Повернення багатогодинних відключень електроенергії змусило українців дістати зарядні станції та генератори, якими вони запаслися ще важкої зими 2022-2023, або ж купувати нові прилади.

З огляду на прогнози щодо тривалого дефіциту електрики у країні, усе більше людей починають перейматися своєю енергонезалежністю. За даними опитування «Главкома», в якому взяли участь вже майже 25 тис. читачів, майже кожен другий обрав свій шлях порятунку від блекаутів.

Тим часом у Державній службі з надзвичайних ситуацій уже фіксують пожежі, призвідниками яких стали генератори й акумулятори. Так, 23 червня на Софіївській Борщагівці під Києвом вибухнула літієва батарея інвертора, внаслідок чого квартира вигоріла вщент. Трохи раніше, 7 червня, внаслідок вибуху акумулятора у квартирі на столичній Борщагівці власник помешкання отримав опіки рук та ніг. 24 червня пожежу у багатоквартирному будинку в Івано-Франківську спричинив генератор, що вибухнув на балконі. І таких випадків ставатиме дедалі більше, припускають надзвичайники.

Утім, такі неприємні інциденти навряд чи вдарять по популярності енергоакумулюючих пристроїв, які до великої війни асоціювалися в українців хіба що з комфортом на дачі та вилазками на природу. «Юзати» їх доведеться ще, на жаль, довго.

Про те, з яких причин вибухають зарядні станції, чи можуть вони дозволити забути про тривалі відключення електрики та чому бажано обзавестися кількома сонячними панелями навіть у квартирі у багатоповерхівці, розповідає бренд-менеджер компанії EcoFlow Сергій Сілін.

Яких заходів безпеки потрібно дотримуватися при користуваннях зарядними станціями?

Першочергове і найголовніше правило ці зарядні станції мають бути сертифіковані в Україні та куплені в офіційного представника або офіційної компанії.

Якщо ми говоримо про останні випадки з вибухами, то їх спричиняли винахідники-«кулібіни», які до літій-іонних акумуляторів під'єднували несертифіковані китайські інвертори або переробляли автомобільні акумулятори. Наприклад, елементи акумуляторів з електромобілів Tesla, Nissan Leaf, Renault та інших. В основному, це автомобілі, що вже потрапляли в аварію або були пошкоджені і продані в Україну. Уявіть собі: вони вже зазнали деформації, а їх розбирають і перепаковують і це буде стояти в вашій оселі, біля ваших дітей. Якщо акумулятори призначені для живлення автомобілів, то не варто їх використовувати для заживлення домашніх електроприладів.

А чому такі саморобні пристрої не просто ламаються, а доходить до вибухів і спалених квартир?

У деяких елементів станції, що нагріваються при зарядці, має бути спеціальне охолодження. А при переробці цю систему у кращому випадку змінюють, в гіршому взагалі зносять. Зараз на вулиці більше ніж 30 градусів тепла, і акумуляторні батареї просто не справляються з охолодженням. Коли починається потужна робота станції, дуже сильно підвищується її температура. Якщо системи охолодження нема, це може призвести до і вибуху. Так само і при споживанні якщо підключити до станції бойлер на 40 хвилин, без охолодження вона буде перегріватись. Тому, на жаль, і трапляються такі випадки, як у Києві.

Раніше зарядні станції купували в основному для екстреного заживлення конкретних приладів під час виключення електрики. З погіршенням ситуації з електропостачанням і розумінням того, що це все надовго, стало набувати популярності підключення до зарядних станцій цілих квартир. Які у цього підходу є плюси і мінуси?

Так, це вже масово відбувається. Але якщо ви вирішили під'єднати до станції не окремі прилади, а всю квартиру, і обрали для цього станцію з великою місткістю та потужністю, будь ласка, не займайтесь цим самостійно, а зверніться до фахового електрика, який вам заживить таким чином квартиру, будинок або офіс. Якщо будете пробувати самостійно це просто небезпечно: ви можете і станцію зламати, і вивести з ладу електрику у вашій квартирі чи будинку. Має бути встановлений перемикач автоматичного вводу резерву (АВР), який включає станцію автоматично, коли зникає світло. Або як варіант двопозиційний чи трипозиційний автомат, який треба перемикати фізично. Це безпечно і нескладно робити навіть дитині.

Електрики, які займаються встановленням таких приладів, у нинішніх умовах розписані на кілька місяців наперед йдеться саме про підключення зарядних станцій або створення домашніх електростанцій, коли є симбіоз зарядної станції та сонячної панелі.

Зарядні станції, які одночасно беруть і віддають енергію, більш дорогі та професійні, проте їх можна в принципі не вимикати з мережі. Єдина пересторога коли після вимкнення подають світло, на жаль, іноді можуть відбуватися стрибки енергії, які можуть призвести до поламок. Задля уникнення таких ситуацій у станціях стоїть запобіжник, але ми все ж рекомендуємо людям, навіть якщо вони використовують прилад як джерело безперебійного живлення, хоча б вимикати вилку з розетки, коли струм зникає.

Взагалі сама по собі зарядна станція це лише половина від можливостей, які вона може видавати. Зараз станції здебільшого в 90% випадків використовують за таким алгоритмом: з'явилося світло їх швидко заряджають, знову зникає використовують. А в ідеалі варто, якщо є така можливість, встановити на балконі, даху, на галявині перед будинком хоча б невеличку сонячну панель, і з’єднати кабелем із зарядною станцією. Таким чином можна отримати фактично автономне джерело живлення, яке буде заживлятися від сонячної енергії і потім цю енергію віддавати. Це навіть економічно виправдано, бо вартість електроенергії зростає. Використання одночасно сонця та електрики зменшить час заряджання пристрою або ви взагалі зможете використовувати виключно сонячну енергію.

Сонячна панель зараз коштує від 5 до 10 тисяч гривень, залежно від розміру і потужності. Підбирайте під ваші прилади. Облаштувати балкон з сонячними панелями може коштувати до 15-25 тис. грн (чим більше балкон і потужніша станція тим дорожче). Але навіть у періоди, коли два-три дні не буде світла, це вам дасть мінімум для зарядки роутера, телефона і ноутбука.

Наскільки реально встановити сонячні панелі не на даху приватного будинку, а у багатоповерхівці?

На моєму балконі на другому поверсі багатоповерхівки стоять дві гнучкі панелі по 200 Вт. Сонце у мене світить лише три години на добу, і за цей час ці панелі дають один кВт електроенергії. Це, наприклад, стільки ж, скільки за добу споживає мій холодильник.

Яким є мінімальний фінансовий поріг для встановлення станції «на вході у квартиру», аби потім особливо не зважати на те, коли у тебе вимикають електрику? Звісно, якщо це не днями триває.

Думаю, мінімально потрібно орієнтуватися на суму від 20-25 тис. грн стільки коштує така невелика зарядна станція як River 2 Max або аналог інших виробників на пів кіловата ємності і приблизно 800 Вт потужності. Такої ємності вистачить для того, щоб заживити світло у квартирі, роутер, хоча б один-два ноутбуки плюс два-три телефони. Підключили-зарядили, працюєте. Коли зарядилися ноутбуки відключили і працюєте до наступної зарядки. Такої станції вистачить для роботи роутера протягом трьох-чотирьох годин, але не вистачить, скажімо, на комп'ютер. Або якщо ви спробуєте увімкнути холодильник, станція просто не видасть необхідну потужність.

Як тільки постає питання холодильника або чайника, одразу можна переходити на станції від 1-1,5 кВт ємності і відповідно хоча б 1,5 кВт потужності. Наприклад, у нашій лінійці є станція на 2 кВт і найпотужніша портативна станція на 3,6 кВт. У першому випадку, який я вважаю оптимальним для квартири, можна заживити все, про що ми говорили попередньо, плюс холодильник, телевізор, чайник, мікрохвильовку на період від шести до восьми годин. Звісно, включати все це потрібно по черзі, інакше станція просто не витримає одночасного навантаження. Найпотужніша станція додає ще час роботи до фактично 15-20 годин. По «двокіловатці» орієнтовно маємо розраховувати на суму в 60 тис. грн. Найбільш потужна буде коштувати приблизно 106 тис. грн. Плюс треба буде витратися на підключення та необхідне обладнання від 6 тис. грн.

Якщо ми ставимо автоматику, то після встановлення станція буде працювати сама собою, якщо ж фізичний перемикач то коли світло буде з’являтися-зникати, треба буде вручну перемикатись або на мережу, або на станцію. Я сам вдома використовую фізичний перемикач, який, до речі, дешевший.

Від чого залежить час зарядки станції від місткості, потужності, типу батареї?

Насправді станції найсучаснішого покоління заряджаються за 45-60 хвилин, якщо повільніше відповідно, це просто попередні версії та моделі.

Чи варто лишати станцію заряджатися на ніч та в принципі без нагляду, як зазвичай це роблять з мобільними телефонами?

Якщо станція сертифікована, то можна лишати хоч на ніч, хоч на день. Але дуже важливо: ніколи не залишайте станцію під прямими променями світла. Якщо є можливість, розташуйте її в затінку, а якщо вона на вулиці і йде дощ чимось накрийте. У зимовий період небажано ставити станцію біля батареї. І якщо є можливість розташувати її біля вентиляції і так, щоб ніщо не загромаджувало простір навколо, теж було б непогано.

Чи є рекомендації щодо розрядки-зарядки станцій? Чи треба уникати заряджання до 100% та розрядки до нуля, як з мобільними телефонами? Чи для сучасних акумуляторів це не має значення?

Звісно, певні рекомендації є, але не скажу, що вони настільки категоричні. Якщо ми говоримо загалом про сучасні зарядні станції з літій-залізо-фосфатними акумуляторами, я б радив тримати заряд в межах 20-80%. Але у нинішніх умовах навряд чи хто буде так обмежуватися, якщо є можливість зарядитися повністю. Тому я працюю на своїй домашній станції в діапазоні 5-100 %. Просто щоб станція не вийшла в саморозряд, треба залишати хоча б декілька відсотків до повного нуля.

Який середній термін життя зарядної станції? І які є ознаки того, що вона вже «помирає»?

Станції минулого покоління можуть працювати в щоденному режимі до п’яти років. Новіші станції з літій-залізо-фосфатними акумуляторами до десяти років і більше. З часом використання ви помітите, що місткість станції меншає і вона швидше розряджається при тому самому навантаженні. Це, як з телефонами, раніше вистачало на день-два, а тепер на пів дня, і вже треба шукати зарядку. Просто падає місткість і акумулятори деградують.

Багатьох дратує шум від зарядних станцій та паливних генераторів під час їхньої роботи та зарядки. Чому деякі станції шумлять більше, а деякі менше?

Рівень шуму залежить від вашого споживання. Якщо ви заряджаєте телефон, то невелика станція не буде шуміти, а якщо підключили щось більш потужне на 200-300 ват, то шумітиме, бо буде використовувати десь половину своєї міцності. Ну і, звісно, кулери починають працювати, які мають охолоджувати систему. Температурний режим станції має бути нормальним, аби вона не перегрівалась. Те саме відбувається і при великому навантаженні при зарядці. Якщо цей шум когось дратує, то намагайтесь розташувати станцію подалі наприклад, не поблизу вашого ліжка, якщо це нічний період. Але те, що шум є це нормально, це не проблема.

У Державній службі надзвичайних ситуацій зауважують, що не ведуть окремої статистики щодо пожеж, причиною яких стали саме зарядні станції та паливні генератори. Але констатують, що з початком відключень світла кількість пожеж збільшилася у порівнянні з періодом, коли з енергосистемою все було добре.

Речник Головного управління ДСНС у місті Києві Павло Петров спеціально для «Главкома» нагадує основні правила безпеки у поводженні з цими приладами.

Універсальної причини на всі ці випадки пожеж немає, але найчастіше люди неправильно експлуатують, заправляють, розташовують генератори, а також використовують несертифіковану продукцію, зібрану у кустарний спосіб.

Щодо зарядних станцій, то багато прикрих випадків трапляється через те, що люди, по-перше, використовують неоригінальну продукцію, яка не відповідає всім нормам і на яку немає відповідних паспортів, а по-друге, не всі ці пристрої розраховані на одночасне живлення різних приладів.

Також узимку у нас горіли балкони, бо люди розміщували на них паливні генератори. Чомусь думали, що якщо розмістити паливний генератор не у квартирі, бо це заборонено, а на балконі, це буде безпечно. Але це не так, тому що відстань від балкона до вашої квартири є мінімальною і ніщо не захищає вас від пожежі, яка трапиться на балконі.

Тому, у першу чергу, радимо обирати продукцію, яка продається у ліцензованих точках продажу. Також важливо дотримуватися інструкції виробника. Бо практика показує, що якщо ці інструкції хоч раз прочитати і їх дотримуватися, то шансів на виникнення надзвичайної ситуації стає набагато менше. Але багато хто ігнорує інструкцію і починає з неправильного розміщення пристрою, а завершує неправильним підключенням.

Якщо це паливний генератор, то важливо забезпечувати належну протипожежну відстань від будівель та вікон, тримати такі пристрої сухими, обмежити доступ до них стороннім особам, особливо дітям, або тваринам. Не можна забувати робити перерви, які передбачені паспортом виробника, у роботі генераторів. Забороняється заправляти генератори при працюючому або неохолодженому двигуні та об'єднувати декілька генераторів у ланцюг.

Генератори, які працюють на паливі, необхідно розміщувати тільки ззовні будівлі, бажано під навісом або в окремо розташованому технічному просторі, приміщенні, де є вентиляція. Відстань від генератора до будівель з вікнами має складати мінімум шість метрів. Якщо ж навколо суцільні стіни з негорючих матеріалів без вікон, то не менше метра. Також важливо, аби генератор був встановлений на рівному майданчику, аби стійко тримався. Будь-яке пошкодження електричних дротів слід негайно усувати і не користуватися несправним генератором, сподіваючись, що неприємності якось вас оминуть.

Якщо генератор несподівано припинив працювати, то краще віддати його у ремонт, але у жодному разі не лізти ремонтувати самому. Якщо ви бачите, що генератор коротить або вже починається пожежа, потрібно негайно повідомити ДСНС за номером 101.

Ще хотілося б нагадати, що якщо ви користуєтеся електричними чи паливними генераторами, під рукою потрібно мати вогнегасники. Так, зараз ми дуже радимо мати вогнегасники не тільки у машинах, але і вдома. У країні воєнний стан, під час ворожих обстрілів може початися пожежа.

Якщо вже акумулятор вибухнув і почав горіти, телефонуйте 101 і, за можливістю, намагайтеся самотужки гасити вогонь. Але якщо відчуваєте, що існує загроза життю або здоров'ю (скажімо, просто свідомість можна втратити через задимлення), евакуюйтеся, взявши необхідні речі, документи. Виходьте на вулицю зустрічати пожежний рятувальний підрозділ, щоб вони знали, що трапилося, з ваших вуст.

Ну, і не забувайте, що і зараз, у теплу пору року, працюють «Пункти незламності». Там при вимкненні світла завжди можна мати доступ до гарячої води, електрики, зарядити мобільні телефони, обігрітися, залишитися на декілька годин або на ніч. Або навіть, як були випадки у нас у пожежно-рятувальній частині, прийти, підключити свої ноутбуки і писати диплом.

Павло Вуєць, «Главком»

В Україні багато людей мають досвід травматичних подій, тож рівень насилля у суспільстві може зростати. Проте чи справді домашнє насильство (у будь-яких проявах фізичне, сексуальне, психологічне чи економічне) поширене переважно в родинах, члени яких мають досвід бойових дій, повернулися з фронту?

На мою думку, сьогодні у суспільстві мимоволі маргіналізують певну групу, занадто «підсвічують» саме її, узагальнюють й переносять декілька епізодів на всю групу. Мова, звісно, про ветеранів.

Нещодавно міністр внутрішніх справ Ігор Клименко в інтерв’ю заявив, що 60% випадків насилля скоюють ветерани та військові. Ці дані, вирвані з контексту, вмить набули різноманітних інтерпретацій у медіа, і ця цифра були подана так, що складається враження, ніби серед ветеранів кожен другий чинить насилля.

Наведу лише декілька прикладів «гучних» заголовків:

• «Після війни частина людей навчилася холоднокровно вбивати».
• «Кожен військовий повертається з передової з посттравматичним стресовим розладом».
• «Що робить людина з ПТСР, яка має якісь ментальні зміни після війни? Вона може бути або алкоголіком, або наркоманом, або піти в кримінальне середовище, або це все поєднувати між собою».

Через кілька узагальнень та «влучний» заголовок, підсилений жахливою фотографією дитячої чи жіночої руки, схопленої чоловічою п’ятірнею, такі тексти лишають по собі враження, ніби домашнє насильство існує лише у родинах ветеранів. Мало хто буде читати статтю повністю і критично аналізувати інформацію, врешті зважати на той факт, що в країні зараз значна кількість дорослого населення це і є військові або ветерани. Армія є зрізом суспільства.

Приблизно та сама історія з діагнозом або ознаками ПТСР. Наявність або відсутність ПТСР не стосується винятково ветеранів. Цивільні також потрапляють у ситуації, які створюють загрозу їхньому життю, потрапляють під ракетні обстріли, живуть на прифронтових територіях тощо. З таких ситуацій будь-хто може вийти з ознаками ПТСР. Або без них. Приналежність до тієї чи іншої професії на це жодним чином не впливає.

На мою думку, немає жодного переконливого факту, який міг би вказувати на прямий зв'язок між вибором людиною тієї чи іншої професії (зокрема, і служби у війську) та схильністю до насильства.

Окремо зауважу, що при розгляді проблеми варто спиратись на статистичні дані та дослідження щодо домашнього насильства серед різних соціальних груп. Зазначу, що статистика базується на зверненнях жертв насильства, і не може врахувати тих, хто не звернувся. А таких, скоріш за все, набагато більше. Отже, достеменно ми не знаємо реального стану справ. Чи знаємо? Якщо знаємо, то наведіть дані, рефлексії.

Згадаймо, що «культура» насилля, на жаль, толерувалася нашим суспільством задовго до великої війни. Анекдоти, дотепи у соцмережах чи «смішні картинки» про зґвалтування, коли жертва виставляється як недорікувата, яка сама напрошується на проблеми, тож люди перестають співчувати їй, переносячи на неї відповідальність за злочин агресора, усе це було у нас і раніше.

До прикладу, у 2019 році український сегмент соцмереж розважався з новини про те, що до Кримінального кодексу пропонувалося внести правки щодо обов’язкової згоди на секс. Жарти про те, що інтим буде дозволено тільки зі згоди дільничного насправді розкрив величезну проблему: українці десятиліттями жили й не задумувалися, що секс без згоди у шлюбі зґвалтування, яке теж є насиллям. Скільки ще таких питань залишається за кадром?

Повертаючись до інтерв’ю очільника МВС, у якому він заявив, що 60% випадків насилля зараз скоюють ветерани та військові, хочу зазначити, що не існує домашнього насильства окремо в родинах ветеранів. Вважаю, що коли вже говорити про домашнє насильство, то слід розглядати проблему в загальноукраїнському контексті як таку, що не має жодних професійних характеристик.

Безліч разів проговорювала ветеранська спільнота: ми такі, як ви, цивільні, не потрібно нас відокремлювати. Але суспільство залишається глухим. Навішування ярликів про те, що захисники й захисниці мають ПТСР, це стигматизація, адже ПТСР є медичним діагнозом, який може встановити лише психіатр. Що стосується саме групи людей з воєнним досвідом, то так, вони можуть гостріше реагувати на побутові стресові ситуації, проте це не означає, що їх потрібно виокремлювати в групу, адже, по суті, це і є дискримінація.

Зараз на суспільному рівні маємо підтримувати ветеранів та ветеранок, аби вони зверталися по кваліфіковану допомогу у випадку, якщо почувають гостру реакцію на стрес (так-так, це і є той так званий «побутовий ПТСР», яким намагаються наділити кожного захисника чи захисницю).

Домашнє насильство це не лише побиття чи тілесні ушкодження. Це те потворне зло, викорінення якого є показником формування нового, безпечного суспільства. Виходячи з цього, варто було б зосередитись не на пошуку винних, а на пошуку розв’язання проблеми. Адже коли у публікаціях ставлять в один ряд: ветеран психологічні проблеми насилля, ймовірність, що людина звернеться по допомогу знижується, адже вона автоматично почуватиметься злочинцем. Тому рухатися до викорінення маємо всі разом, надаючи підтримку, розуміння й не цькуючи людей.

Не варто радитись з близькими і рідними, аби не застрягти серед особистих історій й виправдань, краще звернутися до психолога. До прикладу, коли родина чи близьке оточення всіляко намагається «зберегти сім’ю» й вимагає не виносити на загал проблеми. Це небезпечна порада, адже в один момент може статися так, що допомогу надавати буде запізно.

Варто негайно припинити спілкування з агресором, адже часто жертва насилля та кривдник знаходяться у співзалежних відносинах. Такі стосунки йдуть по колу і згодом все повторюється.

У випадку загрози діяти треба швидко і рішуче. Постраждалому члену родини варто звернутись у поліцію та до медзакладу зафіксувати побої, якщо вони сталися.

Зателефонувати на Національну гарячу лінію з протидії домашньому насильству: 0800500335 (зі стаціонарних) або 116123 (з мобільних).

Юридичну консультацію можна отримати у контакт-центрі системи безоплатної правової допомоги: 0800213103.

Також фахівці Гарячої лінії Українського ветеранського фонду надають підтримку щодня та цілодобово: 0800332029

Уряд планує спорудити два атомні енергоблоки на зведених ще у минулому сторіччі конструкціях Хмельницької АЕС і встановити там старі російські реактори. Їх Україні готова продати Болгарія. Вона купувала російське обладнання для своєї АЕС «Белене», але пізніше відмовилася від проєкту. Міністр енергетики Герман Галущенко запевняє, що угода з болгарами вигідна. Галущенко неодноразово заявляв про намір почати велике будівництво вже цього року. Тобто в розпал війни, коли Хмельниччина регулярно потерпає від ворожих повітряних атак.

Аргументів у критиків проєкту безліч, і всі вони вагомі. Передовсім політичні. Авжеж, не варто навіть опосередковано мати справу з країною-агресором, особливо в чутливих питаннях, що пов’язані з національною безпекою. Крім того, проєктною документацією на блоки володіє Росія, а реакторні установки такого типу, ВВЕР-1000 модифікація реактора другого покоління, давно заборонена в Європі.

Авторитетні експерти галузі піддають нищівній аргументованій критиці сам концепт запропонованої міністром ідеї. Проте Міненерго продовжує лобіювати свій законопроєкт «Про розміщення, проєктування та будівництво енергоблоків №3 та №4 Хмельницької атомної електричної станції» і вже досягло певного успіху. Комітет Верховної Ради з питань енергетики та житлово-комунальних послуг на засіданні 17 червня висловив свої застереження до цього документа, але попри все, рекомендував парламенту прийняти його за основу в першому читанні.

Послідовний критик законопроєкту, народний депутат Андрій Жупанин узагалі ставить під сумнів здатність «Енергоатома» побудувати енергоблоки через колосальні фінансові проблеми компанії. «Загалом це небезпечний прецедент. Ми просимо Європу накладати санкції на російський природний та скраплений газ, а самі хочемо купити російські ядерні реактори, говорить Жупанин. Коли я в очі про це сказав міністру енергетики Герману Галущенку, він відповів: це болгарський реактор. Це спотворена логіка, адже тоді європейські партнери, які нас не дуже люблять, почнуть купувати російський газ у Болгарії та стверджувати, що він болгарський. Або купувати російську нафту в Індії».

Реалізація цього проєкту, на думку фахівців, стане однією з символічних перемог «русского міра» в українській атомній енергетиці.

Ми просимо Європу накладати санкції на російський природний та скраплений газ, а самі хочемо купити російські ядерні реактори у Болгарії

Отже, профільний комітет Верховної Ради на засіданні 17 червня розглянув поданий Кабінетом міністрів проєкт закону «Про розміщення, проєктування та будівництво енергоблоків №3 та №4 Хмельницької атомної електричної станції». Попри те, що документ було схвалено, висновки комітету, розміщені на сайті Верховної Ради, містять низку суттєвих застережень. У вердикті комітету є також посилання на критичні зауваження Головного науково-експертного управління апарату Верховної Ради, яке в пояснювальній записці до проєкту хоч і толерантно, але вказує на недоліки: «Законопроєкт потребує більш детального техніко-економічного обґрунтування, зокрема, актуалізації на 2024 рік показників розпорядження Кабінету міністрів України від 26.07.2018 р. № 579-р. «Про схвалення техніко-економічного обґрунтування «Будівництво енергоблоків №3, 4 Хмельницької АЕС», прозорості використання коштів під час добудови енергоблоків №3 та №4 ХАЕС, а також вартісних характеристик допоміжного обладнання та його доставки до майданчика для забезпечення будівництва енергоблоків».

Отже, урядовці навіть не потрудилися розробити техніко-економічне обґрунтування, а скористалися старою документацією, підготовленою «Енергоатомом» ще у 2018 році.

Андрій Жупанин розповів «Главкому», що на засіданні парламентського комітету намагався з’ясувати у міністра Германа Галущенка та президента «Енергоатому» Петра Котіна, яким коштом планується реалізувати проєкт? Адже «вільних коштів» компанія не має, ба більше того в останні роки зазнає збитків.

Депутат назвав вражаючі цифри з інформаційної довідки, підготовленої Міністерством фінансів до згаданого засідання. Отже, за результатами діяльності в 2022 році «Енергоатом» отримав збитків на 6,75 млрд грн, за 2023 на 8,9 млрд грн. «На 1 січня 2024 року непокритий збиток НАЕК «Енергоатом» 200,8 млрд грн, а заборгованість за кредитами 42,5 млрд грн, перед ДП «Гарантований покупець» за послугу із забезпечення доступності електроенергії для побутових споживачів близько 20 млрд грн. Отже, існують ризики щодо фінансового забезпечення будівництва», йдеться у документі Мінфіну.

Жупанин нагадав, що «Енергоатом» планує придбати у Болгарії два реактори «нібито лише за 650 млн євро», але «ми не знаємо фінальну ціну, за якою ці реактори нам можуть продати, цілком вірогідно, що продавець почне піднімати ціну». Ніхто реально не може знати вартість угоди з болгарами, підкреслює депутат.

Загалом заявлена вартість усього проєкту 72 млрд грн. Але цей кошторис... складено у 2018 році. Саме так. Адже цю суму вказано в тому самому «старому» техніко-економічному обґрунтуванні за 2018 рік, яке урядовці подали до парламенту разом із законопроєктом у квітні нинішнього року.

Андрій Жупанин наполягає: з урахуванням інфляційних процесів 72 млрд зразка 2018 року перетворилися у 2024-му на приблизно 135 млрд грн. «Я врахував інфляцію за останні шість років і отримав цифру 135 млрд грн. Але ж де взяти такі гроші? В «Енергоатомі» відповідають: не переживайте, ми там уже домовляємося. Але як можна вірити, що якийсь іноземний банк чи синдикат банків дасть Україні кредит в умовах війни? риторично запитує народний депутат. У нас немає жодних документальних підтверджень якихось домовленостей. І як взагалі можна починати п’ятирічний контракт на 135 млрд грн у той час, коли в Україні вже третій рік триває повномасштабна війна на виснаження!».

Слід сказати, що законопроєкт нещадно критикують авторитетні фахівці, зокрема, Микола Штейнберг, який свого часу був головою Державного комітету України з ядерної та радіаційної безпеки та заступником міністра палива та енергетики. З гострою критичною статтею виступав у «Главкомі» також Юрій Костенко, ексміністр охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України.

Минуло майже 20 років з того часу, як уряд у 2005 році прийняв першу постанову «Про підготовчі заходи щодо будівництва нових енергоблоків ХАЕС». Відтоді фінансове колесо закрутилося на підготовчі роботи щороку витрачалися сотні мільйонів гривень, а результат нульовий. «Чому так довго? Чому безрезультатно? Чи хоч хтось проаналізував, чому все провалилося? запитує Микола Штейнберг у дописі на Фейсбуці. Потрібно прояснити деякі моменти, які мають врахувати народні депутати, щоб підготовлений урядом проєкт став дієвим законом, а не папірцем, відправленим в архів, адже це вже не перший закон про будівництво блоків №3 і №4 на ХАЕС».

Уряд прагне купити реактори, спроектовані у 1960-х. Сучасні блоки АЕС мають вдосконалені реакторні установки, оснащені принципово новими системами безпеки

Експерт вважає неприпустимим будувати атомні енергоблоки з використанням ВВЕР-1000, водо-водяного енергетичного реактора, що був спроєктований наприкінці 60-х років минулого сторіччя. «Ця реакторна установка належить до другого покоління ядерних енергетичних реакторів. Сьогодні в усьому світі реалізуються ядерні установки покоління 3+… Сучасні блоки використовують більш вдосконалені реакторні установки, оснащені принципово новими системами безпеки, які також враховують досвід аварії на АЕС «Фукусіма». Цикл оновлення техніки сьогодні вимірюється роками, а не десятиліттями і, тим більше, не століттями», підкреслює Штейнберг.

«Главком» поцікавився у Германа Галущенка, чому він зупинив вибір на старих реакторах ВВЕР-1000 російського виробництва, і отримав доволі таку відповідь.

«Технологія ВВЕР, яка використовується при будівництві енергоблоків, не є суто російською технологією, оскільки вона розроблялася за часів існування СРСР. До її розроблення була залучена велика кількість українських вчених та атомників. З огляду на це, наша держава здатна не тільки самостійно експлуатувати відповідні енергоблоки, а й будувати їх», відповів міністр на запит «Главкома».

Позицію очільника Міненерго фахівці галузі вважають непереконливою. Вони стверджують: без участі «Росатома» добудувати ядерні енергоблоки в Україні практично неможливо вся конструкторська документація є лише у російського монополіста. Зокрема, про це нещодавно в інтерв’ю «Главкому» говорив колишній перший віцепрезидент «Енергоатома», лауреат Державної премії в галузі науки і техніки Олександр Шавлаков.

Нагадаємо, що після анексії Криму закон 2012 року про добудову енергоблоків на ХАЕС з застосуванням російських атомних блоків, а також відповідну міжурядову угоду з Росією Верховна Рада анулювала.

Окрім того, з’ясувалося, що збудовані понад 30 років тому конструкції на Хмельницькій АЕС під будівництво енергоблоків №3 та №4 розраховані не на ту модифікацію реактора, яку тепер Галущенко планує купити у Болгарії.

«На основі базового проєкту ВВЕР-1000 в колишньому Союзі та інших країнах були реалізовані проєкти ВВЕР-1000/В-187; В302; В338 та ін... Є й нереалізована модифікація В-466. Вона призначалася для Болгарії (АЕС «Белене»). Так, це саме ті непобудовані блоки, обладнання яких «Енергоатом» планує використовувати для блоків №3 і 4. Виникає запитання: з якою реакторною установкою планує будувати «Енергоатом» нові блоки на ХАЕС? У законі 2012 року про спорудження енергоблоків №3 та №4 ХАЕС (закон №5217-VI від 6.04.12) було зафіксовано, що на кожному енергоблоці розміщується реакторна установка типу ВВЕР-1000/В-392», констатує колишній голова Держкомітету з ядерної та радіаційної безпеки.

Не менш химерною в законопроєкті видається пропозиція, точніше, завдання для уряду: «забезпечити модифікацію енергоблоків №3 і №4 Хмельницької АЕС для можливості їх роботи з використанням ядерного палива за американською технологією». Цей наратив викликав іронію не диванних експертів. «Ще не побудували, а вже модернізуємо? А чи не простіше та, чи не дешевше врахувати модернізацію в процесі проєктування?», підказує Микола Штейнберг.

Помітили цю невідповідність і фахівці Головного науково-експертного управління апарату Верховної Ради, у висновках яких до законопроєкту читаємо: «... Достатньо дискусійним вбачається підхід, згідно з яким пропонується здійснювати будівництво енергоблоків за характеристиками, які наперед вимагають їх «модифікації», що у цьому випадку можна розцінити як видозмінення наявних енергоблоків із появою у них нових ознак, властивостей».

«Є питання й до технічного стану болгарських реакторів, які вже простояли десятки років, говорить Андрій Жупанин. Наскільки мені відомо, вони некомплектні, тому що там не вистачає турбін. А ще виникає питання щодо можливості запуску в експлуатацію збудованих енергоблоків. Це неможливо зробити, якщо ліцензіат, який має ліцензію на цю технологію, а це дочірня компанія «Росатому» не прийде та не перевірить, тобто не підтвердить, що технологія є справною, та дасть дозвіл на її експлуатацію. Знову ж таки, міністр відповідає: ви, головне, голосуйте, у нас багато спеціалістів, ми з цим розберемося».

Керівництво Міненерго попри все сподівається, що парламент ухвалить законопроєкт, але у відповіді Германа Галущенка, отриманій на запит «Главкома», не уточнюється, чи вилучать з документа невідповідності і суперечливі позиції, про які йшлося вище.

«Рішення щодо будівництва енергоблоків №3 та №4 Хмельницької АЕС надзвичайно важливе, адже атомна генерація основа енергетичної стабільності України… Ухвалення вищезазначеного закону дозволить Україні розпочати добудову енергоблоків, збільшити потужність генерації на 2200 МВт... Блок №3 готовий вже на 80% і може бути добудований за 2,5­-3 роки», запевняє міністр.

Експерти галузі переконані, що названі Галущенком терміни нереальні. Так вважає, зокрема, Олександр Шавлаков, котрий в інтерв’ю «Главкому» пояснював, що дотепер у світі найкращим прикладом швидкого будівництва були енергоблок на АЕС «Фуцін» у Китаї, який збудували за шість років, «від першого кілочка і до включення в мережу». «Так що ні про які 2,5 роки будівництва двох блоків на Хмельницькій АЕС не може бути й мови», наголосив Шавлаков.

Наталка Прудка, «Главком»

Китай залишається «рятівним колом» для російської економіки, яке поки не дозволяє їй «піти на дно» від санкційного тиску. З боку російського політичного істеблішменту лунають оптимістичні заяви про стратегічний союз двох держав, що фіксує розворот росії на Схід.

Представники низки провідних американських аналітичних центрів вбачають загрози у розвитку російсько-китайського торгово-економічного і військово-політичного партнерства і перспектив його переходу на безпрецедентний рівень. Системні зустрічі лідерів обох країн доповнюють уявний портрет потужного альянсу Пекіна і Москви, який нібито може трансформувати міжнародний порядок.

Проте реальна ситуація підтверджує класичну формулу: в політиці немає білих і чорних кольорів, і насправді відносини КНР і Росії видаються недостатніми для глибокого стратегічного союзу, проте є занадто далекими від криз, які б дозволили Пекіну долучитись до санкцій Заходу.

Ми часто критикуємо західних партнерів за підхід дати Україні стільки допомоги, щоб не допустити її поразки. Подібний підхід, схоже, застосовує і Китай у відносинах з Росією. Пекін допомагає Росії винятково там, де це відповідає китайським інтересам, і рівно в тих обсягах, який для цих інтересів не створюватиме міжнародних проблем.

На щастя, цього недостатньо для перемоги РФ, але, на жаль, поки вистачає, щоб не допустити її поразки.

У політичній площині дипломатія Китаю значно ближча до російської позиції, ніж до української. Пасивність китайської сторони до ініційованого Україною саміту миру у Швейцарії підкреслює негативну для нас тенденцію: «китайський нейтралітет» більше влаштовує Москву, ніж Київ.

Спроби США натиснути на Пекін задля обмеження двосторонніх зв’язків з Росією дають стриманий результат (про що поговоримо далі), але не створюють умов для досягнення стратегічної цілі готовності КНР відвернутись від РФ.

Товарооборот між країнами зберігає позитивну динаміку, російська сировина успішно реалізується на ринку Піднебесної, китайські технології знаходять маршрути, щоб оминаючи санкції, дістатися російського ВПК, а побутова продукція китайців широко представлена в Росії.

Пояснити це можна кількома обставинами:

По-перше, у Пекіні не зацікавлені у поразці чи демонтажі режиму Путіна. Якщо до сценарію розпаду Росії з обережністю ставляться у країнах Європи та Америки, то в столиці Китаю його сприймають особливо скептично.

По-друге, КНР виявляє значний інтерес до утримання Росії в орбіті свого стратегічного впливу. Для китайської сторони ідеальний сценарій «заморозка» бойових дій в Україні за прикладом 2014-2015 років, що зберігатиме дрейф Росії в напрямку китайських впливів, не створюватиме підстав для швидкого перезавантаження відносин між РФ і колективним Заходом, а також відволікатиме Європу від війни, натомість актуалізуватиме тему економіки та бізнесу, що матиме особливе значення для Пекіну.

По-третє, в КНР надалі розраховують застосувати Росію як своєрідний геополітичний таран і буфер.

З одного боку, Пекін успішно користується ситуацією для посилення власних позицій в країнах глобального Півдня, і російські наративи боротьби за новий світопорядок імпонують китайцям. З іншого, не виключають прихід до влади у США Дональда Трампа, який може розпочати новий етап американсько-китайської економічної війни. Тому китайська влада готується до подібного сценарію: поки колективний захід використовує увесь санкційний потенціал проти Росії, коли черга дійде до Китаю, американських ресурсів може й не вистачити, а Європа ухилятиметься від конфронтаційного підходу Трампа, оскільки буде виснажена протидією російській економіці. Крім того, дешеві російські ресурси додатково дозволять підготуватись до теоретичного протистояння із США.

По-четверте, сформована за час війни умовна вісь Україна-Тайвань-Ізраїль, яка користується підтримкою США і більшості країн Європи, викликає незадоволення Пекіна, який наполягає, що Тайвань є тимчасово непідконтрольною частиною Китаю. Порівняння України з Тайванем, включення їх до спільних пакетів допомоги тощо створює суттєві проблеми для досягнення цілей офіційного Києва у спілкуванні з КНР.

Для Китаю ідеальний сценарій «заморозка» бойових дій в Україні за прикладом 2014-2015 років, що зберігатиме дрейф Росії в напрямку китайських впливів

У сукупності перераховані фактори впливають на позицію Китаю, яка суперечить українським очікуванням і матеріалізується у підтримці Путіна. Пекін виступає за «нейтралітет», за якого Росія не має програти.

На жаль, для Сі Дзінпіна лінія інтересу проходить не по міжнародно визнаному державному кордону України 1991 року, а по широкому полю глобальної мапи світу, де відбувається розподіл сфер впливу у його конкуренції із США.

Хоча це і неприємно, але Росія все-таки перебуває в умовному прокитайському таборі і поки на «переговорному столі» в Пекіні не має кращого варіанту, він підтримуватиме обраний курс.

Проте наскільки модель російсько-китайського співробітництва відповідає принципу глобального союзу? Практика показує, що Китай вміло намалював «червоні лінії» у, як його називає Путін та його пропагандисти, «партнерстві без меж».

Звичайно, динаміка товарообігу між країнами позитивна, і за результатами 2023 року збільшилася на понад 26%.

Однак важливий нюанс: експорт китайської продукції до РФ зріс на майже 47%, а у зворотному напрямку лише на 13%. І якщо у структурі російського експорту до КНР домінує сировина енергоресурси, деревина тощо, то китайські товари мають додану вартість і технологічне походження. Це означає, що Піднебесна освоїла новий великий ринок збуту власної продукції й джерело отримання дешевої сировини.

Проте навіть у купівлі російських енергоносіїв КНР чітко розставляє пріоритети:

1. Спроби Росії переорієнтувати газ з Європи на Китай не реалізовані в очікуваних масштабах. Більше того, китайського сторона ставить свої умови в будівництві газогону «Сили Сибіру 2», і особисті візити Путіна не зрушили ситуацію з місця.
2. Китай зберігає мито на імпорт російського вугілля, на відміну від австралійського. Хоча в Кремлі намагаються розв'язати це питання, китайська влада не відходить від принципу «диверсифікації імпорту». У розумінні Пекіна, Росія має бути залежна від Китаю.
3. В умовах жорстких санкцій щодо СПГ-проєктів (проєкти з транспортування скрапленого газу), наприклад, «Арктик СПГ 2», Китай не поспішає надавати технології для утримання їх від провалу. І також не демонструє особливої активності в питанні виробництва і постачання до Росії спеціалізованих танкерів, які б дозволили здійснювати перевезення сировини. Особливо коли російські компанії відчувають особливий дефіцит у зв’язку з розірванням контрактів з Південною Кореєю.

Звичайно, усі стратегічні мінуси, перекривають одним великим плюсом, який поки що дозволяє Путіну продовжувати війну. Так само, як Індія, Китай взяв на себе роль головного покупця російської нафти, що дотепер дозволяє не затягувати ще тугіше «пасок» для російського бюджету. Варто констатувати, що рішення, як міжнародній спільноті протистояти цьому, не вироблене дотепер.

Китай, як і Індія, взяв на себе роль головного покупця російської нафти, що дозволяє не затягувати ще тугіше «пасок» російського бюджету

Попри зростання товарообороту між країнами, банківська система працює не найкращим чином. Китайські банки побоюються потрапляння під санкції, що створює значні проблеми для російських контрагентів.

Доводиться шукати різноманітні альтернативні маршрути направлення коштів у Піднебесну. У нагоді стають маленькі банки-посередники, які роблять транзакцію набагато дорожчою і тривалішою (від трьох тижнів до декількох місяців). Крім того, результат не гарантовано.

«ВТБ» як єдиний російський банк, який представлений у КНР, перезавантажений замовленнями на кілька місяців наперед. Спроби «Сбербанку» також отримати представництво в китайській банківській системі не дали жодних результатів.

Ризики перевищують зиск, а значить Китай не гратиме у ці ігри.

На додачу, після застережень заступника держсекретаря США Ентоні Блінкена і міністра фінансів Джанет Єлен Китай рекомендував банківським установам Киргизстану, Туреччини та інших країн-посередників «бути обережними» з російськими контрагентами, адже Китайський національний банк перевірятиме подібні платежі. Це погані новини для російського бізнесу.

Швидше за все, найбільш неприємний сюрприз для Москви ще попереду. При збереженні такого китайського підходу навряд російська економіка зуміє відкрити для себе кредитні лінії в КНР. При цьому, доступні китайські гроші стануть особливо важливими через 2-3 роки, коли російські резерви будуть вичерпані, а доходи нафто-газового сектору не перекриватимуть витрати на війну.

У війні на виснаження Росії ще не раз доведеться звертатись до Китаю, але далеко не з усіх прохань вона отримає позитивні відповіді.

Російське керівництво сподівається виступити ініціатором створення геополітичного союзу з Китаєм, куди також увійдуть інші партнери, такі як Іран, Сирія, Північна Корея, а в стратегічній перспективі і ширше коло учасників з кола країн глобального Півдня. Для Кремля важливо не залишатись в ізоляції й втягнути якомога більше країн у свою військову аферу.

Китай проявлятиме обережність і слідкуватиме за тим, що російський «поворот на схід» не перетасував карти у грі офіційного Пекіна та не створював небезпечний дисбаланс в регіоні.

Безперечно, у Китаї активно слідкували за поїздкою Путіна до Північної Кореї та В’єтнаму, щоб вона не створювала китайські дипломатії критичних проблем. Можна припустити, що росіяни спробують «задобрити» Китай та спільно з Північною Кореєю розпочати перемовини про питання дозволу китайським суднам ходити прикордонною річкою Туманна в Японське море.

З огляду на географічні обставини, китайські судна, щоб пройти у море, потребують дозволу росіян і корейців для проходження фінальної ділянки річки, відтинку в 15 км. Якщо раніше російська сторона блокувала подібну ініціативу, вважаючи себе здатною стримувати китайські регіональні амбіції, то зараз ситуація змінилась.

Не можна виключати, що в обмін на подібні поступки, які посилюватимуть регіональний вплив Китаю та відкриють йому прямий доступ до Японського моря, в Пекіні надалі закриватимуть очі на безперебійне постачання північнокорейського озброєння на російські потреби.

В обставинах, що склалися, Росія більше потребує геополітичного союзу, ніж КНР: китайський підхід і далі засновуватиметься на отриманні точкових преференцій, а Росії й надалі доведеться виступати зі слабших позицій.

Антон Найчук, кандидат політичних наук, для «Главкома»

Цієї ночі відбулися перші дебати з двох, запланованих перед виборами президента США. Чинний президент демократ Джо Байден та його попередник, республіканець Дональд Трамп ще не є офіційними кандидатами: Трампа затвердять на липневому з'їзді його партії, а Байдена у серпні на партійному з'їзді у Чикаго.

Ці дебати відрізнялися від усіх, що відбувалися в попередні десятиліття.

По-перше, вони відбулися завчасно: ніколи раніше дебати не проводили до початку осені виборчого року.

По-друге, це були перші дебати чинного президента і колишнього. Дискусійний батл провели без живої авдиторії, а мікрофон кандидатам вмикали лише тоді, коли була їхня черга говорити. Байдену і Трампу було заборонено використовувати нотатки, а також суфлери.

Дебати були палкими. Почути можна було все: від паплюження з переходом на особистості до суперечок про гольф. Кандидати не відхилялися від своєї звичної риторики: Трамп «насипав» брехню і милувався собою, Байден підкреслював бажання піклуватися про весь світ, але благі наміри зіпсувала досить нудна подача.

У підсумку вердикт американської преси та глядачів був однозначним: Байден програв Трампу. За даними флеш-опитування серед глядачів, проведеного організатором дебатів, каналом CNN, 67 % респондентів сказали, що Трамп переміг, 33% віддали перевагу Байдену.

Джо Байден старший за Дональда Трампа всього на три роки і сім місяців. Проте під час дебатів розрив між 81-річним президентом і його 78-річним суперником здавався набагато більшим, зазначає CNN.

Так, Байден, хрипкий і з обмеженим діапазоном голосу, часто був не в змозі чітко артикулювати думки, подеколи втрачав лінію розмови. Причому «спотикався» на найважливіших моментах: коли посилався на законодавство чи статистичні дані. Трамп, звісно, не міг не поіронізувати з цього. Приміром, після того, як Байден замовк, захищаючи свою позицію щодо безпеки кордонів, мільйонер закинув: «Я справді не знаю, що він сказав наприкінці цього речення. Я не думаю, що він сам знає, що він сказав».

Звісно, і Байден, і Білий Дім постфактум знайшли виправдання цим недолікам. Так, сам президент поскаржився на погане самопочуття: мовляв, був застуджений, боліло горло, через те і голос був хрипким. Власну непереконливість Байден пояснив так: «Важко вести дебати з брехуном». Проте резюмував: «Я думаю, ми добре впоралися».

У журналістів оцінка інша:

• «Демократи вмикали ці дебати з тривогою. Вони закінчили їх дивитись у паніці», ­ СNN.
• «Люди з оточення Байдена кажуть: це було дуже погано», NYT.
• «Складно уявити, що після цього демократи захочуть ще одні дебати», Washington Post.

Трамп грав на енергетиці, брутальності та натиску. Байден атакував лише короткими репліками, які, за його задумом, мали б вивести Трампа з рівноваги: «Ти лох і лузер», «Все, що він сказав, брехня. Все до останнього», «Я ніколи в житті не чув стільки маразму», «У вас мораль безпритульного кота». Та Трампа таким не доймеш.

На тлі охриплого та плутаного Байдена Трамп зі своїм вмінням переплітати правду з напівправдою та з цілковитою брехнею видавався дуже впевненим.

«Брехня Трампа нескінченна», пише The Guardian. Видання зазначає, що коли ставили питання, які вимагали жорстких відповідей, як, наприклад, про події 6 січня 2021 року (коли група симпатиків Дональда Трампа прорвалася в Капітолій, заперечуючи проти результатів виборів президента), Трамп ухилявся і намагався перенести агресію на Байдена.

Білий дім порахував, що Трамп збрехав 26 разів. У свою чергу, Axios і Washington Post виявили майже 40 неправдивих висловлювань в обох кандидатів.

Дебати також показали різницю у підходах майбутніх кандидатів у президенти США до підтримки України у війні з Росією.

Зокрема, ключові цитати Байдена з цього приводу:

• «Україна отримує зброю, яку виробляють у США, а не гроші. Країни ЄС вкладаються на рівні Сполучених Штатів».
• «Путін не зупиниться в Україні і є воєнним злочинцем, він хоче відновлення СРСР. Якщо Путін здобуде перемогу у війні, є ризик, що наступними його цілями стануть інші країни, як-от Польща та Білорусь».
• «Якщо ви хочете Третьої світової війни, дозвольте Трампу перемогти на виборах».

Трамп сипав своїми контраргументами, приправленими самовпевененням:

• «Україна не виграє цієї війни... РФ ніколи не напала б, якби я був президентом».
• «Висунуті Путіним умови для закінчення війни в Україні неприйнятні. Вважаю, що він не ввів би війська в Україну, якби «Америкою керував політик, якого президент РФ поважав би».
• «Україна не виграє цієї війни. У них закінчуються люди, у них закінчуються солдати. Все через Байдена».
• «Європа витрачає на підтримку України набагато менше, ніж США».

Зчепилися кандидати і через конфлікт на Близькому Сході. Тези Трампа мало відрізнялась від його позиції щодо війни Росії проти України. «Якби я був президентом, ХАМАС ніколи б не атакував Ізраїль. В Ірану просто не було б грошей на ХАМАС. Трамп також звинуватив Байдена у тому, що той «не дає Ізраїлю завершити справу»: «Байден як палестинець. Але його там не люблять теж, бо він слабкий».

На це Байден відповів, що працює над втіленням свого триетапного плану перемир'я, який передбачає звільнення заручників та «повне і всеосяжне припинення вогню». Байден також пояснив, що не надає Ізраїлю озброєння, яке довело свою неефективність, а натомість призводить до великої кількості жертв серед цивільного населення.

Ці дебати увійдуть в історію реплікою, яку точно не виголошували на президентських дебатах протягом останніх десятиліть, пише The Guardian. Так, коли Байден розкритикував Трампа за секс з порноакторкою в той час, коли його дружина була вагітною, (посилаючись на судовий процес, який завершився обвинуваченням Трампа у 34 кримінальних злочинах), той відповів: «У мене не було сексу з порнозіркою».

The Financial Times акцентує на іншому моменті. Коли модератори запитали кандидатів щодо їхньої придатності до посади з огляду на вік, відповіді потенційних претендентів звелися до... суперечки про гольф. Трамп сказав, що він пройшов два когнітивні тести і здав їх на «відмінно», а Байден «не може вдарити по м'ячу на 50 ярдів». У відповідь Байден згадав про вагу Трампа і сказав, що буде радий пограти в гольф, «якщо ти будеш носити власну сумку. Думаєш, ти зможеш це зробити?».

Байден і Трамп звинуватили один одного в стрімкому зростанні інфляції в останні роки. Трамп переконував, що Байден «спричинив інфляцію, і вона вбиває чорношкірі сім'ї, іспаномовні сім'ї та практично всіх; вони більше не можуть купувати продукти, вони дивляться на вартість продуктів харчування, вона подвоїлася, потроїлася, стала вчетверо вищою».

У свою чергу, Байден вказав на зростання економіки за його президентства, зокрема, швидке створення робочих місць, і запевнив, що працює над тим, щоб знизити ціни.

Стефані Каттер, консультант Демократичної партії, сказала: «Президент Байден є кандидатом від Демократичної партії, і це не зміниться через один виступ на дебатах». Вона додала: «Нам потрібно заспокоїтися і залишатися зосередженими, тому що Дональд Трамп, безумовно, не отримав жодного виборця сьогодні ввечері».

Напозір демократи «тримають марку», та за масками впевненості ховаються великі сумніви.

За даними The Politico, у Демократичній партії розмірковують над можливою заміною свого кандидата, однак поки що ця інформація не підтверджена.

Політичний оглядач CNN Девід Аксельрод визнає: «Виглядав Байден дещо розгубленим. І хоча далі по ходу розмови його виступ явно став сильнішим, на той час, я думаю, паніка вже почалася».

Віцепрезидентка США Камала Гарріс спробувала захистити Байдена від нападок, заявивши, що той «довго розгойдувався», але до фіналу дебатів набрав темп. За її словами, у підсумку полеміки «стало абсолютно ясно, що Джо Байден бореться від імені американського народу».

«Можна сперечатися про стиль виступу, підсумувала Гарріс, але в кінцевому підсумку результат майбутніх виборів і те, хто стане президентом Сполучених Штатів, має залежати не від форми, а від змісту. І в цьому сенсі контраст із Трампом очевидний».

Журналісти видання Politico згодні з колегами з CNN: «Він (Байден «Главком») загнав себе в кут в афганському питанні, для чогось самостійно згадавши про невдале виведення звідти військ своєю ж адміністрацією. Він неодноразово плутав «мільярд» із «мільйоном» і впродовж півтори години, поки тривали дебати, був змушений грати в обороні».

Тим часом The Guardian публікує список із шести осіб, які, на думку видання, могли б піти на вибори замість Байдена. Це:

• віцепрезидентка Камала Гарріс (59 років);
• губернатор Каліфорнії Гевін Ньюсом (56 років);
• губернатор Іллінойсу Джей Прітцкер (59 років);
• губернатор Мічигану Гретхен Вітмер (52 роки);
• сенатор від штату Огайо Шеррод Браун (71 рік);
• конгресмен від Міннесоти Дін Філліпс (55 років) він брав участь у праймеріз, але зійшов із дистанції, поступившись Байдену.

BBC змальовує наступний сценарій подальшого розвитку подій. У серпні відбудеться з'їзд Демократичної партії, на якому соратники президента хочуть запропонувати американцям чітке бачення другого президентського терміну Байдена. На 10 вересня заплановані ще одні дебати.

Щодо кандидатури Дональда Трампа у республіканців немає жодних сумнівів. «Трамп довів, що політики можуть протистояти страшним випробуванням і вистояти», підсумовує CNN настрої в партії після перших дебатів.

Нагадаємо, вибори президента США відбудуться у листопаді.

Наталія Сокирчук, «Главком»

Після виборів до Європейського парламенту, у керівних органах ЄС почалася хвиля перепризначень на ключових посадах. Під час неформального саміту Європейської ради у Брюсселі представники провідних європейських груп у оновленому Європарламенті узгодили кандидатів на топпосади, а Північноатлантична рада визначилися з наступним Генеральним секретарем. Кандидати на посади європейських чиновників ще чекає голосування у Європарламенті й нові обранці зберуться для цього вже за два тижні у Страсбурзі.

Загалом і голосування на виборах до Європарламенту і дискусії на рівні Європейської ради демонструють: панівні еліти залишаються монолітними стосовно ключових питань зокрема позиції стосовно підтримки України. Але зсуви у політичному ландшафті відбулися: не можна не помічати посилення праворадикальних партій у окремих країнах.

Провідною групою у парламенті залишається Народна Європейська партія (EPP), яка втративши трохи мандатів, не лише зберегла першість, а й вчергове змогла зберегти за собою ключову посаду голови Єврокомісії.

Подробиці кадрових перестановок у структурах наших західних партнерів у матеріалі «Главкома».

Напередодні, 27 червня, у Брюсселі стартував саміт Європейської ради. Вже до цієї зустрічі, лідери ЄС, які, зокрема, представляють три основні політичні групи оновленого складу Європейського парламенту Європейську народну партію (EPP), Прогресивний альянс соціалістів та демократів (SPD) та групу ліберальних партій Renew Europe, наступницю групи ALDE попередньо погодили між собою кандидатуру нинішньої голови Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн на другий термін, а також заміни Шарлю Мішелю, голові Європейської ради, та нинішньому очільнику європейського зовнішньополітичного напрямку Жозефу Боррелю.

До слова, такі попередні домовленості критики називають відвертою змовою і піддають критиці як політичні опоненти лідерів ЄС, так і деякі європейські ЗМІ. Наприклад видання Politico порівняло підкилимний процес обговорення кандидатів окремими країнами із появою білого диму у Ватикані, коли кардинали обирають папу. Свою критику також висловили італійська прем’єрка Джорджа Мелоні та угорський премʼєр Віктор Орбан, звинувативши, що три лідируючі партії розділяють таким чином Європу, замість того, щоб об’єднувати. Однак кандидати запропоновані ключовими країнами врешті були підтримані більшістю.

До попередньої кадрової домовленості вдалися представники шістьох країн, які уособлювали велику європейську коаліцію оновленого парламенту ЄС (EPP, SDP, Renew): прем'єр-міністри Греції Кіріакос Міцотакіс та Польщі Дональд Туск від європейських «народників», прем'єр-міністр Іспанії Педро Санчес і канцлер Німеччини Олаф Шольц від соціал-демократів та президент Франції Еммануель Макрон і прем'єр-міністр Нідерландів Марк Рютте від Renew Europe. Сам Рютте вже погоджений Північноатлантичною радою на посаду нового Генерального секретаря НАТО.

Отже 27 червня більшістю голосів саміт Європейської ради затвердив:

• очільницею Європейської комісії німкеню Урсулу фон дер Ляйєн на другий термін, вона представляє Європейську народну партію,
• президента Європейської ради колишнього прем'єр-міністра Португалії Антоніу Кошту, кандидат від соціал-демократів,
• високого представника ЄС з питань зовнішньої політики, нинішню прем'єр-міністерку Естонії Каю Каллас, представниця Renew Europe.

Утім остаточно освятити ці призначення має оновлений Європейський парламент, який за результатами виборів, що пройшли в червні, наступні п’ять років матиме такий вигляд: правоцентристська Європейська народна партія отримала 186 мандати, на другому місці прогресивний альянс соціалістів та демократів, який отримав 135 місць, на третьому місці проєвропейська аполітична група «Оновити Європу» (Renew Europe) отримала 79 місць. Власне ця тріада і формуватиме коаліції у новому скликанні парламенту ЄС.

Праві та ліві політичні групи мають таке представництво:

• Європейські консерватори та реформісти (ECR) отримали 73 місця,
• група ультраправих євроскептиків «Ідентичність та демократія» 58 місць,
• «Зелені»/Європейський вільний Альянс (Greens/EFA) 53 місця,
• незалежних депутатів 45,
• Представники європейських «Лівих», які об’єднують комуністи та соціалістичні партії й переважно підтримують політику роззброєння 36
• інші (новообрані депутати, які ще не приєдналися ні до якої з існуючих груп) 55.

Утім перевантаження керівної ланки європейської системи влади лише починається. Після того, як будуть остаточно затверджені три ключові лідери, голова Європейської комісії разом із головою Європейської ради мають сформувати й винести на розгляд Європейського парламенту команду з 26 європейських комісарів, кожен з яких висувається національним урядом країни-члена ЄС й відповідатиме за конкретну європейську політику. Тому етап бурхливого розподілу впливу в ЄС лише розпочинається.

Керівною партією у Європейському парламенті залишається консервативна Європейська народна партія (EPP) на чолі з Манфредом Вебером. Європейська народна партія сім’я політичних партій Європи, яка має партнерів у 44 країнах, в тому числі й поза межами ЄС. В Україні партнерами європейських народників є партія «Європейська солідарність», «Батьківщина» та «Удар».

«Народники» та Урсула фон дер Ляйєн були при владі під час пандемії та повномасштабного вторгнення Росії в Україну. EPP називають проукраїнською партією, тому результати євровиборів для України є досить втішними, при цьому важливо розуміти, що відбувається навколо самої партії, оскільки саме зараз перезавантажуються ключові центри прийняття рішень.

Видання Atlantic Council, окреслюючи роль Європейської комісії на наступні п’ять років надає інституції визначення «геополітична комісія». Хоча загальноєпропейських викликів у попередньому політичному сезоні було також немало починаючи від подолання наслідків пандемії, дебатів стосовно зеленої енергетичної політики (Green deal) та недавніх фермерських протестів, які проходили не без сприяння зовнішніх сил, і охопили кілька країн Європи. Вони загострили потребу реформування політики щодо сільського господарства. З іншого боку, російська агресія залишається головним безпековим викликом для ЄС.

Голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляйєн під час своєї першої каденції займала рішучу проукраїнську позицію, підтримувала процес євроінтеграції України, закликала надавати Україні зброю та посилювати санкції проти Росії. Після оголошення результатів виборів до Європейського парламенту, Урсула фон дер Ляйєн оголосила, що її політична група формуватиме в Європарламенті проукраїнську більшість.

«Сьогодні добрий день для Європейської народної партії. Ми виграли європейські вибори. На цей час ми є найсильнішою партією, і основою для стабільності. Я вдячна виборцям, які визнали наше лідерство протягом минулих п’яти років… Я завжди говорила, що хочу побудувати широку більшість для сильної Європи. Я демонструвала протягом мого першого мандата, чого може досягати сильна Європа. Моя мета продовжувати рухатися цим шляхом з тими силами, які є проєвропейськими, проукраїнськими, виступають за верховенство права», наголосила Урсула фон дер Ляєн.

Антоніу Кошта, який обійматиме посаду президента Європейської Ради, лідер португальських соціалістів, які входять у Прогресивний альянс соціалістів та демократів (SPD). Кошта донедавна був премʼєр-міністром країни, але подав у відставку на тлі корупційного скандалу у листопаді 2023 року. Португалія під керівництвом Кошти відразу заявила про солідарність з Україною й у 2022 році засудила повномасштабне вторгнення. Португальський премʼєр був одним із перших політиків ЄС, хто ще у 2022 році зважився здійснити візит в охоплену війною Україну.

При цьому Кошта обережно висловлювався щодо майбутнього України в ЄС, зазначаючи, що важливо не давати «нереалістичних обіцянок», поки ЄС й сам не пройде через важливі реформи особливо щодо формування бюджету та процесу прийняття рішень. Інакше це, за його словами, може стати пасткою і для самої України.

Прем’єр-міністерка Естонії й одна з найяскравіших представниць проукраїнської коаліції Кая Каллас представляє естонську праволіберальну Партію реформ, яка входить до ліберальної групи Renew Europe.

Уряд Каллас привертав увагу до концентрації російських військ біля українських кордонів ще до початку повномасштабного вторгнення й розпочав постачання зброї ще до 24 лютого. У перший рік повномасштабного вторгнення Естонія була лідером за виділеною Україні військової допомоги за часткою ВВП.

Таким чином подальша політика Європейського союзу на рівні бюрократії та її керівних кадрів відображає ідеологічну коаліцію у Європарламенту, представлену «народниками», соціал-демократами та лібералами з Renew Europe. Посилення присутності праворадикальних партій ймовірно не вплине на «геополітичне» позиціювання ЄС, але до сценаріїв розхитування суспільств зсередини за популістською методичкою слід бути готовими.

Маріанна Присяжнюк, «Главком»

У розпал вступної кампанії розгорівся скандал і стосується він аспірантури. Міністр освіти Оксен Лісовий заявив, що контрактної форми навчання в цьому році не буде. Така заява прозвучала увечері того дня, коли перші абітурієнти складали вступний іспит. Тобто, правила гри змінилися вже під час самої гри.

Дійсно, зараз навчання на аспірантурі дає право на відстрочку і для декого є способом уникнення від мобілізації. Ініціатива «Голка» писала вже про те, що ТЦК перевантажене роботою саме із відстрочниками.

Коли парламент розглядав законопроєкт (10449) щодо правил мобілізації, велися жваві дискусії, чи залишати право на відстрочку усім аспірантам, чи лише бюджетникам. Але розгляд понад 4000 правок забрав час і більшість з них так і не врахували.

Що стосується аспірантури, то народні депутати проголосували за те, щоб право на відстрочку залишили аспірантам на денній формі навчання контрактникам і бюджетникам.

Зараз же Міносвіти своїм внутрішнім наказом фактично закриває цю лазівку для контрактників, аргументуючи це боротьбою з ухилянтами та обов’язком виконання громадянами своїх конституційних обов’язків.

На 28-му річницю прийняття Конституції, громадська ініціатива «Голка» з’ясовувала, що про це все говорить Основний закон, який визначає не лише права та обов’язки громадян, а й повноваження законодавчої та виконавчої гілок влади.

З початку повномасштабного вторгнення президент своїм указом встановив, що на період дії воєнного стану можуть обмежуватися основоположні конституційні права і свободи людини, такі як право на свободу пересування, невтручання в особисте життя, недоторканість житла, приватну власність, вільну підприємницьку діяльність та навіть освіту.

Також Україна надіслала повідомлення до Ради Європи зі схожою інформацією щодо відступу нашої держави від ряду зобов’язань за Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

І якщо на це повідомлення взимку 2022 року уваги ніхто не звернув, то у квітні 2024 року аналогічне повідомлення сколихнуло суспільство та викликало жваве обговорення.

Міністр юстиції Денис Малюська тоді заявив: «Повідомлення про можливість застосування обмежень певних прав ми дійсно надіслали практично одразу після запровадження воєнного стану у 2022 році це частина наших міжнародних зобов’язань (подібні повідомлення надсилаються ще з 2015 року)».

Після заяви міністра вже й сам Мін'юст вийшов із роз’ясненням, в якому йшлося про те що «країна у квітні НЕ призупинила захист, а якраз навпаки переглянула та забрала застереження щодо обмеження певного набору прав».

Тобто зараз конституційні права не обмежені, але вони можуть обмежуватися в конкретних випадках. Проте кожне таке обмеження потрібно розглядати індивідуально та з позиції балансу між шкодою від його запровадження та шкодою, яка може виникнути, якщо таке право не обмежити.

Зовсім нещодавно, міністр освіти Оксен Лісовий заявив у себе на сторінці у Фейсбуці: «Жага до знань це чудово. Фіктивне навчання ні. Тож змінюємо правила вступу на аспірантуру у 2024-му. Отже, єдиний вступний іспит залишається. Прохідний бал в частині тесту загальної навчальної компетенції 160. І ця частина є обовʼязковою для допуску до вступних випробувань закладу чи установи. Наступне вступити на контракт до аспірантури можна буде лише на заочну або вечірню форми, які не дають право на відстрочку».

З’явився цей допис увечері того дня, як перші цьогорічні абітурієнти вийшли з аудиторій, в яких складали єдиний вступний іспит, за результатами якого вони в майбутньому мають вступати до вишів.

Міносвіти не вперше змінює правила гри під час вступної кампанії. На початку червня відомство оновило порядок прийому на навчання в аспірантурі, зазначивши: «На навчання для здобуття ступеня доктора філософії / доктора мистецтва умовою допуску є успішне складання єдиного вступного іспиту у 2024 році з оцінкою за кожний з його компонентів не менше ніж 150 балів». А до цього прохідним було 130 балів.

Також у своєму дописі міністр Лісовий дає таку статистику: «До початку повномасштабної війни щороку на аспірантуру (і бюджет, і контракт) вступали близько 7-8 тис. людей. Вступали на підставі іспитів безпосередньо у закладах вищої освіти та наукових установах. Цього року ми запровадили обов’язковий тест для вступу до аспірантури єдиний вступний іспит. Його також складають і майбутні магістри. І ось, у 2024-му, для складання іспиту всього зареєструвалися 246 189 осіб. 79% з них — це чоловіки, серед яких майже половина претендує на вступ до аспірантури. А якщо конкретніше — 91 561 особа призовного віку. Рекорд всіх рекордів».

Ця статистика явно маніпулятивна, оскільки в першій частині допису приводиться кількість осіб, які вступали на аспірантуру, а в другій кількість охочих вступити.

Для справедливого порівняння потрібно було б порівнювати саме кількість тих, хто подавав документи для вступу у попередні роки, а не тільки тих, хто вступив.

Але тенденція до збільшення кількості аспірантів дійсно є. Згідно зі статистикою, у 2022 році до аспірантури вступили 13386 осіб, а у 2023 році - 18451 осіб.

Раніше норму, якою пропонувалося відібрати у аспірантів, які навчаються на контракті, права на відстрочку, вже хотіли прибрати із закону про мобілізацію. Проте такі зміни не були схвалені народними депутатами.

«Кожен має право на освіту. Держава забезпечує доступність і безоплатність освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток освіти, різних форм навчання; надання стипендій та пільг учням і студентам. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі».

Отже, основним законом гарантується право кожного на освіту, в тому числі на її безоплатне здобуття. Разом з цим Конституція встановлює випадки, коли це право може бути припинено.

Міносвіти вважає, що протягом воєнного стану воно може змінювати правила гри під час вступу. Про це зокрема йдуться у повідомленні на сайті відомства: «Спеціальний наказ виданий на базі особливих повноважень Міністерства освіти і науки України на період дії воєнного стану».

Але за Законом «Про освіту», профільне міністерство може видавати накази лише з питань створення безпечного освітнього середовища, організації здобуття освіти, освітнього процесу та з інших питань у сфері освіти і науки, не врегульованих законом в умовах воєнного стану. Інше не передбачено.

Однак процес вступу на навчання до аспірантури повністю врегульований законодавством і змінювати посеред вступної кампанії правила це не повноваження Міністерства освіти і науки.

До того ж прийняття таких обмежень впливають на права й інших осіб, які не є військовозобов’язаними. І це може мати негативні наслідки.

При виборі куди вступати погляди молоді можуть спрямуватися в сторону закордонних вишів, які таких обмежень не встановлюють. Відповідно за кордоном виші будуть заробляти, а наші університети будуть позбавлені такої можливості.

Студент, який бажав вступити на магістратуру чи аспірантуру в Україні, тепер може задуматися, куди ж саме йому вступати.

Міносвіти агрументує прийняті обмеження необхідністю виконання конституційного обов’язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України.

Аналогічна позиція і у Мін’юсту. Так, міністр юстиції Денис Малюська зазначав, що в українській політиці тези про неконституційність ніколи не можна сприймати буквально: «Вони не про суперечність якимось нормам, вони як правило означають фразу «щось мені це не подобається». От замість цього кажуть «це не конституційно». Як правило обґрунтування ніколи не наводиться у таких випадках, і той хто це говорить, як правило, давно не читав Конституцію. А Конституція досить чітка, більшість прав, передбачених Конституцією, дозволяє у воєнний час обмежувати, у тому числі право на майно, право власності і безліч інших прав. Тому це конституційно теоретично. А практично сказати складніше…»

Безперечно, обов’язок захищати суверенітет та територіальну цілісність України, зараз є найважливішим обов’язком та справою всього народу.

Наказ Міносвіти за своєю суттю може відповідати вимогам часу, але це не повноваження виконавчої гілки влади це регулювати. Для цього є Верховна Рада.

Процедура це основа верховенства права. І влада країни, коли регулює такі чутливі питання, має розуміти, що держава-агресор на цьому може будувати свої ІПСО й підривати процес мобілізації.

Юрій Мельник, учасник Громадської ініціативи «Голка»

У перші тижні війни радник глави Офісу президента Олексій Арестович ефективно виконував роль народного психотерапевта і мав цілу армію прихильників. Люди, спраглі надії, ловили кожне слово представника Банкової. А то казав рівно те, що хотіли від нього почути. Фраза Арестовича про «два-три тижні максимум» щодо термінів припинення війни стала довгограючим мемом.

Далі більше. Арестович з початку вторгнення став без перебільшення секс-символом для багатьох жінок. Його включення ставали бальзамом на зранені душі. Від армії решти воєнних експертів, які мелькали в ефірах та на телемарафоні, Арестович вигідно відрізнявся підвішеним язиком і вигравав зовнішньо.

Однак все змінилося 17 січня минулого року. У той день вправний язик таки підвів свого господаря… Після скандальної заяви про те, що у трагедії з влучанням ракети у будинок в Дніпрі винна не Росія, а українське ППО, Арестович подав у відставку. Відтоді, як то кажуть, Олексій «зламався», чи то пак образився: замість заспокійливих тез він почав озвучувати дуже контраверсійні меседжі, частина яких тепер повторювала тези російської пропаганди: то він розхвалював «сміливого Путіна», то фактично звинуватив Захід у війні в Україні.

Екссекретар РНБО України Олексій Данілов переконаний: Арестович політпроєкт Кремля. Його в цьому підтримують чимало українських користувачів соцмереж.

«Я просто кажу, що думаю», наполягає Арестович. Але тут важлива ремарка. У перші тижні вторгнення, як з’ясувалося згодом, принциповий Арестович з ефіру в ефір озвучував не те, що думає, а те, що було «треба, аби заспокоїти українців». Погодьтеся, саме тому виникають сумніви щодо і нинішньої щирості нашого героя. Показово, що свої нові погляди Арестович транслює переважно з YouTube-каналів представників російської псевдоліберальної тусовки, більшість з яких виходять під модним нині лейблом «іноагента», яким їх щедро «нагороджує» Путін.

Росіяни справді з радістю ухопилися за солоденького Арестовича. Адже заюзані українські зрадники з кислими обличчями, на кшталт екснардепа Ігоря Маркова, колишнього мера Черкас Володимира Олійника, політолога Володимира Корнилова та палкого комуніста Спірідона Кілінкарова, яких Соловйов та Скабєєва тягають з ефіру в ефір, вже вкрай набридли їхній аудиторії. Арестович це як свіжий вітерець над затхлим болотом російської пропаганди.

До нового обличчя і ставлення нове. Ви не побачите Арестовича в ефірі пропагандистських ток-шоу, де спікери перекрикують один одного, вирішують, куди у першу чергу скидувати ядерні бомби та як розвіювати радіоактивний попіл. Ні! Цьому «представнику Україні» дають право виступати і його не перебивають. Раніше Олексій не вилазив з ефірів російського емігранта Марка Фейгіна, з яким побив горщики, а тепер він «переселився» до ефірних апартаментів численних російських псевдолібералів з відверто імперськими поглядами, наприклад Юлії Латиніної.

Показово, що російська псевдолібералка Ксенія Собчак, якій Арестович нещодавно давав інтерв’ю, почала розмову так, ніби Олексій давно є фігурою російського медіаболота. Свою розмову з Арестовичем вона почала з того, що у росЗМІ, мовляв, курсують чутки про те, що у неї, Собчак, роман х ним Арестовичем. Тож у першу чергу Собчак попросила свого гостя прокоментувати такі чутки.

Загалом від початку еміграції Арестовича було зрозуміло, що нині у своїх інтерв’ю Олексій звертається насамперед до російської аудиторії. Так, на питання Собчак про те, що ж треба зробити, щоб припинити війну, Арестович дає приголомшливий рецепт: «Україна має змінити свою внутрішню політику». Тобто замість очевидної відповіді на кшталт «агресор має вивести війська», вчорашній радник Банкової фактично підписується під ультиматумами Путіна, який теж хоче «другой Украины».

Арестович персонаж унікальний. Перевершити його у кількості його професій та видів діяльності може хіба що невизнаний президент Білорусі Лукашенко.

«Я не аферист, я авантюрист», таку характеристику дає собі сам Олексій. Набір Арестовича також вражає: підполковник, розвідник, актор, політолог, філософ, а ще палкий любитель дельфінів та касаток, коуч та «людина, яка цікавиться психологією». До честі Арестовича: він виправляє інтерв’юерів, які кличуть його «психологом», каже, що відповідної освіти у нього нема, та вона йому й не потрібна. «Психохірург», як він себе називає, має власні погляди на пізнання глибин людської особистості, заснованої на поєднанні психології, філософії та кабалістичної астрології. Він сміливо ставить себе в один ряд із Фрейдом та Юнгом вважає, що їх об’єднує «авторська психологія». Власні погляди, до слова, він роками поширює на своїх тренінгах у коуч-школі, яка існувала ще до приходу до влади Зеленського. Тобто, викладання це основне джерело заробітку нової зірки російських псевдолібералів.

Невибагливу російську аудиторію таке поєднання вражає. Власне, як і вміння знайти відповіді на будь-які питання. Якщо ж уважний інтерв’юер підловлює Арестовича на розбіжностях його поглядів нині і раніше, цей співрозмовник вміє моментально знайти собі виправдання. Одна із заготовок звучить приблизно так: «Я ж у метафоричному сенсі казав!».

Російські пропагандисти, які знають особливі потреби своєї аудиторії, не прогадали з «призначенням» нового кумира. Некритичний глядач/слухач справді легко ведеться на теорії «льотчика, який горів у танку», тим більше, що в її очах він (як і одіозний, але вже мертвий Ілля Кива) це український політик, який покаявся і усвідомив. Про це свідчить хоча б кількість переглядів його ефірів з тією ж Латиніною: вона щоразу коливається між 400-500 тис.

Особливою «фішкою» Арестовича є його показова контраверсійність. Так, у кожному інтерв’ю, і ледь не в кожному дописі у своєму телеграм-каналі він транслює взаємовиключні тези. То він стверджує, що його «роман з Україною добіг кінця», то розповідає, що хоче стати президентом України, то поширює вже затерту до дір роспропагандою тезу про братські народи, то наполягає, що ніколи не перейде до лав російських силовиків, бо «давав присягу на вірність Україні, а присягу дають один раз». Можливо, це театральщина: адже неоднозначні персонажі у глядачів завжди у фаворі. А можливо, небажання остаточно спалювати мости з українською аудиторією, хоча особливої популярності серед неї він вже давно не має.

До речі, саме Арестович був одним із небагатьох, хто після «дебатів» між Латиніною і українським журналістом Віталієм Портниковим у коментарях аплодував саме Юлії це при тому, що навіть її російська аудиторія у своїй більшості визнала, що Латиніна мала відверто слабкий вигляд на тлі інтелектуала Портникова. Невдовзі Арестович запропонував провести аналогічні дебати між ним та Портниковим. Останній йому відповів, що не спілкується «із пройдисвітами, нікчемами, аферистами та міськими божевільними».

Однак Арестович не припиняє спроб лізти у вуха української аудиторії. В інтерв’ю російській «іноагентці» Катерині Гордєєвій він розповів про свою 29-річну дружбу із народним героєм, генералом Залужним: «Можу хоч зараз йому зателефонувати». Щоправда, уточнює, що із паном генералом він спілкується рідко, але «хіба це має значення»?

Арестович відверто зізнається: повернутися в Україну зможе лише тоді, коли Володимир Зеленський уже не буде при владі. Однак тихенько повернутися і жити своє життя разом із дружиною та дитиною було б замало для особистості масштабу Арестовича. Ні! Олексій планує тріумфально увірватися в український політикум у ролі кандидата у президенти України! Причому робитиме це виключно з альтруїстичних міркувань.

«Я не хочу в президенти, але я дам шанс народу. Я висуну свою кандидатуру. Не проголосують слава Богу, піду займатися психологією. Виберуть зроблю намічене, зроблю ручкою і піду займатися психологією... Якби я був Україною, я б вибрав себе», так він сказав в інтерв’ю Гордєєвій.

В одному з ефірів з Латиніною він попереджає українців, що якщо він не прийде до влади то Україні кінець. Втім, і тут Арестович намагається сподобатися «і вашим, і нашим»: на питання Собчак про те, чи прийняв би він фінансову підтримку від РФ під час своєї гіпотетичної президентської кампанії, він відповів категоричною відмовою. Мовляв, у нього є ресурси і без вас.

«Я балотуюсь за принципом: я даю вам шанс. Якщо ви його згаєте, то це не моя провина, а ваша». Скажете, відверто проглядається нарцисизм? Та сам Арестович впевнений, що він точно не нарцис. Він прагне виправляти Україну «як колективного пацієнта». Чим вам не «маленький Путін»?

Утім, це все може бути елементом гри. Кремлівські політтехнологи, вочевидь усвідомлюють, що насильно згодувати українцям відверто проросійського політика вже ніколи не вдасться. Тож замість політичного трупа Віктора Медведчука вони тепер намагаються згодувати українцям більш привабливу альтернативу. Яка до того ж ще недавно так багатьом подобалася…

Але якраз така безцеремонність може подіяти хіба що на частину російської аудиторії, яка не відрізняє авторитету від нахрапу і нахабства. І це там дійсно спрацьовує. Серед коментарів до згаданого інтерв’ю з Гордєєвою трапляються такі: «Безкінечно мало людей, які можуть дозволити собі завжди бути собою; казати, що думають; робити, що хочуть, не замислюючись про думку оточення. Це і є Свобода у сучасному світі… Браво!!!»

Наталія Сокирчук, «Главком»

Минуло півтора року відтоді, як в Україні почали розробляти закон про заборону Російської православної церкви та її філії в Україні (працює під брендом УПЦ). Мова про законопроєкт, що змінює регулювання діяльності в Україні релігійних організацій (№8371). Документ пройшов перше коло парламентських слухань у жовтні 2023-го, а потім забуксував у дебатах між Комітетом з питань гуманітарної та інформаційної політики і фахівцями Державної служби з етнополітики і свободи совісті (ДЕСС). За цей час у документ було внесено 1200 правок і як кажуть експерти, це вже зовсім інший закон хоча і під старим номером. Попри це, навіть із правками його редакція не влаштовує залучені сторони.

Очевидно, текст уразливим вважають не лише експерти, а й певна частина депутатів, адже голосів на його схвалення у другому читанні у Раді не вистачає. Спікер парламенту Руслан Стефанчук на закиди про блокування «заборони РПЦ і УПЦ МП» зробив хитрий хід конем: він заявив, що документ буде внесений до парламенту до другого читання як тільки депутати завершать збирати підписи на підтримку цього закону.

Стефанчук чудово розуміє усі внутрішні конфлікти стосовно цього питання, тому з легкістю знімає відповідальність з себе вже тривалий час.

Дійшло до того, що один із найактивніших провайдерів заборони УПЦ МП, член профільного комітету Ради Микола Княжицький звинуватив Держслужбу з етнополітики не тільки в гальмуванні законопроєкту шляхом нових і нових поправок до нього, а навіть у намаганні «легалізувати діяльність церкви патріарха Кирила на території України, додатково наділивши її статусом, якого немає жодна інша церква і релігійна організація». За словами депутата Княжицького, нині відбувається велика піар-кампанія Російської церкви з тим, щоби цей закон не було ухвалено. І інструментом в її руках, за словами політика, є «деякі наші, які їм підспівують». Однією з таких структур, за логікою висловлювань депутата, є Держслужба з етнополітики і свободи совісті. Як не дивно, опозиціонера Княжицького в цьому підтримує нардеп від «Слуги народу» Олег Дунда. Він прямо звинувачує у гальмуванні процесу керівника Держслужби Віктора Єленського. «З одного боку, він (Єленський «Главком») розуміє, що потрібно усунути вплив в Україні Російської православної церкви. А з іншого побоюється, бо у світі є різні погляди на українське церковне питання. Тому намагається ухвалювати рішення так, щоби не його у цьому звинуватили», пояснює Дунда. Депутат також нарікає на те, що Єленський за останній рік публічно не висловлювався з цього питання.

Держслужба в особі Віктора Єленського зі свого боку відкидає всі ці звинувачення і нарікає на непрофесійні підходи самих комітетників.

«Главком» розбирався в тому, які колізії містить проєкт закону, чому так складно «одним помахом шаблі» припинити діяльність Московської церкви в Україні. Нам таки вдалося поспілкуватися із Віктором Єленським, якого депутати звинувачують у зайвій обережності і неготовності публічно комунікувати тему скандального законопроєкту.

Ключовою розбіжністю у позиціях парламентського Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики й Держслужби з етнополітики і свободи совісті є різне розуміння мети закону.

Якщо депутати бачать своєю місією заборонити діяльність ворожої РПЦ в Україні, яка загрожує національній безпеці, то Держслужба вважає недоцільною вже саму законодавчу заборону та невідповідність її нормам міжнародного права. Якщо прийняти закон, то він повинен мати практичну дію, а у випадку схвалення пропонованого нині тексту це є проблемою, вважає голова Держслужби, доктор психологічних наук та релігієзнавець Віктор Єленський.

Зараз головні пропозиції Держслужби полягають у тому, що із преамбули законопроєкту слід вилучити посилання на пункт 2 статей 9 і 11 Європейської конвенції з прав людини. У них ідеться, зокрема, про те, за яких обставин держава може обмежити свободи громадян.

На думку ж голови комітету Микити Потураєва, посилання у преамбулі на згадані статті вказуватиме, що Україна вважає діяльність РПЦ загрозою національній, державній і громадській безпеці. А якщо відмовитися від посилань на Конвенцію, закон стане в рази вразливішим до оскаржень в Європейському суді з прав людини, упевнений депутат.

Очільник Держслужби з етнополітики Віктор Єленський заперечує. Він переконує: згадані статті Конвенції лише підкреслюватимуть підстави, які можуть слугувати для обмеження прав людини. Чиновник радить звернутися до зауважень Головного юридичного управління Верховної Ради, які комітет Потураєва ігнорує.

«... Ні Конституція України та Європейська конвенція з прав людини, на які посилається законопроєкт, ні Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, який теж захищає зазначені свободи, про який, однак, у тексті проєкту не йдеться, не передбачають можливості обмеження права на свободу совісті, релігії та об’єднання у релігійні організації в інтересах національної безпеки, зауважують правники Верховної Ради. Так, відповідно до частини другої статті 35 Конституції України здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей».

Також дуже гостро депутати сприйняли пропозицію не поширювати заборону діяльності РПЦ «на ієрархічно підпорядковані структурні підрозділи РПЦ на території України, а саме: на релігійні організації (як юридичні особи) в Україні, що утворені та зареєстровані відповідно до законодавства України із місцезнаходженням в Україні». Іншими словами, Держслужба пропонувала не вважати частинами РПЦ численні парафії Московської церкви в Україні, які зареєстровані за українськими законами.

Цю ініціативу жорстко розкритикував нардеп Микола Княжицький. «Згідно з пропозицією Держслужби етнополітики, наша держава повинна легалізувати діяльність церкви патріарха Кирила на своїй території, додатково наділивши її статусом, якого немає жодна інша церква і релігійна організація. Як така наруга над Українською державою стала можлива на 11 році російсько-української війни?», емоційно написав Княжицький на своїй сторінці у Facebook.

Примітно, що виступив депутат з критикою у червні, у той час як пропозиції були сформовані і надіслані ще у березні, а вже у травні Держслужба від них відмовилася. Більше того, керівництво Держслужби заперечує саме таке трактування цих пропозицій депутатом Княжицьким. На запитання: навіщо виносити на загал пропозицію Держслужби, від якої вона сама відмовилася Княжицький відповів так: мовляв, Держслужба весь час надсилає різні пропозиції. «Від якихось пропозицій вони відмовилися, в якихось ми з ними погодилися. Але цей діалог (між депутатами і Держслужбою з етнополітики) триває далі», заявив у розмові з «Главкомом» Микола Княжицький.

Віктор Єленський у коментарі «Главкому» згадану ініціативу тракує так: йшлося про те, щоби на структури (пов’язані з РПЦ) поширювалася судова процедура, бо нині у комітетському варіанті законопроєкту немає чіткості. Єленський також зауважує, що у нинішній комітетській версії законопроєкту йдеться про заборону лише релігійних організацій чи афілійованих з РПЦ структур, натомість в одній із попередніх редакцій законопроєкту ішлося про те, що забороненими мають бути ті організації і пов’язані з ними структури, які мають центри впливу у Росії. Іншими словами, якщо в Україні діятиме релігійна організація, пов’язана з Росією, але не пов’язана з РПЦ, закон на неї не розповсюджуватиметься, якщо його буде схвалено в нинішній редакції.

«І взагалі, в Європі не забороняють релігійні організації. Їх забороняють судом. А якщо вже на те пішло: яку РПЦ депутати забороняють, коли її де-юре немає в Україні? В Єдиному державному реєстрі юридичних осіб немає РПЦ», обурюється Єленський.

Ще одна пропонована зміна стосувалася умов допуску в Україну іноземних проповідників та священнослужителів. Вони, за пропозицією Держслужби, могли б «займатися проповідуванням релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів чи іншою канонічною діяльністю лише в тих релігійних організаціях, за запрошенням яких прибули, і за офіційним погодженням з державним органом, який здійснив реєстрацію статуту (положення) відповідної релігійної організації».

Така пропозиція, на перший погляд, видавалася слушною. Достатньо згадати візит до України 1 червня 2024 року архієпископа Вашингтонського, митрополита всієї Америки та Канади Тихона, котрий прибув на запрошення філії РПЦ в Україні, що спричинило суспільний резонанс. Як так сталося, що під час повномасштабної війни до України вільно приїздить людина, яка може бути російським агентом, нехай і з американським паспортом? Правки, пропоновані Держслужбою з етнополітики та свободи совісті, дозволили б уникнути таких візитів або принаймні максимально їх ускладнили.

Натомість профільний комітет закликав відхилити такі зміни. Мовляв, і ця норма є зайвою і шкідливою, оскільки стосується не Росії та РПЦ, а всіх іноземних священників і навіть вірян. «Якщо зараз претензії американців чи європейців до нашого законопроєкту надумані, то після впровадження такої норми вони будуть справедливими. Держава не має до такої міри зарегульовувати діяльність священників чи вірян, бо це ніяка тоді не свобода совісті», ідеться у коментарі від імені Комітету на пропозиції Держслужби.

Віктор Єленський наголошує, що ухвалення закону без зауважень з боку фахівців Держслужби з питань етнополітики та свободи совісті може зашкодити Україні.

Наша держава може наступити на ті ж граблі, які свого часу вдарили по Молдові. Ця держава намагалася захиститися від впливу Румунської церкви. Проте Європейський суд з прав людини у справі «Церква Бессарабської митрополії та інші проти Молдови» від 13 грудня 2001 року змусив уряд Молдови поступитися. Феміда визнала Бессарабську митрополію частиною Румунської православної церкви у Молдові, де на той час упевнено домінувала Молдовська православна церква Московського патріархату. Рішення суду прямо вказували, що національна безпека не є підставою для звуження релігійної свободи, підкреслює Єленський.

Закон має бути дієвим і відповідати зобов’язанням, які на себе брала Україна при вступі до Ради Європи, наполягає Єленський. У законопроєкті багато норм, до яких є зауваження з боку Держслужби з етнополітики, але вона готова поступитися. «Ми пропонуємо компроміс. Погоджуємо лишити «заборону РПЦ», як вони хочуть… залишаємо заборону «русского міра». Але символом «русского міра» є й Олександр Невський. Буде скандал, адже з Московського патріархату до ПЦУ перейшли з десяток церков, освячених в ім’я Невського. То чи це буде пропаганда «русского міра», чи ні?», ставить риторичне питання чиновник.

Для нього залишається незрозумілим, як буде діяти закон, адже ані юридично виважених визначень понять РПЦ, «русскій мір», «пропаганда русского міра» у документі допоки немає. Принаймні у тій редакції, яка нині лежить в парламентському комітеті.

«За наявного рішення Конституційного суду (у грудні 2022 року Конституційний суд визнав конституційною вимогу про зміну назви УПЦ МП із вказуванням на її приналежність до Росії) я взагалі не розумію, що ми далі обговорюємо», емоційно коментує голова парламентського комітету Микита Потураєв. Депутат заявив у розмові з «Главкомом», що комітет не схильний іти на компроміси у ключових питаннях з Держслужбою, хоча робота над законопроєктом і вивченням експертних пропозицій продовжиться після відрядження українських депутатів на засідання ПАРЄ, тобто вже наступного місяця. На його думку, у липні ж проєкт закону буде внесено на остаточний розгляд Верховної Ради.

Тим часом парламентська фракція партії «Європейська солідарність», яку й представляє Микола Княжицький, вже заявила про ультиматум. Якщо у липні законопроєкт не буде проголосований у другому читанні, депутати цієї політичної сили опублікують прізвища колег з парламенту, які відмовляються ставити свої підписи за внесення документа для голосування у сесійній залі. Про це у Facebook написала народний депутат Ірина Геращенко. «Тим часом фронда в рясах піднімає голови. Відмовляється відспівувати наших загиблих воїнів. Чекає окупанта і співпрацює з ним», пише Геращенко, пояснюючи необхідність поквапитися з ухваленням закону в цілому.

Микола Княжицький також наполягає: в Україні тепер побутує міф, що нібито ухвалювати закон не слід, бо проти цього будуть політики-республіканці у США. Але лише маленька частина республіканців, каже український депутат, використовує релігійне питання проти України. «Томос для ПЦУ ми отримали за часів президентства Дональда Трампа. Він це тоді підтримував, підтримуватиме й надалі. Тому відбувається спекуляція, аби прикрити небажання за це голосувати», вважає Княжицький.

Депутат Дунда говорить про інший схожий міф. Нібито хтось погрожує народним депутатам України санкціями за просування релігійного закону, бо Лейбористська партія у Великобританії, яка має великі шанси прийти до влади після позачергових виборів, стоїть на засадах захисту релігії і вона може вдатися до такого покарання. «У нас дійсно депутати цього бояться. Тому я перепитав у лордів з Лейбористської партії, чи це так? Вони заперечили. «Де ми, а де Російська церква в Україні», кажуть», розповів Дунда.

Михайло Глуховський, «Главком»

«Шлях попереду буде складним, але сповненим можливостей» такими словами президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн повідомила про офіційний старт переговорів ЄС з Україною про вступ.

Україна вже подолала значний відрізок на шляху євроінтеграції та виконала низку вимог. А частина важливих євроінтеграційних рішень набула чинності під час повномасштабного вторгнення.

Зокрема у цьому скликанні Верховної Ради вже зареєстрували 177 законопроєктів з ознаками євроінтеграційності, 58 із них уже стали законами. Всі вони були остаточно ухвалені парламентом та вступили у дію лише після повномасштабного вторгнення.

Більшість євроінтеграційних законопроєктів реєстрували народні депутати, проте у відсотковому співвідношенні чинними актами частіше стають ініціативи президента та уряду.

Рух «Чесно» проаналізував подані до українського парламенту євроінтеграційні законопроєкти від початку цього скликання і дотепер, аби продемонструвати, як Рада адаптує українське законодавство до вимог ЄС.

Через кілька днів після повномасштабного вторгнення Україна подала заявку на вступ до Європейського союзу. Тоді президент Володимир Зеленський разом із головою Верховної Ради Русланом Стефанчуком та прем’єр-міністром Денисом Шмигалем підписали спільну заяву.

«Україна, заплативши таку величезну ціну за європейський вибір та безпеку Європи, буде у змозі пройти цей шлях», наголошується у заяві.

Вже 1 березня 2022 року Євросоюз прийняв її, Україна отримала статус кандидата та політичне рішення про початок переговорів про вступ, а через два роки, 25 червня, вони офіційно розпочалися.

У липні 2022 року голова Верховної Ради Руслан Стефанчук заявив, що євроінтеграційні законопроєкти є пріоритетними і їм буде приділено особливо прискіпливу увагу. Після ухвалення окремої постанови щодо цього (№ 7595) євроінтеграційні законопроєкти розглядаються у парламенті за окремою процедурою і маркуються спеціальною позначкою.

Спікер парламенту пояснив, що у законопроєкти до першого читання комітети подаватимуть таблиці відповідності міжнародно-правовим зобов’язанням ЄС, а до другого додаткову експертизу. Крім того, у кожному комітеті буде підкомітет, який займатиметься саме євроінтеграцією. Водночас комітет з питань регламенту має врегулювати особливості внесення євроінтеграційних законопроєктів та пріоритетність їх розгляду. Загалом усі ці кроки були спрямовані на те, аби євроінтеграційні законопроєкти «не затримувались» у комітетах і відповідали міжнародним зобов’язанням ЄС.

Однак у коментарі Руху «Чесно» голова Комітету з питань інтеграції України до ЄС Іванна Климпуш-Цинцадзе зазначила, що у парламенті існує проблема «повноцінної політичної волі» і заплановану процедуру досі не закріпили у регламенті Верховної Ради, тому євроінтеграційні законопроєкти розглядаються відповідно до постанови.

Від початку роботи Верховної Ради ІХ скликання у парламенті було зареєстровано 177 ініціатив, позначених як євроінтеграційні, проте лише 58 із них стали чинними актами (33%). Крім того, всі вони стали законами лише після повномасштабного вторгнення. До того за ці ініціативи з різних причин не голосували остаточно.

Зазначимо, що більшість євроінтеграційних законопроєктів були подані народними депутатами, далі йдуть ініціативи Кабміну та президента. Проте у відсотковому співвідношенні чинними актами частіше стають ініціативи президента (39%) та уряду (34%).

У динаміці бачимо, що пік подання євроінтеграційних законопроєктів був у 2021 році, а остаточне голосування та їх підписання відбулося у 2023 році.

У секретаріаті Комітету з питань інтеграції України до ЄС Руху «Чесно» розповіли, що євроінтеграційних законопроєктів у цьому скликанні парламенту загалом було подано трохи більше 192, з яких чинними стали 74, однак не всі вони мали відповідну позначку, а з частини ініціатив це маркування зняли через певні невідповідності.

«Законопроєкти, які були ухвалені ще з 2019 року, спрямовані на виконання Угоди про асоціацію з ЄС, не мали відповідного маркування, тому не можемо сказати, скільки загалом їх було до 2022 року. Крім того, комітет із євроінтеграції після розгляду зняв позначку з частини законопроєктів, які були визначені таким урядом. Загалом спершу не було визначеної процедури, хто може це робити. Наразі є дві інституційні можливості надати позначку євроінтеграційності законопроєкту чи зняти її це уряд та віцепрем'єр-міністр з питань євроінтеграції України Ольга Стефанишина або наш комітет», розповіла Іванна Климпуш-Цинцадзе.

Серед ухвалених законів найбільше законопроєктів Комітету з питань правової політики та фінансів, а також екології, аграрного, правоохоронного й енергетичного комітетів.

Голова Комітету з питань інтеграції України до ЄС також розповіла, що наразі до другого читання у парламенті готуються 29 євроінтеграційних законопроєктів, до першого 16, 36 перебувають на початковому розгляді комітету.

Серед ключових ухвалених євроінтеграційних законопроєктів, очевидно, ті, що стосувалися виконання семи блоків реформ, які супроводжували рішення про кандидатство України в ЄС (реформа Конституційного суду, продовження судової реформи, антикорупція, включно із призначенням керівника САП, боротьба з відмиванням коштів, втілення антиолігархічного закону, узгодження аудіовізуального законодавства з європейським, зміна законодавства про нацменшини).

Зокрема це законопроєкти, які стосувалися не лише економічної площини, а радше сфери верховенства права, прав та свобод повернення вимоги про е-декларування публічних службовців, доброчесне лобіювання, закон про медіа, про нову процедуру конкурсного відбору кандидатур на посаду судді, посилення повноважень Антимонопольного комітету України тощо.

Надалі, за словами голови комітету з євроінтеграції, зусилля українського парламенту мають бути спрямовані першочергово на супровід плану для Ukraine Facility, який стане основою для реалізації програми фінансової підтримки України від ЄС протягом 2024 2027 років. Крім того, є низка вимог від міжнародних партнерів та фінансових організацій для надання Україні наступних траншів макрофінансової допомоги.

Реалізація Україною євроінтеграційних зобов’язань позитивно вплинула і на роботу українського парламенту, зокрема консолідації довкола ухвалення відповідних законопроєктів.

Крім того, за словами самих нардепів, зросло усвідомлення відповідальності за те, що Україна не може провалити свої міжнародно-правові зобов’язання, які безпосередньо впливають на спроможність країни чинити спротив агресору.

Підтримка євроінтеграційних законопроєктів під час голосувань у сесійній залі відображається і у даних голосувань серед усіх фракцій та груп, вони мають у середньому 62% голосів «за».

Водночас варто зауважити, що більший рівень підтримки серед депутатських груп, які утворилися після розпуску забороненої проросійської партії ОПЗЖ, не значить, що вони змінили прапор Митного союзу, який вони раніше активно підтримували, і тепер щиро підтримують інтеграцію України до ЄС. Їхня підтримка цього блоку законопроєктів іде у загальному руслі зміни поведінки голосування після повномасштабного вторгнення, і теперішні рішення у Раді не проходять без системної підтримки депутатських груп із колишньої ОПЗЖ.

Рух «Чесно» раніше писав, що від початку роботи ВРУ 9-го скликання ці депутати найменше брали участь у голосуваннях та найбільше були відсутні. Однак після повномасштабної агресії Росії вони почали голосувати за, кількість голосів проти різко пішла на спад і дійшла до мінімуму, водночас значно збільшився відсоток «відсутніх» депутатів під час голосувань.

Натомість позиція «утримуватись» серед депутатів інших опозиційних фракцій та груп під час розгляду євроінтеграційних ініціатив переважно пов’язана із конструктивною критикою та застереженнями.

Голова Комітету ВРУ з питань інтеграції України до ЄС Іванна Климпуш-Цинцадзе наголошує, що не всі законопроєкти із позначкою щодо євроінтеграційності автоматично означають, що це якісна ініціатива.

«Коли біля законопроєкту стоїть прапорець ЄС, це не означає, що він ідеальний. Це означає, що предмет регулювання даного законопроєкту безпосередньо стосується наших міжнародних правових зобов’язань. Ми бачимо купу випадків, коли тексти таких ініціатив виписано далеко не ідеально, навіть коли законопроєкт внесений Кабміном», наголошує Климпуш-Цинцадзе.

Нардепи підкреслюють, що порівняно з парламентом Кабінет міністрів України має у рази більшу спроможність для підготовки законопроєктів, їх перевірки на відповідність директивам чи регламенту Європейського Союзу.

Водночас у парламенті позитивно оцінюють те, що Комітету ВРУ з питань євроінтеграції надали можливість робити експертизу законопроєктів до другого читання, перш ніж вони з’являються у залі.

Олександр Саліженко, Рух «Чесно»

Увечері 24 червня у своєму зверненні президент Володимир Зеленський повідомив про рішення замінити командувача Об'єднаних сил ЗСУ замість генерала Юрія Содоля він призначив бригадного генерала Андрія Гнатова. Це дуже важливе рішення, адже відповідно до посади, командувачу Об'єднаних сил підпорядковані всі війська на лінії зіткнення, від півночі Харківщини до півдня Запорізької області.

Відставка Содоля не була «технічною», їй передувала інформаційна хвиля критики, на гребені якої першими і найпомітнішими були заяви депутатки Мар’яни Безуглої. В «активі» інформдіяльності цієї політикині, заступниці голови парламентського Комітету з питань безпеки, оборони та розвідки, вже є одна гучна відставка: саме експресивні дописи Безуглої у соцмережах передували зміщенню Валерія Залужного з посади головнокомандувача ЗСУ у лютому 2024 року.

З огляду на все це у Генеральному штабі, за даними джерел «Главкома», передбачали відставку Содоля, але довідалися про рішення президента за кілька годин до того, як був підписаний указ.

В указі президента не вказано причини відставки командувача Об’єднаних сил, проте, судячи з повідомлень військових у соцмережах, які почали з’являтися за дивним збігом обставин саме в останні дні, Содоля звинувачують у «безглуздому нехтуванні життям воїнів».

Що відомо про нового командувача Об’єднаних сил і чи дійсно генерал Содоль є «м’ясником», як його називає Безугла? Урешті, чи можна ухвалювати кадрові рішення у командуванні ЗСУ через відверту комунікацію із військовими та суспільством, без застосування інформаційних «пристрілок», як це було у випадку з відставками Залужного і Содоля?

На самому початку українсько-російської війни, у 2014 році, Юрій Содоль мав хорошу репутацію як командир тепер уже легендарної 25-ї окремої повітряно-десантної бригади. Його бригада билася за Рубіжне та обороняла Донецький аеропорт, а у 2015 році була задіяна для прикриття флангів, коли наші бойові частини виходили з Дебальцевого. Відтак Содоль став першим заступником командувача Десантно-штурмовими військами, а з березня 2018-го був призначений командувачем Морської піхоти ВМС та отримав звання генерала.

Перед початком великої війни Юрій Содоль командував угрупованням військ на Донбасі, штаб якого розташовувався в Маріуполі. Ранок 24 лютого 2022 року Содоль зустрів у цьому місті, проте, як свідчать командири полку «Азов», того ж чи наступного дня генерал залишив місто. Так сталося, що обороною Маріуполя став керувати на той момент капітан Денис Прокопенко (Редіс), командир полку Національної гвардії «Азов».

Далі у генерала Содоля була оборона Волновахи, де не вдалося стримати прорив ворога, і 12 березня місто опинилося під окупацією.

Водночас саме на початку великої війни, 28 лютого 2022 року, президент Зеленський удостоїв генерала Содоля найвищої нагороди країни звання Героя України.

У 2023 році Юрій Содоль керував оперативно-тактичним угрупованням «Донецьк» та обороною Вугледара міста, що стало одним із важливих вузлів оборони на півдні Донеччини. У лютому 2024-го, коли відбулися великі зміни у командуванні ЗСУ, був призначений командувачем Об'єднаних сил.

Військові не критикують своїх командирів та вище командування, такий закон та професійна етика. Невдоволення військових методами роботи генерала Содоля раз по раз виходило в публічний простір через осіб цивільних, зокрема, у блогах та Ютуб-каналах відомих журналістів, якимсь чином поінформованих про ситуацію на фронті.

Від початку травня 2024 року зі шквалом критики виступила у соцмережах депутатка Безугла: вона звинувачує Содоля та інших генералів у тому, що було допущено прорив ворога на ділянці кордону на півночі Харківщини. Саме тоді Безугла назвала Содоля «м’ясником» і злочинцем і продовжила масовані інформатаки. Ґрунт було створено.

А вже 22 червня слово взяли військові. Начальник штабу бригади «Азов» (зауважимо, що це бригада Національної гвардії, а не ЗСУ) Богдан Кротевич повідомив, що подав заяву до Державного бюро розслідувань із закликом провести розслідування щодо бойового генерала. Коротевич не назвав прізвище, проте заявив, що той «убив більше українських військових, ніж будь-який російський генерал». За словами Кротевича, «99% військових його ненавидять за те, що він робить».

«Ця людина починає розслідування проти командирів, які наступають і не втрачають позиції», написав «азовець».

Кротевич запевнив, що вдатися до розголосу його змусило розуміння, що це єдиний спосіб змінити ситуацію, і наголосив, що подати заяву в ДБР є його особистим рішенням.

«Мені пох*, чи почнуть розслідування проти мене, і мені пох*, чи посадять мене в тюрму. Мені не пох*, що судять комбатів та комбригів за втрату спостережного поста, але не судять генерала за втрату областей та десятків міст і втрату тисяч солдатів», написав він.

Через день після допису Коротевича президент оголосив про відставку генерала Содоля.

«Главком» порахував, що від середини травня Мар’яна Безугла написала 12 постів на сторінці Фейсбук, в яких різко критично згадувала саме Юрія Содоля. Це при тому, що до цього часу цей генерал нечасто привертав увагу депутатки.

Впадає в око глибока поінформованість Безуглої і про справи на фронті, і про позаслужбові аспекти життя об’єктів її атак.

Наприклад, Безугла оприлюднила фото генерала в одеському ресторані з чаркою у руках. Секретар комітету Верховної Ради, в якому працює Безугла, Роман Костенко в інтерв’ю розкрив те, що лишилося за кадром: «Маю інформацію, що у генерала Содоля син випускався з військової академії. Я так розумію, що він взяв відпустку у головнокомандувача, поїхавши на випуск до сина, який отримав перше офіцерське звання лейтенант. Це Одеська академія сухопутних військ.... Логічно можна уявити, бо сам випускався з академії, знаю, як цей випуск відбувається, коли збираються батьки і всі інші. Тому я це допускаю».

У своїх дописах Безугла не цурається ярликів та прямих звинувачень, які за інших обставин цілком могли б стати підставою для судового позову. Так, того ж Содоля вона неодноразово називала злочинцем, а в одному з останніх дописів навіть звинуватила у співпраці з ворогом. «Черговий злочин керівника східним фронтом генерала Содоля: прорив на Торецьк. Зараз ми втратили позиції, які були з 2014 року. Розвідка попереджала. За добу до можливого прориву Содоль знімає з місця бригаду і заводить підрозділ, який вже зазнав втрат і має знижену боєздатність. Підготовлених фортифікацій знову немає!... Видається так, що генерал Содоль не просто проявляє злочинну недбалість, а й умисел, працює на ворога», написала Безугла.

Щоразу як Безугла планомірно критикує когось із військового керівництва, його невдовзі знімають з посади

Зауважмо, що такі заяви Безуглої не викликають жодної реакції керівництва Верховної Ради, колег-депутатів. Але, схоже, викликають реакцію Банкової: щоразу як депутатка планомірно критикує когось із військового керівництва, його невдовзі таки знімають з посади.

Примітно, що критика Сирського, який за інформаційної «підтримки» Безуглої, змінив Залужного п’ять місяців тому, також вже звучить з пабліків депутатки.

Бригадний генерал Андрій Гнатов належить до молодої генерації командирів, він зовсім позбавлений гарту радянської армії і шанований підлеглими. Гнатов зовсім немедійна фігура, один з тих українських генералів, детальний життєпис яких годі відшукати в інтернеті.

Відомо, що у 2001 році він закінчив Харківський інститут танкових військ, тривалий час служив у Криму в морській піхоті. Після окупації півострова Росією у 2014 році разом з іншими військовими, які не зрадили присягу, перебрався на підконтрольну територію України. У Миколаєві на базі військових частин, виведених з окупованого Криму (36-ї бригади берегової оборони, 1-го та 501-го батальйонів морської піхоти), було сформовано 36-ту окрему бригаду морської піхоти, яку очолив полковник Дмитро Делятицький, відомий своєю позицією спротиву росіянам у перші тижні окупації півострова. Спершу Гнатов був начальником штабу цієї бригади, а з 2018 по 2021 рік комбригом.

Навесні 2022-го Гнатов став начальником штабу і заступником командувача військ оперативного командування «Південь» і перебрав керівництво обороною Миколаєва після генерала Дмитра Марченка. Нагадаємо, опальний генерал Дмитро Марченко узяв на себе командування обороною міста у перші дні війни, фактично під його керівництвом вдалося уникнути окупації.

У червні 2022-го за оборону півдня Андрій Гнатов отримав Хрест бойових заслуг та звання бригадного генерала. Пізніше того ж року був одним з командирів, які керували звільненням правобережжя Херсонщини.

Навесні 2023-го був серед генералів, які формували оборону Бахмута. Нагадаємо, що місто входило у зону відповідальності угруповання військ «Хортиця», яким командував на той час очільник Сухопутних військ, а нині головком ЗСУ Олександр Сирський.

Оксана Копійка, для «Главкома»

Пізнього суботнього вечора 22 червня на сайті Російської православної церкви з’явилося повідомлення під заголовком «Митрополит Тульчинський та Брацлавський Іонафан отримав свободу». РПЦ стверджувала, що порятунок митрополита УПЦ МП, якого в Україні було засуджено за низкою кримінальних статей, це виключна заслуга патріарха Кирила. Проте згодом з’ясувалося, що потуг одного Кирила, якого в Україні вважають пособником воєнного злочинця Путіна, у цій справі було б недостатньо…

Отже, митрополит Іонафан (у миру Анатолій Єлецьких) поїхав у країну-агресорку у результаті обміну військовополоненими.

«Найближчим часом ієрарх, який гостро потребує лікування та медичної реабілітації, прибуде до Москви», такий хепіенд драматичної історії радо повідомляє сайт церкви Путіна.

Між іншим, в Українській православній церкві Московського патріархату про обмін її ж митрополита Іонафана ані пари з уст. Останні згадки про цього діяча на офіційному сайті були кілька місяців тому. Перша стосувалася його критичного стану здоров'я (як тепер бачимо, не настільки, аби вирушити Росії). Друга привітання від предстоятеля Онуфрія із 35-літтям архієрейської хіротонії (таїнство висвячення у священнослужителі). Це повідомлення датоване 23 квітням 2024 року. Далі ж про пригоди осудженого ієрарха та про його видачу Росії ні слова. Схоже, ця мовчанка УПЦ МП, яка затято заперечує свій зв'язок з РПЦ, є найдієвішим способом, щоб уникати зайвого галасу і запитань від своїх же вірян.

Як Росія рятувала свого митрополита і про що мовчить УПЦ МП, з’ясовував «Главком».

Лінію поведінки обвинуваченого у гріхах проти держави Україна митрополита Іонафана визначив вирок Вінницького міського суду від 7 серпня 2023 року. Згідно з рішенням Феміди, ієрарха з Вінниччини визнано винним за чотирма статтями Кримінального кодексу: ч.2 статті 161 («Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, регіональної належності, релігійних переконань»), ч. 3 статті 436-2 («Виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії РФ проти України»), ч. 2 статті 109 («Розповсюдження матеріалів із закликами до насильницької зміни конституційного ладу»), ч. 1 статті 110 («Розповсюдження матеріалів із закликами до зміни меж території та державного кордону України»). Покарання для 75-річного Іонафана п’ять років позбавлення волі з конфіскацією майна.

А вже 9 серпня 2023 року ієрарх написав листа, у якому дав згоду на обмін себе як військовополоненого до РФ. Уже тоді, як свідчать матеріали справи, митрополитом Тульчинським і Брацлавським УПЦ МП як особливо цінним персонажем цікавилася російська сторона.

Хто ж міг уособлювати цю «російську сторону»? Можливо, це збіг, але саме 9 серпня 2023 року патріарх РПЦ Кирило направив звернення до предстоятелів помісних православних церков, низки релігійних діячів та представників міжнародних організацій у зв’язку із засудженням митрополита Іонафана. Що цікаво: серед високих церковних персон, до яких стукався лідер РПЦ виявився і Папа Римський Франциск. Саме його ім’я пропагандистські росЗМІ поставлять в один ряд із Кирилом, розповідаючи про осіб, які витягнули з тюрми митрополита Іонафана. Це станеться через 10 місяців після вищезгаданого звернення російського патріарха.

Під час розгляду апеляції митрополит Тульчинський і Брацлавський УПЦ МП зустрічався з працівниками Моніторингової місії ООН з прав людини. Подробиці тієї здибанки дуже скупі: повідомлялося лише, що «увагу правозахисників привернув судовий процес проти ієрарха УПЦ»…

На початку квітня 2024 року Вінницька обласна прокуратура попросила суд змінити митрополиту Іонафану запобіжний захід у вигляді нічного домашнього арешту. Причина уповноважений орган з питань обміну військовополоненими почав готувати священнослужителя на обмін до РФ. Проте прокурору довелося відмовитися від свого клопотання, оскільки на той момент ще не було всіх документів щодо передачі церковника. Прикметно: тоді у судовому засіданні ані захисники, ані обвинувачений не висловили жодних заперечень.

У середині червня, за шість днів до остаточного рішення апеляційного суду у справі Іонафана, раптово все перегралося. Прокурор знову прийшов до суду з клопотанням про дозвіл відпустити митрополита УПЦ МП, якого готують до обміну. Натомість у позу тепер стали адвокат і обвинувачений. За словами митрополита Тульчинського і Брацлавського УПЦ МП, він проти передачі російській стороні у статусі військовополоненого, оскільки таким себе не вважав. При цьому визнав: у квітні 2024 року власноручно написав заяву про передачу на обмін, але нині вже передумав. І надав суду нову заяву, в якій він заперечував щодо свого обміну у статусі військовополоненого.

Захисник обвинуваченого підтримав клієнта. Зазначив, що його підзахисний не має статусу військовополоненого, є діючим митрополитом і повноваження свої не складав. Звернув увагу на те, що надана прокурором заява Іонафана про обмін була відібрана в той час, коли церковник перебував на лікуванні в кардіоцентрі. Водночас, зі слів захисника, митрополит вини не визнає і «хоче далі працювати на благо України».

Прогнозовано, що Феміда залишила без розгляду таке клопотання, бо не було консенсусу між учасниками справи. І додала: якщо з’являться підстави, зокрема, надання суду відповідних матеріалів та заяви обвинуваченого, повторно розгляне клопотання.

Тим часом 18 червня 2024 року Вінницький апеляційний суд залишив без змін вирок суду першої інстанції щодо митрополита Іонафана.

І вже у Вінницькому міському суді 19 червня, наступного дня після набрання чинності вироку апеляції, суд відкрив шлях для обміну митрополита Іонафана. Сам текст ухвали засекречено. Причина засідання відбувалося у закритому режимі (за наполяганням когось з учасників процесу).

Ухвалу апеляції від 18 червня можна оскаржити протягом трьох місяців.

Досі в Україні жоден державний орган не прокоментував непересічну подію з вивезенням засудженого митрополита до країни-агресорки. І лише на прохання «Главкома» пресслужба Вінницької обласної прокуратури повідомила: 11 квітня 2024 року митрополит Іонафан звернувся до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими із заявою про обмін як військовополоненого. 10 червня заява церковника була розглянута, і Координаційний штаб ухвалив рішення про його обмін.

Окремо прокуратура відмовилася коментувати, що чекатиме на засудженого митрополита, якщо він через якийсь час повернеться з Росії до України: його арештують і посадять до в’язниці? «Прокурори не можуть коментувати можливі потенційні варіанти розвитку подій. Органи прокуратури діятимуть у такому разі, відповідно до вимог чинного на той момент законодавства», поінформували у Вінницькій обласній прокуратурі.

У коментарі «Главкому» адвокат митрополита Ігор Чудовський зазначив, що митрополита Іонафана звільнено від кримінальної відповідальності у зв’язку з обміном. При цьому засуджений має бажання оскаржити вирок у Верховному суді.

«Відбування покарання для хворого на серце митрополита було тотожно смертній карі. Захист зробив усе можливе, щоб полегшити долю літньої хворої людини та військовослужбовців ЗСУ які перебували у полоні», пояснив захисник.

Адвокат Чудовський зауважив: перша пропозиція про обмін Іонафана надійшла від СБУ після вироку суду першої інстанції. Наскільки така заява є правдоподібною, редакції не вдалося з’ясувати, оскільки спецслужба не коментує цю ситуацію.

Разом із тим, «Главком» дізнався інші подробиці цього обміну. За інформацією джерела редакції у правоохоронних органах, у суботу, 22 червня митрополита УПЦ МП було доставлено до кордону з Білоруссю. Там його передали представникам Росії.

«Цінність Іонафана у тому, що він пішов по обміну на декількох військовополонених українських захисників, котрі утримувалися у неволі в Росії», уточнив інсайдер редакції.

Поінформований співбесідник додав: митрополита Тульчинського і Брацлавського УПЦ МП конкретно хотіла забрати російська сторона. Зокрема, від патріарха Російської православної церкви Кирила надійшло офіційне звернення.

