язку недоведеністю в її діях складу інкримінованого злочину. Наразі цей вирок переглядає апеляційна інстанція.

***

Чи можна переломити негативну тенденцію з корупційними вироками? Очевидно, що так. Одними штрафами ситуацію не змінити.

Верховна Рада вже взяла курс на посилення відповідальності за кримінальні правопорушення, вчинені під час воєнного стану. Наприклад, ще у березні 2022 року парламент запровадив низку змін до Кримінального кодексу у частині суворої відповідальності за мародерство. Це ж стосується збільшення покарання за поширення інформації про переміщення підрозділів ЗСУ територією країни в умовах воєнного або надзвичайного стану і удосконалення відповідальності за колабораційну діяльність.

І зовсім свіжий приклад. Нещодавно комітет Верховної Ради з питань правоохоронної діяльності виступив за введення жорстких штрафів за порушення правил військового обліку і недотримання законодавства про оборону та мобілізацію...

Віталій Тараненко, «Главком»

Рік великих виборів у партнерів. Президентські перегони у США та кампанія до Європейського парламенту пригальмували динаміку постачання зброї та іншої допомоги Україні. Усе це впливає і на супутні безпекові процеси у регіоні. Одним із критичних напрямків, на якому колективний захід також ставить три крапки, є окуповане Росією Придністров’я.

У Кишиневі пройшов захід з красномовною назвою «Форум реінтеграції». Тобто форум про об’єднання двох берегів Молдови: правого берега з лівим, де понад тридцять років існує створений Росією анклав «Придністровська молдовська республіка».

Але обговорення, в яких взяли участь молдовські, українські, європейські й американські дипломати, виявилися не такими обнадійливими, як назва форуму.

Захід не бачить не просто можливості, а й потреби вивести з процесу урегулювання придністровського конфлікту Росію, на чому Україна наголошує вже третій рік, як учасник переговорного формату. Про це було сказано дуже чітко представницею ЄС у придністровському процесі Доротою Длоухі Сулігою та послом США Кентом Д. Логсденом. А це означає, що Російська Федерація продовжуватиме тримати Молдову «за Тирасполь» й нагнітати обстановку на південних кордонах України. Подробиці форуму в ексклюзивному матеріалі «Главкома».

Різниця між дискусіями про Придністровʼя сьогодні й, наприклад, три роки тому, полягає в тому, що відразу після початку повномасштабної агресії Росії гарантом безпеки в регіоні, та й у всій Європі, стала Україна. Бо саме вона протидіє агресору й тримає фронт. І це вже ніхто не соромиться казати вголос. Цей наратив вже став звичним фактично для всіх інтелектуалів, які беруть участь в таких зустрічах. Утім, на рівні політичної готовності реально змінювати ситуацію, зокрема статус кво Придністров'я, на жаль, ніхто не готовий. Сміливих скористатися вікном можливостей, яке створюють українські військові ціною свого життя, на ділі не виявилося зовсім.

За останні місяці навколо Придністровʼя відбулась низка знакових подій, які давали більше надії, аніж розчарування у ставленні Заходу до проблеми Придністровʼя. У першу чергу, це просування формату «1+1», тобто діалогу між Кишиневом та Тирасполем. Все це підкреслювали і західні партнери, й Кишинів, і Київ. Й це давало надію на те, що такий крок може стати перехідним у переформатуванні процесів, які Росія використовує для гібридного впливу. Наприклад, з’їздові, так званих, депутатів Придністров’я, під час якого ті начебто мали звернутися за допомогою до Путіна, з боку посла США Кента Д. Логсдена, а також з боку представника Держдепу Крістофера Сміта, який відвідав Тирасполь й зустрівся з лідером місцевого окупаційного режиму Вадимом Красносельським, чітко прозвучали заклики шукати компроміс між двома берегами напряму. Але зараз «тонка» західна дипломатія очевидно маневрує в просторі таким чином, щоб зберегти придністровський майданчик для контактів з Росією.

Придністровська квазіреспубліка була утворена 1992 року і лише після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році, тобто аж через 30 років, територія була визнана окупованою у відповідній резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи. Весь цей час на території Молдови перебувають російські війська, створює додаткову загрозу, як для України, так і для Молдови.

Загалом, риторика західних партнерів полягала у наголошенні ролі прямого діалогу між Тирасполем та Кишиневом, у такому собі форматі «1+1». Між рядків читалося, що така лінія влаштовувала й Придністров'я.

Власне, такими ж враженнями про комунікацію з представниками Тирасполя поділився із «Главкомом» Повноважний посол з особливих доручень МЗС України з придністровського врегулювання Паун Роговей.

«Представники Тирасполя наполягають на необхідності реанімації цього (чинного) формату («5+2» «Главком»), але я нашу позицію довів і мені здається, що у цілому вони (представники Тирасполя ред.) готові й до інших майданчиків», відзначив український дипломат.

Хоча роль діалогу «1+1» й зараз підкреслюється досить чітко, за дужки виноситься основне необхідність відмовитися від формату, в якому Росія сидить за столом переговорів.

Київ неодноразово підкреслював, що країна-агресор, Російська Федерація, не може бути учасником процесу врегулювання й тим більше Україна не може сидіти за одним переговорним столом із Росією, будучи у цьому форматі спостерігачем. Володимир Зеленський влітку назвав переговорний формат «5+2» мертвонародженим.

«Ви бачите життя у проєкті 5+2? Ви бачите результат? Для чого говорити про проєкт, який неживий? Я не бачу сенсу про це говорити», зазначав президент Зеленський влітку 2023 під час візиту у Молдову.

Кишинів також давав зрозуміти, що серйозно розцінює ризики того, як Росія може маніпулювати участю у «5+2».

«Переговорний формат ми точно не збираємося реабілітувати, це був би подарунок для країни-агресора, і про це мова не йде. Я впевнений, що Росія використовувала б цю платформу для маніпуляцій стосовно України», говорив у інтерв'ю «Главком» спікер молдовського парламенту Ігор Гросу.

У лютому цього року, посол України у Молдові Марко Шевченко, якого вже зовсім скоро замінить на посаді екссекретар РНБО Олександр Данілов, зазначав, що міг би бути створений і новий формат, коли б Кишинів виступив від себе з відповідною ініціативою.

«Не знаю, яким буде можливий інший формат це потрібно буде обговорювати. Але я переконаний, що він з’явиться відносно скоро. Тут має сказати перше слово уряд Республіки Молдова, і вже потім за участю партнерів ми знайдемо нову формулу», сказав Марко Шевченко в одному з інтервʼю.

Очевидно, якщо такі заяви були озвучені політиками такого рівня, то принаймні ця тема між Києвом та Кишиневом, якщо й не була погодженою, то була у порядку денному. Тому й виникають питання, розв’язанням, яких саме питань прагнуть зайнятися партнери, бо безпекові виклики створює якраз присутність Росії. Однак, західні партнери Молдови 11 квітня окреслили рух зовсім по іншій траєкторії. Чи то Захід має свій сценарій для Молдови попри прагнення Кишинева вирішити питання окупованої території, чи то за спиною Києва відбуваються паралельні процеси і підігрування Москві.

«Ми комунікуємо з Тирасполем, підтримуємо уряд Республіки Молдова, але ми не бачимо на цьому етапі необхідності створення нового (переговорного) формату (у рамках придністровського урегулювання «Главком»). Звісно, Молдова стане членом ЄС, і всі ці процеси (у рамках реінтеграції «Главком») продовжаться», відзначила представниця ЄС Дорота Длоухі Суліга.

Посол США Кент Д. Лігсден цілком підтримав колегу з Європи й зауважив, що в існуючому переговорному форматі навіть є свої переваги.

«Ми не думаємо, що цей формат може бути відновлений, поки триває ця війна, але цей формат дає доступ ОБСЄ до реальних проблем людей. Ми будемо підтримувати цей формат загалом», сказав американський дипломат.

І це саме те, чого вимагає Росія на молдовському треку.

Наприклад, в одній зі своїх останніх заяв стосовно Молдови, міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров заявив, що «Молдова вирішила «кинути» Придністров'я, відмовилися від численних пропозицій придністровців і Російської Федерації відновити переговори у форматі «5+2».

Мова йде про формат врегулювання придністровського конфлікту, відомий, як «5+2», який був утворений у 2005 році. До нього входять Кишинів та Тирасполь, як «сторони конфлікту», Росія, Україна та Організації з безпеки й співробітництва в Європі (ОБСЄ), як «посередники» переговорів і Європейський Союз (ЄС) та Сполучені Штати виступають у ролі «спостерігачів».

Співрозмовник в оточенні молдовського віцепрем'єр-міністр з придністровського напрямку Олега Серебряна підтверджує: у Європі дійсно немає ані намірів, ані бажання братися за цю проблему саме зараз.

Сам Серебрян відповідати на питання «Главком» відмовився.

Невизначена ситуація на полі бою в Україні підштовхує партнерів до думки, що статус-кво в Придністров’ї може й згодитися у майбутньому, якщо динаміка конфлікту розвиватиметься на користь Росії.

Розуміючи, куди хилить Захід, із залу на форумі прозвучали цікаві питання. Наприклад, чи стане Молдова «сірою зоною», або коли врешті буде реакція на роль придністровських підприємств, які постачають Росії товари подвійного призначення.

«Як ви можете прокоментувати те, що придністровські підприємства, наприклад, «Електромаш» та «Молдавізоліт», експортували певну продукцію, яка використовувалася для допомоги Росії у цій війні?» запитала Ірина Табарану, засновниця видання «Зона безпеки», що спеціалізується на придністровській тематиці.

Дипломати, які брали участь у панелі віцепрем'єр Серебрян, американець Логсден, колишній віцепрем'єр Кульмінський та представниця ЄС Суліга проігнорували це питання. А їхні відповіді, без сумніву, могли стати ключовим інформаційним «вихлопом» цього заходу.

Якби ж то реальна мотивація стейкхолдерів співпадала з тим, що вони говорили.

11 квітня Верховна Рада таки проголосувала за багатостраждальний законопроєкт про мобілізацію. Його історія тягнеться ще з минулого року і за цей час навіть встиг змінитися головнокомандувач Збройних сил, який, власне, і був одним з основних «стейкхолдерів» цього законопроєкту. Після того, як перший варіант проєкту, занесений в Раду під ялинку, був розкритикований з усіх боків, наприкінці січня до парламенту потрапила вже друга версія з іншим номером реєстрації 10449. Голова монобільшості Давид Арахамія оптимістично прогнозував, що проєкт швиденько проголосують і він буде прийнятий вже за основу 13-14 лютого. Дійсно, незважаючи на низку претензій і до цього варіанту, Рада таки прийняла його в першому читанні 7 лютого. Але потім анонсовані Арахамією темпи суттєво загальмувалися. Почався довгий шлях доопрацювання законопроєкту в комітетах, що тривав до вчорашнього дня. Цього тижня комітет з питань національної безпеки та оборони таки спромігся завершити процедуру розгляду кількох тисяч правок до проєкту: 4294 він відхилив та 31 врахував. Таким чином шлях документа до сесійної зали було відкрито. На те, аби пройти обов’язкову нудну процедуру розгляду відхилених правок в залі, парламентарі витратили всю середу, яка для кількох десятків найстійкіших з них плавно перейшла у четвер.

Зранку ж у четвер, коли в залі зібралася рекордна для останніх засідань кількість нардепів, вони швидко освятили 31 ухвалену комітетом правку та проголосували за закон в цілому 283 голоси. З них 192 дали «слуги народу», попри те, що продуктивність монобільшості останнім часом була під великим сумнівом. Утім доволі жорсткий заклик Володимира Зеленського до депутатів, які, на його думку, загралися у популізм і надто затягнули з розглядом питання про мобілізацію, свою роль зіграло.

Окремо президент наголосив на тому, що цей закон не можна вичищати від жорстких норм, навколо доцільності яких точилися палкі дискусії.

Ще одна гостра тема демобілізація. У попередньому варіанті законопроєкту було прописано, що вона відбуватиметься за 36 місяців безперервної військової служби, але тільки за рішенням Ставки верховного головнокомандувача. Така норма викликала багато критики, проте в остаточному варіанті в останній момент прибрали навіть такий напівваріант. Демобілізація, як і ротація військовослужбовців, що перебували «на нулі» більше ніж шість місяців, у новому законі не передбачені взагалі. Підставою для такого резонансного рішення стало відповідне звернення головкома ЗСУ Олександра Сирського до міністра оборони Рустема Умєрова, а міністра до Кабміну. Аби дещо підсолодити пігулку, оборонний комітет рекомендував розробити новий законопроєкт про демобілізацію протягом восьми місяців.

Комітетська правка щодо вилучення норми про демобілізацію з законопроєкту пройшла в залі «на межі» 227 голосів. Причому вирішальні два голоси дала… «Батьківщина» (Олександр Абдуллін, Костянтин Бондарьов), хоча Юлія Тимошенко сам законопроєкт нещадно критикувала.

Які ж головні новації заховані в одному з найрезонансніших законопроєктів в історії українського парламентаризму та що думають юристи з приводу багатьох спірних моментів, які напевно вилізуть назовні під час його застосування нових правил?

Чоловіки у віці 18-60 років зобов'язані протягом 60 днів з дня набуття законом чинності оновити свої облікові дані у військкоматі, центрі надання адмінпослуг (ЦНАП) або в електронному кабінеті призовника. Під обліковими даними маються на увазі: адреса проживання, номери засобів зв’язку, електронна пошта (за її наявності) та інші персональні дані. У ЦНАПі мобілізувати людину не можуть, а електронний кабінет заводити можна за бажанням. Повістку через електронний кабінет отримати буде не можна.

Військовозобов’язані за кордоном можуть уточнити свої дані через офіційну електронну адресу або офіційний номер телефону ТЦК за місцем перебування на військовому обліку або через електронний кабінет. У комітеті запевняють, це не означає депортацію в Україну чи будь-які інші обмеження. Контактні дані необхідні для того, щоб Міністерство оборони і Генштаб мали чітке розуміння, яка кількість громадян перебуває за кордоном.

Під час проведення мобілізації чоловіки віком від 18 до 60 років зобов’язані постійно носити із собою військово-обліковий документ (військовий квиток, приписне посвідчення, тимчасове посвідчення) і предʼявити його на вимогу представника ТЦК, поліцейського або прикордонника. Ті зможуть перевірити документ в Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобовʼязаних та резервістів. Ті, хто перевіряє документи, зобовʼязані вести фото та відеофіксацію цього процесу.

Військовозобов’язані, яких визнано обмежено придатними, мають повторно пройти військово-лікарську комісію до 4 лютого 2025 року, щоб перейти або в статус «непридатний», або в статус «придатний».

Водночас, добровольці, які самостійно прийдуть до ТЦК для мобілізації без отримання повістки, як «премію» отримають відстрочку у два місяці для вирішення особистих справ та підготовку.

Замість строкової запроваджується базова військова служба, яку мають проходити громадяни від 18 до 25 років. Період проходження служби можна буде обрати самостійно до виповнення 24 років.

Строки базової військової служби встановлюються: в мирний час до п’яти місяців, з яких до трьох місяців здійснюється базова загальновійськова підготовка, до двох місяців фахова підготовка; під час дії воєнного стану до трьох місяців, з яких не менше одного місяця здійснюється базова загальновійськова підготовка, до двох місяців фахова підготовка.

Відстрочка від направлення надається призовникам, які навчаються або визнані тимчасово непридатними до військової служби за станом здоров’я. Призовники зобов’язані щороку до 1 жовтня подавати у ТЦК документи, що підтверджують їхнє право на відстрочку.

Відстрочка від направлення для проходження базової військової служби надається призовникам, яким повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення або стосовно яких кримінальна справа розглядається судом, до прийняття відповідного рішення.

Із 1 вересня 2025 року в закладах фахової передвищої та вищої освіти, військових вишах та військових навчальних підрозділах вишів впроваджується базова загальновійськова підготовка. Чоловіки зобовʼязані її проходити, для жінок це добровільно. Її можна не проходити за станом здоров’я, або якщо студент вже служив в Україні чи в інших державах.

Якщо чоловіки віком від 18 до 60 років, які живуть за кордоном, не оновлять військово-облікові дані протягом 60 днів від набуття законом чинності, вони не зможуть отримувати консульські послуги. Зокрема, йдеться про оформлення закордонного паспорта, причому не лише в консульствах, але й у закордонних філіях ДП «Документ».

З цих обмежень будуть винятки: оформлення посвідчення особи на повернення в Україну; вчинення консульських дій щодо дітей громадянина України, другий з батьків яких є іноземцем або особою без громадянства; вчинення дій за заявами громадян України, які перебувають під арештом, затримані чи позбавлені волі за кордоном.

Військовозобов’язані, що будуть оформлювати внутрішній та закордонний паспорти в Україні, не зможуть цього зробити без пред’явлення військово-облікового документу.

Чоловіки до 60 років, які не пройшли базову загальновійськову підготовку або військову службу, не зможуть вступити на державну службу або розпочати роботу в органах місцевого самоврядування, прокуратурі і поліції. Окрім знову-таки непридатних до військової служби за станом здоров’я.

Під час доопрацювання в комітеті з первинного варіанту зникли норми блокування банківських рахунків ухилянтів. Утім, залишилась заборона керувати автомобілем, якої ТЦК ще має добитися в кожному конкретному випадку у суді. І з цієї норми також є винятки: випадки, коли автомобіль є основним законним джерелом існування людини та використання особою транспортного засобу у зв’язку з інвалідністю чи перебуванням на його утриманні осіб з інвалідністю.

• Визнані в установленому порядку особами з інвалідністю або відповідно до висновку військово-лікарської комісії тимчасово непридатними до військової служби за станом здоров’я на термін 6-12 місяців (з наступним проходженням військово-лікарської комісії);
• жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці;
• жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину;
• жінки та чоловіки, опікуни, піклувальники, прийомні батьки, батьки-вихователі, які виховують дитину з інвалідністю віком до 18 років;
• жінки та чоловіки, опікуни, піклувальники, прийомні батьки, батьки-вихователі, які виховують дитину, хвору на хворобу з певного переліку;
• жінки та чоловіки, на утриманні яких перебуває повнолітня дитина, яка є особою з інвалідністю I чи II групи;
• усиновлювачі, на утриманні яких перебуває дитина (діти), яка до моменту усиновлення була дитиною-сиротою або дитиною, позбавленою батьківського піклування, віком до 18 років;
• зайняті постійним доглядом за хворою дружиною (чоловіком), дитиною та/або своїми батьком чи матір’ю (батьком чи матір’ю дружини (чоловіка), якщо вона сама потребує постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров’я;
• опікун особи, визнаної судом недієздатною;
• особи, які мають дружину (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю І чи ІІ групи та (певні випадки) ІІІ групи. Норма про осіб ІІІ групи з’явилася перед другим читанням;
• які мають одного із своїх батьків з інвалідністю І чи ІІ групи, або одного з батьків дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю І чи ІІ групи за умови відсутності інших осіб, які не є військовозобов'язаними та відповідно до закону зобов'язані їх утримувати;
• члени сім’ї другого ступеня споріднення особи з інвалідністю I або ІІ групи, зайняті постійним доглядом за нею (не більше одного та за умови відсутності членів сім’ї першого ступеню споріднення або якщо члени сім’ї першого ступеню споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров’я);
• жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років і чоловіка (дружину), який (яка) проходить військову службу за одним із видів військової служби, визначених частиною шостою статті 2 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу».

• керівники міністерств та їхні заступники, керівники державних органів, органів державного управління, юрисдикція яких поширюється на всю територію України;
• народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, їхні помічники (не більше двох);
• судді, судді Конституційного Суду України, члени Вищої ради правосуддя, члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, керівник Служби дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя, його заступник, дисциплінарні інспектори Вищої ради правосуддя;
• Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;
• Голова та інші члени Рахункової палати;
• працівники органів військового управління (органів управління), військових частин (підрозділів) Міністерства оборони України, Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Національної гвардії України, Державної прикордонної служби України, Управління державної охорони України, апарату Міністерства внутрішніх справ України, дипломатичні службовці, які займають дипломатичні посади, Міністерства закордонних справ України, а також особи, які мають дипломатичний ранг Надзвичайний і Повноважний Посол, та експерти установ експертної служби Міністерства внутрішніх справ України;
• усі силовики, правоохоронці, працівники Бюро економічної безпеки та Державного бюро розслідувань;
• державні службовці, які готують висновки до проэктів нормативно-правових актів, проводять їх фахову, наукову, юридичну експертизу та/або експертизу прийнятих нормативно-правових актів, державні службовці, які безпосередньо виконують функції із забезпечення кібербезпеки, кіберзахисту та безпеки інформаційних технологій, роботи з розроблення програмного забезпечення, адміністрування баз даних, впровадження та підтримки новітніх інформаційно-комунікаційних технологій в органах, що забезпечують діяльність президента України, Верховної Ради та Кабінету міністрів.

• Здобувачі професійної (професійно-технічної), фахової передвищої̈ та вищої̈ освіти, які навчаються за денною або дуальною формою здобуття освіти і здобувають рівень освіти, що є вищим за раніше здобутий, а також докторанти та особи, зараховані на навчання до інтернатури;
• наукові і науково-педагогічні працівники закладів вищої та фахової передвищої освіти, наукових установ та організацій, які мають науковий ступінь, і педагогічні працівники закладів фахової передвищої освіти, професійної (професійно-технічної) освіти, закладів загальної середньої освіти, за умови що вони працюють відповідно у закладах вищої чи фахової передвищої освіти, наукових установах та організаціях, закладах професійної (професійно-технічної) чи загальної середньої освіти за основним місцем роботи не менш як на 0,75 ставки.

• Жінки та чоловіки, чиї близькі родичі загинули або пропали безвісти під час проведення антитерористичної операції та стримування збройної агресії проти України під час воєнного стану;
• члени сімей осіб, яким посмертно присвоєно звання Герой України за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народові, виявлені під час Революції Гідності (листопад 2013 року лютий 2014 року).

Військових лишили без положення про демобілізацію і навіть без деяких мотиваційних норм, які пропонувалося включити до другого читання. Зокрема, нардепи «збили» одноразову доплату у розмірі 70 тис. грн. військовослужбовцям та щомісячну винагороду за особливості проходження служби (10 тис. грн). Але Рада доручила уряду розробити нормативно-правові акти щодо мотиваційних виплат військовим під час воєнного стану.

У прийнятий закон внесені додаткові обставини для звільнення з військової служби. Для військовослужбовців-жінок це вагітність, декретна відпустка, для військових обох статей наявність трьох дітей до 18 років, самостійне виховання неповнолітньої дитини, усиновлення дитини, виховання дитини з інвалідністю, необхідність постійно доглядати за дружиною (чоловіком) з інвалідністю, здійснення опіки над особою, визнаною судом недієздатною.

Окремо прописано право звільнитися з військової служби військовослужбовцям, які повернулися з полону.

Щодо фінансових заохочень це винагорода від 12 тисяч до 908 тисяч гривень за знищену або захоплену ворожу техніку. Є нова норма, від якої навряд чи в захваті будуть банкіри військовослужбовцям і їхнім дружинам (чоловікам) не будуть нараховуватися пеня, відсотки та штрафні санкції за користування кредитом. Щоправда, це послаблення не буде поширюватися на кредити на купівлю житла чи автомобіля.

При укладанні першого контракту військовослужбовці мають право на компенсацію 50% від першого внеску з іпотеки, а також додатково по 100 тисяч гривень після першого і другого років служби. Упродовж трьох місяців з дати укладання першого контракту військові мають право отримати сертифікат на купівлю автівки в розмірі 150 тис. грн.

Надаємо слово юристам, які вже вишукали ключові проблемні точки в ухваленому парламентарями законі про мобілізацію.

У коментарі «Главкому» адвокат Роман Кичко окреслив поле для потенційних зловживань після вступу у дію нових правил. Зокрема, за час своєї юридичної практики він стикався з випадками, коли військовозобов’язаним ТЦК та СП відмовляли видати оновлений військово-обліковий документ. Людина була заброньована, їй замінили застарілий військово-обліковий документ, а ТЦК та СП стверджував про недійсність бронювання і на цій основі відмовляв у видачі нового документу до моменту мобілізації. Такі ситуації поширені не тільки серед заброньованих, але й з тими військовозобов’язаними, де ТЦК та СП на власний розсуд визначає, що документів для підтвердження відстрочки не достатньо, видає мобілізаційну повістку, а оновлений військово-обліковий документ відмовляється видати.

Підстава для відстрочки, яка була змінена, стосується здобувачів освіти. Тепер це має бути рівень освіти, що є вищим за раніше здобутий рівень освіти у послідовності, визначений у частині другій статті 10 Закону України «Про освіту», а також докторанти та особи, зараховані на навчання до інтернатури. Тобто людина, яка буде здобувати другу вищу освіту, не має права на відстрочку. Знову дискримінація, фактичне обмеження в праві на освіту, вважає юрист.

Дуже багато питань викликає положення ухваленого закону, відповідно до якого Кабміну разом з правоохоронними органами необхідно перевірити обґрунтованість рішень медико-соціальних експертних комісій (МСЕК) щодо встановлення інвалідності громадянам України чоловічої статі віком від 25 до 50 років, яким після 24 лютого 2022 року до дня набрання чинності цим Законом вперше встановлено інвалідність II та III груп. Виходить, що правоохоронцям дали вказівку перевірити МСЕК. Це означає, що можуть масово відкриватися кримінальні провадження на членів комісій, що, навряд чи позитивно вплине на можливість отримання інвалідності на законній основі для людини, яка за медичними показаннями має на це право.

«Моє бачення таке, що законопроєкт про мобілізацію матиме наслідки у вигляді: ще більших порушень під час оформлення відстрочки за окремими підставами, через їх нечітку юридичну конструкцію; ще більше навантаження на суди; ще більше навантаження та тиск на лікарсько-консультативної комісії (ЛКК) та медико-соціальні експертні комісії (МСЕК); ще більше навантаження на державних виконавців; ще більше випадків тлумачення норм законодавства ТЦК та СП на свою користь, а не на користь військовозобов’язаного. Ряд механізмів просто не буде працювати нормально, їх знову будуть змінювати, якщо не законами то постановами Кабміну», резюмував Роман Кичко.

Адвокат Дмитро Бузанов у розмові з «Главкомом» зосередився на аналізі норми про тимчасове обмеження права керування транспортним засобом під час мобілізації. За його словами, нині таке обмеження діє під час стягнення заборгованості зі сплати аліментів. Там чітко визначено порядок і підстави. Чого не скажеш про ухвалений мобілізаційний законопроєкт, де відсутнє посилання на конкретну норму.

Отже, вважає юрист, тимчасове позбавлення права керування автомобілем може вводитися за невиконання обов’язку військовозобов’язаним або резервістом оновити військово-облікові дані протягом 60 днів з дати вступу закону в дію. Одночасно з цим визначено, що позов подається до суду протягом 30 днів з дня виникнення підстав, що дають ТЦК та СП на пред’явлення позовних вимог. Тобто, якщо людина не оновила свої дані в 60-денний термін з дати початку дії закону, то позов може бути пред’явлений лише протягом 30 днів з дня закінчення цього строку. Адвокат зауважив, що два місяці на оновлення військово-облікових даних, замало. Відповідно, з’явиться велика кількість людей, які формально будуть вважатися порушниками. Тим самим утвориться додаткове навантаження на роботу ТЦК та СП, що безумовно вплине на своєчасну подачу позовних заяв до судів на порушників.

Для того, щоб суд не відмовив в задоволені позовних вимог ТЦК та СП щодо обмеження права керування транспортним засобом, на думку Бузанова, безпосередньо ТЦК та СП мають довести:

а) що людина не виконала обов’язок передбачений частиною 3 статті 22 Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та вчинила адміністративне правопорушення передбачене статтею 210-1 Кодексу про адміністративне правопорушення («Порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію»);

б) що поліція не змогла затримати людину та доставити до ТЦК та СП. Виникає питання строків здійснення такого затримання та доставлення. А у разі неможливості достатнє підтвердження цього ТЦК та СП має звернутися до поліції із відповідним поданням. Оскільки процедури «оголошення розшуку» особи у Кодексі про адміністративні правопорушення не визначено, то поліція може обмежитись тим, що організує виїзд за місцем проживання, роботи, навчання людини, яке вкаже ТЦК та СП у поданні. У разі відсутності такої за вказаними адресами, поліція має повідомити про неможливість здійснення адміністративного затримання та доставки до ТЦК та СП.

Разом з тим Феміда може відмовити в задоволені позову про обмеження у праві керуванні транспортним засобом, якщо буде встановлено, що таке обмеження позбавляє основного джерела засобів для існування. Як зазначив юрист, такою категорією громадян можуть бути водії, які працюють в службах таксі, кур’єри, які працюють в доставці тощо. Також суд може відмовити в застосуванні обмеження і до людей, які використовують авто у зв’язку з інвалідністю та чи перебуванням на її утриманні людини з інвалідністю І чи ІІ групи або дитини з інвалідністю.

Окремо адвокат прогнозує у майбутньому подання скарги громадянами до Конституційного суду. Адже йдеться про використання правосуддя для обмеження прав людини (наприклад, тимчасового кермування автомобілем), що протирічить нормам Конституції, зокрема, статі 55 Основного Закону, яка гарантує права людини і громадянина на судовий захист від неправомірних рішень, дій чи бездіяльності органів влади. Більше того, додає правозахисник, у рішенні Конституційного суду від 30 січня 2003 року зазначено, що «правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах…».

Павло Вуєць, Віталій Тараненко, «Главком»

Аудиторія десяти найбільших Telegram-каналів Одеси на сьогодні щонайменше три мільйони підписників. Переважно вони публікують інформацію про ситуацію в місті, а також про діяльність окремих місцевих політиків. Більшість публікує дописи російською мовою.

Найбільше в одеських Telegram-каналах пишуть про діяльність Одеської міської ради та міського голову Геннадія Труханова. За останні пів року про нього згадали майже 600 разів. Водночас інші місцеві політики в дописах майже не фігурують.

Рух «Чесно» дослідив, як взаємодіють найпопулярніші одеські Telegram-канали, як вони висвітлюють діяльність мера Геннадія Труханова та інших місцевих політиків, а також чому деякі канали в один момент перестали про нього згадувати.

Це третя частина моніторингу реклами партій та політиків у регіонах України, який проводить Рух «Чесно».

Лідером серед згадуваних одеських політиків, очікувано, є міський голова Геннадій Труханов за шість останніх місяців найбільші Telegram-канали Одеси написали про нього 572 рази.

Загалом про Труханова згадують у контексті висвітлення його роботи, наприклад, як Труханов зустрівся з новим начальником ОВА Олегом Кіпером, провів нараду на одному із пляжів щодо відкриття сезону, відвідав постраждалих від обстрілів у лікарні, прокоментував встановлення модульних будинків для вимушених переселенців тощо.

Зазначимо, що писати про роботу місцевих посадовців, якщо є інфопривід, нормально. Крім того, варто зважати на особливості воєнного стану, наприклад, саме вони зазвичай повідомляють інформацію про наслідки обстрілів чи стан відновлення міста після них.

Проте іноді про політиків згадують не в контексті їхньої роботи, і саме за такими дописами може ховатися реклама. Варто зважати, що вона може публікуватися як на чиюсь підтримку, так і бути негативною або відверто «чорнушною».

Одеські Telegram-канали досить активно висвітлювали позицію мера Труханова щодо перейменування вулиць та знесення пам’ятника Пушкіну. Так, одразу кілька одеських каналів написали про те, що «Гена высказался против демонтажа памятника Пушкину». А після цього запитали: «Як вам взагалі наш мер зараз?» І такі дописи мають великі охоплення місцевої аудиторії.

Привабливим мера для одеситів роблять і дописи, покликані продемонструвати його людяність і співчуття. Наприклад, «Одеса info» опублікувала допис про те, як Труханов завітав до одеської родини, яка отримала компенсацію за знищене внаслідок ракетного обстрілу житло.

Зазвичай подібні дописи мають іміджевий формат і додають популярності політику. Водночас, якщо їх публікує офіційна сторінка самого мера або його партії, це не дивно, адже саме вони мають інформувати громадян про його діяльність. А ось інші ресурси, як правило, такі послуги надають за гроші.

І якщо законодавством передбачено, що реклама у ЗМІ має бути промаркована (не всі медіа цього дотримуються), то в Telegram це, на жаль, досі ніяк не регулюється. Тож дізнатися, хто, скільки та з якого бюджету заплатив тому чи іншому Telegram-каналу, майже неможливо.

Водночас, зазначимо, одеські Telegram-канали пишуть не лише про Труханова. Вони публікували інформацію і про діяльність інших політиків, наприклад про чинного президента Володимира Зеленського, а також про п’ятого президента та чинного нардепа й лідера партії «Європейська солідарність» Петра Порошенка.

Крім того, найбільші одеські Telegram-канали висвітлювали візит Володимира Зеленського до міста і заяви Порошенка про намір судитися з керівництвом Верховної Ради через заборону виїзду за кордон.

Найбільшими серед одеських Telegram-каналів є «Одеса Info» та «ХуОдеса». Аудиторія кожного з них перевищує 730 тис. підписників, а дописи публікуються російською мовою.

Загалом на найбільші Telegram-канали Одеси підписано понад 3 млн користувачів. За даними дослідження ElitExpert, вартість реклами на цих каналах варіюється від 2,5 тис. гривень до 40 тис. гривень.

Руху «Чесно» в Telegram-каналі «ХуОдеса» підтвердили, що розміщення допису до 1024 символів і до 10 фото чи відео коштуватиме у них 1 тис. доларів США.

Аналіз діяльності Telegram-каналів показує, що зазвичай вони працюють мережею. Наприклад, заснований у січні 2023 року канал «Главное новостное. Одесса» має власну мережу каналів майже по всій області. Переважно вони репостять дописи одне одного.

Telegram-канал «Труха Одесса» найчастіше бере новини з «Труха Україна». Що не дивно, адже канал входить до найбільшої мережі українських Telegram-каналів, яку заснував харківʼянин Максим Лавриненко.

«Одесса БЕЗ ЦЕНЗУРЫ» активно репостить дописи «Одеса Info», а також закликає переходити та підписуватись на цей канал. Відтак можна припустити, що канали активно співпрацюють або належать до однієї мережі.

Примітно, що ще нещодавно найбільші Telegram-канали регулярно публікували дописи про діяльність мера Труханова. Зокрема «Хуевая Одесса» щомісяця публікувала біля 10 дописів зі згадками Труханова. «Новости Одесса» також писали про мера від 3 до 17 разів на місяць, як і інші великі канали.

Однак із кінця січня цього року канал «Одесса БЕЗ ЦЕНЗУРЫ» перестав згадувати про Труханова, а інші великі Telegram-канали з лютого роблять це значно рідше.

Можемо припустити, що такий синхронний спад пов’язаний з тим, що попередні згадки Труханова не були органічними. Як правило, рекламні кампанії відбуваються хвилями. Натомість органічні згадки рідко припиняються настільки раптово.

Нагадаємо, раніше Рух «Чесно» писав про те, як топові політики Дніпра рекламуються у Telegram-каналах та «зливають» на інформаційні кампанії мільйони з бюджету міста.

Олеся Ланцман, Рух «Чесно»

Початок квітня 2014 року. Окупація Криму завершена. Російський диктатор Володимир Путін видав указ про припинення дії чотирьох міждержавних угод, укладених з Україною. Йдеться про російсько-українські угоди щодо Чорноморського флоту РФ, датовані 1997 і 2010 роками. Рішенню Путіна передували «одобрямс» Держдуми та Ради Федерації РФ.

«На сьогодні відсутні будь-які підстави для продовження правовідносин щодо розміщення об’єкта та персоналу Чорноморського флоту РФ в Україні, включаючи зобов’язання російської сторони щодо надання українській стороні оплати або іншої компенсації чи відшкодування», таку заяву зробив заступник очільника російського МЗС Григорій Карасін наприкінці березня 2014-го.

За іронією долі, роль торпеди, яка спопелила угоди нині двох ворогуючих держав, виконав один із підписантів, експрезидент Росії, а станом на 2014 рік глава уряду РФ Дмитро Медведєв.

Десять років тому він звернувся до Путіна і доповів про необхідність розриву «харківських угод», які він сам і освятив з президентом України Віктором Януковичем.

Як у 2024 році, рівно через 10 років після подій у Криму і одностороннього розриву Москвою угод, на це реагує Київ?

Станом на квітень 2024 року Міністерство закордонних справ України наполягає: угоди про базування Чорноморського флоту Росії у Криму… чинні! «Зазначені міжнародні договори, включаючи «харківську угоду», на сьогодні залишаються актуальними для України, оскільки, з точки зору міжнародного права, чітко підтверджують суверенітет України над Автономною республікою Крим, юридично фіксують тимчасовий характер базування ЧФ РФ саме на території України, визначають міжнародно-правові умови оренди російською стороною української території тощо», сказано у відповіді департаменту комунікацій та публічної дипломатії МЗС на запит «Главкома».

Кілька слів про самі угоди. У 1997 році Україна підписала з Росією три угоди: про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України; про параметри поділу Чорноморського флоту і про взаємні розрахунки, пов’язані з поділом Чорноморського флоту та перебуванням вказаного флоту.

Ключові пункти цих документів:

• Угода про перебування Чорноморського флоту Росії у Криму діє 20 років до 28 травня 2017 року;
• Росія зобов’язалася не мати ядерної зброї в складі Чорноморського флоту на території України;
• Росія відшкодовуватиме шкоду, яка може бути завдана діями або бездіяльністю військових формувань чи особами з їхнього складу під час виконання ними службових обов’язків;
• Чорноморський флот Росії, що перебуває на території України, зобов’язується запобігати забрудненню в місцях його дислокації.

До речі, у нинішніх реаліях красномовними є тези про кількість озброєння і техніки російського флоту в Україні. Зокрема, одна з угод 1997 року прописала ліміти для росіян: не більше 132 бойових броньованих машин і 24 артилерійських одиниць калібру 100 мм і вище. Також було дозволено використовувати не більше 22 бойових літаків морської авіації наземного базування.

Що стосується Угоди між Україною та Росією з питань перебування Чорноморського флоту РФ на території України, які було підписано 21 квітня 2010 року у Харкові, то вона фактично є продовженням раніше ухвалених за часів президентства Кучми.

У контексті вище описаного Міністерство закордонних справ України стоїть на позиції: формальне збереження для України чинності базових угод і Харківської угоди продовжує надавати нашій державі на сьогодні додатковий інструмент для імплементації міжнародно-правової відповідальності РФ у зв’язку із збройною агресією проти України як 2014 року, так і 2022 року. Свідоме порушення Росією міжнародно-правових зобов’язань за вказаними міжнародними договорами дає можливість Україні порушувати питання міжнародно-правової відповідальності РФ та вимагати належної компенсації на міжнародних майданчиках та в рамках діючих міжнародно-правових механізмів.

«Таким чином, поточна ситуація стосовно питання чинності та дії базових угод і харківської угоди характеризується тим, що російська сторона вважає ці міжнародні договори такими, що втратили чинність і не застосовуються, а українська сторона, відповідно до статті 65 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, висловлює заперечення та оспорює відповідні односторонні кроки Росії щодо припинення дії вказаних міжнародних договорів як такі, що суперечать міжнародному праву», пояснює департамент комунікацій та публічної дипломатії МЗС у відповіді «Главкому».

Погоджується з позицією МЗС заступник міністра юстиції Уповноважений у справах Європейського суду з прав людини у 2016-2021 роках Іван Ліщина. У коментарі «Главкому» експосадовець зауважив: існує не так багато документів, у яких Росія офіційно визнала, що півострів Крим належить Україні.

«Те, що відбулося у Харкові 2010 року, очевидно суперечило інтересам України. Водночас чинну Угоду між Україною та РФ з питань перебування Чорноморського флоту Росії свого часу українська сторона використала під час подачі доказів до Європейського суду справ людини. Йдеться про справу «Україна проти Росії» щодо окупації Криму. Зокрема, Україна доводить, що навесні 2014 року у Криму перебували не лише підрозділи Чорноморського флоту РФ, як того передбачали згадані міждержавні угоди, а й інші види військ на кшталт десатників», пояснив колишній заступник міністра юстиції.

На думку Ліщини, денонсація «харківських угод» принесе Україні лише мінуси, оскільки це позначиться на раніше вибудованій доказовій базі у міжнародних судах.

Та все ж з боку України таки було кілька спроб денонсації «харківських угод» через Верховну Раду. Одна із них ще під час президентської каденції Віктора Януковича. Підкласти свиню тодішній владі намагався опозиційний політик Володимир Яворівський (помер у квітні 2021 року). У грудні 2012 року обранець зареєстрував відповідний законопроєкт, прозорливо акцентуючи на загрозі національній й економічній безпеці України від перебування Чорноморського флоту у Севастополі. Нардеп тоді зауважив: Закон «Про ратифікацію Угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України» був прийнятий (за тиждень після підписання «харківських угод» Януковичем і Медведєвим «Главком») без попереднього розгляду у Конституційному суді на предмет її відповідності вимогам Конституції.

Очікувано, що ця законотворча ініціатива тоді зазнала фіаско. Головне науково-експертне управління Верховної Ради видало «залізобетонні» аргументи: в Угоді 2010 року не передбачено можливість її денонсації. До того ж припинення дії Угоди потягне за собою збільшення видатків держбюджету у зв’язку з підвищенням ціни на природний газ через скасування знижки, яку тодішні президенти України та Росії заклали у «тіло» документа.

Як результат, законопроєкт Яворівського набрав 152 голоси при мінімально необхідних 226-ти.

На хвилі Революції гідності, у березні 2014 року той же нардеп Яворівський знову запропонував припинити чинність трьох угод про базування російського флоту у Криму від 1997 року. Це мала бути реакція на так зване «входження Республіки Крим та міста Севастополя до Російської Федерації», яке освятив Путін 18 березня 2014 року. Законопроєкт пролежав у Раді до листопада 2014 року, а потім його відкликали.

Спробував анулювати угоди і народний депутат Олег Ляшко. Але його законопроєкти про денонсацію чотирьох угод про базування Чорноморського флоту РФ так і не потрапили на розгляд до сесійної зали протягом чотирьох років.

У Верховні Раді нинішнього IX скликання також фіксувалися подібні потуги. У березні 2021 року народний депутат від «Слуги народу» Олег Дунда подав законопроєкт про денонсацію Угоди між Україною та Росією з питань перебування Чорноморського флоту РФ на території України.

У пояснювальній записці до проєкту закону автор зауважив, що у січні 2011 року Державне бюро розслідувань оголосило підозру Віктору Януковича у державній зраді за підписання у 2010 році Харківських угод. Слідство вважає, що експрезидент за попередньою змовою з вищими посадовцями РФ, надав тодішньому президенту Росії Дмитру Медведєву допомогу в проведенні підривної діяльності проти України. У результаті підписання так званих Харківських угод було збільшено особовий склад військ та військової техніки Збройних Сил РФ на території України замість підготовки до їх зменшення та виведення з території України.

У коментарі «Главкому» Дунда повідомив, що розгляд законопроєкту про денонсацію Угоди гальмують міністерства закордонних справ і фінансів. Вони визнають, що Чорноморський флот Росії перебуває у Севастополі на законних підставах. Більше того ці міністерства розраховують у майбутньому стягнути з Росії компенсацію за односторонню денонсацію «харківських угод» у квітні 2014 року.

«Абсолютно недержавницька позиція, зважаючи, що є відповідне кримінальне провадження, у якому Харківські угоди трактуються як здача національних інтересів», переконаний обранець.

Поки керівництво Ради зволікає з винесенням на голосування законопроєкту з денонсації Харківських угод, група нардепів скористалася «варіантом Б». У березні 2023 року парламентарі запустили звернення до Конституційного суду з проханням протрактувати конституційність Угоди між Україною та Росією про базування Чорноморського флоту РФ на території України. Однак і вони стикнулися зі складнощами.

Уже рік, як Велика палата Конституційного суду не може взятися за розгляд питання по суті, оскільки потрапила під «вогонь» відводів з боку представників президента та Верховної Ради у цьому суді. Вони проти того, щоб це питання доповідав суддя Конституційного суду Сергій Головатий. Причина у далекому 2010 році депутатська картка на той момент парламентаря Головатого голосувала у парламенті за скандальні угоди.

Востаннє відвід судді Головатому заявив представник президента у Конституційному суді Сергій Дембовський. Це відбулося на початку грудня 2023 року. До цього часу більшість суддів неспроможні чітко визначитися: або погодитися з аргументами заявника відводу, або «захистити» Головатого.

Поза тим редакція володіє інформацією, що торік «гонець» із Банкової наполегливо переконував суддю-доповідача Сергія Головатого не педалювати розгляд справи Харківських угод у Конституційному суді. Мовляв, «зверху» цей документ сприймають як законний. Тому тему ворушити не варто.

До слова, є цікава ухвала Конституційного суду від 20 квітня 2010 року (за день до підписання Януковичем і Медведєвим «харківських угод»). До суду звернулося 50 народних депутатів з проханням розтлумачити положення пункту 14 Перехідних положень Конституції у системному зв’язку з частиною сьомою статті 17 Основного Закону (заборона іноземних військових баз). За міркуваннями пів сотні депутатів, Чорноморський флот РФ перебуває в Україні тимчасово (до 2017 року) і будь-яка пролонгація міжнародних угод з цього питання протирічитиме Конституції.

Однак Конституційний суд умив руки, відмовивши у відкритті провадження. Причина банальна. На думку суду, парламентарі звернулися не за тлумаченням положень Конституції, а за консультацією з правозастосування. А суд такої функції не виконує.

У розмові з «Главкомом» суддя Конституційного суду у відставці і перший генпрокурор України Віктор Шишкін висловив таку думку: Харківські угоди, підписані 2010 року тодішніми президентами України та Росії Віктором Януковичем і Дмитром Медведєвим, є неконституційними. Він стверджує, що у вказаних угодах відсутнє посилання на статті Конституції.

«На яку статтю Конституції спирався Віктор Янукович, підписуючи Угоди між Україною і Росією з питань перебування Чорноморського флоту РФ на території України? Адже Основний Закон містить статтю 17, яка забороняє на території України розташування іноземних військових баз. Наприклад, президент Леонід Кучма, коли у 1997 році підписував угоди про перебування Чорноморського флоту у Криму, керувався пунктом 14 Перехідних положень Конституції. Ad hoc. Разова дія, яка дозволила фактично обійти пряму норму Конституції. Себто стаття 17 Конституції є вічною, а пункт 14 Перехідних положень був застосований одноразово у 1997 році. Що стосується Януковича, то він другий раз не міг застосувати Ad hoc з того ж самого питання. Відповідно, підписані ним «харківські угоди» є незаконними», пояснив екссуддя.

За словами Шишкіна, окрім президента-втікача, до кримінальної відповідальності за державну зраду треба притягувати тодішнього Голову Верховної Ради Володимира Литвина. За переконаннями знаного правника, спікер не мав конституційних підстав та прав підписувати і ратифікувати зрадницькі Харківські угоди».

Разом із тим Шишкін дивується з нинішньої позиції МЗС: мовляв, безглуздо триматися за угоду, якої не існує. «Для втрати чинності угоди достатньо денонсації одного з підписантів. Що й у квітні 2014 року зробила Росія. Ту позицію, яку зайняло Міністерство закордонних справ це повна маячня. Є низка інших міжнародних договорів на кшталт Гельсінських угод 1975 року, в яких чітко прописано територіальну цілісність держав. Більше того ряд суб’єктів міжнародного права визнали територію України у кордонах 1991 року, де Крим є українським», наголосив Шишкін.

Віталій Тараненко, «Главком»

«У Росії будуть й надалі відбуватися вибухи, терористичні акти для того, щоб люди переключились на щось інше, забули про смерть опозиціонера Олексія Навального».

Як ви думаєте, хто дає такий прогноз? Воєнний експерт? Російський опозиціонер? Правоохоронці? Ні! Ця цитата належить… мольфару Максу Гордєєву.

У провидців вірять до 35% українців. Про це свідчать результати дослідження Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), проведене на початку року.

«35% українців вірять в астрологію, 25% в екстрасенсорні здібності, 15% у тарологію. Щонайменше в одне з цього переліку вірять 43% українців», роблять висновок соціологи.

Психотерапевт Тетяна Корякіна в коментарі «Главкому» так пояснює тяжіння українців до езотерики: «У нормі у всіх людей існує екзистенційний жах невідомого, хаосу. Ми маємо потребу структурувати реальність, щоб зменшити цей страх перед невідомим. З давніх-давен існували вірування у духів, у замовляння, а згодом з’явилась наука теж із метою структурувати, дати опору. Нині, у час війни, у цьому невідомому ховається не просто тривога і невизначеність, а ховається смерть».

За словами Корякіної, у людей є два шляхи. Перший, важкий навчитися усвідомлювати цей страх та якось з ним жити, брати відповідальності за себе. Другий, простіший перекласти цю відповідальність на когось. «Саме тому частина людей іде шукати знання у знахарок, нумерологів, астрологів. Навіть якщо скажуть погане, це все одно знання про невідомість», пояснює експертка з психології.

«Думаю, багато людей з аналітичним складом розуму, близькі до науки, можуть звертатися до, скажімо, гороскопів. Ми не можемо постійно бути усвідомленими, відповідальними. Патологія починається з моменту, коли людина починає нести ворожкам багато грошей, бере кредити, віддає останні гроші. У людини життя погіршується, а вона продовжує ходити до езотериків. Це вже погана історія», застерігає психотерапевтка.

У масштабах держави погана історія починається тоді, коли «передбачення» астрологів та мольфарів виходять за рамки наслідків впливу «ретроградного Меркурію» та порад, де кожному зі знаків зодіаку шукати кохання. Нині ж езотерики осідлали значно більш затребувану тему війну. Вони висловлюють припущення, коли росіяни активізують наступ, на яких ділянках, коли будуть знову «брати Київ», «бомбити Харків» тощо. В умовах постійної тривожності та невідомості саме навколовоєнні теми користуються найбільшим попитом. І попит, за законами ринку, народжує пропозицію.

Наприклад, вже згаданий мольфар Макс Гордєєв, а у перервах між гаданнями, він ще й естрадний виконавець, розповів, що карти Таро обіцяють несприятливу для життя ситуацію у Сумській області. Він навіть зазначив, що цей регіон «здали», тому найближчим часом там буде серйозна небезпека.

«Евакуація. Я бачу активну евакуацію, люди тікають. Це про що говорить позитиву немає», уточнив мольфар. І 15% українців, згідно зі статистикою, йому точно повірять! 75 тис. переглядів за тиждень лише на цьому каналі красномовно свідчать: співака-знахаря слухають.

На Instagram-сторінці Гордєєва 282 тис. фоловерів.

Інший приклад відьма Марія Тиха, її передбачення також мають величезний попит. Її в Instagram читають майже 100 тис. людей.

2 квітня відьма дала інтерв’ю ведучій YouTube-каналу «Поговоримо». Такі перегляди «не снилися» Єдиному телемарафону: понад 121 тис. перегляд за дві доби.

Серед питань, які ставила ведуча:

• Чи є на сьогодні якась умова, за якої Росія готова була б повернути Україні її території і вивести війська?
• Якщо Трамп прийде до влади, чи дасть він Росії «дозвіл» захопити українські території?
• Чи можемо ми запобігти наступу росіян на місто Харків? Тощо.

Відьма Марія з виглядом політолога-міжнародника все це бралася коментувати.

І її слухали… Бо у коментарях а їх чотири з половиною сотні, вдячність і захват.

Інтерв’юери без зайвих роздумів ставлять цим людям серйозні питання, а окультисти впевнено відповідають. Езотерики можуть коментувати воєнні події переконливіше і однозначніше за будь-яких профільних експертів. Скажімо, після масованого обстрілу 36-ма «шахедами» України, що стався 14 березня, представники деяких видань першим ділом звернулися до окультистів бо ж попит на такі матеріали точно буде.

Майстер нумерології Владислав Грицай за словом у кишеню не поліз: «36 це число руйнувань, дуже сильне число. У сакральній нумерології воно ділиться на дуже багато чисел: на 1, 2, 3, 4, 6, 8, 9, 12, 18 та 36. Такого іншого числа знайти практично не можливо. Якщо скласти 3 та 6, то в сумі буде 9. Дев’ятка це переосмислення старого досвіду, завершення. Чому орда використовує число 36 таким чином? В цьому однозначно замішана сакральна геометрія. До речі, саме стільки гральних карт в колоді. Число 36 багато у чому арифметично пов’язане з числом 666. Тому, коли ми бачимо запуск такої кількості «шахедів», 36, ми розуміємо, що це ритуал, пов’язаний з жертвопринесенням».

Астролог і хіромант Володимир Бадіян, наприклад, у 2022 році робив сміливі передбачення: повномасштабна війна в Україні має закінчитися в середині лютого 2023 року. Він уточнював, що максимум повномасштабне вторгнення триватиме до літа 2023-го.

У 2022 році той же Макс Гордєєв припускав, що до літа наступного року (тобто 2023 року) Україна зможе повернути Крим. «Я дуже сподіваюся, що ми вже влітку будемо їхати до себе в Крим відпочивати», тішив свою авдиторію він.

Ясновидець та екстрасенс Валерій Шатилович казав, що до кінця 2023 року відбудеться повернення багатьох окупованих територій, а нашим військовим вдасться вийти на кордони станом до 24 лютого 2022 року. «За моїми прогнозами, бойові дії повинні закінчитися з настанням літа (2023 року). Але потрібно розуміти, що кожен з нас впливає на майбутнє нашої країни. І повинен бути налаштований на позитив».

Про закінчення бойових дій 2023 року казала і таролог Людмила Хомутовська. Також вона була впевнена, що до кінця 2023 до України повернеться Маріуполь. «Весна 2023 року перемога України у війні з Росією», запевняла Хомутовська.

Що з цього врешті збулося, пояснювати непотрібно.

Здавалося б: якщо такі ключові передбачення езотериків не мають жодного стосунку до реальності, то чому ж практично третина опитаних громадян їм довіряє? А все тому, що вони загалом кажуть також багато якихось інших зрозумілих кожному речей, які, звичайно, збуваються із дуже високим ступенем ймовірності. Ці твердження, які може озвучити будь-яка людина з вулиці, але ж те саме, сказане над кришталевою кулею, свічками та натальними картами, звучить переконливо для вух легковірних людей.

Наприклад, розглянемо таке передбачення від тарологині Олени Бюн: «Київ і область завжди знаходяться під прицілом. Навіть якщо ви деякий час відчуваєте затишшя, знайте, що це не кінець. У Путіна є величезне бажання пробити захист столиці. Розслаблятися не можна. У будь-який момент Кремль може віддати наказ бомбити Київ».

Звісно, кожен з нас знає, що столиця та область завжди під прицілом.

Той-таки гіпермедійний мольфар Макс Гордєєв восени минулого року передбачив: «Ближче до зими Росія знову активізується і завдаватиме ракетних ударів по Україні. У зоні ризику міста-мільйонники. Найбільша загроза буде саме вночі. У зоні ризику Харків, Одеса, Херсон, Київ і Київська область, Дніпро, Запоріжжя».

Харків, Одеса, Херсон, Дніпро та Запоріжжя це південь та схід України, тобто регіони, до яких ворог легко «дотягується» і ракетами, і дронами, і навіть КАБами. Обстрілюють їх якщо не щодня, то точно щотижня. Тому це передбачення нині може дати навіть школяр.

Народний депутат від партії «Голос», голова комітету Верховної Ради з питань свободи слова Ярослав Юрчишин вважає: така висока довіра українців до езотерики засвідчує відсутність навичок критичного мислення. А от що із цим робити законотворцям поки що не зрозуміло.

«У цьому розрізі щось зробити достатньо складно. Зареєстровані поважні видання такими речами грішити не будуть. Подібні матеріали в основному є в жовтій пресі, у соцмережах. Законодавчо ніяк не врегулюєш, бо це просто чужі судження. А заборона озвучення суджень була б фактично цензурою», пояснює депутат.

Справедливості заради зазначимо, що багато видань, які поширюють подібний контент, намагаються це подавати як радше розважальні матеріали: сором’язливо роблять це на субдоменах, чи добавляють у кінці подібного матеріалу дисклеймер про те, що езотерика не є наукою і передбачення «не завжди справджуються на 100%».

Та чи справді дот цих приміток доходить читач?

Народний депутат із фракції «Європейська солідарність» Микола Княжицький ініціатор «закону про обмеження у Telegram» взагалі наголошує на потенційній загрозі національній безпеці від «передбачень» езотериків: «І радянське КДБ, і нині ФСБ активно використовують астрологів, мольфарів і ворожок для того, щоб просувати якісь свої наративи. Вони це роблять і щодо якихось людей персонально приміром, підсилають таких людей до певних посадовців».

«YouTube у нас, загалом, і так регулюється, і наша Нацрада з питань телебачення і радіомовлення мала б на такі речі реагувати. У законі «Про медіа» чітко сказано, у який спосіб медіа мають працювати, а регулятор впливати на такі речі: він має виносити попередження, слідкувати за цим. Безумовно, СБУ теж мають слідкувати, щоб медіа не сіяло паніку такими матеріалами, і звертатися до Нацради із проханням про перевірку. Так чи інакше, регулятор має робити зауваження медіа, які вводять глядачів в оману», підкреслив він у коментарі «Главкому».

Цікаво, що народний депутат, голова Комітету Верховної Ради із питань гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв має абсолютно протилежне бачення того, хто мав би займатися проблемою поширення подібного контенту: «Ані Нацрада, ані СБУ не зобов’язані це моніторити постійно».

На уточнююче запитання про те, хто ж це має відслідковувати, Потураєв загадково відповів: «Не будемо вдаватися у подробиці. Це відбувається спільними зусиллями деяких органів як державних, так і недержавних. Ми як держава моніторимо інформпростір, відслідковуємо найбільш загрозливі випадки і вирішуємо, які заходи вжити у тому чи іншому випадку. Скажімо, паблік із 1000 підписників нас не має особливо турбувати. А от канали зі значно більшим охопленням аудиторії мають. Два головних параметри для нас: охоплення і контент. Якщо ми бачимо ворожий контент з великим охопленням ми реагуємо».

Разом із тим, на думку Потураєва, законодавчо езотериків обмежувати не варто: «Я вважаю, це відповідальність медіа, які таке публікують. Ми ж чудово знаємо, що навіть провідні медіа публікують якісь точно не наукові матеріали так, в окремих розділах, субсторінках. Важливо, чи вони позначають, що ця інформація не має жодного наукового підтвердження. Але якщо такі канали чи пабліки розповсюджують інформацію, яка під виглядом передбачень містить ознаки російських спецоперацій, це інша розмова».

Монокоаліція, схоже, жодним чином втручатися у окупацію інформпростору мольфарами не збирається. Навпаки: зафіксовані спроби навіть збільшити кількість тих, хто бажає заробити на довірі наївних громадян. Восени минулого року «слуга» Сергій Гривко зареєстрував законопроєкт «Про внесення змін до Закону України «Про освіту» щодо запровадження правового регулювання відносин у сфері езотеричної освіти». У ньому нардеп пропонує запровадити термін «езотерична освіта» та загалом повністю легалізувати діяльність «у сфері надання послуг з езотеричної освіти». Власне, основна ідея полягає у пропозиції створити Реєстр тарологів та інших «духовних майстрів»-наставників та стягувати з них податки. Якщо б ініціативу схвалили, то Міністерство освіти та науки мусило б наймати спеціальних співробітників, які займалися магами та екстрасенсами.

Про регулювання діяльності окультистів говорити серйозно важко, адже навіть серед найвищого керівництва держави у мольфарів-тарологів та інших езотериків є щирі прихильники. Так, у жовтні минулого року спікер Верховної Ради Руслан Стефанчук нагородив таролога, демонолога і жерця Веліара (справжнє ім'я Богдан Оріщенко) відзнакою «Гордість і слава України». Тоді сам Оріщенко розповідав, що орден отримав за благодійність та допомогу ЗСУ. Будемо сподіватися, що порядок денний Верховної Ради формується без допомоги карт таро.

Наталія Сокирчук, «Главком»

Кінець травня-початок червня саме на стику весни та літа російські війська можуть готувати свій черговий наступ. Цей план ворога президент Володимир Зеленський розкрив під час своєї великої пресконференції ще лютому і пообіцяв план у відповідь. Свої прогнози глава держави повторив у кінці березня в інтерв’ю американському каналу CBS News.

«Нам потрібна зараз допомога, щоб готувати відповідні бригади, яким доведеться воювати за нашу землю особливо у момент контрнаступальних дій, які Росія хоче почати», зауважив глава держави.

Це інтерв’ю прогриміло через розтиражоване зізнання Зеленського, що Україна наразі не готова до захисту від великого наступу, але на відео, що було викладено, він цього не казав. Утім, Київ вже давно не використовує евфемізмів, попереджаючи західних партнерів, що без кратного збільшення підтримки Україна може програти війну. Особливо відверті сигнали адресовані у Сполучені Штати, де завис ключовий пакет допомоги.

В одній з останніх статей у виданні Politico з посиланням на анонімних співрозмовників з оточення звільненого ексголовнокомандувача Валерія Залужного йдеться про ризик того, що лінія фронту може просто посипатися там, де російські генерали вирішать влітку зосередити свій наступ. Politico зауважує, що нинішні удари ракетами та дронами по інфраструктурі на всій території України від півночі до півдня ускладнюють прогнозування того, де буде завдано головного удару. Щоправда, джерела видання схиляються до того, що російські війська будуть готові до наступу приблизно у серпні. Російські пропагандисти тим часом розмірковують, коли їм брати Харків з Одесою та як в ідеалі просуватися на Київ. До розкрутки теми «облоги Харкова» підключилися навіть російські опозиціонери.

Для наступу, якщо він справді готується, росіянам не обійтися без неабиякої додаткової «живої сили». Командувач Сухопутних військ ЗСУ Олександр Павлюк заявляв, що ворог створює угруповання у понад 100 тисяч осіб, а Зеленський днями оприлюднив інформацію, що Росія на 1 червня готується додатково мобілізувати 300 тисяч військовослужбовців.

Які підстави є казати про «великий наступ» росіян влітку, чим він буде відрізнятися від нинішнього повзучого просування після окупації Авдіївки, які ресурси може застосувати противник та які напрямки опиняться під ударом? Про це «Главкому» розповіли провідні воєнні експерти. Одразу зазначимо, що не всі вони погоджуються з оцінками Верховного головнокомандувача щодо строків початку російського наступу.

Наступ буде, але питання в тому, що саме під ним розуміти. От нещодавно росіяни під Тоненьким вишикували танковий батальйон і відправили його у наступ. Чи варто це розглядати так, що загальний наступ почався з випередженням строків тобто не у травні, а вже на початку квітня?

У Росії може розпочатися масштабна мобілізація, яка забезпечить достатньо людського ресурсу для підготовки на другу половину 2024 року інтенсивних бойових дій. Але вони будуть спрямовані переважно по якихось окремих локаціях. Це не будуть наступальні дії широким фронтом як-то відкриття другого фронту з метою захоплення Харківської, Сумської, Чернігівської, Київської області чи взагалі похід на Одесу. Буде каталізація наступальних дій на Куп’янськ, на Часів Яр, на лінії між Мар’їнкою та Вугледаром, у Запорізькій області у напрямку Роботиного зі спробою вирівняти саме цей виступ. Але точно не йдеться про захоплення території аж до Дніпра.

Поки якихось кардинальних змін щодо великого накопичення російських сил не відбувається їхня загальна кількість, що перебуває на території України, варіюється у межах 470 тис. особового складу. Вони намагаються зараз у районі Ленінградського військового округу створити 44-й армійський корпус, нові підрозділи, але їм все одно не вистачає ресурсу як людського, так і механізованого.

Тому говорити про те, що росіяни зможуть накопичити дві загальновійськові армії, наприклад, щоб розпочати наступ на Київ, не можна. Вони будуть використовувати те, що мають на сьогодні.

Коли ми говоримо про російські наступальні дії, то вони все одно орієнтовані на досягнення політичних завдань а це вихід на кордони Донецької та Луганської областей. Це означає, що основними напрямками будуть ті, що і є зараз, це просування до Краматорська і Вугледара, тобто північ і південь Донбасу. Власне, всі сили, які зараз накопичуються і формуються, кидаються на ці дві ділянки. Третя ділянка, яка зависла, це Куп'янський напрямок, де стоїть угрупування у 80 тис., яке так само готове діяти. Плюс ситуація на півдні (Роботине, Вербове), де йдеться про вирівнювання лінії фронту. Всі інші напрямки, крім названих, відомі, і там різка динаміка можлива хіба що за рахунок виснаження наших сил через брак особового складу і артилерії.

Всі ресурси, що росіяни накопичують, йдуть на поповнення втрат і на формування окремих нових формувань. Але формування нових структур ускладнене нестачею і особового складу, і техніки. Якщо дійсно буде оголошена нова хвиля мобілізації у Росії за межами тих показників, що зараз, то якась суттєва активізація можлива лише десь місяців за три.

Щодо наступу в травні-червні, то з огляду на можливості росіян накопичити сили на окремому напрямку впродовж цього часу, це неможливо. Ймовірно, президент, коли про це говорив, використовував ці оцінки як тиск на західних політиків щодо пришвидшення допомоги.

Бо що таке новий масштабний наступ? З жовтня минулого року тривають наступальні дії противника на семи напрямках. Вони нікуди не поділися, просто інтенсивність на різних напрямках збільшувалася чи зменшувалася. За цей час просування ворога в зоні Авдіївки на захід становило шість кілометрів. Тобто 80 тисяч особового складу за цей час спромоглися витіснити нашу оборону на шість кілометрів вглиб нашої території. І тепер ми говоримо про якісь нові напрямки, які мають відкриватися з більшою потужністю? Якщо ми говоримо про небезпеку для Сум, Харкова, Києва і таке інше, то показники російського складу мають вимірюватися від 100 тисяч плюс військових, зібраних на окремій ділянці. Ми вважаємо, що це неможливо.

З жовтня минулого року тривають наступальні дії противника на семи напрямках

Зараз побачимо, що у росіян буде з цим призовом, тому що вони призивають 150 тис. особового складу. Це означає, що 150 тис. з тих строковиків, що вже відслужили, можна, в принципі, умовити підписати контракти, і мати ще 150 тисяч особового складу. Це якщо брати максимально. Тепер треба дивитися, куди цей особовий склад подінеться і спостерігати за темпом формування нових 16 бригад, 14 дивізій і тих двох загальновійськових армій, про створення яких оголосив Шойгу. Якщо 100 тис. строковиків, які завершили службу цієї весни, упакують в якісь структури, все одно місяць-два на це піде, тому що темпи забезпечення цих нових бригад бронетехнікою та артилерією відстають.

Щодо заяв Лукашенка про готовність до війни та відкриття північного фронту, то чисельність військового угрупування в Білорусі не збільшилася, російських військ там не додалося у порівнянні з періодом два роки тому, коли їх було близько 20 тис. осіб. Є лише білоруська армія, яка не готова воювати, і наш кордон, який на цій ділянці суттєво укріплений. Плюс там багато географічних перешкод як болота, ліси, через які дуже важко просуватися механізованими колонами. Залишається чернігівський напрямок, який вже був використаний, і вдруге ця ставка не зіграє. Думаю, це, скоріше, політичні заяви, пов'язані з давньою традицією Лукашенка петляти, але не втягуватися у бойові дії.

Чи відбудеться наступ у зазначений термін, напряму залежить від ресурсів як російської окупаційної армії, так і українських Сил оборони. Стратегічні завдання ворога були визначені ще під час звернення Путіна під ранок 24 лютого 2022 року повна окупація Донецької та Луганської областей. Відповідно ворог буде намагатися реалізувати цю місію, бо два роки минуло, а її досі не реалізовано. Перспективи росіян щодо повної окупації Донеччини лишаються примарними. А з того часу росіяни «включили» до свого складу ще дві території Запоріжжя та Херсонщину, для повного контролю над якими треба форсувати Дніпро. Це задача «із зірочкою», для якої потрібні дуже великі ресурси.

Якщо ворог встигне накопичити ресурси до кінця травня, про що говорив президент, він перейде в той самий масштабний наступ, якщо ні то це станеться дещо пізніше. Українська армія зараз будує стратегічну оборону, і, поки ми не накопичуємо достатніх ресурсів для проведення власних контрнаступальних заходів, цей процес триватиме.

Особисто я не підтримую заяву президента, що якийсь великий наступ може статися наприкінці травня-початку літа, бо ворог не встигне накопичити ресурси. Російські топчиновники та пропагандисти можуть що завгодно декларувати, але вони брешуть щоразу, як тільки відкривають рота. Чому їм хотілося б, аби це був саме початок літа? Бо в липні має відбутися ювілейний саміт країн НАТО, на початку літа будуть вибори у Європарламент. І Путіну потрібно під ці процеси та події активізувати лінію фронту, щоб розмовляти з європейською спільнотою мовою сили. Мовляв, дивіться, як ми можемо відновитися навіть після короткої оперативної паузи і продовжувати свої наступальні дії. Але ж хотіти і мріяти та мати можливість — дещо різні історії.

Українська армія зараз будує стратегічну оборону

Щодо планів взяти Харків та Київ, то для цього потрібно буде спрямувати на ці напрямки додаткове угрупування щонайменше в 500 тисяч осіб (350 тисяч безпосередньо ударного групування і 150 тисяч стратегічного резерву). Чи є у росіян така можливість? Вони зараз 460-470 тисяч людських ресурсів мають на різних ділянках фронту протяжністю в 1350 км. А тут треба буде зосередити таку кількість особового складу на відносно невеличкій ділянці, щоб ці атаки мали який сенс та результат. Звісно, що таких ресурсів у ворога нема.

Наприклад, аби спробувати окупувати Суми, потрібне сумарне угрупування у 200-300 тис. Звісно, його можна нашкрябати з півдня Херсонщини та з Запоріжжя, але якщо вони там все оголять, то хто сказав, що українські сили оборони будуть байдикувати, а не підуть вперед?

Ми зараз певною мірою підіграємо всім цим розмовам про дуже погану ситуацію на фронті, аби трошки пробудити від сну і Європу, і весь світ. Тому ці публікації в західних виданнях треба використовувати, щоб максимально привернути увагу ключових спікерів та стейкхолдерів до проблематики постійного, повноцінного та вчасного забезпечення потреб українського війська та надання військово-технічної допомоги.

Розмови про наступ активізувалися саме зараз, тому що Путін розраховував, що Захід послабить, якщо не зовсім, то на певний час, допомогу Україні. І йому це вдалося за рахунок психологічних і інформаційних операцій, які він проводить на Заході. І зараз ми якраз спостерігаємо ту паузу в допомозі, на яку Путін розраховував. Але він також бачить, що ця пауза добігає кінця. Тому саме зараз йому потрібно використати момент, щоб домогтися хоча б якихось результатів.

Набрати «людішек» у Росії можна, а от оснастити їх технічно проблема

І тиск, який ми зараз відчуваємо на сході, може бути доповнений якщо не великим наступом, то хоча б спробами прорвати оборону на півночі. За розрахунком Путіна, це може дати або захоплення нових територій, які потім нам буде дуже важко повертати назад, або відтягне значну частину наших сил і засобів зі сходу на північ. Вони будуть проводити штурмові дії на багатьох напрямках, намацувати наші слабкі місця і там, де відчують слабину, буде сконцентрований основний удар.

Але це лише плани. Росіяни зараз за допомогою призову планують заткнути ті діри, що утворилися на східному фронті, і хоча б створити видимість нового угруповання на півночі. Але набрати «людішек» у Росії можна, а оснастити їх технічно буде проблема. Як би росіяни не пижилися, але того потенціалу, який був у них на початку війни, вони поки не досягли і навряд чи досягнуть через санкції. І те, що ми щодня знищуємо десятки одиниць їхньої техніки, також не проходить безслідно.

Водночас навіть якщо вони будуть мобілізовувати десятки тисяч, їх же треба буде підготувати це вже залежить від наявності казарменого фонду, якихось спеціальних полігонів і так далі. Тобто є таке поняття як технологічна потужність системи, зокрема, системи підготовки. Але хоча ці спроможності дуже обмежені, які авантюри прийдуть у голову бункерному діду, важко казати.

Варто також пам’ятати, що росіяни погрожують не лише нам, а й НАТО тобто їм потрібно тримати якусь частину сіл та засобів у Західному окрузі. І не лише особовий склад, а й особливо ракетні сили, якими вони погрожують завдавати ударів по країнах альянсу.

Дійсно, можливості збройних сил України будуть знижуватися: це і дефіцит боєприпасів, і відсутність F-16, які можуть покласти край або мінімізувати застосування КАБів, і взагалі відсутність далекобійної зброї у достатній кількості. У таких умовах Росія буде намагатися продовжувати наступ, який вона зараз проводить. Після того, як з жовтня по березень росіяни продовжували дуже інтенсивні атаки, особливо на Авдіївському, Бахмутському, Лиманському, Запорізькому напрямках, то замість того, аби зупинитися, відновитися та перегрупуватися і готуватися до літнього наступу, вони продовжують тиснути далі. Це пояснюється лише тим, що Сполучені Штати так і не прийняли рішення про допомогу, і у Кремлі вважають, що зараз в Україні є дефіцит боєприпасів та всіх видів озброєння, і це шанс прорвати фронт.

Цього вони не досягли і очевидно вже не досягнуть, тому що дефіцит боєприпасів починає скорочуватися через успішність європейських ініціатив, зокрема, чеської. Окрім слів і організаційних заходів, нарешті, починаються результати боєприпаси вже йдуть на фронт, і це проявляється в тому, що українські війська відновлюють свої заходи з контрбатарейної боротьби. Цією логікою користування важким для нас моментом пояснюються російські танкові штурми у пошуках якогось прориву, які важко пояснити з військової точки зору, окрім того, що так начальство хоче. Так само ворог завдає ударів будь-якими типами ракет сирим «цирконом», «кинджалами», Х-101 і так далі особливо по прикордонних районах, бо вважає, що у нас дефіцит систем ППО і ракет до них.

Наступ у травні-червні можливий лише за тієї умови, якщо росіянам дійсно вдасться зараз прорвати фронт і створити умови для того, щоб піти накатом з тих вихідних позицій, що у них зараз є. А в України відповідно не з'являться ті можливості, про які ми говоримо з нашими західними партнерами. Якщо ж Сполучені Штати повертаються в стрій за рахунок того, що Конгрес все-таки ухвалює необхідне рішення у квітні-травні, підуть програми допомоги з боку Євросоюзу, тоді Росія не матиме сил, аби нахрапом наприкінці травня почати наступ.

За всіма розрахунками, якщо говорити про виконання тим же самим Шойгу його планів про створення кількох дивізій, округу на Північному Заході і так далі, все це потребує техніки, з якою у росіян великі проблеми. Її вони за два місяці точно не відремонтують і не відновлять з баз, я вже не кажу про якісь виробництва. От навіть мобілізують вони зараз 300 тисяч, а де взяти танки і бронетехніку?

У 2022 році росіяни спробували провести «спеціальну воєнну операцію», але не збиралися воювати. А зараз знають, що будуть отримувати одразу у відповідь

Тому всі розрахунки показують, що якийсь наступ російської армії такого оперативного рівня можливий лише ближче до осені, а ще більш ймовірно наприкінці року. Власне, це їхній традиційний графік: близько жовтня вони починають наступ і дотягують його десь до березня, потім наступає пауза. Так було у 2023 році, так і зараз вимальовувалося: якби Україна вчасно отримала американську допомогу, то зараз саме вона була б у наступі, а не росіяни. Проте українська армія зараз дуже ефективно використовує цю ситуацію, знищуючи тими мінімальними ресурсами, які у неї є, величезну кількість техніки й особового складу противника. Головне завдання зараз стояти на рубежах, будувати паралельно фортифікаційні споруди стратегічного плану, другу-третю лінію оборони, щоб у росіян не було жодної перспективи кудись прорватися. І паралельно, звісно, готувати наступальні операції, бо без них немає шансу переломити хід цієї війни.

Я не вірю у те, що росіяни зможуть імітувати наступ з якогось напряму. Наприклад, аби створити ілюзію підготовки до наступу з Білорусі, їм треба хоча б 50 тисяч військових туди почати вводити і демонструвати, що це угрупування буде нарощуватися. Вони намагатимуться створювати таку ілюзію під виглядом якихось спільних навчань з білорусами, «щитів дружби» чи чогось такого, але дуже важко їм зараз це буде. Загалом аби наступати з Білорусі, однозначно треба буде понад 100 тисяч осіб, тому що потрібно буде йти мінімум на трьох напрямках.

У 2022 році росіяни спробували провести «спеціальну воєнну операцію», але не збиралися воювати. А зараз знають, що будуть отримувати одразу у відповідь. Якщо для взяття Бахмута та Авдіївки їм знадобилися втрати по 40-50-60 тис. військових плюс сотні одиниць бронетехніки, то про який наступ на широкому фронті можна говорити? Загалом вони з жовтня по березень цього року до закінчення авдіївської операції втратили близько 140 тис. військ убитими та пораненими.

Або от кажуть про похід на Харків, де для проведення операції треба від 200 тис., краще 300 тис. військових. Вони можуть зібрати всі війська від Роботиного до Куп’янська, завести їх на Харків і спробувати там повоювати. Але це був би подарунок для українського командування, тому що в такому випадку весь фронт би оголився і українські командування почало б наступальні операції, прориваючи фронт на всіх напрямках. Тому росіяни можуть тільки ІПСО проводити про Харків, але навіть спробувати нічого не можуть.

Павло Вуєць, «Главком»

Після чотирьох років розгляду одіозної газової справи Онищенка ВАКС виніс давно очікуваний вирок ключовому фігуранту екснардепу-втікачу Олександру Онищенку. Крім нього свій вирок отримала фінансова директорка Онищенка Олена Павленко. Онищенка засудили на 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, а його пособницю до 12 років ув’язнення з тією ж конфіскацією.

Що це за справа, чому ми вважаємо цей вирок найгучнішим у 2024 році та яке майбутнє чекає на засудженого Онищенка розберемося далі.

Олександр Онищенко колишній народний депутат, який двічі обирався до парламенту спочатку від Партії Регіонів, а згодом від партії «Воля народу». У часи свого нардепства Онищенко обіймав посади заступника голови Комітету Верховної Ради з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки.

Онищенко став відомий загалу через його зв’язки з оточенням Януковича, а згодом про нього заговорили після викриття організованої ним масштабної корупційної схеми закупівлі у держави газу по собівартості. Нам більше ця історія відома як «газова справа Онищенка».

Крім цього, американський уряд пов’язує його з російською мережею, що намагалася вплинути на вибори президента США у 2020 році, через що на екснардепа було накладено санкції у 2021 році.

Не забуваймо те, що Онищенко відомий своєю пристрастю до коней та кінного спорту. У 2008 році він навіть організував збірну команду з кінного спорту та особисто брав участь у змаганнях на Олімпійських іграх у Китаї у 2008-му та на Олімпіаді у Лондоні у 2012 роках. Щоправда, спортивних успіхів Онищенку досягнути не вдалося, а от любов до коней залишилася.

Онищенко був ключовою дійовою особою у газових махінаціях, проведених у 2014-2016 роках. Саме він організував корупційну злочинну схему та контролював увесь ланцюжок закупівлі газу в держави за заниженими цінами.

Екснардеп для цього фактично створив злочинну організацію, до складу якої входили як особи з державних компаній, зокрема Укргазвидобування, так і представники бірж та підконтрольних приватних компаній ТОВ «Надра Геоцентр», ТОВ Фірма «Хас» та ТОВ «Карпатнадраінвест» останні торгували штучно здешевленим газом. Контроль за їх фінансовими операціями здійснювала саме засуджена фінансова директорка Олена Павленко.

Закупівля газу за зниженими цінами (майже по собівартості) у держави та його продаж через підконтрольні біржі завчасно визначеним компаніям спричинили завдання збитків державі на понад 740 млн грн. Ще 2 млрд грн держава втратила через імовірно безпідставне рішення ексголови ДФС Романа Насірова про реструктуризацію податкового боргу за користування надрами для вказаних трьох підконтрольних Онищенку компаній. Суд над Романом Насіровим ще триває, але в окремій справі, за якою теж стежать експерти TI Ukraine.

Масштабність схеми змусила обвинувачення кваліфікувати дії Онищенка за вісьма статтями.

1. Створення, керівництво та участь у злочинній організації (ч. 1 ст. 255 КК).
2. Організація заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах шляхом зловживання службовими особами своїм службовим становищем, вчинене злочинною організацією (ч. 3 ст. 27, ч. 4 ст. 28 ч. 5 ст. 191).
3. Організація підробки документів, які подаються для проведення державної реєстрації юридичних осіб, вчинене злочинною організацією (ч. 3 ст. 27, ч. 4 ст. 28 ч. 2 ст. 205-1 КК).
4. Організація зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права, що спричинило тяжкі наслідки, вчинене злочинною організацією (ч. 3 ст. 27, ч. 4 ст. 28 ч. 2 ст. 364-1 КК).
5. Організація службового підроблення, вчинене злочинною організацією (ч. 3 ст. 27, ч. 4 ст. 28 ч. 2 ст. 366 КК).
6. Організація легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом в особливо великих розмірах, вчинене злочинною організацією (ч. 3 ст. 27, ч. 4 ст. 28 ч. 3 ст. 209 КК).
7. Зберігання вогнепальної зброї без передбаченого законом дозволу (ч. 1 ст. 263 КК);
8. Відчуження заставного майна (ч. 1 ст. 388 КК).

Олена Павленко ж виконувала роль учасниці злочинної організації (ч. 1 ст. 255 КК), виконавиці заволодіння коштами (ч. 2 ст. 27, ч. 4 ст. 28 ч. 5 ст. 191), підробки документів, які подаються для проведення державної реєстрації юридичних осіб (ч. 2 ст. 27, ч. 4 ст. 28 ч. 2 ст. 205-1) та легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом в особливо великих розмірах (ч. 2 ст. 27, ч. 4 ст. 28 ч. 3 ст. 209 КК).

Справа є настільки масштабною, що загалом НАБУ встановило причетність до корупційної схеми аж 29 осіб. З них 18 фігурантів перебувають на лаві підсудних ВАКС, а інші 11 уже були засуджені, у тому числі на підставі угод зі слідством.

Серед фігурантів схеми ключові ролі відігравали три організатори: колишній народний депутат Олександр Онищенко разом з його матір’ю Інесою Кадировою (справа продовжує окремо слухатися після смерті обвинуваченої) та координатор згаданих компаній Валерій Постний.

Крім того, вагому роль у реалізації плану відіграв й ексголова ДФС Роман Насіров, який ймовірно дозволив реструктуризацію податкового боргу за користування надрами, а також засуджена сьогодні Олена Павленко.

Взимку 2019 року НАБУ та САП передали обвинувальний акт щодо Онищенка та Павленко спершу до Солом’янського райсуду міста Києва, проте тоді почати повноцінно слухати справу у суді так і не змогли, оскільки майже відразу її передали за підсудністю до Вищого антикорупційного суду.

За час розгляду у ВАКС з 17 жовтня 2019 року по 14 листопада 2023 року було досліджено близько 350 томів матеріалів кримінального провадження, а також допитані 43 свідки та 5 експертів.

У кінцевому рахунку, прокурор просив призначити Олександру Онищенку 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна найсуворіше покарання за інкриміновані йому злочини. Для Олени Павленко просили трішки менше 12 років з конфіскацією майна.

Крім цього, обвинувачення просило задовольнити цивільний позов ПАТ «Укргазвидобування» та стягнути з обвинувачених 740 млн грн для відшкодування шкоди.

5 квітня ВАКС засудив Онищенка та Павленко до реального строку. Судді винесли обвинувальний вирок, яким призначили екснардепу покарання 15 років в’язниці зі штрафом 15300 грн, конфіскацією всього майна та позбавленням права займати посади та займатися підприємницькою діяльністю на 3 роки. Також в Онищенка конфіскували земельні ділянки, автомобіль, корпоративні права, кошти на рахунках (зокрема у Рросії), зброю та прикраси.

Пособниці Онищенка фінансовій менеджерці Павленко присудили 12 років тюрми з позбавленням права обіймати певні посади на 3 роки та конфіскацією всього майна.

Також ВАКС задовольнив частково цивільний позов потерпілого ПАТ «Укргазвидобування» та зобов’язав спільників виплатити солідарно компанії 536 млн грн.

ВАКС спецконфіскував корпоративні права компаній фігурантів, а також грошові кошти.

Для виконання вироку в частині конфіскації суд наклав арешт на частину майна Онищенка та Павленко.

Наразі Онищенко не перебуває у міжнародному розшуку, оскільки ще у 2017 році Інтерпол відмовився оголошувати його розшукуваним. Сам Онищенко стверджував про політичний мотив переслідування. Тому з 2016 року він розшукувався лише на території України. Згодом стало відомо, що екснардеп переховувався в Іспанії та Німеччині, де він придбав собі нерухомість.

За поданням НАБУ у травні 2020 року Вищий земельний суд Ольденбурга вирішував питання про його екстрадицію. Проте німецький суд відмовився це робити, оскільки вважав, що не будуть дотримані мінімальні стандарти міжнародного права щодо умов утримання у тюрмах.

Це не перешкодило ходу справи у ВАКС, адже суд здійснював заочний розгляд. Проте такий підхід точно ускладнить виконання оголошеного Онищенку вироку в частині відбування призначеного покарання. Подібна ситуація склалася і з обвинуваченою Павленко, яка перебуває у розшуку з 5 червня 2017 року.

Для подолання такої перешкоди українська влада може піти двома шляхами:

• попросити Німеччину екстрадувати засудженого;
• попросити Німеччину виконати вирок на її території (у випадку відмови в екстрадиції).

Ще одна проблема, з якою може стикнутися влада, це конфіскація майна екснардепа, як в Україні, так і закордоном, оскільки немає гарантій того, що виконавчій службі вдасться розшукати все майно Онищенка в Україні, а іноземні держави-тримачі зі свого боку можуть відмовитися повернути його за вироком.

Суд уже неодноразово арештовував потенційно легалізовані від цих злочинів активи Онищенка, що знаходяться за кордоном. Зокрема тут можна згадати про арешт конюшень компанії Gut Einhaus Liegenschafts GmbH у Німеччині, які через компанії-посередники екснардеп ймовірно намагався приховати від правосуддя. Та це жодним чином не гарантує успішність їх повернення в Україну.

Подібні махінації з приховування провели і з €500 000, які у вересні 2019 року перерахували з рахунку Онищенка у російському Банку ВТБ до Естонії за купівлю-продаж коня Oak Groves Laith. Проте ні призначення коштів, ні їх походження не були відомі. Тому естонська фінрозвідка заморозила їх та передала дані українським правоохоронцям, які й ініціювали арешт. Згодом стало відомо, що компанія взагалі не була обізнана про можливе злочинне походження коштів, тому арешт, накладений з метою конфіскації, був безпідставним.

Попри це, варто розуміти, що вирок ще не набрав законної сили, і потенційний апеляційний розгляд може затягнутися також на тривалий час. Тож ми будемо дуже пильно відстежувати всі засідання Апеляційної палати ВАКС.

Печерський райсуд Києва не знайшов реального конфлікту інтересів у діях заступника керівника Офісу президента Ростислава Шурми і закрив справу, не зважаючи на наполягання Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК). Про це повідомляє «Главком» з посиланням на дані судового реєстру.

За даними протоколу НАЗК, який надійшов до суду, Шурмі інкримінувалося використання своїх владних повноважень в умовах реального конфлікту інтересів на користь рідного брата Олега Шурми.

Йдеться про діяльність у 2022 році Комітету з електроенергетики для обговорення проблемних питань у сфері енергетики України під головуваннями Ростислава Шурми. У ході засідань звучало питання про погашення заборгованості перед виробниками електроенергії за «зеленим тарифом».

Не секрет, що одним із гравців на цьому ринку є рідний брат заступника глави Офісу Олег Шурма. Він володіє низкою компаній: ТОВ «КД Енереджі 2», ТОВ «Відновнювальна енергія Запоріжжя», ТОВ «Фотон Енерджі», ТОВ «Солар парк девелопмент», ТОВ «Солен енерджі», ТОВ «Соларфілд-1», ТОВ «Ламбро»). Станом на липень 2022 року заборгованість державного підприємства «Гарантований покупець» перед компаніями Шурми сягала 253,7 млн грн.

Разом із тим на братові-підприємцю висить чимала заборгованість перед сім’єю заступника керівника Офісу президента. За даними е-декларації за 2023 рік, Ростислав Шурма зазначив позику брату Олегу на суму 165,73 млн грн. Дружина посадовця Юлія теж підтримала бізнесмена, задекларувавши 30,7 млн грн позики. Також із реєстру декларацій відомо, що протягом 2020-2023 років Олег Шурма повернув брату з Офісу президента 31,65 млн грн, а його дружині 20 млн грн, які він у них раніше позичив.

Отже, робить висновок НАЗК, приватний інтерес Ростислава Шурми полягав «у зацікавленості створення та участі в роботі майданчика для обговорення ситуації в енергетичній сфері, здійснення впливу на прийняття рішень відповідними державними органами… з метою створення умов для успішності бізнесу його брата, що повинно забезпечити повернення позичених коштів».

У суді Ростислав Шурма відкинув звинувачення НАЗК. Пояснив, що насправді не існувало жодного Комітету з електроенергетики. Це були зустрічі, на яких учасники обмінювалися думками задля вирішення гострих проблем в умовах воєнного стану. Ніхто не вів протоколів і нікому не давав доручень. Результати дискусій фіксувалися у виглядів нотаток, які розсилали для відома їх учасникам.

Що стосується питання ліквідації боргів за «зеленим тарифом», то, за словами Шурми, його цілеспрямовано ніколи не було у фокусі обговорень Комітету. Окрім того, жодного впливу на функціонування ринку «зеленої» енергетики не могло бути, оскільки повноважень щодо прийняття будь-яких рішень в цій сфері Комітет не мав. Відповідно, підсумував заступник Єрмака, не було жодного реального конфлікту інтересів, яке побачило НАЗК.

Захисник Ростислава Шурми просив суд закрити справу, оскільки немає складу адміністративних правопорушень. Він посилався на офіційні відповіді Міністерства енергетики, ДП «Гарантований покупець» і Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, які в один голос заявили: за результатами вказаних зустрічей не отримували вказівок від Офісу президента.

Окремо захисник переконував суд у тому, що в матеріалах справи відсутні які-небудь дані, які вказували б на причино-наслідковий зв’язок між професійною діяльність заступника керівника Офісу президента та розвитком бізнес інтересів його брата Олега Шурми або інших членів сім’ї та родини.

Суддя Світлана Шапутько занурилася у повноваження Ростислава Шурми, його електронні декларації, де відображено позики рідному брату та дослідила борги ДП «Гарантований покупець» перед компаніями Олега Шурми.

Отже, перший висновок судді: Ростислав Шурма знав про наявність у свого брата бізнесу у сфері альтернативної енергетики, здійснював інвестування у бізнес брата в сфері електроенергетики. Далі більше: «…сфера електроенергетики може виступати сферою зацікавленості Ростислава Шурми, оскільки в нього потенційно може бути наявний приватний інтерес, зумовлений особистими та сімейними стосунками з фізичною особою - його братом», сказано у постанові суду.

Потім суддя взялася з’ясовувати: чи була суперечність між приватним інтересом Ростислава Шурми та його службовими або представницькими повноваженнями? Зокрема, Феміда так і не спромоглася підтвердити вагу протоколів Комітету з електроенергетики, зокрема, це стосувалося безпосередньо реакцій державних органів. Проте суд чітко аргументував: законодавство України не передбачає правових наслідків за виконання/ невиконання приписів, прийнятих за результатами обговорень на Комітеті з електроенергетики, який очолював Шурма.

Також до уваги суддя Шапутько взяла пояснення голови правління ПрАТ «Національна енергетична компанія Укренерго», екскерівника ДП «Гарантований покупець» і член наглядової ради «Укренерго» усі троє заявили: відвідування Комітету з електроенергетики не було обов’язковим! Феміда зі свого боку зауважила, що протоколи засідань Комітету носили рекомендаційний характер.

Іще суд ознайомився з відповідями державних інституцій, про які згадував захисник Шурми. Зокрема, Міненерго стверджувало: наради за участю Ростислава Шурми не позиціонувались як засідання окремого «Комітету енергетики». Це був майданчик для обговорення проблемних питань роботи об’єктів електроенергетичного комплексу та функціонування ринку електричної енергії. Міністрество додало, що, згідно з Положенням про Офіс президента, затвердженого указом глави держави, Офіс має право скликати наради та залучати до участі у вивченні окремих питань працівників центральних та місцевих органів виконавчої влади.

Отож, суддя Світлана Шапутько дійшла висновків: «…матеріалами провадження не доводиться наявність у Ростислава Шурми повноважень на прийняття рішень, які були б обов`язковими до виконання або будь-яким чином могли вплинути на надання послуг ДП «Гарантований покупець» і ПАТ «НЕК Укренерго» щодо погашення заборгованості перед виробниками електроенергії за «зеленим тарифом». У тому числі, й перед товариствами, кінцевим бенефіціаром яких є рідний брат Олег Шурма». Відповідно, відсутній реальний конфлікт інтересів у діях заступника керівника Офісу президента, додала суддя.

Кілька слів про саму служительку Феміди, яка розглядала справу Шурми. За даними ЗМІ, Світлана Шапутько захистила дисертацію під керівництвом нинішнього заступника керівника Офісу президента Олега Татарова у травні 2018 року.

У 2021 році суддя Шапутько потрапила до бази правозахисної ініціативи «Правотворець», яка збирає переслідувачів за політичними мотивами. Її туди внесли через відмову у відводі своєї колеги, коли та розглядала арешт активіста Романа Ратушного після протестів на Банковій в лютому 2020-го. Жодних пояснень чи аргументів під розгляду відводу не навела; про сам розгляд не попередила адвокатів активіста.

Варто додати: у червні 2022 року під Ізюмом загинув голова громадської ініціативи «Захистимо Протасів Яр» і військовослужбовець Роман Ратушний. З першого дня повномасштабного російського вторгнення Роман брав участь у боях під Києвом, а потім вже з побратимами звільняли Тростянець.

Віталій Тараненко, «Главком»

4 квітня Комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики фіналізував урядовий законопроєкт «Про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності в Україні релігійних організацій» (8371). Документ тепер готовий до другого читання. Про це громадську ініціативу «Голка» проінформував голова комітету Микита Потураєв («Слуга народу»).

Законопроєкт дозволить блокувати діяльність організацій, які підпорядковані державі-агресору або поширюють ворожу пропаганду.

«Які б там не були заяви лобістів Московського патріархату, ніхто не зупинить ідею, час якої настав. У проєкті не йдеться про обмеження віросповідання чи демократичних стандартів. Коли лобісти Кремля заявляють про те, що через це Україна опиниться без міжнародної допомоги це блеф. Вони розуміють, що це їхній останній шанс захистити кремлівську агентуру. Наголошую, що мова не лише про Московський патріархат, а про будь-які організації, які підпорядковуються державі-агресору. Якщо у статуті релігійної громади немає і слова про зв’язок з Кремлем, але на службі здійснюється реальна підривна діяльність, громадяни можуть звернутися до Державної служби України з етнополітики та свободи совісті. Та виносить припис, і якщо така діяльність не припиняється протягом 30 днів Держслужба звертається до суду, щоб заборонити таку діяльність», наголошує Потураєв.

Відомо й те, що не вся фракція партії влади буде підтримувати цю ініціативу оскільки там є лобісти московського патріархату. Зокрема Євгеній Брагар, як стало відомо «Голці» із власних джерел у провладній фракції, називав законопроєкт «дискриминационным» і таким, що спричинить «возмущение мирового сообщества». Але, як твердять «слуги», віцеспікер Олександр Корнієнко вважає, що законопроєкт не треба відправляти на Венеційську комісію, бо з ЄС треба погоджувати лише ті закони, які можуть стосуватися спільного правового поля з ЄС.

Тут варто нагадати, що наприкінці минулого року з подачі нардепа Артема Культенка («Слуга народу»), який підтримує Московський патріархат, заступник голови провладної фракції Андрій Мотовиловець звернувся до спікера Руслана Стефанчука із вимогою відправити урядовий проєкт на рецензію у Венеційську комісію. Але згодом Мотовиловець відкликав свій підпис, зазначивши, що хотів би залишатися нейтральним.

З огляду на таку ситуацію у фракції «Слуга народу» і на результати голосування у першому читанні («за» урядовий проєкт було 267 голосів), для підтримки цієї ініціативи знову треба залучати інші фракції та групи.

Нардеп Микола Княжицький («Європейська Солідарність»), який входить до профільного комітету і є автором альтернативного проєкту «Про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій» (8221), раніше зазначав, що в урядовому законопроєкті вже врахували низку положень та його ініціативи і зараз каже, що фракція готова підтримати ініціативу Кабміну: «Ми ініціювали заборону діяльності Російської православної церкви в Україні. Ми багато працювали над цим законом. Очевидно, що вся фракція «Європейська Солідарність» буде підтримувати законопроєкт і сподівається на те, що він отримає підтримку також від інших фракцій, і стане справді ефективним механізмом захисту національної безпеки держави».

Фракція «Голос» також готова підтримувати невідкладно і голосувати «за». На цьому наголошує заступниця голови фракції Юлія Клименко, яка разом із Олександром Аліксійчуком («Слуга народу») збирала підписи під зверненням до Стефанчука, аби це питання винесли на розгляд Верховної Ради у першому читанні: «Будь-які сумніви щодо заборони російських «релігійних» організацій повинні зникнути після заяви з'їзду «Всесвітнього російського народного собору», що проводиться під егідою Російської православної церкви, про священну війну проти України і фактичну індульгенцію на вбивство українців. Ці організації повинні бути заборонені як найвища загроза національній безпеці Україні».

Очільник групи «Довіра» Олег Кулініч наголошує, що у другому читанні законопроєкт буде мати підтримку і з боку його соратників: «Це потрібно було робити вже давно, зважаючи на політичні зв'язки цієї структури з державою-агресором і її підривну діяльність в Україні. Водночас, мені здається, з боку української держави цей крок задля мінімізації впливу ворога на релігійне життя в Україні не повинен обмежуватися лише законом. Потрібно, по-перше, вести активну роботу з людьми, вірними УПЦ МП, особливо старшим поколінням, а, по-друге, з самими її священнослужителями. Бо далеко не всі вони мають якісь антидержавні наміри, і далеко не всі вони в захваті від дій і висловлювань їхнього релігійного центру в Москві. Між тим, саме вони мають доволі значний вплив на людей, і саме з їхньою думкою деякі громадяни рахуються. Ми очікуємо на те, що державна політика в цьому напрямі матиме значно ширше застосування, ніж норми конкретного законопроєкту. Цим треба займатися, і займатися системно».

Джерело у фракції «Слуга народу» стверджує, що в УПЦ МП наразі є помірковане крило священників, яке між собою обговорюють ідею створення нової церкви: «Можуть створити окрему церкву, не пов’язану канонічними зв’язками з Кирилом і РПЦ. Вони не хочуть, аби їх асоціювали з тими, хто справді є зрадниками України в середовищі УПЦ МП, і з тими, хто закутавшись в ряси, оголошує екзистенційну війну українському народу. Такі процеси цілком реальні».

Що стосується групи «За майбутнє», то її голова Тарас Батенко теж запевнив, що його депутати голосуватимуть «за».

У пресслужбі «Батьківщини» також кажуть, що підтримували проєкт у першому читанні і будуть підтримувати й в другому.

Найближчим часом на погоджувальній нараді лідери фракцій і груп формуватимуть порядок денний для сесії Верховної Ради і тут ключову роль відіграє голова фракції «Слуга народу» Давид Арахамія. Саме від нього залежить, чи потрапить це питання на розгляд тоді, коли у сесійній залі буде максимальна кількість депутатів. У першому читанні він законопроєкт підтримав і голосував «за».

У Службі безпеки України зазначають, що станом на березень місяць вже відкрито понад 80 кримінальних проваджень, які стосуються «священослужителів» Московського патріархату, оголошено 37 підозр і вже є 23 судові вироки. Понад 200 клірикам РПЦ заборонено в’їзд в Україну. Санкції запроваджені щодо 17 функціонерів УПЦ МП, 23 керівників РПЦ, у тому числі патріарха Кирила (Гундяєва) та митрополита псковського Тихона.

Ірина Федорів, голова громадської ініціативи «Голка»

Питання врегулювання множинного громадянства в Україні, на яке практично всі роки незалежності влада не звертала уваги, актуалізувалося напередодні повномасштабного російського вторгнення. Тільки за каденцію президента Володимира Зеленського було три-чотири підходи. Проблема справді важлива. За неофіційними даними (офіційної статистики, на жаль, і досі немає), близько 4 млн громадян України мали паспорти інших держав, з них половина паспорт країни-агресора Росії.

Тож, якщо до 24 лютого 2022 року це було питання легалізації ситуації для мільйонів українців із двома-трьома паспортами, то після це вже розв'язання проблеми національної безпеки та захисту державності України. Наявність громадянства кількох країн може використовуватися для різних цілей: полегшення пересувань світом, як «запасний аеродром» для вирішення бізнес-питань. Але може стати і капканом. Якщо це громадянство держави-терориста.

Українці, які мають російське громадянство, не всі поголовно колаборанти-зрадники або підступні шпигуни Кремля. Багато хто отримав російський паспорт 10-15-20 років тому. Для українців, які потрапили в російську окупацію, отримання паспорта з «двоголовою куркою», це дуже часто питання виживання на території ворога. Але, всіх, хто прийняв громадянство Росії, об'єднує одне наявність зв'язків з країною балалайок і матрьошок.

Кримінальна відповідальніть, має наставати не за наявність громадянства іншої держави, а за приховування цього факту

У когось там живуть родичі, у когось бізнес, у когось майно. І кремль знає, як використовувати ці «гачки» для тиску і шантажу для знищення української державності. По суті, будь-який українець із російським паспортом це заручник Путіна. І тому прямий обов'язок держави Україна їх звільнити і вивести із зони ризику.

Але одна справа, якщо така людина пересічний громадянин, і зовсім інша якщо вона військовий, суддя, чиновник, народний депутат або співробітник силових органів. Таких прикладів тільки останнім часом уже безліч і серед суддів, і серед силовиків, і серед народних депутатів. І наївно припускати, що всіх їх виявлено та знешкоджено. Ще у 2021 автор цього матеріалу написав запит до СБУ, щоб вони провели розслідування і надали інформацію, хто з народних депутатів має російські паспорти. І виявилося, що менш ніж за рік до повномасштабного вторгнення у СБУ не було такої інформації. А навесні 2022-го, вона раптом з'явилася одразу щодо кількох народних обранців.

Вирішення проблеми лежить на поверхні. Це законодавче врегулювання питання множинного громадянства і введення системи його декларування абсолютно всіма громадянами України, які мають додаткові паспорти. При цьому відповідальність, зокрема, кримінальна, має наставати не за наявність громадянства іншої держави, а за приховування цього факту.

Наступний крок тимчасове обмеження в правах громадян із паспортами держави-агресора. У даному випадку, Росії. Насамперед має бути запроваджено заборону для російських громадян на обіймання державних посад і обмеження їхніх виборчих прав, як у частині обрання депутатами, так і голосування на виборах. Не тому що вони лиходії, а щоб вибити з рук Путіна можливість використовувати дії таких громадян на шкоду Україні.

Задля їхньої ж власної безпеки, громадяни з паспортами Росії мають бути повністю ізольовані від впливу на державні процеси. Саме це питання має насамперед вирішити закон про множинне громадянство.

Обмеження (не такі жорсткі) мають торкнутися і носіїв громадянств будь-яких інших держав. Якщо громадянин України задекларував своє, наприклад, угорське громадянство і балотується до міськради Мукачева. А виборці розуміють, що вони обирають, зокрема, громадянина іншої держави, то це, можливо, доти, доки Угорщина не стане державою-агресором. А ось на участь таких громадян в обранні народними депутатами, обіймання ними посад у центральних органах виконавчої та судової влади, роботу в правоохоронних органах має бути накладено заборону. Це питання держбезпеки.

Громадяни з паспортами Росії мають бути повністю ізольовані від впливу на державні процеси

Саме цієї прозорості та відкритості процесів після врегулювання питання множинного громадянства і бояться деякі народні депутати та чиновники, розповідаючи про недоцільність чи неконституційність закону. Після набрання ним чинності, оприлюднення ними всіх своїх паспортів стане обов'язковим. Саме тому окремі нардепи й намагаються заблокувати цей процес, ініційований Зеленським. Бо щодо багатьох із них з'являться запитання, на які в них не буде відповідей. Особливо щодо уявних «патріотів», які люблять «армію, мову, віру», ховаючи в задній кишені набір паспортів іноземних держав на крайній випадок. Патріотами якої країни ви є, панове?

Поспішаю розчарувати всіх «любителів України» з іноземним паспортом. За моєю ініціативою ще у 2021-му, НАЗК було запроваджено окрему графу в деклараціях, яка передбачає, що всі декларанти мають зазначити реквізити своїх паспортів іноземних держав та посвідок на проживання. І якщо вони приховають свої неукраїнські паспорти, то це вже буде порушення антикорупційного законодавства з усією повнотою відповідальності. Тож, навіть якщо вони «зіб'ють», укотре, ухвалення законопроєкту про множинне громадянство, то відповідати перед державою і народом України за прихований «угорський паспорт» їм все одно доведеться. Усе таємне, рано чи пізно, стає явним.

Олег Дунда, народний депутат, для «Главкома»

В Україні може відбутись одна із ключових реформ в екологічній сфері, яка роками була на паузі, але у 2024-му нарешті зрушила з мертвої точки. Реформа екоконтролю є однією з умов вступу України до ЄС, відтак її пріоритетність і шанси на реалізацію досить високі. Водночас проєкт реформи критикує низка зацікавлених сторін через значне розширення повноважень екоінспекторів, що несе корупційні ризики та потенційні зловживання.

Чому Україні роками не вдавалось ухвалити важливу реформу у сфері екології, які проблеми були у розгляді ключового законопроєкту, що саме він передбачає та які є ризики в аналізі «Чесно».

Державна екологічна інспекція ключовий орган, який контролює виконання природоохоронного законодавства в Україні, стан довкілля та екобезпеки. Однак він досі працює за застарілою й неефективною системою та вважається одним із найбільш корумпованих у природоохоронній системі.

Саме цю проблему має вирішити довгоочікувана реформа, яку запускає законопроєкт №3091 «Про державний екологічний контроль». Вона роками була на паузі, однак у 2024 році нарешті зрушила з мертвої точки. Реформа також є однією з умов вступу України до ЄС.

Законопроєкт ухвалили у першому читанні більш як два роки тому, і автори обіцяли повний перезапуск Держекоінспекції. Та з кожним місяцем надії на реальну реформу танули. Нещодавно стало відомо, що наразі вся реформа може звестися лише до перейменування Держекоінспекції на Державну природоохоронну інспекцію. Крім того, ліквідація Інспекції призупинить фіксацію екологічних злочинів Росії, що вплине на стягнення репарацій.

Проте у грудні минулого року законопроєкт став ключовим питанням зустрічі представників міжнародних організацій (ОЕСР, ІМПЕЛ, ОБСЄ та ПРООН) із членами профільного екокомітету Верховної Ради. Тоді відбулося засідання робочої групи з імплементації в українське законодавство екологічних норм і рекомендацій ЄС.

Законопроєкт про реформу екоконтролю зареєстрували у Раді ще у лютому 2020 року. Його розробляв тодішній заступник голови екокомітету Олександр Маріковський, і у липні 2021 року Рада ухвалила його у повторному першому читанні за основу. Майже одноголосно документ підтримали нардепи від «Слуги народу» та «Голосу». Натомість представники забороненої проросійської фракції ОПЗЖ повним складом не зʼявилися на засідання. Також, за певними винятками, його не підтримали члени фракцій ЄС, «Батьківщини» та групи «Довіра».

А вже у жовтні 2021 року голова громадської ради при Міндовкіллі Світлана Берзіна заявила, що до документа внесли низку правок від експертів та громадськості. У лютому 2022 року команда тодішнього заступника міністра захисту довкілля Романа Шахматенка, який займався реформою Держекоінспекції, підготувала версію законопроєкту до другого читання. Однак через повномасштабне вторгнення Росії в Україну роботу поставили на паузу.

Законопроєкт №3091 передбачає старт наймасштабнішої реформи у сфері екологічного контролю, а саме ліквідацію Держекоінспекції та створення замість неї нової структури з більш широкими повноваженнями.

Станом на кінець березня на сайті Ради оновленого варіанту законопроєкту до другого читання не опубліковано. Однак версія, що пройшла перше читання, передбачає:

• штраф за недопуск екоінспектора до перевірок збільшать з нинішніх 760 грн до 1,8 млн грн для найбільших підприємств-забруднювачів та до 600 тис. грн для підприємств із незначним ступенем ризику для довкілля;
• базовий рівень зарплати інспекторів складатиме 13 134 грн (зараз 5 500 грн), що має знизити ризики хабарництва;
• проведення перевірок у будь-який час доби та у вихідні дні, якщо підприємство в цей час працює, навіть без участі керівників, якщо вони не з’явилися протягом чотирьох годин;
  екоінспектори зможуть перевіряти не тільки підприємства, але й органи державної та місцевої влади;
• екоінспектори матимуть нагрудні камери для відео- та аудіофіксації перевірки;
• інспектори отримають додаткові інструменти для контролю (зокрема можливість робити запити до підприємств);
• контрольні функції усіх державних природоохоронних органів будуть об’єднані в одному органі;
• врегулювання наявних колізій і правових невизначеностей у законодавстві, усунення прогалин щодо нарахування збитків.

Крім того, вводиться низка інших новацій, зокрема ризик-орієнтований принцип контролю та встановлення 4-ї категорії підприємств. Тривалість перевірок складатиме до п’яти днів для компаній із середнім та незначним ступенем ризику, а для підприємств зі значним ступенем ризику до 15 днів.

Законопроєкт потрапив під шквал критики після реєстрації, найбільше з боку представників промисловості та профільних асоціацій. Зокрема через значне розширення повноважень екоінспекторів, що потенційно містить корупційні ризики, а також створює тиск на бізнес і не сприяє покращенню стану довкілля.

Часто критику озвучували у ЗМІ у формі категоричних тверджень на кшталт «законопроєкт зупинить промисловість» чи «Міндовкілля створює монстра, який зможе без суду закрити будь-яке підприємство, навіть металургійний комбінат».

Зокрема, на думку Європейської бізнес асоціації, Держекоінспекція не повинна бути важелем тиску. Адже запропонована реформа дозволяє вказувати у наказі про перевірку лише адресу підприємств, тобто перевіряти всі компанії, що там розташовані. Крім того, законопроєкт не посилює боротьбу із браконьєрством, незаконними рубками та видобутком корисних копалин.

Натомість в Українській асоціації бізнесу і торгівлі заявили, що законопроєкт не відповідає базовому нормативному акту у сфері контролю господарської діяльності та грубо суперечить йому.

Проте головним опонентом законопроєкту від самого початку стала Професійна асоціація екологів України (ПАЕУ, пізніше Асоціація професіоналів довкілля PAEW).

За словами президентки PAEW Людмили Циганок, законопроєкт не відповідає задекларованим принципам зниження регуляторного тиску на бізнес та відкриває широке поле для корупції. Зокрема він передбачає зупинку роботи на три дні на час перевірки, хоча на деяких підприємствах процес безперервний і взаємопов’язаний з іншими.

У Професійній асоціації екологів зазначали, що законопроєкт монополізує контрольні функції в руках одного органу влади та наділяє його надто широкими правами на втручання у діяльність бізнесу. Організація також звинувачувала Міндовкілля у неспроможності виправити кризу екоконтролю та підозрювала, що міністерство лише імітує реформу. Це поглиблює проблему, а на попередні невдалі спроби реформ із 2018 року витратили близько 2 млрд грн із бюджету.

Також у Всеукраїнській асоціації органів місцевого самоврядування «Асоціація міст України» у 2021 році розкритикували законопроєкт за звуження повноважень громад та створення нових виконавчих органів.

В екоспільноті законопроєкт № 3091 підтримують лише деякі організації. Одна з них — «Екологія-Право-Людина», що брала участь у його розробці. Там наголошують на його євроінтеграційній цінності та потребі якнайшвидшого розгляду й ухвалення.

Голова цієї структури Олена Кравченко зазначила, що наразі Держекоінспекція не може запобігти нищенню природи. Реформа дозволить створити дієвий орган, що працюватиме на попередження забруднення, а не на покарання, та співпрацюватиме з громадами й бізнесом.

Також законопроєкт підтримують у ГО «Екодія», зокрема через можливість перевірки без директора та у будь-який час, що усуває можливість зриву перевірки.

«Цей законопроєкт гарний шлях і гарний крок. Але треба, щоб не було такого, що приходить корумпований інспектор, який не захищає права людей і в якого завдання не провести чесну або законну перевірку, а вимагати хабар, наприклад. Депутати мають зробити певні запобіжники у законі», зауважив колишній т.в.о. голови Держекоінспекції Єгор Фірсов.

На думку Фірсова, такими запобіжниками мають стати оновлення кадрового складу та встановлення гідних зарплат.

Також реформу екоконтролю до повномасштабної війни підтримували у Держекоінспекції, зокрема за колосальні штрафи за недопуск до перевірки. Проте у 2023 році її концепцію не підтримали за формальну ліквідацію Держекоінспекції, адже це потребуватиме:

• значного фінансування, що недоцільно під час війни;
• низки нових законів та актів, які ще не починали розробляти.

Також таке «переродження» призведе до затримки розрахунку екологічних збитків від війни та може ускладнити виплату репарацій.

У травні 2022 року автор законопроєкту Олександр Маріковський заявив, що Держекоінспекцію необхідно ліквідувати та передати деякі її функції в МВС, адже через війну реформа «не на часі». Однак ініціативу не підтримали.

Вже у жовтні 2022 року Маріковський покинув посаду в екокомітеті, а законопроєкт передали заступниці голови комітету Олені Криворучкіній. Згодом депутатка заявила, що «розганяти» Інспекцію категорично не можна, бо це єдиний орган, який зараз фіксує збитки довкілля від війни: «Розрахувати збитки ми можемо і потім, але ключове їх зафіксувати».

Повний перезапуск Держекоінспекції, за її словами, зупинить на певний час процес фіксації й зіграє на руку агресору, але не наблизить Україну до вимог екоконтролю ЄС. А той варіант законопроєкту, який пройшов перше читання, вже не відповідає українським реаліям через війну і його необхідно переробити.

Зокрема 27 березня на засіданні робочої групи з імплементації в українське законодавство екологічних норм ЄС її члени погодилися з необхідністю доопрацювати законопроєкт.

Голова екокомітету Олег Бондаренко також наголосив на нагальній потребі оновлення природоохоронного законодавства і створенні єдиного органу екоконтролю з максимальними повноваженнями. Адже відповідальність за порушення має бути такою, щоб наступне не відбулося, тобто щоб економічна вигода від порушення була меншою за розмір штрафу. Для цього потрібен рамковий закон.

Варто зазначити, що міністр захисту довкілля Руслан Стрілець заявив: реформа Держекоінспекції один із пріоритетів на 2024 рік. Крім того, у березні Держекоінспекція розробила проєкт розпорядження Кабінету міністрів щодо Стратегії реформування системи державного екоконтролю та плану її реалізації на 2024 2026 роки, яка має:

• створити умови для захисту довкілля та запобігати погіршенню його стану;
• забезпечити фіксацію та визначення екошкоди (зокрема внаслідок збройної агресії Росії) і притягнення за це до відповідальності.

Отже, вкрай важлива реформа екоконтролю нарешті зрушила з мертвої точки і повернулася до порядку денного парламенту. Її підтримують міжнародні експерти, за її реалізацією стежать європейські партнери. Однак чи міститиме нова версія законопроєкту компромісні положення без корупційних ризиків та інструментів тиску на бізнес, наразі невідомо.

Катерина Бєлоусова, рух «Чесно»

У Туреччині опозиційна партія вперше за 20 років перемогла на виборах. 31 березня Народно-республіканська партія Туреччини вперше обійшла правлячу партію президента Ердогана. Хоча багато аналітиків та політологів припускали, що це може статись, ніхто не очікував, що політичний ляпас чинній владі від пересічних громадян буде настільки голосним. І це відбулось лише через 9 місяців після того, як Ердоган отримав більшість під час останніх президентських перегонів у Туреччині.

Згідно із останніми результатами підрахунку бюлетенів (станом на 8.00 ранку опрацьовано 99% голосів виборців), за явки в 78,5% опозиційна Республіканська народна партія (CHP) набрала 37,7% голосів. Це найстаріша партія, що діє в Туреччині, вона дотримується кемалістського, лівоцентристського курсу.

У правлячої Партії справедливості та розвитку 35,5%. Опозиція здобула перемогу у найбільших містах, включаючи Анкару, Стамбул та Ізмір. Якщо подивитись на карту виборів, то більшість муніципалітетів у країні забарвилися в червоний колір CHP, помаранчевим партія президента Ердогана. Загалом, за даними агенції Anadolu, CHP перемогла у муніципалітетах 36 із 81 провінції Туреччини.

Опозиція має 15 із 30 мерів міст у статусі метрополій і 21 посаду мера регіональних центрів. Три міста-метрополії та сім центрів провінцій зайняла прокурдська партія Dem parti, переважно це регіони на південному сході Туреччини зі значною кількістю курдського населення.

Чинний мер Анкари Мансур Яваш, який балотувався від CHP, зумів утримати свою посаду. За підсумками підрахунку 99% бюлетенів, Яваш набрав 60,35% голосів, а кандидат від правлячої партії Тургут Алтинок 31,69%.

«Вони робили те саме на минулих виборах. Ті, хто нічого не навчився, ті, хто очорняв бездоганних патріотів, покладаючись на брудні політичні методи, вкотре програли перед вищою волею громадян Анкари, і продовжуватимуть програвати!», заявив мер Анкари, представник CHP Мансур Яваш.

У Стамбулі перемогу також здобув чинний мер міста та кандидат від НРП Екрем Імамоглу. Після підрахунку 99% бюлетенів політик набрав 51,09% голосів, а його опонент та колишній міністр довкілля та урбанізації Мурат Курум 39,59%.

У своїй промові Екрем Імамоглу сказав: «16 мільйонів стамбульців виграли. Вітаємо всіх! На цих виборах немає переможених. Ви це знаєте, чи не так? Там, де ми знаходимося, немає іншого шляху. Нехай це буде добре для Стамбула. Нехай буде добре всьому нашому народу. Ви, як Стамбул, сказали нам, що ера марнотратства закінчилася. Почалася ера економії та достатку», сказав він.

«У неділю турки покарали президента Тайїпа Ердогана та його партію на загальнонаціональних місцевих виборах, які підтвердили, що опозиція є політичною силою і зміцнили позиції мера Стамбула Екрема Імамоглу як головного майбутнього суперника президента», написало за результатами перегонів провідне видання Reuters.

Президенту Туреччини Реджепу Тайїпу Ердогану довелось визнати поразку правлячої Партії справедливості та розвитку на муніципальних виборах. «На жаль, після перемоги на виборах у травні 2023 року на муніципальних виборах через дев'ять місяців ми не змогли досягти бажаних результатів», прокоментував він. Політик наголосив, що його партія проаналізує підсумки виборів об'єктивно та самокритично. Він додав, що результати голосування демонструють упущення на місцях.

Глава держави зазначив, що народ на голосуванні передав владі своє послання, волю та попередження. Він пообіцяв врахувати волевиявлення турецьких громадян.

«Ми не ігноруватимемо рішення нашої нації, не будемо діяти проти її волі і не будемо ставити її під сумнів», сказав він. Президент заявив, що він і очолювана ним партія виправлять допущені помилки в найближчі чотири-п'ять років.

Ердоган повідомив, що поки триває термін його повноважень, влада зосередиться на актуальних проблемах Туреччини, вирішенні економічних проблем, відновленні постраждалих після землетрусу регіонів.

«Ми зробимо все необхідне, щоб максимально точно та об'єктивно проаналізувати ті послання, які нам дала нація на виборах. Ми ще раз даємо обіцянку нашому народу та всій Туреччині: ми працюватимемо, не покладаючи рук, не відпочиваючи, щоб підвищити добробут, зміцнити мир, безпеку та надії кожного з 85 мільйонів наших громадян», переконаний президент Туреччини.

Особливо ж неприємним для Ердогана став програш його партії у найбільшому місті Туреччини Стамбулі. Адже політична кар'єра самого президента країни Реджепа Тайїпа Ердогана розпочалася з обрання мером Стамбула у 1994 році. «Той, хто виграє Стамбул, виграє всю Туреччину», казав Ердоган у 2019 році. І схоже його політичний авторитет починає сипатись на очах у світу.

На Стамбул припадає 18% населення Туреччини та близько третини ВВП усієї країни. Бюджет Стамбула перевищує бюджети всіх інших населених пунктів 516 млрд турецьких лір (близько $16 млрд) проти 92 млрд у Анкари.

Спостерігачі пов'язують найбільшу за 20 років невдачу Ердогана та його партії на виборах із економічною ситуацією в країні. Минулого місяця інфляція в Туреччині досягла 70% і, як очікується, зростатиме й надалі. Опозиція також зіграла на незадоволенні громадян авторитарною політикою президента.

Як пише Anadolu, незважаючи на те, що муніципальні вибори в більшості країн рідко впливають на внутрішньополітичні процеси, «вихід битви за Анкару і особливо Стамбул матиме вирішальне значення для майбутньої усієї Туреччини».

Взагалі саме голосування розглядалося як барометр популярності 70-річного Ердогана, який сподівався повернути контроль над ключовими містами. А 53-річний Імамоглу, повторно перемігши у Стамбулі, вже заявив про себе як одну з головних дійових осіб президентських виборів 2028 року. На цих виборах Ердоган, згідно з Конституцією, вже не має права балотуватися. Проте експерти припускали, що у разі успіху його партії на нинішніх муніципальних виборах він може спробувати внести до Конституції зміни, щоб знову спробувати переобратися.

Повторна перемога на виборах мера значно підвищить шанси мера міста Стамбул та кандидат від НРП Екрема Імамоглу для участі в президентських перегонах через чотири роки, прогнозує Берк Есен з Університету Сабанджі: «На мою думку, Імамоглу є найкращим кандидатом від опозиції для перемоги над владним апаратом Ердогана».

За словами політолога, він має необхідні якості, щоб згуртувати навколо себе більшість. «Він може здобути голоси дуже різних груп населення. У нього є потенціал достукатися до консервативних, лівих, курдських і, навіть, проердоганівських виборців», вважає стамбульський політолог. За словами Есена, Імамоглу уже позиціонує себе як прямий конкурент Ердогана у своїй передвиборній кампанії: «Імамоглу використовує ці вибори, щоб безпосередньо атакувати Ердогана».

Teşekkürler İstanbul pic.twitter.com/9OhC8CYNzV

Говорять і про іншу можливу кандидатуру на пост президента Туреччини. Технічний директор і співвласник компанії з виробництва військових безпілотників Baykar Makina Сельчук Байрактар ​​став дуже популярним у країні, і на його користь також грає той факт, що він одружений з однією з дочок Ердогана.

Як пише The Wall Street Journal з посиланням на джерела, у турецьких владних колах все частіше почали говорити про пошуки можливого послідовника Ердогана, особливо коли той нещодавно відкрито заявив, що «це його останній президентський термін».

Плюс до всього, Сільчук Байрактар ​​разом зі своїм братом Халуком Байрактаром (який є другим власником компанії Baykar Makina та її генеральним директором) входять до найближчого кола радників Ердогана з міжнародних справ. «Я не займаюсь активною політикою, проте не виключаю, що можу балотуватися на пост президента Туреччини, якщо мене про це попросить мій тесть (Ердоган). Можливо, я погодився б», заявляв Сельчук Байрактар ​​виданню The Wall Street Journal минулої осені.

Нагадаємо, 31 березня у Туреччині відбулося голосування на місцевих виборах. У виборах змагалися кандидати від 34 політичних партій, по всій країні було відкрито понад 206 тис. виборчих дільниць.

Під час недільного голосування громадяни Туреччини обирали мерів та членів муніципальних рад на наступні пʼять років. За посади змагалися представники 34 політичних партій. Серед головних конкурентів були партія президента Реджепа Таїпа Ердогана «Партія справедливості і розвитку», головна опозиційна партія «Республіканська народна партія» (CHP), «Партія націоналістичного руху» (MHP), «Хороша партія» (IYI) та «Демократична народна партія».

В улюблених традиціях української влади, наприкінці тижня Офісі президент висипав низку кадрових указів. Цього разу було зроблено кілька показових перестановок на самій Банковій. У п’ятницю, 29 березня, президент звільнив заступників голови Офісу президента Андрія Смирнова та Олексія Дніпрова, призначивши замість них Олену Ковальську та Ірину Мудру. Наступного дня глава держави позбавився першого помічника Сергія Шефіра та низки своїх радників Олега Устенка, Сергія Трофімова і Михайла Радуцького. Раніше цього ж тижня було відправлено у відставку суворого секретаря РНБО Олексія Данилова, який слідом за ексголовнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним відправиться на дипломатичну роботу (за останніми даними, послом у Молдову).

Всі ці пертурбації представники президентської команди пояснюють просто: ми всі спостерігаємо чергове посиленням впливу головного президентського фаворита голови Офісу президента Андрія Єрмака. Так, місце Данилова посів колишній очільник Служби зовнішньої розвідки Олександр Литвиненко з ним у різні часи тісно співпрацював брат Андрія Єрмака Денис.

Нова заступниця голови Офісу Олена Ковальська до цього керувала Кабінетом керівника Офісу президента. Вона бере участь в робочій групі при президентові зі створення спеціального міжнародного трибуналу для Росії, якою керує Єрмак. До приходу на Банкову Ковальська, яка має освіту за спеціальністю «інженер-будівельник», працювала в рекламній та маркетинговій сфері, зокрема займалася оновленням бренду Ощадбанку.

Ірина Мудра перед призначенням з травня 2022 року працювала заступником одного з небагатьох ветеранів команди Зеленського міністра юстиції Дениса Малюськи. В уряді Мудра займалася питаннями майбутніх російських репарацій та підписувала від імені України Любляно-Гаазьку Конвенцію щодо міжнародного співробітництва в розслідуванні та притягненні до відповідальності за воєнні та інші міжнародні злочини. Також Мудра захищала державні інтереси України у спорах і розглядах справ за участю іноземних суб’єктів та України, які проходили в закордонних юрисдикційних органах. Нова заступниця голови Офісу входила свого часу до складу делегації для участі в переговорах з напрацювання та підготовки міжнародних домовленостей про гарантії безпеки для України, яку очолював Єрмак.

Вочевидь Мудра на Банковій перебере на себе частину функціоналу, яким займався Андрій Смирнов. Він опікувався в Офісі юридичними питаннями і був відповідальним за зв’язки з судовими і правоохоронними органами та хід правової реформи. Смирнов влився до президентської команди у вересні 2019 року, коли Офісом ще керував нині опальний «адвокат Коломойського» Андрій Богдан. Богдан не дуже добре розійшовся з Зеленським та Єрмаком, але Смирнов попри все лишився. Втім, його перебування на Банковій було не безхмарним: він часто заходив на галявину іншого заступника голови Офісу і негласного куратора правоохоронної системи країни Олега Татарова, який користується безмежною довірою Єрмака.

Конфлікти з Татаровим та насторожене ставлення з боку президента грали не на користь Смирнова. Але не лише це… Архітектор нової судової системи мав би насамперед бути поза підозрами сам, але ставав фігурантом неприємних історій. Так, галасу наробило розслідування щодо брата чиновника Ігоря Смирнова, який обріс купою елітною нерухомості, частину з якої він придбав за заниженими цінами. Заступник керівника Офісу президента вимушений був виправдовуватися тим, що його брат «доросла людина» і натякнув, що це розслідування є вигідним колишньому діячу епохи Януковича Андрію Портнову. Минулого року з’явилася інформація, що Національне антикорупційне бюро розслідує кримінальне провадження за фактом незаконного збагачення Андрія Смирнова. За інформацією джерел «Главкома», незадоволеним найближче президентське оточення було і просуванням справ щодо покарання агресора на міжнародному рівні. З урахуванням всіх цих факторів, сюрпризом для Смирнова президентський указ не став.

Але, скажімо, ще одного заступника Єрмака Ростислава Шурму переслідує ще більше публічних «зашкварів». У нього своя набагато каламутніша історія з братом і адмінпротокол НАЗК з цього приводу. Проте на днях суд виправдав Шурму у справі з конфліктом інтересів у випадку з бізнесом брата, і про його звільнення з Офісу президента досі не йдеться. Корені такого різного ставлення очевидні: Шурмі Єрмак довіряє явно більше, ніж Смирнову, який іноді дратував голову Офісу намаганнями вести самостійну гру. Проте розслаблятися тому ж Шурмі, враховуючи, як жваво на Банковій взялися за кадрові питання, не варто.

У своїй «прощальній записці» Смирнов написав, що для нього було великою честю працювати 4,5 роки з президентом Зеленським, і подякував за отриманий досвід.

З відходом Олексія Дніпрова ситуація дещо інша. Він не мав конфліктів в Офісі, попри те, що дістався команді Зеленського від попередників. З квітня 2016 року Дніпров очолював апарат на той час ще Адміністрації президента, виконував ці ж функції і за нової влади, доки в 2021-му його не зробили заступником керівника Офісу та головою Комісії з питань помилування. Кандидат юридичних наук Дніпров перебуває на державних посадах з 2005 року і зараз, за його визнанням, планує змінити сферу діяльності та перейти до освітньої сфери.

Прискорити звільнення Дніпрова могли вибори ректорів багатьох вишів, де певні впливові сили з Офісу намагаються протягнути своїх людей. Дніпров же допомагав втриматися ректору Київського національного університету Володимиру Бугрову та іншим «старим кадрам». Чим й викликав невдоволення.

За чутками, сам Дніпров після звільнення з Банкової планує стати ректором Київського національного університету будівництва і архітектури.

Звільнення ж першого помічника президента Сергія Шефіра видається продовженням лінії Зеленського на позбавлення від друзів зі «старого життя» та зачистка простору від альтернативних центрів впливу. На самому початку роботи в президентській команді основною задачею колишнього директора «Студії «Квартал-95» з його підприємницькою хваткою було налагодження зв’язків з бізнесом, якому Зеленський обіцяв нові правила гри.

Велика війна та великі втрати олігархів значною мірою знівелювали всі кулуарні зв’язки Шефіра. Ключові мільярдери та президент перейшли на контакти без посередників, тож і до того не надто публічний перший помічник зовсім зник з радарів. Причому в прямому сенсі. Злі язики дорікають Шефіру тим, що на початку повномасштабного вторгнення той просто залишив столицю. За однією з версій, саме через розуміння своїх непотрібності у цих умовах давній друг та бізнес-партнер президента сам попросився у відставку. Шефір, який, за чутками, курував на Банковій енергетичну та хімічну галузі, також фігурував у справі НАБУ щодо заволодіння 500 млн грн коштів Одеського припортового заводу та Об’єднаної гірничо-хімічної компанії, але поки ця справа на паузі.

З трьох радників, яких позбавився президент, відреагував на цей крок Михайло Радуцький. Голова парламентського комітету з питань здоров'я нації та медичної допомоги був лаконічним, зазначивши, що вважає за щастя працювати на будь-якій посаді в президентській команді.

На додачу, «аби ще раз не вставати», глава держави звільнив двох своїх уповноважених: з питань забезпечення прав захисників України Альону Вербицьку та з питань волонтерської діяльності Наталію Пушкарьову. На останню протягом довго часу скаржилися волонтерські організації та народні депутати, що вона більше часу проводить за кордоном, ніж в Україні.

Співрозмовники «Главкома» у монобільшості, яку зазвичай ставлять перед фактом щодо якихось кадрових змін, жартують: якщо перетрусити Кабмін Банкова не може через нестачу голосів для цього в Раді, їй залишається «відриватися» там, де можуть дотягнутися руки. Тож поки обіцяне Володимиром Зеленським «перезавантаження» обмежується лише президентською свитою.

Можливості для кадрових маневрів ще є: так, разом зі Смирновим та Дніпровим очікується переведення на іншу роботу (до МЗС) інших заступників керівника Офісу Андрія Сибіги та Ігоря Жовкви, які займаються на Банковій зовнішньополітичним треком. Цих рішень поки нема, але це не означає, що їх не станеться вже у найближчому майбутньому.

Павло Вуєць, «Главком»

20 березня 2024 року Київський окружний адміністративний суд по-тихому здихався справи з відомим токсичним позивачем. Перший заступник секретаря Ради нацбезпеки і оборони у 2015-2019 роках Олег Гладковський сам попросив Феміду залишити без розгляду свою заяву. Він понад рік судився із Західним регіональним управлінням Державної прикордонної служби через заборону виїзду з України. І раптово передумав відстоювати свої права.

Чому впливовий топпосадовець часів Порошенка передумав відстоювати свої права, можна лише здогадуватися. Найочевидніше припущення: він вирішив свою проблему іншими способами. Проте історія Гладковського це яскрава ілюстрація того, як чиновники та наближені до влади особи без проблем виїжджали з країни у той час, коли пересічні громадяни мали обмеження, накладені військовим станом.

За останні два роки «Главком» випустив серію публікацій про те, як спритники використовували за «лазівку» систему «Шлях». Вона дозволяє чоловікам призовного віку перетнути держкордон у волонтерських або гуманітарних цілях.

Але є одне «але»… Ще рік тому у парламенті визнали: майже 20 тис. чоловіків, які виїхали з України як волонтери і не повернулися. Щоправда, і ця статистика могла бути заниженою, оскільки владні інституції приховують повну інформацію. У цьому пересвідчилася і Тимчасова слідча комісія Верховної Ради, яка перевіряла використання за цільовим призначенням гуманітарної та іншої допомоги, і сам «Главком», надіславши запити до обласних військових адміністрацій.

«Ефективність роботи системи «Шлях» 50/50. Місяць волонтер сидить за кордоном, вирішує власні питання, у тому числі зі здоров’ям та відпочинком, а потім привозить невелику кількість гуманітарки», зазначив «Главкому» посадовець однієї з військових адміністрацій.

Саме так на початку вторгнення до касти «виїздних» потрапив і Олег Гладковський визначна фігура часів Порошенка, бізнес-партнер п’ятого президента і перший заступник секретаря Ради нацбезпеки і оборони у період його правління.

У липні 2022 року журналісти засікли Гладковського у Варшаві на виході з п’ятизіркового готелю Radisson. Підставою для виїздів чоловіка стала саме гуманітарна місія, написали ЗМІ з посиланням на свої джерела у Держприкордонслужбі.

Однак ближче до кінця літа 2022-го Олег Гладковський вочевидь побив горщики з впливовими людьми, котрі виписували йому «закордонні перепустки». Бо в кінці липня на початку серпня того ж року з ним трапилася халепа: прикордонники заборонили йому виїзд з України. Більше року колишній топчиновник доводив у суді свою правоту. І раптом, у березні 2024 року передумав і попросив Феміду залишити без розгляду свою ж позовну заяву.

«Главком» спробував у самого позивача напряму розпитати, чому він передумав відстоювати свої права. Помічниця Гладковського повідомила, що нині шеф не дає коментарів для ЗМІ. Вона також відмовилася розкривати місцеперебування Гладковського. Разом із тим, за даними джерел редакції, ще місяць тому Олег Гладковський перебував у Києві.

Адвокат фігуранта Василь Вітюк у розмові з «Главкомом» також зазначив, що не уповноважений давати жодних коментарів з цього приводу.

Тим часом у розпорядження редакції потрапили документи, які не лише підтверджують безперешкодні вояжі Гладковського у першій половині 2022 року і пояснюють підстави для таких поїздок, а й свідчать, що під час війни відомого діяча взагалі було визнано непридатним до військової служби. Таке рішення ухвалив Обухівський районний ТЦК Київської області.

30 травня 2022 року тодішній начальник Херсонської обласної військової адміністрації Геннадій Лагута (помер у вересні 2023 року від отруєння ліками «Главком») видав розпорядження про дозвіл на виїзд за межі України. У документі було вказано одне-єдине прізвище Олег Гладковський.

«З метою перевезення через державний кордон України медичних вантажів, вантажів гуманітарної допомоги автомобільними транспортними засобами для потреб Збройних Сил України та потреб гуманітарних штабів Херсонської області», так офіційно звучала підстава для виїзду з України колишнього топпосадовця.

Дозвіл діяв до 30 червня. Окремо Лагута розпорядився внести відомості про виїзд Гладковського до системи «Шлях».

За 12 днів до відставки начальник Херсонської обласної військової адміністрації видав Олегу Гладковському новий дозвіл на виїзд із України. Цього разу до 31 липня 2022 року.

Як з’ясував «Главком», за цим документом Гладковський й хотів виїхати 21 липня. Але на контрольно-пропускному пункті «Тиса» у Чопі його завернули прикордонники. І вилучили у експосадовця тимчасове посвідчення військовозобов’язаного та довідки військово-лікарської комісії. Тоді ж працівник прикордонної служби зауважив: документи Гладковського він передає працівнику Державного бюро розслідувань. Слідство навіть провело судово-технічну експертизу військового квитка та довідки військово-лікарської комісії, яку видано Гладковському, результати якої невідомі.

«Якраз звільнили Геннадія Лагуту (9 липня 2022 року «Главком»), і з Офісу президента поступив дзвінок: «Чого у вас Свинарчук катається?». Коли підняли розпорядження Лагути, підтвердилося: Гладковський-Свинарчук виїжджав за кордон через систему «Шлях», розповів «Главкому» співрозмовник у Херсонській обласній військовій адміністрації.

Після невдалої спроби покинути Україну Олег Гладковський не втратив надії і ризикнув ще раз. Але його спіткала чергова невдача. 9 серпня 2022 року начальник групи інспекторів прикордонного контролю старший лейтенант Іван Тисовський письмово відмовив Гладковському у перетині державного кордону.

Як з’ясувалося пізніше, ДБР також вилучило у Гладковського довідку військово-лікарської комісії Обухівського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, який визнав його непридатним до військової служби. Документ датується 3 серпням 2022 року. Крім цього, Гладковського виключено з військового обліку.

Як і Гладковський-старший, його син Ігор, також фігурант резонансної корупційної історії, і він також без проблем покинув країну. За даними ЗМІ, 2 червня 2022 року мало відбутися засідання у справі Ігоря Гладковського в Солом’янському районному суді Києва, але молодий чоловік не прибув на нього. Фігурант письмово сповістив Феміду про неможливість бути у столиці, оскільки перебуває за кордоном «у службовій необхідності».

28 червня того ж року Гладковський-молодший знову не з’явився до суду. У клопотанні він просив про проведення відеоконференції «у зв’язку із збройною агресією Російської Федерації проти України та воєнним станом».

Вже 31 жовтня 2023 року слідство оголосило Ігоря Гладковського у розшук, а кримінальна справа, де він є підозрюваним, розглядається без його участі.

Як стало відомо «Главкому», у січні 2024 року, коли суд заочно арештував Гладковського-молодшого, його захисник на засіданні повідомив: 16 березня 2022 року Ігор Гладковський виїхав з України. Наразі він перебуває на консульському обліку за кордоном. Водночас сторона захисту переконувала, що їхній клієнт готовий брати участь у слідчих діях у режимі відеоконференції. А далі проінформував: за час повномасштабного вторгнення Ігор Гладковський підтримав ЗСУ, передавши низку автівок, а також 10 млн грн, які він раніше вніс як заставу за свого батька.

За інформацією ЗМІ, Ігор Гладковський може мешкати у Марбельї (Іспанія). Як раніше з’ясували журналісти-розслідувачі, батько Ігоря Олег Гладковський мав віллу у цьому муніципалітеті.

Нагадаємо, в Україні Ігор Гладковський підозрюється у низці корупційних статей Кримінального кодексу. Зокрема, за епізодом частини 5 статті 191 Кримінального кодексу Гладковському-молодшому інкримінованому участь в організованій групі із залученням посадових осіб Міноборони, яка за 2015-2018 роки заволоділа коштами державного бюджету та державних підприємств орієнтовно у розмірі 250 млн грн.

Віталій Тараненко, «Главком»

Аудиторія першої десятки Telegram-каналів Дніпра на сьогодні майже два мільйони користувачів. Найбільш популярними темами в інформаційному просторі міста-мільйонника очікувано є війна та безпекова ситуація. Водночас Telegram-канали Дніпра пишуть і про місцевих політиків, трапляються навіть повідомлення-тандеми, коли в одному дописі йдеться відразу про кількох.

Найбільше з усіх посадовців Дніпра Telegram-канали згадують голову Дніпровської обласної військової адміністрації Сергія Лисака, міського голову Бориса Філатова та голову Дніпропетровської облради Миколу Лукашука (однак про останніх двох втричі менше).

Досить часто про посадовців пишуть навіть тоді, коли це не стосується їхніх прямих обов’язків, і це має вигляд звичайного політичного піару. У той же час лише Дніпровська міськрада за останній рік витратила на рекламу в інтернеті та соцмережах майже 40 млн грн.

Рух «Чесно» дослідив, як взаємодіють десять найпопулярніших Telegram-каналів Дніпра, як вони висвітлюють діяльність міського голови та місцевих політиків.

Деякі дописи у Telegram-каналах Дніпра публікують разом із логотипом Дніпровської міської ради. Не виключено, що адміни каналів використовують його на свій розсуд, або ж його можуть безкоштовно надавати у пресофісі міськради. Проте лише у січні 2024 року Департамент з питань місцевого самоврядування Дніпровської міськради замовив послуги з «поліпшення інформованості дніпрян» у Facebook та Telegram на суму 4,8 млн грн.

Примітно, що Олена Сергєєва, яка надавала послуги інформування Дніпровській міськраді, у 2020 році балотувалась на посаду міського голови Дніпра як самовисуванка. Крім того, за інформацією журналістів-розслідувачів, вона зареєструвалася як ФОП у вересні 2020 року, а з січня 2021 року вже отримала низку підрядів від Дніпровської міськради та Дніпропетровської облради на 11,29 млн грн.

Загалом за даними Prozorro бачимо, що сума на рекламу міськради в інтернеті та соцмережах із 1 січня 2023 року по 20 лютого 2024 року становить 39,5 млн грн. Послуга включає розміщення інформаційних повідомлень та роз’яснень про роботу органів місцевого самоврядування, анонсування програм заходів, у яких бере участь міська рада, її підрозділи тощо.

У закупівлях на замовлення реклами фігурує серед інших і ресурс «Дніпро оперативний», до якого належить Telegram-канал «Дніпро Оперативний». Вартість однієї публікації на сайті, згідно із документами, становить від 4900 до 5940 грн. Кількість дописів у договорах варіюється від 30 до 750. Зазвичай при замовленні реклами в онлайн-медіа публікація автоматично дублюється на сторінки у соцмережах, таким чином збільшуючи читацьку аудиторію. Стандартна ж вартість реклами на каналі «Дніпро Оперативний» становить 4000 гривень за вихід.

Зазначимо, що, згідно із законом «Про медіа», соціальна реклама повинна певним чином маркуватися на відміну від звичайних новин. Проте ні на сайті «Дніпро Оперативний», ні в будь-якому згаданому Telegram-каналі маркування про рекламний контент немає. Лише поодинокі випадки появи логотипу та підпису міської ради.

Зауважимо, що Telegram-канали наразі не підпадають під дію закону, однак публікації за кошти з місцевого бюджету мають бути відповідно позначені, адже йдеться про публічні фінанси.

На запит «Чесно» міськрада Дніпра надіслала лише акт наданих послуг, де вказана кількість публікацій у Telegram 60.

У детальному звіті міськрада відмовила, посилаючись на те, що інформація є конфіденційною і призначена для використання виключно сторонами договору.

Аудиторія найпопулярніших місцевих Telegram-каналів Дніпра на сьогодні становить майже два мільйони підписників. Найпопулярніший із них «ХДніпро ua» має майже півмільйонну аудиторію, далі йдуть «Дніпро Оперативний Війна» та «Труха Днепр», який є частиною найбільшої Telegram-мережі в Україні.

Найбільше з усіх місцевих політиків Telegram-канали згадують голову Дніпровської ОВА Сергія Лисака понад 1000 разів за останні пів року. Зазначимо, що Лисак у лютому 2023 року згідно з указом президента Володимира Зеленського змінив на цій посаді Валентина Різниченка.

Натомість мера міста Дніпра Бориса Філатова та голову Дніпропетровської обласної ради Миколу Лукашука найбільші Telegram-канали міста згадують втричі менше.

Наприклад, Сергія Лисака найчастіше згадують канали «Днепр Сейчас: новости» (37% усіх згадок на каналах), «Ху**ый Днепр | Дніпро» (34% згадок), «Труха Днепр» (11% згадок). Натомість на каналі «Дніпро Оперативний» найбільше згадок має мер міста Борис Філатов (51% згадок), а Микола Лукашук на каналі «Днепр Сейчас: новости» (87% згадок).

Дописи із посиланням на голову ОВА Лисака майже всі стосуються безпекової ситуації в регіоні та наслідків ракетних обстрілів. Публікації зі згадками Філатова й Лукашука охоплюють ширшу тематику і мають як позитивний, так і негативний контекст. Наприклад, канали «Дніпро Оперативний | Війна» і «Труха Днепр» якщо і згадують посадовців, то критично.

Загалом про мера Філатова за останні шість місяців у найбільш популярних місцевих Telegram-каналах згадали понад 330 разів. Примітно, що аудиторія каналів, які негативно відгукуються про міського голову Дніпра, удвічі більша (1,1 млн проти 500 тис.) за аудиторію каналів, що пишуть позитивно.

Так, наприклад, у негативному контексті про мера Дніпра писали шість із десяти найпопулярніших каналів, а саме: «Дніпро Оперативний | Війна», «Труха Днепр», «ХДніпро», «Доброго вечора, ми з Дніпра», «Ху**ый Днепр | Дніпро», «Реальный Днепр Новости».

Повідомлення, зокрема, стосувалися скандальних бюджетних закупівель, корупційних тем, стилю спілкування мера у соцмережах тощо. Майже всі топканали згадували мера, коли він фігурував у скандалах про його заочний арешт московським судом, викриття мером хабара від екснардепа Верховної Ради Максима Микитася на будівництві метро у Дніпрі та ін.

Крім того, восени 2023 року Філатов привернув увагу низки Telegram-каналів скандальними висловами про учасників акції «Гроші на ЗСУ». Місцеві Telegram-канали публікували емоційні коментарі містян під дописом у Facebook.

Також здебільшого негативний характер мають згадки про Бориса Філатова та Миколу Лукашука на каналі «Дніпро Оперативний Війна», зокрема в контексті марнотратства міськради на плитку або розбору декларації Миколи Лукашука.

Натомість у позитивному контексті про Філатова писали Telegram-канали «Дніпро Оперативний», «Днепр Сейчас: новости», «Реальный Днепр Новости». Наприклад, «Дніпро Оперативний» згадує міського голову ледь не щодня, а половина дописів не стосується безпосередньо ситуації в місті. Наприклад, канал цитує його особисті думки щодо політичних новин та висвітлює його «благодійну щедрість».

Також «Дніпро Оперативний Війна» та «Дніпро Оперативний» згадують Філатова як політичного блогера й мера, який активно допомагає армії.

Аналогічний контекст має очільник Дніпропетровської облради Микола Лукашук, якого часто згадує «Днепр Сейчас: новости». Канал публікує його відеозвернення, а також дописи про зустрічі з іноземними партнерами, привітання військових тощо. Крім того, канал цитував Лукашука в контексті спортивних перемог України на міжнародних змаганнях.

Цікаво, що в Telegram-каналі «Дніпро Оперативний» зустрічаються публікації-тандеми, де одночасно згадують Бориса Філатова та Сергія Лисака на спільних урочистостях. Наприклад, коли посадовці нагороджують рятувальників Дніпропетровщини, відкривають «Прозорий офіс» або вручають ключі від нових квартир військовим та їхнім родинам.

Один із ключових та постійних меседжів Telegram-каналів «Дніпро лідер з допомоги ЗСУ». На каналі «Дніпро Оперативний» публікації про підтримку містом ЗСУ є регулярними, і на нього ж припадає майже половина всіх згадок про мера Дніпра.

Крім того, у січні цього року на каналі була низка дописів про особисті зустрічі Бориса Філатова з військовими та передачу техніки на фронт, подяки від військових та вручення символічних подарунків. Наприклад, лише за два дні, 24-26 січня 2024 року, канал тричі написав про зустріч Філатова з відомими військовими та командиром підрозділу аеророзвідки ЗСУ Мадяром. Охоплення цих дописів сумарно сягнуло 155 тис. читачів.

Дописи про щоденне спілкування Філатова із силами протиповітряної оборони вийшли 6 січня 2024 року майже одночасно на трьох каналах: «Дніпро Оперативний», «Днепр Сейчас: новости» і «Доброго вечора, ми з Дніпра» із посиланням на мера.

Ці ж канали публікували різні рейтинги, де Дніпро лідер у наданні допомоги ЗСУ, зокрема від бізнес-видання Forbes та системи публічних закупівель Prozorro.

У темі допомоги військовим згадується і голова Дніпропетровської обласної ради Микола Лукашук. Канал «Днепр Сейчас: новости» публікував дописи з подякою від військовослужбовців ЗСУ та про передачу винищувачів Україні. Також добре згадували про Лукашука «Ху**ый Днепр | Дніпро» і «Реальный Днепр Новости».

Нагадаємо, раніше Рух «Чесно» дослідив, хто з народних депутатів неодноразово поширював дописи пропагандистських Telegram-каналів.

Ольга Орєхова, Рух «Чесно»

У вересні 2024 року відбудеться перший автоматичний обмін між Україною та іншими державами інформацією про фінансові рахунки за міжнародним стандартом звітності CRS (Common Reporting Standart). Країни обміняються даними за друге півріччя 2023 року це буде перший звітний період, а в подальшому звітним періодом вважатиметься попередній календарний рік. Обмін запроваджено після того, як у березні 2023 року парламент ухвалив відповідний закон №2970 про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів щодо імплементації міжнародного стандарту автоматичного обміну інформацією.

Україна долучилася до цього проєкту зі 110 іноземними податковими адміністраціями (всього очікується приєднання 120 країн). Стандарт CRS передбачає обмін даними про власників рахунків нерезидентів, які перебувають у відповідній підзвітній державі. Шлях до такого обміну відкрила багатостороння угода, до якої Україна в особі Державної податкової служби України (ДПС) приєдналася у серпні 2022 року відразу після того, як стала асоційованим членом ЄС. Відповідно до вищезгаданого закону, українські банки з 1 липня 2023 року почали збирати інформацію про своїх клієнтів-нерезидентів в стандарті CRS з метою інформування податкової, яка потім обміняється цими даними з іншими державами. За подібним алгоритмом відбувається збір інформації в інших країнах, де мають рахунки українські резиденти.

Запуск системи спрямований на посилення контролю за сплатою податків в Україні.

Запровадження міжнародного обміну насторожило багатьох українців, які тепер живуть за межами України. Хтось в іншій країні вже розпочав свій бізнес, відкрив рахунки у тамтешніх банках і навіть не підозрює, що податки таки потрібно платити й в Україні також. До 1 травня усім біженцям потрібно подати декларації про доходи у Державну податкову службу України, зокрема отримані й за кордоном. І що важливо, біженцям пенсійного віку також потрібно вчасно декларувати отриману закордоном соціальну допомогу, яка, до речі, не підлягає оподаткуванню, але за відмову від декларування доведеться сплатити штраф. Несвоєчасне подання декларації тягне за собою накладення штрафу в розмірі 340 грн.

Поки що не варто хвилюватися тим українцям, у кого у закордонних банках зберігається менше $250 тис. Якщо в Україну надійде інформація, що в одного громадянина України залишок коштів на усіх закордонних рахунках станом на 31 грудня 2023 року не перевищує $250 тис., ці кошти не будуть оподатковуватися! Це стосується лише фізичних осіб. Якщо ж на рахунку коштів більше, а інформація про це скоро надійде в Україну відповідно до правил міжнародного обміну, тоді очікуйте на «листи щастя» від податкової. Цілком очевидно, що запроваджена законом №2970 обмежувальна сума понад $250 тис. на руку «ухилянтам» від оподаткування, адже звільнена від оподаткування сума занадто велика для пересічного українця.

А от якщо соціальна служба Німеччини дізнається про наявність коштів у біженців в українських чи німецьких банках, у кращому випадку доведеться повернути весь обсяг виплаченої за два роки соціальної допомоги, а також повернути оплачену вартість житла та медичної страховки а це вже близько 20 тис. євро на одну людину. Не повернеш, загрожуватиме до п’яти років за німецькими законами.

Як тільки Україна у 2022 році долучилася до автоматичного обміну інформацією про рахунки, в інтернеті почали ширитися коментарі юристів, в яких вони попереджали біженців про можливу втрату соціальної допомоги, якщо вони не задекларували в іноземній державі свої рахунки в українських банках. До прикладу, якщо українська біженка у Німеччині задекларувала розмір своєї української пенсії, тоді від загального обсягу призначеної соціальної допомоги віднімуть еквівалент української пенсії в євро.

У кожного з біженців індивідуальна ситуація. Хтось сплачує комунальні послуги за житло в Україні з української картки, якщо ж українська пенсія піде на забезпечення проживання в Німеччині, тоді коштів на витрати в Україні не буде.

Дехто взагалі віддав свою пенсійну карту дітям в Україні, які після широкомасштабної війни стали безробітними. Тому багато хто з біженців дійсно не декларував розмір пенсії, пояснюючи тим, що не має доступу до грошей.

До відома: податкова служба на своєму сайті ще у грудні 2022 року попередила, що у 2024 році Німеччина отримає дані про банківські рахунки українців та баланс на них і прибуток за 2023 рік.

«Коли в JobCenter (державна структура, яка виплачує соціальну допомогу біженцям до пенсійного віку «Главком») побачать, що ви прохали та отримували фінансову допомогу, коли у вас були власні гроші, скоріш за все, вас змусить німецький JobCenter повернути виплати за цей період (щомісячні виплати, виплати на житло, комунальні послуги, медичну страховку тощо)», повідомили на сайті ДПСУ.

За роз’ясненнями з цього приводу «Главком» звернувся до Державної податкової служби там пообіцяли надати відповіді найближчим часом.

На прохання «Главкома» роз’яснити суть щорічного автоматичного обміну інформацією про фінансові рахунки за стандартом з CRS погодилася юристка практики супроводу бізнесу в Juscutum Світлана Сулковська.

З метою запуску міжнародного автоматичного обміну інформацією про фінансові рахунки за стандартом звітності CRS спеціально для Державної податкової служби (ДПС) було розроблене програмне забезпечення. Чи готове воно до впровадження?

У своєму звіті податкова зазначила, що у листопаді 2023 року ДПС було введено в постійну експлуатацію програмне забезпечення «Автоматичний обмін податковою інформацією» на підставі наказу ДПС від 23.11.2023 №979. Вказана підсистема забезпечує технічну спроможність приймати, зберігати та обмінюватися інформацією за стандартами CRS.

Чи внесені необхідні зміни до національного законодавства задля того, щоб уникнути подвійного оподаткування та узаконити право банків оприлюднювати рахунки своїх клієнтів. Чи впроваджені всі необхідні підзаконні акти?

Щодо уникнення подвійного оподаткування стандарт CRS навпаки покликаний зміцнити позиції уникнення подвійного оподаткування в поєднанні із застосуванням відповідних двосторонніх договорів між урядами держав про уникнення подвійного оподаткування. Така думка пояснюється тим, що стандарт звітності (CRS) допоможе підняти завісу прозорості щодо доходів громадян та сплати податків з таких доходів. Щодо банківської таємниці варто зазначити, що банки все ж не будуть саме «оприлюднювати» рахунки своїх клієнтів. Це буде взаємообмін інформацією між компетентними органами держав-учасниць. Такий взаємообмін можна трактувати як розкриття інформації на запит відповідних контролюючих / компетентних органів, що не порушує права власників рахунків та обов’язки банків (фінансових агентів). Також, стандарт звітності (CRS) закріплює положення гарантій конфіденційності. Крім того, якщо вже говорити про банківську таємницю, то українські банки не будуть поширювати інформацію про громадян України, а лише про нерезидентів.

Очікувана дата першого обміну з іншими країнами даними про рахунки фізичних осіб 30 вересня 2024 року. Чи готова Україна до того, щоб отримувати інформацію про підзвітні рахунки своїх резидентів за кордоном, а відповідні країни-учасниці міжнародного договору інформацію про рахунки своїх?

З огляду на те, що необхідне законодавство прийняте, програмне забезпечення введене в експлуатацію, вбачається, що усі готові. Наразі ще не зовсім визначеним є питання щодо країн, які будуть обмінюватись інформацією з Україною.

Відповідні юрисдикції мають подати до Секретаріату Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР координуючий орган для цілей Багатосторонньої угоди CRS) повідомлення про намір обмінюватись інформацією з Україною (з ДПС). На практиці вже стане видно, які ще питання потребуватимуть доопрацювання.

Уточніть, будь ласка, можливо, на першому етапі будуть оприлюднюватися рахунки з певними обмеженнями по сумі вкладу на банківському рахунку?

На першому етапі (обмін з іншими країнами до 30 вересня 2024 року) буде два обмеження щодо обміну інформацією про рахунки фізичних осіб. На цьому етапі буде передаватись інформація стосовно рахунків фізичних осіб, що:

1. Відкриті з 1 липня 2023 року (нові рахунки);
2. Відкриті станом на 30 червня 2023 року і сума коштів на рахунках становить понад $1 млн.

30 вересня 2025 року очікується обмін рахунками фізичних осіб з так званою «низькою вартістю» та рахунками організацій, якщо сума перевищила $250 тис. станом на 30 червня 2023 року. Чи дійсно резиденти України вже не зможуть приховати наявні кошти за кордоном?

Питання постає у тому, який саме статус матимуть фізичні особи у відповідному банку іноземної держави. Якщо фізична особа обліковується як резидент України, такий банк включить відомості про таку фізичну особу до свого звіту про підзвітні рахунки та направить компетентним органам України. Якщо ж особа отримала посвідку на постійне місце проживання в іноземній державі та змінила свій статус у банку з нерезидента на резидента іноземної держави, інформація по рахунках такої особи не має бути включена до звіту для обміну з Україною.

Як нині складається співпраця ДПС з комерційними банками, чи приховують вони інформацію про вклади своїх клієнтів?

Співпраця з ДПС завжди складається індивідуально. На даному етапі можна зазначити лише те, що стандартом звітності (CRS) визначено чіткий перелік інформації, що підлягає обміну (пункт 2 розділу 2). Зазначене положення містить перелік інформації, якою і так мають володіти банки, й не передбачає передання будь-яких додаткових документів. Банки будуть передавати ДПС зведену інформацію, а ДПС буде вже формувати звіти об’єднуючи інформацію отриману від усіх підзвітних фінансових установ в Україні.

Як будуть вирішуватися проблеми українців, які через війну виїхали з України, адже дехто з них уже знайшов роботу за кордоном чи розпочав там свій бізнес. Тому біженці відкрили рахунки в іноземних банках. З впровадженням автоматичного обміну ДПСУ матиме всі дані про кошти на рахунках українців за кордоном, з яких потрібно буде платити податки і в Україні. Але ж більшість людей не обізнана про запланований автоматичний обмін та вимоги про необхідність декларувати та платити податки ще й в Україні. Як підприємливим біженцям уникнути проблем?

Незнання своїх обов'язків, на жаль, не звільняє від відповідальності. Сподіваємось, що українці свідомі, та переїхавши, цікавляться правовими питаннями свого статусу. Важливо, щоб саме цей статус насправді відображав поточну ситуацію ми говоримо за податкове резидентство. Отже, якщо фізична особа переїхала в іншу країну і планує влаштовувати своє життя за кордоном, отримала роботу, сплачує податки за кордоном, тоді варто оформити усі необхідні документи, які це підтверджують.

До прикладу, оформити посвідку на постійне місце проживання, а також оновити свій статус в анкеті закордонної фінансової установи, в якій в особи відкрито банківський рахунок. Це допоможе не потрапити у звіти, які будуть направлятись в Україну. З нашого досвіду, отримавши дані про рахунки громадян України за кордоном, ДПС може почати звертати увагу на рахунки з високою вартістю. А далі фізична особа може отримати податкове повідомлення-рішення, яке може бути оскаржене в адміністративному або в судовому порядку. Дуже важливо зберігати усі документи, які підтверджують сплату податків на прибуток за кордоном. Штрафи за ухилення від сплати податків в Україні можуть становити від 5 до 25% від суми несплачених податків.

Чи отримає, до прикладу, Німеччина вже у вересні 2024 року дані про банківські рахунки всіх без винятку біженців з України, включно з пенсіонерами, зокрема баланс на них та прибуток протягом 2023-24 років?

На наш погляд, Німеччина та будь-яка інша країна може отримати дані про рахунки біженців з України лише в тому випадку, коли такі особи змінили громадянство або офіційне постійне місце проживання та актуалізували такі дані щодо себе у підзвітних фінансових установах України.

Період звітності про фінансові рахунки перенесено на 1 липня 2023 року. В які строки будуть здійснюватися всі перевірки?

На вебсайті ДПС розміщено загальновідомі строки.

З огляду на те, що в Україні продовжує діяти воєнний стан, можливо, строк запуску автоматичного обміну рахунками буде перенесено, адже це дозволено законом №2970?

Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо імплементації міжнародного стандарту автоматичного обміну інформацією про фінансові рахунки» передбачає вичерпний перелік обставин, на які впливає дія воєнного стану в Україні. На жаль, ми не вбачаємо, з огляду на це, ознак того, що строк запуску автоматичного обміну рахунками буде зсунутий. Крім того, з погляду держави, та ситуація, яка є зараз в Україні, навпаки може спричиняти додатковий інтерес ДПС для отримання інформації по рахунках громадян України за кордоном.

Наталка Прудка, «Главком»

Президент Володимир Зеленський звільнив секретаря Ради національної безпеки та оборони Олексія Данілова. На його місце глава держави призначив генерала Олександра Литвиненка, який раніше очолював Службу зовнішньої розвідки України. Замість нього тепер Службу очолить Олег Іващенко.

Власне, для Литвиненка робота у РНБО не буде чимось геть новим: з початку війни на Донбасі і по серпень 2019 року він вже працював заступником секретаря Ради.

Олександру Литвиненку 51 рік. Він має дві вищі освіти. Першу інженера-математика він здобув у Росії. У 1994 році закінчив у Москві Інститут криптографії, зв’язку і інформатики, який є структурним підрозділом Академії ФСБ Росії. Другу вищу юридичну здобув у Київському Національному університеті ім. Шевченка. Має докторський ступінь: у 2002 році Олександр Литвиненко захистив дисертацію, присвячену основам безпеки держави. У різні часи працював у СБУ, Національному інституті стратегічних досліджень (саме там він і захистив дисертацію). Впродовж кількох днів він навіть попрацював радником голови «Укроборонпрому»: з 27 березня до 4 квітня 2014 року.

Близькі до глави Офісу президента сайти ще у 2020 році писали про дружбу між Литвиненком та сім’єю Єрмака. Так, коли Литвиненко працював на посаді заступника секретаря РНБО, молодший брат Єрмака Денис числився у нього радником на громадських засадах. Після звільнення, у серпні 2019 року Литвиненко починає працювати в Національному інституті стратегічних досліджень. Вже у вересні туди влаштовується Денис Єрмак: спершу він працював провідним фахівцем, а потім, за словами Литвиненка, став його штатним радником. У пабліках циркулює інформація про те, що заміна Данилова, з яким у Єрмака були досить прохолодні стосунки, на «більш комфортного» Литвиненка, цілком вигідна саме Єрмаку.

В інтерв’ю «Суспільному» у 2020 році Литвиненко й сам розповідав, що знайомий з Денисом Єрмаком близько 20 років. «Знаю Дениса з початку 2000-х років. До речі, до цього літа (2020 року «Главком») його брата Андрія Єрмака я не знав. Денис був у мене позаштатним радником в РНБО у 2015-2019-му. Воював в АТО, знав ситуацію на землі. Отримав контузію. Хворів», казав Литвиненко. За його словами, рішення про прийом Дениса на роботу в Інститут він ухвалив самостійно Андрій його про те не просив.

«Працював в Інституті з кінця вересня (2020 року). В адміністративно-господарчому відділі, потім з середини січня (2021 року) радником. 2 квітня звільнився за власним бажанням. Чим займався на посаді радника? Різноманітних ідей у нього завжди було багато, як і розмов…», пояснював Литвиненко.

22 листопада 2023 року Литвиненко опублікував колонку на «Інтерфаксі-Україна», де, зокрема зазначив:

• «…Кремль пройшов точку неповернення у відносинах з Заходом. Вороття немає, Путін може лише тріумфально перемогти, або нищівно програти. Він переконаний, що повернути Україну та решту «історичних російських земель» й відновити імперію можна лише у межах глобального перерозподілу світу. Такий перерозподіл може тривати 10-15 років, супроводжуватись конфліктами різного масштабу і інтенсивності, можливо із використанням ядерної зброї».
• Сталінські традиції антисемітизму у Кремлі розглядають як інструмент у налагодженні відносин з пропалестинським табором.
• Путін поставив перед собою чотири завдання:

1. забезпечити внутрішню стабільність у РФ, мобілізувати населення і економіку, збільшити виробництво озброєння та військової техніки.
2. сформувати альтернативну Заходу коаліцію держав, «коаліції більшості». Цей формат «Глобального Півдня+» має просувати альтернативні Заходу моделі (політичні, економічні, фінансові, гуманітарні, ціннісні тощо).
3. підготовка до майбутньої агресії проти інших країн: Молдова і країни Балтії: Литва, Латвія, Естонія: вся західна частина колишнього СРСР.
4. роздмухування конфліктів на Близькому Сході, в Африці і на Балканах.

У колонці для видання The Economist 19 січня 2024 року Литвиненко зазначав:

• «Путін сподівається, що перемога над Україною допоможе йому відновити контроль над колишніми радянськими республіками на принципах російського імперіалізму, які передували комуністичній епосі та існували після неї. Кремль розуміє, що якщо Україна впаде, йому буде легше повернути собі інші колишні радянські республіки. Якщо ж Україна вистоїть, то це лише питання часу, коли Росія втратить вплив на Південний Кавказ і Центральну Азію».
  
  
• «Нападаючи на Україну, Росія вважає, що водночас воює із Заходом. Путін сподівається на ефект доміно. Він вважає, що якщо Захід, і, перш за все, Сполучені Штати, зазнає нищівної поразки в Україні другого такого приниження всього за кілька років після безладного виходу з Афганістану він швидко втратить глобальний вплив».
  
  
• «За останні два роки Москва створила коаліцію, до якої входять Північна Корея та Іран, а також низка менш активних учасників з глобального півдня, які сподіваються отримати вигоду від зростання геополітичної напруженості... Її мета дестабілізувати світовий порядок».
  
  
• «Сьогодні Україна здатна відбити російську агресію за умови адекватної військової та економічної підтримки Заходу. Останнім прикладом такого підходу є підписання Угоди про співробітництво у сфері безпеки між Україною та Великою Британією 12 січня… Це перша у своєму роді угода, яка зачіпає серцевину колишньої Російської імперії; пан Путін вважає Україну невід'ємною частиною «історичної» Росії. Це перша угода між Україною та великою державою, яка закріплює нову геополітичну реальність в юридичній угоді».

Місяць тому під час Форуму «Україна. Рік 2024»: Досягнення українських цілей у війні. Гарантії безпеки для України» Литвиненко казав:

• «Один із основних сучасних наративів росіян підрив легітимності нашої влади. Але, коли вони зазіхають на нашу легітимність, я б порадив подивитися, що відбувається у самій РФ. Репресіями вони після 24.02 фактично перетворили політичний ландшафт Росії на середньоруську рівнину, нічого над неї не виділяється. Масштаб цих репресій вже давно не поступається не тільки брежнєвським, а хрущовським часам. А за розмірами строків ув’язнення, які надаються, вже давно дійшов до сталінських часів».
• «У самій РФ, попри те, що там все мовчить, попри крихку стабільність, ситуація не настільки позитивна, як вони вдають. Гіперцентралізація призводить до затримки прийняття рішень».

Військовий Микола Мельник закцентував на тому, що Литвиненко здобував освіту в Академії ФСБ РФ.

«Нарешті на посаді Секретаря РНБО людина, яка точно знає, як думає ворог».

Професор київської школи економіки Дмитро Яровий радить не надто концентруватися на тому, що першу вищу освіту Литвиненко здобував в Академії ФСБ.

«Тим, хто буде носитися з бризками пролетарського гніву з освітою Литвиненка, я щиро раджу почитати ще щось, крім Вікіпедії... А деяким особливим патріотам хочу порадити подивитися, де він працював за пʼятого президента. І якщо вже тоді ніхто не розгледів хитрого замаскованого ворога, то чи варто вам його шукати зараз?».

Волонтер Дмитро Земляний нагадав, що у 2019 році президент Володимир Зеленський звільнив Литвиненка із посади заступника голови РНБО: «5 років і війна знадобилась, щоб зрозуміти що професіоналів треба повертати. 5 втрачених років ціна лише тільки цієї кадрової помилки».

Політологиня Олеся Яхно назвала призначення Литвиненка «більш ніж адекватним».

У коментарях «Главкому» двоє людей, яким доводилося перетинатися із Литвиненком по роботі чи під час навчання відгукалися про нього дуже схвально.

За словами Артема Біденка, експерта з маркетингових і політичних комунікацій, політолога, колишнього державного секретаря Міністерства культури та інформаційної політики, Литвиненко у 2000-х був його науковим керівником, коли пан Артем писав дисертацію про роль РНБО у процесі ухвалення політичних рішень.

«Я з ним досить довго працював, бо він вчив мене як вчитель. Ну а потім він пішов своїм шляхом, я своїм», пояснює Біденко.

«Я вважаю його одним з найкращих аналітиків військових та ведення інформаційних війн, дуже відкритого до якихось новацій. Він добре працює з персоналом, при цьому без корони. Тому вважаю це хорошою історією, тому що у мене, наприклад, до РНБО за останні кілька років були запитання», каже Біденко.

Експерт назвав Олександра Литвиненка «людиною рівня Горбуліна».

«Він справді дуже глибоко аналізує, він гнучкий, відкритий. Я думаю, що для нього ця посада це можливість розкрити свій потенціал. Тим більше, він працював заступником секретаря РНБО свого часу, для нього це не нова сфера», підкреслює Біденко.

Микола Бєлєсков, старший аналітик Благодійного фонду «Повернись Живим» та аналітик Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД) свого часу працював разом із Литвиненком, знає його особисто.

«Олександр Литвиненко є одним із небагатьох у нас, кого можна сміливо назвати стратегічним мислителем (strategic thinker). Людина із потужним практичним досвідом і якісним академічним бекграундом. Чітко розуміє наші національні інтереси і те, чим керується наш ворог і наші партнери у своїй політиці. Завжди чітко розумів виклики і загрози, які стоять перед нами в сфері нацбезпеки і оборони. Певен, він відразу включиться в активну роботу як секретар РНБОУ і буде докладати зусиль для якісної міжвідомчої координації, яка дуже потрібна в умовах триваючої агресії Московії», вважає Бєлєсков.

Наталія Сокирчук, «Главком»

Через руйнування пам'ятки національного значення келій Братського монастиря Києво-Могилянської академії прокуратура відкрила кримінальне провадження.

Про це раніше повідомляв помічник депутатки Київради Ксенії Семенової від партії «Слуга народу» Дмитро Перов.

Перов звернувся до нардепа Олени Шуляк (голова партії «Слуга народу»), яка у свою чергу звернулася до Мінрегіону та Державної інспекції архітектури та містобудування (далі Держінспекція), аби ті перевірили, що ж відбувається.

Зі свого боку Києво-Могилянська академія заявляє про політичний тиск і наголошує, що фіксує рейдерські наміри стосовно землі поблизу келій. Очільник вишу Сергій Квіт також зазначає, що голова партії влади участю у цій історії намагається відбілитися після просування скандальної містобудівної реформи, яка не передбачала належного захисту культурної спадщини.

Громадська ініціатива «Голка» вивчила документи і з’ясувала, хто і як порушує закон.

Ось фото Дмитра Перова зроблене восени 2023 року.

З нього й постає питання: чи дійсно Могилянка проводить реконструкцію (а не реставрацію), порушуючи проєкт, бо реконструкція дозволяє значно серйозніші зміни.

Термін «реставрація» має відмінне значення в містобудівному та пам’яткоохоронному законодавствах. Між собою плутанину термінів узгоджують державно-будівельні норми, встановлюючи що вид будівництва «реставрація» це шість (!) видів робіт: консервація, реставрація, реабілітація, музеєфікація, ремонт та пристосування.

І плутаниною у термінах користуються ті, хто хоче показати суспільству, що те, що робить Могилянка, це нібито не реставрація.

Стіни келій, які є на фото, це все, що було до початку реставрації неаварійним і збереглося до сьогодні від оригінальної 200-річної пам’ятки, тобто лише їх і можна було врятувати. Решта елементів, про які пишуть у ЗМІ, це ті, якими пам’ятку спаплюжили в радянські часи.

Демонтовані зараз вікна, дах, внутрішні перегородки, частина перекриття між поверхами та крокв були радянськими, а не автентичними.

Інша частина дерев’яного перекриття ще у 2012 році була визнана аварійною і їх заміна передбачалась погодженим Мінкультури реставраційним завданням.

Держінспекція архітектури та містобудування (далі Держінспекція) видала торік Могилянці дозвіл на «реставрацію з пристосуванням». Ось експертний звіт, який це підтверджує.

Пристосування передбачає створення умов для сучасного використання об'єкта культурної спадщини без зміни притаманних йому властивостей, які є предметом охорони об'єкта культурної спадщини, в тому числі реставрація елементів, які становлять історико-культурну цінність. Пристосування не передбачає повне відновлення втрачених елементів, щоб будівля до останнього цвяха мала такий же вигляд, як це було в давнину. При пристосуванні відбувається реставрація вцілілих цінних елементів, а неавтентичні чи аварійні елементи можна замінювати таким чином, щоб будівля могла далі безпечно і зручно використовуватися.

Тому звинувачення Могилянки у незаконності використання сталевих балок і бетону для заміни аварійного дерев’яного перекриття та крокв маніпуляція.

Венеціанська хартія, прийнята ООН ще 1964 року, передбачає, що нові елементи мають гармонійно вписуватися у загальну форму пам'ятки і відрізнятися від автентичних фрагментів, щоб запобігти фальсифікації пам'ятки як документа історії та твору мистецтва. А у тих випадках, коли застосування традиційної техніки виявиться непридатним, дозволяє зміцнення нерухомої історичної пам'ятки за допомогою сучасної техніки консервації та будівництва, ефективність якої доведена науковими даними й гарантована практичним досвідом.

Тобто громадськість у цій інформаційній війні проти Могилянки стала жертвою підміни понять з терміном «реставрація».

Хедлайнером інформаційної кампанії проти Могилянки є помічник депутатки Київради «Слуги народу» Перов. Він магістр права. Торік Віталій Кличко обіцяв призначити його на посаду першого заступника директора Департаменту охорони культурної спадщини КМДА.

Людина з такою профільною підготовкою має володіти професійною термінологією. Але при цьому протягом чотирьох місяців доводить: те, що відбувається у келіях не реставрація, а реконструкція.

«Якщо у нас є деревʼяні сходи, вони мають лишитися дерев’яними. Якщо в будівлі кам’яні підмурки вони мають бути камʼяними. Це знаходить свою деталізацію в державних будівельних нормах ДБН В.3.2-1-2004, де встановлюються такі головні принципи реставрації пам'ятки: найменше втручання та зміни, забезпечення максимального збереження автентичності памʼятки», пояснює свою позицію Перов.

Тут варто додати, що державна будівельна норма, на яку посилається Перов втратила свою дію. І ось тому доказ. Наказ про скасування норми, на яку посилається Перов, Мінрегіон видав… вісім років тому.

На початку березня Мінінфраструктури заявило про позапланову перевірку, яку, начебто, призначили «за зверненням громадських активістів».

Вже на наступний день, 5 березня, Могилянка заявила про її незаконність. Далі Мінінфраструктури публічно звинуватило Могилянку у незаконній відмові надати необхідні документи, а також відмові допуску інспекторів до здійснення перевірки. А кілька днів тому Міністерство звинуватило Академію у порушеннях законодавства при проведенні перевірки.

На відміну від Мінінфраструктури та Держінспекції, Могилянка публічно виклала документи, на яких базується її позиція. Що вони доводять?

Всередині грудня, до народної депутатки Шуляк, надійшло звернення Перова. Він підписався як голова ГО «Спадщина».

У своєму зверненні він просить нардепа направити звернення з метою проведення перевірки. Але насправді ГО «Спадщина» зареєстрована на Полтавщині, її очолює… Ірина Троцько.

Перов не має до цієї організації жодного відношення. А «Спадщина Київ», яку нині очолює Перов, зареєстрували більше ніж через місяць після того, як він написав звернення на Шуляк.

Громадська ініціатива «Голка» звернулася до Перова, аби з’ясувати, чому він підписався як голова ГО «Спадщина», хоча не має відношення до цієї організації. На це питання він відповів так: «Ми з друзями створили ініціативу «Спадщина», спрямовану на прикладну роботу зі збереження та захисту історичної забудови. Питання з юридичною формалізацією гостро не стояли, тож ми не вчиняли якихось реєстраційних процедур, що, однак не є порушенням Закону. Згідно ст. 11 Конвенції з прав людини всім гарантується право вільних зібрань та свобода обʼєднання. Що згідно з практикою ЄСПЛ не може бути обмежена реєстраційною або іншою формальною процедурою. Для мене головне те, що ми робимо, а не якісь формальні умови-вимоги. На жаль, саме ім’я «Спадщина» було зайняте, тож ми додали «Київ». Але ми не реєстрували «схоже (за назвою прим. авт.) громадське об’єднання». Ми вирішили формалізувати об’єднання, бо це умова більшості грантодавців».

Це дуже значимий факт, адже за законом «Про регулювання містобудівної діяльності» (ст. 41) перевірки призначають за зверненням фізособи чи юрособи, а звернення Перова де-факто «анонімка».

Депутатка Шуляк направляє в Мінінфраструктури та Держінспекцію депутатське звернення 21 грудня з проханням провести перевірки з посиланням на «Спадщину». Примітно, що саме в цей день у Могилянці відбувся захід, на якому до розгляду проєкту реставрації келій залучили експертів. На заході була також і народна депутатка Анна Бондар («Слуга народу»), яка очолює робочу групу, що напрацьовує містобудівний кодекс альтернативу проваленій містобудівній «реформі» Шуляк (5655).

Заступниця голови Архітектурної палати Національної спілки Архітекторів Анна Кирій, яка була на цьому заході, наголошує: «Дивно, що звернення пані Шуляк зʼявилося саме, коли був цей захід. Там всім відкрито показали документи, і з ними все гаразд. Чомусь нема такого ентузіазму Держінспекції та Міністерства з перевірками справді скандальних забудов. А для Могилянки влаштували ціле шоу з дронами і дискредитаційною кампанією у ЗМІ. Хоча можна було просто перевірити документи. Могилянка все виклала в публічний доступ. Цікаво спостерігати, хто з можновладців завжди воював з Могилянкою, чиє студентство було в авангарді всіх Майданів. За Януковича це був міністр освіти, «регіонал» Дмитро Табачник, далі плагіатор Шкарлет. Схоже, тепер хтось вирішив поповнити ці лави. Воювати з 400-літньою Могилянкою це як стріляти собі в ногу. Віцепрем’єр та голова партії влади у ситуації з келіями діють ще й в дуже непрофесійний спосіб. Що ж, Могилянка завжди перемагала. Так буде і зараз. А от де тепер шкарлети з табачниками?»

Очільник Києво-Могилянської академії Сергій Квіт зауважує, що всі, хто бачили документи, розуміють, що у вишу тут все гаразд: «Тоді постає питання: а в чому ж причини такої нетипової уваги з боку влади. На нашу думку, ті, хто лобіював скандальну містобудівну «реформу» 5655, яка не передбачала належного захисту культурної спадщини, вирішили в інформаційному полі відбілитися і показати суспільству, що вони таки за цю спадщину нібито горою. І тут дуже важливо зафіксувати ще одну деталь: коли голова партії влади написала свій запит. Торік 21 грудня. Саме в цей день у Києво-Могилянській Академії ми відкрито надали документи. І з-поміж експертів були й ті, хто працює над альтернативою 5655 Містобудівним кодексом. За тиждень до цього в уряді Мінрегіон не зміг протягнути постанову-клон містобудівної «реформи», яку розкритикував Європарламент, Єврокомісія і нещодавно Chatham House. Але відбілюватися політикам за рахунок репутації Могилянки ніхто не дасть.»

Після цього заходу Шуляк направляє ще одне звернення до Держінспекції і знову з посиланням на Перова як очільника громадської організації.

Депутатське звернення має окремий статус і не може бути розцінене як звернення фізособи чи юрособи і тому не може бути підставою для перевірки.

Для призначення позапланової перевірки, звернення має розглянути спеціальна комісія в Держінспекції. І розгляд має відбуватися обов'язково в присутності заявника. У разі повторної неявки заявника, його звернення мають залишити без розгляду (п. 7-1, постанова Кабміну № 553).

Перов двічі не з'явився на засідання комісії, тому його звернення офіційно було залишено без розгляду. До речі, навіть у разі явки Перова на засідання, його заявку не змогли би розглянути, бо він не уповноважений представляти ГО «Спадщина».

На цьому історія мала би завершитися, адже Держінспекція, за законом, не мала права призначити перевірку.

Але замість надсилання Перову відповіді про те, що його звернення залишиться без розгляду, Держінспекція 25 січня направляє звернення в Мінінфраструктури з проханням погодити позапланову перевірку на підставі звернення… Перова.

Мінінфраструктури, відповідно до іншої постанови Кабміну (від 13.03.2022 № 303), якраз і має контролювати, щоб бодай під час воєнного стану не було необґрунтованих перевірок і зайвого тиску на замовників будівництва. Але замість виконання своїх обов’язків, віцепрем’єр і очільник Мінрегіону Олександр Кубраков видає наказ з погодженням проведення завідомо незаконної позапланової перевірки. Слід додати, що Мінінфраструктури тут додатково порушує свій власний порядок надання таких погоджень і не оприлюднює наказ на своєму сайті.