До слова, роль Папи Римського у кейсі митрополита Іонафана насправді може бути ключовою. Адже саме напередодні вердиктів вінницьких судів щодо митрополита президент Володимир Зеленський зустрічався із Понтифіком. Тоді Офіс президента повідомив про обговорення Формули миру, а також те, що глава держави відзначив зусилля Ватикану щодо наближення миру, зокрема, повернення додому викрадених Росією українських дітей... Тепер, як бачимо, Папа Римський переймався не лише нашими дітьми.

Віталій Тараненко, «Главком»

Міністерство охорони здоров’я повідомило українців про можливу появу страшного захворювання холери. Про цю небезпеку днями попередив і міністр Віктор Ляшко. В інтерв’ю BBC він наголосив: холери зараз «слава Богу, немає». Проте, за його словами, епідемічна ситуація є загрозливішою, ніж раніше, через атаки росіян по українській енергетиці: «Зупинка водопостачання (через вимкнення електроенергії «Главком») на тривалий термін, а потім запуск може призводити до того, що водний шлях передачі інфекційних проб може вийти на перше місце». Загалом же холера, як гепатит і ботулізм, є «сезонними інфекційними хворобами, які можуть передаватися при недотриманні банальних норм гігієни», нагадав урядовець.

За даними на 2018 рік (більш актуальної статистики джерела в МОЗ не надають), останній раз випадки захворювання на холеру в Україні фіксували ще у 2011 році, проте з початком великої війни час від часу з’являються повідомлення про появу інфікованих на окупованих територіях. Про випадки захворювання на холеру у квітні цього року повідомляв радник міського голови Маріуполя Петро Андрющенко. Оскільки місто перебуває на непідконтрольній території, підтвердження цій інформації отримати неможливо, а російські окупанти, за словами Андрющенка, інформацію приховують.

«Главком» нагадує, як можна «підхопити» холеру та що пропонує сучасна українська медицина для профілактики і боротьби з цією хворобою.

Холера гостра діарейна інфекція, що виникає при вживанні харчів або води, заражених бактерією Vibrio cholerae. Хвороба передається фекально-оральним шляхом від людини до людини, а також при вживанні забрудненої води та їжі, зокрема овочів і фруктів, при купанні.

Інкубаційний період від кількох годин до п’яти днів. Хвороба зазвичай починається гостро і призводить до різкого зневоднення організму.

Без належного лікування справді можна померти, проте сьогодні хвороба успішно лікується.

Ефективність лікування залежить від того, наскільки швидко пацієнт звернувся до лікаря.

• у забрудненій воді при низьких температурах та у морській воді два тижні і більше;
• у харчових продуктах при кімнатній температурі протягом двох-п’яти днів;
• на поверхні плодів і овочів в умовах сонячного освітлення впродовж восьми годин;
• у кишківнику окремих річкових та морських тварин кілька місяців.

«Окрім відсутності якісної води, для спалаху холери має бути ще й джерело зараження: хворий чи переносник холери. В Україні поки що таких немає. Це інфекція, яку можна завезти хіба що з-за меж нашої держави», коментує «Главкому» доктор медичних наук, завідувач кафедри дитячих інфекційних хвороб Національного університету України ім. Богомольця, заслужений лікар України Сергій Крамарьов. Поки що інфекції в Україні немає, і будемо сподіватися, що не буде, заспокоює професор, проте зауважує: про таку небезпеку говорити доречно.

Окрім відсутності якісної води, для спалаху холери має бути ще й джерело зараження…

Нагадаємо, розмови про можливу появу холери в Україні точилися після підриву Каховської ГЕС. Тоді такий розвиток подій експерт з імунопрофілактики Центру громадського здоров’я МОЗ Федір Лапій оцінював як малоймовірний.

«Спалах можуть викликати лише серогрупи O1 и O139, які наразі в Україні не зафіксовані. Холерні вібріони інших серогруп, що наразі виявлено в Україні, можуть викликати не власне холеру, а холероподібні захворювання, перебіг яких є легким», пояснював Лапій. Власне, спалаху холери після Каховської трагедії, на щастя, не сталося.

За словами Сергія Крамарьова, для важких випадків характерне тяжке зневоднення, тож саме з огляду на цей симптом можна запідозрити холеру. Проблема полягає у тому, що часто холера нічим не відрізняється від банальних кишкових інфекцій, і «на око» встановити правильний діагноз неможливо, необхідне лише лабораторне підтвердження.

Також існують експрес-тести смужки на швидке визначення холери. Щоправда, навряд чи вони є в усіх українських лікарнях.

У разі виникнення спалаху проблем із лікуванням холери Крамарьов не передбачає: «Сольові розчини та антибіотики, які рекомендовані до застосування, в Україні зареєстровані та у наявності».

В Україні з великими труднощами можна знайти одну з трьох існуючих протихолерних вакцин

Власне, основний напрям лікування полягає саме у регідратації, простіше кажучи у забезпеченні організму достатньою кількістю води та мінералів. Для цього застосовують водно-сольові розчини квартасіл, ацесіль, хлосіль, лактосіль, говорить професор.

Нині ВООЗ не рекомендує масове застосування антибіотиків, оскільки це не впливає на поширення холери та сприяє підвищенню стійкості організму до протимікробних препаратів. Тому при відсутності помірної та тяжкої дегідратації антибактеріальні засоби зазвичай не призначають. Якщо ж антибіотики все-таки необхідні, то, за словами Сергія Крамарьова, варто застосовувати азитроміцин, ципрофлоксацин або доксициклін.

У 2023 році Міністерство охорони здоров’я вирішило перестрахуватися на випадок спалаху холери відомство сформувало запит до міжнародних організацій з проханням підготувати для України резерв вакцин. Насамперед вакцинація була б рекомендована медичним працівникам. На щастя, розсилати запити не довелося.

Зараз існують три сертифіковані оральні вакцини проти холери ВООЗ (Dukoral, Shanchol та Euvichol-Plus). Для того, щоб сформувати оптимальний захист, будь-яку з цих вакцин вводять двічі.

В Україні з великими труднощами можна знайти одну з них, Dukoral. Купити в аптеці вакцину не можна, проте можна замовити, коштує вона від 4900 грн до 7500 грн.

Дві інші вакцини (Shanchol та Euvichol-Plus), по суті, це один й той же препарат, але від різних виробників.

Навіть якщо вам вдасться десь роздобути вакцину, чи вколять її питання. До прикладу, співробітники другого медоб’єднання Львова «Главкому» зізналися: «У нас немає такого досвіду. Ви перша, хто звертається. Невідомо, чи вколять вам цю вакцину, навіть якщо ви її принесете».

У будь-якому разі існують старі, як світ, правила безпеки, які допоможуть вберегтися від зараження.

• не купувати продукти харчування, зокрема рибу, у місцях стихійної торгівлі;
• не купатися й не ловити рибу в забруднених водоймах;
• дотримуватися особистої гігієни, ретельно мити руки перед тим, як брати чи готувати їжу, після відвідування туалету;
• використовувати чисту воду;
• мити овочі і фрукти перед вживанням;
• ретельно готувати їжу, проварювати чи просмажувати продукти харчування перед вживанням.
• кип’ятіть воду для пиття. Кип’ятіння вбиває холерні вібріони вже через 1 хвилину.

Як слушно зауважують у МОЗ, дотримання цих профілактичних заходів допоможе запобігти будь-яким кишково-шлунковим захворюванням.

Наталія Сокирчук, «Главком»

У 2023 році фонду партії «Удар» Віталія Кличка пожертвували понад півтора мільйона гривень. Серед донорів виявились досить цікаві люди.

Зокрема донорка зі ймовірним зв’язком із товариством, з яким комунальне підприємство Київради уклало договорів на майже 717 млн грн. Серед жертводавців є адвокати із фірми колишнього президента фан-клубу Кличків, які у 2022 2024 роках задонатили «Удару» майже 4 млн грн. Також фінансову підтримку надавали партійці з регіонів та представники волонтерського штабу «Українська команда».

Оскільки фінансові пожертви робили різні люди, свою мотивацію вони теж пояснюють по-різному: від «поклику серця» до пропозиції зробити це на обласному зібранні парторганізації.

То хто ж і чому фінансово підтримував партію столичного мера у минулому році далі у матеріалі «Чесно».

На цьому колажі Ростислав Сачок, Альона Мостіпанська та Володимир Владимиров. Вони працюють у юридичній компанії «Алєксєєв, Боярчуков та партнери».

А у 2022 2024 роках ці люди задонатили майже 4 млн грн до фонду партії «Удар».

Компанію у 2005 році заснували Сергій Алєксєєв та Сергій Боярчуков.

Перший у 2014 році залишив компанію: став депутатом Верховної Ради. Керувати фірмою залишився Боярчуков.

У Верховній Раді VIII скликання Алєксєєв був нардепом від «Блоку Петра Порошенка», а до IX скликання пройшов уже від «Європейської солідарності». Водночас він близький і до мера Києва Віталія Кличка. Зокрема ще у 2016 році Алєксєєв називав себе президентом фан-клубу братів Кличків.

Питання про донати для партії «Удар» були спрямовані Альони Мостіпанської, Ростислава Сачка та Володимира Владимирова. За словами жертводавців, внести гроші було їхнім рішенням, а Сергій Алєксєєв не має до цього стосунку.

«Сергій Олегович був давним-давно (у компанії). Станом на сьогодні у нього немає права займатись діяльністю: він тільки народний депутат. Тому сказати, що ми з ним навіть пересікались, ні», відповів Владимиров у коментарі «Чесно».

Проте дотичність Кличка до компанії можна простежити і в іншому. Прізвища Боярчукова та Алєксєєва у 2021 році фігурували у розслідуванні «Слідство.Інфо». Все тому, що товариство Сергія Боярчукова «Альтернатива» допомагало Кличку-молодшому викупити столітній будинок у центрі Києва.

Сачок, Мостіпанська та Владимиров не єдині з фірми «Алєксєєв, Боярчуков та партнери», хто платив «Удару». У розділі «Команда» на сайті компанії немає відомостей про ще одну донорку Інну Джаловян. Проте про її роботу там свідчить Повний реєстр адвокатів, а також взаємні лайки донорів у соцмережах. Крім того, саме Джаловян представляла інтереси Кличка-молодшого у справі з його колишньою коханою Хайден Панетьєрі.

У розмові з «Чесно» Джаловян говорити про свій внесок на підтримку «Удару» відмовилася. Ростислав Сачок виявився більш говірким. Навіть діалог із авторкою тексту розпочав нібито жартуючи: сказав, що Кличко його кумир у боксі і «є хорошим менеджером міста» та «героєм України».

І через це ви вирішили задонатити партії?

Партія розвивається, щось робить, мер щось робить, Київ розцвітає це ж круто.

А чому до фонду партії донатили ваші колеги Альона Мостіпанська, Інна Джаловян та Володимир Владимиров?

Вони, напевно, також люблять цей вид спорту.

А чому тоді не дати гроші на розвиток боксу? Чому для партії?

Бо партія робить багато добрих речей для міста Києва. А це місце, в якому ми проживаємо, працюємо, дихаємо.

Згодом Сачок сказав, що жартує і що законодавством не заборонено донатити на розвиток політичних партій.

Це наше рішення. Ми багато донатили на ЗСУ, багато донатили для дітей, ми в принципі донатимо на ті речі, які нам подобаються. Ніхто не просив (внести гроші) серце просить.

Адвокати донатили партії не лише у 2023 році. У 2021 році Джаловян та Владимиров внесли 2,891 млн грн, а у 2022-му 2,12 млн грн. Владимиров, Сачок і Мостіпанська у 2023 році разом задонатили вже 1,364 млн грн, а у першому кварталі 2024 року понад 0,5 млн внесли Владимиров та Мостіпанська.

У липні 2023 року 150 тис. грн для партії вирішує задонатити Мирослава Лебідь. Це людина, про яку нічого не знає Google, але дещо знають українські реєстри.

Наприклад, що людина з такими самими прізвищем, ім’ям та по батькові підписантка у товаристві «Група компаній «Форс». З’ясувати в самої Лебідь, чи саме вона робила пожертву на партію, не вдалося: вона не захотіла говорити, бо не знає, хто така авторка даного тексту. Зустрітися вживу вона також не захотіла. Проте є підстави робити припущення, що це саме вона.

Співвласником «Групи компаній «Форс» є Станіслав Горбачевський. Журнал Forbes знає про два його бізнеси перекладацьке бюро Task Force та перевізницький бізнес Drive Force. Проте YouControl знає і про бізнес будівельний.

У 2023 році пов’язане із Горбачевським будівельне товариство доволі успішно вигравало торги щодо відновлення будівель у Києві, які постраждали від російських ракет. Замовник послуг комунальне підприємство, яким за вертикаллю опікується заступник мера Кличка та депутат Київради від «Удару» Вячеслав Непоп.

Також Станіслав Горбачевський у липні 2020 року вітав Віталія Кличка з Днем народження.

Тепер детальніше. Горбачевському наполовину належить ТОВ «Будівельна компанія «Аскон». З цим товариством у 2023 році комунальне підприємство Київради «Житлоінвестбуд-УКБ» уклало сім договорів щодо будівельних робіт на загальну суму майже 717 млн грн.

Чотири договори стосуються відновлення будівель, які постраждали від російських дій (дані сайт Prozorro). Про те, що «Аскон» відновлює будинки, у які влучили ракети, йдеться й у них на сайті.

КП «Житлоінвестбуд-УКБ» підпорядковане Департаменту будівництва та житлового забезпечення. Його роботу координує заступник мера Києва Вячеслав Непоп. У Київраді Непоп депутат від партії «Удар».

З цікавого: «Аскон» фігурант кримінальних проваджень. Із ним та з «Компанією командор» «Житлоінвестбуд-УКБ» уклало договори щодо аварійно-відновлювальних робіт у будинках по вул. Соломії Крушельницької, 3 а та вул. Чорнобильській, 9 а, які постраждали через бойові дії. За версією слідства, товариства використали дешевші матеріали, ніж ті, які вказані у проєкті.

Будівельна компанія «Аскон» фігурує і у журналістському розслідуванні. «Наші гроші» дослідили закупівлю за жовтень 2023 року. Тоді товариство виграло тендер на 522 млн грн на завершення реконструкції 22-поверхового житлового будинку на бульварі Кольцова, 24 а, у Святошинському районі Києва.

У матеріалі зазначили, що ціни на деякі будматеріали для реконструкції загалом перевищують ринкові на 4 млн грн.

З Мирославою Лебідь поговорити не вдалось, проте питання щодо її донату було адресоване Станіславу Горбачевському. Питали, чи пов’язаний її внесок із тим, що з «Асконом» укладають договори з відбудови. Він зазначив, що співпрацював з Лебідь лише у 2019 році.

Вона працювала у нас бухгалтером. Багато років тому.

А зараз не працює? Вона вказана підписанткою у «Групі компаній «Форс».

Ми дійсно її вписували в статут для зручності, щоб вона підписувала документи. Але вона працювала ще в доковідні часи. П’ять років я вже не знаю, де вона, що вона.

Крім 2023 року, Мирослава Лебідь донатила партії і у 2021 році. Тоді поділилася понад мільйоном гривень. Якщо донат зробила саме підписантка «Аскону», виникає питання, звідки такі гроші у бухгалтерки. Якщо ж цю суму внесла її повна тезка, то реєстри нічого не знають про її дотичність до бізнесу, що викликає сумнів, що вона теж спроможна віддати таку суму.

Крім адвокатів та Лебідь, у 2023 році до фонду «Удару» задонатили ще 20 людей. Донатори з різних областей, але чомусь вирішили, що мають заплатити партії, саме у грудні 2023 року (лише один внесок був у травні). Разом вони внесли 133 тис. грн.

Попри різну територіальну приналежність, більшість донорів пов’язані з «Ударом» та волонтерським штабом «Української команди», логотип якої має таку саму стилізовану літеру «К», що і партія Кличка.

Судячи із сайту, штаб створили у 2022 році. І при ньому діє однойменний благодійний фонд, де почесний президент нардеп VII скликання від «Удару» Артур Палатний. Це вказує на зв’язок «Української команди» та «Удару».

Рух «Чесно» вже писав, як партії використовують благодійні організації задля піару, що до повномасштабного вторгнення вважалося порушенням.

При аналізі «ударівських» донорів ми побачили, що дехто з них волонтерить у регіональних штабах «Української команди» або ж очолює місцеві організації «Удару».

Наприклад, Віктор Маланчук у дописі у Facebook називає себе членом волонтерського штабу на Вінниччині у Бершадській ОТГ. Руху «Чесно» він зазначив, що внесок робив добровільно і ніхто з ним щодо цього не комунікував. У 2020 році Маланчук невдало балотувався на посаду голови Бершадської міськради від партії «Наш край». Зазначимо, у червні 2024 року Восьмий апеляційний адмінсуд заборонив проросійську партію «Наш край». У СБУ повідомили, що представники партії зокрема поширювали антиукраїнську пропаганду, закликали до насильницького повалення конституційного ладу, а деякі із функціонерів перейшли на бік ворога і підтримали російську військову агресію.

Натомість Віталій Жеганський очолює дніпропетровську обласну організацію партії «Удар». Проте у 2020 році балотувався в мери Дніпра від партії «Голос». Він розповів, що питання внеску порушували на обласній нараді щодо діяльності партійної організації «Удару»: «Піднімалось питання стосовно внесків у партійну діяльність і хто може яку суму, то таку і внесіть. За рік у мене не було більше внесків, тому я просто зробив внесок одним платежем».

Натомість у партії «Удар» на письмовий запит відповіли, що на рахунок членські внески не надходили. «Станом на 18 червня 2024 року Політичною радою Політичної партії «Удар» Віталія Кличка» не встановлений розмір і порядок сплати членських внесків членів Партії, відтак членські внески не справляються», йдеться у письмовій відповіді для «Чесно».

Нагадаємо, партія «Український демократичний альянс за реформи Віталія Кличка» («Удар») була створена у квітні 2010 року. Тоді її перейменували з маловідомої партії «Нова країна», а головою обрали Віталія Кличка. Мером Києва Кличко став у 2014 році.

Ярослава Нікітюк, рух «Чесно»

«Наш бухгалтер Світлана Володимирівна перекваліфікувалася в агронома, не маючи відповідного диплома. Програміст Славік сів на комбайн. Усі чотири інженери теж долучилися до жнив водять комбайни». Це епізод не з якогось телевізійного реаліті-шоу, а фрагмент з реального життя агропідприємства в Україні. Події розгортаються в одній із тилових областей України. Крупне підприємство, яке обробляє близько 10 тис. гектарів угідь і утримує шість тисяч поголів’я великої рогатої худоби, рятує виробничі процеси в умовах повномасштабної війни та загальної мобілізації.

«За останні два роки суттєво просів напрямок осіменіння тварин, що впливає на кількість молока і, власне, здоров’я худоби. Все через те, що під мобілізацію потрапили ветеринари і зоотехінки. Нині мусимо йти у виші і шукати молодих спеціалістів», бідкається співрозмовник «Главкома», директор агрогосподарства.

Всього за час вторгнення із згаданого підприємства мобілізовано 66 працівників, 27% від загальної їх кількості. Керівник господарства уточнює відому кожному його колезі в Україні деталь: нині законодавство дозволяє бронювати від мобілізації 50% військовозобов’язаних працівників.

Минулими вихідними виконувач обов’язків міністра аграрної політики та продовольства Тарас Висоцький повідомив обнадійливі новини для аграріїв. По-перше, автоматично пролонгуються діючі бронювання на три місяці без необхідності подавання жодного пакета документів. По-друге, нове бронювання буде надаватись на 12 місяців (до цього діяло пів року). Відповідні зміни Кабмін дійсно відобразив у новій постанові від 5 червня №650.

Також урядовець уточнив: попри загальну норму бронювання до 50% за деякими професіями можна подати клопотання з обґрунтуванням щодо збільшення цієї квоти. А ось цю частину повідомлення Висоцького нині на практиці неможливо реалізувати. І про це також йтиметься нижче.

Загалом усі ці бадьорі заяви, без перебільшення, збентежили галузь. Профільні сайти та чати замайоріли обговореннями того, що саме мав на увазі в.о. міністра і чи дійсно сказане ним буде реалізоване.

«Главком» зібрав питання від фермерів і вирушив до Мінагро. Що вдалося з’ясувати далі у матеріалі...

Підлеглі Тараса Висоцького відразу виявилися неготовими хоч якось тлумачити заяви шефа. Але той ажіотаж, які викликав коментар в.о. міністра, таки змусив відомство якось реагувати... Сталося це лише на четвертий день. 19 червня Мінагрополітики провело робочу нараду щодо бронювання військовозобов’язаних працівників на період мобілізації та під час воєнного стану. Як зазначила у коментарі «Главкому» виконувачка обов’язків начальника відділу з питань мобілізаційної роботи міністерства Юлія Бабенко, найбільше запитань у присутніх викликала норма, яку було вилучено з урядової постанови від 27 січня 2023 року №76. Вона стосувалася бронювання військовозобов’язаних працівників підприємств за мобілізаційним завданням. Органом, який встановлює мобілізаційне завдання, може бути обласна військова адміністрація.

Поза тим, запевнила спеціаліст, бронювання за мобілізаційним завданням усе ж здійснюється, відповідно до іншої урядової постанови від 4 лютого 2015 року №45 (доповнена змінами постановою Кабміну від 7 червня 2024 року № 674). Проте вказаний документ має гриф «Для службового користування». Підприємства, у разі необхідності, можуть ознайомитися із зазначеною постановою через орган, який безпосередньо встановив мобілізаційне завдання.

Найсуперечливішою виявилася частина заяви в.о. міністра Тараса Висоцького, яка стосувалася можливого бронювання понад 50% за окремими видами агропрофесій. За словами керівниці відділу з питань мобілізаційної роботи Мінагрополітики, підприємства, зокрема, й агропромислового комплексу, до набуття чинності змін, внесених постановою Кабміну від 5 червня 2024 року №650, у разі обґрунтованої потреби зверталося з ініціативою до Генштабу ЗСУ щодо збільшення квоти бронювання понад 50% військовозобов’язаних.

«Бували випадки, що раніше Генштаб ЗСУ надавав позитивні рішення щодо підвищення відсотків на бронювання військовозобов’язаних. Так, окремим підприємствам агропромислового комплексу був наданий дозвіл на бронювання військовозобов’язаних на рівні 70-80%», повідомила Юлія Бабенко.

Однак на початку червня все змінилося. Як стало відомо «Главкому», після того, як повноваження Генштабу ЗСУ щодо погодження списків бронювання військовозобов’язаних перейшли до Міноборони, відомство перестало бронювати працівників сільського господарства за окремими професіями із обсягом понад 50%.

Член комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки, народний депутат від «Слуги народу» Федір Веніславський у бесіді з «Главкомом» зазначив, що бракує взаємодії між центральними органами влади у питанні бронювання осіб. Зокрема, урядовці не можуть оперативно узгодити перелік професій у тій чи іншій сфері, без яких не функціонуватиме економіка.

«Звідси й виникають перекоси, коли бухгалтер перекваліфікувалася в агронома... Тобто профільне міністерство несвоєчасно реагує на проблеми галузі, щоб забезпечити її стабільність розвитку», констатував обранець у коментарі «Главкому».

Провладний нардеп розповів, що під час внесення змін до пакету мобілізаційних законів, парламентарі не передбачали бронювання працівників конкретних галузей, окрім державної служби. Водночас прописали критерії та підходи для бронювання від мобілізації. Зокрема, мова про критично важливі підприємства для функціонування економіки. Далі Кабінет міністрів на рівні підзаконних актів визначив перелік критичних галузей, а також документів, необхідних для «броні». Безпосередньо списки людей, котрі резервуються від мобілізації, затверджує Міністерство економіки.

Щоб підприємство визначили критично важливим для функціонування економіки та життя населення, воно має відповідати мінімум трьом із цих критеріїв, які визначено урядовою постановою від 27 січня 2023 року №76:

• загальна сума сплачених податків, зборів і платежів до державного й місцевих бюджетів (крім митних платежів) та сума сплаченого єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування протягом звітного податкового року перевищує еквівалент 1,5 млн євро, визначений за середньозваженим курсом Нацбанку;
• сума надходжень в іноземній валюті, крім кредитів і позик, за звітний податковий рік перевищує еквівалент 32 млн євро, визначений за середньозваженим курсом Нацбанку;
• підприємство має стратегічне значення для економіки й безпеки держави та входить до переліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 2015 року №83;
• підприємство має важливе значення для галузі національної економіки чи задоволення потреб територіальної громади ці критерії встановлюють профільні міністерства (за сферою управління чи галуззю національної економіки) або обласні адміністрації;відсутність заборгованості зі сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування;
  розмір середньої заробітної плати застрахованих працівників на підприємстві за останній календарний квартал є не меншим за розмір середньої заробітної плати у регіоні за IV квартал 2021 року.

«Дійсно, аграрна галузь є стратегічною для держави в умовах війни. Враховуючи, що більша частина економіки країни зруйнована, саме сільське господарство забезпечує притік валюти в Україну. З іншого боку важко порівнювати, наприклад, аграрне підприємство і підприємство оборонної сфери: хто з них важливіший?. Тому Міністерство аграрної політики та продовольства та виконувач обов’язків міністра Тарас Висоцький повинні напрацювати перелік критично важливих професій в аграрній галузі для бронювання», наголосив Федір Веніславський.

Член комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки Вадим Івченко у розмові з «Главкомом» повідомив: Мінагрополітики або обласні військові адміністрації на місцях визначають ступінь критичності господарств для економіки країни. Далі вже бронює Мінекономіки.

«Земля має оброблятися. Відповідно, повинні бути задіяні механізатори, комбайнери, комірники, водії зерновозів. Тим паче, що наступні шість місяців є надто важливими для збору урожаю», визнає обранець.

Водночас народний депутат зауважив, що на рівні комітету нацбезпеки знайдено консенсус: допоки триває перебронювання працівників сільського господарства (приблизно цей процес затягується на місяць) працівник агропідприємства, яке подало списки своїх людей, через мобільний застосунок «Резерв+» отримує спеціальний QR-код. Це унеможливить вручення «бойових» повісток військовозобов’язаним спеціалістам, котрі підтверджують «бронь». До запровадження застосунку «Резерв+», як визнав нардеп Івченко, багатьох фахівців аграрного сектору було мобілізовано попри те, що вони мали право на бронювання.

У коментарі «Главкому» військова адвокатка Дар’я Соларьова підтверджує: процедура бронювання аграріїв доволі кропітка. Для того, щоб особу забронювати, треба, щоби вона вже перебувала на військовому обліку, мала військо-обліковий документ і актуальний номер військово-облікової спеціальності. З цим теж бувають проблеми, оскільки неодноразово вносилися зміни у законодавство.

Бронювання військовозобов’язаних здійснюється, згідно з рішенням Мінекономіки за списками військовозобов’язаних, які пропонуються до бронювання на період мобілізації та на воєнний час, погодженими Міноборони.

«А далі відбувається найцікавіше: особа з витягом з наказу Міністерства економіки приходить в ТЦК та СП, а там її може чекати неприємний сюрприз відмова! Бо, наприклад, номер військово-облікової спеціальності, зазначений у військо-обліковому документі, є застарілим. Або у рішенні Мінекономіки щодо бронювання військовозобов’язаного неправильно зазначено інформацію про його прізвище, ім’я та по-батькові, рік народження, військово-облікову спеціальність (профіль), найменування підприємства, все це може бути підставою для відмови у зарахуванні такого військовозобов’язаного на спеціальний військовий облік. Тоді й виходить, що бронювання є, а зарахувати на спеціальний військовий облік не можуть (облік, на який ставлять військовозобов’язаних, які заброньовані). Поки триватиме процес виправлення документів, представника агросектору можуть мобілізувати», пояснює реалії юристка.

Соларьова наголошує: аграрії мають скрупульозно ставитися до подачі документів на бронювання.

А що стосується змін у бронюванні аграріїв, то, за словами адвокатнки, станом на зараз до Порядку бронювання військовозобов’язаних під час воєнного стану не внесено працівників аграрного сектору як окрему професію. Це означає, що вони бронюються винятково за критерієм критичності підприємства і не більше 50% від кількості військовозобов’язаних на цьому підприємстві.

Отже, усі обнадійливі заяви в.о. міністра Висоцького на цей момент є нічим іншим як порожніми словами?

У Всеукраїнській аграрній раді підтвердили «Главкому»: нині колосальний дефіцит кадрів внаслідок мобілізації. Відчувається гостра нестача комбайнерів і водіїв вантажівок.

«Зараз фактично проходимо п’яту хвилю бронювання. І зарезервувати 50% працівників, які дозволяє законодавство, практично немає вже з кого. Маємо парадоксальну ситуацію: з одного боку, аграрний сектор наповнює державний бюджет, гроші з якого перерозподіляються на оборону країни. З іншого брак кваліфікованих спеціалістів-аграріїв бумерангом битиме по продовольчій безпеці нашої країни», говорить заступник голови Всеукраїнської аграрної ради Денис Марчук. Він зауважив: сьогодні жодна компанія не ризикне посадити студента за кермо комбайна вартістю $300-400 тис. Для опанування потрібних навичок і знань необхідно, щонайменше, пів року.

Представник аграрної ради вважає ідею Мінагрополітики щодо бронювання на рік фахівців агросектору виправданою. Він наголошує: у нинішніх умовах, коли працівники сільського господарства працюють чотири місяці, а наступні два місяці збирають довідки на повторне бронювання, це негативно впливає на роботу підприємств. Плюс є ризики, що поки готуються документи, працівників можуть мобілізувати.

Великі сподівання у Всеукраїнській аграрній раді покладають на електронне бронювання, завдяки якому вдасться уникнути бюрократичних процедур. Нагадаємо, що віцепремʼєр-міністр цифрової трансформації Михайло Федоров анонсував запровадження електронного бронювання від мобілізації в застосунку «Дія». Ця функція стане доступною вже у липні.

Віталій Тараненко, «Главком»

Однією з найулюбленіших статей Кримінального кодексу правоохоронців є легалізація майна, одержаного злочинним шляхом. За наявності бажання її можна причепити майже до будь-якої справи, де підприємцю закидають економічне правопорушення. Чому це буває зловживанням спробуємо розібратися.

Сьогодні диспозиція статті 209 Кримінального кодексу передбачає набуття, володіння, використання, розпорядження майном, щодо якого фактичні обставини свідчать про його одержання злочинним шляхом. Про що мова? У переліку, передбаченому законодавцем: «здійснення фінансової операції, вчинення правочину з таким майном, або переміщення, зміна форми (перетворення) такого майна, або вчинення дій, спрямованих на приховування, маскування походження такого майна або володіння ним, права на таке майно, джерела його походження, місцезнаходження, якщо ці діяння вчинені особою, яка знала або повинна була знати, що таке майно прямо чи опосередковано, повністю чи частково одержано злочинним шляхом».

За такі дії світить позбавлення волі на строк від трьох до шести років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до двох років та з конфіскацією майна. Більш суворе покарання світить за повторюваність та вчинення злочину групою осіб, організованою групою або в особливо великому розмірі. Тут обмеження волі сягає дванадцяти років.

Зручність статті полягає в її очевидній логіці: якщо субʼєкт десь отримав незаконний дохід, очевидно, він має його якось легалізувати.

На практиці це дає те, що навіть до кримінального проступку або нетяжкого злочину у сукупності з легалізацією (тяжким злочином) вже застосовуються більш суворі правила Кримінального кодексу (допитливий читач може ознайомитися з класифікацію правопорушень залежно від тяжкості покарання, встановленою у ст. 12 КК).

Так, наприклад, відповідно до ст. 45 Кримінального кодесу особа, що вперше вчинила кримінальний проступок або необережний нетяжкий злочин, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення правопорушення щиро покаялася, сприяла розкриттю і відшкодувала збитки. Таке дійове каяття при інкримінуванні легалізації вже неможливе. Така ж ситуація з примиренням винного з потерпілим (ст. 46) та зміною обстановки, коли вчинене діяння втратило суспільну небезпечність або особа перестала бути суспільно небезпечною (ст. 48). Суттєво різняться строки давності для різних видів злочинів, коли особа звільняється від відповідальності (ст. 49). Також за нетяжкий злочин особа може бути звільнена судом від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною (ст. 74). Особа, винна у тяжкому злочині, такої можливості не має.

Крім цього, у разі розслідування тяжкого чи особливо тяжкого злочину суттєво розширюється арсенал процесуальних дій. Це стосується, наприклад, накладання арешту на майно (ст. 170 Кримінального процесуального кодексу). Проведення більшості найбільш ефективних негласних слідчих (розшукових) дій можливе лише у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів (ст. 246 КПК).

І чи не найголовніше: тяжкість покарання, що загрожує особі, враховується при обранні запобіжного заходу (ст. 178 КПК).

Тобто кваліфікація за статтею легалізації це можливість для додаткових заходів впливу на підозрюваного. Через перспективу втратити свободу в такий спосіб його намагаються зробити більш зговірливим та «договороспроможним».

Але застосування статті про легалізацію передбачає необхідність дотримання специфічних умов, повʼязаних з предметом відмивання. За наявності адекватного захисту з цим у правоохоронців часто виникають складнощі.

Одним з таких випадків виявилася гучна справа про розкрадання з Нафтогазу 2,2 млрд грн, до якої звісно додали і легалізацію. Йдеться про розслідування заволодіння Новояворівською та Новороздольською ТЕЦ природним газом та використання його не за призначенням (мали виробляти теплову енергію для опалення та постачання гарячої води населенню, натомість газ використовувався для виробництва електричної енергії, яку реалізовували державному підприємству «Енергоринок». Оскільки теплові електроцентралі повʼязують з нардепом Ярославом Дубневичем, сьогодні Національне антикорупційне бюро України та Спеціалізована антикорупційна прокуратура закидають саме йому організацію злочину, передбаченого ст. 191 (Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем) Кримінального кодексу.

Цікаво, що матеріали слідства сьогодні налічують понад 350 томів, а саму справу називають однією з найскладніших в історії антикорупційних органів. При цьому одного важливого елементу складу злочину у розслідуванні все ж бракує.

Так, згідно з бухгалтерською та фінансовою звітністю «Нафтогазу», це підприємство за результатами роботи не зазнало ніяких збитків від виконання угод із теплоелектроцентралями. Більше того, в період, що розслідується, «Нафтогаз» декларував мільярдні прибутки, а його керівники за чудову роботу отримували мільйонні річні премії.

Стаття 191 Кримінального кодексу як обовʼязкову ознаку обʼєктивної сторони злочину передбачає настання суспільно небезпечних наслідків. І оскільки шкоди задокументовано не було (схоже, її розраховували самі правоохоронці за власною методикою без урахування первинних документів, фінансової та бухгалтерської звітності підприємств), то немає і обʼєктивної сторони, події злочину.

Також прикметно, що у жовтні 2018 року тодішній очільник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Назар Холодницький стверджував про непричетність Ярослава Дубневича до газових махінацій у Львівській області. Водночас, це не завадило підозрювати його у легалізації майна. Хоча саме наявність складу первинного злочину (обʼєкту, обʼєктивної сторони, субʼєкту та субʼєктивної сторони) є необхідною умовою для кваліфікації дій за ст. 209 Кримінального кодексу.

Отже, сьогодні легалізацією вважаються певні дії з майном «щодо якого фактичні обставини свідчать про його одержання злочинним шляхом». Тобто для повідомлення особі про підозру у відмиванні необхідно, аби вже існувала підозра (або були усі підстави її оголосити) за іншим злочином, в ході якого за версією обвинувачення було здобуте майно-предмет правопорушення.

Бо саме в момент повідомлення особі про підозру починається її притягнення до кримінальної відповідальності (ст. 3 Кримінального процесуального кодексу), а підставою кримінальної відповідальності є вчинення нею діяння, що містить склад правопорушення (ст. 2 Кримінального кодексу). Іншими словами, самостійної правової кваліфікації за статтею «легалізація» існувати не може.

І якщо у кримінальному провадженні законність підозри опиняється під сумнівом через брак хоча б одного з елементів складу, автоматично хибним стає і обвинувачення у відмиванні.

У газовій справі, яку ми взяли за приклад, ситуація ще більш цікава. На момент подій, що розслідуються (2013 2017 рр.), існувала інша, більш «сувора» диспозиція статті 209 (зміни були внесені Законом № 361-IX, що набрав чинності 28 квітня 2020 року). Доведення фактичних обставин про одержання майна злочинним шляхом тоді було недостатньо мав існувати предикат! Легалізації доходів передувало «вчинення фінансової операції чи правочину з коштами або іншим майном, одержаними внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння». Різниця у редакціях кримінального закону принципова: раніше йшлося не про підозру, а про факт вчинення злочину. Тобто, на момент оголошення підозри за ст. 209 мав існувати обвинувальний вирок суду, що набув законної сили, за первинним злочином (досить докладно правовий аспект цього питання виклав адвокат Семен Ханін).

Оскільки відповідно до Кримінального кодексу будь-які кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння, у газовій справі, де особі повідомили одночасно дві підозри за ст.ст. 191 та 209, однозначно мало місце перевищення повноважень з боку слідчих. І з усім цим ще має розібратися суд.

Чому ж в Україні відбуваються такі явні порушення кримінального і кримінально-процесуального закону? На жаль, представники наших правоохоронних органів часто сприймають підприємців як додаткове (а може, і основне) джерело заробітку. Ключовим інструментом для цього виступає якраз Кримінальний кодекс. І навіть явно неправильне його тлумачення та застосування дає слідчим та оперативникам достатні підстави, аби заблокувати роботу будь-якого підприємства. Але на відміну від державних органів, бездіяльність бізнесу призводить до його занепаду і банкрутства.

Що стосується правоохоронців, то особливо небезпечною така їхня діяльність сприймається під час війни, коли йдеться про підприємства, стратегічно важливі для цілих міст.

Так наслідком роботи НАБУ у справі Новояворівської та Новороздольської ТЕЦ стала поява збитків від діяльності підприємств, які сьогодні вимушена покривати держава. Хоча до арешту та передачі централей через Агентство з розшуку та менеджменту активів управителю обидві ТЕЦ були прибутковими та сплачували податки до державного бюджету.

При цьому на явно шкідливу діяльність державних органів витрачаються мільйони гривень платників податків та місяці і роки людино-годин на те, аби зіпсувати тонни паперу, провести беззмістовні слідчі дії та оперативні заходи, до яких в рамках договорів про правничу допомогу долучаються міжнародні партнери.

Але найбільш бентежить те, що «завдячуючи» якості роботи антикорупційних органів, міста Новий Розділ та Новояворівськ фактично були перетворені у полігон для виживання, на якому страждають мешканці, що втратили стабільне забезпечення теплом та елекроенергією у часи, які і без цього не можна назвати спокійними.

На додаток, правоохоронці не зупиняються і намагаються в рамках цього ж провадження заарештувати та передати в управління АРМА майно інших підприємств, які жодним чином не мають відношення до інкримінованих Я. Дубневичу діянь, тим самим знищити працюючий бізнес.

Авторські матеріали не завжди відображають позицію редакції «Главкома»

У лютому 2024 року керівництво ЗСУ повністю оновилося. Термін, який минув з того часу, не такий значний, аби очікувати кардинальних змін у війську. Якісь новації почали впроваджуються, якісь рішення перебувають на стадії розробки, якісь довгострокові генеральні лінії окреслено. У будь-якому разі, очевидний результат, який сьогодні бачить кожен з нас, фронт тримається, попри несамовиті зусилля московитів, які на всіх його ділянках переважають кількісно і домінують у небі.

Яку стратегію обрав головнокомандувач Збройних сил Олександр Сирський та нове керівництво Генерального штабу, завдяки яким рішенням та змінам вони розраховують отримати нову якість армії та систем управління, щоб вести переможну війну?

«Главком» спробував систематизувати інформацію, спираючись на дані з відкритих джерел та на спілкування з посадовцями Генштабу, військовими експертами, воїнами на фронті та людьми з оточення головкома. Чимало наших співрозмовників побажали говорити анонімно.

Перше, з чого почала команда головнокомандувача Сирського, аудит військових частин та органів військового управління, зокрема Генштабу.

З’ясувалося, що у той час, коли всі волали про критичний брак людей на фронті, з приблизно мільйона військовослужбовців лише 300 тисяч воювали. Тобто якщо хтось майже беззмінно провів на передовій два роки, то вдвічі більше мобілізованих служили в тилу, дехто з них весь цей час «охороняв тумбочку» на затишному Тернопіллі чи Рівненщині.

Аудит, або як його називають чиновники у погонах, «функціональне обстеження», у лютому-березні відбувся і в Генштабі. За його результатами, як поінформував «Главком» начальник Головного управління оборонного планування Генерального штабу ЗСУ бригадний генерал Євгеній Острянський, «буде оптимізовано штатну чисельність деяких структурних підрозділів та органів військового управління, тобто розформовано низку військових організаційних структур, сформовано нові, скорочено вже існуючі». Це дозволить усунути дублювання функцій, а також зменшити «роздутий» у перші роки війни штат на 60%. Така робота вже ведеться, додав Острянський.

«За попереднього керівництва відбулося непропорційне потребам збільшення структур та установ, які безпосередньо підпорядковані Генеральному штабу чи апарату головкома, різноманітні управління, центри досліджень, головні командування, відділи, додаткові структури з охорони та забезпечення. Тобто структура обросла підрозділами, які забезпечують її власне функціонування, і це нераціонально, бо Генштаб має бути структурою, яка працює безпосередньо на нашу перемогу», ділиться думками військовий експерт Владислав Селезньов, який у 2014 2017 роках очолював пресслужбу Генштабу.

Як приклад Селезньов називає Центр досліджень воєнної історії ЗСУ, створений при Генштабі влітку 2022 року. На думку експерта, ці повноваження доцільніше було делегувати Національному університету оборони України.

Генерал Острянський відмовився називати кількість прикомандированих до Генштабу військових, які за результатами аудиту підлягають скороченню. Навесні дотичні до роботи з військом чиновники та депутати називали цифру в вісім тисяч осіб. Сьогодні, як повідомили джерела «Главкому», йдеться загалом про приблизно 20 тисяч військових, які були прикомандировані до Генерального штабу, Міноборони, різних тилових підрозділів і яких уже відправили в зону бойових дій.

«За рахунок вивільненого особового складу планується доукомплектувати органи управління оперативного та тактичного рівнів, а також бойові військові частини. Це, в свою чергу, дасть змогу здійснювати ротації підрозділів, які тривалий час виконують бойові завдання на передньому краї», поінформував Євгеній Острянський.

Іншими словами, штабні офіцери заповнять вакансії у бойових підрозділах. Та чи всі зможуть стати ефективними в бойових умовах, наразі питання відкрите. «Не всі офіцери, які мають паркетний досвід служби, будуть спроможні бути ефективними в польових умовах. Треба мати знання, навички, спроможність адаптуватися до роботи на фронті, визнає Селезньов. Що з того вийде побачимо невдовзі, але в будь-якому разі це правильне рішення».

Головком Сирський змінив фактично весь менеджмент Генерального штабу, привівши з собою бойових офіцерів.

Коли перед призначенням один з майбутніх управлінців прийшов у Генштаб приймати справи, то був дещо приголомшений стилем роботи штабних, розповіло джерело «Главкому». «Дехто з цих хлопців (з нового керівництва Генштабу «Главком») по року не були в Києві, не вилазили з полів. Приїхали такі, пил з куртки струсили, заходять а тут, кажуть, курорт, інша планета: ніхто нікуди не поспішає, обід за графіком, після обіду когось і на місці вже немає», переповідає джерело розмову з офіцером, який увійшов до керівного складу оновленого Генштабу.

«Це надзвичайно важлива трансформація. Офіцери, які мають досвід командування на полі бою, можуть його успішно трансформувати і на рівні оперативного та стратегічного планування й управління. У них глибше розуміння ситуації і потреб, швидша реакція», оцінює військовий експерт Владислав Селезньов.

Так, очолив Генштаб ЗСУ генерал-майор Анатолій Баргилевич, який має досвід роботи ще в штабі АТО, а з 2022 року керував штабом оперативно-стратегічного угруповання військ «Хортиця». Його заступниками стали, зокрема, Володимир Горбатюк, «генерал з джавеліном», який на початку лютого-2022 брав участь у бою з російськими танками, та бригадний генерал Михайло Драпатий, який починав у 2014-му комбатом, провів операцію зі звільнення Маріуполя, і з 2022-го командував угрупованням військ «Херсон»; у травні був перекинутий командувати військами на харківському напрямку. Заступником головнокомандувача став полковник Вадим Сухаревський, Герой України, який останні два роки очолював 59-у мотопіхотну бригаду на найгарячіших ділянках фронту.

Новий кадровий підхід у пріоритеті бойові офіцери стосується і середньої керівної ланки Генштабу.

Зараз, кажуть у Генштабі, взято курс на спрощення системи бойового управління, підвищення ефективності, швидке ухвалення оперативних рішень, побудову чіткої ієрархії.

Одна зі змін в управлінській структурі ЗСУ, помітна, так би мовити, неозброєним оком, «ожило» командування Об’єднаних сил, яке, за стандартами НАТО, є органом стратегічного управління всіма міжвидовими та міжвідомчими військами по всій лінії фронту. Спрощено кажучи, КОС за завданням головкома відповідає за військові операції на фронті. Командувати Оперативними силами ЗСУ призначено Юрія Содоля, до великої війни командувача морськими піхотинцями країни, у 2022-2023 роках він керував угрупованням військ «Донецьк».

«До того КОС існував фактично номінально і не функціонував як орган, що здійснює оперативне керування бойовими діями, замість нього «керували війною» Генеральний штаб та командувачі оперативно-стратегічними угрупованнями військ», розповідає «Главкому» джерело.

Попередником Содоля був генерал Сергій Наєв, який останній рік керував далеким від гарячих подій ОСУВ «Північ».

Не секрет, що досі керівники Генерального штабу нечасто виїздили на фронт, віддаючи перевагу кабінетній аналітиці. Тепер підхід до управління військами змінився вище армійське керівництво перемістилось зі столичних кабінетів до районів бойових дій, і частина рішень ухвалюється безпосередньо на місці. Головком Сирський, як і командувач Об’єднаних сил Содоль постійно на фронті.

«Головком більше часу проводить у полях, а не в Києві. Здається, він не уявляє, як взагалі можна керувати війною з кабінету», стверджує співрозмовник з оточення Олександра Сирського.

«Коли почалася війна, він теж не дистанційно керував з бункера, провадить джерело, маючи на увазі оборону Києва, яку у лютому-2022 організовував Сирський, на той час командувач Сухопутних військ ЗСУ. Він майже щодня виїздив в ту або іншу бригаду, які проводили наступальні дії, говорив з комбатами та ротними, розпитував про їхній замисел, рішення щодо обстановки, питав, чим можна допомогти. Думаю, він розумів тоді, що підлеглим важливо бачити, що він поруч, не злякався потрапити в зону можливого ураження. Це морально дуже підтримувало людей».

Коли у травні цього року московити прорвалися через кордон на півночі Харківщини, Сирський, судячи з повідомлень у його соцмережах, терміново відправився туди.

У ЗСУ почали створювати нові бригади. Це відповідь на збільшення Росією чисельності свого війська та кількості з’єднань і частин.

Таким чином Україна зможе адекватно відреагувати на можливе відкриття росіянами нового фронту на півночі, якщо такі прогнози справдяться. До речі, зокрема і завдяки новосформованим резервам було стабілізовано ситуацію на півночі Харківщини, звідки орки почали наступ у травні. Розрахунок ворога на те, що Україні не вистачить ресурсу для прикриття цієї ділянки, провалився.

Справді, про потребу формування нових бригад йдеться з середини 2023 року, відтоді, як стало зрозуміло, що контрнаступ на Запоріжжі захлинувся. Як розповіло джерело «Главкома» у Генштабі, рік тому на одній з нарад Сирський заявив, що наступ противника на Харківщині дуже ймовірний, тому потрібно створити певну кількість бригад.

«Після певних дискусій було вирішено створити п’ять бригад. Але до початку 2024-го вони існували на папері, тому що тільки почали набирати людей, а тут важкі бої, втрати, от із цих набраних людей закривали втрати у різних бойових підрозділах. Фактично бригади так і не зафункціонували як окремі організми, і їх з лютого-2024 почали реально формувати», пояснив співрозмовник «Главкома».

Завдяки новим бригадам та кадровому ресурсу, вивільненому внаслідок аудиту, можна буде забезпечити планову ротацію підрозділів на передовій та функціонування дієвих резервів. Про це, зокрема, заявляє начальник Головного управління оборонного планування Генерального штабу Євгеній Острянський.

Про намір запровадити системну ротацію бойових частин на першій лінії неодноразово заявляв і сам головком. «Позитивом є те що, незважаючи на доволі складну обстановку на всій лінії фронту, нам вдалося запустити процес ротацій та заміни частин і підрозділів, які тривалий час виконують бойові завдання на передньому краї», написав Сирський у березні у своєму телеграм-каналі, повернувшись із запорізького напрямку.

Є чимало частин, які беззмінно стоять на лінії вогню з початку великої війни. Певно, найвідоміший випадок 110-а бригада, яка зайшла в Авдіївку на початку березня 2022 року, а вийшла, залишаючи місто у лютому-2024.

На сьогодні, як повідомили джерела, ротацію пройшли 5-6 бригад ЗСУ.

Сирський підписав розпорядження, яким заборонив задіювати операторів дронів для інших завдань, в тому числі відправляти на штурми. Дронар, який зараз працює на куп’янському напрямку, підтвердив у розмові з «Главкомом», що про таке розпорядження відомо і самим пілотам, і їхнім командирам на місцях.

Це дуже важливий наказ, оскільки минулого року деякі комбати через критичний дефіцит бійців або з особистої неприязні посилали пілотів разом з піхотою штурмувати посадки та відбивати атаки орків. У мережах і ЗМІ час від часу з’являлися історії про те, як гинули хлопці, котрі місяцями вчилися керувати FPV-дроном, одним з найбільш ефективних засобів ураження у цій війні.

Розпорядження головкома має нюанс: воно стосується тих операторів дронів, хто пройшов навчальні центри ЗСУ та отримав відповідний сертифікат. Проте випускники приватних шкіл дронарів теж можуть отримати такий сертифікат та відповідну військово-облікову спеціальність, якщо здадуть іспит. У ЗСУ є виїздні бригади, які приймають такий іспит.

Розпорядження головкома стосується не тільки сертифікованих операторів БпЛА, а й тих, хто забезпечує їхню роботу. Скажімо, пілоти мавіків працюють по двоє, розрахунок FPV-дронарів зазвичай складається з 4-5 осіб. Отже, увесь екіпаж, а не тільки командир та пілот, заборонено задіювати в операціях не за їхнім прямим призначенням.

Україна створила новий вид збройних сил, якого не має жодна країна світу, Сили безпілотних систем. Очолив їх заступник головнокомандувача Вадим Сухаревський. Полковник Сухаревський також прийшов у Генштаб з фронту. Зокрема, він відомий тим, що дав перший в історії українсько-російської війни наказ відкрити вогонь на ураження: це сталося 13 травня 2014 року.

Сили безпілотних систем займатимуться комплексним плануванням військових операцій з застосуванням БПЛА, куруватимуть розвитком дронів усіх видів: як розвідувальних, так і ударних, морських дронів, діпстрайків, а також роботизованих комплексів. Ця структура замкне на собі все, що стосується дронарства, в тому числі навчання пілотів, ремонт та замовлення БпЛА у вітчизняних і зарубіжних виробників. На недавній пресконференції в Києві з нагоди створення Сил безпілотних систем Сухаревський заявив, що вказівку президента Зеленського про «мільйон дронів для армії» до кінця року буде не тільки виконано, але й перевиконано.

«Не так давно ми починали з фанерного літачка з 2 кг вибухівки, а зараз розробили БпЛА, які здатні подолати 1000 км. Нас копіюють вороги й у нас вчаться партнери», сказав Сухаревський і порівняв інновації українців у застосуванні БпЛА у військових операціях із появою понад століття тому літаків на полі бою.

Сьогодні у ЗСУ є окремі кіберпідрозділи що виконують завдання з кібероборони, вони і стануть основою для Кіберсил.

«Кіберпростір фактично набув статусу одного із бойових просторів, коментує для «Главкома» Іван Павленко, начальник Головного управління РЕБ та кібербезпеки Генштабу. Місією Кіберсил буде боротьба в кіберпросторі та в електромагнітному спектрі».

На питання, коли з’явиться новий рід військ, полковник Павленко відповідає: «Вірю, що скоро. Наразі проводимо заходи щодо визначення перспективної структури, функцій та завдань Кіберсил. Також необхідне законодавче врегулювання окремих питань, що стосуються нових форм та способів застосування ЗСУ в кіберпросторі». За його словами, є сподівання, що невдовзі Верховна Рада прийме необхідні законодавчі зміни, у такому разі Кіберсили ЗСУ стануть реальністю у 2024 році.

До слова, такі війська є не у всіх країн НАТО, а лише у найбільш технологічно розвинутих і найзаможніших, зокрема, у США, Канаді, Великій Британії, Німеччині, Іспанії, адже війна у віртуальному просторі справа складна і потребує достатньої кількості професіоналів та чималого фінансування. У Росії немає такої окремої структури, а завдання з кіберборотьби виконують підрозділи ФСБ, ГРУ та приватні компанії, зазначає Іван Павленко. Водночас росіяни мають досить численні та добре екіпіровані війська радіоелектронної боротьби.

Погана новина для «паркетних вояків»: з весни 2024 року командування ЗСУ запровадило новий принцип кар’єрного зростання для військових, і тепер «соціальний ліфт» пролягає через фронт.

Згідно з новими вимогами, на підвищення та просування по службі в апараті головкома та органах військового управління на посади, які призначаються головкомом та начальником Генштабу, можуть претендувати лише ті офіцери, хто брав участь у бойових діях з 2022 року.

Саме так, це має бути досвід великої війни, а не будь-який досвід бойових дій, наприклад, у складі миротворчих місій. І навіть участь в АТО вже не гратиме визначальної ролі, оскільки з 2014 до лютого-2022 був інший тип війни, геть іншої інтенсивності, масштабів та задіяних засобів.

«Війна не стоїть на заваді змінам у Збройних Силах України. Наша мета, незважаючи на російську агресію, створити перспективну структуру ЗСУ на період до вступу в НАТО», про таку амбіцію заявив нещодавно Олександр Сирський. У цьому ж пості від 6 червня у своєму Telegram-каналі головком анонсував розробку стратегії змін у війську на десятиліття наперед, до 2035 року.

Документ змін називається Об’єднана операційна концепції сил оборони держави, і її проєкт уже розроблено, пояснив «Главкому» Євгеній Острянський, начальник Головного управління оборонного планування Генерального штабу. «Це визначальний документ для розробки системи застосування сил оборони для відсічі збройній агресії. Він також розкриває вплив майбутнього безпекового середовища на розвиток та застосування Збройних Сил України, характер майбутніх воєнних конфліктів та концептуальні основи застосування Збройних Сил України, йдеться у відповіді генерала Острянського на запит видання. Метою є забезпечення тривалого захисту Україною свого суверенітету та територіальної цілісності, а також досягнення повної взаємосумісності з HATO, шо включає сталий перехід на стандарти Альянсу та західне озброєння, а за необхідності, запровадження пов'язаних з цим доктринальних та інших документів».

Окрім того, за словами генерала, зараз Генштаб розробляє також стратегії розвитку видів та окремих родів військ до 2035 року.

Олена Зварич, «Главком»

Наразі перед територіальними центрами комплектування стоїть задача мобілізувати до пів мільйона чоловік. Але замість ефективної мобілізації комісії завалені оформленням відстрочок та бронюваннями, бо громадян, які мають право на це, виявилося значно більше, ніж тих, кого можна призвати, кілька мільйонів. Тобто на одного мобілізованого припадає від чотирьох до 10 відстрочників. І замість стратегічної цілі мобілізації, «держава у смартфоні» витрачає під час війни ресурси на паперову тяганину. Відстрочники у територіальні центри комплектування мають подати документи особисто.

Під час прийняття останніх змін до правил мобілізації (закон 3633-IX), Верховна Рада могла б чітко прописати ці процеси, а не розраховувати на уряд, який у подальшому розробив підзаконні акти. Як наслідок отримаємо перевантажені ТЦК, і процес мобілізації опинився під загрозою. Уже є низка корупційних скандалів з хабарями за бронювання чи «намальовану» відстрочку. А далі їх може бути ще більше, і це на руку агресору.

Прийняття закону депутати затягнули. Це сталося через розгляд понад 4 000 правок. Але попри те, що їх довго розглядали, майже нічого так і не врахували. Деякі народні депутати, наголошували: якщо правки і не планували враховувати, тоді законодавчу ініціативу треба було приймати без зволікань на старті. Так держава швидше б зрозуміла, де ж виникають проблеми і що ще мають змінювати законотворці.

І якщо проаналізувати те, що прийняв парламент, і порядок, який услід за цим затвердив Кабмін, то можна з упевненістю говорити: крім хвилі мобілізації держава запустила масовий процес оформлення відстрочок, проте створити правильний механізм тут не змогла. Більше того, для «ухилянтів» відкривається широке поле можливостей вони роками можуть у судах затягувати розгляд справи і уникати мобілізації.

Як надання відстрочок регулює законодавство і що нагально потрібно змінювати з’ясовувала громадська ініціатива «Голка» у публікації для «Главкома».

Одразу після голосування за зміни до правил мобілізації (закон 3633-IX), народні депутати наголошували на тому, що ці зміни не вирішать проблеми і одразу зазначали, що його треба буде змінювати. Заступниця голови фракції «Голос» Юлія Клименко пояснює чому: «Він, на жаль, не направлений на якісну, швидку та справедливу мобілізацію. Цей закон вже вимагає змін, оскільки практичне його застосування показало багато прогалин: територіальні центри комплектування переповнені, черги щодня по тисячі людей, люди стоять по декілька днів з 5-ї ранку, щоб просто підтвердити свою відстрочку. Це стосується, наприклад, багатодітних батьків. Але це можна виправити і без закону, на рівні постанов чи наказів Кабміну, Міноборони та Генштабу, було б бажання. Без реформи військово-лікарських комісій і перетворення їх на аналоги Центрів надання адміністративних послуг діла не буде. Насправді цим повинен були зайнятися Міноборони ще з 2014 року і точно в 2021 коли стало зрозуміло, що війна буде».

Щоб зрозуміти проблему, яка виникла саме із відстрочками, треба порівняти два типи відстрочок: для базової військової служби та при мобілізації.

У першому випадку відстрочка надається за бажанням призовників. А у другому є визначені категорії військовозобов’язаних, що «не підлягають призову на військову службу під час мобілізації» (стаття 17 Закону «Про військовий обов’язок та військову службу» і стаття 23 Закону «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» відповідно).

Тобто у першому випадку це право призовника, яким він може скористатися за власним бажанням. А у випадку мобілізації обов’язок територіальних центрів комплектування, яким заборонено призивати окремі категорії осіб, але можна зголоситися служити добровільно. Утім, є деякі відмінності.

Хто може піти служити добровільно? Ті, кому нема ще 25 років або ж звільнені в запас у зв’язку із звільненням з полону.

А от батьки трьох і більше неповнолітніх дітей, опікуни інвалідів, студенти, вчителі, науковці, близькі родичі загиблих не можуть бути мобілізовані навіть за власною згодою. Але тут є право піти на військову службу за контрактом.

А є категорія громадян, які де-юре не можуть іти на фронт навіть, якщо вони цього хочуть. Це заброньовані, народні депутати, міністри із заступниками, судді, дипломати тощо. Вони спочатку мають звільнитися чи піти у відставку, і лише тоді отримують право на військову службу.

За такого регулювання на законодавчому рівні, «надання відстрочок» жодним чином не може залежати від будь-яких рішень територіальних центрів комплектування. «Відстрочка» під час мобілізації надається автоматично законом, якщо є відповідні обставини. Територіальний центр комплектування може хіба що оформлювати відстрочки, щоб випадково не мобілізувати тих, чий призов заборонений.

При цьому, ТЦК перебуває у дуже незручних для роботи умовах: якщо вони помилково мобілізують особу, що призову не підлягає, то грубо порушать закон. А будь-яке порушення закону з боку територіальних центрів комплектування при проведенні мобілізації це буде додатковий інформаційний привід, який може використовувати ворог для формування вигідного йому медіаполя.

Верховна Рада визначила, що порядок надання військовозобов’язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та її оформлення покладається на Кабмін.

Робота з обліку відстрочок це колосальне навантаження. Відстрочка надається студентам, доглядальникам за інвалідами та неповнолітніми, багатодітним, науковцям, викладачам та вчителям. Це 750 тис. військовозобов’язаних чоловіків. Також відстрочка надається заброньованим. Це ще близько 500 тис. чоловіків.

Проте, навіть ця кількість не є остаточною. Осіб з інвалідністю або тимчасово непридатних до служби (на строк 6-12 місяців) від 500 тис. до 1 млн. Зі зрозумілих причин наразі невідома кількість людей, чиї близькі родичі загинули або пропали безвісти, захищаючи Україну. А це може бути ще до кількох сотень тисяч військовозобов’язаних, призов яких заборонений.

Таким чином, кількість людей, що не підлягає призову і яким потрібно оформити відстрочки, може складати десь 2-2,5 млн осіб.

Озвучувались потреби мобілізувати у 2024 році від 200 до 500 тисяч чоловік. Тобто на кожного потенційного мобілізованого територіальний центр комплектування має постійно контролювати дані про ще 4-10 осіб, яких наразі не можна мобілізувати.

Зараз працюють 178 ТЦК. Такі дані дає Міноборони, Виходить в середньому на один центр 11-14 тис відстрочників. Але їх розподіл нерівномірний у Києві та кількох інших великих містах внаслідок концентрації вишів, науково-дослідних установ, органів влади та стратегічних підприємств частка осіб, що не підлягають мобілізації, буде суттєво більшою за середню по країні.

Народна депутатка Ірина Фріз («Європейська солідарність»), яка входить до Комітету з питань національної безпеки, зазначає: «Частину процесів можна і треба було автоматизувати, а деякі питання покласти на відомства та організації. Це стосується, наприклад, права на відстрочку для студентів та аспірантів. Є відповідний реєстр, ВНЗ постійно оновлюють дані і можуть комплексно подавати їх щодо всіх здобувачів освіти».

Тому будь-які недоліки процедури оформлення відстрочок легко завалять ТЦК другорядною роботу, а це може призвести до зриву самої мобілізації.

На щастя, для цифровізації обліку та оформлення відстрочок вже є необхідна основа. У квітні почали діяти зміни до закону «Про Єдиний держреєстр призовників, військовозобов’язаних та резервістів». Вони передбачають внесення до Реєстру відомостей про наявність права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації.

Як вже зазначалося вище, наявність права на відстрочку автоматично означає і наявність відстрочки. Тому вся процедура має просто зводитися до наповнення Реєстру необхідною інформацією.

Офіційною ціллю реформування системи мобілізації є її покращення. Тож процедура наповнення Реєстру інформацією про відстрочки має відповідати таким вимогам:

1. Максимально оптимізована і спрощена участь ТЦК. Витрачати обмежені ресурси територіальних центрів комплектування на перекладання папірців в особистих справах військовозобов’язаних, мобілізація яких все одно заборонена Законом і від дій самих ТЦК ніяк не залежить, недопустима розкіш під час війни.
2. Достатньо надійна система перевірки достовірності даних та оперативність їх оновлення. Недоліки процедур не повинні стати ані лазівками для ухилянтів, ані генератором кейсів для ворожих ІПСО.

Є й позитивні зміни. Військовозобов’язані, які мають право на відстрочку, не направляються для проходження медогляду для визначення придатності до військової служби. Про це йдеться у новому Порядку призову під час мобілізації (п. 63).

Раніше в таких випадках на медогляд зазвичай направляли, що призводило до зайвого навантаження на мобілізаційну систему.

При цьому всім було очевидно, що військово-лікарські комісії ніяк не допомагали встановити факт, що громадянин є, наприклад, вчителем, викладачем чи багатодітним батьком.

Але на практиці, як з’ясувала громадська мережа «Голка», це діє не завжди. Лейтенант Роман Т., з яким нам вдалося поспілкуватися, прийшов за відстрочкою до Солом’янського військомату Києва. «Ми воювали з перших днів нападу на Приірпіння, а далі була Харківщина і Донеччина. Я демобілізований. У мене відстрочка у зв’язку загибеллю брата. Які проблеми я відчув на собі. Коли подається заява не треба проходити ВЛК. Я це знаю. Перше, що зробили, мене відправили на ВЛК. На мої заперечення, що у мене є підстава сказали: «Усе одно йди». Я допускаю, що може бути й таке, що ти проходиш військово-лікарську комісію тебе визнали придатним, відстрочка за 23-ю статтею ще не оформлена, а тобі вже дають бойові завдання. А ще як стоїш в черзі за «відстрочкою», то на контрольно-пропускному пункті у ТЦК всіх попереджають, що треба проходити військово-лікарську комісію», пояснює чоловік.

Роман був у військкоматі 24 травня, але станом на середину червня документи на відстрочку так і не отримав, хоча строк за постановою Кабміну сім днів.

Другий позитивний момент спеціальна процедура оформлення відстрочок у разі бронювання окремих посадових осіб та працівників, затверджена урядом у відповідному Порядку.

Такі відстрочки надаються рішеннями Мінекономіки разом із бронюванням, довідки про наявність відстрочок видаються органами влади чи підприємствами, де працюють заброньовані особи. А територіальний центр комплектування просто вносить надіслану їм інформацію в Реєстр і не витрачає зайвого часу на роботу з цією категорією військовозобов’язаних.

Ось тільки заброньовані це приблизно лише чверть від тих, хто не підлягає мобілізації.

На цьому перемоги закінчилися і починаються зради.

Відстрочка досить складна процедура. Її затвердив Кабмін. Вона надається військовозобов’язаним (окрім закріплених за ГУР і СБУ та заброньованих) рішеннями спеціально створених при ТЦК комісій (п. 57 Порядку).

Як наслідок, буденними стають ситуації, коли призвати закон забороняє, але відстрочки немає, бо Комісія за неї не проголосувала.

Може бути й таке: військовозобов’язаний право на відстрочку втратив, але його не призиватимуть, бо відстрочка була видана на певний термін і її не скасували. Комісія може відстрочку скасувати, але процедура винесення такого питання на розгляд Комісії не врегульована і його можуть взагалі не розглядати (п. 65 Порядку).

Така собі нова, не передбачена Законом, підстава не підлягати мобілізації «наявність нескасованої відстрочки».

Відстрочка надається Комісією не більш як на строк проведення мобілізації, встановлений указом президента. Враховуючи, що мобілізація подовжується кожні 90 діб, то і питання подовження відстрочки для кожного військовозобов’язаного мають розглядатися Комісією чотири рази на рік (п. 60 Порядку). Тому можна помножити потенційне навантаження на ТЦК при оформленні таких відстрочок на чотири.

Народна депутатка Ірина Фріз додає: зараз процедура отримання відстрочок виписана так, що людина особисто має прийти в територіальний центр комплектування та подати паперові документи: «Після цього комісія при територіальному центрі комплектування має винести відповідне рішення. Всі технічні процеси ТЦК має виконати за сім днів. Це майже неможливо через неготовність територіальних центрів комплектування до такої кількості паперової роботи. Крім того, це унеможливлює як перевірку достовірності документів, так і дотримання строків, що відведено на це. У цілому, на рівні постанов Кабміну, ТЦК виявились заручниками паперової роботи».

Важко навіть оцінити, скільки часу в чергах проведуть люди, якщо всі, хто має право на відстрочку, наважаться її оформити відповідно до затвердженого урядом Порядку.

Перелік документів складений дуже ретельно (Додаток 5 до Порядку). З нього легко дізнатися, які саме довідки особисто мають подати нардепи, міністри, судді і, навіть, єдиний в Україні Уповноважений Верховної Ради з прав людини, щоб у ТЦК переконалися в їх місці роботи.

«Цифрова держава» в аспекті військового обліку це коли кожен студент має власноруч принести в територіальний центр комплектування роздруковану довідку про здобувача освіти, сформовану в Єдиній державній електронній базі з питань освіти.

А оптимізація роботи це коли визнаний тимчасово непридатними до військової служби має самому принести постанову військово-лікарської комісії територіального центру комплектування в цей самий ТЦК, щоб вже інша Комісія при ТЦК її вивчила та ухвалила рішення про надання відстрочки.

Головна проблема з таким алгоритмом подачі документів: ТЦК об’єктивно не будуть мати можливості забезпечити ефективну перевірку різноманітних паперових довідок та їх копій, щоб убезпечитись від подачі підроблених документів особами, зацікавленими в незаконному отриманні відстрочки від призову.

Заступниця Міністра оборони з питань цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації Катерина Черногоренко зазначає: «Україна поступово стає цифровою державою, і військовий облік не має бути винятком. Міноборони налагодило взаємодію з вісьмома державними реєстрами, щоб автоматично збирати інформацію про військовозобов'язаних. У планах ще більше взаємодій з іншими базами даних. Ми вважаємо, що у деяких кейсах відстрочка має надаватись автоматично без походу до ТЦК, без збору папірців наприклад, людям з інвалідністю чи батькам трьох дітей. Адже ці дані вже є у держави. Ми прагнемо до того, щоб Резерв+ згодом став цифровим аналогом ТЦК і всі сервіси, які можна автоматизувати, не забирали час та ресурси наших громадян».

Строків, коли це станеться, Міноборони поки не називає.

Окремі питання є і до складу Комісії при ТЦК (п. 57 Порядку). Голова комісії керівник ТЦК. Члени комісії представники районної чи міської держадміністрації (військової адміністрації).

Як цей голова буде займатися основною роботою, якщо він має головувати на засіданні Комісії щодо кожної відстрочки загадка. Але важливіше інше. Комісія начебто при територіальному центрі комплектування, але там лише один представник від ТЦК. Фактично рішення про надання чи відмову у наданні відстрочки будуть прийматися представниками державних адміністрацій, а єдиний представник навіть на посаді голови Комісії не зможе змінити ситуацію своїм голосом.

Колегіальне рішення Комісії це, в першу чергу, колегіальна безвідповідальність. Зазначене значною мірою підвищує ризик прийняття незаконних рішень, які можуть бути і в інтересах ухилянтів, і порушенням прав військовозобов’язаних, що буде дискредитувати процес мобілізації і грати на руку ворогу.

Рішення Комісії про відмову у наданні відстрочки може бути оскаржено в суді (п. 60 Постанови). По-перше, це створює можливості для ухилянтів. Подав на розгляд пакет макулатури, Комісія законно відмовила йдуть в суд і на роки підвішують можливість свого призову. По-друге, хто буде відповідачем і представляти Комісію в суді? ТЦК, бо Комісія при ТЦК. Але як вже було зазначено, в комісії лише один представник ТЦК, а рішення там фактично будуть приймати представники місцевих держадміністрацій. Так ТЦК по суті підставляють і хочуть зробити цапом відбувайлом.

Порядок оформлення відстрочок треба змінювати. Це треба зробити до того, як проблеми для проведення мобілізації наберуть значних масштабів.

Достатньо встановити, що потрібну інформацію в ТЦК в залежності від підстав відстрочки мають подавали органи влади або організації, де працює чи вчиться громадянин. Набагато надійніше і простіше, якщо виші будуть подавати всю необхідну інформацію про викладачів і студентів, науково-дослідні інститути про науковців, органи соцзахисту про багатодітних та інвалідів, тощо.

А ТЦК просто треба буде занести в Реєстр інформацію про наявність підстав для відстрочки і не витрачати дорогоцінний час на певних військовозобов’язаних, поки з тих самих джерел їм на надійде інформація про втрату права на відстрочку.

А додатковий захист за актуальністю і достовірністю забезпечить автоматична взаємодія з демографічним, пенсійним, податковим, освітнім та іншими державними електронними реєстрами.

А якщо Кабмін вже затверджений порядок не хоче змінювати, то залишається лише порадити призначати головами ТЦК людей з не занадто складними підписами, щоб вони встигали бодай підписати щоквартально по десятку тисяч паперових довідок про надані відстрочки, як встановлює чинний Порядок.

І це при тому, що інформація про відстрочки все одно є в електронному державному Реєстрі і справжність паперових довідок мають обов’язково перевіряти з його допомогою.

У пік черешневого сезону «Главком» зібрав найпопулярніші питання споживачів і пішов з ними до експертів ринку виробників і торгівців. З’ясовуємо, які сорти належать до преміумкласу, чому черешня завжди є недешевою ягодою, хто з вітчизняних садівників дотримується найвищих вимог до вирощування та зберігання і чи може Україна після окупації Мелітополя, що славився своїми плантаціями черешень, експортувати цю ягоду за кордон.

Багатьом здається, що цього літа всі ягоди подорожчали, навіть у розпал сезону, але насправді, запевняють учасники ринку, черешня подешевшала порівняно з цінами минулого року на 15 20%.

Так, за інформацією керівниці відділу маркетингу львівського ринку «Шувар» Тетяни Попович, цьогоріч ця ягода на 16% дешевша.

Пік цін припадає, звісно, на початок сезону травень, і тоді черешня може коштувати понад 300 гривень, а окремі елітні сорти навіть 500 гривень та більше.

Як з’ясував «Главком», це тому що травнева черешня майже вся імпортна.

Садівники ж України відкривають сезон зазвичай у перших числах червня, пояснює співзасновник ужгородського фермерського господарства «Коник» Андрій Мелех.

Перед продажем ягоду охолоджують до 2 градусів за Цельсієм

«Сезон триває всього до 10 тижнів у році. У нас перша ягода з’явилася 1 червня. З мого досвіду як виробника, як тільки з’являється товар люди наввипередки купують його. Звідси й поява такого цінового ажіотажу», аргументує Мелех.

Взагалі, за словами фермера, ця ягода завжди буде досить недешевою: «Беремо найкращу черешню, яка коштує зараз 100 грн/кг, додаємо податки, маржу торгівельних мереж і наостанок преміальність сорту. Бо це теж додаткові затрати: дорожче дерево, на якому ростуть відповідної якості плоди, крапельний полив це витрати на воду і електрику. Сюди ж відносимо витрати на вчасне охолодження черешні».

Саме так, перед продажем ягоду охолоджують до 2 градусів за Цельсієм.

Ціну формують також витрати на зберігання черешні.

Зберігають плоди у спеціальному середовищі: це суміш різних газів, яка подовжує життя фруктів

«Зберігають плоди у спеціальному середовищі регульованої атмосфери: це суміш різних газів, яка подовжує життя фруктів. Під кожен різновид фруктів є своя суміш. Відповідно, коли черешня зберігається, то у спеціальній газовій камері. Камера відчиняється вже безпосередньо перед продажем. Є й інші рішення, до прикладу, коли палета з черешнею запаковується у спеціальний пакет із газовою сумішшю», пояснює «Главкому» тонкощі черешневого бізнесу Ірина Кухтіна, президент Асоціації «Ягідництво України», голова спілки «Інноваційне фермерство та кооперація».

Масовий споживач вважає, що ідеальна черешня має бути червоною або темно-червоною і неодмінно крупною, а жовта то вже другий сорт. Чи це так? питаємо у наших експертів.

Як правило, до преміумкласу належать сорти саме червоної черешні, а жовта зазвичай дрібніша, тому справді частка правди у такому твердженні є.

«Преміальною вважається крупна черешня від 32 міліметрів у діаметрі Обов’язково вона має бути також солодкою. Ще одна властивість вона повинна мати певну хрумкість, розтлумачує Андрій Мелех. Якщо черешня дещо водяниста, то це вже не те зовсім. Кісточка всередині плоду також має відповідати певним параметрам. Є маленька і кругла, коли сам плід м’ясистий. А є сорти з великою кісточкою, гострою, тож людям не дуже приємно таку їсти, і то буде черешня не преміумкласу. Тобто преміальний сорт це крупний, солодкий, хрусткий і з маленькою кісточкою. Ми саме на таку й орієнтуємося».

Проте, каже фермер, торгові мережі варіюють стандарти на свій смак, та у кожному разі, черешневий товар поділяють за такими класами: масовий, преміум і суперпреміум.

Преміальний сорт черешні це крупний, солодкий, хрусткий, з маленькою кісточкою, ягода діаметром понад 32 мм

Фахівці, з якими спілкувався «Главком», прокоментували ще одне поширене серед українців уявлення про якість ягоди: начебто та, в якій можна побачити черв’ячка, є якіснішою, бо вона нібито не оброблена хімікатами.

«За всіма стандартами якості, хробака чи будь-чого іншого чужорідного у плоді бути не повинно. У будь-якому, не лише в черешні. Але хіба якомусь споживачу подобається, коли фрукт з «м’ясом»?», запитує Ірина Кухтіна.

А Андрій Мелех категорично запевняє: черешню виростити без хімікатів неможливо, бо дерево конче треба захистити від шкідника.

Серед найпоширеніших і найякісніших сортів обоє експертів визначили Regina, Cordia, Sweetheart і «Валерій Чкалов». Усе це червона черешня.

Проте, на думку Кухтіної, покупець звик перш за все обирати ягоду за зовнішнім виглядом та смаком, а на сорт уваги не звертає.

До великої війни близько 80% ринку складала продукція групи компаній, об’єднаних умовним брендом «мелітопольської черешні», розповідає «Главкому» Кухтіна. Оскільки російські війська окупували цю частину Запорізької області ще на початку 2022 року, українці залишилися без славетної черешні.

Минулого року місце, що вивільнилося на ринку, зайняли турецькі постачальники ягід. Хоча експортують в Україну черешню також компанії з Греції, Македонії, Молдови, Іспанії, Ірина Кухтіна запевняє: Туреччина тут впевнено тримає пальму першості.

«Мелітопольська черешня» опинилася під окупацією, і її місце на ринку зайняли турецькі постачальники ягід

Водночас пожвавився і внутрішній виробник. У цьому році домінують господарства з Чернівецької та Одеської областей, а також можна зустріти черешні з Вінниччини й Закарпаття, каже експертка.

Якщо ви купуєте черешню у пік сезону, тобто з 10 червня, то знайте, що ви, швидше за все, підтримуєте вітчизняного виробника. «Від середини червня частка імпорту наближається до нуля. Якщо два тижні тому в торговельних мережах було 80 90% імпорту, то нині вже 30% імпорту і 70% продукту з України», розповідає Андрій Мелех.

Найвідомішими спеціалізованими фермерськими господарствами в Україні, що займаються, з-поміж іншого, вирощуванням черешень, називають «Уманську фруктову компанію», бренд Artberry та Bukovita. У цих компаній виробництво проходить за найвищими світовими стандартами на всіх його етапах, переконують експерти.

Цікаво знати, що до великої війни Україна сама була експортером, 89,5% експортної черешні постачалося до Білорусі. З втратою мелітопольських садівників про експорт з України не йдеться. Сьогодні, каже Андрій Мелех, про це ніхто з виробників навіть не думає.

Богдан Боднарук, «Главком»

Скандал, який розпочався з публічної вимоги надіслати резерви на підтримку Третьої штурмової бригади, продовжився… погрозами убивством

Лінія фронту на межі між Луганською і Харківською областями цього тижня опинилася у центрі уваги не тільки через тиск ворога, який постійно підтягує туди додаткові резерви, а й через алярмістські коментарі у соцмережах. Окремі лідери громадської думки заявили: якщо не посилити цю ділянку свіжими силами, ворог от-от прорве оборону. Інші звинуватили їх у хейті, адже резерви потрібні не на одній ділянці, а всюди, і закликали не вважати одні підрозділи значимішими за інших. Після цього стався справжній вибух емоцій, наслідками якого вже перейнялися правоохоронці.

«Главком» розбирався, чому виник конфлікт і чи може суспільство, окремі його представники у соцмережах, чинити таким чином тиск на армійське керівництво.

Пізно ввечері 18 червня журналістка Яніна Соколова опублікувала у Facebook два майже ідентичні звернення до командування Збройних сил і Генштабу «щодо термінової необхідності надати резерви, інакше буде біда».

«Найближче завдання окупантів вийти до н. п. Чернещина Першотравневе з подальшим захопленням населеного пункту Борова», процитувала Соколова повідомлення з Телеграм-каналу Третьої окремої штурмової бригади. Мовляв, підрозділи цієї бригади стримують ворога в умовах втрат 1:10. Резерви потрібні, аби унеможливити подальший ворожий наступ і захоплення більшої території.

Однак не всі коментатори схвалили цей алярмістський пост і взагалі стиль інформування, обраний Соколовою. «У нас на всій лінії фронту ЗСУ стримують наступ переважаючих сил противника. Подекуди в 10 разів переважаючих», написала журналістка Ан Жюлак (Анна Калюжна). «Усім командуванням взяти до виконання наказ Яніни Соколової», покепкувала вона з колеги.

Анна Калюжна провела паралель з подіями під час боїв за Авдіївку, «коли декілька бригад ЗСУ місяцями тримали там навалу, вкрай виснажилися, туди завели бригаду, якою командує політик, і одразу виявилось, що там ворог кинув от всі свої армії проти однієї бригади. І блогери дружніх політсил через Facebook змусили терміново всіх відводити. І була така істерика, що бригадам, які стояли там місяцями, довелося спростовувати заяви, що відступали ми з тисячними втратами».

Політика, про якого натякнула у своїй публікації, ймовірно, звати Андрій Білецький. Адже на критику у Калюжної у бік Соколової відреагувала журналістка Тетяна Даниленко, яка є дружиною командира Третьої штурмової полковника Андрія Білецького: «Абсолютно очевидно, що проти Третьої окремої штурмової бригади розпочалася медіаатака. Атака смішна і розрахована на людей, які за роки війни не навчилися відрізняти військові зведення від брехні».

За словами Даниленко, на Харківщині бригада мала відновитися після року під Бахмутом і після операції в Авдіївці. В обох випадках бригаді вдалося вирівняти фронт, що зупинило просування ворога. Однак «відновлення» бригади на стику Харківщини і Луганщини виявилося затяжною мʼясорубкою. «Тактика російських «м'ясних штурмів» не дала суттєвого результату лише за рахунок того, що на ділянці перебуває сильна бригада. Але наголошуємо, що сили далеко не рівні», цитує Даниленко повідомлення Deep State.

Даниленко також розкритикувала Калюжна за те, що та назвала комбрига Білецького політиком (за даними YouControl, чинним головою політичної партії «Національний корпус» є Андрій Білецький, народний депутат восьмого скликання. До повномасштабної війни він проводив публічну політичну діяльність).

Військовослужбовець Третьої штурмової Олексій Бик наголошує, що потреба у резервах саме для Третьої штурмової є тому, що її підрозділи обороняють велику ділянку української території. «Пропоную взяти рулетку і поміряти по карті протяжність лінії оборони Третьої окремої штурмової бригади. Подумати, чи не забагато це на одну бригаду. Проти якої дві дівізії стоять... Не бачу сенсу коментувати політичні закидони», написав фронтовик.

Слід зазначити, що Третя штурмова одна з найчисельніших бригад ЗСУ. За інформацією «Главкома», на початок 2024 року вона мала близько восьми тисяч бійців. Можна припустити, що саме тому їй доручено обороняти велику ділянку фронту.

А вже через добу після початку скандалу у Facebook з'явився новий допис Калюжної, яка заявила, що їй погрожують убивством. Через цей факт, каже журналістка, вона звернулася до поліції. «Ця найжахливіша і найогидніша погроза сталась після «обіцянок», що я відповім «за мій злочин» від нині командира одного з батальйонів «Третьої штурмової» Дмитра Кухарчука, який входить у Вищу раду партії «Національний корпус», написала Калюжна.

Дмитро Кухарчук у Facebook опублікував повідомлення зі списком журналістів, з якими не радить нікому з військових мати справу. «Не маю прямих доказів, тому не звинувачуватиму їх у державній зраді, але можу з упевненістю сказати що вони не порядні», написав Кухарчук на своїй сторінці у соцмережі. Серед інших у цьому списку опинилася Ан Жюлак (Анна Калюжна).

«Главком» звернувся по коментарі до Андрія Білецького через пресофіцера бригади Олександра Бородіна, але на момент публікації отримати відповідь нам не вдалося.

Михайло Глуховський, «Главком»

Верховна Рада прийняла в першому читанні законопроєкт №6569-д про Військову поліцію. Документ набув скандального присмаку ще до його винесення в зал. Російські пропагандистські телеграм-канали розігнали «зраду», що новий орган стане каральним загоном для пошуку «ухилянтів» та отримає повноваження вламуватися в домівки підозрюваних. Автори законопроєкту такі вільні інтерпретації всіляко заперечують та запевнюють: їхнє дітище взагалі не матиме стосунку до цивільних осіб. Вимушені вони роз’яснювати свої плани не тільки наляканим громадянам, а й колегам у парламенті. Так, 5 червня законопроєкт про Військову поліцію вже був в порядку денному, але Верховна Рада підтримала зняття його з розгляду (плюс супровідного №6570-д, який передбачає внесення змін до відповідних кодексів). Депутатам знадобилося «проведення додаткових консультацій». Утім, консультації продовжувалися недовго, а точніше до повернення з тривалого закордонного турне президента, який дав фінальне добро на розгляд питання.

Законопроєкт №6569-д розроблявся комітетом з питань правоохоронної діяльності на чолі зі «слугою» Сергієм Іонушасом, проте його реальним натхненником є Міністерство оборони. І взагалі з питанням субординації виникла певна плутанина: опозиційні нардепи з іншого комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки висловили претензії, чому цей законопроєкт готувався без їхнього рішення та обговорення. Хоча Військова поліція за задумом буде органом не з правоохоронної системи, а формуванням у складі Збройних Сил. Її голову призначатиме президент: за поданням Головнокомандувача ЗСУ у воєнний час і міністра оборони у мирний.

У складі ЗСУ вже є правоохоронне формування Військова служба правопорядку (ВСП), яка діє з 2002 року. На її фундаменті і планується побудувати нове утворення. Такі спроби були ще в 2016 році за президентства Порошенка реформування ВСП у Військову поліцію було однією з багатьох оперативних цілей, зафіксованих в Стратегічному оборонному бюлетені. Але якось не склалося. Про цю ідею згадали вже після повномасштабного вторгнення, причому на третьому його році.

У пояснювальній записці автори законопроєкту пояснюють необхідність створення Військової поліції тим, що діюча Військова служба правопорядку не має жодних повноважень щодо здійснення оперативно-розшукових заходів і притягнення винних до юридичної відповідальності. Також вона позбавлена можливості допомагати органам досудового розслідування та прокурорам у здійсненні досудового розслідування відносно військовослужбовців. Водночас акцент робиться на тому, що відсутність належного розшуку дезертирів та осіб, які самовільно залишили місця несення служби та незабезпечення невідворотності їхнього покарання, може негативно позначитися на стані боєготовності та правопорядку у ЗСУ.

Крім того, автори проєкту кажуть про необхідність створення цілісної системи військової юстиції а це не тільки створення військової поліції, а й удосконалення діяльності військових прокуратур. Військова поліція, як планує Міноборони, має стати першою цеглиною в побудові цієї системи. У міністерстві зазначають, що новий орган матиме право розшуку та затримання військовослужбовців та захисту їхніх прав за натовськими стандартами.

Стурбованість Міноборони, що стоїть за законопроєктом, зрозуміти можна: тільки впродовж січня-квітня 2024 року органами досудового розслідування та прокурорами зареєстровано 10 584 кримінальних провадження за статтею 407 КК (самовільне залишення військової частини або місця служби) та 7 306 кримінальних проваджень за статтею 408 КК (дезертирство). Загалом у провадженні органів досудового розслідування перебуває майже 19 тис. кримінальних проваджень за скоєння військових кримінальних правопорушень. І за правопорядком в армії, на думку військових, мають ретельніше слідкувати самі військові. Кількість штату новоствореного органу, який складатиметься з чинних військовослужбовців, планується обмежити 1,5% чисельності ЗСУ.

Якими ж повноваженнями хочуть наділити Військову поліцію, до створення якої, як нової силової структури, особливо насторожене ставлення?

Новому органу хочуть дозволити тимчасово обмежувати або забороняти рух транспорту і пішоходів на окремих ділянках вулиць та автомобільних доріг, зупиняти і проводити поверхневу перевірку транспортних засобів, перевіряти у водіїв документи на право користування та керування ними. Фактично такі повноваження наразі має Військова служба правопорядку. А от те, чого ВСП не має права робити, а Військова поліція зможе це у невідкладних випадках проникати до житла чи до іншого володіння особи з негайним повідомленням органу досудового розслідування та прокуратури. Нагадаємо, що, як наголошують автори законопроєкту, предметом зацікавленості військових поліцейських можуть бути лише колеги-військові. У тексті згадується і формулювання «військовозобов’язані», але воно стосується тільки часу проходження ними зборів.

Також Військова поліція матиме право перевіряти документи у військовослужбовців ЗСУ та Державної спеціальної служби транспорту, військовозобов'язаних та резервістів під час проходження ними зборів, в тому числі, у військовослужбовців інших військових формувань та правоохоронних органів. На території військових частин та військових об’єктів право перевірки документів поліцейськими розповсюджується взагалі на всіх осіб. Військові поліцейські зможуть проводити особистий огляд вищевказаних осіб, огляд їхніх речей, транспортних засобів та вилучати документи та предмети, що є знаряддям або безпосереднім об’єктом правопорушення.

Крім того, Військова поліція зможе: викликати осіб для дачі пояснень у справах про правопорушення, що перебувають у провадженні Військової поліції; затримувати і тримати військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів під час проходження ними зборів, на гауптвахтах; зупиняти для перевірки документів та з’ясування приналежності до ЗСУ та Державної спеціальної служби транспорту осіб у військовій формі одягу з явними ознаками психічного розладу, алкогольного, наркотичного чи токсичного сп’яніння з негайним повідомленням командирів цих військовослужбовців для вирішення питання щодо їх негайного огляду у лікувальних закладах; зупиняти та перевіряти військові транспортні засоби; проводити службові розслідування та перевірки у військових частинах та на військових об’єктах тощо.

Зазначається, що юридичні особи всіх форм власності, у встановленому законами України порядку можуть виділяти транспорт та інші матеріально-технічні засоби, а також виконувати роботи та послуги необхідні для реалізації повноважень Військової поліції. Утім не зазначено, наскільки добровільно має відбуватися така співпраця.

Але при цьому Військова поліція буде обмежена в своєму функціоналі і не стане повноцінним правоохоронним органом: її завданням буде лише збір матеріалів для подальшої їхньої передачі у прокуратуру.

За невиконання законних вимог посадових осіб Військової поліції загрожує штраф до 17 тис. грн за відповідні зміни до кількох кодексів також проголосували сьогодні депутати.

Голова правоохоронного комітету Сергій Іонушас для просування свого законопроєкту зробив дивний крок: на його представленні підкреслив, що надягнув піджак, аби розвіяти побоювання, що повноваження нового органу будуть зачіпляти цивільних. Хоча у військовій формі в залі раніше особливо помічений не був.

Його колега з комітету Олександр Бакумов назвав брехунами всіх, хто розганяє чутки, що Військова поліція стане зовнішнім правоохоронним органом, який буде вчиняти якісь дії проти цивільних, зокрема «ухилянтів», та «просто так» проникати до чужого житла.

Нардепи та експерти визнають, що в нинішньому вигляді законопроєкт є явно сируватим, але до другого читання його ще можливо «підлатати». У парламентарів вже є до нього низка претензій. Так Соломія Бобровська з оборонного комітету, задається питанням: навіщо, якщо в армії є проблема з правопорядком, створювати ще одне військове формування? І пропонує за необхідності просто надати більше повноважень Військовій службі правопорядку. До того ж, нардепка вважає, що нема сенсу створювати поліцію, коли в правовому полі нема всіх складових військової юстиції прокуратури та судів. «Наразі цей законопроект має швидше вигляд чергового закручування гайок нашвидкуруч, робить висновок Бобровська. Чомусь хтось вирішив, що нова військова поліція без слідчих повноважень , але з оперативно-розшуковою діяльністю, буде ловити СЗЧ-шників (тих, хто самовільно залишає військову частину Ред.) швидше, ніж Військова служба правопорядку».

Перший заступник голови комітету Верховної Ради України з питань правоохоронної діяльності Андрій Осадчук також зауважує, що в законопроєкті про військову поліцію є проблеми і у формі, і в суті. Він визнає, що Державному бюро розслідувань потрібна допомога в розслідуванні правопорушень, що вчиняються в армії, але вважає, що створення нового органу не має стосунку до військової юстиції, а є «варіантом пожежної команди для того, щоб гасити операційні пожежі, які зараз є і в Міністерстві оборони, і в Генеральному штабі».

Нардепи від «Європейської солідарності», які, як і «Голос», не голосували за законопроєкт, були куди радикальніші. Так нардепка Софія Федина емоційно заявила з трибуни, що «слуги народу» вирішили створити «військове ДБР, яким без суду і без слідства буде затикати рота і репресувати військовослужбовців».

Про те, що резонансний проєкт перед другим читанням буде серйозно доопрацьований, свідчить той факт, що депутати продовжили термін його підготовки до другого читання наполовину вона займе три тижні.

Павло Вуєць, «Главком»

Енергетика завжди була ласим шматком для потенційних корупційних схем. «Газова справа» Онищенка, справа «Роттердам+», справа «Центренерго» усі ці історії, на думку НАБУ та САП, завдали країні величезної шкоди. Такі кейси видаються особливо ганебними з огляду на теперішні проблеми України в цій сфері: замість розвитку галузі вона роками ставала джерелом для корупційних зловживань.

Кейс братів Дубневичів щодо розкрадання газу на ТЕЦ правоохоронці вважають одним з найскладніших у сфері економіки. І не дивно, адже йдеться про 2 млрд грн імовірно вкрадених державних коштів, причетність колишнього нардепа та постійні спроби затягнути розгляд справи.

У чому суть цієї схеми та як така історія може відбиватися на нашому сьогоденні йтиметься далі.

У 2016 році Національна комісія (НКРЕКП) звернула увагу на закупівлі газу для Новояворівської та Новороздільської ТЕЦ на Львівщині. НКРЕКП вирішила провести позапланову перевірку діяльності цих ТЕЦ виявилося, що енергокомпанії, які керували ТЕЦ, використовували придбаний у «Нафтогазу» пільговий газ не за призначенням.

Сторона обвинувачення стверджувала, що при закупівлі газу для ТЕЦ ці енергетичні компанії створювали видимість, що сировина потрібна для виробництва тепла для населення Новояворівська та Нового Роздолу. Адже щоб зменшити ціни у платіжках для населення, «Нафтогаз» продавав газ за пільговими цінами інколи втричі дешевше, ніж для інших споживачів. Але компанії використовували газ для того, щоб продавати згенеровану електроенергію ДП «Енергоринок», а не виробляти тепло для населення.

Внаслідок цього прибутковість виробництва електрики ТЕЦ перевищила 60% (проти 3-5% закладених у тариф НКРЕКП).

Розслідування розпочалося ще у грудні 2016 році, майже одразу після проведення позапланових перевірок на ТЕЦ. Як стверджують детективи НАБУ, газ на ТЕЦ крали протягом двох періодів у 2013-2015 роках та 2016-2017 роках.

Головний фігурант справи один з братів та колишній нардеп Ярослав Дубневич. Саме Ярослав і Богдан Дубневичі у той період були кінцевими власниками підприємств, що управляли ТЕЦ ТОВ «Енергія», ТОВ «Енергія-Новий Розділ» і ТОВ НВП «Енергія-Новояворівськ». У 2019-2020 роках вони переписали компанії на своїх синів. До речі, інша належна їм компанія фігурує у справі про нелегальний видобуток піску на 21 млн грн.

Протягом 2013-2015 років ці підприємства уклали низку договорів про закупівлю в НАК «Нафтогаз» природного газу для виробництва теплової енергії для населення. Обсяг постачання газу протягом цих років складав понад 300 млн куб. м на суму понад 1,4 млрд грн.

Під час другого епізоду у 2016-2017 роках так само було укладено договорів з НАК «Нафтогаз» на понад 700 млн грн про закупівлю понад 150 млн куб. м газу для постачання тепла в міста Львівської області.

Замість цього ТЕЦ генерували електроенергію та продавали її ДП «Енергоринок». В результаті таких махінацій «Нафтогаз» отримав сукупно близько 2,1 млрд грн збитків, а підконтрольні Дубневичам ТЕЦ навпаки отримали надприбутки.

У злочинну змову, за версією сторони обвинувачення, вступив менеджмент цих компаній під керівництвом Ярослава Дубневича. До кола обвинувачених належать: ексдиректор ТОВ «Енергія» Ігор Кучма, керівник ТОВ «Енергія-Новий Розділ» Ігор Артимко, його заступник Ігор Ільків, фінансовий директор «Енергія-Новий Розділ» Олег Павлишин,
ексдиректор ТОВ НВП «Енергія-Новояворівськ» Олександр Олексюк.

П’ятьом фігурантам справи повідомили про підозру щодо першого епізоду ще у 2018 році, а щодо другого у 2020-му.

Сам Ярослав Дубневич отримав підозру лише 10 жовтня 2023 року, ставши шостим фігурантом. До НАБУ він так і не з’явився, тож 17 жовтня був оголошений у розшук, а 13 листопада його заочно арештував Вищий антикорсуд. Тим часом Богдан Дубневич не фігурує у справі зовсім йому навіть не повідомили про підозру.

Посадовцям компаній та Дубневичу інкримінують заволодіння газом на понад 2,1 млрд грн та легалізацію незаконно отриманого прибутку від продажу електроенергії. Як стверджує обвинувачення, Ярославу Дубневичу вдалось «відмити» понад 450 млн грн. Спочатку він вивів ці кошти в офшори, а потім гроші маскували та переводили назад в Україну ніби іноземні інвестиції у зелену енергетику.

Цікаво, що у жовтні 2018 року колишній очільник САП Назар Холодницький стверджував, що брати Дубневичі не причетні до газових махінацій на ТЕЦ у Львівській області.

Від перевірок НКРЕКП до обвинувального акту у суді минуло три роки, а судовий розгляд триває вже п’ять років. TI Ukraine відстежувала цей кейс від самого вручення підозр: відзначимо часті неявки учасників справи, відмови об’єднувати епізоди та навіть закриття провадження через «поправки Лозового».

НАБУ вважає справу однією з найважчих у сфері економіки, оскільки в рамках досудового розслідування довелось звертатися до дев’яти країн, серед яких Швейцарія, США, Кіпр, Латвія, Словаччина, Канада та Маршаллові Острови.

Ще було декілька спроб відібрати справу у ВАКС, проте Апеляційна палата відмовилася це робити. Після вже третього перегляду підсудності за ініціативою самих суддів Апеляційної палати ВАКС зробила висновок, що всі ці спроби зводилися до незгоди з попередніми відмовами. А коли у серпні 2022 року перший епізод справи закрили та відновили знову, здобутий прогрес було втрачено, бо справу мали почати слухати заново.

Не прискорило розгляд справи й об’єднання двох епізодів в один, який передали до ВАКС у січні 2023 року. Нині провадження вже понад рік перебуває на етапі підготовчого судового розгляду, а з 2016 року правоохоронці зібрали 300 томів матеріалів, які суд має дослідити перед винесенням рішення.

Компанії Дубневичів «Новороздільська ТЕЦ» та «Новояворівська ТЕЦ» вартістю 800 млн грн досі перебувають під арештом. Також арештовані €2,3 млн, що належать близькому оточенню екснардепа Ярослава Дубневича.

У червні 2018 року САП просила передати обидві ТЕЦ в управління АРМА. Тоді слідчий суддя Солом’янського райсуду Києва погодився і за чотири місяці Агентство знайшло тимчасового управителя «Гарант Енерго М».

Проте після цього управитель «Гарант Енерго М» зіштовхнувся з саботажем власників ТЕЦ: персонал відмовлявся виходити на роботу, власники демонтовували обладнання, знищували технічну документацію та постійно намагалися через суд повернути собі контроль над активами.

У вересні 2019 року закінчився договір управління активами з управителем «Гарант Енерго М», відтак було оголошено новий конкурс. Тендерний комітет вирішив залишити старого управителя для генерації енергії та обрати нового для розподілу енергії (ТОВ «Альтенатива-Т-ХХІ»). Щоб продовжити управління ТЕЦ, «Гарант Енерго М» мав виконати низку умов, зокрема прозвітувати про підготовку до початку опалювального сезону, а також погасити заборгованість із заробітної плати. Однак зробити це не вдалося: компанія заборгувала перед «Нафтогазом» та не виплатила борги із зарплати.

Врешті дві ТЕЦ без конкурсу передали в управління ТОВ «Нафтогаз Тепло», мовляв, саме через заборгованість із зарплати. Нещодавно з тої ж причини зняли арешт з коштів ТОВ «Енергія-Новий Розділ».

Саме ця справа стала одним із драйверів запровадження процедури «виняткового» управління арештованими активами, яка визначена у ст. 21-1 Закону про АРМА. Це дало змогу уряду передавати в управління арештовані об’єкти критичної інфраструктури, такі, як ТЕЦ, щоб уникнути проблем із їх функціонуванням.

Незабаром справа має перейти на етап розгляду по суті. TI Ukraine вважає, що справедливий та неупереджений розгляд цієї справи надзвичайно важливий. Адже йдеться про вплив на добробут мешканців українських міст, а у справі фігурує колишній народний депутат з багатомільйонними заплутаними схемами.

Рішення не варто чекати надто швидко, оскільки матеріали кейсу вже розтягнулися на понад 300 томів. Хіба що окремі обвинувачені укладуть з прокурорами угоду, а ВАКС її затвердить. У разі обвинувального вироку фігурантам справи «світять» серйозні строки за сукупністю всіх інкримінованих злочинів покарання може сягнути до 15 років в’язниці.

Ярослава Дубневича паралельно обвинувачують у заволодінні 93 млн грн «Укрзалізниці». Так, за версією сторони обвинувачення, група службових осіб «Укрзалізниці» разом з підконтрольними підприємствами організувала проведення відкритих торгів для закупівлі стрілкових переводів.

Дубневич нібито особисто лобіював виділення коштів визначеним підприємствам, що призвело до переплат. Ця справа також досі на етапі підготовчого засідання у ВАКС.

Результати судового розгляду цієї справи обіцяють бути цікавими як у питанні процесу збору доказів, так і з боку матеріального права. І це може мати стримувальний ефект для тих, хто хоче так само наживатися на тарифній державній політиці.

Павло Демчук, юридичний радник Transparency International Ukraine

Вперше за 32 роки у найбільшому університеті України «Київському політехнічному інституті» змінився ректор.

У результаті виборів, що пройшли у два тури, перемогу одержав проректор університету з навчальної роботи Анатолій Мельниченко. Він випередив свого колегу, іншого проректора КПІ з науково-педагогічної роботи Олексія Жученка.

Попередній ректор 74-річний Михайло Згуровський, який у 90-ті також 5 років обіймав посаду міністра освіти, втратить свої повноваження 8 липня 2024 року. Але чи втратить Згуровський, який неодноразово був фігурантом журналістських розслідувань, вплив на один з найбільших університетів країни ось у чому питання?

«Главком» стежив за виборчою кампанію і розповідає про її хід та переможця.

За результатами першого туру у фінал виборів вийшли проректори Олексій Жученко та Анатолій Мельниченко. Примітно, що під час дебатів між ними, які транслювалися у прямому ефірі у YouTube жодного гострого питання один одному вони не поставили, та й відповіді кожного опонента були розмитими і неконкретними. Фактично все це визнав після всього сам Мельниченко у соцмережах. Мовляв, після дебатів студенти розпитували у нього про причину в’ялих дебатів. Віцеректор пояснив це тим, що університетське середовище академічне, а не політичне. У той же час віцеректор Жученко охарактеризував кампанію складною.

1. Киричок Петро Олексійович (69 років). Директор Видавничо-Поліграфічного Інституту КПІ. П’ять років був проректором з навчально-виховної роботи.
2. Скулиш Марія Анатоліївна (41 рік). Доктор технічних наук, професор, завідувачка кафедри інформаційних технологій в телекомунікаціях Навчально-наукового інституту телекомунікаційних систем. Астролог.
3. Стіренко Сергій Григорович (52 роки). Професор, доктор технічних наук, завідувач кафедри Обчислювальної техніки. Голова вченої ради Факультету інформатики та обчислювальної техніки.
4. Жученко Олексій Анатолійович (39 років). Проректор з науково-педагогічної роботи КПІ, доктор технічних наук, професор.
5. Мельниченко Анатолій Анатолійович (44 роки). Проректор з навчальної роботи, кандидат наук, професор. Був деканом факультету соціології та права, а також довгий час вченим секретарем КПІ.

Справжні суперечки між кандидатами та їхніми прихильниками були не прямими, а заочними точилися у соцмережах, насамперед у численних Телеграм-каналах, де протистояння перетворилося на брудну кампанію. Наприклад, канал «Батальйон «Монако» з охопленням майже 900 тис. підписників опублікував повідомлення на користь кандидата Жученка, якого називає «технарем із багатим досвідом у міжнародних проєктах та наукових дослідженнях». Натомість Мельниченка там назвали гуманітарієм, який може не впоратися з управлінням технічним університетом. Також канал назвав нардепа від «Слуги народу» Романа Грищука людиною, яка просувала Мельниченка на посаду ректора.

Між тим, сам Жученко, якого розхвалювали сумнівні телеграмканали, обвинувачує у чорних технологіях опонентів, щоправда, не вказуючи конкретно яких... Перед голосуванням кандидат заявив про виявлений пристрій для прослуховування у його службовому кабінеті.

Для цього були викликані співробітники СБУ. Жученко встановлення «жучка» пов’язав з виборами і назвав це «підлим» вчинком.

Наприкінці відеодебатів напередодні другого туру Олексій Жученко взагалі продемонстрував на камеру документ від НАЗК, у якому нібито спростовуються обвинувачення на його адресу, які лунали впродовж кампанії.

Про що саме мова, кандидат не уточнив. Натомість в одній із публікацій Telegram-каналу «Чесні вибори ректора КПІ 2024» ідеться, що кандидат Кондратюк, який підтримує Жученка, нібито причетний до закупівлі сміттєвоза за завищеною ціною.

Вже перед першим туром, який відбувався 11 червня було зрозуміло, що ніякої свіжої крові університет не отримає: усі семеро кандидатів, кількість яких у день голосування зменшилася до п’яти (зокрема тому, що, голова профкому співробітників КПІ Михайло Безуглий зняв кандидатуру на користь Олексія Жученка), виявилися якщо не випускниками КПІ, то точно його багаторічними працівниками і керівниками.

Єдиною яскравою альтернативою, яка замайоріла на горизонті, але врешті швидко погасла, міг стати колишній міністр економіки, почесний президент «Київської школи економіки» Тимофій Милованов. Ще у квітні він у Facebook написав, що розмірковує, чи подавати свою кандидатуру на посаду ректора КПІ.

«Вимогам закону я відповідаю науковий ступінь, наукова робота, досвід», заявив Милованов у середині квітня.

Він також випускник КПІ, проте свою трудову діяльність з університетом не пов’язував. Але зрештою Милованов відмовився від ідеї висуватися.

Навіть після відходу від справ в університеті Згуровського новий ректор все одно залишатиметься з ним тісно пов’язаним. З 2017 року Анатолій Мельниченко є експертом у громадській організації «Світовий центр даних «Геоінформатика та сталий розвиток», яку якраз очолює Михайло Згуровський.

Головна проблема у виборах ректора не у персоналіях, а у нереформованості вищої освіти, через що людина зі сторони не має шансів бути обраною, пояснює депутатка Київради Ксенія Семенова, яка кілька місяців тому стала в.о. ректора Національного авіаційного університету (НАУ). При цьому, на її думку, навіть у таких умовах вибори і зміна керівника вишу мають більше позитивів, чиїм би ставлеником не виявився новий ректор. Семенова пригадує 90-ті роки, коли Михайло Згуровський був також міністром освіти. Тоді очільником НАУ було призначено Віталія Бабака.

«Тоді вважалося, що начебто мало б відбутися злиття НАУ і КПІ, але Бабак почав розвивати НАУ як самостійний університет», каже Семенова.

Примітно, що на відміну від КПІ, де відбулися вибори, у Національному авіаційному університеті (НАУ) працює тимчасова адміністрація, призначена Міністерством освіти та науки. І, як вище зазначалося, в.о. ректора якраз є депутатка Київради Ксенією Семенова. Яким чином 34-річна депутатка отримала цю посаду? Цьому є просте пояснення. Семенова у Київраді входить до фракції «Слуга народу», яку очолює депутат Андрій Вітренко, він же обіймає посаду заступника міністра освіти і науки. Відповідно Міністерство й призначило Авіаційному університету керівника. Окрім того, слід зазначити, що Ксенія Семенова раніше працювала помічницею народного депутата Романа Грищука, який після виборів нового ректора привітав переможця на своїй сторінці у Facebook.

Але чому одних обирають, а інших призначають? Причина реорганізація НАУ, яку затіяла влада. На цей період вуз очолює голова комісії з реорганізації (Наглядової ради), за сумісництвом в.о. ректора, хоча ректором, за словами Семенової, продовжує бути Максим Луцький, який мобілізувався. Семенова каже, що у НАУ насправді відбувається експеримент, і КПІ теж міг піти цим шляхом. Але сам університет ніколи на це не погодиться, оскільки в цьому разі потрібно буде усунути чинне керівництво, створити Наглядову раду, яка проведе конкурс на посаду ректора, що дало б можливість позасистемним людям брати участь у ньому участь і реально розраховувати на перемогу. «Погодьтеся, є певний абсурд у тому, що підлеглі вибирають собі начальника. Так, часто кажуть, що ж в західних університетах також є вибори ректора. Але там і фінансовий директор, і виконавчий директор, і президент університету є, купа різних органів управління, яке в одних руках не зосереджується. І людина, яку вибирають, виконує стратегічні функції, сенсові, визначає наукові напрямки, яким займаються, зовнішніми партнерствами займається», каже Семенова.

Державний університет інформаційно-комунікаційних технологій (ДУІКТ) у травні 2024 року очолив Володимир Шульга, який здобув 74,63% голосів виборців. Він колишній народний депутат (2012 2014 рр.), очільник Сумської ОДА (2014), також обіймав посади проректора в Національному авіаційному університеті (2015 2018 рр.) та Харківському національному університеті внутрішніх справ (2019 2023 рр.).

Національний університет біоресурсів і природокористування України (НУБІП) у травні 2024 року обрав ректором доктора економічних наук, професора Вадима Ткачука (83,3% голосів виборців).

Київський національний університет будівництва і архітектури (КНУБА) у червні 2024 року очолив проректор з науково-педагогічної роботи та стратегічного розвитку, доктор юридичних наук Олексій Дніпров. На виборах ректора він здобув 72,7% голосів виборців. Примітно, що Дніпров є колишнім заступником глави Офісу президента Андрія Єрмака. Президент звільнив Дніпрова з посади заступника глави Офісу президента у березні цього року.

Національний авіаційний університет (НАУ) у квітні 2024 року де-факто очолила колишня в.о. проректора з наукової роботи та інноваційного розвитку НАУ Ксенія Семенова. Вона рішенням міністра освіти і науки очолила Наглядову раду, яка складається з семи осіб. Задача наглядової ради реформувати університет.

Михайло Глуховський, «Главком»

Мар’яна Безугла одна з найбільш суперечливих фігур нинішнього скликання Верховної Ради. Її кар’єра сповнена і законотворчих досягнень, і гучних скандалів.

Депутатка, яка сама себе називає «драконихою за роком народження і зеленою за покликанням», відома не тільки одіозними ініціативами, а й скандальними опитуваннями у соцмережах. Наприклад, вона цікавилась у підписників, чи бажають вони смерті народним депутатам, чи бажають вони, щоб нардепи поточного скликання сиділи у в’язниці та інше.

Як заступниця голови Комітету з питань нацбезпеки, Безугла намагається впроваджувати ініціативи, які викликають неоднозначну реакцію в суспільстві. Водночас постанови колег-депутатів про відкликання Безуглої з посад у комітеті досі не виносять на голосування у сесійну залу.

Рух «Чесно» у рамках спецпроєкту #ПортретНардепа спеціально для «Главкома» на основі даних із персональних сторінок нардепів на сайті парламенту демонструє, яким законотворцем є депутатка, відповідальна за «комунікацію та нагляд», які запити вона надсилала, до яких законопроєктів подавала правки, які теми піднімала найчастіше.

У 2019 році Мар’яну Безуглу обрали народною депутаткою ІХ скликання у 217-му окрузі (Оболонський район міста Києва) від «Слуги народу» як безпартійну, цього ж року вона стала членкою партії. Під час виборчої кампанії Безуглої фіксували «гречкосійство», зокрема агітатори дарували футболки та кепки в обмін на підписку на Facebook-спільноти Безуглої.

У парламенті Безугла обіймає посаду заступниці голови Комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки, а також очолює підкомітет з питань демократичного цивільного нагляду і контролю. Крім того, вона входить до кількох груп із міжпарламентських зв’язків з різними країнами, а також міжпарламентської ради Україна НАТО і є заступницею голови постійної делегації у Парламентській асамблеї НАТО.

У 2021 році увага українського політикуму була прикута до скандалу зі справою «вагнерівців». Тоді Безуглу обрали головою Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради з розслідування зриву спецоперації із затримання російських найманців.

ТСК була створена у березні 2021 року строком на один рік (№5243). Примітно, що заступником голови цієї ТСК був нардеп від проросійської партії ОПЗЖ Нестор Шуфрич, який наразі підозрюється у держзраді. Після одного із засідань ТСК Мар’яна Безугла посварилася з активістами, які намагалися отримати відповіді на незручні питання.

У підсумку справа щодо «вагнерівців» у ТСК закінчилася досить неоднозначно. Після численних засідань та розслідувань ТСК під керівництвом Безуглої не змогла надати переконливих відповідей на ключові питання, що хвилювали громадськість. Офіційний звіт комісії вказував на відсутність доказів витоку інформації про проведення спецоперації з української сторони. Потім Верховна Рада підтримала проміжний звіт ТСК і спікер Руслан Стефанчук повідомив, що звіт буде направлений до Офісу генпрокурора, СБУ та ДБР для відповідного реагування​. Формально ТСК мала продовжувати працювати, адже це був лише проміжний звіт і робота комісії не була офіційно завершена. Зрештою справа «вагнерівців» залишила більше запитань, ніж відповідей.

Найбільшої уваги до своєї особистості під час повномасштабного вторгнення Безугла досягла після критики головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного. У листопаді 2023 року вона заявила, що Залужний має піти у відставку через відсутність плану на наступний рік. Пізніше звинувачувала Залужного у написанні замовних статей для The Economist.

Нещодавно депутатка зробила подібний допис і щодо чинного головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського. Його Безугла також закликала піти у відставку. А згодом опублікувала допис «Якби я стала міністром оборони».

Водночас депутатка Безугла коментує не лише те, що стосується безпеки та оборони.

Так, у липні 2023 року вона потрапила у скандал через висловлювання щодо зовнішності директорки Музею Голодомору-геноциду Лесі Гасиджак. На своїй сторінці у Facebook вона написала пост, де торкнулася теми «візуальних стандартів» для цієї посади.

У лютому 2023 року однопартієць Безуглої та голова підкомітету з держбезпеки й оборони Федір Веніславський запропонував виключити її з комітету. Згідно з пояснювальною запискою, Безугла 16 лютого надала комітету неправдиву інформацію про попереднє узгодження нею з ГУР Міноборони редакції законопроєкту №4210, підготовленого до другого читання. Зазначений законопроєкт пропонує у період дії воєнного стану забезпечити можливість призначення міністром оборони України військового без його відставки зі служби. Документально вона підтвердити свої слова не змогла.

У свою чергу голова Головного управління розвідки Міноборони Кирило Буданов заявив, що ГУР не підтримує законопроєкт №4210.

Згодом подібні постанови про відкликання Мар’яни Безуглої з посади зареєстрували й інші нардепи від «Слуги народу». Депутат Ігор Кривошеєв зареєстрував постанову №10295, наступного дня свій проєкт постанови №10300 запропонувала Юлія Яцик. У пояснювальній записці вона зазначила, що «дії Безуглої були спрямовані на дискредитацію Залужного і підрив авторитету командування ЗСУ».

У січні 2023 року голова Комітету Верховної Ради з питань нацбезпеки та оборони Олександр Завітневич із членами комітету також ініціювали відкликання Безуглої з посади заступниці голови. Регламентний комітет парламенту у висновку рекомендував включити розгляд цього питання до порядку денного. Проте відповідну постанову не винесли на розгляд найближчого засідання Ради 10 січня. Саме у той день Безугла написала заяву на вихід із фракції та партії «Слуга народу», але через кілька місяців сказала, що передумала, щоб «не підводити президента».

За даними сайту Верховної Ради, за час роботи ІХ скликання Безугла зареєструвала 24 запити. Найбільше їх було подано до Кабміну сім. Останні запити Безугла подала президенту та органам Верховної Ради.

Депутатський запит до президента стосувався надання 40-й бригаді тактичної авіації почесного найменування «Привид Києва». А запит до органів Верховної Ради вжиття заходів із належної організації роботи Погоджувальної ради депутатських фракцій (депутатських груп), забезпечення прозорості та відкритості її роботи.

Крім того, за час роботи парламенту цього скликання Безугла мала 85 виступів (з місця 12, з трибуни 73).

Як законотворець Безугла за час цієї каденції парламенту подала низку законопроєктів і постанов, переважно це ініціативи з нацбезпеки та оборони. Як авторка або співавторка Безугла загалом зареєструвала 425 ініціатив, із яких лише 178 стали чинними (прохідність 42%).

Мар’яна Безугла відома, зокрема, своєю активною участю в законодавчих ініціативах, які стосуються нацбезпеки та оборони країни. Одним із найбільш резонансних законопроєктів, який подала Безугла у парламенті, була ініціатива з реформування СБУ (№3196-д). Законопроєкт замість реального очищення спецслужби від недоброчесних співробітників пропонує лише формальну переатестацію. У січні 2021 року Рада ухвалила його у першому читанні, але через повномасштабне вторгнення законопроєкт так і не розглянули у другому читанні. Зазначимо, що низка правозахисників виступає проти цього законопроєкту.