Ну а далі голова Держінспекції Олександр Новицький видає наказ вже про призначення самої перевірки, посилаючись на звернення ГО «Спадщина», яке переслала Шуляк, та наказ Мінінфраструктури про погодження проведення перевірки.

Дізнавшись про це, Могилянка наприкінці лютого направляє звернення Кубракову з обґрунтованим описом порушень законодавства і проханням відмінити незаконне погодження. Таке ж звернення направили 1 березня і Новицькому.

Оскільки всіх поінформували завчасно, то Могилянка скористалася своїм правом не допустити інспекторів для здійснення незаконної перевірки. Але замість виправлення порушень, перевірку починають, наперед знаючи результат. При цьому, її супроводжують активною інформаційною компанією.

Якби звинувачення були правдивими, то були би виявлені порушення при видачі дозволу. Але законність видачі дозволу не перевіряють.

Якщо перевірка будівництва, це державний архбудконтроль, то перевірка законності дій чиновників при видачі дозволу це державний архбуднагляд. Здійснює цей нагляд Держінспекція.

Для призначення такої перевірки існує окремий порядок, затверджений Кабміном. Мова йде про перевірку законності дій чиновників, тому вимоги для її призначення суттєво простіші, ніж для перевірок законності дій суб’єктів господарювання.

Якщо Держінспекція бажає зупинити незаконне будівництво, вона має можливість повністю законно призначити перевірку в порядку державного архітектурно-будівельний нагляду навіть за відсутності звернень з проханням таку перевірку здійснити.

Уряд своєю постановою припинив на час дії воєнного стану проведення планових та позапланових заходів контролю та нагляду. Але вже згаданий порядок додатково передбачає здійснення ще документальних та камеральних перевірок, а не лише планових та позапланових.

Видання наказу на проведення камеральної або документальної перевірки не потребується, вони проводяться шляхом перевірки документів, які вже є в розпорядженні Держінспекції. А у разі виявлення ознак порушення вимог законодавства, складається довідка, на підставі якої протягом п’яти робочих днів з дня її складення керівником Держінспекції приймається рішення про проведення позапланової перевірки.

При цьому, Олена Шуляк у своєму зверненні до віцепрем’єра Кубракова та голови Держінспекції Новицького навіть окремо просила здійснити перевірку законності рішення про видачу дозволу.

Після звернення голови профільного комітету Верховної Ради та голови провладної партії Шуляк, перевірку законності видачі дозволу мали можливість провести ще в січні.

Але жодної інформації про результати такої перевірки немає. Тому маємо два варіанти.

Перший. Перевірку провели, але ніяких порушень не виявили дозвіл видали законно і роботи, що проводить Києво-Могилянська академія на Братських келіях, є реставрацією, що відбувається у відповідності до виданого дозволу. Бо якби порушення виявили, в Єдиній державній електронній системі в сфері будівництва статус дозволу змінився би на «Зупинений», а не залишався досі «Діючий».

А це означає, що Мінінфраструктури та Держінспекція у курсі законності реставрації. Тоді постає питання, навіщо формувати інформаційне поле, яке дискредитує Могилянку?

Другий. Перевірку законності видачі дозволу не проводили.

Тоді Мінінфраструктури і Держінспекція взагалі не цікавить законність чи незаконність робіт на Братських келіях.

Сергій Квіт розповідає, чому його насторожують ці всі «збіги»: «Поява самоназваного очільника незареєстрованої ГО «Спадщина» співпала з провалом спроби визнати нечинними безстрокові орендно-охоронні договори Києво-Могилянської Академії, у т.ч, на Братські келії. У лютому ми випадково дізнаємося, що земля довкола келій та низки інших історичних будівель Могилянки була захоплена іншою організацією. Усі згадані дії не можна назвати інакше, ніж системними і рейдерськими. Тут же можна згадати спроби забрати в Могилянки Будинок настоятеля і Братські келії у 2008 році, щоб відкрити там розважальні заклади. Могилянка виграла суди. Можливо, на різних етапах залучаються якісь державні службовці, політики чи особи, які називають себе активістами. Одна з цілей цього рейдерського процесу завдати репутаційну шкоду Києво-Могилянській Академії через висування низки безпідставних абсурдних звинувачень».

Топ-чиновниками і політиками у цьому випадку порушується не лише законодавство України, але і наші міжнародні зобов’язання.

Україна в 2006 році ратифікувала прийняту Радою Європи у 1985 році Конвенцію про охорону архітектурної спадщини Європи. Статтею 11 цієї Конвенції встановлено, що приділяючи належну увагу архітектурному та історичному характеру спадщини, кожна Сторона зобов'язується сприяти:

• використанню об'єктів архітектурної спадщини, що охороняються, із врахуванням потреб сучасного життя;
• пристосуванню, коли це можливо, старовинних будівель для нового використання.

Україна перед Радою Європи зобов’язалася сприяти пристосуванню пам’яток на кшталт того, яке здійснює на Братських келіях Києво-Могилянська академія.

У день найпотужнішої за останній рік російської атаки на енергетичну інфраструктуру України, The Financial Times повідомило геть тривожні новини з «американського фронту». У публікації впливового видання йдеться про те, що Вашингтон нібито настійливо закликає СБУ та ГУР Міноборони припинити атаки на нафтопереробний сектор РФ. Ці атаки з використанням дронів останнім часом набули масового характеру і вже пошкодили 10-12% всіх нафтопереробних російських потужностей. Київ впевнений, що такими відносно доступними засобами намацав критичну больову точку Кремля і збирається розширювати програму виробництва безпілотників для ударів по російському нафтовому експорту та логістиці постачання палива окупаційним військам. Стратегія ця видається особливо ефективною в умовах, коли західні партнери або взагалі не надають Україні необхідну далекобійну зброю, або надають на умовах, що вона не буде застосована по цілях на російській території.

І от з посиланням на неназваного представника американського Радбезу FT повідомляє, що Вашингтон не заохочує і не допускає атак всередині Росії та навіть «розчарований» такою самодіяльністю української сторони.

Співрозмовники The Financial Times стверджують, що невдоволення США ударами по російських НПЗ має цілком прагматичні причини. По-перше, попри букет санкцій та «цінову стелю» Росія залишається одним із найбільших у світі експортерів енергоносіїв, який має вплив на світові ціни. Цінники на нафту цього року зросли приблизно на 15% до $85 за барель, що призвело до зростання вартості пального якраз у той момент, коли президент США Джо Байден розпочинає свою кампанію з переобрання. Ріст цін на нафту тягне за собою здорожчання бензину, який вже додав у вартості в Штатах 15%. Подальші удари по російській нафтопереробці, на думку противників такого підходу, можуть призвести до ще більшого дефіциту нафтопродуктів у світі та подальшого цінового стрибка.

Друга проблема, яка турбує американський істеблішмент, можливий удар Росії у відповідь по важливій для Заходу енергетичній інфраструктурі, яка проходить російською територією. Йдеться про Каспійський трубопровідний консорціум (КТК), яким нафта з Казахстану через Росію надходить на світовий ринок і який використовують такі західні «монстри» як ExxonMobil і Chevron.

Офіційні особи з американської та української столиць запити про коментарі від видання проігнорували. Звісно, відсутність офіційних чи хоча б напівофіційних коментарів залишає можливість трактувати цю інформацію як звичайну «качку» або навіть частину російського ІПСО. Але ця «зрада» у стосунках Києва та Вашингтона стала вже не першою і лягла на добре підготовлений ґрунт. Гнітюче враження від багатомісячної «мильної опери» в американському Конгресі з затримкою військово-фінансової допомоги Україні на $60 млрд лише посилили результати нещодавніх візитів до української столиці радника Білого дому з нацбезпеки Джейка Саллівана та сенатора-республіканця з «проукраїнського» табору Ліндсі Грема. Їхні заяви про відданість Штатів підтримці України мали б підбадьорити перед очікуваним розв’язанням клінчу в Конгресі, але пролунали дуже двояко.

Так, Грем під час розмови з Володимиром Зеленським не зміг надати гарантій щодо очікуваного пакета допомоги від США, але при цьому закликав скоріше прийняти закон про мобілізацію та набрати у стрій більше українців молодше 25 років. Ба більше озвучив українському президенту контроверсійну ідею передати частину допомоги в кредит, що зараз розглядається в середовищі республіканців.

Але справжнім розчаруванням для багатьох стали підсумкові слова офіційного представника Білого дому: Салліван запевнив, що вірить в перемогу України, але серед ознак цієї перемоги уперше перелічив все що завгодно, окрім відновлення територіальної цілісності.

Після появи публікації в FT почали ширитися конспірологічні версії, що Салліван приїжджав до Києва не стільки пообіцяти довгоочікувану допомогу, скільки виставити умови українській владі для подальшої підтримки. І одна з них якраз припинення «терору» російських НПЗ.

Показово, що українські лідери думок та звичайні користувачі українських соцмереж після масштабної російської атаки у ніч на 22 березня цілком допустили, що такі «шкурняки» з боку Вашингтону є можливими.

Найповніше ситуацію описав енергетичний експерт Михайло Гончар, який красномовно назвав свій розтиражований у «фейсбуці» допис «Про вашингтонську тупість і недолугість». На думку Гончара, зараз склалася низка факторів на нафтовому ринку, через яку у американців є спокуса вирішити власні проблеми ціною українських інтересів. Серед перелічених експертом чинників неспроможність американців впоратися з ударами хуситів по нафтових танкерах в Червоному морі, спільна гра саудитів з росіянами на підвищення ціни «чорного золота», ремонт на американських НПЗ і підступи американських нафтових магнатів симпатиків республіканців. З іншого боку, Гончар звертає увагу на перекручування, які мають місце у резонансній публікації: зокрема, він зазначає, що удари по російських НПЗ жодним чином не відбиваються на експорті російської нафти, який тільки зростає попри санкції.

Сергій Куюн, директор консалтингової компанії А-95, яка аналізує паливні ринки, також не бачить зв’язку між ударами по російській нафтопереробці та дестабілізацією світового ринку нафти.

Експерт натякає: за появою таких публікацій стирчать російські вуха, і робить висновок, що українські атаки вглиб РФ насправді є дуже результативними.

А от фінансовий аналітик Сергій Фурса зазначає, що треба дивитися в очі реаліям і розуміти, що у наших союзників, які і так надають Україні безпрецедентну допомогу, можуть бути свої інтереси. І зокрема, вони можуть бути у Джо Байдена в період його виборчої кампанії. На думку Фурси, атаки на російські НПЗ насправді не приносять бажаного результату і навпаки тільки збільшують доходи російського бюджету через перенаправлення необробленої нафти на експорт. Дефіцит палива для російських танків також навряд чи станеться, тож, на думку аналітика, хоч настійливі прохання американців і можуть бути неприємними, але ті обмеження, про які вони просять, не вплинуть суттєво на ситуацію на полі бою.

За деякий час з’явилася реакція представників Кабміну та Офісу президента. Так, віцепрем'єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольга Стефанішина нагадала про заяви офіційних осіб, згідно з якими російські НПЗ є абсолютно законними цілями з військового погляду: «Ми розуміємо заклики американських партнерів. Водночас ми воюємо тими спроможностями, ресурсами і практиками, які наявні у нас». Радник голови Офісу президента Михайло Подоляк назвав інформацію FT фікцією та зауважив, що ніхто після двох років повномасштабної війни не буде диктувати Україні умови її ведення.

Тим часом у кулуарах «Київського безпекового форуму», що проходив у столиці 21-22 березня, кореспондент «Главкома» попросив прокоментувати скандальну публікацію колишніх послів України в США. Посол у 2003-2006 рр. Джон Гербст відповів, що бачив статтю, але не впевнений, що вона є достатньо точною.

«Якщо ж ці висловлювання є точними, то це ще один приклад неправильної політики США, впевнений Гербст. Штати дійсно мають високі ціни на нафту, але вони можуть їх зменшити, якщо відкриють видобуток власної нафти. Цього в Америці не роблять з певних причин. США постійно лякаються загроз російської ескалації. Це є дуже серйозною геополітичною помилкою, яка є поганою і для України, і для США. Але все-таки сподіваюсь, що ця стаття не є правдивою».

Ще один колишній американський посол (у 1998-2000 рр.), а нині старший аналітик Центру міжнародної безпеки і співпраці Стенфордського університету Стівен Пайфер взагалі вважає такі ймовірні прохання американської сторони до України обурливими. «Україна бореться за своє виживання, і США не повинні вказувати Києву, які цілі в Росії вона може чи не може вражати власними озброєннями», категоричний Пайфер.

Старший співробітник Інституту безпеки та оборони Естонського Інституту зовнішньої політики Джеймс Шерр охарактеризував американську зовнішню політику майже афоризмом: «Якщо США вирішили (чи рішуче налаштовані) зрадити Україну, своїх союзників і себе, то ніяка сила на землі не зупинить їх».

Вже можна констатувати: у цього неприємного «кейсу» є один очевидний результат. Цей «виток», хто б за ним не стояв, сприяв неабиякому сплеску антиамериканських настроїв в українському сегменті соцмереж. Все частіше навіть лунають думки, що демократи при всьому своєму іміджі затятих друзів України та противників кремлівського режиму є занадто вже обережними і обрання президентом імпульсивного та більш рішучого Дональда Трампа може піти Україні на користь. Звісно, поки що це має вигляд одноразової емоційної історії, але в Москві, яка за будь-якого вдалого моменту намагається вбити клин та посіяти недовіру між союзниками, 100%, потирають руки.

Павло Вуєць, Микола Сірук, «Главком»

Уже пів року Міністерство оборони України очолює Рустем Умєров. Цей чиновник явно не боїться викликів. Оборона для нього абсолютно нова справа, але й на попередній посаді він також брався за надскладні завдання. До Міноборони Умєров керував Фондом державного майна, і йому вдалося вийти з цього відомства так, як не вдавалося більшості його попередників, без гучних корупційних скандалів.

Як з’ясував «Главком», люди, котрі були поруч з Умєровим у Фонді держмайна, тепер перебралися і до Міноборони. Вони займають посади радників та помічників.

Усього, за інформацією управління преси та інформації оборонного відомства, наданою «Главкому», новий міністр оборони нині має шість штатних радників і помічників.

Наймедійнішим із оприлюдненого списку є Кирило Тимошенко колишній заступник глави Офісу президента (звільнився у січні 2023 року). Українцям він відомий як куратор «Великого будівництва» ключового піарпроєкту влади до повномасштабного вторгнення.

За Тимошенком тягнувся шлейф скандалів, на кшталт використання автівки Chevrolet Tahoe, яку Україні передала General Motors для гуманітарних цілей. Порцію негативу отримав і соціально-медійний продукт Офісу президента «Пункти незламності», до якого теж мав причетність Тимошенко.

Але треба визнати: перед тим, як потрапити до Міноборони, ексзаступник глави Офісу президента зумів відбілитися від головних корупційних звинувачень. Національне агентство з питань запобігання корупції підозрювало Тимошенка у вчиненні дій в умовах конфлікту інтересів та отриманні подарунків з порушенням закону. Зокрема, колишньому топпосадовцю Банкової закидали одержання двох подарунків у вигляді прокату автівки Porsche Taycan, 2021 року випуску від неблизької особи (сума подарунку 122 тис. грн) і тимчасового проживання у готелі Emili Resort (45,4 тис. грн). На захист Тимошенка став Печерський райсуд, який не побачив складу адміністративного правопорушення і закрив справу.

З березня 2024 року Кирило Тимошенко координує інформаційну політику у Міністерстві обороні та підпорядкованих йому структурах. Водночас ЗМІ звернули увагу на ще один аспект. Мовляв, Тимошенко начебто координуватиме будівництво фортифікацій. Саме з його появою у Міноборони (можливо, це просто співпадіння) різко активізувалася робота з укладання контрактів на будівництво військових інженерно-технічних і фортифікаційних споруд у прифронтових областях.

Далі детальніше зупинимося на людях, яких Рустем Умєров привів за собою із Фонду держмайна у Міноборони.

На посаді начальника патронатної служби Міноборони і помічника міністра тепер працює Нікіта Нікітенко.

В обов’язки Нікітенка входить координація роботи структурних підрозділів міністерства, підготовка та організація заходів за участю очільника відомства.

Як з’ясувалося, молодий помічник нечужа людина для Рустема Умєрова. В офіційній біографії, якою з «Главкомом» поділилося управління преси та інформації, сказано: у 2019-2022 року Нікітенко був головним консультантом провладної депутатської фракції «Слуга народу».

У 2022 році, коли Фонд держмайна очолив Умєров, Нікіта Нікітенко теж змінив місце роботи. Спочатку працював головним спеціалістом відділу аналізу та оцінки ефективності менеджменту Фонду держмайна, а в 2023 році доріс до посади виконувача обов’язків керівника апарату Фонду.

У вересні 2023-го Нікіта Нікітенко перейшов до Міноборони після призначення Рустама Умєрова міністром.

Окрім високих посад, Нікітенко є помічником-консультантом на громадських засадах нардепки від «Слуги народу» Галини Янченко. У коментарі «Главкому» політикиня розповіла, що до 2022 року Нікітенко перебував у її команді, займався організаційним напрямком парламентської спецкомісії із захисту інвесторів. Наголосила, що статус помічника народного депутата на громадських засадах не несе жодних витрат для державного бюджету. Насамкінець Янченко додала, що іноді комунікує з Нікітенком стосовно робочих питань.

До слова, в мережі інтернет збереглася інформація про те, що 10 років тому Нікіта Нікітенко був професійним футболістом (захисником). Виступав за клуби «Сталь» (Дніпродзержинськ) і «Арсенал-Київ».

За комунікації та міжнародну взаємодію у Міноборони тепер відповідає Діана Давітян, яка є радницею міністра. Останні три роки пані Діана також працювала у команді Умєрова: помічницею нардепа, коли теперішній міністр працював у парламенті і його радницею, коли Умєров обіймав посаду голови Фонду держмайна.

Іще Діана Давітян має п’ять місяців досвіду роботи на посаді прессекретаря прем’єр-міністра України Олексія Гончарука.

Наступна друга трійка радників та помічників Умєрова менш публічна.

Олександр Козенко з 2020 року і до жовтня 2023-го мав статус радника керівника Офісу президента Андрія Єрмака. А з листопада перебрався у Міністерство оборони, де, як радник, займається питаннями розвитку державної авіації.

Між іншим, на сайті президента є минулорічне повідомлення про те, що радник керівника офісу президента Олександр Козенко спільно із заступником Єрмака Ігорем Жовквою і заступницею Умєрова Наталією Калмиковою узяли участь у відеоконференції з міжнародними партнерами України у рамках коаліції сучасних винищувачів.

Як зазначено в інформації, присутній на нараді Козенко виконував доручення президента та керівника Офісу.

Крім цього, з серпня 2021 року Олександр Козенко є заступником голови Комісії при президентові у питаннях помилування.

З офіційної біографії Козенка відомо, що він з 1994 року працював в галузі цивільної авіації («Міжнародні авіалінії України», ДП «Авіалінії України», El-Al Israel Airlines). З 2006-2017 роки топменеджер різних міжнародних та українських компаній.

Полковник ЗСУ і земляк Умєрова з Криму Алі Бекіров у Міноборони займається військовою освітою і підготовкою, комунікацією з військовими підрозділами та органами військового управління. У нього за плечима чотири виші, серед них Національний університет оборони Туреччини (2021 рік). До 2014 року Бекіров проходив службу у 204 бригаді тактичної авіації Севастополя (Бельбек). Після окупації Криму та виходу підрозділу продовжив військову службу у Миколаєві. З 2014 році брав участь у АТО, а на початку повномасштабного вторгнення виконував бойові завдання у складі підрозділів Сил оборони Харкова.

За даними аналітичної системи Youcontol, з 2016 року Алі Бекіров є співзасновником та членом ради громадської організації «Об’єднання кримчан-переселенців та воїнів АТО «Ярдим».

Ще один полковник ЗСУ Ігор Вітковський веде в Умєрова координацію та налагодження процесу залучення міжнародної військової допомоги. Він має іноземний диплом коледжу Збройних сил Канади (2022 рік).

Військову службу починав на посаді командира взводу розвідувального батальйону, потім у батальйоні РЕБ, командно-розвідувальному центрі 13 армійського корпусу, оперативному командуванні «Захід», Головному управлінні логістики Генерального штабу ЗСУ. Є учасником бойових дій.

В управлінні преси та інформації Міноборони уточнили важливу деталь: помічники/радники Рустема Умєрова у воєнний час виконують завдання, визначені міністром. Радників або помічників на громадських засадах міністра оборони наразі не призначено

Віталій Тараненко, «Главком»

Більше десятка земельних ділянок, колекція монет, антикварні вироби, ювелірні прикраси та бібліотека XVIII XIX століть це лише частина того, що можна знайти у деклараціях депутатів Київради.

Восени 2023 року набрав чинності закон про відновлення е-декларування публічних службовців. Згідно із ним, до 31 січня 2024 року вони повинні були оприлюднити свої декларації за 2021-2022 роки.

Щоб відслідкувати, з якими статками депутати Київради «заходитимуть» у декларування 2023 року, Рух «Чесно» проаналізував декларації від початку їхньої каденції та за перший рік повномасштабного вторгнення.

Земельні ділянки є одним із найчастіших об’єктів декларування у депутатів Київради. У багатьох їх одна чи дві, проте є кілька депутатів, які помітно вирвалися у число лідерів.

Очолює цей список депутат від фракції «Європейської солідарності» Вадим Сторожук, у декларації якого зазначено 28 земельних ділянок у Київській області. Частина з них належать дружині депутата Ользі Сторожук, а найбільша ділянка сягає 1,8 га. Усі земельні ділянки були набуті у власність у 2006-2008 роках, проте вартість жодної із них у декларації не зазначена.

Друге місце розділяють депутати фракцій «Удар» та «Батьківщини» Олег Костюшко та Денис Москаль. Згідно з деклараціями за 2022 рік, у їхній власності перебуває по 19 земельних ділянок. Значна частина тих, які задекларував Костюшко, були набуті ще до початку теперішньої каденції Київради, площа деяких перевищує 4 га.

Рух «Чесно» вже писав, що у минулому скликанні Київради депутат Олег Костюшко входив до БПП «Солідарність», а його дружина-депутатка збирала землі для льонарства на Коростенщині.

Тоді Ірина Костюшко була депутаткою Житомирської обласної ради (також БПП «Солідарність») від сіл Коростенського району і підприємицею власницею агрокомпанії. Крім того, у Житомирській облраді Костюшко очолювала земельну комісію.

Натомість Денис Москаль один із депутатів Київради, у кого побільшало задекларованих земельних ділянок, порівнюючи 2020 та 2022 роки. На початку депутатської каденції у нього та дружини у власності було 13 об’єктів, а два роки потому 19, більшість з яких у селах Фастівського та Бучанського районів Київської області.

Останню земельну ділянку Денис Москаль придбав у 2021 році: 3,8 га у селі Мотижин Київської області за 266 тис. грн.

У список лідерів згідно із деклараціями за 2022 рік входять також Володимир Яловий із забороненої проросійської партії ОПЗЖ та Григорій Маленко із фракції «Голос». Яловий має у власності 17 земельних ділянок, Маленко 15. Частина земельних ділянок Маленка була набута у власність групами протягом одного періоду до прикладу, 12 травня 2020 року або у середині серпня 2021 року. Більшість земельних ділянок розташовані у Бориспільському районі Київської області.

Слід згадати також депутатів Ігоря Галайчука із фракції «Батьківщини» та Олеся Маляревича із фракції «Удару». Згадані депутати мали у власності земельні ділянки ще на початку каденції, але за час їхньої роботи у Київраді відбулося суттєве збільшення кількості набутої землі. Наприклад, в Ігоря Галайчука кількість земельних ділянок зросла з 4 до 12, а у Маляревича з 2 до 7.

Важливо зазначити, що нині триває друга каденція Ігоря Галайчука у Київраді. За результатами проведеного рухом «Чесно» моніторингу декларацій попереднього скликання депутат увійшов у п’ятірку найбагатших депутатів Голосіївського району, посівши третє місце за рівнем доходів.

У деклараціях столичних депутатів останніх років відзначається також збільшення криптовалютних заощаджень. Водночас і наразі це точкове явище, а не загальна тенденція всієї Київради. Єдиним депутатом, який мав у своїй власності криптоактиви в обох деклараціях 2020 і 2022 років, є депутат «Удару» Дмитро Білоцерковець.

З 2013 року у власності Білоцерковця було загалом 398 Bitcoin, загальна вартість яких на момент набуття складала 128 тис. грн. Попри те, що у декларації 2022 року не зазначена точна кількість криптоактивів, із 2020 роком збігається дата набуття та вартість за останньою грошовою оцінкою. Тож, ймовірно, у власності депутата перебуває та сама кількість Bitcoin, а нових не додалося.

Кілька депутатів мали криптоактиви лише у 2020 році, серед них ексдепутат партії «Слуга народу» Владислав Трубіцин, Олександр Плужник із забороненої партії ОПЗЖ та Георгій Ясинський від «Європейської солідарності».

Зазначимо, що у лютому 2022 року НАБУ затримало Трубіцина у зв’язку із викриттям на отриманні хабаря. Пізніше депутата було виключено із фракції «Слуги народу» у Київраді, а в жовтні 2023 року він був позбавлений депутатського мандата. Вже у травні, після того, як Владислав Трубіцин двічі не з'явився на засідання Вищого антикорупційного суду, ексдепутат втік з України у напрямку Польщі, про що повідомив проєкт «Схеми».

У Ганни Свириденко із фракції «Батьківщини», навпаки, криптоактиви увійшли у декларацію вже у 2022 році. Власником 0,00011 Bitcoin та 6,11 Zcash є чоловік депутатки Павло Горбасевич. У гривневому еквіваленті вартість зазначених криптоактивів на дату набуття складала 8407 гривень.

Окрім найбільш типових об’єктів декларування, примітною залишається й категорія «цінне рухоме майно». Туди депутати вносять транспортні засоби, які їм належать, а також різноманітні колекції та об’єкти: від годинників, ікон до більярдних столів та виробів антикваріату.

Лідером за розміром автопарку є Віталій Нестор від фракції «Батьківщини»: у нього задекларовано шість автівок, одна з яких належить його матері. На другому місці одразу кілька депутатів із фракції «Удару»: Олесь Маляревич, Владислав Андронов та Катерина Кириченко, у власності яких перебуває по п’ять автівок. Примітно й те, що автопарк міського голови Києва помітно збільшився: у 2020 році Віталій Кличко задекларував одне авто, а вже у 2022 році чотири.

До цінного рухомого майна належать і твори мистецтва: до прикладу, Марина Порошенко із фракції «Європейської солідарності» та раніше згадана Катерина Кириченко із фракції «Удару» декларували колекції скульптур, картин, ескізів та фотографій, які перебувають у власності їхніх чоловіків.

У 2020 році Марина Порошенко декларувала кілька колекцій картин, що належать Петрові Порошенку, серед яких: картини українських та російських майстрів XIX XX століть (65 одиниць), картини старих майстрів (15 одиниць), а також колекція скульптур XIX XX століть (шість одиниць).

Два роки потому подружжя Порошенків декларувало вже не зазначені колекції, а твори мистецтва поодинці. Загальна їх кількість склала 48 одиниць, серед авторів Айвазовський, Боттічіні та Брюллов.

Натомість колекція Катерини Кириченко із фракції «Удару» залишилася незмінною: і у 2020, і у 2022 році 85 творів мистецтва. Серед них: 13 скульптур, 5 ескізів до картин, сім фотографій та 60 картин.

Проте у деяких деклараціях можна знайти й нетипові колекції. До прикладу, вже згаданий Володимир Яловий із забороненої партії ОПЗЖ у 2020 та 2022 роках задекларував приватну бібліотеку, що складається із книг XX століття та налічує близько 350 примірників. Крім того, у декларації депутата можна знайти колекцію вин із різних країн світу, яка налічує 710 пляшок.

Рух «Чесно» досліджував задекларовані колекції Володимира Ялового у попередньому скликанні, коли він був депутатом Київради по 120-му округу Шевченківського району від партії «Єдність». Тоді колекція вин Ялового налічувала 650 пляшок.

Колекціонерами книг були також ексдепутат Київради від «Слуги народу» Володимир Трубіцин та депутат фракції «Батьківщини» Анатолій Шаповал. У 2020 році бібліотека Трубіцина налічувала 1560 примірників книг XVIII XIX століть, а у власності Шаповала було записано понад 3 тис. томів різноманітних видань кінця XIX початку XXI століття.

Проте не книгами єдиними: вже згаданий Олег Костюшко із фракції «Удару» є прихильником антикварних виробів, тож задекларував колекцію старовинних самоварів, загальна кількість яких складає 34 одиниці. Про це політик писав у 2020 році на сторінці у Facebook, зазначивши, що таке захоплення «виникло як спосіб захисту від стресів».

«Я колекціоную самовари лише ті, які ми із сім’єю використовуємо в побуті. Мені подобається купити на блошиному ринку старий, занедбаний прилад і дати йому друге життя! А ще я часто думаю про господарів, які володіли цими самоварами раніше», зазначав Костюшко.

У декларації депутата зазначена вартість лише 17 самоварів з 34, і вона складає разом 480 тис. грн. Примітно й те, що колекція депутата поповнювалася чотири роки поспіль саме 31 грудня тоді додавалися старовинні самовари у кількості трьох або восьми одиниць.

Про самовари депутата Костюшка Рух «Чесно» писав і за минулого скликання Київради тоді він був депутатом від БПП «Солідарність». З того часу в колекцію депутата додалося 11 самоварів.

Вадим Іванченко із фракції «Єдності» є більш «класичним» колекціонером: у його власності перебувають ікони та ювелірні вироби. Колекція ікон на дату набуття вартувала 450 тис. грн, а колекція діамантів обсягом 45 одиниць 180 тис.

Початок повномасштабного вторгнення помітно вплинув на процес е-декларування майна чиновниками. Спершу НАЗК з метою захисту особистих даних обмежило доступ до публічної частини реєстру декларацій. А згодом Верховна Рада ухвалила закон, за яким дозволила відтермінувати подачу декларації на період трьох місяців після закінчення воєнного стану.

Водночас е-декларування як інструмент забезпечення прозорості та протидії корупції необхідне як для самої України, так і для міжнародних партнерів. Тож у меморандумі з Міжнародним валютним фондом від березня 2023 року одним зі «структурних маяків» було відновлення обов’язку чиновників подавати декларацію.

Попри те, що парламент розглянув відповідний законопроєкт далеко не одразу, у вересні 2023 року народні депутати таки ухвалили рішення вже з урахуванням вето президента про негайне відкриття реєстру декларацій. Таким чином, щорічні декларації за 2021-2022 роки мали бути подані до 31 січня 2024 року, а декларації за 2023 рік перебувають у процесі подачі до 31 березня 2024 року.

Зазначимо, до ухвалення закону про відновлення декларування НАЗК оголосило добровільну кампанію декларування. Рух «Чесно» з березня 2023 року публікував серію дайджестів із динамікою подання декларацій нардепами.

Аналіз декларацій за 2020 та 2022 роки демонструє, що депутати Київради дотримуються різного рівня деталізації у декларуванні свого майна. Дехто вдається в подробиці, подаючи кожен твір мистецтва чи одиницю меблів окремо, а хтось обмежується виключно загальними пунктами.

Попри те, що рівень розуміння прозорості в електронному декларуванні може різнитися, є чіткий мінімум, який зобов’язані оприлюднювати депутати. Це регулюється законом про засади запобігання і протидії корупції. Аби подана інформація залишалася повною, до категорії доходів зазвичай включають заробітну плату, доходи від підприємницької діяльності, дивіденди, стипендії, пенсії тощо. У категорії «майно» декларується нерухомість, транспортні засоби та інші цінні предмети: до прикладу, антикваріат, ювелірні вироби та твори мистецтва.

Зазвичай депутати не вказують у своїх деклараціях предмети щоденного вжитку, тож загалом меблі чи більярдні столи не є обов’язковою складовою декларацій. Водночас детальне декларування, особливо в умовах повномасштабного вторгнення, дає змогу якісніше оцінити зміни у майновому стані депутата, що сприяє прозорості та дозволяє запобігти корупційним діям.

Перешкодою на шляху до прозорості в е-декларуванні залишається те, що депутати не декларують усе майно, яке їм належить. До прикладу, в декларації за 2022 рік депутат від фракції «Європейської солідарності» Олександр Тимченко не вказав доходи, цінне рухоме майно та грошові активи.

У березні минулого року колишня соратниця Тимченка Ганна Коваленко отримала заочну підозру від НАБУ про те, що не задекларувала статки на понад 63,7 млн грн. Пізніше, на фоні антикорупційного розслідування, депутатка написала заяву на складання мандата.

Ключовий механізм, який дозволить запобігти подібним випадкам у майбутньому, постійний моніторинг декларування майна депутатами. Рух «Чесно» й надалі аналізуватиме, чи дотримуються публічні службовці належного подання декларацій та що саме зазначають у них.

27 березня Верховний суд вчергове почне розгляд спору між Міністерством оборони та двома товариствами: «ЛВ-Холдинг» та «Імперіал». Предмет конфлікту земельна ділянка, яку військові отримали у Києві ще 1951 року, але за часів головування Олександра Омельченка місто продало цю ділянку забудовнику, а цільове призначення під офісно-житлової забудови змінили тоді, коли мером став Леонід Черновецький.

Забудовник, як повідомляли ЗМІ, пов’язаний із тодішнім зятем Черновецького В’ячеславом Супруненком, з яким донька ексмера Києва пізніше розлучилася. Тому Київрада тут теж сторона у справі.

Схема у цій історії доволі типова: спершу забудовник придбав будівлі у Київське квартирно-експлуатаційне управління, які були розташовані на спірній ділянці, потім отримав цю ділянку в оренду, а далі викупив її у міста.

Будівлі, як повідомляють правоохоронці, у подальшому знесли, щоб на всій земельній ділянці можна було звести висотки та комерційні приміщення. А Міноборони тепер роками доводить у судах, що місто продало не свою комунальну землю, а державну, розпоряджатися якою у депутатів місцевої ради немає права.

Громадська ініціатива «Голка» з’ясовувала деталі перебігу справи у судах.

Міністерство оборони та Київське квартирно-експлуатаційне управління наполягають на тому, що ця ділянка на Печерську, площа якої більше 2 га (адреса ділянки: м. Київ вул. Рибальська, 24/16), це не комунальна, а державна власність. Відповідно орган місцевого самоврядування Київрада не міг її продавати чи віддавати будь-кому, якщо на це нема згоди уряду.

Справа у судах різних інстанцій тягнеться вже шість років, її тричі повертав Верховний Суд, аби судді нижчих інстанцій краще вивчили деталі справи.

Але навіть з тих проміжних рішень Верховного Суду, які вже були винесені, чітко встановлено факти: ця ділянка землі оборони і власність Міноборони. А значить місцева рада не могла цю ділянку відчужувати, бо вона не комунальна, а державна.

Після того, як Верховний Суд повернув справу на новий розгляд апеляційна інстанція нарешті врахувала, що земельна ділянка була у власності в держави. Північний апеляційний господарський суд (судді Антоніна Мальченко, Олександра Агрикова, Тетяна Козир) наприкінці минулого року ухвалив рішення, за яким Міноборони виграло справу.

І от зараз у касації забудовники намагаються оскаржити рішення Північного апеляційного господарського суду. Судді, які входять до складу колегії Касаційного господарського суду, що розглядає цю справу: Віталій Зуєв, Інна Берднік, Іван Міщенко.

На ділянці також є пам’ятка національного значення Башта №5 Київської фортеці А оскільки мова про культурну спадщину та про землі Міноборони, то інтереси держави тут захищає і військова прокуратура.

Начальник відділу представництва інтересів держави в суді Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Офісу Генерального прокурора Вікторія Шекшеєва зазначає: «Предметом спору є саме землі оборони, які обмежені в цивільному обороті і автоматичний перехід речових прав, а також зміна цільового призначення на них земельним законодавством заборонена. Органи прокуратури надалі будуть боротися з незаконним дерибаном земель оборони».

Державний секретар Міністерства оборони Людмила Дороган наголошує: «Ми сподіваємося на справедливе рішення суду щодо повернення у власність земельної ділянки Міністерства оборони. Ця справа розглядається у судах роками й час вже поставити в ній крапку, згідно з законом, захистивши інтереси держави. Віримо, у справедливе та законне рішення Касаційного господарського суду».

У Київраді, яка теж є стороною у справі, також вже визнають, що ці землі дійсно не комунальні, а державні. На цьому акцентує увагу секретар міськради Володимир Бондаренко: «У часи Черновецького дійсно була низка зухвалих дерибанів. Що стосується цієї справи, то тут Київ підтримує законні вимоги Міноборони і вважає, що в часи головування Черновецького цю землю протиправно забрали у держави. Це не комунальна власність громади. Тому вимога Міноборони цілком справедлива».

Земля, яку 2006 року за рішеннями Київради ТОВ «ЛВ-Холдинг» у подальшому неодноразово перепродавали. У 2011 році власником стала ТОВ «ЖК «Імперіал».

І от це товариство «ЖК«Імперіал» згодом передало в іпотеку цю ділянку «Асвіо Банку», який контролювали брати Супруненки, під фінансове зобов’язання 105 млн грн. Водночас цю ж ділянку «Імперіал» передав в іпотеку компанії GPP Developers Ltd під фінансове зобов’язання $20 млн. GPP Developers Ltd також була пов’язана із братами Супруненками. Про це писали «Наші гроші».

«Питання законності правочинів щодо такої передачі ділянки в іпотеку забудовниками, про яку повідомляли в ЗМІ, вивчається органами прокуратури», каже прокурор Шекшеєва.

Прізвище Супруненків у цій історії з’являється так часто не випадково. В’ячеслав Супруненко був не просто депутатом Київради від блоку Леоніда Черновецького, а ще й зятем Черновецького, за головування якого і змінили цільове призначення цієї ділянки.

У В’ячеслава ще є брат Олександр. Він був нардепом Партії регіонів.

Історія з ділянкою на Печерську не єдиний земельний скандал, який пов’язаний із Черновецькими і Супруненками.

Так, частину скверу, прилеглого до Михайлівської площі (нині Сквер Небесної сотні), з численними порушеннями за часів Черновецького опинився у ТОВ «Грін Плаза».

І тут сліди знову привели до зятя тогочасного міського голови В'ячеслава Супруненка. Тут забудовник планував звести готельно-офісний комплекс.

Судовий процес тривав чотири роки і Верховний суд зрештою відхилив скаргу забудовника і повернув землю громаді.

Путін вчергове став президентом РФ. Після опрацювання 100% протоколів, якщо вірити даними Центрвиборчкому Росії, Путін набирає 87,28% голосів. Явка на виборах склала 77,44%.

Суперники диктатора разом набирають менше 13% голосів: Микола Харитонов 4,31%, Владислав Даванков 3,85%, Леонід Слуцький 3,20%.

Найбільше голосів виборців у процентному співвідношенні Путіну нарахували у Чечні 98,99%. У Кемеровській області він отримав 95,73% голосів, у Туві 95,37%, у Єврейській автономній області 92,35%, у Саратовській області 91,66%, у Бєлгородській області 90,66%, в Адигеї 90,18%, у Карачаєво-Черкесії 90,07%. У Москві Путін, за офіційними даними, набрав 85,13%, у Московській області 86,19%.

Власне, у тому, що Путіну «намалюють» високі відсотки, не сумнівався ніхто. Проте західна преса, очевидно, не розраховувала, що ці цифри будуть аж такі високі. Оглядачі доходять висновку: такі показники доказ того, що Путін просто «загрався» у всенародну «любов».

Першою офіційною особою, яка привітала Путіна з перемогою на виборах, став глава Європейської ради Шарль Мішель. Свій саркастичний допис він опублікував ще зранку 15 березня у соцмережі X.

«Хотів би привітати Володимира Путіна з переконливою перемогою на виборах, які розпочинаються сьогодні. Немає опозиції. Немає свободи. Немає вибору», написав Мішель.

А вже сьогодні Путіна по-справжньому вітали лідери Венесуели, Болівії, Мьянми, Нікарагуа, Куби, Гондурасу, Північної Кореї, Ірану, Сербії, Таджикистану та Узбекистану. Іншими словами, глави держав одвічних сателітів РФ. Особливо розшаркувався венесуельський диктатор Ніколас Мадуро: він, власне, подякував росіянам «за демократію». Як писав «Главком», Мадуро у грудні минулого року планував, наслідуючи Путіна, анексувати частину Гаяни. Поки що ця ідея на паузі.

Демократична частина світу не визнала результатів виборів у РФ. Речник Ради безпеки Білого дому заявив: «Очевидно, що вибори не є ні вільними, ні справедливими, враховуючи те, як пан Путін ув'язнює політичних опонентів і не дозволяє іншим балотуватися проти нього».

Глава зовнішньополітичного відомства ЄС Жозеп Боррель підкреслив, що вибори не були «вільними і чесними», а опозиція була придушена, а міжнародні спостерігачі не були присутні: «Ці вибори були засновані на репресіях і залякуванні». Сам процес волевиявлення у РФ він називає не інакше як «так звані вибори».

У Німеччині категорично заявили: не називатимуть Путіна «президентом». МЗС країни підкреслило: «Вибори» на окупованих територіях України недійсні і є ще одним порушенням міжнародного права».

Міністр закордонних справ Великої Британії Джеймс Кемерон такої ж думки: «Виборчі дільниці у Росії закрилися після незаконного проведення виборів на території України, відсутності вибору для виборців і відсутності незалежного моніторингу з боку ОБСЄ».

Польське зовнішньополітичне відомство також не визнало Путіна легітимним президентом:

«Голосування відбувалося в умовах крайніх репресій проти суспільства, і це унеможливило проведення вільних, демократичних виборів».

CNN пояснює реальні наслідки цих «виборів»: «Це (перемога Путіна на виборах «Главком») означає, що Путін правитиме щонайменше до 2030 року, коли йому виповниться 77 років. Лідер Росії, який найдовше править з часів радянського диктатора Йосипа Сталіна, забезпечить собі третє повне десятиліття правління... Раніше ритуал («вибори») проводився кожні чотири роки, до того, як у 2008 році закон був змінений і продовжив термін президентських повноважень до шести років. Пізніше конституційні зміни зняли обмеження на президентський термін, що потенційно дозволить Путіну залишатися при владі до 2036 року».

Агентство Bloomberg робить акцент на тому, що перепризначення Путіна означають, у першу чергу, те, що російський диктатор не припинить війну навпаки, його «СВО» є домінуючою метою його перебування при владі.

The New York Times детально проаналізувала ситуацію навколо перепризначення Путіна і дійшло таких висновків:

Цифри підтримки Путіна аж надто високі.

Фальсифікація виборів і намальовані вражаючі показники були передбачуваними, проте наближення до 90% здивувало усіх експертів. Настільки завищені цифри, пише видання, можуть викликати питання навіть у тих, хто досі не особливо замислювався.

Ілюзію стабільності створити не вдалося.

На цей раз створити ілюзію повного контролю Путіну не вдалося.

• коли тисячі росіян у січні по всій країні вишикувалися у чергу, аби підписати петиції для включення до виборчого бюлетеня Бориса Надєждіна, який виступав проти війни в Україні;
• смерть Олексія Навального, найзапеклішого політичного опонента Путіна, і тисячі росіян з'явилися на його похоронах у Москві;
• масова явка до виборчих дільниць о 12:00 на третій день виборів на знак протесту проти Путіна та війни.

Путін продовжує «грати» на війні.

Кампанія Путіна велася навколо війни. Диктатор пояснив високу явку на виборах так: «Ми змушені у прямому сенсі цього слова зі зброєю в руках захищати інтереси наших громадян, наших людей.

Війна залишатиметься головним принципом для Кремля.

У своєму щорічному зверненні до нації Путін пообіцяв, що Росія «зможе досягати своїх військових цілей», навіть не ставлячи економіку суто на військові рейки, а й інвестуючи у неї та інфраструктуру. Путін також сказав, що ветерани повинні сформувати ядро «нової еліти», яка буде керувати країною, оскільки їхня служба довела їхню відданість інтересам Росії.

«Путін прагне замінити своїх старших союзників молодшим поколінням», нагадує NYT.

Росіяни тривожаться за своє майбутнє.

Період після будь-яких президентських виборів це період, коли Кремль зазвичай проводить непопулярну політику. Росіяни розмірковують про те, чи не за горами нова мобілізація, чи посилення репресій.

У редакційній статті The Guardian відзначає особливість Путіна для диктатора абсолютної влади йому мало: йому необхідна всенародна любов нехай і отримана силою.

«Якби все не було так зловісно, путінізм можна було б вважати цікавим явищем. Не задовольняючись абсолютною владою, лідер потребує, щоб його любили і обожнювали. Він прагне легітимності, наданої народним голосуванням, але ненавидить невизначеність вільного демократичного процесу», зазначає видання.

У статті йдеться, що Путін прагне прислухатися до проблем людей під час марафону телефонних дзвінків, скажімо, але чує лише те, що хоче чути підтвердження свого всезнання.

«Будучи слабким, вдає із себе сильного, їздить на коні з голим торсом по Сибіру і вбиває суперників з глузуванням і посмішкою. Протягом майже чверті століття Путін підпорядкував своїй волі всю систему влади в Росії. Він скомпрометував або піддав остракізму багаті еліти. Він перетворив державу на свою особисту вотчину і розкрадає її в непристойних масштабах. Путінізм працює через страх і корупцію, підкріплених експлуататорським патріотизмом. Олексій Навальний, його головний критик, був убитий за те, що викривав такі зловживання. Він висміював невпевненого в собі Путіна і змушував його відчувати себе маленьким, коли той відчайдушно потребував почуватися великим. Як казав Навальний у суді у 2021 році, «а король-то голий», пише The Guardian.

Підсумок видання підбиває такий: «Зрештою, саме насильство, а не голосування, утримує Путіна при владі. Але це не може підтримувати його нескінченно довго. Пригноблені Росії повинні дивитися на свою історію і зберігати віру. Одного дня і це скінчиться».

The Financial Times у своїй редакційній статті аналізує, у чому сила російської економіки, яку, на перший погляд, не зруйнували міжнародні санкції.

«Що стосується економіки, то путінський Кремль давно змарнував шанс спрямувати величезні доходи від видобутку природних ресурсів на модернізацію. Стійкість Росії перед міжнародними санкціями значною мірою відображає її успіх у переведенні економіки на військові рейки шляхом спрямування державних витрат на виробництво озброєння. Проте довгострокова шкода від втрати західних ринків збуту російських енергоносіїв, втечі іноземного бізнесу і санкцій, які можуть тривати ще довго після війни, буде величезною», пише видання.

На думку авторів, путінська система, як і пізньорадянська, може виявитися більш крихкою, ніж здається.

«Коли бунтівний воєначальник Євген Пригожин у червні минулого року нібито рушив на Кремль, деякі ліберальні критики побачили в цьому початок колапсу, який вони давно прогнозували. Після загибелі Пригожина в авіакатастрофі Путін, схоже, відновив свою владу, незважаючи на певні ознаки нестабільності (йдеться про те, що якась частина росіян із симпатією поставилася до «вагнерівців» і підтримали «похід на Кремль» «Главком»)», нагадує видання.

У статті йдеться, що здатність Заходу впливати на події всередині Росії обмежена.

«Однак він (Захід) повинен робити більше, щоб роздавити московську військову машину, краще забезпечуючи дотримання санкцій і переконуючи країни, що розвиваються, в необхідності дотримання цих санкцій. Найважливішим завданням є відновлення західної оборони як засобу стримування і надання Україні всієї необхідної підтримки. Не дати Путіну перемогти це найкращий спосіб стримати його від подальших дій», йдеться у матеріалі. Автори резюмують: «Провал путінської війни залишається єдиною річчю, яка, ймовірно, завадить йому лишитися на шостий термін».

Наталія Сокирчук, «Главком»

На третьому році повномасштабної війни в Україні триває ревізія мобілізаційного законодавства. Дається все з великими потугами. Уже більше місяця після ухвалення законопроєкту у першому читанні його розгляд застопорився на рівні комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки. Представники опозиційних фракцій критикують роботу профільного комітету, говорять, що наразі у Банкової відсутня політична воля для затвердження законопроєкту про мобілізацію.

Члени оборонного комітету з провладного табору теж не мовчать. Вони відверто називають «спамом», популізмом 4195 поправок (станом на 17 березня було розглянуто трохи більше пів тисячі). Деякі члени ж члени у хаосі також звинувачують керівника комітету від «Слуги народу» Олександра Завітневича. Він начебто демонструє «незадовільний менеджмент».

У коментарі «Главкому» народний депутат від фракції «Слуга народу», член оборонного комітету Федір Веніславський зізнався: процес внесення змін до мобілізаційного законодавства штучно заполітизований. За його словами, частина парламентарів попри розуміння всієї важливості проблеми намагаючись виписати правила таким чином, аби він подобався громадянам. При цьому, вважає співбесідник «Главкома», законопроєкт ризикує не досягти кінцевої мети наведення ладу з обліком військовозобов’язаних і формування бази для демобілізації військових, які воюють уже третій рік.

«Протягом двох тижнів роботи парламентський комітет з питань національної безпеки об’єднав усі пропозиції депутатів у 16 блоків. Наприклад, є блок щодо обмеження конституційних прав та свобод осіб, котрі ухиляються від звірки облікових даних у ТЦК. У комітеті досягли консенсусу: вилучаємо всі обмеження (урядовий законопроєкт передбачає тимчасові обмеження права керування автомобілем, виїзду за кордон, арешт коштів та інших цінностей ухилянта, які він зберігає у фінустановах чи небанківських надавачах платіжних послуг, у тому числі це стосуватиметься грошей у електронних гаманцях «Главком»), окрім обмеження права керування автомобілем. Однак уже під час голосування деякі члени комітету відійшли від цих домовленостей. Крім того, була узгодженість щодо відстрочки від призову інвалідів, доглядачів, усиновлювачів та осіб, котрі мають на утримуванні осіб із інвалідністю. Також домовилися про питання бронювання осіб. Наразі голосування за вказаними блоками не було», розповів Веніславський.

Із провладним політиком можна погодитися: питання мобілізації надто чутливе для суспільства. І будь-яке закручування гайок миттєво викликає негативну реакцію.

З кінця грудня 2023-го припадає пилюкою урядовий законопроєкт, покликаний різко збільшити штрафи ухилянтам. За порушення призовниками, військовозобов’язаними, резервістами правил військового обліку пропонується накладати штраф від 8,5 тис. грн до 17 тис. грн (нині за це світить не більше 1,7 тис. грн). А порушення законодавства про оборону, військовий обов’язок і військову службу, мобілізаційну підготовку та мобілізацію вартуватиме 34-85 тис. грн штрафу (на громадян та посадових осіб). Якщо це порушення вчинено в умовах особливого періоду, штраф зросте до 153-204 тис. грн.

Поки уряд, імовірно, зважує ризики від впровадження свої ініціативи у життя. 15 березня військовий журналіст Юрій Бутусов опублікував у Facebook концепт мобілізації. За його даними, ці пропозиції розглядаються у парламенті і начебто можуть бути вмонтовані в «мобілізаційний» законопроєкт. З-поміж цих напрацювань впадає у вічі розділ «Примус». Зокрема, до військовозобов’язаних, котрі ухиляються від уточнення відомостей військового обліку, можуть застосувати 100 тис. грн штрафу. Якщо вони повторно проігнорують цю вимогу (протягом двох тижнів), розмір штрафу може зрости до 200 тис. грн. Такі ж «виховні» санкції пропонують накладати на чоловіків за неявку до ТЦК після отримання повістки.

Та нардеп Веніславський запевнив «Главком»: комітет Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки не розглядає концепту мобілізації, оприлюдненого Бутусовим. Водночас обранець погоджується: санкції за ухилення від мобілізації треба посилювати, вони мають бути відчутні.

«На сьогодні штраф у кілька сотень гривень точно не є стимулом для громадян виконувати свої конституційні обов’язки. Проте треба сказати, що питання штрафів не обговорюється у рамках урядового законопроєкту №10449 про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку», пояснив політик.

Головну скрипку у нинішній мобілізації грають територіальні центри комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП), колишні військкомати. За день до повномасштабного вторгнення, 23 лютого 2022 року Кабінет міністрів оновив функціонал цих органів. Незмінним залишилося: ТЦК та СП забезпечують функціонування системи військового обліку призовників, військовозобов’язаних та резервістів. Окрім цього, ведуть рекламно-агітаційну роботу серед населення із залучення на військову службу за контрактом, а також залучають на допомогу поліцію під час доставки військовозобов’язаних до будівель ТЦК та СП. Віднедавна уряд розширив повноваження колишніх військкоматів, перевівши їх на цілодобовий режим роботи.

Попри надважливі завдання, щонайменше останній рік робота ТЦК та СП часто супроводжується скандалами. Кілька яскравих епізодів зі стрічок новин:

• на Буковині чоловіки, озброївшись сокирами, напали на представників ТЦК;
• працівники ТЦК у Львові силоміць затягли волонтера в мікроавтобус;
• у Бучачі, що на Тернопільщині 49-річний чоловік помер у місцевому військкоматі, де проходив звірку військово-облікових документів;
• на Львівщині судитимуть двох колишніх військовослужбовців ТЦК та СП, які катували й незаконно утримували чотирьох громадян;
• у Київській області стався черговий скандал з працівниками ТЦК та СП вони начебто побили водія-далекобійника;
• гурт Intermezzo заявив, що їхнього соліста Володимира Білика та його друга Андрія Дулецького нібито затримали і побили співробітники ТЦК у Чернівцях;
• ДБР скерувало до суду справу про катування чоловіків у тернопільському військкоматі.

Крім того, на Хмельниччині з початку року зафіксовані звернення громадян до судів щодо незаконних дій представників ТЦК та СП. Одна зі скаржниць зазначила: вранці 22 січня на вулиці Вокзальна у Хмельницькому невідомі особи у військовій формі затримали її чоловіка і привезли до ТЦК. Йому заборонили покидати приміщення. Там же ВЛК визнало чоловіка придатним до військової служби попри тяжке невиліковне захворювання серцево-судинної системи. Наступного дня чоловіка оглянули інші лікарі, котрі відмовлялись визнавати його придатним до служби через вади серця. Слідчий суддя порадив жінці звернутися до правоохоронців із заявою про вчинення кримінального правопорушення.

Схожий інцидент трапився на автовокзалі міста Волочиськ Хмельницької області. Уранці 5 січня невстановлені військовослужбовці, за твердженням заявника, схопили його, нанесли сім-вісім ударів у спину, живіт і передпліччя (дверками автомобіля). Відпустили чоловіки під ранок 6 січня. Того ж дня він звернувся до травмпункту Хмельницької міськлікарні. Суд зобов’язав хмельницьке райуправління поліції відкрити кримінальне провадження на підставі заяви громадянина, в якій ішлося про можливий злочин за ч.1 ст.146-1 Кримінального кодексу «Насильницьке зникнення».

На все це є реакція уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця: співробітники територіального центру комплектування та соціальної підтримки не мають права перевіряти документи у громадян та силою затримувати військовозобов'язаних чоловіків просто посеред вулиці.

«Основне питання, яке порушують громадяни України, це невідповідність мандатів ТЦК. Це коли вони вимагають перевіряти документи, забирають документи й фізично затримують громадян України. У них таких прав немає», зазначив омбудсмен.

Погоджується з Лубінцем і адвокат Роман Кичко. У коментарі «Главкому» він наголосив: основна проблема мобілізації в тому, що вона свого роду стала покаранням та набуває все більше занадто примусових рис. І не факт, що людину, котра має право на відстрочку, протиправно не мобілізують.

«Приклад із моєї практики. Військовозобов’язаного заброньовано Міністерством економіки. ТЦК та СП в односторонньому порядку змінює йому номер військово-облікової спеціальності та після бронювання стверджує про недійсність бронювання, відмовляється оформити відстрочку і видає мобілізаційну повістку. Таких повноважень ТЦК та СП не має, вони не мають права «скасувати» бронювання Мінекономіки в односторонньому порядку. Однак такі ситуації поширені», заявив правозахисник.

Кичко пояснює: якщо в особи є право на відстрочку, то у ТЦК та СП виникає обов’язок оформити це право. Не надати, а оформити. Розповсюдженими є ситуації, за яких ТЦК та СП плутають підстави для відстрочки, вимагають неіснуючі документи, як наслідок протиправно мобілізують людину, а далі в новинах з’являються гучні статті про незаконну мобілізацію, додає юрист.

Також правозахисник зауважив на формальному підході до проведення військово-лікарських комісій (ВЛК), проблему не вирішено з початку війни. Кичко безпосередньо стикався з ситуаціями, за яких військовозобов’язаного за рядом захворювань мали безальтернативно визнати непридатним та виключити з військового обліку, але визнавали обмежено придатним, що передбачає можливість його мобілізації.

Інша проблема неможливість оновлення облікових даних без візиту до ТЦК.

«Хоча моя позиція як адвоката, що оновлювати такі дані можна і дистанційно (в законодавстві вживається термін «повідомити особисто»). Але ТЦК завжди наполягають на особистій явці військовозобов’язаного. На цьому етапі через негативний образ та недовіру у військовозобов’язаних виникає ряд запитань: «Якщо я хочу оновити дані, для чого мені особисто приходити? Якщо я прийду, що буде далі? Я бачив в новинах силову мобілізацію». Більш того навіть під час візиту до ТЦК, військовозобов’язаного відразу направляють на ВЛК. У людини знову виникає питання: для чого мені проходити ВЛК , якщо я прийшов оформити відстрочку?» ставить юрист.

Оформлення відстрочки і проходження ВЛК різні юридичні процеси, проте ТЦК та СП їх ототожнюють, додає адвокат. Він зазначив, що це все відбувається попри те, що є судові рішення із чіткою вказівкою суду: оформлення відстрочки має відбуватися незалежно від проходження ВЛК, оскільки це різні процеси.

Не менш важливим у питанні мобілізації є економічний аспект. У законі «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» серед іншого виписано повноваження Кабінету міністрів. Зокрема, уряд відповідає за розробку мобілізаційного плану України, який подає на затвердження президентові; готує документ про мобілізаційну підготовку національної економіки України; створює мобілізаційний резерв матеріально-технічних і сировинних ресурсів.

Аби з’ясувати, що конкретно з вищеописаного виконав теперішній Кабмін, «Главком» направив відповідний запит. Заступник міністра економіки Ігор Фоменко відповів дуже сухо: «Центральні та місцеві органи виконавчої влади виконали заходи, визначені відповідними мобілізаційними планами, переведені на режим роботи в умовах воєнного стану і продовжують виконувати завдання, визначені законодавством». І навів три постанови Кабміну, дві з яких стосувалися бронювання військовозобов’язаних на час мобілізації.

Разом з тим адвокат Дмитро Бузанов у розмові з «Главкомом» акцентував на тому, що призов на військову службу під час мобілізації це лише верхівка айсбера. Для планомірного переведення національної економіки та діяльності органів влади до роботи в умовах особливого періоду необідний цілий комплекс заходів.

Переведення національної економіки на функціонування в умовах особливого періоду гальмується через брак бюджетних коштів, левова частина яких спрямовується на фінансування Сил оборони. Як наслідок, пересічні українці збирають кошти на одяг, амуніцію, інше забезпечення людини, яка призивається до військової частини. Таким чином, частина державного обов’язку щодо належного забезпечення військових лягає на населення, констатує юрист.

Бузанов зауважив, що такий стан справ, впливає на мотивацію військовозобов’язаних. Відкритим для суспільства залишається питання фінансування пільг та соціальних виплат у разі поранення чи загибелі людини під час виконання військового обов’язку. Очевидно, що держава опинилася в залежності від фінансування з боку партнерів, як для покриття загальних бюджетних витрат та і оборонного бюджету, забезпечення пільг, соціальних виплат.

«Держава, відчуваючи брак у фінансуванні та відсутність необхідної комунікації із військовозобов’язаними, перетворила процес призову на військову службу у спосіб покарання. У медіа ми спостерігаємо випадки, коли правопорушникам за будь-яке правопорушення, а частіше за все, за порушення режиму комендантської години, виписують повістки про виклик до ТЦК та СП», додав правозахисник.

Військовий адвокат Дар’я Соларьова пропонує власний рецепт виходу з мобілізаційного цугцвангу. По-перше, важливо працювати з тим, щоб військовозобовʼязані не асоціювали військову службу з покаранням. «Не треба туди пхати всіх алкоголіків, наркоманів тощо. Служба в ЗСУ не покарання, там найкращі чоловіки та жінки, які віддають своє здоровʼя та життя за наш спокій», сказала правозахисниця.

По-друге, необхідно припинити силову мобілізацію. Якщо особа дійсно ухиляється від мобілізації, застосовуйте правові заходи впливу, а не фізичну силу, підказує юристка. На її думку, багато чоловіків бояться не військової служби, а те, що у ТЦК та СП їх будуть принижувати, застосовувати фізичну силу.

По-третє, надавати належну допомогу військовослужбовцям та звільненим з військової служби. Це про те, щоб люди розуміли, що вони матимуть належне грошове забезпечення, а у разі отримання поранення їм нададуть медичну допомогу та необхідне лікування, реабілітацію, відповідне грошове забезпечення. А коли захисник/захисниця опинятися у полоні його/її будуть шукати, відбудеться обмін, а їхня родина буде забезпечена не лише фінансово, а й матиме інформацію щодо місцезнаходження. Якщо ж загине, то має бути достойне поховання, забезпечення родини.

По-четверте, варто врегулювати питання бронювання військовозобов’язаних.

«Наразі в суспільстві панує думка, що війна тільки для бідних. Запропоновані зміни щодо «вартості» бронювання, які мають сплатити роботодавці за бронь працівників підтверджує цю тезу, на жаль. Чоловіки ж, які працюють на заводах, підприємствах з великими зусиллями отримують «бронь», а то й не отримують. Водночас до більш забезпечених верств населення повістки не доходять. На прикладі народних депутатів, які мають гарантовану «бронь», можна розглянути такий варіант: якщо народний депутат не відвідує більше ніж 25% засідань, позбавляти його права на «бронь», озвучила свої ідеї військовий адвокат.

Віталій Тараненко, «Главком»

На платформі TikTok зростає популярність нового тренду під хештегом #happyhouse («Щасливий дім»). За позитивною назвою коротенькі відеоролики жертв домашнього насильства. Соціальна мережа допомагає людям почати говорити про проблему, про яку в інший спосіб вони не наважуються розповісти. Тренд зародився закордоном, проте його популярність зараз дуже стрімко зростає саме в Україні на тлі повномасштабної війни, наслідків російської агресії та зростання випадків домашнього насильства в нашій країні. Про новий тренд та його користь у боротьбі з насильством у матеріалі «Главкома».

Happy house серія коротких відео у форматі TikTok, об’єднаних ідеєю боротьби з домашнім насильством. У роликах демонструються наслідки фізичної агресії та чутно крики сімейних сварок. Учасники флешмобу діляться своїм досвідом і пояснюють емоційність, або навпаки, потребу в усамітненні через насильство.

Happy House швидко здобув популярність у TikTok через легку сприйнятливість контенту та алгоритми соціальної мережі, які дозволяють швидко «вірусити» відео, що беруть участь у популярних флешмобах.

Глядачу достатньо продивитися відео до кінця, залишити будь-яку свою реакцію, в результаті чого алгоритм соціальної мережі буде просувати відеоролик далі й далі.

Учасники тренду використовують трек від канадського артиста The Weeknd House Of Balloons, щоб демонструвати сцени, які вказують на випадки домашнього насильства у себе вдома. Знімають відео саме під такий фрагмент із текстом:

This is happy house...
We are happy here...
(«Це щасливий дім…
Ми щасливі тут…»)

Українська акторка та співачка Марина Сердешнюк підтримала рух під хештегом #happyhouse та створила власний трек, у якому описала досвід із яким стикалися люди, виховані в родинах із радянськими установками.

До прикладу, виховування своїх дітей із застосуванням фізичної сили, проявами байдужості до думок дітей.

Відео Марини Сердешнюк (@mary.desh)

У більшості випадків героями відео є жінки та діти, які найбільше страждають від домашнього насильства.

Специфічною темою роликів українських користувачів Tik Tok також є наслідки війни. Тобто насильником для величезної кількості учасників флешмобу українців є Росія та її окупаційна армія.

Українські учасники діляться власним досвідом пережитого нещастя та жаху. Вони записують на відео звуки вибухів або спалахи з вікон своїх домівок, показують наслідки атак та бойових дій, що зачепили чи зруйнували їхню власну оселю. Також показують на відео свої панічні атаки чи стресові ситуації, що виникають через постійну загрозу та нестабільні, гострі ситуації.

Відео-приклад користувача @maria_chuevskaya

ненавижу…💔

Відео-приклад користувача @_ogbudova_

Практичний психолог Ірина Соловей, яка спеціалізується на роботі з дітьми та підлітками, пояснює популярність тренду #happyhouse в Україні намаганням визнати та висловити власну тривогу та занепокоєння, пов’язані із загостренням війни. За її словами, в опублікованих роликах користувачі хочуть викликати співчуття та емпатію в інших людей. «Це може бути спробою уникнути реальності або знайти підтримку з боку людей, зі схожим досвідом», пояснює Соловей.

Друга причина домашнє насильство. За словами Соловей найбільше в Україні від насильства страждають жінки дружини та співмешканки. Кількість випадків домашнього насильства стрімко зросла у 2023 році. «Війна вплинула на всіх українців: постійний стрес та напруження, яке з кожним днем все більше накопичується в людині, виливається в агресивну поведінку та конфліктність», каже Соловей.

Психологиня пояснює популярність флешмобу #happyhouse масовістю прикладів того, як люди переживають травматичний досвід і наскільки мало про це говорять. «Люди вже пристосувались до насильства, яке над ними скоювали роками», висловилася фахівчиня. За її словами, вже сам факт того, що жертва насильства наважується говорити про свій досвід публічно допомагає у вирішенні проблеми, тому людині набагато психологічно легше розповісти про проблему в інтернеті за допомогою короткого відеоролика.

За словами Соловей, аудиторія таких опублікованих відео реагує по-різному. Зазвичай це співчуття, підтримка і солідарність з жертвами насильства. Але є і меншість, яка засуджує появу таких роликів. Мовляв, нам набагато гірше, ніж вам, але ми відео про це не знімаємо, аби не травмувати інших.

Учасники тренду #happyhouse публікують безліч різних моторошних сценаріїв, щоби розкрити проблему домашнього насильства. Як приклад, демонструють відео або фотографії виламаних дверних ручок або вибитих дверей, що стали наслідком насильства у їхній сім'ї.

Відео-приклад користувача @lucas_andre490

Також знімають себе на фронтальну камеру в гострі моменти сімейних сварок. Це не просто демонстрація конфлікту, але і спроба показати зовнішню поведінку та емоційний стан в такі моменти. Шляхом таких записів люди можуть відтворювати атмосферу напруженості та конфлікту, яка панує у їхній сім'ї.

Відео-приклад користувача @solanyll_

Деякі користувачі показують у відеороликах розставлені камери спостереження у своїх оселях, як прояв контролю та стеження, які здійснюють батьки або інші члени сім'ї над дітьми або іншими членами родини.

Це може бути спроба показати, що домашнє насильство не обмежується лише фізичними проявами, це також психологічний тиск, контроль та втручання у приватне життя.

Дехто вирішив використовувати свої власні фотографії, щоб показати наслідки домашнього насильства. Вони показують на відео або фото свої побої, що отримали як результат насильства.

Відео-приклад користувача @karmas_main18xo

Серед українських учасників флешмобу з хештегом #happyhouse найбільш популярним є відео користувачки з псевдо eskerjs. Воно набрало майже шість мільйонів уподобань. У відеоролику дівчина ховається від обстрілів у ванній кімнаті оселі разом зі своєю сім’єю та домашнім улюбленцем, зазначає авторка. За кадром також ховався її молодший дворічний братик.

я ненавиджу їх

Відео користувача @eskerjs

На відео дівчина обіймає свою собаку, яка дуже налякана гучними звуками обстрілів. Собака тремтить та скиглить. Найбільшу кількість коментарів налічують саме слова співчуття та жалю до того, як переживають і реагують на війну тваринки в Україні.

Висловлюють також багато слів підтримки та співчуття люди з інших країн, які щиро поділяють біль України.

Серед коментаторів можна побачити людей, вочевидь росіян, які співчувають і вибачаються за дії своєї країни.

На даний момент хештег #happyhouse налічив у соціальній мережі TikTok вже 54 тис. відео, які набирають десятки мільйонів переглядів. У той же час соцмережа ТікТок заблокувала можливість відслідковування кількості переглядів будь-яких хештегів після загострення збройного конфлікту між Ізраїлем та Сектором Газа, пише The Washington Post.

Єлизавета Шеремет, для «Главкома»

Міжнародний кримінальний суд у Гаазі видав ордер на арешт чергового російського воєнного злочинця найвищого рівня командувача дальньої авіації РФ Сергія Кобилаша.

Зміст ордера таємний, щоб захистити свідків і гарантувати розслідування. Проте відомо, що в ордері йдеться про напади на цивільні об’єкти, заподіяння надмірної шкоди цивільним та їхньому майну, а також злочин проти людяності.

Раніше слідчі Служби безпеки України повідомили Кобилашу про підозру за ч. 2 ст. 28 та ч. 2 ст. 438 Кримінального кодексу України (порушення законів і звичаїв війни, поєднане з умисним вбивством).

Сергій Кобилаш народився в Одесі у 1965 році. Втім, місце народження єдине, що пов’язує його з Україною. Інформації про те, де він жив до повноліття, яку школу закінчив, у відкритих джерелах немає.

Після закінчення школи Кобилаш вступив до російського Єйського вищого військового авіаційного училища льотчиків ім. Комарова, потім закінчив Військово-повітряну академію ім. Гагаріна та Військову академію Генштабу Збройних сил РФ (2012 рік). Після цього його кар’єра дуже стрімко пішла вгору: у 2013 році Кобилаш був призначений на посаду начальника авіації військово-повітряних сил.

Уже за рік йому було присвоєно військове звання «генерал-майор». Ще через рік Кобилаша призначили начальником 4-го державного центру підготовки авіаційного персоналу та військових випробувань Міноборони РФ (Липецького авіацентру). Нарешті, у 2016-му він був призначений командувачем Дальньої авіації військово-космічних сил РФ.

Всього Кобилаш налітав понад 1600 годин: на Л-29, Су-7, Су-17 та його модифікації, Су-25, Су-30СМ, Су-34, Ан-26.

• війна в Афганістані (1979-1989);
• перша чеченська війна;
• друга чеченська війна;
• російсько-грузинська війна (2008);
• інтервенція Росії у Сирію;
• вторгнення Росії в Україну.

Під час обох Чеченських воєн брав активну участь у невибіркових бомбардуваннях Чечні, без сумнівів закидав міста забороненими касетними та вакуумними бомбами. Під час вторгнення Росії в Україну саме він керував килимовими бомбардуваннями Маріуполя, результатом яких стали значні руйнування цивільної інфраструктури та жертви серед цивільного населення.

Саме Кобилаш віддав наказ на проведення ракетних ударів по житловому багатоповерховому будинку та автостоянці в Умані на Черкащині 28 квітня 2023 року.

Внаслідок ворожого обстрілу загинуло 23 місцевих мешканців, серед них шестеро дітей. Також травмовано дев'ятеро людей, а одна особа й досі вважається зниклою безвісти. Крім зруйнованої багатоповерхівки, значних ушкоджень зазнали сім прилеглих житлових будинків, шість підприємств і 70 цивільних автомобілів.

Зараз його звання генерал-лейтенант.

Усіх даних про статки Кобилаша у відкритому доступі немає, проте, за даними ГУР, він проживає у трикімнатній квартирі площею 111 квадратних метрів у центрі Москви. На вторинному ринку така квартира коштує орієнтовно $1,5 млн. На сайті ГУР є навіть адреса «героя»: Челобитьєвське шосе, будинок 14, корпус 1, кв. 64.

Про сім’ю Кобилаша відомо таке: у нього є дружина, 52-річна Юлія Кобилаш, вона теж військова, і донька, якій 31 рік, заміжня.

Воєнні подвиги Кобилаша з року в рік обростають новими героїчними «подробицями».

Ось як Вікіпедія із посиланням на матеріал від 6 січня 2014 року описує один з епізодів «доблесної служби» Кобилаша, що мав місце у 2008 році:

«Під час однієї з атак грузинської військової колони на південь від Цхінвалі до лівого двигуна його Су-25 СМ потрапила ракета з переносного зенітно-ракетного комплексу, літак упав і вибухнув у безлюдній гірській ущелині, а льотчик зумів катапультуватися і приземлився у грузинському анклаві. Через деякий час його евакуювала на вертольоті російська пошуково-рятувальна група».

А ось як подає ту саму історію російське видання «Коммерсант» уже 5 березня поточного року: «У 2008 році брав участь у боях за Цхінвал під час грузино-осетинського конфлікту, його Су-25 СМ було двічі підбито з переносного зенітно-ракетного комплексу, льотчик зміг відвести пошкоджену машину від житлової забудови, успішно катапультувався і був за кілька годин евакуйований на вертольоті. За мужність і героїзм був удостоєний звання Героя Росії».

Але сам Кобилаш розповідає третю версію цієї історії: після катапультування його начебто знайшла «добра бабуся-грузинка, насварила за те, що він потовк овочі на городі, але дала води і показала дорогу до осетинських формувань».

Водночас Михайло Саакшвілі, який на той момент був президентом Грузії, оприлюднював геть іншу інформацію «геройств» цього військового злочинця. За словами Саакашвілі, Кобилаша тоді спіймали грузини, взяли у полон, а згодом обміняли.

Звісно, без «Героя Росії» Кобилаш не лишився, адже Путін любить відзначати вбивць і ґвалтівників. Згадати хоча б те, що диктатор присвоїв звання «гвардійська» 64-й мотострілецькій бригаді 35-тій загальновійськовій армії РФ (Хабаровський край), яка влаштувала різанину у Бучі. «Герой Росії» за бомбардування грузинських міст це не єдина нагорода Кобилаша. Він також отримав:

• орден Мужності;
• орден «За військові заслуги»;
• орден «Уацамонга» (Південна Осетія);
• медаль «За відвагу»;
• ювілейна медаль «70 років Збройних Сил СРСР»;
• медаль «За військову доблесть» І ступеня;
• низку відомчих та громадських нагород Російської Федерації;
• медаль «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу»;
• почесне звання «Заслужений військовий льотчик Російської Федерації»;
• класна кваліфікація «Військовий льотчик-снайпер».

Москва, звичайно, називає ордер на арешт Кобилаша «юридично нікчемним» як і у випадку з ордером на арешт самого Путіна за викрадення українських дітей. Спікерка МЗС РФ Марія Захарова наполягає: «Росія не є учасницею Римського статуту та не зобов'язана дотримуватися рішень МКС».

Як відбуватиметься процес? Чи є ордер юридично правомірним? Ці питання «Главком» поставив Олексію Ясюнецькому адвокату, який допомагає українцям подавати позови до Міжнародного кримінального суду в Гаазі про скоєні воєнні злочини військами Росії в Україні.

Ясюнецький наголошує: Міжнародний кримінальний суд видає ордер на арешт тоді, коли у нього є достатньо даних щодо того, що особа вчинила воєнний злочин.

«Наголошую, йдеться не про те, що особи, щодо яких був виданий цей ордер є винними, а про те, що вони є причетними до злочину. Країни, які приєдналися до Римського статуту тобто ті, хто його підписав і ратифікував зобов’язані вжити дій щодо арешту особи, на яку виданий ордер, якщо ця особа знаходиться на їхній території і доставити у МКС у Гаазі», зазначає правник.

Адвокат також нагадав, що Україна підписала Римський статут, але не ратифікувала його, а РФ справді й «завбачливо» не підписувала. Проте це жодним чином не робить ордер на арешт неправомірним: «Дія МКС розповсюджується на всі країни. Щодо процедурних моментів наприклад, зобов’язання арештовувати справді можуть виникнути справедливі зауваження: чи може арештовувати когось країна, яка не підписала чи не ратифікувала Римський статут? Скажімо так, вона не зобов’язана, але може. Тобто якщо ці льотчики опиняться на території України, наша держава може їх затримати і доставити у Гаагу. До слова, Україна може це зробити безумовно правомірно, бо вона є потерпілою стороною».

Ясюнецький також зазначив, що МКС дуже повільна бюрократична структура.

«Її мета не швидко когось зловити і засудити, а надати юридичну оцінку діям якоїсь країни, диктатору в історичній перспективі. Я часто працюю з людьми саме щодо звернення в МКС. Вони мені кажуть, що Суд у Гаазі процес на роки, це довго і болісно, адже доведеться давати свідчення і розбурхувати старі травми: свідчити про загибель близьких. Я у такому випадку відповідаю, що покоління ваших дітей про це забуде, і вони знову брататимуться із росіянами. А якщо в МКС зафіксовані ці справи, є ваші прізвища, то допоки буде існувати людство, воно матиме доступ до цих матеріалів і пам’ятатиме, що коїли росіяни», підкреслив він.

Наталія Сокирчук, «Главком»

Понад два роки в Україні триває загальна мобілізація через військову агресію Росії. За офіційними даними, до лав Сил оборони залучено понад 1 млн громадян. Ця цифра є «плаваючою» і залежить від багатьох факторів: інтенсивності боїв на фронті, наших втрат і кількості поранених захисників.

Наприкінці грудня 2023-го заступниця голови парламентського комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки Мар’яна Безугла оприлюднила досі закриті дані: мобілізаційний план на місяць складає не менше 20 тис. осіб. Згодом цифр для роздумів додав президент Володимир Зеленський. На грудневій пресконференції він заявив, що військові пропонували мобілізувати додатково ще 450-500 тис. людей. Через три місяці глава держави визнав у іноземній пресі: законодавство щодо мобілізації неідеальне. Нині його рихтують і приводять до вимог часу: народні депутати підготували понад чотири тисячі поправок до урядового законопроєкту, що пройшов перше читання.

Проблеми з проведенням мобілізації (передовсім неврегульованість питання військового обліку осіб призовного віку і «полювання» за чоловіками на вулицях) приховати складно. Суспільство, яке вимагає від влади і військових перемоги не готове не лише поступатися своїми правами, а й виконувати закон.

Як свідчать відомості ресурсу «Опендатабот», що аналізує судовий реєстр, протягом 2023 року вироки за ухилення від мобілізації отримали 1257 українців. Обвинувачені одержали як умовні, так і реальні терміни позбавлення волі.

Якщо порівнювати з кількістю вироків за перший рік великої війни, то фіксується зростання у п’ять разів (у 2022-му суди ухвали 249 вироків стосовно ухилянтів)!

Лише у січні 2024 року покарання «заробили» 120 чоловіків призовного віку. Це 54% від загальної кількості вироків за статтею 336 Кримінального кодексу за увесь 2022 рік.

«Главком» дослідив цю тенденцію глибше. Редакція підрахувала: за 2022-2023 роки апеляційні суди переглянули 26 вироків за ухилення від мобілізації. Практично в усіх випадках Феміда відправляла обвинувачених до в’язниць, скасовуючи на вимогу прокурорів умовні терміни покарання, ухвалені судами перших інстанцій.

Найсуворішим вердиктом відзначився Закарпатський апеляційний суд. Він призначив чотири роки тюрми батьку двох неповнолітніх дітей Василю М. У березні 2022 року чоловік отримав повістку, але письмово відмовився від проходження медкомісії.

Однак це не стало на заваді для його відправки до військової частини. По дорозі військозобов’язаний утік. Згодом ухилянта було спіймано.

Хустський районний суд дав Василю М. чотири роки позбавлення волі, які замінив на три роки іспитового терміну. Під час підготовки вироку суд узяв до уваги доповідь органу пробації, який вважав що виправлення обвинуваченого можливе без ув’язнення. Також Феміда врахувала факт, що у чоловіка на утриманні двоє неповнолітніх дітей.

Водночас апеляційний суд не погодився з такою м’якістю покарання. Попри те, що злочин ухилення від мобілізації належить до нетяжких, апеляційна інстанція наголосила: Василь М. вини не визнав; безробітний; за місцем проживання характеризується посередньо; раніше неодноразово притягався до кримінальної відповідальності за вчинення умисних кримінальних правопорушень.

«Ця категорія кримінальних правопорушень викликає значний суспільний резонанс, у зв`язку з чим призначене судом покарання із застосуванням статті 75 Кримінального кодексу (звільнення від відбування покарання з випробуванням «Главком») не сприятиме його меті виправленню та запобігання вчинення нових кримінальних правопорушень, як самим засудженим, так і іншими особами, а тому є несправедливим внаслідок його м`якості», пояснила апеляція і запроторила Василя М. до в’язниці.

Але це не вся цікава судова статистика. Десять засуджених, котрі відмовилися від мобілізації під час повномасштабної війни, вже дійшли до Верховного суду. Вони там оскаржувати реальні терміни покарання. Станом на середину березня 2024-го, двоє чоловіків отримали вердикт верховної Феміди і зазнали фіаско. Це означає, що їхні вироки є чинними і більше не підлягають перегляду.

Розглянемо ці випадки детальніше. Колишній продавець харківського ТОВ «Посад рітейл» Сергій Н. у січні 2023 року отримав повістку для перевірки облікових даних та проходження військово-лікарської комісії. Жодних заяв чи скарг щодо проблем зі здоров`ям або підстав, які можуть стати причиною для ухилення від призову за мобілізацією з боку обвинуваченого не надходило. Втім, військовозобов’язаний проігнорував виклик на відправку до військової частини, чим спровокував відкриття кримінальної справи за ухилення від мобілізації.

У суді обвинувачений вину визнав і щиро розкаявся. Феміда визнала пом’якшуючою обставиною щире каяття, звільнила від відбування покарання у вигляді трьох років позбавлення волі, замінивши двома роками випробувального терміну.

Харківський апеляційний суд переглянув цей вирок і дійшов висновків: Сергія Н. таки необхідно відправити на три роки за ґрати, оскільки «звільнення обвинуваченого від відбування покарання з випробуванням не можна вважати обґрунтованим і таким, що є достатнім для досягнення мети покарання, а саме запобігання вчинення нових злочинів».

Засуджений, який утримується в Менській виправній колонії №91 оскаржив вирок у Верховному суді. Чоловік та його адвокат просили скасувати ув’язнення і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Захисник навіть долучив до справи копії медичних документів про вагітність дружини засудженого. Проте це не спрацювало. Верховний суд вважав, що призначене покарання апеляційним судом, «є необхідним і достатнім для виправлення засудженого і попередження вчинення нових аналогічних кримінальних правопорушень».

Безробітний з Харківщини Сергій М., як і його тезка і земляк Сергій Н., став ухилянтом, бо також не захотів їхати до війська після того, як ВЛК визнала його придатним до служби. У суді військовозобов’язаний це лише підтвердив, акцентувавши на своїй категоричній відмові брати до рук зброю.

Коломацький районний суд Харківської області зарахував щире каяття та активне сприяння обвинуваченого у розкритті злочину і призначив три роки позбавлення волі, замінивши на рік іспитового терміну.

Апеляційний суд «зніс» і цей вирок. Пояснив, що в Україні запроваджено воєнний стан, і ця категорія кримінальних правопорушень викликає значний суспільний резонанс. А тому умовний термін покарання, яке призначив суд першої інстанції, «не сприятиме виправленню та запобіганню вчиненню нових кримінальних правопорушень, як самими обвинуваченим, так і іншими особами». Фінал історії: Харківський апеляційний суд ухвалив ухилянт таки має відсидіти три роки тюрми.

Засуджений, який опинився у Первомайській виправній колонії №117, через захисника подав касаційну скаргу. У ній наполягав скасувати вирок і призначити умовний термін. Також чоловік зауважив: критично оцінив свій вчинок, розкаявся, зазначив, що добросовісно ставиться до сімейного обов’язку щодо догляду за хворими батьками.

Окремо адвокат переконував Верховний суд у тому, що апеляція безпідставно зробила висновок про те, що, мовляв, застосування умовного терміну покарання для його клієнта матиме негативні наслідки для вчинення аналогічних злочинів іншими особами. Захисник додав, що покарання має індивідуальний характер і не може застосуватися як показовий захід кримінально-правового примусу для інших осіб.

«Позиція захисника щодо індивідуалізації покарання хоча і є доречною, проте захисником не враховано положення частини 2 статті 50 Кримінального кодексу, відповідно до якої покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Колегія суддів вважає, що обставини, про які вказує захисник, не впливають на правильність призначеного апеляційним судом покарання, яке є мінімальним, а тому не свідчить про його надмірну суворість», дійшов висновків Верховний суд, який залишив без змін вирок апеляційного суду.

Дійшли до Верховного суду й дві справи ухилянтів, котрі наполягали на своїй глибокій релігійності. Під час розгляду цих історій було помітно, як учасники процесу «жонглювали» статтями Конституції, які по суті не суперечать одна одній. Йдеться про статтю 65, яка прямо виголошує: «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України». І статтю 35, яка трактує: «Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою». Саме за неї, як за рятівну соломинку, хапалася сторона захисту, вигороджуючи своїх клієнтів від вчинення злочину. Та все ж диявол криється у деталях…

Представник Церкви адвентистів Сьомого дня і переселенець з Луганщини Дмитро З. попався на ухиленні від мобілізації. Влітку 2022 року він успішно пройшов ВЛК і військкомат дав повістку на відправку до військової частини (посада водія). Мобілізований вчасно не з’явився і наразив себе на кримінальну справу.

Вже у суді обвинувачений зізнався: на початку «нульових» працював в органах МВС. У травні 2002 року прийняв водне хрещення у Лисичанську і примкнув до християнської спільноти «Церкви адвентистів Сьомого дня». Через релігійні переконання залишив попередню роботу. До ТЦК обвинувачений подав довідку з Церкви і просив звільнити від мобілізації або ж направити на альтернативну (невійськову) службу. Там відповіли, що немає підстав для відстрочки від військової служби.

Крім цього, сторона захисту послалася на чинну постанову Кабінету міністрів від 10 листопада 1999 року №2066, якою затверджено Перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. У тому переліку є згадка про адвентистів Сьомого дня.

Кременецький районний суд Тернопільської області визнав невинуватим і виправдав Дмитра З. Феміда розтлумачила: обвинувачений реалізував своє право на свободу совісті та віросповідання, а також гарантоване йому Конституцією право на проходження альтернативної (невійськової) служби. «Будь-яких інших об`єктивних доказів, які прямо або побічно підтверджують винуватість особи в ухиленні від призову за мобілізацією стороною обвинувачення не надано», йдеться у виправдувальному вироку.

Тернопільський апеляційний суд у пух і прах «розніс» вирок першої інстанції. Зокрема, та не дослідила того факту, що чоловік у 1996-1998 роках служив у військовій частині. По закінченню служби працював у донецькій транспортній міліції.

Більше того, на переконання апеляції, обвинувачений не надав документів, які підтверджують його приналежність до Церкви адвентистів Сьомого дня, у тому числі доказів про водне хрещення у 2002 році.

Окремо апеляційний суд не погодився з доводами сторони захисту щодо заміни військової служби на альтернативну (невійськову). Згідно із законом про альтернативну (невійськову) службу, альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби (стаття 4). Заміна ж військової служби за призовом під час мобілізації на альтернативну службу Законом не передбачена, пояснив суд.

Отже, апеляція призначила обвинуваченому три роки в’язниці. Наразі цей вирок оскаржується у Верховному суді. Сам же засуджений відбуває покарання у Коломийській виправній колонії №41.

Інший приклад приватний підприємець з Івано-Франківська Михайло Я., який також прикривався «стосунками з Богом». Медкомісія визнала його обмежено придатним і непридатним до служби у високомобільних десантних військах, морській піхоті тощо.

Коли ж на призовній дільниці працівники ТЦК намагалися обвинуваченому вручити повістку про відправку до військової частини, він відмовився її брати. Його аргументи зводилися до того, що він не може брати в руки зброю, одягати військову форму та вбивати людей через свою віру та стосунки з Богом.

У суді підприємець сказав, що всюди повідомляв, що не планує воювати, хай воює той, хто бажає, а його захищати не треба, бо за ним Бог. При цьому чоловік додав, що на момент розгляду справи не належить до жодних релігійних організацій. При цьому розповів: на початку 2000-х років навернувся у віру, відвідував зібрання Церкви Ісуса Христа, звідти перейшов у Церкву Живого Бога, а потім до «Посольства Боже для всіх народів». У кінці додав: має намір створити власне зібрання.

Місцевий суд призначив Михайлу Я. рік позбавлення волі. Апеляція скасувала вирок, впаяла три роки тюрми, які замінила на рік іспитового терміну. До пом`якшуючих обставин покарання суд зарахував «багаторічні глибокі релігійні переконання обвинуваченого, що хоч і не є поважною підставою для відмови від призову за мобілізацією, однак визначають його спосіб життя та значною мірою пояснюють мотиви».

Попри умовний термін покарання івано-франківський бізнесмен подався до Верховного суду. Кінцевого рішення поки що немає.

Військовий адвокат Дар’я Соларьова у коментарі «Главкому» зацитувала позицію Верховного суду: особа засуджена за ухилення від призову на військову службу під час мобілізації не може бути звільнена від відбування призначеного покарання з випробуванням, «оскільки створює в очах громадян та суспільства в цілому негативне враження безладдя та безкарності, тим паче під час введеного на всій території України воєнного стану та мобілізації».

Адвокат Роман Кичко звертає увагу: ці висновки були зроблені судом попри долучені копії медичних документів про вагітність дружини засудженого, що мало стати пом’якшуючою обставиною (цю історію «Главком» у подробицях описав на початку публікації). «Подібні висновки суду для пересічного громадянина виглядають так: або мобілізація, або в’язниця. Ми в жодному разі не говоримо, що ухилення від мобілізації має бути безкарним або таким, що розцінюється як безкарне», говорить Кичко.

За його словами, має бути чіткий баланс між суспільною думкою, проблемами в країні та врахуванням реальної ситуації кожного громадянина при винесення обвинувального вироку. Тим паче такий баланс має бути, якщо необхідно змінити ставлення до мобілізації з «покарання» до «обов’язку», який поважає держава.

Адвокат Дмитро Бузанов підмітив: суди дедалі частіше ухвалюють реальні вироки за ухилення від мобілізації, аніж призначають умовне покарання. «Це пов’язано з тим, що у разі ухвалення вироку із звільненням від відбування призначеного покарання, людина формально не підлягає призову на військову службу «отримує відстрочку» на період встановленого іспитового строку. Адже на неї покладаються відповідні обов’язки: не змінювати місце проживання, періодично з’являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації, інше», зауважив правник.

Разом із тим, як зазначив Бузанов, існує суспільний запит на покарання осіб, які ухиляються від мобілізації. При цьому держава в особі судової влади, діючи з чітким дотриманням кримінального закону, не може задовольнити цей запит. Тому деякі судді піддаються настроям громадськості та ігнорують під час ухвалення обвинувального вироку підстави для звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням, передбачені статтею 75 Кримінального кодексу (звільнення від відбування покарання з випробуванням).

Закінчується усе тим, резюмує адвокат, що суд не звільняє людину від відбування покарання, навіть у випадках, коли людина дійсно опинилася в обставинах, які спонукали ухилитися від призову, і при цьому визнає свою вину.