Примітно, що законодавчі ініціативи, які були зареєстровані після початку повномасштабного вторгнення, набули суспільного резонансу та викликали хвилю обурення у бік Безуглої.

Так, наприклад, ще на початку травня 2022 року було зареєстровано законопроєкт про зміни до статті 22-1 Статуту внутрішньої служби ЗСУ щодо забезпечення можливості припинення кримінальних правопорушень в умовах особливого періоду (№7351).

В ініціативі пропонувалося прибрати із законодавства рядок, який передбачає застосування зброї проти порушників статуту, «не призводячи до смерті військовослужбовця». Мова йде про непокору солдата, опір чи загрозу командиру, застосування армійцем насильства і дезертирство. Потім проєкт було відкликано.

Окремо слід згадати іще один скандальний законопроєкт співавторства Мар’яни Безуглої та Галини Третякової про привласнення функцій держави, зокрема представлення України на міжнародних заходах (№11104). Ініціатива серед іншого передбачала за «привласнення державних функцій» під час воєнного стану арешт на 15 років або ж довічно та конфіскацію майна.

Громадські активісти, журналісти, юристи та громадяни висловлювали занепокоєння з приводу можливих наслідків ухвалення цього закону. Вони закликали депутатів не підтримувати ініціативу, вказуючи на її недоліки та потенційну небезпеку для громадянських прав. На тлі критики та численних негативних відгуків, авторки відкликали законопроєкт, а Безугла у своїх соцмережах назвала ініціативу «законопроєктною провокацією».

Що стосується поправок, то за час скликання Безугла подала до 12 законопроєктів 896 своїх пропозицій, з яких лише 28 було відхилено, решту врахували повністю, частково або редакційно. Найбільшу кількість правок (466) Безугла подала до законопроєкту про оборонні закупівлі (№2398-д).

Висловлювання та дії Мар’яни Безуглої часто стають об’єктом жвавих обговорень і цитуються не лише прихильниками, але й ворогами. Політична кар’єра Безуглої наповнена резонансними моментами, які вже стали невід’ємною частиною її публічного образу.

Крім того, існує підозра, що Офіс президента використовує Безуглу для прощупування суспільних настроїв та перевірки реакції на різні політичні ініціативи та висловлювання. Досить часто депутатка потрапляє у центр уваги саме через різкі заяви або незвичні пропозиції чи дії, що викликають як підтримку, так і критику в різних політичних таборах.

Наприклад, її допис щодо Сирського та розповіді про те, що і як відбулося на засіданні Комітету Ради з питань нацбезпеки, зараз активно цитується ворогом.

Згадаємо, як Безугла проводила публічні опитування серед своїх підписників щодо того, чи бажають вони народним депутатам смерті, чи бажають, щоб нардепи поточного скликання сиділи у вʼязниці тощо.

Цитування Мар’яни Безуглої ворогами може мати серйозні наслідки для національної безпеки та інформаційної стабільності України. Адже висловлювання народної депутатки України можуть підривати довіру до державних інституцій, викликати сумніви у здатності влади ефективно керувати країною й тим самим інформаційно тиснути на суспільство.

Все це створює умови для дестабілізації ситуації в державі та посилення внутрішніх конфліктів. Крім того, маніпулюючи її словами, вороги можуть створювати негативний міжнародний імідж України, що впливає на підтримку країни з боку міжнародних партнерів.

Водночас риторичним залишається питання, чому попри низку скандалів та одіозних заяв постанови про звільнення нардепки Мар’яни Безуглої з посади заступниці голови комітету з питань оборони досі не розглянуті парламентом.

Підтримка національних виробників, особливо під час війни логічний і хороший крок. Однак, як і будь-яку загальну ідею, втілити її можна різними способами. Можна просувати українських виробників закордоном, закликати громадян надавати перевагу вітчизняним товарам, допомагати бізнесам розвиватися і ставати більш конкурентоспроможними.

У 2021 році в Україні чомусь обрали шлях підтримати національних виробників через преференції у публічних закупівлях, поки конкретно товарів машинобудування. Ці товари повинні мати достатній відсоток української складової, щоб їх можна було купити у Prozorro на тендерах. Під обмеження потрапляють, наприклад, турбіни, насоси, трансформатори, генератори, тролейбуси та автобуси.

Проєкт Dozorro усі півтора року, поки депутати просували відповідний закон, попереджав про ризики. Насамперед такий підхід у своїй основі передбачає обмеження конкуренції, а це погано. Конкуренція забезпечує розвиток галузі. Виробники змагаються за клієнта, пропонуючи кращі ціни та вищу якість. Локалізація за задумом її ініціаторів мала б поступово обмежити доступ до публічних закупівель іноземних компаній. Тобто зробити умови, де українські компанії конкурували б тільки між собою. А у випадку машинобудівних компаній це буквально по кілька бізнесів на галузь.

Однак головною перепоною, через яку ухвалення локалізації розтягнули на півтора року першочергова редакція порушувала міжнародні зобов’язання України, зокрема у межах Асоціації з ЄС та Світової організації торгівлі.

У результаті ухвалили компромісний варіант, який фактично не поширювався на закупівлі, що підпадали під дію міжнародних угод. Тобто публічні закупівлі залишилися відкритими для ЄС, США, Японії та низки інших країн. Натомість локалізація мала захистити український бізнес від конкурентів з Росії, Білорусі, Китаю і Туреччини. До речі, з Туреччиною Україна планує незабаром ратифікувати угоду про вільну торгівлю. Тоді нам доведеться сприяти двосторонній торгівлі між країнами.

Локалізація запрацювала не одразу після ухвалення закону. Ще пів року Кабінет міністрів розробляв порядок, як власне вона мала б працювати. Він виявився досить формальним: виробники товару мають заповнити електронну форму з розрахунками локалізації, Мінекономіки перевірити математичну правильність цих розрахунків. Ніякі інші підтвердження достатнього рівня української складової у товарі в підприємців не вимагають. Усі товари, в яких зійшлася формула, потрапляють у спеціальний перелік. І лише з товарами виробників з цього переліку можна брати участь у тендерах, що підпадають під локалізацію.

TI Ukraine попереджала, що ця формула не буде працювати. По-перше, тому що ця схема не передбачає реальної перевірки достовірності даних, які надають виробники. А саме вони власноруч рахують свою частку локалізації і вносять у систему. По-друге, бо реальна інформація про частку товарів українського і іноземного виробництва це виробничі деталі, які загалом важко підтвердити. І вони навряд незмінні протягом року. Товар можуть внести у перелік у січні. Наприклад, трактор. Його локалізацію розраховували по одній партії, де були українські болти, гайки і колеса. Однак хто може дати стовідсоткову гарантію, що у наступній партії у серпні все буде так само, і виробник не використає умовно китайські болти?

Що ми отримали на практиці? На 100% локалізоване виробництво Mercedes-Benz Sprinter (Німеччина, але виробництво може бути в купі інших країн) та генераторів Forte і Pezal (Китай).

Є і не такі очевидні, але підозрілі історії. Наприклад, у ТОВ «Укртранссигнал» у 2023 році ступінь локалізації майже всіх внесених у перелік товарів 48,45%, у ПрАТ «Свеський насосний завод» у всіх 80%. Яка ймовірність, що різні товари одного виробника мають абсолютно ідентичний відсоток українських деталей?

Наприкінці травня цього року уряд вніс зміни у правила локалізації. Тепер у виробників вимагатимуть додаткові документи, зокрема довідки і сертифікати. Окрім цього хочуть запустити процедуру оскарження локалізації. Поки незрозуміло, як це буде працювати на практиці уряд ще має розробити відповідний порядок. Однак найімовірніше це буде можливість для бізнесу поскаржитися на конкурента, якщо він потенційно некоректно розрахував локалізацію своїх товарів. Розглядати ці скарги буде Комісія з питань діяльності системи Prozorro, до якої, до речі, входить і автор цього матеріалу.

Навіть один з головних ініціаторів локалізації заступник голови парламентського комітету з питань економічного розвитку Дмитро Кисилевський визнав, що вона не працювала ці роки. Він звинувачує недобросовісний бізнес, який вносить іноземні товари у перелік локалізованих: називає їх шахраями. На його думку, контроль і відповідальність мають розв’язати проблему.

Однак відсутність контролю це лише перша найбільш поверхнева проблема. Під нею глибше сховано те, хто і як розраховує відсоток локалізації. Нагадую, що це самі виробники раз на рік надають таку інформацію.

Контроль за локалізацією намагаються спихнути на Комісію, яка була створена насамперед для того, щоб розглядати питання діяльності електронних майданчиків та визначати, яку чутливу інформацію під час війни варто приховати з Prozorro. Учасники цього органу поки слабко уявляють, як будуть розгрібати документи якоїсь компанії, щоб зрозуміти, чи справжній відсоток локалізації вона вказала у системі. Чи маємо ми з колегами для цього компетенції? І чи будемо ми у результаті відповідати за справедливість і правдивість реєстру локалізованих товарів? До речі, рішення цієї Комісії мають рекомендаційний характер.

Автор цих рядків схиляється до думки, що потрібно насамперед переглянути саму ідею локалізації як найкращого способу підтримки вітчизняних виробників. Адже вся економічна аргументація цієї ініціативи ґрунтується на розрахунках частки імпортованих товарів у публічних закупівлях на основі міжгалузевих балансів, які зробили експерти економічного комітету Верховної Ради під час прийняття закону про локалізацію. Нам кажуть, що на імпорт припадає 40%, але ми не бачили цих розрахунків, не знаємо їхньої методології. Ми можемо легко порахувати частку іноземних компаній, які виграють тендери у Prozorro, через публічний модуль аналітики BI Prozorro. У 2023 році на них припадало 4,5% вартості договорів. Тобто понад 95% державних коштів через Prozorro освоюють компанії, зареєстровані в Україні. Однак звісно вітчизняний бізнес не завжди продає у Prozorro українські товари. Тому питання оперативного прорахунку імпорту у держзакупівлях майже не підйомна задача.

Зараз ми не бачимо, чи допомогла локалізація якось українським компаніям. Можемо помилятися, але від депутатів чи уряду такої статистики не надходило. Проте вона принесла бізнесу більше паперової роботи. Так само більше роботи Міністерству економіки, а також замовникам, які проводять закупівлі з локалізацією. Тепер це буде ще більше роботи Комісії з питань діяльності системи Prozorro. До контролю і забезпечення відповідальності за дотримання правил локалізації ще хочуть долучити Антимонопольний комітет і Держаудитслужбу.

Наскільки це раціональні витрати ресурсів під час повномасштабної війни? Чи не варто більше зосередитися на контролі відбудови, спрощенні умов ведення бізнесу і зниженні тиску на підприємців з боку правоохоронних органів? І просто в якийсь момент визнати, що локалізація у публічних закупівлях не працює. Не тому, що бізнес-т це шахраї. Не тому, що Мінекономіки робить щось не так. А просто тому, що це у принципі була погана ідея з самого початку.

Цю публікацію підготовлено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її вміст є виключною відповідальністю Transparency International Ukraine і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Глобальний саміт миру, який проходив у Швейцарії 15-16 червня, завершив свою роботу. Учасники узгодили декларацію, яка залишається відкритою для приєднання інших країн.

Але серед держав, які були представлені саміті, 11 відмовилися підтримувати підсумковий текст. І саміт, і декларація мали на меті закласти майбутню архітектуру переговорів України та Росії, базуючись на формулі миру, яку просуває українська сторона з 2022 року. Цього разу лише три з десяти пунктів були поставлені в центр консультацій: це ядерна безпека, продовольча безпека та гуманітарний вимір.

Відсутність Російської Федерації на саміті було з самого початку умовою України, проте можливість участі агресора надалі у цьому форматі стала окремою темою дискусій. Попри чисельні спроби нав’язати Україні діалог з Росією з рівних позицій, українська делегація відразу окреслила простір для маневру, заручившись підтримкою давніх друзів.

Українська делегація зазначала: з Росією доведеться говорити, але мову ультиматумів треба унеможливити, для цього й скликаний цей саміт. Кореспондентка «Главкома» стала очевидцем безпрецедентної зустрічі у Швейцарії. Підсумки форуму у матеріалі «Главкома».

Згідно з підсумковою декларацією, Запорізька АЕС, яка два роки перебуває під контролем російських окупантів, повинна повернутися до України. Будь-яка загроза або використання ядерної зброї в контексті війни в Україні є недопустимими. Вільне, повне та безпечне торговельне судноплавство, а також доступ до морських портів на Чорному та Азовському морях є надзвичайно важливими. Усі військовополонені мають бути звільнені шляхом повного обміну, й усі депортовані та незаконно переміщені українські діти та всі інші українські незаконно утримувані цивільні особи мають бути повернуті в Україну.

Тож фінальна декларація, як і передбачалося, торкалася лише трьох із десяти пріоритетів української формули миру й наголошувала на принципах Статуту ООН. Але вочевидь навіть цих трьох пунктів (ядерна безпека, продовольча безпека і гуманітарний вимір) для деяких країн виявилося занадто багато.

«Хтось нещодавно сказав: «так це як Давид з Голіафом, треба просто якось знайти порозуміння». А 20 тисяч дітей просто забути? І це я наводжу вам приклад про тільки дітей. Те саме з дорослими», проілюстрував проблему, яку не помічають держави-«миротворці» президент Зеленський у кінці другого дня саміту.

Потужний клуб проукраїнських яструбів також не мовчав. Традиційно найрізкіші заяви робили лідери країн Східної Європи, США та Великої Британії.

«Я пам’ятаю свій приїзд в Україну, коли побачив, як російські військові закладали вибухівки у дитячі іграшки. Цьому не може бути прощення», відзначив британський премʼєр Ріші Сунак ще на відкритті саміту.

Премʼєр Іспанії Педро Санчес зазначив, що Росія становить загрозу для всієї європейської безпеки і це резонувало з тим, що у підсумку другого дня сказав і президент Зеленський: «У нього (у Путіна, «Главком») є в планах, він думає, що може розділити Європу і інші союзи, спровокувавши вторгнення в країни НАТО. Але поки Україна стоїть, у світу є шанс, щоб не почалася глобальна війна».

Неочікувано у хорі проукраїнських лідерів зазвучав президент Чилі Габріел Борич. Він виявився голосом всієї Латинської Америки у швейцарському Бюргенштоці та збалансував відсутність Бразилії з її сумнівним мирним планом.

«Цей саміт є маяком надії та каталізатором для сприяння міцному мирному діалогу. Ми повністю підтримуємо спільне комюніке, яке ми схвалили, і мета цього зібрання дійсно важлива... Діти всюди мають бути захищені. Ми не можемо допускати, щоб будь-яка країна відбирала або викрадала дітей, як це зараз робить Росія з українськими дітьми. Цивільні не повинні страждати. Нам потрібні термінові дії для захисту їхніх прав, бо вони не можуть чекати», сказав Борич.

Натомість президент Кенії Вільям Кіпчірчір Руто почав свій виступ так: «Росія має бути за столом переговорів це перше». Цитуючи Магатму Ґанді, індійського політика й діяча, Руто усіляко натякав на ненасильницький супротив.

Тож про єдність думок, як і про готовність усіх партнерів розуміти сутність російської агресії, говорити поки що не доводиться. Ця напруга пронизувала атмосферу й це транслювалося, як у заявах на найвищому рівні, так і в кулуарах та в питаннях журналістів до політиків. Наприклад, китайський журналіст запитав у президента Зеленського, чому Україна відкидала пропозиції Росії про перемовини про мир.

Зеленський на це відповів, що Росія спільно з Китаєм робили все, щоб зірвати Саміт миру, й хоча Україна ніколи не називала Китай ворогом, дружніми такі дії назвати також важко. «Путін дезінформаційно зробив все, щоб представники держави Китай працювали з представниками інших дипломатичних установ, перестали працювати з Україною, а приєдналися до бразильсько-китайських пропозицій», сказав Зеленський.

Зеленський розповів, як Росія та Китай намагалися зірвати саміт миру, передає кореспондент «Главкому». pic.twitter.com/G8olj1ojOK

Українська делегація, як в офіційних коментарях, так і в кулуарах переконувала, що світові лідери були шоковані заявою російського лідера Володимира Путіна з вимогою до України здати території. Диктатор гарантує, що тоді Росія гарантуватиме мир, але при виконанні ще низки вимог. Проте такі питання, як від китайського журналіста, мабуть, хотіли би поставити ще багато присутніх. Це говорить про те, що навіть якщо всі й розуміли, що останні ультиматуми Путіна це кривавий піар, то загалом момент недоговороздатності Москви залишається непроговореним. Багато хто з присутніх просто не розумів маніпулятивної сутності російських заяв про територіальні претензії, про «геополітичні реалії». Вони ж базуються лише на «успіхах» російської пропаганди, якій вдалося сформувати сумнів, що «можливо й не все так однозначно».

Саме тому звучали заяви про «важкі компроміси», на які штовхають Україну.

Присутність Туреччини та принца Саудівської Аравії, які до останнього не підтверджували своєї участі, українська делегація оцінювала, як успіх, навіть попри те, що ці дві країни найвиразніше висловлювалися за участь у цьому форматі Росії. «Володимир Зеленський особисто їздив у Саудівську Аравію, не буду відкривати деталей, але як ми бачимо, вони тут», пояснював ретельну підготовчу роботу заступник керівника офісу президента Ігор Жовква.

Президент України також мав зустрічі із президентом Аргентини Хав’єром Мілеєм, президентом Кенії Вільямом Руто, головою Європейської ради Шарлем Мішелем, представниками Кіпру та Данії pic.twitter.com/XroyfPx3WE

Партнери України намагалися використати цю різноманітність на користь України, переконуючи, що ця війна і про те, щоб мати право на такі різні думки, тому перемога України має бути загальним ціннісним пріоритетом. «Саме за це Україна й бореться, за можливість мати право не боятися мати різноманітні думки», вдало підкреслила голова Європейської комісії Урсула фон дер Ляйєн на відкритті саміту у перший день.

Підбиваючи підсумки двох днів президент України Володимир Зеленський заявив, що успіх дипломатії забезпечується на полі бої, й робота щодо зміцнення постачання зброї України та зміцнення дипломатичних напрямків роботи продовжуватиметься одночасно. «Наша робота полягає, що у цих переговорах (з Росією «Главком»), Україна мала найпотужніші позиції», додав під час спілкування з журналістами міністр закордонних справ Дмитро Кулеба.

Саміт миру у Швейцарії заклав підвалини конструкції для майбутніх переговорів. Проте вона є дуже крихкою і вимагає пошуку спільного наративу.

Маріанна Присяжнюк, «Главком»

У швейцарському Бюргенштоці проходить Глобальний саміт миру. Захід, який покликаний зупинити війну в Україні, зібрав 101 учасника, 67 з них представлені на рівні президента або премʼєр-міністра. Саміт зосереджений на просуванні трьох з десяти позицій, які містяться в українській формулі миру: радіаційна та ядерна безпека, продовольча безпека, гуманітарний вимір. Саме ці пріоритети стали об’єднавчими для 101 делегації. Це рекордне представництво для зустрічей, що були присвячені проблемі війни в Україні.

Але треба визнати: значна кількість делегатів приїхала з метою всадити Україну за стіл переговорів з Росією. Поки Путін продовжує бойові дії на території України, говорити про успіх дипломатичного треку у відриві від ситуації на полі бою, не доводиться. Однак важко заперечити й той факт, що Україні вдається не лише утримувати, а й наполягати на власних інтересах та гарантіях безпеки. Головний висновок кореспондентки «Главкома», яка стала очевидцем безпрецедентної зустрічі у Швейцарії: все це не про мир, а про неприпустимість байдужої нейтральності...

Саміт миру розпочав свою роботу в суботу, 15 червня. Дістатися до місця події можливо було лише спеціальним маршрутом. І перше, що впадало в око, заходи безпеки. Бюргеншток у ці дні охороняють понад 4 тис. військових, а сама локація обнесена колючим дротом. Високі гості прибували на місце зустрічі гвинтокрилами й відразу направлялися до люксового готелю, де проходить захід. По прибуттю делегатів зустрічали президентка Швейцарії Віола Амгерд та президент України Володимир Зеленський.

Атмосфера зустрічі по-швейцарськи люксова, але без зайвого пафосу. На тлі озера Люцерн й Альп головними прапорами цього дня були швейцарський та український. Готель, у стінах якого проходить саміт, дає можливості для проведення десятків неформальних двосторонніх зустрічей, зокрема й поза контекстом україно-російської війни.

Попри те, що журналісти розташовувалися окремо, потрапити до епіцентру глобальної події «Главкому» таки вдалося. Така можливість зʼявилася перед переговорами президента Володимира Зеленського та віцепрезидентки Камали Гарріс. Присутність на таких зустрічах не лише можливість отримати щось ексклюзивне, а й унікальний шанс відчути атмосферу.

Гарріс і Зеленський затримувалися. Хоча в цей день затримувалися усі, але це був гарний привід поспілкуватися також і з іноземними колегами. Журналісти схвально говорили про сам саміт, однак і серед медійників звучала критика стосовно відсутності Росії. Цікаво, що на саміті були опинилися й представники російських інформаційних ресурсів, у тому числі державних. Співрозмовник з української делегації повідомив: на їхній появі тут наполягала саме швейцарська сторона.

В основі порядку денного зустрічі закладена українська мирна формула, яка вперше була представлена у 2022 році під час саміту Великої двадцятки в Індонезії. Бачення ж «миру», який нав’язує Україні й світові Росія, напередодні озвучив російський лідер Володимир Путін, поставивши Україні вимогу здати чотири області, які Росія записала собі в конституцію (Донецька, Луганська, Запорізька, Херсонська). Цього занепокоєні відсутністю Росії на саміті, звісно, чомусь не згадували.

Українська делегація в перший день була налаштована оптимістично. Співрозмовники пишалися кількістю залучених до зустрічі країн. Саміт «це шанс повернутися до мови дипломатії», як зазначив президент Зеленський. І така позиція має вигляд досить конструктивний й збалансований: Україна має сформувати архітектуру цих самих переговорів, а вже потім долучати Росію.

Коли ж розпочалася офіційна частина зустрічі й слово мали країни-учасниці, окремі виступи стали ілюстрацією того, «повернутися до мови дипломатії» буде нелегко. Президентка Швейцарії, наприклад, заявила, що слід створювати підґрунтя, яке б стало фундаментом для переговорів Росії та України. Заяви австрійської сторони були про необхідність вийти із «ехокамери» («кімнати, де людина чує лише інформацію, яка підкріплює її власну думку») також натякали на залучення до переговорів Росії. Присутність Туреччини та Саудівської Аравії, які до останніх днів вагалися, теж вилилися у спробу схилити Україну до компромісів. Міністр закордонних справ Туреччини Хакан Фідан та принц Саудівської Аравії Фасан бін Фархан аль-Сауд говорили, що хотіли б бачити за цим столом Росію. До слова, заступник керівника офісу президента Ігор Жовква розповів, що переконати саудівського принца взяти участь у саміті особисто напередодні поїхав президент Зеленський.

Оцінювати саміт у категоріях успішності чи провалу, загалом, було б помилкою. Очевидно, що поки тривають бойові дії, успіх для України забезпечують Збройні сили не лише на полі бою, а й на дипломатичних фронтах. Тому рекордна кількість учасників, залучення нових партнерів, які через свої, спільні з Росією майданчики, можуть просувати позицію України, є вікном можливостей, а не успіхом чи невдачею.

А таких потенційних можливостей декілька.

По-перше, максимальна залученість країн до участі у Саміті, де жертва агресії й агресор не є рівними сторонами, посилює вірогідність того, що Росії не вдасться уникнути безкарності на цьому історичному етапі, й участь 92 країн (загалом 101 учасник, враховуючи світові організації) це демонструє, попри їхню різну риторику. Бо кого дивує позиція тієї ж Австрії?

По-друге, глобальна залученість до участі в саміті стала ляпасом російським (чи диригованим з Росії) інформаційним кампаніям. Росіяни довгі роки самі за радянськими лекалами експлуатували концепцію «самітів миру» та використовували рухи пацифістів, як інструмент тиску на громадськість у різних країнах.

Україні ж на цій короткій дистанції вдалося перехопити ініціативу й над цим варто працювати й надалі, бо це засади радянської пропаганди закордоном. Асоціація саміту миру, як концепції, у першу чергу з українською ініціативою, навіть якщо такі переговори триватимуть роками, значно звузить поле для маневру російським проксі за кордоном. Наприклад, у тій же Австрії, де вже цього літа пройшов фейковий «саміт миру», який домагався припинення постачання зброї Україні, скасування санкцій й повернення до business as usual.

По-третє, проведення саміту у нейтральній Швейцарії, відкриває можливість необхідності перегляду своєї політики та політичного дискурсу країнами, які називають себе «нейтральними». Особливо це важливо у контексті антиросійських санкцій. Швейцарські політики напередодні саміту критикували рішення проводити саміт без Росії як таке, що кидає тінь на швейцарський «нейтралітет». І логіка в цьому є. Країни, які досі послуговуються у своїй політиці цією категорією, створюють для Росії можливості впроваджувати свої гібридні сценарії. Сам факт проведення цього саміту свідчить, що робота із «нейтральними» країнами має перспективи, й точка відліку трапилася саме у Бюргенштоці.

Глобальний саміт миру. День перший

Ексклюзивні кадри від кореспондента "Главкома" pic.twitter.com/a0ipdDPLQM

Люксовий курорт Бюргеншток заснований у кінці 19 сторіччя й за цей час здобув багатий досвід у проведенні міжнародних подій найвищого рівня. Після Другої Світової війни Бюргеншток перетворився на хаб політичних форумів найвищого рівня.

У 1950 році саме тут відбулися переговори про «план Шумана», який був покладений в основу європейської інтеграції. Напередодні міжурядової конференції, що запланована на 25 червня, про офіційний старт переговорів про вступ України та Молдови до ЄС цей контекст надихає.

У тому ж 1950 році, після завершення Другої світової війни тут зустрілися перший премʼєр-міністр держави Ізраїль Хейм Вейцман та канцлер ФРН. У 1960, 1981 і 1995 роках тут тричі проходили конференції так званої «Більдерберзької групи», оповитої конспірологією про таємний світовий уряд і яка об'єднує політичну, наукову й бізнес-еліту з метою посилення діалогу між Сполученими Штатами та Західною Європою.

Маріанна Присяжнюк, «Главком»

Пані Президент, дякую вам.

Дякую за всі ваші зусилля заради організації Саміту та наближення справедливого миру.

Пані та панове!

Сьогодні день, коли світ починає наближати справедливий мир.

Я дякую кожному, хто працював заради цього дня, кожному лідеру, усім командам та радникам, усім державам. Зараз на Саміті сто одна держава та міжнародна організація, і це колосальний успіх, успіх наш із вами, спільний успіх усіх, хто вважає, що об’єднаний світ, об’єднані нації сильніші, ніж будь-який агресор.

Шановні лідери та представники держав і міжнародних організацій! Кожен, хто тут сьогодні заради чесного миру!

Я радий вітати всіх на першому Саміті миру, який може стати першим кроком до справедливого закінчення війни Росії проти України. І коли ми її закінчимо справедливо й чесно для України на основі міжнародного права, тоді кожна нація у світі точно зможе розраховувати щодо її прав на таку ж справедливість і чесність, на таку ж дієвість Статуту ООН. І тоді знову матимуть повну силу слова: «Ми народи Об’єднаних Націй сповнені рішучості позбавити прийдешні покоління нещасть війни, яка двічі в нашому житті принесла людству невимовне горе, і знову утвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і так важливо! у рівність прав більших і малих націй та створити умови, за яких можуть дотримуватися справедливість і повага до зобов’язань, що випливають із договорів та інших джерел міжнародного права…» Це перші слова зі Статуту ООН, але саме такими словами можна описати і сенс Формули миру, яка стала основою Саміту миру та спонукала всі частини світу та різні нації з рівною повагою узяти участь у нашій спільній роботі у Саміті миру. Наша з вами єдність тут доводить, що сама ідея міжнародного права залишається живою та дієвою. Ваша присутність тут доводить, що Статут ООН та базові конвенції це не формальність, а реальні основи співжиття народів. Наші принципи чіткі. Ніхто не має права йти агресивною війною проти сусіда та підривати один із базових принципів Статуту ООН територіальну цілісність держав. Ніхто не має права погрожувати світу ядерною зброєю. Ніхто не має права підривати продовольчу, енергетичну чи будь-яку іншу безпеку світу та його регіонів. Ніхто не має права викрадати дітей іншого народу. Ніхто не має права підривати мир. Ми здатні забезпечити дієвість таких принципів це глобально важливі принципи.

Я вдячний вам, шановні лідери та представники держав і міжнародних організацій, що ми доводимо: світ може більше не впасти в тотальну війну. У війну, яку, на жаль, принесла Росія нам, в Україну, у наші домівки, в українські міста й села, і сотні, сотні з них, на жаль, повністю спалені російськими бомбами, артилерією та ракетами. Путін забрав життя тисяч наших людей. Для чого? Бо він просто хоче захопити сусідню країну. Я нікому не бажаю подібного. Я щиро хочу, щоб усі ви, усі народи світу, кожна дитина, кожна сім’я могли просто жити без війни. І я хочу цього для всіх українців. Україна має право на мир. Так само, як і всі ви.

Пані та панове!

Ми маємо зупинити цю війну. На основі Статуту ООН, поваги до міжнародного права, справедливих інтересів українського народу, ідеї про безперечну цінність людського життя життя, а не війни.

Зараз ми зосередимося на трьох напрямках: на тому, що кожному у світі без винятків корисно. Перший напрямок це радіаційна та ядерна безпека. Другий безпека продовольча. Третій це звільнення полонених і депортованих, дорослих і дітей, військових і цивільних, чиє життя було зламане війною.

Ми зосередимось на цих початкових пунктах Формули миру, і в процесі роботи над ними можемо дійти згоди та створити план дій щодо кожного пункту Формули миру.

Відповідно, цей інавгураційний Саміт миру це три панелі, на яких кожна країна-учасниця може проявити своє лідерство. Формула миру є інклюзивною, і ми раді почути та опрацювати всі пропозиції, всі ідеї те, що справді потрібно для миру і що для вас, дорогі друзі, є важливим. Закликаю всіх вас бути максимально активними. Я пишаюся тим, що на Саміті миру представлені зараз усі частини світу усі континенти. Нам вдалося уникнути однієї з найстрашніших речей, а саме поділу світу на протилежні табори. Тут представники країн Латинської Америки, Африки, Європи, Близького Сходу та Азії, Тихоокеанського регіону, Північної Америки та релігійних лідерів. Сто один учасник! І ніхто не має привілею вирішувати за іншого. Це справжня багатополярність, коли кожен політичний полюс Землі отримує своє представництво і має свій вплив при розв’язанні глобально важливої справи.

Ні в кого не викликає сумнівів те, що світова більшість прагне гарантувати всі аспекти безпеки, зокрема ядерну та продовольчу. Світова більшість точно підтримує принцип територіальної цілісності держав, суверенітету націй та рівноправності у відносинах між народами. Світова більшість прагне жити без кривавих криз, депортацій та екоцидів. І тому кожна нація, яка не представлена зараз і яка на словах та на ділі поділяє такі самі цінності Статуту ООН, зможе приєднатися до нашої роботи на наступних етапах. Формула миру спонукає всі сили світу думати про закінчення війни та пропонувати, як її закінчити, а отже, сама ідея війни вже програла. Путін повинен переключитися з мови ультиматумів на мову світової більшості, яка прагне чесного миру.

Шановні лідери та представники держав!

Що конкретно може дати цей Саміт?

Перше довести, що повернення безпеки справді можливе. Кроки ми опрацюємо з вами.

Друге дати реальний план для того, щоб кожен крок заради миру спрацював. Від ядерної та продовольчої безпеки, від звільнення полонених і депортованих до повного закінчення війни без загрози її нового розпалення. Я вірю, що це можливо.

Третє не треба вигадувати велосипед, коли Статут ООН уже визначає основи миру та нормального співжиття народів. Тож ми маємо просто до них повернутись. І заради цього нам потрібно визначитись із тим, як країни співпрацюватимуть та які будуть співлідерами, щоб зафіксувати й виконати план дій.

Це абсолютно зрозумілі й досяжні цілі.

Зараз тут немає Росії. Чому? Бо якби Росія була зацікавлена в мирі, то не було б цієї війни. Ми повинні разом визначитися, що означає для світу справедливий мир і як його можна досягти справді довготривало. Статут ООН є основою для нас. А потім, коли план дій буде вже на столі, усіма погоджений і зрозумілий для всіх народів, він буде озвучений і представникам Росії. І щоб на другому Саміті миру ми змогли зафіксувати реальне закінчення війни. Зараз же ми починаємо цей шлях. Маємо довести всі разом, що об’єднаний світ це світ миру, це світ, який уміє діяти правильно.

Дякую вам за увагу! Дякую за участь у Саміті! Та сподіваюся на плідну роботу разом. Звісно, разом. Мир потрібен нам усім.

Слава Україні!

8 лютого президент і Верховний Головнокомандувач Володимир Зеленський запустив масштабне перезавантаження командування українською армією. Місце Головнокомандувача Збройних сил посів генерал-полковник Олександр Сирський. Він замінив генерала Валерія Залужного.

Тоді ж у зверненні до народу глава держави загострив увагу на одній важливій темі ротації солдатів. За словами Зеленського, більша частина військовослужбовців не відчула фронту так, як меншість, яка реально воює «на нулі». Тому потрібен інший підхід, зокрема, до ротацій, інший підхід до управління фронтом, наголосив президент.

«Треба побудувати в армії дієву систему ротацій. За основу можна взяти досвід окремих бойових бригад Збройних Сил України та підрозділів Державної прикордонної служби України, де існує така система. Ротації це обов’язково», так звучить один із восьми пунктів завдань Верховного Головнокомандувача новому керівництву ЗСУ.

А всього за день до цих гучних кадрових перестановок у вищих ешелонах військового командування, Державне бюро розслідувань відкрило кримінальне провадження. Справу було порушено 7 лютого за фактами вимагання коштів у військових, котрі воюють «на передку» в обмін на переведення їх у військові частини, що подалі від лінії зіткнення.

Більше подробиць у матеріалі «Главкома».

За даними досудового розслідування, організатором схеми поборів із військових є вже колишній заступник начальника штабу Командування Сухопутних військ Збройних сил. У судовому реєстрі його прізвище приховано, однак редакції вдалося ідентифікувати фігуранта завдяки іншим відкритим даним. Ідеться про полковника Володимира Гаманенка.

Публічно про нього згадок небагато: у 2017 році Гаманенко працював під керівництвом генерала Руслана Хомчака у штабі Сухопутних військ; у 2019 році керував Центром оперативного керівництва і поєднував посаду заступника начальника Головного командного центру ЗСУ; до великої війни рахувався у фінансовому управлінні Генерального штабу ЗСУ.

22 травня 2022 року президент відзначив полковника Володимира Гаманенка медаллю «За військову службу Україні».

За версією ДБР, не пізніше січня 2024 року в ексзаступника начальника штабу Командування Сухопутних військ Гаманенка визрів злочинний план заробляти гроші на військових. Він мав намір скористатися дружніми зв’язками з числа військових службових осіб для вирішення питань про переміщення охочих військовослужбовців, які здійснюють активну участь у бойових діях до військових частин, які не задіяні в активних бойових діях на лінії розмежування.

До реалізації задуму, як стверджує слідство, полковник Гаманенко залучив свою знайому-пенсіонерку, її сина-військовослужбовця та ще одного військового, які розподілили між собою обов’язки. У середині березня вказана група отримала «винагороди» 230 тис. грн на банківський рахунок за сприяння ротації військових.

Наприкінці квітня ДБР оголосило підозри всім чотирьом фігурантам за зловживання впливом (ч. 3 статті 369-2 Кримінального кодексу). А вже у травні троє з них потрапили до слідчого ізолятора з можливістю вийти на волю після внесення грошової застави. Суми різні: від 908,4 тис. грн до 4,5 млн грн.

До четвертої фігурантки суд застосував нічний домашній арешт.

Найвищу суму застави (4,5 млн грн ) суд призначив полковнику Володимиру Гаманенку. Також Феміда наголосила у разі, якщо Гаманенко вийде з-під варти, є кілька ризиків. По-перше, він може безперешкодно покинути Україну, оскільки є особою, яка досягла 60-річного віку. По-друге, під час виходу на пенсію у 2024 році цей військовослужбовць отримав вихідну допомогу, розмір якої дозволяє переховуватися від органів досудового розслідування та суду.

Крім цього, слідство зауважило: наразі не встановлено інших співучасників злочину, а також усіх військових службових осіб, на яких здійснював вплив підозрюваний полковник. До речі, кримінальне провадження ДБР, окрім корупційної статті, ведеться ще й за ч. 5 статті 426-1 Кримінального кодексу («Перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень»). А тут зовсім інша відповідальність, якщо буде доведено провину (щоправда, підозрюваних за цим епізодом поки не видно у судовому реєстрі) до 12 років в’язниці.

Наразі ексзаступник начальника штабу Командування Сухопутних військ оскаржує в апеляції свій арешт. Розгляд справи призначено на 27 червня.

***

Ще у березні 2024 року член комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки, народний депутат від «Слуги народу» Федір Веніславський в інтерв’ю «Главкому» заявив: якщо провести аудит усередині Генерального штабу, Міноборони та інших центральних військових органів управління, які не виконують бойових завдань, можна отримати, щонайменше, одну-дві бригади резерву. Це понад вісім тисяч людей з числа військових, які не були на фронті, яких нині вже задіяно.

Віталій Тараненко, «Главком»

Верховна Рада на своєму засіданні у вівторок, 4 червня, мала б розглянути два «довгограючі» законопроєкти: №9432 про застосування в Україні англійської мови (в другому читанні) та №10425 про множинне громадянство (за основу). З голосуванням за англійську мову проблем не виникло особливо після знайденого компромісу щодо демонстрації фільмів англійською мовою в кінотеатрах. А от проєкт щодо множинного громадянства виявився куди дискусійнішим проти його ухвалення у нинішньому вигляді виступають «Європейська солідарність» та «Батьківщина». І в понеділок питання громадянства просто викинули з порядку денного на тиждень. Що ж так бентежить нардепів, які не поспішають втілювати в життя ініціативу президента?

Множинне громадянство це давня ідея Володимира Зеленського, який вносив вже кілька законопроєктів такого змісту і до початку великої війни, і під час неї. Останній з них проєкт закону «Про деякі питання у сфері міграції щодо підстав і порядку набуття та припинення громадянства України» був відправлений до Верховної Ради з приміткою «невідкладний» у День Соборності 22 січня 2024 року. Законопроєкт, який готував вже колишній заступник голови Офісу президента Олексій Дніпров, отримав науково-експертний висновок, пройшов бюджетну експертизу та тепер очікує на схвалення в залі. Але досі без особливого успіху.

У першу чергу, цей закон після його прийняття має дозволити отримати українське громадянство громадянам європейських країн, а також США та Японії. Для цього їм не потрібно відмовлятися від свого нинішнього громадянства. Водночас такої можливості не буде у громадян держав-агресорів (окрім тих осіб, які воюють на українському боці). Також законопроєктом збільшується кількість підстав для позбавлення громадянства України.

Законопроєкт №10425 передбачає, що громадяни цих країн можуть отримати українське громадянство, не відмовляючись від громадянства своєї країни: Австрія, Бельгія, Болгарія, Сполучене Королівство, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Канада, Кіпр, Норвегія, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Сполучені Штати Америки, Угорщина, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія, Швеція, Швейцарія, Японія. Для цього вони мають подати декларацію про визнання себе громадянином України.

Громадяни країн, що не входять до цього списку, мають подати декларацію про відмову від іноземного громадянства та визнання себе лише громадянином України. Зробити це можуть іноземці з країн поза списку, які:

• отримали статус біженця, чи притулок в Україні;
• є чи були військовослужбовцями ЗСУ, Нацгвардії, Держспецтранспорту;
• отримали посвідку на тимчасове проживання за допомогу під час АТО та повномасштабного вторгнення;
• мають визначні заслуги перед Україною, або їхнє прийняття до громадянства України становить державний інтерес;
• громадяни країни-агресора та країни-окупанта, що зазнали переслідувань через проукраїнську позицію;
• зобовʼязалися припинити громадянство іншої країни, але не можуть отримати підтверджуючий документ із причин, які від них не залежать;
• держави яких передбачають автоматичне припинення громадянства із набуттям іншого.

Не зможуть отримати українське громадянство особи засуджені в Україні за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, з урахуванням рівня загрози для національної безпеки; особи, які становлять загрозу національній безпеці; та особи, які вчинили тяжкий чи особливо тяжкий злочин на території іншої держави (крім випадків, коли судове рішення політично вмотивоване державою-агресором чи державою, яка не визнає територіальну цілісність України).

Також законопроєкт розширює перелік підстав, через які можна втратити український паспорт.

Серед них:

• добровільне набуття громадянства країни-агресора, окрім випадків примусової паспортизації на окупованих територіях України;
• набуття за власною заявою громадянства іншої держави, якої нема у переліку тих країн, яких стосується спрощений порядок отримання українського громадянства;
• загроза нацбезпеці, якщо громадянин має паспорт іншої держави;
• судовий вирок за злочин проти нацбезпеки України та безпеки людства;
• подання неправдивої інформації під час оформлення громадянства;
• проходження контрактної служби на боці країни-агресора;
• невиконання зобов'язань скласти іспити з історії України, державної мови та основ Конституції.

Ці положення не застосовуються, якщо внаслідок цього людина стане особою без громадянства.

Президентські соратники пояснюють ініціативу лідера тим, що множинне громадянство діє в низці цивілізованих країн того ж Євросоюзу, куди ми йдемо. До того ж, Україні конче треба покращувати демографію та намагатися втримати тих своїх громадян, які через війну осіли за кордоном і все менше себе асоціюють з Україною. В ідеалі роздача паспортів з тризубом діаспорянам за кордоном мала б посилити їхнє відчуття зв’язку з Батьківщиною та посприяти збільшенню впливу на тамтешніх політиків.

Утім, всі ці благі наміри вже на цьому етапі буксують в юридичних нетрях та викликають сумніви щодо практичної реалізації. Насамперед, йдеться про прописане в статті 4 Конституції існування в Україні лише «єдиного громадянства». Проте в Офісі президента знайшли «екзотичну» лазівку і трактують це поняття як заборону на громадянство… інших регіонів України. Хоча таке тлумачення, звісно, має дуже натягнутий вигляд, особливо з урахуванням того, що досі офіційний Київ не вітав наявність у своїх громадян паспортів інших країн. Трактувати цю колізію мав би Конституційний Суд, куди в квітні минулого року направлене відповідне депутатське подання, але поки судді з цим зволікають. Тож існує теоретична ймовірність, що вже після прийняття закону і навіть перших процедур щодо прийняття у громадянство за новими правилами, він буде визнаний неконституційним.

Свої претензії та зауваження до президентського законопроєкту висловило головне науково-експертне управління Верховної Ради. Воно звертає увагу на різні прочитання терміну «єдине громадянство» і необхідність його додаткового роз’яснення. Також парламентські юристи зауважують, що з прийняттям цього законопроєкту розшириться коло осіб, які наділятимуться громадянськими правами, зокрема, виборчими, при цьому постійно проживаючи за кордоном. На думку експертів, у нинішніх екстремальних умовах надання виборчих прав іноземцям, які одночасно мають громадянство України, може становити потенційну загрозу національній безпеці країни. Отже пропонується переглянути підходи до визначення обсягу прав осіб з множинним громадянством.

Юристи попереджають: наявність множинного громадянства потенційно може створити істотні проблеми у вирішенні питань щодо проходження такими особами військової служби, сплати податків, забезпечення дипломатичного захисту тощо. Незрозуміло також, як буде корелюватися множинне громадянство з законодавством тих країн, які в Україні вважають дружніми. Все-таки одностороннє закріплення спрощеного порядку набуття громадянства не є загальнопоширеною практикою у міжнародному праві. І це тільки найбільш очевидні питання, які ставить резонансний законопроєкт авторства президента.

Нардепи з опозиційних фракцій, які критикують документ, певною мірою повторюють застереження Головного юридично-наукового управління. Та додають своїх. Так, нардепа Володимира В’ятровича із «Європейської солідарності» дуже бентежить норма щодо отримання українського громадянства без складання іспитів зі знання української мови, історії та основ Конституції України. Точніше іспити передбачені, але впродовж трьох років після набуття громадянства, що фактично нівелює їхню роль. «Це дуже неправильно, бо ми вважаємо, що отримання громадянства потрібно відбуватися через подолання певного порогу інтеграції в країну, категоричний В’ятрович. І якраз такі іспити і є інструментами інтеграції в політичне, історичне, культурне поле країни. Це ж не якесь українське ноу-хау, а світовий досвід».

Інше застереження від «ЄС» існування «паралельних» законопроєктів, згідно з якими особи, які мають громадянство інших країн, не можуть займати певні посади, зокрема, суддівські. Така диференціація, на думку нардепа, узаконює появу двох сортів громадян з українськими паспортами: одні матимуть всі можливості, а інші величезний список нічим не обґрунтованих обмежень. В’ятрович зауважує, що проти такого розподілу виступає Світовий конгрес українців: «Президент же постійно свої законодавчі ініціативи щодо множинного громадянства позиціонував як щось спрямоване для закордонних українців, а коли вже світове українство дало зрозуміти, що це шлях не туди, далі рухатися в цьому напрямку було б дуже дивно».

Колега В’ятровича з фракції Микола Княжицький додає: неконтрольоване отримання громадянства призведе до того, що на виборах парламенту або президента України зможуть голосувати люди, які ніколи тут не жили, але стали громадянами у спрощеному порядку. Нардеп навіть гіперболізує, що кількість таких громадян за межами України може в рази перевищувати кількість населення безпосередньо в країні. Княжицький малює апокаліптичний сценарій, за якого в нинішніх умовах гібридних війн Росія може організувати масове отримання українського громадянства іноземцями, і через них організувати зміну влади в Україні.

Незадоволені тим, як бачить перспективи множинного громадянства президент, і в «Батьківщині». Зокрема, Юлії Тимошенко і її соратникам дуже болить тема продажу землі коронна для цієї політичної сили. Нардеп Михайло Цимбалюк стверджує, що його фракція всіма руками за запровадження спрощеного отримання громадянства для осіб, які сьогодні захищають нашу державу. «Це однозначно потрібно, і ми вважаємо, що це можна виділити в окремий законопроєкт, каже Цимбалюк. Бо сьогодні склалася ситуація, коли російські консульські підрозділи просто не надають довідки, що громадянин Російської Федерації вийшов з її громадянства, що є підставою для отримання іншого. До мене особисто звертаються білоруси, які давно воюють у Полку Калиновського. Для таких людей, які багато років проживають на території України і зібрали всі інші документи, громадянство треба надавати в спрощеному порядку».

Щодо інших новацій в законопроєкті про множинне громадянство у Цимбалюка також купа питань: «Однозначно, якщо йдеться про бажання громадян інших держав з українським корінням отримати українське громадянство, питань нема. Але чому саме такий перелік держав для спрощеного отримання громадянства? Де ці громадяни будуть сплачувати податки в Україні чи в своїй державі? Чи будуть мати ці громадяни право купувати українську землю, бо поки що законодавство це забороняє робити іноземцям? Чи громадяни, які отримують множинне громадянство, будуть військовозобов'язаними в Україні? А відповідей на ці запитання нема, і в цьому є великий ризик».

Цимбалюк наголошує, що для громадян РФ, які вийшли з російського громадянства і набули громадянство країн ЄС або інших країн, які є в переліку на «спрощене», немає жодних перешкод користуватися всіма благами українського громадянства після його набуття. Наприклад, скуповувати ту ж землю чи вести якусь підривну діяльність. Тому для «Батьківщини» цей законопроєкт у такому вигляді є неприйнятим.

У «Голосі» зі своєю позицією поки не визначилися. «У фракції ще рішення немає, бо, власне, немає розуміння, в якому форматі і що саме буде подано на розгляд залу», знизує плечима представник «Голосу» Андрій Осадчук.

Співрозмовники «Главкома» у «Слузі народу» стверджують, що протидія опозиції, яка не хоче підтримувати президентські ініціативи, не є основною причиною гальмування законопроєкту. Його останній варіант готувався на догоду Світовому конгресу українців, але тепер на Банковій, у якої є більш нагальні проблеми, дещо втратили інтерес до цієї затії. Відповідно керівництво монобільшості просто не збирає голоси на просування проєкту, який є відверто сирим. А останні зміни до законодавства, які закривають виїзд за кордон громадянам України з паспортами інших країн, де постійно проживають, тільки додають нерозуміння, що далі робити з президентською ідеєю.

Павло Вуєць, «Главком»

Широкомасштабну збройну агресію проти України Росія супроводжує активною гібридною війною проти решти демократичного світу, насамперед проти Європи. Одним з основних інструментів російської гібридної війни проти європейських країн є кампанії з пропаганди і дезінформації, які, нерідко мають характер інформаційно-психологічних операцій.

Серед європейських країн, які перебувають на передньому краї російської гібридної війни, особливе місце займає Болгарія. При цьому окреме місце у них відводиться темі України. Антиукраїнська діяльність Росії в інформаційному просторі Болгарії почала набирати обертів ще з анексії Росією Криму і окупації частини Донецької і Луганської областей, проте суттєво посилились після 24 лютого 2022 року. Метою цієї діяльності є дискредитація України, її політичного керівництва та збройних сил, а також протидія підтримці Болгарією нашої держави, особливо військової.

У кожній країні, де Росія розгортає свої кампанії з пропаганди і дезінформації, є свої «опори», на які спираються ці кампанії і від яких у великій мірі залежить ефективність впливу на місцеве населення. У Болгарії такою «опорою» є елемент ірраціональності в суспільному сприйнятті всього, що стосується Росії. Іншими словами, велика частина болгарського населення не знає ні реального стану речей у самій Росії, ні правдивої історії двосторонніх болгарсько-російських відносин на різних її етапах. Це дозволяє Росії майже півтора сторіччя нав’язувати болгарам думку про її «одвічну» доброзичливість до політичної, соціальної та економічної долі Болгарії, «братерство» та взаємовигідну двосторонню взаємодію. Поряд з цим болгарам нав’язується відчуття «вічної вдячності» Росії за їх визволення спочатку від Османської імперії в другій половині 19 століття, а потім від німецької окупації у сорокових роках 20-го.

Стійкості «опори» російської пропаганди і дезінформації в Болгарії сприяє те, що більшість болгарського населення не має бажання до переосмислення своєї історії і ролі у ній Росії. Крім того, будь-які спроби до такого переосмислення одразу ж піддаються критиці як Росією і її представниками у Болгарії, так і самими болгарами, при чому на різних рівнях від адміністрації президента, до загальноосвітніх шкіл. Окрім глибоко вкоріненого у болгарському суспільстві почуття «вдячності» Росії і фактичного небажання його позбутись, болгарському суспільству притаманні також низький рівень медійної грамотності та низька фактчекерська культура.

Вищевказана ситуація є більш ніж сприятливою для поширення в країні російських кампаній з пропаганди і дезінформації і сприйняття болгарським суспільством наративів, що поширюються в їх рамках, зокрема й тих, що є відвертими фейками.

Поширення наративів російської пропаганди і дезінформації у Болгарії є добре організованою і скоординованою діяльністю. Основними її каналами є російські дипломатичні установи, культурні та релігійні організації («Российский культурно-информационный центр», РПЦ), представництва російського бізнесу, а також місцеві політики, бізнес-кола, журналісти, власники ЗМІ, які або мають суттєвий вплив на їхню редакційну політику, або часто присутні в них як коментатори.

Так, у порівнянні з іншими дипломатичними представництвами на Балканах, російське посольство в Софії є найактивнішим в поширенні російських пропагандистських наративів у соціальних мережах, зокрема, у Facebook, який займає майже монопольне становище як улюблена соціальна мережа населення країн Балканського регіону. Що стосується російського бізнесу у Болгарії, як от «Внешторгбанку» чи «Лукойл», то наразі немає прямих доказів, що він має значний вплив на болгарські ЗМІ. Натомість є певні докази того, що він фінансує проросійські політичні партії, однак робить це через опосередкований механізм, який неможливо відстежити без спеціальних слідчих дій.

Серед місцевих політичних сил, які активно поширюють російські антиукраїнські наративи у Болгарії, виділяються представлені в болгарському парламенті Болгарська соціалістична партія та «Відродження». Окремо слід відмітити й президента Болгарії Румена Радева, який не тільки самостійно поширює вигідні для Росії наративи, як от проти надання Україні зброї, так і має вплив на інформаційну політику у країні.

Що стосується болгарських ЗМІ, то найбільше поширюють проросійські наративи проросійські Інтернет-ресурси, такі як, наприклад, «Блиц», «Поглед.Инфо», «Труд», «Гласове». Значна частина їх контенту береться безпосередньо з російських джерел, таких як, «Царьград», який спочатку перекладається і потім активно поширюється в інформаційному просторі країни. Слід зазначити, що й державні та загальнонаціональні ЗМІ Болгарії, з огляду на ряд причин, теж нерідко стають каналом для поширення проросійських наративів. По-перше, вони досі використовують за джерела інформації російські агентства, як от «РИА Новости». По-друге, вони не «грішать» запрошенням на ефіри чи цитуванням проросійських спікерів, пояснюючи це дотриманням журналістських стандартів і бажанням показати «іншу точку зору». По-третє, в їхніх структурах досі присутні відверто проросійські співробітники.

Серед неурядових організацій Болгарії, які є частиною антиукраїнської діяльності Росії в болгарському інформаційному просторі, слід відмітити Національний рух «Русофіли». Це утворення і особливо його голова Ніколай Малінов, вважаються близькими до колишнього керівника інформаційно-аналітичного управління Служби зовнішньої розвідки Росії генерала Леоніда Решетнікова і російського «православного» олігарха Костянтина Малофєєва. Також можна згадати проросійських активістів, наприклад, з ініціативного комітету з організації «Референдуму за мир і суверенітет», які, окрім того, що виправдовують російську агресію проти України, активно виступають проти входження країни у єврозону та поширення у країні «гендерної ідеології» і були свого часу активними «антиваксерами».

Наративи російської антиукраїнської пропаганди і дезінформації в Болгарії загалом можна розділити на два типи. Деякі з них є стійкими, постійно циркулюють в болгарському інформаційному просторі, тоді як інші з’являються з нагоди різних подій, інцидентів тощо. До першої групи, наприклад, можна віднести наратив про біолабораторії, які Захід і насамперед США, утримують на території т.зв. пострадянського простору і, зокрема в Україні. Інший стійкий антиукраїнський наратив стосується Православної церкви України, яким болгарському суспільству намагаються нав’язати думку, що ПЦУ не тільки є розкольницькою, але й відступила від тих традиційних православних цінностей, які захищає тільки Російська православна церква.

Після 24 лютого 2022 року в інформаційному просторі Болгарії суттєво збільшилась кількість антиукраїнських наративів пов’язаних як з самою російсько-українською війною, так і різних ситуацій, які є її «побічними ефектами» агресії. Так, всі російські кампанії з антиукраїнської пропаганди і дезінформації у Болгарії намагаються переконати болгарське суспільство що причину війни слід шукати не у Росії, яка є ініціатором повномасштабних військових дій, а в Україні. Останнім часом російські пропагандистські канали у Болгарії активізувались у дискредитації процесу мобілізації в Україні.

Особлива увага у російській антиукраїнській пропаганді і дезінформації у Болгарії приділяється критиці будь-яких кроків болгарської влади щодо підтримки України, й насамперед військової, а також кроків, спрямованих на обмеження болгарсько-російських відносин та зменшення російського впливу у країні. Досить активними в такій критиці є учасники вищевказаного ініціативного комітету з організації «Референдуму за мир і суверенітет» та пов’язані з ними місцеві проросійські інформаційні ресурси.

Для посилення ефекту від наративів, що дискредитують Україну та її збройні сили, в інформаційний простір Болгарії робляться різні вкиди, які мають показати негативне ставлення України до Болгарії та болгарської меншини в ній, наприклад, стосовно того, що українська армія обстрілює болгарськими снарядами етнічних болгар на Херсонщині.

Протидія російській пропаганді і дезінформації у Болгарії на сьогодні є досить складним процесом. Однією з причин є відсутність для цього необхідної законодавчої бази. Більш того, у країні досі існує опір отриманню юридичного визначення дезінформації, а також законних повноважень для державних інституцій щодо протидії їй. Друга важлива причина відсутність конкретних інституцій, які б здійснювали моніторинг інформпростору країни, виявляли дезінформацію і вживали заходів протидії.

Важливою проблемою у процесі протидії російській пропаганді і дезінформації у Болгарії є відсутність спеціального органу на рівні держави, який би координував в ньому діяльність державного і недержавного секторів. Поряд з цим у Болгарії де-факто відсутнє таке поняття, як стратегічна комунікація, а т.зв. відділи Stratcom в болгарських міністерствах часто складаються з однієї людини. Ще однією проблемою є вже згадане бажання місцевих державних і загальнонаціональних ЗМІ дотримуватись принципу свободи слова, що на практиці означає надання проросійським спікерам можливості висловити «іншу точку зору». У самому медіасекторі, як і державних органах Болгарії, які мають регулювати його діяльність, присутній політичний та економічний вплив тих, чиї інтереси збігаються з інтересами Росії. Відтак і медіасектор, і державні органи, які контролюють його діяльність, не мають ні можливості, ні бажання протидіяти російській пропаганді і дезінформації.

Серед тих, хто на сьогодні активно займається протидією російській пропаганді і дезінформації у Болгарії, слід виділити Міністерство оборони та ряд неурядових організацій, однак попри їхню активність і сумлінність у зборі інформації про російську пропаганду і дезінформацію, через відсутність необхідної законодавчої бази і серйозної підтримки з боку держави, ця праця не є настільки ефективною, наскільки могла б бути.

У підсумку Болгарія залишається однією з найбільш вразливих європейських країн до російської пропаганди і дезінформації. Крім того, через ряд причин протидія їй залишається обмеженою. Це дозволяє Росії досить ефективно проводити свої шкідливі інформаційні кампанії, зокрема, й антиукраїнські. Це, у свою чергу, негативно впливає на хід двосторонніх болгарсько-українських відносин та формує у болгарському суспільстві викривлене уявлення і упереджене ставлення до України та українців. У перспективі це також може мати небажані наслідки для практичних кроків України щодо приєднання до ЄС і НАТО.

Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» у рамках спільної ініціативи «Європейське Відродження України». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження». Оригінал публікації розміщено за посиланням.

Ігор Федик, для «Главкома»

Радянська спецслужба влаштовувала не тільки політичні переслідування, а й розкривала справжніх «шпигунів НАТО». А ще вчиняла сумнівні з етичного боку вчинки фотографувала інтимні сцени за участю своїх агентів.

На фестивалі DocudaysUA, який пройшов у Києві, відбувся показ стрічки про розкриті архіви КДБ «Київські файли» (The Kyiv Files) нідерландського режисера Вальтера Стокмана. Фільм розповідає історії людей, справи на яких відкрив КДБ. Віднайти історії вдалося тому, що Україна у 2017 році відкрила архіви радянської спецслужби. Тепер кожен охочий може прийти і знайти в архівах особову справу своїх рідних чи близьких. На тлі повномасштабної війни та дедалі агресивнішої політики Росії інтерес до матеріалів про радянську спецслужбу зростає не тільки в Україні, а й за кордоном.

Починається фільм кадрами з геріатричного пансіонату Івано-Франківська, де під одним дахом доживають віку як ті, за ким полювала радянська спецслужба, так і колишні кадебісти. У коридорі пансіонату знімальна група спілкується з людьми.

Про що ви зазвичай говорите з тими, хто тут живе? запитують документалісти.

Рідко хтось про себе что-то розказує. Ну зайдеш так, пообщаєшся. Шо, будеш розпитувати всьо? Кому це вже потрібно? У каждої людини є свойо прошлоє, продовжує ексспівробітниця КДБ.

Скільки таких людей, у кого «своє минуле», понівечене радянською спецслужбою, поки ніхто не підрахував. Але з упевненістю можна сказати, ламала Служба не тільки тих, кого переслідувала за політичними мотивами, а й тих, хто дійсно виявився шпигуном, але потім зламався як людина у радянській тюрмі.

Віра Павлівна матір нинішнього міністра освіти і науки Оксена Лісового, уперше потрапила до поля зору КДБ у 1974 році. В особовій справі, заведеній у Комітеті, їй дали псевдо «Тиха». Українка, безпартійна, з вищою освітою, раніше лаборантка Інституту педагогіки Академії наук УССР, ідеться у справі КДБ. Підставою для порушення справи послужили «агентурні матеріали, що свідчать про націоналістичні переконання об’єкта, замученості до зберігання і розповсюдження антирадянських документів».

Віра Павлівна каже, що отримала псевдо «Тиха» тому, що розмовляла з кадебістами спокійно, з гідністю: «Мені здається, що я завжди вільною себе відчувала. Я працювала у школі, і для мене було важливо, щоби діти, з якими я працюю, ставали свідомими українцями, а не просто якимись совками».

Ще раніше, у 1972 році, її чоловік Василь був засуджений за націоналістичну діяльність до семи років позбавлення волі і трьох років заслання.

Провина Василя Лісового полягала в тому, що на репресії проти української інтелігенції він відреагував листом до Центрального комітету Компартії. І наступного дня після того, як відніс листа на пошту, за чоловіком прийшли. Лісовий відбув свої сім років таборів суворого режиму і заслання в Сибіру. Опісля родина купила у Сибіру будиночок і два роки там прожила. «Ми з Оксеном ходили до школи. Тато працював на заводі токарем», розповідає у фільмі донька політув’язнених Мирослава.

Після повернення до Києва подружжя безуспішно намагалося знайти роботу, але колишнім в’язням зробити в СРСР було непросто.

Через бідність родина була змушена здавати в оренду одну з кімнат своєї двокімнатної квартири. Зрештою, здали такому собі Поліщуку А.А., який, як випливає з документів КДБ, був агентом спецслужби. Також агенткою була і жінка з сусідньої квартири. Сусідка була дружиною військового. «У них у хаті усі меблі були трофейними привезеними з Другої світової війни», згадує Мирослава. Каже, одного разу виявили, що у хатньому телефоні встановлена «прослушка». За словами Мирослави, коли до них у гості приходили друзі, то спілкувалися за допомогою написаних папірців, які потім спалювали.

Регіна Шеврак з Франції, родом із сім’ї українських іммігрантів. «Батьки виїхали до Франції за панської Польщі, ідеться в матеріалах КДБ. «Куртизанка» приїжджає до СРСР для вербування нових шпигунів». У самої Шеврак інакше пояснення: вона приїздили до СРСР, щоб відшукати рідних.

Під час першої поїздки жінка оселилася в готелі «Інтурист» у Львові. «Мій брат сказав, Регіно, мусиш на це подивитися. Тут один пан дуже подібний на нашого тата. Ми підійшли до нього, і це справді була емоційна сцена. Ми спитали: «Пан Кунчо?» Він сказав: «Так». Мій брат мовив: «Ми теж маємо таке прізвище». І тоді він нас обійняв», розповідає Регіна Шеврак.

Та КДБ, звичайно, наполягав на своїй версії, тому у 1967 році до «Куртизанки» був приставлений Богдан Шикула, студент Львівського державного університету зі знанням французької мови. КДБ поставив Богданові ціль: зустрічатися з дівчиною, глибше вивчити її поведінку «для з’ясування соціального і робочого статусу і її зв’язків зі шпигунськими службами на батьківщині».

Регіна розповідає, що коли вперше зустріла Богдана, він їй одразу сподобався. Привабилим було і те, що він «трохи говорить французькою». Коли наступного року приїхала до Львова, то випадково зустрілася з Богданом, але він… тримав за руку молоду дівчину. «Упізнав. Я сказала, що знову приїхала на канікули, аби побачитися з родиною. Він запитав, в якому я номері. Так, я дуже закохалася. І він, думаю, також. Я стільки в житті фліртувала. Думаю, це було кохання з першого погляду. Ми цілувалися», згадує Регіна початок роману. Як випливає з архівів КДБ, молоді люди листувалися тривалий час.

«Було встановлено, що «Куртизанка» є студенткою Національної школи східних мов, де, за наявною інформацією, проходять курс мовної підготовки представники французьких спецслужб», ідеться в документах КДБ, які детально описують де зустрічалися Богдан з Регіною. Зокрема, зустріч контролювалася пристроєм «Супутник», вмонтованим у кашкет Богдана. Регіна розповідає, що не знала, що Богдан, зустрічаючись із нею, був одруженим. Припускає, що дружина Богдана не знала про їхні сексуальні стосунки.

Одного разу Богдан привів Регіну до квартири свого друга, де вони провели пів ночі.

Жінка ділиться дивними спостереженнями: коли вони були разом, Богдан повністю не роздягався, на відміну від неї. Як виявилося, у «квартирі друга» КДБ фотографував пару. Жінка, гортаючи фотографії КДБ, спочатку відмовляється вірити, що на світлинах саме вона. Але, зрештою, мириться. «Це була хороша пригода і хороша історія», з теплотою згадує жінка.

«Вона запросила мене до номера, де ми були самі. Після статевого акту вона дала мені свою адресу, яка у неї вже була приготована. Я їй дав свою адресу. В номері вона мені заявила, що я її не люблю і вона мене теж. Що вона мені не вірить, і я кажу їй неправду про своє навчання і про майбутнє. Вона була дуже засмучена. Я зробив вигляд, що також ображаюся на неї, як вона так може, адже я їй довіряю і кохаю, і наважуюся на такий крок у житті… Я зміг її переконати, що все, що я казав про себе, правда. Я їй показав свою університетську залікову книжку» (З матеріалів справи. Цитати зі звіту Богдана).

Знайомлячись через 50 років зі своєю особовою справою, заведеною кадебістами, «Куртизанка» дивується: чим вона могла цікавити «органи»? «Звідки у них ці божевільні ідеї?.. У них в СРСР справді було багато вільного часу», висновковує жінка.

А що ж Богдан?

Він не захотів зустрічатися із знімальною групою, пославшись на погане самопочуття. Телефоном відповів, що так, працював на спецслужбу, але виправдовується, мовляв, часи такі були. «Були студентські роки. Були народні дружини, якщо пам’ятаєте? Нас ті дружинники затримували, давали завдання… Та, були в нас куратори. Якби ми знали, то КДБ, чи не КДБ, чи міліція. Відмовлятися неможливо. Я хотів і далі вчитися. Тоді було зовсім інше життя. Зовсім», каже Богдан.

За його словами, Регіна йому справді сподобалася. Каже, що відчував, що їх у квартирі друга фотографують, але сам цих фотографій ніколи не бачив.

«Як побачите Богдана, скажіть, що він сволота», лунає за кадром голос Регіни.

Не було знайдено жодного доказу, що вона з французької розвідки.

15 липня 1961 року Еверт Рейдон та Лоу Де Яхер на автомашині поїхали з Амстердама до Радянського Союзу, ідеться в матеріалах справи. КДБ встановив стеження за ними як тільки чоловіки в’їхали до СРСР. Іноземці сповільнювали швидкість до 20-30 км на годину, проїжджаючи повз військові автомобілі, щось занотовували до своїх блокнотів.

З огляду на підвищену цікавість Рейдона та де Яхера до воєнних та промислових об’єктів КДБ створює імітацію танкового підрозділу на 39-му км траси Харків Київ. І справді, автівка нідерландських автотуристів пригальмовує і голландці щось фіксують у блокнотах.

Дорогою іноземці зупинялися у готелях. «Об’єкти увійшли до номера, увімкнули світло, занесли валізи. Рейдон оглядає номер, настільну лампу, шухляди у тумбочках, шухляди письмового столу. Заходить до ванної, перевіряє… У готелі спілкувалися записками, які вони потім спалювали у туалеті, а попіл змивали водою. Голландці придумали під час розмов вмикати радіоприймач», у матеріалах справи є дуже детальний виклад стеження за іноземцями.

20 серпня 1961 року на зворотньому шляху, на кордоні з Чехословаччиною чоловіків заарештували. У КДБ було достатньо матеріалів для арешту. Під час затримання було вилучено, зокрема, плавки з потаємними кишенями, карти Чехословаччини і СРСР, подорожній щоденник з розвідувальними даними, 30 фотоплівок, чотири фотоапарати, телеоб’єктив, фотоімпульсійна лампа, два біноклі, компас і радіоприймач.

Кримінальний кодекс СРСР стаття 57: Шпигунство.

Де Яхер тримався на суді спокійно і самовпевнено, аж раптом… впав в істерику. Він ридав без упину, коли слухав суровий вирок суду.

Про те, що голландців засуджено за шпигунство на 13 років, написала The New York Times. Після майже дворх років ув'язнення Лоу де Яхера та Рейдона звільнили із в'язниці. Як це стало можливим, фільм не розповідає.

Зараз автори фільму не змогли поспілкуватися із де Яхером. «Його виселили с помешкання і запропонували жити у фургоні, розповідає чоловік, певно, сусід, чи знайомий де Яхера. Він там (у фургоні) уже два роки».

Оповідачі фільму додають важливі деталі біографії чоловіка, який принаймні наприкінці життя став відлюдкуватим, уникаючи навіть тих, кого знав. Чи не тому, що йому довелося пережити у радянській буцегарні? З даних КДБ, вочевидь, здобутих під час допиту, стало відомо, що через те, що його батьки були бідні, хлопчика у 1,5 річному віці віддали до прийомної родини на виховання. Де Яхер був завербований голландською розвідку як секретний агент у 1959 р. Головний мотив, чому чоловік погодився працювати з голландською спецслужбою цікавість. Відповідей про те, що відбувалося у радянській тюрмі, і чому чоловік не хотів спілкуватися з оточуючими, ми вже ніколи не дізнаємося. Де Яхер помер влітку 2022 року.

Наприкінці фільму режисер «Київських файлів» пропонує глядачеві послухати колишнього співробітника КДБ. Він одразу заявляє: я нікому пальці не поламав, ніби виправдовуючись за свою кар’єру в людиноненависницькій структурі.

Кадебіст запевняє, що у 1970-1980-ті керівництво їм забороняло ставитися до людей так, як у 1930-ті. «Ми були інтелігентною службою», каже чоловік і розповідає, яким чином чинили тиск на людей, аби схилити їх до співпраці.

«Потрібна була мені дівчина як агент, студентка, вже закінчувала університет. Мені керівники сказали: «Лише вона мусить бути на цьому місці». Вона була залежна від мене як від співробітника КДБ», визнає чоловік. За його словами, він міг тиснути на дівчину через агентів-викладачів і поставити її перед дилемою: або ти більше не вчитимешся, або вчитимешся і співпрацюватимеш.

«У нас таке називалося «вербування на залежність, розповідає представник радянської спецслужби. І далі вдається до філософії Я б не хотів, щоб мій онук жив у тій ситуації, в тому суспільстві. Як йому пояснити, для чого це було? Тепер я розумію, що відпочатку формували суспільство слухняне, слухняне владі… А чи не дарма ми працювали?».

Михайло Глуховський, «Главком»

За майже два з половиною роки повномасштабної війни із держбюджету пішло 64,5 млн грн на житло у столиці для народних депутатів. Правом отримати компенсацію за оренду за цей час скористалися 160 нардепів.

Найбільший відсоток нардепів, які отримали компенсації за житло, у фракції «Слуга народу». До того ж за ці роки вони отримали більше відшкодувань, ніж нардепи всіх інших фракцій і груп разом узяті.

Як виявилось, компенсації з бюджету отримували навіть ті депутати, які декларують сотні тисяч доларів готівкою та прикраси люксових брендів, а також нардепи-втікачі та колаборанти.

Рух «Чесно» проаналізував, хто з народних депутатів нинішнього скликання скористався правом на компенсацію за житло протягом воєнних 2022, 2023 років та на початку 2024-го.

Згідно із законом «Про статус народного депутата України», нардепи мають право на компенсацію за оренду житла чи оплату готельного номера за умови, що вони не мають оселі у столиці та зареєстровані за місцем проживання у понад 30 кілометрах від межі Києва.

У 2022 році компенсації отримали 153 нардепи, яким сумарно з бюджету виплатили майже 30,8 млн грн.

У 2023 році відшкодувати витрати на житло просили дещо менше депутатів 133, а загальна сума виплат склала близько 27,5 млн грн.

За перші чотири місяці 2024 року правом на компенсацію скористалися 108 народних обранців, які сумарно отримали майже 6,2 млн грн з бюджету.

У середньому на житло одного нардепа держава щомісяця витрачає 16,8 тис. гривень це приблизно дві мінімальні зарплати. Та оскільки хтось із депутатів користується правом на компенсацію регулярно, а дехто лише час від часу, виплати на одного депутата варіюються від 10 тис. до майже 300 тис. грн на рік.

Переважно правом на компенсацію користуються мажоритарники, що цілком логічно, адже більшість із них представники регіонів, які зазвичай (хоча і не завжди) не мають житла у столиці. Так, протягом 2022 2024 років 70% тих, хто отримав компенсацію, були обранцями з мажоритарних округів.

Найбільшу суму компенсації за житло отримали нардепи фракції «Слуга народу». Протягом 2022 2023 років на оренду житла для них щорічно йшло по 20 млн грн із бюджету, а за перші чотири місяці 2024 року ця сума вже сягнула 4,7 млн. Це більше, ніж відшкодування для нардепів усіх інших фракцій і груп разом узятих.

Звісно, це можна пояснити тим, що «Слуга народу» є найбільшою фракцією у Верховній Раді й туди входить найбільше мажоритарників, які, найімовірніше, не мають житла у столиці. Але й відсоток депутатів з інших фракцій та груп, які отримували компенсації, значно менший.

Приблизно однакові суми до 1,5 млн грн на рік пішли на оренду житла для представників фракцій «Голосу» та «ЄС», груп «Довіра» та «За майбутнє».

А найменше грошей на житло просили нардепи із груп «ПЗЖМ» і «Відновлення України» (які раніше разом входили до забороненої проросійської фракції «ОПЗЖ») та від «Батьківщини».

Як бачимо, депутати «Слуги народу» користуються правом на компенсацію активніше, ніж їхні колеги з інших фракцій та груп.

На графіку вказана сума фактично здійснених виплат у вказаний місяць, що може включати компенсації за попередні періоди.

108 «слуг» отримали відповідні виплати у 2022 році, 97 у 2023-му. За перші чотири місяці 2024 року 81 представник «Слуги народу» подавався на компенсації.

Серед представників інших фракцій та груп кількість і відсоток нардепів, які отримують виплати за житло, значно менший. Для порівняння, у 2022 2023 роках понад 40% «слуг» отримували компенсації, тоді як із «Голосу» витрати на житло компенсували близько 30% нардепів, з ЄС близько 20%, із «Батьківщини» не більше 12% членів фракції.

Чимало нардепів, що користувалися правом на компенсації протягом воєнних 2022 2024 років, одночасно декларували сотні тисяч у валюті готівкою, а також новенькі авто, прикраси з діамантами, одяг та аксесуари люксових брендів.

Згідно з даними декларацій, зі 160 нардепів, які отримували компенсації протягом останніх двох років, щонайменше 54 мають накопичення понад $100 тис. (включаючи заощадження чоловіка/дружини). Серед таких є представники усіх фракцій та груп, окрім «Голосу».

Щобільше, чимало заможних депутатів обирали фактично максимально допустиму суму житлових компенсацій.

Так, мажоритарник із Донеччини Євген Яковенко, який наразі входить до групи «Відновлення України», за два з половиною роки повномасштабної війни отримав понад 530 тис. грн житлових компенсацій (близько $13 тис.). Формально нардеп має право на виплати, адже, згідно з декларацією, він не має житлової нерухомості у столиці. Водночас у 2023 році політик задекларував готівки на $950 тис. та 830 тис. І це не враховуючи заощаджень його дружини.

Мажоритарник від «Батьківщини» Олег Мейдич за 2022 2024 роки отримав 397 тис. грн ($9,9 тис.) компенсації за оренду готельного номера у столиці. При цьому, судячи з декларації, нардеп має стійкий фінансовий стан: він задекларував заощаджень на 14,5 млн грн готівкою та ще близько $86 тис. і 40 тис. євро. Можна додати сюди і гроші дружини Мейдича 26 млн грн, $1 млн та 130 тис. євро готівкою.

Самовисуванець з Одещини Анатолій Урбанський від групи «За майбутнє» не гребує брати кошти з бюджету навіть попри те, що є офіційним мільйонером. У його декларації за 2023 рік вказано 21,6 млн грн готівкою, а також вісім годинників, ювелірні прикраси з діамантами і брендовий одяг, зокрема чотири шуби дружини За останні два з половиною роки Урбанський вибрав понад 350 тис. грн ($8,8 тис.) житлових компенсацій.

Мажоритарник, обраний від «Слуги народу», а нині член групи «Відновлення України» Олег Воронько в останній декларації вказав майже $1,5 млн і понад 1 млн євро готівкою, а також десятки тисяч в інших валютах. Це не завадило нардепу взяти ще й компенсацію з бюджету 237 тис. грн упродовж 2022 року.

Ще один позафракційний мажоритарник, нардеп-мільйонер Сергій Магера, обраний від проросійського «Опозиційного блоку», у перші місяці повномасштабного вторгнення отримав 58,5 тис. грн ($1,5 тис.) бюджетних коштів за проживання у номері на 16 кв. м у парламентському готелі «Київ». Це при тому, що лише на його банківському рахунку, згідно з декларацією, лежить 21 млн грн.

Депутат від забороненої ОПЗЖ, а наразі член групи ПЗЖМ Володимир Кальцев також покривав витрати на оренду з бюджетних коштів: у 2022 2023 роках він отримав 412 тис. грн компенсації. Також політик задекларував майже $100 тис. готівкою, чотири годинники й дорогоцінні прикраси. Крім того, у декларації Кальцев зазначив, що позичив комусь $3,59 млн.

Не відмовляється від відшкодувань і мажоритарник від «Слуги народу» Артем Кунаєв. Він, як і інші вищезгадані нардепи, не має власного житла у Києві. На оренду столичної квартири за останні два з половиною роки Кунаєв отримав 530 тис. грн. При цьому в його декларації вказано $280 тис. та 34 тис. євро готівки.

Понад 130 тис. грн компенсацій отримав скандальний нардеп від «Слуги народу» Богдан Торохтій, якого виключили з фракції після розслідування про відпочинок за кордоном під час війни та купівлю трьох новеньких авто на ім’я дружини.

Торохтій брав компенсації до осені 2022 року, коли його дружина Аліна Левченко стала власницею ще й квартири у Києві. У декларації нардепа, крім того, можна знайти діамантові прикраси дружини, три шуби по пів мільйона гривень, а також сумки, одяг і взуття люксових брендів.

Загалом чимало «слуг» вибирають майже максимальні компенсації навіть попри значні накопичення у валюті. Це, зокрема, Степан Чернявський, Ігор Негулевський, Ігор Фріс, Орест Саламаха, Олександр Горобець та інші.

Водночас близько половини зі 160 нардепів IX скликання, які отримували компенсації за останні два з половиною роки, не декларували значних накопичень, тож є цілком логічним, що вони претендують на цю пільгу.

Закон не ставить жодних лімітів на статки отримувачів компенсацій, але існує чітке обмеження: відшкодування можуть просити лише ті нардепи, які не володіють житлом у Києві.

Рух «Чесно» фіксував чимало випадків, коли це правило порушувалось депутатами попереднього скликання, але за останні два з половиною роки нардепи-власники нерухомості у столиці на компенсації не подавались.

Серед порушників хіба що «слуга» Олександр Кабанов, чия дружина, згідно з декларацією, володіє квартирою у Києві площею 164,7 кв. м. Попри те, що Кабанов має там право на безоплатне проживання, за перші чотири місяці 2024 року він взяв 56 тис. грн з бюджету на оренду житла.

Інші його колеги у подібних випадках відмовлялись від компенсацій, як зробив уже згаданий Богдан Торохтій, коли його дружина стала власницею київської квартири, а також «слуга» Максим Ткаченко, який перестав отримувати компенсації, коли у грудні 2022-го його дружина стала власницею будинку у Києві площею 172 кв. м.

А нардеп Володимир Кальцев відмовився від компенсацій у 2023 році, оскільки, судячи з декларації, його нова дружина є власницею квартири у Києві площею 41 кв. м.

Як виявилось, бюджетним коштом оплачували житло і нардепи з офіційними підозрами у держзраді та колабораціонізмі. Так, у перші місяці 2022 року 38 тис. грн компенсації отримав «слуга» Олексій Ковальов, який на початку повномасштабного вторгнення активно допомагав росіянам на захопленій Херсонщині.

Таку ж суму компенсацій у 2022-му отримав і обранець від нині забороненої ОПЗЖ Олександр Пономарьов, якому СБУ та ДБР у 2023 році оголосили про підозру у державній зраді. До слова, Пономарьов є геть не бідним громадянином: у його декларації $540 тис. та 100 тис. євро готівкою, а місцеві називали його «тіньовим господарем Бердянська».

Отримували компенсації також фігуранти Реєстру зрадників Руху «Чесно» Андрій Аксьонов, Максим Бужанський («Слуга народу»), Валерій Гнатенко (ОПЗЖ) та виключений зі «Слуги народу» мажоритарник Євгеній Шевченко.

Рух «Чесно» і раніше писав, що механізм компенсації нардепам за житло є недосконалим, а влада може використовувати його як спосіб підтримувати своїх депутатів. Як бачимо, протягом 2022 2024 років розподіл компенсацій демонструє диспропорцію між фракціями та групами.

Крім того, компенсації отримують особи, які, відповідно до декларацій, мають стійкий фінансовий стан, але при цьому не гребують брати з бюджету додаткові 16 20 тис. щомісяця.

Очевидно, механізм оплати житла нардепам потребує перегляду та вдосконалення. Надто на тлі великої війни, коли надважливо раціонально розподіляти бюджетні кошти.

Софія Лазарова, Рух «Чесно»

Партія Віктора Орбана «Фідес» показала найгірший результат на виборах до Європарламенту за всю свою історію. Показник все ще високий, але в півтора раза нижчий від попередніх. Водночас опозиційна партія Tisza Петера Мадяра отримала майже 30% виборців та претендує аж на сім мандатів у Європарламенті.

Успіх партії Tisza Петра Мадяра своєрідний політичний ляпас угорській владі, бо досі ніхто не міг скласти Орбану такої загрозливої ​​конкуренції, як це сталося цими вихідними. Як пише видання hvg.hu, у своїй промові після виборів переможець подякував понад мільйону виборців, які віддали за нього голоси: «У нас є підстави бути скромними. Те, що тут сталося, це політичний обвал в Угорщині», заявив Мадяр. За його словами, брехня і правда були протилежні одне одному, як корупція і прозоре суспільне життя, та Тиса, на його думку, доведе, що політика може бути красивою, корисною, справедливою і чесною. Він також заявив, що можна створити в Угорщині політику, яка працюватиме на угорців і не розглядатиме свої позиції як місце для корупції.

За словами політика, його партія змусила людей повірити, що цю систему можна демонтувати, але вони також досягли іншої мети: у Будапешті уже нічого не може статися без партії Tisza. Мадяр сказав, що вечір після виборів є святом радості та звільнення, тому що сьогодні багато людей відновили віру в можливість побудови іншої Угорщини, яка базується не на поділі та брехні, а на мирі, єдності та любові.

Як пише Bloomberg, Мадяр юрист, колишній дипломат і керівник державної компанії. Саме він зараз становить найбільшу загрозу для 14-річного правління Орбана. Результат голосування дозволяє політику і його партії претендувати на «мантію» Орбана на парламентських виборах 2026 року.

Міжнародні ЗМІ нагадують, що Петер Мадяр з'явився на політичній сцені після скандалу довкола експрезидента Угорщини Каталін Новак. Близька союзниця Орбана помилувала близько 20 осіб, включаючи засудженого у справі про сексуалізоване насильство по відношенню до дітей.

На цьому тлі поява на широкій публіці харизматичного, енергійного, проєвропейськи налаштованого Мадяра для багатьох стала символом змін. До того ж Мадьяр виходець із системи, якій кидає виклик, він приніс суспільству цілу серію скандальних викриттів на адресу політиків «Фідес».

У квітні політик зібрав на вулицях Будапешта майже 100 тис. осіб. За оцінками спостерігачів, сильний козир новачка відмова від поділу опозиції на лівих та правих, що надає руху динаміки. Мадяр не до кінця розкриває деталі своєї політичної програми, але йому та його партії Tisza (що у перекладі символічно означає «Повага і свобода» «Главком») ще тоді пророкували перемогу на виборах у червні.

«Все, що трапилося (під час правління «Фідес» «Главком»), надто важко для угорського народу. Це надто в економічному, політичному, правовому та етичному плані», заявив Мадяр у Дебрецені, виступаючи перед багатотисячною аудиторією.

Як зазначають журналісти Euronews, червневі євровибори, схоже, лише розминка для Мадяра. Він націлений на парламентське голосування в Угорщині у квітні 2026 року. «Машина «Фідес» здається непоборною: політичний апарат, створений Орбаном, розрахований на те, що партія отримає перевагу на виборах, пояснює Мелані Барлаї, політолог і співзасновник НУО Unhack Democracy. Мадяру буде непросто зберегти нинішній успіх на довгій дистанції, аби уникнути дискредитації його у соціальних мережах».

Ще недавно Мадяр був практично невідомий. Тепер він домінує у розмовах та заголовках місцевої та світової преси і як мінімум ставить уряд прем'єр-міністра Угорщини Віктора Орбана у незручне становище.

Юрист за фахом, Мадяр колись належав до елітного кола правлячої партії Орбана. «Фідес» прийшла до влади за результатами угорських парламентських виборів 2010 року. З того моменту Мадяра було призначено чиновником у Міністерстві закордонних справ. Через рік, одночасно з головуванням Угорщини в ЄС, він також приєднався до Постійного представництва Угорщини при Європейському Союзі. З 2015 року почав працювати у канцелярії прем'єр-міністра, а згодом очолив Юридичний директорат ЄС державного МФБ (Угорський банк розвитку). З 2019 до 2022 року очолював Центр студентського кредитування.

Утім, у політичній кар'єрі і особистому житті суперника Орбана не все так безхмарно. Він багато років був одружений з колишньою міністеркою юстиції Угорщини Юдіт Варга, яка мала очолити список партії «Фідес» на червневих європейських виборах. Цю пару, у якої троє дітей, часто зображували як ідеальну, зразкову та консервативну, але у 2023 році вони розлучились. Однак, коли Мадяр вирішив «красиво» увійти на політичну сцену Угорщини, під удар потрапила зокрема і мати його дітей. Мадяр наприкінці березня опублікував аудіозапис, який, за його словами, доводить, що високопосадовці змовилися з метою приховування випадків корупції, при цьому причетною зробив саме Варгу.

Близькі союзники Орбана, і міністр юстиції Юдіт Варга, були змушені піти у відставку перед галас громадського обурення. На записах, що стали надбанням громадськості, лунав голос Варги. Вона описувала, як інші урядовці домоглися видалення доказів із протоколів суду, щоб приховати свою роль у корупційних ділових угодах.

Як пише Daily News Hungary колишня дружина опозиціонера відразу публічно звинуватила його у домашньому насильстві і шантажі. Варга згадує, як одного вечора, коли вона лягла спати, її чоловік прийшов додому п'яний і жбурнув у неї книги та одяг.

«Я відчула, як пряжка його ременя вдарила мене по спині. Я спробувала сісти і почала чекати наступного удару. У той час я вирішила, що розлучуся з ним», сказала вона, додавши, що, коли вона сказала йому про це, той «благав мене і давав обіцянки, як робив це багато разів протягом 16 років… Він використав усі старі хитрощі і методи через що йому завжди вдавалося повернути мене на американські гірки домашнього насильства… але цього разу я була сповнена рішучості знайти вихід».

Ексміністерка сказала, що Мадяр почав їй погрожувати, коли вона наполягла на розлученні. Мадяр стверджував, що оприлюднить зміст записів, які були зроблені у їхньому будинку, що свідчать про порушення законів урядом Угорщини. Варга додала, що вона «пишається» тим, що була міністром юстиції в уряді Віктора Орбана та членом правлячої партії «Фідес».

Ексміністерка та ексдружина опозиціонера заявила, що, на думку Мадяра, його дискредитують у пресі.

«Я бачу це інакше. Хто він насправді, нам розкажуть колишні колеги та близькі друзі. Петер Мадяр завдав багато болю не лише своїй родині, а й своїм друзям. Тепер необхідність спостерігати за цією мерзенною маніпуляцією завдає нового болю багатьом», написала вона на своїй сторінці у Facebook, цитує видання.

Та попри все це, угорські ЗМІ констатують, вже 6 квітня на вулиці у центрі Будапешта на знак протесту проти уряду Орбана вийшли десятки тисяч людей. Єдиним організатором цього протесту став Петер Мадяр. Він звернувся до натовпу, оголосивши про створення нової політичної спільноти, метою якої є об'єднання як консервативних, так і ліберальних угорців, розчарованих правлінням Орбана, та роздробленої, неефективної політичної опозиції.

«Крок за кроком, цеглинка за цеглиною, ми повертаємо собі батьківщину і будуємо нову країну, суверенну, сучасну, європейську Угорщину», кричав у натовп 43-річний новий угорський політик.

10 червня минув місяць, як Національне антикорупційне бюро зареєструвало резонансне кримінальне провадження проти своїх співробітників. Фабула справи стосується розголошення даних досудового розслідування та оперативно-розшукової діяльності у кримінальних провадженнях та оперативно-розшукових справах НАБУ протягом 2021-2023 років. «Зливалися» документи, пов’язані з розслідування фактів корупції під час реалізації президентської програми «Велике будівництво». Головним вигодонабувачем цих витоків, як з’ясували ЗМІ, виявися куратор «Великого будівництва» і колишній позаштатний радник голови Дніпропетровської ОДА Юрій Голик.

У справі з «витоками» фігурує колоритний персонаж голова Броварської райдержадміністрації у 2020-2021 роках, а нині бізнесмен Георгій Біркадзе. Днями саме його переписку з особою «Японец Валера» (це старший детектив і керівник відділу детективів НАБУ Валерій Полюга) проілюстрували розслідувачі Bihus.info.

По суті, Валерій Полюга поки єдиний, офіційно підсвічений співробітник НАБУ, якого обшукали Спеціалізована антикорупційна прокуратура і Нацполіція у рамках цієї суперскандальної кримінальної історії.

Проте є іще одна важлива деталь. 24 травня директор НАБУ Семен Кривонос усунув свого першого заступника Гізо Углаву від виконання посадових обов’язків «для забезпечення обʼєктивного досудового розслідування, розпочатого за фактом ймовірного витоку інформації». Углава не матиме впливу на низку підрозділів антикорупційного відомства до кінця липня.

Отже, за місяць досудового розслідування детективи управління внутрішнього контролю НАБУ спромоглися арештувати деяке майно Біркадзе та Полюги. При цьому, згадані обидва добродії досі не є підозрюваними.

«Главком» розповідає нові подробиці, які стали відомі під час просування справи через суди.

22 травня слідство провело одночасно обшуки фігурантів на різних локаціях. Наприклад, за місцем проживання Георгія Біркадзе було вилучено планшет iPad Pro. Зі слів літньої жінки, яка була у квартирі, комп’ютерна техніка належить її онуці і доньці Біркадзе Христині. На момент обшуку планшет лежав на дитячому столику у кухні.

Вже у клопотанні про арешт прокурор Спеціалізованої антикорупційної прокуратури поставив під сумнів, що відшуканий iPad є власністю п’ятирічної дитини. «Хоч планшет перебуває у користуванні малолітньої доньки, можливо допустити, що цей пристрій подарував батько своїй доньці та більшість часу планшетом користується саме він. Електронний пристрій може містити в собі інформацію, яка може мати значення для досудового розслідування, тому з метою недопущення знищення речового доказу, планшет було вилучено», сказано в ухвалі Вищого антикорупційного суду.

Зрештою, Феміда арештувала гаджет доньки Біркадзе; його направлено на комп’ютерно-технічну експертизу до Київського науково-дослідного інституту судових експертиз.

Повторити таки «трюк» з арештом двох флешок, вилучених в автівці, якою користується Георгій Біркадзе і ноутбуком Apple його дружини, правоохоронцям вже не вдалося. Флешки місткістю 4 Gb і 256 Gb, як зазначив адвокат, належать водію Біркадзе, який зберігає на них особисту музику. Більше того під час обшуку слідству пропонувалося оглянути вказані флешки, однак вони цього не зробили. Зважаючи на це, суд підсумував: «…факт наявності флешносіїв у автомобілі, яким користується Біркадзе, не надає вказаним речам ознак речового доказу». А тому немає підстав для арешту.

З ноутбуком дружини Ольги Біркадзе схожа історія. Його детективи НАБУ «вполювали» у багажнику автівки дружини експосадовця. За твердженням адвоката, цей ноутбук Ольга Біркадзе використовує у робочих цілях; жінка працює асистенткою кафедри у столичному виші. У цьому випадку суд також повірив версії захисту і відмовив антикорупційній прокуратурі в арешті майна.

Сам же колишній чиновник Георгій Біркадзе відреагував на скандал кількома відеоінтерв’ю. В одному з них він віджартовувався, мовляв, слідство шукало у нього 37 млрд грн. Нагадаємо, сам Біркадзе став відомий широкій публіці через конфуз, в який він нещодавно втрапив в ефірі телемарафону «Єдині новини». Гість студії несподівано на камеру видав таке: «Якщо взяти відбудову, то сьогодні 37 мільярдів ми вкрали… ой, вклали у фортифікації».

У ще одному інтерв’ю Біркадзе визнав переписку з детективом НАБУ, але категорично відкинув твердження про доступ до секретних документів правоохоронців. Також назвав Юрія Голика «спєцом» «Великого будівництва» і підтвердив: ділився із ним перепискою від своїх джерел у правоохоронних органах.

«Я не посадова особа, можу писати все, що хочу і кому хочу», різко відрізав колишній голова Броварської райдержадміністрації на закиди журналіста.

У цілому, як вважає Біркадзе, історія з «витоками» з НАБУ «заварена» двома особами: колишнім віцепрем’єром Олександром Кубраковим і власником групи компаній «Автострада» Максимом Шкілем. За останні чотири роки фірма Шкіля заробила на дорожніх тендерах понад 150 млрд грн, підрахував ексчиновник.

«До нього (Максима Шкіля «Главком») питань немає (у слідства «Главком»). За те є питання до Голика про нібито крадіжку грошей у Дніпропетровську, і до Біркадзе через особисту переписку. НАБУ повинно провести чесне розслідування і посадити на поліграф усіх, у тому числі й мене», бідкався Георгій Біркадзе.

Арешт майна торкнувся і вже згаданого детектива НАБУ Валерія Полюги (Японця). Наприкінці травня Вищий антикорупційний суд задовольнив клопотання прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури і арештував два мобільних телефони Samsung і Redmi та смартгодинник Apple Watch.

У суді Полюга виправдовувався: вилучені пристрої не мають стосунку до справи про «витоки» даних із НАБУ. За його словами, телефоном Samsung користувався до 2019 року, наразі його використовує дитина у вигляді іграшки. Щодо телефона Redmi, то він куплений у січні 2023-го. По ньому Полюга спілкується з малолітнім сином, у якого смартгодинник Apple Watch.

Крім цього, детектив, якого колеги запідозрили у «зливах», продовжував гнути свою лінію: не входив до групи детективів у кримінальному провадженні №42022000000001543 (справу відкрито у листопаді 2022-го після серії медійних викриттів, пов’язаних із освоєнням майже 1,5 млрд грн на дороги Дніпропетровщини у розпал повномасштабної війни. Пізніше у цьому провадженні обшуки пройшли в Юрія Голика, дівчини екскерівника Дніпропетровщини Яни Хланти та інших фігурантів), у якому відбувся витік інформації. Тому не володів і не міг володіти даними досудового розслідування. Натомість суд зауважив: метою арешту майна Полюги не є позбавлення його доступу до телефонів і смартгодинника, а тимчасове обмеження права користування допоки не завершиться експертне дослідження.

Увесь нинішній переполох довкола НАБУ виник через вже одіозного куратора «Великого будівництва» Юрія Голика. На початку травня 2023 року антикорупційні органи обшукали автомобіль, яким пересувався натхненник проєкту відбудови. У машині правоохоронці наткнулися на два IPhone та ноутбук. Техніку одразу вилучили і арештували.

Річ у тім, що НАБУ перевіряло Голика на причетність до оборудок під час тендерних закупівель щодо ремонту доріг на Дніпропетровщині у воєнний стан. У цій справі правоохоронці також аналізують діяльність службових осіб Дніпропетровської ОДА

Попри те, що адвокати Голика будували у судах «залізобетонне» алібі, мовляв, їх клієнт не працює ані в ОДА, ані рахується у фірмах-підрядниках, видання «Наші гроші» ще у 2020 році писало: «Під кураторством Голика Дніпропетровська ОДА для ремонту доріг замовляла асфальтобетон у півтора раза дорожче від сусідніх областей». До речі, через цю статтю Голик потягнув журналістів-розслідувачів до суду захищати свою честь та гідність, але програв.

Крім того, як з’ясували журналісти видання Bihus.info, детективам НАБУ таки вдалося реанімувати частину інформації з IPhone Юрія Голика (переважно фотографії з кешу телефонів). Якраз ті відомості, що ідентифіковано, підтвердили: ідеолог «Великого будівництва» був добре обізнаний із перебігом кримінальної справи щодо ремонту доріг на Дніпропетровщині, у матеріалах якої згадується його прізвище.

Знову ж таки, не маючи офіційних посад у владі, Юрій Голик користувався благами, які недоступні більшості чоловікам призовного віку в Україні.

Це безперешкодний виїзд за межі країни під виглядом волонтера від благодійного фонду «Пісні, народжені в АТО». Засновником організації є колишній заступник уже ексголови Дніпропетровської ОДА Резніченка Володимир Юрченко…

***

Коли матеріал готувався до друку, з’явилася заява директора НАБУ Семена Кривоноса щодо цієї справи. Він запевнив: окрім досудового розслідування щодо витоків, у НАБУ розпочато два службових розслідування. Перше щодо можливого тиску на викривачів, інше щодо можливих неправомірних вказівок детективам. Проводяться необхідні заходи, встановлюються відповідні обставини. За результатами цих службових розслідувань, у разі наявності достатніх підстав, винні особи будуть притягнуті до дисциплінарної відповідальності.

«Підкреслю, «злив» інформації (розголошення даних досудового розслідування) це кримінальний злочин. Вважаю неприпустимим нехтувати законом, щоб просто когось звільнити… Будь-які рішення, у тому числі й кадрові будуть прийматися мною виключно за результатами розслідувань і у чіткій відповідності до визначених законом процедур», наголосив очільник антикорупційного органу.

Віталій Тараненко, «Главком»

Завершилися вибори до Європейського парламенту, які відбуваються раз на п’ять років. Результати цього «континентального» голосування, яке тривало кілька днів, важливі для України як кандидата в члени ЄС. Але ще важливіше те, що ці вибори відіб’ються на внутрішніх процесах в державах, від яких залежить підтримка України у війні з Росією.

У деяких країнах з 27 членів ЄС голосування розпочалося ще в четвер. У Нідерландах першість отримала ультраправа Партія свободи, що з першого погляду є не кращою новиною для України. Лідер цієї партії «голландський Трамп» Герт Вілдерс запам’ятався радикальними ідеями щодо референдуму про вихід країн з ЄС та виступав проти надання Україні військової допомоги. Утім, результат Партії свободи сюрпризом не став ця політична сила вже перемагала на виборах у нідерландський парламент у 2023 році. Але екстравагантний Вілдерс не міг розраховувати на самостійне формування уряду, тож йому довелося йти на коаліцію з більш поміркованими партнерами. Як результат у коаліційній угоді окремо прописана всебічна підтримка України, і є всі причини сподіватися, що Нідерланди залишаться одним з найбільш відданих партнерів нашої країни.

Власне, на цьому показовому прикладі можна спрогнозувати перспективи антиукраїнських сил і в Європарламенті навіть попри зростання популярності, вони все ж не можуть розраховувати на самостійну домінуючу роль у цій структурі у найближчі п’ять років.

Вони вимушені або приглушати свою популістську риторику, або залишатимуться з нею на маргінесі. Ба більше, перед виборами ультраправим прогнозували куди більший успіх, ніж вони у результаті здобули. Так, партія євроскептиків «Європейські консерватори та реформісти» (ECR) та ультраправа «Ідентичність і демократія» (ID) наразі разом претендують на 131 голос в Європарламенті з 720. Щоправда, цей результат не враховує показники таких відвертих «друзів Путіна» як угорського «Фідесу» Віктора Орбана, польської «Конфедерації», французької «Реконкісти» та «головного болю» німецького канцлера Олафа Шольца скандальної «Альтернативи для Німеччини», що посіла загальне друге місце у країні.

Проте навіть якщо всі євроскептики та праворадикали об’єднаються в Європарламенті (у чому є великі сумніви), суттєво впливати на порядок денний вони не зможуть. Такі «зубри» як правоцентристська Європейська народна партія (ЄРР), соціал-демократи (S&D), плюс ліберальна «Оновити Європу» (Renew Europe), що складали коаліцію протягом останніх п’яти років, набирають більше 400 голосів. Це робить високими (але не абсолютними) шанси на переобрання нинішньої голови Єврокомісії від ЄРР Урсули фон дер Ляєн, яка не давала приводу сумніватися у своїх проукраїнських поглядах. Фон дер Ляєн вже встигла заявити, що, попри підтримку, отриману на виборах лівими і правими, вона продовжить працювати з проєвропейськими, проукраїнськими партіями та окремо зазначила, що зовнішні сили намагаються дестабілізувати та послабити Європу.

Втім, хоча в Європарламенті кардинальних змін настроїв щодо підтримки України не має відбутися, результат цих виборів може призвести до тектонічних струсів в окремих державах. І в центрі уваги, звісно, локомотиви Євросоюзу Франція та Німеччина, в яких вибори до Європарламенту фактично перетворилися на вотум недовіри владі. Попри всі нюанси, які можуть не подобатися Києву, і Париж, і Берлін займають чітку проукраїнську позицію.

Президент Франції Еммануель Макрон після того, як його партія вщент програла праворадикальному «Національному об’єднанню» Марін ле Пен, на емоціях розпустив парламент, наслідком чого будуть позачергові вибори. У Німеччині до такого різкого «перевертання дошки» не дійшло, але плачевні для влади результати виборів точно не додадуть їй впевненості.

Показовою стала реакція на вибори до Європарламенту спікера російської Держдуми Володимира Володіна, який закликав Макрона і Шольца «піти у відставку та припинити знущатися над громадянами своїх держав». Та чи дійсно у Кремля є приводи для втіхи?

У Франції вибори до Європарламенту призвели до найбільших політичних катаклізмів. Центристський альянс «Рух відродження» президента Макрона набирає вдвічі менше (14,6%, 13 місць), ніж «Національне об’єднання», неформальним лідером якого є відома ультраправа політикиня Марін Ле Пен (31,4%, 30 місць). Вона двічі поступалася Макрону у другому турі президентських виборів, і зараз отримала своєрідний реванш, який може конвертувати у щось більше.

«Національне об'єднання» вже оголосило, що претендентом на посаду прем’єра від партії буде формальний лідер партії Жордан Барделла. Цікаво, що після оголошення попередніх результатів виборів Барделла закликав президента розпустити парламент через «безпрецедентний розрив між президентською більшістю і провідною опозиційною партією, який відображає різке заперечення і явне неприйняття політики, яку проводить Макрон і його уряд». І президент несподівано екстрено виконав таке побажання.

Причин такого ризикованого кроку у Макрона може бути декілька: від бажання згуртувати своїх прихильників перед лицем «правої загрози» до хитрого плану спалити рейтинги Ле Пен і Ко перед президентськими виборами, які відбудуться у 2017 році. У будь-якому разі для України такі політичні землетруси в стані одного з головних союзників не віщують нічого хорошого.

У Німеччині перше місце з великим відривом від конкурентів посів «Християнсько-демократичний союз», який представляє діюча голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн (30%, 29 місць), соціал-демократи діючого канцлера Олафа Шольца лише треті (14%, 14 місць). А між ними вклинилася шокуюча несподіванка цих виборів ультраправа «Альтернатива для Німеччини» (16%, 15 місць), відома своїми проросійськими та антиукраїнськими поглядами. Ба більше, у східних федеральних землях, де проходили місцеві вибори, «Альтернатива» узагалі стала першою. Популярності партії не завадили (а, може, й навпаки) гучні скандали навколо неї. Так, цього року Німеччиною прокотилася хвиля масових протестів проти правого екстремізму та з вимогою заборони «Альтернативу». Приводом стало оприлюднення в пресі подробиць таємної зустрічі партійних функціонерів з неонацистами в листопаді 2023 року. На ній, зокрема, обговорювалися плани видворення з країни мільйонів іноземців та громадян Німеччини з міграційною біографією. «Альтернативу» навіть вигнали з ультраправої групи Європарламенту «Ідентичність і демократія» через інтерв’ю євродепутата від німецької партії Максиміліана Кра, в якому він виправдовував злочинців СС. Від співпраці з «Альтернативою» відхрестилося також «Національне об’єднання» Ле Пен.

Утім, російський диктатор Володимир Путін з його параноєю щодо засилля навколо неонацистів нічого поганого у діях німецьких праворадикалів не помічав. І це не дивно представники «Альтернативи для Німеччини» відвідують окупований Крим, беруть участь в ефірах російських ток-шоу, а також були помічені зі своєю «мирною ініціативою», від якої представники правлячої більшості рішуче відхрестилися. Наскільки посилення впливу політичної сили такого штибу вплине на допомогу Німеччини Україні питання відкрите. Але дзвінок дуже неприємний.

У серці Євросоюзу ліберальна «Відкрита партія» (Open VLD) прем’єр-міністра Александера де Кроо зазнала болючої поразки (5,5% та одне місце в Європарламенті). Це призвело до відставки прем’єра буквально «зі сльозами на очах», і тепер в країні очікується процес формування нового уряду. Схоже, що відбуватися він буде нелегко: так, після виборів 2019 року Бельгія жила без уряду 500 днів.

Більшість же голосів набрали поміркований правий «Новий фламандський альянс» та ультраправа партія «Фламандський інтерес», які отримають в Європарламенті по три місця. У будь-якому разі навряд чи позиція Бельгії відносно України кардинально зміниться.

На тлі провалів політичних сил Еммануеля Макрона і Олафа Шольца не можна не відмітити успіх консервативної партії прем’єрки Італії Джорджії Мелоні «Брати Італії» (28,8%, 24 місця). «Брати» отримали на 14 місць в Європарламенті більше, ніж на минулих виборах, друге місце у лівоцентристської опозиційної Демократичної партії (24,5%, 20 місць), яка також наростила підтримку. А от популісти з «Руху п'яти зірок», коаліційні партнери Мелоні з партії «Вперед, Італіє» та ультраправа «Ліга» просіли дуже серйозно.

Для України успіх Мелоні є дуже важливим, оскільки вона, попри те, що є правим політиком, неодноразово демонструвала свою проукраїнську позицію і є прихильником жорсткої лінії щодо Росії. Прогнозується, що у майбутньому Мелоні може стати своєрідною «золотою акцією», союзу з якою будуть прагнути такі, здавалося б, протилежності як Урсула фон дер Ляєн та Марін Ле Пен.

В Іспанії перемогу на виборах до Європарламенту святкували правоцентристи: Народна партія Іспанії (34,2% 22 місця) випередила партію соціалістів на чолі з прем'єр-міністром Педро Санчесом (30,2%, 20 місць). Третя сходинка за ультраправою партією Vox (9,6%, 10 місць).

Неприємні новини для України. Австрія і раніше мала славу «троянського коня» Кремля в ЄС, хай і не такого відвертого як Угорщина. Безперечний успіх ультраправої Партії свободи (25,7%, 6 місць), яка відкрито критикує антиросійські санкції, лише укріплює таку тезу. Правляча Австрійська народна партія набирає 24,7% (5 місць), третя Соціал-демократична партія (23,2%, 5 місць).

У найбільших відкритих путінських друзів в Євросоюзі трапилася несподіванка: правлячий альянс «Фідес» KDNP прем’єра Віктора Орбана отримав «лише» 44,7 % (11 місць), що на 8 % і два мандати менше, ніж на попередніх виборах до Європарламенту. Таке падіння сталося через злет сенсаційної альтернативи створеної буквально перед виборами партії «Тиса» колишнього чиновника, а нині затятого опозиціонера Орбана Петера Мадяра (29,7%, 7 місце). Вибори до Європарламенту стали своєрідним розігрівом і хрещенням Мадяра перед боєм, який він збирається дати забронзовілому Орбану у внутрішньополітичних баталіях.

Поки один з небагатьох однодумців Орбана в ЄС щодо критики допомоги Україні прем’єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо важко оговтується після жахливого замаху, його проєкт Smer (24,8%, 5 місць) змогла обійти прозахідна ліберальна партія PS (27,8%, 6 місць). Тож діагноз про однозначний розворот Словаччини в російський бік поки що передчасний.

Перше місце у Чехії здобув популістський опозиційний рух ANO колишнього прем’єр-міністра Чехії Андрея Бабіша (26,1%, 7 місць), він зумів обігнати коаліцію Spolu («Разом»), до якої входить партія Top 09, яка зараз керує чеським урядом (22,3%, 6 місць). Великий друг України президент Чехії Петр Павел, коментуючи результати виборів до Європарламенту, зазначив, що не можна не можна не ігнорувати зростання підтримки «екстремістів» у ЄС, але вважає, що основна ціннісна орієнтація Євросоюзу на безпеку чи демократію після цих виборів не зміниться.

У наших сусідів та запеклих друзів обійшлося без особливих несподіванок. Перше місце зайняла «Громадянська коаліція» чинного прем’єра Дональда Туска (37,1%, 21 місце), а у спину їй дихає головний внутрішній опонент опозиційна «Право і справедливість» Ярослава Качинського (36,1%, 20 місць). Третє ж місце у відверто українофобської «Конфедерації» (12,1%, 6 місць), яка заробляла собі політичні бали на блокуванні польсько-українського кордону. Якщо лідери у порівнянні з попереднім представництвом в Європарламенті мандати втратять, то «Конфедерація», якої раніше взагалі там не було, отримає представництво на новому рівні. Всі три партії назвали отримані результати перемогою та хорошим заділом на майбутнє.

Варто додати, що Європарламенту сам по собі не тримає у своїх руках стільки важелів впливу, як парламенти національні. І його вплив на формування зовнішньої політики Євросоюзу куди менший, ніж таких гегемонів як Франція та Німеччина. Утім певний ультраправий нахил нинішнього скликання неминуче призведе до того, що європарламентську трибуну стануть активніше використовувати як майданчик для просування, зокрема, антиукраїнських наративів. Але загальній підтримці України в цьому органі поки нічого не загрожує. Більшу загрозу несе зростаюча підтримка ультраправих в окремих країнах, що згодом може призвести до появи там урядів, які в кращому випадку будуть ставитися до російсько-української війни нейтрально.

«Главком» зібрав ключові меседжі зарубіжної преси про вибори до Європарламенту. Це тільки здається, що їхні результати матимуть вплив лише на політичне життя Європи та України. Насправді ж вже зараз малюються апокаліптичні перспективи, що вони торкнуться майбутнього становища європейської ЛГБТ-спільноти та навіть ринку криптовалют.

Британська Financial Times представила ключові висновки з євровиборів.

Сплеск ультраправих

Видання констатує, що ультраправі партії провели найкращі в історії вибори до Європейського парламенту, зокрема, у Франції, Німеччині та Італії, і разом здобули майже чверть місць.

«Найбільш вражаючу перемогу здобуло «Національне об'єднання» Марін Ле Пен, яке отримало 30 місць в Європарламенті і більш ніж удвічі перевершило за кількістю голосів партію президента Еммануеля Макрона «Відродження», йдеться у статті.

У той же час партія «Брати Італії» прем'єр-міністерки Італії Джорджії Мелоні здобула 24 місця і збільшила своє представництво, а «Альтернатива для Німеччини» посіла друге місце у Німеччині, отримавши 15 місць.

Ультраправі партії також очолили опитування в Австрії та Угорщині, досягли значних успіхів в Іспанії, а на Кіпрі ультраправа партія вперше в історії отримала місце в парламенті.

Ліберальна боротьба

Окрім великого удару у Франції, ліберальна група «Оновити Європу» (Renew Europe) зазнала значних втрат у Німеччині та Іспанії, загалом зменшивши кількість своїх місць зі 102 до 80. Вона втрималася на третьому місці завдяки зростанню підтримки у таких країнах, як Словаччина. Сьогодні її лідери, як очікується, обговорять, чи слід виключити голландську VVD (Народна партія за свободу і демократію) з групи з огляду на її підтримку коаліції в Нідерландах, до якої входять ультраправі, рішення, яке протиставляє партійну етику бажанню не втратити ще більше місць у парламенті.

Невідомість для фон дер Ляєн

Переобрання Урсули фон дер Ляєн на другий термін на посаді найвпливовішого чиновника ЄС опинилось під великим питанням. Європейська народна партія (ЄНП), від якої вона була офіційним провідним кандидатом, здобула блискучу перемогу і збільшила кількість своїх місць у парламенті. Представники партії одразу ж заявили, що вона є єдиним легітимним кандидатом на посаду голови Єврокомісії. Водночас існує нервозність щодо її реальної підтримки. ЄНП, соціалісти і демократи та партія «Відродження» матимуть близько 403 місць. Це дає їй шанс отримати 361 голос для формування більшості. Однак історично склалося так, що мінімальний рівень «дезертирства» під час таємного голосування становить 10%, а це означає, що їй може знадобитися більше друзів.

«Зелені» програють по-крупному

Підйом, який «зелені» отримали на хвилі екологічного ентузіазму, виявився нетривалим. Найбільших втрат вони зазнали в найбільших країнах-членах ЄС і там, де вони входять до складу уряду, зокрема, в Німеччині, де вони були частиною коаліційного уряду, який пропонував непопулярні закони, такі як ефективна заборона газових котлів. Кліматичні активісти глибоко стурбовані.

Стабільна явка

Близько 51% громадян ЄС проголосували по всьому континенту це лише трохи більше, ніж на минулих виборах, коли проголосували 50,7%. І це значно менше, ніж 71%, прогнозований останнім опитуванням Євробарометра.

Видання Euronews вказує на те, що шанси на переобрання президентки Європейської комісії, німецької політичної діячки, членки Християнсько-демократичного союзу Урсули фон дер Ляєн зменшуються і для України це недобре, оскільки фон дер Ляєн неодноразово демонструвала свою щиру симпатію до України: у лютому вона приїздила до Києва, крім того, вона вельми категорично висловлювалась щодо того, аби лідер РФ поніс покарання за воєнні злочини, а також запевняла: «Європа буде підтримувати Україну стільки, скільки потрібно».

Лідери ЄС зберуться у Брюсселі, щоб офіційно висунути кандидата на посаду голови Єврокомісії 28 червня, за кілька днів до того, як виборці підуть на виборчі дільниці у Франції. Оскільки фон дер Ляєн дуже непопулярна у Франції навіть французька делегація ЄНП виступає проти її переобрання висунення її кандидатури за кілька днів до голосування може ще більше підірвати популярність Макрона.

Якщо її все-таки буде висунуто, їй потрібно буде заручитися підтримкою абсолютної більшості (361 з 720 новообраних членів Європейського парламенту) під час таємного голосування. Спочатку це голосування було заплановане на середину вересня, але, за повідомленнями ЗМІ, може відбутися вже 18 липня.

Проти переобрання Фон дер Ляєн можуть виступити національні делегації, що входять до її фракції ЄНП. Фактично фон дер Ляєн може розраховувати на підтримку депутатів «Братів Італії» Джорджіа Мелоні, яка, за попередніми результатами, отримала вражаючі 24 місця. Але, покладаючись на Мелоні, фон дер Ляєн ризикує відштовхнути лівих союзників і навряд чи отримає підтримку «Зелених», які також голосували проти неї у 2019 році і які на цих виборах втратили 20 місць.

Британське видання The Economist зробило спробу проаналізувати, чим керувалися виборці по всій Європі, перш ніж іти і віддавати свій голос. Для цього журналісти звернули увагу на дані пошукового трафіку від Google показують величезні географічні відмінності.

Багато європейців стурбовані такими конфліктами, як війна в Україні та в Газі. Жителі Естонії та Латвії, географічно близьких до Росії, шукали інформацію найбільше саме про це.

Ключові слова, пов'язані з вартістю життя, такі як «інфляція», а також «ціни на енергоносії», «ціни на продукти харчування» та «іпотечні кредити», особливо часто звучали в Німеччині та Італії.

Навколишнє середовище, включаючи такі терміни, як «зміна клімату», є гарячою темою на периферії континенту: її найчастіше шукають на Мальті, а також у країнах з довгими береговими лініями, таких як Португалія, Іспанія і Данія. Пошукові запити, пов'язані з пенсійною політикою, високі в Румунії, де уряд пообіцяв підвищення пенсій у 2024 році, і у Франції, де минулого року пенсійний вік було підвищено з 62 до 64 років.

Британське видання для ЛГБТК+ спільноти Pinknews вказує, що електоральне зростання Марін Ле Пен повинно викликати «занепокоєння» у ЛГБТК+ людей. Прихід до Єлисейського палацу політика, пов'язаного з Володимиром Путіним та Віктором Орбаном, може поставити під загрозу успіхи, яких досяг Туманний Альбіон, вважає Гатіпон Матьє, 38-річний представник британської національної правозахисної групи «Інтер-ЛГБТ».

«Попри те, що вона зробила виважені кроки для пом'якшення свого іміджу, наприклад, більше не обіцяє скасувати шлюбну рівність, антиіммігрантська, «антивокеїстична» і націоналістична платформа Марін Ле Пен залишається загрозою для прав квір-людей», пише видання.