Віталій Тараненко, «Главком»

Урядовий законопроєкт про мобілізацію (10449) потрапить на розгляд у сесійний зал Верховної Ради, ймовірно, наприкінці березня чи у квітні. Законопроєкт дуже чутливий для суспільства, і багато хто з політиків намагається грати на настроях виборців.

Це одна з причин, чому до проєкту після першого читання подано понад 4 тис. правок. Але профільний комітет Верховної Ради Комітет з питань національної безпеки, оборони та розвідки знайшов спосіб, як зробити так, щоб тисячі правок не заблокували рух проєкту. 12 березня депутати вже розпочали їх розгляд.

Нагадаємо, перше читання законопроєкт пройшло на початку лютого. Жоден депутат ЄС та «Батьківщина» тоді не голосував за урядовий документ. Зараз представники різних політичних сил пояснюють, за яких умов вони будуть готові підтримати законодавчу ініціативу під час фінального голосування.

Депутати, які працюють над законопроєктом зараз, приходять до висновку: він не допоможе швидко наростити темпи мобілізації, проте має бути спрямований на те, щоб підвищити відсоток тих, хто стане на облік. Тому якщо говорити про збільшення кількості мобілізованих, цей законопроєкт спрацює максимум на середньострокову перспективу. На цьому наголошують члени комітету нацбезпеки.

Що буде з особами з інвалідністю, чи залишать «догляд за тестем і тещею», чи стануть повістки в електронному кабінеті обов’язковими позиції щодо цих та інших питань громадська ініціатива «Голка» з’ясовувала у представників різних фракцій та депутатських груп.

12 березня комітет з питань нацбезпеки розпочав розгляд правок до урядового законопроєкту. Членкиня комітету Ірина Фріз («Європейська солідарність») наголошує: якщо розгляд правок піде далі у такому ж темпі, то до кінця тижня справу можна завершити.

Один з членів комітету з питань нацбезпеки на правах анонімності роз’яснює: «Зараз найбільша проблема Міноборони і ТЦК дві третини громадян, які можуть бути мобілізовані, не стоять на обліку і порахувати їх, де вони перебувають, чи мають право на броню, чи відтермінування за відсутності інформації неможливо. Ми не можемо змусити їх прийти у ТЦК, оновити дані і стати на облік. Мова про мільйони людей. Тому цей проєкт про облік у першу чергу, і про те, як мотивувати людей стати на облік. Додаткових опцій, як посилити мобілізацію у цьому законі дуже мало. Деякі речі реально запрацюють в кінці року або на початку наступного року. Тому чекати, що нардепи проголосують і виросте кількість мобілізованих, нема сенсу. По-перше задача така не стоїть, по друге нема механізмів у цій законодавчій ініціативі».

І тут варто нагадати, що парламент вже давно проголосував за інший урядовий проєкт (9281), який знизив вікову планку для мобілізації до 25 років. Але з червня місяця минулого року Володимир Зеленський його не підписує.

І у цьому вже ухваленому законопроєкті немає нічого про інвалідів, піклувальників чи блокування водійських посвідчень. Відповідно у президента, якщо необхідно залучати додатково громадян для мобілізації, є проста і доступна опція підписати цей законопроєкт і знизити вікову планку мобілізації.

Стосовно нового законопроєкта і мобілізації осіб з інвалідністю, то комітет схиляється до того, що всі три групи будуть мати відстрочку. Але тут може бути нюанс: повторне обстеження треба буде пройти тим, хто отримав третю групу інвалідності після 24 лютого 2022 року.

Будь-яка група інвалідності дає право і на відстрочку, і на звільнення. Інвалід може служити за власним бажанням (закон це дозволяє), але якщо передумає може звільниться будь-коли і не проходити ВЛК.

Що стосується опції «догляд за родичами», то тут може зникнути можливість відстрочки через «догляд за тещею чи тестем», якщо є інші близькі родичі. Треба визнати, що частина громадян використовують цю можливість як лазівку для того, щоб захистити зятів при живих дочках і синах від мобілізації

Комітет із перевагою в один голос 12 березня також вирішив, що не буде замороження банківських рахунків, карток та позбавлення водійських прав. Після цього голова комітету закрив засідання.

Щодо питання строків звільнення у запас (демобілізації), чи буде це після 36 місяців, чи для цього буде передбачений якийсь інший, менший строк, поки рішення нема. Тривають дискусії.

Нашуміле запровадження електронних повісток також навряд чи буде реалізоване. У законі може залишитися тільки норма про відправку до електронного кабінету повідомлення про надсиланням паперової повістки. Але до жодних правових наслідків таке повідомлення не призводить. За таких умов «ухилянтом» не станеш. Гарантій, що цей електронний кабінет запустять до того часу, як закон вступить у силу, немає. Відповідно згадки про нього поки прибрали із прикінцевих положень.

Ще одна із задач, яку має вирішити законопроєкт облік військовозобов’язаних за кордоном. У консульських установах є спеціалісти, які мають вести цей облік, але українці, які виїхали за кордон, не звертаються, аби стати на облік. І тут перед законотворцями постає питання: як мотивувати чоловіків це зробити. Наразі держава навіть не розуміє, де хто перебуває, в якій країні, а військові мають розуміти, чи можуть вони розраховувати на цих людей.

Загалом до урядового проєкту подали сумарно майже 4 200 правок. Деякі ЗМІ поширюють інформацію про те, що це рекордна кількість правок. Це не так. Для розуміння майже таку ж кількість правок мав законопроєкт про ринок землі, «антиахметівський» закон понад 11 тис. правок, а «антиколомойський» мав десь 16 тис. правок.

Усі правки розбили на 16 тематичних блоків. Про це повідомляв голова Олександр Завітневич («Слуга народу»).

Якщо комітет доходить згоди у тематичному блоці щодо того, як буде вирішене питання, наприклад, з інвалідами і доглядачами чи щодо інвалідів третьої групи, то далі формується загальний вектор, і тут можна не голосувати у комітеті за кожну окрему правку, що заощаджує час. Може бути кілька сотень однакових правок і якщо кожну окремо голосувати, то це затягнулося б на кілька тижнів.

Далі комітет має сформувати таблицю, де буде позначено, які правки враховують повністю, які частково, а які відхиляють. Потім цю таблицю отримає кожна фракція і депутатська група.

У останній день подачі правок 21 лютого очільниця «Батьківщини» Юлія Тимошенко наголосила, що у її політичної сили є низка вимог: є новели, які її депутати підтримають, а є такі, з якими точно не погодяться.

Представники «Батьківщини» виступають за негайну демобілізацію строковиків і загальну демобілізацію після 18 місяців служби, проти зменшення призовного віку з 27 до 25 років, хоча, як йшлося вище, парламент за це вже проголосував.

Умови ставить і фракція Порошенка.

«Для нашої фракції важливо, щоб Ставка не була наділена повноваженням приймати рішення про демобілізацію. Це має бути простий і зрозумілий всім механізм. І всі мають розуміти, що 18 місяців служби, коли ми говоримо реально про бойові позиції, це як день за два. Що стосується догляду за родичами, то, наша позиція така: має залишитися все так, як є. Якщо тесть чи теща обрали собі піклувальника військовослужбовця у нього має бути така можливість. Що стосується блокування карток, то ми це вважаємо неприпустимим. Пропозиція позбавляти водійських прав у нас теж викликає питання. З 12 березня комітет розпочав розгляд правок. І від того, які правки врахують, буде залежати позиція нашої фракції», пояснює народна депутатка Ірина Фріз («Європейська солідарність»), членкиня комітету з питань нацбезпеки.

У групі «Довіра» зазначають, що на органи місцевої влади не можна покладати непритаманні їм функції, зокрема питання, пов'язані з мобілізацією. На цьому акцентує увагу очільник групи, нардеп Олег Кулініч: «Наша позиція щодо термінів демобілізації така: має бути 36 місяців з дати призову для тих людей, які вже служать. Всі інші пропозиції це популізм, тому що ми розуміємо, що повномасштабна війна триває вже два роки. Термін ротації бригади з «нуля» у тил має бути рік. Ніяких електронних повісток і блокування карткових рахунків. Все, що стосується осіб з інвалідністю та піклувальників має залишитися в тих межах, як це є зараз».

Окрім того, депутати від «Довіри» пропонують запровадити створення центрів підготовки військовозобов’язаних при діючих батальйонах. Такі невеликі центри на 40-50 осіб матимуть необхідну інфраструктуру і кадровий склад інструкторів для проходження якісного навчання до пів року. За ідеєю групи, протягом шести місяців підготовки при батальйонах призвати людину неможливо, вона має своєрідну «бронь». А після укладає строковий контракт з ЗСУ і отримує підйомні у розмірі річної заробітної плати.

«Це змінить систему мобілізації з примусу на добровільність», переконаний Олег Кулініч.

У позафракційних депутатів також є пропозиції. Народний депутат Віктор Балога у лютому наголошував на тому, що у країні десятки тисяч людей, які роками отримували блага від країни та у молодому віці років пішли на пенсію: «Маю на увазі військових та правоохоронців, які у 40-45 років йшли на «заслужений відпочинок» та отримували різноманітні пільги, через те, що «тяжко» працювали на державу. І сьогодні, лише невелика частина цих з понад 200 тис. людей захищає Батьківщину, а до решти у влади питань немає. Водночас у нас насамперед мобілізують тих, хто все життя був цивільним, тих, кого треба вчити елементарним речам, зокрема, азам поводження зі зброєю. Будівельники, трактористки, вантажники, слюсарі, айтівці, сантехніки та електрики мобілізуються в першу чергу та захищають країну, в той час, як експравоохоронці та військові на пенсії, часто з намальованою інвалідністю, нікого не цікавлять. Чи є проблема їх знайти? Впевнений, що немає було б бажання та політична воля».

Якщо затягувати із розглядом правок депутати не стануть то Верховна Рада може розглянути законопроєкт у кінці березня на початку квітня.

Політичні партії збирають та зберігають величезні обсяги персональних даних українців членів партії або її прихильників, учасників тренінгів та молодіжних крил, донорів та інших. Це відбувається як шляхом заповнення анкет чи форм, так і просто завдяки спеціалізованим трекерам на вебсайтах партій та кандидатів.

Крім того, дані активно збирають і афілійовані з політиками громадські організації чи благодійні фонди. Ситуацію ускладнює війна: велика кількість вразливих груп населення звертається за допомогою, отримати яку можна, лише вказуючи особисту інформацію. Це пояснюється безпековими вимогами, проте створює ризик витоків даних за умови неналежного захисту.

Серед парламентських партій лише «Слуга народу» та «Голос» опублікували на своїх сайтах політики збору та обробки персональних даних, а також форму згоди на це. Деякі ж політики на власних вебсайтах і досі використовують трекери від російського сервісу «Яндекс».

Рух «Чесно» дослідив, як парламентські партії, депутатські групи, політики та афілійовані з ними організації збирають персональні дані українців. З детальним звітом можна ознайомитись за посиланням.

Усі парламентські партії мають власні вебсайти. Окрім того, що вони є платформою для комунікації політсил з українцями, сайти виконують ще одну функцію: вони полегшують взаємодію між партією та її прихильниками дозволяють збирати внески, реєструватися на заходи або навіть вступати у партію.

Усе це супроводжується збором персональних даних. На це громадяни України мають окремо надавати згоду. Проте запитують її лише дві партії «Слуга народу» та «Голос».

Водночас «Європейська солідарність» та «Батьківщина» навіть не мають політик, які б пояснювали, як вони працюють з особистою інформацією та як її захищають. Ці політики мають бути публічними, проте на партійних сайтах знайти їх не вдалося.

Однак навіть наявна політика може бути неповною. Наприклад, сайт «Голосу» використовує трекер Alphabet, проте це ніде не зазначено. Окремо варто згадати про фінансові внески. «Голос» одна з дуже небагатьох партій, що мають вбудовану платіжну систему.

У публічній оферті партія попереджає про збір персональних даних. Проте про передачу банківським операторам особистої інформації донорів політсила не повідомляє.

Не всі партійні сайти мають реєстраційні форми, де запитують персональні дані українців. «Європейська солідарність», наприклад, так інформацію не збирає. Проте на сайті використовуються трекери, про що партія користувачів не попереджає. Так само ніде не зазначено, як використовуються зібрані дані.

Окремої уваги у цьому випадку заслуговують благодійний фонд Петра Порошенка та громадська організація «Солідарна справа громад». Вони активно працюють із партією ЄС, яка навіть передавала кошти державного фінансування на діяльність цієї ГО.

«Справа громад» має на сайті форми для звернень, де необхідно зазначити особисті дані та контакти. Проте ні форми згоди, ні політики конфіденційності організація не пропонує. Політика опублікована лише на сторінці онлайн-магазину цієї ГО.

Також політики щодо роботи з даними не мав сайт фонду Петра Порошенка, хоча пропонував заповнити форму для звернень. Нині цей сайт уже не працює. Специфіка роботи цих двох організацій повʼязана з чутливими даними вони надають допомогу військовим. Тому й вимоги до безпеки такої інформації є значно вищими, у тому числі до того, кому ці дані передаються.

Партія «Батьківщина» також не має політики конфіденційності, проте пропонує залишити персональні дані одразу в декількох місцях. Так, на сайті є форми для волонтерства, вступу в партію та підписки на електронну розсилку. Для останньої також використовується сторонній сервіс.

Також партія має окремі сторінки для спецпроєктів, наприклад проти відкритого ринку землі. На сайті можна підтримати ці кампанії для цього партія запитує контактні дані. Що ж відбувається з ними далі, невідомо.

Найбільш відповідально до роботи з персональними даними підходить «Слуга народу». Вона також активно використовує реєстраційні форми, і не лише за допомогою функціоналу сайту.

Партія використовує як Google-форми, так і Telegram-боти. В обидвох випадках користувача попереджають про збір персональних даних та, по суті, просять на це згоду. Варто зазначити, що Telegram-боти є незалежними від самої платформи, про що йдеться у її правилах, отже, додаткової інформації вони компанії не передають.

Рух «Чесно» поспілкувався на умовах анонімності з представниками усіх чотирьох зазначених партій. Виявилося, що всі політсили ведуть реєстри своїх членів та мають бази даних прихильників, волонтерів та виборців. Проте часто це організовано доволі хаотично.

Так, наприклад, поширеною є практика запозичення цих даних окремими людьми між партійними осередками або навіть між різними партіями чи афілійованими організаціями. Також не нехтують продажем та купівлею реєстрів персональних даних українців для подальшої політичної роботи.

В Україні вже понад десять років діє закон про персональні дані. Станом на 2024 рік він є дещо застарілим та потребує змін. Наприклад, закон не визначає чітко, що може вважатися персональними даними. До них зазвичай відносять інформацію, за допомогою якої можна ідентифікувати людину.

Загалом норми діючого законодавства далекі від європейських. Проте навіть ці базові вимоги ігнорують. Рух «Чесно» проаналізував 21 сайт політиків, партій та повʼязаних із ними організацій лише три з них дотримуються вимог закону в питаннях політики конфіденційності та згоди на обробку персональних даних.

Більше того, 12 із 21 проаналізованого сайту відкрито заохочували громадян передавати свої персональні дані без жодних пояснень щодо того, яким чином та з якою метою вони здійснюють обробку, та не питаючи на неї згоди.

Тобто мова йде не лише про недбале ставлення до захисту особистої інформації українців, а й про пряме порушення законодавства. Проте насправді ситуація ще гірша, якщо проаналізувати технічну сторону сайтів деяких політиків.

Так, було зафіксовано два випадки використання трекерів від російського сервісу «Яндекс». Нагадаємо, що мова йде про політиків та політсили, представлені в українському парламенті. На третій рік повномасштабної війни використання таких трекерів країни-агресора становить реальну загрозу, адже так ми не можемо контролювати, які дані українців потрапляють до росіян.

Деякі ж організації, повʼязані з політиками, збирають чутливу інформацію. У першу чергу це стосується тих, хто надає допомогу вразливим верствам населення та військовим. На сайтах таких ГО та фондів є форми для звернень, де потрібно вказувати особисту інформацію. Контроль за її зберіганням та використанням має відповідати безпековим стандартам, але у багатьох випадках відсутні навіть базові політики конфіденційності.

Люди, які взаємодіють із цими організаціями задля надання чи отримання допомоги, навряд чи очікують, що надані ними дані будуть потім використані для політичної агітації. Якщо ж фонди чи ГО дійсно передають дані партіям, як це стверджували в анонімних інтервʼю, то користувачів мають про це повідомляти. Проте відсутність будь-якої інформації про обробку персональних даних на сайтах багатьох афілійованих з політиками організацій викликає занепокоєння стосовно їх подальшого поширення, використання та захисту та не дозволяє виключити потенційне зловживання ними в політичних цілях.

Кожна людина має право як надавати згоду на обробку персональних даних, так і вимагати їхнього відкликання чи видалення. Проте нині в Україні контроль за їх розповсюдженням майже відсутній.

Нагадаємо, що Рух «Чесно» неодноразово фіксував використання персональних даних українців для підставного фінансування політичних партій.

Вікторія Максимова, Рух «Чесно»

Історія з законопроєктом про мобілізацію, що неабияк затягнулася, зайвий раз продемонструвала глибину української парламентської кризи. Минулого тижня Верховна Рада так і не зібралася на заплановані засідання. Не планувала вона цього робити і цього тижня, хоча існує ймовірність проведення одноденного засідання. Востаннє парламент збирався ще 23 лютого, коли депутати спромоглися прийняти неоднозначний закон про лобізм, і більше голосувань не відбувалося. Та і загалом з початку року Рада засідала менше десяти днів, що демонструє разючий контраст із романтичним «турборежимом», який включався на початку каденції цього парламенту.

Опозиція цілеспрямовано хитає тему недієздатності вищого законодавчого органу і звертає увагу на поступове розповзання монобільшості на клаптики. При цьому виборів опозиціонери не вимагають, ба більше всі парламентські сили підписали документ, в якому гарантують: мусувати тему їхнього проведення до завершення воєнного стану не збираються. Але концептуальна домовленість не страхує від дрібніших і дуже показових «розбірок»: так, керівництво парламенту за відверто надуманими приводами затягує видачу дозволів на відрядження опозиціонерів за кордон, ті ж у відповідь шантажують блокуванням законопроєктів поштучним розглядом всіх своїх правок.

Водночас опозиція скаржиться, що нардепи з лояльних Банковій депутатських груп (зокрема, екс-ОПЗЖ) жодних проблем з вільним пересуванням не мають і як премію за потрібні голоси отримують поїздки за межі України, причому не тільки у відрядження. І надто цим користуються. Всі ці фактори і призвели у результаті до блокування роботи парламенту.

Минулого тижня порядок денний був перевантажений десятками важливих законопроєктів, зокрема і тих, що безпосередньо стосуються військових потреб. А міністри, які були присутні на засіданні погоджувальної ради 4 березня, особисто просили не затягувати їхнє прийняття. Втім, керівництво парламенту та монобільшості вже після погоджувальної ради несподівано вирішили, що нардепи… поїдуть на передову. Причому склалося враження, що пояснення такого кроку вигадувалося буквально «на ходу».

Голова монобільшості Давид Арахамія зауважив, що за аналогією з роботою на округах депутати будуть більше працювати з військовими на передовій, в навчальних центрах та пунктах постійної дислокації.

«Зараз у цьому напрямку для наших депутатів є термінове і важливе завдання, яке напряму впливає на допомогу партнерів. Коли воно буде виконане вони повернуться до роботи у сесійній залі», пояснював він, не уточнюючи, чому всі ці справи мають заважати одна одній. «Важливе завдання» для депутатів, за словами Арахамії, було пов’язане з необхідністю комплексного звіту перед американським Сенатом, а таку раптовість виїзду парламентарів за межі столиці пояснили питаннями безпеки.

Нагадаємо, Сенат, звіт перед яким готують «слуги», є однією з двох палат Конгресу США і вже прийняв рішення про виділення допомоги України, втім, питання зависло у другій палаті Палаті представників.

При цьому лідер монобільшості ледь не звинуватив у зриві сесійного тижня опозицію: «Хтось з них (опозиціонерів) збирається на партійні з’їзди у Румунію. Хтось у відрядження, які вибивалися в Європарламенті. Інші хотіли зайнятися правкотероризмом, ще одні виступами і трансляціями у ТікТок. Це явно не те, чого чекають наші військові, і наші партнери. І це точно не те, що наближає перемогу».

«Європейська солідарність» Порошенка у свою чергу одразу розгадала «хитрі плани» влади. Її нардепи скористалися ситуацією, аби нагадати, що монобільшість давно зникла і не дає більше 170 голосів, а жодне фундаментальне рішення не пройшло би у парламенті без підтримки «ЄС», яка і далі готова «протягувати руку допомоги». В обмін на це «порошенківці» хочуть всього нічого негайного переформатування більшості та створення уряду національної єдності.

Попри такі настирливі заклики до спільної праці, готувати звіт для американців «слуги» були налаштовані власними силами. Так, у внутрішньопартійному чаті монобільшості був кинутий клич щодо поїздки на позиції військових. Формувалося три групи по 10 депутатів, кожна з яких мала проінспектувати один з трьох напрямків стан прифронтових ліній, фортифікаційних споруд та ситуацію в навчальних комплексах. За організацію груп відповідав заступник голови комітету з питань нацбезпеки, оборони та розвідки Юрій Мисягін. Опозиціонери стверджували, що намагалися зв’язатися з Мисягіним, аби записатися до цих груп, проте той їхнє бажання проігнорував.

«Главком» цікавився у багатьох «слуг народу», чи залучали їх до партійного завдання, проте ті у відповідь лише знизували плечима і стверджували, що займаються звичною роботою.

«Ця історія зі звітом американцям взагалі може бути плодом уяви Давида. Незрозуміло, нащо комусь в Сенаті раптом знадобилися потрібні наші «учебки» та фортифікації», дивувався співрозмовник з фракції. Не під запис його соратники погоджувалися з тим, що реальна причина такого єднання депутатів з військовими відсутність голосів в парламенті. Дався взнаки вже згаданий вояж партнерів влади з інших депутатських груп за кордон. А без достатньої кількості штиків збиратися на засідання не те, що нема сенсу, а й взагалі небезпечно.

Утім, деякі представники монобільшості дійсно побували на передовій. Так, Єгор Чернєв з оборонного комітету під час поїздки з колегами на позиції під Авдіївкою зробив висновок, що без термінового отримання допомоги з боку США втримати ці позиції буде вкрай важко. Нардеп пообіцяв озброїти отриманою інформацією друзів України в Конгресі, які намагаються зрушити з мертвої точки надання американської допомоги.

«Слуга» Олександр Качура разом з колегою з фракції Олександром Маріковським перевіряв фортифікаційні споруди на рідній Сумщині.

«Я вважаю, що така робота повинна тривати постійно, каже він «Главкому». Депутати мають регулярно виїжджати і на передову, і на лінії зіткнення з державою-агресором для того, щоб розуміти, як вони на сьогодні укріплюються. За результатами поїздки був сформований звіт, зокрема, ми зібрали від військовослужбовців значну кількість тих питань, які треба врегулювати на нормативному рівні. Все це ми передали керівництву».

Нардепи з «Європейської солідарності», у яких монобільшість «не взяла трубку», перейнялися станом фортифікацій самостійно. Фракція відправила на прикордонні території десант на чолі зі своїми співголовами Іриною Геращенко та Артуром Герасимовим.

За результатами поїздки Геращенко розкритикувала загальну ситуацію з захисними спорудами. Вона відзначила відсутність бетонних перекриттів та зауважила, що до проблем із забезпеченням військових призводить конфіскація ПДФО у місцевих громад. Аби покращити оборонні процеси, «ЄС» вимагає створення у Верховній Раді тимчасової спеціальної комісії для нагляду за роботами з фортифікації.

Інші парламентські фракції в масових виїздах помічені не були, але депутати від маленьких «Голосу» та «Батьківщини» запевняють, що і так займаються питаннями військових, хоч і не роблять з цього таких перформансів.

«Ми всі війною займаємось постійно, а минулого тижня це було звичайне дешеве шоу «слуг народу», аби уникнути ганьби провалу голосувань», категоричний у розмові з «Главкомом» нардеп від «Голосу» Андрій Осадчук. Його колега з фракції Ярослав Железняк заявив, що, попри заяви влади про поїздку депутатів від монобільшості на фронт, більшість з них так і лишилися у Києві, проте через вигадану керівництвом «відмазку» був зірваний розгляд зокрема євроінтеграційних законопроєктів.

Профільний комітет з питань нацбезпеки, оборони та розвідки, попри всі попередні витоки щодо розгляду правок, тільки з цього тижня офіційно почав розгляд багатостраждального законопроєкту про мобілізацію. І до його голосування за основу парламентським «кураторам» потрібно своєю чергою мобілізувати всі резерви. Хоча «слуги народу» і дали за законопроєкт №10449 у першому читанні непогані, як для свого нинішнього стану, 178 голосів, він би не був прийнятий за основу, якби не підтримка нардепів від колишньої фракції ОПЗЖ.

От такий парадокс: представники колись прокремлівської сили раптом перейнялися комплектуванням українського війська, у той час як патріотичні фракції влаштували законопроєкту розгромну критику. Чи збережуться ті 243 голоси в умовах, коли до другого читання подано більше 4 тисяч правок, причому більшість з них від самих «слуг народу», питання не таке вже однозначне. Особливо коли серед тисяч правок заховалися такі контраверсійні, як можливість бронювання чоловіків за рівнем доходу, що, м’яко кажучи, буде дискусійною нормою. За галасливим розглядом цього законопроєкту цілком може забутися і раптове скасування засідань Ради, і дивна причина, якою був спричинений виїзд депутатів «у поля».

Джерела «Главкома» у парламенті припускають, що той самий звіт для Сенату, яким прикривалося керівництво «слуг», якщо і буде направлений до Вашингтону, то, скоріш за все, не від імені Верховної Ради, а від його безпосередніх ініціаторів фракції монобільшості. Якщо ж пакет допомоги Україні таки буде протиснутий крізь Конгрес, нардепи завжди зможуть сказати, що доклали до цього руку.

Павло Вуєць, «Главком»

Держава гарантувала підприємцям, які обробляють землю, першочергове право на викуп орендованих земельних ділянок, але аферисти знайшли спосіб, як ошукати і фермера, і пайовика.

Минуло 2,5 роки як в Україні впроваджений ринок землі. А з 1 січня 2024 року вступив у дію його другий етап: суб’єктами ринку стали юридичні особи, засновниками яких є виключно громадяни України або держава чи громади. Земельна реформа одна з тих, котрою задоволений президент України Володимир Зеленський. Про це він заявляв ще наприкінці 2021 року.

З’ясуємо, які приводи для гордості та оптимізму дає нинішня ситуація, і що ми маємо за підсумками 2,5 років? Які страхи та упередження виправдалися, а які виявилися лише популістськими маніпуляціями окремих політиків. Звернемо увагу також на проблеми, які законотворець не передбачив. Так би мовити, розповімо про місця, де не чекали проблем, а вони з’явилися…

Проєкт закону «Про ринок земель» було зареєстровано ще 28 лютого 2008 року, як не парадоксально, урядом Юлії Володимирівни Тимошенко. Одним із запобіжників обезземелення селян у цьому урядовому проєкті, була норма про другу чергу покупців власники та користувачі суміжних земельних ділянок. Про так звану токсичність мораторію на продаж землі заговорили за каденції Віктора Ющенка.

У квітні 2009 року президент заявляв за необхідне якнайшвидше ухвалити закони для організації ринку землі. Проте реально діяти у цьому напрямку почав уряд Азарова за президентства Януковича. 2 липня 2012 року з’явилася постанова Кабінету міністрів №609 «Про створення Державного земельного банку». Перед сумнозвісним земельним банком ставилося зокрема таке завдання, як фінансова підтримка розвитку малого і середнього сільгоспвиробника, підтримка державної програми розвитку АПК на основі поворотного фінансування.

«Ми братимемо на себе частину ризиків, стимулюватимемо інші банки, щоб кредитувалося наше сільське господарство, зокрема під заставу землі. Ставки кредитів будуть від 8% до 10%, а за рахунок компенсації до 2,6% і 3% річних», розповідала очільниця банку Світлана Скосирська. Банк так і не запрацював.

Далі за земельну реформу та обіцянки селянам взявся наступний глава держави Петро Порошенко. Уряд Володимира Гройсмана анонсував систему пільгового кредитування фермерства, малого та середнього бізнесу на селі, підтримки виробництва нішевих культур та нішевого бізнесу, а також інвестицій у покращення якості ґрунтів.

«Знайдені відповіді, що робити і як підтримати українського фермера», наголошував Порошенко.

Чотири варіанти запровадження ринку землі в Україні, напрацьовані робочою групою при Комітеті Верховної Ради України з питань аграрної політики та земельних відносин, було вперше презентовано під час «Всеукраїнського земельного форуму» у Києві 10 квітня 2019 року.

Зокрема, законом мали встановлюватися кваліфікаційні вимоги до покупців. Людина повинна була б мати аграрну освіту, досвід роботи у сільському господарстві не менше п’яти років чи займатись веденням товарного сільгоспвиробництва. По-друге, одна особа, відповідно до рекомендацій наукових установ Національної академії аграрних наук, не змогла б придбати на Поліссі більше ніж 1500 га, у Лісостепу 1750 га; у Степу 2100 га; Карпатській гірській області 900 га; Кримській гірській області 1100 га. Такі обмеження були передбачені для недопущення надмірної концентрації земельних ділянок у власності однієї особи та монополізації земель як ресурсу людського та економічного розвитку у сільській місцевості.

Заспокоювати обіцянками фермерів продовжив вже Володимир Зеленський. «Ще більші пільги мають бути у тих, хто вже зараз працює на цій землі та хоче стати її власником. І тільки потім, коли українські фермери отримають землю, можна буде дозволяти її купівлю іноземним компаніям», наголосив Зеленський. Уряд Гончарука планував малим фермерам частково компенсувати процентну ставку за кредитами, щоб вони могли конкурувати за купівлю землі.

В уряді запевняли, що угоди з продажу будуть прозорими і захищеними від будь-яких махінацій.

Але при розгляді правок у профільному комітеті Ради один із найнадійніших запобіжників для фермерів, які обіцяли усі президенти та уряди, було відхилено. Мова про норму, яку передбачала правка депутата від партії «Батьківщина» Олега Мейдича, згідно з нею переважне право набуття у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення мають громадяни України, які постійно проживають на території України, відповідно, територіальної громади, об'єднаної територіальної громади, де здійснюється продаж земельних ділянок, мають сільгоспосвіту і досвід роботи в сільському господарстві.

Зрештою закон було ухвалено з відкладенням набрання чинності на один рік. Для уникнення спекуляцій та зловживань дійсно була передбачена складна процедура купівлі. Там і обмеження кола осіб, і обмеження площі, і перевірка набувача, і дотримання переважного права орендарів, тощо. До запуску ринку ретельно готувалися усі учасники ринку, зокрема нотаріуси. Вони проявили високий професіоналізм та готовність до обігу земель. І вже у липні 2021 року посвідчували перші договори купівлі-продажу.

Але обіцянки підтримати фермерські господарства в умовах обігу земель сільськогосподарського призначення у сухому залишку так і залишилися обіцянками усіх урядів та президентів.

На сьогодні у законодавстві немає преференцій для господарств та їх членів, котрі працюють та живуть у селі, мають аграрну освіту, досвід у сільському господарстві та бажання займатися агровиробництвом, а не лише отримувати пасивні доходи з оренди землі.

Не встановлено й обіцяне першочергове право для придбання суміжних земельних ділянок, для формування масиву землі, що, до речі, вирішило б проблему черезсмужжя.

Не було та немає програм пільгового кредитування під заставу землі з можливістю викупити власний земельний банк.

Позитивною є лише норма щодо викупу земель комунальної власності, котрі були надані у постійне користування, на пільгових умовах за нормативною грошовою оцінкою. І то, це залежить від волі громади, а там ці питання розглядаються не завжди прозоро. Та й норма ця запізніла, бо з аналізу судової практики випливає, що за роки затягування реформи інституту постійного користування, злочинним шляхом, багато фермерів були позбавлені землі.

Не зрозуміло, чому перед ухваленням земельної реформи зі 131 статті Земельного кодексу України була вилучена норма про право набувати у власність земельні ділянки сільськогосподарського призначення за договором ренти: коли одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов'язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі. Що це означає на практиці? Що багаторічні надійні та довірливі відносини, котрі склалися у пайовиків з господарствами, могли б мати продовження після відчуження земельної ділянки за таким договором. Наприклад, пайовик передає у власність земельну ділянку фермерському господарству за визначеною ними ціною, але також договором встановлюється для одержувача ренти довічна плата у вигляді 200 кілограмів пшениці та послуг з оранки присадибної ділянки.

Окрім продажу земель іноземцям, однією з найбільших «страшилок», які звучали перед кожним анонсом земельної реформи, була гіпотеза, що власники паїв будуть обезземелені. Передбачення, що люди в один день за безцінь продадуть землю, не справдилися! Народ не має наміру продавати на цьому надто ліберальному ринку, але підґрунтя цього явище економічне. Воно доводить, що орендні відносини ще до ухвалення ринку землі були добре розвинені в Україні.

Конкуренція на ринку сформувала орендну плату за родючу землю на рівні $220 за гектар, що не нижче рівня на сході Європи. Це свідчить, що прихильники вільного обігу земель, критики мораторію продажу землі, теж маніпулювали: спеціально оперували у своїх статтях низькими ставками орендної плати: наводили приклади виплат за паї з низькою якістю ґрунтів, або зумисне упускали інформацію про площу ділянки, порівнювали орендну плату у різних громадах.

«Вільний обіг землі збільшить орендну плату», обіцяли вони, і жодного слова не говорили про рентабельність виробництва, від якого й залежить вартість оренди.

Поряд з цими міфами був ще один. Загрозою зображувалися агрохолдинги: вони нібито мали першими скупити усю землю і обезземелити власників сільськогосподарських угідь. І навіть уряди, які пропонували запобіжники від зловживань на ринку земель, пропонували саме захист від агрохолдингів, або, принаймні, вдавали це. Але й тут переживання не справдилися.

Агрохолдинги, звісно, потужні виробники із фінансовими ресурсами, значно більшими, аніж у фермерських господарств. Вони дійсно в окремих громадах займають монопольне становище. Але у реаліях вільного ринку земель, з’ясувалося, що й там рахують собівартість вирощеної продукції, планують витрати на посівну та жнивну кампанії, розвивають парк техніки, тому цілком розуміють реалії ринку і об’єктивну ціну гектара. Та й якби усі орендодавці запропонували викупити 100% власного земельного банку, це просто неможливо зробити навіть великим агрокомпаніям.

Саме тому, наприкінці 2023 року дуже дивно було чути від колег та так званих фермерських псевдоспільнот, асоціацій та експертів, що відкриття ринку землі для юридичних осіб є загрозою для фермерських господарств, саме через сусідство з агрохолдингами. Це нісенітниця! Конкуренція за право оренди є навіть сьогодні, це правда. Щодо прав власності на землю агрохолдинг переймається купівлею власного земельного банку.

І тут малі та середні господарства опинилися майже у рівних умовах з агрохолдингами. У всіх виробників, від малого до великого, сформувалися однакові пріоритети: інвестиції у виробництво, а ще в умовах війни та падіння цін, пошук шляхів зниження собівартості сільськогосподарської продукції, викуп власного орендованого земельного банку. Тобто навіщо нам сусідський земельний банк, якщо ми не можемо викупити й власний.

А от звідки ніхто не чекав клопоту, враховуючи доволі складну процедуру придбання землі, так це недобросовісне її придбання шляхом обману суб’єкта переважного права, котрий не завжди можна перевірити та довести. Законодавці залишили шпарину, через яку пролазять спритні ділки та їхні агенти, часто діючи непорядно, за добре відпрацьованою схемою махінацій, котрим уряд обіцяв запобігти. Суть схеми полягає у змові потенційного покупця з продавцем про завищену суму договору. Ця цифра направляється підприємству, яке орендує ділянку, у вигляді пропозиції, із розрахунком на відмову ним від переважного права. У результаті власник землі не отримає усієї заявленої у пропозиції суми коштів: він повинен буде повернути різницю готівкою після отримання коштів на рахунок.

Пайовики, власники землі, зрештою почуваються використаними та ошуканими, але буває запізно, бо пристають на пропозицію махінаторів не повідомляти орендаря землі про намір продажу навіть телефоном. Їх переконують одразу їхати до нотаріуса та реєструвати намір продажу за псевдоціною. Часто селянам доводиться завчасно власними коштами сплачувати за ці послуги. Так звані покупці роблять усе, щоб уникнути прямого спілкування власника землі з орендарем, який має переважне право визначене законом або ж договором користування, і може у ході розмови з’ясувати реальну ціну угоди.

Усім нам відомо про звичаєве право: вдарити по руках, отримати завдаток, запити могорич. Але у схемі новітніх маклерів продавець не завдаток бере, а сам сплачує наперед нібито покупцеві кошти, котрі втрачає. Як бачимо із введенням надто вільного обігу земель, ожила, описана понад сто двадцять років тому Карпенком-Карим у п’єсі «Хазяїн», справа земельних афер з позбавлення селян землі, де через образ Пузиря та маклера Маюфеса, український класик зображує моральне виродження хапуги, для якого зиск понад все, і який не зупиняється перед жодними аферами.

Не завжди власники землі усвідомлюють, що у випадку неправомірних дій для захисту своїх прав орендар або землекористувач може звернутися до суду, який накладе арешт на земельну ділянку.

Хто ж ці нові та загадкові латифундисти, з якими не конкурують навіть агрохолдинги? Здебільшого власники землі мають справу із представниками так званих покупців, котрі не те що не мешкають у громаді, а й взагалі перебувають за кордоном. І тут була б корисною правка аграрного комітету щодо набуття у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення громадянами України, які постійно проживають на території України. А вона, як вже згадувалося вище, була відхилена…

З моменту ухвалення реформа удосконалювалася, закон редагувався, то ж і на сьогодні перед законодавцем постає завдання розробити та ухвалити відповідні зміни з урахуванням описаних зловживань. Адже немає користі від цього ані власникові, ані аграріям, котрі працюють на землі, інвестують, сплачують податки, і не дочекалися захисту від шахраїв, фінансування та кредитування під придбання основного засобу виробництва землі, яка натомість стає активом для спекуляцій.

Варто зауважити, що в умовах війни, регулювання земельних відносин зазнало змін. Зупинена приватизація земельних ділянок, зокрема тих, котрі внесені до земельного кадастру, надані на розгляд місцевими радами, але не передані у зв’язку із введенням заборони. Ділянки не мають власників, а тому з них не справляється земельний податок, що спричиняє втрати для бюджетів громад.

Закрито доступ до публічної кадастрової карти, що обмежує права учасників ринку земель сільськогосподарського призначення та ускладнює здійснення угод.

То ж постає питання: чому введено ці обмеження, а щодо купівлі-продажу земель сільськогосподарського призначення приватної власності їх немає, зокрема через катастрофічне падіння цін на продукцію та обмеження експорту у зв’язку із російською агресією, через відсутність механізмів кредитування під купівлю землі, тощо?

Законодавець обмежив відчуження комунальних земель на час дії воєнного стану, а агровиробників залишив наодинці із земельними аферистами? Агропідприємства замість того, щоб зосередитися на виробництві продукції, котра приносить валютну виручку країні, витрачають час на утримання земельного банку, відбиваючись по нотаріальних конторах від недобросовісних скупників сільськогосподарських земель.

Інститут правотворчості та науково-правових експертиз Національної академії наук наголошує: виконувати обов’язки президента України після 20 травня 2024 року повинен президент, обраний у 2019 році.

«Президент України, обраний у 2019 році, зобов’язаний виконувати свої обов’язки після 20 травня 2024 року до вступу на посаду новообраного президента, що не створює жодних додаткових правових наслідків. Це повністю узгоджується з Конституцією та чинним законодавством України, яке регламентує правовий режим воєнного стану, в якому перебуває країна з 24 лютого 2022 року», сказано у науково-консультативному висновку Інституту правотворчості, який підготовлено на запит «Главкома».

Редакція поставила науковцям три запитання:

1. Хто повинен виконувати повноваження президента України після 20 травня 2024 року? Як це має узгоджуватися з правовим режимом воєнного стану, в якому перебуває країна з 24 лютого 2022 року?
2. Якщо чинний президент продовжуватиме після 20 травня 2024 року виконувати свої повноваження, які тоді можуть наступити правові наслідки?
3. Чи може Голова Верховної Ради відмовитися від виконання повноважень президента, аргументуючи це тим, що тільки особа, яка обрана президентом України, може виконувати повноваження Верховного Головнокомандувача Збройних сил України?

У науково-правовому обґрунтуванні Інституту правотворчості НАНУ перераховано статті 103, 104 і 108 Конституції, які стосуються повноважень президента України. Також експерти послалися на рішення Конституційного суду від 18 лютого 2020 року, де наголошується на забезпеченості принципу «інституційної безперервності, який означає, що органи державної влади, встановлені Основним Законом України, продовжують функціонувати в інтересах Українського народу та реалізовувати свої повноваження, виконувати завдання та функції, визначені у Конституції».

У контексті цього Інститут правотворчості та науково-правових експертиз звернувся до статті 11 закону про правовий режим воєнного стану, де зазначено, що у разі закінчення строку повноважень України під час воєнного стану його повноваження продовжуються до вступу на пост новообраного президента, обраного після скасування воєнного стану.

«Саме у такий спосіб забезпечується постійність, стабільність та безперервність посади президента України, адже президент є постійно діючим державним органом», йдеться у науково-консультативному висновку.

Що стосується ролі Голови Верховної Ради, який за Конституцією, може виконувати обов’язки глави держави у разі дострокового припинення повноважень президента (стаття 112).

Тут науковці зробили акцент на слові «достроково», яке вводиться в дію за чотирьох обставин: коли президент іде у відставку; неспроможний виконувати свої обов’язки за станом здоров’я; йому оголошено імпічмент або наступила смерть.

В інших випадках президент України продовжує виконувати свої повноваження.

Окремо Інституту правотворчості НАНУ зауважив на тому, що Голова Верховної Ради, який виконує повноваження президента, не може повноцінно замінити керманича країни. Наприклад, Конституція не дозволяє йому:

• розпуск парламенту:
• вносити подання до Верховної Ради про призначення міністрів оборони та закордонних справ;
• призначати та звільняти генерального прокурора;
• призначати та звільняти з посади половину складу Ради Нацбанку;
• призначати та звільняти з посади половину складу Національної ради з питань телебачення і радіомовлення;
• призначати на посади третину складу Конституційного суду;
• присвоювати вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання та класичні чини;
• нагороджувати державними нагородами;
• здійснювати помилування;
• створювати консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи та служби.

Як повідомляв «Главком», голова Центральної виборчої комісії Олег Діденко пояснив, що станеться з повноваженнями чинного президента Володимира Зеленського після 20 травня 2024 року. Зокрема, він навів аргументи на користь безперервності здійснення влади, виконання президентом повноважень до вступу на посаду його наступника та відсутність підстав говорити наразі про можливу передачу президентських функцій до голови Верховної Ради.

Віталій Тараненко, «Главком»

Після початку повномасштабної російської агресії президент Володимир Зеленський почав системно позбавляти українського громадянства одіозних осіб. Відбувалося це хвилями, президентські укази містили одразу по декілька прізвищ. Технічна підстава для таких радикальних рішень була одна наявність у таких осіб громадянства інших країн. Хоча у січні цього року президент зареєстрував у Верховній Раді законопроєкт «Про деякі питання у сфері міграції щодо підстав і порядку набуття та припинення громадянства України», який передбачає множинне громадянство. Щоправда, «поза грою» в будь-якому разі лишаються громадяни країни-агресора, які наразі й переважають в списку тих, кому анулювали українські паспорти.

Життєвий шлях та стосунки з владою у тих, в кого забрали паспорт з тризубом, різний: навряд чи можна порівнювати «провину» Ігоря Коломойського, Віктора Медведчука, топчиновників епохи Януковича та ватаги контрабандистів. Дехто з цих осіб не погодився з втратою українського паспорта та намагається повернути його через суди. Серед них і ті ексгромадяни, які давно втекли з України, і ті, хто досі в ній перебуває у туманному статусі.

Припинення українського громадянства відомих персон було започатковано ще за президентства Петра Порошенка. У квітні 2017 року він видав відповідний указ щодо екснардепа від Радикальної партії Ляшка Андрія Артеменка. Це відбулося невдовзі після того, як видання The New York Times опублікувало статтю про те, що український депутат передав адміністрації тодішнього президента США Дональда Трампа план вирішення конфлікту на Донбасі, який передбачає виведення російських військ з Донбасу, зняття санкцій з Росії та проведення референдуму щодо передачі Криму в оренду Росії.

В Україні такий вчинок, м’яко кажучи, не підтримали, зокрема, колеги-депутати Артеменка, а Генпрокуратура почала розслідування за ознаками державної зради. У Артеменка швидко знайшли канадський паспорт, про існування якого він сам повідомив під час допиту. Щоправда, депутат зауважив, що анулював його, як тільки обрався до парламенту, але канадське громадянство продовжувало діяти. Це стало підставою для Петра Порошенка видати указ про припинення українського громадянства Артеменка та ще п’яти осіб, серед яких екс-заступник міністра економіки Саша Боровик.

Такий крок одразу викликав критику серед правозахисників: вони посилалися на статтю 25 Конституції, яка чітко визначає, що громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. З іншого боку, закон про громадянство називає підставою для його втрати набуття громадянства іншої країни. Цю колізію мав би розтлумачити Конституційний суд, але його позиції, як і щодо інших важливих питань, просто нема. Тож юристи Порошенка тоді вирішили це різночитання на власний розсуд. Акцент був зроблений на тому, що в президентському указі йшлося не про позбавлення, яке заборонене Конституцією, а лише про припинення громадянства (яке гіпотетично колись можна відновити). За такою ж схемою згодом було припинене й українське громадянство Михайла Саакашвілі. Його звинуватили в тому, що при отриманні українського паспорта він приховав інформацію про свої судимості у Грузії.

Цікаво, що одним з перших указів новообраний президент Володимир Зеленський Саакашвілі громадянство повернув. Також він надав українське громадянство російському опозиціонеру Олександру Невзорову та низці осіб, які брали участь у захисті територіальної цілісності, суверенітету та незалежності України.

Більш того, Зеленський запевнив, що відтепер з його боку не буде штучного гальмування чи затягування цього процесу, як в часи попередника. І заявив, що взагалі готовий надати громадянство «всім українцям на планеті».

Але водночас після початку широкомасштабного вторгнення Зеленський, керуючись логікою воєнного часу, почав не тільки видавати громадянство, а й відбирати його. Причому український паспорт анулювали переважно не тим, кому він був подарований, а особам, які жили в Україні з часів її незалежності. «Перші ластівки» пролетіли ще у квітні 2021 року: глава держави позбавив громадянства бізнесменів Вадима Альперіна, Араіка Амірханяна та Олександра Єрімічука. Це відбулося після засідання РНБО, де було запроваджено персональні санкції щодо осіб, які очолюють так звану топ-десятку українських контрабандистів. Альперіна особисто Зеленський називав «хрещеним батьком контрабанди в Україні». Формальною підставою для втрати Альперіним українського громадянства було паралельне громадянство Ізраїлю, Амірханяном громадянство Вірменії, а Єрімічука Румунії.

Вже після початку великої війни у липні 2022-го Зеленський видав указ, яким припинив громадянство низки знакових осіб: серед них опинилися колишній голова Дніпропетровської обладміністрації Ігор Коломойський та його ексзаступник Геннадій Корбан. Зараз Коломойський перебуває в СІЗО СБУ за звинуваченнями у фінансових махінаціях у Приватбанку до його націоналізації. Питання до олігарха є й у ФБР.

Разом з Корбаном та Коломойським у списку позбавлених паспорта з’явилися два нардепи Вадим Рабінович з забороненої прокремлівської ОПЗЖ та Ігор Васильковський зі «Слуги народу». У Рабіновича прогнозовано знайшлося громадянство Ізраїлю, куди колись палкий «голуб миру» втік ще перед вторгненням, а історію з одним з найбільших прогульників Васильковським та його болгарським паспортом не дуже зрозуміли навіть його колишні соратники з монобільшості.

Укази про втрату громадянства не публікуються у відкритому доступі через наявність персональної інформації, і це ще більше додає процесу утаємниченості. Наприклад, указ «імені Коломойського-Корбана» вперше був оприлюднений… на «фейсбуці» нардепом від «Батьківщини» Сергієм Власенком.

За пару місяців у вересні 2022-го президент позбавив громадянства ще чотирьох контрабандистів з вищезгаданого списку РНБО, які мали російські і румунські документи. А у грудні того ж року аналогічна процедура була застосована до 13 служителів УПЦ МП, серед яких митрополит Тульчинський і Брацлавський, якого підозрюють у держзраді та який має російський паспорт.

У січні 2023-го Зеленський взявся вже за «велику рибу» та відверту агентуру Кремля. Він сам повідомив, що позбавив громадянства кількох нардепів від ОПЗЖ путінського кума Віктора Медведчука, його найближчого соратника Тараса Козака та ексгенпрокурора Рената Кузьміна. До цієї «медведчуківської» компанії додався ще й довгожитель Верховної Ради сімох скликань позафракційний Андрій Деркач, якого за даними СБУ, давно було завербовано російськими спецслужбами для безпосередньої участі в захопленні Росією України. Весь цей квартет був обвинувачений у державній зраді. «Якщо народні обранці обирають службу не народу України, а вбивцям, які прийшли в Україну, то й наші дії будуть відповідними. І це не останні подібні рішення», пообіцяв Зеленський, побажавши тим, хто має російське громадянство, жити в їхній улюбленій країні.

4 лютого 2023 року Зеленський у своєму відеозверненні розповів, що підписав відповідні документи «для захисту та очищення нашої держави від тих, хто на боці агресора». Президент сказав, що керувався поданням Служби безпеки стосовно наявності у певних осіб російського громадянства. Прізвищ президент не озвучив, але, за даними джерел у правоохоронних органах, черговими громадянами, у яких відібрали громадянство України, стали представники сумнозвісної команди Януковича: ексміністр освіти Дмитро Табачник, ексміністр внутрішніх справ Віталій Захарченко, колишній голова Адміністрації президента Андрій Клюєв, ексголова СБУ Олександр Якименко та ексміністр доходів та зборів Олександр Клименко.

Звісно, не всі з тих, кого голова держави вже встиг позбавити громадянства, так вже бажають його повернути. Багато хто вже давно махнув рукою на Україну та осів в нових краях. Але вистачає й тих, хто навіть з-за кордону судиться з президентом за право відновити український паспорт.

Оголошений президентом «головним контрабандистом» Вадим Альперін оскаржив указ президента в частині втрати ним громадянства ще у 2021 році. Але безуспішно. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку: оскаржуваний указ було видано на основі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Також суд урахував рішення ЄСПЛ у справі «Рамадан проти Мальти», у якому йдеться про те, що припинення державою громадянства особи із підстав, визначених законом, внаслідок набуття громадянства іншої держави у цій справі не є порушенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Втім, невдача Альперіна не зупинила інших незгодних «українських патріотів». Віктор Медведчук, який так чекав в Україні російські війська, залишив її у вересні 2022 року, коли його як дуже цінного путінського кадра обміняли на 200 полонених українських захисників. Після позбавлення громадянства Медведчук за місяць звернувся до Верховного Суду щодо визнання положень президентського указу безпідставними. На думку представників позивача, указ президента є «незаконним, безпідставним, свавільним, прийнятим з порушенням норм Конституції України, Закону України «Про громадянство України» і таким, що грубо порушує права, свободи й законні інтереси позивача. 23 лютого 2023 року суд відкрив провадження у цій справі, а 17 жовтня 2023 року СБУ подала заяву про закриття провадження.

Служба безпеки стверджувала, що справжньою метою позову Медведчука є не повернення йому громадянства України, яку він називав «Антиросією», а «висловлення ним протесту проти існуючого в Україні демократичного політичного режиму і створення передумов для вирішення інших правових питань». У січні цього року суд відмовив СБУ у задоволенні заяви про закриття провадження.

Окрім громадянства, через Верховний суд Медведчук намагається повернути собі депутатський мандат та заодно позбутися економічних санкцій, введених РНБО ще у 2021 році. Позов стосовно повернення депутатського мандата захист Медведчука подав у лютому 2023 року, але зараз він на паузі до рішення по справі щодо громадянства.

Колега Медведчука по «паспортному» нещастю Андрій Деркач також вимагає визнати недійсним та скасувати указ президента. На цьому етапі суд на прохання позивача дозволив залучити до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору Державну міграційну службу, Комісію при президентові України з питань громадянства, Службу безпеки.

З «птахів Януковича» судиться за повернення громадянства Андрій Клюєв, відповідний позов до Верховного Суду він подав у серпні 2023-го. Клюєв через свого адвоката доводив: президентський указ треба скасувати, оскільки порушено статтю 7 Європейської конвенції про громадянство та статтю 8 Конвенції про скорочення без громадянства. Також позивач клявся, що не звертався до російських органів влади із заявою про отримання громадянства, та підкріпив слова листом-відповіддю від управління з питань міграції МВС РФ на запит російського адвоката. Клюєв просив суд не брати до уваги скріншоти та витяги з російських сайтів «Егрн-Документ» і АС «Российский паспорт», надані СБУ як докази отримання ним паспорта громадянина Росії. Мовляв, ця інформація є сумнівною. Втім 5 лютого цього року Верховний Суд повністю відмовив Клюєву в оскарженні президентського указу. Рішення поки не вступило у силу, бо позивач має час на апеляцію.

Разом з політиками скаржиться на президентську несправедливість митрополит Чернівецький і Буковинський Мелетій (Єгоренко Валентин Володимирович), який опинився в списку 13 служителів УПЦ МП з російськими паспортами. На останньому засіданні у грудні минулого року суд дозволив відповідачу представнику президента залучити до участі у справі Службу безпеки як третю особу, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Окрема історія епопея зі звільненням та поновленням на посаді скандального судді Верховного Суду Богдана Львова. У вересні 2022 року журналісти програми «Схеми» виявили, що Богдан Львов має громадянство Росії. Пізніше СБУ підтвердила цей факт. Питання позбавлення українського громадянства Львова не стояло, але після цього було запущено процес його звільнення. Водночас Львов усе заперечує: він запевняє, що СБУ не підтвердила і не спростувала інформації про наявність у нього російського паспорта. 10 січня 2024 року Київський окружний адміністративний суд поновив Богдана Львова на посаді судді Верховного Суду і постановив виплатити йому заробітну плату «за час вимушеного прогулу». Це рішення в силу не вступило, а Шостий апеляційний адміністративний суд 12 лютого відкрив провадження за скаргою Верховного Суду, який не погоджується з рішенням щодо поновлення Богдана Львова на посаді судді.

Колись «запеклі соратники» Геннадій Корбан та Ігор Коломойський, стосунки між якими давно суттєво охололи, також судяться з державою кожен окремо. Корбан подав позов до Верховного Суду в листопаді минулого року. На думку позивача, указ Зеленського суперечить нормам статті 25 Конституції, яка забороняє позбавлення громадянина. Сторона Корбана стверджує, що застосування статті 19 Закону України «Про громадянство України» (щодо того, що добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави є підставою для втрати громадянства) «є лише спробою обійти конституційну заборону позбавлення громадянства шляхом підміни понять… відсутність волі позивача припинити українське громадянство та припинення громадянства позивача через нібито законодавчо передбачену процедуру втрати є фактичним позбавленням позивача громадянства України, що суперечить Конституції України». Разом з тим, позивач наголошує, що положення Конституції та закону про громадянство не містять заборони мати множинне громадянство. Суд задовольнив клопотання Корбана щодо витребування в Офісу президента копії відповідного указу та низку документів, серед яких копія листа СБУ від 1 липня 2022 року стосовно добровільного набуття Корбаном ізраїльського громадянства.

Але найбільш публічним є судовий процес щодо втрати громадянства Ігорем Коломойським. Ця тяжба триває паралельно з іншим гучним процесом: дніпровському олігарху вручено три підозри, які стосуються незаконних схем виведення коштів з Приватбанку. Коломойського вже пів року тримають в СІЗО, а судові засідання широко висвітлюються ЗМІ, що входять до медіаімперії обвинувачуваного. Коломойський ніколи не приховував, що окрім громадянства України, має також громадянства Ізраїлю та Кіпру. Більш того вихвалявся цим, стверджуючи, що українська Конституція забороняє мати подвійне, а не потрійне громадянство.

Утім, зараз юристи олігарха керуються не такими знущальними аргументами. Вони вказують, що права їхнього клієнта порушила, зокрема, утаємничена процедура видачі президентських указів, а розгляд справи умисно затягується відповідачем.

У листопаді 2023 року Коломойський подав позовну заяву до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду щодо скасування указу в частині втрати ним громадянства. Позов був розглянутий спочатку на етапі прийняття провадження Верховним Судом та його постановили залишити. Згодом стороною Коломойського була подана заява вже із виправленими недоліками додані дані та інформація стосовно строків, коли він дізнався про існування указу президента. Адвокати акцентують на тому, що ніхто цього указу їхньому клієнту не надсилав, належним чином відповідно до передбаченого законом порядку не повідомляв і фактично Коломойський про втрату свого громадянства почув у ЗМІ.

«Коломойський дізнався про цей указ безпосередньо 15 вересня 2023 року, коли йому вручали клопотання про зміну запобіжного заходу у кримінальному провадженні, стверджує адвокатка Христина Ямельська, яка займається справою щодо громадянства мільярдера. Через те, що у нас дається строк пів року на оскарження рішень органів влади, то в рамках цього терміну він подав позовну заяву, оскільки категорично не погоджувався з існуванням такого указу в принципі. Щоб з'ясувати причини втрати громадянства, були направлені уточнюючі адвокатські запити. Нам відповіли що правовою підставою є пункт 1 частини 1 статті 19 закону «Про громадянство України», який передбачає, що з огляду на добровільне набуття громадянином громадянства іншої країни, а у даному випадку це громадянство держави Ізраїль, він втрачає українське громадянство. Не було жодного волевиявлення щодо цього самого пана Коломойського, який тут проживає, має великий бізнес, володіє рухомим та нерухомим майном, підтримує благочинні, громадські проєкти та має інші доволі стійкі зв’язки з Україною. Звісно, втрата громадянства впливає на його правовий статус наприклад, право обирати та бути обраним на виборах. Тобто це є суттєве звуження та обмеження політичних та громадянських прав».

Основна підстава, на якій будується захист, закон не має зворотної сили. Коломойський набув громадянство Ізраїлю, користуючись своїм єврейським походженням, у 1995 році. А Конституція України у цій редакції (де передбачено єдине громадянство) набула чинності лише в 1996 році. До того ж, на думку юристів, у законодавстві немає прямої заборони на подвійне чи множинне громадянство: там лише закріплений принцип єдиного громадянства, але немає встановленої відповідальності за його порушення.

Представники президента, отримавши позовні вимоги Коломойського, надали суду відзив на позовну заяву та клопотання про залишення позовної заяви без розгляду. Вони вказують, що Коломойський пропустив строк у пів року на оскарження указу, проте захист напирає на те, що їхній підопічний не був ознайомлений з указом належним чином, хоча той гуляв на просторах Інтернету.

«Стосовно указів президента є передбачений законом порядок про оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності, каже Ямельська. Що стосується безпосередньо позбавлення громадянства України, людину мають повідомити листом і до листа додати сам указ. Вона має підписатися за отримання, потім у неї мають вилучити паспорт і видати довідку про втрачене громадянство. Однак до сьогодні паспорт громадянина України у Ігоря Валерійовича не був вилучений і він ним користується. Крім того, в інших судах, де розглядається кримінальне провадження щодо пана Коломойського, слідчі судді регулярно називають його громадянином України. Це відображено у відповідних ухвалах в рамках кримінальних проваджень.

Вони (сторона президента «Главком») хочуть взагалі не допустити розгляду цього позову. Вони не можуть навіть надати докази того, що взагалі відправляли Коломойському цей указ. Згідно з законом, там має бути чек, квитанція з адресою, датою, часом, видом операції, її вартістю. Однак вже кілька засідань нам кажуть, що нададуть ці докази на наступному засіданні і через це у нас відбуваються перерви по місяцю-два. І на наступне засідання ніхто знову не приносить жодних доказів, жодних чеків, і довести факт того, що указ дійсно був направлений, не можуть».

Є ще одна цікава деталь, яку адвокати Коломойського пробують використати на його користь: з березня 2014-го до березня 2015-го він був головою Дніпропетровської державної адміністрації. Але відповідно до закону «Про місцеві державні адміністрації» таку посаду міг займати лише громадянин України, хоча у Коломойського вже було на той момент було громадянство Ізраїлю, набуте у 1995 році. Проте у 2014-му, на відміну від сьогодні, цей факт нікого не бентежив.

Дивним в історіях з припиненням громадянства є те, що на тлі таких заходів стосовно одних відверто проросійських ексдепутатів не чути про подібні кроки щодо інших на кшталт гауляйтерів Володимира Сальдо та Євгена Балицького, які вже засуджені в Україні за цілі букети злочинів. Вони не тільки не приховують своїх російських паспортів, але й займаються примусовою їхньою роздачею на окупованих територіях. Але наразі темп позбавлення неблагонадійних громадян паспортів дещо спав. Або ж про нові укази Банкова просто не повідомляє.

Павло Вуєць, «Главком»

Помпезна адміністративна будівля на столичній вулиці Жилянська, 14, де трудяться судді Конституційного суду України, найближчим часом знову буде в епіцентрі уваги. Наприкінці лютого президент Володимир Зеленський запустив роботу конкурсної комісії для відбору кандидатів на посаду судді Конституційного суду за своєю квотою. Протягом місяця охочі судді, юристи, викладачі-правники і представники правоохоронних органів можуть подати документи і перевірити власні сили. На кону суддівська посада, яка стане вакантною після 29 травня 2024 року. Судді Сергію Головатому у цей день виповниться 70 років, нині він виконувач обов’язків голови суду. І наприкінці травня його повноваження автоматично завершаться.

Паралельно вже кілька місяців триває відбір претендентів на п’ять посад суддів Конституційного суду (три за квотою Верховної Ради, дві від зʼїзду суддів України). Днями розпочався етап співбесід кандидатів із Дорадчою групою шести експертів: трьох українських і трьох іноземців. Останні мають «контрольний голос» під час процедури голосування.

«Не раніше травня парламент може розглянути питання призначення відібраних експертами кандидатів на посади суддів Конституційного суду», спробував внести ясність нардеп від «Слуги народу», представник президента у Конституційному суді протягом 2019-2022 років Федір Веніславський у коментарі «Главкому».

До того часу Конституційний суд, який тлумачить Основний закон, працюватиме на межі кворуму (13 суддів при необхідних 12). Цю проблему ілюструють голосування Великої палати Конституційного суду, яка формується з усіх суддів. Для розуміння: за весь 2023 рік Велика палата зуміла проголосувати одне рішення! Тоді на засіданні були присутні 12 суддів.

Для порівняння: у 2022 році Велика палата ухвалила чотири рішення. Серед них було знакове «церковне». Тлумачі Основного Закону визнали конституційними, внесені зміни парламентом VIII скликання до закону про свободу совісті, релігійні організації, що стосувалися перейменування УПЦ МП.

Суддя Конституційного суду у відставці Віктор Шишкін у коментарі «Главкому» дивується: за його каденції (у 2006-2015 роках) суд спокійно ухвалював за рік до 30 рішень. А бувало й більше. Це відбувалося, як на межі кворуму, так і з невеликим запасом голосів (13-14 суддів). Водночас, на думку екссудді, причини низької працездатності нинішнього складу суду на поверхні.

«Накладається політична складова і низький професійний рівень. Не може прокурор, суддя господарського суду або правник зі знаннями загальної юриспруденції бути суддею Конституційного суду. Треба давати дорогу науковцям, котрі є аналітиками конституційного права. Варто наголосити: Конституційний суд це не щось тотожне Печерському райсуду чи будь-якому іншому місцевому суду, де розглядаються факти і право. Конституційний суд розглядає лише право з точки зору Конституції під час оцінки певного нормативного документа, виданого президентом, Верховною радою чи Кабінетом міністрів», пояснив Віктор Шишкін.

Із професіоналізмом, про який каже колишній суддя Шишкін, дійсно катастрофа. Наприклад, 4 березня кандидат на посаду судді Конституційного суду, а нині суддя Господарського суду Закарпатської області Любомир Андрейчук втрапив у конфуз: фахівець, який претендує тлумачити Конституцію, не знає, коли вона була прийнята. Відповідаючи на запитання Дорадчої групи експертів суддя довго мовчав, намагався не відповідати взагалі, але врешті видушив із себе «1991 рік» замість правильної дати, відомої школярам, 28 червня 1996 року.

Окрім проблеми з кворумом, Конституційний суд несе й іміджеві втрати. З літа 2022 року поважний суддівський корпус неспроможний обрати собі нового керманича. Для цього необхідно, щонайменше, 10 голосів за кандидата під час таємного волевиявлення. І про кворум тут знову не потрібно забувати.

Нагадаємо, після того, як у травні 2022 року, за законом, вичерпався дев’ятирічний термін повноважень судді Олександра Тупицького, який очолював Конституційний суд, керівництво тимчасово здійснює старший за віком суддя Сергій Головатий. Останні два роки його прізвище озвучувалося серед потенційних кандидатів на посаду голови, але жодного разу не виносилося на голосування. Це ж стосується й іншого судді Віктора Кичуна, який восени 2022-го, мав чи не найбільше шансів з усіх колег-суддів, щоб обійняти посаду.

Отже, «виборчий марафон» продовжується вже два роки.

Як зазначив «Главкому» один із суддів Конституційного суду, досі у шорт-листі на посаду голови суду прізвище судді Володимира Мойсика. Але цьому служителю Феміди залишилося менше року до відставки зі статусної посади (наприкінці січня 2025-го у Мойсика закінчуються суддівські повноваження). Проте й він не має необхідної підтримки серед колег, щоб отримати посаду.

Окрім віку неабиякий дискомфорт тимчасовому керманичу суду Сергію Головатому створює ще одна проблема. Восени 2023 року Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК) склало адмінпротокол про вчинення Головатим адмінправопорушення. Усе доволі тривіально: суддя проігнорував припис НАЗК, не надав повного пакету документів щодо розгляду «харківських угод», за тлумаченням яких до суду звернулося 49 нардепів. Якраз Сергій Головатий є суддею-доповідачем у цій справі.

Як наслідок, столичний суд оштрафував суддю на 1,7 тис. грн. Наразі це рішення оскаржується в апеляційному суді.

У середині січня 2024-го НАЗК оформило другий адмінпротокол щодо Сергія Головатого. Йому закидають ухвалення рішення в умовах реального конфлікту інтересів. Цей епізод розглядає Голосіївський районний суд Києва. Якщо суддя і тут програє, то до нього може бути застосовано, окрім штрафу, додаткове покарання: заборона протягом року займати певні посади. Чи розповсюджується заборона на суддівські посади, незрозуміло. Однак Україна вже має досвід, коли президент своїм указом відсторонював суддю Конституційного суду. Де гарантія, що до Головатого не застосують відповідний примус, якщо рішення суду набуде чинності? Варто зауважити, що у 2018 році Головатий потрапив до Конституційного суду саме за президентською квотою.

Можна припустити: корінь усіх бід тимчасового очільника суду заритий у так званих «харківських угодах», які надійшли на тлумачення до Конституційного суду у березні 2023 року. Раніше «Главком» детально розібрав роль Сергія Головатого в історії 14-річної давнини.

Крім цього, редакція володіє інформацією, що торік «гонець» із Банкової наполегливо переконував суддю-доповідача Сергія Головатого не педалювати розгляд справи «харківських угод» у Конституційному суді. Мовляв, «зверху» цей документ сприймають як законний.

І тепер те, що говорилося за лаштунками, вперше вголос озвучив експредставник президента у Конституційному суді, нардеп Федір Веніславський. «Як би не оцінювали «харківські угоди», не думаю, що вони мають принципове значення для подальшого розвитку подій на фронті, у війні проти Росії. Я розмовляв з цього питання у Міністерстві закордонних справ, вони також не бачать потреби визнавати неконституційними ці угоди… Те, що ці угоди можуть бути визнані неконституційними, не маю сумнівів. Про це публічно говорив, коли їх продовжували. Але, якщо зараз гіпотетично отримати рішення Конституційного суду про неконституційність «харківських угод» (цей документ опосередковано визнає Автономну республіку Крим і місто Севастополь у складі України), це розцінюватиметься як підігрування Росії. Можливо, колись питання «харківських угод» необхідно було вирішити, але сьогодні вони не на часі. Це моя суб’єктивна думка», заявив нардеп у бесіді з «Главкомом».

Банкова тривалий час пильно оцінює діяльність Конституційного суду. З літа 2019 року команді Зеленського вдалося завести туди трьох умовно «своїх» суддів, але кардинально це не змінило погоди всередині суду. Зайве підтвердження цьому Офіс президента не став направляти до Конституційного суду звернення щодо легітимності перебування Володимира Зеленського на посаді президента України.

Адже 20 травня 2024 року спливає п’ятирічний термін його каденції. І висновок суду був би зайвим аргументом для тих, хто намагається хитати Зеленського в Україні і за її межами. Щоправда, з цього приводу своє вагоме слово вже сказала Центральна виборча комісія. Та й опозиція не висловлює жодних сумнівів у подальшій легітимності гаранта.

Одночасно кілька високопоставлених співрозмовників «Главкома» з різних владних інституцій повідомили: голова Верховної Ради Руслан Стефанчук розглядає варіант переходу на посаду голови Конституційного суду. І саме нині відкривається вікно можливостей для реалізації цього задуму.

До речі, ще влітку 2022 року голова парламенту висловив власні міркування про роль Конституційного суду. За його словами, мотивація рішень суду повинна відображати та спрямовувати розвиток суспільства, слугувати правовим та моральним орієнтиром для майбутніх рішень усіх гілок влади.

«Рішення Конституційного суду мають бути гарантією того, що будь-яка діяльність влади відповідає Конституції. Водночас існування суперечливих рішень також може бути несумісне з принципом верховенства права. Мотивування окремих рішень Конституційного суду, на мою думку, було недостатньо переконливим як для суспільства, так і для інших гілок влади та міжнародних партнерів. Саме неналежне мотивування деяких рішень стало підставою для висновку Венеційської комісії про необхідність реформування Конституційного суду», сказав Руслан Стефанчук у відеозверненні.

На прохання «Главкома» прокоментувати можливе висунення Руслана Стефанчука на посаду судді Конституційного суду нардеп Федір Веніславський відреагував із посмішкою: «Це зі сфери фантастики… Він сьогодні, по суті, друга людина в ієрархії країни».

І тут же вже через кілька секунд хід думок політика різко змінився. Веніславський узявся характеризувати особисті якості Стефанчука як фахового юриста. «Хоч він і не фахівець у галузі конституційного права, а спеціаліст у галузі цивільного права, його пізнання, думки і креативні ідеї щодо розуміння конституційно-правової матерії на дуже високому рівні. Якщо він ухвалить рішення і пройде всі процедури, а Дорадча група експертів рекомендує президенту і він його призначить, тоді це буде один із найпотужніших суддів Конституційного суду», вважає експредставник президента у Конституційному суді.

«Главком» напряму через месенджер звернувся до спікера Руслана Стефанчука із питанням про плани стати суддею Конституційного суду. Голова Верховної Ради прочитав запит, проте відповідати на просте питання так і не зважився.

***

У 2025 році діюча влада спробує додатково укріпити власні позиції у Конституційному суді. У січні завершуються повноваження ще двох суддів, призначених за квотою президента. Після заведення нових суддів оновлення складу Конституційного суду складе понад 60% порівняно з нинішнім.

Віталій Тараненко, «Главком»

Головна подія року у світовому кінематографі вручення премії «Оскар»: у ніч проти 11 березня ми дізнаємося, хто стане тріумфатором церемонії. Лідером за кількістю номінацій (яких загалом 23) став фільм «Оппенгеймер». За ним «Бідолашні створіння» та «Вбивці квіткової повні».

Найважливішою та найпрестижнішою вважається номінація «Найкращий фільм», оскільки саме вона є високою відзнакою в цілому всієї роботи над картиною: режисерів, акторів, композиторів, сценаристів, операторів та всіх інших, хто доклав зусиль для її створення.

Тож напередодні церемонії «Главком» розповідає про 10 фільмів, які вже підкорили глядачів та критиків, а тепер виборюють головну кінонагороду планети.

Цьогорічний фільм-переможець Каннського кінофестивалю французької режисерки Жюстін Тріє напружений трилер про відповідальність та провину.

Події стрічки починаються у віддаленому засніженому будиночку у французьких Альпах, де німецька письменниця Сандра (Сандра Гюллер) живе зі своїм маленьким сином Даніелем (Майло Мачадо Гранер) і дещо розчарованим у житті чоловіком Семюелем (Семюель Тейс).

Чоловік письменниці загадково помирає, його тіло знаходять біля їхнього будинку, усім навкруги незрозуміло, чи він упав сам, чи стрибнув, чи його штовхнули. І незабаром героїня Сандри постає перед судом за вбивство чоловіка. Головний свідок трагедії 11-річний син пари, який втратив зір кілька років тому, і від того часу його батьки часто сварилися.

Яскрава та іронічна стрічка Ґрети Ґервіґ розповідає історію Барбі, яка живе в наївному ляльковому світі. Головна героїня стандартна Барбі, у житті якої все ідеально. Але лялька починає помічати, що її тіло раптово змінюється: стопи гнуться, а на стегнах проявляється целюліт. Це зовсім не схоже на її попереднє безхмарне життя у Барбіленді.

Тож Барбі вирішує потрапити до реального світу, щоб розібратися з причиною дивовижних змін. Лялька шокована: у суспільстві діють зовсім інші патріархальні закони, ніж на її батьківщині. А після візиту в реальність Кен вирішив збунтуватися та влаштувати нові порядки у Барбіленді.

Талановита акторська гра (у ролі Барбі Марго Роббі, Кена втілює блискучий Раян Гослінг), фантазійні декорації, костюми, музика та феміністичне режисерське послання роблять «Барбі» одним з найголовніших фільмів року.

Події стрічки розгортаються на початку 1970-х років у приватній школі у Новій Англії. Ангусу (Домінік Сесса) нікуди поїхати на різдвяні канікули, тож він змушений залишитися на два тижні у школі. Разом із ним залишають одного з викладачів Пола Ханема (Пол Джаматті).

Серед усіх педагогів школи містер Ханем найсуворіший. Він ніколи не йде на поступки та не робить жодних кроків на зустріч учням. Залишившись віч-на-віч з Ангусом він продовжує поводитися, як звик. Вчитель не врахував, що бувають люди значно впертіші за нього. Зрештою, впертість чудова спільна риса аби потоваришувати.

Робота легендарного Мартіна Скорсезе з оскароносними Робертом Де Ніро та Леонардо Ді Капріо у головних ролях. Події відбуваються в 1920-х роках в Оклахомі, в основі сюжету реальна історія про серію вбивств представників племені осейджів, які у ті часи були захмарно заможними через знайдені на їхніх землях родовища нафти.

Окремої уваги заслуговує драматична робота акторки індіанського походження Лілі Гладстон, яка зіграла Моллі Баркхарт представницю осейджів, яка закохується та одружується з підступним і жадібним Ернестом Баркхартом (Леонардо Ді Капріо).

Стрічка, якій вдалося перевернути застарілу формулу біографічного фільму з ніг на голову. У центрі байопіка життя та кар’єра відомого диригента та композитора єврейсько-українського Леонарда Бернстайна, якого зіграв сам режисер Бредлі Купер.

Життя Бернстайна сповнене творчості, успіху та популярності. Талановитий диригент вміє грати найскладніші твори та легко сходиться з людьми. Концертні зали по всьому світу зустрічають Леонарда Бернстайна оваціями та аншлагами. Широкій авдиторії він відомий насамперед як автор музики до стрічки «Вестсайдська історія» 1961 року, яка здобула 10 «Оскарів».

Але особисте життя маестро таємниця за сімома печатками. Він заручається з талановитою актрисою Фелісією Монтеалегре (Кері Малліган), яка безмежно закохується в генія. Згодом жінка дізнається про те, що Леонард має численні романи з чоловіками.

Фелісія кидає коханого, але не може його забути. Сильний духовний зв'язок знову зводить пару: вони укладають шлюб, в якому Фелісія народжує трьох дітей. Парі доводиться разом протистояти пліткам про таємне життя диригента. Особливо тому, що Бернстайн продовжує крутити романи з чоловіками навіть після весілля.

Художній фільм, що ґрунтується на реальних подіях. В основі сюжету лежить історія про створення атомної бомби та її творця Роберта Оппенгеймера фізика-теоретика. Саме він у розпал Другої світової війни став керівником Манхеттенського проєкту. Мета Оппенгеймера та його колег випередити нацистів, які вже наближаються до створення атомної зброї масової поразки.

Під керівництвом Роберта Оппенгеймера проходять успішні випробування першої ядерної бомби у світі. Це дозволяє наблизити перемогу у Другій світовій та якою ціною? Смертоносні бомби падають на Хіросіму та Нагасакі. Японія капітулює, Оппенгеймера зустрічають оваціями. Проте вчений розуміє, що його винахід може призвести до знищення людства.

У сюрреалістичному фільмі Йоргоса Лантімоса Емма Стоун грає Беллу Бакстер, вікторіанську жінку, яку воскресив ексцентричний вчений (Віллем Дефо), що замінив її мозок на дитячий. Вона встає на ноги, починає жадати пригод, а потім вирушає в мандрівку Європою та Північною Африкою разом зі своїм коханцем (Марк Руффало).

Вагітна Белла страждала від дій чоловіка-тирана. Це змусило її накласти на себе руки, стрибнувши з моста в річку. Тіло Белли привозять до лондонської лабораторії доктора Годвіна Бакстера. Як експеримент, чоловік пересаджує жінці мозок її ненародженої дитини. Спочатку Белла поводиться як маленька дитина. Але з часом вона розвивається та відкриває для себе інтелектуальну та сексуальну свободу.

Німецький трилер Джонатана Глейзера розповідає про коменданта Освенцима (Крістіан Фрідель) та його холоднокровну дружину (Сандра Гюллер), які виховують своїх маленьких дітей у квітучій ідилії біля концтабору.

В основі сюжету реальна історія нацистського офіцера Рудольфа Гьосса та його родини.

Картина розповідає про дівчину Нору, яка від дитинства була закохана у свого найкращого друга Хе Сона. Але зв'язок між ними перервався, коли вона виїхала з Сеула до Канади із сім'єю. У новій країні Нора вийшла заміж, стала письменницею, а тепер мешкає в Нью-Йорку. Якось героїня отримує повідомлення у соціальній мережі через 20 років їй написав Хе Сон. Старі друзі розпочинають спілкування.

Фільм про письменника Телоніуса Еллісона, який після років невдач йде на угоду з совістю та видає стереотипний роман про афроамериканців, що стає бестселером. Автор зрозумів правила гри: щоб заробити гроші, Еллісон під псевдонімом пише відверто погану книгу, де збирає всі стереотипи про темношкірих і вона стає хітом. Але чи згоден письменник обміняти принципи на гроші?

***

Як відомо, українська стрічка «20 днів у Маріуполі» потрапила до номінації премії «Оскар» у категорії «Найкращий документальний фільм».

Повномасштабна війна та безпекові ризики суттєво обмежили доступ громадян до інформації. Зокрема у 2023 році частина міських та обласних рад в Україні не публікувала дані, які мали б бути відкритими. Водночас є ради, які, навпаки, покращили інформування про роботу.

Найменший рівень відкритості без обґрунтування прогалин має Запорізька міськрада, натомість Київська облрада пояснює низьку оцінку відкритості хакерською атакою на свій сайт. У Херсонській міськраді через тимчасову окупацію засідання взагалі не скликаються, а Запорізька облрада протягом усього 2023 року не змогла розпочати засідання через відсутність кворуму.

Ради у східних та південних регіонах України перейшли на дистанційний режим роботи, що ускладнює доступ громадян до участі в роботі місцевої влади. Деякі ради не анонсують свої засідання та не транслюють їх під час воєнного стану.

Рух «Чесно» втретє дослідив відкритість місцевих рад в Україні за 2023 рік. Критеріями оцінювання стали 11 маркерних питань, серед яких наявність анонсів про проведення сесій та засідань комітетів, публікація порядків денних, проєктів рішень, протоколів та відеозаписів засідань.

У 2023 році низький бал відкритості отримала лише одна міськрада Запорізька. На жаль, цей показник не покращується протягом останніх двох років, що було зафіксовано у попередніх хвилях дослідження «Чесно». Рада не публікує розпорядження про скликання сесії, порядки денні, проєкти рішень, протоколи та не транслює засідання. Очолює раду в. о. голови секретар ради Анатолій Куртєв («Слуга народу»).

Зазначимо, що відкритість роботи Херсонської міськради у цьому моніторингу не оцінювалась, адже у відповідь на запит рада повідомила, що з 24 лютого 2022 року пленарні засідання сесій та постійних комісій не проводились. Водночас рада надала посилання на матеріали про діяльність до початку повномасштабного вторгнення та тимчасової окупації Херсона.

Наразі показники відкритості міських рад облцентрів є досить високими. Одразу 15 рад отримали найвищий бал за методологією «Чесно». Якщо обов’язку публікувати документи та звіти про діяльність ради чітко дотримуються, то з доступом громадян до засідань є відмінності. Закономірно, зважаючи на обмеження воєнного стану, низка рад запровадила вимогу попередньої реєстрації та перевірки документів.

Натомість низка рад, які наближені до лінії бойового зіткнення, проводять засідання в онлайн-режимі. Такий формат впливає й на правила доступу громадян до засідань.

Наприклад, Дніпровська міська рада, яку очолює Борис Філатов («Пропозиція»), повідомила, що проводить розгляд частини питань у закритому режимі. Такі обговорення можуть стосуватися військової служби або оборони.

Найбільше зростання відкритості показала Полтавська міськрада, в. о. голови якої нещодавно стала Катерина Ямщикова («Слуга народу». Під час попередніх хвиль моніторингу міська рада обіцяла надати відповідь після закінчення воєнного стану. Наразі ж Полтавська міськрада прозвітувала про відкриття усіх розділів.

Примітно, що цьогоріч жодна рада не посилалась на право не надавати відповідь до завершення воєнного стану, тому тенденція минулих хвиль дослідження «приходьте після війни» більше не актуальна.

Крім того, Дніпровська, Рівненська та Тернопільська міськради протягом хвиль моніторингу підтримують максимальний рівень відкритості.

Ще низка рад, серед яких Львівська, Чернівецька, Луцька та Житомирська ради, які мали 10 або 10,5 балів, покращили свій бал до максимального.

Загалом протягом 2023 року відкритість міських рад значно зросла, а в аутсайдерах лишається лише Запорізька міська рада. Окремі умови ради встановлюють лише у питаннях відвідування сесій ради та засідань комісій через можливі безпекові ризики та обмеження воєнного стану.

Якщо міськради покращують відкритість роботи, то в облрадах ситуація менш позитивна. Максимальний бал мають лише пʼять облрад: Вінницька, Волинська, Одеська, Тернопільська та Рівненська. Остання надала максимально вичерпну відповідь «Чесно» та повідомила, що приділяє особливу увагу відкритості та співпраці з громадським сектором і мешканцями.

З іншого боку, під час цієї хвилі моніторингу Полтавська облрада, яку очолює Олександр Біленький («Довіра»), вкотре відмовилась надати повну відповідь на запит, зазначивши, що такий тип запиту не відповідає вимогам закону «Про доступ до публічної інформації». Полтавська рада залишається єдиною, яка не надала дані жодного разу за три хвилі моніторингу Руху «Чесно».

Труднощі з оцінюванням рівня відкритості має й Запорізька облрада, адже за 2023 рік через відсутність кворуму депутатів не відбулося жодного її засідання. Рада надала посилання засідання, що відбулися наприкінці 2022 року, проте оцінка відкритості ради у 2023 році на основі попередніх результатів роботи не підпадає під методологію Руху «Чесно».

Зазначимо, що кілька днів тому Комітет з питань оборони рекомендував Верховній Раді призупинити повноваження Запорізької облради до кінця війни. Усі повноваження перейдуть до голови Запорізької обласної військової адміністрації. Підставою для такого рішення стала відсутність кворуму для проведення сесійних засідань.

Мінімальний бал відкритості ради цьогоріч має Київська облрада п’ять балів з 11 можливих. У відповіді на запит «Чесно» повідомили, що через хакерську атаку відбувається наповнення нового тимчасового сайту. Фактично дані за попередні періоди роботи були втрачені, тому нинішня оцінка є низькою.

Середні показники мають Чернівецька та Чернігівська ради. Остання, зокрема, повідомила, що після початку повномасштабного вторгнення призупинила публікацію розпоряджень мера та інших документів через можливі безпекові ризики для працівників ради та громадян. Такі обмеження можуть бути виправданими, враховуючи близькість до кордону та постійні обстріли цих територій.

Водночас прогалини у відкритості роботи постійних комісій має Чернівецька рада. Там «Чесно» повідомили, що відеотрансляції або відеозаписи засідань рада не веде, адже їх транслюють запрошені на сесію місцеві телеканали. Вісім балів з 11 можливих за рівнем відкритості мають Житомирська, Херсонська та Івано-Франківська ради.

У порівнянні з низькими показниками першого моніторингу відкритості 2022 року, наразі переважна більшість місцевих рад в Україні значно покращила інформування. Тоді місцеві ради приховували свої рішення, прикриваючись війною та Covid. Наразі згадки про Covid взагалі відсутні, проте війна та обмеження воєнного стану лишаються актуальними.

Тенденції підвищення відкритості є позитивними, проте навіть у роботі рад із високими показниками наявні прогалини. Найчастіше вони стосуються роботи постійних комісій. Зокрема у радах відсутні анонси таких засідань, а порядок денний можна дізнатися лише із протоколу, тобто після засідання.

Громадянам важливо знати висновки та рекомендації депутатських комісій, аби розуміти позицію фракцій та окремих депутатів щодо питань порядку денного. Комісія є першим і важливим фільтром, який може не пропустити неякісний або скандальний проєкт рішення. Саме на етапі розгляду проєкту рішення в комісії громада може найефективніше долучитися і вплинути на нього.

Зважаючи на це, деякі ради запроваджують і додаткові практики відкритості. Так, наприклад, Рівненська обласна рада, яку очолює Андрій Карауш («Слуга народу»), окрім анонсів і протоколів засідань комісій, фіксує та публікує також присутність депутатів на сесіях і засіданнях комісій. За таких умов громадяни та ЗМІ мають доступ до всієї інформації про діяльність ради.

На початку повномасштабного вторгнення низка органів державної влади та місцевого самоврядування невиправдано обмежила доступ громадян до інформації та публічних даних. Однак на вимогу громадськості й журналістів центральні органи та місцева влада розпочали відновлення доступу до інформації.

Міські та облради мають повноваження для вирішення значного переліку питань, що впливають на життя громадян. Тому відкритість їхньої роботи є першим кроком до налагодження діалогу на місцях. В умовах війни і нових загроз якісна взаємодія суспільства та влади має особливе значення. Як демонструє дослідження місцевих петицій, громадяни активно використовують інструменти участі та найчастіше порушують питання, які є суспільно значущими й потребують реакції місцевих рад. Відкритість роботи в цій темі запорука ефективного управління.

Центральна влада також покращує показники відкритості. Так, у Верховній Раді значне покращення рівня відкритості протягом 2022 2023 років аналітики Руху «Чесно» зафіксували в роботі комітетів. У 2023 році одразу сім із 23 комітетів отримали максимальні дев’ять балів за методологією «Чесно». Цьогоріч антирейтинг відкритості комітетів включав лише один комітет, адже всі інші достатньо відкриті для громадян.

Попри позитивні зміни, парламент із початку пандемії працює в закритому режимі. Журналісти та представники громадського сектору не мають доступу до будівлі парламенту й не можуть висвітлювати роботу на сесіях та під час засідань комітетів. Аби вплинути на відновлення відкритості парламенту, громадські організації та медіа звернулися до Ради з вимогою повернути доступ до кулуарів. Українці підтримують цю позицію, адже, як показують результати досліджень, близько 65% громадян вважають, що журналісти мають бути присутні на засіданнях Верховної Ради навіть під час воєнного стану. За онлайн-трансляції засідань на телеканалі «Рада» виступають понад 57% громадян. Попри це, досі ніяких змін запроваджено не було.

Відкритість роботи органів місцевого самоврядування та центральної влади є запобіжником для спроб узурпації влади, внесення до законодавства корупційних та дискримінаційних норм, зниження рівня залученості громадян до прийняття рішень тощо. В умовах повномасштабної війни довіра громадян до влади набуває особливого значення, а отже і подальше підвищення рівня відкритості роботи є обов’язком влади.

Останні дні особлива увага ЗМІ прикута до Молдови: після з’їзду придністровських депутатів і їхнього звернення до РФ, багато хто чекав, що Володимир Путін під час промови до Федеральних зборів відповість. Цього не сталося, але про «євразійську систему безпеки» Путін згадав не дарма…

У 2024 році у Молдові пройдуть президентські вибори одночасно із референдумом щодо вступу в ЄС, а у 2025-му парламентські. Отже, росіянам саме час почати хитати човна. Крім того, виповнюється 80 років Ясько-Кишинівській операції, коли Радянський союз відвоював Молдову у Румунії. Враховуючи, любов кремлівських чекістів до «сакральних дат», вся ця просторово-часова комбінація обіцяє багато викликів для сусідньої з Україною держави. Про це у матеріалі «Главкому».

Насправді такого «бінго» російська пропаганда у Молдові не мала давно. Президентські вибори, що заплановані одночасно із референдумом про вступ в ЄС, пройдуть восени 2024 року. Головним претендентом залишається чинна президентка країни Майя Санду, у той час, як Росія «свого» кандидата ще не призначила. Як повідомив під час пресконференції, директор Служби інформації та безпеки (СІБ) Молдови Александру Мустяце, у Кремлі робитимуть ставку відразу на різні політичні табори: «нейтральних», «державників» і відверто проросійських.

Тобто Росія робитиме ставку на все, що не за Європу, а тим більше не за Румунію. Недарма російські чиновники підкреслюють, що «Молдовою керують румунські громадяни». При цьому факт залишається фактом Бессарабія, яка у 1940 році остаточно була відірвана СРСР від Румунії, залишається частиною румунського культурного простору попри часову прірву розміром в радянське минуле.

Деякі кроки для встановлення історичної справедливості та укріплення національної ідентичності вже були зроблені. Наприклад визнання на найвищому рівні факту, що державною мовою є румунська, а не «молдовська». І ця тема також є ключовою для російської пропаганди, яка розпалює антирумунські настрої у регіоні.

Традиційно своє невдоволення чимось Росія робить приводом для втручання у справи іншої держави. Сценарій дестабілізації Молдови почав втілюватися не вчора і не сьогодні. Антирумунська пропаганда, яку після розпаду Радянського союзу Росія продовжує розповсюджувати в Молдові, стала мало не ключовим елементом ідентичності «придністровців» та гагаузів.

Саме тому, використання контексту 1940 року може загострити міжнаціональні конфлікти у регіоні у рік виборів.