Видання також нагадує, що 53-річна Ле Пен є одним з найбільш запеклих анти-ЛГБТК+ політиків Європи.

Вона виступала, серед іншого, проти одностатевих шлюбів, одностатевого усиновлення та одностатевого сурогатного материнства

Автори статті нагадують: «Національне об'єднання», вже давно звинувачують у гомофобії, расизмі та антисемітизмі. Його засновник, Жан-Марі Ле Пен, назвав гомосексуальність біологічною аномалією, а також «особистим вибором» і заявив, що «педофілія має своє коріння... у захопленні гомосексуалізмом».

Спеціалізоване видання про ринок криптовалют Coingape пише, що успіх правих на виборах до Європарламенту має значні наслідки для крипторинку. Джаг Кунер, керівник відділу деривативів Bitfinex, раніше висловлював побоювання, що правий крен може призвести до посилення контролю над криптовалютами.

Ця перспектива збігається з більш сильним побоюванням, що регуляторне середовище може стати більш обмежувальним при правому уряді. Тим часом, на момент написання статті, капіталізація крипторинку знизилась на 0,21% до $2,53 трлн.

Павло Вуєць, Наталія Сокирчук, «Главком»

Коли пишеться велика історія, а лідери стикаються з важливим вибором, бажання знайти натхнення в повчальних історичних паралелях стає непереборним і природним. «Єдиний ключ до того, що може зробити людина, це те, що вона зробила», якось написав оксфордський історик Робін Джордж Коллінгвуд. Прем’єр-міністр Естонії Кая Каллас один із сучасних політиків, на якого найбільше вплинуло минуле, і не лише через окупацію її країни Росією чи особисту сімейну історію вигнання. Під час відпустки вона бере з собою книжки про відносини між НАТО та Росією, наприклад No One Inch (книга М. Е. Саротта 2021 року про напруженість між НАТО, Сполученими Штатами та Росією під час післяхолодної війни «Главком»). А у своєму високотехнологічному офісі у верхній частині старого міста в Таллінні вона стверджує: у 1938 році був момент, коли Захід міг зупинити масштабну війну, але не зробив належних висновків.

За її словами, подібну помилку було зроблено того ж року стосовно напруженості в Абіссінії, Японії та Німеччині, все це розглядалося як окремі події. Безпосередні причини нинішніх конфліктів в Україні, на Близькому Сході, у Південно-Китайському морі та навіть у Вірменії можуть бути різними, але ширша картина показує взаємопов’язане поле бою, на якому певність після холодної війни поступилася місцем «конкуренції великих держав», і на якому авторитарні лідери випробовували кордони своїх імперій. Урок і необхідність полягав у тому, щоб чинити опір і переозброюватися. «Уроки 1938 і 1939 років полягають в тому, що якщо агресія десь окупається, це є запрошенням скористатися нею в іншому місці», відзначила Каллас.

Її улюблений історик, професор Тімоті Снайдер, переосмислюючи події 1938 ріку, додає поворот, коли б Чехословаччина, як і Україна у 2022 році, вирішила б воювати: «Тож у Чехословаччині, як і в Україні, була недосконала демократія. Це найвіддаленіша демократична країна (Україна) у Східній Європі. Ця країна має різні проблеми, але коли їй загрожує більший сусід, вона вирішує чинити опір. У тому світі, де Чехословаччина чинить опір, Другої світової війни не було б». Снайдер запевняє, що такий результат був можливим. «Чехи могли стримати німців. Здебільшого це був блеф з боку Німеччини. Якби чехи чинили опір, а французи, англійці і, можливо, американці зрештою почали допомагати, то це був би конфлікт, але не було б Другої світової війни. «Натомість, коли Німеччина вже напала на Польщу в 1939 році, вона вторглася в Польщу з чеською оборонною промисловістю, яка була найкращою у світі. Німеччина вторглася разом зі словацькими солдатами і при чому з географічної позиції, яку вона виграла лише тому, що знищила Чехословаччину».

Снайдер пояснив свій урок історії: «Якщо українці здадуться, або якщо ми відмовимося від України, тоді це інше. Тоді Росія вестиме війну в майбутньому. Це Росія воюватиме з українською технікою, українськими солдатами з іншого географічного положення. На той момент ми були в 1939 році (напад на Польщу). Зараз ми в 1938 році. По суті, українці дозволяють нам продовжувати 1938 рік».

Як одного разу писав Крістофер Гітченс, велика кількість американських помилок за кордоном, починаючи від Кореї до В’єтнаму та Іраку, сталася на основі Мюнхенського синдрому, переконання, що ті, хто заспокоює хуліганів, як тодішній британський прем’єр-міністр Невілл Чемберлен намагався зробити з Адольфом Гітлером у Мюнхені в 1938 році, або дурні, або боягузи. Такі лідери врешті-решт змушені посилати своїх солдатів у бій, часто непідготовлених і погано оснащених людей проти машин, як яскраво описано в книзі «Винні люди», написаній Майклом Футом, Френком Оуеном і Пітером Говардом після фіаско в Дюнкерку. У Франції образа Munichois синонім боягузтва підсумовує це. Утім Снайдер зробив свої застереження на травневій конференції імені Леннарта Мері, яка була здебільшого присвячена Україні та проходила під гаслом «Давайте не впадати у відчай, а діяти». Це відбулося на тлі того, що Росія та Китай привітали новий авторитарний світовий порядок у спільній заяві, що складалась з 6000 слів і яка мала на меті створити вісь, щоб скасувати врегулювання минулих двох світових воєн.

Ви організували конференції на підтримку України і більше нічого не робили

Багато хто на конференції намагався зрозуміти, що в Україні пішло не так і чому, чи відмовиться Захід від своїх самонакладених обмежень щодо допомоги Києву. У певному сенсі всі хотіли отримати відповідь на запитання міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського: «Україна виграла нам час. Чи використаємо ми це з користю?» У 1934-1935 роках, які Вінстон Черчілль назвав «роками сарани», і знову таки після Мюнхенської угоди, Велика Британія не використала цей час з користю, натомість дозволивши Німеччині йти вперед у переозброєнні.

Заступник голови комітету Християнсько-демократичного союзу Німеччини з оборонної політики Йоганн Вадефуль побоюється, що відповідь на запитання Сікорського буде негативною. «Якщо війна триватиме так, як зараз, то зрозуміло, що Україна програє. Вона не може протистояти російській силі з її добре організованою підтримкою з боку Ірану, Китаю та Північної Кореї та таких країн, як Індія, які дивляться лише на свої власні інтереси». За його словами, Європа просто не перелаштувалась до війни. Перераховуючи наслідки для континенту, з точки зору втрати прав людини, доступу до ресурсів і довіри до Заходу, він просто сказав: «Якщо Україна програє, це буде катастрофа».

Голова індійського аналітичного центру Observer Research Foundation Самір Саран, який назвав себе атеїстом у кімнаті, у якій переважали віряни, однак погодився, що на карту поставлено щось більше, ніж Європа, оскільки він майже висміював нездатність західної економіки вартістю $40 трильйонів організувати поразку на полі бою російській економіці вартістю $2 трлн. Він заявив: «Є один актор, який реорганізував свою стратегічну участь у війні, а інший ні. Одна сторона не бере участі в битві. Ви організували конференції на підтримку України і більше нічого не робили. Але коли справа доходить до дій, Росія 2.0 рухається вперед. Це говорить таким країнам, як ми, якщо щось подібне трапиться в Індо-Тихоокеанському регіоні, у вас не буде жодних шансів проти Китаю. Якщо ви не можете перемогти країну вартістю $2 трлн, не думайте, що ви стримуєте Пекін. Китай покладає надію на ваші жахливі і жалюгідні дії проти набагато меншого супротивника».

І все ж це парадоксально. НАТО більше і сильніше, ніж будь-коли. Трансатлантичний альянс функціонує набагато краще, ніж це робили США, Франція та Велика Британія в 1930-х роках і після п’яти місяців коливань деякі з додаткових $60 млрд американської зброї можуть дістатися до лінії фронту протягом декількох тижнів.

Але з точки зору Києва все залишається надто повільним і обмеженим, за винятком розподілу провини в Європі. Головний кандидат від Вільної демократичної партії Німеччини Марі-Агнес Штрак-Ціммерманн на виборах до Європарламенту підтримує одну сторону, закликаючи Францію прискорити постачання зброї в Україну. Вона сказала: «У нас є проблема, що в той час як Польща, сусідня країна, робить багато, як і Німеччина, Франція робить відносно мало».

Інші кажуть, що винуватцем залишається Берлін, і що попри те, що в німецькій столиці усвідомлюють, яку загрозу представляє Володимир Путін, там не можуть прийняти наслідки з точки зору ядерних ризиків, пов’язаних із поразкою Росії. Старший науковий співробітник Німецької ради з міжнародних відносин Бенджамін Талліс сказав: «Незважаючи на всі ці розмови про політичну волю, ми насправді стикаємося з політичною безпорадністю. Ми не будемо визначати перемогу як мету».

Враховуючи кількість порушених обіцянок Путіна, його гарантія миру буде такою ж обнадійливою, як і порада Чемберлена британцям спокійно спати після його повернення з Мюнхена

Не називаючи Німеччини, президент Франції Еммануель Макрон, переосмисливши минулого року загрозу російського імперіалізму, сказав: «Європа явно стоїть перед моментом, коли потрібно буде не бути боягузами».

Колишній міністр оборони Великої Британії Бен Воллес не підбирав слова і назвав речі своїми іменами. «Поведінка (Олафа) Шольца показала, що стосовно безпеки Європи він не та людина, яка мала б перебувати на цій посаді в такий час», сказав він про канцлера Німеччини.

Професор Школи перспективних міжнародних досліджень Університету Джонса Гопкінса Еліот Коен знаходить ширшу інституційну та моральну проблему, яка потребує вирішення практичного плану забезпечення цієї перемоги, щось схоже на заклик Черчилля створити міністерство постачання, яке перетворило Велику Британію на гігантський завод з випуску зброї.

Коен сказав: «Справа не в тому, що говорять люди, справа в цифрах. Чи готові ви, аби оборонні заводи працювали 24 години на добу? Чи готові ви надати їм (ракети) Atacms і дозволити вражати цілі в Росії, а Німеччина відповідно надати їм ракети Taurus? Мене дуже хвилює те, що війна настільки далека від наших суспільств, що нам важко боротися за те, що вимагає успіху».

Політолог Німецької ради з міжнародних відносин Сабіна Фішер каже, що за всі ці суперечки зосереджені довкола одного питання: чи вірить Європа, що поразку України можна стримати. Іншими словами, які наслідки для Європи, якщо Україна розпадеться або продиктований Росією мир призведе до утримання нею територій, здобутих військовим завоюванням?

Чи зможе Путін-переможець зупинити військову машину і сказати, що відвоювання (території) Київської Русі було самостійною метою Москви, а імперські амбіції Росії тепер задоволені? Адже не кожна держава, яка висуває вимоги, має безмежні амбіції.

Президент Угорщини Віктор Орбан, наприклад, сказав: «Я не вважаю логічним, щоб Росія, яка навіть не може перемогти Україну, раптом прийшла і поглинула весь західний світ. Шанси на це надзвичайно мізерні». Напад на існуючу державу НАТО був би «божевільним», оскільки альянс НАТО мав би відповісти.

Але опублікована в 2023 році концепція зовнішньої політики Росії зосереджена на глобальному протистоянні з США та створенні альянсів для перемоги над Заходом. Враховуючи неперевершену кількість порушених обіцянок Путіна, російська гарантія миру може виявитися такою ж обнадійливою, як і порада Чемберлена британцям спокійно спати після його повернення з Мюнхена.

Схоже, що президент США Джо Байден, який дав інтерв’ю журналу Time 28 травня, вважає такі наслідки трагічними. «Якщо ми колись дозволимо Україні впасти, запам’ятайте мої слова: ви побачите, як впаде Польща, і ви побачите всі ці країни вздовж фактичного кордону Росії, від Балкан і Білорусі, змушені будуть змиритися з цим».

Інші кажуть, що відповідь Польщі буде менш примирливою. Один з колишніх командувачів НАТО на умовах анонімності сказав, що східні країни не чекатимуть, щоб дізнатися про наступний крок Путіна. «Я впевнений: якщо Україна зазнає невдачі, наші польські союзники не збираються сидіти за Віслою і чекати, поки прийдуть росіяни. Я думаю, що румунські союзники не збираються сидіти за Прутом і чекати, поки Росія піде в Молдову. Тому найкращий спосіб запобігти прямій участі НАТО в конфлікті допомогти Україні перемогти Росію в Україні».

Європейці вважають, що вони можуть вести цю війну, не думаючи, що вони самі воюють

Сабіна Фішер вважає, що наслідки продиктованого Росією миру неможливо приборкати. «Нова хвиля біженців втече з України на Захід. Режим терору російської окупації буде розширюватися, і в результаті постраждають сотні тисяч. Економічна, політична та безпекова ситуація по всій Україні кардинально зміниться. Партизанська війна може спалахнути через мілітаризацію українського суспільства», сказала вона.

«Загрозлива ситуація для держав, які межують з Україною, значно погіршиться. Це справедливо для Молдови, яка знову опиниться в центрі уваги, як це було в 2022 році, особливо якщо Москва захопить українське узбережжя Чорного моря. Росія продовжуватиме послаблювати Європу зсередини, будуючи альянси з правими, шовіністичними популістськими партіями».

Українці, починаючи з президента Володимира Зеленського, більше року намагалися описати наслідки поразки жахливими виразами, намагаючись похитнути європейське заціпеніння та активізувати Захід.

Співзасновник Міжнародного центру української перемоги Олена Галушенко закликала Європу задуматися про бомбардування Харкова. «Уявіть собі місто розміром з Мюнхен, яке, імовірно, залишиться без електрики цієї зими. Витрати на утримання мільйонів мігрантів перенавантажать Європу».

Вадепхул побоюється, що навіть таке формулювання не спрацювало. «Якщо ви запитаєте пересічного німця на вулиці: «Ти справді розумієш, що поставлено на карту? Що ми повинні витрачати гроші не на здоров’я, а на оборону?» Відповіді показують, що нам ще потрібно багато чого переконувати. Європейці вважають, що вони можуть вести цю війну, не думаючи, що вони самі воюють».

Експерт вважає, що винними є лідери, які потурають виборцям, які відкидають російську загрозу. Це повертає дебати до амбівалентності Німеччини, і зокрема Соціал-демократичної партії, щодо поразки Росії. Невипадково передвиборним гаслом СДПН Шольца був «безпечний мир». Сам Шольц, наприклад, відмовляється ставити за мету поразку Росії, і після невдалого наступу України прихильники миру в його партії відродилися. Його політична сила вважає, що її голоси забирають дві партії, одна ліва, а інша права, і обидві кажуть, що війну неможливо виграти. На знак протесту голова Комітету із закордонних справ Бундестагу та прихильник озброєння України Міхаель Рот залишає політику, вважаючи неможливим зберегти свої погляди у власній партії.

П'ятеро істориків 20-го століття, включно з експертом з Веймарської республіки Генріхом Августом Вінклером, поскаржилися у відкритому листі, що Шольц не бажав засвоїти уроки історії або визнати, що Росія прагне знищити Україну. «Канцлер і керівництво СДПН, проводячи червоні лінії не для Росії, а для німецької політики, послаблюють політику безпеки Німеччини та приносять користь Росії». Вони стверджували, що уряд мав розробити стратегію перемоги.

Є навіть підозра, що антивоєнні політики, які мають доступ до розвідувальних звітів, розголошують песимістичні оцінки німецької розвідки, посилюючи враження про безнадійність позиції України. Член Комітету з розвідки Бундестагу від СДПН Ральф Стенгер сказав, що минулорічний невдалий наступ України показав, що «ми можемо і повинні запобігти програшу України, але ми не можемо гарантувати, що вона виграє». Той, хто «продовжує вимагати, щоб зброя А була доставлена швидше, а зброя Б у ще більших кількостях», ганяється за ілюзіями, додав він. Завжди збільшувати дозу, коли ліки не діяли, було «непереконливо».

Критики кажуть, що цей фаталістичний наратив, який узгоджується з головною метою Росії, яка полягає в тому, щоб переконати США, що подальша допомога є марною, також не сприяє тому, щоб визначити уроки останніх двох років щодо невдачі в організації військової економіки в Європі. Макрон придумав фразу «воєнна економіка» на військово-технологічній конференції Eurosatory поблизу Парижа в червні 2022 року, але немає жодних ознак того, що обіцянка такої фундаментальної реорганізації європейської промисловості озброєнь відбулася, або навіть що хтось був призначений її здійснити.

Країни з ліберальною ринковою економікою, швидше за все, повільніше пристосовуються до війни, ніж авторитарні режими, але один із уроків 1930-х і тих «років саранчі» полягає в тому, що організація переозброєння передбачає планування, а не лише фальшиві запевнення, які були основною політики Чемберлена та його попередника Стенлі Болдуіна.

Реальність полягала в тому, що Британія на той час була в боргах і технічно відсталою, і заклики створити міністерство постачання для координації потоків зброї були відхилені. Тим не менш, Чемберлен самовдоволено прогнозував, що «страшна сила, створювана Британією», зміцнюючи свою оборону, «мала б протверезний вплив на Гітлера».

Щось подібне сталося і з постачанням боєприпасів для України в Європу. У 2023 році лідери сказали, що вони матимуть готовим 1 млн снарядів для України до березня 2024 року, але визнали, що можуть досягти лише половини цієї кількості. Вони пообіцяли досягти 2 млн на рік у 2025 році.

Один відомий український військовий радник сказав, що реальність полягає в тому, що російська збройна промисловість тепер може виробляти 4,5 млн снарядів на рік, виробництво кожного коштує лише $1000. Тим часом у Європі та США було виготовлено загалом 1,3 мільйона снарядів із середньою вартістю приблизно $4000. Це означає, що НАТО в 10 разів менш ефективне і йому важко знайти вибухівку.

Цей же радник відзначив: «Нам потрібен централізований план, як у Першій чи Другій світовій війні. Якщо уряди мають потреби в забезпеченні існування країни, то компанії не повинні мати можливості отримати стільки прибутку, скільки вони хочуть. Це треба регулювати. Промислова війна вимагає національних інституцій і комітету з промислової війни на рівні НАТО, який би регулював ціни. Зараз ми щодня маємо десятки надзвичайно важливих цілей високого рівня. І ми маємо лише одну ракету, яку ми можемо використовувати на тиждень, і це насправді божевілля».

Дехто каже, що ситуація покращується, але, за словами міністра Сікорського, суворим фактом є те, що 40% бюджету російського уряду виділяється на оборону. Це Росія, а не Європа, побудувала воєнну економіку.

Український радник прогнозує, що за два-три роки Захід може наздогнати виробництво безпілотників та боєприпасів, але це означає, що наступні кілька років є найнебезпечнішими для регіону.

У короткостроковій перспективі саме відсутність батарей Patriot, керованих ракет класу «земля-повітря» та поставок США F-16, узгоджених у серпні 2023 року, робить Україну такою вразливою. Лише шість країн ЄС Німеччина, Греція, Нідерланди, Польща, Румунія та Іспанія експлуатують системи Patriot. Німеччина запропонувала третю батарею, а голландці свою, але Греція та Іспанія кажуть, що не мають нічого у запасі. Дата поставок F-16 залежить від швидкості підготовки пілотів.

Але інженер корпорації Rand Майкл Бонерт не бачить жодних ознак скоординованого громадськістю військового плану збільшення необхідної вогневої потужності, не кажучи вже про нові заводи з виробництва боєприпасів. Неймовірно, але радник начальника генштабу Польщі Кшиштоф Кроль визнав на конференції минулого місяця, що через два роки «ми ще не створили належних умов для перемоги України, тому що політичні лідери ще не озвучили військовим планів і мети». Якби ця мета була їм передана, додав він, «то воєначальники могли б легко вирішити, що потрібно. Зараз ми даємо достатньо, щоб Україна лише вижила».

Це Росія, а не Європа, побудувала воєнну економіку

Якщо якийсь європейський лідер усвідомив цю прогалину, так це Макрон, який скликав екстрену зустріч у Парижі 26 лютого, щоб розглянути нестачу боєприпасів і неодноразові розмови про екзистенційну загрозу для Європи від альянсу між ультраправими та Путіним.

Знадобляться дві зустрічі: одна з лідерами G7 в Італії наступного тижня, а потім 75-й ювілейний саміт НАТО у Вашингтоні в липні, щоб виявити, чи бажає Захід не стримувати Путіна, а перемогти його з усіма ризиками, що це несе, в тому числі для Китаю.

Макрон зрозуміє, що багато хто в Європі бачить зовнішню загрозу від міграції, а не від Путіна.

Перш за все, як французький політик, він розуміє популярну спокусу легкого миру. Квіти, а не помідори, зустріли французького прем’єр-міністра Едуара Даладьє, на його подив, коли він повернувся з Мюнхена в 1938 році. Добре знаючи загрозу, яку становив Гітлер, і те, що він і Чемберлен зрадили Чехословаччину, єдину демократичну країну в Центрально-Східній Європи, він звернувся до свого радника і сказав про радісні натовпи: «Зграя дурнів».

Переклад Миколи Сірука, «Главком»

Джерело: The Guardian

Цими днями, 6-9 червня, відбуваються вибори до Європейського парламенту, наднаціональної інституції, яка представляє інтереси близько 500 млн мешканців усіх 27 держав-учасниць Європейського Союзу.

Вибори викликають значний інтерес у європейців: згідно з оприлюдненими напередодні результатами опитувань, близько 71% респондентів заявили, що планують взяти участь у голосуванні. Це майже на чверть більша електоральна активність, ніж на останніх виборах в 2019 році, коли явка склала 50,7%. І це вважалось хорошим показником, адже таку активність європейці виявили вперше з часу запровадження прямих виборів до парламенту в 1979 році.

Зазвичай в українському інфополі йдеться про вигідні й недружні до України політичні сили, які діють в Європарламенті, винятково через призму підтримки України в боротьбі проти російської агресії. Натомість громадянам країни, яка записали до своєї Конституції як засадничу мету входження в ЄС та НАТО, варто знати більше і примірятися в майбутньому обирати європарламентарів від України.

До 1962 року ця інституція була відома, як європейська Парламентська Асамблея, яка, в свою чергу, була правонаступницею Загальної Асамблеї Європейського об'єднання вугілля і сталі, заснованої в 1952 році.

Перші прямі вибори до Європейського парламенту відбулися в 1979 році.

Європейський парламент розташований у місті Страсбург у Франції, де проходять щорічні сесії, та в столиці Бельгії Брюсселі, де засідають парламентські комітети.

Варто нагадати, що у переважній більшості випадків Європарламент разом із Радою ЄС ухвалює закони Європейського Союзу, але не має права законодавчої ініціативи, яка залишається пріоритетом національних парламентів. Водночас Європарламент відіграє роль у процесі ухвалення законодавчих резолюцій, впливає на формування політичного порядку денного Європейської Ради, затверджує склад «уряду ЄС» Єврокомісії та голосує за кандидатури найвищого керівництва ЄС.

Європейці стали політично активнішими: близько 71% респондентів планують взяти участь у голосуванні. Явка виборах у 2019 році склала 50,7%

У парламенті ЄС 720 депутатів. Кількість мандатів залежить від чисельності населення країни. Так, найбільше своїх представників делегують Німеччина (96), Франція (74) та Італія (73). Польща має 51 мандат, Греція, Угорщина та Португалія по 22 , Румунія 33, Литва 12. А такі маленькі країни, як Кіпр, Люксембург і Мальта лише по шість.

Голосування до Європейського парламенту почалося в деяких країнах ще 3 червня.

Так, раніше за всіх голосує Естонія. Громадяни цієї країни мали можливість проголосувати онлайн. У Чехії вибори відбуваються в 7 і 8 червня. Натомість у Німеччині голосувати будуть лише один день, у неділю 9 червня. Німці можуть голосувати як на виборчих дільницях, так і поштою.

Кожна країна проводить голосування відповідно до власного виборчого законодавства. При цьому вибори відбуваються винятково за партійними списками, тобто без мажоритарних округів, а держави-члени ЄС можуть прийняти рішення про використання відкритих або закритих партійних списків.

У більшості держав право голосувати і балотуватися на виборах мають громадяни, починаючи з 18 років, хоч, наприклад, у Німеччині можливість взяти участь у виборах до Європарламенту 2024 року вперше відкривається для осіб, яким виповнилося 16 років.

У 14 країнах ЄС створюється єдиний виборчий округ. В інших, де вибори здійснюються за пропорційною системою, утворюється кілька виборчих округів, так само, як і в Україні.

Своєрідно вирішили проблему округів у Бельгії, де є складні відносини між фламандцями та валлонами. Так, з 24 депутатів, які делегуватиме Бельгія до Європарламенту, одинадцятьох обирають від валлонського регіону, а 13 від фламандського.

Відповідно до законодавства ЄС, усі країни повинні використовувати виборчі системи, які забезпечують пропорційне представництво, тобто кількість обраних членів кожної партії залежить від частки голосів виборців, отриманих партією.

Цікаво, що, на відміну, наприклад, від Парламентської Асамблеї Ради Європи, яка складається з числа представників, яких (за квотами) делеговано національними парламентами країн-учасниць, у виборах до Європарламенту можуть брати участь усі зареєстровані та легально діючі політичні сили, зокрема й ті, які не представлені в національних парламентах.

Так, наприклад, у Чехії у виборах до Європарламенту братимуть участь 30 політичних партій, рухів та блоків. Крім того, в цій країні використовується преференційне голосування, яке дозволяє виборцям віддавати свої голоси в межах списку партій на свій вибір. Кандидати, які отримали найбільше преференцій, мають більше шансів бути обраними. Прохідний бар’єр у Чехії 5%.

У Німеччині на виборах до Європарламенту зареєстровано 35 політичних об’єднань а на 96 місць претендують 1413 кандидатів, з яких 486 жінок, однак голосування до Європарламенту відбувається за закритими списками. Прохідний бар’єр для цих виборів у Німеччині не встановлено.

Україна має всі шанси стати повноправним членом ЄС, а отже, може отримати не менше 50 мандатів у Європейському парламенті.

Варто звернути увагу на доволі сумну історію українського партійного будівництва: за роки незалежності у нас «наклепали» більше 500 політичних партій, союзів та блоків. Станом на 1 січня 2022 року, «правом громадян на свободу об’єднання у політичні партії для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів» опікуються 370 політичних партій!

Якщо опустити історії виникнення, діяльності, ліквідації цілої низки політичних проєктів і зосередитись на нині діючих парламентських партіях, то до європейських стандартів саме в партійному будівництві їм ще дуже далеко.

Для підтвердження такого «вироку» пригадаймо склад Верховної Ради останнього, IX скликання, до якого потрапили п'ять політичних партій: «Слуга народу» 43,16%, «Опозиційна платформа «За життя» 13,05%, «Батьківщина» 8,18%, «Європейська солідарність» 8,10%, та «Голос» 5,82%. А тепер звернімо увагу на кілька характерних ознак політичної сили, як-то особисте і колективне членство, партійні внески та переобрання (ротація) й наступність керівництва партії. При цьому доцільно обмежитись кількома політичними проєктами з багаторічним досвідом, не беручи до розгляду нові, створені «під вибори» партії.

Так, ОПЗЖ, яка заборонена з вересня 2022 року і вважається правонаступницею Партії Регіонів, яка в 2013 році заявляла про 450 тис., а пізніше і про 1,4 млн членів партії, ніколи не підтверджувала кількість своїх партійців. «Батьківщина» на власному веб-ресурсі навіть не інформує про кількість членів свого політичного об’єднання, хоч Вікіпедія повідомляє про 600 тис. членів, але ця інфомрація не підтверджена жодним джерелом. «Європейська солідарність», яка презентує себе як головна опозиційна сила та діє з травня 2019 року, є правонаступницею Блоку Петра Порошенка «Солідарність», який діяв з серпня 2014 року. І хоч в оприлюдненому статуті партія вказує про фіксоване членство, кількість партійців ніде не зазначена, навіть у Вікіпедії. Тобто один з найважливіших показників політичного об’єднання громадян, що і є партією, як це прийнято в цивілізованій частині Європи, в Україні проігноровано.

Відсутність даних про фіксоване індивідуальне та колективне членства у партії суттєво спотворює дані стосовно членських внесків: вступних, регулярних (місячних, річних тощо), колективних. Зате українські партії щедро діляться інформацією про внески, які здійснюють меценати та спонсори, що добре видно з обов’язкових фінансових звітів партій.

Так, в останньому оприлюдненому Звіті політичної партії про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру, які подала «Європейська солідарність» за IV квартал 2020 року, у зведеній таблиці звіту навпроти графи «членські внески» бачимо прочерк, зате спонсорські внески склали 4 млн грн. Натомість в інших згадуваних вище партіях подібних звітів немає зовсім.

Ще один показник сучасної політичної сили в європейській країні це реальна виборність усіх органів та демократизм всередині партії. Мова про можливість переобрання голови партії, її керівних органів, ротація та правонаступництво тощо. За цим показником, європейськість українських партій фактично тяжіє до нуля. Так, засновниця та реальна власниця ВО «Батьківщина», яка була створена ще в липні 1999 року, Юлія Тимошенко за майже 25 років жодного разу не поступилась посадою голови партії. Це ж стосується «Солідарності» та її правонаступниці партії «Європейська солідарність», де десятиліття беззмінно головує Петро Порошенко. Ці факти тільки підтверджують принцип вождізму, притаманний абсолютній більшості партій в Україні, що є далеким від європейських принципів і за формою, і за суттю.

Юрій Ключівський, керівник IASEED, для «Главкома»

У Болгарії цієї неділі, окрім виборів до Європарламенту, пройдуть й дострокові парламентські, які вже будуть шостими за останні три роки.

Для самих болгар більший інтерес становлять вибори до свого парламенту тому, що від їхнього результату залежатиме, чи буде в країні постійний уряд і який саме. Є тут й інтерес України, адже постійний болгарський уряд з прозахідною орієнтацією це стабільна підтримка Софією нашої держави.

Динаміка внутріполітичної ситуації в Болгарії протягом останніх декількох місяців та опитування громадської думки не дають сьогодні можливості сказати напевне, чи буде в країні прозахідний уряд.

Тим не менш, з огляду на ряд причин, наразі можна сказати, що безвідносно того, чи буде в Болгарії постійний уряд, чи ні, її підтримка України протягом найближчого часу не повинна зазнати суттєвих змін.

Коли в червні минулого року в Болгарії нарешті вдалось сформувати постійний уряд, багато хто сподівався, що країна нарешті вийшла з зачарованого кола виборів. Тим не менш, той уряд тримав у собі бомбу уповільненої дії, питанням часу було лише те, коли вона спрацює. Справа в тому, що коаліція, яка підтримувала той уряд зовсім не була монолітною і такою, яка гарантувала йому довге життя. Навпаки, політичні сили, які підтримували уряд («Продовжуємо зміни» «Демократична Болгарія» з одного боку та «Громадяни за європейський розвиток Болгарії» «Союз демократичних сил» (ГЄРБ-СДС) і «Рух за права і свободи» з іншого), були і залишаються одне одному чи не найбільшими політичними опонентами. Тому попри те, що створений уряд через зовнішньополітичну орієнтацію перелічених політичних сил отримав неофіційну назву «євроатлантичний», насправді цей союз називали в Болгарії не інакше, як «збірка» (болг. сглобка). Все це через відсутність між учасниками уряду офіційної коаліційного угоди і протилежні погляди на різні питання державного управління.

Крім того, не дуже надійною була й формула, за якою функціонував уряд. Під час його формування ГЄРБ-СДС та «Продовжуємо зміни» «Демократична Болгарія» домовились, що він працюватиме принаймні півтора року, а кожна політична сила головуватиме в ньому по черзі протягом дев’яти місяців. Першим посаду прем’єр-міністра зайняв Ніколай Денков з «Продовжуємо зміни» «Демократична Болгарія», після чого його мала замінити Марія Габріель з ГЄРБ-СДС. Майже до кінця роботи «уряду Денкова», попри тертя між партнерами по «збірці», були великі сподівання, що ротація прем’єр-міністрів відбудеться відповідно до домовленостей. На це вказували і сам прем’єр Денков, і лідер ГЄРБ Бойко Борисов, які за два місяці до ротації говорили про неї, як про «технічне питання, яке не має відношення до управління». Однак, коли 6 березня парламент Болгарії прийняв відставку Ніколая Денкова і його уряду, виявилось, що Марія Габріель не може замінити його на посаді прем’єр-міністра, оскільки ГЄРБ-СДС і «Продовжуємо зміни» «Демократична Болгарія» не змогли досягти домовленості щодо того, яким має бути їх спільне управління протягом наступних дев’яти місяців.

Далі йшли тяжкі переговори, які супроводжувались звинуваченнями «партнерів» одне одного у порушенні попередніх домовленостей. Їх кульмінацією стало представлення Марією Габріель на зустрічі з президентом Руменом Радевим складу свого уряду, що викликало різку негативну реакцію з боку «Продовжуємо зміни» «Демократична Болгарія». Там заявили, що склад не був погоджений з ними, а міністри за їхньою квотою не давали згоди на участь в ньому. Дійшло навіть до того, що один зі співголів «Продовжуємо зміни» Асен Василєв сказав, що «Марія Габріель більше не є частиною рішення, а частиною проблеми» і назвав її «можливо, найновішим і найкрасивішим обличчям мафії в Болгарії».

Зі свого боку, лідер ГЄРБ Бойко Борисов звинуватив іншу сторону в тому, що вони постійно висувають нові умови і прагнуть захопити всю владу. За словами Борисова, він прийняв рішення остаточно відмовитись від подальших переговорів з «Продовжуємо зміни» «Демократична Болгарія» після того, як міністри з інших країн, зокрема, за межами ЄС, подзвонили йому від імені Кіріла Петкова (один зі співголів «Продовжуємо зміни»), «щоб натиснути на нього стосовно посади міністра внутрішніх справ».

Після таких словесних випадів в бік одне одного, сподівання на те, що «євроатлантичний» уряд вдасться зберегти, остаточно згасли, і на політичному обрії Болгарії все чіткішими ставали обриси дострокових парламентських виборів.

Після того, як 9 квітня президент Болгарії Румен Радев своїм указом оголосив, що країна вкотре буде обирати парламент, він також призначив й тимчасовий уряд. Однак на відміну від попередніх призначень, цього разу, завдяки внесеним поправкам до конституції, президент був змушений обирати виконувача обов’язків прем’єра не з тих, кого він вважав за потрібне, а з числа чітко визначених законом осіб. Отже, новим тимчасовим прем’єр-міністром Болгарії став колишній голова рахункової палати Дімітар Главчев, який також є колишнім провідним партійцем ГЄРБ. Наслідком «гєрбівського» політичного минулого тимчасового прем’єра стало те, що його уряд, на відміну від попередніх, якими керували довірені особи проросійського президента Радева, продовжив прозахідний курс уряду Денкова. Крім того, парламент, в якому зберігається прозахідна більшість, не був розпущений, як це було раніше, а продовжив свою роботу.

Останні опитування громадської думки в Болгарії показують, що перші три місця за результатами виборів мають отримати політичні сили, які відкрито декларують свою прозахідну орієнтацію: ГЄРБ-СДС, «Продовжуємо зміни» «Демократична Болгарія» і «Рух за права і свободи» (РПС). Так, за ГЄРБ-СДС висловились 24,7% опитаних, за «Продовжуємо зміни» «Демократична Болгарія» 15,4%, а за РПС 12,3%. На четвертому і п’ятому місцях проросійські «Відродження» з 11,1% і Болгарська соціалістична партія (БСП) з 7,5%. На порозі потрапляння до парламенту популістська «Є такий народ», яка в минулому парламенті була на боці тих, хто «за» підтримку України.

З цього наразі можна зробити два висновки. Перший після 9 червня наявна політична розстановка в болгарському парламенті (з прозахідною більшістю) має загалом бути збережена. Другий найімовірніше, політичною силою, яка першою матиме право формувати уряд, буде ГЄРБ-СДС, а серед потенційних коаліційних партнерів «Продовжуємо зміни» «Демократична Болгарія» та РПС. Тобто, фактично, після виборів можна буде побачити ще одну спробу цієї трійці домовитись про спільне управління державою. Однак, чи буде вона успішною?

У Болгарії наразі ведеться багато розмов про те, наскільки важливим для країни є наявність постійного уряду. «Для Болгарії важливо мати уряд, оскільки його відсутність віддаляє нас від зони євро і від Шенгену. І це в той час, коли східний фланг НАТО повинен бути зміцнений, і коли ми повинні допомагати Україні боротися з російським агресором», сказав «Главкому» депутат від «Демократичної Болгарії» і голова парламентської групи дружби з Україною Івайло Мірчев.

«Болгарія не може дозволити собі нині не об’єднатись навколо стабільного уряду. Це буде катастрофа для країни», підтвердив депутат від ГЄРБ Хрісто Гаджев. Поряд з цим він відмітив, що уряд може бути створений тільки навколо його політичної сили. «Уряд можна створити лише за керівної ролі в ньому ГЄРБ. Іншої можливості для цього не має», наголосив Гаджев і додав, що двері ГЄРБ для переговорів з іншими партіями є відкритими. При цьому він уточнив, для кого вони будуть точно закритими це проросійські БСП і «Відродження».

Тим не менш, попри висловлене розуміння необхідності мати стабільне управління країною, історія з невдалою ротацією в попередньому уряді, а також перебіг передвиборчої кампанії, під час якої колишні партнери з уряду не шкодують гострих слів одне для одного, видається, що створити навколо ГЄРБ «збірку 2.0» і тим більше закріпити її коаліційним договором, буде досить непросто. Беручи до уваги те, що після виборів наявна політична розстановка в болгарському парламенті, цілком ймовірно, буде збережена, провал формування уряду навколо ГЄРБ з великою ймовірністю означатиме, що й інші дві спроби це зробити не матимуть шансів на успіх і країна знову піде на вибори.

Однак, як запевнили співрозмовники «Главкома», підтримка Болгарією України від цього не постраждає. «Може статись так, що ми не підтримаємо уряд ГЄРБ. Але я не сумніваюсь, що в парламенті, який є ключовим елементом для військової допомоги Україні, ми з ГЄРБ будемо по один бік. Тобто, політика Болгарії щодо України буде такою, як і раніше», запевнивв Івайло Мірчев. «Число політичних сил у парламенті, які підтримують Україну у цій війні, становить понад дві третини. Тобто, русофільська меншина продовжує бути маргіналізованою. Тому я не бачу, як наявна політика Болгарії щодо України може бути змінена», додає зі свого боку Хрісто Гаджев.

Для України, звичайно, було б краще, якби в Софії працював постійний, євроатлантичний уряд, адже тоді, як сказав «Главкому» депутат від ГЄРБ, болгарська підтримка України була б «не тільки безсумнівна, але й посилена». Однак, навіть за відсутності такого єднання, проте з дієвим парламентом з прозахідною більшістю і тимчасовим урядом, який теж має прозахідну зовнішньополітичну орієнтацію, підтримка Болгарією нашої держави не повинна зазнати суттєвих змін протягом найближчого часу.

Ігор Федик, для «Главкома»

Вже два роки з мап українських міст активно зникають не лише «леніни» та «жукови», а й усі можливі маркери імперської культури. Новий закон про деколонізацію дав містам час до кінця квітня, щоб перейменувати вулиці, парки, зупинки та інші об’єкти.

Програма «Прозорі міста» дослідила проаналізувала деколонізацію назв у 83 містах 23 областей України у період із березня 2022 року по 28 травня 2024 року.

Для аналізу ми брали 80 міст адаптованого дослідження стану прозорості міст та 3 міські військові адміністрації (Покровську, Краматорську та Херсонську), чий досвід вивчали у минулі роки, як різні міста поставилися до дерусифікації. Десь назви змінювали активно, а десь процес затягували до останнього.

Шукайте своє місто нижче!

7,8 тисячі топонімів саме стільки 83 досліджуваних міста перейменували з березня 2022 року по травень 2024 року. Ідеться про 80 міст-учасників адаптованого дослідження стану прозорості та ще три прифронтові Покровськ, Краматорськ і Херсон.

Найбільше топонімів перейменували у 2022 році, а саме 3284, що становить 42% від загальної кількості змінених назв. У 2023-му міста зробили вже менше перейменувань близько 3 тис. назв.

Однак це не свідчить про те, що деколонізація пішла на спад, оскільки більшість імперських маркерів зникли з міст ще у перший рік повномасштабного вторгнення, а для напрацювання нових списків назв потрібен був час.

З кінця січня й до середини травня 2024 року українські міста перейменували понад 1500 топонімів це майже половина від показників усього 2023 року.

Певно, місцева влада увімкнула турборежим, щоб вчасно виконати вимоги закону про деколонізацію, який набрав чинності у липні 2023-го до цього перейменування всього російського було фактично добровільним.

Якщо ж говорити про місця, де перейменування робили найчастіше, то у лідери вийшли Харків, Кривий Ріг, Дніпро, Київ, Запоріжжя, Вінниця, Краматорськ, Кам’янське, Полтава й Одеса.

Однак така статистика не означає, що ці міста якісно провели деколонізацію, а інші ні. Річ у тім, що частина міських рад, наприклад на заході країни, зараз показує незначні цифри, тому що запустила цей процес ще з відновлення незалежності України у 1991 році. Деякі міста вже заявляють, що завершили дерусифікацію зокрема, Вінниця, Дрогобич, Дунаївці, Мукачево, Тернопіль та Хмельницький.

Та й загалом кількість не дорівнює якості. У столиці містянам дали лише 5 днів, щоб «одним пакетом» обрати нові назви для 237 вулиць у додатку «Київ Цифровий».

Оскільки кількість топонімів дійсно була чималою для такого обмеженого часу, то найпопулярнішими виявились назви, які стояли першими у запропонованих переліках.

Відзначимо, що добровільно найбільше назв перейменували у Києві, Вінниці, Сумах, Краматорську та Кременчуці. Щойно набрало чинності відповідне законодавство, приєднались і інші міста. У лідерах «обов’язкової» дерусифікації опинилися Харків, Дніпро, Кривий Ріг, Запоріжжя та Покровська міська військова адміністрація.

Окремі міста намагалися наздогнати деколонізацію, як могли. За законом, якщо міська рада не встигла з перейменуванням, то видати розпорядження ще три місяці може міський голова. У Харкові застрибнули в останній вагон 26 квітня мер Ігор Терехов одним розпорядженням перейменував 387 топонімів. Схоже було й у Павлограді та Одесі.

Були й такі муніципалітети, де свідомо чи ні сповільнювали деколонізацію. У Жмеринці між опитуванням містян та перейменуваннями минув рік, хоча за законом консультації не можуть тривати понад місяць. А у Миколаєві процес зрушив з мертвої точки лише навесні поточного року, мовляв, кворум не збирався ледь не на кожному другому засіданні комісії.

Дерусифікація продовжується, адже заміні підлягають ще щонайменше 650 назв у різних містах України. До кінця липня 2024 року рішення про перейменування можуть ухвалити голови відповідних ОДА (зараз військових адміністрацій). Паралельно це продовжують робити міські ради, адже попри дію нового закону, вони досі мають на це повноваження.

Тож у будь-якому разі топоніми, пов’язані з РФ чи її імперським спадком, все ж будуть перейменовані як не ОВА, так органами місцевого самоврядування. Найважливіше не затягувати з цим процесом і зрештою позбавити наш український простір маркерів російської ідентичності.

Рік тому, у ніч проти 6 червня 2023 року, окупанти підірвали греблю Каховської ГЕС, створивши таким чином нездоланну водну перепону на шляху планованого контрнаступу українських військ. Брутальної військової мети було досягнуто шляхом створення найбільшої в ХХІ ст. техногенної катастрофи у світі.

Велика вода накрила понад 80 населених пунктів, мінні поля з обох боків Каховського водосховища, лани, заповідні угіддя, а також склади палива, хімікатів, скотомогильники… За кілька днів ця вся «здобич» потрапила у море. «Наслідки для екосистеми Чорного моря вплинули на акваторії всіх країн басейну», констатують у Міндовкілля.

Катастрофа, свідомо спричинена Росією, створила абсолютно інакший екологічний та економічний ландшафт цілого регіону, майбутнє якого залишається невизначеним і, за відсутності промислових обсягів води, наразі малоперспективним.

«Главком» розбирався, які недосліджені небезпеки таїть у собі нова ситуація, чи доцільно після перемоги відбудовувати ГЕС та чи є перспектива стягнути з агресора компенсацію за збитки, завдані людям і природі півдня України?

Знищенням Каховської ГЕС окупанти завдали колосальних втрат людям, природі та економіці краю. Не всі з них можна підрахувати навіть сьогодні.

Насамперед під час повені загинули люди. Лише на контрольованій Україною території Херсонщини 31 людина. Кількість жертв на окупованому лівому березі Дніпра невідома, у МВС припускають, що їх може бути значно більше, оскільки росіяни не поспішали з рятувальною операцією.

Люди, котрі опинилися у зоні лиха, втратили домівки та майно.

Не слід забувати, що з обох боків Каховського «моря» були мінні поля, і рукотворна повінь розмила їх та понесла вниз за течією.

«Унаслідок неконтрольованої міграції мін, встановлених агресором на лівому березі Дніпра, у небезпеці опинилися території поза межами ведення бойових дій. Крім того, було виявлено відривання якірних річкових мін противника, які детонували при зіткненні з берегом. Деякі міни вода віднесла до Чорноморського узбережжя Одеси. Після осушення водосховища виявлено протидесантні міни супротивника ПДМ-1М та ПДМ-2», констатував у червні 2023 року Владислав Дудар, офіцер Головного управління протимінної діяльності, цивільного захисту та екологічної безпеки Міноборони.

Це «відкладена» біда, зарита в землю на багато десятиліть: товстий шар мулу накрив «мандрівні» міни, які осіли в річищі, що скоро висохло, і навіть за сприятливих обставин, коли сюди зможуть дістатися сапери, виявити ці вибухові пристрої буде складно.

Коли Каховське водосховище висохло, виявилося, що без питної води залишились понад 1,5 млн. мешканців чотирьох областей України. Кірм того, під загрозою опинилася Запорізька атомна станція, охолоджувальна ставки якої були пов’язані з Каховським водосховищем.

Зневоднення призвело до серйозних втрат аграріїв. Чимало підприємств, які користувалися ресурсом водосховища, закрилися, а аграрні господарства змушені були скоротити площі оброблюваних земель або відмовитися від сільськогосподарських культур, які потребують зрошення.

Шар мулу вкрив міни, які осіли у висохлому річищі, тож навіть коли сюди зможуть дістатися сапери, виявити ці міни буде складно

Загалом ООН оцінила прямі збитки України від руйнування московитами Каховської ГЕС у $14 млрд. З них, за оцінками, про які Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів повідомило «Главкому», збитки, завдані природі, становлять $3,8 млрд.

Наразі все це просто великі і страшні цифри, певною мірою узагальнені, приблизні, кажуть екологи. Крім того, ці цифри не містять довгострокових потенційних втрат, які сьогодні навіть складно уявити, не те що порахувати. Щоб достеменно встановити втрати, яких зазнала природа, знадобляться десятиліття наукових спостережень після війни.

«Катастрофа настільки масштабна, що я просто не бачу, як ми можемо під час війни ефективно зібрати всі необхідні докази (для кримінальної справи за фактом екоциду «Главком»). Наша здатність набирати доказову базу дуже обмежена, бо навіть звільнені території, які постраждали від підриву ГЕС, заміновані», ділиться ботанік, експерт Української природоохоронної групи Іван Мойсієнко.

Відомо, що слідчі Офісу генерального прокурора України фіксують дані щодо завданої природі шкоди, формуючи доказову базу для притягнення Росії до відповідальності. «Главком» надіслав запит про хід розслідування до Офісу генпрокурора, проте на момент публікації відповідь так і не дійшла.

Водночас юристи та екологи неодноразово підкреслювали, що у міжнародному праві не врегульоване саме поняття «екоцид», отож судова справа проти РФ наразі майже безперспектива. «Немає алгоритму задіяння поняття «екоцид» у міжнародній практиці. Процес юридичної імплементації досі ще тільки триває», говорить «Главкому» Мойсієнко.

Науковці розклали всі біди екосистеми краю «по поличках», розділивши екологічні наслідки каховської трагедії на три блоки.

Вчені-екологи зафіксували зміни, що відбулися за рік, і тепер сперечаються та не можуть дійти згоди у прогнозах, що відбуватиметься далі з цими екосистемами.

На дні велетенської водойми, де ще минулого року билися хвилі, сьогодні буяють вербові хащі. 150 гектарів вербового і тополевого лісу. Таким стало Каховське «море».

Фотографії дерев на дні всохлого водосховища, які виклав нещодавно еколог Вадим Манюк, вразили соцмережі.

Дослідники природи дивуються, що за один лише рік дерева з насінин виросли на два і більше метри. Це унікальний випадок у світі, вважає чимало науковців. А унікальний тому, що, за прогнозами, дно Каховського водосховища внаслідок ерозії ґрунту та ще й за сприяння літньої спеки і вітрів мало би перетворитися на напівпустелю, такі собі другі Олешківські піски.

Механізми цього дива пояснює «Главкому» зоолог, керівник Української природоохоронної групи Олексій Василюк: «Нам певним чином пощастило. Водосховище зруйнували якраз у той момент, коли летів тополиний та вербовий пух. Щойно вода почала відступати, хвилі висіяли пух, тобто насіння дерев, всією поверхнею, і масове проростання дерев сталося завдяки цьому».

Минулого року, каже еколог, дехто пророкував, що ліс геть замерзне або засохне. «Але ж не замерз! Остання експедиція за участі моїх колег виявила на Запоріжжі, де була південна частина водосховища, чотирьохметрове дерево, тополю. Дуже дивна ситуація склалася. Південь колишнього водосховища заростає вербами, а північ тополями», розповідає керівник Української природоохоронної групи.

Але із зневодненням загинуло все живе, для кого водосховище було домівкою. «Там жили мільярди планктонних організмів та риб. Все це було викинуто у Чорне море і загинуло у морській воді. Глибоководні молюски і раки, що жили на дні, загинули», констатує Василюк.

Натомість район техногенного лиха почали заповнювати інвазійні види рослин, тобто чужинці, непритаманні цій території. «Під час першої ж експедиції в район водосховища, через кілька тижнів після вчиненого росіянами теракту, ми зафіксували кілька видів рослин типу злинки канадської, амброзії. Утім, долина річки в цьому сенсі інша там ці рослини не приживаються», говорить Василюк. Про тварин у постраждалому регіоні вчені знають дуже мало. «Неможливо відстежити тварин у зоні бойових дій, пояснює еколог. За ними треба дуже довго і по-особливому спостерігати. Жодна з наших експедицій не змогла в цьому плані нічого дослідити».

Підрив ГЕС фактично знищив заповідні території пониззя Дніпра, а це залишки Великого лугу, оспівані в піснях січовиків плавні те, що лишилося після побудови на Дніпрі у 1950-ті роки каскаду гідроелектростанцій.

Затопленими або підтопленими виявилися 80 тис. га особливо цінних заповідних земель, серед них національні природні парки «Кам’янська Січ», «Великий Луг», «Нижньодніпровський», Чорноморський біосферний заповідник.

«Нижньодніпровський національний парк затопило весь: усі плавні Дніпра від Каховки до Херсона, і всі острови. Це все накрило потоками брудної води та намулу, згадує Олексій Василюк. Тварини, що мешкали там, всі до єдиної засипані мулом чи викинуті в море. Все живе, окрім дерев, дорослих птахів, що могли піднятися у повітря, і очерету пішло за водою. Сміливо можна називати це актом екоциду».

Деякі види живих істот в Україні можна було зустріти лише на території цього національного парку, підкреслює науковець, наприклад, один із видів мурах ліометопум звичайний, інші червонокнижні види тварин, рослин, комах. Заповідники були середовищем існування для ендемічних (тих, що мешкають лише в межах конкретного, ізольованого географічно простору «Главком») видів рослин, риб і тварин, а тепер багато з них можуть повністю зникнути у цих краях. Так, були затоплені 70% місць мешкання мишівки Нордмана, до 50% сліпака піщаного тощо.

Руйнування Каховської ГЕС призвело до неконтрольованого скидання величезного об’єму прісної води впродвож кількох днів червня 2023 року в море вилилося 14,395 кубічних кілометрів, свідчить Міндовкілля. (Щоб краще уявити масштаб, скажемо, що це об’єм половини усіх водних ресурсів такої країни, як Єгипет чи Марокко).

Дніпровсько-Бузький лиман фактично до нуля опріснився, загинули або опинилися на межі загибелі його мешканці. Так, загинули всі тамтешні тритони.

У Міндовкілля, спираючись на спостереження науковців Інституту гідробіології НАНУ, кажуть про можливе зникнення морського судака, який мешкає лише у цьому лимані. Останні 30 років цей вид риби вважали вимерлим в Україні, у 2016 році вчені підтвердили його присутність у лимані, а тепер морський судак знов може зникнути...

«У Чорного моря є сірководневий шар, тобто життя в нашому морі є тільки біля поверхні. Мілководна зона моря це ділянка від гирла Дніпра до Одеси, і в цьому ареалі розмножується більшість всього живого, що є у Чорному морі. І ця найбагатша його частина була після вибуху на водосховищі засипана намулом, опріснена. Саме в той момент там розмножувалося все живе. Цифр ніяких немає, але мої колеги-морські біологи з Одеси оцінюють період відновлення біорізноманіття у десятиліття», констатує Олексій Василюк.

Мільйони тонн прісної води, що вилилися в море, принесли з собою безліч мертвої органіки, а разом з нею патогенні бактерії. «Проте за зиму море всю цю органіку перетравило повністю, каже морський біолог, директор Національного антарктичного наукового центру Євген Дикий. Набагато гірше, що в море потрапила величезна кількість добрив та пестицидів із полів та складів аграрних підприємств. Масштаб проблеми, на жаль, неможливо оцінити зараз, бо вийти в море, щоб зібрати всі потрібні проби для аналізів, неможливо в нинішніх умовах».

Як повідомили «Главкому» в Міндовкілля, у червні 2023 року забруднення Чорного моря нафтопродуктами утричі перевищило допустимі норми; зафіксовані високі концентрації міді на окремих ділянках більш ніж у 100 разів; у 67 разів було перевищено концентрацію цинку, фіксувалось перевищення кобальту в чотири рази.

Ще минулого літа в Україні почали палко дискувати, що буде натомість зруйнованої ГЕС заповідний Великий луг, як у давнину, коли на Дніпрі були пороги, чи нова гідроелектростанція.

Відразу зауважимо: до деокупації серйозне обговорення жодного з варіантів неможливе, все це буде мольфарством. Сьогодні навіть приблизно не можна уявити ні час та територіальні масштаби деокупації, ні екологічні та економічні обставини, які складуться на той момент, ні наявний людський ресурс, ні економічну доцільність відбудови ГЕС на той час.

«Перспектива побудови нової ГЕС на місці зруйнованої залежить від деокупації», зауважив у розмові з «Главкомом» заступник гендиректора «Укргідроенерго» Богдан Сухецький.

Генеральна лінія уряду України сформована ще минулого літа: Каховську ГЕС треба відбудувати наново. У березні 2024 року Кабінет міністрів видав постанову «Про запобігання нецільовому використанню земель, які займало Каховське водосховище». У постанові йдеться про те, що з метою подальшого відновлення Каховського водосховища та будівництва гідротехнічних споруд «на період воєнного стану та протягом п’яти років після його припинення чи скасування заборонити формування, передачу у власність або користування та зміну цільового призначення земельних ділянок на землях, які займало Каховське водосховище».

Справа побудови нової ГЕС дорога і тривала. Так, за підрахунками Ігоря Сироти, керівника «Укргідроенерго», на це піде щонайменше 5 років і близько 1 млрд євро.

Перспективи побудови нової ГЕС викликали невдоволення екологів, тоді як енергетики, промисловці, аграрії вважають це критично важливим для економіки.

Серед усіх ГЕС Дніпровського каскаду Каховська мала найменшу встановлену потужність 335 МВт, але для Херсонської та Запорізької областей вона була ключовим об’єктом у регулюванні пікового навантаження енергосистеми, розповів Богдан Сухецький. До того ж, на півдні України розміщено майже 70% усіх потужностей вітроенергетики, тому значення Каховської ГЕС важко переоцінити. Південь України є високоперспективним для подальшого розвитку відновлюваної енергетики, тому потребуватиме додаткових маневрових потужностей для балансування енергосистеми.

Не варто забувати, що від води Каховського водосховища залежало від 2 до 4 млн людей та вся інфраструктура, промисловий і аграрний сектори, загалом уся система господарювання регіону. Якщо не будувати нову ГЕС, значить, треба змінювати економічний ландшафт краю.

Екологи кажуть, що в ХХІ ст. слід шукати інакші підходи до вирішення цих завдань, аніж ті, що запропонувала радянська влада 70-90 років тому, загативши Дніпро каскадом електростанцій.

«Врешті, можна змінити формат економіки регіону, відмовившись від поливного зрошення, запровадити крапельний полив і частину з цієї ділянки зробити пасовищем. За таких умов система господарства існуватиме набагато довше, ніж якби вирішили відновити водосховище», переконує Олесій Василюк.

Фахівець наводить приклад ЄС, де знайшли новітні підходи до забезпечення потреб в енергетиці, натомість за останні 10 років ліквідували 6900 малих водосховищ і повернули річки в їхні природні русла.

Іван Мойсієнко припускає, що краще натомість водосховища створити кілька накопичувальних ставків, за прикладом тих, які є поблизу Запорізької АЕС.

Богдан Боднарук, Наталка Прудка, для «Главкома»

Рішення про залучення ув’язнених до лав ЗСУ підсвітило критичний дефіцит людей на фронті. Ще минулого року розмови про такий варіант поповнення сил на передовій наштовхувалися на несприйняття суспільства та політиків, викликаючи очевидні паралелі з приватною військовою компанією «Вагнер», нині ж процес запущено. Закон діє, засуджені виходять на волю, щоб вдягнути піксель.

Авжеж, це стало темою для маніпуляцій російських пропагандистів. Проте Україна не Росія, як колись зауважив другий президент Леонід Кучма. Ув’язнені, умовно-достроково звільнені за рішенням суду, не будуть сформовані в окрему «армію», а будуть розосереджені невеликими підрозділами у складі бойових бригад, що, варто сподіватися, дасть можливість і адаптувати цих новобранців, дбаючи про їхню рівність з іншими піхотинцями, і контролювати їх, аби навіть у мініатюрі не повторити досвід армії Пригожина.

Проте навіть якщо всі засуджені, хто може скористатися правом умовно-дострокового звільнення, підпишуть контракт із ЗСУ (а таких у країні, за даними Міністерства юстиції, 20 тисяч), вони не перекриють і десятої частини мобілізаційних потреб армії. Станом на минулий тиждень лише трохи більше тисячі в’язнів скористалися нормою нового закону і долучилися до захисту країни.

Український підхід до мобілізації в’язнів принципово відрізняється від російського насамперед тим, що вдягнути військову форму може не кожен засуджений, а тільки той, хто відбуває покарання за нетяжкі злочини. Убивцям, ґвалтівникам, маніякам, педофілам шлях до лав ЗСУ закрито.

У російській армії ж радо вітають усіх учорашніх «зеків», і тяжкість статті Кримінального кодексу, за якою вони відбували покарання, не має значення. Багато кримінальників, приречених ще 10-20 років жити за ґратами, охоче скористалися шансом «спокутувати кров’ю вину». Інфопростір час від часу рясніє повідомленнями про помилуваного Путіним сатаніста-канібала чи про «героя СВО», який, приїхавши на побивку, зґвалтував та зарізав бабусю тощо.

Практику вербування на фронт головорізів та садистів запровадив у 2022 році Євген Пригожин, колишній кухар Путіна, олігарх та ватажок приватної військової компанії «Вагнер», добре обізнаний з законами тюремного буття, оскільки сам двічі «ходив на зону» і провів за ґратами сумарно 10 років. Після бунту Пригожина, а відтак його вбивства улітку 2023 року Міноборони РФ перехопило його «напрацювання», сформувавши із залишків «вагнерівців» та нових тюремників бригади під брендом «Шторм-Z». Такі, зокрема, були використані під час наступу на півночі Харківщини.

«У Росії це було не мобілізацією, а залученням в армію кримінальників з акцентом на засуджених за тяжкі злочини, що відбувалося всупереч чинному російському законодавству. У них на війну потрапляли жорстокі злочинці, які продовжували чинити злочини після повернення з фронту. У нас це заборонено законом», наголошує в розмові з «Главкомом» політолог Володимир Фесенко.

Заступник командира 14-го окремого полку ЗСУ Євген Карась вважає, що українські в’язні значно менш криміналізовані, ніж російські, а отже, припускає, проблем після їхнього повернення до мирного життя буде менше.

Усі опитані «Главкомом» експерти підкреслюють: на тлі млявої мобілізації, спричиненої відсутністю дієвої мобілізаційної політики, залучення засуджених до оборони країни є правильним та раціональним кроком.

«На третьому році війни ми всі повинні зрозуміти: якщо це корисно у справі боротьби з ворогом це потрібно робити. За попередніми розрахунками, на фронті може з’явитися 20-25 тисяч військових з середовища колишніх ув’язнених, і це доволі масивна цифра порівняно з темпами мобілізації людей на волі», говорить Ігор Романенко, генерал-лейтенант у відставці, ексзаступник начальника Генштабу ЗСУ.

Експерти вважають, що парламент міг би й розширити норми законодавства, аби до лав захисників стала більша кількість засуджених. Зокрема, у законі вказано, що вдягнути піксель може в’язень, якому залишилося відбути не більше трьох років визначеного судом терміну покарання. Ветеран АТО і директор Національного антарктичного наукового центру Євген Дикий назвав цю умову «абсолютно нелогічною і необґрунтованою». Чому не може піти до війська, наприклад, засуджений за скоєння ДТП, якому до кінця тюремного строку залишилося три з половиною чи чотири роки?

У деяких операціях засуджені так себе проявляли, що не кожний з нас на таке б наважився

«На мою думку, цей закон (закон про добровільну мобілізацію ув’язнених «Главком») занадто звужує кількість людей з колоній, які можуть бути мобілізовані. Я розумію, чому зброю не дають ґвалтівникам чи серійним убивцям, але чому не можуть воювати засуджені за корупційні злочини?» риторично запитує Дикий.

Врешті-решт, нагадує експерт, ув’язнені є такими ж громадянами України, як і ми, тож, цілком ймовірно, що багато хто з них щиро хоче захищати Батьківщину зі зброєю в руках. «Вони можуть не любити закон, але це не означає, що вони не люблять свою Батьківщину», зауважує Євген Дикий.

У будь-якому разі мобілізація ув’язнених набирає темпів. Останніми тижнями суди масово задовольняють клопотання колоній про умовно-дострокове звільнення засуджених для проходження військової служби. Станом на 27 травня із тюрем вийшло 1090 осіб, і рекрутингові служби бойових бригад ЗСУ вже почали шукати бійців серед учорашніх в’язнів.

Для тих, хто надумає скористатися мобілізацією, як примарним вікном можливостей для втечі, є окрема норма закону за ухилення від служби після умовно-дострокового звільнення загрожує від 5 до 10 років в’язниці.

Закон обумовлює, що добровольці із місць позбавлення волі не мають бути прикомандировані по одному в різні взводи чи роти, а повинні служити разом у, назвімо це так, спеціальних підрозділах. Оскільки добровольців, які донедавна носили в’язничну робу, розбирають бригади, можна припустити, що наразі з них будуть сформовані взводи чи роти, але аж ніяк не батальйони чи тим більше бригади, як в армії РФ. Принаймні поки що.

Перед тим, як відправитися на передову, новобранці ще півтора місяця пройдуть вишкіл у навчальних центрах.

Євген Карась у розмові з «Главкомом» переконує, що має бути певна сегрегація підрозділів ексзасуджених і командувати ними мають не вихідці з їхнього середовища, а лише офіцери ЗСУ.

З думкою про сегрегацію специфічних новобранців не погоджується командир Російського добровольчого корпусу Денис Нікітін (відомий як White Rex). Він вважає, що не варто створювати окремі підрозділи з учорашніх ув’язнених, бо це продемонструє недовіру і ще більше віддалить їх від військового колективу.

«Безумовно, цим хлопцям ще треба себе проявити, але не варто їх зразу виділяти в окремі підрозділи це все має характер продовження російської кастової тюремної системи, а це треба ламати», ділиться думками з «Главкомом» Денис Нікітін.

Командир РДК має досвід роботи з військовими, які потрапили до війська з колоній. Щоправда, не з українських, а з російських. Йдеться про в’язнів, які були мобілізовані у РФ і, потрапивши у полон, заявили про бажання перейти на український бік.

«Я звертаю увагу на багато факторів: біографія, вік, статті (за якими засуджений «Главком»), обставини потрапляння у полон, мотивація йти до РДК, морально-психологічний стан, стан здоров'я, наявність чи відсутність залежностей; ми обов'язково тестуємо на ВІЛ, гепатит та туберкульоз», розповідає офіцер і додає, що після співбесіди ці люди обов’язково проходять поліграф.

Нікітін каже, що як командир він цілком задоволений тим, як себе показують в бою колишні ув’язнені, і додає, що деякі з них навіть отримали нагороди від Міністерства оборони України за хоробрість і героїзм.

Те, що колишні засуджені можуть бути дуже ефективними воїнами, знають люди, які билися з росіянами за часів АТО.

Десять років тому Євген Дикий прямо з Майдану пішов добровольцем на Схід, командував ротою у добровольчому батальйоні «Айдар», де воювали, зокрема, і колишні засуджені.

«У часи формування «Айдару» (влітку 2014 року «Главком») у добробатах ніхто не питав довідок про судимість. Приїхав, взяв до рук зброю і пішов вбивати окупантів, пригадує ветеран АТО. Лише пізніше виявилося, що у когось із наших непогашена судимість або кілька «ходок» за плечима. І всі вони залишилися воювати неофіційно, знаючи, що не матимуть жодних пільг, а їхні родини у разі їхньої загибелі не отримають компенсації».

«У деяких операціях засуджені так себе проявляли, що не кожний з нас на таке б наважився. Це те, що називається «бандитський кураж», і на війні він дуже не зайвий», ділиться Дикий.

Про те, що під час АТО ефективно воювали колишні в’язні-добровольці у розмові з «Главкомом» нагадує й Олена Нагорна, офіцер-психолог, яка пішла на службу у 2016 році.

«Не скажу, що саме ця обставина в біографії (судимість та досвід в’язниці «Главком») ставала ключовою для вибудовування комунікацій всередині підрозділів, говорить Нагорна. Армія це зріз суспільства з усіма його верствами та групами. То чому тут не можуть бути колишні ув’язнені? Війна створює умови, де проявляються найяскравіші риси людини. І є не поодинокі випадки, коли колишні в'язні демонструють високі професійні та лідерські якості. Особливо зараз, коли основна мотивація військовослужбовців не професійна служба, а захист країни та безпосередньо своєї родини».

«Якщо людина десь у житті схибила чи свідомо опинилася поза законом це не означає, що людина не патріот своєї країни», підкреслює Євген Дикий.

Дмитро Шутаєв, для «Главкома»

На початку червня Митрополит «Всієї Америки та Канади» Тихон прибув з візитом в Україну на чолі делегації Православної Церкви в Америці. Про це повідомляє УПЦ МП.

Українська православна церква заявляє, що предстоятель Православної церкви в Америці, Митрополит Тихон, приїхав в Україну, «аби вклонитися святиням української землі і молитовно підтримати Блаженнішого Митрополита Онуфрія, вірних Української Православної Церкви та весь український народ».

Проте українські громадські діячі були шоковані тим, що представник РПЦ в Америці вільно прибув до України «підтримувати УПЦ МП». Зокрема, він вже на одному із заходів звернувся до української влади із закликом «дотримуватися усіх норм міжнародного права», натякаючи, не сприяти забороні УПЦ МП в Україні.

Православна церква в Америці (ПЦА) самоврядна автонома помісна православна церква в Північній Америці. Ця релігійна організація веде свою історію від 1794 року, коли у російських колоніях у Північній Америці почали служити російські православні місіонери, які почали засновувати російські парафії у Америці. У 1924 році ці громади оформилися у Російську православну Церкву у Америці, яка була частиною Московського патріархату.

У 1970 році ПЦА отримала від Московського патріархату Томос автокефальний статус. Цей статус визнаний лише кількома православними церквами, а саме православними церквами Грузії, Болгарії, Польщі, Чеських земель і Словаччини. Тобто, з точки зору Вселенського патріархату Православна церква в Аме́риці є самоврядною, і перебуває у складі Московського патріархату РПЦ.

Митрополит Тихон, або ж Марк Реймонд Моллард, вважається єпископом Православної церкви в Америці, та надав собі титул Блаженніший Архієпископ Вашингтонський, Митрополит всієї Америки і Канади. Проте не всі у Православному світі згодні з його титулом.

1 червня предстоятель ПЦА Тихон прибув з візитом в Україну. Як заявили в УПЦ МП, мета візиту: «Вклонитися святиням української землі і молитовно підтримати Блаженнішого Митрополита Онуфрія, вірних Української Православної Церкви та весь український народ».

За чотири дні Митрополит відвідав Чернівці, Почаїв, Банчени та інші українські міста та вже відзначився неоднозначними заявами.

Предстоятель ПЦА наголосив, що підтримує українців в боротьбі з російською агресією, але в той же час, закликав суспільство і владу «дотримуватися релігійних свобод».

«Ми визнаємо і підтримуємо не тільки бажання і можливість і всі зусилля України як держави захищати свої кордони і свій суверенітет від агресії, яка була розпочата РФ, ми також хотіли б закликати все суспільство і особливо владу, щоб вони поважали свободу совісті, свободу віросповідання, щоб були дотримані всі процеси і норми міжнародного права», йдеться у дописі УПЦ МП.

Також Митрополит Тихон заявив, що «сьогодні відповідальні часи для кожної людини і в Україні, де триває війна, і в Америці, де є свої випробування». Проте, які саме випробування переживає Америка, він не пояснив.

Вже 2 червня відбулася зустріч делегації Православної Церкви в Америці з членами Синоду УПЦ.

Представники УПЦ заявляють, що під час зустрічі присутні обговорили питання розвитку православної місії як в Україні, так і на Американському континенті.

Релігієзнавець та воїн ЗСУ Андрій Ковальов у соцмережах висловив свою думку, щодо приїзду Предстоятеля ПЦА до України.

На його думку, під час війни «Російська православна церква в Україні на чолі з митрополитом Онуфрієм (Березовським) опинилася в глухому куті».

«Кіріла Гундяєва, який благословляє війну проти України і його представники в Україну приїхати не можуть, так само і ніхто з визнаних Помісних Православних Церков не приїде до Онуфрія і не буде з ним служити. Але російським агентам у рясах потрібне шоу! Єдиний хто може більш-менш безперешкодно приїхати в Україну і висловити солідарність з московським патріархатом в Україні, це підлеглий Гундяєва зі США Тіхон Моллард», заявляє релігієзнавець.

На його думку, РПЦ в Україні хоче показати, що вона досі є визнаною, саме тому сюди приїжджають представники із Америки.

«Моллард класичний троянський кінь. Тут він буде розповідати, що публічно, що «Ми підтримуємо всі зусилля України захищати свої кордони», але паралельно Моллард англійською мовою озвучує російські наративи про ніби-то «переслідування» московського патріархату в Україні», наголосив Ковальов.

Експерт також зазначив, що, ймовірно, після повернення до США, Митрополит Тихон буде розповідати про ніби-то «переслідування» Московського патріархату в Україні, зустрічатися з американськими політиками і підривати довіру американських еліт до України.

Андрій Ковальов висловлює нерозуміння, за чий кошт Митрополит Тихон «подорожує» Україною, та як спецслужби дозволили цей приїзд до України.

«То Служба безпеки України проґавила, чи свідомо дозволила проведення московської спецоперації в Україні? Не кожен хто має громадянство США і говорить англійською мовою є другом України і працює в інтересах України»,

Релігієзнавець додав, що «у США також є агенти Кремля у рясах».

Нагадаємо, представники українських громадських організацій та рухів закликали керівництво парламенту та правлячої більшості невідкладно ухвалити законопроєкт про заборону Російської православної церкви (РПЦ) і постанову про деколонізацію назв населених пунктів в Україні. Про це йдеться в спільній заяві організацій громадянського суспільства, опублікованій на сторінці руху добровольців «Простір свободи».

16 травня. До набрання чинності посиленого мобілізаційного закону залишилося два дні. Усі ТЦК країни очікують інструкцій зверху як застосовувати нові правила.

У Києві це добре розуміють: уряд готує відразу шість постанов, які стосуються мобілізаційних питань. І 16 травня усі шість по-тихому затверджує.

Найнеоднозначнішою стає постанова № 560 Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації на особливий період. У ній уряд розписав алгоритм дій військовозобов’язаних, а також документи, які їм необхідно зібрати. І саме у цьому списку сховався диявол. Про це далі у матеріалі «Главкома».

Першим з політиків про проблему заговорив народний депутат від «Слуги народу», а в минулому приватний нотаріус Ігор Фріс. Він зробив допис у Facebook, у якому по суті звинуватив уряд у безпідставному розширенні дії нового закону про мобілізацію своїми підзаконними актами. Зокрема, таке порушення зафіксоване в частині права на отримання відстрочки військовозобов’язаних, які мають доглядати за рідними, котрі мають другу групу інвалідності.

За законодавством, не можуть бути мобілізованими військовозобов’язані, у яких батьки є інвалідами, зокрема, І чи ІІ групи. Ця ж норма розповсюджується на чоловіків, які мають батьків-інвалідів І-ІІ груп по лінії дружини. У цьому випадку є одне «але»: відстрочка від мобілізації діє, якщо немає інших військовозобов'язаних осіб, котрі зобов’язані їх утримувати. Тоді за особою з інвалідністю І чи ІІ групи обирає собі доглядальника з числа військовозобов’язаних.

Що ж начаклували урядовці? У додатку 5 постанови № 560 навпроти згаданої категорії громадян, яким передбачено відстрочку, зазначено перелік документів. У ньому зазначено висновок лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров’я про потребу в постійному догляді (для осіб з інвалідністю II групи).

Саме вимога отримувати цей документ, на думку нардепа Фріса, не корелюється із мобілізаційним законом.

При цьому для інвалідів I групи, які стоять в один ряд з інвалідами II групи, які також потребують стороннього догляду, Кабмін не вигадав жодних підсилень у частині додаткових довідок залишив все у редакції закону.

Українці вже відреагували на несподівані новації, що вийшли з уряду. На сайті президента зареєстровано електронну петицію, в якій авторка Валентина Войтенко просить вилучити зі скандальною постанови норму про висновок лікарсько-консультативної комісії для інвалідів II групи. «Ми не Росія, ми демократична держава. Ми не чекали такої нахабності та цинізму від представників Кабміну», наголосила жінка. Її позицію за кілька днів підтримали вже 17,5 тис. співгромадян.

У бесіді з «Главкомом» депутат Ігор Фріс наполягає: підзаконні акти органів влади повинні видаватися, не порушуючи Конституції. Йдеться про статтю 19 Основного Закону («Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень…»). Постановою №560 Кабмін вийшов за межі своїх повноважень, вважає обранець.

«Адже мобілізаційний закон чітко прописав коло суб’єктів, на яких розповсюджуються правові підстави надання відстрочки від мобілізації, звільнення від військового обов’язку або бронювання. Те, що уряд цією постановою запровадив додаткові вимоги для військовозобов'язаних щодо підтвердження ними певних юридичних фактів та документів, розцінюється як перевищення норм і положень закону», пояснює Фріс.

Депутат наводить ще один приклад «посилення» закону тими, хто не має на це право. Військовозобов’язаний і батько трьох неповнолітніх дітей визнаний придатним до військової служби. Згідно із мобілізаційним законом, він автоматично має отримати відстрочку від мобілізації. Його діти народжені від двох жінок, із якими чоловік розлучений, наразі не живе, але продовжує фінансово утримувати дітей. Що придумав ТЦК? Там додатково вимагають договір між чоловіком та його колишніми дружинами про те, що він бере участь в утриманні своїх неповнолітніх дітей.

«У голові не вкладається!.. Знову ж таки маємо перевищення повноважень, але вже з боку ТЦК», констатував нардеп.

До слова, згадка про письмовий договір між батьками, у якому треба прописати, з ким будуть проживати діти та участь другого з батьків у їх вихованні, є в розкритикованій урядовій постанові № 560.

Адвокат Дмитро Бузанов у розмові з «Главкомом» помітив ще одну юридичну нестиковку. Каже, уряд за бортом залишив багатодітних батьків, котрі не усиновили дітей дружини, з якою живуть. «Одним із документів, які вимагає уряд, є свідоцтво про народження дітей (трьох і більше) із зазначенням батьківства військовозобов’язаного, що одразу виключає право чоловіків, або жінок, які одружились із жінкою чи чоловіком, які до шлюбу мали дітей і військовозобов’язаний не усиновлював цих дітей. При цьому іншою постановою Кабміну від 2 березня 2010 року № 209 затверджено Порядок виготовлення і видачі посвідчень батьків багатодітної сім’ї у разі реєстрації повторного шлюбу та проживання із дітьми від попереднього шлюбу. Фактично військовозобов’язаний, який отримав посвідчення батька багатодітної сім’ї вже довів факт виховання/утримання дітей. Це посвідчення підтверджує статус багатодітної сім’ї і дітей з такої сім’ї та їх право на отримання пільг, згідно із законом про охорону дитинства та іншими законодавчими актами», пояснив юрист.

Тому Бузанов пропонує Кабміну внести зміни до постанови №560, щоб багатодітні батьки-усиновлючі теж могли отримати відстрочку від мобілізації. Для цього достатньо доповнити у постанові перелік документів словами «або посвідчення батьків багатодітної сім’ї» після слів «свідоцтво про народження дітей (трьох і більше) із зазначенням батьківства військовозобов’язаного».

Загалом, народний депутат Ігор Фріс вважає, що урядова постанова № 560 «начинена» чималою кількістю правових нестиковок із мобілізаційним законом. Тому він звернувся з відповідним зверненням до прем’єра, у якому просить негайно втрутитися у ситуацію, що може призвести до колапсу з мобілізацією. Але очільник Кабміну Денис Шмигаль не поспішає з відповіддю і скерував звернення до Міністерства оборони. Політик впевнений, що розробником скандальної урядової постанови №560 є саме Міноборони.

Військова адвокатка Дар’я Соларьова вважає, що урядова постанова № 560 порушує права військовозобовʼязаних. Наприклад, ідеться про відстрочку для осіб з інвалідністю. Кабмін забажав, щоб інваліди надали постанову військово-лікарської комісії (ВЛК).

«Питання для чого, якщо особа з інвалідністю будь-якої групи може бути мобілізована тільки за її згодою? До того ж Порядок зазначає, що на ВЛК особа не направляється поки Комісією розглядається заява про надання відстрочки. Тобто у ситуації, якщо ВЛК визнає особу придатною до військової служби, її все одно мобілізувати не зможуть. Виходить, що постанова № 560 в частині переліку документів, визначених додатком 5, суперечить не тільки закону, але й власним положенням», наголосила юристка.

Крім того, Кабмін приготував «сюрприз» для студентів та аспірантів. Зокрема, вимагають надати довідку про здобувача освіти, сформована в Єдиній державній електронній базі з питань освіти.

«Ситуація така: придумати придумали, але хто буде їх генерувати і як, незрозуміло. Функціоналу в Єдиній державній електронній базі з питань освіти на момент прийняття постанови № 560 не було. Станом на зараз триває розробка, щоб заклади вищої освіти могли генерувати ці довідки», зауважила Дар’я Соларьова.

Стосовно вказаної невідповідності на сайті Кабміну зареєстровано електронну петицію. «…і новий закон про мобілізацію, і постанова Кабміну закріплюють безумовне право громадян України, які здобувають вищу освіту у іноземних закладах вищої освіти, отримати відстрочку від мобілізації, але технічно реалізація цього права поки що не передбачена, що є безумовним порушенням прав та законних інтересів такої категорії студентів», переконаний автор е-петиції Олександр Летучий.

Є іще певна проблема. Вона стосується жінок та чоловіків, чиї близькі родичі (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати або рідний (повнорідний) брат чи сестра) загинули або пропали безвісти під час здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони. Ця категорія громадян має право на відстрочку від мобілізації. Як обовʼязковий документ, від них вимагається рішення суду про визнання особи зниклою безвісти за особливих обставин.

«Дуже невелика кількість родин отримала через суди підтвердження, що їхні близькі вважаються зниклими безвісти. До вказаної урядової постанови достатньо було би документів, які підтверджували родинні звʼязки, витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань про зникнення безвісти та витяг Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. Зараз такі сімʼї масово будуть звертатися до судів, що призведе до збільшення навантаженості на суддів. При цьому поки така справа буде розглядатися у судах ТЦК можуть мобілізувати жінок та чоловіків, чиї близькі родичі пропали безвісти», заявила адвокат.

Зі свого боку нардеп Фріс не відкидає, що дія постанови № 560 може бути зупинена за рішенням суду. Над цим питанням, припускає політик, уже працюють адвокати.

«Уряд вийшов за межі правового поля, закидавши військовозобов’язаних, які мають право на відстрочку та бронювання, непотрібними паперовими довідками. Імовірно, що це робиться для збільшення мобілізаційного резерву. Проте поповнення лав ЗСУ варто проводити цивілізованим шляхом, не порушуючи закони», підсумував політик.

Віталій Тараненко, «Главком»

У перші дні та місяці повномасштабного вторгнення знайшлися люди, які вирішили поділитися своїми коштами із фондом партії «Народний фронт» Арсенія Яценюка. Від 24 лютого 2022 року партії, яка була лідером минулих парламентських перегонів, пожертвували майже чверть мільйона гривень.

Внески робили колишні нардепи Верховної Ради минулого скликання від «Народного фронту» та працівники самої ж партії. Примітно, що всі внески були однакові і їх у різні періоди робили ті самі люди. А найбільше пожертв на партію надійшло з рідної для Арсенія Яценюка Чернівецької області.

Хто ж саме фінансував «Народний фронт» з 2022 року і дотепер та як партія витрачала ці кошти в аналізі руху «Чесно».

Перше, що впадає в око під час аналізу звіту, кожен донор дав партії 4999 грн. Таких внесків загалом було 144, а у 2022 році від донорів партія отримала майже 720 тис. грн, з них 480 тис. до повномасштабного вторгнення та 240 тис. після.

Як видно на графіка, «Народний фронт» найбільшу фінансову підтримку отримував у Чернівецькій, Київській, Хмельницькій, Запорізькій, Івано-Франківській, Львівській, Рівненській, Сумській, Черкаській та Чернігівській областях. До фонду партії донатили і люди з Києва.

За графіком, майже третину загальної суми внесли мешканці рідної для лідера партії Арсенія Яценюка Чернівецької області. Однак 46 внесків по майже 5 тис. гривень зробили лише три людини. Це дружина та діти екснардепа та лідера фракції «Народного фронту» у Верховній Раді Максима Бурбака. Загалом сім’я Бурбаків внесла майже 230 тис. грн. Проте зв’язатися з рідними Бурбака телефоном, щоб запитати про внески, не вдалося.

Майже 190 тис. грн партії віддали мешканці Києва. Таку щедрість проявили 20 киян. Усі ці люди пов’язані з партією «Народний фронт», а більшість із них отримували від партії зарплату. Двоє киян, з якими вдалося поговорити, Олена Шкіра та екснардеп від «Народного фронту» та колишній міністр екології та природних ресурсів України Остап Семерак підтвердили, що гроші вносили, але зазначили, що з ними ніхто не комунікував про якусь конкретну суму внеску.

Вдалося додзвонитися і до підприємиці Ольги Коби. Адже людина з аналогічним ПІБ із Києва також донатила до фонду «Народного фронту». Але з’ясувати, чи донатила саме вона, так і не вдалося: на питання про внесок партії вона відповіла, що «багато куди донатила». А те, що отримувала зарплату від партії, заперечила: «Я з партіями не працювала і не працюю. Коштів від партій не отримувала та не отримую. Вийшла помилка з моїми ПІБ. На підставі чого вони використали мої дані? Перевіряйте свою партію».

Звісно, такі донати можуть бути членськими внесками, проте однакові суми викликають сумнів, що ці гроші платили з власної кишені. Адже за схожими схемами гроші на рахунки партії «заводили» «Батьківщина», «Блок Петра Порошенка» та «Слуга народу».

Третє місце багатих регіонів із донорами посідає Хмельницька область. Звідти на рахунок партії надійшло майже 105 тис. грн. Проте цю суму 21 внеском зробив також нардеп Верховної Ради минулого скликання від «Народного фронту» Олександр Ксенжук. Він же, до речі, робив один донат і як киянин.

Місцезнаходження донора Вадима Мерікова у реєстрі PolitData не вказали. Однак ПІБ донора повністю співпадає із прізвищем ексголови Миколаївської облдержадміністрації та екснардепа Верховної Ради VII скликання від «Батьківщини». Він зробив чотири платежі на рахунок партії, причому свій перший внесок, очевидно, мешканець прифронтового Миколаєва зробив у день повномасштабного вторгнення росіян 24 лютого. Загалом вніс майже 20 тис. грн.

Натомість зі Львівщини партія отримала майже 65 тис. грн. Тут усі 13 внесків зробив іще один нардеп минулого скликання від «Народного фронту» Михайло Хміль.

Майже 45 тис. грн з Івано-Франківської області вніс і екснардеп від партії Володимир Шкварилюк. А з Київської області майже 20 тис. грн задонатили колишній нардеп Михайло Побочіх та Олексій Соловйов.

Соловйов отримував від партії зарплату. Крім того, людина з аналогічним ПІБ фігурує серед засновників уже не діючого товариства, яке входить до групи родини керівника центрального штабу та члена політради партії Олександра Турчинова.

У Запорізькій області 10 тис. грн вніс Сергій Пономаренко. Він також отримував зарплату від партії. У коментарі «Чесно» він зазначив, що фінансово підтримати партію його власне рішення. Про однакові внески відповів, що не знає, «хто по скільки донатив».

«Це суто моя думка і моя дяка», відповів Пономаренко.

Ще майже 10 тис. грн із Рівненської області вніс колишній депутат Верховної Ради від «Народного фронту» Вадим Сидорчук. На Сумщині таку саму суму віддав, очевидно, помічник екснардепа від «Народного фронту» Андрія Помазанова Дмитро Чигрин. А на Чернігівщині таку суму задонатив Володимир Полюшко, який також отримував зарплату від партії.

Натомість із Черкащини був лише один донат, його зробив Максим Поляков. Він також був нардепом від «Народного фронту» у минулому скликанні. Вищий антикорупційний суд визнав його винним у незаконному отриманні компенсації за житло.

У 2023 році на рахунок партії надійшло лише 1900 грн. Їх трьома внесками у різний час надав уже згаданий нами Олексій Соловйов. 500 гривень він віддав і у I кварталі 2024 року.

Поговорити із названими донорами «Чесно» не вдалося абоненти або кидали слухавку, коли чули, хто їм телефонує, або просто не відповідали.

У 2022 році партія «Народний фронт» витратила 730 тис. грн, з яких найбільше пішло на виплату зарплати працівникам 320 тис. грн. Це має дивний вигляд, адже партію фінансували її ж працівники.

На орендну плату в партії пішло 127 тис. грн, на виплату податків 196 тис., на комунальні послуги 46 тис., на оплату інтернету 21 тис.

Решту 22 тис. грн партія віддала на військовий збір, користування комп’ютерною технікою та програмним забезпеченням, телефонію, оплату дистанційного обслуговування та обслуговування банківських рахунків.

Натомість у 2023 році партія витратила лише 2 тис. грн. Гроші пішли на банківське обслуговування. А у I кварталі 2024 року 360 грн віддали на обслуговування поточного рахунку.

У 2022 році партія офіційно не витрачала грошей на рекламу у Facebook. Проте її очільник Арсеній Яценюк робив це протягом двох місяців у січні та лютому. Загалом витратив на це понад 6 тис. грн. У цей час він писав про необхідність «негайної реакції Заходу і запровадження санкцій» через «рішення Путіна про визнання «ЛНР» та «ДНР» та про притягнення Путіна до відповідальності, просив ставити останньому допису лайк.

Нарікав Яценюк і на «відсутність чіткості в позиції Зеленського щодо НАТО» та на те, що ні Володимир Зеленський, ні представники його партії «Слуга народу» не з’явилися на Національному круглому столі «під егідою Kyiv Security Forum». Також дякував захисникам.

«Народний фронт» заснували після перемоги Революції Гідності та перед позачерговими парламентськими виборами у 2014 році.

На позаминулих парламентських виборах партія «Народний фронт» одержала 22,14% голосів це був найкращий результат.

Виборцями «Народного фронту» були переважно сільські жителі західних і центральних областей України. Саме у цих регіонах партія здобула найбільший відсоток голосів. Утім, до Верховної Ради пройшов лише 81 депутат, або 19% народних обранців. У мажоритарних округах партія здобула тільки 18 місць.

Рух «Чесно» зафіксував, що представники фракції «Народного фронту» у парламенті відвідали 89% засідань. 40 депутатів були фігурантами антикорупційних розслідувань, за 44 депутатами зафіксували кнопкодавство, а ще за 19 гречкосійство.

Керівником партії досі є Арсеній Яценюк. За даними ЗМІ, Яценюк у 2021 році був головним улюбленцем олігарха Ріната Ахметова, його часто згадували на сайті видання «Сегодня», який належав Ахметову.

Рух «Чесно» у фінансовому звіті партії за 2022 рік побачив, що «Народний фронт» серед нематеріальних активів вказує авторське право на «аудіовізуальний твір «Фронт 14/19». Це відеозвіт партії «Народний фронт» за період її діяльності у 2014-2019 роках. Його у грудні 2019 року анонсували у програмі «Сьогодні» на телеканалі «Україна». Анонсували без позначки, що це політична реклама, тому показ відео має ознаки «джинси».

Цей канал до 2022 року належав Рінату Ахметову. Холдинг Ахметова здав до Нацради з телебачення і радіомовлення свої ліцензії на мовлення. Все через вступ у дію антиолігархічного закону, який визначає одним із критеріїв, за яким бізнесмени можуть увійти до реєстру олігархів, вплив на медіа.

Нагадаємо, фінансове звітування партій Верховна Рада відновила у серпні 2023 року. Його зупинили у 2020-му через ковідні обмеження, а згодом продовжили через воєнний стан. Тому до 26 квітня 2024 року партії мали подати звітність за всі пропущені роки. Станом на 1 травня партії подали до НАЗК понад 20 тис. фінансових звітів.

Ярослава Нікітюк, рух «Чесно»

Скандальна історія з бізнесменом Ігорем Мазепою, якого Державне бюро розслідувань звинувачує у махінаціях із землею, зійшла зі стрічок новин, проте має свої наслідки. У Верховній Раді зареєстрована ціла низка законопроєктів, мета яких відстоювати інтереси недоброчесного бізнесу. Усі ці ініціативи виписані в одному ключі. Винним у схемах з відчудженням майна держави чи громади може бути будь-хто: депутат, чиновник, але не той, хто її врешті отримав. Мова може йти і про ділянку природно-заповідного фонду, і про частину узбережжя, які переходять у приватну власність. Зрозуміло, що таке майно вдається приватизувати не всім, а лише обраним. І ці «обрані» часто самі мотивують і заохочують депутатів та чиновників до таких рішень. Але відповідати за це, звісно, ніхто потім не хоче.

З огляду на кількість таких ініціатив і їхню синхронну появу у парламенті, можна сказати: всі ми є свідками наджорсткого та неприкритого лобізму. За словами нардепів, усі ці схожі ініціативи можуть навіть об’єднати в один проєкт. Якщо це станеться це буде «законопроєкт-монстр».

Мова насамперед про ініціативу «Слуги народу» Степана Чернявського (11185), про яку ініціатива «Голка» вже писала раніше у матеріалі для «Главкома». Тут, нагадаємо, законотворці пропонують «обнулити» претензії до забудовників, якщо ділянка перебувала у їхній власності п’ять років і більше. Реєстрація проєкту дивом збіглася в часі з медіакампанією бізнесмена Мазепи, який, по суті, пропагує те ж, що пропонує депутат Чернявський і його колеги.

З цим виринули ще кілька ініціатив (11134 та 11135). Їхні співавтори переконують, що правоохоронці можуть зловживати чинними нормами Цивільного кодексу і тому пропонують не забирати майно у власника, а притягати до відповідальності тих, хто у протиправний спосіб роздав це майно, наприклад, депутатів місцевих рад. Але за популістичне рішення карати лише депутатів, криється шлях до таких схем, які вже правоохоронці та суди не зможуть зупинити.

Держава та громади мають майно, яке ніколи не може бути приватною власністю це, наприклад, Софія Київська, атомні станції, узбережжя чи природно-заповідний фонд. І навіть якщо хтось таки зумів таке майно оформити на себе, то у будь-який час через суд органи влади, місцевого самоврядування та прокурори можуть такі об’єкти повернути громаді чи державі. Строків позовної давності тут немає. Для цього є особливий спосіб захисту, який називається негаторний позов.

А є майно, яке можуть отримати у приватну власність громадяни або юридичні особи. Це, наприклад, сільськогосподарська земля або, скажімо, якісь будівлі тощо. І от тут може постати питання, чи власник дійсно є добросовісним набувачем: чи не отримав він майно у наслідок дерибану або чергової схеми. І якщо у державних органів є докази, що таку власність оформили недоброчесно, влада йде до суду захищати таке майно. Такий спосіб захисту у суді називається віндикація. І тут уже діють строки позовної давності.

Забудовників це не влаштовує, що є майно, яке держава чи громада можуть повернути у будь-який час через суд. Тому тут у них є дві задачі: обмежити строки позовної давності або зробити так, щоб для природно-заповідного фонду та прибережних смуг змінити спосіб захисту і «перепакувати» статті Цивільного кодексу так, щоб те, що захищати і повертати можна у будь-який час, перекинути на віндикацію, де строки для захисту майна держави і громад обмежені.

Народний депутат Ігор Фріс («Слуга народу»), який є співавтором двох ініціатив (11134 та 11135), пояснює, що головною метою цих законодавчих ініціатив є захист майна добросовісного набувача: «Ми не говоримо про того, хто просто отримав ділянку чи якесь майно у власність і не платив. Йдеться про того, хто купив його за гроші у когось за відповідним договором. Так от такого набувача треба захистити. І має бути відповідальність для тих посадовців, хто так роздає майно, яке не може бути приватною власністю. Якщо буде кримінальна відповідальність за такі дії то задумаються, чи робити схеми, чи ні. Ну і щодо того, що хтось там може бути голий, босий і переписати майно, аби не відшкодовувати збитки. Суд призначить, щоб така особа, якщо вона винна, виплачувала з того, що у подальшому зароблятиме. А першим добросовісним набувачем має бути той, хто купить. Звісно, мова не йде про майно, яке не можна приватизувати атомні станції, узбережжя чи природно-заповідний фонд. Якщо хтось купить атомну станцію у нього її заберуть».

Адвокат громадської ініціативи «Голка» Юрій Мельник показує, на що у законодавчій ініціативі слід насамперед звернути увагу: «Якщо подивитися на останнє речення, яке пропонують внести до однієї із статей Цивільного кодексу (ст. 388), то там чітко видно, що маються на увазі узбережжя, ліси, природно заповідний фонд і це все можна буде забирати у приватну власність. Спираючись на цю норму, якщо Верховна Рада її підтримає, у забудовників будуть реальні шанси отримати те, чого до цього не могли. І вони потім скажуть: «Ми добросовісні набувачі».

На ризиках проєкту акцентує увагу і Науково-дослідне управління Верховної Ради України у своїх висновках: «Наслідком реалізації (цієї пропозиції «Главком») стає можливість фактичної легалізації різного роду схем, за яким державне і комунальне майно передається у приватну власність на підставі незаконних рішень, дій, бездіяльності органу державної влади… Внаслідок цього власником майна стає покупець, який матиме статус добросовісного набувача, а держава та відповідна територіальна громада позбавляються права витребувати від такого набувача комунальне майно, яке відчужене на підставі незаконних рішень».

Також у Цивільному кодексі пропонують ввести норму про обовʼязок звертатися за кримінальним переслідуванням винних осіб, хоча цивільний кодекс не регулює ці питання. Для цього є інший кодекс кримінальний. У кількох місцях в різних нормах проєктів йдеться про притягнення до відповідальності саме посадовців, що може позитивно сприйматися суспільством. Але разом з цією нормою можуть провести головне й менш непомітне для суспільства нові правила гри.

Суддя Верховного Суду Віктор Пророк наголошує, що у таких справах буде дуже важко довести умисел: «Щоб реально притягнути чиновника до відповідальності, потрібно довести його умисел на вчинення протиправних дій, що майже нереально. Досить часто складно довести, чи чиновник умисно «роздерибанив землі» чи намагався розвивати інфраструктуру. В ідеалі конструкція в запропонованих змінах має красивий вигляд притягати до відповідальності, але на практиці, за винятком окремих разючих випадків, її майже неможливо буде реалізувати. Тому наразі подібні вимоги і йдуть в руслі кримінального переслідування. Якщо говорити про законодавчі зміни, то треба передбачити законом, що майно, яке очевидно незаконно вибуло від держави/громади повертається без обмеження будь-яким строком. Людина, яка стає власником ділянки, вона не може не розуміти, що поруч річка чи не бачити на ділянці ліс».

Окрім притягнення до відповідальності чиновників або депутатів, які віддали протиправно майно у приватну власність, автори проєкту пропонують, щоб винні особи компенсували втрати державі. По-перше, у винної особи може не бути майна на суму, яку має отримати держава або громада як компенсацію. Історії про політиків та чиновників у стилі «мама любит скорость», коли майно переписують на родичів відомі всій країні.

А по-друге, коли мова йде про об’єкти, які ніколи не можуть бути приватною власністю (Софія Київська, природно-заповідний фонд, тощо), то визначити суму компенсації в таких випадках нереально. Якщо держава або громада не може повернути собі таке майно у будь-який час, то вона втратить можливість користуватися ним назавжди. Не тільки втратить право, а втратить подекуди сам обʼєкт, як для прикладу памʼятки археології, які є невідновлюваними обʼєктами. Адже забудова ділянок з памʼятками археології це втрата цілих пластів історії.

У інтересах забудовників Цивільний кодекс змінювали за часів держзрадника Януковича. Тоді виключили положення про незастосування строків давності щодо рішень органів влади та місцевого самоврядування. Спроба законотворців попередньої каденції це змінити не була реалізована. Проєкт нардепів попереднього скликання Ігоря Луценка та Остапа Єднака (4521) так і не розглянули.

Попри це Велика палата Верховного Суду за останні роки напрацювала судову практику, яка дозволяє прибережні смуги, майно повертати, спираючись на іншу статтю Цивільного кодексу, яку наразі намагаються теж змінити представники монобільшості вже згаданим проєктом нардепа Чернявського (11185).

У одному з двох проєктів, який подав із колегами нардеп Фріс (11134), парламентарі пропонують внести зміни не лише до Цивільного, а й до Кримінального процесуального кодексу: заборонити накладати на майно арешт під час розгляду цивільних позовів, якщо воно перебуває у «добросовісного набувача».

Народний депутат пояснює, чому з’явилася така пропозиція: «Буває так, що правоохоронці беруть і ініціюють накладання 400-500 арештів на ділянки, які видали за царя Панька. Насправді часто накладають арешт на майно без залучення до процесу третьої особи, яку це може стосуватися і яка жодним чином не пов’язана із провадженням. У тексті законопроєкту це стосується не лише третіх осіб, а всіх, бо є різні стейкхолдери і, відповідно різні думки. До другого читання законопроєкт може змінитися і ми можемо взагалі вийти на комітетську спільну версію».

Але справа у тому, що коли суд накладає арешт для забезпечення позову, то ще невідомо, чи є набувач добросовісним, бо справа ще не розглянута по суті. Арешт накладається для того, щоб поки суд розглядає справу й вивчає докази, наприклад, у справі щодо оформлення ділянки у лісі, забудовник не встиг вирубати дерева і звести висотки.

Якщо цього не зробити й зрештою з’ясується, що ліс потрапив у приватні руки незаконно, то лісу може вже не бути, а квартири/котеджі вже будуть розпродані. Більше того, арешт може накладатися на майно і у справах, де з позивача хочуть стягнути кошти. Якщо він встигне продати своє майно, аби, скажімо, не повертати борг, то він зможе це зробити без проблем, бо арешт суд так і не зможе накласти.

А якщо вступлять у силу прикінцеві положення проєкту (11134), то всі відповідачі, чиє майно перебуває станом на сьогодні під арештом, можуть звернутися до суду і зняти такий арешт.

«Як і проєкт 11185, ці дві ініціативи спрямовані на узаконення дерибану природоохоронних територій. Ну як може бути «добросовісний набувач», якщо ділянка розташована в лісі чи на узбережжі? Більше того, пропоновані зміни призведуть до скасування вже накладених арештів на земельні ділянки в рамках існуючих кримінальних проваджень! Роками прокуратура судиться за збереження прибережних смуг чи заповідних територій а тут цю роботу хочуть фактично викинути на смітник. Як на мене тут треба зовсім протилежні зміни робити. Земля, що виведена з обігу, наділена природними ознаками чи нерозривно повʼязана з режимними охоронюваними обʼєктами. Звісно інформація про це має бути наявна у кадастрі, і вноситись туди по спрощеній процедурі», обурюється Петро Тєстов, аналітик ГО «Українська природоохоронна група».

Якщо говорити про «добросовісних» набувачів та арешти ділянок, то саме завдяки цьому інструменту прокуратурі вдалося врятувати Біличанський ліс. І це не лише допомогло зберегти екоцид столиці. Ліс допоміг формувати лінію оборони Києва у 2022 році. Судовий розгляд таких цих справ триває понад 15 років.

Насправді в умовах цифровізації, коли є Держгеокадастр, земельні ділянки мали б мати встановлені обмеження на відчуження, щоб із власності держави чи громади майно не вибувало раптово і непомітно для власника держави чи громади. І на захист такого майна не витрачалися б колосальні ресурси робота прокурорів та суддів.

В.о. голови Держгеокадастру Дмитро Макаренко переконує, що більшість проблем виникає саме через недостатнє наповнення кадастру: «Держгеокадастр відповідає за землі сільськогосподарського призначення державної форми власності і держава виділяє кошти на інвентаризацію земель державної форми власності. Тут наповненість кадастру залежить і від інформації, яку надасть Міноборони, і від інформації, яку надасть Міндовкілля чи Мінкульт. Що стосується інших категорій, то тут інформацію повинна надавати державні адміністрації, адміністрації заповідників тощо. Крім того, інвентаризацію земель комунальної власності в першу чергу мають бути зацікавлені робити саме органи місцевого самоврядування».

Еколог Тєстов наголошує, що Держгеокадастр має змінити свою позицію і згадати про свою контролюючу функцію: «До 2021 року Держгеокадастр погоджував проєкти землеустрою та проводив земельну експертизу щодо зміни цільового призначення таких земель та відведення. Отже, мав всі важелі для прийняття законних рішень. Чому це не робилося, не зрозуміло. Треба зобов’язати Держгеокадастр враховувати не тільки те, що внесено в кадастр, але й матеріали лісовпорядкування чи водного кадастру, та й взагалі виходити не з позиції інформації, яка є у кадастрі, а з того, що насправді є на земельній ділянці, якими іншими документами окрім землеустрою, підтверджується категорія землі. Тоді не буде випадків, що чиновник начебто просто «не помітив» існування лісу чи водойми, і тепер через його дії страждає «добросовісний набувач», резюмує Тєстов.

У Спеціаліщованій екологічній прокуратурі акцентують увагу на тому, що обмеження строків позовної давності до п’яти років, як пропонують законотворці, це серйозний ризик. На цьому наголошує керівник спеціальної екологічної прокуратури Борис Індиченко: «За останні роки ми повернули понад 32 тис. гектарів заповідних земель. Пропоновані зміни обмежать право держави і громад на захист порушених прав. Більше того, пропозиція обмежити строки давності для заявлення позовів взагалі ліквідує можливість поновлення прав, зокрема на здорове, стійке та чисте навколишнє природне середовище. Як бути з лісами чи заповідними землями, які відчужені за Януковича? Запропонована процедура відшкодування навряд чи є ефективною на відміну від діючої, що визначає обов’язок повернення незаконно відчужених об’єктів. Так, прерогатива розпорядження землями належить органам самоврядування, які є колективними інституціями. Законодавство не передбачає порядку колективної відповідальності депутатів, у тому числі матеріальної, за прийняті ними рішення. Тому запропоновані норми про стягнення шкоди з винних у таких випадках втрачають сенс».

Правоохоронці зауважують, що такі зміни до законодавства повністю зруйнують судову практику, яку сформувала Велика палата Верховного Суду на захист екологічних інтересів держави та громад.

Нардеп Тарас Батенко («За майбутнє») каже, що ці дві ініціативи (11134 та 11135), які він також підписав як співавтор, вже були у порядку денному, але їх зняли: «Є ще два схожі проєкти (вже згаданий 11185 та 11233 прим. авт) і тому я не виключаю, що після обговорень ми вийдемо на комітетський варіант. Знаємо, що є застереження в частині лісів та водних ресурсів і маємо їх врахувати, зокрема окремі зауваження держструктур та асоціацій».

При цьому законотворці наголошують, що такими змінами до закону вони прагнуть захистити майно добросовісного набувача і покращити інвестиційний клімат в країні.

Суддя Верховного Суду Віктор Пророк зазначає, що нема критичної потреби «винаходити велосипед» для захисту добросовісного набувача: «Як Цивільний кодекс України, так і судова практика такі механізми уже містять. Якщо у добросовісного набувача заберуть придбане ним майно, він має право на повернення від продавця сплачених за нього коштів, а якщо при цьому він зазнає іншої шкоди, то може її компенсувати за рахунок органу, незаконні дії якого призвели до цієї ситуації.»

Але цими законодавчими ініціативами справа не обмежується. Проєкт «Слуги народу» Олександра Матусевича (9516), який дозволяє рубати ліси без проведення оцінки впливу на довкілля та має серйозні корупційні ризики, вже стоїть у порядку денному парламенту і її можуть розглянути наступного тижня, якщо це питання не знімуть на погоджувальній раді.

Увечері 30 травня у Мистецькому арсеналі стартував традиційний, вже 12-й за ліком ярмарок «Книжковий арсенал». Це сталося за тиждень після жахливого ракетного удару окупантів по друкарні видавництва Vivat у Харкові, внаслідок якого загинули 19 людей, декілька десятків отримали поранення. Тому увага до стенда харківського видавництва була особливою.

«Главком» побував на ярмарку і з'ясував у перших його відвідувачів, які книжки сьогодні купують українці та як війна вплинула на читацькі смаки.

З киянкою, на ім'я Анна знайомимося біля стенда видавництва Vivat. Вона прийшла підтримати його, купивши книгу.

«Ми зараз маємо змогу читати буквально ціною життя людей, які працюють у видавництвах. Росія цілеспрямовано знищує нашу культуру», каже дівчина.

За порадою продавчинь Vivat вона придбала «Останній день на безпечній вулиці» Катріони Ворд.

«Шукала або фентезі, або детектив, щоби було цікаво чоловікам, щоби сюжет відводив подалі від українських реалій, щоби можна було відволіктися і зануритися у читання», пояснює покупчиня. Цей роман вона вирішила подарувати проєкту «Книга на фронт», локація якого розташована поруч.

Армійці, з якими поспілкувався «Главком», сподіваються за чотири дні ярмарку зібрати для побратимів декілька сотень книжок. Військовослужбовець Андрій, який збирає книги від відвідувачів ярмарку каже, що люди самі підходять і розпитують, що читають військові, що саме краще обрати для них.

«Художня література допомагає емоційно відволіктися. Це можуть бути детективи, фантастика, фентезі, тобто книги, які переносять тебе в інший світ, дозволяють трохи втекти від рутини, буденності і тривоги, в якій доводиться постійно перебувати», каже військовий. Він не радить приносити бізнес-літературу чи книги зі сценами еротики. «На «Книжковій країні» (фестиваль, який відбувся у Києві 25-28 квітня) вдалося зібрати 400 книжок. Хочемо і на «Арсеналі» зібрати не менше», говорить Андрій.

Художня література допомагає військовим емоційно відволіктися

Біля ятки з історичною літературою та мемуаристикою «Главком» зустрів літредакторку Олену, яка не пропустила жодного «Книжкового арсеналу». Жінка каже, що сподівалася придбати новий роман Софії Андрухович «Катананхе», але видавництво, яке випустило його у світ, не представлене тут, тож довелося вдовольнитися «Дорогою на Асмару» Сергія Сингаївського та буклетного типу виданнями Полтавського краєзнавчого музею про галушки і борщ.

Найпомітніша ознака двох останніх «Арсеналів», зазначає Олена, це присутність військових, як читачів, так і авторів. Серед яток справді чимало людей у мілітарних строях.

Цього року військові, а саме Стратком ЗСУ представив на «Книжковому арсеналі» виставку «Вдягаю піксель. Історії тих, хто обрав боротьбу». Ілюстраторка Марія Кінович створила портрети восьми чоловіків та жінок, які змінили професії з цивільного життя на військові: програміст, дизайнер, ремонтник техніки, кухар... На презентацію завітали письменники, котрі добровольцями пішли на фронт у 2022 році: Артем Чех, Артем Чапай, Олександр Михед.

«Ідея виставки популяризація військової служби. Варто показати, що в армії ти можеш знайти продовження своєї мирної професії», пояснює у розмові з «Главкомом» дизайнер Тарас Іщик, стоячи біля свого портрета.

Перший час Тарас воював на Київщині та на Донбасі, а наприкінці 2022-го разом з групою художників розробив той стиль шрифтів для української армії, який ми бачимо зараз на офіційних повідомленнях ЗСУ, усіх родів військ та ін.

Сьогодні він і дизайнер, і служить у своїй частині ТрО.

Про замах на українську книгу та, ширше, на українську культуру, про розбомблене росіянами харківське видавництво нагадує спеціальний стенд «Книги, знищені Росією», біля якого завжди людно. Спалені палітурки жахають. Люди, змінюючи одне одного, підходять до нього, фотографують, і це дещо нагадує прощання з померлим.

Знайомимося з наступною читачкою. Анастасія розповідає, що багато років не відвідувала «Книжковий арсенал», але цього річ вирішила прийти для того, щоб підтримати українські видавництва.

З початком повномасштабної війни читацькі смаки дівчини змінилися вона перейшла на фентезі, а раніше захоплювалася детективами і трилерами. Розповідає, що на це вплинув і власний сумний досвід: у лютому-березні 2022 року Анастасія з родиною два тижні перебувала в окупації в Макарові, що на Київщині. Каже, читати книги про війну це означає порівнювати текст зі своїми спогадами, і це боляче: «Зараз не можу читати про звичайний для українців світ війни. Захотілося втекти у фантастичний світ. Тому купила «Двір шипів троянд» Сари Джанет Маас, або «Із крові і попелу» Дженніфер Лінн Арментраут».

Водночас дівчина купила книгу вбитого росіянами на Харківщині письменника Володимира Вакуленка «Я перетворююсь. Щоденник окупації. Вибрані вірші».

Завітали на ярмарок поетка, перекладачка Елла Євтушенко разом із поетом, художником Богданом-Олегом Горобчуком і маленьким сином. Родина прийшла насамперед заради вечірньої літературно-музичної програми: послухати виступи Катерини Калитко з Мар’яною Садовською, а також презентацію за участю гурту «Пиріг і Батіг» (презентація німого кіно «Фата моргана» (1931) за Коцюбинським та саундтреку до нього).

Горобчук відзначає, що нині є чимало тематичної літератури, якої не могло бути до повномасштабного вторгнення: «Війна рефлексується з багатьох точок зору.

Видається література різного ґатунку про війну, видаються переклади. Є й книжки українських авторів, які зараз у війську».

Щодо особистих смаків, то найбільше художника цікавить професійна література, гуманітаристика, мистецька література, яку не у кожній книгарні можна знайти.

Наступна співрозмовниця, співробітниця Українського культурного фонду Іванна. Каже, на початку року складає книжкові плани на рік, і зараз записала у пріоритети античність і українську літературу 20-х років XX століття.

Іванна зауважує, що попри бум на українську літературу, все ж на ринку замало спеціалізованої літератури з різних галузей.

«У наших книгарнях багато нонфікшн, художньої літератури, але чогось спеціалізованого, наприклад, з філології, мистецтва, філософії, книг про різні історичні періоди дуже не вистачає. Коли ти потрапляєш у книгарню Dussmann у Берліні, то, звичайно, очі розбігаються, там набагато більший вибір у порівнянні з нашими книгарнями», розповідає Іванна. Та все-таки за останні кілька років бачить позитивну тенденцію: в Україні поступово стало з’являтися все більше спеціальної літератури завдяки, зокрема, і невеличким видавництвам.

Дівчина пригадує, що на перших «Книжкових арсеналах» було дуже багато не тільки літератури російською мовою, а й російських видавництв. Зараз ситуація кардинально змінилася.

«Мені подобається, що здебільшого люди спокійно ставляться до зникнення російської книги. Навіть мої російськомовні друзі, які у побуті досі з батьками спілкуються російською, але книжки читають українською», каже Іванна.

Киянин, на ім'я Кароль вперше на «Книжковому арсеналі», прийшов заради антуражу та атмосфери ярмарку. Зізнається, що він з тих, хто купує більше книжок, ніж встигає прочитати. Чоловік не може стверджувати, що війна прямо впливає на його читацькі смаки. Каже, з одного боку, хочеться переключитися, відволіктися від реальності, а з іншого нещодавно прочитав жорсткий роман Щепана Твардоха «Король», дія якого відбувається у Варшаві у міжвоєнний період (1918 1939 роки).

З початком великої війни чоловік втратив бажання читати російською, попри те, що вдома має велику бібліотеку російськомовних книжок.

«Раніше я англійську знав краще за українську», зізнається він у розмові з «Главкомом». Проте не вважає, що книжки російською слід здавати в макулатуру, адже переконаний, що «книга не винна у тому, що вона надрукована російською». Тим більше що чимало книжок, які є російською, поки не перекладені українською.

«Як казали брати Капранови, що українцем можна не народитися, а стати. Я етнічний поляк, але за нашу державу переживаю», говорить відвідувач книжкового ярмарку.

Відтоді як переїхала до Києва, з 2012 року, наступна співрозмовниця «Главкома» на ім’я Ольга щороку відвідує «Книжковий арсенал». Прийшла спеціально послухати читання віршів Вікторії Амеліної, а також підтримати українське книговидання.

«На початку повномасштабної війни «Гаррі Поттера» перечитала. Книги мене «вивезли», допомогли заспокоїтися. Дивно, але ці дитячі книги переплітаються з нашою реальністю. Зараз купую більше науково-популярні, про війну не можу читати, окрім як збірки поезій, зокрема Павла Вишебаби і Ярини Чорногуз», ділиться думками Ольга.

Щодо книг російською, то не купує і не читає їх з 2014 року. Але чимало друзів і знайомих, каже, не відмовляються від російськомовних книжок. Хоча є й такі, яким важко, але вони намагаються говорити українською, і книжки, вочевидь, цьому допомагають.

Анастасія з Кременця, що на Тернопільщині, кожен рік спеціально приїздить на «Книжковий арсенал» зі списком книг, які планує купити. Вже придбала мемуари Тари Вестовер «Освічена».

Жінка каже, що смаки з війною змінилися: стала уважніше ставитися до сучасних українських авторів, наприклад, цього разу хоче купити нову книгу Олександра Михеда «Живі» про українських класиків…».

На її думку, у нашому повсякденні так багато війни, болю, тривог і невизначеності, що, коли «накриває», хочеться читати щось легке.

Михайло Глуховський, «Главком»

Фонд держмайна розпочинає продаж активів, конфіскованих у підсанкційних російських власників. Це історична подія. Першою «ластівкою» став завод «ПентоПак», розташований у Борисполі, неподалік Києва. Завод планують продати на аукціоні Прозорро 31 травня.

Стартова ціна цілком успішного підприємства, яке виготовляє упаковку для м’ясної продукції і має серед клієнтів такі великі компанії, як МХП («Наша ряба»), «Глобино», «М’ясна гільдія», 203,7 млн грн. За результатами 2023 року виручка «ПентоПак» перевищила 181,6 млн грн, чистий прибуток 37,2 млн грн.

Кошти, отримані від продажу примусово вилученої власності російських бізнесменів в Україні, надійдуть до спеціального Фонду ліквідації наслідків збройної агресії РФ.

«ПентоПак» конфіскували за рішенням Вищого антикорупційного суду в одіозного російського мільярдера грецького походження Івана Саввіді та передали у Фонд держмайна для подальшої підготовки до приватизації та продажу.

Таке поводження з українською власністю Саввіді цілком зрозуміле: колишній власник ексдепутат Держдуми від «Єдиної Росії», президент громадської організації «Федеральна національно-культурна автономія греків Росії», яка активно пропагує «русскій мір» на окупованих територіях, зокрема, серед українських дітей. Крім того, «грецька діаспора» Саввіді співпрацювала з ватажками «ДНР». І таких недружніх до України дій та зв’язків бізнесмена накопичилося чимало. Указом президента України від 19 жовтня 2022 року проти відвертого прихильника Путіна було запроваджено санкції терміном на 10 років.

Завод «ПентоПак» конфіскували та передали до Агентства з розшуку та менеджменту активів (АРМА) у лютому цього року. Кидається в очі те, що за цей проміжок часу в реєстрах не зафіксовано зміну власника: за документами, підприємство продовжує контролювати Саввіду Кіріакі (Саввіді Кіріяки Георгіївна) дружина російського бізнесмена.