«Відмовляючись від молдавської мови, нинішній режим у Кишиневі порушує питання: чия тепер Бессарабія, яка до 1940 року була окупована Румунією, і кому належать землі по Дністру, які до 1940 року входили до складу України (окуповане Придністров’я Главком)», заявила представниця МЗС РФ Марія Захарова.

Як зазначив директор СІБ Александру Мустяце, розхитування ситуації в окупованому Придністров’ї та Гагаузькій автономії є елементами великого сценарію, яким Росія дестабілізуватиме Молдову. Очевидно, що головний спецслужбіст Молдови мав на увазі й нещодавні демарші у регіонах.

«Росія розраховує на штучне створення соціального розколу, продовжуючи дії з компрометації зусиль Кишинева щодо зближення з автономією Гагаузія. Аналогічно потенціал Придністров'я продовжать використовувати у гібридних діях проти Кишинева у контексті політичних процесів у Республіці Молдова, на тлі застосування якогось так званого економічного тиску, який чинить Кишинів на регіони», заявив Мустяце.

Напередодні у Придністров’ї пройшов з’їзд так званих депутатів. За його підсумками депутати прийняли декларацію, в якій поскаржилися Москві та ряду міжнародних організацій на Кишинів. Цікаво, що серед придністровських депутатів під час з’їзду був помічений гагаузький діяч Іван Бургуджи, радник спікера Народних зборів Гагаузії місцевого парламенту автономії.

У девʼяностих, коли Гагаузія проіснувала кілька років (1990-1994) як окрема республіка, Бургуджи був лідером озброєного угрупування й брав участь у конфлікті з Кишиневом. У Тирасполі гагаузький діяч чи то ділився досвідом, чи то черпав нові ідеї для посилення сепаратизму в Молдові. Так чи інакше, але у коментарі російським ЗМІ Бургуджи заявив, що Гагаузія візьме приклад із Придністров’я та й собі скличе депутатський конгрес та звернеться за допомогою до Росії та Туреччини, як до гарантів статусу автономії Гагаузії.

Придністров’я і Гагаузія вже не раз таким чином погрожували центральній владі Молдови. У 2006 році у Придністров’ї пройшов «референдум», за підсумками якого місцеве населення начебто підтримало незалежність «республіки» та підтримало ідею приєднатися до Росії. З 2007 року Тирасполь навіть використовує російську державну символіку, як «державну», але цікаво, що під час останнього з’їзду російський прапор сховали, а ось українську мову використовували на головному екрані, розміщеному на за президією з’їзду.

У 2014 році, коли відбувалася анексія Криму, Росія підбурила гагаузів й собі організувати референдум. Ініціатива його проведення з’явилася, за дивним збігом обставин, перед сумнозвісним Вільнюським самітом, коли тодішній президент України Віктор Янукович відмовився підписувати договір про асоціацію між Україною та ЄС. Тоді ж башкан Гагаузії Михайло Формузал погрожував Кишиневу звернутися за гарантіями статусу автономії до Росії та Туреччини. До речі, сама Туреччина, нагадаємо гагаузам, є не просто членом НАТО, але й близьким партнером й постачальником бойових систем Румунії.

Загалом гагаузький сепаратизм мав відіграти значну роль у розхитуванні Півдня України у 2014 році, у той час, як придністровська історія значною мірою була більш пов’язана із розхитуванням ситуації на Донбасі (але не без провокаторів й в Одесі). Чого тільки варта історія із призначенням «придністровського генерала» Володимира Антюфєєва, на посаду головного силовика у «ДНР».

У 2014-2015 роках саме Гагаузія була осередком дестабілізації Півдня України, у рамках спроб створити псевдоутворення «Республіка Буджак». Цей проєкт Росія реалізовувала руками молдовських діячів, поки сама окуповувала Крим й розпочинала вторгнення на Схід України.

Про одного персонажа варто згадати окремо Михайло Гарбуз, лідер партії «Патріоти Молдови». Зі своїм соратником Артемом Гурʼєвим 24 березня 2022 року, коли Росія вже провела повномасштабне вторгнення в Україну, під час пресконференція висловив повну підтримку злочинам РФ, а також повідомив, що співпрацює із гагаузькими організаціями для просування російських інтересів.

Ці двоє й досі влаштовують провокації проти України та акції з дискредитації проти українських біженців та дипломатичного представництва України в Кишиневі. Та й сам Формузал після семи років у Німеччині знову повертається у політичне життя Молдови, а його соратник заснував партію, назва якої має недобрі для України асоціації «Наш Буджак».

Таким чином, на відміну від Придністров’я, Гагаузія видається ще більш загрозливим фактором для національної безпеки України.

По-перше, через те, що Росія заклала проблему територіальних претензій Гагаузії до України, яку з легкістю можна розкрутити у моменти кризи.

По-друге, Гагаузія діє у рамках законного поля, яке передбачає автономію регіону й ширші можливості реалізації, зокрема, прав збереження культурної ідентичності.

Але тут проблема полягає у тому, що замість того, щоб плекати гагаузьке коріння, гагаузи плекають «рускій мір».

Вже після згаданого з’їзду придністровських депутатів у Москву особисто відправилася новообрана башкан Гагаузії Євгенія Гуцул. У Росії вона зустрілася із головою Ради Федерації Валентиною Матвієнко. Під час розмови «підіймалися теми про співробітництво двох країн (мається на увазі між Росією та Молдовою «Главком»), про русофобію нинішнього керівництва (Молдови «Главком») та про підтримку Гагаузії, яку готова надати Москва», йдеться на сайті, забороненої нині в Молдові, партії «Шор», яка реально стоїть за Гуцул.

«Російська Федерація намагається розхитати ситуацію на Півдні Молдови. За цими сценаріями стоїть угрупування Ілана Шора», підтверджує директор СІБ.

Гуцул була обрана башканом Гагаузії у квітні 2023 року, але до передвиборчої кампанії вона не була ні відомою, ні публічною. Підтримка та гроші олігарха-втікача Ілана Шора, підтримка від російських зірок та місцевих пропагандистів зробило з Гуцул зірку мало не в перші тижні кампанії. Детально про це «Главком» писав тут.

Згодом, у червні 2023 року, партія «Шор» була оголошена поза законом через спроби дестабілізувати ситуацію у країні. Сам лідер партії Ілан Шор перебуває в санкційних списках США з 2022 року, а у Кишиневі звинувачується у корупції та розкраданні. Наразі відомо, що Шор проживає в Ізраїлі, а протестами, які він фінансує, керує фактично з великої плазми, яку щоразу встановлюють на «лобному» місці демонстрації.

Після цих подій, з’їздів та візитів, гагаузький та придністровський десант відправилися у Сочі на «міжнародний фестиваль молоді». Найкрасномовніше атмосферу фестивалю передає фото, де Дмитро Медведєв на тлі карти України, розірваної між сусідніми країнами розповідає, що «Україна це Росія».

Такою картою вже нікого не здивуєш і навіть не налякаєш. А от те, що на цій карті «не Росія» Придністров’я, це вже цікавий момент, особливо, з врахування того, що на заході була присутня придністровська делегація.

Сочі відвідала також «делегація» із Півночі Молдови міста Бельци. Судячи із публікацій в місцевих ЗМІ, організацією поїздки займалася організація «Молода гвардія» (структура, пов’язана із соціалістами), а також відомий у Молдові прокремлівський діяч Олексій Петрович. У підсумку організатори повідомили, що у Росії вони, зокрема, узгоджували дії щодо заходів до 9 травня.

Під час фестивалю у Сочі Молдова була мало не у центрі уваги пропагандистів. Представниця російського МЗС вчергове відзначилася заявою про румунську мову.

«Середнього роду немає, а молдовська мова є», заявила Захарова, розповідаючи, яке послання вона передає «звичайним молдаванам».

Тим часом, у Кишиневі ще 19 лютого відбулося розширене засідання так званого координаційного Комітету «Победа», щодо підготовки святкування 80-ї річниці «визволення Молдови від румуно-німецької фашистської окупації».

У підготовці взяли участь депутат афілійованої з Іланом Шором партії «Відродження» Васілє Боля, вищезгадані Олексій Петрович й Михайло Гарбуз, а також гагаузький активіст Михайло Влах та гагаузький депутат Віктор Петров.

Таким чином, тактика Росії щодо Молдови в умовах активних бойових дій в Україні полягатиме у повільному «кровопусканні». Цей план розрахований на довготривале втілення. Звернення сепаратистів до Москви за захистом лише старт цілої серії заходів, які ми ще побачимо і 9 травня, і у річницю Ясько-Кишинівської операції.

Маріанна Присяжнюк, для «Главкома»

Лідер російської партії «Яблоко» Григорій Явлінський до роковин початку повномасштабної збройної агресії Росії проти України написав великий текст-звернення до українців «Два роки війни. Припиніть!».

У тексті він закликає нібито усі сторони конфлікту припинити бойові дії. Проте насправді вимоги Явлінського у тексті адресовані фактично лише до українців і української влади, яку політик обвинувачує у небажанні припиняти бойові дії. Бо начебто прості люди в Україні, за його переконанням, втомилися від війни і прагнуть миру.

«Главком» зазвичай не звертає увагу на заяви російських політиків, які залишаються жити і працювати в авторитарній Росії. Ми переконані: усі, хто насправді становить небезпеку диктатору Путіну або вбиті (як Олексій Навальний та Борис Нємцов), або у тюрмі (як, наприклад, Володимир Кара-Мурза). Однак текст Явлінського став винятком…

Винятком з огляду на той факт, що за кілька місяців до його публікації лідер «Яблука» був «удостоєний» півторагодинної аудієнції у Путіна. Для політика, який відмовився балотуватися на виборах президента і який себе називає опозиціонером, це вкрай неординарне «досягнення».

«Главком» намагався отримати коментарі від Явлінського до його тексту впродовж тижня. Однак довгі перемовини з Ігорем Яковлевим, який представляє лідера «Яблука», виявилися безрезультатними.

Яковлев закликає не прив’язувати появу звернення до зустрічі свого шефа з Путіним, бо вона начебто не змінила погляди Явлінського. Проте нам здається важливим провести детальний розбір «антивоєнного» звернення. Цей аналіз демонструє, як Путін використовує навіть політиків, яких прийнято зараховувати до опозиційного табору, у своїх інтересах. Примітно також, що 71-річний Явлінський народився у Львові. У цьому місті поховані його батьки.

Цей розбір також дає відповідь на питання, чому диктатор, який швидко розправляється з будь-яким опонентом, опозиціонеру Явлінському влаштовує прийом.

«Два года между Россией и Украиной идут интенсивные боевые действия каждый день гибнут люди. Продолжение военных действий в любой форме, наступательной или позиционной, не сулит никакого положительного развития событий ни для России, ни для Украины, ни для западных стран. Продолжение это нескончаемая и непоправимая трагедия. «Закончить конфликт «на поле боя», как некоторые мечтают, не получится», говорилось в статье «Прекратите!», опубликованной год назад, в феврале 2023-го, в «Новой газете». Статья призывала немедленно заключить соглашение о прекращении огня между Россией и Украиной. Сегодня тот текст можно публиковать снова, лишь заменив предположения и предупреждения на утверждения и констатацию фактов.

На фронте за прошедший год практически ничего не изменилось. Чтобы выйти к границам 1991 года, Украине надо восстановить контроль над более чем 120 тыс. кв. км земель. За год украинская армия вернула 0,3% от этих территорий, но при этом, по некоторым данным, потеряла более 740 кв. км. В ноябре 2023 года тогда еще главнокомандующий Вооруженными силами Украины Валерий Залужный заявил, что боевые действия зашли в тупик то есть признал то, что было ясно военным экспертам и некоторым политикам еще за год до того. Чтобы понять масштабы разрушений, неизбежность которых была очевидна уже прошлой зимой, достаточно посмотреть на кадры из Бахмута, Авдеевки, Угледара. Это не просто разрушенные инфраструктуры, это стертые с лица земли города.

За рік «нічого не змінилося»?

За офіційними українськими даними станом на 1 січня 2023 р., втрати ворога у живій силі становили з початку повномасштабної війни 106 тис., а станом на 1 січня 2024 р. понад 360 тис. загиблих і поранених, які вже не зможуть вбивати українців і нищити нашу землю.

Явлінський, з одного боку, посилається на статтю Валерія Залужного у The Economist у частині про нібито «патову» ситуацію на фронті і каже про неможливість досягнення перемоги на полі бою. Хоча, про «патову» ситуацію у статті не йшлося. А йшлося про те, що на цьому етапі конфлікту відбувається позиційна війна. З іншого боку, Явлінський не наводить іншу думку тодішнього головнокомандувача ЗСУ з тексту його статті про варіанти завершення війни і про те, що потрібно для виходу із позиційної форми її ведення. Тут важливо нагадати слова Залужного, які чомусь не зацікавили російського політика: «Недостатня дієвість існуючих світових політичних регуляторних механізмів, у першу чергу ООН та ОБСЄ, не залишає Україні іншого вибору, аніж поновлення її територіальної цілісності після широкомасштабної збройної агресії у межах міжнародно визнаних кордонів 1991 року винятково військовою силою, вирішальну роль в якій відіграють її збройні сили».

Таким чином співрозмовник Путіна у своїх обґрунтуваннях використовує лише вигідні йому факти та цитати. Щодо втрат і звільнення територій, то за логікою Явлінського, Радянський Союз мав би здатися Німеччині у 1941 році, коли тільки за пів року Німеччина захопила значну частину територій, які СРСР вважав своїми: Латвію, Литву, Естонію, Білорусь, Україну та частину земель європейської Росії.

Вся мировая пресса постоянно пишет о критической нехватке в украинской армии артиллерийских снарядов из-за отсутствия обещанной помощи со стороны Запада, о том, что Украине и странам НАТО необходимо будет теперь не только наращивать оборонное производство, но и инвестировать в разработку и масштабирование самых современных технологий, способных противостоять новым мощным ракетам и беспилотникам. Сколько это займет времени и что из этого на самом деле получится, вопрос открытый.

После двух лет кровопролитных боев у людей в Украине нарастают усталость и раздражение, а идущая и планируемая мобилизация обостряет проблему.

В последние месяцы на Западе все чаще и громче звучат самые разнонаправленные голоса, призывающие пересмотреть объемы военной и экономической помощи Украине. Западные политики внемлют своим избирателям, которые не готовы жертвовать собственным уровнем жизни в условиях ухудшающейся экономической ситуации в своих странах во имя восстановления справедливости в локальной войне где-то на востоке Европы.

И именно так, с геополитической точки зрения, воспринимается российско-украинский конфликт после страшной террористической атаки на Израиль в октябре минувшего года и последующего обострения ситуации во всем ближневосточном регионе.

По-перше, Явлінський просто повторює слова російського диктатора і кремлівської пропаганди. Достатньо навести деякі цитати Володимира Путіна і його речника Дмитра Пєскова. Під час форуму «Російський енергетичний тиждень» у жовтні 2023 року Путін заявив, що спроби Заходу ізолювати Росію провалилися.

«І в Америці, і в Європі зростає втома від української теми, …від того тягаря, який вони звалили на свої плечі. Мається на увазі фінансове підгодовування та постачання зброї та боєприпасів». За словами ж Пєскова, навіть держави з найпотужнішою економікою не можуть нескінченно допомагати Києву, бо стикаються з внутрішніми проблемами.

По-друге, дійсно, в Європі звучать заклики переглянути обсяги військової і економічної допомоги України. Але й у бік збільшення також. Наприклад, Данія передає усю наявну у себе артилерію Україні, а Чехія знайшла на складах 800 тис. снарядів, які готова передати Україні. Окрім того, скоро завершиться підготовка українських пілотів, які опановують F-16.

Чи втомилися люди від війни? Звичайно! Але втомитися і припинити опір це не те саме, що втомитися, але продовжувати затято чинити його.

«Конгресс США уже два месяца не может согласовать пакет помощи Украине. Евросоюз тоже разрывают внутренние разногласия в вопросе финансовой поддержки Украины. 1 февраля на саммите 27 национальных лидеров ЕС было объявлено о пакете помощи Украине в размере 50 млрд евро, из которых 33 млрд евро кредиты, 17 млрд евро гранты на период до 2027 года. То есть большая часть и этой помощи долг.

«На фоне самовосхвалений и громкой болтовни на пресс-конференции о том, что нужно стоять плечом к плечу с воюющим соседом, будет сочтено невежливым отметить, что пакет рассчитан на четыре года и составляет около 0,08% ВВП ЕС за этот период», пишет The Economist».

Так, 50 млрд євро ЄС затвердив і це п’ятирічна програма. Щодо можливості отримання понад $60 млрд від США, то вона реальна, у цьому переконують політики з усіх таборів, хоча й затягується у часі через внутрішньополітичні причини.

Тем временем Украина из-за дешевизны своей сельхозпродукции столкнулась с недовольством европейских фермеров в Польше, Венгрии, Румынии, Словакии и даже во Франции и Германии. Это серьезно с точки зрения возникновения новых препятствий и трудностей для вступления в ЕС.

Маємо справу з відвертою маніпуляцією. Декілька цифр. 86% сільськогосподарської продукції станом на січень 2024 року експортується через морські шляхи порти Одеси та дунайського регіону, про це повідомив заступник міністра аграрної політики і продовольства України Тарас Висоцький. Це означає, що основну частину аграрного експорту вивозять з України не фурами чи залізницею. Міністр аграрної політики Микола Сольський зауважує: з логістичної точки зору, ми особливо не відчуємо втрату транзиту через Польщу, якщо фермери-мітингувальники й надалі блокуватимуть кордон. Бо «весь транзит через Польщу це 380 тис. тонн (продукції фермерів) у січні, це один день роботи Одеси (порту)».

Головні причини протестів європейських фермерів полягають не у дешевій українській продукції, значну частину якої (насамперед зерно) Україна відправляє морем не у європейські країни, а у змінах у правил гри на ринку ЄС. Україна просто стала заручником європейської політики, про що писав «Главком».

Учитывая, что вопрос присоединения Украины к НАТО на сегодня всерьез даже не рассматривается, перспектива членства в Евросоюзе для Киева критически важна. Но теперь отдаляется и она. Это прямой результат политической слепоты: ключевой момент для прекращения огня был упущен год назад.

Стверджувати, що перспектива вступу до ЄС для Києва наближається чи віддаляється щонайменше некоректно. Це оціночне судження, яке не має ніякого підґрунтя. Адже початок процедуру вступу не передбачає чітко встановлених термінів для цього вступу. Наприклад, від заявки Латвії на вступ до ЄС 13 жовтня 1995 року до безпосередньо вступу 1 травня 2004 року пройшло 8,5 років. Найшвидше, з моменту подання заявки до прийняття в ЄС пройшли шлях Велика Британія, Данія і Ірландія 2 роки і 6 місяців.

Никакого положительного развития нынешняя ситуация не сулит ни для одной из сторон противостояния. В 2024 году процессы разрушения и деградации будут идти на порядок быстрее и масштабнее, чем прежде, опережая любые попытки что-либо восстановить. Негативные тенденции будут усиливаться как в России (но это отдельный разговор), так и в Украине. При этом в экономике Украины уже наступил критический дефицит практически всего бюджет сократился, резко падают поступления, сжимается внутренняя налоговая база.

За прогнозом Світового банку, економіка України зросте у цьому році на 3,2% в порівнянні з минулим, а у 2025 році ріст складе 6,5%, що буде найвищою динамікою для регіону «Європа й Центральна Азія».

А есть ведь еще и угрозы экологических и техногенных катастроф, которые в условиях военных действий резко возрастают. Многие уже забыли разрушение Каховской ГЭС, но масштабы последствий этой катастрофы до сих пор не осознаны. В зоне поражения оказались огромные территории в Херсонской, Запорожской, Николаевской и Кировоградской областях.

Эти районы в условиях потепления климата и, соответственно, предполагаемых засух превратятся в полупустыню. Тысячи жителей поселков и городов, связанных с мелиорацией, останутся буквально без воды. Через два-три года эти территории могут стать вообще непригодными для проживания.

Вопрос не только в разминировании и орошении речь о жизнеспособности этих районов в принципе. И число таких районов, пораженных экологическими и техногенными бедствиями, будет только расти с продолжением войны. Невозможно не понимать, что значительные территории Украины становятся нежизнеспособными.

Зміна клімату, звісно, відбувається, але вона відбувається незалежно від того, є чи немає Каховського водосховища. На місці водосховища раніше були села, а не пустеля. Нині ситуація частково повернулася у час до будівництва Запорізької атомної електростанції. Твердження про те, що за декілька років населені пункти, які постраждали від руйнації Каховської ГЕС і водосховища, стануть непридатними до проживання, нічим не підкріплено.

Але у чому правий Явлінський, так це у тому, що доки Путін при владі у Росії і веде війну, то «угрозы экологических и техногенных катастроф возрастают».

При этом миллионы украинцев уехали и продолжают уезжать из страны, а миллионы оставшихся ждут прекращения боевых действий. Однако руководство Украины настаивает, что 2024 год должен стать годом продолжения войны с интенсификацией боевых действий, наземных и воздушных. Для этого Киев поменял военное руководство, и теперь там говорят только о поставках вооружений, дронах, жесткой мобилизации. Это значит, что вооруженное кровопролитное противостояние Украины и России предполагается продлить на многие годы и превратить в борьбу на истощение.

Мільйони українців виїхали після початку повномасштабної війни це так, але за два роки більшість повернулася до України. З початку повномасштабного російського вторгнення в Україну за кордон, за даними на кінець серпня 2023 р. виїхали і не повернулися 2,4 млн українців, це дані Держприкордонслужби. Щодо кількості виїздів і в’їздів до України із серпня минулого року і до сьогодні зберігається паритет. Мільйони тих, хто залишився в Україні, дійсно чекає припинення бойових дій. Але цьому очікуванню є умова перемога України. Так, нещодавнє опитування КМІС свідчить про те, що за умов української перемоги 73% українців готові терпіти війну стільки, скільки буде потрібно (плюс 3% готові терпіти ще один рік).

Явлінський стверджує, що керівництво України наполягає на продовженні війни і саме тому президент змінив головнокомандувача. Але це неправда. Російському політику слід нагадати, що попередній головком Валерій Залужний у згаданій вище публікації у The Economist ще восени 2023 року казав про те, що альтернатив перемозі на полі бою немає. Тобто зміна військового керівництва аж ніяк не пов’язана із готовністю чи неготовністю воювати. Російський політик намагається нав’язати думку: прості люди хочуть миру, а керівництво України прагне війни і не погоджується на переговори. Подібні твердження з Москви не нові. За президентства Петра Порошенка проросійські політики в Україні називали і його, і його політичну силу «партією війни».

А что сейчас? Сейчас важно то, что Путин говорит о готовности к каким-то переговорам, и не имеет значения, что для того, чтобы сообщить об этом, в Кремль приглашается американский журналист. Такая сегодня российская дипломатия, другой нет. И если ни в Украине, ни на Западе не смогут разглядеть шанс для хоть какого-то диалога, то впереди нас ждут еще более серьезные проблемы. Да, никто не может гарантировать, что получится выстроить диалог и что у него будут какие-то позитивные результаты. Но в этом работа, в этом дипломатия, а цена отказа слишком высока.

На думку Явлінського, інтерв’ю Такеру Карлсону містить сигнал Путіна Україні і Заходу щодо готовності до переговорів. Але Україна вже має досвід такого дипломатичного «врегулювання» з цим «партнером». Київ вів переговори через посередників з 2014 року. Весь «переговорний» час Росія накопичувала техніку і готувалася до повномасштабного вторгнення. Чому зараз слідвірити Росії? Навіть за кілька днів до початку повномасштабного вторгнення і Путін, і його свита переконували світ, що Росія не має планів нападу на Україну, а зараз заступник голови Радбезу Дмитро Медведєв не виключає, що російська армія знову піде на Київ? Росії потрібен час на підготовку, цілком вірогідно, тепер уже для війни і за межами України. Для цього економіка держави-агресора переведена на воєнні рейки, заводи з виробництва боєприпасів і ракет працюють у три зміни, а Путін відновив Ленінградський і Московський воєнні округи, ліквідовані у 2010 році. Держава, яка хоче миру, буде мілітаризуватися?

Днями газета The Wall Street Journal опублікувала чернетку російсько-українського договору, який Путін хотів нав’язати Україні під час переговорів навесні 2022 року у Стамбулі. За цим документом Україна мала би зобов’язатися не приєднуватися до жодних військових блоків, скоротити свою армію, зобов’язатися не поповнювати свою армію західною зброєю. Україна мала би погодитися, що російська мова діє на рівні з українською, а Крим залишався під контролем Росії. Щодо захопленого Донбасу, то його майбутнє мали обговорити особисто Путін і Зеленський. Автор статті наголошують, що подібний зміст договору Путін знову може спробувати нав’язати Україні у разі, якщо західна допомога вичерпається, а Росія продовжуватиме захоплювати усе більше територій.

Переговоры о прекращении огня в первую очередь в украинских национальных интересах. Продолжение боевых действий это путь к деградации, разрушениям и невосполнимым потерям.

Все разговоры о некой «мирной конференции», на которой соберутся «великие мира сего», чтобы на фоне военного успеха Украины потребовать от России сдаться и подписать мирный договор, это даже не иллюзия, это обман. Ничего такого не будет и быть не может.

На початку повномасштабного вторгнення Німеччина відверто попереджувала, в цьому зізнавався глава МЗС Дмитро Кулеба, що Україна не встоїть і швидко впаде. Захід взагалі не дуже вірив, що Київ витримає тиск, достатньо подивитися на більшість посольств, які евакуювалися. А у реальності виявилося інакше. Україна не тільки відбилася, а й зуміла визволити половину захоплених у перші тижні повномасштабної війни територій. Ніхто раніше уявити не міг, що Міжнародний кримінальний суд видасть ордер на арешт Путіна, і він не зможе їздити до більшості найбільш впливових країн, побоючись арешту. Але тепер це реальність.

Политика, основанная на расчетах и надеждах на продолжение войны с опорой на чью-то неисчерпаемую помощь («столько, сколько потребуется»), нереалистична. Следствием такой политики с большой вероятностью станет утрата государственности, независимости и перспективы.

Очевидним є те, що саме у разі припинення спротиву Україна точно втратить державність («українців же немає», а «Україну вигадав Ленін», як стверджує Путін). Всі інші сценарії це боротьба за державність, адже від планів на Україну Путін не відмовлявся, про що публічно заявляв.

Соглашение о прекращении огня это ключевая и первостепенная задача. Уже после этого будет переходный период. Эту инициативу должны поддержать на самом высоком уровне в Совбезе ООН при согласии всех пяти постоянных членов. Подписи под соглашением о прекращении огня, помимо России и Украины, могут поставить США и Евросоюз. Можно обсуждать гарантии Москвы в обмен на нерасширение НАТО в ближайшие, скажем, 25 лет.

Україна «за» мир, про це неодноразово висловлювалися українські високопосадовці. Для цього запропонована «формула миру» президента Володимира Зеленського. Вона передбачає справедливий мир, а не «мир», нав’язаний Росією силою. Хіба ООН, яку Явлінський згадує, проти визнаних світом кордонів України станом на 1991 рік? Всі п’ять постійних членів колись ці кордони визнали, але держава-терорист з часом передумала.

«Можна обговорювати гарантії Москви в обмін на нерозширення НАТО в найближчі, скажімо, 25 років», пропонує Явлінський. Так, Москва вже підписувала Будапештський меморандум, де Росія нібито мала бути гарантом. Слід нагадати його пункт 1: Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії та Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов'язання згідно з принципами Заключного Акта ОБСЄ поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України». Чому зараз Росія не має обдурити і не порушити нову угоду?

Причина сегодняшнего мирового политического кризиса, по большому счету, заключается в том, что в основе современной политики лежат прагматические, а не ценностные мотивы. Мировая политика, ослепленная популизмом в интернет-сетях, погрязшая в демагогии и отказавшаяся от фундаментальных ценностей, так и будет следовать из тупика в тупик, повторяя все те же ошибки. Политическую стратегию в ХХI веке необходимо основывать исключительно на универсальных ценностях: сбережении жизни человека, его достоинства в самом широком смысле и сохранении исторической перспективы.

Прекратите убивать людей! Прекратите!

Явлінський каже, що політичну стратегію 21 століття потрібно ґрунтувати на «універсальних цінностях збереження життя людини і його гідності у самому широкому сенсі і збереженні історичної перспективи». Цікаво, саме цими цінностями керувався Путін, розпочавши повномасштабну війну? Чи заради незрозумілої «історичної перспективи» можна вбивати і руйнувати? І що мається на увазі під «збереженням історичної перспективи»? Чи лідер ліберальної російської партії вважає прийнятним зберігати «історичну перспективу» Путіна, який прагне поновити кордони СССР, а то й Російської імперії, і це можна зробити шляхом дипломатії?

Ось це і є паралельна реальність, у якій живе нібито опозиція режиму Путіна, яка насправді є продовженням цього режиму.

Ігор Яковлєв, прессекретар Явлінського, у розмові з «Главкомом» зауважив: «Він (Явлінський) пише про припинення вогню з обох сторін і про спротив іншими методами дипломатичними».

Яковлєв наполягає, що позиція Явлінського не змінювалася за останні два роки: перед початком повномасштабної війни він попереджав, що вона може статися, казав про те, що це неприпустимо, потім засудив війну, «пропонував і пропонує способи її завершити з найменшою кількістю втрат». «Зустріч з Путіним тут ні до чого. Він з чим до нього заходив, з тим від нього і вийшов», запевнив представник Явлінського.

Михайло Глуховський, «Главком»

У кінці 2023 року аналітики Rand Corporation Семюель Чарап та Міранда Прібе спрогнозували можливі наслідки україно-російської війни. У досить ґрунтовному (150 сторінок) дослідженні представлено чотири варіанти завершення гарячої фази російської агресії проти України та повоєнного стану глобальної політики. І висновок: для США найбільш сприятливим варіантом є стратегія так званого «Холодного миру», що базується на менш жорсткій військовій протидії Росії, зі збереженням традиційного дипломатичного діалогу у пошуках компромісів.

Цей варіант не передбачає заходів щодо посилення стратегічної переваги Заходу та відсутності додаткових сил США у Східній Європі. А Україні, яка одна веде війну з оскаженілим агресором, американські аналітики пропонують план, який швидше перегукується з путінськими вимогами, а не з обіцянками Заходу «бути з Україною стільки, скільки потрібно». А саме замість членства у НАТО нейтральний статус України, замість зброї перемоги лише надання допомоги для зміцнення обороноздатності та стійкості. А вершиною цинізму такої стратегії вважаю пропозицію послабити і так мало ефективні санкції проти РФ.

З іншого боку, є другий варіант з пропозицією більш жорсткого підходу Заходу до російської агресії або ж так звана «Холодна війна 2.0», яка може забезпечити стратегічну перевагу Заходу та більшу військову присутність НАТО у Європі. Цей варіант також передбачає суттєве збільшення військової допомоги Україні, що уможливлює наступальні операції та інтеграцію ЗСУ в НАТО, з подальшим набуттям членства в Альянсі. А ще збереження західних санкцій для примусу «агресора до миру». Очевидно, що така стратегія є найоптимальнішою для забезпечення перемоги України у війні з російським агресором.

Але аналітики Rand Corporation її відхилили і пропонують варіант «умиротворення агресора» тобто Холодний мир, який на їхню думку, найбільше знижує ядерну загрозу світу.

На думку автора, це досить дивні висновки, що не відповідають історичним фактам. І ось чому. Відомо, що Холодна війна це глобальна геополітична, економічна та ідеологічна конфронтація між СРСР і його союзниками та США і демократичними країнами Заходу, що розпочалась після завершення Другої світової війни. Автором цієї політичної стратегії є Вінстон Черчілль. Саме завдячуючи Холодній війні був створений Північно-Атлантичний альянс (НАТО), що відігравав ключову місію у стримуванні та протидії войовничій радянській диктатурі, в тому числі і у гонці ядерних озброєнь. Саме Холодна війна примусила Радянський Союз до суттєвого обмеження своїх ядерних амбіцій, про що свідчить низка договорів підписаних США та СРСР у цей період.

Так 5 серпня 1963 року було узгоджено перший такий «Договір про заборону випробовувань ядерної зброї в атмосфері космічному просторі й під водою».

8 грудня 1987 року радянський керманич Михайло Горбачов та президент США Рональд Рейган підписали «Договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності», що передбачав зобов’язання не виробляти, не випробовувати та не розгортати балістичні і крилаті ракети наземного базування середньої (1000-5500 км) і малої (500-1000 км) дальності.

31 липня 1991 року, менш аніж за місяць до проголошення незалежності республіками СРСР у Москві у ході зустрічі президентів СРСР та США Горбачова та Буша був підписаний «Договір про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь СРСР та США СНО-1». Мета договору зниження ядерної загрози світу шляхом скорочення близько 30% своїх стратегічних ядерних сил.

Наведені приклади переконливо свідчать, що саме у період Холодної війни було суттєво зменшено ядерне протистояння між демократією та диктатурою. Врешті-решт, саме Холодна війна і призвела до розпаду самої «імперії зла» СРСР, який не витримав конкуренції із Заходом.

У результаті було суттєво зменшено загрозу ядерного апокаліпсиса, про що свідчив і Годинник судного дня. Саме у 1991 році земна цивілізація була найдалі від кінця світу. Тоді стрілки годинника відвели назад на 17 хв до опівночі. Нагадаю, що зараз їх зупинили за 90 секунд до апокаліпсиса.

У цьому зв’язку постає запитання чому стратегія «Холодна війна 2.0» у трактуванні Rand Corporation посилює ядерні загрози світу, якщо історичні факти свідчать протилежне?

І не лише це. Як відомо, після розпаду СРСР Захід рішуче змінив жорстке протистояння радянській диктатурі на політику розрядки напруги. Але саме у цей період мирної співпраці двох політичних систем, демократії і автократії, та активного використання дипломатії для пошуку глобальних компромісів і народжувалися нові загрози світу.

Нагадуємо, що після розпаду СРСР так званій демократичній Росії незаконно передали його місце у ключових безпекових міжнародних організаціях, покликаних підтримувати мир та зменшувати ядерні загрози Радбез ООН, МАГАТЕ, ОБСЄ. Проте всі спроби використати ці міжнародні структури для зупинки російської агресії проти незалежних держав зазнали краху. Усі без винятку безпекові організації виявили повну безпорадність у дипломатичному пошуку міжнародних компромісів.

Ба більше, наприклад, МАГАТЕ, що створювалось для протидії розповсюдженню ядерної зброї та зменшенню глобальних загроз, на початку війни геть спокійно зреагувало на захоплення окупантами українських АЕС, запевняючи світ, що радіаційний стан на цих об’єктах не підвищився. Але міжнародне ядерне законодавство зобов’язує МАГАТЕ у таких випадках негайно ухвалювати резолюції щодо засудження ядерного тероризму (у даному разі до РФ) та запроваджувати міжнародні санкції до агресора. Така дипломатична недієздатність в умовах нових безпекових загроз, які генерує російська диктатура, свідчить лише про те, що компроміс з агресором, а не його примус до миру завершується глобальними катастрофами. Так було перед Другою світовою війною, теж саме відбувається і сьогодні.

Отже, і ці висновки американських аналітиків, що дипломатія з російською диктатурою може зменшити ядерне протистояння та покращити стабільність світу після україно-російської війни, суперечать досвіду.

У цьому контексті слід також нагадати, що в умовах потепління стосунків Заходу з РФ майже всі угоди США з СРСР підписані за часів Холодної війни щодо зменшення ядерних загроз світу Кремль скасував.

Так 1 лютого 2019 року президент США Дональд Трамп оголосив про вихід з Договору про ліквідацію ракет середньої та малої дальності через порушення РФ його умов (замість знищення цих ракет Росія розробила нові, досконаліші «Іскандери», якими сьогодні обстрілює мирні міста України).

Договори про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО) також не виконуються. Зокрема Договір СНО-2, який був підписаний 3 січня 1993 року у Москві президентами США та РФ, так і не набув чинності. З іншого боку, Договір СНО-3 щодо подальшого скорочення ядерних арсеналів, який вступив у силу 5 лютого 2011 року, вже у 2023 році кремлівський диктатор взяв і скасував.

Врешті-решт, і сам базовий Договір про всеосяжну заборону ядерних випробовувань, що був схвалений спеціальною резолюцією Генасамблеї ООН у 1996 році нещодавно (2 листопада 2023 року) РФ скасувала, відкликавши ратифікацію. Коментуючи цю подію, головний дипломат ЄС Жозеп Борель заявив, що це рішення «ставить під загрозу всю міжнародну архітектуру ядерного нерозповсюдження та контролю над озброєннями та несе загрози для світової стабільності». До слова, цей Договір ратифікували 178 країн світу.

Отже, наведені факти свідчать, що висновок американських аналітиків щодо більш безпечного, як вони вважають, варіанту повоєнного миру на основі стратегії не «Холодної війни» а «Холодного миру» не відповідає наведеним фактам і є хибним.

І не лише. Відомі американські високопосадовці Кондоліза Райз (держсекретар США 2005-2009) та Роберт М.Гейтс (директор ЦРУ 1991-1993 та міністр оборони у 2006-2011) у своєму зверненні зазначають, що «спосіб уникнути конфронтації з Росією у майбутньому полягає у допомозі Україні відбити окупанта вже зараз. Це урок історії, який має керувати нами, і він надає терміновості діям, які слід вжити поки не стало надто пізно».

Найкращим варіантом для забезпечення геополітичної стабільності після нашої перемоги у цій війні може бути лише політичний демонтаж РФ. Дуже переконливо це обґрунтувала ексміністерка закордонних справ Польщі, а нині депутатка Європарламенту Анна Фотига: «Як і у випадку з німецьким Третім Райхом, як екзистенційна загроза людству та міжнародному порядку Росія повинна зазнати кардинальних змін».

У підсумку можна стверджувати: пропонований Rand Corporation найоптимальніший варіант «Холодного миру» щодо завершення україно-російської війни та повоєнного миру суперечить історичній практиці і не відповідає реаліям сьогодення. Тому їхні хибні рекомендації фактично сприятимуть реалізації путінської стратегії знищення демократичного устрою світу. І якщо Захід консолідованими зусиллями не надасть Україні все необхідне для перемоги агресора, то повоєнне майбутнє може виглядати цілком відповідним до припущення, яке висловив міністр закордонних справ Естонії Маргус Цахкна газеті The Guardian «Якщо довіра до нині безсилої міжнародної системи не буде відновлена, світ може повернутись до «епохи імперій», у якій сила робить право».

Як не дивно, але аналітичне дослідження Rand Corporation повоєнної стратегії США щодо Росії рекомендує американським політикам саме такий план дій, який і веде до поразки демократії.

Найбільша українська мережа Telegram-каналів була заснована в Харкові мова йде про «Труху». Вона обʼєднує сотні сторінок по всій Україні та декілька в самому Харкові. Водночас 10 найпопулярніших харківських Telegram-каналів охоплюють близько 2,5 млн користувачів.

Хоча ця платформа має російських засновників, це не завадило їй стати популярним майданчиком для реклами серед українських політиків. Наприклад, лише протягом 2023 року місцеві канали згадали мера Харкова Ігоря Терехова у понад тисячі дописів.

За даними Telegram-ботів, вартість лише одного рекламного допису стартує від кількох тисяч гривень та може сягати десятків тисяч. Відстежити такі витрати важко через анонімність власників більшості каналів та «сірі» розрахунки.

Рух «Чесно» дослідив, як взаємодіють 10 найпопулярніших харківських каналів, як вони висвітлюють діяльність міського голови Ігоря Терехова та про кого ще з політиків пишуть.

Це перша частина моніторингу «Чесно» реклами партій та політиків у регіонах України.

Лідером згадок у харківських анонімних каналах є чинний мер міста Ігор Терехов. Загальна кількість новин про нього за останній рік перевищує тисячу. Канали активно поширюють матеріали про соціальну політику мера.

«Безплатний проїзд», «школи у метрополітені», «українізація Харкова» це лише частина дописів, які допомагають нарощувати популярність Терехова серед мешканців міста. На додаток канали у клішованій формі вітають Терехова з днем народження та річницями перебування на посаді.

Наприклад, канал «Алексеевка🇺🇦 Харьков» висловлював свою підтримку меру у відео, яке демонструвало нібито поганий вигляд міста до початку його роботи: «Два роки тому Ігор Терехов переміг Михайла Добкіна і став міським головою за менше ніж три місяці до повномасштабного вторгнення. Судячи з того, що чекало місто попереду і як Харків тримається та виглядає навіть в часи війни харківʼяни зробили правильний вибір».

Бурхливі реакції у коментарях викликають новини про безоплатний проїзд, який запровадив мер із травня 2022 року. Майже всі канали поширювали вислів Терехова про те, що така ініціатива у Харкові буде, допоки на це будуть бюджетні гроші. На компенсацію «безплатного проїзду» на 2024 рік було виділено 1,2 млрд грн із місцевого бюджету.

Ще одним частим приводом згадати мера є облаштування шкіл та дитячих садків у метрополітені з літа 2023 року. У країні та Харкові зокрема це практикується вперше. Станом на грудень там навчалося 2142 дитини.

Натомість російськомовні Telegram-канали не менш активно транслювали судовий процес за позовом Уповноваженого із захисту державної мови Тараса Кременя через використання Тереховим російської мови в соцмережах. Київський районний суд Харкова скасував штраф за порушення мовного законодавства.

Сам Ігор Терехов після постанови став вести соцмережі українською мовою та у наступних інтерв’ю зазначав, що прийде час і Харків почне розмовляти виключно українською.

Водночас партію «Блок Кернеса: успішний Харків», яку очолює Ігор Терехов, за останній рік не згадали жодного разу. Ймовірно, тому, що персоналістська партія ототожнюється не з чинним мером, а із її покійним засновником Геннадієм Кернесом.

Крім того, після смерті Кернеса Telegram-канали міста часто писали про позови сина ексмера до Ігоря Терехова через нібито «нелегітимну передачу влади у 2020 році за допомогою сфальсифікованого підпису». Позивач, окрім іншого, вимагає забрати імʼя батька із назви партії.

Так зʼявилися новини із заголовками «Терехов незаконний мер Харкова», «У партії Терехова заберуть головний актив» тощо.

Telegram-канали Харкова піарять не лише Ігоря Терехова. Часто вони пишуть про точкові події, наприклад про заборону виїзду Петра Порошенка за кордон для зустрічі з Віктором Орбаном, закон про відшкодування зруйнованого та пошкодженого житла та інші.

Найбільшими за кількістю читачів є «Харьков Life | Харків», «Хуйовий Харків | Хуевый Харьков» та «Труха Харків». На кожен із них підписано від 400 тис. до 600 тис. читачів. Загалом десять найпопулярніших харківських каналів охоплюють близько 2,5 млн людей.

Переважно Telegram-канали працюють не поодинці. Часто вони або створюються всередині вже існуючих мереж, або їх продають чи купують. Так, наприклад, від початку червня 2023 року канал «Доброго вечора, ми з Харкова» починає згадувати «Труху».

Вони не просто репостили новини, а напряму закликали підписуватися на всеукраїнський канал «Труха Україна» та пов’язані з ним «Труха жесть 18+», «Труха спорт» та ін. За пів року згадок назбиралося більше сотні.

Також канал кілька разів поширював інтерв’ю засновника каналів «Трухи» Максима Лавриненка.

Аналогічну рекламу можна спостерігати і у зворотному напрямку. Канали «Трухи» починають активно рекламувати канали «Доброго вечора» знову-таки з червня 2023 року.

Реклами мають ідентичну візуальну структуру та наповнення не просто так. За розміщення реклами на цих каналах відповідає той самий Telegram-бот.

Цьому може існувати кілька пояснень. По-перше, канал «Доброго вечора, ми з України» могли продати власникам «Трухи». Точно підтвердити чи спростувати це неможливо, оскільки інформація про зміну власників є закритою для аудиторії.

По-друге, можна припустити, що це взаємна реклама. Проте у цьому випадку канали не використовували б для продажу реклами той самий акаунт.

Схожу рекламу «Трухи» можна спостерігати і на сторінці «Харків 1654». Тобто щонайменше три з десяти найпопулярніших каналів Харкова прямо чи опосередковано повʼязані з «Трухою».

Канали «Алексеевка🇺🇦 Харьков✙», «Хуйовий Харків», «ТипичнОЕ ХТЗ 🇺🇦 Харьков», «Харків 1654 | Місто-герой 🇺🇦» часом проводять спільні «адмінські збори» на потреби війська. Це свідчить про співпрацю мережі анонімних каналів.

Єдиним відмінним з усіх проаналізованих каналів є «Хуйовий Харків». У ньому часто в сатиричній формі критикується чинна міська влада.

Він взаємодіє з іншими харківськими каналами тільки через проведення «адмінських зборів». Спільні рекламні дописи помітні приблизно із 30 всеукраїнськими каналами.

Зрозуміти, чи справді політики витрачають гроші на піар у регіональних анонімних каналах, важко. Вартість дописів не публічна та коливається залежно від наповнення.

Крім того, розрахунки часто проходять неофіційно: чи то за готівку, чи то за посередництва третіх сторін. Законодавство Telegram-канали також не регулює, вони не потрапляють під дію закону «Про медіа».

Відтак в Україні діє фактично «сіра зона» для політичної реклами: про витрати на Telegram можуть не звітувати, адже перевірити їх наразі неможливо. А через формат дописів без відповідного маркування неможливо довести, що це взагалі реклама.

Зазначимо, представник пресслужби ГУР Міністерства оборони Андрій Юсов заявив, що ворог для досягнення цілей із просування російських наративів та розхитування ситуації в Україні масово створює та купує Telegram-канали. Також створюються ботоферми, які посилюють російську риторику в соцмережах.

Нагадаємо, що раніше Рух «Чесно» дослідив найбільші українські Telegram-канали та те, кого з політиків вони піарять. Тоді на деяких харківських сторінках була виявлена прихована реклама нардепів від «Слуги народу» Павла Якименка та Олексія Красова.

Мілітаризація дитячих садочків в Росії перестала бути лише джерелом інтернет-мемів. З лютого 2024 року критика насадження кремлівської ідеології серед дошкільнят реально карається за Адміністративним кодексом. Включення дитячих садочків в перелік цілей державної пропаганди в Росії стало невідворотним.

Наприкінці січня 2024 року мешканка Іркутська Наталя, привівши свою дитину до садочка, звернула увагу виховательки на надлишок іграшок на воєнну тематику. Та, за словами Наталії, відповіла, що у садочку «проводиться патріотичне виховання, і дітям пояснюють, що їм необхідно служити в армії та воювати, щоб не боялися вмирати за Батьківщину». Мама попросила давати її дитині менше військових іграшок, після чого вихователька написала на неї донос. На суді вихователька висунула свою версію події: Наталя, зайшовши в садочок і «поглянувши на портрет президента Путіна, образливо висловилася на його адресу, говорила, що Росія напала на Україну і тому там гинуть мирні люди». Ленінський районний суд Іркутська оштрафував Наталю за статтею 20.3.3 Адміністративного кодексу «За дискредитацію збройних сил» на 35 тисяч рублів. 8 лютого про цю історію повідомило видання «Люди Байкала».

Донедавна дитячі садочки, нарівні зі школами, були захищені російським законодавством від впливу державної пропаганди. Пункт 12 статті 27 закону №273 «Про освіту» не дозволяє політичну та релігійну діяльність в освітніх організаціях. Аналогічним за змістом є пункт 5 статті 9 закону №95 «Про політичні партії» (однак зроблений виняток для органів державної влади та місцевого самоврядування).

Також педагогічним працівникам та іншим посадовим особам забороняється використовувати освітню діяльність для політичної агітації, примусу учнів до прийняття політичних переконань чи відмови від них (п. 3 ст. 48 закону №273 «Про освіту»; пп. б п. 7 ст. 48 закону №67 «Про основні гарантії виборчих прав»). Заборонений примус учнів і вихованців до вступу до громадських об'єднань, у тому числі до політичних партій, не допускається примусове залучення їх до діяльності цих об'єднань та участі в агітаційних кампаніях та політичних акціях (п. 6 ст. 34 закону №273 «Про освіту»).

Однак у 2022-2023 рр. школи були фактично перетворені на осередки прокремлівської агітації, чому присвячена спеціальна доповідь Українського інституту майбутнього «Фабрики зомбі: яким вийде зі школи нове покоління росіян?».

А віднедавна цей процес торкнувся ще й дитячих садочків.

Слідом за школами та вишами, де з вже працюють радники з виховання та проректори з виховної роботи, аналогічні посади можуть з'явитися в дитячих садочках, повідомила 1 вересня 2023 року голова Росмолоді Ксєнія Разуваєва. За її словами, зараз відповідальні за роботу з молоддю є навіть у всіх великих компаніях, а окремі відомства з молодіжної політики створені у 60 суб'єктах РФ. «Поки що тут немає дитячих садків. Але це наш наступний крок і до дитячих садків обов'язково прийдемо!», сказала Разуваєва.

5 лютого 2024 року міністр просвіти Росії Сєрґєй Кравцов на зустрічі із Владіміром Путіним запропонував запустити у російських дитячих садках патріотичний рух «Орлята России», який уже діє у початковій школі. «Ми пропонуємо, шановний Владімір Владіміровіч, масштабувати цей проект і на дошкільний вік. Експерти, методисти та науковці кажуть, що ці заходи на кшталт «Орлят» потрібно реалізовувати у дитячих садках», сказав Кравцов.

Міністр послався на кінорежисера Нікіту Міхалкова, який сказав, що «виховання починається фактично з того моменту, як дитина перейшла в дитячий садок, а може, навіть і раніше». Путін не прокоментував ідею Кравцова, проте погодився із твердженням Михалкова: «Ви маєте рацію, безумовно, виховання починається навіть не тільки в дитсадку, а звичайно раніше, напевно, при народженні дитини».

З початку 2024 року почастішали новини про проведення політизованих військово-патріотичних заходів у дошкільних закладах. Так, 4 лютого стало відомо, що дитячий садочок №24 міста Єлець просить моркви, картоплі та свіжих печериць, щоб відправити «Суп Vоинам Отечества». Також не відмовляться від м'яса. Супчики від дитсадка потрібні «учасникам СВО», «просимо небайдужих відгукнутися», йдеться у повідомленнях в групі та на сайті дитячого садка.

У Первоуральську Свердловської області 9 лютого для вихованців дитячих садочків №8, №9 та №14 провели військово-спортивну гру «Зарнічка». Діти змагалися у швидкості повзання по снігу з автоматами, брали участь у вікторині, присвяченій Дню захисників Вітчизни та збирали військові пазли. Організатори твердять, що таке «свято чудова можливість весело провести час, проявити свої здібності та отримати корисні навички».

18 лютого віце-прем’єр РФ Татьяна Голікова заявила, що до кінця 2024 року федеральним проектом «Патріотичне виховання» має бути охоплено 72% дітей і молоді у віці від 5 до 19 років (тобто включно із вихованцями дитячих садків).

Враховуючи, що:

• російські школи перетворються на центри не просто ідеологічної індоктринації («єдиний підручник»), а саме мілітаризації («парти героїв», допризовна підготовка з 8-го класу),
• російські виші стали центрами пропаганди ідеології рашизму («Основи російської державності», новий загальнобов’язковий курс історії Росії), проникнення державної ідеології у дитячі садочки було лише питанням часу.

Зараз цей процес перебуває лише на початковій стадії: головне навантаження з «патріотичного виховання» лягає на вихователів, а не спеціально навчених людей, не ухвалена загальнодержавна програма заходів, а реалізуються ініціативи на місцях, відсутні обов’язкові методичні посібники. Однак немає підстав сумніватися в тому, що все це буде впроваджено за вже відпрацьованою у школах схемою найімовірніше, у найближчі два-три роки. Це, своєю чергою, прискорить майбутню ідеологічну «обробку» молодших школярів.

Запровадження єдиного ланцюга пропаганди «садочок школа виш» відтворює традиційну радянську практику (жовтенята піонери комсомольці) та покликане полегшити Кремлю підготовку нових когорт лояльного електорату та солдат-контрактників в наступні десятиліття.

А вирок в Іркутську можна розглядати як попередження батькам, які будуть висловлювати активну незгоду з ідеологізацією та мілітаризацією дошкільної освіти в Росії.

Сергій Громенко

На тлі драматичних новин з фронту і очевидної розгубленості Заходу навколо питання, як зупинити зухвалого Путіна, в Україні на перший план виходять внутрішньо політичні питання. Після того, як відставка головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного швидко зійшла з перших шпальт, на горизонті з’явилася нова тема. Вона провокуватиме дискусії значно довше.

Мова про завершення терміну конституційних повноважень верховного головнокомандувача президента Володимира Зеленського. І з наближенням «дати Ч» 20 травня, коли минає його п’ятирічний термін з дня інавгурації, розмови щодо легітимності голови держави як зсередини, так і зовні країни будуть тільки посилюватися. Спекуляції на цю тему зараз точно не на часі, але президентська команда чи то не мала часу, чи то не вважала це за проблему, але не зробила нічого, аби їх уникнути. Що ж може очікувати Україну вже рівно за три місяці?

Із ситуацією, коли жодних виборів в умовах воєнного стану в Україні не слід чекати, змирилися, здається, всі. Голоси проти такого порядку речей лунають хіба що від політичних фриків, на кшталт Олексія Арестовича, та політтехнологів, які втрачають «хватку» та виборчі бюджети. Утім, за відсутності виборів за кілька місяців може настати юридично-політична колізія: термін перебування президента на посаді вичерпується, а новий президент досі не обраний.

Варто нагадати, що фактичну таку саму колізію Україна вже пережила з парламентом, але він і досі працює попри те, що через війну перебирає строк своїх повноважень.

Логіка воєнного стану передбачає також і те, що й Верховний головнокомандувач за таких обставин є персоною недоторканою. 11 стаття закону «Про правовий режим воєнного стану» недвозначно стверджує: «У разі закінчення строку повноважень президента України під час дії воєнного стану його повноваження продовжуються до вступу на пост новообраного президента України, обраного після скасування воєнного стану». Тим більше, що Зеленський досі є найбільш популярним політиком країни та зберігає найвищий рейтинг довіри (рейтинги Залужного, який багаторазово заявляв, що політика його не цікавить, окрема тема).

Тож на Банковій виходять з того, що по завершенню п’яти років, які відміряні будь-якому президенту Конституцією, його повноваження під час війни автоматично продовжуються до наступних виборів. Коли вони відбудуться нині невідомо. Сам голова держави ще влітку минулого року обіцяв балотуватися повторно, якщо на момент виборів триватиме війна: «Якщо буде тривати війна, і якщо вибори будуть відбуватись, я ніколи в своєму житті не кину свою державу. Тому що я є гарантом Конституції, і я її захищаю у будь-якому випадку». Коли Зеленський це казав, ще існувала гіпотетична можливість провести президентські вибори вчасно, але ця опція вже втрачена.

І тепер та сама Конституція, на яку посилається її гарант, ставить його у двояку ситуацію. Основний Закон не містить норми, що повноваження президента автоматично продовжуються, якщо діє режим воєнного стану. Це особливо контрастує з пролонгацією повноважень парламенту, про яку прямо йдеться у ст. 83 Конституції: «У разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України під час дії воєнного чи надзвичайного стану її повноваження продовжуються до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради України, обраної після скасування воєнного чи надзвичайного стану».

Щодо президента ж зазначено: «Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років» (ст. 103).

Ті, хто чіпляється за цю юридичну казуїстику, вважають, що після закінчення зазначеного в Конституції терміну крісло діючого президента перетворюється у гарбуз, і повноваження начебто має виконувати голова Верховної Ради як органу, що зберігає свою легітимність. Такої теорії, наприклад, дотримується колишній голова Верховної Ради Дмитро Разумков. Він у прямому сенсі ображений на колишніх соратників зі «Слуги народу», які спочатку довірили йому, а потім й позбавили такої високої посади.

Вимогу до президента скласти повноваження у травні і передати їх спікеру екссоратник Зеленського висловив, до речі, в ефірі «5 каналу», який належить іншому записному опозиціонеру Петру Порошенку. Фан-клуб п’ятого президента також потихеньку починає хитати тему «Дивіться цар несправжній!». Так, під час мітингу проти відставки Залужного відкрито підіймалася тема нелегітимності Зеленського вже з кінця весни. Поки це лише пробні кулі, але можна не сумніватися, що тема отримає подальшу розкрутку і з боку внутрішніх опонентів президента, і з боку Кремля. Більш того, російська пропаганда, схиблена на наративах «переворотів», «хунти» та нелегітимності української влади, вже активно взяла її у розробку.

Противники логіки «нелегітимності» та спроб «хитати човен» посилаються на принцип безперервності влади, який закладений в Конституції. А також вказують на ст. 108 Основного Закону, яка визначає, що президент виконує свої повноваження до вступу на посаду новообраного наступника. До того ж, перехід повноважень президента до спікера, ця схема також закидається для обговорення в маси, можливий у разі дострокового припинення повноважень глави держави. Подібний прецедент мав місце у 2014 році, коли з країни втік Віктор Янукович, але зараз ситуація геть інша Зеленський нікуди втікати не збирається, як і складати добровільно свої повноваження. Також, якщо посилатися на історичні прецеденти, можна згадати досвід інших експрезидентів (Леонід Кучма, Віктор Ющенко), які проводили в кріслі трохи більше п’яти років.

Власне, для пояснення таких різночитань існує багатостраждальний Конституційний суд, який міг би поставити крапку в усіх інсинуаціях. Проте туди з проханням дати таке роз’яснення поки ніхто навіть не звертався.

Без вердикту суду лишається тільки порівнювати різноманітні приватні трактування закону. Так, експерт-конституціоналіст Андрій Магера вважає, що, з точки зору безперервності здійснення влади, країна не може опинитися в ситуації владного вакууму. І, як і Веніславський, посилається на статтю 108 Конституції. «Звідси можна зробити висновок, що йдеться не тільки про право, а й про обов'язок президента виконувати свої повноваження, зокрема, після спливу п'ятирічного строку, впевнений Магера, але вказує на один психологічний нюанс. Питання в іншому: з політичної точки зору, президент матиме вигляд «кривої качки». Найкраще, що можна було б зробити в цій ситуації, отримати офіційне тлумачення Конституційного суду відносно окремих статей Конституції в частині здійснення повноважень президента під час дії воєнного стану. І від цього вже відштовхуватися. Але у нас нема не те, що такого тлумачення, а й офіційного подання до Конституційного суду. Таке враження, що звертатися будуть тільки тоді, коли півень дзьобне в одну точку. А без цього судового висновку кожен має право на свою позицію».

Навіть у парламентській опозиції до «колізії 20 травня» переважно однозначне ставлення. Наприклад, нардеп від «Голосу» юрист Андрій Осадчук вважає, що жодних різночитань взагалі нема. Парламентар вказує на той самий принцип безперервності влади, закладений в Конституції. «Більш того чим активніше ми будемо ставити під сумнів легітимність тієї чи іншої гілки влади чи органу в Україні, тим більше будемо лити воду на млин московської пропаганди про «кієвскій рєжим», який після «перевороту» 2014 року захопив владу», застерігає Осадчук.

Заступник голови фракції «Батьківщина» Сергій Соболєв зі свого боку згадує про консенсус, якого парламентські сили досягли, підписавши спільний документ під час так званого «Діалогу Мане». Своїми підписами вони фактично визнали неможливість проведення виборів під час воєнного стану та, за трактуванням соратника Юлії Тимошенко, фактично благословили правління Зеленського до обрання нового президента.

«Думаю, що всі питання всередині країни зняті консенсусом тих політичних сил, які погодились на те, що ніяких виборів під час війни не може бути. Причому вони свідомо йшли на це, абсолютно розуміючи, які є конституційні загрози. І хотів би нагадати, що під час політичних консультацій в рамках «діалогів Моне» активну участь брали представники Європейського Союзу і США, каже Соболєв, натякаючи, що на Заході не заперечують проти автоматичного подовження каденції Зеленського. Без сумніву завжди знайдуться політики, які будуть на цьому грати, але не думаю, що це буде визначальним фактором, який формуватиме українську політику».

Соболєв впевнений, що мусувати питання нелегітимності президента не буде не тільки «Батьківщина», а й всі, хто підписував цю декларацію і взяв на себе відповідні внутрішньополітичні зобов’язання. А за наявності такого політичного консенсусу навіть не таким необхідним є рішення Конституційного суду.

Якщо Соболєв посилається на «джентльменські домовленості», то його колега Володимир Ар’єв з «Європейської солідарності» про них вже не згадує, але говорить про рішення Конституційного суду від 15 травня 2014 року у справі №1-19/2014. Тоді 101 народний депутат звертався до конституційних суддів з проханням розтлумачити, на який термін обирається президент на позачергових виборах.

Суд дав відповідь, що рівно на п’ять років незалежно від черговості виборів.

«Однозначно те, що після 20 травня 2024 року президент України, стає виконувачем обов'язків президента, так вважає соратник Порошенка. А от чи він залишається легітимним з огляду на вищезгадане рішення Конституційного суду, це і є головне питання». Але Ар’єв визнає: не політики мають в даному разі давати свою трактовку.

Варто також зазначити, що це звернення 101 народного депутата 10 років тому не піднімало питання легітимності президента після закінчення терміну повноважень в умовах воєнного стану відповідно, рішення Конституційного суду від 15 травня 2014 року щонайменше потребує уточнень з огляду на сьогоднішні реалії. Відповідно, прояснити ситуацію, що відбувається з посадою президента, починаючи з 20 травня 2024 року, знову мав би Конституційний суд.

На фоні мусування таких розмов вже з’явилися цікаві конспірологічні теорії на кшталт того, що Зеленський береже для себе… посаду прем’єр-міністра, яку посяде після 20 травня. І продовжить керувати країною разом з «ручним» головою Верховної Ради (не обов’язково Русланом Стефанчуком). Адже лишатися на чолі уряду за лояльного парламенту, як показує приклад рекордсмена Дениса Шмигаля, можна необмежену кількість часу.

Поки ж тракутвання Конституційного суду немає, інші офіційні органи також воліють цю делікатну тему оминати. Утім, «Главкому» вперше вдалося отримати позицію Центральної виборчої комісії. Хоча ЦВК і не є у цій історії «останньою інстанцією», але його позиція вартує, щонайменше, уваги.

ЦВК наводить аргументи на користь безперервності здійснення влади, виконання президентом повноважень до вступу на посаду його наступника та відсутність наразі підстав говорити про можливу передачу президентських функцій до голови Верховної Ради.

Окремо голова комісії Олег Діденко зауважив, що в умовах відсічі та стримування Україною збройної агресії ворог застосовує різні способи розпалювання ворожнечі всередині країни та підриву довіри до влади. І тему «20 травня» можуть також використати як привід.

Тож що поки маємо на шальках терезів? З одного боку, це непрямі норми Конституції та законодавства, умовно парламентську солідарність політичних сил та рівень народної довіри. З іншого відсутність офіційного трактування та спроби росіян чи інших зацікавлених сил використати юридичну невизначеність статусу глави держави після завершення терміну каденції для вирішення свої власних задач.

Та все ж, головне, щоб в пориві захоплення цією казуїстикою і її трактуваннями ми не забули, що в країні війна. І випробовування легітимністю точно не головне випробовування для держави.

Павло Вуєць, Віталій Тараненко, «Главком»

Мовою оригіналу

В отношении людей русской национальности последнее время преобладают две тенденции.

Многие помнят годичной давности умное и проникновенное обращение Арнольда Шварценеггера к россиянам в связи с русской агрессией в Украине. Объяснять, просвещать, взывать к лучшим человеческим качествам это первая тенденция. Вторая так называемое расчеловечивание.

И если просвещать и воспитывать тенденция понятная и разумная, то то, что подразумевается под расчеловечиванием кажется и слишком эмоциональным, и мало рациональным.

Вопрос о «расчеловечивании» русских нуждается в обсуждении и пояснении. Пояснении, в первую очередь, для людей, стремящихся занимать объективную позицию здравого смысла независимо от своих политических предпочтений, последовательно придерживающихся принципов общепринятой гуманистической морали. Вот как Шварценеггер.

Как относиться к русским после того, когда мир узнал о беспрецедентных жестокостях российской армии на территории Украины, жестокостях санкционированных и одобряемых де-факто российской властью? Является ли всенародная поддержка народонаселением России военной экспансии своей страны в Украину следствием пропаганды и манипуляций сознанием масс или за такой поддержкой стоит что-то иное, более глубокое?

В большинстве случаев оценки русской ксенофобии несут на себе эмоциональный отпечаток, в лучшем случае апеллируя к категориям той самой гуманистической морали. Но что говорит по этому поводу всегдашнего проявления людьми русской национальности непримиримости, стремления к разрушению как принципу наука? И какая наука занимается подобными исследованиями?

Эта наука называется этнопсихология и более конкретно составляющая её кросс-культурная психология. Именно кросс-культурная психология изучает и структурирует закономерности существования какой-либо нации в целом и даже позволяет прогнозировать поведение такой общности на перспективу, не только в горизонте десятилетий, но в горизонте многих столетий срока жизни того или иного этноса.

Каждая хорошо разработанная концепция должна иметь возможность изложения, доступного даже не специалисту, утверждал выдающийся американский физик Ричард Фейнман. Исходя из такого посыла, попробуем коротко описать русский этнос как объект научного исследования в интерпретации кросс-культурной психологии.

Для начала несколько слов об этносах. Как известно, этнос рождается, взрастает, стареет и умирает. Срок жизни такого субъекта, такой организованной системы может быть разным, время её жизни измеряется периодом от нескольких столетий до полутора-двух тысячелетий. Учёные, например, определяют возраст современных европейских наций в среднем в 700-900 лет. А вот русский этнос относительно молодой, основная фаза формирования русской национальности закончилась на рубеже 16-17 веков и, по-видимому, только после «смутного времени» начала 17 века русские вступили на историческую арену как тот единый народ, который сейчас называет себя русскими. Впрочем, некоторые исследователи, в частности, санкт-петербургский профессор Анисимов, главный научный сотрудник института истории РАН, полагает, что русский этнос, образно говоря, родился недоношенным. Доктор Анисимов, знающий своё сообщество изнутри, считает, что даже теперь, в наше время, «русское национальное сознание как целостное явление... ещё не состоялось, ибо раньше, чем русские осознали себя нацией, они осознали себя империей». И практически до конца 19 века представители этого этноса говорили: «Мы мужики», не употребляя этноним «русские» в отношении себя.

Русский этнос относительно молодой, основная фаза формирования русской национальности закончилась на рубеже 16-17 веков

Теперь собственно о психологии. Одним из самых поразительных открытий 20 века в этой науке было объяснение истоков жизненной позиции личности. Это открытие сделано выдающимся психологом, создателем теории трансактного анализа американского психиатра Эрика Берна (Эрик Леонард Бернштейн (1910-1970). Бернштейн и его коллеги выяснили, что жизненная позиция формируется у человека не далее 5-ти летнего возраста, в некоторых случаях даже до 2-х летнего. Очень важно, что это явление не зависит ни от расы, ни от континента, ни от чего бы то ни было, что отличает одну национальность от другой явление универсально.

Жизненная позиция в понимании психологов есть принципиальное отношение личности к себе и к миру. Бернштейн описывал данный феномен в терминах «ОК» «не ОК». Все возможные варианты состояний в этом кейсе можно представить матрицей из четырёх строк, содержащей четыре нормы, а именно:

«Я ОК, ты ОК»

«Я ОК, ты не ОК»

«Я не ОК, ты ОК»

«Я не ОК, ты не ОК»

Как видно, самый не комплиментарный, то есть неприятный вариант номер четыре: «Я не ОК, ты не ОК», описывающий базисное негативное отношение личности как к себе, так и к миру вне её.

Говоря простым языком, человек с такой позицией будучи внешне, в повседневном поведении обычным человеком ординарным или не ординарным, в глубине души в принципе не уважает самого себя, а также не уважает внешний мир. Уважение здесь понимается буквально как категория этики.

Жизненная позиция формируется у ребёнка под влиянием парентальных фигур, то есть людей, которые для ещё не достигшего пятилетнего возраста подопечного являются абсолютными авторитетами, как правило, это родители. Которые, в свою очередь, получили жизненную позицию от своих родителей и так далее в поколения и в глубину веков. Может меняться технологическое окружение человека, может происходит переход рода из одной социальной ниши в другую, но жизненная позиция, принятая от родителей в неизменной виде будет обязательно передана следующим поколениям.

На основании жизненной позиции в раннем же детстве и в те же приблизительно сроки у человека формируется, как говорят учёные, жизненный сценарий бессознательный жизненный план. Психологи утверждают, что человек «пишет свой жизненный сценарий, свой план». Основную часть которого ребёнок заканчивает «писать» к 7-8 годам, до 15-16 лет лишь дополняя его незначительными деталями. Это может быть план «победителя», условно нейтральный или план «неудачника». Такой сценарий строится на паттернах шаблонах поведения, в том числе конкретно использующихся личностью в течении жизни в сложные и не обычные моменты.

Два феномена жизненная позиция (ЖП) и жизненный сценарий (ЖС) совместно являются исходом, определяющим судьбу человека. Определяющим не только выбор жизненного пути, не только моментальные реакции и локальные решения, но и финал жизни, тот конец, к которому, согласно своему сценарию, человек неосознанно стремится.

Что же говорит в этой связи кросс-культурная психология в отношении русского этноса?

Главный вывод науки в применении к русским состоит в том, что это единственный в мире этнос, абсолютной доминантой жизненной позиции (ЖП) которого является нижняя строка приведённой матрицы. А именно «Я не ОК, ты не ОК».

Эта особенность, как могла бы быть и любая другая строка, не генетическая, то есть врождённая, но сложившаяся для русского или, соответственно, для другого народов, ввиду исторических и географических причин.

Закон количества, переходящего в качество в данном случае работает против общности русских, поскольку теория, допускающая коррекцию методами психотерапии уже сформированных негативной позиции и негативного сценария для отдельного индивидуума, не может быть применена к массиву людей, представляющему собой целый народ. Такая доминанта неизменяема (инвариантна) до конца срока жизни этноса.

Выводы этнопсихологии относительно русской нации дают разгадку многих частных особенностей поведения этого народа. Например, объясняют удивительную неприветливость русских друг к другу в обычной жизни. Известно, что русские сообщество людей не взаимно доброжелательных и по жизни не позитивных, что отмечалось ещё средневековыми европейскими и арабскими путешественниками и остаётся поныне. Кроме того, раскрываются другие странности: перманентная грубость по отношению к собственным детям и подобный же стиль общения брань и грубость в целом в семейных отношениях.

Именно нижняя строка матрицы объясняет чудовищные «мясные» штурмы россиян на полях сражений в Украине, какие не могли предвидеть украинские генералы и которые до сих пор шокируют весь мир. Немецкие пулемётчики сходили с ума во время подобных штурмов Красной Армией их позиций под Ржевом в 1942 году, описанных в мемуарах Отто Скорцени, именно по этой причине. Даже страх быть казнённым за отказ идти под пулемёты вторичен самооценке «Я не ОК».

Однако наиболее важным в данном контексте является размыкание причины всеобщего русского ресентимента враждебного чувства к чужому успеху или благополучию, сознание собственной несостоятельности, из которого, по сути, как форма этого ресентимента происходят агрессивность, отсутствие распространённых у других народов моральных ограничений вроде соблюдения взятых на себя обязательств, да и все проявления русскими деструкции внутри своего сообщества и вне его.

Каковы же причины подобной сингулярности резкого отклонения психологии русского этноса от всех других? Как уже было сказано, основных причин две: география и исторический путь развития. Оторванность от Европы географически не давала возможности предкам русских на всех этапах формирования их нации достаточно развиваться технологически, в силу чего каменный век в Залесье задержался почти на тысячу лет дольше, чем в остальном мире. Предки русских ещё пользовались каменными орудиями производства в то время, когда в Киеве уже сверкали на солнце золотые купола Святой Софии. Отсутствие личной свободы, общинное существование, полное закрепощение в период позднего средневековья другие составляющие, повлиявшие на менталитет русской нации. Если говорить о личной зависимости, то человек, рождённый в крепостной семье с вековыми корнями унижений и несвободы, не мог считать себя «ОК», такой человек не уважал себя исходно, поскольку знал и чувствовал своё бесправие и униженное положение. Тургеневский Герасим, утопивший по приказу барыни собаку, способен был любить или бояться свою хозяйку, но не уважал и её, то есть относился к барыне исходя из позиции «Ты не ОК», поскольку уважать унижающего тебя невозможно.

Интересно отметить отличие, например, русского крепостного человека, от той части украинцев, которые попали в крепостную зависимость при царице Екатерине. Творчество Тараса Григорьевича Шевченко, родившегося в неволе, бурлит свободомыслием и гордой памятью о козацком вольном прошлом украинской нации, периоде последней фазы формирования современного украинского этноса. Дед Антона Павловича Чехова, этнический украинец, при первой же возможности выкупил сам себя из «крепости». Антитезой этому звучат слова чеховского же персонажа Фирса, называвшего указ Александра второго об освобождении крестьян не иначе как несчастье. Фирс, в отличие от чеховского деда, не считал себя «ОК».

«Как же так? спросит кто-то. Я много раз бывал в той же Москве, у меня там столько друзей... Конечно, среди русских много таких, которых теперь характеризуют нелицеприятными эпитетами, но так-то русские нормальные и порядочные люди. Ну вот хотя бы взять Настю. Как можно плохо говорить о ней?»

Анастасия Р., молодая женщина из Санкт-Петербурга, уже почти десять лет живёт и работает в Соединённых Штатах Америки. Настя приветливая, отзывчивая. Её бизнес онлайн-курсы английского языка для русскоязычной публики по всему миру.

Но вот у девушки возникла маленькая заминка в банке, вообще в первый раз. Что-то напутали, мелочь какая-то. Настя звонит в банк, трубку берёт менеджер. Девушка пытается объясниться, но у неё ничего не получается. Настя начинает нервничать, она повышает голос, даже испытывает трудности с подпором всё-таки чужих для неё американских слов. Не выходит. Настя, слегка ругаясь про себя, садится в свой «форд» и едет в банк лично. Её встречает тот самый менеджер, проводит к себе в опенспейс, объясняет проблему. Настя не согласна. Она возражает, спорит. Тщетно. Менеджер вежливо, но настойчиво выставляет несколько требований и просит всё-таки исполнить требуемое. А до тех пор, увы, счёт клиентки будет заблокирован.

И вот тут все присутствующие в банке узнали от Насти, кто они такие есть. Что Америка страна идиотов. Что все американцы ненавидят русских, всегда им завидовали, их богатству, их полезным ископаемым. И вообще всегда хотели завоевать и разрушить Россию. Что этот чернокожий менеджер только вчера слез с пальмы и его место в зоопарке. Впрочем, последнюю фразу Настя предусмотрительно произнесла по-русски.

И тут наш оппонент, тот самый, заинтересовавшийся, скажет: «Но ведь Настя пришла с состояния стресса! Ещё неизвестно, как бы вы сами повели себя в такой ситуации...»

А что же говорит наука по поводу того, что человек пришёл в состояние стресса и, например, наговорил невообразимые вещи?

Мы не всегда, не каждую минуту проявляем жизненную позицию. Для того, чтобы поступок кого-либо отвечал его позиции, чтобы войти в сценарий, необходимы соответствующие условия. У учёных введена для подобных случаев именно шкала стресса, так называемая шкала Вуллэмса. Вероятность вхождения человека в свой сценарий чётко коррелируется со степенью полученного им стресса, уровня нестандартности. Психологи условно делят указанную шкалу на отметки от нуля до десяти, у каждого человека свой уровень вхождения в сценарий. У одного это три, у другого семь, у третьего восемь. Кто-то может прожить всю жизнь, как могла бы наша Настя, так и не достигнув своего уровня шкалы, а кому-то достаточно посмотреть политическое шоу на российском телевидении, чтобы вернуться к детскому решению в отношении себя и мира вокруг.

Русские истории негативного свойства в этом смысле неисчерпаемы. Приведём, однако, пример реально положительный.

Андрей Дмитриевич Сахаров, великая личность, в порядочности, принципиальности и бескомпромиссности которого никто не посмеет усомниться. Нюанс, однако, состоит в том, что у Сахарова, о чём не все знают, мать была гречанкой, урождённой Софиано, и с полной ответственностью можно утверждать, что детские решения о себе и о мире маленький Андрюша, будущий правозащитник, принял, получив невербальные психологические послания, именно от матери. В данном случае мать Сахарова была той самой парентальной фигурой, существенно повлиявшей на мировоззрение и на самость ребёнка. Как пример психологии человека, рождённого в смешанном браке, Сахаров, вопреки общему мнению, не русский по национальности, во всяком случае с точки зрения психологов.

К сожалению, присутствие русского всегда представляет собой потенциальную угрозу для окружения, где бы это присутствие ни имелось будь то онлайн-курсы английского языка, коллектив Королевского балета в Лондоне или журналистский коллектив Радио Свобода в Праге. Жизненная позиция такого человека вкупе с латентным имперским сознанием, в данном случае взаимодополняющие друг друга, способны привести к соответствующим отрицательным последствиям.

Справедливости ради следует сказать, что действия взрослого субъекта со сформировавшейся психикой определяются не только его решениями о себе и мире, принятыми в раннем детстве и проявляющимися по достижении отметки Вуллэмса, но и окружением, где человек рос или находится ныне, которое часто способно значительно отодвинуть начальную критическую метку шкалы. Именно этим могут объясняться факты, когда русский ребёнок старше семи-десяти лет, усыновлённый, например, американской семьёй, вырастает вполне адекватным человеком, всегда соблюдающим принципы морального поведения. Однако надо понимать, что как только и если положительное влияние окружающего социума, эти своего рода невидимые нити, держащие его в рамках норм, ослабеют или исчезнут, такой человек достаточно быстро займёт своё место в нижней строке матрицы. Молодые люди, знающие несколько европейских языков, получившие прекрасное образование лучших университетов Германии или Франции, вернувшись на родину в Россию, искренне радуются вторжению своей армии в Грузию и в Украину, тем самым возвращаясь к исходной ксенофобии. В, казалось бы, стремящихся придерживаться демократических идеалов семьях русских интеллигентов, живущих в прогрессивном окружении в странах Европы или в Северной Америке, может неожиданно проявиться кто-то, кто вопреки стараниям их близких оказывается поклонником авторитаризма и «великой России», толчком чему послужили трудности переходного возраста, неурядицы по работе или в личной жизни, ставшие его уровнем стресса. Разумеется, подобное происходит и в смешанных семействах, если в этот раз, в отличие от семьи Сахарова, русский родитель окажется для ребёнка парентальной фигурой.

Ни образование, ни технологический прогресс, ни интеллект в конечном итоге без корректирующей индивидуальной психотерапии и достаточно крепких нитей норм не могут противостоять жизненной позиции. Сотни и тысячи интеллектуалов в России, поддерживающих войну против Украины и всего мира, подтверждение тому.

Практическая реализация выводов этнопсихологии во всём комплексе социальных проблем в политике, в экономике, в гуманитарной сфере всё с большей необходимостью становится приоритетной задачей научной-практической мысли 21 века. В противном случае мир по-прежнему будет сталкиваться с трудностями, с какими столкнулись США в 2021 году, СССР в 20 веке и даже Британия в 19 столетии, например, в Афганистане.

Игнорирование национальной психологии пуштунского населения стоило СССР и позже США не только материальных, но и огромных репутационных потерь. Ещё в большей степени проблемы особенностей национальной психики касаются взаимоотношений Западного мира с Россией. Кажущаяся близость ментальности русского и западного человека может вводить в заблуждение с трудно предсказуемыми последствиями.

Искать хороших русских, пытаться преобразовать и демократизировать Россию это не только ошибочный, но и вредный путь

Арнольд Шварценеггер, очевидно, симпатизирует русским людям и России в целом. Это не странно даже для сына воевавшего в составе германской армии во вторую мировую войну военного преступника. Лишь одна случайная встреча юноши Арнольда с по-настоящему хорошим русским, большим чемпионом тяжелоатлетом Юрием Власовым перевернула мировоззрение будущего политика и суперзвезды Голливуда. Своё впечатление от личности Власова Шварценеггер распространил на весь русский этнос и ошибся. Юноша не знал, что мать Юрия Власова, как и в случае с Сахаровым, безусловно была для сына парентальной фигурой и она была украинкой, урождённой Лымарь. У Шварценеггера сработала известная когнитивная девиация «предвзятость подтверждения» когда факты подгоняются под убеждения. Все русские у австро-американца стали хорошими.

История со Шварценеггером показательна, и в этой связи становится очевидным важность просвещения именно части прогрессивных, либеральной ориентации интеллектуалов, имеющих, тем не менее, пробелы в знаниях в области этнопсихологии, что в данном случает является принципиальным. Искать хороших русских, пытаться преобразовать и демократизировать Россию, чем занимаются такие интеллектуалы, это не только ошибочный, но и вредный путь.

К сожалению, сосуществовать с русскими миру придётся ещё очень долго, русский этнос, как сказано, молодой этнос. Единственный выход из создавшего положения это «присматривать» за ним, как присматривают за трудными детьми. Следует постоянно помнить, что люди с не переформатированной негативной жизненной позицией представляют собой сообщество, по определению ещё одного выдающегося психолога Михаила Литвака, психически незрелых людей, взрослых недорослей. Которые, при этом, в данном случае, «носят в кармане большие рогатки» с конвенциональными и ядерными «пульками». Нужно сделать всё возможное, чтобы отобрать у хулиганов их оружие.

Для их же пользы и безопасности. Для пользы и безопасности во всём мире вокруг.

Сергій Кримський

Українські військово-повітряні сили заявили, що російські військово-повітряні сили втратили у четвер три винищувачі-бомбардувальники Су-34. Якщо це підтвердиться, то збиті в останній день лютого літаки продовжать безпрецедентну серію успіхів української протиповітряної оборони.

Українці стверджують, що за другу половину лютого вони збили 13 російських літаків: сім Су-34, два винищувачі Су-35 і літаки-радіолокатор А-50 (уже другий за кілька місяців).

Але ці заявлені втрати є ще гіршими, ніж може здатися, для російських військово-повітряних сил, які перебувають у дедалі більш стресовому стані. Теоретично, військово-повітряні сили мають набагато більше літаків. На практиці ж вони небезпечно близькі до колапсу.

Як саме українцям вдається збивати таку кількість літаків незрозуміло. Можливо, українські військово-повітряні сили передали частину своїх ракетних установок Patriot американського виробництва мобільним групам ППО, які швидко пересуваються в безпосередній близькості до 600-мильної лінії фронту, влаштовують засідки на російські літаки, обстрілюючи їх ракетами ПАК-2 дальністю 90 миль, а потім швидко передислоковуються, щоб уникнути контратаки.

Але відстань, з якої українці збили А-50 тиждень тому 120 миль або близько того натякає на те, що була залучена ракетна система більшої дальності. Можливо, це була вінтажна С-200 часів холодної війни, яку українські ВПС витягли з довготривалого зберігання.

Також очевидно, що українці перемістили деякі з двох десятків своїх 25-мильних ракетних батарей ПЗРК Nasams ближче до лінії фронту. Зрештою, росіяни в понеділок або раніше вперше знайшли і знищили ракетою пускову установку Nasams поблизу південного міста Запоріжжя.

Не виключено, що до різкого зростання втрат авіації призвели власні дії російських військ. Після того, як два тижні тому російські війська нарешті розгромили, ціною неймовірних людських жертв і техніки, виснажений боєприпасами український гарнізон в руїнах Авдіївки на сході України, російська армія в Україні наступає на інші українські гарнізони, у яких також закінчуються боєприпаси і все це завдяки республіканцям у Конгресі США, які з жовтня блокують подальшу допомогу Україні з боку Сполучених Штатів.

Відчувши можливість, російські військово-повітряні сили здійснюють більше вильотів, ближче до лінії фронту, скидаючи керовані авіабомби, щоб придушити українські війська. «Противник подолав страх перед застосуванням авіації безпосередньо над полем бою, пояснюють в українському Центрі оборонних стратегій, і хоча це призводить до втрати літаків, його наземні сили отримують значну перевагу у вогневій потужності».

Збільшення кількості російських вильотів створює для українських протиповітряних сил більше мішеней. Тож, звісно, вони збивають більше російських літаків.

Українським зусиллям допомагає те, що російські пілоти дедалі частіше не помічають українських ракетних запусків. Колись російські військово-повітряні сили розраховували на дев'ять своїх активних літаків-радіолокаторів А-50, організованих у три «орбіти» по три літаки на півдні, сході та півночі, щоб розширити радіолокаційне покриття по всій Україні.

Пошкодивши один А-50 в результаті удару безпілотника минулого року і збивши ще два А-50 цього року, українці ліквідували третину радіолокаційного покриття і створили сліпі зони, в яких російським пілотам складно виявляти ракети, що до них наближаються.

У будь-якому випадку, наслідки нещодавніх влучань українців є жахливими для росіян. Російські військово-повітряні сили втрачають бойові літаки набагато швидше, ніж можуть собі дозволити. Російська аерокосмічна промисловість, яка перебуває під санкціями, насилу намагається будувати більше кількох десятків нових літаків на рік.

Дедалі більші втрати, посилені укладеним виробництвом літаків, майже напевно збільшують стрес для вцілілих літаків та екіпажів. Російські військово-повітряні сили ще не перебувають у спіралі організаційної смерті. Але вони наближаються до неї.

Про це говорять цифри. На папері російські військово-повітряні сили мають 140 двомоторних, двомісних, надзвукових Су-34. Враховуючи непідтверджені втрати цього року, військово-повітряні сили вже загубили 31 літак Су-34.

Але 109 Су-34 це все одно багато, чи не так?

На думку Майкла Бонерта, інженера з каліфорнійської RAND Corporation, це не так. Збиті літаки становлять «лише частину загальних втрат» російських винищувачів, писав Бонерт ще в серпні: «Надмірне використання цих літаків також дорого коштує Росії, оскільки війна затягується».

«У затяжній війні, де одна сила намагається виснажити іншу, важлива загальна витривалість військової сили», додав Бонерт. І саме в такому стані все меншої витривалості зараз опинилися ВКС російські військово-повітряні сили».

Бонерт припустив, що два роки тому військово-повітряні сили вступили у війну, маючи близько 900 винищувачів і штурмовиків, і за перші 18 місяців бойових дій втратили близько 100 з них внаслідок дій України. Проблема для росіян, окрім втрат, полягає в тому, що потреба у вильотах винищувачів і штурмовиків не зменшилася, навіть попри те, що кількість винищувачів і штурмовиків зменшилася.

Тому ті 800 літаків, що залишилися, літають частіше, щоб виконувати завдання, які Кремль колись покладав на 900 літаків. А це означає більший знос, більшу потребу в технічному обслуговуванні та зростаючий голод на все більш важкодоступні запасні частини необхідність, яка фактично виводить літаки з бойового складу збройних сил.

«Додаткові години, які ВКС змушували літаки бути в повітрі з лютого 2022 року, фактично коштували [військово-повітряним силам] додаткових втрат від 27 до 57 літаків», підрахував Бонерт. І це було до того, як втрати російських літаків різко зросли в грудні, а кількість російських вильотів також різко зросла, коли битва за Авдіївку досягла кульмінації.

Іншими словами, ймовірні втрати, ймовірно, ще вищі. У поєднанні з нещодавно збитими літаками, вони можуть означати, що російські ВПС скоротилися до 700 винищувачів і штурмовиків, придатних до польотів. На двісті менше, ніж два роки тому.

Щоб уникнути ще більшого зносу і ще більших втрат від збитих літаків, російські військово-повітряні сили незабаром можуть опинитися перед важким вибором: літати рідше або ризикувати зниженням рівня боєготовності.

Все це означає, що, якщо Бонерт має рацію, російська повітряна кампанія в Україні є нежиттєздатною. І вона стає ще менш стійкою з кожним додатковим збитим українцями літаком.

Джерело: Forbes

Переклад: Дмитро Івахненко

На третьому році великої війни несподівано з’явилася дивна новина: влада Запорізької області, більша частина якої перебуває в окупації, скасувала оборонний тендер на 88 млн грн. Ішлося про закупівлю 45 тисяч штук загороджувальних бетонних пірамід (у народі «зубів дракона» фортифікаційних бетонних конструкцій, які заривають в землю рядами як перешкоди для просування танкових підрозділів противника). До середини березня весь товар мав бути поставлений на фронт.

Як з’ясував «Главком», тендер було зірвано через... відсутність координації між обласною владою та урядом. І все це посеред війни. Відповідне роз’яснення одержав тендерний комітет від директора департаменту фінансів Запорізької ОДА Сергія Медведя. У його службовій записці сказано: кошти на рахунки Запорізької обласної військової адміністрації з державного бюджету не надійшли.

Більше того відсутній розпорядчий документ Кабміну щодо розподілу коштів з держбюджету згаданій області на оборонні цілі.

«Гасити пожежу» кинувся новопризначений голова Запорізької військової обладміністрації Іван Федоров. Через свій телеграм-канал посадовець заспокоїв: хоч тендер скасували (через «поважні причини», про які він промовчав), однак гроші на фортифікаційні споруди вже направлено.

Тоді ж Федоров навів інші тривожні дані. Виявляється, на тимчасово окупованій території Запорізькій області росіяни звели вже четверту! захисну лінію на напрямках Токмак-Мелітополь і Токмак-Бердянськ. Та це лише невелика частина укріплень, які ворог збудував на два роки великої війни по всій Україні. Із останнього: на Донеччині окупанти змонтували загородження із 2100 вагонів довжиною 30 кілометрів як потенційну барикаду на випадок прориву механізованих частин української армії.

А що ж зі свого боку може протиставити загарбникам Україна? Це питання гостро актуалізувалося з лютого 2024 року через критичну ситуацію на окремих ділянках фронту, на кшталт Авдіївського напрямку, де окупаційна армія має успіхи і просувається вперед, захоплюючи нові українські населені пункти.

То де ж вона зупиниться?

За інформацією Генерального штабу ЗСУ, наданою «Главкому», у 2022-2023 роках Україна обладнала понад дві тисячі опорних пунктів та інших позицій у зонах оперативно-стратегічних угрупувань військ. До зведення оборонних рубежів залучалися підрозділи загальновійськових бригад (полків), інженерні підрозділи Сил підтримки, а також сили і засоби обласних військових адміністрацій.

Якщо «приземлитися» і поглянути на реальний стан справ на прифронтових територіях, то ситуація не така вже й райдужна. Будемо робити висновки з сухих цифр, які підтверджені офіційно.

У 2022 році уряд виділив 300 млн грн з резервного фонду держбюджету для будівництва фортифікаційних споруд у Харківській області. У 2023 році таких траншів для Харківщини було ще два: 450 млн грн і 911,5 млн грн. Оперувати вказаним ресурсом мала обласна військова адміністрація за погодженням з міністерствами економіки, фінансів і розвитку громад, територій та інфраструктури. Також Кабмін дозволив Харківській ОВА укладати прямі договори з підрядниками без застосування системи ProZorro.

Що маємо у результаті: у 2022 році влада Харківщини не зуміла використати 21,1 млн грн для зведення укріплень, у 2023-му 664 млн грн! Фактично половина коштів (з усього 1,36 млрд грн), які торік прифронтова область отримала на зведення фортифікаційних споруд, не освоєні. Таку інформацію «Главкому» повідомив заступник міністра економіки Ігор Фоменко у відповіді на запит.

Така ж картина в інших регіонах, наближених до Росії. У 2023 році Чернігівська область не використала на оборону власних територій понад третину виділених сум з 363,4 млн грн використано 217,6 млн грн). Сумщина: з 108,1 млн грн використано 95,6 млн грн, Дніпропетровщина: з 12,5 млн грн використано 9,7 млн грн.

Єдиною прифронтовою областю, яка минулого року, за даними заступника міністра Ігоря Фоменка, повністю освоїла гроші на будівництво фортифікаційних споруд, стала Запорізька. У 2023 році Кабмін виділив для неї... всього 31,7 млн грн. І освоювати цю скромну для області, де йдуть бойові дії почали лише кілька місяців тому. Наприклад, у грудні 2023-го, як свідчить Єдиний вебпортал використання публічних коштів, управління капітального будівництва Запорізької ОДА купувала будівельні матеріали у ТОВ «Балівський завод залізобетонних конструкцій», ПП «Фундамент-М» і ТОВ «Конструктив ВТВ» для зведення військових інженерно-технічних і фортифікаційних споруд.

На початку лютого 2024-го (за тиждень до звільнення з посади) командувач оперативно-стратегічного угруповання військ «Північ» генерал-лейтенант Сергій Наєв демонстрував на відео риття бульдозерами протитанкових ровів, закладання укріплень разом із вогневими точками. Також на передній план потрапили ряди «зубів дракона» з колючим дротом.

Ці роботи кипіли далеко від «гарячих точок», фактично у тилу. «Здійснюються заходи з підготовки для майбутніх сил, які надійдуть у разі зростання загрози, крім цього польова фортифікація переробляється на довготривалу за допомогою бетону», заявив Наєв.

Галопуючі темпи будівництва фортифікаційних споруд спостерігаються у Житомирській області (входить до угруповання військ «Північ»). Тамтешній департамент регіонального розвитку лише протягом лютого уклав прямих договорів зі зведення низки взводних опорних пунктів на пів мільярда гривень! Найсоліднішим є лот із будівництва взводного опорного пункту №18 вартістю 108,28 млн грн.

У жодній із оборонних закупівель замовник не розголошує подробиць: зашифровані місцезнаходження та проєктні особливості укріплень. Також не оприлюднюються дані про кошторисні ціни будматеріалів. Це ж стосується й переможців тендерів усе засекречено.

Також потужно активізувалася влада Рівненщини. 8 лютого було підписано три таємних контракти загальною вартістю 946,76 млн грн. Зокрема, йдеться про будівництво військових інженерно-технічних і фортифікаційних споруд на території області. Завершити всі роботи планують до кінця грудня 2025 року.

В уряді серйозність загрози, ймовірно, дуже добре розуміють.

На підтвердження цілий список постанов Кабміну, ухвалених наприкінці 2023 року на початку 2024-го.

Суть цих документів зводиться до одного: держава має терміново зводити оборонні редути:

• постанова про деякі питання підвищення обороноздатності держави на період воєнного стану в Україні від 29 грудня 2023 року передбачала алгоритм дій військового командування, міністерств та влади на місцях щодо будівництва військових інженерно-технічних і фортифікаційних споруд;
• постанова про виділення коштів з резервного фонду державного бюджету Міністерству оборони для будівництва військових інженерно-технічних та фортифікаційних споруд від 12 січня 2024 року. Кабмін розподілив 2,48 млрд грн на фортифікаційне обладнання оборонних рубежів і улаштування смуг невибухових загороджень;
• постанова про виділення коштів з резервного фонду державного бюджету від 18 січня 2024 року. Певна частина коштів із загальної суми 792 млн грн має спрямовуватися на оборонні споруди;
• постанова про виділення коштів з резервного фонду державного бюджету від 19 січня 2024 року. Всього виділено 17,44 млрд грн для будівництва військових інженерно-технічних і фортифікаційних споруд, фортифікаційне обладнання оборонних рубежів, улаштування системи невибухових загороджень.

На пресконференції, що відбулася 25 лютого, президент Володимир Зеленський заявив: березень-квітень будуть складними для України. Росія готує наступ на кінець травня або на початок літа.

З цього приводу аналітики моніторингового каналу DeepState вже ставлять запитання: після недавнього відходу ЗСУ з населених пунктів Степове і Сєверне на Донеччині (потрапили під окупацію після захоплення росіянами Авдіївки) «де далі командування оперативно-стратегічного угруповання військ «Таврія» заявить про «підготовлені» рубежі оборони?». І додають: якщо інженерно-фортифікаційні споруди не з’являться сьогодні, то завтра їх вже не буде кому утримувати.

Віталій Тараненко, «Главком»

У ніч на 28 лютого стало відомо, що президент України Володимир Зеленський з візитом прибув до столиці Албанії Тирани. Про це повідомив міністр закордонних справ Албанії Іґлі Хасані. Згодом стало відомо, що це не просто візит. У цей день у столиці Албанії Тірані пройшов саміт «Україна Південно-Східна Європа», співорганізаторами якого виступили прем’єр-міністр Албанії Еді Рама та президент України Володимир Зеленський. У саміті також взяли участь президент Сербії Александар Вучич, Косово Вьоса Османі, Чорногорії Яков Мілатович, Північної Македонії Стево Пендаровські, Молдови Майя Санду, прем'єр-міністр Хорватії Андрей Пленкович, голова Ради міністрів Боснії і Герцеговини Боряна Крішто.

Саме проведення такого саміту, який хоча й називався «Україна Південно-Східна Європа», де-факто був самітом «Україна-Балкани» (плюс Молдова), це однозначно позитив. Ще донедавна Україна і Балканський регіон були своєрідними островами, між якими не було стабільного сполучення. Його відсутність була зумовлена, зокрема, тим, що протягом тривалого часу ці «острови» дивились і сприймали одне одного крізь призму, яку їм роками нав’язувала Москва. Звідси і багато міфів та стереотипів в Україні про Балкани, а на Балканах про Україну. Наразі вони починають руйнуватися, і як результат, Україна стає ближчою і більш зрозумілою для Балкан, а Балкани для нас. Крім того, Україна і країни балканського регіону мають достатній потенціал для взаємовигідного співробітництва. Наразі настав час для реалізації цього потенціалу.

За результатами саміту було підписано усіма його учасниками декларацію з 12 пунктів, у якій, зокрема, зазначено, що російська військова агресія проти України залишається найбільшою загрозою європейській безпеці, є грубим порушенням міжнародного права і злочином проти українського народу. Також в документі учасники саміту підтвердили підтримку незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в межах її міжнародно визнаних кордонів і відданість наданню їй необхідної для перемоги у війні проти Росії підтримки.

Інші важливі пункти декларації:

• засудження намірів Росії провести президентські вибори на тимчасово окупованих нею територіях України: в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі, а також частині Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей;
• висловлення готовності брати участь у реалізації української Формули миру;
• підтримка права України обирати власні заходи безпеки, зокрема, заява, що члени НАТО та країни-претенденти високо оцінюють кроки, зроблені на шляху її майбутнього членства в НАТО і підтримують Україну в наданні членства в Альянсі, як тільки дозволять умови безпеки;
• підкреслення відданості притягненню до відповідальності осіб, відповідальних за злочини, скоєні у зв’язку з агресивною війною Росії проти України;
• висловлення готовності брати участь у відновленні та повоєнній відбудові України.

У декларації також мали бути пункти про введення санкцій проти Росії та зловмисний російський вплив в регіоні, однак, як заявив перед опублікуванням документу президент Сербії Александар Вучич, на його прохання їх прибрали. Мотив такого прохання є цілком зрозумілим і чітко відповідає його зовнішньополітичній стратегії, яку можна охарактеризувати, як «сидіння на кількох стільцях».

Без вищевказаних двох пунктів сербський президент легко зможе «продати» свою участь в саміті і Заходу, який наразі тисне на нього через серйозні порушення під час останніх виборів, і Москві, яка зі скреготом зубів спостерігає за подібними зовнішньополітичними маневрами свого головного балканського партнера. Заходу Вучич надсилає таке повідомлення: раз я в Тирані і зустрічаюсь з Зеленським, значить я на правильному боці історії. Кремлю та проросійським виборцям, які становлять немалу частку його електорату, сербський президент пропонує таке: я взяв участь у саміті з Україною, але в таких важливих питаннях, як санкції і визнання зловмисного впливу Росії, я стояв горою, відстояв російсько-сербські інтереси і не допустив їх попадання в підсумкову декларацію.

Під час саміту українська сторона висловила зацікавленість у збільшенні військово-технічної співпраці з балканськими країнами, особливо, що стосується виробництва боєприпасів. «Ми бачимо, що проблеми з боєприпасами впливають на ситуацію на полі бою. Ми зацікавлені в спільному виробництві з вами та всіма іншими партнерами. Наша урядова команда представить деталі проведення українсько-балканського оборонно-промислового форуму у Києві чи в одній із ваших столиць», заявив президент України.

Інтерес України до розширення військово-технічного співробітництва з балканськими країнами зрозумілий: нашій країні потрібна зброя і вона шукає різні можливості для її отримання, а балканський регіон має потенціал забезпечити цю нашу потребу. Свого часу, соціалістична Югославія (частиною якої були майже всі країни Західних Балкан) входила до десятка основних виробників зброї у світі. Її оборонна промисловість виробляла широкий спектр сучасного на той час озброєння: від пістолетів і боєприпасів до бойових літаків. Що цікаво, боєприпаси Югославія виробляла як для НАТО, так і для Варшавського договору. Виробничі потужності югославської оборонки були розосереджені практично по всій території країни, але найбільше їх було в Сербії та Боснії і Герцеговині, де було розташоване основне виробництво боєприпасів, вибухових речовин, ракет, артилерії, авіації та бронетехніки.

Звичайно, наразі потужності і можливості оборонної промисловості колишніх югославських республік не такі, як під час їх соціалістичного минулого, проте, частина підприємств збереглась, вони працюють і можуть виробляти (самостійно, чи в кооперації з українськими виробниками зброї) продукцію в інтересах української армії. Тут слід також згадати й про нещодавно підписаний у Києві меморандум між «Укроборонпромом» та болгарським державним холдингом «Терем», який спеціалізується на ремонті, модернізації та матеріально-технічному забезпеченні авіаційної техніки, бронетехніки, стрілецької зброї, артилерії, ракетного озброєння та боєприпасів, радіолокаційного обладнання тощо.

Тобто, як можна побачити, Україна не тільки проявляє інтерес до оборонного співробітництва з країнами балканського регіону, а й переходить до практичних кроків. Звичайно, було б добре, якби такі кроки робились не на третьому році війни, а набагато раніше, проте це однозначно краще, аніж би їх взагалі не було.

Відбувається зближення України і Албанії. Під час саміту прем’єр-міністр Албанії Еді Рама та президент України Володимир Зеленський підписали Договір про дружбу та співробітництво між двома країнами, згідно з яким Україна та Албанія розвиватимуть взаємовигідне співробітництво в галузі торгівлі, економіки, науки й технологій, культури, освіти, охорони здоров’я, засобів масової інформації, туризму та спорту. У повідомленні на сайті президента України зазначається, що документ сприятиме розвитку співпраці з Албанією та зміцненню позицій України в Балканському регіоні. Також український президент та албанський прем’єр обговорили оборонні потреби України та подальшу співпрацю в цій сфері, зокрема спільне виробництво озброєнь. А міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба після зустрічі зі своїм албанським колегою Іглі Хассані написав на платформі «Х», що Албанія має намір відкрити «найближчим часом» посольство в Києві.

Слід також відмітити й докір Еді Рами Сполученим Штатам за затримку військової допомоги Україні. На пресконференції після саміту він заявив, що питання допомоги Україні не можна використовувати для внутрішньополітичних питань у провідних країнах.

Повертаючись до питання будівництва сполучення між Україною і Балканами, є очевидним, що це сполучення не буде надійним і стійким, якщо не опиратиметься на своєрідні опорні точки в регіоні. Мова про країни, які будуть надійним партнерами України.

Те, що саміт відбувся в Албанії на запрошення її прем’єр-міністра, позиція Тирани щодо підтримки України в її протидії російській агресії і підписаний двосторонній Договір про дружбу, який «сприятиме зміцненню позицій України в Балканському регіоні», все це дає підстави вважати, що цією опорною точкою (принаймні однією з них) буде саме Албанія.

Ігор Федик, для «Главкома»

У невизнаному Придністров’ї 28 лютого пройшов з’їзд «депутатів» усіх рівнів. Під час заходу окупаційна адміністрація так званої «ПМР» звинувачувала Кишинів у посиленні економічного тиску й за підсумками ухвалила документ, у якому закликала Російську Федерацію вжити заходів для захисту «придністровського народу». У документі також містяться заклики до Генеральної асамблеї ООН, ОБСЄ та Червоного Хреста втрутитися у ситуацію.

Лідер «ПМР» Вадим Красносельський також, слідуючи методичці Кремля, назвав дії Кишинева «геноцидом».

Напередодні з’їзду медійний простір України, Молдови та Румунії сколихнула інформаційна хвиля повідомлень стосовно Придністров’я. Очікування щодо анонсованого з’їзду зводилися переважно до одного прогнозу: придністровські «депутати» ухвалять прохання про приєднання до Росії. Це припущення, пройшовши фільтри «зіпсованого телефона» у десятках ньюзрумів, трансформувалося у новину про подію, яка вже начебто трапилася, ще до самого з’їзду.

Проте ризики, які йдуть з Придністров’я, існували незалежно від результатів з’їзду всі ці роки, й особливо вони загострилися під час повномасштабної агресії Росії проти України. Головний з них це військова присутність Росії на території, яка прилягає до України. Тому, зараз важливо нагадати, що це за регіон Придністров’я, що за конфлікт триває у ньому, і яку роль він відіграє у контексті повномасштабної агресії Росії проти України.

Подробиці у матеріалі «Главкома».

Придністровські депутати усіх рівнів, 28 лютого, зібралися на спільний з’їзд. Подія відбулася за день до звернення президента РФ Володимира Путіна до Федеральних зборів, яке заплановане на 29 лютого. Звісно, це занепокоїло, як Кишинів, так і сусідні столиці на предмет ймовірного звернення Тирасполя до Путіна з проханням визнати регіон за тією ж формулою, яка була використана Москвою для українського Донбасу напередодні повномасштабної агресії начебто після звернення «республік».

За підсумками зʼїзду депутати звернулися до Федеральних зборів російської Думи, ОБСЄ, Генасамблеї ООН та Червоного Хреста за захистом від Кишинева та його «геноциду». Саме так сформулював проблему Вадим Красносельський під час своєї промови.

Звісно, поняттям «геноцид» придністровські сепаратисти, як і їхні московські куратори, називають зовсім інші речі, ніж цивілізований світ.

Цього разу «геноцидом» виявилася вимога Кишинева до всіх економічних агентів Молдови, якими є й придністровські підприємці, сплачувати мита.

Власне, побоювання, що Тирасполь може щось втнути обґрунтовуються історично. Результатом передостаннього з’їзду у 2006 році було рішення про проведення референдуму у 2006 році, на якому місцеве населення вже начебто висловилося за приєднання до Росії.

Такого роду кульбіти, як в 2006-му, так і сьогодні створюють політичне підґрунтя для загострення ситуації й відвертають увагу від основного військова присутність РФ в іншій державі. Вона як була, так і є, а розсіювання дискусії на гібридні теми, які є ширмою для реальних процесів, лише зміщує акценти.

Важливо пам’ятати два моменти. Перший наразі в Придністров’ї розміщені три типи контингенту: сили ОГРВ (Оперативна група російських військ), в які були трансформовані залишки 14-ї армії, так звана Придністровська армія і миротворчі сили, створені за результатом мирної угоди 1992 року, яку Москва нав’язала Кишиневу після гарячої фази придністровської війни.

Загалом, за різними підрахунками, у разі військового загострення на ділянці, де Україна з Придністров’ям мають спільний кордон, Росія з окупованого регіону могла б залучити до 20 тисяч озброєних осіб. Дискусії щодо їхньої боєздатності це вже про інше, але в перші тижні повномасштабної агресії ми спостерігали цілу серію провокацій направлених проти України.

Ще один аспект Ковбасна. Село поруч з кордоном з України, в якому розташовується найбільший склад артилерійських боєприпасів у Східній Європі. За два роки повномасштабної агресії навколо Ковбасної курсувало багато розмов: що там зберігається і як все це можна було б використати. Варто згадати, що у 2019 році міністр оборони РФ Сергій Шойгу здійснив візит у Придністровʼя, в рамках якого заїхав перевірити ці склади.

«У Колбасній щось є, але...», так відреагував нещодавно спікер молдовського парламенту Ігор Гросу на питання «Главкома» про ці арсенали і можливість використання цих запасів Україною.

Питання боєприпасів критичне не тільки для України. Коли це стосується радянських калібрів, очевидно, що це предмет інтересу Росії також. Інше питання, що Росія не має сполучення з Придністровʼям, й програма мінімум Кремля у Молдові створення хаосу на політичному рівні в рік президентських виборів.

Розхитування внутрішньої ситуації в Молдові через провокації в Придністров’ї може мати комплексний ефект, як на ситуацію в Молдові, так і Україні. Якщо для Кишинева дестабілізація полягатиме у підриві проєвропейського курсу, який втім політично монополізувала нинішня президентка Молдови Майя Санду для своєї передвиборчої програми, то для України розхитування ситуації всередині Молдови може загрожувати торговому шляху, який тепер також проходить територією Придністров’я.

Події ж на польському кордоні свідчать, наскільки була б бажаною для Кремля ізоляція України з боку сусідніх країн. До слова, сам факт, що територією Придністров’я проходить важливий для України транзитний коридор сам по собі свідчить, що в Тирасполі в Росію не надто і поспішають.

Усе це підвищує увагу до «ПМР».

І саме тому напередодні з’їзду, який пройшов 28 лютого, у Тирасполі відбулися без перебільшення історичні зустрічі. За ними можна прогнозувати наслідки й припускати, які міжнародні гравці тепер залучені в остаточне вирішення придністровської проблеми.

У переддень анонсованого зʼїзду депутатів в придністровських ЗМІ зʼявилася цікава новина: «Президент Придністровʼя Вадим Красносельський зустрівся з американським дипломатом Крістофером Смітом».

Містер Сміт не просто собі «американський дипломат», він представник Держдепу США з політики щодо Східної Європі в Бюро Європи та Азії. Чиновник такого рівня особисто приїхав у «невизнаний» Тирасполь. У опублікованому пресрелізі окрім згадок про «економічну блокаду» робиться цікавий акцент на трансформації переговорного майданчика.

«Вадим Красносельський наголосив на значущості діалогу зі Сполученими Штатами як спостерігачем у складі [переговорного] формату «5+2» (формат врегулювання придністровського конфлікту, де Кишинів та Тирасполь виступають, як сторони конфлікту, Україна, Росія та ОБСЄ, як посерденики, а ЄС та США, які приєданлися у 2003 році, виступають спостерігачами «Главком»)... Він також зазначив, що вважає актуальним формат «Постійної наради...» і взаємодію на рівні «1+1» (прямий діалог між Тирасполем і Кишиневом), йдеться на сайті придністровських новин.

Переговорний процес у форматі «5+2» після повномасштабного вторгнення Росії в Україну набув замороженого стану, оскільки в ньому беруть участь і Україна, і країна-агресор Росія. У нещодавньому інтерв’ю для «Главкома» спікер молдовського парламенту Ігор Гросу зазначив, що реабілітація переговорного формату, «було б подаруном для країни-агресора, тому про це мова не йде».

А от реінтеграція «1+1», де немає Росії, а де є тільки Тирасполь, Кишинів, а тепер й містер Сміт це вже цікаво. Очевидно, що кураторство реінтеграції, яке здійснювали європейці, зокрема, через ОБСЄ, перейде до Сполучених Штатів Америки.

Сам формат «5+2», де гарантами виступають, перш за все, Україна та Росія, має довгу історію трансформацій, і ретроспективне занурення в етапи формування цього майданчика може підтвердити, що США переберуть на себе неформальну відповідальність за придністровський «діалог»

Переговорний процес розпочався ще у 1994 році після того, як двома роками раніше 21 липня 1992 у Москві президент Росії Борис Єльцин, президент Молдови Мірча Снєгур, у присутності лідера придністровських сепаратистів й першого керівника майбутньої квазіреспубліки підписали так звану мирну «Угоду про принципи мирного врегулювання збройного конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдова».

Угода була підписана після гарячої фази придністровської війни 1992 року, яка розпочалася після того, як під час надзвичайного з’їзду депутатів усіх рівнів, учасники проголосили декларацію про незалежність та створення «Придністровської молдовської республіки».

У 1997 році в Москві було укладено Меморандум про принципи нормалізації відносин між Республікою Молдова та Придністров’ям, в якому сторонами конфлікту вже фігурували Молдова та Придністров’я. Водночас Росія разом з Україною та ОБСЄ поставили свої підписи як посередники. Україна та РФ з того часу визначалися, як гаранти виконання досягнутих домовленостей. Так з’явився переговорний формат «3+2».

У 2005 році формат був розширений до «5+2», коли Євросоюз та США приєдналися до майданчика врегулювання як спостерігачі. З того часу переговорний механізм набув вигляду «Постійної наради з політичних питань у рамках переговорного процесу з придністровського врегулювання» у форматі «5+2», який формально діє і сьогодні, хоча політично і реально він ніколи не був ефективним і реалістичним. Особливість «придністровських» угод полягає в тому, що в той час, як придністровська війна начебто розгорталася між Кишиневом та тираспольськими сепаратистами, головний мирний договір Кишинів чомусь укладав із Москвою. Росії з самого початку вдалося нав’язати Молдові переговорну рамку, де стороною конфлікту визнається маріонеткова адміністрація в Тирасполі, насправді, підконтрольна Кремлю.

До візиту американського чиновника, у лютому відбулася ще одна цікава зустріч. Лідер придністровських сепаратистів Вадим Красносельський зустрівся у Тирасполі із послом України з Надзвичайних доручень Пауном Роговеєм.

«Україна виступає виключно за мирне врегулювання придністровського питання зі збереженням суверенітету і територіальної цілісності Молдови в її міжнародно визнаних кордонах. Водночас Київ рішуче реагуватиме на будь-які провокації, спрямовані і на втягування придністровського регіону у війну Росії проти України, і на дестабілізацію ситуації в Молдові загалом», заявили в МЗС України.

Також за підсумками зустрічі було анонсовано, що українська сторона відкриє в Придністровʼї виїзне консульське представництво. Очевидно, що такі рішення не приймаються без попередніх оцінок органів безпеки обох країн й не прозвучали б без згоди на те офіційного Кишинева, тому є підстави вважати, що ситуація перебуває під контролем.

Нинішній контекст навколо зʼїзду придністровських депутатів буде зрозумілішим, якщо подивитися на події навколо окупованого регіону у динаміці останніх місяців. Почнемо з того, що у першу чергу впливає на долю самого Придністровʼя як анклаву.

По-перше, наміри України про припинення транзиту російського газу своєю територією, зокрема, й в окупований Росією молдовський регіон. Тразит припиниться з наступного року. Всі 30 років окупації Тирасполь отримував газ безплатно і це було головною економічною запорукою існування квазіреспубліки та тиску на Кишинів.

Схема виглядала так: на безоплатному газові трималося виробництво дешевої електроенергії Молдовською ГРЕС у Придністровʼї, яка постачалася на підконтрольну територію Молдови на правий берег за дешевим тарифом. Тобто, Кишинів отримував електроенергію за значно нижчими цінами, аніж ринкові, що обумовило не просто енергетичну залежність, а цілу політичну конфігурацію, яку неможливо було розірвати без відповідних репутаційних та рейтингових втрат, на які у молдовському політикумі так ніхто й зважився.

Прихильність молдовського суспільства до Росії формувала російська пропаганда, а наратив про дешевий газ був одним з основних. Проросійські телеканали цей «привілей» підсвічували, ставлячи громадянам Молдови у приклад придністровців: мовляв, ось вони люблять Росію, за що, відповідно, і отримують цей газ. Зважаючи на не найвищий, м'яко кажучи, рівень життя в Молдові, це «зерно» падало на сприятливий ґрунт. «Дешевий газ» став переконливим аргументом для виборців у Молдові на користь Росії.

Звісно, технічна сторона питання складніша й охоплює набагато більшу кількість вигодоотримувачів, включно з Україною, але припинення транзиту газу Придністров’ям фактично ставить хрест на подальшому існуванні «республіки» у нинішньому статусі, і це найголовніше.

Таким чином, у Придністровʼя залишається без 10 місяців, як і у чинної влади Майї Санду, бо вона, якщо й переобереться цього року на другий термін, наступного під час парламентських навряд чи знову матиме більшість депутатів, як нині.

До енергетичного виміру питання додався цього року й суто економічний. З 1 січня 2024 року почали діяти нові положення нового Митного кодексу Республіки Молдова, які застосовуються для економічних агентів обох берегів Дністра, тобто й окупованого Придністров’я, яке всі ці роки експортувало продукцію, як молдовський виробник, але не сплачувало при цьому до бюджету Республіки Молдова податки. Разом з цим сепаратисти користувалися усіма преференціями вільної торгівлі із ЄС. Ці нововведення Кишинева викликали начебто шквал невдоволень у Придністров’ї, де була зрежисована навіть протестна акція, але насправді невдоволення полягає в тому, що це торкнеться, перш за все, контрабандних потоків.

І ось тепер варто поглянути на ситуацію у Молдові з передвиборчої перспективи. У 2024 році у країні пройдуть президентські вибори, а у 2025-му парламентські. Президентка Молдови Майя Санду, вона також неформальна лідерка партії «Дія та солідарність», що нині має монобільшість у парламенті, залишається фактично єдиним проєвропейським кандидатом на виборах у Молдові. І монополізація теми євроінтеграції було мало не пріоритетною лінією її команди протягом усієї каденції.

У контексті молдовських виборів, Придністров’я, з одного боку, використовувалося для скупки голосів, проросійськими силами й було інструментом Москви для інфільтрації антиєвропейських наративів у молдовську політику. Така придністровська пропаганда здебільшого полягала у нав’язуванні Кишиневу «безкоштовного російського газу» й, як наслідок, енергетична тема завжди домінувала й утримувала потенційного молдовського лідера у сфері залежності від Москви.

За попередніми прогнозами місцевих оглядачів, Санду, ймовірно, отримає другий президентський мандат, але от більшість в парламенті 2025 року вже навряд. Тому у 2025 році може скластися вибухова ситуація, яка значною мірою залежатиме, чи зможуть малі проєвропейські партії мобілізувати проєвропейського виборця, в той час, коли пропрезидентська парті я «Дія та солідарність» втрачає підтримку, але залишається єдиним серйозним політичним проєктом на проєвропейському спектрі.

Таким чином, враховуючи і внутрішньополітичні чинники, і припинення транзиту газу, низькі шанси на потужне представництво партії президента у наступному складі парламенту, чинна влада Молдови має тільки рік, для радикального розв'язання придністровської проблеми. Лише рік, для економічної та політичної інтеграції регіону.

І, ймовірно, у цей рік лідерство за безпеку Східного флангу перебере на себе США, а роль України у вирішенні придністровської проблеми стане ключовою. Й це, зокрема, влаштувало б, як і Кишинів, так і Бухарест найближчих сусідів Молдови по той бік Пруту.

Але що завтра скаже Путін під час свого звернення до Ради Федерації? Наразі, російський МЗС заявив, що інтереси жителів Придністров’я є їхнім пріоритетом.

Отже, чи стане Придністров’я знову гарячою точкою, ми дізнаємося вже за лічені години.

Маріанна Присяжнюк, для «Главкома»

В Україні зареєстровано понад 300 партій, проте більшість із них існують лише на папері. Законодавство передбачає механізм припинення діяльності таких політичних сил: з 2016 року Міністерство юстиції подало до суду 53 позови із проханням анулювати їхні реєстраційні свідоцтва.

Суд підтримав вимоги міністерства в 11 справах. В усіх інших випадках провадження або досі відкрите в судах різних інстанцій, або рішення було прийняте на користь партій.

Рух «Чесно» проаналізував, скільки партій ігнорували загальнонаціональні вибори протягом останніх років та як Мінʼюст із цим бореться.

Основною метою діяльності партій є реалізація політичних інтересів населення, тож одним із показників їхньої роботи вважається участь у всеукраїнських виборах як парламентських, так і президентських. Звісно, під час дії воєнного стану вибори проводити не можна. Проте існують партії, які не брали участі у виборах жодного разу із дня реєстрації, або ж востаннє це було 15 і більше років тому. Так виникає «ефект Шредінгера» в українській політиці партії нібито діють, але водночас і ні.

У тому числі через це в Україні існує «ринок» політичних проєктів. Партії реєструються та не ведуть жодної діяльності, а потім у потрібний момент змінюють назву та очільників, що часто є показником «продажу». Важливо зазначити, що офіційно купити собі політичну силу неможливо, тобто такі операції здійснюються в обхід законодавства.

Закон про політичні партії в Україні передбачає, що однією з умов для анулювання є невисування кандидатів та ігнорування парламентських або президентських виборів протягом останніх 10 років. Якщо суд встановив, що партія дійсно не активна, то вона має припинити свою політичну діяльність, розпустити керівні органи, осередки та всі інші статутні утворення.

Також анулювати свідоцтво можуть, якщо партія подала недостовірні відомості у реєстраційних документах або за пів року з початку офіційної діяльності не сформувала осередки щонайменше у 14 регіонах України.

Основним органом центральної виконавчої влади, що реєструє та в певному розумінні контролює партії, є Міністерство юстиції. Саме воно може звернутися до суду, якщо є потреба анулювати реєстраційне свідоцтво партії.

З 2016 року Мінʼюст подав 53 позови про анулювання реєстраційних свідоцтв, що було зазначено у відповіді на запит Руху «Чесно». За відповідними рішеннями суду 11 партій припинили свою діяльність.

Лише чотири такі справи завершилися ще в суді першої інстанції щодо маловідомих «Справедливої країни», «Народної довіри», «Кияни передусім» та Партії українського народу.

При цьому кінцеві рішення на користь партій були винесені лише у восьми провадженнях.

Проте значно цікавіші інші випадки. Так, 49 із 53 позовів були передані до суду ще 7 лютого 2020 року, тобто понад чотири роки тому. А останній позов датується груднем 2021 року. За цей час 20 справ досі залишаються на етапі відкритого провадження в суді першої інстанції.

Така ситуація склалася через Окружний адміністративний суд м. Києва (який, за законодавством, мав розглядати подібні справи) та його ліквідацію 15 грудня 2022 року. Відповідно, усі ці провадження або вже перейшли, або ще чекають передачі до Київського окружного адміністративного суду. Судячи з дати останніх ухвал, щонайменше вісім справ про анулювання реєстрації партій досі не були передані.

З іншими партіями Мін’юсту довелося судитися роками, а деякі справи декілька разів встигли побувати у Верховному суді.

Декілька місяців тому Верховний суд повернув розгляд позову до партії «Організація українських націоналістів» до апеляційного. У постанові містяться декілька важливих моментів, які впливатимуть і на розгляд наступних подібних справ.

Так, наприклад, партія стверджувала, що висунула свого кандидата на проміжних парламентських виборах у 2021 році (вже після відкриття провадження), проте ЦВК відмовила йому в реєстрації. Суд же постановив, що цього достатньо для того, аби партія «задекларувала» свій інтерес до виборів. Крім того, необхідно враховувати причину відмови ЦВК та чи дійсно партія мала можливість зареєструвати кандидата.

На рішення суду має впливати й те, чи взагалі відбувалися вибори протягом цих 10 років. Адже якщо їх не було, то партії просто не могли брати у них участь. Тут варто враховувати, що ми не можемо передбачити, скільки ще триватимуть обмеження воєнного стану і коли відбудуться наступні вибори.

Законодавство також не визначає, як саме має обчислюватися цей десятирічний термін. В апеляційному суді це стало аргументом на користь анулювання партії. Проте Верховний суд у своєму рішенні вказав, що строк починається не з дати реєстрації партії, а від дня відповідного звернення Мінʼюсту до суду. Раніше ця норма трактувалася навпаки, по суті, історія діяльності партій розбивалася на рівні десятирічні проміжки.

Слід розуміти, що механізм анулювання реєстрації існує не для примусового припинення діяльності партій. У першу чергу він створений для того, аби ті політичні сили, що фактично більше не працюють, не існували і на папері. Конкретно справа щодо ОУН нині знову перебуває на розгляді Апеляційного суду, проте цікаві випадки нею не обмежуються.

У більшості випадків (21 рішення) окружний суд ставав на бік Міністерства юстиції. Схожа історія відбувалася на етапі апеляцій. А от Верховний суд, навпаки, частіше підтримував вимоги партій та вирішував або не анулювати реєстрації, або повертати справу до попередніх інстанцій.

Деякі ж справи пройшли аж декілька таких кіл. Нині Верховний суд по другому колу розглядає справи ще трьох партій «Дітей війни», Партії захисників України та Партії захисту прав людини.

Найдовша історія була у Соціальної партії України: саме вона нібито не сформувала достатню кількість місцевих осередків. Позов проти неї подали ще у 2016 році, а останнє рішення датується 2024 роком. Верховний суд двічі повертав справу на розгляд до Апеляційного суду, і лише на третьому колі розгляду її закрили. Під час розгляду справи виявилося, що партія взагалі не має статусу юридичної особи нині її навіть неможливо знайти в реєстрах.

Міністерство юстиції у відповіді на запит «Чесно» зазначило, що нині не готує нових позовів до політичних партій. Принаймні, у них немає в роботі відповідних матеріалів.

Проте нині законодавством ніяк не регулюється вимога щодо участі партій у виборах щонайменше раз на 10 років за умови дії воєнного стану. Адже вибори зараз провести неможливо як з організаційної точки зору, так і з урахуванням обмежень Конституції та інших норм законодавства.

Відповідно, вже наступного року партії, що востаннє брали участь у виборах 2014 року, ризикують отримати додаткові проблеми у вигляді позову від Міністерства юстиції.

Нещодавно у Верховній Раді нардепи від забороненої ОПЗЖ Антоніна Славицька (нині співголова групи «Відновлення України») та Анатолій Бурміч зареєстрували законопроєкт № 10463 про зупинення строку анулювання реєстрації партії за неучасть у виборах на період дії воєнного стану.

Хоча це може спростити роботу деяких партій та позбавити їх загрози позову про анулювання реєстрації, досі не зрозуміло, що робити з «мертвими» політичними проєктами та з «ринком» партій.

Під час воєнного стану реєстрація нових партій заборонена. Відповідно, ті, хто хотів би мати власний політичний проєкт, починають їх купувати. Так, Рух «Чесно» вже фіксував, що минулого року щонайменше 19 партій змінили назву та/або керівника. А в Україні зареєстровано біля 300 партій. Скільки з них дійсно є активними, досі залишається відкритим питанням.

З моменту вторгнення Росії на території Південної Осетії та Абхазії, окупація грузинських територій посилювалася з використанням різноманітних гібридних методів. Після вторгнення Росії в Україну, темпи посилення контролю над регіонами лише зростають.

У матеріалі представлено чотири методи посилення присутності, які Росія використовує на окупованих грузинських територіях.

14 серпня 1992 року почалася війна в Абхазії, спровокована Російською Федерацією, під час якої негласно діяли російські силові структури і спецслужби. Після закінчення війни в зоні конфлікту було розміщено Колективні сили з підтримання миру в СНД, які повністю складалися з російських військовослужбовців, і місію військових спостерігачів ООН. Але на цьому «союзник» невизнаної Республіки Абхазії не зупинився, він продовжує донині посилювати свій контроль над окупованою територією.

Найочевиднішим є силовий контроль. На тлі війни в Україні, російський уряд ухвалив рішення про перекидання бази ВМС РФ із Новоросійська в Абхазію, у зв'язку з чим почався процес будівництва військово-морського пункту постійного базування російських військових в Очамчирі. У такий спосіб Кремль має намір розв'язати дві проблеми: відвести свій флот на безпечну відстань від України і посилити контроль над окупованим регіоном.

Новим приводом для тривоги є обговорення угоди де-факто МВС Абхазії та Нацгвардії РФ. Після появи інформації про угоду громадськість окупованого регіону в найкоротші терміни заявила про свою стурбованість у зв'язку з тим, що:

• У договорі заявлено про можливість застосування сил Нацгвардії для розгону мітингів у невизнаній республіці.
• Сили Нацгвардії Росії можуть бути використані для роззброєння резервістів у невизнаній республіці.
• Сили Нацгвардії Росії будуть залучені до охорони майна іноземних власників.

12 лютого 2024 року так званий міністр внутрішніх справ Абхазії повідомив про солідарність із громадськими організаціями. «Ми поділяємо всі переживання і занепокоєння громадян, водночас, як міністр внутрішніх справ, відповідально заявляю, що в нашому відомстві, як і в усьому керівництві країни, немає людей, готових діяти і здійснювати свою професійну діяльність на шкоду національним інтересам Абхазької держави, або на шкоду інтересам наших громадян», запевнив «міністр».

Однак у своїй заяві він наголосив про готовність розширювати взаємодію з Міністерством внутрішніх справ РФ, у зв'язку з чим може виникнути альтернативна форма угоди, менш очевидна, але така, що виконує ті самі функції посилення силового контролю над окупованим регіоном.

Наступний метод спроби РФ зі створення штучної кризи в Абхазії. На тлі вже наявної паливної кризи, Кремль створив монополію на нафтопродукти в регіоні. Новий рік почався для невизнаної Абхазії з масового закриття заправок. Єдиними постачальниками палива залишилася компанія «Роснефть».

Це також спровокувало обурення місцевого населення, у відповідь на що «уряд» заявив про план вирішити проблему. Конкретних методів вирішення представлено не було, проте наприкінці січня з'явилися повідомлення про відновлення роботи низки альтернативних автозаправок.

Серед методів посилення контролю пряма приватизація окремих ділянок території невизнаної республіки. Сюди можна віднести де-факто передачу Росії держдачі Бічвінта в грудні 2023 року, загальна площа якої становить 4000 кв/м. Незважаючи на протести громадськості, об'єкт було передано в оренду Росії на 49 років.

Після закінчення абхазької війни всі об'єкти союзного значення були націоналізовані. Держдача була одним із таких об'єктів. Тут відпочивали перші особи номенклатури СРСР, а також закордонні гості, наприклад, Фідель Кастро. Частина території дачі належить реліктовому заповіднику, частина морська акваторія, що простягається аж до нейтральних вод.

Зокрема, раз на кілька років Кремль робить спроби домогтися перегляду місцевого «закону про продаж нерухомості». Заборону на продаж нерухомості особам, які є іноземцями, насамперед пояснюють побоюванням порушити наявний у невизнаній республіці демографічний баланс і створити ситуацію, за якої етнічні абхази залишаться в меншості. Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров 2020 року заявив про намір Росії домогтися перегляду заборони, зокрема для громадян Росії та Грузії. 12 липня 2023 року вже президентом Абхазії Асланом Бжанією було зроблено спробу знову переглянути закон.

Але навіть без перегляду закону існують частково легальні шляхи придбання нерухомості в невизнаній республіці, про які повідомляють багато російських сайтів.

Четвертий метод посилення контролю над окупованими регіонами Грузії блокування альтернативних джерел фінансування та інформації. З подачі «міністра закордонних справ» Абхазії Інала Ардзінби, діяльність USAID на території невизнаної республіки було заборонено, а главу місії USAID на Кавказі оголосили персоною нон-грата.
Варто зазначити, що 2015 року Ардзінмбу, який працював тоді в управлінні з соціально-економічного співробітництва з державами СНД, оголосили в міжнародний розшук «за порушення конституційного ладу України», а прокуратура Одеської області заочно почала розслідування щодо нього у зв'язку зі скоєнням тяжкого злочину: спробою зміни державного кордону України. Раніше, у 2014 році голова СБУ Валентин Наливайченко звинуватив Владислава Суркова та Інала Ардзінбу в розстрілі людей на Майдані, а також створенні на окупованих Росією територіях України псевдореспублік «ДНР» і «ЛНР».

Також так званий президент Абхазії Аслан Бжанія вніс до парламенту республіки законопроєкт «Про некомерційні організації та фізичних осіб, які виконують функції іноземного агента. Проєкт багато в чому повторює аналогічний російський закон: він передбачає можливість занесення юридичних і фізичних осіб до чорного списку: бізнесмен, який виступає проти монополізації окремих галузей, журналіст або просто активіст, усі потрапляють під загрозу бути оголошеним агентом іноземного впливу. Фізична особа або організація, визнана «іноземним агентом», зобов'язана зазначати свій статус, а також надавати особливу форму звітності про діяльність та фінансову активність. Громадськість регіону, як і раніше, виступає проти законопроєкту.

8 серпня 2008 року почалася російсько-грузинська війна. За п'ять днів воєнних дій загинуло приблизно 850 осіб, поранення дістало приблизно 2 тис. осіб. Донині приблизно 30 тис. осіб, колишніх жителів Цхінвалі, мають статус біженців і не можуть повернутися до своїх домівок у нині невизнаній республіці Південна Осетія. Там також, як і на території Абхазії, розташовуються російські військові.

У 2021 році громадянам невизнаної республіки Південна Осетія дозволили мати подвійне громадянство з РФ, а вже після початку військової агресії в Україні, у травні 2022 року Путін підписав угоду про спрощення процедури набуття громадянства для жителів окупованої території.

Також публікувалася інформація про ідеї Кремля внести до мобілізаційного списку і жителів Цхінвалу, за підсумком, у листопаді того самого року, урядом РФ було ухвалено рішення мобілізувати громадян Росії на території невизнаної республіки, під що автоматично потрапляють і люди, які мають подвійне громадянство.

В «уряді» Південної Осетії також часто лунають заклики до об'єднання з Північною Осетією, у такий спосіб отримання статусу автономного регіону в складі РФ. Після початку російської агресії в Україні, «президент» республіки підтримав дії Кремля і заявив про бажання приєднатися до Росії. Варто нагадати, що столиця Грузії Тбілісі розташована за 40 км від де-факто кордону з невизнаною республікою.

У невизнану республіку також не пропускають альтернативне паливо, тут господарює тільки «Роснефть». У січні цього року лідер антиокупаційного руху «Сила в єдності» Давид Кацарава поділився фотографією, на якій зображено процес риття військової траншеї російськими окупаційними військами. Траншеї риють на окупованій території Цхінвальського регіону, біля блокпоста біля села Гремісхеві Душетського муніципалітету.

Окупація Абхазького і Цхінвальського регіонів створює небезпеку не тільки для Грузії, а й створює проблеми міжнародного масштабу. Як повідомляють The New York Times, віднедавна Москва використовує Південну Осетію для обходу санкцій, накладених на Північну Корею. Росія в обмін на боєприпаси дозволила КНДР отримати доступ до світової фінансової системи, а також розблокувала частину північнокорейських активів, які потрапили під санкції ООН. Уточнюється, що Москва дозволила Пхеньяну відкрити рахунок у банку на території самопроголошеної республіки Південна Осетія.

Американські спецслужби вважають, що через окуповану територію Москва сприяє включенню свого ізольованого союзника в міжнародні банківські мережі.

Посилення Північної Кореї свідчить про зростаючу можливість надання нею ще більшого озброєння Росії, яке вона зі свого боку використовує для війни в Україні.

Філіп Церетелі, Тok TV

Фермери, обурені жадібністю місцевого монополіста, об’єдналися у кооператив і почали самі торгувати молоком. Місцева влада організувала бізнес з вирощування ягід, щоби чоловіки мали заробіток у своєму селі і не їхали від сімей за кордон. Мами школярів влаштували демографічний бум у селі, щоби зберегти своїм дітям школу.

Про ці та інші історії успіху завдяки згуртованості розповідає «Главком».

Для подолання труднощів українцям доводиться покладатися на власні сили, не чекаючи на підтримку держави, охопленої війною, чи благодійників. І тут результат залежить від того, наскільки люди згуртовані та віддані спільним інтересам.

У травні минулого року село Малокатеринівка Запорізької області, у якому

проживають 3,2 тис. людей, зазнало найбільших від початку повномасштабної війни руйнувань. Протягом однієї години ворогом було пошкоджено 163 будинки, причому частину будівель окупанти поруйнували вщент. Дев'ятеро селян дістали травми.

А вранці до сільради прийшли десятки місцевих мешканців, які на волонтерських засадах виявили бажання долучитися до відновленні села.

За словами місцевої старости Людмили Волик, основні відновлювальні роботи тривали протягом усього літа і повністю завершилися до кінця року. Будматеріали привозили благодійні організації, проте всі ремонтні роботи виконували місцеві жителі.

«У роботах щодня брали участь 20-30 осіб чоловіки й жінки. Люди йшли за покликом серця, ніхто їм нічого не платив. Єдине, чим ми їм дякували, це годували і давали трохи гуманітарної допомоги. А наприкінці нагородили грамотами. І бачили би ви, як людям було приємно!» розповіла Волик «Главкому».

У відновленні населеного пункту брали участь мешканці і сусідніх сіл. Наприклад, група вчителів зі школи селища Балабине з тієї ж Кушугумській ОТГ, що і Малокатеринівка. Регулярно приїжджали мешканці сіл Григорівка та Веселянка із сусідньої Новоолександрівської громади. Усі ці люди відгукнулися на заклик Людмили Волик допомогти у відновленні села, який вона опублікувала у Facebook. Ремонтували насамперед будинки, у яких вибуховою хвилею було знесено дах. Також власникам пошкодженого житла вставляли вікна, ремонтували паркан, допомагали виносити сміття.

«Кожного разу коли трапляються якісь труднощі, більша частина людей завжди відгукуються. Правду кажуть, що біда об'єднує», додає староста.

Жителі сіл Могилів та Новопідкряжа Могилівської територіальної громади Дніпропетровської області, втомившись заробляти копійки на продажу молока заготівельникам, створили кооператив. Як розповіла «Главкому» глава кооперативу Віта Сирота, спочатку об’єдналися дев’ять сімей, потім, побачивши успіх, до них почали приєднуватися інші.

У результаті прибутки селян почали зростати. Якщо заготівельники молока виплачували фермерам по 6,5 грн за літр, то члени кооперативу, завдяки ширшому ринку збуту і роботі без посередників, отримували вже по 8 грн за літр, плюс доплата за жирність. Об'єднання у кооператив згодом дозволило суттєво розширити ринок збуту, оскільки як оптовий виробник вони стали цікавими великим споживачам: кафе, магазинам, маслозаводам.

Віта Сирота розповідає, що збільшення доходів дозволило створити резервний фонд, на який кожен із учасників кооперативу відраховував по 2 грн з кожного літра.

«На ці гроші ми змогли придбати ветпрепарати, закупити корм для худоби. Все це оптом коштує значно дешевше. Також ми могли оплачувати зарплату ветлікарю, бухгалтеру», розповідає вона.

Також кооперація дозволила фермерам отримати консультаційну та фінансову підтримку, яку кооперативному руху в Україні надає уряд Канади у рамках спільних домовленостей з українським урядом. Отриманий грант селяни використовували як безвідсотковий кредит: гроші видавалися якомусь господарству, що витрачало його на розвиток, а потім повертало, і так по колу.

Згодом селяни отримали в оренду дороге охолоджуюче обладнання для зберігання молока, їх навчили, як збільшити надій і підвищити якість молока, використовуючи передові методи.

На жаль, війна суттєво вплинула на цей бізнес. Частина чоловіків стали до лав Збройних сил України, а деякі жінки виїхали за кордон. Проте кооператив продовжує свою роботу і з весни деякі господарства навіть планують розширювати діяльність.

Кооператив «Покрова» Заболотцівської об'єднаної територіальної громади Львівської області є одним із найбільших у молочній галузі. До нього входять понад три сотні домогосподарств із 20 населених пунктів, зокрема селищ Лугове, Заболотці, Висоцько, Лучківці, Голосковичі тощо.

Як і у попередній історії, кооператив виник через небажання селян співпрацювати далі із місцевими молокопереробними підприємствами, що нав’язували їм невигідні умови. Молоко у фермерів приймали за низькими цінами, ще й затримували оплату. І подітися було особливо нікуди не хочеш здавати монополісту за безцінь, вези на ринок і торгуй самостійно, розповіла «Главкому» голова Заболотцівської ОТГ Марія Дискант.

Саме голова громади загітувала сусідів створити кооператив. Спочатку багато хто пручався люди сприймали кооперативи як щось архаїчне та не вірили в ефективність спільної праці. Проте вода камінь точить постійними зборами і розповідями про європейський підхід, пані Дискант таки переконала частину селян.

Допомогу отримали також від канадського уряду, у рамках проєкту «Про підвищення конкурентоспроможності молочного сектору України», який покривав значну частину фінансування на підтримку кооперативу. Але у канадців були певні умови. Зокрема, фінансова допомога надавалася не селянам на руки, а направлялася на закупівлю матеріалів за допомогою яких фермери створювали умови для організації кооперативу: розчищали від чагарників пасовища, закуповували дріт та вкопували стовпчики для встановлення електропастуха, створювали приміщення для утримання худоби. Також проєкт вимагав від фермерів брати активну участь у навчанні з догляду за худобою.

«Люди вчилися спільно вирішувати труднощі, йти на поступки. Загальні збори доводилося проводилися один-два рази на тиждень. У результаті всі зрозуміли, що беручи участь у спільній справі, у тому числі фінансову, можна досягти успіху», каже глава громади.

Поступово кооператив почав набирати обертів. Було закуплено косарки, доїльні апарати, обладнано точки прийому молока, закуплено охолоджувальне обладнання, молоковоз. Все зібране молоко кооператори здавали підприємству за ціною, яка їх влаштовувала.

Решта молокопереробних підприємств були змушені також підвищити ціни на закупівлю молока, щоби не втратити виробників, які ще не вступили у кооператив. Згодом приклад «Покрови» став настільки успішним, що до кооперативу почали приїздити переймати досвід фермери з усієї України.

У Саранчуківській сільській територіальній громаді Тернопільської області за допомогою кооперативів вдалося вирішити проблему безробіття з 2 тис. домогосподарств три сотні тепер працюють у шести кооперативах.

Як розповів «Главкому» голова громади Володимир Петровський, раніше у Саранчуківській громаді не було великих підприємств і люди були вимушені їхати за кордон на заробітки. Щоби забезпечити якомога більше сусідів роботою, тут вирішили створити кооперативи з вирощування ягід: малини, полуниці, обліпихи.

«Прийняли відповідні програми з підтримки кооперативів, на які у бюджеті громади заклали кошти. Далі почали надавати людям фінансову підтримку у придбанні різних матеріалів. Закупили систему крапельного зрошення, насоси, мотоблоки. Все це просто дарували людям. Вже через рік два кооперативи почали стрімко розвиватися», каже Петровський.

Деяким господарствам адміністрація надала підтримку землею, яку люди отримали в оренду чи у власність. Також влада організовувала поїздки членів кооперативів до фермерських господарств в інші регіони для обміну досвідом, сприяла участі у програмах на отримання грантів, організовувала зустрічі з великими виробниками.

У результаті у 2022 році членам кооперативів вдалося заробити на ягодах 18 млн грн, тобто по 60 тис. грн у середньому на одну сім'ю. У 2023 р. щоправда, ситуація значно погіршилася: ціни на ягоди в Україні впали, особливо на малину, яка здешевіла утричі. До того ж Польща, яка була одним із основних імпортерів української ягоди, у минулому році значно скоротила замовлення, через що довелося терміново шукати додаткові ринки збуту та реалізовувати продукцію на внутрішньому ринку за низькими цінами.

Проте, каже, Володимир Петровський, люди продовжують займатися кооперативним господарством, а влада їх у цьому підтримує. І це при тому, що прямої вигоди ОТГ не отримує, оскільки мешканці громади здебільшого вирощують ягоди на власних земельних ділянках та податки не сплачують. Податки громада отримує за рахунок лише кількох заготівельників, які зареєстровані фізичними особами-підприємцями.

Втім, якщо кооперативи у майбутньому розширять свою діяльність і запустять додаткове виробництво з переробки, то вже перестануть бути неприбутковими організаціями і будуть сплачувати податки. Тому громаді вигідно підтримувати кооперативи аби у майбутньому збільшити надходження до бюджету.

«Але головне, що людям є де заробити на життя своєю працею на своїй ділянці. Вони не їдуть за кордон. Якби не війна, розвиток пішов би у геометричній прогресії і тоді ми змогли би повністю подолати проблему зайнятості у громаді», підсумував голова ОТГ.

У 2016 році жителі села Ціпки Полтавської області дізналися, що місцева влада зібралася закрити їхню сільську школу як малокомплектну. У селі тоді мешкало близько 500 осіб, а у школу ходила 21 дитина.

Домігшись від місцевої влади обіцянки, що коли до 1 січня 2017 р. у школі навчатимуться хоча б 25 дітей, її не закриють, місцеві почали діяти. Ідея полягала у тому, щоби запросити до села багатодітні сім'ї з різних регіонів України. Приїжджим обіцяли безкоштовне житло та допомогу з працевлаштуванням. Як розповіла «Главкому» одна з матусь Євгенія Філіна, спочатку батьківський оргкомітет визначив, які будинки у селі виставлено на продаж. Їх планувалося викупити, а потім зробити косметичний ремонт. Фінансову підтримку надавала сільська адміністрація, яка на кожну дитину була готова виділити по 5 тис. грн. Гроші спрямовували на купівлю будинків, які у селі коштували лише 25-30 тис. грн. Відповідно, сім'ям із п'ятьма-шістьма дітьми доплачувати за житло не було потреби.

Спочатку ціпчанки намагалися знайти охочих переїхати до села через соцмережі. Однак результатів це не давало. Тоді мами звернулися на телебачення. Після того, як сюжет показали на одному з провідних українських телеканалів, почався шквал дзвінків.

«Щойно закінчився сюжет, як зателефонувала мама сімох дітей із Мелітополя. Вона жила у квартирі, але виявила бажання переїхати до нас у село. Наступного дня ми її з дітьми зустріли і заселили. В іншому випадку приїхав батько п'ятьох дітей. Подивився село, будинок і поїхав. А потім неочікувано повернувся із дружиною і дітьми. Оскільки сім'я приїхала пізно ввечері, ми її на одну ніч поселили у шкільному спортзалі, куди знесли матраци, ковдри, а саму школу добре прогріли. На ранок відвели до їхнього нового будинку», згадує Євгенія Філіна.

Допомагали приїжджим і з працевлаштуванням: у дитсадку, школі, на фермі.

Варто зазначити, що всі турботи щодо зустрічі та організації побуту для новоприбулих багатодітних сімей спершу взяла на себе ініціативна група батьків. Проте коли інші селяни побачили, що кількість дітей у селі стрімко збільшується і є всі шанси відстояти школу долучилися. Люди несли меблі, одяг, посуд, продукти.

«Ніхто з нових родин сам нічого не просив, односельці могли просто зустріти когось із них на вулиці і запропонувати допомогу. Адже у багатьох є надлишок овочів, фруктів, якісь не потрібні ліжка, шафи, посуд. Тому на перший час родини були забезпечені всім необхідним», згадує Євгенія.

За словами жінки, збільшити кількість учнів у школі можна було би, запросивши лише одну багатодітну родину. Але батьки вирішили підстрахуватися, щоб у влади у майбутньому не виникало й думки закрити школу як малокомплектну. І сьогодні у гімназії навчається пів сотні дітей.

Олександр Кітраль, для «Главкома»

За даними на середину минулого року, в Хорватії проживали близько 30 тис. українських біженців. Однак, за неофіційними даними, це число станом на зараз значно більше.

Кореспондентка «Главкома» побувала у хорватському місті Корениця, який з перших днів березня 2022 року став притулком для українських біженців. Українці там проживають, зокрема, у готелі Wooden Houses Macola, який складається із семи окремих будиночків, кожен з них ділиться на два невеличкі двоповерхові номери з маленькою кухнею.

Попри те, що це курортні апартаменти, про максимальний комфорт не йдеться, бо поселення ущільнене максимально: одна частина будинку за кількістю спальних місць розрахована на трьох або чотирьох людей, отже, до сім‘ї з двох можуть підселити сторонню людину обирати не доводиться. По-друге, попри симпатичний дизайн і ергономічність помешкань, вони все-таки розраховані на відпочинок улітку, а не на постійне проживання. За словами координатора українських біженців у Корениці Андрія Ільківа, який тут мешкає з дружиною і трьома дітьми, зараз тут холодно: хорватська зима несуттєво тепліша за українську. «Якщо надворі сніг і сильний вітер, це одразу відчувається всередині дерев’яного будиночку», розповідає він.

Тетяна Михайлівна Шиверюк проживає у Корениці вже майже два роки. «Ми приїхали сюди з Сум десь через два місяці після початку повномасштабної війни. Одразу виїхати не вдалося, бо ми всією сім’єю хворіли на «ковід», коли почали ходити евакуаційні автобуси та потяги. Тож ми сюди дісталися тільки 15 квітня. За цей час я їздила в Україну лише один раз: на похорон мами», розказує вона.

Пані Тетяна у Хорватії перебуває разом з донькою і онуком. «Саме зараз донька в Україні поїхала зустрітися із чоловіком, він військовий, отримав кілька вільних днів. Ми з онуком чекаємо скоро на неї. Онук першокласник, вчиться у двох школах: до обіду в українській школі онлайн, а після ходить у хорватську. Після того він ще ходить на «рукомет» тобто гандбол, тому приходить додому дуже втомлений», розповідає жінка.

До слова, до українських дітей, які прибули до Корениці з мінімумом речей, хорватські однолітки поставилися із приязню і розумінням: у перші ж дні навчання вони почали дарувати новим однокласникам всілякі канцелярські дрібниці: олівці, пенали, зошити.

За словами пані Тетяни, місце проживання українським дітям дуже подобається: «У нас тут є басейн, біля якого діти проводять багато часу. Улітку тут тепло, незважаючи на те, що комплекс розташований у горах. Ми навіть на море дуже рідко їздимо. Знаю, що у Хорватію туристи їздять заради моря, але нам достатньо оцього краєвиду, цих пейзажів, цього повітря, басейну».

Сім’я живе за рахунок зарплати доньки пані Тетяни, а також за кошти, які надає уряд Хорватії 450 євро на рік. За її словами, ціни або такі самі, як в Україні, або вищі.

Одне з основних джерел доходу Хорватії це туристична галузь. Тому туристичний сезон час, коли можна підзаробити грошей, бо як тільки він іде на спад кількість робочих місць стрімко скорочується. Саме у сфері обслуговування працює і донька пані Тетяни.

«Українки тут працюють покоївками. Моя донька якийсь час мала роботу у ресторані, треба було не лише обслуговувати клієнтів у залі, а ще й займатися посудом, приготуванням напоїв і деяких простеньких страв: бутербродів, наприклад. Але це була дуже ненормована робота, по 12-14 годин. Донька не витримала. Вона за фахом економіст, їй було дуже важко перекваліфікуватися. Працювала відразу по 12 годин було дуже важко, це був саме початок сезону, великий наплив, багато людей, і вона перейшла на прибирання кімнат», розказує Тетяна Шиверюк.

Донька пані Тетяни нині вчить хорватську, але, на щастя, на момент вимушеного переїзду вільно спілкувалася англійською, тому як такого мовного бар'єру у неї не було.

За словами пані Тетяни, хорватська медицина не може зрівнятися з українською навіть на первинному рівні.

«Я пропрацювала у сфері охорони здоров'я 30 років, тому я можу про це впевнено сказати. Тут первинної медицини нема як такої, тут лікар, на кшталт нашого сімейного, сидить на прийомі в домі здравія (поліклініці). Все, що цей сімейний лікар робить, це дає скерування. Ще може видалити молочний зуб. Все. Задля всього іншого треба їхати за 30-60 кілометрів (у залежності від того, до якого саме лікаря потрібно «Главком»)», ділиться жінка.

Для українських біженців медичні послуги безоплатні. «Принаймні, ми робили онуку одне дослідження, після чого нас скерували на оперативне втручання це буде в березні, безкоштовно. До того ж, наскільки я знаю, нашим українцям з Херсона безкоштовно лікували зуби. Місцеві стоматологи або дають знижку, або роблять це безкоштовно. Загалом Хорватія допомагає, вона дуже гостинна і до нас, і до наших дітей. Щодо ліків щось безкоштовно, а щось платно. Наприклад, коли ми лікували онука, то антибіотики були для нас безплатні, а от краплі в ніс уже за гроші», згадує пані Шиверюк.

За словами жінки, в українців зовсім інший раціон, ніж у хорватів, а от в усьому іншому різниця незначна. «Ми не розуміємо цих їхніх ковбас, в які вони додають різні гострі приправи. У всьому іншому вони схожі з нами. Мова дуже схожа я б сказала, 40% слів дуже схожі або за звучанням хоча б дещо збігаються з українськими. Щоправда, у школі дитині трошки було важкувато через різні терміни», ділиться Тетяна Шиварюк.

Подолати мовний і культурний бар’єри українським гостям допомагає місцева влада. «Дуже часто тут влаштовуються свята, організовуються безкоштовні фуршети. Щонеділі якісь події: то День осені, то якийсь карнавал, то День незалежності, то День Перемоги, то Великдень… Хорвати вміють веселитися, люблять танцювати, на святах у них завжди національна музика. От нещодавно був карнавал для дітей. До центру міста півтора кілометра. Коли ясна погода, то не проблема, це не так і далеко», каже пані Тетяна.

Загалом українці запевняють: їм дуже комфортно у Корениці, подобаються і умови проживання, і ставлення, і, власне, атмосфера у поселенні. Усі українці тут стали однією великою родиною.

«Так, мені тут подобається, але я дуже скучаю за Україною, дуже, якби ви тільки знали! Зараз донька поїхала додому і мені теж так хочеться! Але це довго, а головне дорого, поїздка в один бік вартує близько 5 тис. грн. Знаєте, я щодня прокидаюсь і дякую Хорватії: хорватському уряду, хорватським людям за такі умови, в яких ми тут живемо, за ставлення до нас, за допомогу. Але я розумію, що не всі українці перебувають зараз у таких умовах, особливо наші військові (починає плакати)… Я думаю: як там наші хлопці, що вони їдять і де вони сплять? Щоразу, як з’являється можливість, доначу. За місяць десь 2000-3000 грн набігає. Може, це не велика сума, але для мене відчутна», каже пані Тетяна.

Наталія Сокирчук, «Главком»

Анонімні Telegram-канали стали інструментом Росії для війни у інформаційному полі. Соцмережу, з якої українці найбільше споживають новин, заснував росіянин Павло Дуров.

При цьому українське законодавство регулює традиційні ЗМІ і не майже не зачіпає соцмережі. Разом з тим, анонімні Telegram-канали легітимізують на найвищому державному рівні. Так, представників цих каналів запрошували на «офрекордз» із президентом. Тоді секретар РНБО Олексій Данілов заявив, що, на його думку, президента підставили. Але наприкінці року Telegram-канали акредитували на пресконференцію Володимира Зеленського.

Реформа судової влади одне з ключових завдань для зміцнення державності. Від цієї реформи залежить не лише якість правосуддя, але й інвестиційний клімат в Україні. А сильна економіка один із стовпів перемоги.

Ворожі спецслужби до війни та під час неї активно працюють у медіапросторі, зокрема у соцмережах, аби поширювати вигідні Росії наративи. Один із них підрив довіри до системи правосуддя та до громадських організацій, які адвокатують судову реформу і проводять моніторинг доброчесності суддів.

Громадська ініціатива «Голка» виявила зв’язки між Telegram-каналами, що дискредитують діяльність доброчесних суддів і провідних громадських організацій у секторі.

До цієї мережі входять і ті канали, про які раніше повідомляла СБУ, зокрема «Легитимный» і «Резидент». Але є й значна кількість інших, про які раніше у контексті проросійського впливу не згадували.

Мережевий аналіз дозволив виявити ключові Telegram-канали, які дискредитують судову реформу та провідні громадські організації, що допомагають її провести.

Дописи каналу «Ростислав Кравець» у цій Telegram-мережі поширювалися найбільше. Для розуміння: Кравець це той адвокат, який підтримував у судах «суддів Майдану» і зрадника Олега Гривковського. Кравець фігурував на «плівках Вовка». Його використовували для того, аби подавати позови, в яких був зацікавлений Павло Вовк тогочасний голова недоліквідованого ОАСКу. Це суд у порушенням строків, до прикладу, дозволив Януковичу оскаржувати позбавлення його повноважень у 2014 році. У цьому ж таки ОАСКу скасували новий український правопис. Позивачем виступала організація Кравця.

Ще один канал у цій мережі, на який варто звернути увагу, «Андрей Портнов». Як відомо, цей політик у часи держзрадника Януковича відповідав за суди. Примітно, що до безпосередньої мережі Портнова входить Telegram-канал нардепа Максима Бужанського, який блокує прийняття закону щодо заборони діяльності організацій, які під виглядом релігійної діяльності шкодять нацбезпеці.

Якщо дивитися на мережу, яка є спільною для Telegram-каналів Кравця і Портнова за прямими посиланнями («репостами»), то до неї входить також Dubinskyi.pro. Нардепа Олександра Дубінського, як відомо, звинувачують у державній зраді в Україні і він давно підсанкційний у США.

Окрім цього каналу, пряма взаємодія виявлена із «Шептун UA», «Политика страны», Equilibrium=, «Бородатая бабушка», «Записки пасквилянта», «Соросята».

Важливими є не лише кількість репостів чи те, хто поширює шкідливий контент, але й розуміння того, який зміст конструюють ці Telegram-канали.

Кравець системно займається знеціненням Верховного Суду як інституції (часто додаючи до назви суду слова «не України» чи «без Украины»), його Великої Палати та доброчесних суддів. Так, коли суддя Верховного Суду Іван Міщенко вирішив узяти участь у благодійному забігу для збору коштів на пікапи для ЗСУ, Кравець перевів це у популізм і знецінив акцію: запропонував просто скидатися грошима суддям із зарплати. Хоча від початку повномасштабного вторгнення саме Верховний Суд ініціював віддавати частину зарплат суддів на підтримку ЗСУ й запропонував іншим судам долучатися.

Стосовно згаданого Кравцем судді Міщенка, який є батьком трьох дітей, то він взяв до рук зброю і згодом став командиром взводу 93-ї бригади «Холодний Яр». Його позивний «суддя Дред».

«Реформа, яку розпочали майже 10 років тому, стала початком довгого і доволі болісного процесу змін. Відкритість, здатність називати речі своїми іменами та системне утвердження верховенства права конкурують із кулуарністю, формалізмом і політичною залежністю. Звичайно, є сили, які геть не зацікавлені у змінах, однак із таким підходом до ЄС не візьмуть. А це і є мета держави-агресора. І інструментами тут стають як персоналізовані, так і анонімні Telegram-канали, які намагаються створити альтернативну реальність, підірвати та дискредитувати зусилля, спрямовані на зміни в судовій системі та тих, хто ці зміни творить. Робиться це недолуго. Але є значна кількість споживачів таких Telegram-каналів. Вони мають розуміти, з якою метою це інформаційне поле формують», зазначає суддя Міщенко.

Кравець, чиї дописи поширюють найбільше у цій соцмережі, активно «працює» не лише аби знецінити діяльність судді Міщенка, а й цікавиться іншими доброчесними суддями Верховного Суду. Нещодавно він подав до Верховного Суду запит, у якому цікавився роботою суддів Верховного Суду Віктора Пророка та Дмитра Гудими. Перед цим Пророк задовольнив касаційну скаргу «Автомайдану», з яким судився про захист честі та гідності «суддя Майдану» Олександр Хрімлі. Адвокатом у тій справі на боці судді Хрімлі був саме Кравець. Судячи з даних Єдиного державного реєстру судових рішень, пов’язана справа Хрімлі у Верховному Суді є у провадженні саме Дмитра Гудими.

Інформаційне поле формується у такому ключі не лише щодо суддів. У одному з постах Кравця, йдеться також про члена Вищої Ради правосуддя Романа Маселка, якому Кравець приписує, наприклад, …підтримку Гітлера (!).

«Перші його дописи про мене з'явилися близько 10 років тому, коли я домагався притягнення «суддів Майдану» до відповідальності, а Ростислав часто виступав їхнім адвокатом (наприклад, судді Чауса). Потім були «плівки НАБУ» з ОАСКу, на яких є голос Кравця, і виявилось, що він був частиною «схеми Вовка». З тих пір він зробив сотні негативних дописів про мене з відвертими нісенітницями. Одна з тем, яку він мені намагається приписати, підтримка Гітлера. Під час однієї нашої з ним розмови, я сказав, що Сталін був ні чим не кращий за Гітлера. Після чого Ростислав одразу записав мене у фашисти. Вам це нічого не нагадує?», прозоро натякає Маселко.

Пости Кравця спрямовані також проти громадських діячів із Центру протидії корупції (ЦПК), зокрема Віталія Шабуніна. Їх поширював і Дубінський.

Цей нардеп, як і його соратник Максим Бужанський, дуже часто називає громадських діячів «соросятами», а ті медіа, які їх запрошують, «соросятськими».

Причому дискредитаційні кампанії у Telegram б’ють більше не по назвах громадських організацій, а переважно по лідерах громадського сектору.

Загалом спільнокореневі слова до «сорос» близько 1 000 разів використовують канали цієї мережі (найбільше Equilibrium, Под мантией та Dubinsky.pro). Саме Росії вигідно поширювати наративи, що Україна сама по собі без західних партнерів не здатна вибудовувати інституції, а громадянське суспільство залежить виключно від донорів.

До цієї дискредитаційної кампанії громадського сектору також підключався Telegram-канал «Голубцы с Банковой». Раніше «Голка» вже писала про те, що цей канал входить у проросійську мережу.

Відповідно низка таких Telegram-каналів системно конструює інформаційне поле на користь держави-агресора. Подібні наративи ширять не лише у Telegram, але й на окремих сторінках у Facebook, зокрема «Офіс очищення судової системи».

Один із Telegram-каналів, який досить активно поширює дописи Кравця, «Под мантией», за яким, як повідомляв Центр протидії корупції, стоїть Павло Вовк. «Под мантией» так само поширює фейки про лідерів громадського сектору, які працюють над судовою реформою, зокрема очільника Фундації Dejure Михайла Жернакова.

«Зараз відбувається те, чого ми добивалися з часів Революції Гідності. Судова система очищується від недоброчесних суддів. Тобто Росія втрачає свою агентурну мережу всередині судової влади. Інформаційні атаки спрямовані на те, щоб заблокувати судову реформу і дискредитувати тих, хто її проводить. Відповідально заявляю: їм це не вдасться. Народ України занадто багато віддав, щоб ці зміни відбулися, і за цими змінами стоять сотні людей», каже Жернаков.

Репости підтверджують, що «Под мантией» має взаємодію із «Судово-юридичною газетою» так само, як «Закон і бізнес» має із Equilibrium. Тут варто нагадати, що коли на фронті загинув захисник Протасового Яру Роман Ратушний, то на сайті «Судово-юридичної газети», яка має однойменний Telegram-канал, синхронно з проросійським виданням «Страна.ua», написали: «На фронте погиб подозреваемый в организации погрома на Банковой Роман Ратушный».

Таким чином, знецінення юриста та захисника України, який виступав за якісну судову реформу, відбувалося навіть після його загибелі. Шеф-редактор «Судово-юридичної газети» Святослав Пограничний засвітився на «плівках Вовка» і відбілював заступника голови Окружного адмінсуду Вовка Євгенія Аблова, відомого фразою «шеф, давай учудім», і тим, що забороняв Майдан. Павло Вовк хотів зробити його членом ВРП і дав йому дуже промовисту характеристику «долбо*б».

А один із регулярних дописувачів «Судово-юридичної газети» В’ячеслав Хрипун виправдовував «днрівців», які нібито не є терористами, казав, що те, що в Україні це не війна, а коментарі слід брати в обох сторін конфлікту.

З огляду на вказане цікаво, які зв’язки із цим виданням або його бенефеціарами мають ті українські судді, яких газета щодня вітає з днями народженнями на головній сторінці, а також, що спонукає голову Верховного Суду Станіслава Кравченка вважати саме цю газету «давнім партнером»?

Канал «Закон і бізнес» теж потрапив до цієї мережі. Однойменне видання пов’язують із уже згаданим Андрієм Портновим. Воно регулярно висвітлювало його діяльність. Раніше як бенефіціарний власник «Закон і бізнес» зазначався Юрій Петренко. Людина з такими самими ініціалами була помічником нардепа Писаренка давнього соратника Андрія Портнова.

У «Закон і бізнес» хвалили Януковича за його реформи і теплі стосунки з Росією, а він цю газету за «об’єктивність і неупередженість».

Як Портнов, так і Янукович отримували від видання відзнаки найкращих юристів року. Зокрема, Віктор Федорович у номінації «Реформи року».

Андрій Портнов один із тих, хто конструював за часів президента-втікача судову систему. А закон «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», якому він так радів, дав можливість соратникам Медведчука монополізувати Національну асоціацію адвокатури України. І тепер одне з ключових завдань профільного комітету Верховної Ради, який очолює Денис Маслов («Слуга народу»), терміново напрацювати зміни до згаданого закону. Тим більше, що на цьому наполягає Єврокомісія у своєму звіті.

Ті організації, які працюють над судовою реформою в країні, такі як Центр протидії корупції та Dejure, постійно перебувають під інформаційними ударами з боку проросійських медіа. Портнов пише, що ЦПК це «воровская организация», «возомнившая себя иностранным посольством».

Ну, і звісно, що простежується взаємодія з проросійськими діячами Бужанським і Дубінським. Ключові удари припадають на очільника Центру протидії корупції Віталія Шабуніна.

Портнов наразі судиться із ЦПК, бо не визнає себе проросійським політиком.

Виконавча директорка Центру протидії корупції Дар’я Каленюк наголошує: «Ми звикли до інформаційних атак з анонімних Telegram-каналів. Але ці напади лише підтверджують, що ми боляче б’ємо по інтересах ватників та корупціонерів. Останнім часом справу прокремлівських пропагандистів типу Бужанського та Портнова продовжують інші анонімні Telegram-канали, наближені до Офісу президента «Джокер», «Вертикаль» та інші канали. Ми добре знаємо, хто стоїть за цими Telegram-каналами. Влада продовжує наступати на ті ж самі граблі. Але колись і Медведчук вважав себе недоторканним та всемогутнім».

Через те, що ми не змінюємо систему проактивно, навіть у часи повномасштабної війни Портнову цілком реально зараз виграти в Україні суд. Суддя Сергій Вовк у першій інстанції ухвалив рішення на користь Портнова, який казав, що Революція гідності неконституційне захоплення влади. Центр протидії корупції подав апеляцію.

Telegram-канал Портнова, як і канал Elena Lukash, названий іменем ексміністерки юстиції часів Януковича Олени Лукаш, наразі не ведуться. Канал Порнова просто завмер, а Лукаш закритий.

Проте добровільному закриттю таких каналів не варто радіти. Навіть Telegram-канал покійного зрадника Кирила Стремоусова ожив, функціонує і має наразі близько 40 тис. підписників.

Так само почали відновлювати роботу деякі Youtube-канали. Так, заборонений телеканал «Наш» підчистили на цій платформі від контенту, і в січні місяці 2024 року його запустили знову під назвою «Вишка». І наявні 1,1 млн підписників одразу почали споживати контент із потрібними Росії наративами і з тими спікерами, які раніше формували медіаполе на нині заборонених телеканалах.

Держава вже має досвід блокування YouTube-каналів, які порушують правила Google, власника цього відеохостингу. Але заснований росіянином Telegram залишається взагалі без будь-якого регулювання, і це недоброчесна конкуренція на ринку медіа. На цьому наголошує Костянтин Квурт очільник «Інтерньюз-Україна»: «Telegram це дешево і брудно. Деякі традиційні медіа століттями вибудовували свою репутацію. Telegram, за яким стоїть росіянин Павло Дуров, не розмовлятиме про модерування, не залучатиме громадські організації, аби напрацьовувати правила. Україна на державному рівні де-факто легітимізує Telegram і не робить навіть спроб регулювати цю соцмережу. Антимонопольний комітет мав би діяти рішуче, Комітет з питань інформполітики так само, і Нацрада мала б ставити питання. А Офіс президента підтримувати цей дискурс, бо президент є гарантом Конституції. Всі бізнеси розкривають своїх бенефіціарів, і тут мало би бути те саме, у тому числі сплата податків, бо Telegram це теж бізнес. І поки це не робить держава, то журналістам-розслідувачам тільки те й залишається, що викривати анонімні канали або проводити мережевий аналіз».

Джерело: holka.org.ua

Щоб підготувати цю статтю, Адам Ентоус і Майкл Швіртц провели понад 200 інтерв'ю в Україні, кількох інших європейських країнах і Сполучених Штатах.

Розташована в густому лісі українська військова база має вигляд покинутої і зруйнованої, а її командний центр повністю обгорілим та знищеним. Вони стали жертвами влучання російської ракети на початку повномасштабної війни.

Але це над землею.

Неподалік непомітний прохід веде до підземного бункера, з якого українські розвідники відстежують російські супутники-шпигуни та підслуховують розмови між російськими командирами. На одному з екранів червоною лінією простежується маршрут начиненого вибухівкою безпілотника, що проникає крізь російську систему ППО з пункту в центральній Україні до цілі у російському місті Ростов.

Підземний бункер, збудований на місці зруйнованого командного центру через кілька місяців після російського вторгнення, є секретним центром українських військових.

Існує ще одна таємниця: база майже повністю фінансується і частково обладнана ЦРУ.

«На 110%», сказав про це в інтерв'ю на базі генерал Сергій Дворецький, один з вищих командирів розвідки.

Зараз, на третьому році повномасштабної війни, яка забрала сотні тисяч життів, розвідувальне партнерство між Вашингтоном та Києвом є важливим елементом здатності України захистити себе. ЦРУ та інші американські спецслужби надають розвідувальні дані для завдання точкових ракетних ударів, відстежують пересування російських військ і допомагають підтримувати розвідувальні мережі.

Це партнерство не було створене в час війни, і Україна не є його єдиним бенефіціаром.

Воно пустило коріння ще 10 років тому, і просувалось, подекуди об'єднуючись, часом рухаючись уперед завдяки ключовим особам, які часто йшли на зухвалий ризик. Це партнерство перетворило Україну, чиї спецслужби тривалий час вважалися повністю просякнутими російською аґентурою, на одного з найважливіших розвідувальних партнерів Вашингтона у боротьбі з Кремлем.

Пункт для прослуховування в українському лісі є частиною підтримуваної ЦРУ мережі шпигунських баз, збудованих за останні вісім років, яка включає 12 секретних місць уздовж російського кордону. До війни українці добре зарекомендували себе перед американцями, зібравши перехоплені дані, які допомогли довести причетність Росії до збиття комерційного лайнера «Малайзійських авіаліній» у 2014 році. А ще українці допомагали американцям переслідувати російських агентів, які втручалися у президентські вибори в США у 2016 році.

2016 року ЦРУ почало підготовку елітного українського спецпідрозділу, відомого як «Підрозділ 2245», який перехоплював російські безпілотники й засоби зв'язку, щоб технічні фахівці ЦРУ могли дослідити їх і зламати московські системи шифрування. Одним із офіцерів цього підрозділу був Кирило Буданов.

ЦРУ також допомогло підготувати нове покоління українських розвідників, які працювали у Росії, по всій Європі, на Кубі та в інших місцях, де присутні росіяни.

Ці стосунки настільки міцні та глибокі, що коли адміністрація Байдена евакуювала американський персонал за кілька тижнів до вторгнення Росії в лютому 2022 року, офіцери ЦРУ залишилися в одному з місць на заході України. Під час вторгнення вони передавали критично важливу розвідувальну інформацію, зокрема й про те, де саме Росія планує завдати удари і які системи озброєнь вона використовуватиме.

«Без них у нас не було б жодного способу протистояти росіянам чи перемогти їх», заявив Іван Баканов, який на той час очолював Службу безпеки України.

Подробиці цього партнерства розвідок, багато з яких The New York Times розкриває вперше, упродовж десятиліття ретельно охоронялися.

У понад 200 інтерв'ю нинішні та колишні посадовці України, США та Європи розповіли про їхнє партнерство. Воно поступово розширилося, перетворивши Україну на центр збору розвідувальної інформації, який перехоплював більше російських повідомлень, ніж спочатку з ними могло впоратися представництво ЦРУ в Києві. Багато посадовців говорили на умовах анонімності.

Зараз ці розвідувальні мережі важливіші, ніж будь-коли, оскільки Росія перейшла в наступ, а Україна щоразу більше залежить від диверсій і ракетних ударів далекого радіусу дії, які потребують розвідників глибоко в тилу ворога. І вони дедалі більше піддаються ризику: якщо республіканці в Конгресі припинять військове фінансування Києва, то, можливо, ЦРУ доведеться скоротити свою діяльність.

Намагаючись заспокоїти українських лідерів, Вільям Бернс, директор ЦРУ, минулого четверга здійснив таємний візит до України, який став його десятим візитом з моменту російського вторгнення.

Спільний ворог президент Росії Володимир Путін об'єднав ЦРУ та його українських партнерів. Одержимий ідеєю «програти» Україну Заходу, Путін регулярно втручався в українську політичну систему, нав’язуючи лідерів, які, на його думку, утримували б Україну в орбіті Росії, але щоразу це призводило до зворотних наслідків, виводячи протестувальників на вулиці.

Путін довгий час звинувачував західні спецслужби в маніпулюванні Києвом і поширенні антиросійських настроїв в Україні.

За словами високопоставленого європейського чиновника, наприкінці 2021 року Путін зустрівся з керівником однієї з головних російських спецслужб, який розповів йому, що ЦРУ разом із британською таємною розвідувальною службою МІ6 контролюють Україну і перетворюють її на плацдарм для операцій проти Москви. Російський президент замислився, чи варто починати повномасштабне вторгнення.

Проте розслідування Times показало, що Путін та його радники неправильно зрозуміли отриману інформацію. ЦРУ побоювалось довіряти українським чиновникам, а ще боялось спровокувати Кремль.

Проте вузьке коло працівників української розвідки старанно і вправно підходило до співпраці з ЦРУ й поступово зробило себе життєво важливими для американців. У 2015 році генерал Валерій Кондратюк, тодішній голова військової розвідки України, прибув на зустріч із заступником керівника представництва ЦРУ і без попередження передав стос надсекретних файлів.

Цей пакет містив конфіденційну інформацію про Північний військово-морський флот Росії, включно з детальною інформацією про новітні проєкти російських атомних підводних човнів. Незабаром команди офіцерів ЦРУ регулярно виходили з офісу ГУР з рюкзаками, повними документів.

«Ми розуміли, що нам треба створити умови довіри», сказав генерал Кондратюк.

У міру поглиблення партнерства, після 2016 року українці втратили терпіння через надмірну, на їхню думку, обережність Вашингтона і почали інсценувати вбивства та інші ризиковані операції, які порушували умови, на які, з погляду Білого дому, погодилися українці. Розлючені офіційні особи у Вашингтоні погрожували припинити підтримку, але так і не зробили цього.

«Стосунки ставали дедалі міцнішими, тому що обидві сторони бачили в них цінність, і наше розвідпредставництво у посольстві США у Києві стало найкращим джерелом інформації та сигналів про Росію», зазначив колишній високопоставлений американський чиновник. І нам постійно цього було замало».

Це нерозказана історія про те, як усе відбувалося.

Партнерство ЦРУ з Україною почалося з двох телефонних дзвінків у ніч на 24 лютого 2014 року, за вісім років до повномасштабного вторгнення Росії.

Мільйони українців щойно скинули прокремлівський уряд, а президент Віктор Янукович та його поплічники втекли до Росії. До влади прийшов слабкий прозахідний уряд.

Новий шеф СБУ Валентин Наливайченко прибув до штаб-квартири відомства і знайшов у дворі купу тліючих документів. Інформація на багатьох комп'ютерах була стерта або ж «заражена» російським програмним забезпеченням.

«Там було порожньо. Не було світла. Нікого з керівництва. Там нікого не було», сказав Наливайченко в інтерв'ю.

Він пішов до кабінету й зателефонував начальнику відділення ЦРУ та місцевому керівнику МІ6. Було близько опівночі, але він викликав їх до будівлі, попросив допомоги у відновленні структури з нуля й запропонував тристороннє партнерство. «Так усе й почалося», пояснив пан Наливайченко.

Ситуація швидко стала ще небезпечнішою. Путін захопив Крим. Його агенти розпалювали сепаратистські настрої, підбурювали до повстання. Все це згодом переросло у війну на сході України. І Наливайченко звернувся до ЦРУ з проханням надати матеріали аерофотозйомки та інші розвідувальні дані, щоб допомогти захистити територію держави.

На тлі ескалації насильства в аеропорту Києва приземлився урядовий літак США без розпізнавальних знаків. На його борту перебував Джон О. Бреннан, тодішній директор ЦРУ. Він повідомив Наливайченку, що ЦРУ зацікавлене в розвитку стосунків, але, за словами американських та українських офіційних осіб, тільки на тих умовах, які влаштовували б американську розвідувальну аґенцію.

Для ЦРУ було невідо, як довго існуватимуть та провадитимуть свою діяльність очільник СБУ і прозахідний уряд. Раніше в Україні ЦРУ вже «спалювали».

Після розпаду СССР в 1991 році Україна здобула незалежність, а потім опинилася між конкуруючими політичними силами: тими, які хотіли залишатися близькими до Москви, і тими, які хотіли зблизитися із Заходом. Під час свого перебування на посаді голови СБУ Наливайченко розпочав партнерство з ЦРУ, яке завершилося, коли країна повернулася в сторону Росії.

Тепер Бреннан пояснив: для того, аби розблокувати допомогу ЦРУ, українці повинні довести, що вони можуть надавати розвідувальну інформацію, яка має цінність для американців. Їм також потрібно було очиститися від російських шпигунів, якими була пронизана СБУ. Так, росіяни швидко дізналися про візит пана Бреннана. Кремлівські пропагандистські ЗМІ опублікували зроблене методом фотошопу зображення директора ЦРУ в клоунській перуці та з макіяжем.

Джон О. Бреннан повернувся до Вашингтона, де радники президента Барака Обами були глибоко стурбовані тим, що він провокує Москву. Білий дім розробив таємні правила, які розлютили українців і які дехто в ЦРУ вважав такими, що сковують їм руки. Ці правила забороняли розвідувальним службам надавати Україні будь-яку підтримку, яка, як можна «обґрунтовано очікувати», може мати смертельні наслідки.

Результатом стало делікатне балансування. ЦРУ мало допомогти українським спецслужбам, не провокуючи при цьому росіян. Червоні лінії ніколи не були чітко визначені, що створювало постійну напруженість у партнерстві.

У Києві Наливайченко зробив вибір на користь свого давнього помічника генерала Кондратюка, його призначили головою контррозвідки, і вони створили новий воєнізований підрозділ, який розгорнули у тилу ворога для проведення операцій та збору розвідувальної інформації, яку їм не могли надати ЦРУ або МІ6.

Цей підрозділ, відомий як П'яте управління, був укомплектований офіцерами, народженими вже після здобуття Україною незалежності.

«Вони не мали жодного зв'язку з Росією, сказав генерал Кондратюк. Вони навіть уявляляли, що таке Радянський Союз».

Того літа літак «Малайзійських авіаліній» рейсу MH-17, що летів з Амстердама до Куала-Лумпур, вибухнув у повітрі і впав на сході України, тоді загинуло майже 300 пасажирів і членів екіпажу. П'яте управління упродовж кількох годин після катастрофи надало перехоплення телефонних розмов та інші розвідувальні дані, які переконливо довели: за аварію відповідають сепаратисти, підтримувані Росією.

ЦРУ було вражене і взяло на себе перші серйозні зобов'язання, надавши захищене обладнання для зв'язку та провівши спеціалізовану підготовку для співробітників П'ятого управління і двох інших елітних підрозділів.

«Українці хотіли риби, а ми, з політичних міркувань, не могли надати їм цю рибу», сказав колишній американський чиновник, маючи на увазі розвіддані, які могли б допомогти їм у боротьбі з росіянами. Але ми були раді навчити їх ловити рибу й передати обладнання для нахлистової риболовлі».

Влітку 2015 року президент України Петро Порошенко струсонув внутрішню службу і призначив іншу людину замість Валентина Наливайченка, довіреного партнера ЦРУ. Але ця зміна створила можливість в іншому місці.

Під час перестановок генерал Кондратюк був призначений головою військової розвідки країни, відомої як ГУР, де він колись розпочав свою кар'єру. Це стане першим прикладом того, як особисті зв'язки, а не політичні зміни, поглиблюють участь ЦРУ в Україні.

На відміну від внутрішньої розвідки, ГУР мало повноваження збирати розвідувальні дані за межами країни, у тому числі і в Росії. Проте американці не бачили сенсу в підтримці цієї агенції, оскільки вона не надавала жодної цінної розвідувальної інформації про росіян, а також тому, що її вважали бастіоном російських симпатиків.

Намагаючись здобути довіру, генерал Кондратюк домовився про зустріч зі своїм американським колегою з Розвідувального управління Міністерства оборони й передав йому стос секретних російських документів. Але високопосадовці розвідки поставилися до цього з підозрою і не рекомендували налагоджувати тісніші зв'язки.

Генералу потрібно було знайти більш охочого партнера.

За кілька місяців до цього генерал Кондратюк відвідав штаб-квартиру ЦРУ у Ленглі, штат Вірджинія, США. Під час цих зустрічей він познайомився з веселим офіцером ЦРУ з густою бородою, який мав стати наступним начальником розвідпредставництва в Києві.

Після багатьох зустрічей ЦРУ повезло генерала Кондратюка на хокейний матч «Вашингтон Кепіталз», де він разом з новим начальником управління сидів у розкішній ложі і голосно освистував Олексія Овечкіна, зіркового гравця команди з Росії.

Керівник розвідпредставництва ще не прибув, коли генерал Кондратюк передав ЦРУ секретні документи про російський військово-морський флот. «Там, звідки це прийшло, є ще більше», пообіцяв він, і документи були відправлені аналітикам у Ленглі.

Аналітики дійшли висновку, що документи є автентичними, і після приїзду начальника станції до Києва ЦРУ стало головним партнером генерала Кондратюка.

Кондратюк знав, що ЦРУ потрібне йому для зміцнення власної агентури. ЦРУ вважало, що генерал може допомогти й Ленглі. ЦРУ було важко вербувати шпигунів у Росії, оскільки його співробітники перебували під пильним наглядом.

«Для росіянина дозволити завербувати себе американцю це абсолютна, найвища зрада, пояснює Кондратюк. А от для росіянина бути завербованим українцем це просто дружня розмова за кухлем пива».

Новий керівник розвідпредставництва почав регулярно відвідувати генерала Кондратюка, в кабінеті якого стояв акваріум, де жовто-блакитні рибки плавали колами навколо моделі затонулого російського підводного човна. Ці двоє чоловіків зблизилися, що сприяло налагодженню відносин між двома відомствами, а українці дали новому керівникові пыдрозділу ЦРУ ласкаве прізвисько Санта-Клаус.

У січні 2016 року генерал Кондратюк прилетів до Вашингтона для зустрічей у Скеттергуді, маєтку на території кампусу ЦРУ у Вірджинії, де агентство часто приймає іноземних високопосадовців. Розвідувальна аґенція погодилася допомогти ГУР модернізуватись і покращити його здатність перехоплювати російські військові комунікації. В обмін на це генерал Кондратюк погодився ділитися з американцями всіма необробленими розвідувальними даними.