Кіріакі також залишається власником компанії «Атлантіс-Пак Україна», яка займається збутом продукції. Окрім цього, заводом «ПентоПак» досі керує менеджмент, призначений ще старим власником: директором дотепер є Владлен Лозовий, який очолював підприємство за Саввіді.

Втім, у Фонді держмайна стверджують, що такі технічні дрібниці не є перепоною для продажу, а власника буде змінено перед аукціоном. Відповідна судова ухвала вже є. Діяльність українського менеджменту підприємства, який дістався «у спадок» від сімейства Саввіді, Фонд оцінює позитивно і не бачить сенсу його змінювати.

«ПентоПак» далеко не перший приватний підсанкційний актив росіян, який дістався державі. Ще у вересні 2022 року Вищий антикорупційний суд конфіскував активи близького до Кремля російського мільярдера Володимира Євтушенкова 17 об’єктів нерухомості та акції у кількох компаніях. Відтак у власність держави було передано статки російського «титанового» мільярдера Михайла Шелкова частки у ТОВ «Тай-Мінералс», ТОВ «Інвестагро», ТОВ «ВСМПО Титан Україна», ТОВ «Демурінський гірничо-збагачувальний комбінат», а також довгий перелік іншого майна.

У Фонді держмайна «Главкому» повідомили, що наразі, окрім «ПентоПаку», найбільш підготовленими до продажу є якраз колишня компанія Шелкова «Інвестагро» та ТОВ «Інвестиційний союз «Либідь», якому належить торговельно-розважальний центр Ocean Plaza у Києві. У статутному капіталі ТОВ «Інвестиційний союз «Либідь» держава продає свою частку у 66,65% (інша частина акцій належать компанії UDP українського бізнесмена Андрія Іванова).

Саме «Інвестагро» планували виставити на приватизацію першим з підсанкційних активів, ще в середині 2023 року, навіть була оголошена його стартова ціна в 55 млн грн. Але аукціон не відбувся через брак покупців.

«Інвестагро» не звичайне аграрне підприємство, яким воно значиться за КВЕД: у середині 2000-х воно займалося видобутком ільменітових руд на Вовчанському родовищі і зараз орендує майже половину його ділянок. Це родовище розробляє Демуринський ГЗК, який також конфіскували у Шелкова.

Хоча логіка підказувала, що є сенс об’єднати два споріднених активи в рамках майбутньої приватизації, у Фонді держмайна вважають інакше. Проте збираються об’єднати ДемГЗК в один лот з державним титановим гігантом АТ «Об’єднана гірничо-хімічна компанія». Підготовку до приватизації ОГКХ (стартова ціна майже 4 млрд грн) нещодавно підтвердив голова Фонду держмайна Віталій Коваль.

Серед підприємств, які готові до продажу найближчим часом і входять до переліку об’єктів «Великої приватизації», є також «Аерок» один з найбільших у країні виробників газобетонних виробів. Раніше ця компанія належала одному з найбільших російських забудовників Андрію Молчанову. Досі продажу «Аероку» заважали арешти корпоративних прав, але тепер об’єкт вважається повністю юридично очищеним. Його стартова ціна майже мільярд гривень.

Багатостраждальний ТРЦ Ocean Plaza, який також Україна націоналізувала, був пов’язаний з «гаманцем Путіна» та будівничим Кримського мосту Аркадієм Ротенбергом. У червні 2023 року уряд віддав в управління Фонду держмайна 66,65% цього активу, а в лютому 2024-го розпочалася процедура приватизації держчастки. За ласий конфіскований актив Фонд держмайна планує виручити мінімум 1,65 млрд грн. Ще до оголошення конкурсу відомі потенційні претенденти на Ocean Plaza серед них такі потужні девелопери, як Вагіф Алієв, Томаш Фіала і навіть екснардеп від «Самопомочі» Андрій Журжій, який залучає інвесторів через краундфандинг.

На відміну від «ПентоПак», 66,65% ТОВ «Інвестиційний союз «Либідь», якому належить торгівельний центр, прямо переписані на Фонд держмайна. Проте менеджмент старих хазяїв на чолі з «фунтом» Ротенберга Андреа Рішаалем Валлабхом досі нікуди не подівся. Минулого року Фонд висловлював бажання змінити менеджмент, але нарікав, що не може цього зробити через внутрішню судову тяганину в компанії.

Ми говоримо, щоб весь світ спрямовував російські активи на обороноздатність України, а тим часом сама Україна не робить нічого для юридичної чистоти цих активів

Екснардепа та засновника інвестиційної компанії «Інжур» Андрія Журжія, котрий поклав око на Ocean Plaza, насторожує те, що після рішень суду і прийняття корпоративних прав чи акцій у власність Фонд держмайна в більшості випадків не вчиняє жодних юридичних дій. Історія з Ocean Plaza, де підписантами (особами, які мають право вчиняти юридичні дії від імені підприємства без довіреності, зокрема, підписувати договори) досі є представники Ротенберга, у цьому плані дуже показова.

«Дійсно, на підприємстві може бути старий адекватний менеджмент, визнає Журжій. Але в будь-якому разі, готуючи цей об'єкт до приватизації, ви маєте провести збори акціонерів і звільнити менеджмент. А потім, якщо хочете, призначити знову. При цьому має бути укладений договір, де буде визначено, що цей менеджмент може бути звільнений одразу після приватизації. Це робиться, аби новий власник не отримав трудового спору. Плюс має бути проведено аудит, аби зрозуміти, що ж реально є на цьому підприємстві: чи менеджмент адекватний, чи він останні пів року просто розкрадав підприємство? Якщо ж бенефіціарів не міняли, то нічого цього не відбувалося, і майбутній покупець не розуміє: цього не було зроблено, тому що забули, чи тому, що на об’єкті якісь проблеми?».

Тобто ми говоримо, що весь світ має спрямувати російські активи на обороноздатність України, а тим часом сама держава Україна не вчиняє дій з точки зору юридичної чистоти цих активів, обурюється Журжій.

Бізнесмен також звертає увагу на те, що фактично держава націоналізувала технічні компанії (ТОВ «Інвестиційний союз «Либідь» належить ТОВ «Авангард-Віларті», яке своєю чергою підконтрольне кіпрським офшоркам Ocean Plaza Project Limited та Ethodor Investments Limited). «Реальною компанією, яка контролює цей актив, є кіпрський офшор, що видав 150 млн грн кредиту на купівлю ТРЦ і в іпотеку отримав це майно, зауважує Журжій. Він і зараз тримає його в іпотеці, не є під санкціями, не втратив контроль і може стягнути цей актив у будь-який момент. Це означає, що на третьому році війни Ocean Plaza досі контролює Ротенберг, і на такий аукціон не прийде ніхто, крім нього або його довірених людей».

На думку колишнього депутата, за цими двома кейсами Ocean Plaza та «ПентоПак» можна буде оцінити подальшу перспективу «санкційних активів» російського бізнесу в Україні.

Олексій Мовчан з фракції «Слуга народу», голова підкомітету з питань регулювання публічних закупівель та ефективного управління державним і комунальним майном парламентського комітету з питань економічного розвитку, приймає претензії, висловлені Журжієм. Проте зазначає, що перед державою не стоїть завдання максимально «очистити» активи, які буде виставлено на продаж. Ідеологія приватизації за задумом влади зовсім інша.

«Дійсно, є проблеми, пов'язані з обліковою інформацією, і ще багато чого. Але ми й не кажемо, що ці активи мають бути продані за найвищими можливими котируваннями, пояснює «Главкому» депутат. Ми прийняли закон, який запроваджує процедуру конфіскації, а потім продажу за принципом «швидко забрали, швидко продали, взяли гроші і направили їх на відновлення житла». Якщо держава буде зараз розбиратися з усіма активами, ми всюди на цих об’єктах виявимо якихось «смотрящих» правоохоронців, бандитів, когось від політиків і так далі. І може так статися, що через цих «смотрящих» і ту очистку, яку буде робити держава, ці активи ніколи не будуть продані. Просто перекладатимуть питання з одного міністерства на інше, казатимуть, що цим треба зайнятися після війни і так далі. Тому й продаємо так швидко за таку ціну, яку дасть ринок».

Олексій Мовчан прогнозує, що потенційні покупці конфіскованих активів можуть прийти з натовпом своїх юристів, охоронними фірмами, тож самі розберуться з тими завалами, що там існують.

«Ми таке вже бачили у Фонді гарантування вкладів, аргументує депутат. Держава нічого не робила з проблемними активами, а продала їх фінкомпаніям, і деякі з них досить успішно розібралися з проблемами. Тобто олігархи боролися з олігархами, а держава в підсумку отримала якісь гроші. Це є дуже поширеною світовою практикою продажу подібних активів, бо держава ніколи цього нормально не зробить. Якби у нас було, як у Данії, 20-30 підприємств, які підлягають приватизації, а у нас їх 3,5 тисячі, і ще додаються. Тобто у нас від'ємна приватизація ми продаємо на рік менше, ніж націоналізуємо».

Представник профільного комітету Верховної Ради не бачить ризику в тому, що на конфісковані об’єкти знову зайдуть через підставних осіб ті самі росіяни. Мовляв, така маніпуляція буде очевидною, і націоналізація піде по другому колу, певен Мовчан.

Загалом на цей момент в управлінні Фонду держмайна перебувають 753 санкційні активи. Приблизно 30% з них розташовані на тимчасово окупованих територіях, тож наразі дотягнутися до них нереально.

Серед помітного підсанкційного «конфіскату», про швидкий продаж якого поки не йдеться, можна виділити націоналізований на початку року «Перший інвестиційний банк» (PINbank) Євгенія Гінера, запорізькі активи АФК «Система», яка належить уже згаданому Володимиру Євтушенкову (АТ «Український науково-дослідний проєктно-конструкторський та технологічний інститут трансформаторобудування», ТОВ «ЗТЗ-СЕРВІС», ТОВ «Електрозавод-Віт»), та підприємства з орбіти сімейства ексмера Херсона, а нині колаборанта Володимира Сальдо.

Над масивом конфіскованих активів вивищується побудована в Україні «алюмінієва імперія» одного з найбільших російських олігархів Олега Дерипаски ТОВ «Миколаївський глиноземний завод», ТОВ «Глухівський кар`єр кварцитів», АТ «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат», ТОВ «Компанія «Алюміній України» тощо.

Окрім підприємств, у реєстрі санкційних активів Фонду держмайна є велика кількість нерухомості, автівок, земельних ділянок і навіть таких несподіваних речей, як авіаційні двигуни російської авіакомпанії «Волга-Дніпро» та Міністерства оборони Білорусі.

Так, наприклад, держава відібрала дві квартири в Києві на Ярославовому Валу у кремлівського пропагандиста Артемія Лебедєва, якого раніше в Україні називали топ-спеціалістом з вебдизайну.

Ще в одного «щирого любителя України», одіозного пропагандиста Дмитра Кисельова, який кілька років працював у Києві, під санкціями опинилися авто Land Rover Defender 2002 року та човновий причіп. У Кисельова, який у своїх ефірах посипає світ «ядерним попелом», Фонд держмайна відібрав також частки у двох невеликих ТОВ, якими той «обзавівся» у 2010 році, «Клуб «Сковорода» та «Промо.юей».

В управлінні Фонду перебувають і колишні активи експрезидента Віктора Януковича: квартира в Києві, житловий будинок у Нових Петрівцях, судно марки «Бриг», автомобілі Toyota Sienna и Toyota Land Cruiser 100, а також фірми ТОВ «Танталіт» та ТОВ «Дом лесника». Щодо улюбленої резиденції Януковича «Межигір’я» цей орган здійснює «заходи щодо можливості включення до складу парку-пам’ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення».

У Фонді у відповіді на запит «Главкому» нарікають, що основною перешкодою у швидкій підготовці санкційних об’єктів до продажу є накладені на таке майно арешти та встановлені рішеннями суду заборони на вчинення реєстраційних дій. Тому чимало часу займають судові тяжби, перереєстрація прав власності, зміни у складі органів управління та внесення змін до установчих документів.

Нардеп Мовчан, який у монобільшості Ради відповідальний за процес приватизації, запевняє, що парламент зробив все від нього залежне: зокрема, змінював кілька разів законодавство, аби максимально пришвидшити продаж активів, конфіскованих у прибічників Путіна. Наприклад, з ланки АРМА Вищий антикорупційний суд Кабмін Фонд держмайна був прибраний етап їхньої передачі уряду. Але через численні арешти стягнуті в дохід держави активи досі перебувають в АРМА і вся процесуальна чехарда продовжується. Може, після вдалого продажу першого підсанкційного об’єкту процес піде жвавіше?

Павло Вуєць, «Главком»

Голова комітету з питань правової політики Денис Маслов («Слуга народу») пропонує частково закрити відомості у реєстрі судових рішень. Разом з колегами він подав законодавчу ініціативу (№7033-д), яку громадський сектор, зокрема Фундація Dejure та ще майже 30 організацій, розкритикували. Парламент закликали не підтримувати цей проєкт, але 23 травня парламентська більшість за нього таки проголосувала.

Нардеп Денис Маслов повідомив, що до 6 червня комітет чекає на пропозиції перед другим читанням: «Проблема полягає в тому що наш ворог, використовуючи, в тому числі, відкриті дані з судових рішень отримує інформацію, обирає цілі і завдає ударів. Є, на жаль, наслідки цього. Ми відкриті до конструктивних пропозицій від всіх. І з урахуванням цього Комітет буде опрацьовувати законопроект до другого читання».

У тому варіанті, який підтримали депутати у першому читанні законотворці пропонують суттєво розширити перелік відомостей, що не можуть бути розголошені в текстах судових рішень. Таких як:

• адреси та назви вищих навчальних закладів, що належать до сил оборони;
• адреси та назви об’єктів критичної інфраструктури та об’єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки.

Більшість цієї інформації була і є у відкритому доступі. Стратегічні об’єкти нашому ворогу давно відомі й так. А перелік об’єктів критичної інфраструктури (органи державної влади, ЗМІ, ринок небанківських фінансових послуг, ринок платіжних послуг тощо) може постійно змінюватися.

Також законопроєктом пропонувалося обмежувати доступ до судових рішень у кримінальних справах, що становлять значний суспільний інтерес (злочини проти основ національної безпеки, у сфері охорони державної таємниці, недоторканості державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації або проти встановленого порядку несення військової служби).

Такі обмеження мають діяти не лише на період воєнного часу, а й через рік, як він завершиться.

Про що свідчить статистика вироків у таких категоріях злочинів? (у дужках відсоток від загальної кількості постановлених вироків у кримінальних справах за рік).

Справи про злочини:

• проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини) 3,6 тис. (4,3%) за 2023 рік та 2 тис. (3,3%) за 2022 рік;
• у сфері охорони державної таємниці, недоторканості державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації 1,6 тис. (1,9 %) за 2023 рік та 528 (0,9 %) за 2022 рік;
• проти основ нацбезпеки 1,6 тис. (1,8 %) за 2023 рік та 648 (1,1 %) за 2022 рік;
• проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку 718 (0,9 %) за 2023 рік та 356 (0,6 %) за 2022 рік.

Отже, за 2023 рік таких справ, відомості про які можуть виявитися найближчим часом закритими, було приблизно 9% від загальної кількості розглянутих кримінальних справ (всього 7,5 тисяч).

Беззаперечно, обмеження доступу до такої великої частки судових рішень, тільки ще більше поглибить недовіру громадян до судової та правоохоронної системи. Це при тому, що довіра до судів по суті найнижча, а це критично важливо і для сприятливого інвестиційного клімату.

Адже громадськість не зможе дізнатися, кого і як судять за колабораціонізм, державну зраду, ухилення від мобілізації.

Крім того, планувалося надати суддям право на власний розсуд, вже після розгляду справи у відкритому засіданні, закривати у судових рішеннях інформацію, що «може зашкодити безпеці» та не підлягає розголошенню.

А це суперечить загальному принципу гласності судового процесу і несе корупційні ризики.

Більше того, в судовому процесі успішно використовується формат закритих судових засідань. І якщо суд розуміє, що якась інформація, яка може бути озвучена в судовому засіданні, становить державну чи іншу таємницю, він може проводити слухання такої справи в закритому режимі.

Прийняття цього законопроєкту обмежить право громадськості вільно отримувати доступ до інформації з судового реєстру та здійснювати контроль за судовими провадженнями, що не відповідає нашій євроінтеграційній політиці та може спричинити регрес на шляху до розбудови демократичних інститутів та розвитку громадянського суспільства.

Колишній власник Приватбанку та ексголова Дніпропетровської ОДА Ігор Коломойський, продовжує збирати кримінальні справи щодо своїх імовірних минулих махінацій. Лише з осені минулого року він отримав низку підозр від різних правоохоронних органів, і, здається, цей потік ще може посилитися. А тема махінацій у самому банку і досі періодично майоріє у новинних заголовках.

Проте жодних вироків щодо ексчільника Дніпропетровської ОДА досі немає, але чи є підстави, щоб були?

У чому взагалі звинувачують Коломойського, у скількох справах він фігурує, та які епізоди стосовно Приватбанку зацікавили слідство розберемося у матеріалі.

Передусім згадаємо підозру, яку Коломойському 2 вересня 2023 року вручили детективи Бюро економічної безпеки (БЕБ) разом з СБУ.

15 вересня її оновили і зараз Коломойського підозрюють у шахрайстві, відмиванні грошей, заволодінні та розпорядженні чужим майном, а також у підробленні банківських документів.

Майже одразу після СБУ та БЕБ, 7 вересня 2023 року НАБУ разом із САП вручили Коломойському підозру у заволодінні коштами банку на суму понад 9,2 млрд грн.

• директор департаменту міжбанківського дилінгу Ярослав Луговий;
• колишній голова правління Приватбанку Олександр Дубілет;
• заступниця Дубілета Людмила Шмальченко;
• начальниця департаменту міжбанківських операцій Надія Конопкіна;
• заступниця керівника Департаменту з обслуговування рахунків банків-кореспондентів Тетяні Якименко.

8 травня 2024 року слідчі Нацполіції повідомили Коломойському про ще одну підозру у вчиненні злочину, пов’язаного з організацією замовного вбивства.

За версією слідства, він у 2003 році замовив вбивство директора однієї з юридичних компаній. Адвокат вижив, а ось за відповідне замовлення бізнесмену загрожує позбавлення волі на строк до 15 років або ж довічне ув’язнення.

З цього стає зрозуміло, що зараз Коломойський фігурує як підозрюваний принаймні у трьох справах, відкритих у різних правоохоронних органах. За що конкретно були вручені перші дві підозри розберімося детальніше.

БЕБ розслідує епізод щодо відмивання коштів банку протягом 2013-2021 років. Тут Коломойському інкримінують ст. 190 та ст. 209 КК України шахрайство і легалізацію коштів.

Детективи встановили, що у грудні 2013 року Коломойський нібито вніс 949 млн грн готівки до каси Приватбанку.

За версією слідства, жодних внесків не було, а один зі співробітників банку склав ряд документів на переказ коштів, які підтверджували факт внесення готівки Коломойським. Згодом інший працівник перевів цю «готівку» на особистий рахунок Коломойського як безготівкові кошти.

Далі ексвласник «Привату» протягом лютого-квітня 2013 року уклав кредитні договори між банком та контрольованим ним ПАТ «Нафтохімік Прикарпаття». Сам Коломойський виступив поручителем для забезпечення виконання зобов’язань компанії за цими договорами. Згодом він нібито погасив кредит, таким чином підприємство опинилося в боргу перед Коломойським, штучно заборгувало вже особисто йому та в травні-жовтні 2020 року переказало кошти на його рахунок в Ibox банку. Завдяки цій схемі бізнесмен заволодів приблизно 572 млн грн.

На завершення свого плану, протягом 2020-2021 років Коломойський закупив іноземну валюту в євро та уклав договори про юридичні послуги із закордонними компаніями-нерезидентами. Згодом він «оплатив» їх за договорами та перерахував гроші за кордон на чотири різні рахунки.

В оновленій підозрі БЕБ по суті охопило схожу схему, але за ширший період часу. До «колекції» інкримінованих статей тепер входять ст. 200, ст. 191 та ст. 209 КК України організація підроблення документів на переказ, а також заволодіння і використання чужим майном.

За версією слідства, Коломойський створив та очолив організовану групу з працівників Приватбанку, що дозволило йому заволодіти понад 5,8 млрд грн всього за 2013-2014 роки. Тут знову історія про штучне внесення готівки до каси банку, вигадані касові операції, підробка документів та перерахунок безготівкових коштів на особистий рахунок Коломойського.

Щоб легалізувати вкрадені мільярди, за версією слідства, Коломойський розплачувався ними у своїй підприємницькій діяльності. Зокрема, віддавав як позики, «закривав» кредити підконтрольних йому підприємств, виводив гроші за кордон та знімав готівку у відділеннях банку.

У цій справі він буде під вартою до 2 червня, якщо суд не продовжить цей запобіжний захід або Коломойський не внесе майже 2 млрд грн застави. До речі, її розмір спочатку становив 509 млн грн, згодом вона була збільшена до 3,8 млрд, а зараз становить 1,96 млрд грн.

Також суд наклав арешт на корпоративні права Коломойського у низці товариств, зокрема АТ «Полтаваобленерго», ТОВ «Кінотеатр «Валентина», ТОВ «Старлайт» та інші апеляція підтримала це рішення.

За цією справою Коломойському загрожує максимальне покарання 15 років позбавлення волі (за правилами складання покарань) з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.

При цьому піти на угоду зі слідством за такою підозрою Коломойський не зможе, адже йому інкримінують організацію вчинення особливо тяжких злочинів.

НАБУ зі свого боку розслідує епізод, що стосується подій січня-березня 2015 року. Саме тоді, за версією детективів, Коломойський разом з поплічниками привласнив 9,2 млрд грн банківських коштів, щоб надалі фінансувати підконтрольну офшорну компанію та збільшити власну частку в статутному капіталі Приватбанку. Таким чином бізнесмен «виконав» вимоги Програми НБУ з фінансового оздоровлення установи на 2015-2017 рік.

Фігуранти штучно зобов’язали банк викупити власні облігації в офшорної компанії Drovale Limited. Згодом понад 446 млн грн з метою легалізації було перераховано на рахунки пов’язаних юридичних осіб під виглядом операцій з купівлі-продажу цінних паперів. Врешті-решт, кошти потрапили на особистий рахунок Коломойського, який і додав їх до статутного капіталу Приватбанку.

З 2 березня 2014 до 24 березня 2015 року Ігор Коломойський обіймав посаду голови Дніпропетровської ОДА. Тобто був держслужбовцем категорії «А», що відносить справу до підслідності НАБУ.

Нацбюро підозрює його та ще п’ятьох колишніх топменеджерів банку за ст. 191, 209 та 366 КК України шахрайство, службове підроблення та використання майна, одержаного злочинним шляхом. А саму справу на 9,2 млрд грн у НАБУ назвали наймасштабнішою у 2023 році.

Запобіжний захід Коломойському не обирали, однак 8 вересня детективи наклали 48-годинний арешт на активи ексвласника Приватбанку. Проте слідчий суддя ВАКС не підтримав це рішення, тої ж думки були в Апеляційній палаті. Тоді були критичні проблеми з обрахунком строків досудового розслідування у цих кримінальних провадженнях.

У вересні 2023 року ВАКС закрив провадження щодо застосування запобіжних заходів членам організованої групи Коломойського. Зокрема, 9 вересня слідчий суддя Антикорсуду звільнив з-під варти колишнього директора департаменту міжбанківського дилінгу Приватбанку Ярослава Лугового через закінчення строків досудового розслідування спливли. Про це більше розповідається тут.

Це викликало суспільний розголос. Згодом апеляція залишила рішення слідчого судді без змін. І хоч ця ухвала не підлягає касаційному оскарженню, 20 грудня 2023 року Касаційний кримінальний суд Верховного Суду відкрив провадження за касаційною скаргою прокурора: «з метою формування єдиної судової практики та правильного застосування норми права у справах даної категорії, колегія суддів вважає необхідним, як виняток, відкрити провадження».

А вже 30 січня 2024 року Апеляційна палата ВАКС зі свого боку порахувала, що станом на 1 січня 2024 року строки досудового розслідування у справі не спливли, тому воно ще триває і вручення підозр у вересні було здійснено правомірно у межах строку.

Це хороші знаки, адже справа не завмерла на місці й, можливо, не буде закрита. А Верховний Суд допоможе внести ясність у питанні дотримання строків досудового розслідування. Касаційний розгляд призначено на 13 червня 2024 року.

У цій справі Коломойському так само загрожує максимальне покарання у 15 років. І так само укласти угоду, з огляду на інкримінований злочин та практику ВАКС, у Коломойського можливості немає.

6 вересня 2023 року НАБУ та САП скерували до суду справу про розкрадання понад 8,4 млрд грн Приватбанку. До слова, слідство завершили ще у жовтні 2022 році, а захист майже рік ознайомлювався з матеріалами справи.

Серед обвинувачених у цій справі самого Коломойського немає, але є шість осіб, які працювали у банку ще до його націоналізації. Серед них і вже знайомі нам обличчя з інших проваджень:

• ексголова правління Приватбанку Олександр Дубілет;
• колишній перший заступник голови правління Приватбанку Володимир Яценко;
• ексзаступниця голови правління Приватбанку Людмила Шмальченко;
• колишня керівниця департаменту фінансового менеджменту Олена Бичихіна;
• колишня керівниця департаменту підтримки міжбанківських операцій Надія Конопкіна;
• керівниця департаменту операційного напрямку Наталія Онищенко.

Справа складається з трьох епізодів, пов’язаних з виведенням коштів з банку напередодні його націоналізації у грудні 2016 року.

За версією слідства, у першому епізоді обвинувачені на підставі неправдивих документів виплатили понад 136 млн грн на користь страхової компанії ПрАТ «СК «Інгосстрах». Вони зробили це, бо усвідомлювали, що згодом втратять контроль над коштами Приватбанку, який мав перейти під контроль держави як неплатоспроможний.

У другий епізод НАБУ виділило розтрату 8,2 млрд грн коштів банку. Як стверджує сторона обвинувачення, тоді ексголова правління Дубілет дав команду безпідставно списати гроші з кореспондентських рахунків Приватбанку в одному з європейських банків нібито, щоб погасити заборгованість перед двома компаніями-агротрейдерами. Щоб замаскувати розтрату коштів та легалізувати схему, колишні високопосадовці банку підробили банківські документи та провели фіктивне кредитування пов'язаної з банком юридичної особи.

Третій епізод стосується виплати 85 млн грн з Приватбанку на користь підконтрольної компанії ТОВ з іноземними інвестиціями «Новофарм» це знову ж таки відбулося на підставі фальшивих документів.

У НАБУ заявили, що розслідування щодо інших епізодів ще триває, тож уже викриті факти корупції у Приватбанку не є вичерпними. Загальний обсяг матеріалів цієї справи вже перевищує 2500 томів вона виявилася однією з наймасштабніших в історії антикорупційних органів. А ці три епізоди вже перебувають на розгляді у суді.

Поки що робити прогнози про орієнтовне закінчення та результатів розслідувань щодо Коломойського передчасно.

У справі, яку розслідує БЕБ, строк досудового розслідування продовжено до 2 червня, як і строк тримання Коломойського під вартою. А у справі НАБУ була інформація, що слідство зупинене для виконання запитів з міжнародного співробітництва.

Справа про розтрату 8,4 млрд грн Приватбанку, в якій не фігурує Коломойський, уже у суді зараз триває підготовче провадження. Тож стежимо за оновленнями.

***

Всі ці справи показують, що навіть стосовно Коломойського можуть працювати правоохоронні органи. Але, як і в кожній подібній справі, реальним показником ефективності роботи правоохоронців може бути лише вирок суду.

Якщо ж говорити про новіші розслідування щодо Коломойського від БЕБ та НАБУ, то тут сподівання на те, що вони таки будуть завершені та направлені до суду. Відсутність обвинувальних актів у цих кейсах означатиме чергову гучну бульбашку. І це, з огляду на ініційовані справи в ЄСПЛ, може свідчити про проблеми у новостворених слідчих органах.

Павло Демчук, юридичний радник Transparency Inernational Ukraine

«До мене вже звертаються командири окремих військових частин з проханням влаштувати їм, так би мовити, оглядини в установах виконання покарання», таку заяву минулого тижня почув «Главком» від заступниці міністра юстиції Олени Висоцької. Чиновниця коментувала новий закон (набрав чинності 17 травня 2024 року), що дозволяє залучати ув’язнених на фронт. Щоправда, не всіх.

Останніми днями суди масово задовольняють клопотання колоній про умовно-дострокове звільнення засуджених для проходження військової служби. Станом на 27 травня із тюрем вийшло 1090 осіб. Загалом 4400 ув’язнених виявили бажання боронити країну, поінформували у Мін’юсті.

«Главком» промоніторив близько пів тисячі судових ухвал, які стосуються «мобілізації з-за ґрат», і з’ясував, що найактивніше зголошуються йти до війська чоловіки, засуджені за крадіжки, грабежі, торгівлю наркотиками, шахрайство, бійки.

За останній тиждень рекрутинг ув’язнених почали проводити у 27 виправних колоніях (це майже третина таких закладів у країні). Найбільше охочих підписати контракт і вбратися у піксель із колоній Хмельниччини, Дніпропетровщини, Житомирщини, Полтавщини, Вінниччини, Миколаївщини, Кіровоградщини, Харківщини.

Про те, що засуджені не відсиджуватимуться у тилу, Міністерство юстиції запевнило ще до ухвалення згаданого закону. Всі охочі служитимуть в окремих військових підрозділах у зоні бойових дій. А у недавній заяві міністр юстиції Денис Малюська уточнив: засуджені служитимуть піхотинцями.

Найактивніше зголошуються йти до війська чоловіки, засуджені за крадіжки, грабежі, торгівлю наркотиками, шахрайство, бійки

«Главком» пересвідчився у цьому на прикладі взаємодії керівництва Кропивницької виправної колонії №6 і командування однієї з військових частин. Із судового реєстру стало відомо, що засуджених із вказаної установи набирають добровольцями на «вакантні посади стрільців стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти 1 стрілецького батальйону… Сухопутних військ ЗСУ».

Зокрема, новобранцем ЗСУ став Олександр В. із Кропивницького району, серійний крадій, який востаннє опинився за ґратами у січні 2024 року його було засуджено до п’яти років позбавлення волі за крадіжку шкіряного гаманця із грішми на суму 800 грн. Апеляційний суд дав Олександрові В. характеристику: безробітний, у 2001-2010 роках перебував на стаціонарному лікуванні у психіатра; раніше неодноразово притягувався до кримінальної відповідальності.

Водночас Ленінський районний суд Кропивницького, який звільнив з тюрми Олександра В. задля підписання контракту на військову службу, констатував: чоловік перебуває в добрій фізичній формі; за висновком військово-лікарська комісія придатний до військової служби.

Згідно з інформацією того ж райсуду, стрільцями з власної волі також стануть ще кілька учорашніх засуджених.

Зокрема, Дмитро К., який у 2022 році одержав шість років позбавлення волі за передачу наркотичних виробів у колонію; Олексій М. (у 2020 році на автомобілі скоїв наїзд на пішохода, за що отримав п’ять років і вісім місяців ув’язнення); Олександр Г. (у 2022 році п’ять років і один місяць позбавлення волі за крадіжку мобільного телефона, болгарки і машинки для стрижки).

Також вирішили піти воювати двоє молодих чоловіків, які були засуджені за банальну крадіжку мобільних телефонів: Василь К., який у 2021 році «заробив» п’ять років і один місяць тюрми (крім того, що поцупив мобілку, він пограбував та побив працівницю пункту збору металобрухту), та Віктор М., котрого у 2020 році засудили до чотирьох років позбавлення волі.

Двоє чоловіків, засуджених за те, що обібрали церкви Московського патріархату, виявили бажання піти воювати з Москвою на фронті

Умовно дострокове звільнення, за рішенням суду, отримав Олександр І., котрий у 2022 році потрапив за ґрати на п’ять років і шість місяців за крадіжку мотоцикла.

Боронити країну на передовій за кілька місяців будуть і двоє чоловіків, які опинилися за ґратами за пограбування церковного майна. Це Олександр Л., який у 2022 році отримав шість років тюрми за те, що разом зі спільником обчистив храм Московської церкви, викравши срібні і золоті вироби та готівку на суму 123 тис. грн, та Валентин К., засуджений у 2021 році до трьох років і семи місяців за крадіжку одягу для богослужіння і мікшерного пульта.

Активно мобілізовуються у військо чоловіки, які раніше звідти накивали п’ятами або категорично не хотіли воювати, за що й опинилися у виправних колоніях.

Лише за тиждень «Главком» зафіксував понад 20 судових рішень, які дали зелене світло для засуджених за статтею 407 Кримінального кодексу («Самовільне залишення військової частини або місця служби»).

Наприклад, Роман Б., який нині підписує контракт з військом, у 2021 році отримав умовний вирок за те, що він, на той час курсант інституту танкових військ, без дозволу керівництва залишив виш. Приблизно так само юнак вчинив на початку вторгнення РФ: 14 квітня 2022 року Роман Б., який уже був водієм взводу забезпечення навчального процесу свого військового інституту, самовільно покинув установу, бо «злякався обстрілів». Цього разу Феміда дала суворіше покарання три роки і шість місяців тюрми.

Двічі в одну річку вирішив увійти засуджений солдат Олександр К. У 2023 році його мобілізували і направили для проходження базової загальновійськової підготовки до військової частини на Дніпропетровщині. Там хлопець отримав посаду радіотелефоніста розвідувальної роти, проте прослуживши місяць, він самовільно залишив частину і на кілька місяців зник. Суд ухвалив вирок п’ять років в’язниці.

Доєднатися до лав ЗСУ зголосився і раніше судимий за крадіжки Євгеній С. У 2023 році чоловік пройшов військово-лікарську комісію і мав відправлятися до військової частини, однак «відкосив», за що отримав три роки тюрми. Побувши кілька місяців у місцях позбавлення волі, Євгеній захотів таки воювати.

Нагадаємо, що потенційний мобілізаційний резерв за рахунок в’язнів в України насправді невеликий. На середину травня 2024 року у колоніях перебувало 27471 засуджений, у тому числі 1538 жінок. Серед цих людей більшість, 20 тисяч, можуть скористатися спеціальним законом і піти на фронт. Під час відбору, звісно, до уваги будуть брати фізичний та психологічний стан ув’язнених.

Віталій Тараненко, «Главком»

Ціною надзусиль та завдяки адекватним і швидким рішенням Сили оборони у середині травня зупинили просування ворога на Харківщині. Фронт стабілізовано, російські війська не змогли створити «буферну зону» на півночі регіону, а їхній успіх є «фрагментованим і необ'єднаним», засвідчила британська розвідка 26 травня.

Попри ці тактичні успіхи Україна тепер має ще одну, додаткову гарячу ділянку фронту. І мусить розраховувати свої сили та засоби, очікуючи на великий літній наступ московитів. Багато аналітиків та військових вважають: країна вступає в найважчу за два роки стадію війни.

Тим часом в українському інформаційному полі ведеться «дружній вогонь». На адресу генералітету та комбатів, які нібито проґавили харківський прорив росіян, накотилася лавина критики. Цей тренд вигідний ворогу, бо у підсумку загрожує підважити авторитет ЗСУ.

«Главком» пояснює, що відбувається на полі бою на півночі Харківщини, які сценарії може задіяти ворог у найближчих наступальних операціях та як готуються до цих викликів ЗСУ.

Накопичивши близько 30 тис. живої сили на північній межі з Харківщиною, 10 травня ворог почав розвідку боєм у двох напрямках по кілька батальйонів рушили на Вовчанськ та на село Липці, що приблизно за 20 км від Харкова.

Липці найближча з можливих точок, звідки Салтівку та інші райони міста можна дістати артилерійським вогнем. Артилерія це масовано і дешево, на відміну від КАБів та ракет, якими росіяни зараз б’ють по Харкову.

А Вовчанськ найближче до кордону місто, від якого можна просуватися у бік Куп’янська.

«Останнім часом росіяни не можуть просунутися на Куп’янськ з південно-східного та північно-східного напрямку, вони місяцями ведуть бойові дії. А якщо би взяли Вовчанськ, то змогли б ударити по нашому куп’янському угрупованню у фланг і у тил», пояснює тактичний задум ворога генерал Ігор Романенко, колишній заступник начальника Генерального штабу ЗСУ.

Отож 10 травня орда московитів підім’яла нашу першу лінію оборони і за кілька діб захопила близько десяти сіл, переважно у сірій зоні. Так 35-тисячне вороже військо зайшло на територію області.

«Оскільки до травня це була відносно спокійна ділянка фронту (адже сил, накопичених ворогом «за порєбріком», було недостатньо, щоб наміритися атакувати Харків), у цій зоні в основному діяли сили Тероборони. ТрО зазвичай менше забезпечені озброєнням, бойовою технікою, та й особовий склад має менш серйозний вишкіл, ніж ті бригади, які задіяні у вирі бойових дій, розмірковує військовий експерт, полковник Владислав Селезньов. Крім того, чимало нарікань на Галушкіна (генерал Юрій Галушкін, командувач Оператвино-тактичного угруповання військ «Харків», призначений на цю посаду у квітні 2024 року, «Главком»), якого головком прибрав на наступний день після прориву».

Командування ЗСУ негайно підтягнуло резерви, які, треба сказати, вже були напоготові, змінило командувача військ на харківському напрямку (замість Галушкіна Сирський призначив авторитетного бригадного генерала Михайла Драпатого), збільшило постачання снарядів та ін. Московитів було зупинено.

Станом на 25 травня, за даними Генштабу, ЗСУ не тільки стримували росіян, а й контратакували.

«Подекуди нам вдаються успішні контрнаступальні дії. Є вже у нас полонені російської армії. Але загалом ми проводимо маневрену оборону», розповів в ексклюзивному інтерв’ю «Главкому» Павло Федосенко, командувач 92-ої окремої штурмової бригади, яка б’ється на найважчих ділянках на півночі Харківщини.

Та, схоже, обурення суспільства тим, що ворогу вдалося просунутися в цій зоні, було більшим, ніж відчуття сатисфакції, що нашим військам вдалося ворога спинити.

У списку причин, які дозволили прорив на Харківщині, експерти та блогери особливо акцентують на тому, що кордон не було заміновано. Питання чому?

Вкрай дивно, що ділянка, на якій ворожа атака видається найімовірнішою, виявилася не замінованою, тоді як у 2023 році всю лінію державного кордону з Росією та Білоруссю на Волині, Рівненщині, Чернігівщині, Житомирщині та Сумщині демонстративно рясно засіювали мінами. Там, за офіційними даними, було закладено понад пів мільйона мін.

Як стверджують джерела «Главкому» у ЗСУ, у тому, що орки швидко подолали кордон на півночі Харківщини, частково винні… росіяни. Тільки «не ті».

Придивіться-но до карти. Таволжанка, Муром, Шебекіно... Саме у ці найближчі до Вовчанська села та містечка Бєлгородщини «ходили» з рейдами бійці Російського добровольчого корпусу. Останній раз, у березні 2024 року, вони змоталися на Росію навіть на кількох одиницях бронетехніки.

«Саме під задачі РДК цю ділянку певний час не мінували», ділиться з «Главкомом» джерело в Генштабі. Тобто «вікно у Росію», яке було залишене для добровольчого корпусу, залишилося незачиненим.

Ділянку кордону між Харківщиною та Бєлгородщиною не мінували, залишаючи для рейдів РДК

Можливо, якісь ділянки не були заміновані спеціально для рейдів РДК, припускає і полковник Владислав Селезньов.

Але у ширшому плані питання не замінованому кордоні залишається відкритим.

Мінно-вибухові загородження є неодмінною частиною першої лінії оборони. Загалом же ешелонована оборона передбачає три лінії. У нашому випадку, перша мала проходити вздовж кордону і включати, зокрема, й мінні загородження; друга за 8-10 км від кордону; третя, найпотужніша, забетонована і неприступна на околицях Харкова. За перші дві відповідальні військові, за третю обласна військово-цивільна адміністрація.

Щодо першої лінії, то експерти єдині в думці: створити біля кордону під обстрілами інженерну смугу перешкод було нереально.

«Будувати там було неможливо, говорю вам це як військовий інженер-будівельник за освітою. Снаряди, бомби прилітали б, техніку нищило, переконаний Владислав Селезньов. Тому перша лінія оборонних споруд насправді розташувалася не на кордоні, а за 8-10 км від нього».

13 травня саме на цьому рубежі наші війська зупинили поступ орків і зараз тримають оборону. Зі зрозумілих причин украй мало відкритої інформації, щоб розмірковувати, чи всюди там є фортифікаційні споруди і якої вони якості.

Харків’яни стали знов чути, як наші гармаші дають «отвєтку». Такого не було з осені

Щодо найпотужнішої третьої лінії оборони попід самим Харковом, то голова обласної військово-цивільної адміністрації Олег Синєгубов днями заявив, що фортифікації на цій лінії готові на 92%.

Водночас правоохоронці виявили факти розкрадання будівельних матеріалів та інші махінації на облаштуванні фортифікацій, про що нещодавно детально писав «Главком».

З питаннями про наявність фортифікацій поблизу міста «Главком» звернувся до найбільш зацікавленої сторони самих харків’ян. Зокрема, до Наталі Курдюкової, керівниці Харківського медіахабу організації, що налагодила міцну колаборацію з місцевою владою та військовими й допомагає у роботі сотням вітчизняних та іноземних журналістів.

«Напевно можу сказати, що фортифікації у передмісті є. Принаймні на тих ділянках, куди час від часу ОВА возить журналістів, це все має дуже потужний вигляд», розповідає Курдюкова. Каже: харків’яни, а насамперед журналісти, пильно відстежують все, що стосується оборони міста.

Зокрема, віднедавна містяни стали чути, як наші гармаші дають «отвєтку». Такого з осені не було, констатує керівниця медіахабу, вочевидь, відповідати на російський вогонь особливо і не було чим.

Про те, що на фронті останнім часом немає гострого «снарядного голоду», говорять і військові.

«За рахунок свіжих поставок снарядів від партнерів наша артилерія і танки мають чим бити по ворогу, запевнив в інтерв’ю «Главкому» комбриг Павло Федосенко. Утім, боєкомплекту багато не буває, а тим паче у такій жорсткій війні. Буде більше зможемо більше».

Шукати винуватців російського прориву на харківському прикордонні взялося ДБР, відкривши справу, в якій фігурують прізвища 28 офіцерів, включно з генералом Галушкіним. Про це першим повідомив «Главком» 23 травня. Військові оглядачі зауважили, що ніколи за роки війни слідчі так оперативно не реагували на «справи військових»; як приклад можна навести історію з розмінуванням Чонгару.

У будь-якому разі, дії ДБР у рамках логіки і закону.

А тим часом у наступ на командування ЗСУ кинулася і депутатка Безугла. У середині травня вона об’їхала військові частини і, як стверджують джерела «Главкому», зажадала потрапити з ревізією на командний пункт Оперативно-стратегічного угруповання військ, куди її на цілком законних підставах не пустили.

Результатом експедиції стали заяви, в яких було поставлено під сумнів авторитет головкома Олександра Сирського; командувача угруповання «Хортиця» Юрія Содоля названо злочинцем, а також перелічено генералів, які «продовжують гробити наше майбутнє».

Злившись із голосами кількох блогерів та розтиражований сотнями ЗМІ й телеграмканалів, меседж «любительки знімати главкомів» кілька днів домінував в інформаційному морі, гупаючи об дно й без того розхитаного човна суспільної думки.

Кілька днів тому депутатка ще раз повторила свій наратив, хоча ЗСУ на той момент стабілізували ситуацію на півночі Харківщини.

Ні речники військово-політичного керівництва держави, ні парламент та його профільний комітет, до складу якого входить депутатка, публічно досі не відрефлексували на ці закиди.

«Наразі складно сказати, чи може за цією інформаційною атакою стояти не лише сама Безугла, коментує медіаекспертка, голова ГО «Детектор медіа» Наталія Лігачова. Маємо досвід, коли резонансні справи, пов’язані з військом чи інформаційною політикою, починалися з її дописів у соцмережах, а закінчувалися тим, що Офіс президента або дотичні до керівництва держави люди приймали рішення. Так було, коли зняли з посади головкома Залужного. Друга атака на суспільного мовника. Тому публічні нападки на Сирського можуть бути преамбулою до якихось кроків влади, але доконано не можна сказати».

У будь-якому разі, інформаційна атака створила небезпечний прецедент підважування авторитету ЗСУ. Це погано саме зараз, у розпал надзвичайно складного, можливо, визначального, етапу війни з Росією.

Суспільство, яке ще недавно гордо декламувало: «Бог носить форму ЗСУ», підштовхують до брутальної «десакралізації» армії.

«Такі поїздки депутатів переходять межі демократичного контролю. І такі заяви недоречні і шкідливі, особливо з огляду на ту ситуацію, в якій зараз перебуває наша держава і наші сили оборони. Ці заяви ллють воду на млин Путіна», переконаний Ігор Романенко.

Суспільство, яке гордо декламувало: «Бог носить форму ЗСУ», підштовхують до брутальної «десакралізації» армії

Натомість, нагадує генерал, політична влада, а не військові несе відповідальність за невдалу мобілізаційну страртегію, власне, за відсутність такої стратегії.

«Залужний (Валерій Залужний, який був головнокомандувачем ЗСУ з 2021 по 8 лютого 2024 року «Главком») у 2023 році говорив про потребу у 450-500 тисяч людей, але політична влада вичікувала... І новий закон ситуацію не виправляє. Втрачено два роки, впродовж яких мобілізація була вкрай недостатньою, і тому зараз така важка ситуація на фронті», резюмує Романенко.

Скидається на те, що московити планують найближчим часом максимально розтягнути лінію фронту, змусивши командування ЗСУ кидати у бій нові й нові резерви та виснажуючи їх. Саме з такою метою, як і попереджало кілька тижнів тому ГУР, росіяни можуть почати активні бойові дії не тільки на півночі Харківщини, а й Сумщини.

«Зараз у них недостатньо сил, щоб рушити на Харків та Суми, але створити для нас проблеми на прикордонні цілком ймовірно, що такої мети будуть досягати, аби створити сприятливіші умови для своїх військ на Краматорському напрямку, Покровському. Путіну важливо якнайшвидше взяти під контроль ті території Донеччини, які внесено в Конституцію РФ», підтверджує Владислав Селезньов.

Тим часом ворог формує ще дві армії, до складу яких входять 14 дивізій, 16 бригад.

«Якщо сформують, то це буде нова хвиля наступу», оцінює ексзаступник начальника Генштабу, генерал Романенко. Не виключено, що ворог може спробувати заблокувати Харків та атакувати Суми. Щодо другого «походу на Київ», то експерт вважає це малоймовірним.

Ворог формує ще дві армії з 14 дивізій, щоб почати нову хвилю наступу

Прикметно, що у ситуації, поки у столиці «ганяють зраду» по пабліках та кабінетах, військові фахівці з країн-партнерів України не налаштовані так песимістично.

Відставний канадський офіцер, а нині експерт з питань оборони та безпеки Ігор Козак підкреслює у коментарі «Главкому», що, на відміну від початку 2022 року, сьогодні «в арсеналі» ЗСУ не тільки мужність та самопожертва, якою захоплювався тоді весь світ.

«Здатність швидко адаптуватися до динамічної ситуації на місці, вчитися на помилках (власних і ворожих) і впроваджувати нові технології та системи озброєння перетворили українську армію на потужну, досвідчену, сучасну та спритну бойову машину, яка успішно бореться з ордами Кремля», говорить Козак.

Олена Зварич, «Главком»

З початку повномасштабного вторгнення провідні телевізійні канали об’єдналися в «Єдиний телемарафон». Комерційні мовники та канали, фінансовані державою, спільними зусиллями у режимі нон-стоп висвітлюють життя країни, яка чинить спротив другій армії світу.

На початках «гарячої» фази війни такий формат мовлення схвалювався глядачем. Пізніше політики та представники медіа почали аналізувати кошторис витрат, спрямований на виробництво контенту «Єдиного телемарафону» та марафону FreeДом для російськомовних. «Главком» системно висвітлював результати тендерів, в яких брали участь комерційні виробники контенту для держави. Ці публікації мали скандальний резонанс.

Проте в останні місяці фокус уваги громадськості змістився на мовників, яких фінансують платники податків. «Главком» поцікавився станом фінансових справ у трьох гравців («Суспільне мовлення», «Дім» і «Рада»), які існують за рахунок державного бюджету.

Представники «Суспільного» критикують тих, хто називає цього мовника державним. Плутанина в цьому питанні зумовлена кількома факторами: «Суспільне» дійсно є спадкоємцем державного телебачення, засновником акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України» (АТ «НСТУ», «Суспільне мовлення») також є держава в особі Кабінету міністрів. Цей мовник, попри свій статус, існує за державні кошти.

У відповіді на запит «Главкома» голова правління Микола Чернотицький зазначає: щорічно в бюджеті закладаються кошти за програмою «Фінансова підтримка Національної суспільної телерадіокомпанії». Зокрема, у 2022 році виділялося 1,87 млрд грн, 2023 році 1,5 млрд грн. На 2024-й затверджено державну підтримку у розмірі 1,85 млрд грн.

Водночас Чернотицький зауважує: окремо держава не виділяє додаткові гроші суспільному мовнику на виробництво інформпродуктів у рамках телемарафону.

«Варто відзначити, що окремого бюджетного фінансування на виробництво слота (мовлення марафону поділено на слоти за кількістю телеканалів, які доєдналися «Главком») телеканалу Суспільного мовлення «Перший» у межах телемарафону «Єдині новини #UAразом» АТ «НСТУ» не отримувало, тому виготовляє його за рахунок вищевказаних коштів із загального фонду, незважаючи на гарантії, передбачені Законом України «Про суспільні медіа України», пояснив голова правління НСТУ.

Раніше «Главком» повідомляв, що під час вйни суттєві транші з держбюджету отримують також комерційні канали, які сховалися під парасольку «Єдиного телемарафону». Фінансується також марафон FreeДом, орієнтований на російськомовних глядачів у всьому світі.

Суспільний мовник також прозвітував про заробітні плати свого керівництва. Навколо цієї теми в останні тижні було багато спекуляцій. За даними, які отримав «Главком», із довоєнних часів виплати менеджементу майже не мінялися. Голова правління Микола Чернотицький за 2022 рік одержав 3,51 млн грн доходу, за 2023 рік 3,52 млн грн, за січень-квітень 2024 року 1,12 млн грн. За місяць його заробітки складали 260-310 тис. грн.

Зарплати членів правління НСТУ, окрім голови їх п’ятеро, трохи більше 200 тис. грн за місяць. Щорічне утримання правління мовника обходиться бюджету 12,8 млн грн.

Крім цього, у відповіді на запит «Главкома» підтверджений і той факт, що 16 членів наглядової ради НСТУ виконують повноваження на безплатній основі.

У коментарі «Главкому» голова наглядової ради НСТУ Світлана Остапа зазначила: у компанії запроваджена грейдингова система оплати праці (посади оцінюються за низкою факторів, наприклад, рівнем відповідальності, умови роботи тощо «Главком»). На початку війни члени правління добровільно відмовилися від преміювання.

«Змін щодо заробітних плат членів правління наглядова рада не ініціювала, оскільки, зважаючи на рівень заробітних плат на ринку, вони отримують в кілька разів менші заробітні плати порівняно з топ-менеджерами з інших комерційних медіагруп. А НСТУ за кількістю працівників та платформ почасти більша за ці комерційні групи. Рівень зарплат всіх інших працівників на нашій компанії також менший за ринковий», запевнила голова наглядової ради НСТУ.

Остапа додала: як тільки-но почалося вторгнення РФ, майже половина працівників компанії кілька місяців була у простої. Однак до кінця 2022 року практично всі відновили свою роботу. У травні 2022-го все керівництво і більшість релокованих повернулися до Києва.

На думку голови наглядової ради, «Єдиний марафон» був дуже важливий і корисний для громадян України на початку війни. Зараз канали, які його виробляють, мали би повернутися до довоєнного формату.

Державне підприємство «Мультимедійна платформа іномовлення України» (до його складу входить канал «Дім»), яке заснувало Міністерство культури та інформаційної політики, також бюджетний реципієнт. Як свідчить відповідь на запит «Главкома» т.в.о. гендиректора Артема Вишневського, у 2022 році компанія отримала з бюджету 382,9 млн грн. З них 165 млн грн використано на виробництво контенту для марафону FreeДом. Ще 147,6 млн грн пішли на роботу приватних медіагруп, які долучені до створення контенту для FreeДом.

У 2023 році фінансування держави було щедрішим: 537,22 млн грн. У цю суму включено виробництво телепрограм і трансляція FreeДом, а також забезпечення діяльності «Мультимедійної платформи іномовлення України». При цьому, пан Вишневський зауважив: торік двічі «різався» бюджет держпідприємства. Всього держава забрала 101,4 млн грн.

План на 2024 рік 1,25 млрд грн. Більшу половину цих коштів (738 млн грн) передбачається витрати на «Єдиний телемарафон» та марафон FreeДом.

Щодо заробітних плат ДП «Мультимедійна платформа іномовлення України». Отримана інформація доволі скупа: у штаті працює вісім керівників і 52 співробітника менеджменту. За 2022 рік керівники заробили 7,23 млн грн, за 2023 рік 8,47 млн грн; увесь менеджмент 15,23 млн грн і 28,54 млн грн, відповідно.

***

Всього, за два роки з гаком великої війни держава витратила понад 1,2 млрд грн, замовляючи контент у рамках «Єдиного телемарафону» та марафону FreeДом. Левову частину цих коштів заробили приватні канали. Зокрема, «плюси» Коломойського 298,5 млн грн, «СЛМ Новини» (медіахолдинг олігарха Віктора Пінчука) 290,6 млн грн, «Інтер» підсанкційного олігарха-втікача Дмитра Фірташа 238,8 млн грн, канал «Ми-Україна», який заснували журналісти-вихідці з медіахолдингу Рината Ахметова 200,4 млн грн.

Оновлено о 20:42

Під час підготовки публікації до друку «Главком» отримав відповідь на запит від парламентського каналу «Рада». Там зазначили: у 2022-2023 роках від держбюджету надійшло 354,3 млн грн. Ці кошти, у тому числі, було спрямовано на створення та трансляцію новин, інших інформаційних та інформаційно-аналітичних матеріалів у рамках телемарафону. На 2024 рік для каналу «Рада» закладено бюджетне фінансування у розмірі 169,1 млн грн.

Що стосується питання оплати праці керівництва та працівників парламентського мовника, то вона формується на підставіі постанов Кабміну, зауважив у відповіді виконувач обов’язків директора телеканалу «Рада» В'ячеслав Петренко. Однак він відмовився надати безпосередньо відомості про суми коштів на зарплати, аргументуючи відсутністю зафіксованої інформації.

Як повідомлялося раніше, парламентський мовник самостійно не виробляє інформаційні продукти за нього це робить ТОВ «Кінокіт» зі статутним капіталом 10 тис. грн. Звісно, за бюджетні кошти. За час вторгнення «Рада» заплатила вказаній компанії понад 228 млн грн.

У ЗМІ фірму «Кінокіт» пов’язували з колишнім заступником голови Офісу президента Кирилом Тимошенком. Після відходу з Банкової взимку 2023-го експосадовець публічно відмежувався від компанії, яка досі сидить на бюджетних потоках. Нещодавно Мінкульт зарахував ТОВ «Кінокіт» до критично важливих підприємств, що дозволило приватній структурі претендувати на бронювання 50% військовозобов’язаних, які там працюють.

Віталій Тараненко, «Главком»

Передвиборча ситуація у Молдові завмерла після обіцянок проросійської опозиції висунути «єдиного кандидата». Опоненти чинної президентки Молдови Майї Санду проштовхують в інформаційне поле імена десятків політиків, і перспективи виокремити когось одного з них не проглядається.

Попри це, чітко окреслилися два центри тяжіння в опозиційному таборі. Перший політичні проєкти, об'єднані у неформальний блок «Побєда», підконтрольний олігархові-утікачеві Ілану Шору, який перебрався до Москви й звідти керує командою. Другий політики, більшість з яких, були наближені до Демократичної партії Володимира Плахотнюка, до того, як той втік з країни у 2019 році. Ці діячі також провели обʼєднавчу зустріч: вони формують імідж захисників молдовської державності. Тобто ці також виступають проти Європи непрямо і більш маніпулятивно. Чи співпрацюють між собою двоє ляльководів (Шор та Плахотнюк) достеменно невідомо, але обидва у санкційних списках США та ЄС і попри це прагнуть повернути вплив у країні.

Вибори в Молдові традиційно розгортатимуться навколо геополітичного розлому Москва Брюссель. В українських експертних колах здебільшого висловлюють підтримку чинній президентці Майї Санду, яка очолює найвпливовішу на сьогодні у країні проєвропейську партію «Дія та солідарність». Інтересам України відповідає звуження проросійського електорального поля та відповідно зменшення політичного впливу РФ. Такі ж самі інтереси має і Румунія. Тому, хто домінуватиме у просторі, з якого буде витіснена Росія, перспектива, яка може виявитися тестом двосторонніх відносин України та Румунії.

Наразі передвиборча кампанія перебуває на стадії позиціонування політичних груп в інформаційному просторі. Про ймовірних кандидатів, план Росії та фактор України та Румунії на президентських виборах у Молдові у матеріалі «Главкома».

Травневі свята у Молдові відзначилися одночасно і європейськими маршами, і організованим «побєдобєсієм». Відразу «після свят», фокус змістився на передвиборчу кампанію, яка вже активно ведеться.

Перший тур президентських виборів у Молдові запланований на 20 жовтня, одночасно з референдумом за зміни до Конституції. Ці зміни, за умови підтримки населенням, передбачають закріплення євроінтеграції як стратегічного курсу країни. Увесь провладний табір політиків та лідерів громадської думки залучений до кампанії просування європейського курсу та його підтримки на референдумі та підтримки Майї Санду.

Нинішня очільниця країни залишається головною претенденткою й вітриною «європейського вибору». Санду пришла до влади у 2020 році. Тоді вона перемогла попереднього президента Ігоря Додона, лідера Партії соціалістів, який уособлював у Молдові російський вибір. Нині ж прихильністю Кремля вже наділені інші. І саме про них далі піде мова…

Ототожнення підтримки своєї кандидатури через заклик голосувати на «європейському» референдумі є базовою стратегією перемоги Санду. Водночас це неабияк дратує невеликі політичні проєкти, орієнтовані на ЄС, які не входять в орбіту президентської партії. Наприклад представників партії CUB, які до речі мають меморандум про співпрацю з українською партією влади «Слуга народу» з 2023 року. Це створює певну напругу на прозахідному полюсі молдавського політикуму.

Але рішення проблеми було знайдено 26 травня, коли 13 проєвропейських партій Молдови підписали пакт «За Європу», щоб не відбулося «приватизації ідеї європейської інтеграції однією партією». Проте, пакт підписала і партія Майї Санду «Дія та солідарність».

Подібний акт підписували у 1995-му і румунські політики, у місті Снагов, сконсолідувавши свої сили навколо євроінтеграції, до якої тоді сусідня Румунія лише прагнула. Снаговська декларація, засвідчила єдність політичних сил у зовнішньополітичній стратегії, таким шляхом пішли й проєвропейські сили Молдови.

Ініціатором молдовської версії європейського пакту став політичний блок Împreuna («Разом»), який зʼявився на політичній арені лише у квітні 2024 року, обʼєднавши партії «Платформа Гідність і правда» (Платформа DA, колишні союзники Майї Санду при президентстві Додона й партнери по коаліції ACUM), Партія змін (Partidul de schimbări), партія «Ліга міст і комун» (LOC) і партія «Коаліція за єдність і добробут» (CUB).

Табір проросійських політиків пообіцяв, що представить єдиного кандидата ще кілька тижнів тому. Попри те, що окремі діячі дійсно помітно активізувалися, про єдиного політика, якого підтримала б вся ця опозиція, мова досі не йде.

Як повідомляв «Главком», уперше ідея «єдиного кандидата» пролунала під час помпезного заходу у Москві, де нині проживає олігарх-утікач Ілан Шор, лідер партії, названої на свою честь, і яка врешті була оголошена неконституційною влітку минулого року.

Соратники Шора, а також башкан Гагаузії Євгенією Гуцул та депутатка парламенту Молдови (нині незалежна) Марина Таубер, прибули до Москви, де під час з’їзду оголосили про створення блоку «Побєда».

Це політичне формування наразі завзято агітує проти ЄС, зокрема проти участі в референдумі та просуває ідею зближення з Росією та Євразійським економічним союзом. «Шорівці» користуються відкритою підтримкою Кремля, зустрічаються у Москві з топ-політиками, а башкан Гагаузії Євгенія Гуцул, яка за пару місяців до свого обрання у 2023 році, була ніким, тепер має фото з Володимиром Путіним й роздає обіцянки геополітичного масштабу.

Важлива деталь. Експрезидента Ігоря Додона на цьому зібранні у Москві не було.

Колишній проросійський президент Молдови Ігор Додон «перегнав» Шора та його команду дома, у Молдові, очоливши марш до 9 травня, у знаковий для російської пропаганди день. Поки Марина Таубер та Євгенія Гуцул світилися з Іланом Шором у Москві на параді, на задніх рядах, Додон став обличчям «побєдобєсія» у Кишиневі, вигравши цей раунд у «шорівців».

Після цього відбувся ще один з’їзд «опозиціонерів», цього разу вже у Кишиневі й за участю Додона. Тут також здебільшого агітували проти ЄС, але політиків, які б входили в орбіту Ілана Шора та його політичних проєктів не було помічено.

Переважна більшість учасників кишинівського опозиційного форуму були пов’язані із колишнім лідером Демократичної партії Володимиром Плахотнюком, який покинув країну у 2019 році після того, як Захід та Росія дійшли згод в тому, що режим демократів має бути демонтований, у результаті цієї кризи Майя Санду та Ігор Додон сформували коаліцію та уряд.

Колишній президент Додон, який отримував від лідера демократів Влада Плахотнюка хабар, за що має прізвисько «Кульок», був не єдиним важковаговиком на зібранні. Однак, враховуючи, оспівану молдовськими ЗМІ самозакоханість цього політика, очевидно, він використовуватиме цей привід, щоб повернути собі колишній статус лідера, аби вчергове поборотися за президентське крісло.

Серед інших впливових присутніх на зустрічі опозиціонерів у Кишиневі колишня башкан Гагаузії Ірина Влах. Політична діячка завжди була кандидатом Росії. У 2015 році на виборах її підтримував тодішній голова Держдуми Сергій Наришкін і голова Ради федерації Валентина Матвієнко. До цього Влах активно агітувала за проведення у Гагаузії сепаратистського референдуму у 2014 році, перед тим, як такий самий Росія провела в українському Криму, з метою формального оформлення окупації.

Сьогодні цей референдум вже обернувся технологією проти самої Молдови, оскільки начебто передбачає можливість оголошення Гагаузією «незалежності, у разі втрати Молдовою державності». І саме потенційною «втратою державності» проросійські політики називають євроінтеграцію.

Влах бачить продовження своєї політичної кар’єри вже на національному рівні й до цього наполегливо готується: їздить по країні, вчить румунську мову і досить пристойно вже нею спілкується, видала книгу про свій політичний шлях, протиставляє себе Майї Санду у своїх заявах.

Також на кишинівській зустрічі був колишній премʼєр-міністр часів Плахотнюка Іон Кіку, нині лідер Партії консолідації та розвитку Молдови (PDCM Partidul dezvoltării și consolidării Moldovei). Кіку ще раніше оголосив про свої наміри балотуватися на посаду президента. Політтехнологи намагаються сформувати Кіку проєвропейський імідж, проте це складне завдання. Адже політик наполегливо поширює серед молдаван зневіру щодо ЄС, критикує владу за спроби послабити залежність від «Газпрому» та систематично погрожує журналістам розправою. І, звісно, цей «проєвропейський» політик не знає, хто агресор у війні в Україні.

Серед присутніх на кишинівському опозиційному рандеву був і цікавий персонаж Тудор Ульяновський. При демократах Плахотнюка Ульяновський обіймав посаду міністра з євроінтеграції. Після втечі Плахотнюка з країни, Ульяновський перебрався до Канади, а нещодавно з'явився у Молдові й оголосив, що балотуватиметься на президентських виборах.

Ульяновський теж, як і Кіку, є «темною конячкою», яку намагаються запустити у проєвропейський табір. Під час нещодавньої розмови з «Главкомом» колишній керівник Служби безпеки та інформації Александру Балан агітував за цього політика, запевняючи, що той залишається проєвропейської орієнтації, однак факти свідчать про протилежне. А подібна активність колишніх співробітників спецслужб Молдови також є елементом передвиборчої гри.

Як розповідають джерела «Главкома», Ульяновський користується підтримкою румунських соціал-демократів, однієї з двох ключових політичних сил країни, які формують коаліції із президентською Націонал-ліберальною партією. Загалом румунські соціал-демократи також підтримують дружні зв’язки із мером Кишинева Іоном Чебаном і його партією MAN, але сам Чебан особисто не був присутнім на кишинівському «з’їзді», але прислав свого представника Гайка Вартаняна.

Загалом усі присутні на зборах політики у той чи інший спосіб при Плахотнюку були, чи то при владі, чи то частиною його команди.

«Опозиціонери Плахотнюка» у Кишиневі також заявили, що підтримають «єдиного кандидата». Тож, «єдиних» обіцяно щонайменше двоє, пори те, що ще двоє (Кіку й Ульяновський) вже заявили про намір висуватися. І тепер кожному з опозиційних таборів треба підтримувати до себе увагу й тримати інформаційну хвилю.

Отже, базова стратегія перемоги Росії у Молдові ставка на олігархів, які користуючись підтримкою Кремля та сталих «історичних еліт», прагнуть повернути свій вплив. На тлі заяв про «єдиного кандидата», ймовірно, ми побачимо десяток претендентів, які спільними зусиллями зриватимуть проєвропейський референдум. Це робитиме перемогу Санду не такою переконливою і послаблюватиме її позиції перед парламентськими виборами у 2025 році.

Це саме та задача мінімум, якої прагне Росія на тлі війни в Україні, виборів у Румунії та ЄС. А олігархи, яких історія вже давно винесла «за дужки», сподіваються скористатися ситуацією.

Загалом молдовські вибори традиційно характеризуються здатністю «непримиренних» політичних опонентів об’єднуватися і зберігати баланс політичної системи. Комуніст Володимир Воронін за часів президентства відмовився підписувати «Меморандум Козака» щодо Придністров’я, ідеєю якого було розчленування невеликої країни на федеральні округи (Молдова, Придністров’я й Гагаузія). Саме Воронін був першим президентом, який почав співпрацювати з НАТО.

Демократи Плахотнюка і соціалісти Додона разом голосували за зняття депутатської недоторканості з тодішнього премʼєра Влада Філата (який теж, до речі, був присутнім на зʼїзді «плахотнюківської» опозиції), а вже через кілька років Майя Санду та Ігор Додон обʼєдналися, щоб вигнати з країни демократа Плахотнюка.

Тож в реаліях Молдови ніяке об’єднання не є неочікуваним.

Під час кожного політичного циклу молдовським політикам вдавалося викрутити геополітику в інтересах внутрішньої політичної стабільності. Тож у тому, як маніпулювати закордонними партнерами, чи то з Москви, чи то з Брюсселя, рівних молдаванами важко пошукати. Але після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році все змінилося. Україна зацікавлена у звуженні проросійського електорального поля у Молдові. Це відповідає й інтересам Румунії. Але хто заповнить цю нішу?

Видається цікавою перспектива змагання України та Румунії за шанс посилити свій вплив у сусідній країні. Для Румунії Республіка Молдова є стратегічним напрямком зовнішньої політики, а ідею «унірі», обʼєднання румунських земель Румунії та Молдови, стабільно підтримує певний відсоток по обидва боки ріки Прут.

У цьому контексті Націонал-ліберальна партія румунського президента Клауса Йоханніс, яка входить до європейської сімʼї EPP (Європейська народна партія), ймовірно, робить ставку на нинішню президентку Молдови Майю Санду. У той час, як партнери по коаліції Соціал-демократична партія, яка є наступницею комуністичного естеблішменту Румунії, намагається загравати з опонентами Санду, зокрема, із групою Плахотнюка, який мав із соціал-демократами давні звʼязки. Це може позитивно впливати на стабільність коаліції у самій Румунії, яку формують ці дві партії, оскільки уся конкуренція у цей період змістилася у Молдову.

З іншого боку, виклики для Румунії полягають у тому, як знайти спільну мову із русифікованою частиною Молдови, включно із населенням Придністровʼя. Й видається, що без українських партнерів цей зв'язок налагодити буде складно.

Тому ситуація у Молдові може перетворитися на поле конкуренції між Румунією та Україною. Той факт, що двосторонні відносини між Києвом та Бухарестом наразі вийшли на еталонний рівень, не означає, що та сама Росія не використає таке сусідське змагання проти регіональної безпеки, використовуючи деструктивні політичні кола у Молдові, які за будь-яку ціну прагнуть повернутися до влади.

Маріанна Присяжнюк, для «Главкома»

Після того, як Генасамблея ООН нарешті ухвалила резолюцію щодо дня вшанування пам’яті жертв геноциду в Сребрениці, градус напруги в Сербії і Республіці Сербській (одне з двох політичних утворень Боснії і Герцеговини) сягнув свого апогею.

Кожний сербський чиновник вважає своїм обов’язком виступити з публічною критикою резолюції, сербські ЗМІ традиційно малюють ледь не апокаліптичну картину, а патріотично налаштовані громадяни висловлюють свій протест у вуличних акціях.

Тим не менш, у самій Боснії і Герцеговині досить спокійно ставляться до надмірних емоцій сербських сусідів.

Боснійські експерти, журналісти та ветерани боснійської війни, з якими вдалось поспілкуватись «Главкому», кажуть що реакція Белграду і Баня-Луки з одного боку є очікуваною, а з іншого не більш ніж грою на місцеву сербську публіку, яка не призведе ні до чого серйозного, й зокрема, до повторення подій 1990-х років.

23 травня Генеральна Асамблея ООН резолюцією визначила 11 липня як Міжнародний день пам'яті жертв геноциду в Сребрениці різанини, в результаті якої загинули понад 8000 боснійських мусульманських чоловіків і хлопчиків. Трагедія сталася у 1995 році після того, як Зона безпеки ООН була захоплена силами боснійських сербів. Резолюція, ініційована Німеччиною і Руандою та міжрегіональною групою з 17 держав-членів, була схвалена простою більшістю у 84 голоси, серед яких був й український. Проти виступили 19, серед яких традиційні партнери Сербії Росія, Білорусь, Угорщина та Китай. 68 держав утримались.

«Ця резолюція спрямована на сприяння примиренню як у сьогоденні, так і в майбутньому», заявила посол Німеччини в ООН Антьє Леендерце. «Резолюція має «найбільш важливе значення для поширення правди», сказав боснійський член Президії Боснії і Герцеговини Денис Бечирович.

Однак в Сербії і Республіці Сербській так не вважають. Ще напередодні голосування президент Республіки Сербської Мілорад Додік заявив, що першим кроком Баня-Луки в разі ухвалення резолюції стане засідання уряду в Сребрениці, звідки буде оголошено про її неприйнятність, недійсність і відсутність можливості її виконати. Більш того, він зазначив, що ухвалення резолюції стане символічним кінцем багатоетнічної Боснії і Герцеговини і що протягом найближчих 30 днів у Республіці Сербській запропонують угоду про мирне розмежування. «Ми починаємо сьогодні з офіційного рішення щодо запиту на мирне розмежування. Ми запропонуємо спочатку уточнити політичні компетенції, пов’язані з суб’єктами, а також зберегти та залишити поточну модель функціонування економіки та протягом кількох років адаптувати її до моделі мирного розмежування», заявив Додік.

Зі свого боку, президент Сербії Александар Вучич напередодні голосування попередив Генеральну Асамблею, що цей крок «лише відкриє старі рани і створить повний політичний хаос». А вже під час засідання Асамблеї він влаштував у ній справжнє патріотичне шоу: прикрився державним прапором Сербії і опублікував у своєму Instagram власне зображення з підписом: «Я пишаюся своєю Сербією». Також він висловив вдячність усім, хто утримався або голосував проти. «Дві третини жителів планети були на нашому боці», з гордістю сказав Вучич.

Спікер сербського парламенту Ана Брнабич спочатку заявила, що ООН після голосування втрачає будь-який сенс, а потім додала: «Ми пишаємося Александаром Вучичем! Спасибі, що не дали розтоптати нас сербів і Сербію». Її патріотичні пориви підтримали й жителі Белграду, які організували автомобільні пробіги з сербською національною символікою. Крім того, по всій Сербії в знак протесту проти резолюції в четвер лунав церковний дзвін, який як зазначили в Сербській православній церкві, має об’єднати сербів у «молитвах, спокою, взаємній солідарності та твердості у творенні добра, незважаючи на неправдиві та несправедливі звинувачення, з якими вони стикаються в ООН».

Попри надмірні емоції в Белграді і Баня-Луці, викликані голосуванням в Генасамблеї ООН, зокрема, погрози від’єднанням Республіки Сербської від решти Боснії і Герцеговини, у Сараєво до них ставляться досить спокійно. «Риторика Додіка не міняється відколи він прийшов в політику, тобто всі останні 15 років. На будь-який крок Сараєво чи то щодо членства в НАТО, чи в ЄС з Баня-Луки чути лише одне: все ми відокремлюємось. Але віз і нині там. По-перше, Додік знає, що він це не зробить. По-друге, над ним є ще Високий представник, який, як й інші члени президії Боснії і Герцеговини, мають право вето», вважає Леся Башич, українка, яка вже 15 років проживає в Сараєво.

Подібної думки дотримується й Ібрагім Софіч, журналіст Al Jazeera Balkans з Сараєво. «Я не думаю, що Додік може піти далі своїх розмов про відокремлення. Так, він постійно про це говорить, але він не може це зробити, адже не має для цього повноважень. Більш того, він робить свої заяви, не маючи при цьому підтримки з боку інших політичних партій в Республіки Сербської», говорить Софіч. Крім того, він вважає, що у разі відокремлення Республіки Сербської не виживе економічно. «Вона буде бідна, повністю ізольована і нікому не потрібна. Навіть Сербії, в якій є свої проблеми. Серби скажуть: «Залишайтесь і вирішуйте свої проблеми у вашій країні, тобто в Боснії», говорить Софіч.

Єдине, у чому насправді зацікавлені політичні еліти в Республіці Сербській, зокрема, Мілорад Додік, це не від’єднання, а щоб Боснія і Герцеговина, частиною якої вони є, не перетворилась на справжню правову державу. Адже тоді вони не тільки не матимуть можливості чогось вимагати і поводитись так само, а й втратять найцінніше, що у них є, владу і гроші. «Серби багато говорять про те, що резолюція щодо Сребрениці створить політичні умови для ліквідації Республіки Сербської. Але в Сараєво ніхто в цьому не зацікавлений. Мені, боснійцю, Республіка Сербська як частина Боснії, зовсім не заважає. Єдине, що треба зробити на державному рівні, це забезпечити дотримання закону. Щоб, наприклад, поліція могла заарештувати кожного. Навіть Додіка», говорить Руфад Башич, ветеран війни в Боснії і Герцеговині в 1990-х роках.

Крім того, попри намагання місцевих політиків і ЗМІ показати, що резолюція щодо Серебрениці є чимось таким, що кардинально змінить життя людей в Боснії і Герцеговині і, зокрема, у Республіці Сербській, насправді є для них якщо й важливим питанням, однак не пріоритетним. «Звичайні люди тут, попри політичні ігри навколо голосування в ООН, насправді зосереджені на звичайних речах, як-от пошуку хорошої роботи, підвищенні заробітної плати, отриманні хорошого медичного забезпечення і, чесно кажучи, пошуку кращої роботи за межами Боснії та за межами регіону», говорить Ібрагім Софіч. Найкращим прикладом цього, за його словами, є нинішня ситуація в самій Сребрениці. «Там більше не можна купити газети, адже там нема жодного газетного кіоску. Не можна купити свіже м’ясо. Працює всього один ринок. Майже не можливо купити нове взуття. Багато молоді думають виїхати звідти. Однак, замість того, щоб вирішити всі ці проблеми, політики в Республіці Сербській продовжують грати на почуттях місцевих жителів і використовувати їх в своїх політичних цілях», каже він.

За словами боснійських співрозмовників «Главкома», попри нагнітання сербських сусідів, в Боснії і Герцеговині після прийняття резолюції чогось серйозного не очікують. «Якби голосування відбулось раніше, то навколо нього було б набагато менше напруги. Однак, навіть зараз, я не думаю, що це голосування призведе до якихось серйозних наслідків», вважає Софіч.

«Пам’ятаєте минулорічну проблему в Косово з номерними знаками? Як тоді писали ледь не про початок Третьої світової? І що в результаті? Відклали на місяць, а потім все узгодили. Так само буде й тут», каже Леся Башич.

Не вірять в Сараєво й у велику війну. «Попри те, що тут періодично лякають великою війною, її не буде», переконаний директор Центру досліджень націоналізму Златко Хаджидедич. Такої ж думки дотримується й ветеран Руфад Башич. «Можливо, як в Косово минулого року, трапляться якісь локальні сутички. Однак у нас в кожному кантоні є спеціальна і федеральна поліція, яка може все це швидко загасити ще у зародку», каже він.

Як кажуть співрозмовники «Главкома», для великої війни на сьогодні немає тих умов, які були 30 років тому. «У 1990-х роках, тут була югославська армія, яка потім перетворилась на армію Республіки Сербської. Остання крім того, мала серйозну підтримку від Сербії. Наразі ж немає таких сил, які могли б розпалити таку напругу, яка була в 1990-х», переконаний Ібрагім Софіч. Втручання ж Сербії сьогодні є малоймовірним, адже в Белграді добре розуміють, що їх країна тоді вважатиметься агресором з усіма для неї наслідками. Крім того, за словами Руфада Башича, Сараєво матиме повне право просити про зовнішню допомогу.

Крім того, й сам опір боснійців зовнішній агресії буде зовсім не таким, як тридцять років тому. «Коли в 92-му в Боснії році почалася війна, боснійська армія більше нагадувала мисливську спільноту. Зараз же, окрім того, що рівень боснійської армії є зовсім іншим, у кожному селі в Боснії є мисливські об’єднання, які, по суті, є маленькими арміями. Тобто боснійці зробили свої висновки з того, що було і зараз готові давати достойну відповідь», говорить Леся Башич.

І що найважливіше, у Боснії і Герцеговині, як кажуть співрозмовники «Главкома», на сьогодні немає (необхідної для війни) напруги між звичайними громадянами. «На сьогодні з Республіки Сербської до Федерації Боснії і Герцеговини (разом з Республікою Сербською є одним з двох політичних утворень Боснії і Герцеговини ред.) щодня на роботу добираються від 10 до 15 тис. працівників. Тому в муніципалітетах Республіки Сербської, в яких вони проживають, питають у своїх політиків: «Навіщо ви створюєте проблеми з нашими сусідами, де у нас є робота, яка забезпечує нам засоби для існування?», зазначає Ібрагім Софіч. Він вважає, що на сьогодні в Республіці Сербській немає охочих брати в руки зброю і йти воювати за «незалежність» від Сараєво чи інші ідеї Додіка і його політичної еліти. «Навряд чи у звичайних людей в Республіці Сербській є бажання воювати. Звичайно, там є ті, хто заявляють, що готові до війни. Але велика частина з них це диванні воїни, які насправді не готові брати зброю в руки», запевняє він.

Ігор Федик, для «Главкома»

На виконання окремого доручення Головнокомандувача Збройних Сил України командири військових частин видають розпорядження з вимогою сформувати списки військовослужбовців-адвокатів. Одне з таких розпоряджень отримала громадська ініціатива «Голка» від джерел в Міноборони. Накази ґрунтуються на законі «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», який дійсно забороняє поєднувати військову службу та адвокатську діяльність. Проте чому за справу взялися лише тепер, на третьому році великої війни?

«Роз'яснити військовослужбовцям, що мають статус адвоката, положення ст. 7 закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність«. Статус адвоката з військовою службою є несумісним… попередити військовослужбовців, що мають статус адвоката, про ініціювання військовою частиною перед відповідними радами адвокатів регіонів питань про притягнення до дисциплінарної відповідальності, у разі невиконання вимог ст. 7 закону…, інших заходів дисциплінарного впливу», йдеться у розпорядженні, про строки виконання якого мають доповісти до 24 травня.

Голова правління Центру прав людини Zmina Тетяна Печончик припускає, що справа активізувалася з подачі Національної асоціації адвокатів України: «Цю асоціацію понад 10 років очолює соратниця Медведчука Лідія Ізовітова. Це не перший випадок, коли Асоціація тисне на адвокатів, які пішли захищати Україну. І тут не можна не згадати про те, що у випадках, коли деякі адвокати, які залишилися на тимчасово окупованих територіях, беруть участь у тортурах, їх не позбавляють свідоцтв, натомість шукають адвокатів у лавах ЗСУ. І ось тепер ще й намагаються зробити так, щоб ініціаторами притягнення до відповідальності ставали військові частини».

Зауважимо, що на початку року народні депутати Анатолій Ткаченко («Слуга народу») та Антоніна Славицька (група «Відновлення України») внесли законопроєкт, який передбачає можливість поєднувати військову службу та адвокатську діяльність. Його розкритикував член комітету Володимир Ватрас («Слуга народу»). Досі ця ініціатива так і не потрапила на розгляд комітету.

Голова правління Фундації Dejure Михайло Жернаков пропонує, щоб Комітет з питань правової політики, який очолює «слуга» Денис Маслов, напрацював зміни до закону «Про адвокатуру», який нині дає можливість діяти монополії у цій галузі: «Ці зміни допомогли б нам позбутися від союзників ворога в адвокатурі та навести в ній лад. Це посилило б судову реформу. Про потребу реформувати адвокатуру, нагадаю, йдеться у звіті Єврокомісії. Натомість член комітету «Слуга» Володимир Ватрас реєструє законопроєкт (11279), який дозволяє притягати до відповідальності журналістів, які ототожнюють адвоката і його клієнта. Такої вимоги наші партнери не висували. Так, не завжди адвоката слід асоціювати з клієнтом. Але деякі справи ну дуже показові і про них суспільство має знати. Зокрема адвокат Олексій Шевчук, який є спікером Асоціації, і при цьому захищав антиукраїнських діячів. Наприклад, зрадника, нині покійного Іллю Киву»

Законодавча ініціатива, у разі прийняття якої можуть штрафувати журналістів, які асоціюють адвокта із його клієнтом (11279), з’явилася у травні. По суті, через два місяці після того, як Національна асоціація адвокатів оприлюднила своє відкрите звернення про «порушення медіа гарантій адвокатської діяльності». Таким чином вимоги Асоціації у Комітеті правової політики виконують доволі швидко.

22 травня на сайті Асоціації з’явилася інформація, що «у Верховній Раді підтримали» ініціативу Асоціації. Хоча насправді йдеться не про підтримку цієї ініціативи парламентом, а лише про подання законопроєкту низкою нардепів.

До речі, один із співавторів ініціативи, яку лобіює Асоціація, це обраний від ОПЗЖ нардеп Олександр Пузанов. Учасник так званого «батальйону Монако». Він як лідер столичного осередку нині забороненої партії «Опоблок» раніше заявляв: «С позиции Оппозиционного блока переговоры надо вести с абсолютно любым субъектом, если эти переговоры принесут довгожданий мир. Не должно быть разницы это боевики , сепаратисты или еще какие то лица».

Що стосується чинного керівництва Асоціації адвокатури, яке лобіює ці законодавчі зміни, то воно активно вже під час окупації Криму та Донбасу контактувало з російськими колегами. На цьому фото очільниця Асоціації Ізовітова поряд з Юрієм Пилипенком представником адвокатської палати Московської області.

Пилипенко фігурує в одному зі списків «Пособників окупаційної влади», який створив Міжнародний фонд боротьби з корупцією (організація прихильників Навального). Він «активно підтримував агресію Росії проти України. Надавав допомогу окупаційній адміністрації на території Запорізької області задля інтеграції цієї території до складу Росії» ось таку причину зазначили навпроти прізвища цього адвоката, з яким так фотографувалася Ізовітова.

Адвокат Артем Донець, який пішов на фронт і неодноразово заявляв про утиски з боку Асоціації, наголошує: Ізовітова очолює Асоціацію більше ніж 10 років і її повноваження закінчились в 2022 р. І навіть за цим законом часів Януковича мають бути вибори керівництва.

«Чому зараз адвокатуру зачищають від найбільш патріотичних тих, хто пішов боронити країну? Та тому, що обирати це керівництво будуть адвокати. Адвокатів-захисників у такий спосіб просто усувають. Фронтовики не зможуть бути обраними в цій Асоціації з тих самих причин. Чим менше патріотичних адвокатів тим більше шансів у ватників, що оберуть знову «вату». А адвокатура має давати кадровий потенціал для прокуратури та судів. Так блокується і судова реформа. Прикро, що питання з притягненням до дисциплінарної відповідальності адвокатів, які пішли на фронт, соратники Медведчука знайшли як вирішити через Міноборони та Збройні Сили. І тут є питання до профільного комітету Верховної Ради, який з січня не вносить зміни до закону, аби можна було поєднувати службу і адвокатську діяльність. Чомусь забаганки неповноважних колишніх очільників Асоціації деякі нардепи готові дуже швидко реалізовувати», каже Донець.

Нагадаємо, наразі у Конституційному Суді розглядають скаргу адвоката В’ячеслава Плескача. Ця скарга стосується «кріпацтва» в адвокатурі, яке закріпили на рівні закону за часів Януковича. Будь-який адвокат безальтернативно має бути членом Національної асоціації адвокатури України і платити внески. Той, хто не в асоціації — не має права на професію.

Ірина Федорів, голова громадської ініціативи «Голка»

Напередодні надважливого для України Саміту миру все частіше лунають розмови про неминучі перемовини як шанс завершити наймасштабнішу війну в Європі після Другої світової. Попри гостре несприйняття цієї ідеї в Україні, днями секретар РНБО Олександр Литвиненко визнав, що Україна усвідомлює, що війна з Росією закінчиться переговорами. Про те, що «в атмосфері світу» є запит на перемовини щодо завершення війни, нещодавно згадував і президент Володимир Зеленський.

Українська сторона розраховує, що основою для початку кінця війни стане якраз «Формула миру», яку вона просуває. Від кінцевих максималістських цілей повернення до кордонів 1991 року ніхто не відмовляється, але про нереалістичність цих вимог на цьому етапі кажуть навіть друзі України на кшталт президента Чехії Петра Павела. Тож розглядаються варіанти, аби Україна (тимчасово) пішла на певні неприємні для себе поступки. Це мало б стати передумовою, аби діалог між жертвою та агресором хоча б розпочався. Зеленський вже озвучив, що на саміті у Швейцарії будуть обговорюватися лише три напрямки з десяти, зафіксованих у «Формулі миру»: радіаційна та ядерна безпека, продовольча безпека, звільнення полонених та депортованих осіб. Більш «складні» теми (зокрема, виведення російських військ і припинення бойових дій, відновлення територіальної цілісності) вирішено відкласти на майбутнє.

Західна преса активно готує ґрунт до початку процесу перемовин. Так, відкрито вкидаються меседжі, що «втомлені від війни» лідери країн Заходу готуються здійснювати дипломатичний тиск на Зеленського, аби змусити того піти на переговори з Росією задля припинення кривавого жахіття у центрі Європи. Тло для цього малюється відповідне об’єктивні проблеми ЗСУ на фронті, наростаючий тиск російських військ та загроза втрати Україною нових територій. Ця картина подій ледь не щотижня, іноді гіперболізовано, висвітлюється у багатьох західних ЗМІ.

Нещодавній візит до Києва держсекретаря США Ентоні Блінкена, справжні мотиви якого так і лишилися за лаштунками, також багато хто трактував як підготовку українських партнерів до компромісів заради заморожування війни.

Але на шляху до перемовин з російським диктатором чимало перепон.

І одна з них спричинена указом Володимира Зеленського ще від 2022 року.

Проміжною перемогою організаторів Саміту миру вже стала згода на участь у ньому Індії країни, яку заведено зараховувати якщо не до «проросійського», то до пулу країн, яких не запідозриш в особливих сентиментах до України та її трагедії. Власне, на цьому етапі план України і базується на тому, аби схилити на свій бік більше країн, яких в Кремлі ще не встигли занести у чорний список «недружніх». Зеленський заявляє, що вважатиме дипломатичною перевагою, якщо у заході візьме участь серйозна кількість держав і за його результатами буде прийнято відповідне комюніке.

За усіма трьома пунктами будуть розроблені технічні покрокові дорожні карти, з якими потім на різних майданчиках планується ознайомити Росію, яка на мирний саміт не запрошена. Українська сторона, яка вірить в успіх такого формату, проводить прямі паралелі із «зерновою угодою»: тоді Україна погодила свій план з ООН і Туреччиною, а ті вже «погоджували» його з росіянами. Таким чином Києву та Москві вдалося прямих перемовин уникнути. Справедливості заради слід згадати, що «зернова угода», досягнута таким хитрим шляхом, була зірвана і наразі не працює. Але саме залучення до «мирного плану Зеленського» якомога більшої кількості гарантів і має підстрахувати його від долі «мертвонародженого».

Росія прогнозовано волає, що без її участі будь-які подібні заходи не мають сенсу, і робить все, аби мирний саміт зірвати. Власне, відсутність представників країни-агресора на заході і викликає найбільший скепсис щодо його ефективності. Позиція Кремля відома своєю цинічністю: офіційно він не відмовляється від мирних перемовин, про що Путін вкотре повторив під час свого візиту до одного зі своїх нечисленних партнерів Китаю. Проте ця задекларована готовність обставляється низкою прапорців: Москва уперто вимагає враховувати «реалії на землі» (тобто як мінімум визнання за нею контролю над вже окупованими територіями) та надійні гарантії довгострокової безпеки для Росії, під якими російськими диктатор фактично бачить «справедливий» переділ світу на зони впливу за аналогією з радянськими часами.

Також Путін регулярно згадує так звані мирні Стамбульські домовленості між Україною та Росією. За його версією, вони буцімто були готові до підписання ще на самому початку війни, але були зірвані з провини української сторони та її «західних покровителів». Якби вдалося домовитися ще у 2022-му, то Київ нібито зміг би обійтися «дрібними» поступками на кшталт часткової «демілітаризації», законодавчої заборони «фашизму та націоналізму», відмови від членства України в НАТО, статусом для російської мови тощо і вдалося б уникнути нинішнього кровопролиття. Але все це, зрозуміло, казки, за які Путін ніколи не відповідав.

Згадуючи Стамбульські домовленості, Путін не втомлюється повторювати, як його надурили та надули, що стало мемом навіть серед Z-спільноти. Диктатор і досі наполягає, що саме ці папірці можуть бути покладені в основу майбутнього мирного плану.

Звісно, з урахуванням тих самих «реалій на землі». І нинішні спроби намагання Кремля у будь-яку ціну розширити контроль над українськими територіями, на думку багатьох спостерігачів, свідчать якраз про створення ширшої основи для майбутніх торгів.

Ще одна причина невдоволення Путіна і привід звинуватити саме Україну у зайвій «войовничості» та неготовності до переговорів указ Володимира Зеленського від 30 вересня 2022 року. Ним український президент запровадив у дію рішення Радбезу «Щодо дій України у відповідь на спробу Російської Федерації анексувати території нашої держави, з метою гарантування безпеки євроатлантичного простору, України та відновлення її територіальної цілісності». Перший пункт цього рішення звучить так: «Констатувати неможливість проведення переговорів з Президентом Російської Федерації В. Путіним».

Потрібно розуміти контекст появи такого документа: він був невипадково прийнятий саме 30 вересня 2022 року. У цей день відбулася «офіційна» анексія Росією чотирьох українських областей Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської після проведення там нашвидкуруч квазіреферендумів. У той же день крадіжку українських територій засудили Євросоюз, ООН, НАТО, а Україна подала заявку на пришвидшений вступ до Північноатлантичного альянсу.

З того часу Зеленський цей указ не скасував, а Путін регулярно нагадує про нього, називаючи «декретом», та розводить руками. Мовляв, ми ж не проти, але Зеленський сам заборонив проводити з Росією будь-які переговори. Російський диктатор, як завжди, лукавить: якщо чіплятися за формулювання, то в рішенні РНБО, на основі якого видано президентський указ, не йдеться про неможливість ведення переговорів з Росією. Згадується лише про конкретну особу президента РФ Путіна. Принаймні, тоді ще Україна Путіна таким визнавала.

То чи завадить певною мірою емоційний указ Зеленського від 2022 року діалогу з Кремлем, якщо до того таки дійде? Вже згадана «зернова угода» продемонструвала, що для досягнення домовленостей, якщо на те є воля, можна обійтися не тільки без участі перших осіб держав, а й без прямого контакту між державами взагалі.

Ще одним прикладом такої нестандартної угоди є сумнозвісні Мінські домовленості вони були народжені після безсонної ночі Путіним, на той момент президентом України Петром Порошенком, ексканцлером Німеччини Ангелою Меркель та президентом Франції Франсуа Олландом. Але підписів жодного з них під підсумковим документом нема. Натомість надважливу дорожню карту, яка мала регулювати мирний процес і навколо якої було зламано стільки списів, підписали клерки другого ешелону (посол Росії в Україні Михайло Зурабов, спецпредставник ОБСЄ з України Хайді Тальявіні), ноунейми (представники сепаратистів Олександр Захарченко та Ігор Плотницький без згадки їхнього статусу) та експрезидент України Леонід Кучма. Тож кейс «Мінська» демонструє, що так само можна буде обійтися без формального підпису Путіна і під іншими ключовими документами.

Звісно, подальша доля і Мінських домовленостей (які той же Зеленський нещадно критикував), і «зернової угоди» свідчать про те, що такі формати в результаті виявляються недовговічними. Ексміністр закордонних справ Володимир Огризко розглядає «Мінськ» якраз як приклад того, як не можна знецінювати подібні договори. І застерігає від повторення подібних помилок.

«Угода між державами це документ, який має обов'язково пройти ратифікацію, впевнений Огризко. Тоді можна буде говорити про те, що це є справді міжнародно-правовий документ, який відповідає всім стандартам міжнародного права. Такий документ зазвичай після ратифікації обома сторонами передається в депозитарій, де реєструється. А якщо це написано на колінах і передано через 25-го посередника, то такою є і ціна цих договорів. Хоча у випадку з Росією ми так само повинні розуміти, що будь-який договір з нею ратифікований чи ні не вартий того паперу, на якому написаний».

Дипломат зауважує, що наразі немає навіть предмету для контактів і переговорів між Україною та Росією: «Поки що визначено напрямки, за якими, можливо, будуть сформульовані якісь загальні підходи, а після цього на основі цих загальних підходів розпочнуться спроби намалювати якісь плани реалізації цих підходів. І лише тоді буде зрозуміло, чи це взагалі злетить, і, якщо так, то можна буде говорити про якісь форми передачі цієї інформації іншій стороні».

Утім, в оточенні Зеленського, який завжди цурався зайвого формалізму, дотримуються менш консервативної думки щодо дипломатичних канонів. Колишній заступник голови делегації в Контактній групі в Мінську, а нині голова парламентського комітету з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва юрист-міжнародник Олександр Мережко вважає, що з точки зору дипломатії головне це повноваження на представництво і ведення переговорів від імені держави. А кому ці повноваження будуть делеговані це виключно внутрішні питання. «Іноді навіть нема потреби підписувати юридично обов’язковий міжнародний договір, достатньо укласти політичну домовленість, вважає нардеп. Бо ті ж Мінські угоди та Будапештський меморандум не були міжнародними договорами. Важливо те, з ким вони укладаються, чи це надійний контрагент, чи ні. І така політична угода може бути навіть надійнішою, ніж договір. Наприклад, у 1997 році ми уклали з Росією договір про дружбу, але це не спрацювало. А зараз ми укладаємо міжнародні угоди політичного характеру з різними країнами про безпекові аспекти, і вони є більш надійними».

За великим рахунком, якщо на кону стоятиме довготривалий мир (або, скажімо, капітуляція Росії) ніщо не заважатиме Зеленському скасувати власний указ про неможливість ведення перемовин з Путіним. Але Мережко вважає, що до скасування указу навряд чи дійде.

«Міжнародна дипломатична практика напрацювала дуже багато форм, зокрема, і для перемовин з терористами. Є такий спосіб ведення переговорів як shuttle diplomacy («човникова дипломатія»), коли є людина, яка приїжджає до однієї сторони, яка не хоче вести прямі переговори, потім до іншої, каже Мережко. І навіть теоретично потреби в тому, щоб скасовувати указ Зеленського, коли справа дійде до переговорів, у нашого президента немає. По-перше, зараз питання про переговори з Путіним не стоїть. По-друге, теоретично їх не обов’язково вести з Путіним. Я просто згадую переговори у Мінській контактній групі: ми ж там спілкувалися не з Путіним, а з його представниками тим же Дмитром Козаком, на місці якого міг бути хто завгодно. Головне не форма, а політична воля».

За великим рахунком, не варто себе обманювати: перемовини з будь-яким офіційним російським представником за живого Путіна все одно будуть перемовинами з Путіним. Але є деякі ритуальні моменти: так, Україна після нещодавніх «виборів» у Росії не визнала нового-старого російського очільника легітимним. Враховуючи, що зараз Росією розгорнута інформкампанія щодо нелегітимності Зеленського після 20 травня, якісь прямі домовленості лідерів двох країн на такому тлі мають сюрреалістичний вигляд.

Варто згадати, що ті ж Стамбульські домовленості, якими зараз стрясає повітря Путін, готувала екстрена команда, яка була зібрана за доволі вільним принципом: українську делегацію очолював голова фракції «Слуга народу» Давид Арахамія, а російську колишній міністр культури Володимир Мединський. І хоча «біг боси» у Києві та Москві постійно були на зв’язку, навряд чи саме вони підписували б домовленості, якби ті були досягнуті. З того часу у війну втягнулася ціла міжнародна коаліція і такі діалоги сам на сам уявити вже важко.

Із січня 2024 року працює українська делегація для участі у переговорах з напрацювання та підготовки дво- і багатосторонніх міжнародних домовленостей між Україною та іншими державами про гарантії безпеки для України. Днями президент здійснив в ній точкові кадрові перестановки. Наразі основним функціоналом делегації є підготовка до підписання безпекових угод, які Україна намагається укласти з якомога більшою кількістю держав. Але подібний склад (голова та співробітники Офісу президента, численні урядовці тощо) цілком може бути задіяний і у контексті більш широких домовленостей, коли для них прийде час. І по той бік столу необов’язково сидітиме головний винуватець цієї війни.

Павло Вуєць, «Главком»

Наприкінці квітня 2024-го майже синхронно в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань з’явилися зміни у керівництві двох маловідомих партій. У керма Всеукраїнського об’єднання «Українська команда» став Орест Криштафович, а партію «Платформа справедливості» очолив Максим Костецький.

Криштафович волонтер, раніше працював помічником нардепа-«ударівця» Артура Палатного і безуспішно балотувався від «Удару» до Київської облради восени 2020 року.

Костецький голова ГО «Центр формування політики», до 2023 року керівник транспортного напрямку благодійного фонду Сергія Притули.

У коментарі «Главкому» народний депутат VIII скликання і співавтор виборчого кодексу Олександр Черненко називає такі процеси підготовкою до виборів, які відбудуться після завершення дії воєнного стану. Той факт, що представник фонду Притули засвітився у малознаній партії, може свідчити про політичні амбіції відомого волонтера. Адже у соціологічних опитуваннях, що з’являлися під час великої війни віртуальна «партія Притули» має підтримку у людей.

Що стосується реєстраційних змін у партії «Всеукраїнське об’єднання «Українська команда», то, на думку екснардепа, йде розкрутка невідомої політсили через однойменний благодійний фонд. Його очолює близький соратник мера столиці, народний депутат VII-VIII скликань Артур Палатний. На сторінці у Facebook Волонтерський штаб «Українська команда» регулярно публікуються відеозвіти за участю Палатного, який передає військовим дрони та різне обладнання.

«Загально відомо, що є партії-лідери, а є партії-сателіти. Так-от «Українська команда» у перспективі може виконати роль політсили, яка заводитиме до виборчих комісій та спостерігачами на вибори перевірених людей. Це не конкурент «Удару» Віталія Кличка, а афільований із ним проєкт», пояснює технології української політичної кухні Олександр Черненко.

«Главком» спробував зв’язатися з новоспеченим керівником партії «Платформа справедливості» Максимом Костецьким. Однак вказаний у реєстрі контактний номер не відповів. Крім цього, редакція зателефонувала попередній керівниці цієї політсили Ксенії Пятигіній. Із її слів випливає, що вона здала всі партійні справи ще в листопаді 2023 року. Хто є новим головою партії, їй начебто невідомо.

Згодом пан Костецький усе ж відреагував на прохання редакції у месенджері: «Так, партія є, діяльності ніякої не здійснює, завершили реєстраційні дії, які почали ще до повномасштабного вторгнення, от і вся сенсація».

В Україні ринок політичних партій завжди був активним: нині зареєстровано понад 360 політичних сил. Однак із початком повномасштабної війни влада поставила на паузу процес появи нових політичних проєктів. «З 6 березня 2022 року документи для державної реєстрації створення політичних партій суб’єктом державної реєстрації не приймаються», про це у відповіді на запит «Главкома» нагадує перший заступник міністра юстиції Євгеній Горовець.

Отже, активність «купи-продай» тліє, якщо так можна сказати, довкола тих партій, які утворилися до вторгнення. «У довоєнний час зареєструвати нову політичну партію було достатньо складно і фінансово затратно. Необхідно назбирати 10 тисяч підписів громадян із різних областей України. Тому природньо, що багато політиків нині купують на перспективу так звані «мертві» партії. Що прикметно: часто-густо такі партії реєструвалися з метою їх подальшого продажу», визнає у розмові з «Главкомом» голова Комітету виборців України (КВУ) Олексій Кошель.

Редакція поцікавилася в експертів, в яку ціну в умовах війни може обійтися купівля партії тим, хто бачить у такій інвестиції перспективу. За словами Олександра Черненка, розцінки стартують від $10 тис. На вартість впливає власне історія політсили та кількість її осередків в областях. «Напередодні виборів партійні свідоцтва коштують дорожче, але оскільки зараз невідомо коли будуть вибори, то нині це неліквідний актив. Тому у потенційного покупця є хороший шанс поторгуватися із продавцем», впевнений екснардеп.

Ще до великої війни Комітет виборців провів дослідження, яке показало: в Україні 70-80% політичних сил не проводять жодної діяльності, не мають офіційних сайтів, словом, це партії «на папері». До речі, свіжі дані Національного агентства з питань запобігання корупції це лише підтверджують. Як виявилося, за I квартал 2024 року 188 партій не подали фінансових звітів. «Усе це говорить не про злий умисел, а про те, що перераховані НАЗК партії існують у сейфах як пакети документів: статут, свідоцтво і печатка. Там навіть нема бухгалтера, який оформив би звіти на вимогу законодавства», наголосив Олексій Кошель.

Разом із тим голова Комітету виборців спостерігає ознаки політичного мародерства, коли партії змінюють свої назви на слова співзвучні з діяльністю військових та волонтерів або ж на визначення, які з’явилися під час вторгнення РФ. Наприклад, маловідома партія «Громадянський рух «Хвиля» у серпні 2023 року змінила назву на «Партію ветеранів та волонтерів України».

«Оскільки політична сила взагалі невідома, можу припустити, що ані ветерані, ані волонтери до неї непричетні. Партія «Союз», яку ми раніше вважали проросійською, тепер називається «Євросоюз». Партію «Громадянська платформа» перейменовано у партію «Ми з України!». Політсила «Свідома нація» має інший бренд «Рішучі», зазначив експерт.

Попри те, що війні не видно кінця-краю, в Україні й надалі триватиме процес маскування старих партій під нові з військово-волонтерською тематикою, прогнозує Олексій Кошель. Мета драйверів цього процесу під час виборів «відкусити» шмат слави і невелику кількість відсотків у виборців, котрі заплутаються у назвах політсил. Річ у тім, що майбутній склад Верховної Ради X скликання, передбачає експерт, не менше ніж на 50% складатиметься із людей, котрі пройшли війну або волонтерили.

Голова КВУ додає: із числа діючих чотирьох парламентських партій (ОПЗЖ роздробилася на дві групи у квітні-травні 2022 року. Саму ж партію заборонено в Україні на підставі рішень судів «Главком») у нову Раду пройде не більше двох. Експерт також переконаний, що як такої партії «Слуга народу» більше не буде.

«На сьогодні «Слуга народу» стала тягарем для президента Володимира Зеленського. Зокрема, за час п’ятирічної каденції не менше третини нардепів-«слуг» фігурували у медійних та корупційних скандалах. Це забагато, щоб у майбутньому зберегти високий рейтинг довіри. Цілком логічно, що на політичному небосхилі може з’явитися нова партія на кшталт «Команди Зеленського», яка формуватиметься з нових людей, котрі не були у «Слузі народу», підсумував голова Комітету виборців.

Віталій Тараненко, «Главком»

Уперше за час повномасштабної війни проти України Росія провела ядерні навчання в регіоні, наближеному до зони бойових дій, у Південному військовому окрузі, центр якого в Ростові. Звідти до України менш ніж 600 км.

«Повітряно-космічні сили РФ на навчаннях з нестратегічною ядерною зброєю відпрацьовують спорядження спеціальними бойовими частинами авіаційних засобів ураження, зокрема, гіперзвукових ракет «Кинжал», та вильоти у призначені райони патрулювання», заявили 21 травня в міноборони країни-агресорки. Крім того, на Ростовщині ракетинки відпрацьовували можливість застосування мобільних комплексів «Іскандер» з тактичними ядерними боєзарядами. Утім, на відео, оприлюдненому військовим відомством РФ, боєголовки ракет заблюрили.

Радіус дії тактичної ядерної зброї обмежується кількомастами кілометрами, вона має досить низьку, непорівняну зі стратегічною нуклеарною зброєю потужність і призначена для використання на полі бою.

Демонстрація «ядерних кинджалів» викликала переполох не так в Україні, де до пекельних небезпек та ризику загинути стоїчно звикли, як на Заході, котрий насправді і був головним об’єктом путінського шантажу.

Нагадаємо, що застосування ядерної зброї було обумовленою між Москвою та Вашингтоном ще в 2022 році «червоною лінією», за перетин якої США обіцяли негайну, руйнівну для Росії відповідь конвенційною зброєю.

Вочевидь, Путін шантажує західних партнерів України, піднімаючи ставки перед ймовірними «мирними» переговорами та намагаючись змусити союзників Києва послабити підтримку та відмовитися від гіпотетичних намірів втрутитися у війну на полі бою.

Чи є ядерні погрози Путіна частиною політики, чи справді диктатор готовий на безпрецедентні дії? «Главком» зібрав коментарі впливових західних ЗМІ та аналітиків.

Американські урядовці роками занепокоєні величезним арсеналом ядерної зброї в Росії, але спроби взяти його під контроль дипломатичними засобами зазнали невдачі на тлі розриву договорів про контроль над озброєннями часів холодної війни (йдеться про вихід Росії з договорів про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, скорочено СНО 1 та СНО 2 «Главком»), пише The New York Times.

«Навчання росіян з тактичною ядерною зброєю є чітким нагадуванням про те, що Путін може застосувати ядерну зброю в Україні. У Кремлі стверджують, що навчання є відповіддю на «провокаційні заяви і погрози окремих західних офіційних осіб» на адресу Росії. Можливість переходу конфлікту в ядерну площину існувала від самого початку, коли Москва намагалася використати свій ядерний арсенал, щоб утримати західні країни від допомоги Києву. У день, коли Путін розпочав своє вторгнення більше двох років тому, він попередив країни, які розглядають можливість втрутитися і допомогти Україні, що вони зіштовхнуться з «такими наслідками, яких ніколи не бачили за всю свою історію», йдеться у статті.

«Міноборони РФ на відео заблюрили боєголовку на ракетах «Іскандер», що видається непотрібним, але театральним»

Водночас експерт з питань ядерного нерозповсюдження з Інституту міжнародних досліджень Міддлбері Джеффрі Льюїс назвав навчання «відвертою спробою ядерного примусу». «Вони навіть розмили (на відео Міноборони РФ «Главком») боєголовку на балістичних ракетах «Іскандер», що видається непотрібним, але театральним», зазначив експерт.

Журналісти видання The Telegraph поспілкувалися з експертами і дійшли висновку, що ядерні навчання РФ це психологічний тиск. «Ці навчання мають на меті нагадати про загрозу Росії застосувати тактичну ядерну зброю в Україні», пише видання.

Журналісти цитують Геміша де Бреттон-Гордона, колишнього командира Об'єднаного полку хімічного, біологічного, радіологічного та ядерного захисту Збройних сил Великої Британії: «Це більше блеф і марнослів'я. Путін використовував перспективу ядерної битви на ранньому етапі, і Захід справедливо ігнорував її. Це ще одне свідчення того, що тактична ядерна загроза Росії є паперовим тигром, і до неї слід ставитися саме так. Найімовірніше, що боєголовка не ядерна, ми знаємо, що їм вже довелося використати багато ракет «Іскандер», тож їхні боєзапаси закінчуються».

«Тактична ядерна загроза Росії є паперовим тигром, і до неї слід ставитися саме так»

У свою чергу, Мірча Джоане, заступник генерального секретаря НАТО, зазначав ще у березні: «Ми не бачимо жодної безпосередньої загрози застосування Росією цієї зброї. Але ці заяви самі по собі дуже небезпечні, тому що вони підривають довіру. Росія знає про наслідки таких кроків».

Попри те, що російські ядерні навчання проходять поблизу кордонів з Україною, не на жарт перелякалися жителі туманного Альбіону. Так, британське видання Express цитує відставного генерала Річарда Берронса, який на запитання, чи зможуть британські протиракетні сили відбити російську атаку, відповів: «Ні, звичайно, ні. Велика Британія поки що не має протиповітряної та протиракетної оборони, яку має Україна. Нам це не було потрібно».

За словами відставного генерала, попри те, що Росія використовує застарілі моделі ракет, вони все одно можуть бути досить точними. «Ті ракети, які падають на Київ, можуть впасти на Лондон. А протиповітряна оборона Києва набагато, набагато краща», вважає Берронс.

«Чому США вважають, що Росія хоче запустити ядерну боєголовку в космос, і наскільки це може бути погано? Дуже, дуже погано», лякає Vox заголовком до статті про російську космічну загрозу. Проте не поспішайте лякатися поки що і журналістам видання, і експертам, яких вони опитали, багато чого незрозуміло.

Видання нагадує, що офіційні особи США неодноразово підкреслювали, що пряма небезпека для американців мінімальна. Як сказала Меллорі Стюарт у своїй презентації в CSIS: «Ми не говоримо про зброю, яка може бути використана для нападу на людей або спричинити структурні пошкодження на Землі». Це не означає, що вона не завдасть жодної шкоди, особливо електронним системам, пише Vox.

«Абсолютно незрозуміло, для чого космічна бомба потрібна росіянам... Кожна офіційна публічна заява Росії викликає все більше запитань», розмірковує Клейтон Своуп, заступник директора Проекту аерокосмічної безпеки в CSIS. На думку експерта, Росія може нашкодити сама собі, адже вона має десятки власних супутників на низькій навколоземній орбіті. Утім, військова і комерційна присутність Росії в космосі останніми роками зменшується, що може зіграти певну роль у розрахунках Путіна. «Росіяни ладні сказати, що США можуть втратити набагато більше, ніж вони», додає Своуп.

«Ми знаємо дуже мало про те, який ефект матиме ядерний вибух на орбіті, тому що, на щастя, в космосі було проведено не так вже й багато ядерних випробувань», зазначає Девід Бурбах, професор Військово-морського коледжу США і експерт з космічної безпеки.

Бурбах припустив, що Путін, який під час війни в Україні постійно публічно згадував про потужний ядерний арсенал своєї країни, хоче досягти політичного ефекту також від наявності орбітальної зброї як загрози, що «буквально кружляє над головами його супротивників».

Наталія Сокирчук, «Главком»

У ніч на 24 березня 2024 року в Криму внаслідок українських атак було пошкоджено кілька десантних кораблів російського Чорноморського флоту, один розвідувальний корабель та «добре замаскований командний пункт». Кількість загиблих російських військових сягнула кількох десятків. Це найсвіжіший фрагмент визвольної боротьби України у Чорному морі.

Усього ж за час великої війни Чорноморський флот вже втратив малі й великі кораблі, рятувальне буксирне судно, підводний човен та свій єдиний крейсер «Москва». Постійні атаки змусили окупантів неабияк знизити свою активність на півострові та перемістити частину флоту з Криму до Новоросійська. Ворожі кораблі воліють не виходити на відкриті простори Чорного та Азовського морів, побоюючись нових ударів.

Проєкт Molfar, який займається воєнними розслідуваннями, ідентифікацією воєнних злочинців та геопросторовою розвідкою, підрахував, скільки російських плавзасобів флоту під час великої війни знищено та виведено з ладу і скільки ще залишаються в строю.

За підрахунками аналітиків, станом на 15 лютого 2024 року загальна кількість знищених російських кораблів складає 13 одиниць. Найбільш цінними трофеями та критичними втратами для російського флоту є великі десантні кораблі. Саме ВДК забезпечують доставку великої кількості військ, техніки та матеріально-технічних засобів безпосередньо на берег. Такі втрати істотно знижують спроможність агресора до проведення широкомасштабних морських операцій.

Загалом було уражено пів сотні суден Чорноморського флоту (і ця цифра вже зросла після останніх атак).

Найбільш плодовитим для українських мисливців за суднами Чорноморського флоту РФ став серпень минулого року, коли було уражено шість плавзасобів та потоплено один.

«Главком» складає хронологію успішних ударів України і список втрат ЧФ в Чорному морі: від несподіваних найперших до зовсім свіжих.

Першою суттєвою втратою росіян після початку їхньої ганебної «спецпоперації» в Україні став великий десантний корабель «Саратов». Як згадував воєнний кореспондент Юрій Бутусов, у березні 2022 року російські десантні кораблі зайшли в порт Бердянська з вантажем для забезпечення своїх військ, які штурмували Маріуполь та наступали на Гуляй-поле. Росіяни не боялися ударів ЗСУ, бо не вірили, що ті їх дістануть засобами, що мали на той момент. Українські війська скористалися цим та витратили на знищення «Саратова» дуже дефіцитну на той момент ракету «Точка-У».

Знищення ВДК «Саратов»

Мета виправдала засоби. Ця атака мала не тільки психологічний ефект на окупантів, які остаточно зневірилися у планах швидкого захоплення України, а й знищила велику кількість боєприпасів. Це змусило росіян відмовитись від використання Бердянська як операційної бази флоту та ускладнило постачання на цій ділянці у критичний момент. На річницю загибелі «Саратова» у Севастополі була відкрита меморіальна дошка з прізвищами 12 загиблих російських моряків.

Тоді ж було пошкоджено два інших великих десантних кораблі «Новочеркаськ» та «Цезар Куніков», які ще будуть згадані в цьому списку.

Якщо «Саратов» пролетів «першою ластівкою», яка мала збити самовпевненість з росіян, то втрата найбільшого корабля та гордості Чорноморського флоту стала для них справжнім шоком. Увечері 13 квітня 2022 року тодішній голова Одеської обласної воєнної адміністрації Максим Марченко написав, що флагман російського флоту крейсер «Москва» знищений двома українськими протикорабельними ракетами «Нептун». Російський офіціоз і навіть Пентагон протягом деякого часу не коментували ступінь пошкоджень, яких зазнала «Москва», але згодом Міноборони РФ повідомило, що крейсер затонув під час буксирування в порт призначення. З тих фото, які з’явилися у перші години після влучення у крейсер, було помітно, що він отримав дві пробоїни трохи вище ватерлінії в районі вертолітного ангару та димової труби. Попадання призвели до великих руйнувань і пожежі. За версією російського Міноборони, внаслідок потоплення крейсера загинула лише одна людина, а 27 зникли безвісти. Втім мережею гуляли цифри на порядок більші за деякими версіями, кількість загиблих склала понад сотню.

Той самий пуск протикарабельних ракет «Нептун», які потопили флагман російського флоту

«Москва» на початку вторгнення брала участь у захопленні острова Зміїний і стала тим самим «руським воєнним кораблем» з легендарного мему. Крейсер також брав участь у морській блокаді Одеси, Миколаєва та Очакова. Але удар «Нептунами» став для Москви фатальним, не допомогло флагману навіть те, що він був оснащений трьома ступенями протиракетної оборони. За деякими версіями, подолати цей захист українським ракетам дозволила дощова похмура погода, яка збила з пантелику оборонну систему.

Ексголовнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний розповідав, що потоплення крейсера «Москва» мало, в тому числі, стратегічне значення, бо він був носієм крилатих ракет. Залужний порівняв знищення «Москви» зі знищенням на початку вторгнення російських колон, які рухалися у бік Київської області та були спалені українськими військовими, росіян підвела їхня надмірна самовпевненість. Тодішній головком обіцяв, що плани ще не виконані, і слідом за «Москвою» під воду підуть й інші ворожі цілі. Слів на вітер не кинув.

У травні 2022-го постраждали одразу кілька російських катерів. 7 травня стало відомо, що турецьким ударним безпілотником Bayraktar було знищено десантний катер проєкту 11770 «Серна» на острові Зміїному. Оперативне командування «Південь» виклало відео роботи безпілотника по катеру.

Знищення катера на острові Зміїний

Також українські захисники ліквідували два десантно-штурмові катери типу «Раптор» і ще один суттєво ушкодили. Загалом тоді було ліквідовано 46 членів екіпажу та десанту.

«Серна» це швидкохідний десантний катер проекту 11770. Він призначений для висадки на непідготовлене узбережжя колісної та гусеничної військової техніки, а також десантного підрозділу чисельністю до 92 чоловік. Його особливістю є висока як для такого типу катерів швидкість до 30 вузлів.