Тепер партнерство було справжнім.

Сьогодні вузька дорога, що веде до секретної бази, обрамлена мінними полями, вони були створені як лінія оборони через кілька тижнів після російського вторгнення. Російські ракети, які влучили в базу, здавалося, знищили її, але вже за кілька тижнів українці туди повернулися.

З грошима та обладнанням, наданими ЦРУ, бригади під командуванням генерала Дворецького почали відбудову, але вже під землею. Щоб уникнути виявлення, вони працювали лише вночі і коли російські супутники-шпигуни не літали над головою. Працівники також паркували свої автомобілі на певній відстані.

У бункері генерал Дворецький вказав на комунікаційне обладнання та великі комп'ютерні сервери, деякі з яких фінансувалися ЦРУ. Він сказав, що його команди використовували базу для зламу захищених мереж зв'язку між російськими військовими.

«Це та штука, яка зламує супутники й розшифровує секретні розмови», сказав генерал Дворецький журналісту Times під час екскурсії, додавши, що вони також зламують шпигунські супутники Китаю і Білорусі.

Інший офіцер поклав на стіл дві нещодавно виготовлені карти, як доказ того, як Україна відстежує російську активність по всьому світу.

На першій були показані повітряні маршрути російських супутників-шпигунів, що пролітають над центральною Україною. На другій як російські супутники-шпигуни проходять над стратегічними військовими об'єктами у тому числі над об'єктом ядерної зброї у східній і центральній частині США.

За словами генерала Дворецького, ЦРУ почало надсилати обладнання в 2016 році, після вирішальної зустрічі в Скеттергуді, надаючи зашифровані радіостанції і пристрої для перехоплення таємних повідомлень противника.

За межами бази ЦРУ також здійснювало нагляд за навчальною програмою, яка проводилась у двох європейських містах і мала на меті навчити українських розвідників переконливо використовувати фальшиві імена й викрадати секрети в Росії та інших країнах, які добре вміють виявляти шпигунів. Програма отримала назву «Операція «Золота рибка», вона походить від анекдоту про російськомовну золоту рибку, яка пропонує двом естонцям виконати їхні бажання в обмін на свою свободу.

Кульмінація полягала в тому, що один з естонців розбив рибці голову каменем, пояснивши, що всьому, що розмовляє російською, довіряти не можна.

Незабаром офіцери операції «Золота рибка» розгорнули свої сили на 12 новозбудованих передових оперативних базах, розташованих уздовж російського кордону. З кожної бази, за словами генерала Кондратюка, українські офіцери керували мережею агентів, які збирали розвідувальну інформацію всередині Росії.

Співробітники ЦРУ встановили на базах обладнання для збору розвідувальної інформації та визначили найбільш кваліфікованих українських випускників програми «Золота рибка» і працювали з ними над встановленням контактів з потенційними російськими джерелами. Потім ці випускники готували «сплячих агентів» на території України, які мали розпочати партизанські операції у разі окупації.

Часто можуть знадобитися роки, щоб ЦРУ справді почало довіряти іноземній агентурі й почало проводити з нею спільні операції. З українцями це зайняло менше шести місяців. Нове партнерство почало виробляти стільки необробленої розвідувальної інформації про Росію, що її довелося відправляти в Ленглі для обробки.

Але в ЦРУ були червоні лінії. Це не допомогло б українцям проводити наступальні операції зі смертельними наслідками. «Ми проводили різницю між операціями зі збору розвідданих й речами, які викликають бум», сказав колишній високопоставлений американський чиновник.

Це була та деталь, яка не подобалася українцям.

По-перше, генерал Кондратюк був роздратований, коли американці відмовилися надати супутникові знімки з території Росії. Незабаром після цього він звернувся до ЦРУ з проханням про допомогу в плануванні таємної місії з відправки спецназу ГУР в Росію для встановлення вибухових пристроїв на залізничних складах, що використовуються російськими військовими. Якби російські військові намагалися захопити більше української території, українці могли б підірвати вибухівку, щоб сповільнити просування росіян.

Коли начальник підрозділу ЦРУ доповів про це своєму керівництву, один колишній чиновник висловився так: «Вони втратили розум». Директор ЦРУ Бреннан зателефонував генералу Кондратюку, щоб переконатися, що місію скасовано і що Україна дотримується червоних ліній, які забороняють летальні операції.

Генерал Кондратюк скасував місію, але виніс урок. «Надалі ми працювали над тим, щоб не обговорювати такі речі з вашими хлопцями», сказав він.

Наприкінці того ж літа українські розвідники виявили, що російські війська розміщують бойові вертольоти на аеродромі на окупованому Росією Кримському півострові можливо, для раптового нападу.

Генерал Кондратюк вирішив відправити до Криму групу, яка мала закласти вибухівку на аеродромі, щоб її можна було підірвати, якщо Росія піде в атаку.

Цього разу він не питав дозволу в ЦРУ. Він звернувся до підрозділу 2245, спецназу, який пройшов спеціальну військову підготовку в елітному воєнізованому підрозділі ЦРУ, відомому як «Наземний департамент». Метою тренувань було навчити оборонним прийомам, проте офіцери ЦРУ розуміли, що без їхнього відома українці можуть використовувати ті ж самі прийоми в наступальних смертельних операціях.

На той час майбутній голова української воєнної розвідки генерал Буданов був висхідною зіркою в підрозділі 2245. Він був відомий своїми сміливими операціями в тилу ворога і мав тісні зв'язки з ЦРУ. Агентство підготувало його, а також зробило надзвичайний крок, відправивши на реабілітацію до Національного військово-медичного центру Волтера Ріда в Меріленді після того, як він був поранений у праву руку під час боїв на Донбасі.

Переодягнений у російську форму, тодішній підполковник Буданов провів спецназівців через вузьку затоку на надувних катерах, висадившись вночі в Криму.

Але на них чекав елітний російський підрозділ спецназу. Українці дали відсіч, убивши кількох російських бійців, у тому числі сина генерала, а потім відступили до берегової лінії, і кілька годин морем пливли до підконтрольної Україні території.

Це була катастрофа. У публічному зверненні Путін звинуватив українців у підготовці теракту й пообіцяв помститися за загибель російських бійців.

«Немає жодних сумнівів, що ми це так не залишимо», сказав він.

У Вашингтоні Білий дім на чолі з Обамою був розлючений. Джозеф Байден-молодший, тодішній віце-президент і прихильник допомоги Україні, зателефонував українському президенту, щоб висловити своє обурення.

«Це створює гігантську проблему, сказав Байден у розмові, запис якої потрапив у мережу і був опублікований в Інтернеті. Все, що я кажу вам як друг, це те, що мені тепер набагато важче наводити аргументи».

Деякі радники Обами хотіли закрити програму ЦРУ, але Бреннан переконав їх, що це було б самогубством, враховуючи, що ці відносини почали надавати цінну розвідувальну інформацію про росіян, оскільки ЦРУ розслідує втручання Росії у вибори.

Бреннан зателефонував генералу Кондратюку, щоб ще раз наголосити на червоних лініях.

Генерал був засмучений. «Це наша країна», відповів він, за словами його колеги. Це наша війна, і ми повинні воювати».

Реакція Вашингтона коштувала генералу Кондратюку посади. Але Україна не відступила.

Наступного дня після відставки генерала Кондратюка в окупованому Росією Донецьку стався загадковий вибух у ліфті, в якому їхав старший командир російських сепаратистів Арсен Павлов, відомий під псевдо Моторола.

Незабаром ЦРУ дізналося, що організаторами його вбивства були члени П'ятого управління шпигунської групи, яка пройшла підготовку в ЦРУ. Внутрішня розвідка України навіть роздала учасникам цієї спецоперації пам'ятні нашивки, на кожній з яких було вишито слово Lift.

Знову ж таки, деякі радники Обами були розлючені, але вони були «кульгавими качками» до президентських виборів, на яких Дональд Трамп протистояв Гілларі Клінтон, залишалося три тижні і вбивства продовжувалися.

Команда українських агентів встановила безпілотну ракетну установку для стрільби з плеча в будівлі на окупованій території. Вона перебувала прямо навпроти офісу командира повстанців на ім'я Михайло Толстих, більш відомого як Гіві. За словами американських та українських офіційних осіб, вони вистрілили з пускової установки, щойно Гіві увійшов до свого кабінету, вбивши його.

Тіньова війна перейшла в активну фазу. Росіяни використали замінований автомобіль для вбивства керівника підрозділу 2245, елітного українського спецназу. Командир, полковник Максим Шаповал, їхав на зустріч з офіцерами ЦРУ до Києва, коли його автомобіль вибухнув.

На похоронах полковника посол США в Україні Марі Йованович стояла в жалобі поруч з начальником ЦРУ. Пізніше офіцери ЦРУ та їхні українські колеги підняли тост за полковника Шаповала, випивши віскі.

«Для всіх нас, сказав генерал Кондратюк, це був удар».

Обрання Трампа в листопаді 2016 року поставило українців та їхніх партнерів з ЦРУ на вуха.

Трамп вихваляв Путіна й заперечував роль Росії у втручанні у вибори. Він підозріло ставився до України, а згодом намагався тиснути на її президента Володимира Зеленського, щоб той розслідував діяльність його суперника від Демократичної партії Байдена, що призвело до першого імпічменту Трампа.

Але що б Трамп не говорив і не робив, його адміністрація часто йшла в протилежному напрямку. Це пояснюється тим, що Трамп призначив на ключові посади російських яструбів, зокрема Майка Помпео на посаду директора ЦРУ та Джона Болтона на посаду радника з питань національної безпеки. Вони відвідали Київ, щоб підкреслити свою повну підтримку таємного партнерства, яке розширилося до більш спеціалізованих навчальних програм та будівництва додаткових секретних баз.

База в лісі розрослася до нового командного центру і казарм, а чисельність українських розвідників зросла з 80 до 800 осіб. Запобігання втручанню Росії у майбутні вибори в США було головним пріоритетом ЦРУ в цей період, і українські та американські розвідники об'єднали зусилля, щоб дослідити комп'ютерні системи російських спецслужб для виявлення оперативників, які намагаються маніпулювати виборцями.

Під час однієї спільної операції команда ГУР обманом змусила офіцера російської військової розвідки надати інформацію, яка дозволила ЦРУ встановити зв'язок російського уряду з так званою хакерською групою Fancy Bear, яка була причетна до втручання у вибори в низці країн.

Генерал Буданов, якому Зеленський запропонував очолити ГУР у 2020 році, сказав про це партнерство: «Воно тільки зміцнювалося. Воно систематично зростало. Співпраця поширилася на додаткові сфери і стала більш масштабною».

Відносини були настільки успішними, що ЦРУ захотіло повторити їх з іншими європейськими розвідувальними службами, які мають спільні інтереси у протидії Росії.

Керівник «Російського дому», відділу ЦРУ, який курує операції проти Росії, організував таємну зустріч у Гаазі. На ній представники ЦРУ, британської МІ6, ГУР, голландської служби (союзника у сфері критичної розвідки) та інших відомств домовилися почати об'єднувати більше розвідувальних даних про Росію.

Результатом стала таємна коаліція проти Росії і українці були її важливими членами.

У березні 2021 року російські військові почали стягувати війська вздовж кордону з Україною. Минали місяці, і чим більше військ оточувало країну, тим гостріше поставало питання, чи Путін блефує, чи справді готується до війни.

У листопаді того року і протягом наступних тижнів ЦРУ і МІ6 надіслали українським партнерам єдине повідомлення: Росія готується до повномасштабного вторгнення, щоб обезголовити уряд і встановити в Києві маріонетку, яка виконуватиме волю Кремля.

Американські та британські спецслужби мали перехоплені дані, до яких, за словами американських чиновників, не мали доступу українські спецслужби. У нових розвідувальних даних перераховані імена українських чиновників, яких росіяни планували вбити чи захопити, а також українців, яких Кремль сподівався поставити при владі.

Президент Зеленський і деякі з його головних радників не були переконані у вторгненні, навіть після того, як директор ЦРУ пан Бернс приїхав до Києва в січні 2022 року, щоб проінформувати їх.

З наближенням російського вторгнення офіцери ЦРУ та МІ6 здійснили останні візити до Києва для зустрічі зі своїми українськими колегами. Один з офіцерів М16 розплакався перед українцями, побоюючись, що росіяни вб'ють його.

За наполяганням Бернса, невелика група офіцерів ЦРУ не підпала під загальну евакуацію американців й переїхала до готельного комплексу на заході України. Вони не хотіли залишати своїх партнерів.

Після того, як 24 лютого 2022 року Путін розпочав повномасштабне вторгнення, офіцери ЦРУ в готелі були єдиними представниками уряду США в Україні. Щодня в готелі вони зустрічалися зі своїми українськими колегами, щоб передати інформацію. Старі «наручники» були зняті, і Білий дім Байдена уповноважив шпигунські аґенції надавати розвідувальну підтримку для виконання летальних операцій проти російських сил на українській землі.

Часто брифінги ЦРУ містили шокуючі подробиці.

3 березня 2022 року на восьмий день війни команда ЦРУ надала точний огляд російських планів на найближчі два тижні. Того ж дня росіяни відкриють гуманітарний коридор з обложеного Маріуполя, а потім відкриють вогонь по українцях, які ним скористаються.

За даними ЦРУ, росіяни планували оточити стратегічне портове місто Одесу, але шторм цьому завадив, і росіяни так і не взяли місто. Потім, 10 березня, росіяни мали намір бомбардувати шість українських міст, і вже ввели координати в крилаті ракети для нанесення цих ударів.

Росіяни також намагалися вбити українських високопосадовців, включно з Зеленським. Принаймні, в одному випадку ЦРУ поділилося розвідданими з внутрішньою службою України, що, за словами високопоставленого українського чиновника, допомогло зірвати змову проти президента.

Коли російський наступ на Київ вдалося зупинити, керівник розвідпредставництва ЦРУ, за словами українського офіцера, який був присутній під час розмови, зрадів і сказав своїм українським колегам, що вони «дають росіянам ляпаса».

За кілька тижнів ЦРУ повернулося до Києва, і відомство відрядило десятки нових офіцерів на допомогу українцям. Високопоставлений американський чиновник сказав про значну присутність ЦРУ: «Вони натискають на курок? Ні. Чи допомагають вони у виборі цілей? Безумовно».

Деякі з офіцерів ЦРУ були скеровані на українські бази. Вони переглядали списки потенційних російських цілей, по яких українці готувалися завдати удару, порівнюючи інформацію, яку мали українці, з даними американської розвідки, щоб переконатися в її точності.

Перед вторгненням ЦРУ та МІ6 навчали своїх українських колег вербуванню джерел та створенню підпільних і партизанських мереж. За словами генерала Кондратюка, на півдні Херсонської області, яка була окупована Росією в перші тижні війни, ці партизанські мережі почали діяти, вбиваючи місцевих колаборантів і допомагаючи українським військам обстрілювати російські позиції.

У липні 2022 року українські розвідники побачили російські колони, які готувалися перетнути стратегічний міст через Дніпро, і повідомили про це МІ6. Британські й американські розвідники швидко перевірили інформацію української розвідки, використовуючи супутникові знімки в режимі реального часу. МІ6 передала підтвердження, й українські військові за допомогою ракет знищили ворожі колони.

У підземному бункері генерал Дворецький сказав, що тепер німецька система протиповітряної оборони захищає базу від російських атак. Система фільтрації повітря захищає від хімічної зброї, а на випадок відключення електроенергії є спеціальна система електропостачання.

Питання, яке деякі українські розвідники зараз ставлять своїм американським колегам: у той час як республіканці в Палаті представників зважують, чи варто припиняти допомогу Києву, чи не покине їх ЦРУ. «Це сталося в Афганістані, і тепер це станеться в Україні», говорить один високопоставлений український офіцер.

Говорячи про візит Бернса до Києва минулого тижня, представник ЦРУ сказав: «Ми демонстрували чітку прихильність до України протягом багатьох років, і цей візит став ще одним потужним сигналом того, що прихильність США продовжуватиметься».

ЦРУ і ГУР побудували ще дві секретні бази для перехоплення російських повідомлень, і разом з 12 передовими оперативними базами, які, за словами генерала Кондратюка, функціонують, ГУР зараз збирає і виробляє більше розвідувальних даних, ніж будь-коли за час війни. Значною частиною яких вона ділиться з ЦРУ.

«Таку інформацію ви не можете отримати ніде окрім як тут і зараз», запевнив генерал Дворецький.

Джерело: The New York Times

Переклад: Вікторія О.Романчук, для «Главкома»

У Києві 25 лютого відбувся форуму «Україна. Рік 2024». Участь у ньому взяли керівники уряду, парламенту, Офісу президента та силових структур. Апофеозом заходу стала пресконференція президента Володимира Зеленського. Традиційно на ній було чимало представників іноземних видань. Спілкування тривало близько двох годин.

Серед тем хід війни, робота українського оборонно-промислового комплексу, забезпечення економічного зростання України, реалізація Української формули миру, гарантії безпеки для України.

Під час заходу разів з чотири у різних формах звучало запитання про план «Б» України на випадок припинення допомоги з боку Сполучених Штатів (а така ймовірність існує з огляду на прийдешні президентські вибори у листопаді і на високу вірогідність приходу до влади Дональда Трампа).

І кожен раз президент Зеленський відповідав вкрай обтічно, запевняючи, що «Україна не може програти». Врешті, коли журналіст італійського видання запитав, чи існує вірогідність настільки ж потужної допомоги, яку надає США, від європейських країн, президент просто переадресував це питання самому журналісту: чи надасть Італія Україні зброю, адже він точно знає, що країні є чим поділитися. Зеленський наголосив, що якби зараз Україна отримала умовно 10 систем Patriot і розмістила їх біля фронту, окупанти б відступили.

«Якщо б ці системи ми могли б застосувати ближче до лінії фронту, росіяни би до нас не підійшли. Вони би відступили. Ми би зламали їхні лінії оборони і пішли би вперед. 10 Патріотів кардинально змінили би ситуацію. Це не означає, що все вирішують системи Patriot. Я вам навів один приклад. Таких назв (озброєння) було б дві-три і був би кінець їхній обороні. Просто кінець. І тоді ми зможете відповісти собі на питання: «А чому в України цього немає?» Ну, значить, це потрібно не всім».

Вперше від початку великої війни Зеленський озвучив кількість загиблих українських військових. Так, за словами президента, загалом загинули 31 тис. наших воїнів.

«Скільки у нас поранених, я не скажу, бо Росія знатиме скільки у нас людей на полі бою», — сказав Зеленський, а також додав, що ще певна кількість українських військових є зниклими без вісти.

Водночас, за словами Зеленського, з боку окупанта загинули 180 тис. військових, а разом з пораненими Росія втратила пів мільйона людей.

Додамо, що одразу після того, як пролунало питання, Зеленський сумнівався, чи називати ці цифри, бо це «дуже чутлива інформація». Президент підкреслив, що дані ворога, який заявляв про 300 тис. загиблих, повна брехня. Як відомо, раніше у Міноборони заявляли, що інформація про кількість загиблих українських бійців залишатиметься закритою до завершення воєнного стану.

Питання і відповідь щодо втрат могло бути домашньою заготовкою Офісу президента. Адже в умовах посилення мобілізації, влада мала б спростувати міфи про втрати, які поширює ворог. Зокрема, таку ініціативу (оголосити правдиве число загиблих захисників) під час дискусій щодо нового формату мобілізації пропонував лідер монобільшості Давид Арахамія.

Зеленський підкреслив, що дуже правильно посилюватися на полі бою, але так само правильно посилюватися і дипломатично. На його переконання, ініціатива щодо миру може йти лише від України. «Ми не хочемо, щоб нам нав'язували будь-які формати перемовин і формули миру (формула миру була започаткована ще на саміті G19 в Індонезії), навіть якщо це ініціативи країн-партнерів, бо всі ці країни зараз не тут, не у війні і я їм такого не бажаю», сказав він.

«Сьогодні ми підійшли до моменту першого саміту. Перший саміт інавгураційний, він відбудеться, я надіюся, що він буде навесні. Нам не можна втратити цю дипломатичну ініціативу. Він буде в Швейцарії», сказав він.

На цьому першому саміті Україна розраховує на створення плану, після чого технічно країни працюватимуть щодо кожної з криз, утворених війною, та підготують документ подібно до того, як це було з зерновою ініціативою.

«Це не значить, що Росія прийме цей документ. Ніхто не може гарантувати, хто там буде з їх боку, ми не знаємо. Але ми говоримо, що цей документ буде представлений перемовниками російській стороні. І ми будемо готові до другого саміту до відповідних дипломатичних кроків», наголосив він, зазначивши, що Україні потрібен справедливий мир.

Нагадаємо, про можливість запрошення представників Росії на такий саміт повідомив сьогодні голова Офісу президента Андрій Єрмак.

Відповідаючи на питання про те, чи допускає він, що Україна може програти у війні та чи він готовий до перемовин із Путіним, президент перепитав у журналіста АВС: «А можна говорити з глухою людиною? Чи можна говорити з людиною, яка вбиває своїх опонентів?».

Глава держави також зазначив, що Україна надасть Путіну майданчик, «на якому він зможе визнати, що зробив помилку. Бо має бути справедливість».

Крім того, Зеленський виключив програш України у війні проти Росії.

«Найважче було два роки тому. У нас немає альтернативи. Нам не підходить такий фінал боротьби за наші життя», — сказав глава держави.

Зеленський зазначив, що багато в цій війні залежить від партнерів та їх рішучості, зокрема, щодо постачання зброї. Крім того, Зеленський звернув увагу на меседжі російського диктатора. «Він бачить себе до 2030 року. Ми хотіли б закінчити з ним раніше», підкреслив Зеленський. Він висловив впевненість, що російська армія почне відступати і це матиме наслідки для Путіна в контексті суспільної ситуації в РФ.

Пролунало питання не про теперішнє і майбутнє, а про минулі події: зокрема, про «нормандську зустріч» 2019 року, а також про зміст перемовин тет-а-тет Зеленського з Путіним у її рамках. За словами Зеленського, то була «довга бесіда в різних тональностях».

«Говорив йому про те, що Мінські угоди не спрацьовують. Не спрацьовує відведення військ. Були перші спроби відведення... Говорив йому, що відводитимемо війська 20 років. Це заморожений конфлікт. Довго говорили...», сказав Зеленський.

Йшлося про відведення військ, обмін полоненими (тоді, за словами Зеленського, обміняли понад 100 людей), про судовий програш РФ щодо газу. Водночас президент не зміг точно згадати зміст його розлогої розмови з главою країни-агресора.

Зеленський висловив надію, що Конгрес США все-таки затвердить допомогу Україні «Надія на Конгрес є. Я впевнений, що буде позитив. Інакше я просто не розумію, в якому ми з вами світі починаємо жити… Вони (конгресмени «Главком») знають, що нам потрібна їх підтримка впродовж місяця… Це не іграшки. Щодо Конгресу і щодо війни в Україні», зазначив він.

Зеленський нагадав, що зустрічався з конгресменами від обох партій та обговорював потреби України серед іншого, в системах ППО. Він підкреслив, що більшість грошей з запиту президента США залишається в США, і буде витрачена на замовлення зброї у американців. Він додав, що багато в цій війні залежить від партнерів та їх рішучості, зокрема у постачанні озброєння.

«Розраховую, що США залишаться лідерами демократії в світі», додав президент і висловив упевненість, що Конгрес США ухвалить позитивне рішення щодо виділення допомоги Україні у розмірі 50 млрд доларів.

Є достатньо можливостей для врегулювання питання щодо висипаного українського зерна на території Польщі було б бажання, вважає президент.

«Коли ми говоримо, як зупинити (блокування кордону і інциденти з висипаним українським зерном у Польщі). Це ж не на території України. Ми робимо все, щоб не заблокувати наші відносини. У кожному суспільстві є різні люди, є гарячі голови», зазначив він.

Зеленський підкреслив, що потрібно швидко вирішувати це питання новому уряду Польщі.

«Я не говорю, що потрібні ті чи інші реформи, це ваше право, це не наша історія. Але що стосується міжнародних відносин з Україною це не правильно. Вчетверте вже висипають. Це можна зробили за допомогою служби безпеки, поліції. Багато можливостей, було б бажання», підкреслив він.

Президент України заявив, що оптимістично налаштований після відповіді партнерів щодо далекобійних ATACMS (Army TACtical Missile System, Армійська тактична ракетна система «Главком»).

«Щодо ATACMS на 300 км, ми розуміємо для чого нам це потрібно... І Росія розуміє, що ми будемо з цим робити… Я б відповів узагальнено: знаходжусь в позитиві він нещодавньої відповіді партнерів», зазначає Зеленський.

Президент вкотре засвідчив незмінність курсу України до Європейського Союзу.

«Ми хочемо до ЄС. Для нас це історичний вибір, геополітичний вибір, передусім вибір нашого народу і змінити цей курс ніхто не зможе», підкреслив він.

Україна вже має кандидата для призначення послом у Чехію, а от щодо кандидата на посаду Посла у Великій Британії точної визначеності немає, повідомив Зеленський та одразу уточнив, що відсутність амбасадорів не впливає на відносини України і цих країн.

«Будуть призначені тоді, коли потужні люди будуть на ці посади. Це точно не зменшує і не погіршує відносин моїх з прем'єр-міністром Ріші Сунаком, і так само в мене потужні стосунки з Чехією. З Чехією процес технічний: ми знаємо, хто буде послом», сказав він.

Зеленський анонсував, що скоро до України приїде президент Франції Еммануель Макрон. Водночас дату не уточнив не уточнив: з міркувань безпеки. Зеленський додав, що з візитом Макрона «з’являться ще деякі деталі щодо підтримки України: важливі, нові».

«Якщо казати про артилерію, Еммануель знає, що ми вдячні за артилерію Caesar, вона гарно працює… Кілька десятків артилерійських систем ми очікуємо від французької сторони, і від наших партнерів. Ще є деякі речі, але про них пізніше, коли він приїде», розповів президент.

У Зеленського запитали, чи підніме він слухавку, якщо йому серед ночі зателефонує російський диктатор. Президент у відповідь зіронізував: «Він мені не подзвонить, у нього ж мобілки немає. А телеграфом 1917 року я не користуюся».

На переконання Зеленського, очільник Кремля ніколи йому не зателефонує: «Він мені не подзвонить, він не хоче закінчувати цю війну». За словами Зеленського, важливо послаблювати санкціями путінську армію на полі бою та політичною ізоляцію РФ в світі.

«Це все про те, щоб зробити Путіна бідним. Для нього гроші номер один. Якщо ви почуєте його меседжі усе навколо грошей. Він забезпечує безпеку цих грошей, навіть заморожених активів закордоном. Я вважаю, що це його слабке місце», додав президент.

За словами Зеленського, тиск росіян, зокрема, на Куп'янському напрямку «дуже сильний». «У кінці минулого року і на початку цього року їхня перевага в артилерії складала 1:12, зараз 1:7. Але це досі суттєво. Якщо ми не дійдемо до співвідношення десь 1:1,5, ми будемо втрачати території. Як тільки в нас є 1:1 за кількістю зброї на будь-якому напрямку, ми обов’язково покажемо результат», підкреслив він.

Україна не чекає виконання обіцянок партнерів про надання мільйона артснарядів до кінця року, а сама виробляє зброю і має окремі контракти, заявив президент. Так він прокоментував обіцянку високого представника ЄС Жозепа Борреля надати Україні до кінця поточного року 1 мільйон артснарядів.

«Поки що ми не отримали цей мільйон. Мені здається, що десь 30% ми отримали, хоча, здається, на останній зустрічі пан Боррель мені сказав, що він зробить усе, щоб до кінця цього року ця артилерійська зброя в нас була. Ми не чекаємо на це, на ту чи іншу бюрократію. Ми самі виробляємо відповідну зброю. Недостатньо, ми розуміємо це. В нас є окремі контракти. Ми розраховуємо на всі ці обʼєми», підкреслив президент.

Зеленський прокоментував затягування з ухваленням проєкту закону про мобілізацію, який викликав обурення у суспільстві: власне, переклав всю відповідальність на нардепів.

«Що стосується закону (про мобілізацію, ред). Усі складнощі ви вже сказали три тисячі правок. Хай депутати працюють і потім відповідають країні, що буде далі», заявив він.

Президент також підкреслив, що мобілізація в Україні йде з перших днів. Зміни до закону про мобілізацію були пов'язані з тим, що не вирішено деякі деталі. Змінюються просто параметри. «Тому це ніяка не реформа. Це додаткові норми», зауважив він.

Аудит армії, який нині проводять, покликаний виявити наявні слабкі сторони та виправити їх. Сам аудит проводить головнокомандувач Олександр Сирський. За словами Зеленського, перш за все це питання резервів і ротації, аби мати можливість розраховувати свої сили.

Крім того, буде аудит тероборони. «У цілому картина повинна бути, аудит після двох років. Що в кабінетах, скільки людей там знаходиться, чому там. Скільки людей було мобілізовано, який відсоток з них був на фронті», додав президент.

Як приклад глава держави навів підготовку до контрнаступу. «У нас був, якщо можна так сказати, кулак для контрнаступу. Не буду говорити, де, всі і так знають приблизно деталі, і не буду говорити, скільки всього готувалось. До сьогодні з того пакету чотири бригади голі. Чотири бригади без техніки, про яку було домовлено, підписано, тиснули руки. Не доїхало», сказав він.

Ці бригади стояли і чекали техніку. Ми розуміємо, що є питання, на які треба відповісти для цього і аудит. За словами Зеленського, українська армія «мала кулак» для контрнаступу, однак чотири спеціальні бригади не отримали техніку та озброєння і були фактично «голі».

Зеленський визнав, що українські контрнаступальні дії минулого року «були на столі Кремля ще до того, як почалися», однак не сказав, хто стоїть за зливом даних.

Президент заявив, що зараз Україна має військовий план, але не обговорюватиме його, адже чим менше людей знатимуть план армії, тим швидше буде перемога та неочікуваний результат для росіян.

За словами глави держави, огляду на те, що попередній контрнаступ було «злито», Україна готує не один, а декілька планів нового контрнаступу.

Президент вважає, що Ставка Верховного головнокомандувача наразі є досить широка, і що не варто залучати до неї багато людей. Так він відповів на питання, чи можуть бойові офіцери бути долучені до Ставки чи до воєнного планування.

«Ставка достатньо широка. Там присутнє командування тих чи інших напрямків, і вони всі бойові офіцери. Важливий момент. Достатньо широка Ставка, і ще є деякі наші партнери, які для того, щоб забезпечити нас відповідною зброєю, також мають знати деякі напрямки наших відповідних дій. І коли такої кількості людей стає дуже-дуже багато, у ворога з'являється більше і більше деталей», пояснив президент і додав, що до Ставки долучаються іноді різного рівня бойові керівники, або командування їде на окремі напрямки.

«Якщо це Авдіївка, то долучаються авдіївці. Іноді ми приїжджаємо до них», розказав Зеленський.

Зеленського запитали про причини звільнення екс головнокомандувача Валерія Залужного, однак президент відмовився пояснювати, чим керувався.

«Чому я когось змінюю це наш внутрішній момент», підкреслив Зеленський.

Зауважимо, що це запитання пролунало у числі останніх, і не від українського журналіста, а від японського.

За словами президента, березень-квітень будуть складними для України. Росія готує наступ на кінець травня або на початок літа.

На питання, що буде з Україною через рік, якщо теперішня динаміка війни буде продовжуватися, і недостатнє постачання зброї збережеться і надалі, Зеленський відповів: «Нам складно буде найближчі місяці. Тому що є коливання в США, які мають вплив на деякі держави. Хоча ЄС відповідною підтримкою показав свою здатність бути лідерами. Нам буде складно в березні-квітні. Ми будемо проходити період різних хвиль: і політичних, і фінансових, і різного тиску. Росія буде готувати контрнаступальні дії на початку літа або в кінці травня, якщо зможуть. Вони будуть готуватися. Ми будемо готуватися до бою. Я вважаю, що їхній бій, який почався 8 жовтня, не приніс жодного результату. Ми зі свого боку підготуємо наш план».

Президент додав, що переломним моментом стануть вибори у США, і після цього «буде зрозуміло, що відбудеться далі».

Північна Корея як передавала так і продовжує передавати боєприпаси Росії, зазначив Зеленський. «Ми знаємо, який загальний об'єм артилерії, до речі, Радянського Союзу артилерії, їм передали», додав він.

«Але якщо вони беруться за корейські ракети, це говорить про те, що у них теж дефіцит», зауважив президент.

Україна не веде переговорів із партнерами щодо застосування їхніх військ на території України, зазначив Зеленський. «Якщо Україна буде у НАТО, то для нас це найпотужніші безпекові гарантії. І, відповідно, я думаю, що ми будемо застосовувати 5-ту поправку, якщо так станеться. Хоча і з того, що ми бачимо, на жодну з країн, які в НАТО, РФ не нападає», сказав він.

Водночас президент зауважив, що йому складно коментувати заяву колишнього посла України у Великій Британії Вадима Пристайка про те, що Лондон розглядає можливість направити війська в Україну: «Не бачив це інтерв'ю. Може, посол щось знає. Якщо дійсно британці вже тут прекрасно».

Зеленський анонсував, що в Україні можуть значно скоротити «інфраструктуру управління держави», аж до ліквідації цілих міністерств. Це вірогідно, якщо буде тривати дефіцит державного бюджету, який нині намагаються подолати у тому числі за рахунок допомоги від партнерів.

«Якщо дефіцит буде продовжуватись, ми будемо робити все, щоб інфраструктура управління нашого держава, і це не тільки про Кабмін, змінювався. Зменшення кількості міністерств, зменшення кількості міністрів. Показником буде те, що ми будемо мати навесні», сказав Зеленський.

Зеленський назвав російським наративом заяви про начебто його нелегітимність на посаді після травня 2024 року.

«Щодо легітимності це не думка західних партнерів або когось всередині України. Це наратив і програма Російської Федерації. Відповідні документи всі розвідки «Сімки» (G7 «Главком») мають, для всіх це, в принципі, зрозуміло, що це програма росіян. Всі проти цього, абсолютно всі... Мені дехто (з країн-представників G7) навіть говорить прізвища тих, хто в нас усередині (країни) піднімає цей наратив. Погана ідея. Я до цього ставлюся як до зрадницької позиції до України», наголосив президент. «Я знаю, що в деяких журналістів Сполучених Штатів також є ці документи, це що стосується легітимності. Тобто, в документі є навіть суми, які передбачені тим чи іншим інституціям, що цю тему порушують», - заявив Зеленський.

Зеленський назвав 2024 рік «переломним», і зауважив, що від нього може залежати формат закінчення війни.

«Рік виборів, розфокусування, всього одразу. Викликів ззовні, всередині, тощо. Хтось втомлений, хтось про це говорить, хтось про це мовчить. І це такий переломний рік. І тому в переломний рік нам потрібно… і мужність, і стійкість. Для того, щоб вижити. Від цього року, я думаю, буде залежати формат закінчення війни. Я так вважаю. Може, помиляюся», зазначив президент.

Михайло Глуховський, Наталія Сокирчук, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»

У 2023 році, вперше за час повномасштабної війни в Україні різко зросла кількість розлучень 24108 проти 17893, зафіксованих у 2022 році. Цьому є просте пояснення: війна роз’єднала багато українських сімей: дружини і діти за кордоном, чоловіки в Україні. Або ж чоловік мобілізований на фронті, а дружина вдома. Пари, які не бачаться місяцями, а дехто уже й два роки, не витримують такого випробування.

Епідемія розлучень докотилася і до Верховної Ради. Восени 2023-го «Главком» нарахував більше десятка народних обранців, котрі вже під час вторгнення позбавлялися статусу «одружений/одружена». У 2024 році цей процес лише набрав обертів.

2 січня Зіньківський райсуд Полтави зробив холостяком «слугу» Олександра Горенюка. «Сімейне життя не склалося, сторони разом не проживають. Підстав для примирення позивач не вбачає», коротко зазначив нардеп, якого підтримав суд.

Згідно з е-декларацією за 2022 рік Горенюка, з початком великої війни ексдружина парламентаря та син переїхали до Німеччини.

18 січня Центральний районний суд Миколаєва розірвав шлюб подружжя Чорноморових, які разом прожили 14 років. Нардеп від «Слуги народу» Артем Чорноморов став ініціатором розлучення, заявивши: із дружиною не знаходять спільної мови з більшості питань сімейного життя, відсутнє взаєморозуміння та втрачені первісні почуття. Більше того його сім’я, згідно з даних е-декларації за 2022 рік, покинула Україну і мешкає у Німеччині.

На початку лютого ексдружина обранця з депгрупи «За майбутнє» Сергія Рудика Маріанна подала до суду, ймовірно, добиваючись аліментів. Справа в тім, що наприкінці листопада 2023 року подружжя Рудиків розлучилося. Парламентар, який нині воює, публічно зізнався: бути 21 місяць «татом по скайпу» складно для всіх, але для військових це особливе випробування. Окремо Рудик подякував дружині за 10 років подружнього життя і висловив сподівання, що проблеми у стосунках дорослих не позначаться на взаєминах з дітьми.

Більше не разом нардеп від ВО «Батьківщина» Андрій Пузійчук та його дружина Юлія. Перед тим, як іти до суду, політик, який є батьком трьох неповнолітніх дітей, уклав договір про участь у вихованні та утриманні дітей та про сплату аліментів. Також сторони порозумілися щодо того, де мешкатимуть їхні діти. Водночас, як свідчить е-декларація нардепа, у 2022 році його колишня дружина з дітьми тимчасово жили у Чорногорії.

Не вщухають сімейні баталії між нардепом-силачем зі «Слуг народу» Василем Вірастюком та його половинкою Інною. Їхня справа про розлучення з травня 2023 року перебуває у столичному суді…

Як раніше писав «Главком», дружина обранця виграла суд щодо стягнення аліментів з чоловіка на користь двох його синів. Інна Вірастюк пояснила: з початком війни вимушено покинула Україну і кілька місяців прожила за кордоном. Внаслідок цього, каже, у неї з чоловіком припинилися шлюбні стосунки, і Василь жодним способом не надавав підтримки неповнолітнім дітям.

Отже, після виграшу справи дружина Вірастюка зазіхнула на готівку і золотий злиток вагою 1 кілограм, які з 2020 року декларує чоловік-нардеп. За відомостями електронної декларації за 2022 рік, Василь Вірастюк відобразив $300 тис. готівки, яка є його власністю і $100 тис. готівки, які належать дружині. Крім цього, політик задекларував золотий злиток вагою 1 кг вартістю 1,64 млн грн, зазначивши, що дорогоцінним металом володіє дружина.

Разом із тим у суді Інна Вірастюк вирішила провернути несподівану комбінацію. Підбила всю задекларовану готівку ($400 тис.) і попросила суд визнати це спільною сумісною власністю. При цьому наполягала стягнути з чоловіка $200 тис.

В іншій частині позову дружина обранця прагнула розставити крапки над «і» у питанні користування золотом (кілограм дорогоцінного металу складається з десяти злитків по 100 грам кожен). За її словами, чоловік-нардеп на власний розсуд, не в інтересах сім’ї, розпоряджається золотим запасом. До суду Інна Вірастюк принесла квитанції про купівлю-продаж банківського металу і наголосила: золото придбала до одруження з нардепом.

Парламентар категорично виступив проти поділу своїх заощаджень. Згідно з його поясненнями, гроші скінчилися протягом 2022-2023 років. Частину витрачено на оренду житла сім’ї Вірастюка у Польщі, куди дружина з дітьми виїхали з початком вторгнення. Також готівка тратилася на винаймання помешкання в Івано-Франківську, медичні та освітні послуги, а також волонтерську допомогу.

Зрештою, Феміда постановила: Василь Вірастюк повинен віддати дружині $100 тис (суд врахував, що в декларації Інна відобразила володіння $100 тис готівкою. Тобто разом виходить сума $200 тис, на якій наполягала позивачка). І лише доларами, без переведення у гривні.

А ось із золотом вийшла казусна ситуація. Суд заявив, що позивачка не надала необхідних документів про підтвердження власності (відсутня дата купівлі злитків, підпис клієнта). Тим паче, що нардеп зі свого боку переконував: золоті злитки є спільною сімейною власністю. У результаті Феміда відмовила Інні Вірастюк у визнанні права власності на десять золотих злитків вагою 100 грам кожен.

Наразі нардеп Вірастюк оскаржує це рішення суду в апеляційній інстанції. Очевидно, політика не влаштовує вказівка суду віддати своїх $100 тис. дружині, з якою він у процесі розлучення.

А от історія розлучення депутатки-«слуги» Людмили Марченко та її чоловіка-військового Івана Марченка за гостротою сюжету достойна екранізації.

Нагадаємо, у липні 2023-го ця парламентарка «прогриміла» на всю країну Національне антикорупційне бюро оголосило їй підозру у зловживанні впливом через торгівлю дозволами на перетин кордону. Нині кримінальна справа розглядається Вищим антикорупційним судом.

До речі, керівництво партії влади відреагувало на корупційний скандал по-хитрому. З одного боку, на догоду публіці пані Марченко було виключено з партії «Слуга народу». З іншого вона й досі залишається членом парламентської монобільшості і входить до фракції «слуг народу».

Але повернімося до шлюбу Марченків, який тріщить. Процес розлучення триває щонайменше з квітня 2022 року. Спочатку Людмила Марченко почала стягувати аліменти з чоловіка на користь сина (за 2022 рік Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, де працює Іван Марченко, перерахувала 23,5 тис. грн аліментів). До речі, законодавство не забороняє сплати аліментів, коли подружжя офіційно у шлюбі.

Після стягнення аліментів Марченко пішла ще одним судом, вимагаючи вже розлучення. Феміда зупинила розгляд, оскільки чоловік перебував у лавах ЗСУ. Через рік, влітку 2023-го жінка передумала і відкликала свій позов. Причиною послужила її… вагітність так зазначено у судовій ухвалі.

Після народження доньки Людмила Марченко вкотре через суд «приструнила» чоловіка: Іван Марченко має сплачувати аліменти на утримання щойно народженої доньки до досягнення нею повноліття.

Утім, чоловік не визнав другої дитини і пішов до суду з’ясовувати, хто ж справжній батько. Зокрема, зараз триває судова молекулярно-генетична експертиза, яку Феміда доручила експертам Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС. Адже, як повідомив Іван Марченко під час судового засідання, з лютого 2022 року не мав жодних контактів із дружиною-нардепкою.

Більше того чоловік Людмили Марченко намагався розлучитися після народження другої дитини. Однак Феміда не дозволила, оскільки дитині не виповнився рік (таку заборону містить Сімейний кодекс).

Крім того, наприкінці осені 2023 року Марченки у суді поділили своє майно шляхом мирової угоди.

«Главком» намагався почути позицію кожного з подружжя Марченків. Людмила Марченко прочитала відповідне повідомлення у месенджері, але жодним чином не відреагувала. Адвокат Івана Марченка переадресував запит клієнту, але той також вирішив не коментувати процес.

Віталій Тараненко, «Главком»

«Немає нічого гіршого, ніж ті, хто перебуваються…». Як не парадоксально, але це слова Нестора Шуфрича у Верховній Раді. Однак політик говорив це не про себе та колег із забороненої проросійської ОПЗЖ, а про нардепа від ЄС Олексія Гончаренка.

Якщо до великої війни спікери ОПЗЖ переважно несли російський пропагандистський наратив про «здачу суверенітету України в обмін на кредити», то зараз вони демонструють дивовижний рівень політичної еквілібристики: кажуть, що «Росія це тюрма народів, яка має бути зруйнована». Водночас проросійські нардепи розповідають про «цькування людей за мову», «побиття жінок, людей літнього віку та священників» і що «у СБУ та поліції зрадників більше, чим в УПЦ (МП)».

Рух «Чесно» проаналізував стенограми засідань Верховної Ради, аби продемонструвати, які теми були у фокусі виступів проросійських нардепів у Раді протягом другого року повномасштабного вторгнення.

Попри те, що один із лідерів забороненої ОПЗЖ Нестор Шуфрич із вересня 2023 року перебуває під арештом у СІЗО, йому вистачило попередніх восьми місяців, щоб посісти першу сходинку у рейтингу найбільших балакунів серед колег по групі.

Кількість його виступів є найбільшою не лише серед представників групи ПЗЖМ, а й серед іншої частини колишньої ОПЗЖ групи «Відновлення України».

Як і раніше, у виступах Шуфрич імітував «опозиційність» до влади та критикував ініціативи монобільшості, але в результаті закликає не «плясати і юродничать», а підтримати та швидше голосувати.

«Ми, безумовно, сприймаємо рішення монобільшості, це їх конституційне право вибирати і призначати певні кандидатури і щодо зняття з посади, і щодо призначення на посади. І вважаю, що ми маємо до цього поставитись з увагою і повагою, а не плясати зараз і юродничать. Є рішення монобільшості, і воно має право бути реалізовано згідно з Конституцією», заявив Шуфрич під час обговорення відставки Сергія Шкарлета з посади міністра освіти.

Втім, бажання співпрацювати зі «Слугою народу» у Шуфрича з’явилося не так давно, адже у 2020 році він був переконаний, що «Слуга народу» це «реінкарнація Порошенка». Критика влади була основним мотивом заяв як усієї партії, так і самого Шуфрича. Але для політиків-хамелеонів вже є звичною практика зміни публічної риторики залежно від політичної кон’юнктури: це було як після Помаранчевої революції та Революції Гідності, так і після повномасштабного вторгнення.

Показово, що сам Шуфрич під час одного із виступів дав оцінку політикам, що змінюють позицію залежно від ситуації. Звісно, йшлося не про представників забороненої ОПЗЖ, він реагував на вимогу Олексія Гончаренка «викинути геть ОПЗЖ» з парламенту:

«Я мав честь бути обраним у 2006 році до Одеської міської ради. І згадую ті часи. Так, тоді була Партія регіонів, тоді був Льоша, який створив в Одеській міськраді фракцію Януковича і зараз тут щось говорить про інших. Льошенька, угомонись. Ви знаєте, і сміх, і гріх. На жаль, саме з таких у свій час набирали поліцаїв. Я б хотів, щоб це залишилось в минулому і ніколи більш не поверталось. Немає нічого гіршого, ніж ті, хто перебуваються, перегортаються».

Другим за кількістю виступів серед депутатів ПЗЖМ є Юрій Павленко. Він також демонструє неймовірне «перевзування» у публічній риториці. Адже до початку повномасштабного вторгнення Павленко розповідав про «здачу суверенітету України в обмін на кредити», підсилюючи російський наратив про зовнішнє управління Україною.

А вже у 2023 році Павленко говорив у своїх виступах про підтримку військових, підвищення обороноздатності України та необхідність розірвати всі контакти з країною-агресоркою. Нерідко Павленко закінчує свої промови гаслом «Слава Україні!», яким ще донедавна проросійські політики «лякали» свій електорат. З іншого боку, депутат закликав робити все можливе, аби Україна якнайшвидше стала членом НАТО.

«Ми, безсумнівно, підтримуємо звернення українського парламенту до учасників саміту НАТО з вимогою ухвалити принципове рішення щодо членства України. Останні півтора року, майже півтора року, чітко визначили, хто друг, хто ворог, чітко показали, який має бути український вибір. І сьогодні переважна більшість українських громадян бачать разом із НАТО майбутнє української держави, і, переконаний, Верховна Рада України одностайно прийме необхідне звернення».

Однак, попри публічне декларування патріотизму та відстоювання європейського курсу, Павленко згадує Росію та росіян у позитивному контексті. Під час одного із засідань депутат зазначав, що багато представників малих корінних народів РФ воюють і борються за українську незалежність. Більше того, воюють не лише за Україну, а й за свободу своїх народів. Цей виступ Павленко підсумував закликом допомогти росіянам: «Ми зобов’язані максимально підтримати і допомогти кожному корінному малому народу, який сьогодні є на території РФ, здобути волю, здобути свободу, стати незалежними державами. В’язниця має бути зруйнована. Саме тому сподіваюся, що спеціальна комісія, створення якої ми підтримуємо, напрацює необхідний план дій, як нам жити після перемоги з новими державами, які виникнуть на території РФ. Бо перемога України це і перемога багатьох росіян. Слава Україні!».

Попри розкол забороненої ОПЗЖ на дві окремі групи, у 2023 році в парламенті все ж знайшлося питання, щодо якого вони виступили одностайно. Сталося це під час розгляду проєкту про заборону релігійних організацій, пов’язаних із Росією (№ 8371). Аргументи депутати наводили різні, але одностайно наполягали на відхиленні ініціативи. Бурхливу реакцію викликали тези голови групи ПЗЖМ Юрія Бойка, адже, окрім іншого, він встиг назвати предстоятеля російської церкви в Україні Онуфрія патріотом: «Все ж таки були мудрі наші попередники, які прийняли в 96-му році Конституцію України. І 35-та стаття Конституції, вона відокремлює церкву, релігійні організації від держави. І якщо хтось хоче прийняти… закон, то треба спочатку змінити Конституцію. Наша група не буде підтримувати цей закон, тому що він суперечить Конституції України. А від себе особисто, я знаю владику Онуфрія настоятеля Української православної церкви. Він є патріотом України і користується довірою вірян».

Власне, це голосування та заяви є очікуваними для проросійських нардепів. Рух «Чесно» раніше писав, що представники ОПЗЖ за останні роки повним складом не голосували у ключових питаннях, де був хоч якийсь інтерес країни-агресорки. Наприклад, під час звернення до міжнародних організацій у зв’язку з ескалацією Росією безпекової ситуації навколо України, невизнання незалежності самопроголошених утворень ОРДЛО, голосування за вихід України з угод СНД. Вони не голосували навіть за продовження угоди між Україною та Нідерландами щодо розслідування падіння літака рейсу MH17.

Не менш самовіддано на захист московської церкви виступили й депутати групи «Відновлення України». Наприклад, колишній «слуга» і одеський мажоритарник Артем Дмитрук під час виступу неодноразово наголошував на необхідності відхилити проєкт, аби уникнути розколу суспільства.

«Чи можемо ми сьогодні говорити про демократичну Україну? Однозначно ні. Але чи можемо ми сьогодні говорити про свободу слова, віросповідання? Однозначно ні. Цькування людей за їх мову, варварське відношення до віруючих по всій країні, рейдерське захоплення храмів, побиття жінок, людей похилого віку та священників це відбувається кожного дня у нашій державі. Чи за таку Україну стояв Майдан? Чи за таку Україну гинуть кращі сини нашої країни?» виголошував під час виступу Дмитрук.

Ще один колишній «слуга» і запорізький мажоритарник Євген Шевченко згадав про «розкол» і навіть пригадав під час виступу Київську Русь: «Українська православна церква історично є церквою Київської Русі, ми є нащадками Київської Русі. Так сталося, це історія. На Соборі Української православної церкви 22 травня 2022 року було прийнято рішення, яке засудило Кирила, відокремилося від Московії. Що по поводу зрадників. У нас в СБУ, у поліції зрадників більше, чим в УПЦ. Так що тепер, забороняти СБУ і церкву? А ви знаєте, скільки запросу у суспільстві про заборону Верховну Раду? Нащо цей розкол робити у суспільстві?».

Проросійським нардепам не вдалося переконати Раду відхилити законопроєкт, проте згадані депутати продовжили захищати Московську церкву. Дмитрук, Шевченко та Бойко подали сотні правок до тексту під час підготовки до другого читання. Пізніше, аби якнайдовше відкладати фінальне голосування, депутати розпочали збір підписів під вимогою до Руслана Стефанчука звернутися до Венеціанської комісії щодо висновку. Наразі проєкт перебуває на розгляді комітету, після висновку якого має бути винесений на голосування у другому читанні.

Група «Відновлення України» це мікс нардепів від ОПЗЖ, колишніх представників «Слуги народу», «Довіри» та позафракційних. Лідером групи за кількістю виступів протягом 2023 року став Анатолій Бурміч. Минулого року він розповідав про корупцію та дітей чиновників, фактично повторюючи наративи Росії про українську владу, яка відсиджується за спинами громадян. Схожі тези Бурміч поширював ще до заборони ОПЗЖ та початку повномасштабного вторгнення.

«Що робиться у тилу на сьогодні, щоб підвищувати мотивацію захищати Батьківщину? Ми бачимо, як підвищуються тарифи, щоб компанії гарно жили, і державні теж, тому що є наглядові ради іноземні, вони повинні отримувати високі зарплати. Залякують людей, коли у нас по статистиці 14 мільйонів знаходяться за межею бідності. У нас сьогодні в тилу ніхто не об’єднує людей, а навпаки, зіштовхують лобами на релігійній та мовній основі».

Попри декларовану жагу до справедливості, притягнення до відповідальності чиновників-корупціонерів та боротьбу за вмотивованість українців протистояти ворогу, Бурміч неоднозначно коментував відкриття реєстру декларацій: «Ми на початку агресії цілком обґрунтовано прийняли рішення про відтермінування декларацій. Чому? Тому що виникали безпекові питання по складності і таке інше, і це логічно. А що сталося? Ми вже перемогли і звільнили територію, людей повернули, реєстри, все? А сталося просто, тому що суспільство і наші партнери бачать, як тут окремі представники влади розкрадають той бюджет і ту допомогу, яку нам надають. Просте декларування воно нам не допоможе, треба посилювати відповідальність».

Декларації та можливість запровадження заборони на повторні перевірки коментувала і депутатка Антоніна Славицька. Крім того, під час обговорення законопроєкту про лобізм вона висловила пропозицію, що буквально копіює російське законодавство, яке маркує організації та їхніх представників «іноземними агентами»: «Ми погоджуємося з тим, що громадські організації, які не отримують прибуток, вони не мають бути суб’єктами лобіювання. У той же час ті організації, які отримують іноземне фінансування, все ж таки, на нашу думку, мають підпадати під певні категорії суб’єктів лобіювання».

Цікавий мовний конфуз стався під час виступу Володимира Мороза. Під час чергового обговорення він закликав залу голосувати російською мовою. На це відреагував голова Верховної Ради Руслан Стефанчук, який змусив депутата повторити фразу українською. Ймовірно, це сталося через довготривалу політику ОПЗЖ, від якої був обраний Мороз, повна підтримка та захист російської мови в Україні.

На другому році повномасштабної війни у Верховній Раді досі працює більшість нардепів від забороненої проросійської ОПЗЖ. Вони впливають на те, за якими правилами житиме Україна, вирішують, якими будуть особливості військової служби у ЗСУ тощо.

Натомість українці вже дали однозначну відповідь щодо того, яким бачать майбутнє таких політиків. Результати соцопитування, яке було проведено на замовлення Руху «Чесно», свідчать, що лише 1% громадян вважають за доцільне дати депутатам таких партій допрацювати до кінця каденції.

Вікторія Олійник, рух «Чесно»

Майже через десять днів після оголошення підозри одіозний екснардеп Сергій Пашинський постав перед судом. Вищий антикорупційний суд 21 лютого приступив до обирання запобіжного заходу колишньому обранцю. Однак розгляд справи зупинився на етапі викладу позиції захисників Пашинського і суд переніс засідання на наступний день.

Антикорупційні органи відвели колишньому народному обранцю роль організатора злочинної організації, яка займалася сумнівним продажом конфіскованих нафтопродуктів. Паливо належало страктурам бізнесмена з орбіти «сім’ї Януковича» Сергія Курченка, воно було завезене в Україну перед Революцією гідності.

Попри статусність підозрюваного група підтримки Пашинського на суді була скромною. По-перше, це троє захисників. Серед них найупізнаванішим виявися адвокат Андрій Федур, якого екснардеп посадив праворуч від себе. За іронією долі, саме Федур у 2014 року став захисником… того ж Сергія Курченка та його активів, за якими полювали правоохоронці після втечі Віктора Януковича з країни. Через десять років відомий адвокат без проблем захищає затятого опонента Курченка та й «біло-блакитної» влади в цілому.

По-друге, у судовій залі сиділа колишня Уповноважена Верховної Ради з прав людини, в минулому однопартійка Пашинського Людмила Денісова. Вона мовчки слухала суть обвинувачення щодо ексобранця. Ймовірно, її місія тут заявити про взяття на поруки політичного товариша.

Під час трансляції судового засідання можна було помітити, як Андрій Федур часто шепотівся з Сергієм Пашинським.

«З Одеського нафтопереробного заводу (на момент зміни влади в Україні заводом володів Сергій Курченко «Главком») хочуть викрасти нафтопродукти на десятки мільйонів… Я не вправі називати прізвища, але, на мій погляд, до цього причетні дуже впливові люди в Україні. Це робиться за допомогою МВС». Ці слова Андрія Федура десятирічної давнини усім у суді пригадав прокурор і фактично «підколов» адвоката, який навпроти «обороняв» Пашинського «Не можу не погодитися з думкою захисника Федура», продовжував знущатися прокурор.

Рішення про передачу арештованих нафтопродуктів Курченка у розпорядження державного підприємства «Укртранснафтопродукт», а потім про продаж компанії бізнесмена і земляка Пашинського Сергія Тищенка, ухвалювалося у високих кабінетах. А точніше у будівлі на столичній вулиці Академіка Богомольця, 10, де сидів тодішній міністр внутрішніх справ Арсен Аваков. Це випливає зі свідчень колишнього заступника Авакова, генерал-майора міліції Віталія Сакала. Він красномовно описує відомих «ходаків», котрі не вилазили з кабінету очільника МВС. Події відбувалися на початку весни 2014 року.

«Одного разу до себе в кабінет мене викликав міністр Аваков. У його кабінеті перебував Коломойський (олігарх і власник групи «Приват», тепер має статус підозрюваного, і з вересня 2023 року сидить у слідчому ізоляторі СБУ «Главком») разом із юристом. Аваков повідомив, що є пропозиція від Коломойського передати його структурам нафтопродукти (Сергія Курченка «Главком»). Після цього Аваков знову запросив мене до себе у кабінет, де вже був власник групи WOG Єремеєв (помер у серпні 2015 року внаслідок падіння з коня «Главком»), який цікавився нафтопродуктами Курченка. Бажаючих ставало дедалі більше. Голова Одеської ОДА Ігор Палиця (нині народний депутат від групи «За майбутнє» «Главком») казав про необхідність якнайшвидшої передачі пального, тому що його зберігання становитиме загрозу курортному сезону. Але я розумів, що Палиця це той самий Коломойський тільки вид з боку», розказував Сакал під час допиту.

Та все ж «джекпот» зірвав екснардеп Сергій Пашинський, котрий, до слова, був на той момент близьким політичним соратником міністра Арсена Авакова. Зі свідчень Сакала, його в черговий раз викликав міністр, у кабінеті якого сидів на той час тимчасово виконувач обов’язків глави адміністрації президента Пашинський зі своїм супутником. Пізніше заступник Авакова уточнив, що це був бізнесмен Сергій Тищенко. Його представили як представника державного підприємства, яке готове взяти нафтопродукти Курченка.

«У подальшому неодноразово бачив у приміщенні МВС Пашинського та Тищенка, які відвідували керівника апарату Сергія Чеботаря. Також я знав про давні дружні відносини між Чеботарем та Турчиновим, який тоді виконував обов’язки президента», розповів Віталій Сакал.

Інший очевидець, на той час директор державного підприємства «Укртранснафтопродукт» Володимир Гаврилов пригадав інші цікаві подробиці. Улітку 2014 року його викликав керівник департаменту з питань функціонування та реформування нафтогазового сектору Міністерства енергетики Андрій Бойчук (креатура Пашинського. До призначення у міністерство Бойчук був сотником Самооборони Майдану «Главком») і вони поїхали до АТ «Фортуна-банк» (рішенням Нацбанку, фінустанову було ліквідовано у березні 2020 року), яким володів бізнесмен Тищенко.

«Хлопці, треба працювати», сказав Сергій Тищенко. Він також розповів про концепцію роботи з арештованими нафтопродуктами Курченка… Через декілька днів знову зібралися у банку, де, окрім Тищенка, були його юристи. На столі лежав лист (у документі було фігурувало прізвище Володимира Гаврилова як підписанта «Главком») до МВС з проханням передати арештовані нафтопродукти (на ДП «Укртранснафтопродукт» «Главком»). Бойчук сказав підписати, що я і зробив», зазначив Гаврилов, який є теж підозрюваним у справі Пашинського.

Окремо Гаврилов зізнався, що кожного місяця бізнесмен Тищенко платив йому по 20 тис. грн (за тодішнім курсом валют, це приблизно $1,6 тис.).

Своїми спостереженнями зі слідством також поділився колишній директор ТОВ «Укройлпродукт» Олександр Бучинський. Це підприємство контролювалося Сергієм Тищенком. І саме це ТОВ викупило у ДП «Укртранснафтопродукт» нафтопродукти Курченка за заниженими цінами.

«За своїм функціоналом, я був менеджером із продажу Тищенка. Восени 2014 року він дав вказівку підписати договір про постачання нафтопродуктів між ДП «Укртранснафтопродукт» і ТОВ «Укройлпродукт»… Дослівно Тищенко сказав мені: «Будеш торгувати нафтопродуктами «куріци» (себто Сергія Курченка «Главком»)», переповів розмову з Тищенком свідок Бучинський.

Сенсаційні зізнання висловили кілька свідків стосовно діяльності одного з флагманів оборонно-промислового комплексу, компанії «Українська бронетехніка». Красномовна статистика: за час вторгнення доходи цієї фірми ростуть, мов на дріжджах (у 2022 році 13,1 млрд грн, у 2023 році 24 млрд грн).

За даними аналітичної системи Youcontrol, ТОВ «Українська бронетехніка» створено у травні 2001 року. До червня 2015 року фірма називалася «Укрглавпак» і не мала нічого спільного зі зброєю та військовою технікою. Спеціалізувалася на виробництві тари з пластмас.

У 2016 році «Українська бронетехніка» змінила профіль на торгівлю автомобілями. Згодом додалися «кведи», пов’язані з виробництвом військової техніки, зброї та боєприпасів.

До жовтня 2017 року власником цієї фірми був її тодішній директор Олександр Кузьма. Він є родичем відомого у фармакологічному бізнесі Миколи Кузьми, який у 2014 році був помічником на громадських засадах… все того ж народного депутата Сергія Пашинського.

Нині компанія «Українська Бронетехніка» записана на киянку Людмилу Петригу. При цьому один із чотирьох співзасновників фірми ТОВ «Бюро національних розробок» належить помічнику екснардепа Пашинського Миколі Кузьмі.

«Пашинський міг зараховувати помічниками на громадських засадах людей, які займалися його бізнесом. Наприклад, Миколу Кузьму, Юрія Стаська, які, за дорученням Пашинського, опікувалися бізнесом з виробництва бронетехніки. Зокрема, брат Миколи Кузьми Олександр через ТОВ «Бюро національних розробок» є співзасновником ТОВ «Українська бронетехніка». Наскільки мені відомо, інші юридичні особи-співзасновники «Української бронетехніки» також контролюються Пашинським і колишнім народним депутатом Іваном Вінником», заявила ексголова секретаріату комітету Верховної Ради з питань національної безпеки і оборони Тетяна Блистів під час допиту.

Про близькість Пашинського до «Української бронетехніки» заговорив й Андрій Сенченко нардеп трьох скликань від «Батьківщини» і колишній заступник Пашинського в адміністрації президента у 2014 році. Сенченко також очолював Національну асоціацію підприємств оборонної промисловості Україну, керівне крісло якої у нього фактично «віджав» екссоратник Пашинський. Відповідні зміни до єдиного держреєстру на початку квітня 2022 року вніс реєстратор із Хмельницької області. Через це Сенченко нині судиться з Міністерством юстиції.

Із пояснень Андрія Сенченка: на початку 2016 року до нього звернувся Сергій Пашинський і розповів, що займатиметься виробництвом військової техніки на базі ТОВ «Українська бронетехніка». Для цього попросив у Сенченка позичити $500 тис., які той дав у борг.

У 2019 році Сенченко вийшов на Пашинського, просив повернути позичених пів мільйона доларів. На що екснардеп повідомив, що не має коштів. Натомість позичальник запропонував оформити на нього 10% статутного капіталу ТОВ «Українська бронетехніка» і ввести до складу наглядової ради. Це мало слугувати гарантією повернення боргу. Пашинський прийняв цю пропозицію.

Як видно з єдиного реєстру, наприкінці вересня 2019 року Сенченко зайшов у співзасновники «Української бронетехніки» зі символічним внеском до статутного фонду компанії у розмірі 1,18 тис. грн.

Але ритуальні повноваження Сенченка в оборонному підприємстві закінчилися у жовтні 2021 року. Тоді його частку було переписано на громадянина Юрія Чмиря. Як зазначив Сенченко під час допиту, з ним частково розрахувався син Пашинського Антон, повернувши готівкою $300 тис.

Далі частка Сенченка після громадянина Чмиря опинилася у руках теперішнього директора ТОВ «Українська бронетехніка» Владислава Бельбаса. Юридична фіналізація схеми пройшла у червні 2022 року.

Тут варто нагадати про розслідування «Главкома» дев’ятирічної давнини, в якому йшлося про закупівлю бронетехніки у ТОВ «Українська бронетехніка» міністерством внутрішніх справ на чолі з Арсеном Аваковим. До речі, ця інформація озвучувалися у справі Пашинського, зокрема, вказувалося про продаж «Українською бронетехнікою» невеликої партії військової техніки Нацгвардії, яка входила до системи МВС.

Ще цікава деталь. Свідок у справі Пашинського Давидов повідомив слідству, що теперішня власниця ТОВ «Українська бронетехніка» Людмила Петрига має педагогічну освіту. Свого часу її було «прикомандировано» до сина Пашинського Антона, допомагала вести справи олійного заводу у Слов’янську на Донеччині. Цей завод відродили, як стверджували свідки, за протекцією Пашинського. Фактично ним управляв бізнесмен Сергій Тищенко.

Крім того, у судовій залі стало відомо, що стосовно колишнього народного депутата Сергія Пашинського відкрито нове кримінальне провадження за фактами тиску і погроз. За словами прокурора, заяву про злочин написав заступник міністра оборони у 2014-2016 роках Юрій Гусєв. Наразі слідство зареєструвало кримінальне провадження.

Експосадовець Міноборони проходить свідком у «паливній» справі Пашинського. Під час допиту Юрій Гусєв заявив (його свідчення цитував прокурор під час засідання «Главком»): на той час нардеп і голова комітету Верховної Ради з питань нацбезпеки та оборони Сергій Пашинський особисто зателефонував йому і просив підписати певні документи, де йшлося про передачу пального з херсонської нафтобази для потреб армії. Дзвінок відбувся у березні 2015 року.

«Секретар парламентського комітету з питань нацбезпеки та оборони Вінник прийшов до мене із проєктом документа і запропонував його підписати. Це був акт прийому-передачі, відповідно до якого державне підприємство «Укртранснафтопродукт» безоплатно передавало Міністерство оборони пально-мастильні матеріали, які зберігаються в Херсоні. Наскільки пригадую, йшлося про великі обсяги нафтопродуктів… До проєкту документа не додавалося будь-яких супровідних документів та резолюцій, що викликало у мене певні підозри. Зазвичай подібні документі опрацьовуються профільними департаментами», зазначено у свідченнях Гусєва.

Окремо колишній заступник міністра оборони у своїх свідченнях вказав: під час вивчення проєкту документа, який просив підписати Пашинський, Гусєв поцікавився у знайомих із Херсона щодо кількості нафтопродуктів. Як виявилося на той час, місцева нафтобаза була порожньою. Це викликало застереження у Гусєва і він відмовився підписувати необхідні папери.

«Невдовзі після мені зателефонував Пашинський, який почав обурюватися моєю відмовою. Я пояснив, що не підписуватиму документ, що містить недостовірні відомості. А Пашинський погрожував мені, у тому числі кримінальними справами, а також звільненням з посади заступника міністра оборони. Після цієї розмови кілька людей передавали, що Пашинський дуже вороже налаштований щодо мене… По суті, я отримав медійне переслідування, звинувачення та погрози», пригадав Гусєв.

Треба додати, що Юрій Гусєв устиг після перебування у владі під час президентства Порошенка пропрацювати і у ЗеКоманді: у 2019-2020 роках головою Херсонської ОДА, у 2020-2023 роках директором «Укроборонпрому». Після звільнення Гусєву було обіцяно посаду посла України в Чехії, яким він ним так і не став.

Віталій Тараненко, «Главком»

Обрання нового голови Національного агентства з питань запобігання корупції вийшло на фінішну пряму. 20 лютого конкурсна комісія у прямому ефірі проголосувала за список фіналістів, які будуть проходити остаточні співбесіди для визначення переможця. Фінальне голосування має відбутися вже наприкінці поточного тижня. Варто зауважити, що переможець буде обраний один, на відміну, скажімо, від конкурсу на директора НАБУ, коли конкурсна комісія подавала на розгляд Кабміну кількох кандидатів.

Повноваження минулого голови НАЗК Олександра Новікова спливли ще 15 січня. Знову подаватися на конкурс Новіков не міг, оскільки законодавство не передбачає повторної каденції керівника агентства. Процес відбору наступника стартував ще до того, як завершився термін попереднього керівника: у жовтні минулого року був затверджений склад конкурсної комісії з шести осіб, у листопаді Кабмін оголосив умови й строки проведення конкурсу, а кандидати мали подати документи спочатку до 1 грудня, а згодом цей строк продовжили до 22 грудня.

Серед охочих в’їхати у головний кабінет НАЗК навіть створився ажіотаж: їхня кількість значно перевершила число кандидатів, які претендували на цю посаду чотири роки тому. Так, на початках було зареєстровано аж 64 претенденти, з яких на першому ж етапі відсіяли 13, до тестування допустили 51 особу. Перед тим, як дійти до фінальної співбесіди кандидати пройшли сито з професійного тестування, завдань на етичне лідерство та практичне застосування законодавства.

Передостаннім етапом стали співбесіди на доброчесність, які проводилися з 9 по 13 лютого і до яких були допущені 24 кандидати. На ньому конкурсна комісія намагалася виявити відповідність доходів кандидатів їхнім витратам та майну, спосіб життя, політичну нейтральність, можливі зв’язки з державою-агресором та інші потенційні «плями». Такі знайшлися у 14 з 24 претендентів, які і пішли у «відсів». Серед них зокрема, така відома персона як колишній нардеп від «Народного фронту» Андрій Тетерук, який нині керує у НАЗК відділом аналізу ризиків.

Тепер сформувалося красиве число «чудова десятка». Кожен намагатиметься остаточно вразити членів комісії на фінальних співбесідах. Одразу кидається в очі, що серед фінального пулу лише одна жінка (Катерина Каплюк), у якої, до того ж, не було одностайної підтримки комісії.

Хто ж ці люди, які прагнуть стати на чолі Національного агентства із запобігання корупції на наступні чотири роки?

Звільнення Вишневського з Агентства перетворилося на скандал. Голова НАЗК Олександр Новіков звільнив заступника не за власним бажанням чи за згодою сторін, як це робиться «полюбовно» зазвичай, а за статтею Кодексу законів про працю. Вишневському дорікали через те, що він нібито «одноосібно ініціював зняття з розгляду розробленого НАЗК та внесеного на розгляд Кабінету міністрів законопроєкту (щодо внесення змін до закону про мобілізацію ред.), який безпосередньо впливає на стабільність та ефективність роботи Національного агентства». Вишневський зі свого боку доводив, що в нього була письмова резолюція керівника на такі дії, тож звільнили його безпідставно. Він припустив, що звільнення у такий спосіб було особистою помстою чинного голови НАЗК, з яким би у нього були давно зіпсовані стосунки. Тепер у Вишневського є всі можливості продемонструвати колишньому керівництву, хто ж урешті вийшов переможцем із тієї історії.

Чимале зацікавлення в комісії викликали різні ситуації на попередніх місцях роботи Вишневського. Зокрема, Вишневського запитали про подробиці переслідування з боку адміністрації президента-втікача Януковича у 2011 році, про яке зазначив сам кандидат. У ті часи Вишневський був заступником начальника Головного управління державної служби та директором Центру правової реформи та законопроєктних робіт при Мін’юсті. Кандидат пояснив, що йому стало відомо про переслідування з ухвали Київського апеляційного суду, який дозволив проведення оперативно-розшукової діяльності щодо нього. Проводилась вона пів року і нічим не закінчилась. Вишневський припустив, що його команда була незручною, бо просувала план реформи держслужби, затверджений ще за президентства Віктора Ющенка. Комісія запитала, чи мав кандидат контакти з тодішнім міністром юстиції Лавриновичем чи головою Адміністрації президента Портновим, той відхрестився від таких зв'язків.

Цікавило комісію й те, чи виникали у Вишневського конфлікти з керівниками. Наприклад, свого часу за поданням ексміністра юстиції Павла Петренка кандидат отримав звання Заслуженого юриста України, пізніше став заступником міністра, але потім чомусь звільнився. Вишневський пояснив, що на тій посаді опікувався впровадженням безоплатної правової допомоги. Заступник міністра мав підозри, що тодішня влада хоче використати цю систему як потенційний адмінресурс напередодні виборів. До того ж, Вишневський виявився втягнутим в інтриги з обранням нового голови Координаційного центру з надання безоплатної правової допомоги, коли більшість центрів БПД та громадськість вимагали прозорого конкурсу на цю посаду, а міністр цьому пручався.

Водночас конфлікт з ексголовою НАЗК Олександром Новіковим Вишневський назвав «ситуацією дуже дивною і незрозумілою». Зараз триває судовий спір щодо незаконного звільнення кандидата, а він пов’язує цю історію з авторитарним стилем управління Новікова. Крім цього, Вишневський не підтримував те, що НАЗК займається санкціями, а як співробітник, який відповідав за міжнародне співробітництво агентства, саме він мав вирішувати проблеми, породжені міжнародними конфліктами внаслідок такої діяльності.

Вишневському довелося пояснювати комісії походження коштів, за які він купив свою першу квартиру у Києві у 2002 році: це були його власні кошти, до яких доклалися ще батьки та бабуся. У 2006-му за гроші від продажу цього житла, а також із власних заощаджень він придбав іншу квартиру. Але у часи переслідувань з боку адміністрації Януковича подарував помешкання матері.

Цікаво, що покійна бабуся кандидата понад 20 років займалася продажем зрізаних квітів, і на ці кошти допомагала грошима дітям й онуку.

У Гупяка вже є «напівуспішний» досвід участі у кадровому конкурсі до іншого органу Національного антикорупційного бюро. У 2023 році він потрапив до трійки тих, кого конкурсна комісія рекомендувала Кабміну на цю посаду, але вибір був зроблений на користь Семена Кривоноса. Прем’єр-міністр Денис Шмигаль навіть радив новому директору НАБУ розглянути можливість взяти двох фіналістів конкурсу до Бюро, але Гупяк лишився працювати у ДБР. На співбесіді він казав, що навіть не спілкувався з Кривоносом щодо свого працевлаштування.

Дружина кандидата Ольга Гупяк також з прокурорського середовища, є прокуроркою відділу у Вінницькій обласній прокуратурі. Станом на 31 грудня 2022 року Сергій Гупяк зберігав 700 тис. грн готівкою, а його дружина $11,7 тис. та €7 тис. готівкою. Загальна ж сума, яку подружжя зберігала на банківських рахунках в гривнях, ледь перевищувала еквівалент $1 тис. за нинішнім курсом. У конкурсної комісії виникали питання щодо коштів, за які у травні 2021 року Гупяки придбали нове авто Toyota Rav-4 Hybrid вартістю майже мільйон гривень на той час. Кандидат відповів, що йому допомогла мати, яка довгий час працювала інженером та на ім’я якої був відкритий ФОП з роздрібної торгівлі. Гупяк відмовлявся озвучувати суму заощаджень своїх батьків з безпекових міркувань, але погоджувався надати її безпосередньо комісії.

З 2010 по 2014 рік займався викладацькою та науково-дослідною діяльністю у сфері формування і реалізації кримінальної політики України. А найбільш значний період часу з 2014 по 2020 рік Калмиков працював експертом з питань кримінальної юстиції та протидії корупції у Центрі політико-правових реформ. Як розповідає сам, у цьому центрі він «здійснював загальний аналіз формування та реалізації кримінальної та антикорупційної політики України, перманентний моніторинг діяльності НАЗК, НАБУ, САП, АРМА, ВАКС та інших судів, моніторинг стану реалізації реформи політичних фінансів, антикорупційну експертизу проєктів нормативно-правових актів, а також низку інших повноважень».

У НАЗК Калмиков відповідальний, зокрема, за розробку проєктів Антикорупційної стратегії на 2021 2025 роки та Державної антикорупційної програми на 2023-2025 роки.

За 2022 рік Дмитро Калмиков отримав у НАЗК зарплату у розмірі майже 1,9 млн грн, у середньому близько 155 тис. грн на місяць. Дружина станом на момент подання ним декларації працювала у Головному управлінні Національної поліції в Луганській області. Разом з дружиною кандидат на голову агентства має у власності квартиру у Катеринівці Луганської області, земельну ділянку у Чубинському Київської області, а також квартиру у Чубинському в оренді.

Крім того, з грудня 2020 року має у спільній власності з дружиною квартиру 96,2 кв. м у селі Щасливе Бориспільського району Київської області. Також у родини є авто Skoda Oktavia 2008 року, набутий за 192 тис. грн.

На момент подачі декларації зберігав $84 тис. та 95 тис. грн готівкою.

Конкурсну комісію, зокрема, цікавили зв’язки Калмикова з родичами, які мають майно на окупованих територіях та поверталися туди для догляду за ним. Брата претендента Дмитра Калмикова у 2018 році було засуджено за фінансування тероризму. Кандидат заявив, що його брат доставляв на окуповані території пенсію немобільним людям, а ця справа є зловживанням Служби безпеки.

Пікантна деталь: сім років тому Калмиков брав участь у призначенні членом Вищої кваліфікаційної комісії суддів одного з шести учасників конкурсної комісії по відбору голови НАЗК Андрія Козлова. Останній запевнив, що не пам’ятає Калмикова по відбору до ВККС, до того ж голос Калмикова за нього тоді не був визначальним. Інші члени конкурсної комісії не побачили в цій ситуації конфлікту інтересів і дозволили Козлову взяти участь в голосуванні при розгляді кандидатури Калмикова.

Цікаво, що ще навіть до першого етапу конкурсу «з посиланням на джерела» розповсюджувалася інформація, що Калмиков є ледь не головним претендентом на посаду нового голови НАЗК. На думку авторів такої теорії, на користь цього претендента грають давні зв’язки із заступником голови НАЗК та ексдиректором НАБУ Артемом Ситником і прихильність західних партнерів.

З 2016 року Каплюк була журналістом програми розслідувань «Схеми», у 2020 році стала позаштатним радником новообраного голови НАЗК Олександра Новікова, а згодом радником Патронатної служби НАЗК. З січня 2021-го по жовтень 2022-го працювала в НАЗК вже повноцінно у відділі моніторингу способу життя Департаменту проведення спеціальних перевірок та моніторингу способу життя.

Звільнення з НАЗК Каплюк пояснює тим, що після початку широкомасштабної війни хотіла займатися також сферою пошуків активів підсанкційних осіб, але в рамках агентства цього робити не могла, хоча і сподівалася на розширення повноважень. Після звільнення у жовтні 2022 року вона відновила статус ФОП і почала надавати послуги ТОВ «УП Медіа Плюс», ГО «Українська правда», а також працювати як незалежна консультантка компанії «Кімонікс Інтернешнл Інк.», що фінансується Агенством США з міжнародного розвитку (USAID). Конкурсній комісії Каплюк заявила, що вже не співпрацює з «Українською правдою», але залишається ФОПом.

Власне перетин журналістсько-викривальної діяльності кандидатки з роботою на державу і став однією з головних інтриг співбесіди на доброчесність. Під час перебування в НАЗК Карпюк довелося працювати у підпорядкуванні експрокурора Генпрокуратури Олександра Амплеєва, який очолював відділ моніторингу способу життя. Пікантність ситуації в тому, що у розслідуванні «Схем» у 2016 році Каплюк називала Амплеєва «бабусиним прокурором» за те, що той їздив на Тoyota Сamry, записану на його 91-річну бабусю з Жашкова.

Голова НАЗК Новіков стверджував, що тепер колишня журналістка-викривальниця підтвердила б, що Амплеєв є доброчесним та фаховим. Каплюк на співбесіді зі словами Новикова не зовсім погодилася, але підтвердила, що за час спільної роботи у неї не було підстав сумніватися у доброчесності фігуранта її старого розслідування. І додала до цього, що журналісти не завжди бачать всю повноту картини і для цього має бути проведена перевірка спеціально уповноважених адміністративних органів.

У декларації за 2022 рік Каплюк вказала дохід понад 900 тис. грн. Готівкою вона зберігала $14 тис., €500, на рахунках €27 тис., 163 тис. грн, а також 32 види криптовалюти в еквіваленті понад 160 тис. грн. На співбесіді кандидатка здивувалася, чому її не запитали про такий масив крипти, та сама підняла цю тему. Також вона задекларувала право користування та оренди трьома квартирами у Києві.

У 2022 році Нікулін переїхав до Києва працювати у Секретаріаті Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Обіймав тут посади головного спеціаліста Сектору запобігання та виявлення корупції, директора Департаменту моніторингу додержання інформаційних прав, представника Уповноваженого з прав людини в місцях несвободи. Певний час займався питаннями додержання антикорупційного законодавства і вишукував корупційні прояви у цьому відомстві.

На посаді представника Уповноваженого з прав людини в місцях несвободи координує діяльність Департаменту з питань реалізації національного превентивного механізму. На цей департамент покладено функції попередження катувань та іншого жорстокого, нелюдського та такого, що принижує гідність, видів поводження чи покарання.
Конкурсну комісію збентежило, що у декларації за 2022 рік Нікулін вказав фактичним місцем проживання Київ, проте при цьому у його родини немає в столиці жодного житла. Кандидат пояснив це тим, що після початку війни його сім’я часто змінювала місце проживання і «осіла» у Києві лише восени 2022-го. Квартиру, що орендував в столиці, він користувався менше ніж 180 днів, тому вважав, що вона не підлягає декларуванню.

У власності Нікуліна є квартира в окупованому м. Чистякове Донецької області. Його батьки досі проживають на тимчасово окупованій території і, за твердженням кандидата, він не підтримує з ними зв’язків протягом останніх двох років. Брат до початку великої війни проживав у Москві, але потім транзитом через Казахстан та Грузію опинився в Індонезії. За словами Нікуліна, його брат є ФОПом, зареєстрованим в Україні, та сплачує тут податки.

У декларації за 2023 рік претендент на посаду вказав, що користується квартирою у Києві та має право власності на об’єкт незавершеного будівництва житловий будинок у Вільхуватці Харківської області площею 77 кв. м. Також він вказав право власності на земельну ділянку 1,5 кв. км та житловий будинок 34,2 кв. м у цьому ж селі, вже згадану квартиру у Донецькій області 22,6 кв. м та спільне з дружиною Лілією Бахарєвою право користування квартирою 48,8 кв. м у Харкові. Користується авто Ford Focus 2018 року випуску.

За 2023 рік Нікулін отримав 1,26 млн грн зарплати у Секретаріаті Уповноваженого, а також виплати від Кабміну як внутрішньо переміщена особа у сумі 70 тис. грн. Готівкою тримає $14 тис., а дружина $12 тис.

У 2015 році перейшов з СБУ до НАБУ, пройшовши перший конкурсний відбір до новоствореного органу. Починав детективом, потім став старшим детективом заступником керівника відділу детективів, а у 2017 році обійняв нинішню посаду керівника відділу детективів. Йому присвоєно звання підполковника НАБУ.

З початку повномасштабної агресії перебував у складі Зведеного оперативно-бойового загону НАБУ та брав участь у заходах щодо протистояння російським окупантам на території Києва та Київської області. Минулого року Павлущик, як і інший претендент Сергій Гупяк, брав участь у конкурсі на директора НАБУ, а також подавав документи на участь у конкурсі на посаду члена Вищої ради правосуддя за президентською квотою.

Комісія, яку цікавила доброчесність Павлущика, цікавили деякі з питань, що йому ставили під час співбесіди на директора НАБУ. Так, наразі кандидат розлучений з колишньою дружиною Аліною Бондаренко, яка працювала з ним в СБУ, і проживає з Тетяною Водоп’яновою, яка раніше була старшим детективом НАБУ. Зокрема, члени комісії питали про набуття майна батьками Водоп’янової. Її мати подарувала дочці 280 тис. грн, а згодом придбала собі авто Hyundai Elantra за 290 тис. грн. Павлущик, як і на конкурсі до НАБУ, пояснив, що мати його партнерки заощадила ці кошти, а також отримувала пенсію. Також мати партнерки кандидата у 2020 році виїжджала до Росії як він пояснив, для присутності на важливій події в осіб, з якими батьки Водоп’янової підтримували стосунки.

Питання викликали і виїзди за кордон самого Павлущика: після початку великої війни він робив це тричі. Кандидат є батьком трьох неповнолітніх дітей і запевнив, що перевозив дітей за кордон та відвідував їх, беручи офіційні відпустки в НАБУ.

У декларації за 2022 рік претендент на посаду показав 1,4 млн грн доходу, право користування квартирою у Києві та Toyota Camry 2014 року у власності. Його діти у 2022 році мали тимчасове житло в Румунії в рамках програми тимчасового захисту осіб, що тікають від війни.

Співмешканка Павлущика Тетяна Водоп’янова отримала 1,2 млн грн доходів в НАБУ та 260 тис. грн від продажу авто. Станом на 2022 рік вона мала незакритий кредит сумою понад в мільйон гривень. Також Водоп’янова має Nissan Leaf 2019 року випуску, житловий будинок та земельну ділянку в Бучанському районі, а також спільну часткову власність на квартиру у Запоріжжі.

У 2010-2012 роках був помічником прокурора Лисичанська, згодом став прокурором прокуратури міста та прокурором прокуратури Ленінського району Луганська. У жовтні-листопаді 2013 року заступник Луганського прокурора з нагляду за додержанням законів у транспортній сфері, з листопада 2013 року по березень 2014 року прокурор прокуратури Старобільського району Луганської області, з березня по грудень 2014 року заступник прокурора Марківського району Луганської області.

У 2015 році був аспірантом Національної академії прокуратури, а вже з жовтня 2015 перейшов працювати у новоутворений орган детективом НАБУ. Тут йому вдалося швидше пройти по кар’єрних сходах, ніж за роки в прокуратурі: він дослужився до заступника керівника Головного підрозділу детективів НАБУ керівника Другого підрозділу детективів Головного підрозділу детективів. Скомаров є детективом НАБУ в низці резонансних справ: зокрема у справі нардепів Розенблата та Гунька, Приватбанку тощо.

Скомаров є кандидатом юридичних наук, подавався на низку конкурсів, зокрема директора НАБУ та керівника САП. У мотиваційному листі до НАЗК Скомаров зазначав, що за цей час пройшов численні тренінги та інші види навчання, зокрема, в Академії ФБР, та особливо виділив той факт, що його нагородили найвищою відзнакою НАБУ нагрудним знаком «За вагомий внесок у боротьбу з корупцією».

До Скомарова у комісії була низка питань щодо його «справ сімейних». Так, у нього цікавились, чим він керувався, коли висловив письмове зобов’язання бути поручителем сестри, яка була підозрюваною у справі, яку вела НАБУ. Кандидат відповів, що написав рапорт про конфлікт інтересів до керівництва, і його було обмежено у доступі до матеріалів цього кримінального провадження. Його клопотання щодо поручительства тоді не задовольнили, суд обрав домашній арешт, але наразі кримінальне провадження закрите і відбувається апеляція.

Також питання виникли щодо дружини Скомарова, яка працювала на посаді асистента гендиректора ТРК «Студія 1+1», а потім продакт-менеджером компанії «Плюс ТБ». Відомо, що НАБУ розслідує кілька кримінальних проваджень щодо Ігоря Коломойського кінцевого бенефіціара холдингу, куди входять ці компанії. Скомаров парував, що, по-перше, дружина звільнилася з холдингу одразу після виходу з декретної відпустки, по-друге, Коломойський на той момент не був підозрюваним. Тож конфлікт інтересів він заперечив.

Комісія висловила зауваження і щодо матері Скомарова, яка наприкінці 2021 року зареєструвала квартиру у Києві за явно неринковою вартістю $25 тис., при доході $2,5 тис. за 1998-2023 роки. Кандидат пояснив це тим, у матері не збереглося документів про продаж іншої квартири у тому ж жилккомплексі, як і документів про продаж магазину в Луганській області, яким вдалося частково погасити купівлю квартири. А таку низьку ціну квартири пояснив тим, що з моменту придбання вартість квартир в цьому комплексі зростала з його розбудовою.

У декларації за 2022 рік Скомаров показав понад 1,9 млн грн доходу, чотири види криптовалюти загальною вартістю 18 тис. грн. Також у власності автомобіль Ford Fusion 2016 року задекларованою вартістю 121 тис. грн. У спільній власності квартира в Луганській області, у безоплатному користуванні квартира в Києві, в оренді паркомісце в Києві.
Дружина Ольга Скомарова отримала дохід 210 тис. грн, у тому числі 200 тис. грн з продажу авто. У її власності автомобілі Mitsubishi Outlander 2015 року та Volkswagen Polo 2007 року.

Досвідчений чиновник із західною освітою має за плечима ступінь магістра бізнес-адміністрування (MBA), річне навчання за програмою Ukraine Emerging Leaders в Стенфорді, де вивчав закони державотворення, а також має досвід створення електронної платформи державних закупівель ProZorro. Стародубцев також відомий новатор, якому так і не вдалося втілити свої прогресивні ідеї в Агентстві держслужби. Тоді в інтерв’ю «Главкому» він ділився своїми планами переодягнути підлеглих з ділових костюмів у джинси та худі аби викоренити «переважання форми над змістом». Щоправда, реалізувати свої амбітні прагнення на тій посаді Стародубцеву не вдалося: протримався в Агентстві він близько чотирьох місяців. Коли ж члени комісії запитали у Стародубцева, чому, власне, він пропрацював в Агентстві так мало часу, кандидат назвав себе «першим звільненим в перший день роботи нового уряду», зазначивши, що це звільнення було політичним.

У декларації Стародубцева за 2022 рік понад 2,1 млн грн. У власності квартира в Києві, авто Volvo XC90. Дружина Олена Стародубцева отримала у 2022 році дохід у 867 тис. грн. У власності є житловий будинок та не прийнятий в експлуатацію другий поверх будинку, дві земельні ділянки в Бориспільському районі, Suzuki Grand Vitara 2006 року.
Комісія також попросила кандидата пояснити, чому його свого часу понизили із заступника голови НАЗК до заступника керівника апарату НАЗК, а також наскільки йому було комфортно працювати з його тодішнім керівником Ігорем Хохичем, який раніше був членом Партії регіонів. Стародубцев не розгубився і пояснив, що, мовляв, Ігор, хоч і протилежний йому за світоглядом, але чітко виконує покладену на нього роботу. До того ж, на думку кандидата, у голови НАЗК «була правильна логіка, що треба різних людей набрати в команду і тоді ця команда повноцінна».

У комісії до Стародубцева було й чимало інших запитань. Наприклад, про гонорар у розмірі 8 512 грн, які той отримав від партії «Слуга народу» у 2019 році. Стародубцев пояснив, що отримав гроші за виступ перед новообраними парламентарями під час великої стратегічної сесії партії у Трускавці.