Катери типу «Раптор» призначені для роботи в прибережній зоні морів, проток і гирлах річок в світлий і темний час доби при максимальному віддаленні до 100 миль від пункту базування. Також вони можуть входити до складу десантних кораблів.

12 травня біля того ж Зміїного було підбите судно тилового забезпечення «Всеволод Бобров», яке є одним з найновіших в російському флоті.

У червні 2022 року стало відомо, що Військово-морські сили ЗСУ в акваторії Чорного моря знищили буксир «Рятувальник Василій Бех». Цей буксир транспортував на той самий острів Зміїний боєприпаси, озброєння та російських військових. Також на буксирі був розміщений ЗРК «Тор». «Василій Бех» було вражено ракетою «Гарпун». Як повідомляло командування «Південь», загинуло до 70% особового складу на борту буксира (екіпаж судна, згідно із проєктною документацією, 26 осіб).

Знищення російського буксиру «Рятувальник Василій Бех»

Такі судна призначені для надання допомоги кораблям в аварійному стані та порятунку особового складу, буксирування кораблів, гасіння пожеж, а також забезпечення водолазних робіт на глибині до 60 метрів. Росіяни особливо чутливі для втрати буксирів, оскільки їхнє виробництво критично залежить від підсанкційних західних компонентів.

Після ліквідації «Москви» фрегат «Адмірал Макаров» став новим флагманом російського флоту і ціллю №1 для українських атак. На початку вторгнення цей корабель разом з фрегатами «Адмірал Григорович» та «Адмірал Ессен», обстрілював українські нафтопереробні підприємства та нафтосховища в Одеській області, а в липні 2022-го з «Макарова» було здійснено ракетний удар по Вінниці, через який загинуло 27 осіб.

У ніч з 28 на 29 жовтня 2022 року після атаки групи морських дронів у Севастополі фрегат «Адмірал Макаров» було пошкоджено, проте російська сторона цього не підтверджувала.

Утім, були оприлюднені супутникові знімки, як «Адмірала Макарова» буксирують у гавань Севастополя. Під час цієї атаки постраждали також фрегат «Адмірал Григорович» та тральщик «Іван Голубець». Проте зараз «Макаров» вже в строю, і окупанти виводять його в Чорне море лякати українців готовими до залпу «Калібрами». Також ударним озброєнням корабля є установки на надзвукові протикорабельні ракети «Онікс», від ударів якими страждає південь України.

Хоча завдати серйозні пошкодження новому флагману російського флоту під час операції 2022 року не вдалося, її учасники згадували, що це була перша дистанційна морська операція, а надводні дрони отримали своє бойове хрещення. І цей досвід став у нагоді в майбутньому.

Черговий десантний корабель російського флоту було пошкоджено в серпні 2023 року надводними безпілотниками аж у районі Новоросійська, куди вони вже стали діставати. Російське Міноборони факт успішної атаки заперечувало, проте відео, на яких корабель буксирували з явним креном на лівий борт, не залишали сумнівів у зворотному.

Пошкоджений російський десантний корабель «Оленегорський гірняк»

На озброєнні «Оленегорского гірняка» дві здвоєні 57 мм артилерійські установки АК-725, дві пускові установки реактивної системи залпового вогню «Град-М» і чотири пускові установки переносного зенітно-ракетного комплексу «Стріла-2».

Функціонал судна, як і інших кораблів «проєкту 775» перевезення особового складу, техніки, боєприпасів. На борту корабля можуть розташовуватися до 500 тонн техніки і вантажів та 225 десантників.

Перша, і поки єдина, російська субмарина була фатально уражена в ніч на 13 вересня 2023 року внаслідок атаки крилатими ракетами Storm Shadow. На той момент вона перебувала у сухому доку Севастопольського морського заводу, який раніше належав Петру Порошенку. Окупаційна «влада» Севастополя повідомила про пожежу на судноремонтному заводі, а російське Міноборони заявило про атаку ракетами та безпілотними катерами.

Аналітична група Conflict Intelligence Team, яка оприлюднила знімки пошкоджень підводного човна, зробила висновки, що перший удар прийшовся в носову частину субмарини, а друге попадання припало на правий борт човна в зону за рубкою. Низка експертів, які ознайомилися з характером пошкоджень, дійшла висновків, що ремонт та відновлення човна є нерентабельними.

Цей дизель-електричний підводний човен був спущений на воду лише у 2014 році і брав участь в ударах з акваторії Середземного моря крилатими ракетами «Калібр» по об’єктах на території Сирії. А вже під час україно-російської війни загрожував цими ракетами (міг нести на борту чотири одиниці) українським містам.

Ще одним наслідком удару по судноремонтному заводу стало знищення великого десантного корабля «Мінськ». Ракета влучила в лівий борт в районі надбудови, після чого зайнялась пожежа, що тривала з ночі до другої половини дня. Окупанти заявляли, що планують відновити пошкоджений корабель, зокрема, використовуючи для цього агрегати і системи з раніше захопленого колишнього корабля ВМС України «Костянтин Ольшанський». Але, судячи з супутникових знімків, «Мінськ» в результаті розібрали на запчастини. Вартість БДК «Мінськ» в бойовому варіанті могла складати $110 млн.

Десантний корабель «Мінськ» після вибуху

Після атаки на судноремонтний завод російське Міноборони повідомляло про двох загиблих та 26 постраждалих осіб, нібито усі працівники підприємства.

11 жовтня неподалік Севастополя на зовнішньому рейді зазнав пошкоджень патрульний корабель «Павло Державін», який міг бути носієм «калібрів». 13 жовтня він отримав друге пошкодження поспіль неподалік Севастополя на зовнішньому рейді. Цікаво, що український флот раніше мав корабель з такою ж назвою.

«Павло Державін» корвет «проєкту 22160», кораблі якого призначені для патрулювання територіальних вод у морі і мають вісім пускових установок для ракет «Калібр» та Х-35. В російських ЗМІ з’являлася інформація, що російський ВМФ відмовиться від подальшої закупівлі патрульних корветів цього типу через їхні слабкі характеристики, виявленні якраз в ході «СВО». Серед таких вразливих місць якраз недостатній захист.

Разом з інформацією про друге ураження «Павла Державіна» з’явилося повідомлення про ураження російського корабля проєкту «Буян-М». Фото задимлення навколо цього носія крилатих ракет розповсюдив телеграм-канал «Крымский ветер».

Російські пабліки інформацію про ураження заперечували, запевняючи, що чорним шлейфом був традиційний сигнал від корабля, а вибухи, які чули мешканці півострова, нібито відбувалися під час навчань флоту.

Згодом того ж дня джерела в Служба безпеці повідомили кільком виданням, що СБУ разом з Військово-морськими силами ЗСУ атакували в окупованому Севастополі і «Павла Державіна», і «Буян» дронами Sea Baby («Морські малюки») з експериментальним озброєнням.

4 листопада 2023 року Апарат Головнокомандувача ЗСУ повідомив про ураження об'єктів морської та портової інфраструктури суднобудівного заводу «Затока» у Керчі. Атака по російській верфі завдала значних пошкоджень кораблю-носію «калібрів» «Аскольд». Пізніше стало зрозуміло, що корвет вже не буде спущений на воду в осяжному майбутньому.

Цього разу удару було завдано з повітря. Командувач Повітряних сил Микола Олещук заявив, що українська тактична авіація застосувала крилаті ракети Scalp, які запускаються з військових літаків. Ракети влучили саме у центральну частину корпусу корвета, де були розміщені вісім пускових установок для запуску крилатих ракет «Калібр»/«Онікс».

Удар по корвету «Аскольд» з повітря

Знищений «Аскольд» був одним із найновіших і найсучасніших кораблів Чорноморського флоту РФ, він був спущений на воду лише у 2021 році і ще не брав участі у бойових діях. Він навіть не встиг пройти випробувальні роботи.

10 листопада у селищі Чорноморське в окупованому Криму було потоплено два російських швидкісних десантних катери проєктів «Серна» та «Акула», які російські війська використовували під час окупації острова Зміїний для перекидання військової техніки та десанту. За даними української розвідки, окупанти розміщували на борту катерів зенітно-ракетні комплекси «Тор-М2» для мобільного прикриття своїх військ на Зміїному та у Чорному морі.

Перед новорічними святами у ніч на 26 грудня Феодосія здригнулася від сильних вибухів, що супроводжувалися загорянням у порту. У Повітряних силах ЗСУ заявили про знищення великого десантного кораблю «Новочеркаськ» і, на відміну від багатьох інших випадків, удар авіаційними ракетами по кораблю одразу підтвердили і окупаційна кримська адміністрація, і російське Міноборони. У російському МНС повідомили про одного загиблого та чотирьох постраждалих.

Окремо відмітив ліквідацію «Новочеркаська» навіть президент Володимир Зеленський, який подякував Повітряним силам «за ефектне поповнення російського підводного Чорноморського флоту ще однією посудиною».

Аби підсолодити пігулку, російське Міноборони стверджувало, що під час протиповітряного бою російське ППО знищило два українських Су-24, які здійснювали пуск ракет по Феодосії. У Повітряних силах ЗСУ ці фантазії спростували.

«Новочеркаськ» один з кораблів «проєкту 775», призначених для транспортування й висадки десанту, побудованих ще за радянських часів у Польщі. Він міг перевозити 480 тонн вантажу та 150 десантників. Нагадаємо, що цей корабель вже зазнавав пошкоджень в березні 2022 року в порту Бердянська, коли був знищений інший ВДК «Саратов». Тепер «Новочеркаськ» доєднався до «Саратова» на корабельному кладовищі.

У ніч проти 1 лютого внаслідок атаки безпілотними надводними дронами на озері Донузлав був потоплений російський катер «Івановєц». У Військово-морських силах ЗСУ повідомляли, що на борту катера могло перебувати 40 моряків.

Цього разу масовану атаку морськими надводними дронами-камікадзе курувало Головне управління розвідки. Дрони Magura V5, які ліквідували ракетний катер, оснащені двома камерами, інфрачервоною оптикою, супутниковим модулем, який передає сигнали камер до пункту управління та можуть розвивати швидкість 45 морських миль на годину. Боєголовка у них розміщена у носовій частині та важить 250 кілограмів.

Ліквідація ракетного катера «Івановєц»

«Івановєц» був спущений на воду у 1989 році. Штатним озброєнням катера є чотири протикорабельні ракети П-270 «Москит» з дальністю пуску у 90-120 км у старих версіях, та нібито до 240-250 км у випадку запуску за висотною траєкторією в оновленій версії. Вартість втраченого корабля оцінювалася орієнтовно в $60-70 млн. Після знищення «Івановця» в розпорядженні Чорноморського флоту залишилось лише два таких ракетних катери.

Ще одна жертва дронів Magura V5 корабель «Цезар Куніков», якому не пощастило у День Святого Валентина. Як і вже знищені «Саратов» та «Новочеркаськ», він постраждав ще у березні 2022 року під час атаки у порту Бердянська. Минуло два роки, і ЗСУ разом з ГУР підтвердили ліквідацію «Цезара Кунікова» поблизу Алупки. Речник Військово-морських сил ЗСУ Дмитро Плетенчук зіронізував, що корабель затонув у той же день, що і військовослужбовець, на честь якого його було названо.

Знищення ВДК «Цезарь Куніков»

Цей корабель з «проєкту 775» міг вміщувати до 500 тонн техніки та вантажів і 225 десантників, раніше він брав участь в операції KFOR в Косово (1999 рік), російсько-грузинській війні (2008 рік) та здійснював забезпечення сирійської армії (2015 рік). «Цезар Куніков» використовувався здебільшого для логістики і забезпечення (перевозив зброю та піхоту), але мав власне досить потужне озброєння і міг би застосовуватися у бойових умовах. Тепер вже не зможе.

У американському Держдепі після цього відзначили, що дії Сил оборони України з ураження російського Чорноморського флоту, зокрема знищення «Цезаря Кунікова», суттєво обмежили можливості росіян в акваторії Чорного моря.

Від морських безпілотників не зміг сховатися і російський патрульний корабель «Сергій Котов». Він був уражений проти ночі 5 березня 2024 року неподалік Керченської протоки. Загалом в атаці взяли участь п’ять українських дронів. Разом з кораблем було знищено гелікоптер Ка-29 та універсальну корабельну артустановку калібру 76,2 мм. Спроби відбуксувати судно в порт успіху не мали.

Знищення патрульного корабля «Сергій Котов»

За повідомленням ГУР, під час удару було ліквідовано сімох членів екіпажу, що перебували на борту судна, шість дістали поранення, а 52 окупанти евакуювалися з корабля.

Це була не перша спроба атакувати судно, але цього разу вона виявилася успішною. «Сергій Котов» один із найновіших кораблів у військово-морському флоті РФ, був спущений на воду у 2021 році. Цей патрульний корабель був створений для виявлення та знищення малих, швидких і мобільних цілей на морі, а його вартість оцінювалася у $65 млн.

Ніч на 24 березня 2024 року стала особливо багатою на уражені цілі Чорноморського флоту в Севастополі. За даними видання Bild, це була найбільша атака по Севастополю з початку війни удар був завданий щонайменше п'ятьма західними крилатими ракетами Storm Shadow і Scalp.

Постраждалі кораблі «Ямал» та «Азов» належать до «проєкту 775», кораблі якого будувалися в радянські часи в Польщі, так само як раніше вражені ВДК «Цезар Куніков», «Новочеркаськ», «Мінськ» та «Оленегорський гірняк». Вони призначені для висадки морського десанту, перекидання морем військ і воєнних вантажів, які можуть вивантажувати на берег безпосередньо під час десантної операції.

Вибухи в Севастополі 24 березня 2024 року

«Ямал» був збудований в 1987 році, максимальна кількість його екіпажу 87 осіб. На борту можуть бути встановлені дві артилерійські установки, дві реактивні системи залпового вогню, чотири зенітки. «Ямал» брав участь в агресії Росії проти Грузії, після анексії Криму протягом довгого часу перебував в ремонті, звідки повернувся у стрій лише в 2023 році. Пошкодження «Ямала» воєнна розвідка України оцінює як критичні пробоїна у верхній палубі зумовила крен на правий борт.

«Азов» був спущений на воду у 1989 році, брав участь у воєнно-морському параді на честь анексії Криму. Давно стояв на ремонті на 13-му судоремонтному заводі ЧФ в Севастополі, де і потрапив під удар.

Розвідувальний корабель «Іван Хурс», за даними ВМС, отримав пошкодження кормового розвідувального обладнання, і не зможе найближчим часом виконувати свої основні функції. Судно вже було атаковане у травні 2023 року, але, за офіційною версією російського Міноборони, тоді воно не постраждало.

«Костянтин Ольшанський» колишній український корабель, який окупанти вирішили відновити

Колишній український корабель «Костянтин Ольшанський», який був захоплений окупантами в 2014 році в Криму, був уражений ВМС України ракетою «Нептун». Речник Військово-морських сил України Дмитро Плетенчук розповів, що це росіяни розбирали «Ольшанського» на запчастини в Севастопольській бухті, але по мірі закінчення власних десантних кораблів «проєкту 775» вирішили його відновити. Причому збиралися видати відновлений корабель за один з пошкоджених своїх «Мінськ» чи «Оленогорський гірник».

Штурм корабля «Костянтин Ольшанський» російськими окупантами 10 років потому

Тож українські сили вирішили свій вкрадений росіянами корабель ліквідувати. За твердженням речника ВМС, наразі «Костянтин Ольшанський» є небоєздатним.

Пароплав «Коммуна» найстаріший корабель російського флоту. Він був спущений на воду ще під час Першої світової війни у 1913 році, а в 1915 році корабель став частиною Балтійського флоту.

На момент атаки корабель перебував у складі Чорноморського флоту РФ та базувався в окупованому Севастополі. «Коммуна» призначений для пошуку і порятунку підводних човнів, а також виконує роль носія підводних апаратів. Це єдине судно у Чорному морі, яке може виконувати подібні задачі.

«Ковровець» російський морський тральщик, призначений для проведення за тралами кораблів та суден, розвідувального та контрольного тралення, прокладання фарватерів у мінних полях, участі у мінних постановках у дальній зоні від своїх баз. Базується у Чорноморському флоті РФ. Увійшов до його складу у 1974 році.

19 травня 2024 року сили оборони України знищили морський тральщик проєкту 266-М «Ковровец».

Корабель «Циклон» був закладений 2016 року на окупованій українській території в місті Керч, спущений на воду 2020 року, прийнятий до складу ЧФ ВМФ РФ 12 липня 2023 року (заводський номер 801), вийшов на бойове чергування 22 серпня 2023 року.

«Циклон» став першим кораблем проєкту 22800 «Каракурт» РФ у Чорному морі і четвертим кораблем цього проєкту на всіх флотах РФ.

Сили оборони України 19 травня 2024 року уразили російський ракетний корабель «Циклон» проєкту 22800. Корабель перебував у тимчасово окупованому Севастополі.

Павло Вуєць, «Главком»

Нещодавно у колишнього голови Верховного Суду Всеволода Князєва арештували майно та рахунки. І цей арешт здійснили не у межах нашумілої справи НАБУ про хабар у майже $3 млн він стосувався геть іншої історії.

Майно Князєва арештували через те, що в іншій справі у судді не змогли конфіскувати 906 тис. грн, які він недоплатив за оренду квартири на столичному Печерську. І це особлива квартира, адже за договором Князєв щомісяця сплачував за неї лише 1000 (!) гривень.

Де Князєв знайшов таку квартиру, яке майно в нього арештували, та як це пов’язано з тією самою справою про $2,7 млн хабаря розбираймося далі.

У травні 2023 року детективи завітали до Князєва додому та викрили його на масштабній корупції у Верховному Суді. За версією НАБУ і САП, Князєв отримав $2,7 млн грн хабаря за «правильні» рішення суду на користь олігарха Костянтина Жеваго.

Під час обшуку виявили не тільки стоси готівки, а й договір на оренду квартири, який одразу зацікавив правоохоронців. Річ у тім, що з 2017 року Всеволод Князєв винаймав у столиці 4-кімнатну квартиру площею 133 кв. м на Липках, що неподалік урядового кварталу, і платив за неї символічну тисячу гривень.

За фактом цього договору НАЗК склало протокол, а далі у справі розбирався Печерський районний суд Києва. Він встановив, що Князєв таким чином порушив обмеження щодо отримання подарунків. Фактично це повʼязано з корупцією, за що ексголову Верховного суду оштрафували на 2550 грн з конфіскацією подарунка.

Подарунком суд кваліфікував різницю між мінімальною ринковою вартістю квартири, яка могла становити від 51 до 57 тис. грн на місяць, та фактично сплаченою вартістю оренди за певний час, що там проживав ексголова Верховного Суду. Відповідно, Князєв зберіг 906 600 грн, тобто отримав ці кошти в подарунок від орендодавця.

Князєв у суді наголошував, що вартість оренди становила не 1000 грн, а 1100 доларів США. Це, за словами ексголови Верховного Суду, було прописано в окремому договорі, який детективи НАБУ не знайшли. Мовляв, така ціна відповідала ринковій за зробленою ним експертизою, бо «квартира була не нова, це старий житловий фонд, ремонт не робився років 30». Князєв же «весь час працював, тому це не мало для нього принципового значення».

А знайдений договір нібито стосувався оренди паркомісця. Чому в договорі за тисячу гривень вписали квартиру? Адвокат Князєва пояснив, що у власниці не було документів на паркомісце.

Суд поставився до цих аргументів критично, адже ексголова Верховного суду жодного разу не вказував у декларації та при обшуку ні інший договір, ні паркомісце як об’єкт оренди. Власниця ж квартири реально мала право власності лише на гараж за іншою адресою, причому це зареєструвала приватний нотаріус, якою виявилася дружина самого Князєва. Коли НАЗК спитало, чому договір оренди уклали за ціною 1000 грн, то Князєв відповів, що його уклали на тих умовах, прийнятних для обох сторін.

Ба більше, захисник стверджував, що винаймання житла Князєвим як фізичною особою не породжувало корупційних ризиків у виконанні його робочих функцій. Щоправда, ні ці, ні інші аргументи сторони захисту не переконали суддю, і 26 грудня 2023 року суд виніс уже згадане рішення про конфіскацію подарунка у 906 тис. грн.

Сторона захисту подала апеляційну скаргу, і в березні 2024-го отримала відповідь. Київський апеляційний суд підтримав рішення першої інстанції, адже навіть отримання незначного подарунка з порушеннями достатньо, щоб кваліфікувати це як адміністративне правопорушення. Якщо ж говорити про можливий вплив на дії Князєва як колишнього очільника Верховного Суду, то це тягне на кримінальну статтю.

Паралельно з судовою тяганиною щодо оренди, у січні 2024 року за Князєва внесли заставу у справі про хабар і ексочільник Верховного суду вийшов із СІЗО.

А ось, щоб виконати рішення апеляції, грошей забракло. Варто зазначити, що перш ніж внести заставу, Князєв чекав понад пів року, поки її розмір зменшили з початкових 107 млн грн аж до 18 млн. Чи залишилось опісля на рахунку судді 900 тис. стверджувати ми не можемо.

Однак Державна виконавча служба Мін’юсту (ДВС) так і не дочекалася переказу Князєвим коштів на виконання рішення суду та наклала арешт на його майно та банківські рахунки. Заступник міністра з питань виконавчої служби Андрій Гайченко зазначив: якщо грошей на рахунках ексголови Верховного суду не буде, то ДВС стягне виявлене у нього можливе майно.

У повідомленні ДВС ідеться про чотири об’єкти нерухомості у Миколаєві та області, зареєстрованих на колишнього голову Верховного суду, але видається, що не все це майно належить одному Князєву. Так, 26 квітня суд поділив майно між Князєвим та його колишньою дружиною Юлією, яка подала на розлучення вже після викриття схеми з хабарництва у Верховному Суді. Ексдружині залишили право власності на житловий будинок, $52 тис. готівкою та кошти на низці банківських рахунків.

Взагалі незаконні подарунки не так часто ставали причиною аж таких проблем для тих, хто їх отримував. Стандартний штраф за порушення встановлених законом обмежень щодо одержання подарунків, безвідносно до їхньої вартості та не враховуючи конфіскацію, максимально складає лише 3400 грн. І сплата таких коштів навряд чи складала проблему для інших посадовців, щодо яких виносили відповідні рішення.

ТІ Ukraine раніше розповідала про формат та дозволену у законодавстві сукупну вартість подарунків, яка на 2023 рік становила 10 736 грн. Якщо вийти за межі ліміту, тоді й передбачено застосування до посадовця вищезгаданого штрафу.

При цьому із Князєвим сталася особлива історія. Така велика конфіскація подарунка у 906 тис. грн, застосована судом, це чи не найбільша конфіскація, про яку стало відомо громадськості. І загалом таке рішення важливий прецедент.

Публічність цього кейсу може сприяти тому, що недобросовісні чиновники замисляться, чи не краще відмовитись від коштовного подарунка, аби не потрапити під подібну велику конфіскацію. І це, своєю чергою, сприятиме реальному запобіганню порушень, повʼязаним з корупцією.

А сам факт, що про таке порушення ми дізналися при розслідуванні іншої, більшої справи, і це вже призвело до реального покарання, зі свого боку теж спростовує тези про тотальну неефективність антикорупційних органів. Бо не було б одного не було б і іншого. І, думаю, подібні історії ми ще побачимо.

Олександр Калітенко, юридичний радник Transparency International Ukraine

Кількість санкційних пакетів проти Росії може вразити. Дійсно: після початку вторгнення в Україну у 2022 році тиск на російську економіку істотно зріс, відсікаючи від світового ринку значну кількість підприємств військово-промислового комплексу. Проте у реальності ситуація залишає бажати кращого, більше того санкційна політика терміново вимагає ряду змін.

Санкції, введені після анексії Криму 2014 року, формально мали на меті обмежити доступ Росії до західних товарів та технологій. Практично ж вони стали символом нерішучості, корупції та недалекоглядності країн Заходу. Відсутність контролю за виконанням та гнучкість російської ринкової економіки, помножені на необмежені фінансові потоки від Заходу за енергоносії, призвели до посиленого оновлення засобів виробництва у військово-промисловому комплексі Росії.

З початком вторгнення у 2022-му масштаб змінився: країни Заходу поставили за мету обмежити здатність Росії вести агресивну війну. Зокрема у центрі як санкційної політики, так і суспільної уваги стали західні електронні компоненти у складі російської зброї. При цьому відносно маргінальною залишалася тема імпортних засобів виробництва, включно з металообробними верстатами з числовим програмним керуванням (ЧПК), щодо яких РФ має критичну залежність. На прикладі цього обладнання покажемо, як розгортався санкційний тиск світу на військову машину Путіна.

Верстати з ЧПК використовуються для обробки металів та інших матеріалів майже в усіх виробничих підприємствах ВПК Росії. Немає жодного найменування зброї, у тому числі й зброї масового ураження, для виробництва якої не було б задіяно це обладнання. Росія не вміє створювати таке обладнання. Натомість, вона вміє продавати енергоносії й корумпувати легковажних європейських політиків теплими посадами в Газпромі, а на отримані кошти проводити модернізацію ВПК.

На жаль, з самого початку великого вторгнення питанню заборони експорту обладнання не приділялося уваги аж до середини 2023 року.

Тож, у 2022-му, поки у новинах йшлося про чіпи, Москва продовжувала імпортувати верстати з ЄС, Японії, Кореї, при цьому швидкими темпами переходячи на тайванські та китайські. Так, кількісна частка верстатів з Китаю зросла з 43% до 75%, а загальний обсяг імпорту верстатів у 2023 році більше ніж уп’ятеро перевищив обсяг 2021 року.

Питання верстатів зрушилося лише влітку 2023 року. Минулого грудня ЄС ввів секторальні санкції, а США почали вводити санкції від Управління з контролю за іноземними активами Міністерства фінансів (OFAC) щодо виробників у РФ, імпортерів і посередників, а також впливати на Корею і Тайвань щодо контролю за експортом і введення обмежень.

Таким чином, було згаяно дорогоцінний час, коли залежність ВПК Росії від постачання обладнання з демократичних країн була критичною. При цьому і запізнілі рішення мають великий простір для вдосконалення.

Чому ж, попри виявлені факти співпраці західних компаній з Росією, досі не вдається повністю зупинити постачання металообробного обладнання з демократичних країн?

• Мало людей

Отримана з достовірних джерел інформація свідчить про те, що однією з найгостріших проблем санкційних органів є... недостатня кількість працівників. Важко усвідомлювати, що звичайне збільшення команд на кілька десятків людей могло б змінити хід війни. Це питання не ставили на порядок денний досить довго, оскільки збільшення команд означає додаткове фінансування. А це, у свою чергу, означає, що політикам необхідно пояснити виборцям витрати.

• Тривалий збір та аналіз доказів

Попри очевидність того, що вся машина ВПК Росії працює на створення засобів вбивства і загрожує безпеці всього світу, процедура накладання санкцій США передбачає довгий і докладний аналіз доказів. Так, недостатньо, що компанія вже співпрацювала з ВПК у минулому, потрібні факти нещодавньої співпраці після 24 лютого 2022 року.

• Вибірковий характер

Лише 10% російських виробників верстатів з ЧПК потрапили до санкційного переліку SDN від OFAC та європейські санкції. Така сама частка й імпортерів верстатів до РФ та виробників дронів, на яких звернули увагу ЄС та США. А серед виявлених посередників, які допомагають Москві обходити санкції, такий відсоток менше п’яти. Що казати, якщо навіть підприємства ВПК РФ дуже рідко є об'єктом санкцій. Тобто підхід не має системності.

Така картина є наслідком недостатньої політичної волі щодо дійсного впливу на Росію за допомогою санкцій.

Яскравим прикладом розгортання подій з обходом санкцій, але з позитивним фіналом, є історії двох виробників верстатів з ЧПК із Чехії.

Перша з них, Kovosvit MAS, постачала свої верстати до Росії через Туреччину. У травні 2023-го цим фактом зацікавилася служба державної безпеки Чехії. У цьому випадку завдяки підвищеній увазі спецслужб країни до випадків обходу санкцій вийшло розкрити нехитру схему.

Друга історія аналогічна попередній: лише мова про верстати фірми TOS Varnsdorf, які були завезені до РФ вже через киргизьку компанію.

При цьому чеські виробники обладнання чекають можливості знову розпочати торгівлю з РФ, адже суттєві державні інвестиції Москви в переозброєння парку виробничих потужностей становили істотну частку ринку верстатів.

Ймовірно, уряди держав-виробників мають розглянути можливість викупу частки верстатів, призначеної для ринку РФ, для подальшої їх дистрибуції на зовнішньому ринку, консервації або навіть надання Україні для відновлення економіки. Хоча сумарна вартість таких верстатів може бути істотною для Тайваню, що є другим за величиною постачальником верстатів з ЧПК до РФ, це близько 0,2% річного бюджету 2023 року. У іншому випадку можлива зупинка підприємств.

22 грудня 2023 року президент Джо Байден підписав указ про економічні заходи проти іноземних фінансових установ, пов’язаних з постачанням в Росію підсанкційних військових товарів. Тепер міністр фінансів США може накласти на іноземну фінансову установу санкції, якщо вона допомогла з платежем особі, пов’язаній із технологічним чи воєнним сектором РФ.

Також санкції передбачаються за надання «будь-якої послуги, пов'язаної з військово-промисловою базою Росії, зокрема продаж, постачання або передання будь-якого товару або класу товарів». Вже відомі прецеденти, коли банки Китаю відмовляли в обслуговуванні й закривали рахунки китайських фірм, що співпрацювали з ВПК Росії.

Незважаючи на спільність інтересів Кореї, Тайваню та США, їхні союзницькі взаємовідносини, постачання верстатів з цих країн до військових підприємств Росії активно продовжувався до кінця 2023 року. Про цей тайванський парадокс вже повідомлялося раніше.

Останні дослідження показали, що у другій половині 2023 року обсяг імпорту до РФ тайванських металообробних верстатів продовжував зростати, хоча темпи зростання знизилися на чверть. Частка ж прямих продажів з Тайваню росіянам знизилася до 1%. Саме цей обсяг і заборонив Тайвань на початку 2024-го, при цьому фактично не обмежуючи реекспорт. У той час, як 60% тайванських верстатів потрапили до РФ через Китай, а ще 35% через Туреччину, уряд Тайваню лише «попросив виробників не перенаправляти обладнання до РФ».

Причина такої поведінки полягає у суттєвій залежності верстатобудівної галузі Тайваню від російських замовлень. Але замість сприяння санкціям, було обрано й надалі технологічно підтримувати країну-агресора, тим самим наближаючи війну й на своїй землі. Це відбуватиметься доки Тайвань, окрім декларативної заборони, не почне практикувати жорсткі процедури перевірки кінцевого споживача (Know Your Client, KYC) та експортного контролю для ризикових юрисдикцій, що часто задіяні в обході санкцій. Або поки Китай не захопить цю країну.

Парадокс Кореї достатньо схожий. Слабкі обмежувальні заходи призвели до того, що Корея стала третьою за обсягом країною-постачальником верстатів до РФ. Ймовірно після зауваження з боку США у вигляді внесення у санкційний перелік SDN корейського експортера Daesung Internaitonal Trade ситуація зміниться на краще. Принаймні, наразі триває розслідування Міністерства торгівлі та Митної служби Кореї щодо згаданої компанії.

Отже, ситуація налагоджується завдяки небайдужості США.

У світі існують три найбільші виробники числового програмного керування комп’ютерних систем, які управляють механізмами верстатів відповідно до заданої програми. Два з них у Німеччині, це фірми Siemens та Heidenhain. Третій виробник в Японії, фірма Fanuc. Оскільки не лише Росія, але й Китай не мають виробництв достатньої високої якості ЧПК, дуже часто китайські виробники верстатів використовують саме Fanuc.

Такі верстати можна побачити серед імпортованих з Китаю верстатів з ЧПК на військових підприємствах РФ. На жаль, обмеження продажу ЧПК до Китаю є складною задачею, з якою поки що не вдалося впоратися. Але вживати заходів в цьому напрямку варто.

Для обмеження доступу росіян до якісних засобів виробництва, уряди демократичних країн мають контролювати імпорт таких виробів. Переймати практики такого контролю варто в найкращих.

Так, Федеральне відомство з питань економіки та експортного контролю (Bundesamt für Wirtschaft und Ausfuhrkontrolle, BAFA) є державним органом Німеччини, який надає дозвіл на експорт товарів. BAFA діє згідно з інтересами безпеки та зовнішньої політики Німеччини у сфері зовнішньої торгівлі в рамках політичних вказівок Федерального уряду. Одна з задач контроль за розповсюдженням товарів та технологій подвійного призначення (тобто таких, що можуть бути використані як для мирних цілей, так і для військових потреб), куди належить і більшість верстатів з ЧПК.

Перевірка локації кінцевого споживача при експорті обладнання має комплексний характер. Експерти Відомства перевіряють сайт покупця, вимагають надання фото та відео з його виробничих майданчиків як доказ розташування за заявленою адресою, тощо.

У випадку верстатів існує технічна можливість оснастити обладнання засобами відстеження місцезнаходження (GPS трекерами), а також впливу на працездатність верстата. Однак враховуючи вже існуючі прецеденти можна стверджувати, що російські зловмисники здатні зламати такі системи за необхідності. Однак як один з механізмів в комплексному підході такий інструмент не варто відкидати.

Санкційна діяльність стає зброєю, оскільки впливає на виробничі потужності ВПК не гірше за ракети та дрони. Закономірно, що використання такої зброї має бути націлене на отримання максимального вражаючого ефекту в межах міжнародного права. Також логічно, що при прогнозуванні й введенні санкцій варто враховувати інформацію з поля бою наприклад, наявність компонентів у трофейній зброї.

У грудні 2023 року ЄС в рамках 12-го пакету санкцій заборонив продаж багатьох видів обладнання до РФ. При цьому заборонений також їх реекспорт, тобто всі посередники ризикують потрапити під вторинні санкції. Це приклад дуже ефективного санкційного механізму.

З грудня 2023 року, згідно з указом, підписаним президентом Джо Байденом, Сполучені Штати вводять так звані вторинні санкції проти фінансових установ, які підтримують компанії, які вже помічено у підтримці оборонної промисловості Росії.

Такий механізм вже ефективно показав себе на практиці навіть щодо китайських компаній. Складність з китайськими компаніями полягає в тому, що введення прямих персональних санкцій щодо них зустрічає вагому протидію з боку Китаю.

Хорошим прикладом використання цього вторинного санкційного інструменту є інформування китайських банків щодо клієнтів, які причетні до постачання товарів подвійного призначення та засобів виробництва до РФ. Є приклади, коли банк вважає простішим позбутися такого клієнта, аніж потрапити під санкції США.

Санкції щодо Росії вже є безпрецедентними, але не обов’язково є ефективними з огляду на відсутність комплексного підходу та достатніх людських ресурсів (що взагалі є дивним явищем, враховуючи мізерність витрат на цю складову).

Комплексний підхід до розробки санкцій з формуванням mission driven teams з представників міністерств економіки та оборони, громадських організацій-розслідувачів, залучення сторонніх консультантів.

Приклад рекомендації, комплексний підхід поєднання секторальних санкцій з широкою забороною співпраці з усіма підприємствами і імпортери країни-агресора

Наразі санкційні пакети США містять у собі суміш з невеликої кількості підприємств багатьох різних галузей, не блокуючи повністю жодну з них. Завдяки тому, що економіка РФ є ринковою, а приватний бізнес гнучко реагує на зміни на ринку, підсанкційні компанії швидко замінюються на нові відбувається ефект Гідри.

Щоб цього уникнути, варто блокувати галузі повністю, додаючи до санкційних переліків всі компанії, що належать до галузей як виробників, так і імпортерів продукції галузі. При цьому всі компанії РФ, які отримали код виду економічної діяльності в забороненій галузі, мають автоматично потрапляти під такі спільні або американські санкції.

Як повідомляють великі міжнародні медіа, Москва активізувала діяльність своїх спецслужб за кордоном.

Оскільки санкційний ефект є важливою складовою боротьби з російською агресією, то очікувано, що вплив на санкційні органи та своєчасне отримання інформації про санкції може дозволити РФ успішно обходити обмеження відкривати нові фірми замість тих, що потрапили під санкції, змінювати виробників компонентів та засобів виробництва, тощо. Тож така інформація потребує захисту.

1. Санкції мають бути системними.
   Ефективність певного інструменту може бути підсилена іншими, задіяними у той же час. Наприклад, заборона експорту певного типу обладнання потребує заборони й реекспорту, про що «забув», наприклад, Тайвань. Також при цьому є сенс вводити санкції пакетно проти всіх імпортерів такого обладнання, що помічені у співпраці з ВПК, а також проти їхніх керівників. Такий підхід істотно послабить імпортну спроможність агресора.
2. Потрібні нові санкційні інструменти, створені професіоналами.
   Через несистемність і відсутність контролю за виконанням, посилена державою ринкова економіка РФ навчилася обходити класичні інструменти. Тому необхідні нові підходи із залученням механізмів міжнародної фінансової системи, юридичні складові, розслідувачів та міжнародну поліцію.
3. Санкційні органи потребують додаткових ресурсів для підвищення ефективності.
   Критично необхідно розширювати штат і посилювати його професійні спроможності.
4. Потрібна політична воля і суспільний запит в США та ЄС на ефективне використання санкційних механізмів.
   До того, як США почали впливати на Корею і Тайвань, експорт їхнього обладнання продовжував зростати. Отже, політична воля керівництва основних гравців має ключову роль.
5. Потрібні чіткі критерії, за якими юридична чи фізична особа як потрапляє до санкційного переліку (співпраця з РФ, що призводить до посилення її військового потенціалу) і видаляється з нього (відшкодування заподіяної світовій безпеці шкоди, тощо).

Владислав Пелікан, аналітик Центру захисту кібербезпеки

Президент Ірану Ібрагім Раїсі та міністр закордонних справ цієї держави Хосейн Амір Абдоллахіан загинули внаслідок аварії гелікоптера, який летів крізь густий туман у горах. Верховний лідер Ірану аятола Алі Хаменеї оголосив п'ятиденну громадську жалобу за загиблими. Тимчасово, впродовж 50 днів до нових виборів, обов’язки президента виконуватиме віцепрезидент Мохаммад Мохбер.

«Главком» розбирався, як позначиться загибель Раїсі на внутрішній і зовнішній політиці Ірану і особливо на підтримці Росії у її війні проти України.

Саїд Ібрагім Райсол-Садат (Ібрагім Раїсі) був обраний президентом Ірану в серпні 2021 року на чотирирічний термін. Народився 14 грудня 1960 року в сім’ї священнослужителя. За освітою юрист.

Правничу кар’єру розпочав у 80-х роках минулого століття. У 2004 2014 роках був заступником головного судді Ірану, із 2014 до 2016 року генеральним прокурором, з 2019 до 2021-го головою судової влади країни.

Водночас з 2012 по 2021 рік Раїсі також обіймав посаду прокурора Спеціального духовного суду, тривалий час він був протеже духовного лідера країни аятоли Алі Хаменеї, найвпливовішої політичної фігури в Ірані, рішення якої впроваджує у життя президент країни.

Президента в Ірані обирають прямим всенародним голосуванням на чотири роки. Кандидатури претендентів мають бути попередньо схвалені Радою вартових Ісламської революції, а по суті, верховним керівником.

У 2017 році Раїсі балотувався на посаду президента як кандидат від консервативного Народного фронту Сил Ісламської революції, однак програв чинному на той момент президентові Хасану Рухані.

Натомість уже в 2021 році зміг стати президентом, змінивши на посаді Рухані.

Раїсі у західних ЗМІ називають «м’ясником» за масові страти політв’язнів. Він входив до комітету обвинувачення, за вердиктом якого в 1988 році було страчено тисячі бранців совісті. Саме через це проти Управління з контролю за іноземними активами США запровадило санкції проти Раїсі, які діють дотепер.

Раїсі входив до комітету обвинувачення, за вердиктом якого в 1988 році було страчено тисячі бранців совісті

Немає сумнівів у тому, що оскільки президент Ірану, за посадою, курує діяльність усього уряду, він санкціонував рішення про постачання безпілотників до Росії для використання їх у війні проти України. Утім, офіційний Тегеран свою участь у допомозі Росії бойовими дронами заперечує.

The Washington Post інформує, що президент Раїсі підтирмував політику щодо збагачення урану до рівня, достатнього для виготовлення ядерної зброї, а також перешкоджав міжнародним інспекторам перевіряти ядерні об’єкти Ірану.

«Послужний список» діянь загиблого в авіатрощі президента завершує його рішення провести ракетну атаку Ізраїля у квітні нинішнього року.

Виконувати обов’язки президента Ірану до проведення позачергових виборів буде Мохаммад Мохбер. Йому 68 років. Разом зі спікером парламенту і очільником судової влади він проводитиме підготовку нових президентських виборів.

Експерти називають Мохбера технократом і не розглядають його як потенційного кандидата на майбутніх виборах, попри те, що він раніше очолював інвестиційний фонд Setad, пов'язаний з Алі Хаменеї.

Після обрання Раїсі президентом у 2021 році Мохбер став першим віцепрезидентом. Серед деталей його політичної біографії відвідини Москви у складі іранської делегації у жовтні 2022 року, під час яких були досягнуті домовленості про постачання Росії «шахедів» і ракет класу «земля-земля», пише Reuters.

Як і Раїсі, Мохбера було включено до санкційного списку ЄС. Сталося це у 2010 році. Причина діяльність, «пов’язана з ядерними балістичними ракетами». Однак у 2012 році Мохбера виключили із цього переліку. Також варто згадати, що Setad і 37 компаній, які курує цей фонд, перебувають під санкціями США.

Наразі офіційний Тегеран ще не назвав причин катастрофи і винних у ній. Але у соцмережах обговорюють чимало теорій змов.
Мовляв, до катастрофи може бути причетний Ізраїль, оскільки «Моссад» вже демонстрував, як може діяти на ворожій території, зокрема, атакувавши посольство Ірану в Дамаску, пише The Economic Times у статті під заголовком «Як у трилері Netflix: смерть Раїсі пожвавила розмови про свободу дій «Моссаду» в Ірані».

Слід визнати, що підстав для таких теорій не бракує. Можна згадати операцію 2020 року, коли було вбито іранського вченого-ядерника Мохсена Фахрізаде.
«Операція була дуже складною, з використанням електронного обладнання, і на місці події нікого не було», заявив чотири роки тому в коментарі державному телебаченню секретар Вищої ради національної безпеки Ірану контрадмірал Алі Шамхані. Фахрізаде був за кермом свого автомобіля, коли його розстріляли з роботизованого кулемета, встановленого на припаркованій на узбіччі вантажівці. Снайпер сидів за 1000 миль від місця убивства, керуючи кулеметом на екрані комп’ютера, пише видання.

Ізраїль уже заперечив свою причетність до катастрофи літака. «Це були не ми», цитує Reuters ізраїльського чиновника, який побажав залишитися анонімним. Експерти, з якими поспілкувалося британське видання, вважають причетність Ізраїля до катастрофи гвинтокрила малоймовірною, оскільки вбивство чинного президента було би прямим актом війни і, ймовірно, спровокувало би жорстку відповідь з боку Ірану.

«Це були не ми». Ізраїль уже заперечив свою причетність до катастрофи літака

Ще один важливий момент. Чотири роки і чотири місяці тому Іран збив український пасажирський літак МАУ, коли той тільки-но вилетів з аеропорту Тегерана. Іран досі не надав Україні усієї інформації про ту катастрофу. Відомо лише, що Іран засудив 10 військових. Хто ці люди, за що і чи справедливо взагалі вони понесли покарання, невідомо.

Тож з огляду на закритість країни і неможливість проводити прозоре і повне розслідування, будь-яку версію нинішньої авіакатастрофи, яку озвучить Іран, слід сприймати критично.

Загибель Раїсі, дуже близького до аятоли Хаменеї, могла би надихнути іранську еміграцію активізуватися. Визнаючи цю гіпотетичну можливість, експерти все-таки схиляються до думки, що навряд розрізнена політична еміграція зможе консолідуватися і тим більше надихнути заляканих репресіями людей усередині країни.

Сумнівними видаються також нові громадські виступи. Протести 2022 року, які стали найбільшими з 1979 року, влада змогла приборкати. Загинули близько 200 людей, чимало були заарештовані і засуджені.

Відносини Ірану і США останнім часом були дуже напруженими, навіть небезпечно близькими до відкритого конфлікту. Конфронтація може ще більше зрости у разі, якщо Іран назве США винними у катастрофі гелікоптера.

«У довгостроковій перспективі найбільше значення має боротьба, зосереджена навколо ядерної програми Ірану. Розвиток ядерного потенціалу Ірану вдавалося стримувати завдяки угоді, яку уклала адміністрації Барака Обами з Іраном у 2015 році. Але шість років тому президент Дональд Трамп відмовився від угоди. Врешті-решт Іран відновив виробництво ядерного палива, збагаченого до рівня, який був би достатнім для виробництва кількох бомб», пише The New York Times.

А от чи смерть Раїсі вплине на зміну ядерної програми велике питання, оскільки ядерна програма перебуває під контролем Корпусу вартових ісламської революції.

Окрім того, Іран постачає озброєння угрупованню ХАМАС і хуситам. Між тим, США з наближенням американських президентських виборів очікують на збільшення кількості спроб хакерських атак з Ірану.

«Іран стає дедалі агресивнішим у своїх зусиллях», сказала минулого тижня директорка Національної розвідки США Евріл Гейнс. «Тегеран прагне «розпалити розбрат і підірвати довіру до наших демократичних інститутів, як ми бачили, як це робили у попередніх виборчих циклах», цитує чиновницю The New York Times.

Натомість Україну більше цікавить, як смерть Раїсі позначиться на підтримці Іраном російської агресії. Відповідь досить проста невідомо. І цьому є декілька пояснень.

По-перше, президент є другою за повноваженнями людиною у державі, поступаючись верховному лідер, а саме з волі Хаменеї до президентських виборів допускаються кандидати, світогляд яких максимально близький аятолі. Ніяких ознак того, що Хаменеї прагне змінити курс державної політики, наразі немає.

Головна проблема для Хаменеї на прийдешніх виборах не просто визначитися з кандидатом чи кандидатами, а банально знайти людину, яка була би не просто лояльною, а глибоко своєю. З цим, припускають експерти, в аятоли є великі проблеми. Згадаймо президентські вибори 2021 року, коли участь у «перегонах» брав лише Раїсі. Людей, яким би Хаменеї повністю довіряв, небагато. А якщо так, то чим ближче вибори, тим більшою є вірогідність, що якому б із кандидатів не дав «зелене» світло духовний лідер, існує вірогідність майбутніх внутрішньополітичних конфронтацій.

«Цікаве почнеться трохи пізніше, під час виборів нового президента, причому без різниці, хто може перемогти. Це політична турбулентність, яка виявляє глибинні і не дуже процеси, унаочнює їх», вважає керівник Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос.

На його думку, зараз можуть підняти голову противники конфронтації із Заходом та противники зближення з Москвою. Мовляв, подивіться, куди нас завела політика консерваторів, розмірковує Семиволос на своїй сторінці у Фейсбук.

На думку експерта, щодо продовження постачання дронів з Ірану до Росії чи відмову від цієї співпраці ми дізнаємося лише постфактум.

Михайло Глуховський, «Главком»

35 років тому Київрада ухвалила рішення про створення у будинку на Андріївському узвозі, 13 музею Булгакова, відкриття відбулося 15 травня 1991 року. Чи доживе музей у вирі декомунізації та деколонізації до наступного ювілею?

«Так, звісно, запевняє «Главком» голова Українського інституту національної пам'яті (УІНП) Антон Дробович. Самому музею, тобто музейній колекції, нічого не загрожує. Хіба що він змінить назву. Тим паче, що там працює фаховий колектив, який може розповісти правду про Булгакова без спекуляцій».

«Положення закону про декомунізацію стосується публічного простору, тобто назв вулиць, пам'ятників і назв юридичних осіб», роз’яснює Дробович позицію Інституту пам’яті щодо недавнього висновку експертної комісії, яка визнала пам'ятні знаки та пам’ятники Булгакову символами російської імперської політики. Дробович вважає, що визнання символами ворожої імперії не означає автоматичну заборону всього, що пов’язано з письменником. А от пам’ятник Булгакову поруч з садибою біля будинку №13, найвірогідніше, підлягатиме демонтажу.

«Ми тут не чекаємо на «рускій мір», наспівуючи щодня «Бєлой акациі ґроздья душистиє», емоційно реагує історикиня і провідна наукова співробітниця музею Ганна Путова, маючи на увазі: музейники працюють, переосмислюють, і робота ця на благо України.

Минулого року почали працювати над оновленням експозиції, у лютому 2024-го її презентували відвідувачам. І це вже історія не про Михайла Булгакова та романтизовану радянською інтелігенцією 1970-1990 років «Білу гвардію». Це історія українців, киян у двох пов’язаних війнах початку ХХ ст. і нинішньої, початку ХХІ-го.

Що ж змінилося у музеї? «Главком» побував на екскурсії.

Ганна Путова веде «Главком» на другий поверх, де жили Булгакови і де нещодавно відкрилася нова виставка, названа цитатою з есе письменника «Київ-місто»: «…І раптово, і грізно настала історія».

Рік тому ми писали про те, що очікується нова концепція, над якою працював музей. Зараз музей працює у режимі виставок, займається моніторингом суспільного запиту, доки не буде остаточно визначено, якою буде нова постійна експозиція.

«Коли ми піднімаємося сходами, то на стінах бачимо образи тих, хто брав участь у перших визвольних змаганнях: тут і німці, і вояки армії УНР, і гетьман Скоропадський. Віртуально вриваються до квартири червоні і руйнують звичний світ. Квіти виростають з крові їхніх жертв та ллються у передпокій квартири», пояснює образи Путова.

«Стара» експозиція включала автентичні предмети інтер’єру, зокрема, ті, що належали Булгаковим (вони були свого первісного кольору) та спеціально створені меблі білого кольору, що символізували одночасно ідею чистого аркуша, зимового Києва, а також білих квітучих весняних садів. Нинішнє оформлення також складається з двох частин, тільки розділяє їх не колір. У гру вступає особлива організація простору, коли половина кімнати є світом дому та домашнього затишку, а інша половина світом вулиці, де немає кремових штор, бо вони знищені, і сховатися за ними герою не вдасться.

Частина, що символізує вулицю, оббита спанбондом, у музеї з нього плетуть маскувальні сітки для фронту. Спанбонд виготовляють на основі фотографій зелені, у даному випадку були використані знімки знаменитих київських каштанів. У такий спосіб війна українців за незалежність 1918 року переплітається з нинішньою.

На стінах кімнат документи та фотографії. Більшу частину надали колекціонери та історики: Олег Войтович, Михайло Кальницький, спадкоємці дослідника Києва Віктора Киркевича.

«Ось тут гасла, пов’язані з виборами до Установчих зборів 1917 року, що їх так і не провела Центральна Рада. Далі 1918 рік наступ на Київ Червоної армії під командуванням Михайла Муравйова. Дикі орди, що рухалися зі сходу, знищили у Києві п’ять тисяч людей, і це лише за три тижні свого перебування. А ось експонат, переданий Кальницьким: газета «Наши дни» розміщує фото будинку, в якому знаходилися майстерня художника Василя Кричевського та квартира Михайла Грушевського. Цей будинок було знищено прицільним артилерійським вогнем більшовиків, чим Муравйов дуже пишався», розповідає Ганна Путова.

Кімната сестер Булгакова також розділена на зовнішній та внутрішній світ. Зовнішній описує життя жінок того часу.

«Сестри були прибічницями жіночої емансипації, дуже самостійними. Мама пише до дочок Надії та Віри: «Ви обидві перебуваєте у винятково сприятливих для роботи умовах. Я навіть уявити не можу, щоб ви були такі сліпі, що не помічаєте, що робиться навколо вас… і як добре треба озброїтися знанням, підготуватися до роботи, щоб вийти на арену життя, якщо не хочеш вести жалюгідне існування десь у хвості, в обозі безсилих і невмілих»… Ці слова перегукуються із загальними настановами того часу. Тут портрети трьох жінок, які уособлюють мейнстрім того часу: Софія Русова, Надія Суровцева та Людмила Старицька-Черняхівська», розповідає Путова.

Педагогиня та письменниця Русова відома передовсім тим, що створила перший український дитячий садок у Києві та викладала у Фребелівському інституті, де навчалася Віра Булгакова. Суровцева, громадська діячка, міністерка закордонних справ УНР, була першою українкою, яка мала ступінь доктора філософії, згодом зазнала репресій через свою діяльність. Відбувши строк у радянських таборах, вона залишилася у комуністичній Україні, жила в Умані та вела пам’яткоохоронну діяльність. Доньку Старицької-Черняхівської, Вероніку, розстріляли більшовики, а сама письменниця й громадська діячка померла у вагоні для худоби дорогою на заслання.

Всі ці жінки обіймали посади в українських урядах.

«В УНР жінки мали право і обирати, і бути обраними, на відміну від європейських держав тих часів», наголошує екскурсовод.

Перехід з «жіночого» світу до «чоловічого» відбувається через шафу, на дверях якої табличка «50» є алюзією на «нехорошу» квартиру з роману «Майстер і Маргарита». У шафі куртка сучасного українського військового, який воює на Донеччині. Військові артефакти в експозиції як акцент сьогоднішнього дня, погони та шеврони, нинішні та тодішні, сучасні гільзи від набоїв та образна валіза чоловіка, який збирається на фронт.

Відтак переходимо до сьомої кімнати музею світу чоловічого вибору, місця, де востаннє перетинаються жіноче та маскулінне.

«Стіл, накритий камуфляжною сіткою, на ньому форма для сирної паски, яка називається «Голгофа», і яйце як символ Воскресіння. В українських емігрантських великодніх листівках було привітання «Воскрес Христос, воскресне й Україна». Це надзвичайно важливий посил для нас нинішніх», підкреслює Ганна Путова.

Музейники наголошують: нинішня виставка присвячена визвольним змаганням 1917-1921 років. Родина Булгакових, яка в цей час жила у Києві, природно, опинилася у вирі подій. Музей розповідає історію київської сім’ї, нерозривно пов’язану з усіма політичними перипетіями, свідками яких вона стала. Контекст часу тут особливо важливий, на ньому і зосереджена увага оповідача та екскурсанта.

«Якщо є ця нова експозиція, то я здивований позицією музею, який і далі прагне залишатися музеєм Булгакова. Треба ознайомитися з усім самому, щоб зрозуміти, як це все можливо поєднати Булгакова та визвольні змагання», розмірковує колишній голова Інституту національної пам’яті, народний депутат Володимир В’ятрович, якому «Главком» коротко переказує побачене та почуте під час екскурсії.

Володимиру В’ятровичу, як і значній частині українців, Булгаков сьогодні видається уособленням «руского міра». З таким підходом категорично незгодні працівники музею, які адвокатують письменника.

Погляди, які артикулює В’ятрович, суголосні недавньому висновку експертної комісії, що працювала за завданням Інституту національної пам’яті та у результаті визнала пам'ятні знаки та пам’ятники письменнику символами російської імперської політики.

Коли після екскурсії ми п’ємо чай на веранді садиби будинку №13, директорка музею Булгакова Людмила Губіанурі роз’яснює позицію музейників щодо висновків експертної комісії.

По-перше, каже вона, невідома методологія, якою керувалася експертна комісія, котра оприлюднила лише свій висновок, не роз’яснивши сам процес.

По-друге, на думку директорки, Інститут національної пам'яті мав долучити музейників до обговорення.

«Але вони заздалегідь вирішили, що є суддями, а музей Булгакова колективним злочинцем. І в цьому є велика проблема в комунікації між інституціями», зауважує Губіанурі.

По-третє, експертна комісія все-таки має роль дорадчого органу, який доводить свою думку Інститутові, а той вже дає рекомендації КМДА.

«Дробович попросив комісію переглянути висновки і долучити нашу відповідь. Зараз над цим працюють», інформує пані Людмила.

У будь-якому випадку пам’ятник Булгакову, що поруч з садибою, можуть прибрати, проте музейних фондів деколонізація не стосується, вважає Антон Дробович.

«Музей не є під загрозою (ліквідації «Главком»)», запевняє чиновник.

Інститут національної пам’яті справді звернувся до комісії експертів з проханням уточнити зроблені нею висновки та взяти до відома позицію музею. На запитання «Главкома» про те, коли будуть підготовлені ці уточнення, Дробович відповідає, що комісія, яка складається з дев’яти знаних істориків, докторів наук з різних університетів країни, має багато роботи, і пов’язана вона не лише з Булгаковим.

«З часом, коли у комісії дійдуть руки, вона оприлюднить і нові висновки, і методологію свого дослідження, на чому так наполягає музей», запевняє керівник Інститут.

Дробович, втім, припускає, що музею доведеться змінити назву.

З цією ідеєю не погоджується Людмила Губіанурі: «Я тільки не розумію, ми що, будемо у підпіллі? Тобто вивіска з’явиться інша, а всередині ми розповідатимемо про Булгакова?».

Установу можна було б назвати «Музеєм родини Булгакових» або «Музеєм родини Булгакових та Глаголєвих», припускає Дробович. (Зауважимо, що київська родина Глаголєвих-Єгоричевих, внесена до списку Праведників народів світу, не має стосунку до садиби на Андріївському узвозі, 13).

Хоча члени цієї сім’ї були знайомі з Булгаковими, а священник Олександр Глаголєв вінчав Михаїла з його першою дружиною Тетяною Лаппою та став прототипом одного із героїв роману «Біла гвардія», і музей має колекцію родини Глаголєвих, передану нащадками отця Олександра.

До адреси Андріївський узвіз, 13 помилково прив’язують ще одну постать композитора Олександра Кошиця. Нині на музеї Булгакова встановлено дошку, на якій зазначено, що Кошиць проживав у цьому будинку. Але це не відповідає історичній правді.

Дошку Кошицю на будівлі встановили у 2021 році дві громадські спілки «Музичний батальйон» та «Народний музей України», каже Ганна Путова. Музей історії Києва, філією якого є музей Булгакова, просто поставили перед фактом, не поцікавившись думкою істориків.

Між тим, дослідниці Ольга Мусіяченко та Дарина Кучереженко відтворили київські адреси Кошиця, оперуючи різними джерелами, зокрема, і спогадами самого композитора.

Той оселився на Андріївському узвозі у садибі, що складалася з трьох будинків №22, 22-А та 22-Б. За спогадами власника садиби Івана Шатрова, він купив її у міщанина Сєркова реального прототипа комедії Старицького «За двома зайцями». До речі, у споминах самого Кошиця адресу Андріївський узвіз, 13 не згадано ані словом.

Володимир В’ятрович пропонує зробити акцент оновленого музею на власнику будинку, де Булгакови орендували другий поверх. Мова про Василя Листовничого.

Василь Павлович Листовничий не обділений увагою музею перший поверх будівлі зберігає пам'ять про нього.

«Ось куточок, присвячений Листовничому. Тут на фото його майстерня. Ось картина, написана його донькою Інною. Ноти, переписані рукою його дружини Ядвіги Вікторівни. Цей будинок Василь Листовничий купив у 1909 році, коли у ньому вже три роки жили Булгакови, і залишив собі перший поверх на прохання Варвари Михайлівни, матері Михаїла Булгакова», розповідає Ганна Путова. За її словами, про постать Листовничого широкий загал довідався завдяки виставкам та публікаціям музею Булгакова, який багато років розробляв цю тему.

У 2021 році, до 80-х роковин трагедії Бабиного Яру, музей проводив виставку «Дім, що рятує», яка розповідала про дві пов'язаних з Булгаковими родини рятівників євреїв. Перша вже згадувані Глаголєви-Єгоричеви. Друга родина Листовничих-Кончаковських, власників будинку. Їх відзначили почесним званням, встановленим Єврейською радою України: праведники Бабиного Яру.

Думки й емоції громадськості, вчених радикально розбіглися, і це, без сумніву, позначається на нерішучості владних інституцій у визначенні подальшої долі музею Булгакова. Але музейники сподіваються, що у цьому питанні правду історії не підмінить ні кон’юнктура сьогоднішнього дня, ні кон’юнктура дня вчорашнього.

Наталія Лебідь, «Главком»

Екстрені та планові відключення електроенергії, що масово тривають по всій країні цього тижня, мають завершитися вже скоро як тільки встановиться стабільна тепла погода. Саме різким зниженням температури повітря енергетики пояснювали те, що виснажена ударами російськими ракетно-дроновими ударами енергосистема не витримала, і слідом за промисловістю довелося вимикати побутових споживачів. Утім, пояснення таких глобальних проблем одним лише похолоданням та масовим вмиканням обігрівачів у багатьох викликало скепсис. По-перше, похолодання не було аж надто радикальним. По-друге, здивувало, що відключення (причому планові) відбуваються переважно вночі у період найменшого споживання, на який самі енергетики радять планувати громадянам всі енергоємні процеси (прання, запуск посудомийок). Все це породило низку конспірологічних теорій: серед яких продаж електроенергії за кордон, утаємничені внутрішні процеси з екстреної перебудови енергетичної інфраструктури, нове секретне енергозатратне нічне виробництво та підготовка населення до суттєвого підвищення тарифів.

Член парламентського комітету з питань енергетики та житлово-комунальних послуг «Слуга народу» Сергій Нагорняк зауважує, що уряд має вже зараз попереджати українців, що літо, і особливо зиму, доведеться проходити з регулярними відключеннями світла. Він стверджує, що навіть за наявності грошей і обладнання неможливо швидко відновити і теплові електростанції, і гідроелектростанції і дає свій прогноз на зимовий період: «На мою думку, якщо не буде нових ракетних обстрілів по енергетиці, взимку при нулі градусів ми будемо проходити добу з пропорцією 18 годин зі світлом на шість без світла, при мінус п’яти градусах 16 годин зі світлом, вісім без світла і при мінус 10 градусах 14 годин зі світлом, і 10 без. Але це знову-таки за умови, якщо ми частину генерації відновимо».

Під такі апокаліптичні прогнози розмови про ріст тарифів як необхідну умову для виправлення ситуації сприймаються цілком природно. І у Міненерго не приховують, що цей процес неминучий, хоча остаточного рішення щодо цифр ще не ухвалено. В уряді наводять паралелі і нагадують, що збільшення тарифів у 2023 році дозволило відносно без проблем пройти попередній опалювальний сезон. Хоча тоді причину такого «успіху», скоріше, слід було пояснювати відсутністю взимку значних обстрілів енергоінфраструктури.

Помітна й «інформ-підтримка» тарифної кампанії. Відразу із початком міні-«блекаутів» було оприлюднено дослідження соціологічної групи «Рейтинг», проведене з 6 по 8 травня. Згідно з ним, 45% українців «із розумінням» ставляться до можливого підвищення тарифів на енергопостачання, адже це «необхідно для забезпечення ремонту зруйнованих об'єктів інфраструктури». При цьому 70% опитаних вважають, що торішнє підвищення дало змогу відновити на належному рівні пошкоджені об'єкти. Відновлювати їх збираються і зараз: прем’єр-міністр Денис Шмигаль відрапортував, що Кабмін виділив понад 1,5 млрд грн для відбудови Зміївської та Трипільської ТЕС. Поки ці плани видаються дуже оптимістичними, враховуючи, що ці станції були під корінь знищені російськими ракетами і не застраховані від нових «прильотів».

Чинний тариф на електроенергію, який вже не відповідає вимогам часу складає 2,64 грн за кВт·год. Наразі обговорюється його підвищення у діапазоні 3,5-5 грн за кВт·год, втім, лунали ідеї підняття навіть до 6 грн, цифри найбільш наближеної до ринкової. Такі кроки завжди можна обґрунтувати не тільки «виробничою необхідністю», а й порадами американських партнерів, які серед переліку реформ вимагають лібералізації тарифів на природний газ та електроенергію.

Підвищення тарифів стало ще актуальнішим, коли Україна після втрати більшої частини теплової генерації стала тотально залежна від імпорту електроенергії з сусідніх країн. Він останніми днями стабільно наближається до технологічного максимуму 1700 МВт на годину. І навіть цього дефіцитній енергетиці не вистачає, а коштує така «підстраховка» чимало. Та ж аварійна допомога може бути удвічі дорожчою за «звичайну» ринкову ціну.

Імпорт наразі відбувається з чотирьох країн ЄС: Румунії, Словаччини, Польщі та Угорщини, а також Молдови. Україна екстрено приєдналася до спільної європейської енергосистеми після початку великої війни у березні 2022 року, і з тих пір обсяги дозволеної торгівлі європейські партнери відкривають поступово. Це пов'язано як з певними технічними режимами роботи української енергосистеми, так і з розміром європейської енергосистеми. Для розуміння нинішній обсяг потужності, який Україна може імпортувати з Європи, дорівнює виробництву одного українського атомного блоку і декількох теплових електростанцій.

«Укренерго» працює з європейськими колегами над технічною можливістю збільшити дозволений обсяг імпорту до 2200 МВт·год. Наразі європейські оператори енергосистем розраховують спроможність своїх мереж до цього. Втім, є певні умови: наприклад, європейці готові вкладатися в розширення після повного сполучення мереж так званого маркет-каплінгу.

Наразі коли в системі трапляється дефіцит енергії, його компенсація за рахунок побутових споживачів відбувається в останню чергу. Спочатку диспетчер дивиться на обсяг імпорту, який зайшов в країну. Якщо ж цього не достатньо, залучається аварійна допомога поставка електрики, яку здійснює оператор енергосистеми сусідньої країни на відповідний запит. Якщо ж і цього не вистачає, включається аварійна допомога. Комерційний імпорт електрики та аварійна допомога мають вкладатися у чинний ліміт у 1700 МВт·год.

«Імпорт це, по суті, комерційний контракт, пояснює речниця «Укренерго» Марія Цатурян. Ми, як оператор, лише даємо можливість передати цю електроенергію з однієї країни в іншу і надаємо доступ на спецаукціоні до міждержавної лінії електропередачі. А імпортують і експортують електрику покупець і продавець умовно, якийсь трейдер в Україні, який працює на оптовому ринку електроенергії, або якийсь великий споживач, наприклад, промислове підприємство, яке цю електрику купує у європейського продавця. Своєю чергою продавцями можуть бути або європейські трейдери або безпосередньо європейські виробники електроенергії».

Аварійна допомога це вже історія не про комерційні контракти між покупцем і продавцем, а контракт між операторами системи передачі.

«Якщо в системі раптом утворився ситуативний дефіцит через ту ж ракетну атаку, у диспетчерського центру є можливість запросити аварійну поставку, за яку платить оператор системи передачі «Укренерго», каже Цатурян. Так само і ми, коли у нас є профіцит в системі, можемо надати і надаємо аварійну допомогу на запит наших європейських колег. Але коли і цей інструмент використаний для компенсації дефіциту, а споживання все одно перевищує кількість виробленої в системі електроенергії, тоді наступний крок це обмеження промисловості. І вже тільки потім останній крок відключення населення, аварійні, а потім планові графіки».

В «Укренерго» зазначають, що потепління покращить ситуацію з рівнем споживання і він має знизитись. Проте поліпшення погоди не вирішить проблему пошкоджених українських електростанцій і не збільшить можливість виробляти електрику в системі. Якщо споживання буде значно зростати, а потужності всередині української енергосистеми і допомоги з Європи не вистачатиме, час від часу доведеться в періоди дефіциту повертатись до графіків обмеження побутових споживачів. Про запровадження планових обмежень оператор обіцяє інформувати заздалегідь.

Перший заступник голови енергетичного комітету Олексій Кучеренко зауважує, що через дорогу аварійну допомогу «Укренерго» опинилося у непростому становищі.

«Вони вже заборгували за цю допомогу, що є окремою проблемою, стверджує нардеп. Щодо комерційного імпорту, то треба привчити крупних споживачів, яким важлива безперебійність поставок енергії, щоб вони закуповували його через трейдерів або напряму. Але щоб це запрацювало, треба на 100% гарантувати: якщо компанія купує імпорт за графіком, то в неї не буде відключень. А населення може підбирати залишки цього імпорту, якщо вони будуть, за регульованою ціною».

Кучеренко стверджує, що підвищення тарифів для населення назріло, щоб запустити процес внутрішніх розрахунків: «У першу чергу, ці гроші дістануться «Енергоатому», але вони підуть і «Укренерго», і генерації. Фактично це запуск крові до організму. Але для відновлення системи, окрім тарифних, є й прямі бюджетні гроші, і кошти міжнародної допомоги».

Сергій Нагорняк, який ще до масованих обстрілів «вангував» підвищення ціни на електроенергію до 6 грн, наразі не вірить, що уряд зайде аж так далеко. Водночас він припускає, що найімовірніше з 1 червня тариф таки буде переглянутий, та нагадує, що на цей рік в держбюджеті передбачено 50 млрд грн на субсидії з розрахунком на три мільйони домогосподарств. «Минулого року той же «Енергоатом» дотував пільговий тариф для населення на 100-110 млрд грн на рік. А сьогодні йому потрібно добудовувати третій і четвертий енергоблоки на Хмельницькій АЕС, нарікає «Слуга народу». Якщо ми не будемо будувати нову генерацію, то колись нас не врятують ані європейці, ані американці. За таких умов у держкомпаній просто нема фізичної можливості дотувати населення. І партнери, які дають нам гроші, на щастя чи на жаль, диктують нам певні умови, до яких ми маємо дослухатись».

Ще одним наслідком нинішніх подій в енергетиці може стати ліквідація нинішніх прайс-кепів (обмеження максимальних цін). Гравці ринку скаржаться, що їм просто невигідно імпортувати електроенергію за нинішніх умов. Цим, за даними джерел «Главкома», певною мірою пояснюються і парадокси з відключенням електроенергії вночі низька ціна у часи мінімального навантаження плюс відсутність такого попиту як вдень роблять її імпорт невигідним. І є розрахунок, що як тільки НКРЕКП зробить кроки в цьому напрямку (а питання скасування прайс-кепів вже підіймаються на нарадах), а також будуть підвищені тарифи для населення, енергетична криза частково вирішиться сама собою.

Павло Вуєць, «Главком»

У ніч з 16 на 17 травня у Києві було знесено малу архітектурну форму Московського патріархату в Україні. Історія цієї незаконно зведеної споруди у центрі європейської столиці складає майже 20 років…

Треба віддати належне: українська влада навіть під час війни знайшла найбільш цивілізований і неконфліктний спосіб, аби врешті вирішити цю проблему. Жодних сутичок не сталося. І жодних приводів звинуватити Україну у переслідуванні когось за релігійними мотивами, яких так чекав ворог, нема.

Близько 22:00 Національна поліція перекрила всі проходи і проїзди до території Національного музею історії України, де ще у 2005 році виник незаконний МАФ.

«Главком» нагадує історію зведення цієї споруди, яку Московський патріархат наполегливо називав спочатку каплицею, потім церквою і врешті «монастирем». Нагадуємо також про затяту боротьбу киян за звільнення столиці від символів церкви ворожої держави.

В юридичній площині крапку в історії з МАФом «Десятинна церква» поставили суди. Спочатку Господарський суд Києва у лютому 2023 року, а потім Північний апеляційний господарський суд Києва ще 14 вересня 2023 року зобов’язали демонтувати незаконну каплицю.

«14 вересня 2023 року Північний апеляційний господарський суд підтвердив зобов’язання звільнити ділянку від незаконно збудованого «храму-МАФу» на території Національного музею історії України, розглянувши апеляційну скаргу Релігійної громади УПЦ МП Десятинний Храм на рішення Господарського суду міста Києва», йшлося у повідомленні Міністерства культури та інформаційної політики.

8 квітня 2024 року Національний музей історії України оголосив збір 772 тис. гривень для оплати робіт зі звільнення території від незаконної забудови. Гроші від громадськості зібрали менш, ніж за добу. Залишалося лише зробити те, чого вимагали люди та закон звільнити територію, на якій була встановлена каплиця.

Адже добровільно Церква Московського патріархату, яка діє в Україні під брендом «УПЦ» (хоча ця абревіатура офіційно закріплена за помісною Православною церквою України), не збиралася йти геть.

Історія зведення МАФу «Десятинна церква» почалася ще у кінці 90-х років минулого століття. У 1998 році київське землеуправління передало музею історії земельну ділянку. Шість років на ній нічого не відбувалося, а у 2004 році тодішній керівник музею Сергій Чайковський надав релігійній громаді Української православної церкви Московського патріархату (тоді московські церковники зовсім не відхрещувалися від додатка МП біля абревіатури УПЦ, як зараз) ділянку під каплицю. У 2005 році з’явився звичайний намет, який через рік перетворився на дерев'яну каплицю.

Сама Московська церква назвала споруду «монастирем». Далі більше. Після приходу до влади Віктора Януковича, Церква Московського патріархату в Україні, яку новий президент відкрито всіляко підтримував, розправила крила і… почала у судах добиватися права власності. І добилася, хоча тільки на будівлю, але не на землю, як хотіла. Але на цьому УПЦ МП не зупинилася. У 2012 році дерев’яна каплиця перетворилася на споруду із цегли, якою вона залишалася аж до 17 травня 2024 року.

Попри всю лояльність до «каплиці» з боку правлячої Партії регіонів нахабність церковників зачепила навіть тодішнього очільника Київської міськдержадміністрації Олександра Попова, який був ставлеником Януковича. Керманич міста, призначений Банковою, заявив про незаконність бетонування каплиці біля залишків фундаменту Десятинної церкви.

Тоді у КМДА повідомили, що Держархітектурно-будівельна інспекція видала припис про незаконність бетонування дерев'яної каплиці. Протягом 10 днів забудовник повинен був вжити відповідних заходів реагування на припис. Простіше кажучи, знести збудоване. Але УПЦ МП одразу заявила, що не має наміру виконувати вимогу інспекції і щось демонтувати.

В історії з каплицею/церквою/монастирем є і яскравий герой на ім’я Гедеон (Харон). Цей чоловік уродженець Одеси, він був проголошений намісником вищезгаданого МАФу (з 2005 року до 2019 року) та отримав статус єпископа Церкви Московського патріархату в Україні.

Ще до здобуття Томоса УПЦ/ПЦУ у 2018 році Гедеон активно висловлювався проти автокефалії для Української церкви та публічно декларував проросійські погляди. Стверджував, що звернення українського парламенту до Константинополя з проханням надати Томос Українській церкві є втручанням держави у церковні справи.

Гедеона неодноразово атакували представники патріотичних організацій, такі як, наприклад, «С14». Зрештою, депутат Ігор Луценко опублікував доказ того, що Гедеон має російське громадянство. 18 лютого 2019 року Гедеона затримали українські прикордонники в аеропорту «Бориспіль». У служителя РПЦ в Україні таки було виявлено російський паспорт. Після чого чоловіка депортували до США, оскільки, як з’ясувалося, окрім російського він мав ще й паспорт громадянина… США. Українського громадянства єпископа було позбавлено. Вже перебуваючи у США, Гедеон мав виступ у Конгресі США, де заявив про дискримінацію в Україні канонічного православ’я, тобто вчинив так, як і зараз діє у США Церква Московського патріархату, обвинувачуючи Україну у гонінні християн вустами американських пропагандистів, таких як Такер Карлсон, наприклад.

Аби не залишалося жодних сумнівів на кого працював Гедеон останній штрих до його портрета. На Різдво у 2023 році під час співслужіння з митрополитом Казанським Кирилом у монастирі Казанської ікони Божої Матері, що у столиці Татарстану, Гедеон вже молився за російських воїнів.

Протести громадськості проти зведення каплиці/церкви/монастиря почалися з самого початку цієї епопеї ще коли біля музею історії церковники встановили намет у 2005 році. З того часу активісти неодноразово подавали до суду позови щодо незаконності встановлення спочатку намету, а потім і будівництва каплиці.

Як писав «Главком» раніше, у 2012 році була спроба підпалити приміщення, яку нібито «вчинили язичники». Але тоді нікого не затримали. Згодом протести набували радикальніших проявів. Наприклад, 25 січня 2018 року представники організацій «С14», «Традиції і порядок» та «Сокіл» демонтували інформаційний борд МАФу Московського патріархату біля місця, де колись була зведена Десятинна церква. Активісти у балаклавах зрізали стенд «каплиці». Вони також спалили паперові повідомлення, які зберігалися під склом. Свої дії активісти пояснили незгодою з незаконним, на їхню думку, встановленням каплиці.

Окрім громадських активістів до боротьби з московськими церковниками підключився і Національний музей історії. У 2017 році він звернувся до Окружного суду Києва, вимагаючи визнати незаконним рішення про держреєстрацію прав громади УПЦ МП на каплицю. Ще за три роки музейники у суді вимагали знести каплицю, оскільки на їхню думку, каплиця біля залишків Десятинної церкви була зведена самочинно. І лише минулого року суди поставили остаточну крапку у справі МАФу Московського патріархату.

Музейники, з якими поспілкувався «Главком» визнають: позбавитися незаконної споруди допомогла війна. До того в української влади просто не було політичної волі, тому цей процес затягнувся на десятиріччя...

Михайло Глуховський, «Главком»

Рубки у Карпатах та інших лісах можуть сягнути небувалих масштабів. Профільний комітет Верховної Ради схвалив законопроєкт, який скасовує оцінку впливу на довкілля під час санітарних рубок. Якщо парламент проголосує за це, липкорукі лісівники зможуть видавати промисловий ліс за дрова, і маржу у 2400% класти до своєї кишені. І, звісно, значних довгострокових втрат зазнає природа.

Законопроєкт №9516 ініціатива нардепа Олександра Матусевича («Слуга народу»), яка дуже потрібна для діяльності державного підприємства «Ліси України». І тут не обійшлося без заступника голови Офісу президента Ростислава Шурми, про що вже писав «Главком».

Україна, на відміну від Європи, не має іншої системи контролю санітарних рубок, ніж оцінка впливу на довкілля, і зараз цей єдиний механізм пробують зруйнувати.

Оцінку впливу на довкілля зазвичай розглядають у контексті екології. Але у ситуації із санітарною рубкою лісів її роль як антикорупційного механізму анітрохи не менша, ніж екологічна.

Автор законопроєкту Олександр Матусевич до обрання нардепом працював директором ДП «Вигодське лісове господарство», що на Прикарпатті. І саме лісівники одні з тих, хто зацікавлений у тому, щоб рубки якомога менше контролювали.

Матусевич зі знанням справи обґрунтовує необхідність скасування оцінки впливу вирубки на довкілля. Мовляв, поки екологи готують свій висновок, «пропадає деревина, яку можна використати». «Через шість місяців це будуть дрова. Місцеві бюджети можуть недоотримувати гроші. Ділова деревина коштує дорожче у 25 разів, ніж дрова. Втрати очевидні», пояснює «слуга народу».

Ось ця озвучена Матусевичем різниця у 25 разів у ціні між якісною деревиною та дровами і створює шалені корупційні ризики. Листя ховають у лісі, а товарну деревину у дровах після санітарних рубок.

Відсутність оцінки впливу на довкілля дозволить на папері перетворити здоровий ліс на хворий, а отже, держава отримає гроші як за дрова, а хтось продасть деревину у 25 разів дорожче. Корупційна схема, простір для якої відкриє «законопроєкт Матусевича», якщо за нього проголосує Рада, дає миттєву рентабельність 2400%.

Найпростіший спосіб побудувати таку схему з розкрадання державного лісу у промислових масштабах це суцільні санітарні рубки, за що законотворцям і пропонують проголосувати.

Замести сліди у лісі нескладно: після вирубки лише пеньки, за якими неможливо визначити, чи справді дерево було хворим. І, вочевидь, у лісгоспах завжди знайдуться охочі заробити на таких схемах.

Корупційна схема, простір для якої відкриє «законопроєкт Матусевича», якщо його проголосує Рада, дає миттєву рентабельність 2400%

Заступник голови Офісу президента Ростислав Шурма ще торік озвучив тези «реформування» галузі, з-поміж яких збільшити заготівлі деревини, механізувати заготівлі і виробити більше продукції з деревини. Озвучені Шурмою планові показники заготівлі у 25 млн кубометрів деревини на рік уже записано у план Ukraine Facility на 2024-2027 роки, який оприлюднило Міністерство економіки.

Олег Бондаренко, голова парламентського Комітету з питань екологічної політики, який підтримав законопроєкт і пропонуватиме його до розгляду у сесійній залі, переконує, що з тексту прибрали норми, які викликали сумніви нардепів та громадськості.

«Ми залишили тільки норми, які мають відповісти на питання, що робити з величезними масивами лісів, які потерпіли від пожеж та вітровалів. Тож до другого читання ці дискусійні норми можуть бути конструктивно та прозоро доопрацьовані для уникнення корупційних ризиків», запевняє Бондаренко.

Екологи ж вважають, що будь-які корективи не ліквідують ризиків, прихованих у законопроєкті.

Керівник експертного відділу ГО «Українська природоохоронна група» Петро Тєстов називає маніпулятивними аргументи лісівників, які говорять, нібито процедура оцінки впливу на довкілля заважає боротися зі шкідниками.

«На сайті «Ліси України» є план рубок на цей рік. У Карпатах, наприклад, у Вигодській філії, санітарні рубки є і на серпень, і на вересень. Якщо там ліс справді хворий і його треба рубати, то чекати до осені безглуздо навіть з точки зору класичного лісівництва. Відповідь проста: у Карпатах суцільні санітарні рубки давно вже є не чим іншим, як способом заготовляти деревину там, де законом заборонені планові рубки».

Проти «проєкту Матусевича» виступає також організація «Екологія Право Людина». Геоботанік-лісознавець Сергій Панченко зауважує, що природоохоронці неодноразово фіксували, як під час суцільних санітарних рубок знищують цінні ліси.

«На Сумщині у заказнику «Шалигінський» представлені старовікові світлі діброви. Їх особливість у тому, що на бідних ґрунтах дуби крислаті, дуплисті й, відповідно до свого віку, мають сухе гілля. Такі ліси прихисток для рідкісних рослин, тварин, грибів. Хоч історичні фільми знімай! Світлі діброви майже повністю винищені, але могли б бути взірцем для самих лісівників. Натомість діброву у Шалигінському заказнику вирубали саме шляхом суцільних санітарних рубок, а на її місці створили плантації сосни, й ми вже не побачимо природного за породним складом лісу», обурюється еколог.

На думку Панченка, обов’язкова процедура оцінки впливу вирубок на довкілля це шлях зберегти подібні ліси.

Безконтрольне нищення лісів, якщо його ще й узаконити, загрожує довгостроковими бідами для світу навколо нас. Так, вирубка може негативно позначитися на здатності лісу утримувати воду, наголошує викладач Києво-Могилянської академії Михайло Хорєв.

«Гірські ліси відіграють переважно водоохоронну, ґрунтозахисну і кліматорегулюючу роль, виконують також оздоровчі функції. Суцільні рубки мають значний вплив на позбавлення лісу здатності утримувати воду. Процедура оцінки впливу на довкілля це саме той механізм, який дає можливість оцінити наслідки рубки. Є навіть спеціальні методичні рекомендації щодо дослідження рубок на водозбори, якраз у рамках процедури оцінки впливу на довкілля. Тому приймати цей проєкт і скасовувати оцінку впливу на довкілля для більшості суцільних рубок у Карпатах безглуздо», резюмує науковець.

Наразі у країні діє закон «Про оцінку впливу на довкілля», яким передбачено проведення такої оцінки я при суцільних санітарних рубках на площі понад один гектар. У більшості європейських країн така оцінка при санітарних рубках або взагалі не передбачена, або лише для робіт на значно більших площах понад 5 чи 10 га.

Оцінка впливу на довкілля досить складна процедура, і у більшості випадків її проведення має вигляд забивання цвяхів мікроскопом. Тож досить резонним видається питання: чому не відмовитися від цієї процедури в Україні, якщо в ЄС без неї обходяться?

Відповідь проста: на Заході існує відпрацьована десятиліттями ефективна система контролю, завдяки якій серйозні дослідження потрібні лише в поодиноких випадках. В Україні ж іншої системи контролю, окрім оцінки впливу на довкілля, немає.

До 2017 року санітарні рубки, згідно з чинним на той час законодавством, навіть не належали до робіт, що становлять підвищену екологічну небезпеку, тому не підлягали екологічній експертизі. І це стимулювало корупцію, катастрофічний розмах фіктивних санітарних рубок здорового лісу та призвело до «облисіння» Карпат і низки інших супутніх негативних наслідків для довкілля.

Щоб виправити ситуацію, держава обрала шлях суттєвого підвищення екологічних вимог та обов’язкового проведення оцінки впливу на довкілля для великих рубок лісу.

Можна сперечатися, наскільки доцільним й обґрунтованим був обраний сім років тому шлях вирішення проблеми, але незмінним залишить факт: за ці роки так і не було створено іншого механізму, що міг би замінити чинні вимоги проведення оцінки впливу на довкілля, забезпечивши при цьому не гірший екологічний та антикорупційний захист.

Справді, оцінка триває не один день, і затримка початку санітарних рубок, ясна річ, спричиняє певні збитки, бо стан деревини за цей час погіршується. Але якщо прибрати цю природоохоронну норму, зникне прозорість всього процесу, і самі лише збитки від корупційних схем на вирубці здорового лісу під виглядом хворого значно перевищать будь-які можливі вигоди.

Доречно нагадати, що в липні 2023 року Верховна Рада прийняла закон, який дозволяє, як заявляють у Міністерстві захисту довкілля та природних ресурсів, скоротити терміни проведення екологічної оцінки з 216 до 67 днів. Це фактично втричі зменшує можливі негативні наслідки від погіршення стану лісу до початку рубок, яким лобісти обґрунтовують необхідність прийняття «законопроєкту Матусевича».

Екологічний контроль за рубкою лісу буде мінімізовано, якщо Рада прийме «законопроєкт Матусевича»

Керівник спеціалізованої екологічної прокуратури Борис Індиченко засвідчує: під час досудових розслідувань було виявлено непоодинокі факти незаконної порубки лісу під виглядом санітарних рубок.

«Запропоноване проєктом закону збільшення площі санітарних рубок без проведення оцінки впливу на довкілля до 10 га може лише погіршити стан законності у цій сфері», певен прокурор.

Крім того, зазначає Індиченко, проєкт передбачає зміни до законодавства, які позбавлять Міндовкілля повноважень затверджувати нормативи використання лісових ресурсів та погоджувати матеріали лісовпорядкування. При цьому будь-який інший орган такими повноваженнями не наділяють, а отже, контроль за такими рубками буде послаблено, вважає прокурор.

Лобісти законопроєкту аргументують його необхідність, зокрема, й тим, що процедура екологічної оцінки не дає можливості вчасно забезпечити фронт деревиною. Природозахисники легко спростовують цей аргумент.

«У Prozorro є тендери військових частин на закупівлю деревини для фронту. Там доступна інформація про обсяг і діаметри потрібної деревини, отож ми бачимо, що ці потреби можна спокійно забезпечити плановими рубками в штучних соснових лісах на Поліссі прямо зараз, без жодних змін до законодавства. Що лісники, у принципі, і роблять», наголошує Петро Тєстов з «Української природоохоронної групи». І додає, що в конкурсі на постачання дерева на передову перемогла приватна фірма, а не ДП «Ліси України».

Зважмо ще на один факт, який нівелює необхідність законодавчих новацій: за офіційними даними, суцільні рубки дають десь 11 % видобутку деревини. Тобто запропоноване законопроєктом майже цілковите скасування оцінки впливу на довкілля в найкращому випадку дасть виграш у лічені відсотки від загального об’єму видобутку лісу, що є несуттєвим з огляду на описані вище ризики.

У тендері на постачання дерева на передову перемогла приватна фірма, а не ДП «Ліси України».

Якщо розглядати ситуацію через призму питання деревини для армії, то варто звернути погляд на прийнятий у 2022 році закон, за яким оцінці впливу на довкілля не підлягає діяльність, спрямована винятково на забезпечення оборони держави, ліквідацію наслідків надзвичайних ситуацій, відновлювальні роботи з ліквідації наслідків збройної агресії РФ проти України під час дії воєнного стану. Тобто вже встановлена можливість проводити будь-яку заготівлю лісу, потрібного для оборонців країни, без витрат часу на проведення оцінки впливу на довкілля.

Народна депутатка Юлія Овчиннікова з фракції «Слуга народу», яка входить до екологічного комітету, наголошує, що у проєкті 9516 закладено значні ризики не лише для Карпат, а й для євроінтеграції України.

«Наступного року в ЄС набуває чинності новий регламент щодо боротьби зі знелісненням (EUDR), який спрямований на недопущення потрапляння на європейський ринок деревини, зрубаної в незаконний або несталий спосіб, нагадує Овчиннікова. Процедура оцінки впливу на довкілля є тим запобіжником, який дозволяє хоч якось контролювати суцільні санітарні рубки».

Це ще один аргумент для парламентарів. Та чи подужає він міцне лобі недобрих «лісових духів»…

У 2018 році майно Новояворівської та Новороздільської теплоелектроцентралей, що було арештоване у рамках кримінального провадження про розкрадання газу, передали Агентству з розшуку та менеджменту активів. Чиновники звітують про успіхи в управлінні, проте документи, що потрапили у розпорядження журналістів свідчать: насправді з цією власністю не все добре.

В останні роки усі згадки у ЗМІ про Новояворівську та Новороздільську теплоелектроцентралі були пов’язані із кримінальною справою, що розслідувалася Національним антикорупційним бюро України. За версією правоохоронців, згадані ТЕЦ отримували від НАК «Нафтогаз України» природний газ за пільговим тарифом, але використовували його не лише, як і належало, для надання послуг з опалення та постачання гарячої води населенню, але й не за призначенням для виробництва електричної енергії, де мав би застосовуватися промисловий тариф. У такий спосіб підприємства, за версію слідства, начебто завдали збитків на суму 2,2 млрд грн. Постановою детектива ТЕЦ були визнані речовими доказами та на них наклали арешт. А рішенням суду теплоелектроцентралі передали в управління АРМА.

Дійсно, відповідно до Кримінального процесуального кодексу, будь-які матеріальні обʼєкти, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, визнаються речовими доказами (ст. 98). При цьому сторона обвинувачення зобов’язана зберігати ці докази у стані, придатному для використання у кримінальному провадженні. Усе відносно просто та зрозуміло, коли йдеться, наприклад, про ніж, яким було скоєно злочин, або пакетик, знайдений у кишені наркомана. Але як бути з нерухомим майном, вартість якого вимірюється мільярдами гривень?

Тут існує особлива процедура. Речові докази вартістю понад 200 розмірів прожиткового мінімуму за рішенням слідчого судді передаються АРМА для здійснення заходів з управління ними з метою забезпечення їх збереження або збереження їхньої економічної вартості (ст. 100 КПК).

Процедурно це має такий вигляд: слідчий за погодженням із прокурором або прокурор звертається з клопотанням про арешт майна до слідчого судді місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування (або до слідчого судді Вищого антикорупційного суду, якщо за правилами підсудності справу має розглядати ВАКС).

Суддя має за два дні його розглянути, врахувавши такі фактори як правові підстави, можливість використання майна як доказу, розмір шкоди від злочину, розумність та співрозмірність обмеження права власності та наслідки арешту, та за результатами вирішити питання задовольняти прохання сторони обвинувачення або ні (ст. ст. 171-173 КПК). У разі задоволення, прокурор має надіслати копію ухвали до АРМА зі зверненням щодо прийняття активів, а також вживає невідкладних заходів щодо передачі агентству цих активів.

Після цього відповідальність за збереження активів повністю лежить на АРМА, яке зокрема підбирає управителів для подальшого ведення господарської діяльності, коли йдеться про арештовані підприємства.

Якщо говорити про Новояворівську та Новороздільську ТЕЦ, то з цими підприємствами в АРМА одразу не склалося.

Спочатку управителем для теплоелектроцентралей було визначено ПП «Гарант Енерго М». Але підготовку ним ТЕЦ у містах Новояворівськ та Новий Розділ Львівської області до опалювального сезону 2019/20 років було визнано незадовільною. Тож дію відповідних договорів з ПП було припинено.

І, враховуючи надзвичайну ситуацію, що склалася, рішенням Тендерного комітету АРМА було обрано нового управителя, яким стало ТОВ «Нафтогаз Тепло», що входить в групу компаній «Нафтогаз України» (тобто, потерпілого у згаданій на початку кримінальній справі). На думку Агентства, це товариство було спроможне забезпечити стабільне проходження опалювального сезону в обох містах. При цьому відбір нового управителя проходив за так званою переговорною процедурою. Аби застосувати спрощений порядок, довелося лякати можливістю виникнення на Львівщині надзвичайної ситуації техногенного характеру та ухвалювати окреме розпорядження Кабміну від 06.11.2019 №1040-р. Пізніше Окружний адміністративний суд Києва визнав такі дії щодо обрання управителя арештованих майнових комплексів протиправними. Свою правоту АРМА вимушено було доводити в апеляції.

Чи дійсно «Гарант Енерго М» не справився із задачами, або його використали як привід для просування у спрощеному порядку правильної компанії? На це питання сьогодні важко знайти відповідь. Тим не менш, за повідомленнями АРМА, доля підприємств нині перебуває у надійних руках, а з результатами управління повний успіх.

Арештовані ТЕЦ на Львівщині успішно проходять опалювальний сезон та забезпечують роботою понад 550 працівників. Про це агентство повідомляло рік тому. Управитель належно виконує свої обов’язки, передбачені договором з АРМА: усі споживачі централізованих послуг забезпечені електроенергією, теплом та гарячою водою, а працівники отримують зарплату та сплачують ЄСВ. «Таким чином, зусилля управителя арештованими ТЕЦ є прикладом успішної соціально спрямованої діяльності, завдяки якій десятки тисяч громадян отримують комунальні послуги, а майно належним чином зберігається до остаточного вироку суду», роблять висновки фахівці АРМА.

А тепер до анонсованих на початку матеріалу документів.

Сьогодні витрати виробництва та фінансові показники діяльності субʼєктів господарювання від реалізації теплової енергії, а також надання послуг з постачання цієї енергії та гарячої води обліковуються у формі, що затверджена наказом №312 Міністерства розвитку громад та територій України від 16 грудня 2019 року.

Згідно із установленими правилами, фінансові результати діяльності підприємств галузі визначаються за такою формулою: до чистого доходу від реалізації теплової енергії, постачання теплової енергії та постачання гарячої води додаються інші операційні доходи та, а також фінансові та інші доходи звичайної діяльності. З отриманого віднімаються витрати звичайної діяльності. Якщо отримане число більше нуля (витрати не перевищують доходи), то за підсумками звітного року фіксується прибуток. Інакше записуються збитки.

Редакції вдалося отримати ці форми із даними Новояворівської та Новороздільської ТЕЦ за 2020-2023 роки.

Виявилося, що підприємства, які до арешту працювали у плюс, всі останні чотири роки зазнавали мільйонних збитків. Тобто, завдяки новим управителям підприємства постійно потребують допомоги від держави.

Загальна сума офіційно зафіксованих збитків сягнула 557,6 млн грн. Тобто завдяки управлінню, організованому АРМА, лише за останні чотири роки держава витратила на утримання арештованих активів чверть від тих збитків, які порахувала, але наразі не довела, прокуратура.

То чи можна вважати таке управління успішним, як про те рапортує сайт АРМА? Розгляд кримінальної справи триває і невідомо, коли судове рішення у ній набере законної сили. Також невідомо, чи закінчиться провадження обвинувальним вироком із доведенням точної цифри збитків і якою вона буде.

Інна Михайлівська, для «Главкома»

Володимир Путін зняв із посади секретаря Ради безпеки Росії 72-річного Миколу Патрушева і призначив його своїм помічником.

Патрушев очолював Радбез рівно 16 років його призначив ще «тимчасовий президент» Дмитро Медведєв 12 травня 2008 року. А перед тим, від 1999 року, керував ФСБ.

Речник президента РФ Дмитро Пєсков, пояснюючи рокіровки у силовому блоці країни, сказав, що Патрушев куруватиме кораблебудування та матиме «інші функції».

Водночас із Патрушевим Путін обрав собі ще одного помічника свого колишнього охоронця Олексія Дюміна, донедавна губернатора Тульської області, який, за даними російських медіа, зіграв значну роль у приборканні бунту Пригожина влітку минулого року.

«Дюміна наблизили, а Патрушева-старшого сильно понизили в посаді», оцінило в розмові з Reuters високопоставлене джерело в російському уряді.

«Главком» зібрав оцінки різних російських експертів та журналістів.

На думку російської політологині Катерини Шульман, яку цитує Financial Times, участь Миколи Патрушева у засіданні Ради безпеки, що відбувалося 13 травня під головуванням Путіна, та підвищення його сина Дмитра до віцепрем'єр-міністра свідчить про те, що Патрушеви залишилися у числі наближених до кремлівського диктатора.

Водночас, вважає експертка, важливіша мета Путіна у зміщенні Патрушева та вже ексміністра оборони Шойгу послабити їх, але таким чином, щоб продовжувати утримувати біля себе.

«У них обох (Шойгу та Миколи Патрушева) могли бути плани на неминучу постпутінську епоху. Пізні автократії бояться таких речей», припускає Шульман.

За словами політологині, Кремль не «зосереджувався на тому, щоб якнайкраще керувати країною. Путін не думає про це. Він думає про те, як залишитися при владі».

А от колишній радник Кремля Сергій Марков, якого цитує Reuters, дотримується протилежної думки: деякі перестановки якраз свідчать про те, що Путін готує собі наступника за його словами, багато оглядачів вважають, що ним може стати Дюмін.

Путін готує собі наступника, і багато оглядачів вважають, що ним може стати ексгубернатор Тульщини, колишній охоронець диктатора Дюмін

Колишній депутат Держдуми РФ, а з 2019 року громадянин України Ілля Пономарьов вбачає зв'язок між зміщенням Патрушева та арештом заступника міністра оборони РФ Тимура Іванова. «Йдеться про збереження балансу сил, адже патрушевські (люди) сильно наїхали на військових з цим арештом Тимура Іванова. І щоб зберегти баланс, Путін зняв Патрушева», припускає Пономарьов.

Водночас, на його думку, ексміністр оборони Сергій Шойгу на місці Патрушева в Раді безпеки РФ буде «суто декоративною постаттю». Так, ця посада передбачає певну близькість до Путіна, але не більше того.

«Вся сила Патрушева полягала в тому, що він працював у зв'язці з Бортниковим (Олександр Бортніков, директор ФСБ «Главком»), тобто фактично Патрушев був керівником, чи, принаймні, наглядачем за ФСБ», каже Пономарьов. І додає, що Шойгу як людина зовсім іншого походження, тобто не зі спецслужб, такої ролі не відіграватиме.

Аналітик і колишній кремлівський спічрайтер Аббас Галлямов, якого цитує Politico, вважає, що Патрушева фактично списали. «Схоже, Путін вирішив, що, призначивши молодшого Патрушева віцепрем'єром, він виконав свій обов'язок і тепер може спокійно відправляти його батька на почесну пенсію», поділився думками Галлямов.

Експерт підкреслив, що це вказує на невдоволення господаря Кремля Патрушевим. «Через повільне захоплення територій України, а також через прорахунки у внутрішній безпеці, такі як заколот Євгена Пригожина, плюс нещодавній теракт у «Крокусі». Тобто від Патрушева давно немає практичної користі», резюмував Галлямов.

Опозиційне російське видання «Медуза» зазначає, що два її джерела, близькі до Кремля, «були ошелешені», коли дізналися про відставку Патрушева. Проте ще більше «випали» після того, як один зі стовпів кремлівської влади став помічником Путіна «з питань кораблебудування».

«Він був главою нехай і невеликого, але клану. Його син Дмитро працював міністром сільського господарства, (а тепер став віцепрем'єром). Сам він обіймав надвпливову посаду голови Радбезу, на якій міг без проблем захищати клан. Чи буде зараз так? Навряд чи», каже одне з джерел видання.

Інше джерело, близьке до адміністрації Путіна, нагадує, що 2016 року Сергій Іванов колишній міністр оборони, якого свого часу вважали кандидатом у наступники Путіна, теж перейшов на менш статусну посаду помічника президента з екології. «Але він тоді сам просився дуже підкосила смерть сина 2014 року. Тоді як Микола Платонович явно йти не збирався», резюмував співрозмовник видання.

Водночас ще одне джерело, близьке до керівництва «Єдиної Росії», упевнене, що, Патрушев збереже частину свого впливу і продовжить відповідати за контакти із силовими структурами інших країн. Втім, де-факто його можливості на цій посаді досить обмежені.

Наталія Сокирчук, «Главком»

10 травня 2024 року окупанти повторно вторглися до Харківської області, з якої їх вигнали у 2022 році. Попри героїчну самовідданість ЗСУ за неповний тиждень нового наступу РФ під окупацію потрапило близько десятка українських населених пунктів прикордоння: Стрілеча, Красне, Пильна, Борисівка, Плетенівка, Огірцеве, Мороховець, Олійникове, Зелене, Глибоке, Лук’янівка. Зараз ворог націлився на місто Вовчанськ, у якому до великої війни мешкало до 20 тис. людей. Триває евакуація цивільних, на вулицях міста ідуть бої.

Окремі військові, а також місцева влада вже оприлюднили свої версії другого швидкого прориву кордону на Харківщині. За словами командира підрозділу розвідки Збройних Сил України Дениса Ярославського, за два роки великої війни на українському кордоні повинні були стояти бетонні укріплення у мінус три поверхи. «А не було навіть мін. Ми приходимо до думки, що це або шалене злодійство, або навмисний саботаж», зробив жорсткий висновок розвідник.

Голова Вовчанської міської військової адміністрації Тамаз Гамбарашвілі запевнив: укріплення довкола міста зведено, «але, можливо, не так щільно». Тому що, росіяни постійно обстрілювали з мінометів і артилерії.

То що ж насправді відбулося з укріпленнями на Харківщини? Як з’ясував «Главком», детективи Національного антикорупційного бюро вже більше року, а співробітники Бюро економічної безпеки останні кілька місяців активно розплутують корупційні клубки на будівництві фортифікацій у Харківській області. Зловживання, за версією слідства, вимірюється десятками мільйонів гривень.

Одразу після звільнення Харківщини у 2022 році Офіс президента повідомив, що область посилить свої оборонні можливості. Для цього Кабінет міністрів восени 2022 року виділив 300 млн грн на зведення додаткових фортифікацій.

Наприкінці грудня 2022 року департамент житлово-комунального господарства та паливно-енергетичного комплексу Харківської обласної військової адміністрації підписав контракт із ТОВ «Слобожанська будівельна компанія 1» на 82,38 млн грн, що передбачав поставку виробів з дроту. Закупка відбувалася без застосування жодних тендерів або конкурентних процедур. У лютому 2023 року замовник підкинув згаданій фірмі ще 19 млн грн на оборонне замовлення. І знову без прозорого відбору переможця і будь-яких подробиць щодо самої закупівлі.

Як тільки-но департамент ЖКГ сумлінно перерахував ТОВ «Слобожанська будівельна компанія 1» 82 млн грн за дріт, цією проводкою зацікавилися детективи НАБУ. У рамках кримінального провадження щодо можливих зловживань з боку службових осіб Харківської ОДА правоохоронці зафіксували вражаючий «ланцюжок харчування»: компанія-підрядник поклала 77,3 млн грн на рахунок посередника ТОВ «Інтер-Канат» як оплату за будматеріали. Далі ТОВ «Інтер-Канат» розкинув 48,9 млн грн виробнику колючого дроту і трьом постачальникам канатів. Ще 1,4 млн грн списано на транспортування замовлених виробів.

Слідство підрахувало: різниця між коштами, отриманими ТОВ «Інтер-Канат» від ТОВ «Слобожанська будівельна компанія 1» і перерахованими постачальникам колючого дроту та канатів, з урахуванням витрат на транспортування, склала 27 млн грн. Частину з них (а це 15,9 млн грн) ТОВ «Інтер-Канат» перерахувало у вигляді сплати за будівельні матеріали на рахунки шести контрагентів з ознаками фіктивності.

Також НАБУ вважає, що у наварі 27 млн грн «сидить» суттєва накрутка ціни на виріб, який купували чиновники Харківської ОДА. Як стверджує сторона обвинувачення, станом на грудень 2022 року ринкова ціна тонни дроту колючого «Єгоза» коливалася від 130 тис. грн до 205 тис. грн з ПДВ без урахування транспортування. Ціна ж тонни дроту колючого «Єгоза» для будівництва фортифікаційних споруд у Харківській області, придбаного за договором з ТОВ «Слобожанська будівельна компанія 1», склала… 420 тис. грн з ПДВ. Всього ж підрядник мав поставити 294 тонн дроту.

А тепер про диявола, який криється у деталях. За відомостями аналітичної системи Youcontrol, харківське ТОВ «Слобожанська будівельна компанія 1» було створено… 14 листопада 2022 року (за місяць до договору на 82 млн грн!). Початковими засновниками компанії були четверо харків’ян Андрій Колос, Віктор Лимаренко, Микита Рожков, Андрій Строгий і мешканець Полтавщини Олександр Сорочинський.

Першим фірму у квітні 2023 року покинув Рожков, донедавна депутат Харківської райради від ОПЗЖ. Вслід за ним вийшов Строгий, потім Сорочинський. Останнім наприкінці серпня 2023 року ТОВ «Слобожанська будівельна компанія 1» залишив Андрій Колос, член виконавчого комітету Харківської міської ради. Єдиним засновником та власником числиться Віктор Лимаренко.

Як дослідив Харківський антикорупційний центр, у 2018 року пан Лимаренко був у складі засновників фірми «Промдизайн» із російського Бєлгорода. У російському реєстрі до цієї компанії прив’язаний номер телефону 7(472)-220-03-33, за яким також підтягує «Белгородский промтранспроект». Директором фірми вказаний Рожков Олександр В’ячеславович. Людина з таким ПІБ та громадянством РФ була серед засновників ТОВ «Дюна», власником якої є вище згаданий Микита Рожков, а директором Віктор Лимаренко.

Іще увагу привертають річні заробітки фірми-«немовляти». За 2023 рік чистий дохід від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) ТОВ «Слобожанська будівельна компанія 1» склав 199 млн грн, у 2022 році 71,4 млн грн (нагадаємо, фірма була створена у листопаді 2022-го).

У цілому ж, із закупівлями виробів із дроту у Харківської ОДА, наче «пороблено». «Главком» проаналізував кілька квітневих контрактів і підмітив цікаву особливість: переможці усі ФОПи з пропискою у Запоріжжі.

Проте дивує інше. Влада Харківщини купує вироби з дроту у підприємців Максима Кудрі (на 5,39 млн грн), Павла Кондратенка (5,39 млн грн) і Євгенія Каліновича (4,99 млн грн), які спеціалізується на… роздрібній торгівлі одягом у спеціалізованих магазинах.

«Главком» намагався детальніше поговорити з цими успішними підприємцями. Павло Кондратенко відмовився будь-що коментувати, сказав, що йому незручно, бо за кермом. Максим Кудря теж слухавку підняв, але вже після перших запитань по суті справи скинув слухавку. І більше не реагував на дзвінки. Телефон Євгенія Каліновича взагалі не відповідав.

Крім цього, триває досудове розслідування щодо завищення вартості блоку потерни БП-0,5-17х23. Це основний будівельний матеріал (у вигляді модульної захисної споруди, виробленої з бетону), необхідний для зведення фортифікаційних споруд, у тому числі й на Харківщині. За даними слідства, у 2023 році під час закупівлі 542 блоків постачальники «роздули» ціну на 12,4 млн грн. Цей факт підпадає під кваліфікацію ч. 5 статті 191 Кримінального кодексу («Привласнення бюджетних коштів в особливо великих розмірах»), зазначили правоохоронці у матеріалах справи.

До будівництва фортифікаційних споруд на Харківщині службовці департаменту житлово-комунального господарства та паливно-енергетичного комплексу долучили маловідоме ТОВ «Будівельна компанія «Альянс-Трансбудсервіс» із Черкас. Ця фірма теж новенька з’явилася у квітні 2023 року, а вже у лютому 2024-го зуміла отримати «фортифікаційних» підрядів на 150 млн грн.

За даними аналітичної системи Youcontrol, засновником та власником ТОВ «Будівельна компанія «Альянс-Трансбудсервіс» є черкащанин Віталій Охота. Контактний номер телефону компанії веде до іншої фірми Охоти, дуже схожої за назвою ТОВ «Альянс-Трансбудсервіс». У неї не такий привабливий бекграунд, як у її новоствореної тезки, що дорвалася до будівництва фортифікацій. Зокрема, ТОВ «Альянс-Трансбудсервіс» є фігурантом кримінального провадження із заволодіння бюджетних мільйонів під час будівництва амбулаторій загальної практики сімейної медицини у Черкаській області.

Також у судовому реєстрі збереглося ще одне кримінальне провадження 2017 року. У ньому поліція підозрювала ТОВ «Альянс-Трансбудсервіс» та посадовців Білозірської сільської ради на Черкащині у зловживаннях на дрібних закупівлях. За версією слідства, компанія, яка виграла тендер із капремонту частини приміщення під центр надання адміністративних послуг (ЦНАП), залучила на субпідряд свого власника-ФОПа Віталія Охоту. Він, як стверджують правоохоронці, завіз у приміщення ЦНАПу офісні меблі сумнівного походження. Крім цього, ФОП Віталій Охота відзначився на ремонті адмінбудівлі Білозірської сільської ради, куди його залучило рідне ТОВ «Альянс-Трансбудсервіс». Слідство з’ясувало: підприємець скинув гроші іншій підприємниці, яка не мала найманих працівників відповідної кваліфікації, а також спецтехніки та обладнання для будівельних робіт. Якою була розв’язка згаданих буремних історій, у яких згадується власник черкаської компанії, що тепер зводить нині фортифікації на Харківщині, судовий реєстр, на жаль, замовчує.

Та не Харківщина єдина. Суттєві претензії до зведення оборонних укріплень є й в інших регіонах. Кілька прикладів. Головне слідче управління Служби безпеки підозрює посадовців Чернігівської облдержадміністрації та службових осіб компаній «УкрСіверБуд» і «Будіндустрія» у перешкоджанні законній діяльності Збройних сил України (стаття 114-1 Кримінального кодексу). Простими словами: до кінця 2023 року згадані підрядники мали побудувати інженерні та фортифікаційні споруди на Чернігівщині вартістю 343,7 млн грн. Однак у відведені терміни не вклалися. При цьому, як стверджують слідчі СБУ, відбулося штучне завищення обсягу робіт, а якість фортифікаційних споруд не відповідає технічним умовам. Усе це не забезпечило якнайшвидший захист кордону від можливого наступу росіян, сказано у матеріалах справи.

Подібні проблеми і в прикордонній Сумщині. Поліція розслідує злочинну змову посадовців Сумської ОДА із представниками фірм-підрядників на будівництві взводних опорних пунктів. Схема привласнення бюджетних коштів примітивна: встановлюються несертифіковані бетонні бункери власного виробництва із використанням краденого та необлікованого піску з кар’єрів, розташованих на території Сумського району (села Токарі та Верхнє Піщане).

У Донецькій області заведено, щонайменше, дві кримінальні справи за фактами привласнення бюджетних коштів під час будівництва фортифікацій. Серед фігурантів військовослужбовці, які начебто «мутили» з необробленою деревиною, що мала спрямовуватися на укріплення.

***

Після прориву кордону на Харківщині голова військової обласної адміністрації Олег Синєгубов анонсував «розбір польотів»: всі учасники будівництва фортифікаційних споруд в області прозвітують про виконані роботи. На загал це може виглядати спробою вигородити підлеглих чиновників (саме вони шукали без прозорих конкурсів учасників і з ними підписували мільйонні контракти) і зробити крайніми винятково підрядників. Але, як відомо, у таких справах «вальсують» двоє: замовник і виконавець.

Віталій Тараненко, «Главком»

Міністерство аграрної політики знову в центрі уваги антикорупційних органів. Нещодавно Рада звільнила очільника відомства Миколу Сольського, який отримав підозру у заволодінні державною землею. І доки міністерство без керівника, обов’язки очільника тепер виконує перший заступник Тарас Висоцький. І це іронічно, адже сам Висоцький теж є фігурантом несподіваної корупційної справи.

За версією НАБУ-САП, Висоцький за пособництва заступника міністра економіки Олександра Грибана у розпал російського вторгнення нібито за втричі завищеними цінами закупив макарони для людей, які мешкають біля фронту.

Ці новини тоді викликали очевидне обурення: «У країні війна, а ми купуємо макарони для гуманітарки по 65 грн». Водночас Мінагрополітики та аграрії пояснювали: іншого виходу з такими обсягами замовлення та стислими строками постачання не було.

Що все-таки відбувалося у так званій «макаронній справі», у чому саме підозрюють нинішнього очільника Мінагрополітики Висоцького, куди пішли гроші, та як далі розвиватиметься розслідування пояснюємо у матеріалі.

НАБУ розпочало розслідування щодо можливих протиправних дій Висоцького ще навесні 2022 року. Слідство встановило, що на самому початку повномасштабного вторгнення, протягом березня-квітня 2022 року, Висоцький як заступник міністра агрополітики ймовірно пролобіював дві українські компанії для постачання макаронної продукції низці військових адміністрацій. Ці компанії ТОВ «Олімп» та ТОВ «Вінсайт Лайт».

Тут варто зауважити, що на той момент адміністрації могли закуповувати продовольство для населення лише у визначеного Мінагрополітики списку постачальників, погодивши це з Висоцьким як першим заступником міністра.

За версією слідства, в березні 2022 року посадовець вийшов на зв’язок з компанією «Олімп», щоб саме вона виконала це держзамовлення. Ішлося про закупівлю макаронів для населення у прифронтових районах з розрахунку 1 пачка на 1 людину.

За словами Висоцького, там перебували 10 млн громадян, а закупівлі провели за майже 63 грн за кілограм. Тоді, як за матеріалами справи, ціна на подібні вироби варіювалася в межах 20 грн. Від держави за харчі розрахувалася «Укрзалізниця».

При цьому НАБУ встановило, що власник «Олімпу» Анатолій Власенко закупив макарони за завищеною ціною у польської компанії, яку очолював його син Олексій Власенко. Сама ж іноземна компанія придбала їх у виробника за ринковою ціною 30 грн/кг.

Другу компанію «Вінсайт Лайт» Висоцькому за версією слідства порадив ще один фігурант справи підозрюваний у пособництві ексзаступник міністра економіки Олександр Грибан. Він передав контакти фірми в месенджері, після чого Висоцький вийшов на зв’язок з її представником особисто. За результатами розмови сторони погодили договір про постачання макаронних виробів за ціною 55 грн/кг. Експертиза встановила ринкову ціну для цього товару в межах 30-33 грн.

Схема, яку презентувало НАБУ, майже ідентична. Українська «Вінсайт Лайт» купила макарони за вже завищеною ціною у румунського посередника, а той придбав їх за ринковою ціною в самого виробника. Урешті, за версією слідства, «Укрзалізниця» переплатила втричі, а загальні збитки для держави внаслідок двох закупівель склали 63 млн грн.

Слідство вказує на те, що Висоцький не оцінював можливість національних виробників доставити людям макарони за значно нижчою ціною, а відтак лобіював інтереси вказаних вище компаній. При цьому ключовими свідками у цій справі зараз є ті ж представники національних виробників та постачальників макаронних виробів. Вони здебільшого запевняли, що за певних умов могли б виконати таке державне замовлення виробити необхідну продукцію.

Дії Тараса Висоцького НАБУ-САП кваліфікували як зловживання службовим становищем, що спричинило тяжкі наслідки, тобто за ч. 2 ст. 364 КК України. Олександру Грибану інкримінували пособництво.

До слова, Висоцький також фігурує як свідок у схожих справах. Зокрема, він пояснював подібну ж процедуру у кримінальному провадженні щодо закупівлі консервів на Одещині за завищеною ціною на 7 млн грн.

Захист вважає підозри необґрунтованими. Мовляв, у критичний момент початку повномасштабного вторгнення найбільші українські постачальники не могли виконати державне замовлення на закупівлю тисяч тонн продукції.

Висоцький, зокрема, стверджував, що 60% українського виробництва макаронної продукції було заблоковано через його тимчасову окупацію або розташування в зоні бойових дій. А решта не змогла б поставити такі обсяги продукції зокрема через неможливість працювати на повну потужність в умовах бойових дій та ризику влучання у підприємства.

Крім цього, Висоцький з березня 2022 року нібито неодноразово звертався до найбільших продуктових мереж Fozzy, Ашан, АТБ, Novus та Metro, що мали абсолютно різні варіації цін від 30 до 124 грн за кілограм, але жодна не змогла поставити продукцію за два дні. Ба більше, деякі мережі взагалі вимагали внесення повної передплати вартості.

Захист також стверджував, що фігуранти не мали жодного корисливого мотиву, оскільки НАБУ-САП у ході доведення обґрунтованості підозр не надали доказів, що Висоцький і Грибан отримали хоч якусь вигоду.

Що Тарасу Висоцькому, що Олександру Грибану наприкінці серпня 2023 року ВАКС запобіжні заходи все ж обрав. Слідчий суддя вирішив, що оголошені їм підозри обґрунтованими, а ризики переховування, знищення чи спотворення доказів та впливу на свідків, інших підозрюваних чи експертів справді існують.

Проте взяти під варту обох заступників міністрів суд відмовився. Слідчий суддя застосував до Висоцького та Грибана заставу 805 тис. та 939 тис. грн відповідно, заборонивши їм на два місяці, крім іншого, спілкуватися один з одним стосовно справи. При цьому прокурор САП просив застави у 5 та 9 млн грн.

Згодом у жовтні 2023 року Апеляційна палата ВАКС все-таки збільшила заставу Грибану до 2,7 млн, а Висоцькому до 5 млн грн та, крім інших обов’язків, зобов’язала останнього носити браслет. Висоцькому не могли вдягнути його понад два місяці через брак девайсів в органах МВС. Тож у грудні, зокрема через це та належну процесуальну поведінку, слідчий суддя скасував цей обов’язок.

Цікаво і те, що на відміну від Грибана, який за власним бажанням пішов у відставку ще наприкінці червня 2023 року, Висоцький весь цей час продовжував виконувати свої посадові обов’язки заступника Міністра агрополітики.

НАБУ-САП у вересні просили відсторонити його від посади. Вони вважали, що Висоцький може впливати на свідків, які є працівниками Мінагрополітики або інших державних органів та перебувають під його впливом, а також на виробників агропродукції. Проте слідчий суддя ВАКС відмовився відсторонювати Висоцького через невиправданість та надмірність застосування такого заходу забезпечення. Це рішення САП оскаржувати не стала.

На сторону Тараса Висоцького стало Мінагрополітики та низка аграрних асоціацій.

25 серпня відразу після оголошення підозри Висоцькому міністерство опублікувало заяву, в якій спробувало спростувати позицію слідства. Мовляв, відомство провело службову перевірку та не виявило жодної протиправної поведінки Висоцького. Крім того, слідство нібито припустилося арифметичної помилки під час розрахунку вартості макаронних виробів за період березня-травня 2022 року, тому все провадження безпідставне.

У свою чергу прокурор під час розгляду клопотання про відсторонення Висоцького наголосив, що у цій заяві є викривлені відомості та недостовірні цифри. Під сумнів правоохоронці поставили й проведену в Мінагрополітики перевірку, адже її здійснювали працівники, які могли опинитися під впливом самого Висоцького.

На справу звернули увагу й 29 аграрних асоціацій, які назвали дії НАБУ-САП помилковими, оскільки завдяки Висоцькому вдалося уникнути перебоїв з постачанням продукції та забезпечити продовольчу безпеку України. Вони просили НАБУ врахувати їхню позицію при здійсненні слідства.

«Макаронна справа» Висоцького та Грибана спричинила великий суспільний резонанс, зокрема з огляду на її обставини повномасштабне вторгнення Росії та нагальну потребу населення в гуманітарній допомозі.

Оскільки справа ще перебуває на стадії досудового розслідування, збір доказів продовжується. На жовтень 2023 року обвинувачення звітувало про:

• проведення 28 допитів, 18 обшуків, 60 оглядів і 12 тимчасових доступів до речей та документів;
• отримання трьох експертиз;
• відкриття 20 протоколів з матеріалами негласних слідчих (розшукових) дій;
• отримання відомостей в рамках міжнародної правової допомоги від інших держав.

Досудове розслідування у справі триває вже майже два роки, а Висоцький та Грибан понад 8 місяців перебувають під слідством.

Поки невідомо, коли справа матиме завершення. Адже хоч у слідства був час на розслідування лише до 24 лютого цього року, через потребу отримати інформацію із закордону слідство зупинили 12 січня 2024 року. До слова, раніше обвинувачення повідомляло, що швидкому завершенню справи перешкоджає саме Мінагрополітики, яке не надавало слідству всіх необхідних матеріалів вчасно.

Так звана «макаронна справа» по-своєму унікальна, адже це один з перших відкритих для громадськості кейсів про те, як профільні міністерства імовірно зловживали з гуманітаркою на початку повномасштабної війни.

Зараз подібних справ стає більше. Зокрема, 13 лютого, НАБУ повідомило про викриття посадовців Харківської ОВА на зловживанні за подібною схемою з гуманітаркою на 15 млн грн. Підозрюваній керівниці апарату 26 лютого ВАКС обрав запобіжний захід у вигляді 3,6 млн грн застави.

Новий київський мурал із зображенням легендарного ексголовкома ЗСУ враз став знаменитим звістку про його появу підхопили всі медіа, його світлинами радісно поділилися соцмережі, а представники Книги рекордів України посилили враження, негайно вручивши художникам дипломи за найшвидше створення найбільшого у країні стінопису із Залужним.

Журналісти «Главкома» вирішили помилуватися цим витвором вуличного мистецтва на власні очі, а не онлайн, і прийшовши до будівлі на вулиці Котельникова, 51, з’ясували делікатну обставину: гігантський портрет Валерія Федоровича розташовано на стіні... інтернату для дітей з особливими ментальними потребами. Точніше на задній стіні однієї з його будівель. Поруч психоневрологічний диспансер.

Добре, що про це не знають кисельови та скабєєви. Але ж, і це визнають опитані депутати Київради, керівництво виховного-оздоровчого закладу, столична влада та врешті саме тріо художників Георгій Козлов, Євгенія Фуллен та Євгеній Кучер мали б відчути тонку червону лінію етики та здорового глузду.

Проте, як з’ясував «Главком», ні дирекція інтернату, ні чиновники КМДА не могли відчути переступу етичних норм з тієї простої причини, що про сюжет муралу довідалися постфактум, коли Залужний вже тривожно поглядав і на них, і на пацієнтів «із портрета на стіні».

Чи схвалив би такий вибір локації сам Залужний донедавна перша людина на фронті, а нині посол України у Великій Британії? Майстри пензля мають готову відповідь на таке питання, бо завбачливо консультувалися з юристами.

«Для того, щоб створити Залужного, нам не потрібен був його дозвіл, оскільки він публічна людина. Коли ти створюєш мурал публічної людини, не треба брати дозвіл, бо фото цих людей вже є у мережі», рішуче говорить «Главкому» Євгенія Фуллен. За її словами, створення муралу погоджено, але… тільки з керівництвом інтернату. «Усі наші мурали мають дозволи, бо просто так прийти кудись і почати малювати...», наполягає Євгенія.

Утім, в адміністрації Святошинського дитячого будинку-інтернату не зовсім згодні з цим твердженням, оскільки дозвіл вони надали на серію муралів «Казка поза часом», що, згідно з первісним задумом, мали прикрасити будівлі та бетонні огорожі закладу.

Дозвільний документ на «казку», а не на погруддя головнокомандувача, датовано передвоєнним 9 лютого 2022 року.

Виявляється, молоді митці творчо відрефлексували на історичні виклики, що постали перед країною, і змінили суть та назву проєкту. Тепер він називається «Міфологія стежками України». «Ми вирішили ще більше популяризувати тему України, тобто українські народні традиції, українські символіки, героїв минулого та сьогодення. Мурал Залужного створений у рамках саме цього проєкту», розтлумачує художниця та керівниця проєкту.

Джерела «Главкома» в Київській міськдержадміністрації категорично запевняють: мальовидло не було погоджено зі столичною владою.

Ймовірно, портрет на стіні тихцем замалювали б, якби він не став таким розпіареним. Та в будь-якому разі, складно буде красиво подати громадськості такий крок, коли днями столична влада надала Валерію Залужному ще й звання Почесного громадянина міста Київ.

«Зараз почалися розмови про те, що мурал замалюють. Ні, це неправда. Як керівник цього проєкту офіційно інформую: з муралом Залужного все буде добре, ніхто не планує його знищувати, каже Євгенія Фуллен. Ми плануємо перенести його...».

Багато охочих сфотографуватися лізуть через паркан на закриту територію, і це травмує дітей. Поруч територія жіночого психоневрологічного диспансеру

Не поспішайте радіти. Портрет генерала планують лише перенести з однієї стіни особливого закладу для хворих на іншу. Із задньої стіни будинку на фронтальну.

«Спершу він був не на лицевій стороні будівлі, і з цим виникла проблема, оскільки дуже багато охочих сфотографуватися лізуть через паркан на закриту територію, і це травмує дітей. Плюс поруч одразу територія жіночого психоневрологічного диспансеру. Тож ми переносимо мурал, аби усі охочі могли сфотографуватися і не зашкодити при тому нікому», пояснює Фуллен, не приховуючи жодних деталей обраної локації.

Авторка ідеї щодо увічнення образу Залужного на стіні особливої установи вже спричиняла скандали своєю настінною творчістю.

Так, минулого року Фуллен самовільно взялася розмальовувати історичну будівлю на вулиці Січових Стрільців у центрі Києва. В юнаку з дівчиною, побіля яких вмостилися пелікан з пташеням, кияни не впізнали персонажів роману «Собор Паризької богоматері», а тим більше не вловили алюзії на військову допомогу Франції Україні, на чому вербально наполягала художниця. Фуллен переробила ескіз, але він теж не знайшов відгуку у душах киян.

Відтак акт творення муралу перервала поліція, яку викликали мешканці кварталу. Незакінчений мурал замалювали.

Гнану Есмеральду з пеліканами Євгенія Фуллен хотіла перенести на житловий масив Виноградар, однак і там зустріла спротив місцевих мешканців.

Після цього кияни зареєстрували петицію до столичної влади, і наприкінці листопада 2023 року Київрада запровадила тимчасову заборону на створення нових муралів до того часу, поки не буде розроблено механізм погодження ескізів монументальних розписів на стінах будинків.

Для Євгенії Фуллен та її сподвижників мораторій це не перепона, оскільки, за словами художниці, дозволи на створення стінописів вона отримала ще до війни. «Главкому» Фуллен розповіла, що хоче «податися на Гіннеса», а також почала розробляти новий проєкт, що «популяризуватиме незламну українську жінку в Європі».

Наталія Сокирчук, Олена Зварич «Главком»

Переобрання вічного російського правителя Володимира Путіна на черговий термін змусило Держдуму проходити процедуру перепризначення уряду. І якщо позиції ручного прем’єра Михайла Мішустіна виявилися непохитними, та й загалом більшість членів уряду лишилися на своїх місцях, то ті рідкісні точкові кадрові зміни виявилися дуже резонансними. І такими, що прямо стосуються України.

Якщо більшістю переміщень всередині уряду формально займався безпосередньо Мішустін, то Путін за російським законодавством офіційно вносив кандидатури представників усіх силових відомств, зокрема, міністра оборони, а також міністрів закордонних справ та юстиції. І ось тут почалися сюрпризи.

Ще після оголошення кандидатів за прем’єрською квотою кинулося в очі, що свого місця у Кабміні позбувся перший віцепрем’єр Андрій Білоусов, який є одним з наближених до Путіна. Було оголошено, що він переходить на нове місце роботи. Наступного дня, увечері у неділю, стало відомо, що цим новим місцем стане Міністерство оборони. Причому Білоусова, який раніше асоціювався виключно з економічним блоком, призначають одразу міністром. Разом з тим, Сергія Шойгу, який керував оборонно-військовим відомством з 2012 року і за каденції якого і починалася війна в Україні, призначено секретарем Радбезу. Відповідно одіозного Миколу Патрушева, місце якого посів Шойгу, переведено на іншу, поки не оголошену, посаду.

В історії з Патрушевим, який у Радбезі з 2008 року, питань, мабуть, ще навіть більше, ніж з Шойгу. Консервативний «антизахідник» зі щирою вірою у різноманітні конспірологічні теорії змов давно став центром тяжіння для силовиків. Патрушева іноді називають другою за впливовістю людиною сучасної Росії, а західна преса лякає ним як ще гіршою альтернативою Путіну. Принаймні останній поки не звинувачував «англосаксів» у тому, що ті готуються заволодіти Сибіром, аби заселити його на випадок виверження Єллоустоунського вулкану.

Про впливовість Патрушева говорить той факт, що він успішно сприяв просуванню кар’єрними сходами свого сина. Дмитро Миколайович Патрушев працював на вищих щаблях у таких державних гігантах як ВТБ, «Газпром», Россельхозбанк, з 2018 року обіймав посаду міністра сільського господарства. Залишиться він і у новому уряді, причому тепер його підвищили до віцепрем’єра. Патрушеву-молодшому чутки з регулярно пророкували й прем’єрське крісло і навіть роль «наступника Путіна». Але поки не з’ясується, як в Кремлі збираються надалі використовувати Патрушева-старшого, про подальші перспективи усього сімейного клану говорити зарано.

Найголовніше ж із вже відомих призначень російським Міноборони керуватиме досі маловідомий в Україні Андрій Білоусов має ще пройти ритуальне затвердження у Раді Федерацій. І якщо Шойгу, попри відсутність у нього служби в армії, таки дослужився до генерала та безпосередньо асоціювався з військовими авантюрами Кремля, то новий міністр оборони підкреслено цивільна особа. Такі призначення є цілком традиційними для країн НАТО та України, яка переймає їхні стандарти. А ось для Росії з її мілітаристським креном така ротація є дивною.

Шойгу попри провал операції «Київ за три дні» та подальші сумнівні успіхи на фронтах, і так довго тримався у кріслі навіть після принизливого для себе «бунту Пригожина». Але скандальне та показове затримання «великої шишки» Міноборони заступника міністра Тимура Іванова остаточно продемонструвало, що часи міністра-довгожителя спливли.

Ротація уряду після чергової інавгурації диктатора стала просто хорошим приводом для вприскування у «міністерство війни» свіжої крові. Цікаво, що гучні путінські обіцянки будувати нову російську еліту із новоявлених «героїв СВО» поки залишаються лише обіцянками.

Вочевидь, однією з першочергових задач економіста Білоусова у Міноборони буде проведення аудиту міністерства. Новій команді слід зрозуміти, який спадок лишився після багаторічного правління Шойгу і Ко, схильних до коштовного піару на кшталт «танкового біатлону» та зведення храмів з кашкетом Гітлера. Прессекретар Путіна Дмитро Пєсков запевнив, що за нового очільника міністерство має бути абсолютно відкритим «для інновацій, передових ідей та створення умов для економічної конкурентоспроможності». За словами кремлівського речника, зараз життєво важливо забезпечити кращу інтеграцію витрат на силові органи, які сягнули нечуваних 7,4% ВВП, у «цивільну» економіку країни. При цьому у Кремлі запевняють, що ці процеси жодним чином не вплинуть на «воєнну складову»: вона лишається прерогативою глави Генштабу Валерія Герасимова, якого кадрові інтриги поки не зачепили.

Появу цивільного економіста на чолі Міноборони спостерігачі одразу почали пояснювати амбітними планами Путіна підпорядкувати воєнним справам усю російську економіку. Таким чином російський диктатор зайвий раз демонструє свою готовність до тривалої війни і довгої гри. Для цього йому і потрібний спеціаліст типу Білоусова послідовний прихильник посилення ролі держави в економіці, на відміну від умовних лібералів в російському економічному блоці на кшталт голови Центробанку Ельвіри Набіуліної.

Андрій Білоусов народився 17 березня 1959 року у сім'ї радянського економіста Рема Білоусова. У 1981 році закінчив економічний факультет Московського державного університету ім. Ломоносова за спеціальністю «економічна кібернетика». З 1981 до 1986 року працював у Центральному економіко-математичному інституті Академії наук СРСР.

З 1999 року Білоусов входив до складу колегії міністерства економіки РФ. Консультував кількох російських прем'єрів Євгена Примакова, Сергія Степашина, Михайла Касьянова і Михайла Фрадкова. З 2000 по 2006 рік був генеральним директором Центру макроекономічного аналізу та короткострокового прогнозування, що готував аналітику для держорганів. Цікаво, що ця структура не гидувала спільними проєктами з Агентством США з міжнародного розвитку (USAID). З 2006 по 2008 рік Білоусов заступник міністра економічного розвитку і торгівлі Германа Грефа, який якраз має репутацію ультраліберала. У 2008 році Білоусова було призначено директором департаменту економіки і фінансів уряду, а з 2012 по 2013 рік він вже міністр економічного розвитку в уряді Дмитра Медведєва. Протягом семи років (з 2013 до 2020) Білоусов займав номінально досить скромну посаду «помічник президента з економічних питань», а паралельно з 2015 по 2017 роки керував Радою директорів «Роснафти».

У 2020 році в уряді Мішустіна Білоусов призначений першим заступником голови уряду, і навіть протягом 20 днів виконував обов’язки прем’єра, коли той пішов на лікарняний у зв’язку з ковідом. У 2023-му Білоусов став керівником Ради директорів «Російських залізних доріг». До свого призначення у Міноборони новий міністр жодного відношення до збройних сил не мав, але «засвітився» у ВПК. Білоусов курував національний проєкт «Безпілотні авіаційні системи», у рамках якого росіяни налагодили виробництво безпілотників, що вбивають українців.

Цікава деталь: якщо Набіуліна з Грефом були, м’яко кажучи, не в захваті від воєнних авантюр Путіна в Україні, розуміючи їхній вбивчий вплив на економіку, то Білоусов з перших днів підтримав анексію Криму. За чутками, він і зараз, користуючись близькістю для Путіна, продовжує вливати йому у вуха переконання, що російська економіка міцніє, а санкції Росії «по коліна». Всі ці переважно маніпулятивні оптимістичні реляції російський диктатор і видає регулярно на публіку.

Деякі російські експерти, які давно слідкують за кар’єрним шляхом Білоусова, називають його погляди «ультрадержавницькими». «Есть три вида бизнеса крысить, хрючить и копытить», ця легендарна цитата Білоусова якнайкраще характеризує його ставлення до «поважних бізнесменів», які глибоко інкорпоровані в російську державну машину. Новий міністр давно впевнений, що держава має більше «стригти вовни» з російських експортерів сировинних товарів та контролювати рух капіталу. Так, у 2018 році неабияку паніку спричинив ніби випадковий «витік» пропозиції Білоусова вилучити у найбільших російських компаній майже пів трильйона рублів. При цьому сам «розкуркулювач» у корупційних скандалах чи показному розкішному житті, на відміну від тих же колишніх чинів Міноборони, помічений не був. І, за задумом своїх покровителів, саме він має суттєво скоротити масштаби крадіжок, які традиційно були у надресурсному відомстві що за Шойгу, що за його попередника Сердюкова.

У 2022 році ще у своєму старому статусі Білоусов скептично висловлювався щодо сценарію мобілізації суспільства та економіки, про який так часто волають Z-патріоти. На його думку, така мобілізація для Росії не є виправданою, бо означала б «страждання мільйонів людей». Білоусов віддає перевагу сценарію ситуативного реагування, проте невідомо, чи не змінить його думку нова «точка сидіння».

«Трудоголік і технократ, дуже чесний, і Путін його дуже добре знає», так характеризують Білоусова співрозмовники Financial Times, які давно знайомі новим міністром.

«Білоусов послідовно виступав за сильну роль держави в економіці та стимулювання її зростання за рахунок державних інвестицій, низьких відсоткових ставок і м'якої податково-бюджетної та кредитної політики, пише FT. Це часто ставило його в протиріччя з іншими провідними технократами головою Центрального банку Ельвірою Набіуліною і міністром фінансів Антоном Силуановим, чия «яструбина» грошово-кредитна і фіскальна політика допомогла Росії витримати західні санкції».

Reuters зауважує, що російські економісти значною мірою забезпечили економічну стабільність і зростання, попри найсуворіші санкції, які коли-небудь накладалися на велику економіку. Агентство підходить до висновків, що Кремль у війні на виснаження поставив не на стратегію мобілізацій та проривів, а на повільний тиск на Україну переважаючою силою російського ВПК та економіки в цілому. При цьому несподіваними кадровими перестановками Путін намагається зберегти систему балансів та противаг всередині російської політичної системи.

Так, Герасимов, як безпосередній «керівник війни», залишається на місці, а Шойгу отримує посаду, яка технічно вважається старшою за його роль у Міноборони, забезпечуючи певну наступність і зберігаючи обличчя. Тут вже питання, як Шойгу скористається цим майданчиком, тим більше, що він паралельно буде заступником президента у Воєнно-промисловій комісії та очолить Федеральну службу з воєнно-технічного співробітництва. До речі, за однією з конспірологічних версій, призначенням Білоусова Кремль також намагається збалансувати вплив мегакорпорації «Ростех» Сергія Чемезова, яка посідає все більш провідні ролі в російському ВПК.

За всіх нинішніх позитивних рис Білоусова в очах його роботодавців є також фактор, який наразі грає проти новачка, його повна чужорідність в очах військових. Чистка «авгієвих стаєнь», якою, безперечно, перейметься новий міністр, може викликати супротив у генералітету, зцементованого довгими роками панування Шойгу. А зважаючи на те, що Білоусов відомий не надто компромісним характером і, до того ж, буде володіти певний час карт-бланшем на радикальні кроки, конфлікти та бунти є неминучими. Питання ще й в тому, яким буде сприйняття цивільного міністра на низових армійських ланках та загалом у суспільстві, яке звикло, що Шойгу у кітелі ледь не особисто малює на картах стрілки наступу? Хай образ «фанерного маршала» багато ким у військовому середовищі і сприймався як карикатурний, гасло пропагандистів «Хто не хоче розмовляти з Лавровим буде розмовляти з Шойгу», яке тепер доведеться здавати в утиль, цілком показове.

Крім того, Білоусов ще ніколи (окрім незначного періоду в Мінекономіки) не керував такою великою, та ще й настільки проблемною структурою. Скільки часу йому знадобиться, аби увійти в курс справ, хто буде його «поводирями» у міністерстві-монстрі та яку команду він приведе з собою, поки загадка.

Міністра оборони ще має затвердити Рада Федерації, але Білоусов вже відмітився кількома тезами звісно, стосувалися вони путінської кривавої «спецоперації». Так, він підняв проблеми, що лишилися від «попередників», переповнені госпіталі для учасників «СВО», незадовільне соціальне забезпечення військовослужбовців та забезпечення їх житлом. А от «штурм Вовчанська», вочевидь, поки не входить в зону його компетенції.

Павло Вуєць, «Главком»

У 2022 році на сайті президента Володимира Зеленського з'явилася петиція, яка швидко набрала необхідні 25 тис. голосів. Її підписанти вимагали негайно позбавити народного депутата Юрія Бойка звання Героя України. До початку великої війни він був одним зі співголів нині забороненої проросійської фракції ОПЗЖ та їздив разом з Віктором Медведчуком на аудієнцію до Володимира Путіна.

Уряд, якому Зеленський дав доручення розібратися, відрапортував, що працює над усуненням складнощів законодавства, які заважають «дегероїзації» Бойка. Прем’єр-міністр Денис Шмигаль зауважив, що чинне законодавство не дозволяє позбавити державних нагород не тільки Бойка, а й інших «зашкварених» діячів. Мовляв, дати нагороду можна, а от забрати назад ні. Але прем’єр пообіцяв знайти вихід у вигляді нового законопроєкту, який цю колізію усуне.

Ці гучні обіцянки Шмигаль дав ще 7 лютого 2023 року, і через три дні відповідний урядовий законопроєкт № 8407-2 було зареєстровано у Раді. Тодішній міністр культури Олександр Ткаченко повідомляв, що схвалення механізму позбавлення колаборантів і зрадників звань та державних нагород «питання тижнів».

Але надалі про обіцяний урядовий законопроєкт взагалі забули. Юрій Бойко, наприклад, залишається Героєм України (на відміну від Степана Бандери, у якого це звання у 2010 році забрав Донецький окружний адмінсуд), як і Таїсія Повалій, Ані Лорак та інші любителі «русского міра», які пов’язали своє життя з країною-агресоркою, народними артистами України. Ба більше, народними артистами України продовжують бути такі відверті підлабузники кремлівського режиму та оспівувачі «спецоперації», як громадяни РФ Микола Басков та Філіп Кіркоров, котрі перебувають під українськими санкціями.

Війна змусила прискіпливіше подивитися на список Героїв України. Серед них досі значаться одіозний екскерівник «Мотор Січі» В’ячеслав Богуслаєв, який під час війни постачав до Росії двигуни до бойових гелікоптерів, а нині перебуває під вартою за підозрою у колабораціонізмі. Зірки Героя досі не позбавлені також обвинувачений у держзраді гендиректор сімферопольського заводу «Фіолент», вірний член путінської «Єдиної Росії» Олександр Баталін, митрополит-провокатор УПЦ МП Михайло Жар (Лонгін) та інші неоднозначні персонажі.

Різними орденами держава свого часу щедро нагородила багатьох з тих, хто нині стали колаборантами і викорчовують все українське на окупованих територіях. Осипані нагородами і високопоставлені «регіонали», до яких зараз є безліч претензій у відповідних органів: від Нестора Шуфрича, котрий перебуває за ґратами в Україні, до Андрія Клюєва та Миколи Азарова, які давно втекли до Росії.

Якщо росіяни Басков з Кіркоровим отримали свої звання в Україні випадково (з барського плеча Кучми та Ющенка відповідно), то історія з Героєм України, народним артистом Михайлом Резніковичем іншого штибу. Це дуже показовий приклад того, як українські діячі культури, м’яко кажучи, зі своєрідним ставленням до незалежності України, продовжують перебувати в її елітному пантеоні.

Багаторічний керівник Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки (раніше відомого як Театр російської драми) після початку повномасштабної війни залишив Україну, довго судився проти свого звільнення та бідкався в соцмережах на витіснення російської мови зі сцени театру. При цьому Резнікович залишається ще й заслуженим діячем мистецтв Російської Федерації звання йому присвоїв Путін у 2001 році. Минулого року на запитання «Главкому», чи не муляє йому таке звання під час російської агресії, Герой України туманно відповів, що це є «особистою позицією кожної людини». Але нещодавні публічні висловлювання Резніковича в інтерв’ю ворожому пропагандисту не лишили сумнівів: путінськими нагородами він відверто пишається, а з Києва втік не через російські ракетні обстріли, а через «нищення в Україні російської культури».

Сьогодні питання державних нагород регулює закон від 2000 року. За ним, позбавити нагород може президент України «лише у разі засудження нагородженого за тяжкий злочин за поданням суду у випадках, передбачених законом». Процедура така: суд має надіслати подання, а Комісія державних нагород і геральдики підготувати відповідні клопотання. Але на практиці ця процедура не працює.

У парламенті є три законопроєкти, що стосуються оновлення сфери державних нагород і, відповідно, норм їх позбавлення.

Окрім урядового законопроєкту, свій зареєстрували парламентарі провладної фракції. У законопроєкті №8374 пропонується внести до списку підстав для позбавлення державних звань та нагород:

1. рішення суду про визнання особи винною у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, кримінальних правопорушень, передбачених статтями 111 (частина 1), 114 (частина 2), 422 426 (частина 1), 434 436 (частина 2) Кримінального кодексу;
2. санкції проти особи, передбачені пунктом 24 частини першої статті 4 Закону України «Про санкції».

Перераховані норми Кримінального кодексу стосуються колабораційної діяльності, несанкціонованого поширення інформації про переміщення зброї чи підрозділів ЗСУ та інших злочинів воєнного часу. «Санкційна» стаття передбачає заборону діяльності на території України та заборону набуття у власність земельних ділянок. Також особам, які потрапили під санкції, держава Україна відмовляє в наданні або скасуванні дозволу на імміграцію, скасовує дію посвідок на постійне чи тимчасове проживання в Україні тощо.

Під законопроєктом №8374 стоять підписи нардепів різних фракцій, зокрема, керівництва профільного комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики голови Микити Потураєва, його заступниці Євгенії Кравчук та першого віцеспікера Олександра Корнієнка.

На відміну від урядового варіанту, у депутатського законопроєкту на перших порах все йшло за планом. 21 березня 2023 року парламент проголосував за нього у першому читанні, і вже у травні-червні минулого року комітет підготував документ до фінального голосування.

До другого читання проєкт дійшов із суттєвими змінами. Якщо спочатку в ньому йшлося лише про діячів культури, то пізніше цей список розширився за рахунок сумнівних Героїв України, орденоносців, «заслужених юристів» та інших осіб, відзначених державними нагородами і званнями.

А ще раніше Рада ухвалила у першому читанні інший законопроєкт щодо позбавлення державних нагород (№6163). Його було подано до повномасштабної війни у жовтні 2021 року. Авторами законопроєкту є Роман Лозинський з фракції «Голос», а також депутати, що пізніше поставили свої підписи під законопроєктом №8374 (ті ж Потураєв, Корнієнко та ін.).

«Проєкт Лозинського» передбачає, що Верховна Рада та РНБО отримують право вносити на розгляд президента обґрунтоване подання про позбавлення державної нагороди винятково у випадках, коли нагороджений вчинив дії, спрямовані на:

• популяризацію або пропаганду органів держави-агресорки та її посадових осіб;
• виправдання, визнання правомірності або публічне заперечення збройної агресії проти України, анексії території України державою-агресоркою, порушення територіальної цілісності, суверенітету України;
• у разі, якщо правоохоронні органи встановили зв’язки нагородженого з окупаційними силами та/або окупаційними адміністраціями держави-агресорки.

Законопроєкт було прийнято за основу 14 квітня 2022 року, і майже півтора року знадобилося комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки, щоб підготувати його до другого читання. Але з грудня 2023 року щодо цього документа, як і щодо «проєкту Потураєва», немає жодного руху.

«Наш проєкт проголосували першим, причому конституційною більшістю, а те, що народні депутати провладної партії зареєстрували ще кілька приблизно ідентичних, більше схоже на бажання заробити якісь політичні бали», каже «Главкому» Роман Лозинський.

Для повноти картини варто згадати, що у списку законопроєктів про позбавлення державних звань та нагород є ще один авторства соратника Бойка з «Платформи за життя та мир» Григорія Мамки. Депутат пропонує лише додати до існуючої нині процедури одну підставу для позбавлення держвідзнак засудження за «особливо тяжкі злочини», зокрема, за державну зраду, диверсію, посягання на територіальну цілісність і недоторканність України, колабораційну діяльність, тобто всі злочини, актуалізовані воєнним часом. До цього ж часу нема процедури позбавлення нагород за скоєння особливо тяжких злочинів за рішенням суду. Нардеп вважає, що санкції РНБО не повинні стати підставою для позбавлення звань чи орденів. Він звертає увагу на законодавство про санкції, за яким вони запроваджуються на той чи інший термін.

«Уявіть собі: проти когось вводять санкції та на цій основі відбирають звання. Припустимо, минає п’ять років і санкції знімають, розмірковує Мамка у розмові з «Главкомом». І що, ми тоді будемо під барабани повертати звання назад?».

Натомість Лозинський вважає, що механізм проведення рішень через РНБО є єдиним ефективним, оскільки через суди покарання осіб, котрі переважно перебувають поза межами України, відбувається дуже довго та складно.

Про законопроєкти Потураєва та Лозинського, які б посприяли відновленню справедливості нагородної політики та викреслили зрадників і колаборантів із лав Героїв, небайдужі нардепи регулярно нагадують на погоджувальних радах, але керівництво парламенту та монобільшості непохитне.

Депутатська група «Платформа за життя та мир» і один з її лідерів Герой України Бойко є стабільними партнерами влади, тож Банкова не бачить сенсу в тому, щоб псувати відносини з колишніми «ОПЗЖівцями», котрі стали на «шлях виправлення». Завжди знаходяться важливіші законопроєкти, для схвалення яких потрібні голоси депутатів з «токсичних» груп.

Ініціатори законопроєкту № 8374 зі «Слуги народу» тільки розводять руками: усі питання до погоджувальної ради, яка вже стільки часу не виносить «проєкт про нагороди» у сесійну залу.

Іронія у тому, що навіть після прийняття відповідного закону Бойку, найвірогідніше, не загрожує втрата звання Героя, яке він отримав у 2004 році від Леоніда Кучми за «визначні особисті заслуги перед Українською державою у розвитку паливно-енергетичного комплексу». Щоб позбавити Бойка Зірки Героя, його мають або засудити за однією з «колабораційних» статей, або накласти санкції через Радбез.

І зараз небажання образити одного поважного політика гальмує покарання тих осіб, які вже ходять під санкціями або звинувачені у державній зраді.

Співавтор законопроєктів 8374 та 6163, Володимир В’ятрович з «Європейської солідарності» нагадує про інший зареєстрований законопроєкт, який дає можливість забирати мандати у представників заборонених партій, принаймні на рівні місцевих рад. Але й він для керівництва парламенту та монобільшості «не на часі».

«Депутати від заборонених партій деколи є зручними для влади, і голосують за потрібні їй речі, констатує В’ятрович у розмові з «Главкомом». Бойко та компанія зараз демонструють у виступах відданість та лояльність, різко стали євроінтеграторами та прихильниками НАТО. Єдине питання, в якому вони зберігають свою проросійську личину, це питання захисту російської церкви. Але раніше вони багато публічно виступали з антиукраїнськими заявами. Можна підняти навіть дуже очевидні речі їхню поїздку цілою делегацією до Москви кілька років тому. Здається, діяльність далеко не всіх учасників цієї делегації зараз розслідують».

До речі, після тієї поїздки Медведчука та Бойка до Кремля у березні 2019 року СБУ заявляла про досудове розслідування у кримінальному провадженні за ознаками посягання на територіальну цілісність України та державної зради. У 2022-му Генпрокуратура звинуватила Медведчука у держзраді та сприянні діяльності терористичних організацій, невдовзі Київ обміняв «цінного кадра Путіна» на українських полонених із «Азовсталі». А до Бойка, який підтримав позбавлення депутатських мандатів Медведчука та інших своїх колишніх соратників з ОПЗЖ, досі офіційних претензій немає.

«Для мене не є принциповим, чий законопроєкт проголосують. Але просто абсурдно, коли проєкт, який підтримала конституційна більшість депутатів на початку повномасштабного вторгнення, потім спускають на гальмах, тому що комусь щось не подобається. Можливо, важливі (для монобільшості «Главком») голоси ОПЗЖ. Тому такі ініціативи поки не мають шансів», резюмує Роман Лозинський.

Поки питання дискредитованих героїв та народних артистів стало заручником політичних ігор, дедалі частіше лунають голоси щодо перегляду всієї системи держнагород, яка у наші часи виглядає архаїзмом. Але ці розмови не скасовують того факту, що держава не здатна позбавити вищих відзнак навіть відвертих ворогів.

Уламки донедавна другої за кількістю та вже неіснуючої фракції ОПЗЖ продовжують визначати порядок денний парламенту. Притчею во язицех, як вже зауважував вище В’ятрович, став законопроєкт про заборону Московської церкви в Україні. Він також застряг у Верховній Раді не в останню чергу через категоричну позицію груп «Платформа за життя за мир» та «Відновлення України», що утворилися з депутатів колишньої ОПЗЖ. Ці групи, попри нинішню позірну невидимість, вже так привчили хитку монобільшість до їхньої «милиці» у ключових голосуваннях, що їх просто остерігаються зайвий раз дратувати.

Павло Вуєць, «Главком»

Сподіваюсь, дорогі меломани, вам вдалося поспати після вчорашнього єврошоу, в якому змішалися «блєск і ніщета» сучасної поп-культури. Адже саме провідником цієї «культури», але не тільки її, є сучасне Євробачення. Дивуюся, щоправда, наскільки фетишизованим є цей конкурс для українців, які бачать у ньому якийсь особливий еталон і прагнуть будь-що вигравати в цьому змаганні.

Насправді ж, варто бути стриманішими і скептичнішими, аби побачити те, що ховається за яскравою картинкою і пістрявим звукорядом, і звернути увагу на деталі, які входять у свідомість, минаючи бар’єри осмислення. Отож, я спробую зробити цю невдячну справу.

Отож, деталь перша. Євробачення це той фестиваль, де сучасні технічні засоби представлені на найвищому рівні. І особливо їх взаємодія: маю на увазі роботу екранів і телевізійних камер, які створюють неймовірні ефекти якоїсь гіперреальності, що, безумовно захоплює зір. Ця взаємодія вдосконалюється з року в рік. Тому, хоча б з цієї причини варто подивитися Євробачення.

Друга деталь стосується звуку. Схоже, що рівень розвитку електронних засобів відтворення звуку досяг свого апогею, і сьогодні вже тривають експерименти не стільки в створенні нових стилів і напрямків, а саме в їх синтетичному поєднанні і створенні нових звукових образів.

Що ж стосується пісні, як такої, то вона теж трансформується на догоду сучасним технічним можливостям. Ще 20 років тому ми мали можливість аналізувати окремо аранжування, вокальні можливості виконавця, його творчий потенціал. Сьогодні ж все значно ущільнилось і синтезувалося. Ми чуємо голос виконавця, але не чуємо його природності бо «на доріжці вокалу» висить така шалена кількість плагінів, що важко насправді щось зрозуміти і оцінити. Хоруси, ревери, ділеї, іксайтери, вокодери і автотюни та купа інших приблуд робить голос виконавця лише початковим матеріалом для подальшої обробки і трансформації. На виході тобто в динаміках телевізорів суцільне мило духмяне, звабливе і дурманяче, але ж мило. У цьому конкурсі-шоу технології перемагають природу людини, до певної міри створюючи обезличену ілюзію, яку глядачі і споживають. Додайте сюди короткі текстові представлення виконавців, які не несуть жодної реальної інформації про артистів, а є рекламними джинглами для реалізації продукту, і ви відчуєте суть проблеми.

А ми занурюємося вглиб Євробачення у бік продукованих ним меседжів, які посилаються мільйонам глядачів по всьому світу. Вони теж змінилися з часів зародження цього конкурсу і відображають тепер соціальні, а не музичні і культурні процеси.

Так, якщо на початках цього конкурсу перед Європою стояли нагальні проблеми комунікації між країнами, поглиблення культурних зв’язків, розширення уявлення про культурні риси кожної нації, то нині це абсолютно комерційне виробництво нових культурно-соціальних трендів, які продукують сильні світу цього.

Якщо ви звернули увагу, кожен фестиваль має щороку нове «мотто» (тобто гасло). Цього року, як і останні роки, воно звучить як «Об’єднані музикою». Але трохи раніше кожен конкурс мав окреме гасло «Поділи момент» 2010, «Запали свій вогонь!» 2012, «Приєднуйся до нас!» 2014, «Будуючи мости» 2015, «Шануймо різноманіття» 2017... Навіть по слоганах можна прослідкувати, як просувалася головна ідея цього конкурсу.

Так, безумовно, Євробачення пропонує нам об’єднуватися довкола музики. Але, навряд чи це єдиний тренд, який пропонується для наслідування.

Дуже помітно, як нинішній конкурс дещо поглибив і розвинув деякі «незаделаровані» офіційно тренди. Один із них просування гей-культури у світовий інформаційний простір. З року в рік ця тенденція спостерігалася, однак нинішній конкурс перевищив усі досягнення, як кількістю гей-орієнтованих виконавців, так і естетикою балетних груп, де чоловіки виглядали не зовсім по-чоловічому, а жінки бравували своєю неестетичністю.

Ще один важливий тренд просування антихристиянської, навіть відверто сатанинської естетики, яка була немислимою на цьому фестивалі ще 30 років тому. З року в рік ми спостерігаємо зростання цієї «естетики», однак в нинішньому році сталося дещо цікаве.

Як ви здогадуєтесь, символіка править світом. Символи іноді говорять більше, аніж слова, просто не всі уміють читати символи.

Чи звернули ви увагу на те, що сцена в Мальме була побудована у формі хреста потужного християнського символа, який багато століть був визначальним для європейської цивілізації. Нині цей хрест фактично паплюжився демонстрацією трендів, що йдуть проти Божих заповідей. На хресті топталися ті, хто зневажає його сакральну суть...

А перевищив усіх відверто інфернальний дует з Ірландії. Він не просто демонстрував на сцені свій сатанізм він робив це у символічному колі. Дозволю собі дещо пояснити. Пам’ятаєте гоголівського спудея Хому, який малював довкола себе магічне коло, аби захиститися від страшного Вія та всілякої нечисті, що атакувала його в церкві. Нечисть не могла переступити магічне коло, захищене вірою і молитвою. Бо коло це символ досконалості, незмінності, чистоти і гармонії. Так от, нині в центрі цього кола біснувалися сатанинські сили, показуючи, що ця фортеця людського духу уже впала...

Дивно, (а може, й закономірно!) що українське професійне журі так високо оцінило ірландських сатанистів, поставивши їм аж 10 балів! Це багато говорить про те, хто і що у нас нині в трендах!.

Однак, навіть не це здивувало, а інше, як одноголосно з більшістю європейських країн наше професійне жюрі проголосувало за особу з кривими ніжками в рожевій кофтині і куценькій спідничці, яка так спритно витанцьовувала на стилізованій тарілці супутникової антени.

Особа, яку ведучий Тимур Мірошниченко назвав «небінарною», тобто тією, що не підпадає під визначення існуючої статі. Іншими словами це не він і не вона, це щось інше воно чи вони, які поселилися в одній особі і можуть по черзі визначати суть такого суб’єкта, коригуючи поведінку до абсолютно протилежних її моделей. Та й Nemo, а саме так звали «оце», у перекладі з латині означає «ніхто», і це гіркий символізм нашого часу, який незважаючи на все, веде людину до втрати себе.

Ну і як вам? Відчуваєте рівень ідей, якими живе нинішнє європейське суспільство, якому уже років із п’ять, цей «тренд» втюхують із завидною постійністю. Це вже навіть не зміна статі і не трансгендерство. Це абсолютний психічний релятивізм і невизначеність в плані самоідентифікації. Оце проблеми! А ми їм про Діву Марію і маму Терезу з цією страшною людиновбивчою війною. А виявляється є проблеми куди важливіші! І саме їх непомітно просуває по світу «Євробачення».

Важливо все ж зазначити, що «Євробачення» не є суттю і обличчям всієї об’єднаної Європи, а лише одним із виразів цього обличчя. Я це знаю не з чуток. Але ж яка яскрава ця гримаса, і як послідовно і наполегливо просувається вона якимись невидимими для нас силами. І це головне, про що хотілося сказати.

Ой, вибачте, на Євробаченні були ще пісні і виконавці, заради яких усе й відбувалося (чи заради них?) Ну, так, звичайно, і я скажу, що в сукупності своїй цікавих виконавців було навіть більше, аніж у минулі роки.

Сподобався ліричний француз Сімон і дуже експресивний німець Ісаак. Сподобалась виконавиця з Люксембургу Талі і португалка Іоланта. Сподобалась ізраїльтянка і звичайно ж сподобалися наші Яна з Альоною (вибачте, що вживаю імена, а не надумані прізвиська). Яна (Jerry Heil «Главком») дуже трепетна і органічна і на сцені Євробачення, і з пляшкою Мигородської води в рекламі, яку так нав’язливо крутили між номерами.

Що ж до переможця нинішнього Євробачення то коментаря не буде. Я не люблю, коли мною маніпулюють і в музичну обгортку загортають дещо інше, не пов’язане з мистецтвом.

Ну а в іншому, гадаю, всі залишилися задоволені світові гей-клуби поповняться топовими виконавцями на своїх сценах. Мегакреативні продюсери і далі ґвалтуватимуть свою фантазію, щоб здивувати і ошелешити когось на наступному Євробаченні. А нормальні люди й далі виловлюватимуть у цьому яскравому і галасливому потоці нотки якоїсь щирості і духовності, яких так не вистачає нинішньому байдужому, прагматичному і жорстокому світу.

Тримаймося!

Стосунки на відстані, розрив стосунків або розлучення це завжди складний емоційний досвід для пари. Додатковий фактор війни лише ускладнює процес.

Та якщо це вже відбувається…

Довготривалий стрес, невизначеність, стосунки на відстані, складні життєві ситуації та фінансові проблеми усе це має значний вплив на пару. І якщо розриву не оминути, то, мабуть, краще зосередитися на майбутньому без колишнього партнера.

Проблеми у парі можуть виникати на будь-якому етапі стосунків, починаючи від незначних розбіжностей і закінчуючи серйозними конфліктами. Невірність, сварки, зловживання психоактивними речовинами, відсутність емпатії та нехтування одне одним ось найпоширеніші фактори, які спонукають пари розходитись.

Різні цілі та бажання також можуть створити конфлікт у стосунках. Фінансові питання теж можуть бути поширеним джерелом розбіжностей. Нещирість або відверта брехня підриває довіру не лише у поточній ситуації, а й у відносинах загалом.

Важливо усвідомити, що конфлікти неминучі у стосунках і можуть бути вирішені, якщо обидва партнери прагнуть цього. Основні елементи для подолання криз включають емпатію, ефективне спілкування та управління особистими емоціями, навіть у найважчі часи.

З початку повномасштабного вторгнення українці залишають свою країну. Більшість цих біженців жінки і діти. У багатьох чоловіки залишилися вдома.

Жінки в інших країнах адаптуються до самостійного життя. Вони знаходять нові можливості, зв'язки, друзів. Коли вони повністю занурюються в це, то можуть більше не відчувати потреби спілкуватися зі своїм чоловіком, що спричиняє згасання їхніх почуттів і, зрештою, призводить до розпаду сім’ї. Особливо часто це трапляється, якщо до війни у відносинах було більше негативного, ніж доброго.

Коли хтось з подружжя служить у війську, чи проходить довготривалу реабілітацію, а інший залишається вдома, це теж може стати чинником, який спричиняє конфлікти. Для деяких пар це може стати проблемою, інших ще більше зблизити. Інколи сім'ї докладають неймовірних зусиль, щоб підтримувати контакт, щоб зберегти близькість і свої почуття.

Пари завжди можуть зіткнутися з ситуаціями, які зрештою призведуть до розірвання шлюбу або відносин.

Здатність кожної людини чекати на партнера/партнерку і реагувати на складні обставини унікальна. Кожна сім’я та пара відрізняються, тому важко визначити, чи витримає сім’я розлуку, спричинену війною. Наприклад, бувають випадки, коли шлюб руйнується від однієї лише згадки про фізичну зраду. В інших випадках партнери залишають це позаду і продовжують бути разом.

Рішення зберегти сімейні стосунки чи розлучитися це рішення зрештою залежить від самої пари. Від обох людей залежить, чи будуть вони відверто спілкуватися, ділитися своїми думками та емоціями аби прийти до спільного рішення.

Якщо партнери погоджуються внести зміни у свої стосунки, але не виконують їх протягом тривалого періоду, це може означати, що вони не готові або не хочуть змінюватися.

Коли один із партнерів більше не хоче бути разом і знаходити рішення, шлюб швидше за все наближається до кінця. Це небажання може свідчити про те, що людина вже досягла межі й не має сил продовжувати.

Діти, чиї батьки вирішують залишатися в деструктивних стосунках «заради дітей», насправді можуть зазнати більшої шкоди, ніж ті, чиї батьки розлучені. Це може серйозно вплинути на психологічний розвиток дитини, залишившись травмою на все її життя.

Замість того, щоб залишатися разом виключно «заради дітей», важливо працювати над покращенням стосунків або знайти рішення щодо розлучення, якщо це справді найкращий спосіб. Ретельно сплановане розлучення та угода про спільне батьківство можуть зрештою стати більш здоровим варіантом для дітей.

Але нині усе ніби загострюється, стає ясним і прозорим. Як зрозуміти, яке рішення правильне? Людина, яка приймає рішення про долю своїх відносин, може зробити це самостійно з різних позицій і контекстів. Наприклад, не тільки з позиції того, як це оцінить суспільство і оточення, а і з позиції себе, як особистості, яка хоче бути щасливою і має на це право. Щоб рішення було усвідомленим, потрібно дати собі стільки часу, скільки потрібно. Коли ми приймаємо і виконуємо рішення у стані афекту, гострої реакції, емоційної напруги, воно може виявитися невдалим.

Важливо усвідомити, що в стосунках відповідальність розділена на двох. Коли вдається прийняти спільне рішення, тоді мінімізується почуття провини, покладене на когось одного. Дійти згоди і вирішити, що ми або залишимося разом, або розходимось це свідоме і зріле рішення. Однак часто буває так, що один з пари хоче розлучення, а інший ні це найскладніший варіант. У такому випадку комусь доводиться йти на компроміс.

Зазвичай людина, що розлучається, боїться осуду і відчуває сором: болісно відчувати провину, страшно відчувати себе тим, хто руйнує. Ініціатор розриву ніби перетворюється на антигероя. У такий період обидві сторони потребують підтримки, бо вони є постраждалими. Розлучення це процес переживання втрати, і це боляче. Щоб це пережити, потрібен час на усвідомлення і прийняття.

Питання розриву відносин по-особливому актуальне для ветеранів. Адже їм важливо знати, що на них чекають, що вони важливі і потрібні. Це те, що дає можливість виживати на війні розуміючи: у мене є місце, мета, зв'язок. Тому, якщо цей зв'язок втрачається в особистих відносинах, дуже важливо вчасно підтримати, щоб людина не залишилась наодинці. Вона має усвідомити, що точно ще є ті що люблять, чекають і цінують!

У великій війні на виснаження, яку розв’язала Росія, Україна повсякчас потребує нових ресурсів: і боєприпасів з технікою, і живої сили. Після ухвалення на початку квітня 2024-го закону про посилення мобілізації влада паралельно взялася розкручувати рекрутингові центри. Пошук новобранців також спровокував появу у Раді екзотичного законопроєкту, який дозволяє засудженим достроково вийти на волю за умови приєднання до сил оборони. З цього приводу Міністерство юстиції розгорнуло власну промокампанію. Наприклад, міністр Денис Малюська навіть нахвалював в’язнів: мовляв, їм можна давати не лише зброю, а й лопату, залучаючи до будівництва фортифікаційних споруд.

8 травня парламент фіналізував законодавчі зміни стосовно ув’язнених. Вони набудуть чинності після того, як президент підпише цей закон. «Главком» розбирався у деталях нового закону.

Тюремні нари на волю з автоматом у зоні бойових дій зможуть обміняти не всі засуджені.

• злочини проти національної безпеки України (ст. 109-ст.114-2 Кримінального кодексу);
• вчинення умисного вбивства двох або більше осіб, або вчиненого з особливою жорстокістю, або поєднаного із зґвалтуванням або сексуальним насильством (ч. 2 статті 115 Кримінального кодексу);
• за кримінальні правопорушення проти статевої свободи та статевої недоторканості особи (кримінальні правопорушення, передбачені статтями 152-156-1 Кримінального кодексу);
• тероризм (кримінальні правопорушення, передбачені статтями 258-258-6 Кримінального кодексу);
• ДТП зі смертельним наслідком вчинене під впливом наркотиків чи алкоголю (ч. 4 статті 286-1 Кримінального кодексу).

Між першим і другим читанням нардепи внесли до «чорного списку» інші статті Кримінального кодексу, засуджених за якими позбавлено шансу приєднатися до лав ЗСУ. Йдеться про статтю 348 Кримінального кодексу («Посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця»). А також про особливо тяжкі корупційні кримінальні правопорушення (в остаточній редакції профільного комітету Ради згадується стаття 368 Кримінального кодексу).

Як стало відомо «Главкому» від джерела у Верховній Раді, статтю 348 Кримінального кодексу нардепи включили до переліку «немобілізованих» після трагедії на Вінниччині. Нагадаємо, у квітні двоє військовослужбовців (батько і син) відкрили вогонь у бік поліціянтів під час перевірки документів. Один із правоохоронців загинув на місці події, інший одержав поранення. Згодом правопорушникам було висунуто підозру саме за статтею 348 Кримінального кодексу (передбачає позбавленням волі від дев’яти до п’ятнадцяти років або довічне ув’язнення).

Крім того, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання для проходження військової служби не застосовуватиметься до засуджених службових осіб, які займали особливо відповідальне становище.

«До категорії осіб, які займають особливо відповідальне становище, належить: президент, прем’єр-міністр, члени Кабінету міністрів, перші та заступники міністрів, голова і члени Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, народні депутати, уповноважений з прав людини. Тобто вся владна верхівка, закінчуючи помічниками та радниками глави держави, голови Верховної Ради і прем’єра. Перераховані посадовці, у разі засудження, не зможуть скористатися нормою закону щодо умовно-дострокового звільнення з метою оборони України. Цим самим ми розвінчуємо міфи про начебто випускання з тюрем топкорупціонерів», запевнив «Главком» народний депутат від «Слуги народу», голова підкомітету з питань кримінального законодавства та протидії злочинності Комітету з питань правоохоронної діяльності Олександр Бакумов.

Та все ж рішення чи скористатися мобілізацією залежить від засудженого. До того ж цей шлях не такий простий, як видається.

Законотворці також урегульовували порядок умовно-дострокового звільнення засуджених від відбування покарання для проходження ними військової служби за контрактом. Насамперед засуджений повинен подати заяву про умовно-дострокове звільнення. Далі проводиться його первинний медичний огляд (не плутати з військово-лікарською комісією (ВЛК), під час якого визначається загальний стан здоровʼя. Потім комісія з умовно-дострокового звільнення спільно з представниками територіального центру комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП) і військової частини попередньо розглядають заяву засудженого. Після того ув’язнений проходить ВЛК протягом 24 годин у місці відбування покарання. Якщо за результатами ВЛК особа визнається придатною до військової служби, комісія з умовно-дострокового звільнення затверджує остаточне рішення і направляє відповідне клопотання до суду щодо звільнення особи. Під час ухвалення рішення, суд зобов’язує засудженого прибути до ТЦК для укладання контракту на службу. Забезпечити супровід такої особи до ТЦК мають співробітники Нацгвардії.

Вказана категорія осіб служитиме виключно у спеціалізованих підрозділах військових частин.

Звісно, суди можуть і відмовити в умовно-достроковому звільненні. Тоді засуджені через три місяці після відмови можуть повторно ініціювати процес умовно-дострокового звільнення.

Нардеп Бакумов акцентує: якщо звільнені засуджені з якихось причин передумають і відмовляться від підписання контракту, то вони підпадають під дію нової статті 336-2 Кримінального кодексу. Вона визначає, що за ухилення від укладення контракту на військову службу, особа яку звільнено умовно-достроково від відбування покарання, можна повторно потрапити за ґрати (від п’яти до десяти років).

Обранець додав, що, за інформацією, озвученою представником міністерства юстиції на засіданні профільного комітету, всього в Україні нараховується 27 тисяч осіб, які відбувають покарання у вигляді обмеження та позбавлення волі. З них 20 тисяч засуджених можуть скористатися правом умовно-дострокового звільнення.

До речі, міністр юстиції Денис Малюська у свіжому інтерв'ю озвучив ту ж саму цифру засуджених, що й нардеп Бакумов, яких потенційно можливо мобілізувати на фронт. Більше того очільник відомства визнав: в Україні переповнені установи виконання покарань, зокрема, слідчі ізолятори, вільних місць давно немає практично ніде, у тому числі у великих містах.

«Тому це велика проблема. Не в останню чергу я дуже агітую за мобілізацію ув'язнених і засуджених через те, щоб в тому числі не порушувати нормативи за кількістю людей на певну площу», наголосив Малюська.

Віталій Тараненко, «Главком»

20 квітня Палата представників Конгресу США нарешті ухвалила життєво необхідний пакет допомоги Україні на суму понад 61$ млрд. Цьому рішенню, на яке українці очікували довгих вісім місяців, передували і внутрішні маневри американських політиків, і робота українських урядовців, і сприяння європейських союзників, і відчайдушні зусилля «народної дипломатії».

Важлива роль у цій «атаці лобістів» на конгресменів належить українським християнам-євангелістам, котрі від початку року вчащали на аудієнції до спікера Палати представників США Майка Джонсона. Як стверджують джерела «Главкома», останнє переконливе слово в цих бесідах братів по вірі сказав баптист з Одеси Сергій Гайдаржи, дружину та маленького сина якого вбили росіяни, влучивши дроном-камікадзе Shahed-136 в один з під’їздів житлової багатоповерхівки.

Сергій, який дивом уцілів тієї ночі, стояв перед Джонсоном як страшний аргумент: якби США допомогли закрити небо над Україною, його найрідніші були б зараз живими.

«Главком» розповідає, хто такий Сергій Гайдаржи, а також пояснює, звідки бере початок тісна співпраця американських християн-євангелістів з їхніми українськими братами по вірі.

Витоки тісної взаємодії між українськими та американськими баптистами слід шукати у добу більшовицьких антирелігійних репресій. Від 1930-х років у Радянському Союзі, який сповідував войовничий атеїзм, всіляко переслідували будь-яку релігію, а особливо пригнічували у свободі віросповідання християн, котрі були прихильниками протестантських течій. І українських баптистів зокрема. У 1970-1980-х роках причиною гонінь протестантів було переконання, що баптисти є засланими у радянську імперію агентами зловорожого Заходу.

Зіштовхнувшись із неприйняттям свого світогляду у радянській Україні, євангелісти вирішили знайти допомогу й опору за океаном. Активна еміграція українських баптистів до США розпочалася у 1960-1970-х рр. Чимало з новоприбулих невдовзі знайшли собі роботу до душі у церковних громадах.

Таким чином швидко зростала кількість пасторів, музичних керівників, вчителів недільних шкіл тощо.

Відлік співпраці між одновірцями з двох країн слід вести від 1946 року. 13-14 квітня того року за активного сприяння місцевих євангелістів, а також муніципальної влади міста Детройт (штат Мічиган) відбулося перше зібрання Українського місіонерського та біблійного товариства. Так утворилося Об’єднання Українських євангельських баптистських церков у США (Ukrainian Evangelical Baptist Convention of the US). Першим президентом товариства був обраний Павло Бартків, пастор з Честера, штат Пенсильванія, а першим директором Яків Гомінюк.

Відтоді українські баптисти плідно співпрацюють зі своїми друзями й одновірцями зі США. Нині Об’єднання українських баптистських церков очолює пастор Роман Капран. Одним із майданчиків для спілкування українських та американських дипломатів, політиків, підприємців, інтелектуалів є Молитовні сніданки, які з початку 2000-х відбуваються щороку. Останній молитовний сніданок провели у Вашингтоні з 29 січня по 3 лютого.

Головний герой розповіді «Главкома» фотограф з Одеси Сергій Гайдаржи. Чотири роки тому він одружився з донькою євангелістського пастора Анною. Поза церковним життям Анна працювала над дизайном інтер’єрів.

2 березня 2024 року о пів на другу ночі у квартиру, де мешкало подружжя з двома маленькими дітьми, влучив російський дрон. Удар був такої сили, що сім поверхів під’їзду панельної багатоповерхівки склалися, мов картковий будинок.

Тієї фатальної ночі Анна з чотиримісячним немовлям Тимофієм спала у подружній спальні. Вони загинули під брилами зруйнованого панельного будинку.

Сергій ночував у дитячій кімнаті, поряд з чотирирічною донькою Лізі. Це й врятувало їм життя.

Пізніше Гайдаржи розповідав журналістам, що зазвичай після того, як він заколихував Лізі у дитячій кімнаті, дружина кликала його до себе і подружжя спало разом, але 2 березня Анна чомусь не покликала чоловіка, як робила це зазвичай...

Дружина і син Сергія загинули внаслідок руйнування цілого під’їзду. На них впало сім верхніх поверхів. Чоловік до останнього сподівався на диво, хотілося вірити, що Анну та малюка рятувальники зможуть дістати з-під завалів живими. Однак, на превеликий жаль, дива не сталося.

Тепер батько-одинак живе разом з Лізою у батьків дружини в Одеській області. Тесть, батько загиблої Анни, продовжує виконувати свої пастирські обов’язки, каже Сергій.

«Дуже важко це переживати. Слава Богу, що дочка жива. Така втрата для мене: коханої дружини більше немає, маленького сина... Це велике горе не лише особисто для мене, а й для дуже багатьох людей по всій країні та світі. Кажу про євангельських віруючих зокрема», ділиться Сергій з «Главкомом».

Згорьований чоловік каже, що іноді руки опускаються, «але Бог посилає розраду», і віра рятує.

«Наші брати і сестри з усієї країни моляться за нас. Це схоже на те, коли у тебе дуже великий рюкзак, наповнений дрібними камінцями, але кожна людина бере маленьку частинку ваги на себе, і у такий спосіб ноша стає трохи легшою, говорить Сергій. Молитва і підтримка людей дає нам надію й силу жити далі на зло російському ворогу. Усі українці зараз так само мають жити попри все».

Нещодавно жителька Одеси на ім'я Людмила подарувала родині квартиру в Одесі.

Гайдаржи каже, що пізніше, коли проведуть необхідні ремонтні роботи, переселиться туди з донькою.

Приїзду Сергія Гайдаржи до Сполучених Штатів передував лист до спікера Майка Джонсона, підписаний Деніелом Дарлінгом, очільником центру культурної взаємодії у Південно-західній баптистській семінарії, Річардом Лендом, який є колишнім президентом Комісії з питань етики та свободи віросповідання Південної баптистської конвенції (ERLC), Ярославом Пижем, президентом Української баптистської теологічної семінарії, та президентом Союзу баптистів України Валерієм Антоніу.

«Коли ви розглядаєте зусилля щодо підтримки України, ми смиренно просимо вас враховувати тяжке становище християн», йшлося у листі.

Цікаво, що Майк Джонсон раніше був довіреною особою ERLC і мав цей статус у часи, коли Річард Ленд був президентом організації.

Про лист стало відомо 12 квітня. А 20 квітня до Вашингтона прибув Сергій Гайдаржи.

Як розповів Гайдаржи, його поїздку та зустріч зі спікером Палати представників організували брати з євангельських церков України (одним з вірян церкви є Павло Угурян, політик та колишній нардеп, керівник руху Молитовних сніданків в Україні, координатор українсько-американської християнської платформи «Главком»).

Місія поїздки полягала в тому, щоб детально розповісти американцям про події у нашій країні, про життя під час війни, адже багато хто не знає, що відбувається в Україні, мовить «релігійний дипломат» з Одеси. Крім того, на формування суспільної думки у США активно впливає російська пропаганда.

Та Сергію Гайдаржи американці здалися дуже щирими і готовими допомагати Україні. «Той же Майк Джонсон це наш віруючий брат, каже одесит. Він дуже співчуває нашій загальнонаціональній біді та моєму особистому нещастю».

Нині Сергій Гайдаржи перебуває в адвокаційному турне Сполученими Штатами на підтримку України.

У розмові з Гайдаржи «Главком» не міг не торкнутися контраверсійного трактування євангелістською церквою питань миру і війни, адже віровчення баптистів, проголошує, що брати до рук зброю гріх.

«Наше суспільство дуже різношерсте, як-то кажуть, є різні люди. Те саме можна сказати й про баптистів. Дуже багато баптистів воюють на фронті. Взяли зброю в руки для захисту нашої країни. Ми у своїй церкві нікого не засуджуємо. У кожного є свобода вибору. Зрештою, так записано у Конституції. Тим більше, що зброю ми беремо, аби захиститися, у першу чергу. Якщо комусь совість не дозволяє воювати, то він може якось по-іншому військовим допомагати. Приміром, нагодувати», говорить Сергій.

Чимало українців не розуміють Бога, розмірковує Гайдаржи, є навіть ті, хто злиться на Бога, мовляв, чому він таке допустив? На це у баптиста є відповідь: «Людина створена Богом вільною. Тому, коли людина убиває іншу людину це особистий гріх убивці, а не Божа воля». Найбільшими грішниками нині є Путін та кремлівська верхівка, певен чоловік.

Сергій зауважує, що нині у Росії баптисти зазнають переслідувань, як це було в часи СРСР: «Щось скажеш відразу сядеш у в’язницю. Багато хто виїхав, але не всі». Сергій особисто знає кількох братів по вірі, які у Росії моляться за Україну, і вважає, що молитва допомагає і тим, хто молиться, і тим, за кого моляться.

Богдан Боднарук, «Главком»

Широко анонсовані кадрові зміни у Кабміні сьогодні нарешті оформилися у перші конкретні відставки. Верховна Рада, як і прогнозував місяць тому «Главком», звільнила віцепрем’єра міністра з відновлення-міністра розвитку громад, територій та інфраструктури Олександра Кубракова та міністра аграрної політики та продовольства Миколу Сольського. Якщо Сольський ходить під підозрою у розкраданні державних земель сам написав заяву про відставку, то Кубраков з посади йде не за власною волею.

Технологічно звільнення Кубракова було обставлено так, що справжні його ініціатори, а вони в Офісі президента, залишилися за кулісами. Усю роботу виконала Верховна Рада. Два міністерства інфраструктури та регіональної політики свого часу об’єднані саме під Кубракова, знову розділяють. І якщо звільнення віцепрем’єра-міністра вже відбулося, то голосування за його перепризначення хоча б міністром одного з нових міністерств поки відкладається. І цілком ймовірно, що на повторне призначення Кубракова просто «несподівано» не вистачить голосів.

«Він ніколи б сам не написав заяву, тому вирішено було позбавитися його у такий спосіб. І запакувати все в історію з розділенням міністерств», кажуть джерела «Главкома» у монобільшості. Кубраков розумів усі тонкощі цієї нехитрої гри, тому навіть не з’явився у Раді перед своїм звільненням.

Натомість розродився дописом, де повідомив, що це рішення з ним не обговорювали, і навіть не спромігся тезово перерахувати свої досягнення на чолі мегаміністерства, обмежившись загальними фразами про «роки спільної роботи» та «великий шлях». При цьому Кубраков зробив ремарку, що цей шлях він пройшов з абсолютною більшістю, натякнувши, що, не зі всіма йому було по дорозі.

Тим, хто останнім часом слідкував за інтригами на печерських пагорбах, було відомо, що колишній фаворит Володимира Зеленського давно потрапив в опалу на Банковій. Від звільнення Кубракова рятувало тільки обережне ставлення Офісу президента до різких перестановок в Кабміні та заступництво американського посольства, частим гостем якого був Кубраков. Власне, останній факт можна вважати також і причиною недовіри до урядовця найближчого президентського оточення. Мабуть, якнайкраще його ставлення до Кубракова проявилося у дописі анонімного Telegram-каналу «Джокер», контроль над яким приписують Офісу.

У «стукачестві» Кубраков дійсно були помічений наприклад, коли здав НАБУ двох осіб, які пропонували йому хабар. Однією з цих осіб був депутат кількох скликань Сергій Лабазюк, що зараз входить до депутатської групи «За майбутнє». Після цієї історії навіть депутати від монобільшості не ризикували зайвий раз ходити до віцепрем’єра з проханнями через побоювання потрапити на прослушку.

Нардепи фракції «Слуга народу», звісно, були більш коректними в оцінках звільнення Кубракова. У пояснювальній записці до постанови про звільнення Кубракова прямо говориться про те, що «політика, яка здійснюється сьогодні міністерством у частині регіональної політики, знаходиться у критичному стані». Голова парламентського підкомітету з питань адміністративно-територіального устрою України та місцевого самоврядування Віталій Безгін констатував, що фракція здійснила помилку, більше року тому об’єднавши міністерства паралельно керувати і питаннями інфраструктури, і питаннями регіональної політики виявилося майже неможливим. На думку депутата, це напряму шкодить євроінтеграції України, тому потрібен окремий виконавчий орган, який надасть децентралізації нове дихання.

У коментарі «Главкому» Безгін конкретизує претензії до міністерства-монстра: «Наприклад, є закон про засади державної регіональної політики, який є основою для всієї системи управління регіонами. Він був ухвалений 22 липня 2022 року, і Міністерство регіональної політики ще під керівництвом Олексія Чернишова підготувало всі підзаконні акти. Усіх людей, що це робили, викинули, і «підзаконка» досі не ухвалена. Про це вже є пряма згадка у двох звітах Єврокомісії. Бо не може одне управління виконувати роботу, що раніше робило ціле міністерство, навіть якби там працювали найбільш геніальні люди».

Також показовою була реакція соратників Кубракова з умовного «проамериканського» табору. Те, про що промовчав міністр, який поки що лишається виконуючим обов’язки, вони пояснили і розписали у всіх фарбах. Так, антикорупціонер Віталій Шабунін категорично заявив, що ті, хто зносять Кубракова, «б’ють по довірі західних еліт до української влади» і ставлять під загрозу підтримку України. За словами Шабуніна, відставка Кубракова відбулася задля контролю над багатомільярдними потоками, які проходили через міністерство, та зачистки альтернативного каналу донесення інформації до президента. А Кубраков, принаймні на перших порах, був неодмінним гостем «президентського бункера», де приймалися стратегічні рішення.

Ще у грудні 2022-го навряд чи хто міг уявити, що розрив між Кубраковим та Зеленським буде відбуватися так драматично. Тоді якраз тривала чергова «прем’єріада» і злиття двох міністерств під Кубракова та його підвищення до віцепрем’єра розглядалися як підготовка до заміни Дениса Шмигаля. Але тихий та обережний Шмигаль, попри всі прогнози, пересидів чергового амбіційного конкурента і встановив український рекорд перебування на посаді для глав урядів.

Під час виборчої кампанії Кубраков потрапив до списків «Слуги народу» як представник Офісу ефективного регулювання (BRDO). На відміну від деяких колег з BRDO, які одразу рушили до уряду (Олексій Гончарук прем’єром, Олексій Оржель міністром енергетики та екології, Денис Малюська міністром юстиції), маркетолога за освітою Кубракова поставили керувати традиційно проблемним держпідприємством «Укравтодор». Подейкували, що сталося це не без впливу столичного забудовника Андрія Вавриша, з яким вони були знайомі в період роботи у КМДА, та координатором «Великого будівництва» Юрія Голика.

Ще до початку повномасштабної війни у команді Володимира Зеленського Кубраков займався саме «Великим будівництвом» флагманським проєктом президента. На цьому шляху не обійшлося без скандалів, але головне, що зусилля Кубракова не залишилися непоміченими головою держави. У травні 2021 року перспективного управлінця зробили міністром інфраструктури. Це міністерство після початку великої війни відповідало одразу за декілька ключових напрямків відновлення зруйнованої інфраструктури, забезпечення логістики, «Укрзалізниця», порти, забезпечення «зернової угоди»…

Наступним кроком стало підвищення Кубракова до віцепрем’єра та передача в його управління ще й міністерства розвитку громад і територій, що збільшило і так чималий вплив та потоки, які проходили через урядовця. Згодом він остаточно посунув іншого «інфраструктурно-регіонального» діяча Кирила Тимошенка і, здавалося б, далі перед Кубраковим відкривається прем’єрська посада. Проте все сталося геть інакше, хоч він і протримався довше, але врешті повторив долю багатьох соратників, з яким починав у команді президента Зеленського.

Відставці Кубракова передувала активна піаркампанія із цілим букетом претензій на адресу урядовця. Деякі з них були досить дивні: наприклад, віцепрем'єру закидали недостатній захист зруйнованої російськими ракетами Трипільської ТЕС, хоча це питання взагалі не в його компетенції. Коли Кубраков звітував перед депутатами під час питань до уряду, до нього на трибуну ледь не застрибав заступник голови комітету з питань транспорту та інфраструктури Микола Тищенко не стільки з питаннями, скільки з масивом різноманітних звинувачень. Це було публічним виявом тієї психологічної атаки, яка велася на Кубракова останніми тижнями. Хоча, в цілому, проблема масово втраченої навесні генерації, на захист якої були потрачені десятки мільярдів, звісно, стосується саме Мінінфраструктури. Можна цілком справедливо нарікати на американських сенаторів, які невиправдано довго гальмували поставки систем ППО, але сенатори за океаном, а місцеві «хлопці для биття» от вони.

Тим більше що претензії президентської команди до Кубракова накопичувалися вже давно. Президента відверто вивели з себе умови, якими Кубраков зустрів пропозицію голови держави очолити Міноборони замість Олексія Резнікова, який через численні корупційні скандали з оборонними закупками став надто токсичним. Нагадаємо, тоді Кубраков, за даними джерел в Офісі глави держави, зажадав, аби окрім Міноборони йому лишили контроль через його людей за інфраструктурними проєктами. У результаті Резнікова змінили на більш Рустема Умєрова зі скромнішими апетитами, а «нахабство» Кубракова добре запам’ятали.

Також в якийсь момент Банкова, злякавшись, що у руках віцепрем’єра сконцентровано аж стільки ресурсів, серйозно урізала бюджет його відомства у частині розпорядження коштами на відновлення. Більш того, за інформацією журналіста Юрія Ніколова, до непристойних рівнів був скорочений рівень зарплат в міністерстві Кубракова, через що працівники у Держвідновленні, які відповідають за мільярдні закупівлі, отримують по 15 тис. грн.

Після звільнення Кубракова, вочевидь, слід очікувати наслідків і для його соратниці, голови партії «Слуга народу» Олени Шуляк. Наразі вона очолює ресурсний комітет з питань організації державної влади та місцевого самоврядування. Разом з Кубраковим Шуляк активно просувала скандальний законопроєкт 5655 про містобудівну діяльність, який через його токсичність відмовився підписувати президент.

Попри всі логічні пояснення звільнення заступника глави уряду, сама форма звільнення має чудернацький вигляд. Як не крути, розділення міністерств, у той час як урядом було анонсовано їхнє скорочення, ще раз підтверджує, що це лише підстава для позбавлення від конкретної людини. Хоча на профільному комітеті регулярно підіймалося питання, що міністерство не приділяє достатньої уваги регіональній політиці та не комунікує з громадами, поява постанови щодо звільнення Кубракова для більшості «Слуг народу» у вівторок стала сюрпризом.

«Чесно кажучи, на засіданні фракції ми збиралися розглядати тільки звільнення Сольського, а питання з розділенням міністерств і відставкою Кубракова виникло якось спонтанно, ділиться з «Главкомом» співрозмовник у монобільшості. Його підняв Віталій Безгін, Арахамія підхопив, а Шмигаль тут же пообіцяв все швидко провести через Кабмін. Тому, власне, Кубракова і на фракцію ніхто не запрошував. А потім вже до ранку збирали підписи депутатів під постановою про звільнення».

Подальший алгоритм дій наразі такий: після голосування за звільнення Кубракова Кабмін (можливо, вже у п’ятницю) приймає рішення про розділення обезголовленого міністерства, а далі вже Рада обирає їхніх нових очільників. Причому новостворене міністерство не може очолювати виконуючий обов’язки.

Поки офіційних претендентів на голову заново створеного Мінрегіону нема, але у кулуарах називаються різні прізвища. Серед них:

• голова з питань адміністративно-територіального устрою України та місцевого самоврядування Віталій Безгін (його колеги з фракції стверджують, що він також мітить на голову комітету замість Шуляк);
• колишній керівник цього міністерства Олексій Чернишов;
• профільний заступник голови Офісу президента Олексій Кулеба;
• радник Кулеби ексзаступник міністра розвитку громад та територій В’ячеслав Негода;
• і навіть давній тіньовий куратор «Великого будівництва» Юрій Голик.

Повторне висування на посаду міністра інфраструктури Кубракова теж на рівні розмов, бо в успіху такої затії є великі сумніви. Не для того був запущений такий хитромудрий процес відставки конкретного урядовця, аби врешті його залишати при якійсь посаді. А загальна тональність заяв та поведінка відверто ображеного Кубракова натякає на те, що й сам він відмовиться від такої честі.

Павло Вуєць, «Главком»

Антиукраїнська тема у «переможні дні» набула у Росії всеохопного (аж до дітей включно) характеру. На шкільних уроках «Розмови про важливе» до Дня перемоги російським вчителям наказано перерахувати учням народи СРСР, які боролися з фашизмом у роки Другої світової війни.

Але у списку немає українців. «День Перемоги з особливим почуттям відзначають не лише у нашій країні. Пліч-о-пліч захищали світ від фашизму росіяни, білоруси, татари, буряти, таджики, узбеки, вірмени, казахи та інші народи».

Крім того, школярам з 5 по 11 класи покажуть відео «Лист із майбутнього до минулого». За сюжетом ролика, його героїня мешканка окупованого Севастополя пише листа своєму прадіду, який воював у Другій світовій війні.

«Саме сьогодні, коли історію подвигу радянського солдата і всього героїчного народу намагаються перевернути, переписати, знецінити, наше завдання не дати цього зробити», йдеться у її посланні.

Крім того, учням усіх російських класів запропонували підготувати доповідь або про своїх родичів, які брали участь у Другій світовій, або про учасників війни в Україні. Самі історії планують представити на загальношкільній лінійці.

Насправді, головний наратив неучасті українців у Другій світовій війні задав Путін ще у 2010-му. Тоді він цинічно заявив, що росіяни б перемогли нацистську Німеччину без українців. Нагадаємо, у лавах Червоної армії боролися понад 7 млн українців, не рахуючи вояків українського походження в арміях інших країн Антигітлерівської коаліції: Польщі, США, Канади, Франції тощо.

Понад 2,5 млн українців були нагороджені радянськими та західними медалями та орденами, понад 2 тис. стали Героями Радянського Союзу, з них 32 двічі, а найкращий ас союзної авіації Іван Кожедуб тричі. Людські втрати України у Другій світовій одні з найвищих: разом військових і цивільних загинуло близько 8 млн. Тож українці не дадуть Москві «приватизувати» перемогу.

І на відміну від Росії, для України перемога не є приводом для побєдобєсія. Ми усвідомлюємо, наскільки високу ціну довелося за неї заплатити. Крім того, як зазначив експерт Центру стратегічних комунікацій Максим Майоров, «для українців Друга світова була історією без хепіенду: тріумф над нацизмом мав присмак чужого свята, адже натомість повернувся сталінізм. Нацизм було переможено і засуджено, а комунізм ні. І зрештою, «ніколи знову» не спрацювало. Сучасний агресор активно використовує проти своєї жертви риторику Другої світової, доводячи тим самим, що пам’ять може бути пародією, а не застереженням».

Президент Зеленський у День пам'яті та перемоги над нацизмом з «підвалу смерті» в Ягідному, де окупанти протягом 27 днів утримували 368 мирних жителів села з 4 по 31 березня 2022 року зазначив: «Сьогодні ідеї Гітлера звучать російською мовою. Злочини нацистів відбуваються під російським прапором. Відмінність формальна. Новий Вермахт, що вторгся до України, носить на рукавах двоголового орла. Нові «Фау» це «Калібри» та «Кинджали», новий Люфтваффе МіГи та Су-шки. Нова свастика «Zетки», новий «Гітлерюгенд» «Юнармія». Таких паралелей десятки. Таких наслідувань сотні. І якщо сучасний Кремль наслідує Третій райх у всьому, то і кінець його має бути ідентичним у новому Нюрнберзі, місті Гаага».

У згаданому списку «народів-переможців» нацизму, крім українців, не знайшлося місця також американцям, британцям й іншим союзникам. Натомість на парад перемоги 9 травня 2024 року Путін запросив президентів Лаосу Тисуліта та Гвінеї-Бісау Ембало, що має вигляд абсолютного блюзнірства, зважаючи на історичний контекст.

Адже, у 1940-ві роки Гвінея-Бісау була колонією під назвою Португальська Гвінея. Війна її ніяк не зачепила, тому що Лісабон зайняв позицію нейтралітету у Другій світовій. У той же час Лаос був об’єктом боротьби та інтриг вішистської (колабораціоністської) адміністрації Франції та Японії. Тож, м’яко кажучи, також залишався осторонь боротьби із гітлерівською «Віссю».

І це вчергове підтверджує, що Путін приватизував День перемоги і просто перетворив його на абсурдне шоу власного побєдобєсія.

Більше того, явку представників деяких країн на парад Путін забезпечив маніпуляцією. У ці ж дні у Росії вирішено провести саміт Євразійського економічного союзу (ЄАЕС) за участі керівників держав-учасниць, які заразом будуть змушені відвідати й «урочистості», створюючи видимість міжнародної підтримки путінського шоу. А тій самій Гвінеї-Бісау напередодні (місяць тому) Путін списав $26,7 млн боргу.

29 травня суддівський «дембель» має наступити для відомого юриста та легендарного політика Сергія Головатого. Сергій Петровичу виповниться 70 років, а отже, згідно із законодавством, він більше не зможе займати посаду судді Конституційного суду. У крісло тлумача Основного Закону Головатий сів за квотою президента у лютому 2018 року. Відтоді знаний правник «доріс» до заступника голови Конституційного суду. А з грудня 2020 року він виконує обов’язки голови суду.

Після відходу від суддівських справ Сергія Головатого некомплект Конституційного суду складатиме шість осіб. 12 суддям, котрі залишаться, буде ще складніше ухвалювати рішення, їхня кількість опиниться на межі кворуму (для успішного голосування необхідно не менше 12 суддів).

Водночас треба нагадати: вже кілька місяців Дорадча група експертів із числа міжнародників просіває 37 кандидатів, котрі змагаються за п’ять вже вакантних крісел суддів Конституційного суду. Відбір настільки жорсткий, що достроково зійшли з дистанції, наприклад, нардепи-«слуги» Олександр Копиленко і Павло Павліш.

Паралельно президент Володимир Зеленський запустив новий конкурсний добір до Конституційного суду. Це відбулося наприкінці лютого 2024 року. Фактично йдеться про заміщення судді Сергія Головатого. Тоді ж «Главком» інсайдив: про суддівську кар’єру серйозно задумувався нинішній голова Верховної Ради Руслан Стефанчук. Він, до речі, у 2018 року пробував зайти до Верховного суду, але безуспішно.

Тепер також не склалося. Спікер не ризикнув подати документи на конкурс. Натомість у боротьбу за крісло, яке залишає Головатий включилося відразу 10 претендентів. «Главком» одержав в Офісі президента відомості про усіх конкурсантів.

До умовного блоку «науковці», які хочуть стати суддею Конституційного суду, ввійшли: професор Національного авіаційного університету Наталія Камінська, доцент кафедри кримінального права Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого Олександр Радутний, доцент кафедри конституційного права та прав людини Національної академії внутрішніх справ Людмила Романенко і доцент кафедри кримінального процесу та криміналістики Навчально-наукового інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка Наталія Сиза.

Що стосується Камінської та Радутного, то вони нещодавно брали участь у конкурсі на посади суддів Конституційного суду за квотою Верховної Ради. Їхнє балотування припинилося на етапі співбесід із Дорадчою групою експертів.

Зокрема, доцент кафедри кримінального права Радутний запам’ятався плутаниною із вартістю своєї нерухомості та автомобіля, на що звернув увагу міжнародний експерт Алеш Залар. Наприклад, ціну квартири площею 45,8 кв. м у Харкові, придбану 1996 році, кілька разів змінював у поданих електронних деклараціях: спочатку вказав 1 грн, потім виправив на 4 тис. грн, а у е-декларації за 2023 рік взагалі прибрав її вартість.

Такі ж випробовування спіткали й автомобіль Ford Escape, 2020 року випуску, який Олександр Радутний купив у червні 2022 року. В електронних деклараціях було вказано ціну авто 70 тис. грн і 90 тис. грн. А в електронній декларації 2023 року вартість автомобіля Ford Escape чомусь змінилася на 255,9 тис. грн.

Професорка Камінська теж «прогоріла» на питаннях про походження власного майна. Зокрема, кандидатка не задекларувала ціну придбаної у 2007 році квартири в Києві. Крім цього, певний сумнів викликали заощадження кандидатки. Працюючи викладачкою, у 2022 році задекларувала особисті активи в розмірі близько 2 млн грн. На співбесіді пояснила: у 1996 році значну суму у фунтах їй передали перед смертю бабуся й дідусь. При цьому жодних підтверджень кандидатка не надала.

Ще трійка учасників, які боротимуться за суддівську посаду, працює у приватних компаніях. Це начальник відділу просування законодавства з боротьби з виробництвом фальсифікованої лікеро-горілчаної продукції ТОВ «Баядера логістик» Володимир Гуцу-Біденко, радник з питань конституційного права та GR адвокатського об’єднання LCF Костянтин Красовський і юрист-міжнародник ТОВ «Ді Енд Ай Еволюшин» Артем Рубанець.

Тут привертає увагу 65-річний Гуцу-Біденко. У мотиваційному листі він зазначив, що має понад 20 років стажу роботи в органах прокуратури та МВС. І додав: за його участі свого часу було ухвалено Кримінальний, Господарський, Цивільний та Земельний кодекси України. А ще кандидат у судді двічі торував шлях до Верховної Ради: у 2002 році від партії «Яблуко», у 2014 році від Всеукраїнського об’єднання «Заступ». Проте не пробився до будинку під куполом.

«Упевнений, що у випадку призначення мене президентом України суддею Конституційного Суду України, принаймні враховуючи мій вік, упродовж наступних п’яти років зможу працювати на благо українського державотворення та у забезпеченні верховенства Конституції України», обіцяє Володимир Гуцу-Біденко.

Отже, якщо Гуцу-Біденко раптом переможе у конкурсі, то повторить долю судді Сергія Головатого: замість дев’ятирічної каденції у Конституційному суді відпрацює лише трохи більше половини терміну.

Має тривалий зв’язок із владними інституціями й кандидат Костянтин Красовський. За президентства Петра Порошенка він очолював головний департамент правової політики Адміністрації глави держави. Перед вторгнення Росії в Україну ввійшов до складу Комісії з питань вищого корпусу державної служби. Нині Красовський є військовослужбовцем, нагороджений відзнакою за оборону Харкова у 2022 році.

Ще троє конкурсантів суддя Черкаського адміністративного суду Тамара Новікова, керівник юридичного управління Національного антикорупційного бюро Ігор Ярчак і завідувач сектору організації державної влади та місцевого самоврядування відділу з питань правової політики, організації публічної влади дослідницької служби Верховної Ради Ірина Куян.

Пані Новікова у судовій системі з 2007 року. У 2012 році у неї виникло «тертя» з Вищою кваліфікаційною комісією суддів. Служителька Феміди попросила про рекомендації для обрання її безстроково на посаду судді Черкаського окружного адміністративного суду. Однак Вища кваліфікаційна комісія мала інше бачення. Судді Новіковій дорікнули систематичним порушенням правил внутрішнього трудового розпорядку, а також скасуванням близько 10% її судових рішень в апеляційних інстанціях протягом 2008-2012 років через «порушення норм матеріального, процесуального права і неповне з’ясування фактичних обставин справи».

У 2020 році Вища кваліфікаційна комісія навіть спробувала вибити суддівського стільця з-під Тамари Новікової. Зокрема, ініціювала перед Вищою радою правосуддя (ВРП) її звільнення «у зв’язку з виявленням за результатами кваліфікаційного оцінювання невідповідності судді займаній посаді». Тоді ВРП захистила суддю, відмовивши у поданні Вищої кваліфкомісії.

Ігор Ярчак з 2015 року працює керівником юридичного управління Національного антикорупційного бюро. До цього вів юридичний напрямок у Брокбізнесбанку і Міському комерційному банку, а ще раніше 10 років працював в органах прокуратури. «Я не буду говорити про те, що я зроблю у разі обрання на посаду. Але я точно знаю, чого не зроблю. Я не піду проти Конституції України», закрутив інтригу Ігор Ярчак у своєму мотиваційному листі.

І ще кілька слів про претендентку Ірину Куян. На зорі незалежності України (1992-1993 роках) працювала інспектором-діловодом в апараті Ради нацбезпеки і оборони; у 2005-2010 роках професором кафедри конституційного, адміністративного та фінансового права Національної академії прокуратури. З 2015 року і до тепер в Інституті законодавства Верховної ради, який трансформувався у Дослідницьку службу парламенту.

***

«Конкурсна комісія, яку утворив президент для відбору кандидатів на посаду судді Конституційного суду ні на що не впливає там всі особи контрольовані. Треба враховувати фактор Дорадчої групи експертів, де переважний голос мають іноземці», пояснює конкурсні розклади «Главкому» джерело у Конституційному суді.

6 травня конкурсна комісія при президентові передала Дорадчій групі експертів документи 10 кандидатів на суддівське місце. Експерти мають чотири місяці на вивчення досьє, співбесіди та оцінювання кандидатів.

Віталій Тараненко, «Главком»

У парламенті з’явився проєкт, який пропонує «амністію дерибанникам» і карт-бланш чиновникам на відчуження лісів, прибережних та прикордонних смуг, заповідників, ландшафтних парків, пам'яток природи, ботанічних садів тощо (11185). Якщо парламент підтримає цю ініціативу, держава та громади зможуть повертати своє майно через суди лише впродовж п’яти років з моменту виділення. Забудовники вже розпочали масовану кампанію у ЗМІ, пояснюючи, чому претензії до них треба «обнулити».

Більше того, аби заблокувати можливість прокуратурі захищати інтереси держави, забудовники вже звернулися до Конституційного Суду.

Ліси, природно-заповідний фонд, прибережні смуги та землі оборони завжди приваблювали забудовників та агробізнес. За часів президента-зрадника Януковича і на парламент, і на судову гілку влади впливав тогочасний заступник голови Адміністрації президента Андрій Портнов. І саме тоді парламент прийняв зміни до процесуальних кодексів, які обмежили суди у можливості захисту державою та територіальними громадами їхніх інтересів у судах. Від цього мали виграти насамперед недоброчесні забудовники. Але після старту судової реформи 2016-2017 років у Верховному Суді знайшли можливість не допустити реалізації цієї схеми.

За Януковича через парламент нардепи від «Батьківщини» Валерій Писаренко та Володимир Пилипенко провели зміни до законів, які мали обмежити можливість прокуратурі захищати у таких справах інтереси держави або громади. Центр політико-правових реформ наголосив у 2011 році, що парламент прийняв закон, який «захищає права рейдерів» і навів з цього приводу цитату Портнова: «Після цього кожен власник буде розуміти, що у нього це (майно) забрати вже ніяк не можливо».

Тобто ключова ідея лобістів забудовників полягала у тому, аби обмежити для прокуратури строк на звернення до суду з позовом і на оскарження судових рішень, про які не знала держава та громада як власники землі. Унаслідок цього багато роздерибанених земель лісового, водного, природно-заповідного фондів, рекреаційного призначення, оборони тощо стало б неможливо повернути через суди.

Спілка з нардепами-«батьківщинівцями» для Портнова був невипадковою. До того, як перейти на службу до Януковича, він посідав одну з керівних посад у передвиборчому штабі Юлії Тимошенко. У ті часи саме «Батьківщина» була пов’язана із низкою дерибанних історій на Київщині. Земля поблизу столиці, де збереглися зелені зони та незабудовані узбережжя, найдорожча. Мешканці громад, де зелені зони віддають під висотки, протистоять тітушками забудовників.

Упродовж декількох років законодавчі норми, які суперечили інтересам держави та громад, суди таки застосовували. Але після реформи Верховного Суду стали на захист інтересів держави та територіальних громад.

Велика палата Верховного Суду розглядає кожну справу у складі 21 судді. Це особливо складні випадки. Так напрацьовується судова практика для всієї країни. Аби захистити право українців на водні та лісові ресурси, парки, об’єкти культурної спадщини Велика палата почала застосовувати ст. 391 Цивільного кодексу, яка дозволяє власникові вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Завдяки цьому вдалося повернути землі у Григорівському та Бузькому лиманах Чорного моря, на курорті Коблеве, у Ягорлицькій затоці, водоохоронній зоні вздовж річки Стугни тощо. Так само вдалося повернути громаді Києва історичну садибу Терещенків.

І тепер вказану норму та ще одну, яка стосується можливості витребування власником майна з чужого незаконного володіння (ст. 388 Цивільного кодексу), автори законопроєкту пробують знищити. У такий спосіб намагаються поховати позитивну судову практику 2018-2024 років, бо попередні спроби зробити це в окремих справах Верховного Суду провалилися у його Великій палаті.

Отже, наприкінці квітня у парламенті з’явилася законодавча ініціатива, яка може перевершити те, що намагалися узаконити у часи Януковича.

Головний автор ініціативи (11185) народний депутат Степан Чернявський («Слуга народу»). Співавторами стали також народні депутати, які були обрані як представники партії влади від Київщини: Сергій Бунін та Олександр Горобець. Останній неодноразово писав депутатські звернення, які можна трактувати користь дерибанникам Біличансього лісу. До слова, у лавах «Батьківщини» на останніх місцевих виборах також виявлені пов’язані із дерибаном Біличанського лісу політики. Для того, щоб захистити цей ліс від забудови у суді активістам знадобилося 15 років.

Аналітик ГО «Українська природоохоронна група» Петро Тєстов наголошує: якщо за проєкт проголосують, то схемщикам достатньо буде просто дочекатись поки спливе п’ятирічний термін з моменту отримання ділянки: «Місцеві ради та Держгеокадастр регулярно «не помічають» природоохоронні території та ліси. Мовляв, вони не внесені в кадастр. Це десятки тисяч ділянок. Останніми роками прокуратура системно і успішно працює і скасовує такі землевідводи, бо законодавство захищає такі території незалежно від наявності кадастрової документації. Не дивно, що ця ініціатива йде від членів аграрного комітету. Ми неодноразово фіксували незаконне розорювання прибережних смуг чи заповідних територій, у тому числі від великих агрохолдингів».

Одночасно із такою законодавчою активністю у квітні стартувала потужна інформаційна кампанія. «Бізнес», який фігурує в останніх гучних корупційних розслідуваннях, прямо пропонує «обнулити» претензії до нього у земельних схемах. Тобто за фактом ті, хто нині ходить під підозрою, вимагає зробити те ж саме, що хотів зробити Портнов 12 років тому «забрати вже ніяк не можливо».

Флагманом медіакампанії тут виступає скандальний забудовник Ігор Мазепа, якого Державне бюро розслідувань звинувачує у махінаціях із землею. Підприємець тепер розповідає про те, що обнулити претензії до таких, як він, пропонує Рада підприємців.

Необхідність змінювати законодавство Мазепа пояснює тим, що у законі нібито є «сірі зони» для недоброчесних «ментів».

Мазепа це бізнес-партнер забудовника та ексмера Ірпеня, фігуранта журналістських антикорупційних розслідувань Володимира Карплюка, з командою якого тісно комунікує нардеп-мажоритарник цього округу і… один зі співавторів проєкту депутат Горобець.

На таку інформаційну кампанію і заклики «обнулити» претензії до забудовників відреагував Микола Малуха, представник проєкту «Ціна держави».

Він зазначив, що деякі бізнесмени не хочуть докорінних змін, а вимагають лише окремих «плюшок» для своєї діяльності.

Невеликий законопроєкт на кілька сторінок може зруйнувати якісну судову практику Великої палати, яку почали формувати наприкінці 2018 року. Мова йде про справи Григорівського лиману в Одеській області, Новомосковського та Миколаївського лісових господарств Дніпропетровщини та Миколаївщини відповідно. У цих справах суддею-доповідачем був Дмитро Гудима, який після шести років роботи у Великій Палаті зараз є суддею Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

«Право приватної власності не може виникнути на об’єкти, які не можна у приватну власність передавати. Навіть якщо рада чи інший орган прийняли рішення про виділення певній особі землі на березі річки чи моря у приватну власність для будівництва житла, і ця особа зареєструвала за собою право приватної власності, то згідно з висновками Верховного Суду володільцем такої ділянки залишається громада чи держава. А той, хто зареєстрував за собою зазначене право, мав усвідомлювати, що за законом не може його набути. Тому суд не витребовує такий об’єкт за ст. 387-388 Цивільного кодексу, а повертає їх громаді чи державі в порядку усунення перешкод за ст. 391 цього закону. Законопроєкт 11185 фактично покликаний зруйнувати таку судову практику», зауважив суддя Гудима.

Практику застосування норм права щодо повернення державі та громадам земель лісового і водного фондів Велика палата Верховного Суду «зацементувала» у 2021 році у справі Бориспільського лісгоспу (постанову писала тодішня голова Верховного Суду Валентина Данішевська).

Той, хто зареєстрував за собою право власності на майно держави чи громади, мав усвідомлювати, що за законом не може його набути

До слова, у Європейському суді з прав людини теж є приклади таких спорів. І цей орган ставав на бік держави. Так, у справі «Депаль проти Франції» мова йшла про француза, який ще у 1960 році придбав будинок, частково розташований на морському узбережжі, яке є державною власністю. Аж до 1992 року заявник мав дозволи на користування цією землею, за якими він не мав права на відшкодування вартості того, що там споруджене.

У 1986 році законодавство Франції зупинило продовження дозволів на зайняття морських земель державної власності, заявник втратив право на цю землю. Влада постановила, що Депаль має знести свій будинок без отримання відшкодування, бо, згідно з отриманими дозволами, знав, що не може на таке відшкодування претендувати. Європейський суд таку позицію держави підтримав.

Велика Палата Верховного суду у постанові, яку оформив суддя Гудима, звертала увагу на те, що, на відміну від справи Депаля, в Україні недобросовісні набувачі земельних ділянок прибережних захисних смуг безкоштовно і незаконно їх отримують для будівництва й обслуговування житла і господарських споруд за рішеннями органів влади та перепродують далі. Більше того, в Україні таке будівництво на цих землях заборонене, у приватній власності вони перебувати не можуть, а право оренди на них можна оформити для обмежених цілей, не пов’язаних зі спорудженням житла.

У справі про повернення громаді Полтави земельної ділянки на території пам’ятки садово-паркового мистецтва суддя доповідач Олег Ткачук наголосив, що, згідно з Конституцією України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси є об'єктами права власності Українського народу, і забезпечити це право мають закони.

«Має бути судовий контроль за дотриманням цієї норми. Інакше право буде як гасло на папері. Верховний Суд сформував чітку правову позицію: вимоги про повернення у власність народу історичних пам’яток, земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, водного фонду, парків, цінних об’єктів культурної спадщини, не можуть бути обмежені часом. Верховний Суд має достатньо повноважень, щоб забезпечити співмірність інтересів держави і людини, та пропорційність втручання держави у приватні інтереси. Проєкт 11185 має внутрішні суперечності. Якщо він надійде до Верховного Суду, ми будемо його вивчати і внесемо пропозиції. Обмеження якимось строком права на звернення до суду з метою повернення майна законному власнику, думаю, недоцільно», зазначив суддя Ткачук.

Наприкінці минулого року голова партії «Слуга народу» Олена Шуляк лобіювала іншу ініціативу забудовників, яка стосується прибережних смуг (9664). Цей законопроєкт, який досі перебуває на розгляді парламенту, так само може поламати якісну судову практику.

Забудовники діють не лише через окремих депутатів Верховної Ради. До Конституційного Суду України надійшла скарга ТОВ «Рейнір Бізнес Груп». Її наприкінці квітня вже взяв до розгляду другий сенат Конституційного суду (судді: Сергій Головатий, Віктор Городовенко, Василь Лемак, Володимир Мойсик, Олег Первомайський, Галина Юровська).

Позивачі оспорюють право прокурорів виступати в інтересах держави у справах, які стосуються захисту інтересів держави і громад (стаття 23 Закону України «Про прокуратуру»).

Зазначене товариство-скаржник було відповідачем у справі за позовом прокуратури про захист земель водного фонду, які роздала Козинська селищна рада (у Козині, Кончі Заспі одні з найдорожчих ділянок поблизу столиці).

Забудовники намагалися довести своє право власності на земельні ділянки водного фонду площею 17 га. Верховний Суд погодився із задоволенням позову прокуратури та повернув ці землі громаді. Вважав, що спірні ділянки є землями водного фонду і не могли набуватися товариством у власність, а громада не позбувалася володіння ними.

Якби діяли норми, які зараз пропонують автори законопроєкту, то захистити б цей водний фонд було б неможливо. У прокуратурі зазначають, що окремі положення створюють загрозу безпідставного вибуття з державної/комунальної власності заповідних земель, її надр, природніх ресурсів, у тому числі внаслідок запровадження строку давності для задоволення вимог про витребування майна у добросовісного набувача.

«Крім того, приписи законопроєкту (11185) можуть негативно вплинути на ефективність захисту інтересів держави в суді, руйнуючи сталу та ефективну судову практику щодо правових режимів землі та способів захисту. Є загроза, що може бути знівельована існуюча судова практика, у тому числі Верховного Суду, охорони навколишнього природного середовища, захисту екологічних прав, оскільки судами напрацьовано позицію, що справи такої категорії (наприклад, про незаконне вибуття заповідних територій) не мають строків давності», зазначив керівник спеціалізованої екологічної прокуратури Борис Індиченко.

У прокуратурі додають, що проєкт 11185 ще опрацьовується та щодо нього буде надано пропозиції і зауваження.

У 100% таких ситуацій бізнес виступає співучасником злочину, набуваючи право власності на крадене

Верховна Рада попереднього скликання намагалася змінити положення Цивільного кодексу України та повернути ті норми, які з нього видалили за часів Портнова. Таку ініціативу (4521) подали у 2016 році нардепи Ігор Луценко, Остап Єднак, які пішли захищати країну, та низка інших парламентарів. Але його так і не розглянули.

Луценко, який зараз служить у Збройних Силах України, ознайомився із законодавчою ініціативою чинних нардепів, які намагаються змінити Цивільний кодекс, і зазначає: «Це схоже на спробу амністії земельних та інших злочинів, скоєних несумлінним бізнесом у спайці з корумпованими посадовцями. З таким посилом, що давайте розбиратися з чиновниками, а бізнес залиште у спокої. У 100% таких ситуацій бізнес виступає співучасником злочину, набуваючи право власності на крадене. Від такої норми постраждають ті нечисленні компанії, котрі намагаються працювати відповідно закону, адже у конкурентній боротьбі за землю та інші активи вони програють шахраям».

Якщо законодавство перестане захищати зелені зони, прибережні смуги, активні представники громади знову будуть виходити і валити паркани. Але самосуд точно не те, що наблизить нас до вступу в ЄС.

Новий проєкт (11185) розглядатиме Комітет з питань правової політики, який очолює Денис Маслов («Слуга народу»). Ця законодавча ініціатива далеко не єдина, яку просувають лобісти забудовників у часи війни.

Нагадаємо, Королівський інститут Chatham House (Британія) ознайомився з урядовою постановою-клоном скандальної містобудівної «реформи» 5655, яку намагаються провести через Кабмін. Chatham House вважає, що внаслідок такого недосконалого регулювання можуть виникати будівельні картелі. Картельна змова виникає тоді, коли великі гравці з одного сектору об’єднуються і роблять все для того, щоб створити вигідні для себе умови.

За останні кілька років у парламенті України зареєстрували низку законів в інтересах забудовників. Частину з них вдається блокувати, але на початку року один із них прийняли, і наприкінці травня він набере чинності (9627). Цей закон передбачає швидку зміну цільового призначення сільськогосподарської землі під промисловість. І для такого випадку антикорупційні бар’єри не спрацювали.

Верховна Рада вже понад два роки працює у режимі одного пленарного засідання, тривалість якого наразі складає понад 336 годин.

Звісно, за цей час депутати зробили багато перерв, а також встигли неодноразово обговорити конституційність такого формату роботи. Окреме питання підстави для оголошення перерв у засіданні. Інколи вони передбачувані, як, наприклад, ситуація, коли розглянуто всі питання порядку денного.

Частіше підстави для перерв у засіданні Верховної Ради за цей період були неочікуваними та навіть випадковими. Зокрема під час кількох засідань підставою для оголошення перерви, за словами головуючого, стала «відсутність потенціалу», а ще декілька разів діяльність Ради «руйнувала повітряна тривога».

Проте інколи депутати знаходять сили та мотивацію працювати без перерв 12-13 годин поспіль. На одному з таких засідань нардепи навіть просили коротку перерву, аби «відповідальні народні депутати, які присутні у залі, могли задовольнити свої природні потреби».

Що таке «триваюче пленарне засідання» та чи допомагає такий формат роботи нардепам ефективно працювати, читайте у матеріалі Руху «Чесно».

Близько 10-ї вечора 23 лютого 2022 року голова Верховної Ради Руслан Стефанчук оголосив позачергове засідання парламенту закритим. А вже вранці розпочалося нове засідання, під час якого депутати майже конституційною більшістю голосів підтримали пропозицію головуючого не закривати, а продовжувати його. Тоді ж депутати надали головуючому право визначати час, місце проведення і спосіб голосування у подальшому під час засідання. Це голосування було єдиним, яке ухвалили у перший день повномасштабного вторгнення, окрім голосування про запровадження воєнного стану.

З того часу депутати 104 рази збиралися для роботи у сесійній залі, і щоразу головуючий оголошував про перерву у засіданні під кінець розгляду питань. Від початку 2022 року до квітня 2024 року у сесійній залі Верховної Ради народні депутати працювали понад 336 годин.

Такий формат роботи наразі закріплений в окремій постанові парламенту. Там також визначені правила формування проєкту порядку денного на день після перерви у триваючому засіданні та тривалість часу для розгляду питань.

Постанова також передбачає, що присутні на триваючому засіданні у день після перерви не повинні поширювати інформацію щодо його початку, перебігу та прийнятих рішень раніше ніж через годину після оголошення перерви. Однак, як ми знаємо, не всі народні депутати дотримуються цих вимог.

Згідно з цією ж постановою, деталі засідання парламенту до оголошення перерви має визначати погоджувальна рада, яка встановлює час, необхідний для розгляду питань порядку денного. Проте, якщо повітряна тривога триває понад три години, то засідання припиняється без розгляду запланованих питань чи вичерпання часу. Однак на практиці, як бачимо зі стенограм, перелік підстав для оголошення перерви у триваючому засіданні значно ширший.

Інколи у такому засіданні все ж оголошується перерва, коли депутатам вдається розглянути всі питання порядку денного, навіть якщо ухвалити їх не вдалося. Так, під час одного із таких засідань останній пункт порядку денного набрав лише 223 голоси. Після чого головуючий наголосив, що він «старався».

Інколи засідання завершується, навіть якщо розглянути всі ініціативи не вдалося, але вичерпано запланований час. У таких випадках розгляд питань порядку денного може бути перенесено, адже календарного плану засідань немає. Громадськості доводиться очікувати на розгляд того чи іншого рішення невизначений час, допоки депутати не повідомлять у своїх соцмережах про повернення до сесійної зали на засідання після перерви.

«Потенціал» нардепів або ж його відсутність також часто стає підставою для оголошення перерви у засіданні. Зазвичай це стається, якщо у залі недостатньо депутатів для ухвалення рішень. Такі перерви можуть оголошувати, якщо в залі менше десяти депутатів або ж навіть якщо присутні понад дві сотні нардепів. За обох умов ухвалити жодне рішення парламент не зможе.

Водночас, якщо у парламенті розглядають правки до законопроєктів, що нерідко займає десятки годин, головуючий не поспішає оголошувати перерву. Так, під час обговорення правок до закону про мобілізацію (№ 10449) парламент хоч і працював до ночі, проте фактично у сесійній залі працювали лише близько трьох десятків нардепів. Подібна картина у сесійній залі дуже часто спостерігається саме під час розгляду так званого поправкового спаму.

Найчастіше розгляд правок відбувається у майже порожній сесійній залі. Ймовірно, це зумовлено тим, що нардепи не вважають їх розгляд важливим та свідомо ігнорують такі засідання. Відтак не щодо всіх запланованих правок нардепи наполягають на розгляді, адже на їх ухвалення немає шансів.

За останні декілька місяців почастішали випадки переривання засідань Верховної Ради через оголошення повітряної тривоги. У постанові, що регламентує правила їх проведення під час воєнного стану, передбачено, що депутати мають повернутися до сесійної зали протягом 15 хвилин з моменту оголошення відбою тривоги. Та інколи продовжити працювати в цей день не вдається.

До зали повертаються не всі депутати, і у результаті голосувати за ухвалення рішень уже неможливо. Аби уникнути провалу у важливих голосуваннях, головуючий оцінює кількість присутніх нардепів і може ухвалити рішення про оголошення перерви.

Зважаючи на таку практику, інколи головуючий уже після початку повітряної тривоги, не чекаючи її завершення, оголошує перерву у засіданні. Він одразу зазначає, що зібратися після завершення тривоги депутати вже не зможуть, тому робота припиняється вже на цьому етапі. За таких умов навіть заплановані для розгляду питання доводиться відкладати.

Триваюче засідання дійсно має переваги в сенсі оперативності збору депутатів для розгляду питань у сесійній залі у разі нагальної потреби, але водночас унеможливлює чітке планування, створює підстави для відкладення рішень та є чудовим форматом виправдання закритості роботи.

Від початку цього року у Верховній Раді відбуваються певні зміни у форматі роботи, до яких неодноразово закликали як представники громадськості, так і самі нардепи. Так, нещодавно у Раді зареєстрували проєкт постанови, в якій нардепи вимагають завершити режим одного пленарного засідання та повернутись до формату класичних пленарних засідань із двома пленарними тижнями, погоджувальною радою та годиною запитань до уряду, які визначені регламентом. Проте думки нардепів щодо цього різняться.

Перший заступник голови парламенту Олександр Корнієнко у коментарі «Чесно» зазначає, що цей формат, створений у день початку повномасштабного вторгнення, дуже гнучкий і дозволяє зібратися у будь-який момент. Натомість календарний план таких можливостей не дає, хоч законодавство і передбачає інструменти для скликання позачергових засідань: «Формат триваючого засідання це не примха голови парламенту. Це визначено постановою, яку декілька разів підтримували депутати. Поки ми перебуваємо у режимі воєнного стану, робота буде продовжуватись у такому форматі. Та все ж хто слідкує за роботою парламенту, знає, що кількість засідань і годин роботи є подібною до часу 2020-2021 років. Наразі графік засідань повертається до попередніх показників, а останні засідання взагалі відбувалися три дні поспіль, а на четвертий ми мали годину запитань до уряду. Це повна відповідність формату роботи, який ми мали до повномасштабного вторгнення».

Позицію керівництва парламенту розділяють і інші нардепи. Зокрема голова Комітету з питань свободи слова Ярослав Юрчишин зазначає, що безперервність засідання дозволяє швидко, у межах 24 годин, зібрати депутатів у сесійній залі. На початку повномасштабного вторгнення такий формат роботи був критично необхідний, аби швидко скликати депутатів для вирішення нагальних питань, розгляд яких було неможливо запланувати наперед.

«Зараз, із посиленням безпеки у Києві та протиповітряної оборони, потреба у коротких засіданнях відпала і повернення до календарного плану роботи є цілком реалістичним. Останнє засідання вже відбулося у такому форматі і показало, що це достатньо зважене і адекватне рішення. Наскільки я розумію, у травні проходитиме експеримент щодо повернення у традиційний робочий формат. Після цього ми, ймовірно, повернемося до календарного режиму роботи, але з можливістю оперативно збиратися на засідання», зазначає Юрчишин.

Нагадаємо, рух «Чесно» проаналізував усі засідання Верховної Ради від початку 2022 року і дотепер, а також підрахував, скільки нардепи працювали у сесійній залі Ради. Як показує аналіз засідань та робочих годин парламенту, поступово нардепи нарощують кількість і тривалість засідань.

За таких умов можливе і повернення до календарного плану роботи Верховної Ради, а також відновлення допуску журналістів до стін парламенту і трансляцій засідань. Такі умови роботи однозначно вплинуть на дисциплінованість нардепів, адже йтиметься про репутацію кожного з них.

«Київський метрополітен» перевіряє конструкції та ґрунти поруч зі станцією метро Поштова площа. Про небезпеку для усього інфраструктурного вузла: станції метро, площа, найближчих будівель заявили Держаудитслужба, Державний науково-дослідний інститут будівельних конструкцій, Спеціалізоване управління протизсувних підземних робіт, громадські організації та бізнес. Якщо аварійність підтвердиться доведеться тимчасово закривати Поштову площу та обмежувати рух метрополітену. Проблема виникла через багаторічну бездіяльність комунальників та міських чиновників, які не проводили протиаварійні роботи в підземному котловані під площею.

2 травня на Поштовій площі, за словами Ольги Рутковської, члена Українського національного комітету Міжнародної ради з питань пам'яток та визначних місць та однієї з ініціаторів створення сучасного археологічного музею, представники інженерної служби «Київського метрополітену» провели візуальне обстеження стану підземного котловану, який розташований на відстані 9-15 метрів від станції метро та тунелів Поштової площі. За неофіційними даними, комунальне підприємство збирається замовити експертне дослідження стану конструкцій та ґрунтів навколо станції метрополітену. І це вже можна вважати перемогою громадськості та експертів, які попереджають про аварійність Поштової площі з 2019 року, але досі міська влада ігнорувала всі звернення.

23 квітня питання аварійності Поштової площі підняли на засіданні тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради з питань Києва, і це спричинило справжній скандал. Присутні на комісії представники Київської міської державної адміністрації та Київради переводили стрілки і відповідальність на Верховну раду минулого скликання, яка 5 липня 2018 року прийняла Постанову «Про збереження історико-культурної спадщини на Поштовій площі у місті Києві». Чиновники жалілися нібито саме цей документ заважав їм протягом п’яти років проводити консерваційні та протиаварійні роботи, які б забезпечили безпеку на Поштовій площі в однойменній станції метро і зберегли життя та здоров'я людей.

Після комісії Верховної Ради про багаторічну проблему та аварійність Поштової почали публічно казати всі сторони конфлікту, у тому числі, наприклад, одіозний архітектор Андрій Миргородський та навіть керівник Державного управління справами часів президента-втікача Януковича Андрій Кравець, які мають до цієї ситуації безпосереднє відношення. Більш того, зробила заяву про аварійність площі та станції метро і Держаудитслужба, судячи із повідомлення якої ще рік тому вона попереджала міську владу, що під загрозою руйнації опинився весь інфраструктурний вузол: станція метро, площа, найближчі будівлі, у тому числі і будівля самої Держаудитслужби. Але ця заява так і залишилась без уваги зі сторони Департаменту транспортної інфраструктури. Схоже, що про багаторічну бездіяльність міської влади на Поштовій площі відомо багатьом.

Нагадаю, що восьмиметрової глибини котлован під Поштовою площею з’явився в результаті великого міського проєкту з реконструкції транспортної розв’язки на Поштовій площі в Подільскому районі міста Києва. Починаючи з 2012 році спочатку за бюджетний кошт були побудовані естакада та тунель, а за приватний кошт під площею збирались створити «об’єкт багатофункціонального призначення» (торгівельний центр). Інвестором останнього будівництва стала компанія ТОВ «Хенсфорд Україна», пов’язана зі згаданим Андрієм Кравцем. Однак коли у 2014 році розпочали копати котлован, то відразу знайшли значні археологічні знахідки. Тому з 2019 року ця територія площею 6 тис кв. м. є Пам’яткою історії та археології національного значення.

Будівництво ТРЦ на Поштовій площі зупинилось ще 10 липня 2017 року, коли між археологами та забудовником виник конфлікт і втрутилась громадськість. Громадський протест на Поштовій площі один з найсильніших в протистоянні із міською владою за багато років, він об’єднав декілька десятків громадських організацій, а про знахідки Поштової сьогодні знають мільйони людей.

З того часу будівництво торговельного центру не розпочиналось і сьогодні юридично неможливе, оскільки дозвільні документи (містобудівні умови та обмеження) остаточно скасовані Верховним судом України 27.07.2022 року (рішення у справі 826/16076/18), а згідно зі згаданою постановою Верховної ради від 5 липня 2018 року будувати на Поштовій площі можна буде тільки після створення національного музею «Центр середньовічного міста» на території Пам'ятки історії та археології національного значення.

Коли будівництво торгівельного центру було зупинено, замовник реконструкції транспортної розв’язки на Поштовій площі (обох черг: і бюджетної, і приватної) КП «Дирекція будівництва шляхово-транспортних споруд міста Києва», був зобов’язаний законсервувати підземний котлован та забезпечити проведення в ньому протиаварійних заходів.

Згідно з вимогами Положення про порядок консервації та розконсервації об’єктів будівництва, затвердженого наказом Мінрегіону від 21.10.2005 року, комунальне підприємство несе відповідальність за стан недобуда. Оскільки нова транспортна розв’язка створювалась за бюджетний кошт, а «об’єкт багатофункціонального призначення» був частиною транспортної інфраструктури (стіни торговельного центру це стіни естакади та тунелю, і навіть плита перекриття на поверхні площі розділена на інвесторську та бюджетну частини), замовник будівництва повинен був саме за бюджетний кошт замовити проєкт протиаварійних робіт і виконати його, щоб не допустити небезпеки для життя та здоров’я громадян.

Міська влада вирішила трактувати припинення будівництва торгівельного центру, як «не діставайся ж ти нікому» і просто закинула Поштову. Посилаючись на те, що інвестор припинив виділяти кошти, замовник вмив руки: не законсервував недобуд і не провів протиаварійні заходи. Мовляв, заборонили будувати торгівельний центр, от і грошей ні на що не стало.

Судячи з листа колишнього генпідрядника будівництва підземного торгівельного центру «Альтіс Холдінг» від 01.06.2020 року, ще з початку 2019 року в підземному котловані площі в безпосередній близькості від станції метро взагалі не працював дренаж дощових та ґрунтових вод. Після того, як за рішенням інвестора ТОВ «Хенсфорд Україна», було припинено подання електроенергії на будівельний майданчик і зупинено чотири насоси, які відкачувати дощові та ґрунтові води зі 12 скважин, територію підземного котловану стало сильно підтоплювати. І так більше п’яти років!

Ось можливі негативні наслідки, зазначені у листі колишнього генпідрядника: «руйнування тимчасових конструктивних елементів, що може з високою ймовірністю призвести до обвалу ґрунтів у підземний простір пішохідної частини Поштової площі м. Києва, що у свою чергу, безумовно, може мати причинно-наслідкові зв`язки із впливом відповідних сил на плиту перекриття площі, які можуть спричинити її руйнування, а також руйнування та/або пошкодження конструкцій будівель, що розташовані на Володимирській гірці (вище об`єкта будівництва), впливу па безпечну та безперебійну експлуатацію «синьої» гілки метрополітену м. Києва, внаслідок неконтрольованого аварійного впливу, що серед іншого може спричинити зміщення тунелів та пошкодження внутрішніх інженерних систем тощо».

Аналогічної думки дотримуються інші експерти.

З листа КП «Спеціалізоване управління протизсувних підземних робіт» від 2019 року слідує: «Деформації елементів підпірних стін об'єкта на Поштовій площі можливі внаслідок загального погіршення технічного стану об`єкту незавершеного будівництва, аварійних витікань з водонесучих комунікацій на прилеглій до ділянки будівництва території, підтоплення його підземної частини ґрунтовими водами та незавершених робіт по влаштуванню системи поверхневого водовідведення».

Відповідно до листа ДП «Державний науково-дослідний інститут будівельних конструкцій» від 11.03.2020 року «на окремих ділянках об`єкта спостерігається фільтрація ґрунтових вод через огородження котловану та замочування несучих і огороджувальних конструкцій поверхневими і ґрунтовими водами. Цьому сприяє зупинення роботи дренажної системи (вода з дренажних свердловин не відкачується) та затікання поверхневих вод. Це призводить до руйнування захисного шару бетону та корозії арматури залізобетонних конструкцій». До речі, ця експертна організація робила і публікувала дослідження щодо Поштової площі ще на початку будівництва у 2015 році і попереджала: якщо не зробити горизонтальний та вертикальний дренаж дощових вод, то обов’язково буде біда і з площею, і з станцією метро. Їх не почули.

Підкреслимо, що в КМДА також знайомі з небезпекою якнайменше з 2019 року. З протоколу Постійної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій Виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) №20 від 20.06.2019 року вбачається, що «внаслідок підйому підземних вод відбудеться повне замочування ґрунтового масиву навколо будівельного майданчика із зміною фізико-механічних характеристик ґрунтів, з яких він складається, що призведе до додаткових деформацій прилеглих будівель. Такі деформації можуть також призвести до появи просадок тунелів метрополітену, фундаментів оточуючих будівель та до виникнення аварійних ситуацій з непередбачуваними наслідками».