Крім того, комісія поцікавилась, чому діти Стародубцева проживають у Нідерландах, до того ж, фактичне місце проживання сина не зазначено у декларації Стародубцева. Той пояснив, що його син вступив в університет у Нідерландах на «дистанційку» ще під час пандемії, а згодом переїхав у цю країну, винаймає там житло. Донька ж з початком повномасштабної війни виїхала до рідного брата. Місце ж проживання сина Стародубцев не задекларував, бо не знав, чи треба цього робити, адже на той момент син недовго проживав за новою адресою.

Питали Стародубцева і про його брата.

Той неодноразово був позивачем у справах про стягнення боргів з різних осіб, а також має нерухомість в Криму. Кандидат відповів, що про всі ці історії чує вперше, а з братом не спілкується більше семи років бо той колись дуже образив їхню маму. «Братів не обирають», підсумував Стародубцев.

У декларації за 2022 рік у Степаняна понад 1,5 млн грн. Готівкою зберігає $14 тис. У спільній сумісній власності з матір’ю квартира в Харкові. У Києві орендував дві квартири та паркомісце. Із родиною проживав у житловому будинку в Сумах, який придбала його матір в 2010 році за понад $70 тис. У дружини Степаняна Подлозної Ірини в 2022 році дохід становив 15 тис. грн, вона є кінцевою бенефіціарною власницею та має 50% частки у ТОВ «Туристична агенція Юнітур», має у спільній власності з батьками та дітьми квартиру в Сумах, на неї оформлені дві автівки Nissan Leaf 2018 року та Renault Koleos 2008 року з правом користування на чоловіка та сина.

У комісії виникло питання щодо дати початку користування квартирою у Сумах. Степанян зауважив, що це квартира дружини, яку вона отримала у власність 1994 року після приватизації тобто, коли вони ще не були знайомі. Право ж користування цією квартирою він набув у 2001 році.

Втім, значно більше комісію цікавило, як матері Степаняна вдалося придбати будинок, вартістю більш ніж у пів мільйона гривень, якщо з 1998 року її дохід складав 177 тис. грн. Степанян відповів, що кошти на придбання будинку у неї є від підприємницької діяльності, яку вона веде з 1992 року: будувала медичні центри. «Наша держава до 1998 року не обліковувала доходи підприємців. Якби у мене була машина часу, я б розібрався з цим питанням», зазначив він. Наразі ж даних на підтвердження доходів матері кандидата до 1998 року не залишилося, а сама вона виїхала у Німеччину.

Члени комісії також попросили Степаняна уточнити, чи не помилився кандидат в даті набуття права користування цим майном. Кандидат трохи розгубився, зауважив, що треба спрощувати роз’яснення по декларуванню, бо «там хто завгодно може загубитися». Степанян пообіцяв подумати над цим питанням, і змінити цю інформацію в декларації.
На цьому цікавинки у біографії Степаняна не закінчилися: комісію зацікавив випадок із сином кандидата, якого зупинила поліція за перевищення швидкості на Lexus. Степанян почав запевняти, що власник автомобіля є другом сім’ї з Харкова і передав цей автомобіль дружині, щоб вони «поберегли» авто у Сумах. Утім, сам Степанян присягається, що тривалий час не був в курсі цієї ситуації, а коли дізнався, то наполіг, щоб автомобіль повернули власнику.

Комісію також цікавив виїзд Степаняна за кордон у червні минулого року: за словами кандидата, це була навчальна поїздка, на яку він мав дозвіл керівництва.

У декларації за 2022 рік у кандидата 1,5 млн грн доходу. Готівкою $10 тис. та €10 тис. Має частку у 25% на квартиру в Києві, право на користування автомобілем Smart Fortwo 2008 року. У спільній власності, в тому числі з дружиною, будинок та земельна ділянка в Київській області. Дружина Марина Хаванова у 2022 році отримала понад 3,7 млн грн доходу, в тому числі 2,3 млн грн від відчуження нерухомого майна. Має право на користування автомобілем Honda CR-V 2008 року та понад 300 тис. грн на банківському рахунку.

У житті кандидата теж було кілька цікавих історій. Перша, яка одразу зацікавила комісію, із керуванням автівкою у стані алкогольного сп’яніння у 2018 році: тоді у нього забрали права на рік і змусили сплатити штраф. Хаванов пояснив ситуацію так: був на святкуванні дня народженні сина свого друга, випив чотири пляшки пива. Раптом одному з гостей стало зле, і Хаванов терміново поїхав в аптеку за антигістамінними препаратами для нього. На зворотному шляху його зупинила поліція.

Кількома роками раніше Хаванов придбав будинок на Київщині за 85 тис. грн на думку комісії, ця ціна всемеро нижча за ринкову. Кандидат пояснив, що будинок був без ремонту, а придбав він його за кошти, отримані від продажу квартири на Борщагівці. Якусь частину до цієї суми доклали теща з тестем.

До слова, теща Хаванова у 2022-2023 роках придбала дві автівки: Subaru Forester за 489 тис. грн і Porsche Macan за 2 млн 870 тис. грн. До самого факту придбання автівок у комісії питань не було, адже на той момент тесть одержав близько 5 млн грн сукупного доходу. Проблема в іншому: теща передала право розпоряджатися обома автівками третім особам «на підставі довіреностей». Комісія припустила, що автівки купувалися не для тещі. Хаванов не зміг пролити світло на цю ситуацію, бо з тещею і тестем (які за 10 років до того допомогли купити будинок) близько не спілкується.

Фінальні співбесіди з обрання нового голови НАЗК відбудуться 24 та 25 лютого (субота та неділя), резервний день 26 лютого (понеділок). Співбесіди відбуватимуться наживо і транслюватимуться онлайн.

При підготовці статті використовувалися матеріали SUD.UA, «ТІ Ukraine», «IZI».

Павло Вуєць, «Главком»

Хоч не одразу, але Захід почув український заклик «закрийте небо!» і надав сучасні системи протиповітряної і протиракетної оборони. Між тим росіяни знайшли вихід і почали активно використовувати керовані авіабомби, вони хоч летять не так далеко як балістика чи крилаті ракети, але руйнівний ефект мають не менший. Красномовний приклад маріупольський драматичний театр, знищений російською авіабомбою у перший рік повномасштабної війни. Хоча по театру було завдано удару не керованою бомбою, але її керовані аналоги, якими нині обстрілюються прифронтові українські міста, ще небезпечніші. Носіями керованих авіабомб є російські літаки серії Су.

Чому такі небезпечні КАБи, скільки їх у Росії є, яка вартість цієї смертоносної зброї і як від неї захищатися у матеріалі «Главкома».

КАБ керована авіабомба масою від 370 кг до півтори тонни. Виготовляються бомби корпорацією «Тактичне ракетне озброєння».

КАБи поділяються на:

• одразу спроєктовані керованими (наприклад, УПАБ-1500В);
• фугасні радянські бомби, вдосконалені до керованих. Тобто до бомб були додані крила, модулі корекції та управління польотом (наприклад, ФАБ-250, ФАБ-500, ФАБ-1500 із різними модифікаціями, де цифри означають вагу бомби). ФАБ-500М-62, до прикладу, є прямим аналогом американської розумної бомби JDAM-ER. Є також бомба-гібрид «Гром-Э1», розроблена у 2015 році для використання у літаках п'ятого покоління і деяких моделях четвертого покоління. А також її вдосконалений варіант «Гром-Э1» із збільшеною бойовою частиною.

Платформами для запуску плануючих бомб в окупаційній армії є літаки Су-17, Су-22, Су-24, Су-25, Су-30, Су-34, Су-35. Максимальної відстань влучання 70 км, але зазвичай іде мова про відстань у 40-50 км. Виробник ФАБ-1500 з модулем планування і корекції заявляє дальність скидання понад 60-70 км.

Однак це лише у теорії. До прикладу, в Україні Росія вперше почала використовувати надсучасні УПАБ-1500В, спеціально сконструйовані для планування. Виробник декларує дальність 40 км з висоти пуску 14 км. Тому говорити про те, що старі радянські ФАБ навіть із удосконаленою конструкцією летітимуть далі, щонайменше перебільшення. Адже їх конструкція із самого початку була передбачена не для польоту, а для влучання з літака по вертикальній траєкторії.

Запускають бомби з висоти 12-15 км. Переваги такого озброєння руйнівна сила. При влучанні багатоповерхівка складається як картковий будинок. Через безпечну від противника відстань для скидання бомби літак не наражається на небезпеку бути збитим.

Але у КАБів є й суттєві недоліки. Точність влучання може мати відхилення у 500 м, хоча виробник переконує, що відхилення від цілі для, наприклад, УПАБ-1500В, усього 10 м.

КАБ навіть після модифікації є доволі дешевою зброєю. У відкритих джерелах ідеться, що вартість радянської фугасної авіабомби на 500 кг, переобладнаної у плануючу, становить приблизно $40 тис. А це набагато дешевше крилатих чи балістичних ракет, вартість яких вимірюється мільйонами доларів. Проте реальна вартість будь-якого російського озброєння засекречена.

За даними Центру національного спротиву, у 2024 році Росія планує виготовити ФАБ-1500 (1000 одиниць), УПАБ-1500 (191 одиниць); АБСП-3000 (600 одиниць). «Достовірність документів підтверджена з інших джерел. Отже, можемо констатувати факт збільшення навантаження на російський ВПК, що свідчить про намір ворога продовжувати війну та небажання йти на переговори», роблять висновки аналітики Центру. Загальна кількість керованих авіабомб, яку росіяни планують виготовити у 2024 році значно менша за кількість некерованих авіабомб, які держава агресор планує виготовити понад 200 тис. штук. За словами військового експерта «Інформаційного спротиву» Олександра Коваленка, станом на листопад 2023 року у росіян було декілька десятків бомб УПАБ-1500. Однак скільки насправді в Росії керованих авіабомб достовірної інформації немає.

Протистояти цій відносно дешевій зброї складно, але можливо. Насамперед потрібні системи протиповітряної і протиракетної оборони поближче до фронту. 17 лютого ЗСУ знищили одразу три російських літаки два винищувачі-бомбардувальники Су-34 та винищувач Су-35. Наступної доби було знищено ще один Су-34. Це результат роботи систем Patriot, які ЗСУ підтягнули дуже близько до лінії зіткнення на фронті, і яка «дотягується» до російських літаків на 160 км, каже ветеран російсько-української війни Євген Дикий. Хоча близькість наражає дороговартісні Patriot на небезпеку, практика показує користь від такого використання західних систем ППО. У першій половині дня 19 лютого ЗСУ знищили ще два літаки, Су-35С і Су-34, 20 лютого ще один Су-34. Щоправда, поки не було повідомлень, з якої саме зброї. Факт залишається фактом, за крайні чотири дні ЗСУ знищили сім ворожих літаків. Окрім Patriot, з російськими літаками-носіями бомб успішно бореться зенітно-ракетний комплекс SAMP-T, який з червня 2023 року розгорнутий в Україні. Також на озброєнні у ЗСУ є західні комплекси NASAMS, які здатні збивати літаки, що несуть керовані авіабомби, проте їх недостатньо для понад 1000 км лінії фронту.

Інший спосіб знищення КАБів і їхніх носіїв використання винищувачів. Україна в очікуванні прибуття F-16 з ракетами класу повітря-повітря на борту. А ці ракети здатні діставати ворожі літаки на відстані 200 км. Значить, принаймні, від КАБів Україна невдовзі зможе захиститися краще.

Михайло Глуховський, «Главком»

В Україні за підсумками січня 2024 року скоротилися обсяги депозитів у банках. Падіння сталося вперше із серпня-2022, тобто практично уперше за півтора року.

Загальне падіння обсягу депозитів резидентів у банках становило 2,1% або 49,2 млрд грн, до 2,35 трлн грн.

Що показово, скорочення депозитів переважним чином було обумовлене скороченням гривневих депозитів. При цьому депозити населення зменшилися в обсязі сильніше за вклади підприємців.

Так, сума депозитів населення впала у січні-2024 на 2,5%, або на 27,5 млрд грн. Гривневі депозити населення скоротилися на 18,8 млрд грн, а валютні на $200 тис. в еквіваленті.

Вклади бізнесу зменшилися обсягом на 1,7%, або на 21,8 млрд грн.

При цьому все падіння припало на гривневі депозити (мінус 3,5% або 32,5 млрд грн), тоді як валютні депозити навіть зросли (на 3,2% або на $310 млн в еквіваленті).

У лютому гривневі депозити в банківській системі продовжили скорочуватися. За перші шість днів зафіксовано скорочення на 10 млрд. грн. Якщо так піде і далі, загальне скорочення гривневих вкладів за підсумками січня-лютого становитиме мінус 100 млрд. грн.

Ситуація з чистим відтоком банківських депозитів видається ще більш загрозливою, якщо врахувати, що банківські рахунки клієнтів продовжують поповнюватися за рахунок фінансування фіскального дефіциту, а гривнева готівка в обігу продовжує скорочуватися.

Так, в січні операції Держказначейства (фінансування фіскального дефіциту) призвели до росту ліквідності банківської системи на 32,3 млрд грн.

Поряд з цим, гривнева готівка в обігу за січень 2024 р. скоротилася на 12 млрд. грн.

Однак, у підсумку операції клієнтів призвели до чистого відтоку гривневих депозитів з банківської системи на 51,3 млрд. грн.

Основний напрям спрямування відтоку депозитів купівля готівкової іноземної валюти та оплата імпорту.

У січні 2024 р. чисте придбання іноземної готівкової іноземної валюти населенням становило історично рекордні $0,9 млрд. На графіку чітко видно, що деяке зменшення довіри населення до гривні похитнулося e жовтні (після запровадження режиму керованого гнучкого курсоутворення) і суттєво посилилося з грудня (після появи невизначеності щодо зовнішньої допомоги).

Поряд з цим, січневий імпорт товарів в 2024 р. виявився доволі високим $5,1 млрд, що перевищує обсяги січня 2023 року на 1%. При тому, що в січні минулого року імпорт включав значні обсяги генераторного обладнання.

Задля приваблення гривневих коштів у банківську систему НБУ з червня 2022 р. проводить політику реально позитивних процентних ставок. У рамках такої політики НБУ витратив у 2022-2023 рр. 132 млрд грн державних коштів на виплату процентів банкам за депозитними сертифікатами.

Однак, як бачимо при посиленні невизначеності з зовнішньою допомогою, така політика не дає результату. Банківські депозити починають стрімко скорочуватися, незважаючи на реально позитивні ставки.

За нашими оцінками, якби НБУ залишив ставки незмінними (на рівні травня 2022 р.) його витрати за депозитними сертифікатами склали б лише 61 млрд. грн.

Серед причин зниження депозитів в 2024 році можна виділити такі:

1. Зростання валютних ризиків на тлі невизначеності з зовнішньою допомогою.
2. Режим гнучкого обмінного курсу, запроваджений НБУ з жовтня, посилює формування негативних очікувань клієнтів банків і спонукає їх прискорено конвертувати гривневі кошти у іноземну валюту задля убезпечення від ризиків можливої «керовано гнучкої девальвації».
3. Сезонність. Висока база порівняння грудня, як правило, пов’язана з виконанням бюджетних контрактів. У січні, натомість, надходження на рахунки клієнтів є меншими на тлі традиційно високих для зими витрат на імпорт. Це призводить до зменшення залишків коштів на рахунках бізнесу та населення.

Продовжується блокування польськими перевізниками західного кордону України. За даними Мінвідновлення наразі заблокованим для вільного руху вантажівок є «Ягодин Дорогуськ», «Угринів Долгобичув», «Устилуг Зосін», «Шегині Медика», «Рава-Руська Гребенне» та «Краківець Корчова». Найкритичніша ситуація на пункті пропуску «Ягодин Дорогуськ», де взагалі припинився рух вантажного транспорту. Загалом, на територій Польщі на дорозі очікують близько 3 тис. вантажівок. За інформацією міністра Кубракова, у січні експорт агропродукції відбувався переважно завдяки морським перевезенням і склав 6,7 млн т. Натомість транзитом територією Польщі пройшло тільки 0,37 млн т агропродукції, що складає біля 5% від загального обсягу. При цьому через територію Польщі у 2022 році експортувалося до 1 млн т агропродукції на місяць. З огляду на тривалість процесу перемовин щодо деблокування пунктів пропуску на західному кордоні українські експортери розглядають альтернативні логістичні маршрути. Так, національний перевізник ПрАТ «Українське Дунайське пароплавство» готується до запуску баржевих контейнерних караванів на Середній та Верхній Дунай. Пароплавство пропонує доставку контейнерів до дунайських портів Болгарії, Сербії, Угорщини, Словаччини, Австрії, Німеччини та до румунського порту Констанца. Крім перевезення компанія забезпечує зберігання та перевалку в українських портах, організацію перевалки в портах вивантаження. Держкомпанія почала консультації з перевізниками щодо залучення необхідної кількості контейнерів, необхідних для формування перших караванів.

За даними Держказначейства, за січень 2024 року загальна сума касових видатків загального фонду державного бюджету становила 150,2 млрд грн. Зважаючи на продовження дії режиму воєнного часу, левова частка видатків спрямовувалася на соціальні та військові цілі. Так, у структурі видатків 75,9 млрд грн спрямовано на оплату праці з нарахуваннями або 50,5% від загального обсягу видатків, витрачених за січень 2024 року. Зокрема, на грошове утримання військовослужбовців спрямовано 57,4 млрд грн. На оплату використання товарів і послуг спрямовано 9,3 млрд грн або 6,2% від загального обсягу видатків, з яких 1,2 млрд грн для підтримки Збройних сил України (придбання військової техніки, озброєння, боєприпасів, продукції оборонного призначення, засобів індивідуального захисту, пально-мастильних матеріалів, продуктів харчування).

На соціальне забезпечення (виплату пенсій, допомоги, стипендій) спрямовано 42 млрд грн або 27,9% від загального обсягу видатків, з яких 21 млрд грн трансферт Пенсійному фонду для фінансового забезпечення виплати пенсій, 11,4 млрд грн для виплати Міністерством соціальної політики на соціальний захист дітей та сімей, захист громадян, які потрапили у складні життєві обставини, для підтримки малозабезпечених сімей; 4,2 млрд грн перераховано Національною службою здоров’я України на реалізацію програми державних гарантій медичного обслуговування населення.

На обслуговування державного боргу спрямовано 9,5 млрд грн або 6,3% від загального обсягу видатків; на трансферти місцевим бюджетам 11,8 млрд грн або 7,9% від загального обсягу видатків.

Важливе значення для підтримки життєдіяльності держави мають переговори щодо третього перегляду програми Extended Fund Facility між Україною та МВФ, які розпочалися 17 лютого у Варшаві. Від України у зустрічах беруть участь представники Міністерства фінансів України, Національного банку України, а також інших органів влади, відповідальних за політики у галузі економіки, енергетики, боротьбу і запобігання корупції, верховенства права.

На валютному ринку продовжує домінувати попит на іноземну валюту, дефіцит якої закривається інтервенціями Національного банку, які за минулий тиждень становили $322 млн (з початку року $3,2 млрд).

За минулий тиждень у межах Державної програми «Доступні кредити 5-7-9%» підприємці отримали від банків 339 пільгових кредитів на загальну суму 1,4 млрд грн, зокрема від державних банків 234 кредити на 0,7 млрд гривень. За час дії воєнного стану в Україні видано 46 579 доступних кредитів на загальну суму 187,2 млрд грн (у тому числі банками державного сектору 34 693 кредити на 95,1 млрд грн), з яких станом на 19 лютого поточного року 13,87 млрд грн на інвестиційні цілі, 8,85 млрд грн як антикризові кредити, 3,72 млрд грн як рефінансування попередньо отриманих кредитів, 36,48 млрд грн кредити для сільськогосподарських товаровиробників, 57,8 млрд грн на антивоєнні цілі.

За даними Огляду банківського сектору НБУ (лютий 2024) саме програма «Доступні кредити 5-7-9%» дозволяє підтримувати гривневе кредитування: загальний обсяг позик, наданих за цією програмою, зріс на 2% за IV квартал 2023 р. квартал та на 34% за 2023 рік. Протягом року найбільше зросли обсяги кредитів у сфері торгівлі та енергопостачання, у ІV кварталі також у логістиці та харчовій промисловості. Водночас за останній квартал 2023 р. суттєво скоротився портфель агрокредитів. Крім того, завдяки кредитуванню за програмою «єОселя» на 4,3 млрд грн за IV квартал 2023 р. та на 8,9 млрд грн за 2023 рік зросли обсяги чистих іпотечних кредитів: упродовж IV кварталу на 23,2%, або на 3,5 млрд грн; за 2023 рік майже на половину, або на 6 млрд грн.

У частині фондування банків зростання коштів клієнтів на рахунках у банках тривало весь 2023 рік, а їхня частка в зобов’язаннях банків залишилася на рекордних рівнях ‒ близько 91%. Натомість частка рефінансування НБУ оновила мінімум 2006 року. Обсяги гривневих коштів фізичних осіб збільшилися на 20,5% за 2023 рік. Темпи приросту протягом IV кварталу прискорювалися, найпомітніше у грудні завдяки сезонному надходженню зарплат і премій. Початок 2024 року відзначився традиційними сезонними відпливами коштів з рахунків фізичних осіб, проте це не створює загроз для стабільності фондування банків.

Війна Росії в Україні продовжує тривати, але очевидний глухий кут на полі бою приховує вирішальні зрушення. Головний фронт війни станом на сьогодні перейшов у політичну площину, і президент Росії Володимир Путін робить ставку на те, що розбіжності й вагання Заходу принесуть йому перемогу, якої він не зміг досягти на полі бою.

Занепокоєні наслідками для безпеки свого континенту, в разі якщо Вашингтон відійде від справ і Україна впаде, європейські уряди упродовж останніх місяців збільшили допомогу Україні. Разом вони надали чи пообіцяли надати Києву більше зброї, ніж Вашингтон, і понад удвічі більше, якщо говорити про економічну допомогу. Це значна зміна порівняно з першими днями війни, але цього недостатньо, щоб переломити ситуацію в Україні.

Коли і як закінчиться ця війна? Кремль чітко дав зрозуміти, що єдиний варіант завершення війни, який він прийме шляхом переговорів, це капітуляція України, тоді як українці так само чітко дали зрозуміти, що вони продовжуватимуть чинити опір поглинанню московською імперією. Два роки по тому, мир в Європі не на часі.
Щоб пролити світло на ці та інші зміни у війні, видання Foreign Policy запитало вісьмох відомих експертів: що буде далі?

Оскільки війна Росії в Україні триває вже два роки, нинішня динамічна патова ситуація, схоже, продовжуватиметься й далі. Жодна зі сторін не виграє і не програє. Росіяни отримують нові територіальні здобутки ціною величезних жертв і втраченої техніки. Українці, не досягнувши цілей свого контрнаступу 2023 року, перебувають в обороні і також зазнають значних втрат. Ця війна на виснаження негативно впливає на Україну, де президент Володимир Зеленський нещодавно звільнив головнокомандувача генерала Валерія Залужного після того, як розбіжності між ними вилилися на публіку.

Обидві країни потребують мобілізації додаткових військ, але до фіктивного переобрання президента Росії Володимира Путіна наступного місяця мобілізації в Росії не буде. Україні, чиє населення втричі менше за російське, буде складніше мобілізувати необхідні сили.

Проте війна це не лише війська, але й постійне постачання зброї. Росія купує безпілотники в Ірану і збільшує кількість артилерійських боєприпасів і деяких видів ракет з Північної Кореї. Україна залежить від поставок зброї та фінансової підтримки з боку Європи й США. Нещодавнє схвалення Європейським Союзом фінансової допомоги у розмірі $54 млрд дозволить українській державі продовжувати функціонувати, а європейські члени НАТО нададуть додаткову зброю. Проте Сполучені Штати залишаються ключовим фактором: вони є найважливішим постачальником сучасного озброєння, і їхня дисфункціональна внутрішня політика може поставити під загрозу здатність України продовжувати боротьбу з Росією.

Якщо Конгрес не затвердить запитувану допомогу Україні в розмірі $60 млрд і якщо уряд США не прискорить постачання новітніх озброєнь, то перспективи України щодо її здатності дати відсіч Росії у 2024 році стануть значно похмурішими.

Перспективи переговорів про припинення війни у 2024 році є малоймовірними, і жодна зі сторін не зможе досягти вирішальної перемоги. Кремль чітко дав зрозуміти, що не зацікавлений у переговорах, які не призведуть до капітуляції України, у тому числі до остаточної втрати чотирьох регіонів, незаконно анексованих Росією у 2022 році. Заявленою метою Росії залишається так звана «денацифікація» російський жаргон для зміни режиму і демілітаризація України. Жоден український лідер ніколи не погодиться на такі умови. Путін чекає на результати цьогорічних виборів у США і сподівається, що наступний президент США відмовиться від підтримки України і повернеться до звичних відносин з Росією. У такому разі здатність України вижити як незалежної, суверенної держави буде під питанням, з усіма наслідками для безпеки Європи та за її межами.

Коли російські війська перетнули кордон України в лютому 2022 року, відразу стало зрозуміло, що вторгнення прискорить геополітичний розкол між Сполученими Штатами та їхніми союзниками з одного боку і новою китайсько-російською віссю з іншого. У 2024 році ми значно ближчі до біполярного глобального поділу, що нагадує холодну війну, ніж це було ще два роки тому.

З одного боку, війна сприяла китайсько-російським обіймам, посиливши вплив Пекіна на Москву. Значною мірою ізольована від Заходу в результаті війни, Москва тепер все більше залежить від Китаю як від ринку для експорту нафти й газу, як від постачальника широкого спектру споживчих товарів і як від партнера в розробці нових технологій. Підтримка Пекіном військових зусиль Росії також поглибила розбіжності між Китаєм та Європою. Про це свідчить неприйняття Європою так званого мирного плану Китаю для України, значна втрата Пекіном впливу в Центральній і Східній Європі (гучний діалог у форматі «16+1» практично припинився), а також включення Китаю до останньої Стратегічної концепції НАТО.

Європа все ще страждає від своїх мрій та ілюзій часів холодної війни

Довоєнна залежність Європи від російських енергоносіїв була тим вразливим моментом, якого Захід зараз хоче уникнути у відносинах з Китаєм. Вашингтон і Брюссель вживають заходів, щоб зменшити ризики своїх тісних економічних зв'язків з Китаєм; Пекін, зі свого боку, збільшує власну самодостатність. Нарешті, російська агресія посилила трансатлантичну єдність, спонукала європейських членів НАТО збільшити свої оборонні бюджети, підштовхнула Фінляндію і Швецію в обійми НАТО і змусила США знову посилити свою військову присутність в Європі.

Тим не менше, нинішня ситуація відрізняється від початкового періоду холодної війни. Сьогодні китайсько-російське партнерство спирається на міцніший геополітичний фундамент, ніж китайсько-радянське. У той же час, трансатлантична єдність, створена нападом Росії на Україну, є крихкою. Деякі європейські держави зволікають з витратами на оборону, відкладають вступ Швеції до НАТО, виступають за автономію від Сполучених Штатів або не погоджуються із зусиллями, спрямованими на зменшення ризиків з боку Китаю. Кожен випадок сам по собі може не становити загрози єдності Заходу, але в сукупності вони мають значення. Однак найбільш помітною і важливою ознакою розколу Заходу є те, що колишній президент США Дональд Трамп під час своєї президентської кампанії поставив під сумнів роль НАТО і гарантії безпеки США своїм партнерам в альянсі.

Таким чином, війна Росії викрила зростаючу крихкість західного блоку. Європа все ще страждає від своїх мрій та ілюзій часів холодної війни. Звиклі до трьох десятиліть миру і глобалізації, багато європейських політиків, схоже, не бажають зіткнутися з реаліями війни, незалежно від того, чи відбувається вона у формі триваючого російського вторгнення, чи набуває форми нової холодної війни. Російська агресія також привертає увагу до зростання націоналізму, популізму й поляризації у Сполучених Штатах і низці європейських країн. Під час холодної війни між США і Радянським Союзом Вашингтон міг використовувати розбіжності між Пекіном і Москвою, тоді як сьогодні Пекін і Москва мають сильнішу позицію, щоб використовувати розбіжності всередині західного блоку.

Якщо Грузія у 2008 році і Крим у 2014 році були тривожними дзвінками, що нагадали Заходу про агресивні великодержавні амбіції Росії, то повномасштабне вторгнення в Україну у 2022 році стало електричним струмом для європейської оборони, що постійно занепадала. Наче цього було недостатньо, ймовірний кандидат у президенти від Республіканської партії Дональд Трамп тепер відкрито запросив Росію напасти на європейських членів НАТО.

Зараз, коли Україна вступає в третій рік масованої наземної, морської, повітряної та інформаційної війни, існує реальна загроза того, що Росія візьме гору на полі бою. Американська військова допомога Україні вже скоротилася до мінімуму, а перспектива перемоги Трампа на виборах у листопаді означає, що європейські лідери стикаються з найсерйознішим стратегічним викликом для свого континенту за останні кілька поколінь. Якщо Європа не витримає цього випробування, Москва надихнеться й піде далі у відновленні своєї сфери впливу та підриві свого головного ворога, яким вона чітко назвала НАТО.

Москва може перемогти, якщо Захід не зможе мобілізувати необхідні ресурси і, що важливіше, волю

Європейські лідери відкрито визнають необхідність підготовки до того, що Європа буде покинута Сполученими Штатами, але гучні слова президента Франції Еммануеля Макрона й канцлера Німеччини Олафа Шольца ще не підкріплені справами. Реальні кроки, які Європа зробила для збільшення витрат на оборону, збільшення виробництва озброєнь та допомоги Україні у перемозі у війні, є недостатніми. Західні дебати щодо Росії продовжують сигналізувати про брак стратегічної ясності та рішучості. Поразки Росії бояться так сильно, що багато хто на Заході хотів би, щоб було і так, і так: Росія не повинна перемогти, як і Україна.

Для Росії такі коливання є запрошенням продовжувати боротьбу до перемоги. Як ми вже неодноразово чули, президент Росії Володимир Путін вважає, що час на його боці.

І Сполучені Штати, і Європа мають багато чого на кону. Поразка України, ймовірно, завдасть більшої шкоди авторитету Вашингтона у світі, ніж вихід США з Афганістану. Це означатиме програш у конфлікті, який можна було виграти, але Вашингтон не вирішив або не наважився виграти.

2024 рік є критично важливим для того, щоб довести Путіну, що він помиляється, і прокласти шлях до перемоги України. Згідно з розрахунками Міністерства оборони Естонії, західним країнам потрібно буде інвестувати лише 0,25% свого ВВП у військову допомогу Україні, щоб вона могла продовжувати оборонятися у 2024 році та підготуватися до нового контрнаступу у 2025 році. Ці інвестиції мали б вирішальне значення для зміни розрахунків Росії не лише щодо України, але й щодо європейської архітектури безпеки в цілому. Довгострокові зобов'язання Заходу змусили б Кремль зробити висновок, що він не може досягти своїх цілей в Україні, ведучи війну. Це також дасть зрозуміти, що Європа віддана своєму захисту, і що Росія не має жодних шансів досягти чогось, нападаючи на своїх сусідів.

У перспективі після 2024 року Україна може виграти війну, якщо Захід посилить підтримку і зробить ціну війни нестерпною для Росії. Москва може перемогти, якщо Захід не зможе мобілізувати необхідні ресурси і, що важливіше, волю.

Якщо Росія переможе в Україні, є шанс, що це нарешті стане тим ефективним шоком, який змусить Європу і Сполучені Штати серйозно поставитися до зупинки російської експансії.

Після двох років війни у західних дебатах з'явився небезпечний наратив: конфлікт зайшов у глухий кут, а Україна близька до межі того, чого може досягти на полі бою. Така оцінка є хибною засоби для перемоги України залишаються в руках Заходу. Але лідери Європи та Сполучених Штатів повинні проявити політичну мужність.

Перемога України ґрунтується на двох принципах: по-перше, забезпечення України всім необхідним для перемоги над Росією на полі бою; по-друге, життєздатний план розбудови безпечної і процвітаючої України після війни.

Західні лідери надто довго зволікали з наданням українським військам того, що їм потрібно для перемоги. Тривала затримка з наданням танків і бронетехніки дозволила Росії окопатися та зміцнити свою оборону, що значно ускладнило Україні відвоювання своєї території. Аналогічно, нездатність підготувати західну оборонну промисловість до тривалої війни означає, що Росія, якій допомагають збідніла Північна Корея та Іран, що перебуває під жорсткими санкціями, зараз переважає об'єднану міць демократичного світу. Це недобросовісно.

Захід повинен перевести свою промисловість на військові рейки, щоб дати зрозуміти президенту Росії Володимиру Путіну, що його стратегія перемогти Захід провалиться.

2024 рік також має стати роком, коли прихильники України викладуть чіткий план майбутнього країни. Він має базуватися на трьох китах: довгострокові гарантії безпеки, вступ до Європейського Союзу та членство в НАТО. У зв'язку з цим президент України Володимир Зеленський попросив мене минулого місяця стати співголовою нової робочої групи з розробки пропозицій щодо безпеки та євроатлантичної інтеграції України.

Щодо гарантій безпеки, то тут вже досягнуто значного прогресу. Минулого літа у Вільнюсі, Литва, країни G-7 погодилися працювати над низкою двосторонніх домовленостей з Україною у сфері безпеки. Сьогодні понад 30 країн ведуть переговори з українським урядом; Британія завершила першу угоду з безпеки в січні, а минулого тижня до них приєдналися Німеччина і Франція.

Захід повинен перевести свою промисловість на військові рейки

Перспектива членства в ЄС створює основу для відновлення України після війни і може забезпечити додаткові гарантії безпеки через пакт про взаємну оборону блоку. Але, зрештою, членство в НАТО залишається єдиним надійним способом гарантувати довгострокову безпеку України. Щодо цього в західних столицях все ще спостерігається надто велика нерішучість.

Лідери НАТО мають усвідомити: якщо Україна знову залишиться в залі очікування, це лише сприятиме подальшому конфлікту й нестабільності. Як визнали Швеція і Фінляндія і як чітко продемонстрували вторгнення Росії в Україну з 2014 року, сірі зони є небезпечними зонами, коли йдеться про Росію. На цьогорічному саміті НАТО у Вашингтоні лідери мають розкрити блеф Путіна й запросити Україну приєднатися до альянсу. Членство не станеться за одну ніч, але це буде недвозначним сигналом Путіну, що він не може зупинити процес і що його війна є марною. Таким чином, запрошення України до членства може допомогти прокласти шлях до миру.

Чого ми навчилися за два роки західних фінансово-економічних санкцій проти Росії? Три теми визначатимуть шлях вперед.

По-перше, Москва виграє інформаційну війну проти санкцій, оскільки переважає наратив про те, що ці заходи є неефективними. Сперечатися з цим важко: Кремль і його прихильники добре попрацювали над тим, щоб залякати будь-кого, хто наважиться висвітлити успіхи санкцій. (Справжнє питання: Якщо санкції справді марні, чому Кремль так наполегливо намагається їх дискредитувати?) Не допомагає і те, що західні публічні дебати, схоже, перекошені в бік невдач санкцій. Газетні заголовки зазвичай зосереджуються на схемах обходу, які підтримують зусилля Росії, спрямовані на те, щоб заволодіти напівпровідниками. Контрабанда, безумовно, існує, але реальність набагато складніша, ніж можна припустити з кричущих заголовків. Загальна картина така: російський імпорт першокласних технологій впав приблизно на 40% порівняно з довоєнним рівнем і це в той час, коли потреби Росії у високих технологіях, ймовірно, ніколи не були такими високими. Проте цього недостатньо, щоб зупинити московську військову машину, і потрібно зробити більше для посилення експортного контролю. Але 40% скорочення залишається значним, хоча й невимовним, успіхом санкцій.

По-друге, вплив санкцій на російський бізнес стає все більш помітним, особливо в секторах, позбавлених західного обладнання та ноу-хау, таких як аерокосмічна та енергетична галузі.

Зіткнувшись з поступовим зносом обладнання й відсутністю доступу до американських та європейських технологій, російські компанії стикаються зі зростаючим головним болем у сфері технічного обслуговування. Сибірська авіакомпанія S7 була змушена приземлити свої літаки Airbus і скоротити кількість персоналу в січні через відсутність доступу до запчастин для двигунів. Того ж місяця «Лукойл», найбільший російський нафтопереробник, був змушений зупинити крекінг-установку після того, як зламався компресор західного виробництва. У 2024 році, ймовірно, з'явиться ще більше таких історій, які ілюструють той важливий факт, що санкції це марафон, а не спринт. Їхній сукупний вплив буде високим і підкреслить той факт, що попри гучні заяви про безмежну китайсько-російську дружбу, китайське обладнання не може повністю задовольнити російські потреби у високих технологіях. Принаймні, не на цьому етапі.

По-третє, західні дебати про майбутнє російських золотовалютних резервів залишатимуться гарячими, домінуючи в дискусіях між союзниками-однодумцями. З одного боку, Сполучені Штати й Великобританія наполягають на тому, щоб західні країни заарештували валютні активи Росії і передали їх Україні. Їхній аргумент моральний: агресор повинен заплатити. З іншого боку, деякі країни Європейського Союзу, зокрема Бельгія, Франція та Німеччина, виступають проти цього плану, стверджуючи, що він підірве довіру до західної фінансової інфраструктури та валют. Європейський центральний банк (і, що більш інтригуюче, Міжнародний валютний фонд) приєднався до цього обережного табору. Оскільки більшість іммобілізованих активів Росії перебувають у Бельгії, нічого не може статися без участі країн ЄС. Проте Брюссель, Париж і Берлін, швидше за все, не зрушать з місця, особливо з огляду на те, що трансатлантичні відносини переходять у вичікувальний режим напередодні президентських виборів у США, які відбудуться в листопаді. Як наслідок, конфіскація російських резервів у 2024 році видається малоймовірною. З огляду на потенційні непередбачувані наслідки такого кроку, це не може бути поганою новиною.

Щоб зменшити свою залежність від західних поставок озброєнь, Україна все більше зосереджується на виробництві власної зброї. Результати очевидні, наприклад, у Чорному морі, де морські безпілотники, розроблені й вироблені в Україні, знищили російський флот, і в самій Росії, де різко зросла кількість повідомлень про вибухи на об'єктах оборонної промисловості та інфраструктури, таких як нафтопереробні заводи й паливні склади. Хоча Київ рідко коментує ці атаки, широко поширена думка, що вони здійснюються саме українськими безпілотниками.

Ці успіхи України важливі, але для того, щоб переломити хід війни, потрібна вирішальна перевага у вогневій потужності на полі бою, головним чином, в артилерійських боєприпасах та ударних безпілотниках. Це, своєю чергою, вимагатиме значного збільшення військового виробництва не лише в Європі та США, але й і в самій Україні. Виклик для Києва є суттєвим: до російського вторгнення 2022 року українські оборонні компанії спеціалізувалися на виробництві обладнання радянських часів і намагалися задовольнити потреби українських військових у сучасному озброєнні. Саме тому в оборонному бюджеті України на 2024 рік більшість коштів близько $6,8 млрд все ще виділяється на закупівлю іноземного обладнання.

У той час як Україна намагається переоснастити й розширити свою оборонну промисловість в умовах воєнного часу, вона отримує допомогу від західних урядів, оборонних компаній та приватних ініціатив. Наприклад, німецька компанія Rheinmetall, має намір розпочати виробництво бронетехніки в Україні вже цього року. Київський Альянс оборонних підприємств залучив понад 60 компаній, в тому числі десятки іноземних фірм, для сприяння інвестиціям в український оборонний сектор і локалізації виробництва. Цього місяця компанія Baykar, турецький виробник безпілотника Bayraktar, оголосила про початок будівництва заводу з виробництва безпілотників в Україні.

Існує значний інтерес Заходу до оборонного сектору України, зокрема, до вітчизняних безпілотних технологій. Але російські атаки все ще стримують багатьох американських і європейських оборонних підрядників від інвестицій в країну, оскільки одна російська ракета або безпілотник може звести нанівець багатомільйонні інвестиції. Українці намагаються обійти цей ризик, розподіляючи виробництво на менших, розосереджених об'єктах, які російській розвідці важче виявити й колективно знищити.

Україна також перетворюється на лабораторію нових способів розробки й виробництва зброї. Без особливого державного управління приватний сектор та громадські ініціативи створили децентралізовану інноваційну екосистему для співпраці над системами радіоелектронної боротьби, кібербезпеки, ударними й військово-морськими безпілотниками, боєприпасами, що блукають, технологіями управління боєм і багатьом іншим.

Київ створив координаційні платформи, які згенерували сотні проєктних заявок на основі цих ініціатив, що, своєю чергою, призвело до укладання десятків оборонних контрактів. Міністерство оборони України також реформувало та прискорило процес сертифікації, а нове озброєння безпосередньо випробовується на полі бою. Проблема полягає не в тому, як впроваджувати інновації, а в тому, як розширити виробництво, враховуючи дефіцит кваліфікованої робочої сили, вузькі місця в ланцюгах поставок, корупцію та російські атаки.

Одним з можливих шляхів є розширення військово-промислової бази України на території НАТО за допомогою спільних підприємств із західними компаніями під гарантії спеціального інвестиційного фонду. Це не лише забезпечить Україні стабільне постачання озброєнь стандарту НАТО, не залежне від політичних примх Заходу, але й надішле потужний сигнал Москві, що вона може не встигнути, і що мінливість Заходу може бути не на її боці.

Будь-яка відповідь на питання про майбутнє війни Росії в Україні має починатися з цього: «це залежить…». Тому що хід війни, дійсно, буде залежати від низки критичних подій.
Насамперед, це рівень допомоги, на який нарешті погодиться Конгрес США.

Це надзвичайно важливо, оскільки Вашингтон надав майже стільки ж військової допомоги, скільки вся Європа разом узята. Більше того, рішення США про постачання певних видів озброєнь, таких як західні танки й літаки, часто ставали прикладом для інших країн.

Не менш важливим, враховуючи, що Європа надала Україні вдвічі більше допомоги, ніж Сполучені Штати, якщо враховувати невійськову допомогу буде рівень підтримки з боку Європейського Союзу та його членів, а також інших західних країн.

Також критично важливими будуть зусилля під проводом США щодо посилення санкцій та експортного контролю щодо Росії і перекриття схем їхнього обходу. Незважаючи на значні успіхи, схеми обходу санкцій продовжують удосконалюватися, і це потребує постійної уваги.

У рамках допомоги у сфері безпеки особливо важливими будуть кілька пунктів. У найближчій перспективі це системи, які дозволять Україні ідентифікувати, відстежувати і знищувати безпілотники, ракети, реактивні снаряди й літаки, що наближаються. Критичні потреби України також включають високоточні ракети більшої дальності, західні літаки, артилерійські боєприпаси і додаткові касетні боєприпаси, які виявилися особливо важливими для захисту від російських атак.

Україна змусила Росію вивести більшу частину вцілілого Чорноморського флоту з Севастополя

Зрозуміло, що хід війни також значною мірою залежатиме від рішучості України і Росії, та їхньої здатності набирати, тренувати, оснащувати й використовувати додаткові сили та засоби. Хоча президент Росії Володимир Путін, здається, контролює ситуацію, не слід вважати, що російський народ продовжуватиме підтримувати його війну в той час, як зростають величезні втрати та погіршується якість життя.

Багато залежить і від здатності кожної зі сторін вдосконалювати нові безпілотні засоби, як-от вражаючі морські безпілотники, розгорнуті Україною, щоб змусити Росію вивести більшу частину вцілілого Чорноморського флоту з Севастополя, Крим, де він базувався протягом більше двох століть.

Фактично, кампанія України в західній частині Чорного моря з використанням морських безпілотників і ракет значною мірою витіснила російські військові кораблі й дозволила Україні відновити широкомасштабний експорт зерна, який є критично важливим для Єгипту та інших країн.

Величезний вплив також мало б надання Україні майже $300 млрд російських резервів, які зараз заморожені в західних країнах. Ця давно назріла ініціатива також надіслала б дуже важливий сигнал Кремлю про здатність України відшкодувати збитки, завдані Росією, і розбудовувати власний військово-промисловий комплекс.

Нарешті, хід війни залежатиме від здатності кожної зі сторін вчитися й адаптуватися до змін на полі бою, розробляти, виробляти і застосовувати нові системи озброєнь та інші технології, а також удосконалювати навички лідерів, штабів, окремих солдатів і підрозділів.

Цей рік обіцяє бути ще одним дуже складним для збройних сил обох країн як на полі бою, так і в тилу. Через два роки після початку війни ще не видно жодних ознак її завершення.

Відсутність вирішальних військових перемог України у 2023 році призвела до глибоких розбіжностей на Заході. Ці розбіжності можуть бути неочікуваними, але вони не є несподіваними. Усі великі війни мають потужний вплив на внутрішню політику країн-учасниць; військові невдачі часто можуть загострювати внутрішні політичні кризи. Єдність Європи та Заходу, викликана російським вторгненням у лютому 2022 року, зараз поступилася місцем серйозним розбіжностям щодо основних питань, пов'язаних з веденням війни та умовами миру.

Війна, ймовірно, триватиме довше, ніж багато хто очікував

Ці розбіжності є гострими всередині американського політичного класу, між Сполученими Штатами та їхніми європейськими союзниками, між Західною та Східною Європою, а також всередині Центральної Європи. Україна, яка заплатила величезну ціну, захищаючись від російського вторгнення, також не застрахована від розбіжностей щодо ведення війни. Всі ці відкриті розбіжності контрастують з очевидною єдністю в Росії, де президент Володимир Путін зміцнив свою позицію після приголомшливого заколоту армії найманців «Вагнера» і походу на Москву в червні минулого року.

2024 рік стане перевіркою здатності всіх сторін зберігати внутрішню згуртованість на тлі стрімкого зростання витрат на війну. Хоча авторитарна система може допомогти Росії придушити власні внутрішні розбіжності, важко повірити, що величезні економічні та людські витрати на війну, яку обрав Путін, не матимуть жодних політичних наслідків. Проте наразі питання полягає в тому, чи може Захід запобігти перетворенню численних ліній розлому в українській політиці на розкол. На перший погляд, величезна економічна перевага Заходу над Росією повинна легко дозволити Україні перемогти у тривалій війні з Москвою. Захід повільно реагує на цей імператив, і 2024 рік може показати нам, чи зможе Захід розробити стратегію допомоги й постачання Києву, щоб утримати нинішню лінію зіткнення з російськими військами в короткостроковій перспективі і здобути перемогу над Путіним у війні, яка, ймовірно, триватиме довше, ніж багато хто очікував, коли вона лише починалася.

Війна в Україні відкриває перед Європою два різні шляхи. Перший це швидке стратегічне ослаблення континенту по відношенню до Сполучених Штатів та Азії внаслідок постійного небажання Європи захищати себе. Інший шлях геополітичного омолодження шляхом зміцнення своєї обороноздатності, вироблення більш стратегічного бачення своєї ролі у світі і, таким чином, збереження впливу на формування довгострокового балансу сил в Євразії. Якщо Європа буде готова серйозно зайнятися питаннями безпеки, їй буде легше утримати американців і переконати майбутній російський режим відмовитися від територіального експансіонізму на користь гарантій безпеки й регіонального порядку, в якому Москва зможе відігравати легітимну роль. Або ж європейцям слід очікувати, що майбутній президент США визначить перспективи їхнього континенту в ході прямих переговорів з Москвою і, якщо вже на те пішло, з Пекіном про перспективи їхнього континенту.

Джерело: Foreign Policy

Переклад Вікторії О. Романчук, для «Главкома»

«Надійшов кінець життя Ярославу, і віддав він душу свою місяця лютого в двадцятий день… і поклали його в мармурову раку у церкві святої Софії, і плакав за ним Всеволод і люди всі», так повідомляє про кончину князя Нестор Літописець у «Повісті врем’яних літ».

Цю дату підтверджує і тисячолітнє графіті на стіні Софії Київської.

Ярослав Мудрий був визначним правителем. За його князювання Русь, перша українська держава, вступила у період найвищого розквіту і стала однією з наймогутніших країн середньовічної Європи.

Князь увійшов в історії як талановитий дипломат, який налагоджував зв’язки з європейськими державами, укладаючи династичні шлюби. Сам він був одружений на дочці короля Швеції Інгігерді. Його дочка Анна побралася з королем Франції Генріхом І, Єлизавета з норвезьким королем Гарольдом, Анастасія з угорським королем Адріаном. Сестра князя Марія була заміжня за польським королем Казимиром І.

Сьогодні, у день пам’яті князя, варто згадати головне з життєпису видатного українського державця, який увійшов у світову історію з імпозантним найменням «Мудрий».

Княжич Ярослав народився 978 року калікою. До певного часу, як і Ілля Муромець, він взагалі не міг ходити. А коли все-таки став на ноги, то ходив накульгуючи, по-качиному. За це його прозвали «хромець», що, безумовно, було образливим з погляду лицарського кодексу гідності. Але серйозна фізична вада (та ще й невисокий зріст і не надто міцна статура) не завадила князю особисто брати участь у численних битвах і, як наголошують літописці, «бути хоробрим у раті».

Ярослав, як справжній лицар, був не з полохливих. За інформацією польського хроніста Галла Аноніма, коли князю повідомили про вторгнення в Русь польських військ, Ярослав за простотою звичаїв сидів у човні, ловив рибу і про наближення грізної небезпеки слухав, попльовуючи за звичкою рибалок на черв’яка, насадженого на гачок.

У результаті той непроханий візит для поляків завершився повною поразкою, а для князя Ярослава, як пише академік Грушевський, «поверненням усіх земель польсько-українського пограниччя».

За Ярослава у Києві розпочалося масштабне будівництво. Місто розширили і оточили потужними земляними валами (висотою до 11 метрів). Урочистим в’їздом до Києва стали Золоті ворота. У центрі міста Ярослав завершив розпочате батьком, князем Володимиром, будівництво Софійського собору головного храму Руси-України. Найбільшим мозаїчним зображенням собору стала ікона Марії-Оранти (Богородиця, що молиться). Для киян часів князя Ярослава Марія-Оранта була захисницею міста, держави, їхнього особистого щастя (про це свідчив напис на тріумфальній арці). Стіну з її зображенням ще називали Непорушною стіною. Стоїть вона донині і донині живе стародавній про неї переказ: поки стоїть Непорушна стіна, доти стоятиме святий град Київ.

Поза сумнівом, що сьогодні Ярослав Мудрий швидко розібрався би з Московською церквою в Україні. Бо тисячу років тому він не побоявся розірвати стосунки з візантійським патріархатом. Річ у тім, що великий князь дуже добре розумів значення для держави незалежної національної Церкви, а відповідно до цього розуміння і діяв. І коли 1051 року помер Київський митрополит Феопемпт, Ярослав Мудрий вирішив не звертатися до Константинополя з проханням надіслати в Русь чергового митрополита-грека, а вдався до безпрецедентного ходу. Вперше у Русі за наполяганням великого князя Собор руських єпископів обрав главою національної церкви Іларіона українця за походженням. Мудре рішення дало і відповідний результат. Іларіон став видатним ідеологом Руси-України. «Перший українець-митрополит був визначною особою, високоосвіченим ерудитом, блискучим промовцем і глибоким патріотом. Його «Слово про закон і благодать» видатний твір, рівного якого не було у тогочасній грецькій Церкві» (докторка наук Полонська-Василенко).

Показово, що тисячолітнє «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона лишається актуальним і до сьогодні. Про що воно? Про славу. Автор славить Русь як велику націю і велику державу, величає християнську віру, руський народ, князів, Київ і таким чином обґрунтовує ідею слави як основу національної ідеї.

Ліна Костенко у своїй знаменитій лекції «Гуманітарна аура нації» пояснювала так: «У початках сотворіння світу було Слово. У початках сотворіння нації теж повинне бути Слово». Тисячу років тому перший українських митрополит проголосив, що таким для держави і нації має бути Слово слави.

Нагадаємо, що «денаціоналізація» Путіним українців відбувалася із застосуванням діаметрально інакшого слова слова ганьби та зневаги до всього українського. Плоди цього жорстокого слова чи не найбільше спричинилися до нинішньої війни. І тому повчання першого українського митрополита Іларіона лишається актуальним донині. Його тисячолітній твір завершується молитвою до Бога зі словами: «…не віддай нас у руки чужинців, щоб не прозвався город Твій городом невільників. А стадо Твоє зайдами в землі не своїй…»

Ярослав Мудрий на основі стародавнього звичаєвого права записав і упорядкував карний кодекс, знаний як «Правда Руська». Дослідник Ярослав Яременко стверджує, що науковці настирно шукали прототип «Правди Руської» у Римському праві, у візантійському, болгарському і скандинавському законодавствах. Але марно. Цей карний кодекс є оригінальним витвором давньоукраїнської юридичної думки 11 століття, що постав у колі велемудрих однодумців-книжників Великого київського князя Ярослава Мудрого.

«Правда Руська» вирізняється лагідністю покарань (вона не знає смертної кари) і свідчить про високе становище жінок Руси-України. «Мимоволі напрошується питання, пише Ярослав Яременко, коли ж було «дрімуче середньовіччя» у ХІ ст., коли закладалися гуманістичні основи українського судочинства і була скасована кара смертю та кровна помста, чи в часи «найгуманнішого і найдемократичнішого» комуністичного режиму, при якому без суду і слідства були знищені мільйони українців».

У Києві при Софійському соборі Ярослав Мудрий зібрав групу високочолих інтелектуалів. Академік Михайло Грушевський називав цей науковий центр першою «Академією Наук» Руси-України на зразок академії Карла Великого в Європі IX ст.

Доктор історії Михайло Брайчевський стверджував, що книжники-письменники та вчені цієї академії «займалися не лише перекладом з грецької та переписуванням наявних книжок, а й укладанням нових літературних творів». І знамените «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона одне з них.

Якщо по-сучасному, то Ярослав Мудрий був видатним бібліофілом. Князь черпав мудрість з книг, читаючи дуже багато творів релігійного та світського характеру: «І до книг він мав нахил, читаючи їх часто вдень і вночі» (Літопис Руський). Ярослав Мудрий заснував першу в Русі бібліотеку. З легкої руки князя ця справа набула потужного розвитку. Доктор історії Сергій Висоцький у своїй монографії стверджує, що книжковий фонд Русі у 12 столітті нараховував 150 тис. манускриптів. Багато це чи мало? Для порівняння: у Франції королівська бібліотека у 14 ст. нараховувала 1200 рукописів.

Ярослав Мудрий започаткував мережу шкіл, які діяли при соборах і монастирях Руси-України. Це дало високий результат, про який пише професор Лондонського університету Джонатан Гілл у своїй «Історії християнства»: «Священики і ченці Русі підняли народ на вищий рівень порівняно з тогочасною Західною Європою. Багато людей були письменними і могли розуміти літургію та духовну літературу, перекладену руською мовою, на відміну від мирян Заходу, для яких латина лишалася здебільшого незрозумілою».

Про рівень освіченості українського люду часів правління Ярослава Мудрого свідчить унікальний артефакт, який зберігається у Національному музеї історії України тисячолітній меч з автографом майстра «Коваль Людота».

Цей напис авторитетно свідчить про два важливі факти в історії української держави того періоду:

• Про українську мову саме вона була розмовною мовою Руси-України (бо не «ковач», як то болгарською, чи «кузнєц» як то московською, а саме «коваль»).
• Про рівень освіченості тих часів адже грамоту знали не лише князі і священнослужителі, але й звичайні ремісники.

І насамкінець. Московська імперія зла, викравши українську історію і стародавню назву України Русь, безперестанно нав’язує світу свої квазітеорії як щодо минулого (у якому Ярослав Мудрий «первый российский князь-реформатор»), так і щодо майбутнього («денацификация Украины и воссоединение исконно русских земель»).

А що ж Україна? Україна у відповідь на це демонструє тотальний дефіцит державної мудрості: на рівні дипломатичних відомств і установ здебільшого мовчить і «знічено усміхається». А на рівні Міністерства освіти та інформації у розпал війни за ідентичність пропонує скоротити історію українського державотворення на 500 років і викинути з «цілісного розуміння нашого минулого» період княжої Русі, першої української держави.

Ірина Костенко, Ірина Халупа, для «Главкома»

Одна із ключових задач для ворога знищити органи влади в країні, зокрема парламент. Але з цією задачею ми самі непогано справляємося. І знищуємо ми парламент популізмом.

Підняття зарплатні нардепам питання дуже непопулярне, і парламент на це сам не піде, бо усвідомлює, яка дискусія розпочнеться у ЗМІ. Але ціна того, що ми граємося в популізм, може бути реально дуже висока для кожного громадянина.

Голова фракції «Слуга народу» Давид Арахамія вже казав про те, що є кілька десятків нардепів, які хочуть скласти мандати: «Насправді кількість людей, які хочуть піти з парламенту, набагато більша. Ми вже не відпускаємо людей... Ми говоримо, що просто не будемо за це голосувати, тому що люди мають досидіти до кінця (нинішньої каденції Верховної Ради ред.) і ухвалювати необхідні для держави закони».

Голоси в залі збираються дедалі важче навіть на ті питання, які дуже потрібні нам для євроінтеграції є у пакеті вимог партнерів. Така сама історія і з питаннями щодо нацбезпеки: заборони московських попів чи очищення місцевих рад від депутатів заборонених партій. Якщо не підняти зарплату, ситуація буде погіршуватися і вже за кілька місяців може стати невідворотно поганою.

Давайте порівняємо цифри.

Керівник апарату Верховної Ради Вячеслав Штучний отримав майже 3 млн грн за 2022 рік. Для порівняння за той же рік президент Володимир Зеленський отримав біля 300 тис. грн. Тобто вдесятеро менше, ніж керівник апарату Верховної Ради.

Не може людина, яка приймає рішення, як президент в часи війни, отримувати 300 тис. Але от є питання, чи дійсно керівник Апарату має отримувати 3 млн, і чи відпрацьовує він ці кошти (це, для розуміння, уся зарплата шісти голів комітетів Верховної Ради разом узятих).

Нагадаємо, що працівники Апарату Верховної Ради захищені і в 2024 році прикінцевими положеннями закону про бюджет, і реформа зарплат у держслужбі (70% зарплата і 30% премія) їх не стосується.

Дисбаланс у парламенті із зарплатами у всьому.

Якщо взяти керівницю секретаріату комітету з питань соцполітики, то вона отримала понад 1,3 млн грн, а в цей час голова комітету заледве 0,5 млн.

Найбільше в цій системі страждають чесні і порядні нардепи, які не мають великих статків. Зарплати в антикорупційних органах теж вищі, ніж у народних депутатів.

Постає питання: яку системи ми будуємо.

Якщо не вирішити питання зараз, то ця проблема вплине і на якість наступного парламенту. Хто буде балотуватися, аби працювати за такі гроші? Тим більше, що ставлення до народних депутатів у суспільстві негативне. Щоправда, у цьому винні значною мірою і самі народні депутати.

«Незалежність це можливість приймати самостійні рішення. Ті, що не потребують зовнішніх вказівок і наказів. Незалежність держави це самостійність політиків, від яких залежить суверенітет. А з чого складається самостійність і незалежність політика: здатність самостійно визначати цілі і завдання, здатність вирішувати питання і проблеми за власний рахунок, свобода вибору тієї чи іншої поведінки. Якщо депутати не живуть за власний рахунок, не можна говорити про незалежність, а значить, під загрозою буде і суверенітет держави», наголошує голова комітету з питань соцполітики Галина Третьякова («Слуга народу»).

Така ж проблема у нас і з депутатами місцевих рад. Більшість громадян навіть не знає, що вони не отримують жодних коштів за свою роботу.

У 2019 році після парламентських виборів перше, з чим авторка матеріалу звернулася до тогочасного голови «Слуги народу» Олександра Корнієнка, який нині є віцеспікером, щоб перед місцевими виборами 2020 року зробили так, аби депутати місцевих рад отримували компенсацію за свою роботу.

Де ми маємо знайти чесних людей, які підуть працювати, приміром, у Київраду, де десятки днів засідає не лише рада, а й бюджетна комісія? Хто може собі дозволити волонтерити на громаду 80-90 днів на рік (це без роботи у приймальнях і на окрузі) протягом п’яти років?

Але тоді влада, як і зараз, розуміла, що рішення буде непопулярне ще й перед місцевим виборами 2020 року, може вплинути на рейтинг партії…. І нічого тоді так і не вирішили. А ще на додачу до цього збереглося традиційне явище продаж франшиз партій на виборах. Це коли бренд партії віддають місцевим забудовникам або бізнес-мерам, щоб вони могли заводили у ради своїх депутатів.

Так Олександр Дубінський, якого підозрюють в державній зраді, успішно реалізував на Київщині франшизу партії «Слуга народу» під час місцевих виборів. Наприкінці минулого року партія відкликала «консерви Дубінського» з облради. Ціна популізму у поєднанні із відсутністю партбудівництва дає жахливі результати. І, до речі, якщо говорити про ту ж таки Київщину та місцеве самоврядування, у нас зарплати деяких голів в рази більше, ніж зарплати голів комітетів Верховної Ради. От до чого доводить популізм.

Поки ми не почнемо платити відповідні кошти народним депутатам, поки депутати місцевих рад не будуть отримувати належну компенсацію за свою роботу постійно і незмінно ресурси нашої країни (бюджет, земля, вода) будуть дерибанити.

«Конкурентна заробітна плата та невідворотність покарання за корупцію справді можуть підняти ефективність роботи парламенту та місцевих рад. Дуже багато хороших спеціалістів відмовляються йти в представницькі органи, бо, з одного боку, посилюється контроль за їхніми статками, але зарплати не конкурентні тим, які вони можуть заробити в інших секторах. Тому у владу потраплять недосвідчені або ті, хто має приховане (переважно корупційне) джерело доходів. Популізм в цьому питанні грає проти інтересів суспільства: дешевого депутата легше купити. Чим і користувалися, користуються і будуть користуватися олігархи, корупціонери, а часто і зовнішні вороги», наголошує голова комітету з питань свободи слова Ярослав Юрчишин («Голос»), який до того, як стати народним депутатом очолював одну з громадських організацій Transparency International Україна.

Але до війни ми втрачали відновлювальні і невідновлювальні ресурси. А під час війни можемо втратити державу, бо парламент за таких умов довго не пропрацює.

О 12-й годині на Марієнплац, центральній площі Мюнхена, збираються сотні туристів. Якраз у цей час на міській ратуші під годинником починають рухатися фігурки: он «поїхали» лицарі в обладунках, а ось уже танцюють дивакуваті блазні, а за ними веселі бондарі роблять своє діло і веселяться. Останнім немає діла до двобоїв. Символічно, чи не так?

Але для повноти фантасмагорії варто охопити зором усю картину ратушу з її передзвонами, українським, ізраїльським, німецьким, євросоюзівським та баварським стягами, площу з лінивими туристами-споглядальниками та виставлену яскраву палатку пацифістів під веселковим прапором з надписом «Рeace».

На сусідніх локаціях мітинги в підтримку Палестини та України (за кількістю учасників приблизно співмірні).

Як для безпекової ситуації у світі ця картинка типове відзеркалення реальності.

І всього за декілька кварталів від цих заходів дійсно багато розмов про мир. У різних інтерпретаціях. Мюнхенська безпекова конференція місце, куди їдуть політики, експерти та журналісти, аби здебільшого не на публічних сценах, а поза ними провести десятки зустрічей з людьми, які приймають глобальні рішення. І зробити висновки про тенденції на рік вперед.

Цього року конференція вже в перший день свого проведення зазнала змін: усі обговорювали свіжу новину з Росії про смерть (радше вбивство Олексія Навального). Це спонукало спічрайтерів заявлених на конференції західних лідерів швидко переписувати тексти промов. Тому тема України до приїзду в Мюнхен президента Володимира Зеленського проходила більше фоном, розмиваючись у дебатах про Росію (у контексті сталінізації режиму), Ізраїль, Палестину та Хамас.

У вечірніх новинах на німецьких каналах безперестанку крутили фільми про Навального. І вже другою-третьою новиною про підписану німецько-українську угоду щодо взаємодії в оборонній сфері.

Скажу відверто, я їхав до Мюнхена з великим скепсисом. Мої контакти в Європі, з якими постійно обговорюю нашу війну з Росією, попередили: про Україну дійсно говорять менше, емпатія і до тимчасових переселенців, і до України в цілому знижується, уряди, що входять в різні електоральні цикли, намагаються «не нагнітати» і, відповідно, відганяти навіть думку про модальності майбутньої війни з Росією у разі програшу України. Тому й не бажають активно включатися в гонку озброєнь: намагаються знайти побільше аргументів, чому на це не потрібно витрачати гроші. Це більше схоже на психологічну захисну реакцію. Як у фільмі «Не дивись угору».

Будьмо чесними: більшість із нас два роки тому теж не хотіли вірити в настільки зухвалу і жорстоку спробу окупації. Заяви про те, що Росія нападе, видавалися алогічними. Після «Мюнхена-2022», за кілька тижнів до російського нападу, попри всі очевидні сигнали від західних партнерів, ми не прораховувати масштаби такої війни. «Я приїхала тоді після Мюнхена додому і теж не хотіла збирати «тривожну валізку», психологічно це важко було усвідомлювати. А зараз дивлюсь, як попри всі наші розповіді про війну і її близькість до західних кордонів, у наших партнерів абсолютно немає відчуття загрози, уже для них», підтверджує спостереження ексдепутатка Ради Ольга Бєлькова.

Очевидно, це саме та причина, чому всі серйозні рішення про надання тих чи інших видів зброї, про конфіскацію російських активів, про санкції щодо РФ, про фінансову та економічну допомогу Україні просуваються зі швидкістю черепахи. Схоже, частина західного істеблішменту наївно продовжує вірити, що Путін та його оточення, у випадку найгіршого нашого програшу задовольняться лише Україною. Вони не хочуть сприймати нову реальність… І це відчуття неприйняття диктує стан власної безпечності. Західні лідери погано вивчають історію, дуже неохоче згадують розмін Судетами перед Другою світовою, а після падіння фашизму і відкритої парасольки НАТО напрочуд швидко записались до гуртка активних пацифістів. І це, можливо, було б зрозуміло продовжувати перебувати у спокійному і безпечному світі, де є сила міжнародних законів, і Альянс, який може (тепер ця теза теж виглядає сумнівно?) прикрити.

Якби Росія ще у 2008-му у Грузії, а в 2014-му вже в Україні отримала по руках, вона б точно не почала діяти за законами сили. Сталося все навпаки: млявість Заходу спричинила підняття Росією ставок. Непокаране зло лише зміцнило віру у свою безкарність. У цьому випадку західним партнерам України варто було б пройти спеціальний курс історії від Тімоті Снайдера, який виступаючи на дискусії, організованій Віктором Пінчуком та його Ялтинською європейською стратегією, у присутності ексдержсекретаря США Гілларі Клінтон та десятка інших європейських посадовців, сказав, що це дуже дивна війна, коли за блага інших воює (розплачується життями) тільки одна країна.

«Тільки одна країна чинить спротив, але вона залишається на самоті», маючи на увазі постійний брак зброї, економічних та санкційних ресурсів. «Ми намагаємось порівняти себе з Рузвельтом та Черчиллем, але ми не дотягуємось до них, а мусили б їх перевершити, каже Снайдер. Ви ніколи не виграєте війну, якщо не ставите перемогу як мету. Ми повинні поставити за мету перемогу. У 2024 році європейці мають допомогти українцям утримати лінію з американцями чи без них».

Дійсно, про перемогу України останнім часом прийнято, зітхаючи, мовчати. Неуспішний контрнаступ-2023, ідеалізований й багатьма гостями Мюнхенської конференції, суттєво вплинув на рівень їх оптимізму.

То який план? Здатися?

Публічно про перемогу України як засіб повернення до міжнародної нормальності говорили хіба міністр оборони Німеччини Боріс Пісторіус, колишня спікерка Палати представників США Ненсі Пелосі та ексгенсек НАТО Андерс Фог Расмуссен. «Ми маємо гарантувати, що Україна виграє цю війну, а також створити таку архітектуру безпеки, щоби Росія більше ніколи не могла зробити це знову», сказав він.

Куди скромніші нотки звучали у заявах діючих політиків, які здатні впливати на ухвалення рішень: наприклад, від віцепрезидентки США Камали Гарріс. Її виступ взагалі залишив шлейф загальнозахідної безпорадності (дуже сподіваюся, що розмова з Володимиром Зеленським мала більш конкретні пропозиції).

Як написала у соцмережі українська журналістка Христина Зеленюк, «настільки інфантильної американської Адміністрації я вже давно не памʼятаю… У мене таке враження, що вони вже програли вибори».

І якби не слова президента Чехії Петера Павела про те, що він знає, звідки взяти сотні тисяч додаткових артснарядів для ЗСУ (треба, за його словами, знайти на це тільки гроші і за два тижні снаряди будуть), публічна сторона конференції так і залишилася б без конструктивних рішень «сьогодні на сьогодні».

Але щоб не скочуватись в «антиоптимізм» і «всепропальництво», слід визнати: у певного кола політиків все ж існує розуміння, що підхід західних демократій до підтримки України у цій війні, мʼяко кажучи, не є достатнім.

Як сказав у приватній бесіді глава оборонного відомства однієї з країн, «минулого року ми переоцінили свої сили і недооцінили сили Росії. Так само, як Росія у 2022-му недооцінила Україну і наше єднання». Тепер все це перегорнута сторінка. І аби вийти з «кризи існування», за якої «якщо ми не переможемо, нас знищать» (цитата ескдержсекретаря Гілларі Клінтон на «Українському Ланчі» Віктора Пінчука), Європа та США мають перейти від потоків слів до реальних дій. І в цьому бажанні окремо взятих лідерів є обережний оптимізм. Бо розмови між прихильниками тотальної допомоги України і політичними романтиками, які хочуть спокійно добути свої каденції при владі, стають все більш жорсткими. 2024-й рік час, коли повинні запрацювати усі можливі «асиметричні відповіді» Росії.

Якщо, звичайно, більшість урядів подумки не вибрали інший шлях іти на кремлівські поступки, на повернення до норм Варшавського договору і на те, щоб віддати в управління Путіну більшу частину Європи. Якщо ж ми всі разом цього не хочемо, треба врешті визначитися, де розташовані найбільші больові точки режиму Путіна, і бити по них так сильно і так швидко, наскільки це можливо. І вони (ці удари) полягають не тільки в тому, аби, як сказала премʼєр-міністр Естонії Кая Каллас, використовувати на підтримку України не просто відсотки від заморожених російських активів, а усі ці кошти. І не тільки в тому, аби протистояти російській пропаганді в Тік-Тоці, на чому наголошувала Гілларі Клінтон (за її словами на 50 «проросійських повідомлень», є тільки одне альтернативне). І не тільки в тому, аби після березневих «президентських виборах у Росії» визнати Путіна нелегітимним лідером, оголосивши таким чином кастинг на потенційного перемовника з Заходом…

Питання у прийнятті комплексу системних рішень, який досі, майже на третьому році війни, так і не узгоджений. У цьому комплексі, звичайно, має бути і українська частка домашньої роботи (щодо виробництва боєприпасів, наприклад). Перемогти російський режим, поза всяким сумнівом, все ще можна. Дуже хочеться зазирнути у Мюнхен-2025, щоб цю тезу підтвердити.

Віктор Шлінчак, Інститут світової політики, для «Главкома»

Аналітики Rand Rand Corporation у звіті на півтори сотні сторінок спрогнозували Наслідки україно-російської війни для США. Експерти змоделювали чотири варіанти завершення війни, більш та менш сприятливі. «Главком» пропонує коротку версію дослідження, яке містить не лише оцінку перспектив США, а й України.

Хоча це може статися й не скоро, проте врешті-решт російсько-українській війні прийде кінець. А що ж буде далі?

Незалежно від того, коли закінчиться гаряча фаза нинішньої війни, Росія залишатиметься загрозою як для інтересів України, так і для інтересів Сполучених Штатів та їхніх союзників. То як Сполученим Штатам слід поводитися з Росією після війни? Як роздуми про післявоєнний період повинні впливати на політику воєнного часу?

Коли б не закінчився конфлікт, підхід Сполучених Штатів до своїх відносин з Росією вплине на американські інтереси в Європі і, ймовірно, в усьому світі. З огляду на це, американські стратеги мають планувати події у повоєнному періоді вже зараз.

Відповіді на ці питання мають величезне значення. Рішення, прийняті одразу після закінчення війни, можуть мати значні довгострокові наслідки. Врегулювання, які завершили Першу та Другу світові війни, змінили нації, суспільства та міжнародний порядок таким чином, що їхні наслідки відчуваються ще й досі. Аналіз Rand Corporation показав, що припущення політиків щодо траєкторії великих воєн наприклад, те, як довго вони триватимуть і якими будуть повоєнні умови часто виявляються хибними, що ускладнює планування їхніх наслідків.

Хоча російсько-українська війна не є (принаймні так було станом на написання звіту наприкінці 2023 року) конфліктом великих держав, як це було в часи Першої і Другої світових воєн, все ж вона зіштовхує одну велику державу з іншою сусідньою великою державою, яку підтримують Сполучені Штати та їхні союзники. Коли б не закінчився цей конфлікт, те, як Сполучені Штати підходять до своїх відносин з Росією, вплине на американські інтереси в Європі і, ймовірно, навіть в усьому світі. З огляду на це, американські стратеги повинні планувати події, що настануть у післявоєнний період, вже зараз. Першим кроком є визначення можливих політичних підходів США та оцінка їхнього ймовірного впливу.

Планування післявоєнного періоду пов'язане зі значною невизначеністю: стратеги не знають, як розвиватиметься конфлікт, коли припиняться бойові дії і як зміниться міжнародне середовище. З огляду на цю невизначеність, наслідки стратегічного вибору США необхідно вивчати в різних контекстах.

Таких контекстів може бути безліч. Дослідники корпорації Rand Cirporation сконструювали два ідеальні повоєнні світи поєднання результату війни й характеру міжнародного середовища після її завершення.

Як показано в Таблиці 1, один із цих світів є помірно менш сприятливим з точки зору США (світ А), а інший помірно більш сприятливим (світ Б). Дослідження зосереджене на цих помірних варіаціях, а не на вкрай негативних чи дуже позитивних.

Також експерти оцінили, як дві стратегії США ідеального типу жорсткий підхід і менш жорсткий підхід працюватимуть у цих двох світах (див. Таблицю 2).

Якщо Сполучені Штати оберуть жорсткий підхід, то в такому разі вони намагатимуться покарати, стримати й послабити Росію, зберігаючи багато елементів стратегії воєнного часу, таких як санкції та посилення американської військової присутності в Європі. Якщо Сполучені Штати оберуть менш жорсткий підхід, то вони будуть відкриті до переговорів і вестимуть більш стриману військову політику, спрямовану на стабілізацію відносин з Росією.

Потім експерти оцінили вплив обох стратегій в обох світах, отримавши чотири альтернативні варіанти майбутнього.

У Таблиці 1 показано майбутнє, отримане в результаті взаємодії двох стратегій з двома світами.

У наступному розділі підсумовується ключова динаміка в кожному варіанті майбутнього упродовж десятиліття після війни і досліджуються наслідки для наступних п'яти важливих інтересів для США:

• Позиція США у розподілі сили в ключових регіонах
• Ризик великої війни
• Сила американської економіки
• Безпека і процвітання України
• Ризик конфлікту в інших колишніх радянських республіках, що не є членами НАТО

Кожен сценарій майбутнього включає в себе опис розвитку міжнародних подій протягом десятиліття після закінчення війни та оцінку того, як ці події впливають на вищезгадані п'ять інтересів США.

Це майбутнє передбачає післявоєнне десятиріччя нестабільності на багатьох рівнях: в Україні, між Росією і НАТО в Європі, а також на стратегічному рівні між США і двома їхніми головними ядерними суперниками Росією і Китаєм.

• Ситуація в Україні залишається схожою на «порохову бочку»: обидві сторони порушують перемир'я і готуються до нової війни.
• Політичні відносини між НАТО й Росією ще гірші, ніж до війни.
• Політика США підживлює перегони в галузі ядерного озброєння з Росією та Китаєм, й обидва суперники посилюють співпрацю з метою підриву американських інтересів.
• Висока напруженість прискорює глобальну економічну фрагментацію і гальмує зростання Європи фактори, які помірно впливають на економіку США.

Війна закінчується з менш сприятливим результатом (світ А), і Сполучені Штати вибирають щодо Росії жорстку політику, щоб змусити Москву нести витрати, стримати нове вторгнення в Україну і дати зрозуміти всім американським суперникам, що агресія не оплачується.

Під час війни Росія відновила свою оборонну промисловість, вирішила деякі військові проблеми й отримала летальну допомогу від Китаю. Хоча НАТО все ще сильніший за Росію, жорстка повоєнна політика США (наприклад, двосторонні угоди про розгортання більших сил у Східній Європі) призвела до того, що деякі союзники (як-от Франція і Німеччина) вважають США провокатором. Як наслідок, зобов'язання цих союзників щодо колективної оборони стали менш міцними. Однак наприкінці десятиліття войовнича поведінка Росії призвела до більшої згуртованості альянсу.

Підтримка США інтеграції України в НАТО та посилення співпраці у сфері безпеки з іншими колишніми радянськими республіками вступає у протиріччя з продовженням імперіалістичних планів Росії в регіоні, що призводить до зростання політичної напруженості до нового максимумуму.

І Сполучені Штати, й Росія посилюють свої збройні сили вздовж кордону між НАТО й Росією. Дипломатичні відносини залишаються поганими, а сприйняття загроз високим, що створює умови для хибного сприйняття намірів. Таким чином, ризик катастрофічного конфлікту є вищим, ніж до війни в Україні, навіть якщо абсолютний ризик залишається низьким.

Сполучені Штати відмовляються брати участь у контролі над озброєннями, зважаючи на недотримання Росією своїх зобов'язань у минулому та звірства, які вона вчинила під час війни. Розгортання США ракет середньої дальності та інфраструктури ПРО в Європі викликає побоювання Росії щодо гарантованої здатності до відплати. У відповідь Росія починає нарощувати ядерний потенціал і ще тісніше співпрацює з Китаєм для протидії американським можливостям. Без контролю над озброєннями ця динаміка підживлює перегони в галузі ядерного озброєння. Пекін також занепокоєний жорсткою ядерною політикою США і прискорює власне нарощування ядерного потенціалу.

Ще більше занепокоєння викликає побоювання Росії та Китаю щодо їхньої гарантованої здатності до відплати в цій ситуації, а це лише посилює тиск з метою застосування ядерної зброї першими у випадку кризи. Хоча ядерна війна малоймовірна, ризик її виникнення більший, ніж до війни в Україні.

Росія не вгамовує своїх імперіалістичних прагнень, тому використовує перемир'я, щоб підготуватися до нового вторгнення, коли випаде така нагода. Підтримка США щодо інтеграції України в НАТО й допомога, яку вони надають українській армії, орієнтованій на наступальні дії, збільшує ймовірність того, що Росія завдасть превентивного удару, щоб запобігти членству Києва в НАТО чи хоча б послабити його потенціал. Крихкий режим припинення вогню в поєднанні з амбіціями Росії та України означає, що війна може повторитися через ескалацію сутичок уздовж лінії зіткнення. Посилення співпраці США у сфері безпеки з іншими колишніми радянськими республіками, що не є членами НАТО, призводить до посилення конкуренції з Росією в регіоні.

Це майбутнє характеризується більшою регіональною та стратегічною стабільністю, але ризик повторення конфлікту в Україні залишається високим.

• Україна і Росія не дотримуються режиму припинення вогню, тому ризик ескалації вздовж лінії зіткнення залишається високим.
• Політична та військова напруженість між НАТО й Росією, хоча й залишається високою, проте нижчою, ніж у першому варіанті Майбутнього.
• Ядерна динаміка у відносинах з Росією і Китаєм більш стабільна.
• Зменшення глобальної економічної фрагментації призводить до менших наслідків для економіки США.

Після несприятливої війни (Світ А) Сполучені Штати вирішують, що вони присвятили надто багато ресурсів Європі, але мало що за це отримали. Вашингтон обирає менш жорсткий підхід до Росії, сподіваючись стабілізувати відносини й переключити свою увагу на Індо-Тихоокеанський регіон.

Хоча Сполучені Штати зменшують кількість своїх збройних сил в Європі порівняно з високим рівнем у воєнний час, регіональний військовий баланс все ще залишається на користь НАТО. Мало того, що Росія зазнала значних бойових та економічних втрат під час війни, Москва, бачачи менш гостру загрозу на своєму заході, також інвестує менше коштів у сили й засоби для ведення високотехнологічних бойових дій, ніж у Майбутньому 1. Натомість, не втрачаючи своїх імперіалістичних прагнень, Росія зосереджується на підготовці до нової війни в Україні. На відміну від Майбутнього 1, члени НАТО залишаються єдиними щодо основної місії Альянсу з колективної оборони протягом повоєнного десятиліття, незважаючи на деякі розбіжності. Таким членам Альянсу, як Німеччина, комфортніше з менш жорстким підходом США до Росії. Такий підхід до Росії вимагає менше ресурсів США в Європі, що вивільняє кошти й сили, які можна спрямувати на Індо-Тихоокеанський регіон.

Готовність Вашингтона повернутися до двостороннього контролю над озброєннями, відсутність підтримки глибшої інтеграції України з НАТО і стриманість у взаємодії з іншими колишніми радянськими республіками, які не є членами НАТО, зменшують політичну напруженість у відносинах між США та Росією. Попри побоювання, що такі кроки підбадьорять Росію, ця менш жорстка політика не підриває і без того потужний потенціал стримування НАТО. Зрештою, Росія не напала на країни-члени НАТО під час війни, незважаючи на безпрецедентну підтримку України з боку союзників. Тим не менше, ситуація в Україні залишається нестабільною. Слабкі положення про припинення вогню не здатні стримати обидві сторони, які однаково прагнуть захопити якомога більше території силовим способом. Однак через відмінності в політиці США ризик виникнення війни в Україні нижчий, ніж у Майбутньому 1. За підтримки Вашингтона Київ приймає військову позицію, оптимізовану для оборони відому як «стратегія дикобраза» замість того, щоб зосереджувати свої сили на наступальних маневрах. Така позиція є більш ефективною для стримування опортуністичної російської агресії та обмежує стимули Москви до превентивних ударів по українських військах. Тим не менше, Україна залишається у стані війни: мілітаризація і централізація влади підривають її демократію та економіку, як у Майбутньому 1. Стриманість США щодо співпраці у сфері безпеки з іншими колишніми радянськими республіками, які не є членами НАТО, означає, що Росія має менше стимулів, ніж до війни, застосовувати силу, щоб утримати ці країни на своїй орбіті.

У цьому майбутньому стратегічна та регіональна напруженість, а не ризик нового конфлікту в Україні, створює нову атмосферу, схожу на холодну війну.

Напруженість уздовж лінії зіткнення в Україні стає менш вираженою, економіка України відновлюється, а її демократичні інститути стають сильнішими.

Відчуваючи загрозу з боку напористої позиції США в Європі, ослаблена Росія більше покладається на ядерну сигналізацію і тактику «сірої зони» для захисту своїх інтересів.

Сполучені Штати ведуть перегони в галузі ядерного озброєння, як з Росією, так і з Китаєм.

Після більш сприятливого результату війни (Світ Б), Сполучені Штати беруть на озброєння жорстку політику, з наміром вдарити по головному супернику, поки той не впаде.

Тривала війна послабила Росію по відношенню до НАТО ще більше, ніж у Майбутньому 1 і 2, що змусило деяких союзників поставити під сумнів необхідність жорсткого підходу США до Москви. Ці розбіжності тривають протягом усього десятиліття, викликаючи постійні питання про відданість членів Альянсу колективній обороні.

Як і в Майбутньому 1, Сполучені Штати приймають менш стриману ядерну політику і збільшують розгортання звичайних збройних сил у Східній Європі. Росія має менше ресурсів, щоб відповісти нарощуванням звичайних збройних сил у цьому майбутньому. Тому Москва покладається на діяльність у «сірій зоні» (наприклад, втручання у вибори, інформаційні операції) і, що дуже тривожно, на ядерну сигналізацію. Таким чином, порівняно з іншими сценаріями, ризик ядерного конфлікту є підвищеним.

Політична напруженість також залишається високою, оскільки підтримка США членства України в НАТО й посилення співпраці у сфері безпеки з іншими колишніми радянськими республіками, які не є членами НАТО, провокує інтенсивнішу конкуренцію між США та Росією. Росія намагається протидіяти впливу США в регіоні, що призводить до більшого ризику конфлікту в цих країнах, ніж у Майбутньому 2. Але цей ризик нижчий, ніж у Майбутньому 1, оскільки дещо зменшені імперіалістичні бажання Москви в цьому майбутньому змушують її зберігати обмежені ресурси для стратегічної конкуренції зі Сполученими Штатами.

Ризик відновлення конфлікту вздовж лінії зіткнення в Україні нижчий, ніж у Майбутньому 1 і Майбутньому 2, завдяки стриманості з обох сторін і надійному режиму припинення вогню, який включає такі механізми, як демілітаризована зона і процеси вирішення спорів. Повага України до режиму припинення вогню і зосередженість на відновленні та реформах сприяють більшій підтримці з боку Європейського Союзу, поверненню біженців і збільшенню приватних інвестицій, що стимулює економіку країни. Зміщуючи фокус із відвоювання територій, Україна стає менш мілітаризованою і послаблює надзвичайні повноваження воєнного часу, зміцнюючи свою демократію. Однак політика США, спрямована на підтримку здатності України до наступальних маневрів та інтеграції з НАТО, може підштовхнути Росію до превентивного нападу.

Жорстка стратегія США й інтенсивніша американо-російська конкуренція вимагають значних ресурсів в Європі, обмежуючи можливості Індо-Тихоокеанського регіону. Більше того, інтенсивна післявоєнна ядерна конкуренція стимулює Росію і Китай до передачі технологій і спільних розробок, щоб протистояти прагненню США до ядерної переваги.

Хоча економіка Європи в цьому майбутньому є кращою, що створює менше хвильових ефектів для США, ніж у Майбутньому 1, напруженість у відносинах з Росією і Китаєм продовжує підживлювати глобальну економічну фрагментацію, що затримує зростання США.

Хоча російсько-українська війна назавжди змінила ландшафт безпеки, це майбутнє визначається більшою стабільністю стратегічною, регіональною та локальною ніж інші.

• Ядерна напруженість між Сполученими Штатами, Росією і Китаєм нижча, ніж в інших варіантах майбутнього.
• Відносини між НАТО і Росією більш напружені, ніж до війни, але вони менш схильні до прямого зіткнення, ніж в інших сценаріях.
• Режим припинення вогню в Україні зберігається і, швидше за все, триватиме невизначений період.
• Україна інтегрується з ЄС, консолідує свою демократію і будує потужний незалежний стримуючий фактор проти майбутньої російської агресії.

Після більш сприятливого результату війни (світ Б) Сполучені Штати застосовують менш жорсткий підхід до зниження політичної та військової напруженості в Європі. Як наслідок, Кремль менше переймається уявними загрозами з боку Заходу і в цьому сценарії виділяє менше ресурсів на оборону.

Військова стриманість США і готовність до переговорів щодо конфлікту інтересів призводять до зниження напруженості, ніж в інших сценаріях. Обидві сторони залишаються суперниками і не довіряють один одному ще більше, ніж до війни. Проте ризик конфлікту між НАТО і Росією внаслідок ескалації конкуренції та неправильного сприйняття намірів є нижчим, ніж у будь-якому іншому майбутньому. Більше того, зниження політичної напруженості і прогрес у сфері контролю над озброєннями зменшують занепокоєння Росії щодо її гарантованих можливостей відплати. Хоча нове змагання з Китаєм у сфері стратегічних озброєнь триває, більш стримана ядерна позиція США не підкидає хмизу у багаття.

Менша напруженість у відносинах між великими державами в цьому майбутньому призведе до меншої фрагментації світової економіки. Тим часом, коротша війна і більша післявоєнна стабільність роблять європейські економіки відносно сильнішими. Як наслідок, геополітика в цьому варіанті майбутнього не обтяжуватиме американську економіку так сильно, як економіку інших країн.

Україна зосереджена на економічному розвитку та інтеграції до ЄС і займає оборонну позицію. Міцний режим припинення вогню знижує ризик ескалації інцидентів на лінії зіткнення. Обидві сторони далекі від досягнення мирного врегулювання, але вони досягають прогресу у вужчих питаннях, таких як обмін полоненими та свобода пересування цивільного населення через лінію конфлікту. Оскільки уряд України зосереджений на реформах, а ризик війни низький, її економіка в цьому майбутньому порівняно непогана. Стриманість США щодо інших колишніх радянських республік, які не є членами НАТО, у поєднанні з менш вираженим імперіалізмом Москви, знижує ризик регіонального конфлікту.

На Рисунку 1 показано, як порівнюються варіанти майбутнього і який вони матимуть вплив на п’ять ключових інтересів США. Майбутнє 1 є найгіршим для інтересів США, тоді як Майбутнє 4 є найбільш позитивним. У всіх сценаріях Сполучені Штати стикаються з вищим ризиком нового масштабного силового конфлікту, ніж до війни, але ризик такого конфлікту найнижчий у Майбутньому 4.

Примітка: На кожному вимірі варіанти майбутнього ранжуються від найбільш сприятливого для США до найменш сприятливого. Для обговорення припущень і невизначеностей, пов'язаних з цими оцінками, дивіться повний текст звіту. Всі оцінки порівнюються з довоєнним статус-кво, за винятком безпеки та процвітання України, які порівнюються в майбутньому.

Цей альтернативний аналіз майбутнього на десятиліття після завершення російсько-української війни висвітлює деякі важливі міркування та компроміси для американських політиків.

Ці додаткові спостереження були зроблені в результаті аналізу альтернативних варіантів майбутнього:

1. Вибір у воєнний час формує повоєнний світ. Неврахування цього фактору може призвести до втрати можливостей формування післявоєнного середовища.
2. Більш тривала й жорстока війна призведе до негативних наслідків для інтересів США. Більш тривала війна може ще більше погіршити економіку США та їхніх союзників і суттєво підірвати процес повоєнного відновлення України.
3. Рішення, прийняті одразу після війни, можуть мати ефект хвилі на багато довгострокових інтересів США. Ці наслідки не є однозначними. Тому політикам потрібен час ще задовго до закінчення війни, щоб обміркувати ці рішення.
4. Політика США під час і після війни може зменшити ризик повторення російсько-українського конфлікту. Сполучені Штати мають інструменти для підвищення ймовірності того, що будь-який мир буде тривалим, наприклад, стимулювання сторін до укладення міцнішої угоди про припинення вогню під час можливих майбутніх переговорів.
5. Сполучені Штати мають політичні можливості впливу на результат конфлікту з метою просування своїх довгострокових повоєнних інтересів. Сполучені Штати не можуть самостійно визначати результат війни; їхні рішення ніколи не матимуть такого ж впливу, як рішення двох воюючих сторін. Але Вашингтон має важелі впливу і може використовувати їх, щоб вплинути на траєкторію розвитку конфлікту.
6. Посилення військового тиску на Росію в Європі після війни може створити більше ризиків, ніж переваг. Війна послабила Росію і продемонструвала, що НАТО має потужний стримуючий фактор проти російських нападів на союзників. Подальше розгортання передових підрозділів та інші заходи з посилення сил в Європі, швидше за все, не потрібні для стримування опортуністичної російської агресії, але вони можуть зробити війну більш вірогідною через хибне сприйняття.

Вікторія О. Романчук, для «Главкома»