Оскільки проблема є, її треба вирішувати, а не намагатися зам’яти чи маніпулювати. Згадувана посадовцями КМДА постанова Верховної Ради до створення музею забороняє на Поштовій площі проведення саме будівельних робіт, а не робіт із збереження археологічних знахідок чи-то протиаварійних. Термін «будівельні роботи» затверджений постановою Кабміну «Про деякі питання виконання підготовчих та будівельних робіт». До таких робіт відносяться: нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт. Дренаж води, протиаварійні роботи в перелік не входять, тому Верховна Рада не забороняла їх робити.

Народні депутати планують відвідати Поштову площу. Про це повідомив парламентар Віталій Безгін («Слуга народу»), який очолює тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради з питань Києва. Сподіваємося, що влада держави та міста зробить все, щоб не допустити подальших ускладнень у підземному котловані Поштової площі та на станції метро, проконтролює об'єктивність гідротехнічної експертизи стану метро та об’єкту незавершеного будівництва котловану на Поштовій площі, закриє площу і нарешті проведе протиаварійні заходи.

Після чого можна буде повернутись до питання законного будівництва на Поштовій площі, а саме підземного археологічного музею, бо громадський музей там вже є і діє. Захищала та охороняла всі ці роки знахідки Поштової площі, боролася із підтопленнями не влада, не інвестор, не підрядник і не замовник будівництва та навіть не військова адміністрація, а сама громада. Більше п’яти років кожного дня.

Поки у Верховній Раді перерва в сесійній роботі, справжні пристрасті киплять за її лаштунками. Причиною для чергового спалаху емоцій став давній парламентський «борг» надчутливий урядовий проєкт №8371 щодо заборони Московської церкви в Україні. Ця релігійна організація працює під брендом УПЦ (МП). Законопроєкт був проголосований у першому читанні ще в жовтні, після чого його подальше проходження зупинилося на рівні Апарату Верховної Ради. Профільний комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики, який доопрацьовував проєкт та вносив правки, завершив роботу над ним ще три тижні тому. Але на сайті парламенту весь цей час не з’являлися ані зауваження Головного юридичного управління до другого читання, ані порівняльна таблиця з правками.

Лідери монобільшості, які і без того шукали різноманітні причини не виносити політично чутливе церковне питання на голосування, за таких обставин отримали «залізну» підставу для цього відсутність необхідних ритуалів з боку Апарату Верховної Ради. А останній просто не поспішає.

Врешті терпець увірвався навіть у голови гуманітарного комітету від монобільшості Микити Потураєва. Він ініціював публічне звернення до Апарату з вимогою пояснити, чому протягом місяця так і не оприлюднений текст урядового законопроєкту до другого читання. Комітет проголосував за таке звернення одноголосно. Потураєв стверджує, що Головне юридичне управління вже надало деякі свої зауваження, на основі яких комітет двічі вносив техніко-юридичні зміни, потім законопроєкт віддали в Апарат і після того все замерло.

Одна з ініціаторок збору підписів за розгляд в Раді в першому читанні проєкту щодо заборони діяльності УПЦ МП Юлія Клименко з «Голосу» наводить приклад закону про мобілізацію. У ньому було вдвічі більше правок, ніж в законі про релігійні організації, але сумнозвісну таблицю вдалося сформувати між сьомою вечора і сьомою ранку. «Тобто коли є політична воля, все відбувається максимум за 2-12 годин, зауважує Клименко. Коли ж її немає, а є великі гроші або лобізм, Апарат займається бюрократією. У проєкті лише дві тисячі правок, з яких 80% просто спам від ОПЗЖ, тому поважних причин так довго тримати його в Апараті просто не було».

Апарат Верховної Ради в силу своєї специфіки є структурою «сам у собі», тому й такі детективні історії за його участю почуєш не часто. Проте претензії до цього органу час від часу спливають не тільки з боку гуманітарного комітету та прихильників якнайшвидшої заборони Московської церкви. Голова комітету з питань соціальної політики Галина Третьякова також звертала увагу на те, що зарплати працівників Апарату в рази перевищують зарплати самих нардепів, хоча за субординацією мало б бути навпаки. Третьякова обурювалася тим, що у деяких діячів Апарату парламенту доходи у воєнному 2022 році зросли на мільйон та більше у порівняння з мирними роками, та скаржилася, що «низькооплачувані» нардепи давно залежать від прихильності своїх більш високооплачуваних «сервісменів». Для порівняння: керівник Апарату Верховної Ради В’ячеслав Штучний за 2022 рік отримав майже 3 млн грн зарплатні, в той час як та ж Третьякова та лідери парламентських фракцій по пів мільйона, а спікер Руслан Стефанчук 718 тис. грн.

Після галасу, що здійнявся, працівники Апарату прийняли рішення перерахувати свою одноденну зарплату на потреби Збройних сил.

До речі, Штучний прийшов на цю посаду ще у вересні 2019 року і займає її досі з перервою на роботу першим заступником начальника Управління державної охорони (липень 2020 листопад 2021). Під час свого першого «пришестя» в Апарат Штучний запам’ятався конфліктом з тодішнім керівником Ради Дмитром Разумковим подейкували, що голову Апарату Банкова призначила ледь не «наглядачем» за гоноровим спікером. З Русланом Стефанчуком у керівника Апарату жодних проблем немає. Як і спікер, Штучний, який дослужився до звання бригадного генерала, є очима та вухами Офісу президента в парламенті, а його відомство іноді, як показує практика, може пригальмовувати ті ініціативи, які влада поки вважає не своєчасними.

Політолог Володимир Фесенко зауважує, що сам по собі Апарат навряд чи дозволив собі таку норовливість. «Іноді в його надрах можуть бути свої ігри, але завжди домінує політична позиція. Якщо президент або парламентська більшість наполягають, Апарат пришвидшує процес, каже політолог. Зараз, можливо, вперше в історії склалася ситуація, коли керівники Апарату отримують більшу зарплатню, ніж депутати. Але все-таки апаратчики політично залежні люди, яких керівництво Верховної Ради може звільнити, якщо щось піде не так. Конкретне питання УПЦ МП може не бути зараз для влади пріоритетним, тому процес й не пришвидшують. І навряд чи це є ініціативою самого Апарату напевно, тут його прикривають люди з інших високих кабінетів, які керуються суто прагматичними політичними мотивами».

І все ж у цій історії не варто недооцінювати ще один фактор: якщо адептів Московської церкви більш ніж достатньо серед депутатського корпусу, то вочевидь їх вистачає і на всіх штабелях «допоміжних структур» Верховної Ради.

Джерела «Главкома» у самому Апараті Верховної Ради стверджують, що відкриті депутатські звинувачення спричинили неабиякий переполох, в ситуацію довелося втручатися і голові Верховної Ради. Тому внутрішні розбірки на підвищених тонах, що прорвалися назовні, були приборкані досить швидко.

Після отримання депутатського звернення Апарат оперативно зранку наступного дня розмістив свою відповідь на сайті Ради. Тільки адресована вона була чомусь не парламентарям, які офіційно висловили свої претензії до Апарату, а… представникам медіа, які цю новину розповсюдили. У відповіді йшлося про те, що кінцевий варіант порівняльної таблиці до законопроекту № 8371 обсягом 917 сторінок був наданий комітетом Головному юридичному управлінню лише 1 травня о 16:30. Співрозмовники «Главкома» в комітеті зауважують, що тут Апарат дещо злукавив, бо посилався виключно на офіційну переписку, зафіксовану в СЕДО (систему електронного документообігу). У той час як більша частина переписки з тим же юридичним управлінням проводилася поза системою.

Непрямо цей факт підтверджує і те, що багатостраждальну таблицю Апарат ніби пообіцяв вже у п’ятницю вивісити на парламентському сайті. Тепер вигадувати аргументи, чому резонансний проєкт не виноситься до зали, доведеться вже керівництву парламенту і монобільшості. Так само, як вони, наприклад, вже понад рік роблять щодо законопроєкту про позбавлення державних нагород та звань зрадників та колаборантів. Насправді, пояснення цим іграм в кішки-мишки лежить на поверхні: влада дуже залежить від своїх колишніх ярих критиків, а нині партнерів в парламенті з екс-ОПЗЖ. А останніх не варто ображати ані мусуванням теми їхньої улюбленої церкви, ані перспективами втрати звання Героя України непотоплюваним Юрієм Бойком.

Проте це вже інша історія.

Павло Вуєць, «Главком»

Мабуть, найважливішою темою останнього часу на Західних Балканах є ймовірне ухвалення Генеральною Асамблеєю ООН резолюції про оголошення 11 липня Міжнародним днем пам’яті геноциду в Сребрениці. Одні вітають таке рішення і називають його «печаткою правди», інші, як от влада в Сербії і сусідній Республіці Сербській, малюють ледь не апокаліптичну картину у разі його прийняття. Ситуація навколо резолюції дійсно цікава. «Главком» знайшов відповіді на основні питання щодо неї: чому резолюцію вирішили прийняти саме зараз, чи дійсно вона така погана для сербів і чи зможе вона стати іскрою для регіону, за яким закріпилось реноме порохової бочки Європи?

2 травня голові Генеральної Асамблеї ООН Деннісу Френсісу було направлено остаточний проєкт резолюції про оголошення 11 липня Міжнародним днем пам'яті геноциду в Сребрениці. Він був підготовлений за результатами консультацій, скликаних постійними представництвами Німеччини та Руанди, а також Албанії, Боснії і Герцеговини, Чилі, Фінляндії, Франції, Ірландії, Італії, Йорданії, Нідерландів, Ліхтенштейну, Малайзії, Нової Зеландії, Словенії, Туреччини та США.

В оприлюдненому тексті резолюції, зокрема зазначається, що ООН «беззастережно засуджує будь-яке заперечення геноциду в Сребрениці як історичної події та закликає держави-члени зберігати встановлені факти…, щоб запобігти запереченню та спотворенню фактів, а також випадкам геноциду в майбутньому». Крім того, ООН «беззастережно засуджує дії, які прославляють осіб, засуджених міжнародними судами за воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид, у тому числі відповідальних за геноцид у Сребрениці». Також цією резолюцією ООН «закликає всі держави-члени, організації системи ООН, інші міжнародні та регіональні організації та громадянське суспільство… відзначати Міжнародний день, включаючи особливі урочистості та діяльність із вшанування пам’яті та вшанування жертв геноциду в 1995 році в Сребрениці».

Спочатку планувалось що Генеральна Асамблея ООН голосуватиме за проект резолюції 2 травня, однак потім було прийнято рішення перенести голосування на пізніший термін.

Як заявили 30 квітня після участі на панельній дискусії в Генеральній Асамблеї ООН учасниці асоціації «Матері Сребрениці та Жепи», резолюція про геноцид у Сребрениці є «печаткою істини». Зі свого боку, колишній речник Міжнародного трибуналу в Гаазі Рефік Ходжич вважає, що резолюція не відкриває нічого нового, але «те, що вже є правдою, встановлюється на глобальному рівні».

Представники громадянського суспільства Сербії у спільній заяві від 19 квітня закликали сербську владу «припинити практику вшанування засуджених воєнних злочинців, заперечення злочинів, жертв і вироків міжнародних судів». Мотивом до такого заклику є їх переконання, що таким чином Сербія зробить «рішучий крок до примирення в регіоні».

Однак влада в Сербії та Республіці Сербській (одне з державних утворень Боснії і Герцеговини, на території якого знаходиться Сребрениця), мають зовсім інший погляд і на жахливі події майже тридцятилітньої давності, і на резолюцію ООН.

Ще до офіційного оголошення тексту резолюції, офіційний Белград виступив з низкою тверджень щодо цілей і наслідків її ухвалення. В одному зі своїх публічних виступів президент Сербії Александар Вучич заявив, що «хтось хоче» покарати Сербію «за те, що було 29 років тому» і що наступного дня після ухвалення резолюції щодо Сребрениці «вони виступлять з ініціативою скасування Республіки Сербської, виходячи з позиції, що політичні утворення, засновані на геноциді, не можуть існувати». І додав, що від Сербії вимагатимуть воєнних репарацій.

Далі, сербський президент вирушив до Нью-Йорка, де у штаб-квартирі ООН кілька днів займався лобіюванням проти ухвалення резолюції, яке він назвав «боротьбою Давида та Голіафа» за «честь та імідж Сербії». Допомагали йому в цій «боротьбі» його традиційні партнери на міжнародній арені Пекін і Москва. У 2015 році в Радбезі ООН Москві вже вдалось заблокувати ухвалення резолюції із засудженням геноциду, однак цього разу на Генасамблеї можливість скористатись правом вето у неї відсутня.

Зі свого боку, президент Республіки Сербської Мілорад Додік, не перестає наголошувати на тому, що те, що сталось в Сребрениці є «великим злочином», але ніяк не геноцидом. Більш того, останнім часом він знову активізував свій шантаж виходом Республіки Сербської зі складу Боснії і Герцеговини. «Ми не хочемо жити з вами, тими, хто хоче сказати, що сербський народ відповідальний за геноцид. Ми не хочемо бути з вами в повноцінній державі і не будемо з вами в одній державі», заявив Додік 18 квітня в Баня-Луці на мітингу «Сербська кличе тебе».

Крім всього цього, ще в березні Вучич і Додік у присутності патріарха Сербської православної церкви (СПЦ) Порфирія домовилися про організацію 5-6 травня в Белграді та інших частинах Сербії «Великодньої асамблеї Сербії та Республіки Сербської». На ній, за словами сербського президента, мали бути прийняті «важливі рішення щодо виживання сербського народу».

Вучич і Додік поінформували патріарха «про серйозність ситуації, в якій опинився весь сербський народ», і просили в нього благословення та підтримки Сербської церкви. Дата проведення «Великодньої асамблеї» була вибрана не випадково, адже 2 травня в ООН мало відбутись голосування за резолюцію щодо Сребрениці і, як йшлось в заяві адміністрації президента Сербії, «сербський народ, повинен був дати рішучу відповідь на найсуворіші моральні, правові та політичні дискваліфікації, які були підготовлені проти нього». Однак, після того, як стало відомо, що голосування в Генасамблеї перенесли на пізніше, в Белграді було прийнято рішення, що «Асамблея сербського народу, Сербії та Республіки Сербської» будуть проведені одразу після ухвалення резолюції.

Попри дипломатичну активність Белграда та різку риторику з його боку та Баня-Луки, все йде до того, що резолюція таки буде прийнята. Однак цікавим є те, чому голосування в Генасамблеї вирішили провести цього року, а не наступного, коли вшановуватиметься 30-та річниця подій в Сребрениці.

Сербські співрозмовники «Главкома» вважають, що це є елементом політичного тиску на керівництво Сербії і Республіки Сербської. «Я теж запитую себе: гаразд, чому на 29-ту річницю? Більш логічно було б наступного року. Очевидно, що це рішення політично вмотивоване і його метою є збільшення тиску на Вучича», каже зовнішньополітичний аналітик Бошко Якшич.

Окрім політичного тиску, на керівника Республіки Сербської чиниться й економічний. Зокрема, вводяться персональні санкції проти його бізнес-партнерів, які реалізовують великі проекти, що фінансуються за кошти ЄС як в Боснії і Герцеговині, так й інших країнах регіону. США крім того працюють над закриттям банками їхніх рахунків. Результатом цього всього є те, що у Мілорада Додіка наразі серйозні проблеми з виплатою зарплат і пенсій в Республіці Сербській.

Що стосується реакції Белграда і Баня-Луки на резолюцію, то, за словами Бошко Якшича, проблема тут полягає в тому, що Сербія все ще не готова прийняти те, що було зроблено. «Це довгий процес. Він стосується не тільки не режиму Вучича. Він розпочався, коли в країні правили демократи. У 2010 році сербський парламент прийняв декларацію щодо Сребрениці, в якій не згадувалось слово геноцид. Всі ці роки в Сербії панувала атмосфера за якої, якщо ти говориш про геноцид у Сребрениці ти зрадник», каже сербський експерт.

Крім того, співрозмовники «Главкома» переконані, що бурхлива реакція Белграда і Баня-Луки, зокрема, їхні наміри провести «Асамблею сербського народу», спрямована виключно на внутрішнього споживача, а саме: для демонстрації сербам єдності між Сербією і Республікою Сербською перед голосуванням за резолюцію щодо геноциду в Сребрениці і в умовах тиску на них з боку міжнародної спільноти. «Напередодні голосування за резолюцію щодо Сребрениці офіційні особи Белграда, починаючи від президента, відкрито визнавали, що шанси Сербії на успіх у спробі блокади є досить низькими. То чому Вучич так героїчно намагається перешкодити прийняттю резолюції ООН? Чому він вступає в бій, який він знає, що програє? Тільки для внутрішнього використання та особистого рейтингу», вважає Бошко Якшич.

«Це буде православний цирк з іконами, попами, патріархом і т.д., щоб показати сербам у нас і в Боснії, що ми тримаємось разом і ніхто нас не може перемогти», каже колишній посол Сербії в Росії Єліца Кур’як.

Незважаючи на емоційну риторику і маніпуляції Белградом і Баня Лукою настроями сербів, слід відмітити, що ще трибунал у Гаазі визнав, що Сербія жодним чином не несе відповідальності за геноцид у Сребрениці і не є його співучасником. У жодному із пунктів проекту резолюції ООН ніде не згадується Сербія, Республіка Сербська чи сербський народ.

Багато хто на Балканах і поза ними, дивлячись на емоційні випади Белграда і Баня-Луки, зокрема, погрози останньої виходом зі складу Боснії і Герцеговини через ймовірну резолюцію, остерігаються. Спостерігачі вважають, що все це може призвести до повторення подій майже тридцятилітньої давності. Проте, сербські співрозмовники «Главкома», хоч і не заперечують того, що діяльність тандема Вучич-Додік триматиме балканський регіон в напрузі, все ж схиляються до того, що їх надмірна емоційна реакція не матиме наслідком серйозну дестабілізацію.

«Я не вірю, що Додік зможе досягти успіху в питанні відокремлення Республіки Сербської і розколу Боснії. Так, він продовжуватиме сипати погрозами, але він не зможе їх реалізувати», вважає Бошко Якшич.

Він та інші співрозмовники «Главкома» вважають, що, по-перше, в Республіці Сербській немає внутріполітичної підтримки ні відокремленню від Боснії і Герцеговини, ні тим більше силовому протистоянню з нею. Опозиція до правлячої в Республіці Сербській СНСД проти цього.

По-друге, у разі силового протистояння з Сараєво, Баня-Лука була б відрізана від будь-якої військової підтримки ззовні. Попри публічну демонстрацію єдності, Белград навряд чи наважиться на військову підтримку останньої. Крім того, на території Боснії і Герцеговини (зокрема й в самій Республіці Сербській) знаходиться місія EUFOR, а співвідношення сил між Сараєво і Баня-Лукою є не на користь останньої. Боснія і Герцеговина має професійні збройні сили, а Республіка Сербська лише поліцію.

Ну, і по-третє, попри всі гострі слова, Мілорад Додік розуміє, що у разі відокремлення від Боснії і Герцеговини, Республіка Сербська не зможе існувати самостійно. Вона опиниться в міжнародній ізоляції, проти неї будуть застосовані економічні санкції, у самій ній буде складна суспільно-економічна ситуація, яка може коштувати Додіку влади. А влада, як кажуть сербські експерти, це єдине що його цікавить.

Ігор Федик, для «Главкома»

Ішов перший місяць повномасштабної війни. Народні депутати України в авральному режимі зареєстрували законопроєкт, який дозволив би українцям, котрі перебувають під вартою на час слідства, вступити до лав ЗСУ. Зокрема, це право мало розповсюджуватися на підозрюваних та обвинувачених, до яких було застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Вони могли звернутись до прокурора із заявою про скасування такого запобіжного заходу.

«Ураховуючи складну ситуацію, яка склалася у зв’язку вторгненням Російської Федерації на територію України… є потреба оперативно доукомплектовувати українську армію та інші військові формування», було сказано у пояснювальній записці до проєкту закону.

За два дні Рада розглянула і ухвалила цей законопроєкт. Та все ж парламентарі залишили у документі фільтри. Як-от, заборонили брати до війська підозрюваних/обвинувачених в умисному вбивстві; викраденні людей; зґвалтуванні; розбещенні неповнолітніх; грабежах, розбоях та вимаганні; створенні або керівництві злочинною організацією; причетниих до бандитизму, терористичного акту, фінансування тероризму та розповсюдження або вживання наркотиків.

Окремо шанс змити вину участю у бойових діях забрали у осіб, підозрюваних/обвинувачених у вчиненні злочинів проти основ національної безпеки.

Джерело «Главкома» у Міністерстві юстиції повідомило, що вищеперераховані обмеження, а також обов’язкова згода прокурора і складність у проходженні військово-лікарських комісій, не дали бажаного результату із залученням підсудних на війну. Нині Мін’юст спільно з Міністерством оборони працюють над вдосконаленням процедурних моментів.

Разом із тим, у березні 2024 року парламентарі згадали про ще одну категорію громадян, яких оминула мобілізація. Доволі специфічну. Йдеться про засуджених осіб до тюремного терміну, а також тих, хто отримав обмеження волі (покарання, що полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства). Для цих категорій громадян законодавці хочуть передбачити умовно-дострокове звільнення від відбування покарання з метою проходження військової служби за контрактом.

«Не секрет, що мобілізаційний ресурс нашого ворога є величезним, а тому нам слід використовувати всі наявні можливості для відсічі збройної агресії. Одним із ресурсів, який може бути використаний для посилення обороноздатності держави є особи, які відбувають покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі. Серед цих людей є мотивовані та патріотично налаштовані громадяни, готові спокутувати власну провину перед суспільством на полі бою», такі аргументи висловили автори законопроєкту № 11079-1. Наразі він пройшов перше читання у Раді і готується до другого.

Народний депутат від «Слуги народу», голова підкомітету з питань кримінального законодавства та протидії злочинності Комітету з питань правоохоронної діяльності Олександр Бакумов пояснює «Главкому»: філософія законопроєкту № 11079-1 полягає у тому, щоб надати право засудженим виконати конституційний обов’язок із захисту Батьківщини. Зараз у профільному парламентському комітеті точаться запеклі дискусії щодо статей Кримінального кодексу, за якими засудженим дадуть таку можливість.

Однак вже відомо, скористатися шансом зможуть не всі. За результатами першого читання, умовно-дострокове звільнення не застосовуватиметься до осіб, які були засуджені за:

• вчинення злочинів проти основ національної безпеки України (ст. 109-ст.114-2 Кримінального кодексу);
• скоєння умисного вбивства двох або більше осіб, або поєднане із зґвалтуванням або сексуальним насильством (ч. 2 статті 115 Кримінального кодексу);
• скоєння кримінальних правопорушень, передбачених статтями 152-156-1 (зґвалтування; сексуальне насильство; примушування до вступу в статевий зв’язок; розбещення неповнолітніх), 258-258-6 (терористичний акт; створення терористичної групи чи терористичної організації; фінансування тероризму; перетинання державного кордону України з терористичною метою), ч. 4 статті 286-1 Кримінального кодексу (порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння, у результаті чого спричинено загибель кількох осіб).

Як бачимо, законодавці лояльніше поставилися до категорії засуджених, аніж до підозрюваних/обвинувачених: себто суттєво скоротили перелік злочинів, з якими не беруть на війну. Уявіть: тепер на фронт можуть потрапити засуджені, які скоїли умисне вбивство людини, за яке передбачено покарання до 15 років тюрми!

«Подискутуймо: яка фізична особа є більш суспільно небезпечнішою: котра, усвідомлено умисно вбила сокирою іншу людину (ч.1 статті 115 Кримінального кодексу) чи та, яка напідпитку сіла за кермо, і через свою безвідповідальність скоїла ДТП з кількома загиблими? Зовсім різне психологічне ставлення у цих громадян до скоєних ними діянь: в одному випадку є умисел, в іншому необережність. Те ж стосується полеміки щодо питання засудження за особливо тяжкі та особливо тяжкі корупційні злочини. Наприклад, парламентський комітет з питань антикорупційної політики категорично проти надавати можливість звільняти за таким умовно-достроковим засуджених за топкорупцію (раніше «Главком» описував історію ексзаступника міністра з питань окупованих територій Юрія Гримчака: засуджений на 10 років тюрми за вимагання хабаря на суму понад 13 млн грн чоловік просився мобілізуватися. Однак його завернули прокурор та суд). Тож яким чином має бути забезпечений принцип справедливості у цьому питанні та як відшукати баланс?» риторично запитує Олександр Бакумов.

За словами політика, друге читання законопроєкту очікується наступного тижня (після Великодня). До цього Комітет з питань правоохоронної діяльності повинен розглянути 456 поправок, які надійшли від народних обранців.

«Главком» відшукав у судовому реєстрі кілька промовистих історій засуджених українців. Наприклад, Андрій Ю. із Чернігівщини, засуджений у 2022 році за вбивство літньої жінки (завдав до шести різаних поранень) до довічного ув’язнення, налаштований рішуче. У квітні 2024 року направив заяву до суду, в якій просить дозволити йому «піти захищати державу від ворога, направити до Збройних Сил України на передову».

Феміда знайшла спосіб аргументовано відмовити засудженому. Зокрема, суд послався на закон від березня 2022 року, який дозволяє лише підозрюваним та обвинуваченим, котрі перебувають під вартою, клопотати прокурора про дозвіл вийти на волю і мобілізуватися. Норми цього закону не розповсюджуються на засуджених.

Такого ж відкоша дістав засуджений Віталій Ш. із Хмельниччини. Чоловік сидить у Райковецькій виправній колонії №78, відбуваючи покарання у вигляді п’ять років і 10 місяців за крадіжки мобільного телефона, зварювального апарата, мотокосу та незаконне заволодіння мопедом. У клопотанні до суду він вказав: є придатним для військової служби; вважає, що на лінії зіткнення з агресором РФ з нього буде більше користі, ніж в тюрмі. Тому бажає захищати Україну.

Проте одного бажання засудженого замало. Представник колонії, прокурор і суддя заявили в унісон: законодавство не передбачає звільнення засудженого, який бажає мобілізуватися.

Попросився на війну і серійний крадій Сергій Д. із Миколаєва. Протягом літа-осені 2023 року чоловік спустошував продуктові магазини, викрадаючи шоколадні батончики, ковбасу, дезодорант, повербанк, ліхтарик і навіть пару жіночих шкарпеток. Феміда призначила порушнику п’ять років тюрми. Проте він дещо схитрив: надіслав до суду два клопотання, одне з яких переслала від його імені миколаївська прокуратура (законодавство не передбачає такого механізму, прокурор має самостійно заявляти клопотання, а не «спамити» суд, як відбулося у цьому випадку). Але Феміда виявилася непорушною і відмовилася відпускати його до війська через відсутність законних підстав.

Мешканець Сумщини Андрій Б., за плечима якого дев’ять вироків (останній у 2022 році за крадіжку та зберігання конопель п’ять років і один місяць тюрми), також виявив бажання захищати Україну. Однак чоловік, як й інші засуджені зі схожими побажаннями, залишився за ґратами.

Віталій Тараненко, «Главком»

Питання заборони Московської церкви в Україні (УПЦ МП), яке нібито зрушило з місця восени минулого року, застигло у Верховній Раді, як муха в бурштині. Проєкт змін до деяких законів щодо діяльності в Україні релігійних організацій, пов’язаних з країною-агресором, був з боями проголосований в першому читанні ще в жовтні. А вже згодом, на початку року, спікер Руслан Стефанчук розповідав, що не бачить підстав не ставити це резонансне питання на затвердження в цілому. Проте вже травень, а допрацьований законопроєкт №8371 застряг у профільному комітеті з питань гуманітарної та інформаційної політики. Причому його члени рапортують, що вже зробили все від себе залежне, але подальше проходження проєкту заблокувалося на рівні апарату комітету. Він ніяк не може оприлюднити порівняльну таблицю між першим та другим читанням з відповідними правками.

Опозиція регулярно нагадує владі про цей «висяк». Але якщо просування заборони УПЦ МП у першому читанні супроводжувалося ефектними ритуалами, на кшталт збору підписів, то зараз такого ажіотажу і близько нема. «Нема сенсу цього робити, зізнається один з ініціаторів збору підписів минулого року. Тоді Давид та Андрій (Давид Арахамія та Андрій Мотовиловець куратори монобільшості) просто проґавили момент, коли процес вже було не зупинити. З’явилася критична маса підписів, і всі, хто вичікував, були вимушені доєднуватися. А зараз такі «вольності», передусім, у «Слузі народу», придушать заздалегідь».

У монобільшості існують два умовних крила, які чітко виступають «за» та «проти» заборони Московської церкви, і «болото», для якого це питання не є принциповим. Останнє орієнтується на суспільні настрої, які певною мірою й вплинули на голосування восени, та хитається між «радикальними» крилами.

Апологети УПЦ МП є куди агресивнішими, ніж її противники. Історіями про те, як вони буквально прогнозують колегам «божі кари», вже нікого в парламенті не здивуєш. На керівництво монобільшості у них інші методи впливу прозорі натяки, що у разі проходження проєкту №8371 ця група піде на принцип і створить проблеми з насправді важливими для Банкової голосуваннями.

До того ж, не слід забувати про рештки забороненої проросійської фракції ОПЗЖ, розкидані по групах «Відновлення України» та «Платформа за життя та мир». Якщо у багатьох питаннях вони радо підставляють владі плече, то питання церкви є для них одним з небагатьох, компроміси за яким вони навіть не розглядають. Що також ставить під загрозу нинішню плідну співпрацю, яка влаштовує владу.

Усі ці фактори призвели до того, що урядовий законопроєкт, який був зареєстрований в Раді ще в січні минулого року, досі не прийнятий. Але тепер до вищезазначених перепон додалася ще одна неоднозначна реакція наших американських партнерів. Хоча багатьом українцям здається очевидним, що структура, яка діє під брендом УПЦ, філіал РПЦ імені Кирила і Путіна в Україні, за океаном для деяких політиків «не все так однозначно».

Показово, що щодо справжньої суті Російської православної церкви прозріла навіть зазвичай дуже чемна та обережна Європа. ПАРЄ у своїй нещодавній резолюції на смерть Олексія Навального зробила висновок, що РПЦ, називаючи війну проти України і «сатанинського» Заходу «священною війною всіх росіян», спотворює християнську православну традицію і є співучасником злочинів режиму Путіна.

Проте російське лобі в США попрацювало дуже плідно, тому там нині й лунають голоси на захист свободи совісті та віросповідання. Найгучніше церковну тему в Україні розкручують ультраправі трампісти. Так колишній кандидат в президенти від республіканців Вівек Рамасвамі, який зійшов з гонки на користь Дональда Трампа, під час дебатів наголошував, що Україна «фінансує обмеження християн» за гроші американських платників податків. Звинуватив український уряд у забороні «цілої християнської конфесії» й одіозний інтерв’юер Володимира Путіна Такер Карлсон. Серед правок в багатостраждальний пакет допомоги Україні республіканка Марджорі Тейлор Грін вносила серед іншого вимогу звіту, який доведе, що українські християнські церкви здатні працювати без втручання уряду.

До гучного захисту ображеної УПЦ МП доєдналося юридичне лобі. Так, відомий своєю давньою прихильністю до Московського патріархату ексдепутат Вадим Новинський винайняв юридичну компанію Amsterdam & Partners LLP для лобіювання інтересів УПЦ МП в Штатах. Адвокат Роберт Амстердам, який вражає своєю активністю, зібрав звіт обсягом понад 250 сторінок з нібито доказами нападів на церкву та її священників. Амстердам закликає припинити «стравлювати братів», «силою ділити майно» УПЦ МП та доводить, що церква, яку він захищає, жодним чином не пов’язана з Москвою та ідеологією «руського миру». Не вражають прихильників цієї логіки навіть ті факти, що такого видного діяча УПЦ МП, як митрополит Тульчинський і Брацлавський Іонафан, Росія дуже хоче обміняти як військовополоненого. Закликами справа не обмежується адвокат прямо погрожує депутатам Ради, які підтримають законопроєкт, санкціями. Погрози сиплються також і на адресу ЗМІ, зокрема «Главкома».

Хто саме буде запроваджувати санкції до українських нардепів, незрозуміло. Але низка американських сенаторів, які не надто знаються у «глибинах наших глибин», були спантеличені цим «білим шумом» від лобі УПЦ МП і пов’язували виділення допомоги з церковним питанням. Комісія США з міжнародної релігійної свободи навіть надсилала запит щодо можливих порушень релігійної свободи до Державної служби зі свободи совісті і національної політики. Останню планується наділити правом надавати висновок щодо підконтрольності тієї чи іншої церкви центрам впливу в державі-агресорі. Держслужбі довелося пояснювати, що законопроєкт № 8371 не має на меті обмеження свободи совісті, а покликаний розірвати зв’язки українців з «частиною військово-політичного комплексу» держави-агресора. Загальними зусиллями питання УПЦ МП вдалося вивести на маргінес надчутливого процесу затвердження пакета допомоги. Але захисники Московської церкви на цьому зупинятися не збираються.

Своєрідним холодним душем для Києва став нещодавній звіт Держдепу США, присвячений ситуації з правами людини в Україні 2023 року. У ньому заявлено, що українська влада не завжди поважає свободу слова та ЗМІ, потурає переслідуванню журналістів та намагається контролювати інформаційний простір за допомогою телемарафону. Про пригнічення Московської церкви у звіті не йдеться, проте, враховуючи потужну піаркампанію УПЦ МП, яка розгорнута в Штатах на гроші російських олігархів, такі сигнали цілком можуть з’явитися. Голова профільного комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв визнає, що проти законопроєкту №8371 грають як внутрішні процеси у Верховній Раді, так і настрої за океаном.

«У США до цього досить скептично ставляться республіканці, особливо крайнє трампістське крило, каже Потураєв. Вони досі вважають, що ми боремося з церквою та її паствою, а не з кремлівською агентурою. Є і в нас такі у фракції головний аргумент цих депутатів полягає в тому, що якщо є претензії до конкретних зрадників та навідників серед священників, то треба заводити проти них справи та розбиратися з ними, а не з церквою. Так я наступного разу принесу на фракцію ту відверто антиукраїнську літературу, яку знайдено в Лаврі. Її зберігання не підпадає під кримінал, але там все очевидно. А нашим американським колегам, які вважають, що «не все так однозначно», покажу фотографії закатованих релігійних діячів різних конфесій. Може, тоді їхня думка зміниться. Принаймні, будемо працювати над цим».

Відсилки членів монобільшості до американців, як нову причину чергового гальмування церковного законопроєкту, справляють враження не на всіх. Нардеп від «Голосу», голова комітету зі свободи слова Ярослав Юрчишин стверджує, що такі побоювання дійсно мали місце до моменту вирішення питання з американською допомогою, яке залежало від голосів консервативних республіканців. «Ряд республіканців-протестантів були дезорієнтовані, але коли наші протестанти приїхали та з ними поспілкувалися, це мало свій ефект. Зараз для американців ця тема вже не така критична, впевнений Юрчишин. Навпаки, набагато краще прийняти цей закон якомога швидше зараз, поки нема якоїсь нової критичної історії з макрофінансом чи ще чимось, коли росіяни знову витягнуть цю карту і почнуть використовувати ультратрампістів, аби її розкручувати. І чим далі відкладати, тим складніше буде приймати, бо кількість дискусійних тем тільки збільшуватиметься».

Нардеп від «Європейської солідарності» Микола Княжицький, який подавав альтернативний урядовому більш жорсткий законопроєкт, заявляє, що справа саме в інтригах монобільшості, а не в США. Він зауважує, що є приклади країн Балтії, де діють набагато жорсткіші подібні закони і жодних проблем з Вашингтоном це не викликає.

«Перед другим читанням відхилені дві мої принципові правки про те, що в цьому законі має бути прописаний Томос, і що саме ПЦУ має визначати, яку церкву вважати православною. Але всі інші правки були враховані, перераховує Княжицький. Зокрема, церкві треба буде доводити відсутність зв'язків з РПЦ, а якщо цього зроблено не буде, все її майно конфіскується. УПЦ МП не матиме права використовувати комунальну землю та державне майно. Також врахована «правка Малюка» (голова СБУ просив, аби діяльність релігійної організації припинялася через суд у разі засудження її уповноважених осіб за низкою «воєнних статей» «Главком»), правка з законопроєкту Ірини Констанкевич про спрощення переходів… Тому, в принципі, законопроєкт вийшов ефективним і саме тому його так бояться».

На зауваження, що «слуги» ризикують втратити в інших голосуваннях підтримку колишніх членів ОПЗЖ, і при цьому не здобути підтримку «ЄС», Княжицький знизує плечима: «ОПЗЖ насправді нікуди не дінеться вони ж «полонені», голосують, аби їх просто до в’язниці не посадили. Так що це все відмовки і просто небажання значної частини монобільшості підтримувати законопроєкт. Вони є парафіянам цієї, так би мовити, церкви і хочуть її зберегти. Ми видали проєкт з комітету ще три тижні тому, він вже готовий, але застряг в апараті. Випустять звідти буде мільйон інших причин його не виносити: комп'ютер зависне, кнопочка не спрацює, хтось захворіє, у когось буде відрядження… Америка тут взагалі ні до чого. Про гоніння УПЦ МП говорила тільки Марджорі Тейлор Грін (американська ультраправа конгресменша-трампістка «Главком»), яка так само стверджувала, що Україні не треба давати допомогу. Ну, так давайте до неї тепер будемо прислухатися».

Нагадаємо, що питання заборони УПЦ МП в Україні ще в грудні 2022 року підіймав особисто президент Володимир Зеленський, але у Верховної Ради досі знаходяться важливіші справи. Та й Офіс глави держави, судячи з усього, не вважає, це питання першочерговим на відміну, наприклад, від запровадження сеансів англійською в кінотеатрах.

«Данилова (екссекретаря РНБО), який просував заборону УПЦ МП, вже нема, новому секретарю Радбезу не до цього, Малюку також, Потураєв від Офісу президента відсунутий подалі, пояснює співрозмовник «Главкома» у монобільшості. Арахамія пояснює президенту, що на це нема голосів, Єрмак просто від цієї ідеї не в захваті. І взагалі запуск ще одного такого суспільного розколу Банкова не факт що витягне. Плюс є тверда впевненість, що голосування за цей законопроєкт дасть балів Порошенку і «ЄС». Тобто всі стріли щодо «переслідування християнства» полетять в Володимира Олександровича, а всі здобутки дістануться Петру Олексійовичу. Тож навіщо поспішати?»

Павло Вуєць, «Главком»

Партія «Слуга народу» у 2023 році стала найбагатшою українською політичною силою та отримала з держбюджету 475,6 млн грн. Найзаможнішими виявились осередки у Києві та Кривому Розі.

«Європейська солідарність» минулого року отримала понад 137 млн грн держфінансування. Найбільшою статтею витрат регіональних осередків партії ЄС виявилася сплата податків та адмінзборів.

Хоча «Батьківщина» має найбільше регіональних осередків серед усіх політсил, минулого року їх утримання обійшлося лише у кілька мільйонів гривень. Натомість партія «Голос» на місцях не витратила майже нічого.

Яка ж роль регіональних осередків у партійному фінансуванні, звідки вони беруть кошти та на що витрачають, розбирався Рух «Чесно».

«Слуга народу» у 2023 році була найбагатшою українською партією. Це доволі очікуваний результат, адже це партія влади, яка має найбільше місць у парламенті (наразі 235 депутатів), а отже, отримує найбільше коштів із державного бюджету. Минулоріч «Слуга народу» отримала 475,6 млн грн.

Загалом регіональні осередки партії «Слуга народу» у 2023 році отримали 121,6 млн гривень. Майже вся ця сума 121,4 млн грн кошти, які в обласні та міські осередки надіслали з центрального офісу партії. Решта ж понад 226 тис. грн донати громадян.

Найбагатшими виявилися Київська та Криворізька міські організації, а також харківський обласний осередок партії.

Так, бюджет київської міської організації партії у 2023 році становив понад 9,4 млн грн. Вся сума це надходження з центрального офісу партії. Осередок не отримав жодного приватного внеску.

Схожа ситуація склалася з харківською обласною організацією партії. Центральний офіс профінансував діяльність осередку на понад 7,4 млн грн. Внесків від інших фізичних чи юридичних осіб вона не отримувала.

Натомість у Криворізькій міській організації партії минулого року був один донат від Олександра Фастовця, голови фракції «Слуги народу» у міськраді, щоправда, лише у 200 грн. Решта 7 млн гривень осередку також дісталися від центрального офісу.

Витратили регіональні осередки «Слуги народу» за рік дещо більше 148 млн грн, за даними звітів на порталі PolitData. Переважно партія на місцях витрачала кошти на підтримку адміністративної діяльності. Так, найбільша стаття витрат це заробітні плати, гонорари та інші виплати працівникам. На них осередки витратили понад 70 млн гривень. Найбільше у Кривому Розі.

Ця міська організація цікава своїм бюджетом на рекламу та інші комунікаційні активності. Він, звісно, непорівнюваний із довоєнними обсягами, проте все ще найбільший серед усіх інших регіональних осередків «Слуги народу». У 2023 році на рекламу у Кривому Розі витратили понад 700 тис. грн. Левова частка припала на компанію «Друк-КР», через яку партія розміщувала статті в газеті «Вечер». Інші регіональні офіси партії витрачали на рекламу значно менше від декількох тисяч гривень на рік.

Осередки «Слуги народу» за 2023 рік заплатили майже 30 млн грн податків та різних адміністративних зборів. Найбільше рівненська обласна організація.

Партії доволі дорого обходиться утримання офісів та їхня адмінпідтримка. На оренду, комунальні послуги, техніку, канцелярію, а також банківські послуги осередки витратили понад 30 млн грн, найбільше у Києві.

Загалом менше 3 млн грн партія витратила лише у трьох областях: Кіровоградській, Донецькій та Херсонській. Цікаво, що в одному Кривому Розі «Слуга народу» витратила майже вдвічі більше, ніж в усій Дніпропетровській області.

Партія «Батьківщина» минулого року отримала 92,6 млн грн, з яких 90 млн держфінансування. Хоча партія Тимошенко отримала більше місць у парламенті, ніж «Європейська солідарність» чи «Голос», проте коштів із бюджету отримує менше. Так сталося через те, що «Батьківщина» не дотрималася гендерного балансу у Верховній Раді та, відповідно, не отримує за це надбавку.

Місцеві осередки «Батьківщини» у 2023 році були значно бідніші, ніж у «Слуги народу». У регіонах загалом партійні офіси мали бюджет близько 5 млн гн. Половину цієї суми понад 2,5 млн віддали осередкам із центрального офісу партії. Іншу половину склали приватні внески.

Найбільше грошей перепало вінницькій, івано-франківській та сумській обласним організаціям партії.

У Вінницькій області «Батьківщина» отримала 1,8 млн грн. Майже 1 млн з цієї суми «перепав» осередку від центрального офісу партії. Все інше внесли на діяльність осередку десятеро донорів. Із них найщедрішою виявилась Катерина Баркалова 201 тис. грн трьома внесками у різні періоди.

Івано-франківський обласний осередок у 2023 році отримав трохи більше 871 тис. грн. Центральний офіс партії віддав своєму осередку майже половину цієї суми. А громадяни розщедрились на трохи більше як 402 тис. грн. Задонатити осередку вирішили пʼятеро людей. Найменший внесок склав 5 тис. грн, а найбільший майже 119 тис. грн.

Фонд сумської обласної організації у 2023 році становив близько 744 тис. грн. Знову ж таки, половина цієї суми фінансування осередку центральним офісом. Громадяни ж задонатили 370 тис. грн. У 2023 році до фонду осередку було зроблено 72 внески, проте донорів було лише десять. До того ж, Олександр Джарішнелов та Олена Джарішнелова, ймовірно, є родичами. Разом вони задонатили партії понад 143 тис. грн.

Здавалося б, найбільша кількість партійних осередків і обходитись мала б найдорожче. Проте у 2023 році, за даними звітів, партія не лише отримала, але і витратила в регіонах значно менше, ніж уже згадана «Слуга народу» лише 2,5 млн грн.

Цікаво, що найбільшою статтею витрат обласного осередку у Вінниці стала реклама та виготовлення брендованої продукції. У 2023 році на це витратили більше 870 тис. грн. Більша частина цієї суми пішла на розміщення статей у газетах.

На заробітні плати, гонорари та інші виплати осередки витратили майже 400 тис. грн. Хоча сума може здатися маленькою, зважаючи на розмір партії, варто зазначити, що ще понад 9 млн на це витратили з рахунків центрального офісу «Батьківщини».

Ще майже пів мільйона гривень місцеві осередки витратили на утримання офісів та іншу адміністративну діяльність. Податків та зборів осередки заплатили майже 300 тис. грн. Варто зазначити, що для регіональних офісів партії звичною є практика, коли приміщення їм надають в оренду безкоштовно. Так, наприклад, лише минулого року партії на місцях надали безкоштовні офіси в еквіваленті майже 1 млн грн.

Місцеві депутати «Батьківщини» часто піаряться на тому, що допомагають незахищеним верствам населення. Зокрема, лише на Дніпропетровщині за шість місяців 2023 року регіональними аналітиками «Чесно» було зафіксовано біля сотні випадків подібної благодійності. Ще стільки ж було зафіксовано в Одесі та Києві. Водночас у фінансових звітах партійних осередків про це не йдеться.

У 2023 році «Європейська солідарність» отримала понад 137 млн державного фінансування. Натомість регіональні осередки партії торік загалом отримали понад 37 млн грн. Майже всю суму виділили з центрального офісу партії. Приватні донори дали лише близько 140 тис. грн.

У трійку найбагатших осередків партії увійшли Вінницька, Чернігівська та Одеська обласні організації. Бюджети перших двох наповнювали коштами лише з центрального офісу партії. Вінницька отримала понад 2 млн грн, а Чернігівська майже 1,9 млн.

Одеський обласний осередок отримав дещо менше 1,8 млн грн, із них приватних внесків лише 45 тис. грн. Ці гроші внесли двоє жертводавців Олена Клименко та Михайло Шмушкович.

Найбільшою статтею витрат регіональних осередків партії ЄС виявилася сплата податків та адмінзборів. На це 26 організацій разом витратили біля 13 млн грн, найбільше на Закарпатті. У цю суму входять як ЄСВ та ПДФО із зарплат, так і плата за деякі послуги, наприклад зі зміни реєстрації.

На самі ж зарплати, гонорари та інші виплати «Європейська солідарність» на місцях витратила понад 17 млн грн. Проте лише на Чернігівщині ця сума склала понад 1 млн грн.

Підтримка адміністративної діяльності в регіонах обійшлася партії в 10 млн грн. Велика ж частина платежів зі звітів осередків насправді є переказами між власними рахунками, тобто фактично вони залишилися всередині самої структури.

Натомість осередкам партії «Голос» від центрального офісу не перепало ні копійки, а донори донатили лише чернівецькій та черкаській обласним організаціям партії. Першій надіслали 3,5 тис., а другій всього лиш 8 грн. Варто зазначити, що за весь рік сама партія включно із центральним офісом отримала лише трохи більше 55 тис. грн.

Так само у регіональних осередків майже не було витрат лише по декілька тисяч на банківські послуги, та трохи більше у Черкаській області на бухгалтерію та оренду. Всього за рік партія через місцеві офіси витратила менше 70 тис. грн. Ймовірно, це кошти, які залишались на рахунках партії за попередній період.

Серед можливих пояснень відсутність коштів на підтримку роботи регіональної структури протягом останніх декількох років. У 2021 році партія отримала кошти з державного бюджету на статутну діяльність лише за пару кварталів, а протягом останніх двох років взагалі нічого не отримувала.

Так сталося через те, що ще у 2020 році «Голос» подав неправдиву інформацію про витрати у декілька мільйонів гривень. Після цього почалися суди щодо вимоги поновити фінансування, проте так цього добитися не вийшло. Лише після того, як подану неправдиву інформацію у звіті виправили, на початку цього року партії відновили виплати з бюджету.

Відповідно, цей рік може стати показовим у питанні того, чи є ефективним державне фінансування політичних партій. В Україні нині зареєстровані петиції та законопроєкти щодо скасування держфінансування на період воєнного стану.

Проте якщо наслідком такого є, по суті, повна відсутність активності осередків у регіонах та знищення партійної структури, можливо, існує більш ефективний спосіб зберегти кошти у бюджеті. Наприклад, партії можуть добровільно відмовитися від частини фінансування, що вже і так передбачено законом.

***

Великі політичні партії мають підтримувати діяльність регіональної структури навіть у періоди, коли дата наступних виборів достеменно не відома. Парламентські політсили здатні це робити завдяки наявності держфінансування, яке наразі отримують чотири партії.

Також не варто забувати і про внески бізнесів та окремих людей на рахунки осередків, хоча їхній обсяг переважно не здатний покрити всі організаційні потреби.

Вікторія Максимова, Ярослава Нікітюк, рух «Чесно»

Попри те, що анонімні Telegram-канали не гарантують достовірності поширеної інформації, чимало киян залишаються їхніми активними читачами. Загальна кількість підписників найпопулярніших каналів столиці складає майже чотири мільйони.

Крім оперативних новин про поточну ситуацію в місті, Telegram-канали публікують повідомлення, де згадуються політичні діячі. Деякі повідомлення є відкритою політичною рекламою, інші приховано сприяють формуванню позитивного образу політика в очах громадськості.

Рух «Чесно» дослідив, як взаємодіють найпопулярніші Telegram-канали столиці, як вони висвітлюють діяльність міського голови Віталія Кличка та інших політиків. Це п’ята частина моніторингу реклами партій та політиків у регіонах України.

Лідером серед найбільших анонімних Telegram-каналів столиці є «Реальний Київ | Украина», який має понад мільйон підписників. До цього списку також увійшов канал харківської мережі «Труха» «Труха Київ», який налічує понад 500 тис. підписників.

Лідером серед політиків за кількістю згадок у публікаціях найбільших Telegram-каналів столиці очікувано є міський голова Віталій Кличко: його ім’я фігурує у 1776 повідомленнях за останній рік. Аналогічна ситуація і в інших великих містах України Харкові, Одесі та Львові. Натомість партія «Удар», лідером якої є Кличко, не згадується взагалі.

Також очікувано, що більшість згадок міського голови стосуються безпекової ситуації в місті, зокрема 1249 повідомлень переважно інформують про початок, перебіг або наслідки ворожих обстрілів.

Водночас згадки, які не стосуються поточної ситуації у столиці, можна виокремити у тематичні групи, які формують потенційно позитивне ставлення киян до мера. Одна з таких категорій повідомлення, що стосуються фінансування Києвом Сил оборони.

Із середини 2023 року в Telegram-каналах щомісяця з’являлися дописи про спрямування коштів на потреби ЗСУ у формі виплат, субвенцій, цільових програм та ініціювання позачергових засідань. Найбільше згадок зустрічається на каналах «Київ Новини | Live 24/7 | тривога» та «Київ UA | Україна».

Часом публікації дублюють одна одну, як-от новина від 29 вересня 2023 року про позачергове скликання сесії Київради Віталієм Кличком для збільшення фінансування ЗСУ. Примітно, що після того, як сесія відбулася, ці ж канали не публікували її результатів та прямих напрацювань стосовно збільшення обсягу допомоги Силам оборони.

Іншим прикладом є новина, що стосувалася передачі 500 млн грн Генштабу ЗСУ прямою субвенцією. Насамперед хибне зміщення акцентів у заголовку викривлює картинку реальності: Київ не передає 6,2 млрд грн Генштабу ЗСУ за програмою «Захисник Києва». Навпаки, з уже виділених коштів на програму «Захисник Києва», що працює із підготовкою та забезпеченням військовослужбовців озброєнням, 500 млн виділяється на підтримку Генштабу ЗСУ.

Попри те, що публікація акцентує увагу на обсязі допомоги, який передбачено міською цільовою програмою, ігнорується важливий аспект: виділення коштів на програму ще жодним чином не гарантує їх освоєння у повному обсязі. Нагадаємо, що, за звітом щодо реалізації «Захисника Києва» за ІІІ квартал 2023 року, із передбачених на програму 5,1 млрд грн було освоєно лише близько 600 млн (11,8%), про що раніше писав рух «Чесно».

Окремою категорією є публікації з цитуванням мера Віталія Кличка із обіцянкою виділити чергову суму на підтримку ЗСУ. Знову-таки, у подібних випадках варто розуміти механізм переспрямування коштів столиці: кожна заява схожого типу має супроводжуватися відповідною зміною до бюджету міста на поточний рік. Доки зміна не запропонована й не підтримана профільною комісією та депутатами кошти ще не було спрямовано.

Трапляються випадки, коли Telegram-канали публікують новину про мера Києва, яка хоч і не несе жодної інформаційної цінності, проте впливає на ставлення до нього. Яскравим прецедентом стали повідомлення про те, як Віталій Кличко давав інтерв'ю німецькій газеті Bild із кратера, який залишився після удару російської ракети «Кинджал» на початку лютого 2023 року.

Тоді про це написали чотири найпопулярніші канали з майже ідентичним текстом. Примітно, що у Telegram-каналі самого мера про це не було жодної згадки.

Помітно побільшало згадок київського міського голови у червні 2023 року. Тоді внаслідок падіння уламків російських балістичних ракет у Деснянському районі кілька людей загинуло біля закритого укриття. Громадськість була обурена поточною ситуацією з укриттями столиці: і їхньою недоступністю, і станом, у якому вони перебувають.

Тож значна кількість повідомлень, де згадується Віталій Кличко, стосується спроби мера взяти ситуацію під власний контроль: йшлося про перевірки укриттів, результат їхнього огляду, кількість скарг, що були отримані від киян про стан укриттів загалом. Варто зазначити, що проблеми з укриттями Києва обговорювалися ще задовго до інциденту, про що свідчать численні згадки у ЗМІ та соцмережах.

Згадки Віталія Кличка та перевірки укриттів зустрічалися протягом усього місяця. Проте 21 червня різко змінився їхній контекст: мер Києва заявив про «шквальну кампанію з дискредитації столичної влади» та його особисто. Водночас, як підкреслював сам Кличко, жоден із голів районів, які відповідальні за облаштування укриттів, не постраждав.

Очікувано, що цю заяву підхопили й Telegram-канали Києва: дехто просто цитував міського голову, а інші додавали коротку насмішку. Зокрема канали «Киевский Движ» та «Труха Київ», які протягом усього моніторингу висвітлювали Кличка повністю позитивно лише в окремих випадках.

Проте цікавим є збіг: 21 червня минулого року Telegram-канали Києва підхопили не лише заяву Віталія Кличка про дискредитацію. За кілька годин до цього мер столиці опублікував повідомлення у своєму каналі повідомлення про оновлення доріг: «Ми, навіть у складних умовах воєнного стану, робимо все для належного утримання дорожньої інфраструктури та оновлення доріг, які не бачили ремонту по 40 років».

Головний акцент, вочевидь, саме на терміні у 40 років, який формує сприйняття Віталія Кличка як мера, який оперативно реагує на потреби міста та діє на благо киян. Це, у свою чергу, добре поєдналося із подальшою заявою про дискредитацію, яка була також висвітлена у Telegram-каналах, про що свідчить відгук читачів.

Окремою тематикою, у рамках якої Telegram-канали згадують українських політиків, залишається пряма допомога військовослужбовцям та передання техніки на фронт. Окрім міського голови столиці, у таких повідомленнях на каналі «Труха Київ» зустрічаються і згадки лідера партії «Європейська солідарність» Петра Порошенка.

Зазначимо, що подібні повідомлення у «Труха Київ» не є універсальними для всіх політиків та їхньої допомоги військовослужбовцям. Навпаки, у такому контексті згадується лише Порошенко. Зазвичай канал акцентує увагу на регулярності допомоги, яку здійснює політик, та на її обсязі: «Порошенко везе на східний фронт рекордну партію техніки», «Щотижня Порошенко передає на фронт техніки щонайменше на 10-15 млн грн».

Окрім цього, канал може використовувати прецедент передачі техніки як відповідь на так звані фейки про Порошенка, що з’являються у мережі. В окремих випадках повідомлення у «Труха Київ» синхронізовані з іншими Telegram-каналами мережі «Труха». Так, зустрічаються ідентичні публікації у каналах Києва, Львова та Дніпра, що є одним із прикладів політичної реклами, до якої вдаються депутати у час воєнного стану.

Порошенко часто комунікує у своїх соціальних мережах, що значна частина коштів на допомогу Силам оборони передається особисто ним та його компаніями. Проте примітними є публікації у Telegram-каналах, де згадується і ГО «Справа громад».

Нагадаємо, що партія «Європейська солідарність» уклала з організацією три угоди про надання поворотної фінансової допомоги на суму понад 93 млн грн, дві з них у 2023 році, про що раніше детальніше писав Рух «Чесно».

Більше того, публікація про обсяг допомоги фондом Порошенка та волонтерами від ГО «Справи громад» датується початком грудня 2023 року за кілька місяців після того, як відбулася масштабна рекламна кампанія із розміщенням бордів та сітілайтів по всій Україні.

Бувають і випадки, коли центральним інфоприводом для згадки політика, окрім самої допомоги військовим, є поїздка до них. Так, «Київ Info» та «Киевский Движ» публікували дописи про те, як Віталій Кличко зустрічав Новий рік у Бахмуті разом із військовослужбовцями. Примітно те, що обидва Telegram-канали обрали для візуального супроводу ідентичне відео, хоча того дня на каналі самого київського міського голови фігурувало геть інше.

Більшість розглянутих раніше публікацій були прикладами прихованої політичної реклами. Хоч у тексті й немає прямого заклику «підписатися», сам допис зображує політика позитивно. Проте є і протилежні випадки.

Із різницею у три місяці Telegram-канал «Київ Новини» закликав підписатися на канал IT-підприємця та волонтера з Києва. Додатковою аргументацією стала наявність у нього «правдивої та перевіреної інформації» стосовно тих запитів, що турбують киян: оренда квартири, популярні заклади та можливе підняття вартості проїзду у громадському транспорті. У публікації зазначено: «автор каналу збирає та аналізує тільки важливі події Києва».

Проте у жодному дописі не вказано, що автор каналу Григорій Маленко є чинним депутатом Київради від партії «Голос». Згідно з інформацією зі сторінки самого Маленка у Facebook, перезапуск каналу відбувся у березні 2023 року, і зараз головна його тематика ключові новини та події Києва.

Важливо підкреслити, що в умовах повномасштабної війни допомога військовослужбовцям залишається критичною необхідністю і у форматі прямої передачі техніки, і у форматі цільового виділення коштів. Проте нині помітно, як благодійність такого характеру стає черговим способом політичної реклами, що розмиває межі між цими поняттями.

Дієвим інструментом допомоги Силам оборони для депутатів є пропозиції відповідних законопроєктів, а для міських голів переспрямування коштів у бюджетах міст із менш пріоритетних статей витрат на цільові програми військової допомоги. Якщо ж цього немає, публікації у Telegram-каналах сприяють створенню хибного враження про обсяг допомоги, який справді отримують військові.

Україна повідомила Раду Європи, що тимчасово відмовляється від деяких зобов’язань перед цим органом зокрема тих, що регулюються Європейською конвенцією з прав людини та основних свобод. Цей запит від імені українського уряду був відправлений до Ради Європи ще на початку квітня, однак широко відомо про нього стало зараз. Україна дала знати Страсбургу, що надалі на її територію не поширюватимуться зобов’язання українського уряду щодо дотримання статей 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя), 10 (свобода слова) та 11 (свобода зібрань та об’єднань), стаття 2 протоколу 4 (право на вільне переміщення людей), а також три статті з першого протоколу №1 (захист приватної власності), №2 (право на освіту), №3 (право на свободу виборів).

Звучить погрозливо і слід було очікувати, що чергове задокументоване обмеження прав і свобод українців викликало досить нервову реакцію у суспільстві. Закрутився черговий виток розмов про «диктатуру», який із натхненням розганяє російська пропаганда. Тож давайте розберемося, про що йдеться.

Україна є членом Ради Європи і зобов’язана дотримуватися прав людини, передбачених Конвенцією з прав людини та основних свобод. У разі їхнього порушення особи або організації можуть подати позов проти України до Європейського суду з прав людини. Власне, своїм листом до Ради Європи Київ намагається убезпечити себе від валу позовів до ЄСПЛ стосовно порушення очевидних прав і свобод як-то відсутності чергових виборів, заборони виїзду за кордон, можливої мобілізації приватної власності тощо.

Україна пояснює таке відхилення від класичних демократичних стандартів очевидними реаліями воєнного часу. І за правилами Конвенції має на це право: надзвичайні обставини, зокрема, військова агресія, дозволяють членам Ради Європи тимчасово відмовлятися від виконання певних зобов’язань за чітко визначеними статтями. Відповідно, ЄСПЛ буде брати ці нюанси до уваги.

Україна вже скористалася таким «віконцем» у 2015 році, на початку російської агресії, яка ще не набула тоді таких масштабів. Тоді Київ призупиняв виконання зобов’язань щодо дотримання певних статей Конвенції через Антитерористичну операцію, що тривала на той момент. Щоправда, тоді за відповідний закон голосувала Верховна Рада, а зараз про обмежувальні новації стало відомо вже постфактум. Хоча Мін’юст робить акцент на тому, що він навпаки відновлює свої зобов’язання щодо дотримання окремих прав людини. Зокрема це стосується заборони дискримінації, обмеження політичної активності іноземців, права на відшкодування, свободи совісті та деяких аспектів примусової роботи. Ці зобов’язання були призупинені у 2022 році.

Низка нових обмежень, про які Кабмін сповістив Раду Європи, вже виписана в чинному законі про воєнний стан. Колишній заступник голови Центральної виборчої комісії Андрій Магера дивується, чому керівництво країни ще у 2022 році, як почалася повномасштабна війна і був прийнятий цей закон, не зробило подібних кроків перед Радою Європи. І сповістило про це Страсбург лише на початку квітня 2024-го.

«У нас вже понад два роки діють ці обмеження, згідно з указом президента про воєнний стан, затверджений законом України. Більше того, Україна ще у 2022 році заявила про відступ від окремих положень Пакту про громадянські і політичні права. У частині правового статусу громадян зараз нічого суттєво не поміняється. Звісно, тепер громадяни не зможуть звертатися до Європейського суду з прав людини щодо порушень окремих статей Конвенції 1950 року. Але це закономірно, бо не діють окремі статті Конституції під час воєнного стану», наголосив експерт у коментарі «Главкому».

Отже, що має на увазі Андрій Магера? Дійсно, 24 лютого 2022 року президент Володимир Зеленський підписав указ про введення воєнного стану в Україні «у зв’язку з військовою агресією Російської Федерації проти України». Того ж дня цей документ затвердила Верховна Рада. Указ Зеленського містить норму (пункт 3), де сказано: на період дії правового режиму воєнного стану можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина. І наведено конкретні статті Конституції, дію яких держава може обмежувати (всього їх 12):

• стаття 30. Кожному гарантується недоторканність житла;
• стаття 31. Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції;
• стаття 32. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя;
• стаття 33. Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України;
• стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань;
• стаття 38. Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування;
• стаття 39. Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування;
• стаття 41. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;
• стаття 42. Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом;
• стаття 43. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується;
• стаття 44. Ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів;
• стаття 53. Кожен має право на освіту.

За словами ексзаступниці міністра юстиції Валерії Коломієць, при Мін’юсті діє комісія, яка на основі матеріалів різних органів переглядає список та обґрунтованість відступу від тих чи інших прав. Це якраз робиться, щоб розуміти, що держава не може забезпечувати ті чи інші права саме через військову агресію. Наприклад, на тимчасово окупованих територіях, які не контролює українська влада, вказані обмеження прав діють з початку АТО. Така практика, додає вона, є прямою вимогою законів про надзвичайний стан та про воєнний стан і самої Конвенції з прав людини.

Голова парламентського комітету з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва, юрист-міжнародник Олександр Мережко свого часу кандидував на посаду члена ЄСПЛ. Він також запевняє, що дерогація (з англ. Derogation ситуація за якої закон, постанова, або рішення скасовується частково) є цілком нормальним процесом і повністю відповідає внутрішнім правилам Ради Європи. Тож розраховувати на заступництво європейської юридичної системи українцям, які вважають, що їхні права під час війни утискають, не варто.

Абсолютно нормально, коли держава у ситуації війни, інших надзвичайних ситуацій не може забезпечувати певні права і зобов’язання, зауважує Мережко. Наприклад, хтось хоче стати кандидатом на виборах, але не у змозі, оскільки чергових виборів нема. Такі громадяни матимуть бажання звернутися до ЄСПЛ зі скаргою, що порушується їхнє право бути обраними, але не зможуть цього робити, якщо ми зробили таке застереження.

Є дві категорії зобов'язань або прав держави, які містяться у Конвенції: ті, від яких не можна робити такий відступ за будь-яких обставин (наприклад, заборона тортур), і ті, від яких можна (наприклад, обмеження свободи слова, яка під час війни не може бути повною). Пропаганда ворога може бути заборонена, і це передбачено 15 статтею Конвенції.

Наголошу лист, спрямований до Ради Європи, не означає автоматично, що зазначені у ньому права будуть урізані. Юридично знову-таки не йдеться про обмеження прав. Коли йдеться про такий відступ, держава говорить, що не може гарантувати та забезпечити захист певних прав, зокрема, перед ЄСПЛ.

З виборами зрозуміло. Зазначається також, що держава може порушувати свободу зібрань та об'єднань, право на повагу до приватного та сімейного життя…

Свобода зібрань це питання, яке регулюється законом про воєнний стан. Наприклад, перед Верховною Радою зараз не можна проводити якісь зібрання. Щодо приватного та сімейного життя то це дуже широкі права, і військова необхідність може їх обмежувати в певному сенсі. Візьмемо такий приклад, як таємниця якоїсь переписки, коли хтось підозрюється у зраді. Права особи в цьому плані також можуть бути обмежені.

Обмеження права на підприємницьку діяльність це можлива мобілізація власності?

Звичайно. Наприклад, в зоні бойових дій треба скористатися чиєюсь приватною машиною формально це порушення права власності, а по суті викликано військовою необхідністю. Тому треба виключити моменти, коли виникають от такі екстремальні ситуації, а потім хтось може скористатися цим для судового оскарження.

Пункт про можливе обмеження недоторканості житла багатьох напружив…

А де, наприклад, розмістити військових в зоні бойових дій? От командир прийшов в якесь місто чи селище і йому треба розмістити своїх людей, щоб вони не були на вулиці. Він бачить, де краща хата, і тоді може нею скористатися. Формально, може, це порушення прав, але воно диктується необхідністю. Особливо в районі бойових дій таке обмеження, на жаль, має відбуватись.

А як тут уникнути зловживань?

Правовий вихід це наша судова система. Річ у тім, що в ЄСПЛ справи розглядаються роками.

Ті обмеження, про які наш уряд інформує Раду Європи, стосуються більше вже прийнятих законів чи тих, що ще плануються?

Думаю, і тих, і інших. Тобто є чинний закон про воєнний стан і можуть з'явитися ще якісь закони або обмеження, які доповнять закон про воєнний стан.

Ці обмеження обов’язково має приймати Верховна Рада, чи, можливо, вони будуть спущені якимись кабмінівськими постановами? Як це сталося, наприклад, з обмеженнями у консульських послугах, які уряд запровадив, досить довільно трактуючи закон про мобілізацію?

Якщо йдеться про обмеження прав, то тут, за великим рахунком, потрібен саме закон.

Це вже не перше таке звернення Києва до Ради Європи. А європейці в принципі нормально ставляться до таких прохань? Чи вони можуть з певним скепсисом поставитися до деяких з пунктів, перерахованих у листі, чи просто закриють очі одразу на все?

Можливо, секретаріат ЄСПЛ буде розглядати, чи відповідає ця заява Конвенції з формальної точки зору. Але, у принципі, це питання регулюються Конвенцією, і Кабмін все зробив у відповідності з її 15 статтею. Тому немає підстав для якихось проблем ані правових, ані політичних. Всі ж розуміють, в якому ми стані зараз знаходимось, що ми є жертвою агресії і нам треба боротись за виживання. Тому, на жаль, забезпечити виконання всіх зобов'язань перед Радою Європи на 100% іноді просто неможливо.

Чи вам відомо про кількість позовів до ЄСПЛ українців до держави після 2022 року? Бо це звернення саме ж проти них було ініційовано.

Скарг може бути дуже багато, але значення має, чи ЄСПЛ приймає їх до розгляду. За статистикою навіть з цих прийнятих справ невеликий відсоток доходить до судового розгляду. А відсоток справ, щодо яких суд виносить рішення, ще менший. І, звісно ЄСПЛ зараз буде звертати увагу на цю заяву українського уряду. Проте слід пам’ятати, що ці відступи лише тимчасовий захід, на час воєнного стану.

Лист до Ради Європи датується 4 квітня 2024 року, але чому Україна вирішила повідомити про деякі норми, які діють вже давно, лише зараз? Чи можна буде їх використовувати заднім числом?

Це цікаве питання, тому що взагалі в праві є принцип ретроактивності тобто зворотної сили немає. За великим рахунком тут теоретично може виникнути колізія: що буде з тими, хто звернувся до ЄСПЛ до того моменту, як ми зробили дерогацію з тієї чи іншої статті? Думаю, що суд все-таки має врахувати цю заяву, бо змінились обставини. Уявіть ситуацію, якщо розгляд скарги тривав роками. Вона була подана ще до повномасштабної агресії і стосувалася, наприклад, утисків свободи слова. У такому випадку, як на мене, має бути зворотня сила. Але чіткого правила тут немає, це може залежати від конкретних обставин.

Хтось може оскаржити у суді саму дерогацію?

Теоретично все можна оскаржити, але знову ж правових підстав немає. Бо є чіткий припис Конвенції, яка сама дозволяє дерогацію за конкретними статтями.

Павло Вуєць, Віталій Тараненко, «Главком»

«Я лично знаю митрополита Ионафана по годам его учебы и трудов в Ленинградской духовной академии… Все эти обвинения абсолютно ничтожны, а так называемые доказательства сфальсифицированы. Преосвященный Ионафан, как и вся церковь, молится за мир, призывает к духовному единству Святой Руси…». Це уривок із заяви патріарха Московського, предстоятеля Російської православної церкви Кирила, який відреагував на вирок митрополиту Тульчинському і Брацлавському УПЦ МП Іонафану (у миру Анатолій Єлецьких). 7 серпня 2023 року вінницький суд визнав винним ієрарха за чотирма статтями Кримінального кодексу: ч.2 статті 161 («Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, регіональної належності, релігійних переконань»), ч. 3 статті 436-2 («Виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії РФ проти України»), ч. 2 статті 109 («Розповсюдження матеріалів із закликами до насильницької зміни конституційного ладу»), ч. 1 статті 110 («Розповсюдження матеріалів із закликами до зміни меж території та державного кордону України»). Покарання для 75-річного церковнослужителя п’ять років позбавлення волі з конфіскацією майна (прокурор просив шість років тюрми). Поки митрополит Іонафан оскаржує вирок до нього застосовано нічний домашній арешт.

Однак, скоріше за все, митарства Іонафана в Україні найближчим часом припиняться. Він виявився дуже цінним для Росії, яка має намір обміняти його як… військовополоненого.

За відомостями судового реєстру, які проаналізував «Главком», церковник через два дні після ухвалення вироку (9 серпня 2023 року) написав листа, в якому висловив готовність до обміну як військовополонений. Далі у процес включилася російська сторона. Держава-агресор не проти забрати до себе митрополит Іонафана, про що повідомив уповноважений орган України.

На початку квітня 2024 року прокурор Вінницької обласної прокуратури звернувся до суду з клопотанням скасувати нічний домашній арешт обвинуваченого ієрарх, оскільки він іде на обмін. Коли ж суд узявся розглядати документ по суті, прокурор раптом передумав. Сказав, що наразі немає підтвердження від уповноваженого органу про передачу митрополита Іонафана для обміну як військовополоненого. Очевидно, що цю невизначеність можна пояснити спробою України виторгувати у агресора більше своїх захисників, котрі опинилися у полоні. Наприклад, як це було із кумом Путіна, екснардепом Віктором Медведчуком: восени 2023 року за його «голову» країна-агресор віддала близько 200 полонених захисників «Азовсталі».

Варто наголосити: до останнього обвинувачений владика сподівався, що суд виправдає його і відпустить. Самі ж докази сторони обвинувачення вважав провокацією.

Нагадаємо, що митрополиту Іонафану інкримінувалося написання та поширення в інтернеті статті «С открытым шлемом, без забрала. Заметки на полях последних событий в православном мире», що містила ознаки розпалювання релігійної ворожнечі, яку підтвердила судово-лінгвістична експертиза.

Ще співробітники СБУ під час обшуків Тульчинської єпархії УПЦ МП натрапили на низку пропагандистських листівок: «Власти Росии» із зображенням прапора РФ (12 штук); «Указ президента Росії про приєднання АР Крим до РФ» із зображеннями карти України де АР Крим відмічено територією РФ (11 штук); «Донбасс Россия» (вісім штук); «Історія АР Криму з древніх часів», де він зазначається територією РФ (11 штук), а також листи (ксерокопії) Московського патріарха від 6 жовтня 2022 року з вимогою молитися за президента РФ (п’ять штук).

Найцікавішою знахідкою, віднайдену спецслужбою у приміщенні єпархії, можна вважати твір «Гимн-молитва за Россию» з нотами, виданого у Москві 2015 року Автором слів вказано… владику Іонафана (Єлецьких).

Вилучені буклети також лягли в основу обвинувачення. Натомість у суді митрополит Іонафан відхрестився від всього, що міг: проросійські листівки не виготовляв, вперше їх побачив під час обшуків.

Разом із тим, обвинувачений ієрарх таки визнав одну цікаву деталь. У нього була інструкція для зашифрованого спілкування із абонентами Росії. Сказав, що її дав товариш з РФ, але імені його владика не пригадує…

Насправді ж митрополит Тульчинський і Брацлавський УПЦ МП Іонафан непересічна фігура у церковному житті України та Росії. Це підтверджують факти з його біографії. У 70-роках минулого століття Анатолій Єлецьких навчався у Ленінградській духовній семінарії та Ленінградській духовній академії, ректором яких у той період був теперішній очільник РПЦ Кирило. Саме Кирило 1978 року висвятив Єлецьких в ієромонаха. По закінченню навчання Іонафан кілька років викладав церковні співи в семінарії та в регентському класі, був регентом хору ленінградських духовних шкіл.

До речі, голова СБУ Василь Малюк в одному з інтерв’ю завуальовано назвав митрополита Іонафана «одногрупником Гундяєва». Однак у відритих матеріалах кримінальної справи ця інформація не підтверджується. Натомість констатується, що владика демонструє «прихильність до держави-агресора Росії, її очільника Путіна, а також патріарха Московського Кирила». Зокрема, у розпал повномасштабної війни через мобільний телефон Іонафан надіслав якомусь зі священників інструкцію, як поминати Кирила під час релігійних богослужінь таким чином, щоб цього не чули прихожани.

Ще кілька штрихів із біографії митрополита Тульчинського і Брацлавського. Він був першим намісником Києво-Печерської лаври; майже 10 років працював керуючим справами УПЦ МП при предстоятелі митрополиту Володимиру (Сабодану); був постійним членом та секретарем Синоду УПЦ МП.

На офіційному сайті Московського патріархату збереглися повідомлення про запрошення митрополита Іонафана на масові релігійні заходи до Росії. Зокрема, у 2008 році його були раді бачити на фестивалі духовної музики «Русь співуча» з нагоди 1020-річчю Хрещення Русі; у 2014 році владику з України очікували на літніх сесіях Священного Синоду Російської православної церкви.

Між іншим, митрополит Іонафан досі входить до складу дорадчих органів Синоду РПЦ: з жовтня 2022 році член Комісії у справах старообрядних парафій та взаємодії зі старообрядництвом, з 2010 року член Патріаршої ради з культури, яку очолює Кирило.

У серпні 2009 року тодішній президент Росії Дмитро Медведєв відзначив митрополита Іонафана орденом Дружби «за великий внесок у розвиток співробітництва між Росією та Україною».

В Україні нагородами Іонафана почав осипати президент-втікач Віктор Янукович, але встиг присвоїти лише орден «За заслуги» III ступеня. Наприкінці 2023 року президент Володимир Зеленський також підніс «сюрприз» ієрарху разом із 12 іншими священниками УПЦ МП позбавив громадянства України.

Рік тому, у квітні 2023 року голова СБУ Василь Малюк повідомив про відкриття 61 кримінального провадження щодо священнослужителів УПЦ МП. Крім цього, двох церковників Україна виміняла на військовополонених, утримуваних в Росії. «Ворог дуже цінує своїх агентів у рясах так, одну таку особу обміняли на 28 українських військовослужбовців», сказав керівник спецслужби.

Серед тих, кого врятувала Росія від тюрми в Україні, настоятель «Казанської» парафії смт Ярова Горлівської єпархії УПЦ МП Микола Зірка і священнослужитель Сєвєродонецької Єпархії Свято-Тихвінського храму УПЦ МП (Лисичанськ) Андрій Павленко. Батюшка Зірка після окупації селища у червні 2022 року пішов на співпрацю з окупантами, організував вибори керівництва незаконних органів влади.

Протоієрей Павленко здавав росіянам позиції ЗСУ у Сєвєродонецьку Луганської області через Telegram. Обох священників засуджено за колабораційну діяльність і відправлено на обмін.

Віталій Тараненко, «Главком»

Україна очікує на американську зброю вже з дня на день. Це сталося можливим завдяки тому, що 20 квітня Палата представників Конгресу США нарешті схвалила такий довгоочікуваний законопроєкт про національну безпеку. Підписаний президентом США Джо Байденом (після голосування 23 квітня в Сенаті) пакет передбачає військову допомогу на $95 млрд для України, Ізраїлю й інших союзників США. Для України з цієї суми передбачено близько $61 млрд. Напевно, тривалу тяганину із голосуванням дещо прискорила заява директора ЦРУ. Вільяма Бернса від 18 квітня про те, що, в разі якщо США не нададуть військової підтримки, Україна може програти війну проти Росії до кінця року.

З цих $61 млрд третину коштів $23,2 млрд спрямують на передачу озброєння США Україні зі своїх складів. Понад $11 млрд підуть командуванню США у Європі на цю суму організують навчання українських військових та на розвідувальні операції. Близько $13 млрд скерують на виробництво озброєння. Також Україна отримає $7,85 млрд на підтримку бюджету, а $1,6 млрд для економічної підтримки. Ще $1,3 млрд підуть на розмінування територій та підтримку біженців.

До слова, передбачається передача Україні ракет ATACMS, про які давно просив Київ. Щоправда, за даними ЗМІ, Сполучені Штати ще у березні таємно передали Україні далекобійні ракети Atacms.

Перший пакет допомоги має орієнтовну вартість $1 млрд і включає засоби ППО, артилерійські снаряди, бронетехніку і протитанкову зброю список опублікований на сайті Міноборони США.

• ракети для ППО RIM-7 та AIM-9M;
• ПЗРК Stinger;
• стрілецьку зброю та додаткові боєприпаси, включаючи патрони калібру 50 для боротьби з дронами;
• додаткові боєприпаси для Himars;
• 155-мм артилерійські снаряди, включаючи снаряди з фугасним зарядом та покращені звичайні боєприпаси подвійного призначення;
• артилерійські снаряди калібру 105 мм;
• мінометні снаряди калібру 60 мм;
• бойові машини піхоти Bradley;
• MRAP;
• HMMWV;
• транспортні засоби матеріально-технічного забезпечення;
• тактичні автомобілі для буксирування та транспортування техніки;
• ракети трубного пуску з оптичним відстеженням та провідним наведенням (TOW);
• протитанкові системи Javelin та AT-4;
• високоточні авіаційні боєприпаси;
• аеродромно-допоміжне обладнання;
• протиброньові міни;
• протипіхотні боєприпаси Claymore;
• вибухові боєприпаси для знищення перешкод;
• прилади нічного бачення;
• запасні частини, польове обладнання, навчальні боєприпаси, технічне обслуговування та інше допоміжне обладнання.

Вже 24 квітня значна частина цієї допомоги була на складах у Польщі та Німеччині. Росіяни активно намагаються створити логістичні перешкоди: 25 квітня вони обстріляли нашу залізницю.

Серед іншого, американські партнери надали нам боєприпаси для Himars, набої 50-мм калібру для дронів, високоточні авіаційні боєприпаси; протиброньові міни; підривні боєприпаси для прибирання перешкод, допоміжне аеродромне обладнання, протиброньові міни, а також прилади нічного бачення та запасні частини, польове обладнання, навчальні боєприпаси. Крім того, ми отримали транспортну техніку:

• тактичні автомобілі для буксирування та транспортування техніки;
• мінно-стійкі транспортні засоби із захистом від засідки (MRAP);
• багатоцільові колісні транспортні засоби високої мобільності (HMMWV);
• транспортні засоби матеріально-технічного забезпечення.

Надання допоміжного аеродромного обладнання має вигляд підготовки до передачі Україні таких очікуваних літаків F-16. Таку думку висловив військово-політичний експерт Олександр Мусієнко.

«Нагадаю, міністерка оборони Бельгії Людивін Дедондер казала про те, що F-16 будуть в Україні ще до початку літа. Згодом посол Данії в Україні заявив, що його країна надасть Україні літаки швидше, ніж очікувалося. Разом із тим, під це (отримання Україною літаків F-16) потрібен цілий ряд заходів: додаткові ЗРК, додаткові системи ППО, які будуть прикривати наші літаки. І це питання має вирішуватися паралельно із наданням нам літаків. Я думаю, що німецькі Patriot і інші системи будуть саме прикривати аеродроми, де розташовуватимуться F-16. Ясне діло, ворог буде бити по аеродромній мережі», прокоментував Мусієнко. На його думку, F-16 будуть в Україні вже через кілька тижнів.

До слова, високоточні британські авіабомби Paveway IV з лазерним наведенням, які входять до наступного пакета допомоги, також передбачені для використання з F-16. Також стало відомо, що до нового списку військової допомоги від США увійдуть системи протиповітряної оборони Patriot.

У пакет увійшло чимало іншої зброї, яка допоможе Україні у війні з російськими загарбниками.

Цей калібр артилерії універсальний стандарт НАТО. Вважається, що він гарний компроміс між дальністю та руйнівною силою, а використання лише одного калібру спрощує логістику та обслуговування. Такі снаряди зазвичай використовуються в польових гарматах, гаубицях і гарматах-гаубицях. Російські гармати та гармати країн колишнього радянського блоку, зазвичай, використовують інший стандарт: 152-мм. За останні два десятиріччя більше 40 країн заявили про відмову від артилерійських систем калібру 152 мм і поступовий перехід на новий натівський стандарт 155-мм. Снаряд 155-мм калібру під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну продемонстрував переконливі переваги: більша дальність стрільби (35-40 км у порівнянні з 24 км), вища у 1,5-1,7 рази точність.

Ці снаряди менш поширені, ніж 155-мм, однак у багатьох арміях зберіглася зброя 105 мм калібру. Її плюси менша вага та більша мобільність. Їх передають для використання для гаубиць L119. Артилеристи ЗСУ почали використовувати 105 мм гаубиці L119 у війні з Росією у липня 2022 року тоді нам їх надали США.

Постріл мінометного калібру 60-мм призначений для ураження живої сили і техніки, розташованих відкрито або в спорудах польового типу. Також його використовують для придушення вогневих точок та руйнування дротових загороджень на дистанції до 2,5 км. До слова, Україна також виробляє такі боєприпаси: у квітні 2023 року «Українська бронетехніка» відновила їхнє серійне виробництво.

RIM-7 ще називають Sea Sparrow (англ. «морський горобець») американська корабельна зенітна і протиракетна система малої дальності, розробка 1960-х. Вона призначена для захисту від протикорабельних ракет. Це була дуже проста система, керована радіолокаційним підсвіченням, що наводиться вручну.

За даними Politico, Україна змогла адаптувати свій зенітно-ракетний комплекс «Бук» для запуску RIM-7. Цей та інші подібні «адаптаційні» проєкти для зенітно-ракетних комплексів отримали неформальну назву FrankenSAM (англ. Frankenstein + SAM, тобто Франкенштайн + ЗРК).

Розробка AIM-9М ракета «повітря-повітря» для винищувачів F-16 з інфрачервоною головкою самонаведення. Втім, вона може використовуватися і не лише з літаків. Так, AIM-9М вже постачалась Україні восени. Тоді українські військові інженери змогли її переобладнати у ракету класу «земля-повітря», щоб використовувати для потреб ППО, пише Financial Times. Дальність враження у форматі «повітря-повітря» 20-29 км, при пуску з землі до 20 км.

Stinger (з англійської «жало») переносний зенітно-ракетний комплекс класу «земля повітря», має інфрачервону головку самонаведення. Це розробка американців 70-80-х років, наразі перебуває на озброєнні у 29 країн світу. Цей ЗРК призначений для ураження вертольотів і літаків, що низько летять. Максимальна дальність пуску ракети 4,5 км. Серед плюсів Stinger простота прицілювання і висока вражаюча здатність. Мінус ЗРК є одноразовим у використанні.

Американський легкий танк, який військові експерти вважають легендарним виробом американської оборонної промисловості поряд з танками Abrams. З десяток країн світу активно купує її для своїх армій. Екіпаж Bradley три особи: командир, навідник та механік-водій. Крім того, танк здатний перевозити до семи осіб десанту.

У башті бойової машини встановлено комплекс озброєння, що налічує автоматичну гармату, кулемет та пускову установку ПТРК Toy. Можливі три режими вогню одиночними пострілами та чергами з темпом стрільби 100 або 200 вистрілів/хв, максимальна скорострільність 500 пострілів/хв. Максимальна швидкість на бездоріжжі 40 км/год.

TOW один з найбільш розповсюджених протитанкових ракетних комплексів у світі. У своїй першій версії він був прийнятий на озброєння американською армією ще у 1970 році, після чого багаторазово модернізувався. Американська армія продовжує його активно використовувати, і замінити його планує не раніше 2030-х років. На відміну від Javelin, TOW це важкий 93-кілограмовий протитанковий комплекс, який, як правило, встановлюють на транспорт. Дальність ураження до 3,75 км.

Старі знайомі для українського війська, які підтримували нас у перші місяці повномасштабної війни, та на честь яких називають тепер дітей. FGM-148 Javelin переносний протитанковий ракетний комплекс (ПТРК). Розроблено та виробляється військово-промисловою корпорацією Lockheed Martin. Через 10 років після початку розробки, у 1996 році, комплекс прийнято на озброєння сухопутних військ США. Комплекс складається з командно-пускового блоку і пострілу ракети в герметичній пусковій трубі. Дальність ураження до 3 км.

Шведський одноразовий реактивний протитанковий гранатомет. Основний елемент комплексу пускова труба завдовжки 1020 мм із гладким каналом калібру 84 мм. Маса від 6,7 до 8 кг. Основним боєприпасом гранатомета AT4 є граната з кумулятивною бойовою частиною, що пробиває до 450 мм броні. Щоправда, нині для гранатомета розроблені гранати з покращеними бойовими показниками до 500-600 мм.

Американські дистанційно керовані протипіхотні міни, які були розроблені у 1950-х роках. Їх США активно використовували у В’єтнамі. Конструкція міни виявилась настільки вдалою, що її скопіювали багато країн із додаванням певних власних модифікацій. В англійській мові слово Claymore (до речі, первинне значення цього слова шотландський дворучний ніж) стало загальною назвою і часто використовується як синонім протипіхотної міни.

Міна має форму вигнутого паралелепіпеда, корпус виготовлений з зеленого пластика, навчальні моделі мають синій колір. Встановлюється опуклою стороною в бік ворога. Всередині пристрою заряд C4 та близько 700 готових забійних елементів у вигляді сталевих роликів і кульок діаметром по 5,5 мм. Під час вибуху міни утворюється пучок забійних елементів, що летять на відстань до 50 м, у висоту не більше 4 м. Елементи зберігають свою забійну силу на відстані до 100 м.

Наталія Сокирчук, «Главком»

Проросійські партії Молдови заснували політичний блок «Побєда». Показово, урочистості з цього приводу пройшли у… Москві. Ціллю блоку оголошено зрив проведення референдуму за вступ в ЄС та номінування єдиного кандидата на президентських виборах, який/яка має скласти відчутну конкуренцію чинній президентці Майї Санду та повести об’єднану проросійську силу наступного року на вибори до парламенту.

Хто саме цей таємничий кандидат ще не відомо. Проте, вже можна робити припущення, на кого Кремль робитиме ставку.

Про парадокси молдовської політики, а також про те, що варто пам’ятати Україні, спостерігаючи за молдовськими виборами, у матеріалі спеціальної кореспондентки «Главкома» у Молдові та Румунії Маріанни Присяжнюк.

У Москві пройшов з’їзд проросійських партій із Молдови, які називають себе «опозиційними». Головною у цьому авангарді себе позиціонує партія «Шор», яка визнана неконституційною за скоординовані спроби дестабілізувати ситуацію в Молдові. Бізнесмен, ім’я якого носить партія, Ілан Шор, відомий як олігарх-втікач, визнаний винним у корупційних злочинах й засуджений до 15 років ув’язнення. Він довгий час переховувався закордоном, але не припиняв брати участь у політичних процесах. Остаточне рішення у справі Шора молдовський Апеляційний суд виніс лише рік тому, проте бізнесмен втік ще у 2019 році, коли президентом країни був Ігор Додон, а прем’єр-міністром Майя Санду. Додон тоді сказав, що Шор покинув країну разом із ще одним олігархом-втікачем Володимиром Плахотнюком. Обидва наразі у санкційних списках США та ЄС.

Спочатку Шор втік до Ізраїлю, громадянство якого він також має, але не так давно перебрався до Росії. Вже з Москви Шор продовжив координувати роботу своїх поплічників на місцях. Його найяскравішими соратниками у Молдові є башкан Гагаузії Євгенія Гуцул та депутатка Марина Таубер.

Із Гуцул гроші та підтримка Шора, а також російська пропаганда за лічені тижні гагаузької місцевої виборчої кампанії у 2023 році, зробили одного з найупізнаваніших політиків Молдови. А Марина Таубер депутатка парламенту, давня соратниця Шора та натхненниця протестів, за якими стоїть його партія.

За підсумками московського з’їзду Шор та афілійовані з ним проросійські проєкти оголосили про створення блоку «Побєда». Керівниками блоку Шор призначив себе, а також Таубер та Гуцул. Загалом зʼїзд важливий двома ключовими моментами: перший Шор посунув Партію соціалістів колишнього проросійського президента Ігоря Додона й зайняв нішу головного прокремлівського проєкту у Молдові. Друге Шор грає в довгу, й у цій грі значно покладається на Гагаузію, як на політичний актив, який вже повністю ретранслює російський порядок денний. Нове політичне утворення має цілі й на президентські вибори, які пройдуть восени цього року, і на парламентські у 2025-му.

У блок «Побєда» увійшли: безпосередньо партія «Шор», яка з 2023 року визнана у Молдові неконституційною, партія «Шанс», що була створена на місці основного шорівського проєкту й загалом зазнала краху під час місцевих виборів, партія «Відродження», яку наразі реанімували вихідці із Партії соціалістів, «Альтернатива і сили порятунку Молдови».

За словами, олігарха-утікача Ілана Шора, Москва була обрана місцем з’їзду тому, що «проєвропейський режим» переслідує опозиціонерів. Він також окреслив два головних завдання для своєї команди: зосередитися на референдумі та на президентських виборах.

Ось кілька тез із виступів кишенькових «опозиціонерів»:

«Те, що нам розповідали про Європу нема цього. Європою керують зграя узурпаторів. У нас є альтернатива. Наша альтернатива дружба й партнерство з Російською Федерацією. З історичним партнером Республіки Молдова Російською Федерацією», палко звернувся Ілан Шор до присутніх.

Євгенія Гуцул, яка, відверто кажучи, робить тільки перші кроки в ораторському мистецтві, озброїлася традиційними російськими фейками: «Європа веде боротьбу проти гендерних відмінностей. У тих країнах, де це не визнано офіційно, Європа викручує руки. Відбувається офіційна заміна слів «мама» й «тато» на «родітєль-1», «родітєль-2». Нам, молдаванам, це чуже».

Ну й куди ж без наративу про «зовнішнє управління».

«Дядя Джо сказав тітці Майї посваритися з Росією і вона з цим справилася, але платити за це все був змушений молдовський народ, бо ціни на газ піднялися у нас. У мене запитання: чому за хотілки дяді Джо має платити молдовський народ», запитує Шор.

Отже, створення блоку серйозна заявка на успіх за допомогою чіткого позиціонування. У Молдові інтереси Росії тепер представляє нова політична сила. Варто зазначити, що процес «заміни конячки» російським політтехнологам дався не безболісно. Конкуренція між соціалістами та «шорівцями» за першість на проросійському фланзі була досить запеклою й це мало свій негативний вплив.

З 2023 року партія «Шор» організовувала масові протести, в центрі яких були соціально-економічні питання. Серед цих вимог з часом стали проявлятися занадто відверто проросійські гасла. Сам Додон теж «чекав наших» й обіцяв виборцям, що «наші уже поряд», маючи на увазі, звісно російських окупантів, але це не допомогло.

Але треба віддати належне драйвові Марини Таубер, яка тонко відчувала вуличні настрої й професійно диригувала масами, поки сам Ілан з еміграції лише позував із величезного екрана.

Однак реальну популярність партія «Шор» почала нарощувати якраз після визнання Конституційним судом її поза законом. Точкою відліку й моментом тріумфу для «шорівців» стало обрання на пост башкана Гагаузії нікому до того не відомої Євгенії Гуцул. Тепер Гуцул призначена ще й секретарем новоствореного блоку. Вчорашній «ноунейм» сьогодні фотографується з Путіним і відвідує пропагандистські ток-шоу Володимира Соловйова.

Передвиборча ситуація у Молдові наразі складається таким чином, що лідирує беззаперечно Майя Санду, однак блок «Побєда» анонсує висування свого єдиного кандидата. При цьому ні Гуцул, ні Таубер не досягли вікового цензу для участі у президентській кампанії, сам Шор у розшуку, тому «опозиціонерам», які отримали благословення Москви, доведеться обирати із варіантів, яких не так багато.

Після обрання Майї Санду президентом у 2020 році, не тільки проросійські, але й афілійовані із колишньою провладною Демократичною партією Молдови політики, опинилися на узбіччі політичного життя. У 2019 році Молдова перебувала в глибокій кризі через неспроможність депутатів сформувати коаліцію. У парламент тоді входили три ключові політсили: соціалісти Додона, блок ACUM Майї Санду та її тодішніх партнерів і демократи ще одного олігарха-утікача Володимира Плахотнюка. Після втручання Конституційного суду, представників ЄС та Росії, уряд демократів врешті оголосив про відставку. Внаслідок цього консенсусу політсили Санду та Додона сформували коаліцію. З того часу вплив Санду лише зростав.

Сьогоднішній «опозиціонер» Ілан Шор тоді був мером міста Оргей й належав до орбіти «демократа» Плахотнюка. Тому можливі претенденти на роль «єдиного кандидата», який підійшов би за віком, мав би досвід і особисту мотивацію, вірогідно розшукуватимуться серед політиків «старих часів».

Попри те, що нинішній президент Майя Санду тоді пішла на політичну угоду із проросійськими соціалістами, щоб зіграти проти Плахотнюка, прийшовши до влади, зачистила політичні кола, як від людей демократів, так і від команди Додона.

Отже, хто з «колишніх важковаговиків» може спробувати пройти кастинг «єдиного кандидата» від блоку «Побєда»?

Іон Кіку, колишній прем’єр-міністр в уряді демократів. Наразі Кіку очолює «Партію розвитку і об’єднання Молдови», яка маскується під проєвропейську, але насправді саботує проєвропейський рух. Кіку палає ненавистю до України: виправдовував воєнні злочини Росії у Маріуполі, але після звільнення територій українськими військами у 2022 році почав вести себе стриманіше.

Кіку розпинається за «нейтралітет» Молдови й виступає проти референдуму за вступ в ЄС, який відбудеться одночасно з президентською кампанією. Наративи Кіку цілком вкладаються у заявлений рух блоку «Побєда» на зближення з РФ. Партія Кіку намагається видати себе за «центристську», але замовчування агресії РФ, саботування референдуму за ЄС та просування «нейтралітету» видають в ньому проросійську маріонетку.

Ренато Усатий, колишній мер міста Бельци на півночі Молдови, яке вважається російськомовним оплотом, лідер політсили «Наша партія». Усатий має репутацію проросійського політика, але у 2020 році саме його підтримка була одним із вирішальних факторів перемоги Майї Санду на президентських виборах, що дає підстави вважати, що Усатий принаймні є договороздатним для нинішньої влади. Та й на останній місцевій кампанії, коли кандидат від партії «Шор» був знятий за рішенням суду, владою були створені сприятливі умови для обрання мером кандидата саме від партії Усатого.

Риторика цього політика залишається непередбачуваною: після перемоги у Бєльцях кандидата від його партії, Усатий зізвав пресконференцію, на якій розкритикував російську владу й публічно звернувся до Путіна з проханням позбавити його громадянства РФ. Однак, гарантій, що це не була чергова постановка, немає. Загалом Усатий критикує партію Санду й обстоює референдум з проведення дострокових парламентських виборів. При цьому, Усатий послідовний в одному у саботажі проєвропейського курсу країни.

Ще одну претендентку варто розглянути окремо.

Російські ЗМІ, пишучи про шорівський зʼїзд відзначають, що російський співак-путініст Філіп Кіркоров символічно заспівав пісню «Віва Вікторія» на честь новоствореного блоку. Насправді Кіркоров заспівав дві пісні: другою була композиція «Діва» і саме вона видається символічнішою.

Попри те, що нинішня «діва» Гагаузії Євгенія Гуцул замолода для того, аби йти у президенти, попередня башкан Ірина Влах цілком підходить для такої ролі. Вона вже розгорнула бурхливу політичну діяльність, яка цілком вкладається у концепцію Кремля. До того поява Філіпа Кіркорова у молдовській політиці це точний індикатор підтримки Кремлем. Кіркоров встиг поагітувати і за Додона, і за Шора, і за Гуцул, тож жарти жартами, а такі пісенні посвяти у молдавському політикумі варто брати до уваги.

Отже, про Ірину Влах. Щоб українському читачеві уявити, з чим молдовські виборці можуть мати справу, варто згадати одіозного мера Слов'янська Нелю Штепу, яка фактично підтримала захоплення державних будівель російськими бойовиками і яку звинувачували у пособництві проведенню незаконного референдуму під час окупації міста. У 2017-му її відпустили з-під арешту і врешті вона ще й засудила Україну в ЄСПЧ.

Цікаво, що Влах теж знається на таких справах. Коли з подачі Москви у 2014 році був проведений у Гагаузії референдум за «незалежність» у разі втрати Молдовою державності, Влах ще не була башканом, але була депутаткою парламенту від Партії комуністів й активно виступала на мітингах у підтримку референдуму. Це все відбувалося на тлі окупації росіянами Криму.

До слова, «шорівці» саме так трактують рух країни в ЄС як «втрату державності», а Гуцул вже неодноразово заявляла про намір Гагаузії «від’єднатися» від Молдови.

Влах керувала Гагаузією два терміни, при різних владах, і теж у своїх політичних кампаніях покладалася на фотографії з Путіним та депутатами від «Єдіной Росії». При цьому, з іншого боку, вона умудрялася видавати себе за «проєвропейську» діячку.

У листопаді минулого року Влах заснувала проєкт «Платформа Молдова». «Я за європейську Молдову, де не закривають телеканали і вільно критикують владу. Я за нейтральну європейську Молдову, яка захищає свої інтереси і не дозволяє себе використовувати в боротьбі з кимось», заявила вона.

При цьому політикиня, яка не бачить суперечностей між тим, аби агітувати і за Росію, і за Європу, закликала провести референдум за нейтралітет. Тобто вона фактично блокує кампанію з голосування за вступ ЄС, виконує ту задачу, яку окреслив у Москві Ілан Шор. Тож її «європейськість» фікція з прицілом на специфічну аудиторію, яка або ще не визначилися, або критикує Санду за спробу використати європейський плебісцит для консолідації свого електорату.

Отож, претенденти на роль «єдиного кандидата» можуть бути і проросійськими, і навіть псевдоєвропейськими, головне кандидат Москви повинен експлуатувати тези про «небезпеку втягування Молдови в війну», «нейтралітет» й уникати осуду Росії за агресію проти України. Все інше вільний креатив кандидатів і «експромт у рамках відбіркового конкурсу».

Найбільша щира персональна ненависть до Майї Санду є у ще одного потенційного кандидата. Мова про Олександра Стояногла.

На початку каденції президентки Санду трапився скандал з арештом цього діяча, який тоді обіймав високу посаду генерального прокурора.

Сам Стояногло родом з автономного округу Гагаузія. Він був призначений на посаду генпрокурора у 2019 році, пройшовши конкурсний відбір, що проводився вперше. Санду, яка тоді очолювала коаліційний уряд, відразу була проти призначення й поплатилася за це посадою.

У 2009-2010 та 2010-2014 рр. Стояногло був депутатом парламенту від Демократичної партії Молдови, яка остаточно втратила вплив у 2019 році. У 2015 році Стояногло балотувався на місцевих виборах у Гагаузії як незалежний кандидат. У різний час був віцеспікером молдавського парламенту, керівником комісії з національної безпеки, оборони та громадського порядку, а також очолював групу дружби між парламентом Республіки Молдова та Державною Думою Російської Федерації.

Після його арешту у 2021 році у Гагаузії пройшли демонстрації на його підтримку. Сам Стояногло своєю чергою маніпулював своїм походженням у відповідь на критику влади, пояснюючи бажання його звільнити спробою дискримінації за етнічною ознакою, підкидуючи таким чином гагаузам емоцій, що таки загострило ситуацію в автономії.

Найцікавіше, що окрім зв'язків із соціалістами, Стояногла звинувачують у тому, що саме завдяки йому на волі опинився бізнесмен В'ячеслав Платон один із ключових фігурантів справи про фінансові махінації у молдовських банках, відомої як «Крадіжка мільярда». Стояногло також назвав вирок Шору незаконним і фактично за нього вступився.

Минулого року Стояногло виграв справу проти Молдови у ЄСПЛ на рахунок свого звільнення, яке Суд визнав незаконним.

Українській стороні варто в цій історії пам’ятати: «геополітичні» гойдалки є традиційним контекстом для виборів у Молдові. Тамтешні політичні еліти (навіть проросійські) добре знають, маючи на своїй території заморожений конфлікт і російську військову присутність, чим є Росія.

Молдова також добре знає, що таке Румунія, яка не приймає й ніколи не прийме молдовської ідентичності, але з якою себе ідентифікує добрячий відсоток населення. Так само у Молдові добре розуміють, що Україна також буде орієнтуватися на свій інтерес.

Молдовські політичні реалії у свої сутності дуже цілісні. Це лише з боку може здатися, що всі вони «лебідь, рак і щука» і тягнуть в різні боки. Насправді молдавани завжди домовляться між собою, а геополітичний шпагат якраз стає пасткою для партнерів, які приїздять у Кишинів з розумними обличчями «робити політику».

Звісно, у сучасних реаліях Україна повинна мати чітке бачення ситуації у сусідніх країнах, особливо у Молдові, яка в багатьох питаннях хоч і відмовчалася, але багато в чому й сприяла Україні у протидії російській агресії. І подальша підтримка Кишинева є дуже важливою.

Підтримка одного кандидата було б помилкою, тож Києву варто уважно придивлятися до так званих історичних політичних кіл, які трансформуються, змінюють назви, але є «інституційними», пристосовуючись до складних реалій.

Маріанна Присяжнюк, «Главком»

Пізно увечері 22 квітня українські ЗМІ поширили сенсаційну новину консульства України припиняють надання послуг чоловікам призовного віку. Інформація базувалася на листі за підписом першого заступника міністра закордонних справ Андрія Сибіги. Цей посадовець всього два тижні тому перейшов працювати з Офісу президента у дипломатичне відомство. Заступник міністра наказував керівникам закордонних дипломатичних установ України: «… з 23 квітня 2024 року тимчасово призупинити вчинення консульських дій за заявами громадян України чоловічої статі віком від 18 до 60 років».

Крім цього, у скандальному листі було зазначено, що запроваджені обмеження діятимуть до того часу, поки МЗС не отримає додаткових роз’яснень у контексті застосування нового закону про посилення мобілізації. Важливе уточнення: для чоловіків призовного віку, котрі за кордоном, можуть здійснюватися лише консульські дії, пов’язані з оформленням посвідчень особи на повернення в Україну.

У вівторок, 23 квітня, лист Сибіги відразу почав діяти: закордонні підрозділи державного підприємства «Документ» перестали видавати готові документи українцям через технічні причини, пов’язані зі зняттям відбитків пальців. Також низка консульств України повідомили, що не проводять прийом громадян призовного віку і чекають вказівок від Міністерства закордонних справ.

Гасити скандал з припиненням роботи українських консульств узявся міністр закордонних справ Дмитро Кулеба. Через соцмережу X високопосадовець емоційно висповідав чоловіків-утікачів: «Як це виглядає зараз: чоловік призовного віку виїхав за кордон, показав своїй державі, що питання її виживання його не обходить, а потім приходить і хоче отримати від цієї держави послуги (через консульства «Главком»). У нас в країні війна… Якщо ці люди вважають, що хтось там, далеко на фронті, воює і віддає свої життя за цю державу, а хтось посидить за кордоном, але при цьому буде отримувати послуги від цієї держави, то так це не працює».

Кулеба заявив, що пріоритетом МЗС є захист прав та інтересів громадян України за кордоном. Водночас в умовах повномасштабної російської агресії головним пріоритетом є захист Батьківщини від знищення. Дипломат наголосив: перебування за кордоном не звільняє громадянина від обовʼязків перед Батьківщиною. І додав, що це була його ідея, реалізована руками першого заступника Сибіги «щодо відновлення справедливого ставлення до чоловіків мобілізаційного віку в Україні та за кордоном».

Під вечір 23 квітня на сайті МЗС опублікували чергові роз’яснення. Якщо їх узагальнити, виходить приблизно таке: тимчасове припинення надання консульських послуг пов’язане з налагодженням військового обліку громадян України мобілізаційного віку, які перебувають за кордоном. Обмеження обіцяють зняти після 18 травня 2024 року, коли новий мобілізаційний закон набуде чинності.

П'ять копійок до теми «консульських» баталій вставив і Кабінет міністрів. 23 квітня було внесено зміни до урядової постанови, датованої червнем 2022 року, що передбачає реалізацію експериментального проекту з оформленням паспортів. Отже, Кабмін додав нову норму, якою заборонив пересилати виготовлений паспорт громадянина України і закордонний паспорт громадянина України до відокремленого підрозділу або закордонної дипломатичної установи України. Обмеження стосується громадян України чоловічої статі віком від 18 до 60 років. Натомість замовлені паспорти можна забрати у територіальних підрозділах Державної міграційної служби. Таким чином, уряд «заманює» в Україну чоловіків призовного віку.

«Главком» поспілкувався з юристами, які спеціалізуються на правах військових. Вони вважають, що МЗС в особі Андрія Сибіги видало документ, законність якого доволі сумнівна, але консульства змушені його виконувати. Натомість у мобілізаційному законі, який набуде чинності 18 травня 2024 року, дійсно є норма, яка передбачає, що вчинення консульських дій у закордонних дипломатичних установах України в умовах воєнного стану за заявами громадян України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, які не оновили персональні дані, здійснюється за умови одночасного їх оновлення. На оновлення даних надано конкретний термін 60 днів з дня набрання чинності законом.

«Тобто, відповідно до прямих вимог закону, який ще не набрав чинності, лише після 18 травня може бути обмежене надання консульських послуг у разі недотримання відповідних норм. Не можуть міністерства своїми листами-зверненнями, проханнями або рекомендаціями підміняти прямі норма та вимоги закону. Закон містить чіткі вимоги щодо дати набрання чинності, порядку надання консульських послуг та умов відмови у їх надання», пояснив адвокат Роман Кичко. На його думку, подібними листами органи державної влади діють всупереч статті 19 Конституції: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».

Будь-які згадки та мотиви «до отримання роз’яснень про реалізацію закону» не виправдовують подібні дії та «листи», наголосив Роман Кичко.

Адвокат Дмитро Бузанов звернув увагу на цитування у листі Сибіги пунктів 6 та 16 частини першої статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану». Перераховані норми, каже правник, не стосуються МЗС. Натомість заходи правового режиму воєнного стану можуть запроваджувати та здійснювати військове командування разом із військовими адміністраціями.

«Міністерство закордонних справ, а точніше перший заступник міністра, явно перевищили свої повноваження стосовно запровадження та здійснення таких заходів як призупинення вчинення консульських дій за заявами громадян України чоловічої статі віком від 18 до 60 років. Більше того відсутність паспорта громадянина України для виїзду за кордон обмежує право людини вільно пересуватись за межами України між іншими країнами світу. Тобто не на тій території, де введено воєнний стан. Отже, таке обмеження апріорі не відповідає меті та змісту вказаних пунктів частини першої статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», переконаний юрист.

Адвокат також зазначив, обмеження від МЗС носять дискримінаційний характер, оскільки стосуються лише людей чоловічої статті, що недопустимо та порушує статтю 24 Конституції України.

Окремо Дмитро Бузанов радить українцям за кордоном повідомляти Уповноваженого з прав людини Верховної Ради про порушення конституційних прав і звертатись до суду.

Із юристами частково згідний провладний народний депутат із комітету з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва, відомий дипломат Богдан Яременко. У коментарі «Главкому» він повідомив: відмову у наданні консульських послуг певній категорії громадян, вірогідно, дійсно можна назвати дискримінацією. А відтак і порушенням Конституції.

Разом з тим, продовжує Яременко, МЗС вже роз’яснило, що лише тимчасово призупиняє прийом заяв на видачу чи заміну паспортів громадянам України чоловічої статі призовного віку. Також це рішення дозволить уникнути ситуацій, коли прийом документів відбувається, відповідно до одних процедур і правил, а видача до інших.

Політик зауважив, що призупинка в обслуговуванні чоловіків мобілізаційного віку, котрі за кордоном, триватиме приблизно один-два тижні.

«Думаю, скоріше за все, йдеться про тимчасові незручності, зумовлені зміною законодавства, а не порушення законодавства з боку МЗС. При цьому мотиви Міністерства закордонних справ цілком зрозумілі забезпечити обороноздатність країни», підсумував нардеп від «Слуги народу».

Віталій Тараненко, «Главком»

16 квітня президент Володимир Зеленський підписав вистражданий закон про мобілізацію за новими правилами. Нововведення торкнулися питань проходження військової служби та військового обліку. Особливо чутливою є тема відстрочки та бронювання осіб від мобілізації.

Вперше за два роки війни законотворці зважилися перетрусити категорію військовозобов’язаних, які є багатодітними батьками, а тому мають право на відстрочку від мобілізації. Відповідно, за новим законом цю пільгу втрачають ті багатодітні чоловіки та жінки, які мають заборгованість зі сплати аліментів понад три місяці.

У коментарі «Главкому» народний депутат від «Слуги народу» і член комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки Федір Веніславський повідомив: норма про багатодітних неплатників аліментів, є узгодженою позицією міністерств оборони та соціальної політики. Її суть у тому, щоб присікти зловживання відстрочкою від мобілізації з боку тих чоловіків, котрі не виконують батьківських обов’язків і не служать у Збройних силах.

«Законодавець передбачив відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації саме для багатодітних батьків з конкретною метою виховання та піклування за дітьми. Якщо один із батьків не виконує цих обов’язків, тоді втрачається право на відстрочку. У цьому випадку мобілізацію не варто розцінювати як покарання для таких чоловіків. Адже вони й так не дотримуються норм Сімейного кодексу і Конституції», вважає політик.

Що цікаво, на початку повномасштабної війни парламентарі також дещо «підчистили» норму про відстрочку багатодітних батьків. Тоді зі статті 23 закону про мобілізаційну підготовку та мобілізацію нардепи вилучили речення: «Жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, можуть бути призвані на військову службу у разі їх згоди і тільки за місцем проживання».

Із середини травня 2024-го, коли новий мобілізаційний закон набуде чинності, багатодітні батьки-«штрафники» потраплять в об’єктив територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП). У Міністерстві юстиції вже оприлюднили грубі підрахунки: не менше 20 тисяч людей можуть втратити відстрочку. Щоправда, заступник міністра юстиції з питань виконавчої служби Андрій Гайченко поспішив застерегти: мовляв, мобілізація для такої категорії осіб ні в якому разі не має бути покаранням.

«Військова служба це обов’язок, як і батьківська відповідальність. Плюс справді є категорія таких батьків, які хотіли б сплачувати аліменти, але не мають роботи. Враховуючи достатньо високі зарплати в ЗСУ, це буде якраз можливість достатньо швидко погаcити борги. Головне діти отримають фінансове забезпечення», наголосив посадовець.

Він зауважив, що у разі погашення заборгованості з аліментів, багатодітним батькам буде повернуто право на відстрочку.

У пресслужбі Мін’юсту додали: станом на 1 березня 2024 року, на виконанні в органах Державної виконавчої служби перебувало 520,2 тис. документів про стягнення аліментів. Ця кількість може змінюватися щомісяця. У середньому по країні чисельність неплатників аліментів пів мільйона, з яких станом на березень 16200 жінок (3% від загальної кількості).

Ще трохи статистики: протягом 2023 року державні виконавці стягнули 10,1 млрд грн аліментів. За січень-лютий 2024-го 1,8 млн грн. Заборгованість з аліментів стягується незалежно від досягнення дитиною повноліття, а якщо дитина продовжує навчання до досягнення нею 23 років.

Разом із тим, у Мін’юсті заявили: боржники-аліментники не завжди є фінансово неспроможними. Трапляються випадки, коли вони умисно переписують майно і статки на родичів, аби виконавча служба не могла стягнути борги. Хоча, згідно з чинним законодавством, за несплату аліментів вони потрапляють до Єдиного реєстру боржників з блокуванням банківських карток, забороною на виїзд, керування транспортними засобами, користування вогнепальною зброєю.

Окремо Міністерство юстиції описало алгоритм дій, який чекає на військовозобов’язаних багатодітних батьків, котрі боргують аліменти. По-перше, протягом 60 днів вони повинні прибути до ТЦК. По-друге, ТЦК подаватимуть запити до Державного реєстру боржників та виконавчих проваджень. У відповідь Реєстр відправлятиме довідки про заборгованість аліментів за зразком довідки про несудимість.

Опитані «Главкомом» юристи зійшлися на тому, що право на відстрочку має підтвердити безпосередньо військовозобов’язаний, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років. Тобто ТЦК лише перевіряє документи, не направляє нікуди запити, не витребовує в держорганів ніякі документи, переконаний адвокат Роман Кичко.

«На моє переконання, ТЦК вимагатимуть від особи докази про відсутність заборгованості із сплати аліментів. Наприклад, довідку з виконавчої служби і, можливо, за наявності часу самі перевірятимуть реєстр. Однак підкреслюю: з мого досвіду, тягар довести своє право на відстрочку завжди був і є на військовозобов’язаному. Тому питання, чи будуть ТЦК та СП витрачати свій час на запити або ж імперативно вимагатимуть довідку у військовозобов’язаного відкрите», вважає юрист.

Окремо може виникнути ситуація, коли аліменти сплачувалися добровільно і звернення до виконавчої служби не було, оскільки не було необхідності примусово стягувати такі аліменти. У такому разі, каже Роман Кичко, військовозобов’язані повинні підготувати виписку з банку про сплату аліментів; мати на руках рішення суду та нотаріальну заяву від матері/батька, якою він/вона підтвердять сплату аліментів у повному обсязі. Ці документи й підтверджуватимуть відсутність заборгованості за аліментами.

Адвокат Дмитро Бузанов також вважає, що військовозобов’язані, які мають на утриманні троє і більше дітей віком до 18 років можуть стикнутися з тим, що ТЦК та СП будуть вимагати надавати довідку про відсутність заборгованості зі сплати аліментів навіть за відсутності обов’язку з їх сплати. При цьому у законодавстві не визначено форми та установи видачі таких довідок. Щоправда, за персональними даними військовозобов’язаного (прізвища, ім’я, по-батькові, дати народження, реєстраційного номеру облікової картки платника податків) працівник ТЦК та СП може перевірити відомості про внесення особи в Єдиний реєстр боржників. Однак законність цих дій і форма підтвердження такої інформації викликатиме сумніви в законності, переконаний юрист,

Виходом із ситуації може стати звернення Міністерства оборони до Кабінету міністрів із пропозицією синхронізувати Єдиний реєстр призовників, військовозобов’язаних та резервістів із Єдиним реєстром боржників. Однак певні складнощі все ж залишаються, оскільки Єдиний реєстр боржників не містить відомостей про сукупний розмір заборгованості за аліментами. Тобто, за даними цього ж реєстру, неможливо підтвердити чи спростувати відсутність заборгованості, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці.

«На мою думку, подолання цих складнощів будуть покладені саме на плечі військовозобов’язаних, черговий бюрократичний вузол, який не вдасться легко розрубати. У такій ситуації вже опинялись військовозобов’язані, які мусили доводити, що, окрім них, немає інших працездатних членів сім’ї, які зобов’язані та можуть здійснювати догляд за особами, які його потребують», наголосив адвокат.

Бузанов додав, що комітет Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони та розвідки схвалив законопроект №11143, який передбачає внесення відомостей до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов’язаних та резервістів про примусове виконання рішення суду, відомості про боржника, реквізити виконавчого документа. Це може трохи спростити отримання інформації про наявність заборгованості з аліментів. Однак наразі проєкт закону не виносився на голосування до сесійної зали парламенту.

Віталій Тараненко, «Главком»